[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 262-280.]

Попередня     Головна     Наступна





Вишгород (III — 11), с. на правому березі Дніпра, 20 км на півн. від Києва; згадується у Костянтина Багрянородного між найдавнішими руськими городами, в «Повісті временних літ» — вперше 946; до тат. навали великий укріплений город, півн. форпост Києва, ремісничий центр, мав мурований храм св. Бориса й Гліба; 1240 знищений татарами, тепер село, в якому збереглися укріплення княжого осідку-дітинця і два ряди валів навколо пригороддя; під час розкопів Ф. Мовчанівського й Б. Рибакова (1934 — 37, 1947) відкопано рештки домів-півземлянок, ковальські горна, майстерні бронзівників і ювелірів, ганчарські печі та ін.


Вишева, р. на Закарпатті, ліва притока гор. Тиси, пливе на укр.-рум. етногр. пограниччі; довж. — 80 км.


Вишенський Іван (бл. 1550 — 1620-і рр), письм., правос. полеміст родом із Судової Вишні в Галичині. Біографічні дані про В. дуже скупі; молодим проживав якийсь час у Луцькому, в кін. 1580-их або на поч. 90-их pp. переселився на Афон, прийняв чернецтво; перебував у жвавих зв’язках із Львівським Братством. Літ. діяльність почав одночасно з Острозькою групою полемістів. Відомо всього 16 творів В.; у 1590-их pp. були написані найвизначніші з них, скеровані проти Берестейської унії. 1598 в острозькій «Книжиці» надруковане посланіє до К. Острозького й православних, написане В. від імени монахів Св. Гори. Бл. 1600 на Афоні він склав зб. — «Книжку», куди ввійшли «ИзвЂщеніе краткое», «Писаніе до всЂхъ обще, въ Лядской земли живущихъ» (написані до 1596), послання до кн. К. Острозького і до єпископів, крім того, «Обличение диавола-миродержца», «Порада», «Загадка философомъ латинскимъ», «СлЂдъ краткий» та ін. (зб. не був видрукуваний, і твори В. поширювалися в рукописах). В 1600 — 01 В. написав «Краткословный отвЂтъ» П. Скарзі. Мабуть 1604 він прибув на Україну, недовго лишався у Львові, бо розійшовся поглядами з керівниками братства; перебував в Унівському манастирі, звідки 1605 надіслав посланіє Домнікії, присвячене полеміці з впливовим чл. Львівського Братства Ю. Рогатинцем, жив у Манявському скиті у Й. Княгиницького. 1606 повернувся на Афон. Бл. 1609 написав «Зачапку мудраго латынника зъ глупымъ русиномъ», 1615 — 16 — останній відомий твір «Позорище мысленное». Твори В. визначаються в укр. полемічній літературі 16 — 17 вв. не лише винятковим літ. талантом автора, але і його своєрідною позицією. В. не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візант. аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церк. і світський лад і вимагав простоти старохрист. братства як здійснення царства Божого на землі. В. відкидав, зокрема, світську освіту і нар. старовинні звичаї, як поганські. В. користався формами церк. посланія, діялогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри. В своїх творах В. малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духівництва, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців; зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накупчення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталів, багатство словника, використання живої нар. мови надавало творам В. яскравости й ефектности. Стиль В., що походить від візант. проповіді, але споріднений і з літ. манерою сучасних йому полемістів, укр. (із острозького гуртка) і поль. (П. Скарґи, М. Рея), «наближається до кращих взірців бароккового стилю» (Д. Чижевський). Опубліковані в 60 — 80-их pp. 19 в. твори В. вивчали І. Франко (що написав також поему «Іван Вишенський», 1900), А. Кримський, М. Сумцов, М. Грушевський, М. Возняк, Д. Чижевський, І. Єремин.

[Вишенський Іван († гора Атос [Афон], Греція). — Виправлення. Т. 11.]

Література: див. ЕУ I, стор. 749, праці згаданих авторів, а також: Иван Вишенский. Сочинения. Подготовка текста, статья и комментарии Еремина И. П. М-П. 1955.

М. Глобенко


Вишиваний Василь, див. Габсбурґ Вільгельм.


Вишивки, один із найпоширеніших видів ручних праць укр. жінок і, зокрема, дівчат. В. уживають в укр. нар. побуті передусім на предметах одягу, гол. на жін. і чоловічих сорочках. Крім того, В. поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, пошивки, рушники та ін. Кожна вишивка своєю технікою, композицією, мотивами й кольорами відповідає своєму призначенню. Спеціяльні мотиви уживаються для чоловічих сорочок, ін. для жін. і дитячих або для людей старших і молодших. Відмінні мотиви і барви для рушників і обрусів, для речей буденних, весільних і жалобних.

Техніка вишивання має багато способів і відмін, як низь, настилування, гаптування, перемітка, мережка, вирізування і найбільше популярне в останні часи вишивання хрестиками (по канві).

Історія В. дуже давня; В. були відомі ще в роксолян (2 в. до Хр.). Великий вплив на характер В. мали ткані візант. матерії. Про В. на білій сорочці українців є звістки 11 — 12 вв. візант. письменників; відомі рисунки по мініятюрах і фресках на Україні тієї ж доби. Про укр. В. згадують чужинецькі подорожники 16 — 19 вв. Збереглися В. з коз. часів 17 — 18 вв. В. зазнавали чималих змін у мотивах і барвах, не втрачаючи однак свого ориґінального укр. стилю.

Орнаментальні мотиви укр. нар. В. мають незвичайне багатство композиційних укладів і кольорів. Відповідно до етногр. особливостей, В. виявляють також чимало реґіональних відмін. При тому укр. В. мають один спільний для всіх земель стиль, так що їх не важко розпізнати серед вишивок ін. народів — слов. і неслов’янських. Архаїчні зразки, звичайно одного кольору, відомі були на Поліссі, Волині й Бойківщині. Строго-геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині (в новіші часи набрала різноманітних кольорів). Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Поділля, Буковини. Більше рослинного характеру, з натуралістичним і мальовничим трактуванням, В. Київщини і особливо Полтавщини. Мережка і загалом ажурні В. відомі на Полтавщині, сер. Поділлі й Покутті. На Буковині й Покутті вживається різних техн. способів і барвних сполук.

Кольори укр. В. загалом відомі в обмеженій кількості й гармонійних сполуках. Найбільше уживані чорна й червона барва або чорна, гарячо-червона й тепла жовта. Часами долучаються до того, в невеликих площах, зелена і синя. Рідко вживають срібної, золотої і сірої нитки. Взагалі багатство барв збільшується з півночі на південь. Із спеціяльних родів В. колись було поширене пошивання кожухів шкіряними нитками, згодом бавовняною грубою ниткою. Попит на укр. В. викликав багато видань, переважно В. хрестиками, не відповідних, особливо рос., де знівечено укр. нар. В. штучними комбінаціями й великою кількістю строкатих, не згармонізованих барв (див. також ЕУ I, стор. 293 — 301).

В. Січинський


Виші, див. Високі школи.


Вишківський (Торунський) перевал (V — 4), перехід в зах. Ґорґанах, 941 м висоти, що зв’язує долини Свічі і Ріки.


Вишково (V — 4), с. над р. Тисою Хустського р-ну Закарп. обл.; староруський город, згадуваний в угор. джерелах вперше під 1274 p.; в околиці мінеральні води і купелі.


Вишловський Георгій, львівський ґравер на міді пол. 18 в.; праці 1753 — 59 pp. у «Служебнику» (1759) й ін.


Вишневець (IV — 6), м-ко на Волині над гор. Горинню, р. ц. Тернопільської обл.; З 200 меш. (1931). Вперше згадується 1395; до 1740 р. В. належав князям Вишневецьким; досі існує збудований ними палац.


Вишневецька (Могилянка) Раїна (1589 — 1619), визначна укр. меценатка 17 в., дочка молд. господаря Яреми, сестра в других київського митр. Петра Могили, дружина кн. Михайла, мати Яреми Вишневецького, фундаторка прилуцького, густинського, ладинського й лубенського мгарського манастирів.


Вишневенький Дмитро († 1563), кн., перший відомий в історії коз. отаман. В 1550-их pp. староста Черкас і Канева. Бл. 1552 на о. Малій Хортиці, на Дніпрі, збудував замок і згуртував козаків для боротьби з татарами, яку провадив за допомогою Литви й Московщини. Однак його заходи організувати союз держав для війни з Кримом 1561 остаточно зазнали невдачі. 1563 під час походу на Молдавію потрапив у полон до турків і був страчений у Царгороді. Герой нар. пісні про Байду.


Вишневецький Єрємія-Михайло (Ярема) (1612 — 51), кн., з 1646 воєвода руський. Поль. маґнат, колонізатор і власник Лубенщини й сусідніх земель на Лівобережжі (мав понад 50 міст, містечок і сіл; утримував 12 000 свого війська). З поч. 1630-их pp. відомий переслідуваннями правос. укр. населення. 1637 придушував коз. повстання. З поч. повстання Хмельницького 1648 вигнаний був із своїх володінь на Лівобережжі; у війні проти Хмельницького обороняв Замостя й Львів, очолюючи прихильників найгостріших заходів проти повстанців, уславився нечуваною жорстокістю, зокрема на Волині.

[Вишневецький Єремія-Михайло († під Паволоччю). — Виправлення. Т. 11.]


Вишневецький Михайло (1638 — 73), поль. король 1669 — 73, син Єремії, воєводи руського; за В. посилилася внутр. боротьба між поль. шляхтою, що полегшувала туркам і татарам напади на Польщу; після невдалої війни з турками 1672 змушений був, за Бучацьким миром, віддати їм Поділля з Кам’янцем.


Вишневецькі, галузь укр. княжого роду Несвіцьких з Волині (турово-пинських Рюриковичів). За родоначальника вважають кн. Федора Несвіцького, прабатька 4 княжих родів: В., Збаразьких, Порицьких і Воронецьких. Прізвище В. походить від замка Вишневець (нині м. на Волині). З роду В. найвидатніші: Іван — староста Пропойський і чечерський (1536 — 43), Андрій — каштелян волинський (1569) і воєвода брацлавський (1572), Дмитро — організатор козаків (див.), Костянтин — староста житомирський (1583), Катерина — дружина великого гетьмана лит. Григорія Ходкевича. Через помилку поль. хронікарів (М. Стрийковського і Б. Папроцького) змішали рід кн. Федора Несвіцького з родом Федора Корибутовича; через це виникла леґенда про походження Вишневецьких від лит.-руського роду Ґедиміновичів. Цю помилку пізніше спростували (Стадницький, Стецький, Семкович, Сенютович).

Л. В.


Вишневеччина, назва територій на лівому березі Дніпра, в стрчищі Сули й Удаю, якими в 17 в. володіли Вишневецькі, старости черкаські й канівські. Центром В. були Лубні. Останній власник Ярема Вишневецький змушений був покинути Лубні в 1648 під час революції Хмельницького. На цих землях постали Лубенський і Прилуцький полки.


Вишневська (по чоловікові Мікош) Тамара (* 1919), кіноактриса родом з Волині, скінчила Драматичну Школу в Варшаві; виступала в поль. фільмах: «Дівчата з Новоліпок», «Прокажена», «Ординат Міхоровський» та ін.; тепер в ЗДА.


Вишневський Володимир (*1897), протопресвітер, правос. діяч; провадив церк. і гром. роботу на Волині й Підляшші. Нині настоятель парафії в Парижі, чл. Св. Синоду та адміністратор УАПЦ у Франції, Італії, Еспанії та Швайцарії.

[Вишневський Володимир (1897, Теслугів, Дубенський [Дубнівський] пов., Волинь — 1961, Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Вишневський Дмитро (* 1871), історик, автор праць: «Киевская Академия в первой половине 18 ст.» (1903), «Общее направление образования в Киевской Академии...» (1904).


Вишневський Лука, львівський іконописець 18 в., учитель відомого ґравера Івана Филиповича; працював при дворі львівських єпископів.


Вишнівський Олександер (* 1890), ген.-хорунжий Армії УНР, в 1918 командир полку синьожупанників, зформованого у Німеччині, в 1 Зимовому поході командир 3 кінного полку 3 Залізної стрілецької дивізії; згодом на еміґрації в Польщі, в Німеччині, з 1949 — в ЗДА.

[Вишнівський Олександер (1890, Заливна, Катеринославщина — 1975, Детройт). — Виправлення. Т. 11.]


Вишнівський Сергій (псевд Борис Білоберезький) (1898 — 1952), гром. діяч, журналіст і кооператор на Волині; ред. газ. «Українська Громада» і «Волинська Неділя» в Луцькому; в’язень Берези Картузької; помер на еміґрації в ЗДА.


Вишня (Cerasus vulgaris Mill.), дерево або кущ висотою до 8 м з родини трояндових. Батьківщина В. — Кавказ і Балкани. Поширена в садах по всій Україні ради цінних, сочистих ягід, що масово вживаються свіжі, сушені, варені, консервовані й на вина та наливки; сушені йдуть на експорт. Із сортів В. на Україні найвідоміші: амареля, остгаймська, шпанка, склиста, ґріот укр., лотівка, любка, череха клепарівська й ін. В степах по балках ростуть дикі вишні: антипка (Primus Mahaleb L.) — кущ або дерево до 8 м; В. степова, або вишняк, вишенька (С. fruticosa Pall., або Prunus Chamaecerasus Jack.) — кущ до 2 м.


Вишня, права притока сер. Сяну.


Вишня Остап, псевд. Павла Губенка (* 1889), гуморист, родом з Полтавщини. Писав 1919 в укр. пресі в Кам’янці Подільському. З 1921 працював у сов. пресі, перев. в газ. «Вісті ВУЦВК», й у 1920-их pp. здобув велику популярність, особливо на селі; був близький до літ. орг-цій Вапліте і Пролітфронт, формально до них не належачи; збірки «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки» (1924), «Літ. усмішки» (1924), «Лицем до села» (1926), «Українізуємось» (1926), літ. шаржі під псевд. П. Грунський і багато ін. 1934 був засланий на Північ; після повернення (під час війни) пише в межах офіц. курсу.

[Вишня Остап, псевд. Павла Губенка (13.11.1889, Чечва [тепер Грунь], Зіньківський пов. — 28.9.1956, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Вишньовський Юрій, львівський ґравер на міді кін. 18 в.


Вища Рада Народного Господарства УССР, керівний орган пром. госп-ва УССР, заснований 1919 на зразок рос. Высшего Совета Народного Хозяйства. Гол. ВРНГ (перший М. Полоз) мав права наркома. Союзний договір між УССР і РСФСР з грудня 1920 підпорядкував ВРНГ УССР — російській; після утворення СССР 1923 ВРНГ належала до категорії «директивних» наркоматів. В 1932 союзна і респ. ВРНГ були перетворені на ряд наркоматів окремих ділянок індустрії.


Вища Рада Фізичної Культури при Всеукр. Центр. Виконавчому Комітеті УССР — в 1920-их pp. найвищий урядовий орган для керівництва фізкульт. і спортовим життям; складалася з представників нар. комісаріятів освіти, охорони здоров’я й праці, профспілок, комсомолу й ін. орг-цій. ВРФК були підпорядковані ради фізкультури в округах і р-нах. В 1930-их pp. ВРФК підлягала Всесоюзному Совєтові Фізкультури в Москві; в пол. 30-их pp. створено Комітет у справах фізкультури і спорту при РНК УРСР, підпорядкований Комітетові при Совнаркомі, згодом Совєті Міністрів СССР. З 1953 ці функції передано до Мін-ва Охорони Здоров’я. Нині на чолі мережі обл., міських і районових комітетів стоїть Респ. Комітет Фізкультури і Спорту УССР.


Вища школа, див. Високі школи.


Вищий Музичний Інститут ім. М. Лисенка, заснований у Львові 1903 як школа при Союзі Співочих і Муз. Т-в; 1907, з перетворенням Союзу на Муз. Т-во ім. М. Лисенка, школа була розбудована в Ін-т. З 1915 — власний будинок. Пожвавлення праці Муз. Т-ва, що провадило всім. муз. життям Галичини (1907 р. — 40 членів, 1935 р. — 150), супроводилося поширенням Ін-ту (1907 р. — 6 викладачів, 50 учнів, 1935 р. — 25 і 248). Перед другою світовою війною Ін-т мав 9 філій — у Перемишлі, Станиславові, Стрию, Дрогобичі, Коломиї, Тернополі, Золочеві, Яворові, Бориславі. Директори A. Вахнянин (1903 — 08), С. Людкевич (1908 — 15), В. Барвінський (1916 — 46). При ін-ті виходив двомісячник «Муз. Вісник». В 1939 ВМІЛ був перетворений на Львівську Держ. Консерваторію ім. М. Лисенка; готує композиторів, істориків і теоретиків музики, музик-фолкльористів, дириґентів хорів, піяністів, виконавців на оркестрових та нар. інструментах. При консерваторії є муз. школа-десятирічка. Філії ВМІЛ перетворені на самостійні муз. школи.

[Вищий Музичний Інститут ім. М. Лисенка, директори... В. Барвінський (1916 — 39). — Виправлення. Т. 11.]


Вищий Педагогічний Інститут у Празі, див. Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова.


Вищі жіночі курси, див. Високі школи.


Вищі початкові школи («высшие начальные училища»), 4-річні школи на Україні в межах Рос. Імперії, створені 1912 замість міських шкіл («городские училища»). До В. п. ш. приймали дітей, що скінчили початкові школи. Програмою відповідали 4 нижчим клясам сер. школи, але без чужих мов. Закінчення B. п. ш. давало право вступати до 5 кляси сер. шкіл після складення іспитів, гол. з чужих мов. На Україні 1917 р. було 312 В. п. ш., в 1920 — 1 210. Ліквідовані сов. реформою 1920 р.


Вібрант, звук, що утворюється дрижанням язика або язичка (увулі). Укр. мова має тільки один В., творений дрижанням кінчика язика, р, уживаний у твердому й пом’якшеному варіянті.


Вівсюг (Avena fatua L.), однорічний бур’ян з родини трав, сильно поширений на Україні.


Вівсянка, співочий птах з ряду горобчаків; на Україні більше поширені: В. сіра (Emberiza calandra L.), В. жовтобрюшка (E. citrinella L.), В. садова (E. hortulana L.).


Вівці, див. Вівчарство.


Вівчарик (Phylloscopus), птах з родини кропив’янкових 10 — 15 см довж.; на Україні види: В. жовтобривий (Ph. sibilator Bechst.), В. ковалик (Ph. collybitus Vieill.), В. весняний (Ph. trochilus L.), поширені в лісовій і лісостеповій смугах.


Вівчарство, становить екстенсивну галузь тваринництва, поширену на Україні ще з неоліту. В. постачає цінні продукти й дає змогу якнайкраще використовувати малопридатні землі. В. було дуже поширене на Україні до 1870-их pp., зокрема в р-нах, багатих на пасовища, — в степах, поки вони не були розорані, в Карпатах (полонини), в лісовій смузі, де багато сіножатей і лісової паші; натомість В. занепало в лісостепу, особливо на Правобережжі й у Галичині, в наслідок поширення ріллі. Взагалі базою В. на Україні були сел. госп-ва (напр., під кін. 19 в. на Лівобережжі селянам належало 87% усіх овець); селяни плекали грубововні породи овець, які мали не стільки пром. характер, скільки задовольняли їх потреби: давали грубу вовну для виробництва домашнього сукна, м’ясо, жир, молочні продукти й угноєння. До цінних грубововних порід належали довгохвості смушково-молочні вівці Полтавщини — сірі сокільські і чорні решетилівські, смушки з яких ішли на виготовлення шапок і комірів; волоські вівці (або «валаські», також «пирнай»), особливо поширені в Карпатах, Басарабії й на Херсонщині, витривалі, з грубою, буйною, довгою вовною, що постачали бриндзу, один із основних продуктів харчування населення, зокрема в горах і в Басарабії; споріднені з волоською вівцею породи «малич» (перев. в Криму, з цінним м’ясом і білим смушком) і «чушка» (в Басарабії); переходом до тонкорунних овець є цигайська порода — м’ясо-вовняна, найбільше поширена на півд.-зах. Україні.

Ринкового характеру набрало В. на півд. Україні, де його поширив рос. уряд у кін. 18 й на поч. 19 в., довозячи з-за кордону тонкорунних мериносів і роздаючи великі простори держ. земель із зобов’язанням розводити овець. Кількість овець, особливо мериносів, швидко зросла; ч. мериносів у 3 укр. степових губерніях становило в мільйонах: 1823 р. — 0,4, 1837 — 1,9, 1848 — 3,0, 1866 — 7,1. Укр. вовна здобула тривку позицію на світовому ринку (вивіз вовни за кордони Росії досягав 1 400 т, у 1831 p., 10 000 — в 1860-их pp.). Плекали мериносів майже виключно по великих маєтках, при чому були отари, що налічували понад 100 000 овець.

З 1870-их pp. В. України стало підупадати у зв’язку з розорюванням степів, що спричинило брак паші, а ще більше через падіння цін на вовну в наслідок конкуренції дешевої австрал. й арґентінської вовни. Особливо різко зменшилося число тонкорунних овець, вовна яких експортувалася: в 3 степових губерніях України з 7 000 000 в 1860-их pp. до 1200 000 у 1911 — 12 p., число всіх овець — з 9 000 000 у 1883 р. до 2 000 000 у 1912 р. Далеко меншим було падіння числа овець в ін. укр. губерніях (в 1883 р. — 6 000 000, 1911 — 4 000 000), де були поширені грубововні породи для внутр. вжитку, хоч і тут вплинуло зменшення пасовищ і вигонів та витиснення продуктів домашнього ткацтва фабричною мануфактурою; зокрема трималося В. на Чернігівщині (в 1883 р. — 948 000 овець, в 1912 р. — 994 000). В Галичині ч. овець зменшилося з 650 000 в 1860-их pp. до 300 000 в 1910 р. В степах пасли овець більшу частину року великими отарами далеко від постійних осель під опікою пастухів — «чабанів», у горах на полонинах протягом 3 — 5 літніх місяців (див. ЕУ I, стор. 204, і Пастуше життя). Заг. ч. овець у межах сучасної УССР 1883 р. становило приблизно 16 000 000 (або 12% всієї домашньої худоби в перечисленні на рогату худобу), в 1912 р. — лише 7 000 000 (4%); на Півн. Кавказі було в 1916 р. 8 000 000 овець. Війна і, особливо, революція вплинула на зменшення ч. овець, але незабаром воно сильно збільшилося, зокрема з огляду на брак мануфактури. В 1928 на Україні в сучасних межах було 10 000 000 овець (4% теоретичної рогатої худоби), на всіх укр. землях — 13 500 000. Як і до війни, найбільше значення мало В. в р-нах: карпатсько-басарабському, поліському (зокрема чернігівському), кримському і на Сх. Передкавказзі.

Колективізація спричинила катастрофічне падіння ч. овець, що супроводилося повільним зростанням (УССР в межах 1938 p.: 1928 p. — 8 100 000, 1933 — 2 000 000, 1940 — 4 700 000). Друга світова війна принесла нове падіння, після якого настав досить швидкий приріст (УССР в сучасних межах: 1941 р. — 6 400 000, 1945 — 2 800 000, 1953 — 8 300 000, 1955 — 9 500 000). Сучасне В. зосереджене в колгоспах (бл. 80% всього ч. овець); воно наставлене не на задоволення потреб селянина, а на ринок і тому знову найбільше поширене в степовій смузі. Чимало зроблено для поліпшення порід овець. У результаті схрещування місцевих укр. порід із тонкорунними баранами та селекційної роботи, В. України перетворюється з грубововного на тонкорунне й напівгрубововне; одночасно збільшилася вага вовни поодинокої вівці. Тепер в УССР поширені перев. такі породи овець: із тонкорунних — асканійський рамбульє, виведений в Асканії Новій акад. М. Івановим і розведений в сх. степу, порода «прекос», привезена з-за кордону, і сов. меринос; із смушкових — імпортована каракульська і місцева сокільська, з півтонкорунних — цигайська; на Кубанщині і Сх. Передкавказзі поширені тонкорунні породи — ставропільська й сальська.

Піднесення В. в останній період однак не впливає на добробут укр. селянства, бо всю вовну відбирають держ. заготівлі за мінімальну ціну. З другого боку, в світовій продукції вовни Україна не відіграє важливої ролі (ч. овець у цілому світі в 1950-их pp. становить в мільйонах 760, в тому ч. Австралія — 130, СССР — 125, Арґентіна — 55).

В. Кубійович


Вігор, права карпатська притока Сяну, впадає до нього нижче Перемишля; довж. — 47 км.


Віґільов Євген (*бл. 1898), балетмайстер, в 1924 — 26 працював у театрі «Березіль», згодом в оперових театрах Харкова, Києва, Львова (1939 — 41).


Відбиванка, волейбол, спортова гра м’ячем двох команд (дружин), по 6 учасників кожна, на площі 18 × 9 м, переділеній наполовину сіткою (висотою 2,4 м). В 1920-их pp. В. швидко поширилася по всій Україні, ставши однією з найулюбленіших ігор; 1927 за першість УССР змагалися 64 дружини; 1928 на всесоюзній спартакіяді Україна, побивши Москву, зайняла перше місце. В Галичині з заснуванням Укр. Спорт. Союзу щороку провадилися змагання за першість краю. 1947 в УССР існувало 10 247 майданчиків для В. й кошівки.


«Відгуки», орган студентської групи, опозиційної до офіц. студентського проводу, виходив у Львові 1913, ред. І. Чмола; наголошував конечність військ. підготови в змаганнях до самостійности.


Віденський арбітраж, рішення нім. й італ. міністрів закордонних справ Й. Ріббентропа і графа Ґ. Чяно 2. 11. 1938, за яким півд. частина Словаччини й Закарпаття відійшли до Угорщини. Карп. Україна втратила 1 545 км² та 182 000 населення, з нього понад 30 000 українців. На підставі мирового договору з Угорщиною 10. 2. 1947 В. а. оголошено недійсним.


Віденський конґрес (1814 — 15), конґрес монархів і дипломатів, що завершив війни коаліцій евр. держав проти Наполеона І. В. к. ухвалив, м. ін., віддати під владу рос. царя Королівство Польське, до якого входили Холмщина і Підляшшя; Тернопільщина, що за Шенбрунським миром 1809 віддана була Росії, знову відійшла до Австрії.


Віденський октоїх, неточна назва Ганкенштайнового кодексу.


Відень (Wien), гол. м. Австрії над р. Дунаєм, 1 767 000 меш. (1951), до 1918 столиця Австро-Угорської монархії. До 1772 зв’язки українців з В. були спорадичні: торг. зносини за княжих часів, з 16 в. деякі українці студіювали у Віденському Ун-ті, 1683 козаки брали участь у битві з турками під В. Після прилучення до Австрії Галичини (1772) і Буковини (1774) зах. українці 150 pp. були в безпосередніх зв’язках із В. як столичним центром монархії Габсбурґів. В. впливав на життя галичан і буковинців більше, ніж, напр., Петербурґ на ін. українців, бо він став школою для укр. політиків, зокрема парляментаристів і вищих службовців; тут українці зустрічалися з ін., зокрема слов. народами монархії. У В. перебували сотні укр. студентів, а також готувалися перші кадри укр. гр.-кат. духівництва з високою освітою. Вплив В. поширювався й на побут гал. й бук. інтеліґенції. Культ. впливи В. почалися з 1775, коли Марія Терезія і Йосиф II заснували в В. «Орієнтальну Академію» для «образування молодого клиру кат. сх. обряду» і передали їй багато впоряджений кол. єзуїтський конвікт разом із церквою, перебудованою за візант. обрядом. Так постав перший Барбареум, з якого вийшли численні духовні й світські вчені. Після його ліквідації (1784) засновано для укр. кат. громади парафію з Церквою святої Варвари (див. Варвари св. Церква), яка існує донині; вона стала осередком укр. колонії у В., а на деякий час і важливим культ. осередком для українців-католиків Австро-Угор. монархії. Деякі парохи, як о. П. Паславський, були префектами цісарсько-королівського конвікту, де з 1804 виховувались, крім укр. теологів, і світські студенти ін. націй (під час ліквідації 1847 — 30 укр. студентів). Згодом у цьому ж будинку засновано Центр. Духовний Гр.-Кат. Семінар (т. зв. другий Барбареум); з нього до ліквідації в 1892 вийшло чимало найкращих священиків (пересічно було 50 студентів). Ч. укр. студентів у В. дедалі більшало, стали приїздити світські студенти; 1868 у В. засновано найстаріше укр. студентське, т-во «Січ». Загалом укр. колонія у В. складалася з урядовців та робітників, що жили тут постійно, студентів і військових, які служили у В.; до В. приїздили укр. посли до австр. парляменту, політики й журналісти, хворі на лікування; перед першою світовою війною укр. колонія налічувала до 3 000.

Віденський Ун-т до 1914 чимало впливав на формування укр. науковців, зокрема учнями визначних славістів Ф. Міклошіча і В. Яґіча, були укр. філологи М. Осадца, О. Огоновський, С. Смаль-Стоцький й ін.; у Віденському Ун-ті студіювали окуліст М. Борисикевич, уролог Т. Гринчак, хемік І. Горбачевський, фізик І. Пулюй. Високі пости в австр. уряді займали Ю. Вислобоцький, І. та А. Вітошинські, О. Ганінчак, М. Герасимович, А. Дольницький, Р. Залозецький, Каранович, І. Копистянський, О. і Є. Лопушанські, Т. Лучаківський, В. Михальський, Ю. Романчук, І. Савицький та ін. Р. Сембратович 1900 видавав у В. нім. місячник „X-Strahlen“, а з 1903, разом із послом В. Яворським, перший пропаґандивний журн. нім. мовою „Ruthenische Revue“ (1903 — 05), продовженням якого було „Ukrainische Rundschau“ (1906 — 14) за ред. В. Кушніра; у В. працював Я. Весоловський, кол. ред. «Діла», референт укр. і рос. преси в Мін-ві Закордонних Справ. З укр. т-в діяли студентське т-во «Січ», роб. т-во «Родина», Братство св. Варвари, «Т-во Земляків», «Укр. Бесіда» і ін.

Після поч. війни 1914 ч. українців зросло в наслідок окупації рос. військами Галичини й Буковини до 15 000, і В. став на якийсь час осередком укр. політ. і культ. життя. У В. діяли Гол. Укр. Рада, перетворена 5. 5. 1915 на Заг. Укр. Раду, Союз Визволення України, Бойова Управа УСС, Укр. Парляментарна Репрезентація, редакції укр. часописів, перенесених із Галичини й Буковини, виникли нові часописи укр. і нім. мовами: «Вісник Союзу Визволення України», „Ukrainische Nachrichten“ (1914 — 16). „Ukrainisches Korrespondenzblatt“, утворилися школи й нові т-ва: Укр. Культ. Рада, Укр. Запомоговий Комітет, Укр. Жін. Союз та ін. Після укладення Берестейського миру у В. перебувало посольство УНР, а з кін. 1918 також посольство ЗУНР. З розпадом Австро-Угор. монархії укр. колонія зменшилася, але вона знову збільшилася, коли в кін. 1919 до В. переїхав уряд ЗУНР з през. Є. Петрушевичем і В. став 1920 — 23, побіч Праги, гол. осередком укр. еміґрації. В цей час, поряд давніх т-в постав ряд нових: «Єдність», «Поступ», Укр. Клюб, Союз Укр. Журналістів і Письменників й ін. У В. 1920 — 21 були засновані Укр. Вільний Ун-т і Укр. Соціологічний Ін-т, що незабаром перейшли до Праги. До В. переноситься партійне життя, виходить ряд нових часописів: «Укр. Прапор» (орган уряду ЗУНР), «Борітеся-Поборете» (орган есерів з М. Грушевським на чолі), безпартійна «Воля» (В. Піснячевського), соц. «Боротьба» (С. Вітика), «Нова Доба» (В. Винниченка й його однодумців), «Соборна Україна» (В. Вишиваного), «На переломі» (за ред. О. Олеся), збірники «Хліборобська Україна» (В. Липинського); засновується книгарня Т. Савули. Вид-ва «Дзвін», «Вернигора», Дніпросоюз, «Земля», «Чайка» й ін. видрукували у В. багато підручників, белетристики й ін. книжок, що через окупацію на Україну здебільша не потрапили. У високих школах у В. студіювало бл. 400 укр. студентів. Після приєднання Галичини до Польщі в 1923 — 25 укр. еміґрація перев. перейшла до Галичини, перестала виходити укр. преса, зникли вид-ва й більшість укр. т-в; ч. українців зменшилося до 3 000 — 4 000 (робітники, пенсіонери, дрібні урядовці, небагато осіб вільних професій). Відтоді діяльність укр. колонії виявлялася перев. при нагоді свят, ювілеїв, протестаційних акцій (зокрема проти пацифікації Галичини, рел. переслідувань в СССР, голоду на Україні, коли під проводом архиєп. кард. Т. Інніцера утворений був комітет допомоги голодуючим з представників усіх націй та віровизнань).

1938, після прилучення Австрії до Німеччини, нац.-соц. влада закрила всі 15 укр. т-в; замість них створено філії Укр. Нац. Об’єднання та Укр. Уряд Довір’я. Під час другої світової війни ч. українців збільшилося, особливо в 1944, коли у В. було багато втікачів і тисячі вивезених на примусові роботи з різних областей України (лише гр.-кат. священиків перейшло через управління парохії св. Варвари 287). В 1944 й на поч. 1945 у В. діяли представництво УЦК в Кракові, Укр. В-во з Кракова, виходили «Краківські Вісті». Зайнявши В. 15. 4. 1945, большевики стали репатріювати своїх громадян; багато з них утекли на зах. Чимало українців вивезено. Після укладення (15. 5. 1955) мирового договору між Австрією й СССР дехто повернувся після 10-річного перебування в сов. тюрмах, ін. загинули. У В. існує нині маленька укр. колонія — кількасот людей, які скупчені навколо церкви, ін. вже давно знімчені. В. має чимале значення для українознавчих досліджень, бо його бібліотеки, архіви й музеї містять цінні матеріяли, зокрема Нац. Бібліотека (укр. друки з Галичини й Буковини 1772 — 1918 pp. і численні мапи України), Університетська Бібліотека, славістичний та сх.-евр, -семінари Ун-ту, Museum fur Volkskunde, Держ. Архів Мін-в Внутр. Справ, Ісповідань і Культів та ін.

о. М. Горникевич


Відзнака Фізичної Вправности (ВФВ), укр. відзнака, яку можна було добути після виконання комплексу вправ, прийнята на Зах. Україні Укр. Спорт. Союзом (1934), референтурою спорту УЦК (1942), а на еміґрації Радою Фіз. Культури (Німеччина 1947) і Укр. Спорт. Централею Америки й Канади (1955). В УССР ВФВ відповідає значок «ГПО».


Відміна, система закінчень змінних слів. У сучасній укр. мові іменники характеризуються В. в відмінках і числах, числівники — в відмінках, прикметники — в родах, відмінках і числах, дієслова — в особах, числах, часах і способах. Іменники мають чотири типи відміни, сильно зближені між собою в множині: два продуктивні — іменників жіночого роду на голосний і іменників чоловічого й сер. роду (протиставлених одначе в називному й родовому множини), — і два непродуктивні — іменників жіночого роду на приголосний і середнього роду на з суфіксом -ят- у непрямих відмінках, крім знахідного й орудного однини (відповідно: трава, кущ, дерево, ніч, ягня). Прикметники й займенники мають у засаді спільну В. Числівники мають свою однотипну відміну (двохп’ятьох), але числівники 5 — 90 можуть іти і за ін. типом (п’яти). Дієслова мають одноманітну систему закінчень, почасти різнячися голосним перед закінченням (берутьбіжать); решта відмінностей у В. дієслів зумовлена наголосом і фонологічними чергуваннями. Поза тим на периферії всіх типів В. є вагання й поодинокі реліктові форми.

Ця система В. розвинулася з далеко складнішої праслов. У найдавнішій укр. мові В. іменників залежала від уже непродуктивної основи слова, а не закінчення й роду, як тепер. Іменники мали 5 гол. типів В. Існувала окрема В. займенників, прикметники могли йти за типами іменників або займенників; не було окремої В. числівників. У дієсловах такої принципової перебудови системи В. не сталося, але стару В. сильно спрощено й уодноманітнено.

Ю. Ш.


Відмінок, в іменнику категорія, що показує синтаксичний стосунок іменника до ін. членів речення. В прикметнику В. — категорія узгодження з іменником. У сучасних мовах кожний В. характеризується комплексом різних значень, іноді досить далеких. Спроби вивести всі значення відмінків з місцевих значень (льокалісти, як Бопп, Вюльнер), кавзальних (Міхельсен), синтаксичних (Румпель) не увінчалися успіхом. Укр. мова має і на протязі свого існування мала 6 В., що їх латинські назви — номінатив, ґенітив, датив, акузатив, інструменталь і льокатив. Одначе в розвитку укр. мови виявилася помітна, хоч і не доведена до кінця тенденція злити датив і льокатив.

Ю. Ш.


Відокремлення, інтонаційне виділення другорядних частин речення, коли вони, не бувши окремим (підрядним) реченням, у своїй інтонації наближаються до останнього. Відокремленню сприяє зсунення відокремлюваного члена речення з його нормального місця, а також обтяження його залежними словами. Вирішальною одначе є наявність значення другорядної предикації. Відокремлені слова й звороти складаються з відокремлених дієприкметників і прикметників, дієприслівників, прикладок, рідше — іменників і прислівників.


Відокремлення церкви від держави, система взаємин між церквою і державою, при яких перша позбавляється публічно-правного статусу й іноді можливостей діяльности поза відправленням культу. На укр. землях поза сов. режимом цієї системи ніколи не було. В УССР В. ц. в. д. і школи від церкви спершу було встановлене декретом «тимчасового роб.-сел. уряду» України 22. 1. 1919 (в Росії — 5. 2. 1918 н. ст.), пізніше потверджене конституціями УССР: 1919 р. — ст. 23, 1929 — ст. 8, 1937 — ст. 104. Закладання та діяльність рел. громад найповніше вреґулював «Адміністративний кодекс УСРР» 1927 р. (Поділ X: Правила про культи; артикули 350 — 75). Його постанови доповнюють (або змінюють) численні інструкції нар. комісаріятів (тепер мін-в) внутр. справ, освіти й ін., а також ін. чинні кодекси (напр., розділ про «Зламання правил про відокремлення церкви від держави» «Кримінального Кодексу УСРР»).

Встановлену систему характеризує, з одного боку, розірвання зв’язків церк. і держ. установ, позбавлення церкви підтримки державою та надання рел. громадам характеру приватних т-в чи спілок (що є прикметою ін. систем В. ц. в. д.), а з другого боку, цілковите узалежнення рел. громад від органів виразно неприхильної до всякої релігії держави, бо все церк. майно удержавлене (артикул 366 «Адміністративного Кодексу»); самі рел. громади фактично позбавлені навіть юридичного становища приватного т-ва постановою: «рел. громади прав юридичної особи не мають» (артикул 360 «Адміністративного Кодексу») і віддані під всебічний контроль держ. органів. Свобода відправлення рел. культів в СССР ставиться поруч із свободою антирел. пропаґанди (ст. 104 конституції УССР), фактично веденої офіц. установами. Натомість, рел. пропаґанда зроблена неможливою. Отже система відношення держави до церкви в УССР (і в усьому СССР) не тільки політ., але й юридично цілком відмінна від чинних систем В. ц. в. д. в ін. країнах (див. також Антирелігійна пропаґанда).

Б. Ц.


«Відомості Генерального Церковного Управління УАПЦ в Великій Брітанії», місячник, виходить у Лондоні з 1950 р. (спочатку на ротаторі); редаґує колеґія.


Відорт Григор (бл. 1764 — 1830), дід; Каєтан, батько, і Франц, унук (1831 — ?) — родина двірських співців-торбаністів, що служили у кн. Санґушка на Волині; виконували нар. пісні, а також Т. Падури і свої власні. Про них писали О. Русов і М. Лисенко.

[Відорт Григор (1764 — 1834), дід; Каєтан (1804 — 52), батько, і Франц, онук (1831 — після 1890). — Виправлення. Т. 11.]


Відріз, див. Міри.


Відро, див. Міри.


Відродження, див. Ренесанс.


«Відродження», щоденна безпартійна дем. газ., виходила 1918 в Києві, ред. П. Гаєнко.


«Відродження», культ.-осв. націоналістичне т-во (на позиціях ОУН полк. Мельника) в Буенос-Айресі, створене 1939 на місці політ. Орг-ції Держ. Відродження України (ОДВУ); 9 філій, з них 2 з власними домівками. Орган тижневик «Наш Клич».


«Відродження», укр. протиалькогольне і протинікотинне т-во, засноване 1909 р. у Львові за постановою 1 просвітнього з’їзду; в 1930-их pp. сильно розвинуло діяльність. «В.» мало централю у Львові, 18 філій і 122 гуртки по містах і селах Галичини, 6 400 членів (1937 p.), улаштовувало протиалькогольні курси, виклади й віча, провадило протиалькогольні плебісцити, видавало місячник «Відродження» (1928 — 39) і додаток «Ми Молоді», випустило ряд пропаґандивних брошур. Гол. діячі: І. Раковський, С. Парфанович, Ю. Каменецький, П. Вовчук, І. Костюк, І. Герасимович, М. Ценко.


«Відродження», ілюстрований місячник укр. протиалькогольного і протинікотинного руху, виходив 1928 — 30 в Рогатині, за ред. М. Чайковського і Ю. Каменецького, і 1930 — 39 з додатком «Ми молоді» у Львові за ред. С. Парфанович.


«Відродження України», спочатку «Відродження», газ. пресового бюра австр. Військ. Мін-ва, виходила у Відні 1918 за ред. І. Німчука.


Відумерщина, в староукр. праві спадщина по смердові без чоловічих нащадків, яка переходила на власність князя. Якщо смерд залишав дочок, то князь давав їм тільки «відправу». Від 14 в. князь не брав В., якщо дочка смерда виходила заміж за людину, придатну до військ. служби. Інститут В. стосувався частково і до бояр. В коз. добу держава перебирала спадщину померлого лише тоді, коли померлий не лишав ніяких рідних або не розпоряджався своїм майном. Під Польщею за яґайлонського періоду В. складалася дідичеві у формі худоби по смерті кріпака.


Відьма, див. Демонологія.


Віженер де (de Vigenère) Блез (1533 — 96), франц. дипломат і історик, автор кн. „La description du royaume de Pologne et pays adjacens...“ (1573), в якій подає відомості про Галичину, Волинь і Поділля.

[Віженер де (de Vigenère) Блез (1523 — 96). — Виправлення. Т. 11.]


Візантійське право, позитивне право Візантії в 6 — 15 вв., зформоване на основі рим. права. В окремі періоди у В. п. виявлялися впливи звичаєвого права народів, на які поширювалася правна і політ. система Візантії. В земельному праві помітні слов. впливи, зокрема інституту гром. володіння з виділенням окремих земель на власність. В. п. поширювалось і на Русь-Україну шляхом рецепції. Вже в договорах київських князів з Візантією зафіксовано деякі норми, зокрема публічно-правні, візант. походження. Частково норми В. п. відбились в «Руській Правді». Проте сильніший його вплив у церковних княжих уставах. Церк. судівництво на Україні провадилося на підставі норм В. п., зокрема грец. збірників церк. законів: «Номоканон», «Еклога», «Прохирон» (див. Церковне право). Крім офіц. збірників В. п., на Україні були відомі неофіційні в їх півд.-слов. версії: «Закон судний людем» і «Книги законния». Церк. судам підлягали не лише духовні особи, але й т. зв. церк. люди. До візант. збірників права на Україні, зокрема їх укр. відповідників («Кормчі книги» і «Закони градські») увійшов ряд норм староукр. звичаєвого права. В. п. мало вплив на тогочасне укр. позитивне право, збагачуючи його новими поняттями й інститутами, гол. чином, у цивільному праві (спадщина, духівниця). В Басарабії В. п. за середньовічним зб. «Шестикнижіє» мало силу закону до революції 1917 р.

Рецепція В. п. на Україні була тільки часткова з огляду на високу розвиненість та вкоріненість норм староукр. звичаєвого права. Вплив візант. публічного права на інститути княжої України мінімальний.

В. М.


Візантія, первісно грец. колонія на евр. березі Босфору, заснована 7 в. до Хр. Завдяки вигідному положенню між Европою й Азією, панувала над Чорним і Середземним морями. Цілковито зруйнована римлянами в кін. 2 в. по Хр. В 330 збудований на місці В. Константинопіль, або Царгород, став столицею Візантійської, або Сх. Римської Імперії (офіц. назва Ромейська Імперія), яка проіснувала до 1453, відігравши велику ролю в історії Сх. Европи й Близького Сходу. Зберігши в найбільшій, можливій за середньовіччя, мірі спадщину античної доби і здобутки нової христ. науки, визначалася як великою духовою культурою, так і високим рівнем культури матеріяльної, розвитком пром-сти (особливо ткацької, шовкової, скляної, виробництва предметів розкоші, ювелірної та ін.) і широкою торгівлею. Протягом багатьох століть В. стримувала натиск на неї нехрист. народів, м. ін. гунів, пізніше аварів, персів, печенігів, арабів, нарешті, турків, під наступом яких упала.

В 6 в. В. воювала з антами і шукала їх союзу в боротьбі з ін. племенами. Візант. джерела згадують про напади на В. Руси бл. 842 і облогу Царгороду 860. Але тоді ж розвинулися з нею у В. торг. зв’язки. Можна думати, що з візант. колоній на півн. узбережжі Чорного м. почало ширитися християнство на Україні. В 10 в. відносини між В. і Руссю стали дуже жваві: похід Олега і договори 907, 911, що реґулювали торг. права Руси в В.; великі походи Ігоря — невдалий 941 і 944, що скінчився менш сприятливим для Руси договором, ніж за Олега; подорож Ольги до Царгороду 957, що мала наслідком зближення між державами (воєнний союз 961). Союз кн. Святослава з В. 968 зумовив поразку Болгарії, але В., розуміючи небезпеку від зміцнення Святослава, почала проти нього війну; лише важкі втрати змусили Святослава укласти мир із В. й покинути Болгарію (971). Володимир В. військ. допомогою Василеві II добився згоди на одруження з його сестрою Анною; Василь II не виконав обіцянки; викликаний цим успішний похід Володимира на Корсунь (у Криму) скінчився його шлюбом із візант. царівною. Охрищення Володимира В. 989 — 90. і дальша зміна політ. положення припиняють військ. походи (відомий лише невдалий похід 1043 на В. Володимира, сина кн. Ярослава). Натомість жвавішають культ. й торг. зв’язки між Україною-Руссю і В. Кн. Всеволод Ярославич (11 в.) був одружений з візант. царівною.

З охрищенням Україна увійшла в коло рел. впливів В., приєднавшись до тих народів півд.-сх. Европи, що перейняли від В. не лише християнство, але й плоди її культ. діяльности в різних ділянках. Протягом майже 700 pp. (до 1686) Укр. Правос. Церква перебувала в канонічній юрисдикції царгородського патріярха. Довгий час київ. митрополити були греки, і спроби поставити митр. українця (митр. Іларіон 1051, Климент Смолятич 1147) успіху не мали. Проте вже відразу почали ставити вибраних по великих містах єпископів із місцевих людей, і загалом у формах церк. життя склалася своя укр. традиція. Укр. Церква мала певну внутр. незалежність від патріярха; не була вона підпорядкована світській владі, як церква в В. і як була підпорядкована царям у Моск. Державі. В добу рел. спорів в 16 — 17 вв. правос. українці увесь час підтримували зв’язок із грец. правос. ієрархією, навіть тоді, коли в укр. правос. житті в добу Петра Могили настало оновлення в цілком ориґінальній формі. Разом із духівництвом із В., але перев. через посередництво півд.-слов. перекладачів, прийшла на Україну богослужбова і церк. література, а також церк. спів (побудований на «восьмиглассі»). У внутр. житті Укр. Церква керувалася «Номоканоном», що містив не лише вироблені в В. церк. правила, а й держ. візант. закони щодо церкви. За візант. зразками були організовані манастирі; зокрема св. Теодосій в 11 в. запровадив суворі правила Студитського манастиря. Від княжих часів до найпізніших укр. чернецтво підтримувало зв’язок із манастирем на Афоні (в кін. 16 — на поч. 17 в. літ. діяльність Івана Вишенського); на манастирському житті старої України помітно відбився вплив афонського ладу.

Безпосередньо церк. ділянкою духові впливи В. не обмежувалися. Візант. література протягом ряду віків створила зразки, на яких училися письменники народів, що перейняли з В. християнство. Зокрема в старій укр. культурі лишили великий слід твори візант. церк. письменників, здавна на Україні відомих: св. Василя В., Івана Золотоустого, Григорія Богослова, Григорія Нісського та ін., збірки повчальних афоризмів, твори церк. ліриків Андрея Крітського, Івана Дамаскина, житійні збірки, зокрема патерики, й окремі повісті, як і ряд апокрифів. Світська література зазнала чималого впливу візант. хроністів Івана Малали, Георгія Амартола, Георгія Сінкела, Костянтина Манасії. З В. прямо або через посередництво півд. слов’ян прийшли перші перекладні повісті й романи, як роман про Варлаама і Йоасафа, «Олександрія», «Слово о премудрім Акірі», «Девгенієве діяніє», «Історія про Стефаніта й Іхнілата» та ін. Всі ці твори не лише були улюбленим матеріялом до читання навіть в середню добу укр. письменства, але й ставали зразками, багато спричинившись до розвитку ориґінальної укр. літ. творчости (див. ЕУ I, стор. 732 — 36). Поряд із цим треба поставити впливи візант. образотворчого мистецтва. Будівництво перших мурованих храмів на Україні провадили запрошені грец. майстрі, але вже незабаром їх мистецтво було пристосоване до місцевих умов, набравши укр.-візант.-романського характеру (див. ЕУ I, стор. 802). Так само вчителями були грец. майстрі в ділянках фрески, мозаїки, іконописного малярства, книжкової мініятюри й взагалі оформлення книжок, передаючи Україні високе візант. мистецтво й запліднюючи ориґінальну укр. творчість.

Далеко слабшим був вплив В. в ділянці правних і суспільних відносин. Якщо деякі норми візант. права і набрали сили в церк. судах (див. Візантійське право), то ні в правних відносинах України, ні в її гром. житті впливи В. не формували їх обличчя. Нар. звичаєві норми і пізніші впливи з Заходу не лишали місця для прищеплення далеких своїм внутр. змістом візант. звичаїв. Взагалі впливи В., що передала багато із своєї культ. спадщини Україні в перші вв. після її охрищення, не були тут такими глибокими і міцними, як у Володимиро-Суздальському князівстві, а пізніше у Моск. Державі, де вони лягли в основу церк. і держ. життя. Причин треба шукати в міцній власній укр. нар. традиції та постійних жвавих зв’язках із Заходом (див. також ЕУ I, стор. 702 — 05).

Література: див. ЕУ I, стор. 708, а також: Грушевський М. З історії рел. думки на Україні. Л. 1925; Ostrogorski G. Gesthichte des byzantinischen Staates. Мюнхен 1940; Левченко M. История Византии. М.-П. 1940; Vasiliev A. History of the Byzantine Empire. Медісон 1952; Лужницький Г. Укр. Церква між Сх. і Зах. Філядельфія 1954.

Р. М.


Військо, див. таблиця на стор. 273 — 75.


Військо


Княжа доба 9 — 14 вв.

Важкозбройна дружина — кіннота й піхота; складалася з боярства.

Нар. ополчення (вої) з міської людности й селян-хліборобів — в бою становило легкозбройну піхоту.

Кочові племена, оселені на пограниччі; становили допоміжні відділи легкозбройної кінноти.

Княжа фльота для перевезення В. річками і морем під час походів.

Литовсько - польська доба 14 — поч. 17 в.

Участь у лит. чи поль. збройних силах боярського війська (бояри й сел. госп-ва ставили за визначеним обов’язком вояків, важко і легко озброєних — з пол. 16 в. вогнепальною зброєю); переважала кіннота.

Нар. ополчення — «посполите рушення» в разі нападу ворога.

Участь у найманому «затяжному В.» — на випадок війни і постійному, т. зв. кварцяному, В. для оборони від тат. нападав.

В 15 — 16 вв. виникнення козацтва на пограниччі із Степом; з пол. 16 в. — Січ на о. Хортиці. 3 1578 козацьке реєстрове В., кінне й піше, з 1580-их pp. — також артилерія; з 1619, за П. Конашевича-Сагайдачного, реєстр 10 600 козаків; 1625 — 48 р. 6 000 — 8 000 (у 1620 — 30 pp. — 6 реєстрових полків).

Кількість козацтва поза реєстром раз-у-раз мінялася. Коз. фльота Запор. Січі, використовувана під час походів на Крим та тур. чорноморське узбережжя.

Козацька доба 1648 — 1764

Коз. військо. За Хмельницького число полків мінялося (у зборівському поході 1649 р. — понад 20 полків, пізніше — 16); у 18 в. — на Гетьманщині — 10 (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніженський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський). Функції штабу належали військ. ген. старшині. Військо складалося з кінноти, піхоти й артилерії; козаки поділялися на виборних, постійно готових до походу, і підпомічників, що постачали спорядження й харчі. Реєстрові козаки служили безплатно за «займанщини» (власні госп-ва), іноді під час походів діставали платню. Під час воєн — нар. військо (в пол. 17 в. — дейнеки). Коз. фльота, гол. під час походів Самойловича й Мазепи на півд.

Запор. Січ — у 18 в. 38 куренів. Після зруйнування в 1708 р. Чортомлицької Січі — Олешківська Січ під тур. протекторатом; 1734 р. запор. козаки, повернувшись, створили Нову Січ (на р. Базавлуці) — 8 паланок. Затяжне (охотне) військо окремих гетьманів; за Хмельницького кінні драгуни, відділи нім. піхоти, волоської, серб., тат. кінноти; за Дорошенка — сердюки; за Многогрішного — охочекомонні компанійці; за Мазепи 5 кінних і 5 піших охочих полків. 3 пол. 17 в. в складі рос. війська 5 територіяльних коз. полків на Слобожанщині (острогозький, харківський, сумський, охтирський, ізюмський).

1764 — 1917 Україна в складі Рос. Імперії та Австро-Угорщини

3 кін. 18 в. українці в рос. армії, на Зах. Землях — в австр. армії служать за рекрутською системою (див. Військова служба).

1764 р. перетворення 10 територіяльних полків Гетьманщини на «легку кавалерію», а 1784 — на реґулярні карабінерські полки, поповнювані за заг. рос. рекрутською системою.

3 1765 5 укр. коз. територіяльних полків Слобожанщини переформовано на реґулярні гусарські полки рос. армії.

1775 зруйнування Запор. Січі рос. військом.

3 1784 — Бозьке коз. військо з устроєм, подібним до січового (3 000 кінноти і бл. 10 000 піхоти) — пізніше Військо Чорноморських Козаків.

В 1792 Військо Чорноморських Козаків переселене на Кубань; 1864 після прилучення лінійних рос. козаків стало називатися Кубанське Коз. Військо.

1812 під час війни з Наполеоном на Україні зформовано кінно-коз. 30 полків, після 1814 перетворених на реґулярні полки.

1828 — 65 Озівське Коз. Військо (з кол. запор. козаків, що 1828 повернулися з Задунайської Січі); 1865 включене до Кубанського Коз. Війська.

1848 створення перших укр. військ. формацій у Галичині (загони нац. ґвардії); 1849 Нар. Самооборона на Підкарпатті; Батальйон руських гірських стрільців.

1864 запровадження заг. військ. довинности в Австро-Угорщині.

1874 — заг. військ. повинність у Росії.

1914 — створення в Австро-Угорщині леґіону Укр. Січових Стрільців.

1917 — 1921 — доба визвольних змагань

1917 — українізація і відокремлення військ. частин рос. армій: 1 Укр. Подільський корпус ген. П. Скоропадського, 2 Січовий запор. корпус, полк ім. Полуботка, гайдамацькі коші в Одесі й Катеринославі, полк ім. Хмельницького й ряд ін.

Весна 1917 — організація Вільного Козацтва.

Травень 1917 — створення Укр. Ген. Військ. Комітету на чолі з С. Петлюрою, 20. 11. 1917 переформованого на Ген. Секретаріят Військ. Справ — з 22. 1. 1918 Військ. Мін-во УНР.

Листопад 1917 — зформування Укр. Ген. Військ. Штабу.

22. 12. 1917 — заснування Укр. Ген. Секретаріяту Морських Справ, з 22. 1. 1918 — Мін-во Морських Справ УНР. Зима 1917 — 18 pp. — формування добровольчих з’єднань під час больш. наступу на Україну: Гайдамацький Кіш Слобідської України, Гал. Курінь Січових Стрільців, що перетворився на полк, а пізніше на групу, Запор. дивізія ген. Натієва.

Поч. 1918 — виникнення 1 дивізії синьожупанників (влітку 1918 1 коз. стрілецької дивізії сірожупанників) із військовополонених укр. вояків рос. армії.

Літо 1918 — орг-ція 1 сердюцької дивізії. Формування старшинських і підстаршинських кадрів для 8 корпусів і 4 кінних дивізій.

Листопад 1918 — створення Армії УНР.

Листопад — грудень 1918 — виникнення численних укр. повстанських загонів.

Листопад 1918 створення Української Галицької Армії (УГА).

1917 — 1921 доба визвольних змагань

9. 11. 1918 орг-ція Держ. Секретаріяту Військ. Справ ЗУНР.

Травень 1919 реорганізація Армії УНР із утворенням 5 самостійних груп.

Серпень 1919 — створення Штабу Гол. Отамана для координації дій Армії УНР і УГА.

Переформування в листопаді-грудні 1919 перед Зимовим Походом (6. 12. 1919 — 6. 5. 1920).

На весні 1920 переформування частин Армії УНР у зв’язку з походом на Київ.

Листопад 1920 — перехід Армії УНР за Збруч і інтернування.

Літо — поч. осени 1921 формування загонів Повстанчого Штабу, що взяли участь у Льодовому поході.

1920 — 22 — орг-ція повстанських загонів, що продовжували партизанську боротьбу на окупованій Україні.

Період після 1920 р.

Українці в складі армій і фльоти СССР, до другої світової війни також в арміях Польщі, Чехо-Словаччини й Румунії.

В УССР — 1918 — 19 надавання деяким частинам больш. армії (Богунський полк, Укр. сов. дивізія, Червона кіннота й под.) зовн. укр. ознак, незабаром ліквідованих; недовгочасне номінальне існування нар. комісаріяту військ. справ УССР.

1920 створення Укр. Військ. Округи (пізніше поділеної — див. Військові округи); з 1923 до поч. 30-их pp. існування, поряд кадрових, територіяльних частин. 3 1944 надання УССР права формувати респ. військ. частини (що лишається не здійсненим, хоч номінально існує союзно-респ. Мін-во Оборони УССР).

1938 — 39 на Карп. Україні — Організація Народної Оборони «Карпатська Січ».

Під час другої світової війни існування окремих укр. формацій: 1941 — Дружини Укр. Націоналістів (Нахтіґаль, Ролянд), 1943 — 45 Укр. Дивізія «Галичина», 1944 — 45 Укр. Визвольне Військо, 1945 — Укр. Нац. Армія. 3 1941 — антинім. резистанс — Поліська Січ, 1942 переформована на УПА - УНРА (Укр. Нар. Армія); збройні загони ОУН Бандери і Мельника.

3 1942 Українська Повстанська Армія, що провадила боротьбу проти німців, згодом — проти большевиків.

Див. Авіяція, Артилерія, Військова наука, Військова освіта, Військова служба, Військові відзнаки, Військові суди, Зброя, Кіннота, Піхота, Фльота, а також гасла, присвячені окремим військ. частинам; крім того, ЕУ I, стор. 1166 — 94.



Військо Запорізьке, офіц. назва коз. війська і самої створеної козацтвом Укр. Держави 17 — 18 вв.


Військова наука (також воєнна доктрина), вивчає доцільність застосування різних родів збройних сил у війні, їх розбудову у зв’язку з розвитком техніки, з екон. та військ. потенціялом своєї і сусідніх країн, із придатністю для воєнних операцій території, встановлює найдоцільніші форми військ. з’єднань, їх використання у воєнних операціях (стратегія), застосування в боях і маневрах (тактика) і т. п.; сюди належать: воєнна теорія, викладена в статутах, інструкціях та окремих творах теоретиків, воєнна історія і служба в збройних силах та особистий досвід командувачів.

Щодо княжої і коз. доби на Україні можна говорити лише про індивідуальну передачу досвіду. В княжу добу вміли використовувати військ. досвід греків і римлян (оборонні вали на кордонах), степовиків (оборона при відступі за допомогою возів), варягів (тактика морських походів) і зах. сусідів (сторожові вежі). Кн. Данило в 13 в. застосовував тактику співдії в бою різних родів зброї. Практика козаків свідчить про використання тактики чес. таборитів і зах. техніки здобування укріплень. Тактика Хмельницького доводить ознайомлення з досвідом 30-річної війни і вміння врівноважувати свої дефекти (напр., брак важкозбройної кінноти) ін. чинниками. Розквіт В. н. на Зах. почався в добу, коли на Україні стерлися сліди своєї традиції. При відродженні укр. військ. і парамілітарних формацій (1848, 1914 і 1917 pp.) використовувався досвід чужої В. н., насамперед військ. статутів (піхотної муштри, польової служби тощо). Кубанське Козаче Військо — єдина укр. формація, що мала безперервну військ. традицію, — було далеким від руху укр. нац. відродження. Військ. діячі укр. походження віддавали теоретичні здобутки і практичний досвід чужій (перев. рос.) В. н. Ряд розвідок з історії укр. війська, з участю укр. істориків, опублікував «Вестник Киевского Отдела Военно-Исторического Общества» (1909 — 14). Силою обставин військ. ідеї доби відродженої Укр. Держави 1917-20 pp. відображали зразки або рос. штабної школи (що була під пруським впливом), або австр. (в УГА); це наявно відбилося насамперед у військ. статутах. Події 1917 — 21 pp. не лишали часу до опрацювання проблем В. н. Розроблення питань В. н., гол. аналіза багатого і своєрідного досвіду доби визвольних змагань, почалося на еміґрації, перев. в скупченнях інтернувань Армії УНР — у Тарнові, Каліші, де виходив квартальних «Табор» (з 1923). Згодом цю працю провадило Укр. Воєнно-Іст. Т-во а Варшаві, що видавало зб. «За Державність» (1925 — 39). З’явилися праці з аналізою окремих операцій: «Похід укр. армій на Київ - Одесу 1919» М. Капустянського, «Зимовий похід» і «Укр.-поль. війна» М. Павленка, «Зимовий похід» Ю. Тютюнника, «Нарис іст. укр.-поль. війни» А. Крезуба; іст.-документальні публікації: «Зимовий похід» за ред. О. Доценка та «Укр.-моск. війна в 1920 р.» за ред. В. Сальського і П. Шандрука; в ділянці військ. іст. вийшла збірна праця — «Історія укр. війська» І. Крип’якевича, при участі Б. Гнатевича, вид. Тиктора, «Укр. збройні сили 1917 — 21 pp.» та «Коротка історія укр. війська» З. Стефанова. Питання військ. географії опрацьовували В. Петрів, М. Гузар-Колодзінський (зокрема Карп. України). Цінні матеріяли, гол. з іст. мемуаристики, з’явилися у публікації «Червоної Калини» (Львів), зокрема спогади В. Петрова, С. Шухевича й ін.

На ін. засадах провадив працю сов. осередок В. н. в Харкові б. Школи Червоних Старшин (1921 — 34) та газ. «Червона Армія». Тут деякий час видавалися укр. переклади сов. військ. статутів і творів клясичної зах.-евр. В. н.; ця діяльність була спинена у зв’язку з розгромом укр. частин червоної армії. Про розвиток оперативної думки в тодішній Укр. Військ. Окрузі свідчить перше масове застосування її командувачем Й. Якіром повітряно-десантних військ під час маневрів 1928 р. б. Києва.

Жвавішає зацікавлення проблемами В. н. у військ. націоналістичних колах напередодні другої світової війни. Військ. статути, зроблені тоді за нім. зразками, використовувалися у військ. укр. формаціях, зокрема у відділах УПА; остання згодом більше користалася з перекладених військ. статутів сов. армії. На підставі досвіду партизанської боротьби в УПА були опрацьовані підручники тактики партизанського бою, будування криївок тощо.

Гол. тактично-вишкільним питанням піхотних частин та партизанських відділів присвячується увага військ.-вид. центрів на еміґрації після 1945 р. (див. ЕУ I, стор. 1166), при чому використовується сов. (рідше — нім. чи амер.) досвід і досвід боротьби УПА. Поза появою ряду іст.-військ. праць: О. Довженок у Києві про княжий період (1949), на еміґрації О. Удовиченко «Україна у війні за державність» (1954) і Ю. Крохмалюк «Бої Хмельницького» (1954), ін. ділянки В. н. тепер не розвиваються.

О. Горбач


Військова освіта, що має на меті фахову підготову й виховання для служби у війську, — нині дуже ускладнена й диференційована, — в різні іст. доби міняла свій характер. Від найдавніших часів і до періоду коз. держави укр. молодь здобувала практичну військ. підготову при дворах князів та маґнатів, при війську, перебирала військ. вміння від старших козаків. З кін. 18 в. молодь із дворянських родин навчалася в заг.-рос. військ. школах. В царській Росії існували високі військ. школи: Миколаївська Академія Ген. Штабу (з 1832) і пізніше відкриті Артилерійська, Інженерна, Військ.-Юридична, Морська, Військ.-Мед. і Інтендантська Академії. Офіцерів випускали сер. військ. школи («военные училища»); перевагу при вступі до них мали вихованці закритих кадетських корпусів, призначених гол. для офіцерських синів (1862 — 82 замість корпусів існували військ. гімназії). Морських офіцерів готував Морський Кадетський Корпус. «Учбові команди» при військ. частинах готували унтер-офіцерів; при дивізіях були школи підпрапорщиків. В Австрії високу В. о. давала Академія у Вінер-Нойштадті, в Угорщині — в Будапешті, сер. — кадетські школи; для нижчих старшин резерви були школи т. зв. однорічних добровільців.

На Україні до революції існували кадетські корпуси спершу в Києві й Полтаві, пізніше також в Одесі й Сумах. Піхотні військ. школи були в Києві, Одесі й Чугуєві, кавалерійська — в Єлисаветі; в Одесі існувала кріпосна школа. Під час війни 1914 — 18 відкриті були «школи прапорщиків» з прискореним курсом; з них вийшло чимало старшин, що згодом воювали в Армії УНР. Плян орг-ції В. о., складений за Укр. Держави 1918, не був реалізований; в 1918, за гетьманату, існувала Інструкторська Школа Старшин у Києві; Армія УНР мала Спільну Юнацьку Школу трьох родів зброї в Житомирі — Кам’янці Подільському під керівництвом полк. В. Петрова. В УГА були спершу два, пізніше один старшинський курс. В період між двома світовими війнами нечисленні українці закінчили військ. школи в Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині.

Після больш. окупації в УССР, крім різноманітних рос. військ. шкіл за родами зброї, існували школа червоних старшин у Харкові (1921 — 34) та Сумах з укр. мовою навчання, що випускали проф. старшин для укр. територіяльних частин. З високих військ. шкіл в УССР деякий час діяли академії: кавалерійська та служби зв’язку в Києві і військ. госп. в Харкові; військ. академії різних типів зосереджені в Москві й Ленінграді. З 1943 — 44 pp. організовано закриті сер. школи типу кадетських корпусів, що готують молодь до військ. шкіл («суворовські училища») і до високих морських шкіл («нахімовські училища»). Мережа численних військ. шкіл (з 1937 — військ. «училищ») постійно міняється.

Молоді старшини 1 Укр. Дивізії за другої світової війни діставали підготову в нім. «юнкерських» школах Зброї СС. УПА мала Старшинську Школу, що 1943 — 44 дала 4 випуски, і кілька підстаршинських шкіл.

Р. М.


Військова скарбниця, також ген. скарб, держ. скарб і фінанси в гетьманській державі; В. с. спочатку не відділялася від приватного майна гетьмана. Керував В. с. ген. підскарбій, чл. генеральної старшини. Уряд підскарбія відомий за Брюховецького (1663 — 68), пізніше його не обсаджували. З 1728 його знову запроваджено, при чому В. с. підпорядковано контролеві рос. влади; на уряд ген. підскарбія призначувано двох осіб (українця і росіянина). Підскарбії керували збором грошових і натуральних податків та фінансовою адміністрацією. В. с. існувала також на Січі.


Військова служба, участь громадян у збройних силах держави; в давнину, найчастіше добровільна і оплачувана (наймані війська), в нову добу — на підставі заг. військ. повинности. В. с. в княжій Україні виявлялася в різних формах: наймана (варязька дружина і степовики з тюркських племен), добровільна і зв’язана з землеволодінням (княжа дружина) та заг. в нар. ополченні (під час небезпеки). Під Польщею і Литвою В. с. несли землевласники і бояри, частково й міста, від 1578 й селяни-«вибранці» з королівщин; існувала також практика найманої В. с. На підставі привілеїв, т. зв. вольностей та Зем. наділу виконували В. с. реєстрові козаки. В гетьманській Україні В. с. мала характер примусової повинности оборони країни, накладеної на певні групи населення: значне військове товариство і козацтво. Поруч було наймане військо (сердюцькі й компанійські частини). На Запоріжжі В. с. була зв’язана з належністю до козацтва; селяни не мали обов’язку В. с. (див. ЕУ I, стор. 1169 — 70). Подібно було на Слобожанщині, Дону й Кубані.

На Україні в складі Рос. Імперії від кін. 18 в. В. с. відбувалася за рекрутською системою, себто примусовим набором. Час тривання В. с: кін. 18 і перша пол. 19 в. — 25 — 20, від 1821 р. — 15 p., a 1874 р. зменшено до 5 р. Реформа 1874 запровадила заг. військ. повинність для всіх громадян (не позбавлених судом права на В. с.) від 21 до 43 pp. життя, з них 3 — 5 р. активної В. о, до 38 — в запасі і до 43 — в ополченні. Призовників поза континґентом для активної служби призначали до «ополчення 1 розряду», а призовників, звільнених від активної служби, — до 2 розряду (ЕУ I, стор. 1173 — 74).

В Австро-Угорщині В. с. спиралася спочатку на становий принцип — рекрутування з селян-кріпаків та наймання проф. старшин. 1868 запроваджено заг. військ. повинність, яка стосувалася до громадян у віці 20 — 42 pp. (активна В. с. від 2 до 3 pp., пізніше в резерві). 40% придатних служили в кадровому війську і 40% у крайовому (австр. «ляндвер» і «гонведи» в Угорщині), 20% призначалося до резерви (ЕУ I, стор. 1175).

УГА була зорганізована на засаді обов’язкової В. с. громадян ЗУНР. До В. с. в УГА набиралося за територіяльним принципом. У військ. формаціях армії і фльоти УНР загалом В. с. виконувалася добровільно. Гетьманський уряд 24. 6. 1918 затвердив закон про заг. військ. обов’язок. Час служби усталено 2 pp. З піхоті, 3 — в кінноті й артилерії і 4 — у фльоті. Служба в запасі мала тривати до 38 pp., а в ополченні — до 45. Гетьманський універсал з 16. 10. 1918 передбачав творення коз. напіввійськ. стану з-поміж заможного селянства із обов’язком В. с. в спеціяльних коз. частинах. Нова орг-ція В. с. не була здійснена (ЕУ I, стор. 1179 — 80). До кін. визвольних змагань В. с. в частинах армії Директорії була тільки добровільна.

В. УССР і СССР до 1939 В. с. була обов’язкова для т. зв. трудового елементу; «нетрудовий елемент» виконував службу в роб. батальйонах (2 pp.); В. с. українці відбували в територіяльних дивізіях (3 — 6-місячний вишкіл першого р. і потім 1 — 2-місячні маневри влітку на протязі 3 — 4 pp., після чого їх зараховували до запасу 1 або 2 категорії) і в кадрових частинах, здебільше поза Україною. Кадрова В. с. тривала спочатку 2 — 4 pp., а від 1937 в піхоті й кавалерії 2 pp., в артилерії і танкових частинах — 3, в літунських — 4 і у фльоті — 5. В 1939 прийнято закон про заг. військ. обов’язок без попередніх соц. обмежень. Дійсна В. с. в сов. армії по другій світовій війні триває від 2 до 5 pp. Призовний вік — 19. До В. с. у фльоті, прикордонних частинах і військах МВД добір провадиться за спеціяльним партійним критерієм. По закінченні дійсної В. с. військовозобов’язані переходять до запасу 1 категорії; до запасу 2 категорії належать звільнені з дійсної В. с. Кожна запасна категорія ділиться на 3 вікові розряди (до 35 pp.; до 45 pp.; до 50 pp.). Військовозобов’язані в запасі відбувають періодичний вишкіл. Дійсна В. с. командного складу, тепер — офіцерів і генералів, має граничний вік 40 — 60 pp., залежно від категорій і призначення служби (кадри, резерва) (ЕУ I, стор. 1184 — 85).

Між двома світовими війнами в Польщі, Румунії і Чехо-Словаччині українці підлягали заг. військ. повинності, однак до спеціяльних частин в поль. і рум. арміях, а в Польщі — й до старшинського вишколу їх не приймали. Час тривання активної В. с. — від 1½ до 4 pp. залежно від родів зброї. В цих арміях укр. військовозобов’язані виконували службу звичайно поза укр. землями і в мішаних полках. В Польщі 1938 р. запроваджено заступну службу праці, куди приділяли українців, зокрема політ. ненадійних.

В. Маркусь


Військова старшина, керівники окремих військ. частин та носії урядових функцій у коз. добу. До 1648 В. с. мала характер тільки військ. керівництва (полків і сотень). За Гетьманщини В. с. стала також виконавчим органом держ. управління, а старшини, до неї належні, — урядовцями. Ради В. с. були колеґіяльним органом з дорадчими й допоміжними функціями при гетьмані, полковниках і сотниках. Поодинокі старшини мали ще свої окремі компетенції. В. с. поділялася на: ген. В. с. (генеральні — обозний, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний), полкову В. с. (полкові — обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий) і сотенну В. с. (сотенні — отаман, писар, осавул, хорунжий). У визначенні В. с. переважав принцип виборности на відповідних коз. радах. В. с. була відповідальна перед коз. загалом. Існували також тенденції узалежнити старшину нижчих ранґів від вищої. Військ. старшини творили ядро відповідних їм органів — ради старшини при гетьмані і полкових старшинських рад, з якими гетьмани й полковники ділили свою владу (див. ЕУ I, стор. 645 — 46).

На Запоріжжі існувала січова В. с., до складу якої входили: січові — суддя, писар і осавул, що їх Січова Рада вибирала на один рік. Вони, разом із курінними отаманами та «старшими козаками», становили раду старшини, очолену кошовим отаманом (див. ЕУ I, стор. 647).

Л. О.


Військова Управа, допоміжний орган при творенні Дивізії «Галичино», а згодом для задоволення її культ. потреб і опіки над родинами вояків; постала у Львові в квітні 1943, складалася з кол. старшин УГА; гол. — полк. А. Бізанц, шеф канцелярії — сотн. О. Навроцький. По повітах діяли військовоуповноважені В. У. Осідком В. У. в 1943 — 44 був Львів, 1944 — 45 — Любен на Дол. Шлезьку і Відень.


Військовий З’їзд, див. Всеукраїнські Військові З’їзди.


Військовий значний товариш, див. Значне військове товариство.


Військовий Комітет (Укр.-Військовий Комітет, Центр. Військ. Комітет), таємна орг-ція з австр. старшин-українців, постала у Львові в вересні 1918 в порозумінні з Нар. Комітетом Нац.-Дем. Партії для перебрання українцями влади в Галичині; доповнена в жовтні 1918 делеґатами УСС; в кін. жовтня гол. став сотн. Д. Вітовський. Вночі проти 1. 11. з доручення Укр. Нац. Ради В. К. перебрав владу у Львові і в ін. містах Галичини іменем ЗУНР, після чото перестав існувати. Важливіші члени В. К.: гол. — сотн. Д. Вітовський, П. Бубеля, Т. Мартинець, Л. Огоновський, Д. Паліїв, І. Рудницький, В. Старосольський та ін.


Військові відзнаки, одна з форм нагороди за заслуги при обороні держави; їх поділяють на В. в. за хоробрість і В. в. за службу (а також участь у якійсь кампанії або частині — ювілейні і комбатантські). Укр. В. в. за часів визвольних змагань (1917 — 21) загалом не були фактично поширені через зовн. труднощі. Відповідні розпорядження влади часів гетьманату 1918 (Орденської Комісії) і ЗОУНР (Секретаріяту Військ. Справ) не були виконані. В. в. УНР видавалися екзильним урядом УНР: Залізний Хрест 1921 (за участь у 1 Зимовому поході), Хрест С. Петлюри 1930 (за походи й бої в складі Армії УНР) та ін. Майже кожна укр. військ. формація чи її комбатантська організація запроваджували для своїх учасників пам’яткові відзнаки (хрести, медалі); напр. УСС (хрест 1915 і 1940), УГА (хрест 1928), Армії УНР (хрест з нагоди проголошення самостійности й соборности 1929). До В. в., виданих під час другої світової війни й після неї, належать хрести Гол. Команди УПА й УГВР (1943) і відзнаки І Укр. Дивізії УНА (хрест 1951, відзнаки учасників битви під (Бродами 1944), УПА (відзнака 1950) й ін.


Військові округи, територіяльні об’єднання військ. частин і установ, запроваджені в Рос. Імперії з 1862; на Україні до революції існували Київська й Одеська В. о.; на чолі їх, згідно із статутом 1864, були командувачі В. о., призначувані за вибором царя; при кожному з них були військ.-округова рада, округовий штаб, округове управління й інспектор польових інженерних військ. Цей поділ зберігався за влади Укр. Центр. Ради в 1917 — на поч. 1918; за гетьманської влади, у вересні 1918, Укр. Держава була поділена на В. о.: Київську, Волинську, Одеську, Чернігівську, Полтавську, Харківську й Катеринославську, на яких мали комплектуватися окремі корпуси. Після больш. окупації 1919 — 20 був командувач військ України і Криму; 1920 — 35 існувала Укр. Військ. Округа, командувач якої стояв на чолі Рев. Військ. Ради і штабу округи; 1935 Укр. Військ. Округа була поділена на Київську, Одеську й Харківську; 1939 створена була ще Львівська округа (тепер Прикарпатська), пізніше — Таврійська. Підпорядковані Москві командувачі В. о. здійснюють керівництво за допомогою своїх штабів і округових управлінь.


Військові поселення, система перетворення частини держ. селян на вояків і поселення деяких військ. частин в окремих селах, під проводом ген. О. Аракчеєва запроваджувана в Рос. Імперії в 1816 — 30-их pp. Селяни у В. п. були зобов’язані працювати під наглядом унтер-офіцерів у полі і відбувати військ. муштру з суворою реґляментацією всього життя включно з родинним. Поселенці, крім того, повинні були утримувати реґулярні частини, розташовані в місцях В. п. На Україні В. п. були заведеш в Слобідсько-Українській, Херсонській та Катеринославській губ. (разом 16 полків). Надзвичайна жорстокість режиму В. п. викликала опір поселенців; особливо сильні були заворушення бузьких козаків, що не хотіли ставати військ. поселенцями (1817), повстання б. Чугуєва (1819), де було арештовано понад 2 000 селян, і на Херсонщині в 1821 р. В 1830-их pp. В. п. були заведені на півдні Київщини й на Поділлі (в конфіскованих після поль. повстання маєтках).


Військові суди, судові органи для розгляду карних справ військ. осіб, а у винятковий час і цивільного населення (т. зв. польові суди); В. с. діють на підставі окремих військ.-карних законів. У давнину не було суворого розрізнення між військ. і звич. карним судівництвом; за Гетьманщини військ. особи судилися звичайним судівництвом — ген., полковими або сотенними судами, на Запоріжжі — військ., паланковим або курінним суддею (див. ЕУ I, стор. 667). Важливі військ.-політ. злочини судились центр. гетьманським судом, а на Запоріжжі — кошовим отаманом чи судом січової ради.

На укр. землях під рос. і австр. пануванням до першої світової війни вславились польові В. с. гострими репресіями проти цивільного населення. На Україні в складі Рос. Імперії зокрема вони діяли під час сел. заворушень в 1902 — 07 pp. В Галичині австро-угор. В. с. за першої війни гостро розправлялися з місц. населенням, обвинувачуючи його в русофільстві.

За часів Укр. Держави (1917 — 20) існували В. с. при окремих військ. частинах — дивізійні і полкові суди. При штабі Дійової Армії УНР існував штабовий військ. суд. За гетьманської влади 1918 функції найвищої інстанції військ. судівництва виконував Ген. Суд, а пізніше Ген. Карний Суд Держ. Сенату, який перейняв також компетенції кол. царського Гол. Військ. та Військ.-Морського Судів. Закон Директорії про надзвичайні суди з 26. 1. 1919 передбачав творення надзвичайного військ. суду для розгляду важких злочинів; вирок цього суду конфірмував Гол. Отаман. Для адміністрації військ. судівництва існувала Гол. Військ. Судова Управа. В УГА діяли В. с. при бригадах і гол. Військ. Суд при Начальній Команді; користувались вони австр. законодавством. В больш. армії В. с. діяли як «рев. військ. трибунали» різних щаблів, судили не лише військ., але й цивільних осіб; вироки не підлягали апеляції чи касації. Жертвою сов. військ. трибуналів впало багато укр. інтеліґенції і селянства за обвинуваченням у «контррев. діяльності і бандитизмі». В СССР орг-ція В. с. часто змінювалася, за законом з 1938 р. тепер діють В. с. при окремих частинах, ґарнізонах, одиницях війська та фльоти і військ. округах. Найвищою інстанцією є Військ. Колеґія Верховного Суду СССР. Такої колеґії при Верховному Суді УССР нема (див. також Судівництво).

В. М.


«Військово-Науковий Вісник Генерального Штабу», місячник, виходив у Києві 1918 р. за гетьманату.


Війт, в 14 — 18 вв. начальник м., заснованого на маґдебурзькому праві. В. іменував власник м., і його уряд був спочатку спадщинний. За свою службу В. брав частину податків і судових оплат; він міг свій уряд відступити або продати; подекуди само м. відкуплювало війтівство, і тоді В. був виборним. Прерогативи: заг. адміністрація, управління міськ. добрами і судові компетенції, виконувані за допомогою лави присяжних. Свою владу В. ділив із міськ. радою, на вибір якої В. мав вплив. В гетьманській державі 17 — 18 вв. війт — виборний гол. у містах із маґдебурзьким правом, затверджений гетьманською владою. В Галичині за австр. часів В. — начальник громади, на укр. землях під Польщею в 1920 — 30-их pp. — збірної громади (волости).


Війтович Петро (* 1862), різьбар, родом з Перемишля, вчився у Львові й Академії Мистецтв у Відні; у Львові виконав численні декоративні різьби будинків: міськ. театру, Пром. Музею, костьолу св. Єлисавети, гол. двірця; також ратуші в Яслі й ін.

[Війтович Петро (1862 — 1936, Львів). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.