[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 280-293.]

Попередня     Головна     Наступна





«Вік», в-во, засноване в Києві 1895 при участі О. Лотоцького, С. Єфремова, В. Доманицького, Ф. Матушевського, B. Дурдуківського, пізніше В. Прокоповича й ін. Існувало до 1918. Видало, не зважаючи на важкі цензурні умови, 140 назв із 560 000 примірників книжок белетристичних і популярних. Особливо важливі вид. укр. клясиків і тритомової «Антології укр. літератури».


«Вікна», місячник літератури, мистецтва й критики радянофільських письменників Галичини, виходив 1928 — 32 у Львові; гол. редактори В. Бобинський, C. Олексюк, співробітники: С. Тудор, Я. Галан, О. Гаврилюк, П. Козланюк, Я. Кондра й ін.; 1929 ця група створила групу «пролетарських письменників» «Горно».

[„Вікна“, місячник,... виходив з листопада 1927 до вересня 1932. — Виправлення. Т. 11.]


Вікни, кол. назва с. Червоні Вікни.


Віконська Дарія, справжнє ім’я — Федорович-Малицька Іванна (1893 — 1945), гал. письм. і критик; зб. «Райська яблінка» (1931); «Дж. Джойс. Тайна його мист. обличчя» (1934), «За силу і перемогу» (1938), статті в пресі на мист. теми.

[Віконська Дарія, справжнє ім’я Федорович-Малицька Іванна (1892, Відень — 1945, Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Вікторов Павло (1869 — 1920), укр. кооператор, заслужений чл. управи Дніпросоюзу.


Вікул Микола (1887 — 1935), хемік, родом з Поділля, проф. неорганічної хемії в Укр. Госп. Академії в Подєбрадах; автор підручників і розвідок, друкованих перев. в нім. журналах.


Вікул Оксана (* 1921), балерина, закінчила школу Є. Нікольської в Празі. В Америці продовжує танкові студі й виступає як солістка; має власні хо реографічні твори.


Віленський Дмитро (* 1892), ґрунтознавець і геоботанік, в 1920-их pp. проф. Харківського С.-Г. Ін-ту, в 1930-их рр. один з керівників Укр. Н.-Д. Ін-ту Удобрень у Києві; пізніше переведений на працю до Москви; ряд наук. праць, м. ін. про засолені ґрунти, «Ботаніка» (1928) — курс для с.-г. високих шкіл.

[Віленський Дмитро (* Шепетівка, Із’яславський пов., Волинь). — Виправлення. Т. 11.]


Вілінська-О’Коннор Валерія, див. О’Коннор-Вілінська Валерія.


Вілінський Олександер (1872 — 1928), інж. і гром. діяч. Працював за фахом у Варшаві, Харкові, в Німеччині й Швайцарії. З 1908, поза інж. працею, викладав у Київському Політехн. Ін-ті й ін. школах. Чл. ТУП і Укр. Наук. Т-ва в Києві. 1917 чл. Укр. Центр. Ради, дир. департаменту проф. освіти Ген. Секретаріяту — пізніше Мін-ва Нар. Освіти. 1918 ген. консул у Женеві. З 1923 — доц., з 1925 проф. машинознавства Укр. Госп. Академії в Подєбрадах у Чехії. Автор ряду фахових праць укр., нім. і рос. мовами.

[Вілінський Олександер († Подєбради, Чехія). — Виправлення. Т. 11.]


Вілія, ліва притока гор. Горині на Волинській височині, 82 км довж.


Віллях (Villach), м. в Карінтії (Австрія) над р. Драва; 26 000 мені.; після другої світової війни невелика укр. колонія.


Вілсон (Wilson) Тома Вудро (1856 — 1924), през. ЗДА (1913 — 21). За стараннями адміністратора укр. гр.-кат. дієцезії в ЗДА о. П. Понятишина, гол. т-ва Укр. Ради, В. оголосив день 21 квітня 1917 «укр. днем» у ЗДА, дозволяючи провадити збірки для укр. жертв світової війни. 8. 1. 1918 виступив із «14 пунктами» - принципами, на яких мав бути укладений мир. Пункт 6 передбачав звільнення території Росії від окупації центр. держав; 10 — автономію для народів Австро-Угорщини; 13 — створення незалежної Польщі на теренах, «заселених безспірно поль. людністю». Протягом 1918 р. 14 пунктів були перетворені на 27 тез, між якими є «самовизначення народів як імперативний принцип». 1919 відступив від етнічного принципу, погодившись на прилучення сх. Галичини до Польщі за умови визнання автономії для українців.


Вільде Ірина, псевд. Дарії Макогон, по чоловікові Полотнюк (* 1907), письм. родом з Буковини, живе в Галичині; реалістичні твори з життя молоді «Метелики на шпильках» (1935), «Б’є восьма» (1936); новелі «Химерне серце» (1936), пізніше твори з сов. тематикою — повісті «Історія одного життя» (1946), «Ті з Ковальської» (1947); «Повісті й оповідання» (1949) та ін.

[Вільде Ірина, псевд. Дарії Макогон, по чоловікові Полотнюк (1907, Чернівці — 1982, Львів). Роман „Сестри Річинські“ (I — II, 1958, 1964). — Виправлення. Т. 11.]


Вільна (лит. Vilnius, пол. Wilno), столиця Литви; лежить при впадінні Вілейки до Вілії на білор.-лит. етногр. пограниччі; до війни — бл. 200 000 меш. Заснована в 13 в., В. бл. 1322 p., за Ґедиміна, стала столицею Литви, з 1385 — в унії з Польщею. 1795 — 1915 належала до Росії — губ. місто; 1920 — 39 — до Польщі (Лит. Респ. не визнала окупації). 10. 10. 1939 СССР повернув В. Литві; з 1940 В. — столиця Лит. ССР. В 16 — на поч. 17 вв. В., побіч Києва, Львова й Острога, була осередком спільного укр. і білор. руху: у В. здавна існувало правос. братство, видавалися книжки, українці вчилися в єзуїтській колеґії (з 1570), згодом академії (з 1579), а також у братській школі (з 1585). Пізніше зв’язки з Україною ослабли. За поль. влади, з 1920-их pp., у Віденському Ун-ті вчилося кількасот українців, діяла активна укр. студентська громада, що часом виступала разом із білорусами. В. в цей час була одним із осередків дослідження Сх. Европи. У віленських музеях, бібліотеках і архівах (зокрема манастирських) є чимало матеріялів з укр. історії.


«Вільна Думка», укр. тижневик, виходить з 1948 в Сіднеї (Австралія), з 1956 «В. Д.» — «Укр. Клич».


Вільна Організація Українського Вчительства на Буковині, проф. орг-ція учителів нар. шкіл; заснована 1909, існувала з своїми пов. комісіями до 1914; орган — «Каменярі»; активні діячі: О. Іваницький (гол.), Ангела та Іван Бережани, К. Даниляк, І. Корбулицький, Д. Макогон, І Пилат, Л. Ясінчук й ін.


«Вільна Спілка», двотижневик, орган УПСФ, виходив у Києві 1917 р.


«Вільна Україна», літ., політ. і наук. місячник соц.-дем. напряму, виходив у Петербурзі 1906, вид. А. Шабленко, ред. спершу І. Личко, потім колеґія: М. Порш, С. Петлюра, П. Понятенко; після конфіскації 5 — 6 ч. журн. закрився.


«Вільна Україна», тижневик Союзу Автономістів-Федералістів, виходив 1917 р. в Умані за ред. В. Камінського.


«Вільна Українська Школа», ж. Всеукр. Учительської Спілки, присвячений заг. пед. питанням і орг. шкільництва; виходив у Києві 1917 — 19 за ред. С. Черкасенка, з 2 ч. — О. Дорошкевича, співробітники: В. Дурдуківський, О. Музиченко, С. Русова, С. Сірополко, П. Холодний, Я. Чепіга, І. Ющишин і ін.; продовжував традиції довоєнного ж. «Світло».


«Вільне Життя», щоденник вид. Т-ва «Соц. Просвіта» в Одесі 1918, ред. В. Чехівський.


Вільне Козацтво, укр. міліційно-військові добровільно створювані формації 1917 — 18 pp. З’явилися спонтанно й оформилися на з’їзді в Звиногородці на Київщині в квітні 1917 р. для «оборони вольностей укр. народу» та охорони ладу від банд збольшевичених дезертирів. Відділи В. К. були організовані за територіяльним принципом: в селах — сотні, волость становила курінь, курені повіту — полк, полки округи — кіш; старшина — виборна; озброєння купували з фондів із зібраних податків. В 1917 р. В. К. поширилося на Київщину, Волинь, Херсонщину, Полтавщину й Чернігівщину; складалося перев. з селян, подекуди охоплюючи й робітників (гол. в Києві). Всеукр. з’їзд В. К. в Чигирині 16 — 20. 10. 1917 репрезентував 60 000 організованого козацтва. Отаманом був вибраний ген. П. Скоропадський.

До січня 1918 Ген. Рада В. К. в Чигирині підлягала Ген. Секретаріятові Внутр. Справ, з січня 1918 — Секретаріятові Військ. Справ. З поч. укр.-сов. війни Ген. Секретаріят став перетворювати В. К. на територіяльну армію. В. К. відіграло чималу ролю в боях із большевиками, особливо на півд. Київщині. В березні-квітні 1918 на вимогу нім. командування було роззброєне. Пізніше чимало козаків брало участь у повстанських боях проти гетьманської влади і в боротьбі з большевиками.

Р. М.


«Вільне Слово», газ. Союзу Визволення України для полонених українців з рос. армії в Зальцведелі (Німеччина), виходила 1916 — 18 pp. як двотижневик, згодом — тижневик і 2 рази на тиждень; перший ред. П. Карманський; 1918, за ред. З. Кузелі, стала газ. таборових громад у Німеччині; незабаром перетворена на газ. «Шлях», орган урядової комісії для репатріяції полонених.


Вільнер Володимир, сучасний режисер і педагог; спершу працював у рос. театрах (м. ін. М. Синельникова), згодом у провідних укр. театрах, зокрема в Театрі ім. Франка (в 1938 — 41 — гол. режисер), після війни — в Київській Муз. Комедії; викладав у Київському Театральному Ін-ті.

[Вільнер Володимир (1885, Городно, Білорусь — 1952, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Вільний (Гадючий), один з Дніпрових порогів, довж. 735 м, спад 1,7 м.


«Вільний Голос», щоденник, виходив у Полтаві 1918 р.


«Вільний Козак», популярно-військ. щоденник Всеукр. Ген. Коз. Ради, виходив у Білій Церкві 1917 — 18 за ред. М. Левицького.


Вільха, листяне дерево або кущ із родини березуватих, із темнозеленими листками й шишкоподібним насінням; на Україні найпоширеніша В. чорна, клейка, звичайна (Alnus glutinosa L.) до 25 м вис; у Карпатах — В. сіра або біла (Alnus incana W.), що досягає 10 м; м’яке крихке дерево, яке червоніє на повітрі й якого вживають для будов під водою, в меблярстві, на форнір, а кору на гарбники й фарбу; росте на вогких ґрунтах, зокрема на Поліссі, де утворює самостійну формацію (див. ЕУ I, мал. 71) — вільшаники або ольси; В. зелена, лелич (Alnus Viridis M.) з дрібними листками, подібними до березових, кущ або деревце до 2 м висоти, росте в субальпійській смузі разом із жерепом.


Вільхівський Б., псевд. Б. Грінченка.


Вільховатка (Ольховатка, III — 19), с. над р. Чорною Калитвою, притокою Дону на Слобожанщині, р. ц. Воронізької обл. РСФСР; чисто укр. р-н.


Вільховий Петро (* 1900), письм. з Катеринославщини, чл. спілки «Плуг»; зб. оп. «Зубата баба» (1927), повісті «Небояни» (1929), присвячена колективізації «Зелена фабрика» (1930). З пол. 1930-их pp. доля невідома.

[Вільховий Петро (1900, В’язівок, Павлоградський пов. — 1975, Київ). По війні роман „На берегах двох рік“ (1956), зб. повістей та on. „У Тополиному“ (1966), нариси тощо. — Виправлення. Т. 11.]


Вільхуватка (III — 18), с. на Харківщині, р. ц. Харківської обл.


Вільшана (IV — 12), с. на верхів’ях р. Вільшанки, правої притоки Дніпра, р. ц. Черкаської обл.; цукроварня.


Вільшани (III — 16), с. м. т., Деркачівського р-ну Харківської обл.; мебльова й швейна фабрики.


Вільшанка, (Erithacus rubecula L.), співочий птах з родини дроздових, бл. 15 см довж.; поширений в гірській, лісовій і лісостеповій смузі та на Кубані.


Вільшанка, р. на Придніпровській височині, права притока Дніпра.


Вільшанка (V — 11), с. над дол. Синюхою, притокою Богу, р. ц. Кіровоградської обл.


Вільшанський Микола (1880? — 1917), актор побутового театру поч. 20 в. перев. в театрі М. Садовського.


Вільшенко Ярослав (псевд.), див. Лотоцький Антін.


Вільшина Остап (1899 — 1924), псевд. Юрія Пентелейчука, письм. і журналіст із Буковини, борець проти рум. окупації; поезії, переклади, критичні статті в «Промені», «Укр. Голосі», «Каменярах», «Укр. Скитальцеві» й ін.

[Вільшина Остап (* Чернівці — † Чернівці), псевд. Юрія Пантелейчука. — Виправлення. Т. 11.]


Вільшицький Федір, див. Потушняк Ф.


Віміна (Vimina) Альберто (1603 — 67), справжнє прізвище Б’янкі Мікеле; 1650 був як посол Венеційської респ. з дипломатичною місією у Б. Хмельницького; залишив записки («Звідомлення про походження й звичаї козаків», 1656), цікаві описом перебування В. у гетьмана. Автор „Istoria della guerre civili di Polonia“ (1671).


Віндзор (Windsor), m. в провінції Онтаріо в Канаді проти амер. м. Дітройт; 158 000 меш. (1951), в тому ч. 5 000 українців (3,2% всього населення).


Вінниця (IV — 9), обл. м. над р. Богом, 105 000 меш. (1956), госп., адміністративний і культ. осередок сх. Поділля. Перші звістки про В. належать до 14 в.; заснована лит. князями Коріятовичами для оборони від татар, В. мала також торг. значення. В 16 — 17 вв. гол. м. поль. Брацлавського воєводства; за коз. часів В. стала важливим військ. осередком; за Хмельниччини тут був коз. полк Богуна, що уславився обороною В. від поляків 1651. В 1635 у В. була сер. школа, заснована з Києва, яку заборонили поляки, пізніше була єзуїтська колеґія; 1750 В. здобули гайдамаки. 1795 В. перейшла до Росії й стала пов. м. Сильніше розвивається В. в другій пол. 19 в., стаючи жвавим торг. осередком з харч. пром-стю; населення зросло з 10 000 в 1860 до 30 000 в 1897, 58 000 в 1926 і 93 000 в 1939; В. перебирає значення кол. губ. м. Кам’янця Подільського через краще сполучення. 1919 В. — осідок Начальної Команди УГА, на поч. 1920, після переходу частин УГА до червоної армії, осідок Ревкому УГА, згодом — недовго — уряду УНР. Гол. роди пром-сти: харч. — великий м’ясокомбінат, масложиркомбінат, кондитерська фабрика й ін.; легка — швейна, взуттєва, мебльова фабрики, суперфосфатний зав., вагоноремонтний та мотороремонтний заводи тощо. В. стала і важливим культ. осередком: в 1920-их pp. існував зв’язаний з ВУАН Кабінет Виучування Поділля (з 1924), що випустив ряд публікацій, та Вінницька Філія Всенар. Бібліотеки; є іст.-краєзнавчий музей, обл. муз.-драматичний театр, обл. філармонія, літ.-меморіяльний Музей Коцюбинського (в будинку, де він народився). Заснований на поч. 1920-их pp. Пед. Технікум ім. Франка був перетворений на пед. ін-т; крім нього, існують мед. та учительський ін-ти, 4 технікуми й ряд ін. сер. шкіл.

Р. М.


Вінницька область, область у межах УССР у сточищі гор. Бога, обіймає сх. частину Подільської височини, 27 500 км².


Вінницький злочин, знищення в 1937 — 38 pp., в період т. зв. «єжовщини», вінницьким обл. управлінням НКВД кількох тисяч заарештованих мешканців міста й области. Серед численних масових убивств ув’язнених у тюрмах НКВД вінницька справа стала відомою тому, що, під час нім. окупації, в травні-липні 1943 місцева влада на підставі заяв випадкових свідків організувала розкопування місць, де були зариті трупи. Крім дослідження нім. і укр. лікарями, була організована міжнар. комісія мед. експертів, що 13 — 14. 7. 1943, на запрошення нім. влади, дослідила відкопані тіла з 66 вінницьких могил. У комісії взяли участь фахівці з Бельгії, Болгарії, Фінляндії, Франції, Італії, Хорватії, Голляндії, Швеції, Словаччини, Румунії, Угорщини. Знайдено 9 439 (з них 169 жінок) забитих, здебільша пострілом у потилицю; частина з них закопана ще живими. Ідентифіковано бл. 10°/» трупів на підставі знайдених при них документів, одежі чи окремих знаків на тілі або заритих в окремій ямі актів НКВД. Розпізнано, м. ін., осіб, про яких в НКВД родичам було сказано, що. вони заслані до далеких таборів на довгі терміни без права листуватися. За свідченнями мешканців Вінниці, там були ще ін., не розкопані могили розстріляних в НКВД, однак відступ німців не дав змоги продовжувати дослідження цих могил. Та обставина, що нім. окупаційна влада, провадячи також масові вбивства і зайнявши тюрми та приміщення НКВД для ґестапо, здебільша далеко не сприяла подібним розшукам, не дала змоги дослідити в ін. містах і селах злочини НКВД, зокрема вчинені в 1937 — 38 pp. і в 1941 — при відступі большевиків (див. також НКВД, Терор).

Література: Massenmord von Winniza. Берлін 1944; Le crime de Moscou à Vinnytzia. Introduction de J. Stewart. Париж 1953; The Black Deeds of the Kremlin. A White Book. Торонто 1953.

М. С.


Вінніпеґ, гол. м. провінції Манітоба в Канаді, 235 000 меш., у т. зв. Великому В. 354 000 (1951 p.). Великий зал. вузол і осередок торгівлі с.-г. продуктами, перев. збіжжям; має різноманітну пром-сть, зокрема мукомольну, м’ясну, паперову.

Українці почали селитися в В. з перших pp. укр. іміґрації (з поч. 1890-их pp.). Це був їх перший розподільний пункт на шляху до приділених їм місць постійного поселення («говмстедів») і праці в степових провінціях; багато з них залишалося в В. З 1896 ч. українців швидко зростало: 1910 р. — 6 000, 1921 — 12 000, 1931 — 20 000, 1946 — 27 000, 1951 — 41 500, становлячи 11,1% всього населення т. зв; Великого В.; в самому В. українці займають перше місце після брітанців (50,6%), переважаючи ін. національності. Завдяки своєму центр. геогр. положенню, як «брама» до еміґрації на зах., В. — не тільки найбільше скупчення, але й «столиця» українців Канади. Тут мають або мали осідок майже всі центр. укр. установи. У В. постала перша в Канаді укр. гр.-кат. церква 1899; в 1912 — 48 (до часу створення 3 екзархатів) В. був осередком гр.-кат. єпархії на всю Канаду, тепер — осідок укр. кат. архиєпископа. У В. взяла поч. Укр. Греко-Правос. Церква в 1918; з 1947 — осідок єпископа, пізніше митрополита. Центр. установи в В.: Комітет Українців Канади (КУК) 1940, Централя Укр. Нац. Об’єднання (УНО) до 1953 (згодом в Торонто), Централя Українців-Католиків Канади (1946 — 53), Централя Укр. Ветеранів, Гол. Осередок Укр. Культури, осередки жін., юнацьких та ін. орг-цій. Видання: «Канадійський Фармер» (з 1903) і «Укр. Голос» (з 1910) — тижневики, «Новий Шлях» (з 1942 у В.), двічі на тиждень, ряд ін. часописів. На катедрі слов’янських мов Манітобського Ун-ту в В. працюють професори Я. Рудницький і П. Юзик. Починаючи з 1951, з напливом нової хвилі укр. еміґрації до Канади, другим важливим осередком укр. життя в Канаді стає Торонто.

Р. М.


Віно, оплата від молодого батькам або рідним за молоду в ранню добу на Русі-Україні; ремінісценція звичаю відкупного за пірвання жінки. В. за «Руською Правдою» — це частина майна чоловіка, призначена для жінки. В. в «Кормчій книзі» та в лит.-руському праві до 16 в. — придане жінки. За «Лит. Статутом», як в «Руській Правді», В. — майно чоловіка, призначене для жінки з його приданого. В. визначалося за «посагом» (придане в грошах) і «виправою» (одяг, худоба, рухомості) в розмірі 1/3 нерухомостей чоловіка. Володіння віновим майном було спільне; лише після смерти чоловіка або шлюбної розлуки В. ставало власністю жінки. Вважалося, що жінка не внесла приданого, якщо воно не було забезпечене віновим записом. В. було відоме і в Гетьманщині в розмірі V» майна чоловіка, але воно переходило не на власність жінки, а лише в досмертне користування. Порядок надання вінового майна молодій батьками називався вивінуванням або випосаженням.


«ВЂночок для подкарпатських дЂточок», дитячий ж. в Ужгороді, виходив двічі на тиждень 1920 — 24; спочатку вид. Шкільного Відділу Цивільного Управління (1920 — 23), з 1924 — додаток до дитячої газ. «Наш Родный Край»; ред. І. Панькевич, Я. Розвада, А. Маркуш.


Вінтер Едвард (* 1896), нім. філософ, історик церкви, кол. проф. нім. Ун-ту в Празі; досліджував справи укр. церкви, зокрема на Карп. Україні; серед праць м. ін. „Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine“ (1942), „Der Kampf der ecclesia ruthenica gegen den Rituswedhsel“ (Festschrift Ed. Eichmann) (1940), „Die Kampfe der Ukrainer Oberungams um eine nationale Hierarchie im Theresianischen Zeitalter“ („Kyrios“, IV. 1939).

[Вінтер Едвард (Winter Eduard) (1896, Ґроттау [тепер Градек], Богемія — 1982, Берлін). — Виправлення. Т. 11.]


Вінтер Олександер (* 1878), інж.-електрик, д. чл. АН СССР; 1927 — 32 керував будівництвом Дніпровської Гідроелектростанції, з 1930 очолював будівництво й монтаж заводів Дніпровського Пром. Комбінату.

[Вінтер Олександер (1878, Старосельці, Польща — 1958, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Вінценц (Vincenz) Станислав (* 1888), поль. письм., журналіст (ред. ж. „Droga“ 1926 — 29), автор філос. праць; родом з Гуцульщини. Плодом вивчення цього краю є епічний твір, в якому сполучені белетристичні й етногр. елементи, „Na wysokiej połoninie“ (I — 1936, II — III друковані у фраґментах 1936 — 55); частково перекладений багатьма мовами, зокрема укр. (англ. вибір із I — III тт: „On the High Uplands“ 1955). Після війни В. живе у Франції.

[Вінценц (Vincenz) Станислав (1888, Слобода Рунґурська, Коломийський пов., Галичина — 1971, Льозанна, Швайцарія), після війни жив у Німеччині (1946 — 47), Франції (1947 — 64) і Швайцарії. — Виправлення. Т. 11.]


Вінцковський Дмитро (1846 — 1917), письм. з Галичини, співр. москвофільських часописів, автор поезій, оповідань і статтей.

[Вінцковський Дмитро (* Остра, Буковина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Вінцковський Ярослав, див. Ярославенко Я.


Віньківці (IV — 8), м-ко на сх. Поділлі над гор. Калюсом, притокою Дністра, р. ц. Хмельницької обл.


«Віра», кооп. банк у Перемишлі, заснований з ініціятиви Т. Кормоша 1894; під впливом «В.» в Галичині постало чимало кредитових кооп. підприємств, зокрема Крайовий Союз Кредитовий у Львові (1898); «В.» зліквідували большевики 1939 р.


«Віра й Культура», місячник правос. укр. богословської думки й культури, виходить у Вінніпеґу (Канада) з листопада 1953 як продовження ж. «Наша Культура» (з 1951); орган Укр. Наук. Богословського Т-ва.


«Віра й Наука», місячник Укр. Євангельсько-Реформованої Церкви на Зах. Укр. Землях, виходив спочатку в Станиславові (1925), згодом у Коломиї — 1925 — 39; редактори: П. Крат, В. Федів, Л. Бучак, М. Костів.


«Віра та Держава», тижневик, вид. Мін-ва Віроісповідань УНР, виходив у Києві 1918 р.


Віржиковський Роман (* 1891), геолог, у 1920-их pp. працював в Укр. Філії Геол. Комітету СССР, в 1930-их pp. у Харківському Ун-ті, 1938 — репресований; праці з геології й гідрогеології України, зокрема Поділля й Херсонщини, про чорноморське узбережжя, рухи земної кори на Україні й ін.

[Віржиковський Роман (1891, Поті, Грузія — 1938). 1938 заарештований, помер у в’язниці — Виправлення. Т. 11.]


Вірина А., укр. драм. артистка. Почала діяльність у трупі М. Кропивницького в 80-их pp. 19 в., потім грала в театрі М. Старицького, а з 90-их років у т-ві П. Саксаганського і І. Карпенка-Карого; побутово-характерні ролі (Степанида — «Не так склалося, як жадалося», Солоха — «Різдвяна ніч» та ін.).

[Вірина А., м. б. Олександра (?, Тираспіль — 1926, Куковичі, Менський р-н, Чернігівська обл.). Справжнє прізвище Колтановська. — Виправлення. Т. 11.]


Вірмени, народ, основне населення Вірменії, країни в Передній Азії, говорить вірменською мовою, що належить до індоевр. групи; заг. ч. — бл. З 600 000, з них у Вірменській Сов. Соц. Республіці 1 067 000 (1939 p., всього в СССР — 2 400 000).

Зв’язки В. з Україною сягають поч. княжої доби. Відомо, що з 10 в. вірменські торг. каравани проходили на Україну-Русь Волгою і Дніпром. Вірменські купці привозили до придніпровських міст гол. килими й шовкові вироби. 1001 p., за свідченням вірменського історика Асогіка, у Вірменії, разом із візант. військом, було 6 000 руських вояків. В 11 в. В. мали тісні торг. зносини з Тмутороканню. Доплив В. на Україну збільшувався в зв’язку з постійними нападами сусідів на Вірменію. Після нападу сельджуків 1064 багато В. осіло в Криму й на Україні. В 11 — 12 в. в Києві існувала чимала колонія В. («Києво-Печерський Патерик» згадує про вірменського лікаря, що лікував Володимира Мономаха). В 13 в. з’явилося вірменською момою «Житіє Бориса і Гліба». З кін. 12 і на поч. 13 в. посилилися комерційні зв’язки через Чорне море і Крим. Протягом 13 — 15 вв., зокрема з падінням (У другій пол. 14 в.) держави В. у Кілікії, вірменські колонії в Криму настільки зросли, що Крим звали Armenia Magna або Armenia Maritima. Осередками В. були Кафа, Судак і Солхат. На думку М. Грушевського, через Крим був спрямований шлях переселення В. на Україну. Вірменські колонії постали на Поділлі й у Галичині. Львів, де В. з’явилися в другій пол. 13 в., з 1267, за Лева I, став рел. осередком В. сх. обряду, що дістали ряд привілеїв, не раз потверджуваних у 15 — 16 вв. поль. королями. Важливим осередком вірменської колонізації став також Кам’янець (у 16 в. налічували там 300 вірменських родин); ін. поселення були в той час у Києві, Луцькому, Галичі, Снятині, пізніше в Станиславові, Язлівцях, Бродах, Кутах, Замості та ін. Колонії В. мали звичайно свою гром. орг-цію, своїх священиків, а часом єпископів. В., що були купцями й ремісниками, часто перекладачами та виконували різні урядові доручення, у Львові 1510 дістали від поль. короля Жигмонта I дозвіл судитися за власним правом — Вірменським Статутом, затвердженим соймом 1519. У Кам’янці В. мали свій магістрат. До поч. 17 в. багато В. жило дуже близько з укр. населенням. 1629 львівський вірменський єп., M. Торосевич, що підлягав доти ечміядзінському католікосові, прийняв унію з Римом (із збереженням окремого обряду); у другій пол. 17 в. унія поширилася у вірменських колоніях Поділля й Галичини. Після цього В. швидко польонізувалися. У 18 в. в торгівлі їх витиснули жиди. В. стали зливатися з поль. населенням, хоча кільканадцять тис. В. зберігали свій обряд (у Львові до 1939 було вірменсько-кат. архиєпископство).

На укр. етногр. землях (разом із Передкавказзям) перед другою світовою війною В. було бл. 150 000, у тому ч. в УССР бл. 25 000 (половина з них у Криму); це перев. міське населення. Найбільші скупчення були в Євпаторії, Симферополі, Ялті, Києві, Харкові, Одесі й у Донбасі; на Передкавказзі — в Сочі, Краснодарі, Армавірі, в околицях Майкопа й на Терщині; в Галичині — в Кутах.

В УССР культ. зв’язок із В. виявлявся перев. в перекладах на укр. мову творів видатних вірменських письменників: Хачатура Абовяна, Ованеса Туманяна, Аветіка Ісаакяна, Акопа Акопяна й ін.; зокрема, чимало з вірменської мови переклав П. Тичина. На вірменську мову перекладено твори Т. Шевченка і ряду ін. укр. письменників. У вірменських театрах були виставлені п’єси І. Франка й кількох укр. сов. драматургів. Укр. пісні обробляли X. Кара-Мурза в другій пол. 19 в., пізніше О. Спендіяров та ін. вірменські композитори.

Р. М.


Вірменська катедра у Львові, збудована 1363 p.; має типове для укр. архітектури княжої доби тринавне і триапсидне заложення з однією банею посередині, склепіння й вікна лучної форми (див. ЕУ I, мал. 531); В. к. була кілька разів перебудована в 15 — 18 вв. і невдало реставрована в 20 в. 1925 в ній знайдено фрески 14 в. візант. стилю, що належать до укр. малярської школи.


Вірник Дмитро, сучасний економіст, наук. співр. Ін-ту Економіки АН УРСР, співавтор зб. «Нариси розвитку нар. госп-ва Укр. РСР» (1949 і 1954); ряд книжок і статтей.

[Вірник Дмитро, м. б. Давид (* 1898, Уяринці, Вінницький пов., Поділля). — Виправлення. Т. 11.]


Вірші, у вузькому значенні слова — це В. 16 — 18 вв., що під впливом поль. поезії були писані силабічним розміром (певна кількість складів у рядку) і мали виключно жіночі рими, з наголосом на передостанньому складі. Силабічний вірш був поширений в укр. поезії, але в кін. 18 в. його витіснив тонічний, а у Шевченка — нар. ритміка.

Перші укр. В. збереглися від другої пол. 16 в. (рел. пісні з Познанського збірника, видані О. Бодянським, вірші проти аріян, видані С. Щегловою); в перших укр. друках з’являються «гербовні вірші», себто такі, що пояснювали зображення в шляхетських гербах. Ще до поч. 17 в. існували В. з нерівною кількістю складів у рядку, що нагадували сучасні їм думи (деякі В. К. Т. Ставровецького). Далі кількість віршованих творів зростає надзвичайно. Більшість їх була анонімна, деякі вказують ім’я автора акростихом (перші літери рядків складають ім’я автора). Розвиток віршової форми полягав гол. чином у збільшенні типів строф (понад 100), у 18 в. є строфи з кількох десятків рядків (Г. Кониський). Сковорода пробував завести нові типи рим: чоловічі й неповні. Ґатунки В. різноманітні: ода, елегія, еротичний вірш, панегірик, епітафія («нагробок») тощо. З пол. 17 в. з’явилися різні типи віршованих іграшок («раки», акростихи, загадкові В. тощо) та епіграм (св. Д. Туптало-Ростовський, І. Величковський — майстер іграшкових В., ієромонах Климентій та ін.). Численні рел. пісні увійшли в 18 в. в церк. вжиток (гр.-кат. «Богогласник»). Більшість В. розповсюджувалася в рукописних збірках.

З поч. 17 в. В. вживали в деклямаціях, а потім і в драмах та інтерлюдіях. З сер. віку виник віршований епос, темами його були сучасні іст. події; з кін. 17 в. розвинувся дидактичний епос (І. Максимович, Климів, св. Йоасаф Горленко й ін.).

В шкільній практиці на Україні теорія силабічного віршування дожила до кін. 18 в., а учні укр. шкіл віршували за старими зразками ще в 19 в. Деякі В. (Сковороди, св. Дмитра Туптала), а також анонімні дожили в народі (у «лірників») до 20 в. Від укр. В. цілком залежні рос. (з третини 17 в. — аж до 40-их pp. 18 в.). Були в Росії розповсюджені й В. укр. походження.

Література: Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы, I — III. П. 1900 — 02; Возняк М. Матеріяли до історії укр. пісні та вірші, I — III. Л. 1913 — 25; Перетц В. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы, І. П. 1926, II. 1929; Чижевський Д. Укр. бароккова література, I — III. Прага 1941 — 44. Чижевський Д. Історія укр. літератури. Нью-Йорк 1956.

Д. Чижевський


Віршування на Україні, якщо поминути нар. поезію і гіпотетично тепер реставровувані уривки в творах київської доби, зафіксоване в пам’ятках від другої пол. 16 в., — це, зокрема, вірші в Острозькій Біблії (1581) і «Хронологія» Андрія Римші. З першої пол. 17 в. віршована поезія почала швидко зростати. Система В. була силабічна, з рівною кількістю складів у рядку: звичайно 11, 12, 13-складовий вірш із цезурою після 6 або 7 складу і з римою переважно дієслівною, суміжною. Силабічне віршування лишалося аж до кін. 18 в. (див. Вірші).

З кін. 18 в. (Котляревський) панівним в укр. поезії донині стало силабо-тонічне В. (дискусійним лишається питання про техніку В. у Шевченка: тоді як одні дослідники поруч силабо-тонічних віршів знаходять силабічні, ін. воліють говорити про використання нар. тонічної системи). Силабо-тонічне В. характеризується тим, що в нормі зберігає рівне число складів у рядку і застосовує чергування наголосів через один: /U хорей, U/ ямб, або через два склади: /UU дактиль, U/U амфібрахій, UU/ анапест. Іноді наголоси ці не чути виразно, або з’являються наголоси додаткові (2-складова стопа /_ /_ називається споднеєм, UU звемо пірихій). З 2-стопових віршів найпоширеніший в укр. літературі, як і взагалі в світовій поезії, ямб, зокрема 4-стоповий, яким писали, м. ін., Котляревський і почасти Шевченко. Поширений 5-стоповий ямб, часто неримований (напр., у драматичних поемах Л. Українки). 6-стоповий ямб (т. зв. олександрійський вірш) залюбки вживали неоклясики. Далеко рідше від ямба, але широко вживані в укр. поезії 3-складові розміри: дактиль, амфібрахій, анапест, зокрема 6-стоповий дактиль у комбінації з хореєм (гекзаметр), напр., у Зерова, що користався також т. зв. дистихом (сполучення гекзаметра з пентаметром, віршовим рядком із схемою: /UU/UU/ /UU/UU/).

У новій поезії значного поширення набули поліметричні розміри — вільний вірш, писаний якоюсь однією, 2- чи 3-складовою, стопою, але з довільним числом стіп у рядку, і верлібр (vers libre), що являє при різноскладових рядках найдовільніші комбінації різних стіп у рядку й іноді стає на межі між віршем і ритмічною прозою (напр., ранні твори П. Тичини). Трапляється також павзник (дольник) із різним числом наголосів у рядках; наголос виділяє окреме слово як цілість, незалежно від того, скільки в ньому складів (напр., у О. Близька).

Строфіка укр. поезії багата; помітна тенденція уникати непарнорядкових строф як асиметричних. У новій поезії 2-рядкова строфа дуже рідка; мало поширена й 3-рядкова, яка при ланцюговій римі: аба, бвб і т. д. в 5-стоповому ямбі утворює терцину (І. Франко, Ю. Клен, М. Орест). Найпоширеніша 4-рядкова строфа — чотиривірш, катрен (що домінує і в нар. пісні); в римуванні вона дає комбінації: абаб, іноді з римуванням лише парних рядків — абвб (типове для нар. пісні, також часом у Шевченка) і абба. 5-рядкова трапляється не часто — у І. Франка, Л. Українки, багата у Тичини. Не рідка 6-рядкова строфа 5- чи 6-стопового ямба — секстина; досить рідка 7-рядкова строфа (у Л. Українки). Поширена 8-рядкова строфа — октава, що в канонічній формі має 3 рими за схемою: абабабвв (напр., у П. Куліша, В. Самійленка, Франка, у неоклясиків, також у Т. Осьмачки та ін.). 9-рядкова і 10-рядкова строфи трапляються зовсім рідко; останньою написана «Енеїда» Котляревського (абабввгддг) У 20 в. поширилися строфи гетерометричні з рядків різної метричної будови, як в «Арфами, арфами» Тичини. Зрідка трапляються складні строфи клясичної старовини, т. зв. логаедичні (різнорозмірні): алкайська, асклепіядська, сапфічна та ін., що їх зразки дали, напр., Зеров і Орест.

Поетичні форми, що як цілість вливаються в сталу строфічну будову і походять перев. з давньої романської поезії, — сонет, тріолет, рондель, рондо, секстина, прийшли в укр. поезію відносно пізно. Сонет, 14-рядковий вірш, що складається з двох катренів типу абба, або іноді абаб, і двох терцетів з дещо вільнішим римуванням (еге вгв; вгґ вгґ; вгґ ґгв), з’явився в укр. поезії бл. сер. 19 в., але особливо розвинувся у Франка, М. Чернявського й пізніших поетів; у 20 в. сонет дуже поширився, досягши високої досконалости, зокрема у Зерова й М. Рильського (Зеров тримався однієї системи римування: аббааббаввгґгґ); часом вживається і сонетоїд — сонет із порушеннями порядку рим та розмірів. Відомий в укр. поезії і вінок сонетів: будова з 14 сонетів, з яких кожен наступний починається тим рядком, яким кінчається попередній, і все вивершується п’ятнадцятим сонетом (маґістрал), складеним із кінцевих рядків усіх попередніх (М. Жук, В. Бобинський, О. Тарнавський). Тріолет, 8-рядковий вірш із римуванням: абааабаб, зустрічався досить часто, м. ін., у М. Вороного, Д. Загула, Тичини, М. Драй-Хмари. Досконалу форму ронделі: 13-рядковий вірш із 2 римами (аббаабабаббаа) дав Тичина. Відома і секстина — комбінація 6 6-рядкових строф 5-стопового ямба з дуже складною системою рим (М. Жук, Л. Мосендз).

З поч. 1930-их pp. під впливом послідовного тиску на укр. літературу помітний занепад і в культурі В.: багатство засобів, якого на той час досягла укр. поезія, стали розглядати як ознаку «формалізму», натомість, особливо серед поетів молодшого покоління, практикується і схвалюється примітивізоване наслідування нар. творчости.

Література: Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы, I — III. П. 1900 — 02; Якубський В. Наука укр. віршування. К. 1922; Загул Д. Поетика. К. 1923; Смаль-Стоцький С. Ритміка Шевченкової поезії. Прага 1925; Якубський В. Лірика Лесі Українки. Л. Українка. Твори, П. Книгоспілка. К. 1927; Зеров М. Франко — поет. Від Куліша до Винниченка. К. 1929 (До джерел. Кр.-Л. 1943); Чапля В. Сонет в укр. поезії. Держ. В-во України. 1930; Степняк М. До проблеми поетики П. Тичини. Червоний Шлях, V — VI. 1930; Колесса Ф. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. Л. 1939; Чижевський Д. Історія укр. літератури, П. Прага 1943; Білецький О. Хрестоматія давньої укр. літератури. К. 1949. Гординський С. Укр. вірш. Мюнхен 1947; Кошелівець І. Нариси з теорії літератури, I. Мюнхен 1954.

І. Кошелівець


Вісник законів і розпоряджень, держ. або крайових, урядовий австр.-угор. орган під такою або подібною назвою для українців Галичини, Буковини й Закарпаття в період 1849 — 1918 pp. Крайові В-и міняли свою назву: «Всеобщій Дневникъ земскихъ законовъ и правительства» (1849 — 52) у Львові; в Чернівцях виходив «Общій законовъ краевыхъ и правительства ВЂстникъ для воеводства (або корунного краю)», пізніше «Дневникъ законовъ и розпорядженій для герцоґства (або княжества)...», з 1896 знову як «Вісник» для Буковини; в 1860 — 65 з’являлися спільно «Розпорядження краєвих урядів для королівства Галичина й Буковина», а від 1866 той самий орган п. н. «Вістник законів і розпоряджень». Заг.-держ. закони публікувалися в органі «Общій законовъ державныхъ и правительства ВЂстникъ для ЦЂсарства Австріи» (ред. укр. вид. — Ю. Вислобоцький, Г. Шашкевич, згодом І. Головацький); пізніше «Вісник законів державних для королівств і країв, заступлених в державній раді» (ред. О. Кулачковський). Ці вісники спочатку публікувалися етимологічним, а пізніше фонетичним правописом. Для Закарпаття в 1850 — 59 pp. виходив у Будапешті «Земскій правительственный ВЂстникъ для королевства Угорщини» (ред. о. І. Раковський).


«Вісник», двотижневик, орган Укр. Греко-Правос. Церкви в Канаді, вид. Консисторії в Вінніпеґу; існує з 1924 p.; спершу виходив як місячник «Православний Вісник», вид. спілки «Тризуб» (до 1928); редактори: о. С. Савчук, о. В. Кудрик, о. Є. Грицина.


«Вісник», місячник літератури, мистецтва, науки й гром. життя, націоналістичного напряму, виходив у Львові 1933 — 39, фактично продовжуючи «Літературно-Науковий Вісник», гол. ред. Д. Донцов, співробітники — ідейна група «вісниківців» і представники різних політ. переконань, крім комунізуючих: В. Бірчак, Д. Віконська, Р. Єндик, Ю. Клен, Ю. Липа, Н. Лівицька-Холодна, Л. Луців, Є. Маланюк, Л. Мосендз, М. Мухин, О. Наріжний, Д. Олянчин, О. Ольжич, А. Річицький, У. Самчук, О. Стефанович, О. Теліга й ін. «В.» у 30-их pp. відіграв визначну ролю в формуванні світогляду укр. громадянства, зокрема молоді на Зах. Укр. Землях. Надрукував ряд видатних творів красного письменства. З 1934 при «В.» виходила серія «Книгозбірня (Квартальник) Вісника», присвячена перев. постатям політ. діячів, близьких до націоналізму.


«Вісник», суспільно-політ. націоналістичний місячник Орг-ції Оборони Чотирьох Свобід України, виходить у Нью-Йорку з 1947 р. (в 1951 — 52 pp. — квартальник); редактори: Є. Ляхович, І. Білинський, нині — І. Вовчук.


«Вісник Академії Наук Української Радянської Соціялістичної Республіки», щомісячний наук. журн. Президії АН УРСР: бере поч. з нереґулярно друкованих «Вістей Всеукраїнської Академії Наук» (1928 — 29 pp. 8 чисел); з 1930 журн. виходив щомісяця під назвою «Вісті Української Академії Наук», з 1936 — «Вісті Академії Наук УРСР», з поч. 50-их pp. прийняв нинішню назву.


«Вісник Генерального Секретаріяту України», офіц. орган Секретаріяту (був продовженням ж. «Вісті з Укр. Центр. Ради»), виходив у Києві 1917 — 18 pp.; міняв назви на «Вісник Генерального Секретаріяту УНР», згодом на «Вісник Ради Народних Міністрів УНР», а під час гетьманату — «Державний Вісник».


«Вісник Головного Комісаріяту Уряду УНР», виходив у Житомирі під час поль.-укр. наступу на Київ 1920 р.


«Вісник Державних Законів і Розпорядків ЗО УНР», урядовий орган, де містилися закони й розпорядження Нац. Ради і Держ. Секретаріяту Зах. Области УНР, виходив 1919 в Станиславові.


«Вісник Державного Секретаріяту Військових Справ» ЗУНР, виходив з 1. XII. 1918 до травня 1919, спершу в Тернополі, потім у Станиславові; з червня до кін. 1919 «на зарядження диктатора ЗОУНР» друкувався в Кам’янці Подільському під назвою «Вісник Українського Війська», ред. І. Боберський.


«Вісник Державного Секретаріяту Освіти і Віроісповідань ЗУНР», орган Секретаріяту, виходив у Станиславові 1919 р.


«Вісник Державного Секретаріяту Шляхів», орган Секретаріяту, виходив у Станиславові 1918 — 19.


«Вісник Міністерства Народного Здоров’я і Опікування», орган Мін-ва Нар. Здоров’я, виходив у Києві 1918; ред. Ю. Меленевський.


«Вісник ОДВУ», журн. Орг-ції Держ. Відродження України в ЗДА, націоналістичного напряму, виходив у Нью-Йорку 1932 — 34 як місячник (ред. Є. Скоцко), з червня 1935 змінив назву на «Націоналіст» (тижневик), з 1939 — на «Україна» (ред. В. Душник), в 1940 — двотижневик, 1941 — 44 місячник за ред. В. Різника.


«Вісник Одеси», щоденник, виходив у 1918 в Одесі.


«Вісник Перемиської Єпархії», офіціоз єпархії; виходив у Перемишлі 1889 — 1918; 1919 — 39 — під назвою «Перемиські Єпархіяльні Відомості».


«Вісник Союзу Визволення України», спочатку двотижневик, з 1915 тижневик, орган Союзу, виходив у Відні 1914 — 18 за фактичною ред. В. Дорошенка, М. Возняка, А. Жука, 1918 — під назвою «Вісник Політики, Літератури й Життя». «ВСВУ» пропаґував ідею держ. самостійности України, зв’язуючи здійснення цієї ідеї з перемогою у війні центр. держав; інформував про події на Україні після революції 1917, про життя на окупованих землях та працю СВУ в таборах полонених. «ВСВУ» — багате джерело інформацій про події 1917 — 18 pp. на Україні.


«Вісник Станиславівської Єпархії», офіціоз єпархії, виходив 1886 — 1939 в Станиславові, спочатку неперіодично, потім як місячник.


«Вісник Українського Військового Генерального Комітету», орган Комітету; виходив у Києві з травня до листопада 1917.


«Вісник Української Греко-Католицької Церкви в Франції» (з 27 ч. — Укр. Гр.-Кат. Церкви в Зах. Европі); місячник, виходив у Парижі в 1940, 1945 — 52 pp.; ред. о. І. Яцків.


«Вісник Української Народної Республіки», виходив з 1917 в Києві, пізніше в Вінниці й Кам’янці Подільському, де 1919 був перетворений на «Вісник Державних Законів» для всіх земель УНР; в 1920 виходив в Тарнові.


«Вісник Фізкультури», наук.-популярний спорт. журн., орган Всеукр. і Харківської Ради Фізкультури, виходив у Харкові спершу (1922 — 28) рос. мовою як «Вестник Физической Культуры» (за гол. ред. проф. Харківського Мед. Ін-ту В. Бляха, * 1895); «В. Ф.» видавав «Бібліотеку ВФК»; на поч. 1930-их pp. назву змінено на «Фізкультурник України»; в пол. 30-их pp. цей журн. перетворено на «Спорт», орган Комітету в справах фіз. культури і спорту РНК УРСР (Київ). Тепер у Києві виходить 2 рази на тиждень газ. «Радянський Спорт».


«Вісник Холмського Губерніяльного Староства», виходив у Бересті 1918 p.; містив матеріяли про гром. життя Холмщини й Підляшшя та нац. і культ. відродження цих земель.


Віспа, див. Пошесні хвороби.


«Вісті», націоналістичний тижневик, виходив у Львові 1934 за ред. Б. Кравцева; заборонений поль. владою, зміняв назву й виходив 1936 — 37 як «Голос Нації» (ред. О. Бойдуник) і 1938 — 39 як «Голос», знову за ред. Б. Кравцева.


«Вісті», газ. для укр. робітників, вивезених на працю до Німеччини, виходила в 1942 — 45 pp. у Берліні за ред. Г. Стецюка.


«Вісті», орган Укр. Допомогового Комітету в Бельгії, спочатку двотижневик, тижневик, тепер місячник, виходить у Брюсселі з 1945; ред. К. Мулькевич, М. Дзьоба, Я. Пришляк.


«Вісті Братства кол. вояків І Української Дивізії Української Народної Армії», військ. ілюстрований двомісячник; виходить у Мюнхені з 1950; редактори О. Лисяк, О. Горбач, Л. Ортинський.


«Вісті ВУЦВК», орган ВУЦВК, з 1937 — Верховної Ради УССР, щоденна газ., виходила 1921 — 41, спочатку в Харкові, з 1934 — в Києві. Перші гол. редактори В. Блакитний і Є. Касяненко, притягаючи до співпраці багато укр. інтеліґенції, зробили «В.» найпопулярнішою газетою періоду «українізації». Серед співробітників були О. Вишня (Губенко), Г. Петренко, М. Шраг, М. Чечель, П. Христюк, П. Лісовий (Свашенко), Ю. Смолич, Й. Шевченко й ін. У тижневому додатку «Культура і Побут» (до 1925 «Література, Наука й Мистецтво») друкував свої памфлети М. Хвильовий, брали участь ін. члени Вапліте й близькі до них поглядами автори. «В.» видавали матеріяли дискусії перед правописною конференцією 1927 р. У 1928 — 29 при «В.» виходили також техн., популярно-мед., кооп. («Кооп. Життя») додатки. З кін. 20 — поч. 30-их pp. лінія «В.» стала цілком офіц. (М. Новицький-Іона Вочревісущий, М. Ткач, Ф. Таран й ін.). До 1938 майже весь склад ред. і більшість активних співробітників стали жертвою репресій.


«Вісті Закордонної Преси», вид. Департаменту Преси, виходили в Києві за гетьманату 1918 р.


«Вісті з Запорожа», часопис руханкових, змагових, мандрівних і пожежних т-в; виходив у Львові в 1910 — 14 (перший р. при «Нар. Слові», потім окремо); ред. І. Боберський.


«Вісті з Лугу», офіц. місячник Укр. Лугової Орг-ції, присвячений луговим і січовим справам, просвіті й науці, виходив у Львові 1925 — 39; ред. Р. Дашкевич, Ф. Федорчак, А. Курдидик.


«Вісті з Української Центральної Ради», орган Укр. Центр. Ради, виходили в Києві від квітня до листопада 1917.


«Вісті Українських Інженерів», журн. спочатку Т-ва Укр. Інженерів в Америці, а з 1956 і Укр. Техн. Т-ва в Канаді, виходить у Нью-Йорку; 1950 — 51 — місячник, з 1952 ілюстрований двомісячник; ред. Р. Вовчук, згодом ред. колеґія.


«Вісті Української Академії Наук», пізніше «Вісті Академії Наук УРСР», див. «Вісник Академії Наук Української Радянської Соціялістичної Республіки».


«ВЂстникъ для Русиновъ Австрійской Державы», орган уряду, виходив у Відні 1850 — 65 замість урядового львівського «Галичо-Руского ВЂстника» (1849); у різний час мав додатки: «Отечественный Сборникъ», «Домова Школка», «Сіонъ, Церковь, Школа»; перший ред. — І. Головацький.


«ВЂстникъ Народного Дома», місячник у Львові, виходив 1882 — 1914, 1918 — 19, 1921 і 1924; ред. П. Свистун і ін.; друкував розвідки гал. діячів москвофільського табору.


Вітавський Родіон († в кін. 1870-их pp.), письм., містив «Байки» в «Основі».


Віталій, віршописець кін. 16 — поч. 17 в., ігумен у Дубні, переклав з грец. мови на слов. (почасти прозою, почасти віршем) зб. моральних правил «Діоптра», виданий 1612 в Єв’ю.

[Віталій (? — бл. 1640, Дубно). — Виправлення. Т. 11.]


Вітик Семен (* 1876), гал. гром., політ. і профспілковий діяч. Чл.-засновник Укр. Соц.-Дем. Партії й провідник її крила, що співпрацювало з Поль. Парт. Соц., посол до віденського парляменту; чл. УНРади ЗУНР, чл. президії Трудового Конґресу. На еміґрації у Відні (з 1919) виступав проти обох укр. урядів, 1923 — 25 видавав совєтофільський місячник «Нова Громада»; переїхавши до Харкова, займав ряд відповідальних постів; на поч. 30-их pp. був ув’язнений, дальша доля невідома.

[Вітик Семен (1875, Дрогобиччина — 1937). 1933 ув’язнений за нібито приналежність до УВО, засланий на 10 р. до Верхньоуральської в’язниці. Розстріляний 2.10.1937 у Челябінській обл. — Виправлення. Т. 11.]


Вітковський Олександер (* 1886), укр. гром. діяч у Манджурії (Китай) родом із сх. Поділля, в Китаї з 1932; останній гол. укр. колонії в Харбіні, знищений 1945 большевиками.

[Вітковський Олександер (1888 — 1945, Харбін). — Виправлення. Т. 11.]


Вітовський Дмитро (1887 — 1919), полк. УГА. Один із провідників гал. студентської молоді і борців за укр. ун-т у Львові; чл. Укр. Радикальної Партії, активний організатор «Січей», згодом УСС. В літературі виступав під псевд. Гнат Буряк. З 1914 сотн. УСС, учасник карп. боїв, один з ідеологів стрілецької політ. думки; належав до засновників Стрілецького фонду й органу УСС «Шляхи». 1916 — 17, бувши комісаром УСС на Волині, організував на Ковельщині укр. нар. школи. Голова Військ Комітету, що 1. 11. 1918 зробив переворот проти австр.-поль. панування, передавши владу УНРаді ЗУНР. В листопаді 1918 р. командувач збройних сил ЗУНР, пізніше — Держ. Секретар Військ. Справ ЗУНРчл. УНРади від Укр. Радикальної Партії. У травні 1919 — чл. мирової делеґації ЗУНР у Парижі, повертаючись, загинув під час катастрофи з літаком під Ратібором (Дол. Шлезьк).

[Вітовський Дмитро (8.11.1887, Медуха, Станиславівщина — 8.7.1919). — Виправлення. Т. 11.]


Вітос Вінкентій (1874 — 1945), поль політик, творець поль. сел. партії «Пяст» і її голова, довголітній посол до австр. парляменту і поль. сойму; 1920 — 21, 1923 і 1926 перед переворотом Пілсудського прем’єр; до українців ставився неприхильно, провадив поль. колонізацію Галичини навіть перед ухвалою Ради Амбасадорів 1923 р.


Вітошинський Айталь (1875 — 1937), правник з Галичини, до 1918 радник Найвищого Суду в Відні, в 1918 — 19 pp. гол. Військ. Кодифікаційної Комісії УНР у Києві, 1919 — 21 леґаційний радник укр. місії в Празі, 1921 — 23 — правничий дорадник екзильного уряду ЗУНР у Відні.


Вітошинський Йосип (1838 — 1901), дириґент у Галичині, гр.-кат. свящ., засновник сел. хорів, оркестр та школи дириґентів.


Вітошинський Мирон (1886 — 1920), гал. гром. діяч, соц.-демократ, 1918 — 19 пов. комісар ЗУНР у Збаражі.


Вітошинський-Доброволя Йосип-Михайло (1857 — 1931), ген.-майор, командувач 130 бриґади в корпусі П. Гофмана, до якої належав один курінь УСС. Був з УГА на Україні в «чотирикутнику смерти» до весни 1920.


Вітражі, образи, орнаменти й цілі фігурні та ін. композиції з кольорового скла у вікнах; особливо були поширені в ґотичну добу зах.-евр. мистецтва. На Україні В. були відомі в княжу добу. Літопис під 1259 р. каже, що кн. Данило в Холмі збудував церкву св. Івана і «окна три украшена стекли римскими», себто В. Розвинене на Україні 16 — 17 вв. гутництво давало можливість прикрашати вікна церков і будинків «кольоровим склом», як про це пише П. Алепський, подорожуючи по Україні в 1654 і 1656 pp. В 20 в. настало відродження В., особливо в церк. будівництві. Гарні зразки В. за рисунками П. Холодного-Старшого є у Братській (Волоській) церкві у Львові (1926). Нині над В. працюють у великих фірмах О. Мошинська в Монтреалі (Канада) і Л. Нечвід на Фльоріді в ЗДА.

В. С.


Вітри, див. Клімат, і ЕУ I, стор. 83.


Вітрова енерґія, постає в наслідок переміщення мас повітря в напрямі, майже рівнобіжному до поверхні землі. При пересічній швидкості вітру на Україні 5 м/сек. з 1 км² можна одержати пересічно 400 кіловатів енерґії на рік, або з усієї УССР 240 000 000 кіловатів. В дійсності В. е. на Україні майже не використана. Невелику її частину використовували ще від княжих часів за допомогою вітряків для перемолу зерна; ч. їх доходило на Україні в 1917 р. до 20 — 30 000, що дорівнювало 150 — 200 000 кіловатів. З поч. колективізації ч. вітряків значно зменшилося, натомість будуються вітряні млини з раціональними вітряними двигунами, але в дуже малій кількості. Небагато колгоспів УССР застосовують вітродвигуни на тваринницьких фармах. За офіц. даними 1955, в УССР було всього лише бл. 8 500 вітряних млинів із заг. потужністю до 61 000 кінських сил і бл. 1500 вітросмокових устав потужністю 7 100 кінських сил.


Вітте де (De Witte) Ян (1716 — 80-і pp.), військ. інж. і архітект, флямандець на поль. службі; керував будівництвом Домініканського костьолу в Львові; збудував казарми, дім комендатури та ін. у Кам’янці; костьол і фортифікації манастиря Кармелітів у Бердичеві (1754).

[Вітте (De Witte) Ян (бл. 1716 — 1785, Кам’янець Подільський). — Виправлення. Т. 11.]


«Вітчизна», літ.-мист. і гром.-політ. місячник Спілки Радянських Письменників України, виходить у Києві. Заснований після постанови ЦК ВКП(б) з 1932 про ліквідацію літ. орг-цій і створення єдиної Спілки Радянських Письменників; 1933 — 41 виходив як орган СРПУ під назвою «Радянська Література», спочатку в Харкові, з 1935 — в Києві; чимала частина співробітників у 30-их pp. загинула (м. ін. гол. ред. І. Кулик і члени ред. колеґії М. Хвильовий, І. Микитенко); комплекти журн. були вилучені з бібліотек. З поч. війни в евакуації і до кін. 1945 журн. виходив як місячник «Українська Література» — гол. ред. Ю. Яновський. На змісті позначився тимчасовий ліберальний цензурний курс, зумовлений війною. З поч. 1946 прийнята назва «В.» ЦККП(б)У окремою постановою з 4. 10. 1946 гостро скритикував працю журн. за «націоналістичні тенденції» попереднього періоду й змінив склад редакції, що відтоді провадить суворо офіц. курс. Нині гол. ред. — О. Полторацький.


Віче, заг. збори громадян міст княжої Руси-України для розгляду гром. справ. В. відоме вже в добу племінного устрою й було характеристичне для всіх сх. слов’ян як вияв народоправного ладу. В гол. містах держав-земель за княжої доби вічеві збори набрали характеру одного із зверхніх органів влади, який конкурував у своїх компетенціях із владою князя і боярської ради. В. скликалося і в менших містах («пригородах»), але обмежувалося на розгляді справ місц. управління. Громадяни «пригородів» мали також право брати участь у В. «старшого города»; пізніше їх заступали тисяцькі. Крім того, у вічових зборах звичайно брали участь князь, бояри, єпископ і духівництво.

В. збиралося на княжому чи церк. подвір’ї або на торговиці; реґулярних вічових зборів не було, а їх скликали, на випадок потреби, князь, хтось із бояр, або ініціятива виходила з народу. В. керував князь або єпископ (у Києві митр.), іноді тисяцький. Правильного порядку дебатів і прийняття постанов В. не знало. В принципі ухвали приймалися одноголосно, фактично справи рішала позиція більшости присутніх.

Компетенції В. не були точно визначені, однак деякі були постійними його прерогативами, як справа війни і миру, зокрема нар. рушення, деякі справи зовн. політики, покликання князя на престол (якщо він не посідав його порядком спадщини чи в наслідок завоювання); укладання договору («ряду») з князем. Іноді В. домагалося зміни княжих урядовців, часом В. ставало судовим органом, гол. чином для політ. правопорушень. Рішення В. «старшого» города були обов’язковими для цілої землі.

В. як орган держ. влади в укр. князівствах не мало найвпливовішого становища, як у Новгороді, Полоцьку та Пскові. На відміну від рос. князівств, де князі узурпували всю владу, на Україні В. все ж зберігало рівнорядну ролю до ін. органів; тільки в Гал. князівстві воно поступається перед боярською радою. Вічові збори, як орган держ. влади, занепадають під час переходу укр. земель під Польщу і В. Князівство Литовське. Ролю В. за поль.-лит. доби виконували шляхетські соймики. В 16 — 18 в. існували віча копних судів. Своїм правним характером В. є органом прямого народоправства, аналогічним до нар. зібрань у давніх грец. містах і в середньовічних містах Зах. Европи (див. ЕУ I, стор. 638 — 39).

Література: Грушевський М. Історія України-Руси, III. Л. 1905, стор. 209 — 22; Сергеевич В. Вече и князь П. 1908; Лащенко Р. Лекції по історії укр. права. Прага 1923, стор. 81 — 91; Греков В. Киевская Русь. М. 1953, стор. 353 — 69.

Л. О.


«Вічний мир» 1686, договір між Московщиною і Польщею, що потвердив прийнятий Андрусівським договором (1667) поділ укр. території: Лівобережжя, Київ (після сплати компенсації 146 000 карб.) і Запоріжжя залишалися під моск. владою, Правобережжя — під Польщею.


Віярт (de Wiart) Адріян (* 1880), бріт. генерал; 1918 — 24 гол. англ. місії в Польщі, 1919 чл. міжсоюзної комісії, яка мала на місці вивчити укр.-поль. конфлікт; в січні 1919 провадив переговори з урядом ЗУНР у справі перемир’я з поляками.


Вказівні займенники, займенники, вживані при іменниках, щоб показати, що предмет, позначений цим іменником, є бачений або вже згаданий. Сучасна укр. мова втратила давнішу систему трьох щаблів В. з. (съ, тъ, онъ/овъ) і має тільки розрізнення близького предмета (цей) і дальшого (той); останній уживається також анафорично як відповідник перед дальшим підрядним реченням (Це той дім, де я виріс). Зах.-укр. говірки мають теж систему двох щаблів, але в них той виконує ролю ближчого пляну, а для дальшого використовується тамтой.


Вкладна грамота, в давній Русі-Україні писаний акт, яким оформлювалися вклади на церкву або манастир. Вклад робився на умовах, напр., поминання душі вкладника та його родини, постриження в ченці, поховання у манастирі.


ВКП(б), див. Комуністична Партія Совєтського Союзу.


Влад-Вердеш Микола (1839 — 1910), гром. діяч Буковини, засновник і довголітній гол. Т-ва Бук. Правос. Шляхти, відписав майно на укр. гром. цілі.


Владивосток, м. на Далекому Сх., над Тихим океаном, в затоці Золотий Ріг; центр Приамурського краю РСФСР, важливий торг. й військ. порт, кінцевий пункт сибірської залізниці; 265 000 меш. (1956); суднобудів., судноремонтна, рибна й рибноконсервна пром-сть; великий культ. осередок. Після будівництва сибірської зал. В. швидко зріс (1914 р. — 66 000, 1926 — 108 000, 1939 — 206 000). Від самого заснування (1860) у В. існувала укр. колонія. Перед 1914 вона мала понад 2 000; при Сх. Ін-ті була укр. студентська громада; діяв таємний укр. гурток. Під час революції 1917 — 22 В. став центром укр. нац. руху на Далекому Сх. й осідком укр. орг-цій, політ. (Секретаріят Далекосхідньої Укр. Крайової Ради, Владивостоцька Окружна Рада) і культ. («Просвіта», «Укр. Хата», «Укр. Клюб»); виходили часописи (тижневик «Українець на Зеленому Клині», щоденна газ. «Щире Слово»). Після окупації В. большевиками (1922) укр. політ. життя завмерло; за переписом 1926 у В. було 6 000 українців.

І. С.


Владика (14 в.), визначний маляр із Перемишля; 1394 розмальовував, разом з ін., костьол Чесного Хреста на Лисій Горі та спальню короля Яґайла в замку Вавель у Кракові.


Владикавказ, див. Орджонікідзе.


Владимиров Петро (1854 — 190?), рос. історик літератури, проф. Київ. Ун-ту; представник культ.-іст. методи; в його працях багато матеріялів з іст. укр. письменства; «Великое Зерцало» (1884), «Доктор Франциск Скорина» (1888), «Обзор южно-русских и западно-русских памятников письменности от 11 до 17 столетия» (1890), «Научное изучение апокрифов» (1900), «Древняя русская литература киевского периода (11 — 13 вв)» (1901) та ін.


Владимирський-Буданов Михайло (1838 — 1916), історик права, проф. Київського Ун-ту (з 1875). Гол. праці: «Немецкое право в Литве и Польше», 1868 (укр. переклад — «Руська Іст. Бібліотека», тт. 23 — 24); «Очерки из истории литовско-русского права», 1882, 1893; «История Университета Св. Владимира», 1884; «Обзор истории русского права», 1886; розвідки з іст. колонізації України 13 — 17 вв., сел. й церк. землеволодіння, сімейного права (в «Архиве Юго-Западной России», «К. От.», «Чтениях Исторического Общества Нестора-Летописца» та ін.); «Хрестоматия по истории русского права», 1874.

[Владимирський-Буданов Михайло (* Бороздіно, Тульська губ., Росія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Владно Володимир (* 1900), сов. письм. і журналіст; книги нарисів «Балахна — країна паперова» (1930), «Донбас — золота країна» (1930), «Троє за одним маршрутом» (1931); фантастичні повісті для юнацтва: «Ідуть роботарі» (1931), «Чудесний Генератор» (1935), роман «Аргонавти всесвіту» (1935); «Дванадцять оповідань» (1936), роман «Нащадки скитів» (1939); у 1944 — 47 ряд літ.-критичних статтей у пресі.

[Владко Володимир (1901, Петербурґ — 1974, Київ). По війні, крім зб. on., романи „Сивий капітан“ (1959) і „Залізний бунт“ (1967), повісті „Позичений час“ (1963), „Фіолетова загибель“ (1965), „Твори в 5-и тт.“ (1970 — 71). — Виправлення. Т. 11.]


Власенко А. (* 1905), сучасний ґрунтознавець, д. чл. АН УРСР.

[Власенко А., див. Власюк Петро. — Виправлення. Т. 11.]


Власенко Параска (* 1900), нар. мистець-селянка із с. Скопці на Київщині, відома малюнками для вишивок, тканин, стінопису та килимів; використовує традицію укр. нар. орнаменту; премійована в Парижі 1937 на міжнар. виставці, співр. Академії Архітектури УРСР.

[Власенко Параска (1900 — 1960, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Власійчук Онуфрій (1854 — 1937), гал. гром. і пед. діяч, засновник і почесний чл. Взаємної Помочі Укр. Вчительства, ред. «Нашого Слова» у Львові (1907), автор низки статтей на гром., пед. і проф. теми.


Власов Андрій (1900 — 46), рос. сов. генерал, чл. ВКП(б); 1938 військ. дорадник Чанкайшека. 1941 — 42 брав участь у війні з німцями спершу як командувач корпусу, пізніше 37 армії — при обороні Києва і 20 армії — при обороні Москви. 1942, потрапивши до полону, перейшов на нім. сторону й став на чолі Рос. Нац. Комітету, що через перешкоди з боку Гітлера не розвинув діяльности, а з листопада 1944 — створеного з нім. допомогою в Празі «Комитета Освобождения Народов России» (КОНР). Укр. політ. партії й організації, як і групи ін. поневолених в СССР народів, поставилися до КОНР неґативно, бо останній прокламував здійснення самовизначення народів лише після повалення сов. режиму. В зформованих в останній рік війни дивізіях КОНР (до того часу вживалася для пропаґанди назва РОА — Рос. Визвольна Армія) були також українці, механічно переведені до неї з нім. частин. Після капітуляції Німеччини американці передали сов. армії вояків дивізій КОНР і В. з його штабом. В серпні 1946 В. і штаб були скарані в Москві на смерть.

Р. І.


Власов Олександер (* 1900), архітект, д. чл. Академії Архітектури УРСР і СССР; один з авторів проєкту перебудови центру Києва після другої світової війни.

[Власов Олександер (1900, Коша, Тверська губ., Росія — 1962, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Власовський Іван (* 1883), церк., гром. і пед. діяч, богослов-науковець; родом з Харківщини, 1908 — 18 працював у гімназіях на Полтавщині, з 1918 — дир. гімназії в Луцькому; в 1920 — 30-их pp. учасник українізації правос. церк. життя на Волині, чл. комісії для перекладу богослужбових книг, чл. Т-ва ім. Петра Могили в Луцькому й Митрополичої Ради, ред. ж. «Церква і Нарід» (1935 — 38); посол до поль. сойму (1928 — 30), один з організаторів луцької «Просвіти», неодноразово був ув’язнений поль. владою (зокрема в Березі). 1942 — 43 секретар Адміністратури УАПЦ, 1945 — 48 дир. Канцелярії Священного Синоду УАПЦ, дир. Богословського Ін-ту УАПЦ; з 1948 — в Канаді, проф. Колеґії Св. Андрея, ред. відновленого ж. «Церква і Нарід», автор численних праць на церк.-іст. та ін. теми, м. ін. «Канонічні й іст. підстави для автокефалії Укр. Правос. Церкви» (1948), «Нарис історії Укр. Правос. Церкви», І — II (1955 — 56).

[Власовський Іван (1883, Вільшана — 1969, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Властар Матвій († бл. 1360), візант. каноніст, автор «Синтагми», зб. канонів, відомого на Русі-Україні. «Синтагма» була перекладена Єпифанієм Славинецьким у другій пол. 17 в.


Власюк Петро (* 1905), ґрунтознавець, аґрохемік, проф. Київської С.-Г. Академії, д. чл. АН УРСР і Всесоюзної Академії С.-Г. Наук, гол. відділу с.-г. наук АН УРСР і дир. Ін-ту Фізіології Рослин і Аґрохемії; бл. 160 праць.

[Власюк Петро (1905, Чемериське, Черкащина — 1980, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Влизько Олекса (1908 — 34), поет, чл. орг-цій «Молодняк», ВУСПП, пізніше співр. футуристичного ж. «Нова Ґенерація»; друкувався з 1925. Поезія В., хоч віддавала неминучу данину сов. вимогам, характеризувалася шуканням нових, часто лівомист. засобів, бадьорим романтизмом, оспівувала морську стихію, пригоди й пристрасті сильних людей; збірки «За всіх скажу» (1927), «Поезії» (1927), «Живу, працюю» (1930), «Книга баляд» (1930), «Рейс» (1930), «Моє ударне» (1932), «П’ятий корабель» (1933) та ін. В грудні 1934 розстріляний НКВД разом із кількома укр. письменниками.

[Влизько Олекса (* Коростень, Новгородська губ., Росія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Внуковський Іван (* 1882 ?), співак, артист театру М. Садовського, згодом Київської Опери; визначні ролі: Янкель («Тарас Бульба»), Єрошка («Князь Ігор»), Бобиль («Снігуронька») та ін.

[Внуковський Іван, м. б. Григорій (справжнє прізвище Внученко). — Виправлення. Т. 11.]


Внутрішньо-карпатська долина, або міжгірська долина, широка поздовжня долина в Сх. Карпатах, положена на пограниччі складчастого флішевого Полонинського Бескиду і Вулканічних Українських Карпат. В. К. д. тягнеться бл. 150 км, перев. уздовж невеликих річок, приток гол. поперечних рік Закарпаття, від р. Широка, притоки Ужа, на півн.-зах. по Велику Ріку на півд.-сх., де поширюється в простору Мармароську котловину. В. К. д. лежить перев. на вис. 150 — 300 м, лише в долинних перевалах підноситься до 450 м. Завдяки корисним природним умовам В. К. д. зайнята під ріллю (перев. кукурудза) і густо заселена, В місцях перехрещення з гол. поперечними долинами (це звичайно невеликі котловини) лежать невеликі міста й с. м. т., що є районовими центрами — Снина, В. Березний, Перечин і найбільше — Свалява.


Внутрішня флексія, використання чергувань звуків в основі слів для відтворення певних граматичних категорій. Укр. мова не має системи В. ф., але чергування о, е з і, а з другого боку випадних о, е з нулем звука, спеціялізувавшись на певних морфологічних категоріях, становлять собою недорозвинений елемент В. ф. в укр. мові.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.