[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 310-322.]

Попередня     Головна     Наступна





Волкович Йоаникій (17 в.), проповідник при Успенській церкві у Львові, автор діялогу «Розмышлянє о муцЂ Христа Спасителя нашего» (виставленого у Львові 1631), що є одним із найстаріших укр. текстів пасійної драми.


Волкович Микола (1858 — 1928), один з основоположників наук. хірургії на Україні. Родом з Чернігівщини. 1889 — 1903 приват-доц., 1903 — 22 проф. Київського Ун-ту. 1922 — 28 керівник Катедри Н.-Д. Медицини УАН. 1928 обраний д. чл. УАН. Засновник Київського Хірургічного Т-ва. Створив школу хірургів, запровадив багато своїх хірургічних метод і запропонував ряд нових операцій (м. ін. описав новий симптом хронічного апендициту — «м’язовий симптом В.», опрацював для лікування переломів кінцівок «шину В.» 1906). Автор 84 наук. праць (41 друковані нім. мовою), м. ін. монографії: «Аппендицит, желчнокаменная болезнь, туберкулезный перитонит» (1926), «Повреждения костей и суставов», I — II (1928).

[Волкович Микола († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Волноваха (VI — 18), м., р. ц. Сталінської обл., зал. вузол.


Волобуєв Михайло (* 1900), укр. економіст рос. походження, викладав у Харкові, чл. УНДІП. 1928 вмістив у журн. «Більшовик України» працю «До проблеми укр. економіки». В. заперечував теорію єдности рос. імперської економіки до революції, вимагав розглядати Україну як «історично оформлений нар.-госп. організм», що має власні шляхи розвитку, й обстоював конечність збереження екон. відокремлености і на «соц. стадії розвитку». В. висував погляд про конечність забезпечення «укр. екон. центрам права і можливости дійсного керівництва всім нар. госп-вом», зокрема скасування системи больш. управління пром-стю всесоюзними трестами, затвердження бюджету УССР (і контролю над її госп-вом) лише її владою. Погляди В., що вважалися, як і погляди Шумського та Хвильового, за націоналістичні, були піддані гострій критиці в ЦК КП(б)У. Хоч В. оголосив 1928 в «Більшовику України» листа з засудженням своїх поглядів, а 1930 «самокритичну» статтю «Проти екон. плятформи націоналізму», в 1930-их pp. він був засланий.

[Волобуєв Михайло (24.1.1900, Миколаїв — 20.6.1972, Ростов). Екстерном закінчив екон. відділ Харківського ін-ту профосвіти. 1922 — 23 завідувач губ. політосвіти у Вінниці, з 1923 працював у Головполітосвіті у Харкові. Заарештований у грудні 1933, у лютому 1934 засуджений на 5 р. заслання до Казахстану. Під час війни за спеціяльним завданням НКВД працював кореспондентом пронімецької газ. „Кубань“. Згодом жив у Ростові-на-Дону, де завідував катедрою фінансово-екон. ін-ту. Реабілітований в 1957, коли були скасовані постанови судової трійки ҐПУ 1934 р. 1961 В. працював у торг. ін-ті у Донецькому, пізніше переїхав до Ростова. — Виправлення. Т. 11.]


Волобуїв Павло (* 1900), педагог у Харкові; у 1920-их pp. викладач ІНО, наук. співр. Укр. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки; праці з педагогіки колективу й дошкільного виховання, п’єси для дітей.


Волове, кол. назва м-ка Міжгір’я на Закарпатті.


Волове очко, задерихвіст (Troglodytes parvulus), один із найменших птахів України (довж. до 12 см.), живе в кущах; у лісовій смузі й в лісостепі перелітний, в степах осілий.


Воловець (V — 4), с. на закарп. верховині, р. ц. Закарп. обл., лісова пром-сть. Володава (II — 4), пов. м. на Підляшші над р. Бугом у Польщі, 8 600 меш. 1931 p., 4 400 меш. 1948 p.; замок із 17 в., що належав до роду Потіїв; 1939 — 44 у В. працював Укр. Комітет, Пов. Союз Укр. Кооператив і Торг. Школа. До другої світової війни в пов. було бл. 27% українців, римо-кат. з укр. мовою 30%, поляків 33%, жидів 10% (дані приблизні); після війни укр. населення виселено.


Володар Ростиславич, кн. перемиський (1094 — 1124). Разом із братами Рюриком та Васильком закріпився в Галичині бл. 1084 і т. ч. поклав підвалини під окреме Гал. князівство. В бою під Перемишлем 1099 погромив угрів; обороняв Галичину від зазіхань Давида Ігоревича волинського і Святополка II київського.

[Володар Ростиславич (? — 1124). — Виправлення. Т. 11.]


Володарка (IV — 10), м-ко у верхів’ях р. Рось, р. ц. Київської обл.


Володарське (V — 20), с. м. т. в Донбасі, Свердловського р-ну Ворошиловградської обл.; вугільна пром-сть.


Володарське (VI — 18), с. на Приозівській низовині, р. ц. Сталінської обл.


Володарське Волинське (III — 9), кол. Горошки, с. м. т. над р. Іршею, притокою Тетерева, на сх. Волині; р. ц. Житомирської обл., місцева харчова пром-сть; до 1930-их pp. навколо В. В. численні нім. колонії.


[Володимир, світське ім’я Романюк ВасильДоповнення. Т. 11.]


Володимир Волинський (III — 5, іст. назва Володимир), м. на півн.-зах. Волині, над р. Луг, притокою Бугу, р. ц. Волинської обл. В 1931 р. — 24 000 меш., перев. жидів. Одно з найстаріших укр. міст, вперше згадане в літописі під 988 р. Про давність заселення свідчать неолітичне крем’яне знаряддя й кераміка гальштатської доби. За княжих часів укріплене торгове м., столиця Волинської землі (див. Волинь), осередок єпархії. З 1146 р. до поч. 14 в. столиця Володимирського князівства, з 1300 р. — Гал.-Волинського. З пол. 14 в. — терен воєн між Польщею й Литвою, з кін. 14 в. до 1569 належав до Литви. В наслідок тат. нападів (1240, 1260, 1491, 1500) занепав. За лит. і поль. (1569 — 1795) панування В. В. був невеликим пов. м. (1789 р. мав 202 будинки). 1577 кн. К. Острозький відкрив у В. В. школу; у 18 в. існувала василіянська колеґія. У В. В. лишилися визначні пам’ятки княжої й лит.-поль. доби: оборонні вали, городище, Успенський собор кн. Мстислава Із’яславича з 1160 з могилами князів (невдало реставрований 1896), церква св. Василя; в урочищі «Стара Катедра» фундамент триапсидної церкви княжої доби; з пізніших часів — замок; в с. Зимному б. В. В. — манастир із печерами.

В 1795 — 1915 В. В. належав до Росії. Під час світової війни, за австр. окупації, 1916 стараннями УСС відкрито першу укр. школу. 1918 у В. В. стояла Сіра дивізія. На весні 1919 після тривалих боїв з укр. військом В. В. зайняли поляки. За Польщі (1919 — 39) — В. В. пов. м., з 1939 — р. ц. В 1943 — 46 ліси в околицях В. В. були базою групи УПА «Тури». Має підприємства місц. харч, і легкої пром-сти. Останнім часом, у зв’язку з поч. експлуатації Львівсько-Волинського вугільного басейну, на території якого лежить В. В., перед ним відкриваються можливості пром. розвитку.


Володимир I Великий († 1015), св., великий кн. київський, один із найбільших держ. діячів княжої України. Син кн. Святослава. З 970 — кн. у Новгороді під опікою брата матері — Добрині. 980, перемігши брата Ярополка, став великим кн. у Києві. Походами проти полоцького кн. Рогвольда, завоюванням (981) Перемишля та ін. «червенських» міст (що лежали на шляху до Німеччини та Угорщини), приборканням в’ятичів і радимичів В. І об’єднав сх.-слов. племена в одну державу й посадив по різних землях своїх синів намісниками. Провів ряд походів проти сусідів: воював із ятвягами (983) й волзькими болгарами (985); особливо вперто боровся з чорними клобуками та печенігами, що безпосередньо загрожували Києву, й збудував укріплену лінію по р. Стугні, Ірпені, Трубежі й Сулі. Працюючи над об’єднанням і зміцненням своєї великої держави, В. I спершу намагався зробити поганство держ. релігією. Однак, усвідомляючи значення християнізації, незабаром охристився, у 989 — 90 охристив Київ і за ним усю Русь. Охрищення В. I було зв’язане з успішною війною з Візантією; цісар Василь II, діставши від В. I допомогу у війні з Вардою Фокою, не виконав умови віддати за В. I сестру Анну; В. I 988 узяв м. Корсунь і тоді одружився з царівною. В зв’язку з охрищенням В. I стоїть його освітня діяльність. Поява духівництва, перенесення освіти й письменства за візант.-болг. зразками, створення перших шкіл, будівництво кам’яних церков, впливи візант. культ. і двірських звичаїв стали відразу міняти обличчя княжої України. Близькі зносини з Візантією не виключали зв’язків із зах. сусідами (родинні зв’язки княжої династії, зокрема з Польщею, Угорщиною та Чехією, відвідини латинських єпископів та ін.). Т. ч. В. I надав Русі не тільки тривких держ.-орг. форм, але й культ. обличчя. В кін. князювання В. I Україна була відносно централізованою, христ. імперією з усталеним місцем в евр. політиці та провідною ролею в Сх. Европі. Але під кін. життя В. I виявилося послаблення його влади: сини — Святополк, згодом Ярослав вийшли з покори, і В. I помер, готуючись до походу на Ярослава (див. ЕУ I).

[Володимир I Великий (бл. 956 — 1015, Вишгород бл. Києва). — Виправлення. Т. 11.]

П. Грицак


Володимир II Мономах (1053 — 1125), київський великий князь 1113 — 25, син кн. Всеволода Ярославича і візант. княжни з сім’ї Мономаха. За життя батька кн. у Смоленську й Чернігові, часто заступав його в боротьбі з половцями, виконував дипломатичні місії. По смерті Всеволода кн. у Переяславі; після смерти Святополка II перейшов до Києва. Один із найвидатніших держ. діячів укр. середньовіччя. Старався зміцнити центр. княжу владу і єдність Руси, боровся проти занепаду родової солідарности київської династії, намагаючись об’єднати князів проти половецької загрози. Ініціятор Любецького з’їзду 1097, де була проведена радикальна реформа порядку спадкоємства (прийнято засаду прямого родового успадкування замість складної системи сеньйорату й зміни уділів). У Києві В. М. провів правно-фінансові реформи, що ввійшли до складу «Руської правди» й були прийняті сучасниками як радикальне оздоровлення кредиту (обмежений був розмір процентів на позики). Талановитий автор-публіцист, написав «Поучення дітям» (бл. 1117), твір повчально-автобіографічний, великої літ. вартости, в якому В. М. виступає як носій ідеї цілости держави, хоробрий вояк і мудрий, справедливий правитель. В історії Руси В. М. замикає добу відносної єдности держави. Від В. М. походять київська, смоленська й суздальська лінії Рюриковичів.

[Володимир II Мономах († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

П. Г.


Володимир Мстиславич (1132 — 74), кн. дорогобузький, внук Володимира Мономаха, винятково непопулярний між сучасниками. 1171 недовго був на київському столі.

[Володимир Мстиславич (1132 — 1171, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Володимир Давидович († 1151), кн. чернігівський із сіверських Ольговичів. Претендент на київський престол після смерти Всеволода Ольговича.


Володимир Андрійович († 1170), кн. сх.-волинський (Погорина), внук Володимира Мономаха, грав деяку ролю в боротьбі за Київ по смерті Ростислава Мстиславича (1167).


Володимир (1188 — 98), кн. гал., син Ярослава Осмомисла, останній з династії Ростиславичів. Прогнаний боярами, повернувся на престол з допомогою цісаря Фрідріха Барбаросси. Підтримував дружні відносини з Рюриком київським та Всеволодом суздальським.

[Володимир (1151 — бл. 1199), кн. гал. (1188 — 98). — Виправлення. Т. 11.]


Володимир Ігоревич († 1212), кн. путивельський, син Ігоря новгород-сіверського, учасник походу на половців 1185, оспіваного в «Слові о полку Ігореві»; по смерті Романа В. (1205) намагався захопити Галичину, як син сестри останнього гал. кн. з роду Ростиславичів; боровся з гал. боярами.

[Володимир Ігоревич (1171 — 1212). — Виправлення. Т. 11.]


Володимир Рюрикович, кн. київський (1223 — 36, з перервами), син Рюрика овруцько-київського із смоленських Мономаховичів. Спершу ворог Данила гал., згодом союзник; спирався на Данила в боротьбі з Михайлом чернігівським.

[Володимир Рюрикович (1187 — бл. 1239). — Виправлення. Т. 11.]


Володимир Василькович, кн. володимирський (1270 — 88). Відомий як «книжник і філософ великий». Його двір став культ. осередком України, книги й ікони з Володимира йшли до Чернігова, Перемишля, Більська і т. д. Ворог поміркованої протатарської політики Лева гал., передав перед смертю своє князівство Мстиславові Даниловичу. За В. Волинь займала виняткове становище, як велика сх.-евр. держава, продовжуючи експансію на білор. землі й здійснюючи опіку над Мазовецьким князівством.

[Володимир Василькович (? — 1289, Любомль). — Виправлення. Т. 11.]


Володимир Ольґердович, перший київський кн. із династії Ґедиміновичів (1362 — 94), вигнаний з Києва Витовтом, якого не визнавав своїм зверхником. В.- залежав від тат. хана і бив монети з тат. печаткою.

[Володимир Ольґердович (? — 1394). — Виправлення. Т. 11.]


Володимир Малець (* 1890), єп. УАПЦ, родом з Херсонщини. До висвячення викладав по високих школах і провадив наук. працю. 1942 висвячений у Києві на єп. черкаського. З 1944 на еміґрації. Нині в ЗДА — в Дітройті. Працював над уточненням текстів богослужбових книг.


Володимирець (II — 7), с. м. т. на Волинському Поліссі, р. ц. Рівенської обл.; р-н орг-ції і бойових дій проти німців сотні УПА поручника І. Перегійняка (1943).


Володимирівка, с. Підвисоцького р-ну Кіровоградської обл., найбільше донині відоме трипільське селище: бл. 200 хат кількома концентричними колами на площі 800 X 900 м; хати поділені поперечними стінками для кількох родин, у кожній «кімнаті» — піч; хрестовидні жертовники, гарна кераміка, багато жін. глиняних фігур, глиняний модель хати, знаряддя: рогові мотики, кістяні шила, крем’яні ножі, серпи й ін., кам’яні зернотерки; кістки домашніх і диких тварин; у 1930 — 40-их pp. розкопи провадили С. Магура, Б. Безвенглінський і Т. Пассек; пізньопалеолітичну стоянку у В. досліджував 1951 О. Черниш.


Володимирівка (VI — 13), с. над р. Висунь, притокою Інгульця, р. ц. Миколаївської обл.


Володимирівка (VI — 18), с. м. т. в Донбасі, Ольгинського р-ну Сталінської обл.; виробництво вогнетривких матеріялів.


Володимирко Володаревич († 1152) кн., об’єднав перемиське й Звенигородське князівства, захопив спадщину по дядькові Василькові — Теребовлю та Галич і 1141 переніс столицю до Галича. Боронив окремішність Галичини від поляків, угрів та київського кн. Із’яслава Мстиславича. Спритний політик, підтримував союз із Юрієм суздальським; союзник Візантії; відомий своїм багатством. В боротьбі з городами спирався на земське боярство.

[Володимирко Володаревич (1104 — 53). — Виправлення. Т. 11.]


Володимирський Адріян (* 1875), лікар-педагог і педолог; 1917 р. лектор Пед. Академії в Києві, в 1920-их pp. проф. Київського Мед. Ін-ту й ІНО, керівник Кабінету Лікарської Педагогіки; праці з прикладної рефлексології та гігієни виховання.

[Володимирський Адріян (1875, Липовець, Київщина — 1936, Ростов-на-Дону, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Володимирський Борис (* 1878), маляр; закінчив Київ. Художню Школу й Академію Мистецтв у Мюнхені (1908); перев. жанровий і побутовий живопис.


Володислав Кормильчич (13 в.), гал. боярин, провідник партії, ворожої Романовичам, деякий час перебував на Угорщині. 1213 оголосив себе гал, князем. Був ув’язнений уграми й вивезений на Угорщину, де й помер.


Володислав Локєтик (Władysław Łokietek, 1260 — 1333), поль. король 1320 — 33 активний у закордонній політиці; намагався об’єднати поль. землі й провадив війни з орденом хрестоносців. Гал. кн. Лев підтримував В. в боротьбі за краківський престол, даючи В. військ. допомогу. Їх тимчасовий союз був скріплений шлюбом кн. Юрія Львовича з Євфимією — сестрою В.


Володислав Опільський, кн. гал. (1372 — 78) з руки угор. короля Людовіка; родом із знімчених П’ястів; 1366 палятин Угорщини. В Галичині титулувався дідичним володарем Руси.


Володислав Яґайло, див. Яґайло.


Володислав IV (Władysław, 1595 — 1648), поль. король (1632 — 48), з роду Ваза, син Жигмонта III. Потребуючи коз. допомоги для війни з Москвою, В. IV, всупереч опозиції в сенаті, домігся компромісового задоволення коз. вимог у церк. питанні: на елекційному соймі 1632 визнано дві укр. митрополії — уніятську і правос., що її поль. влада з 1596 трактувала як незаконну. По закінченні війни з Москвою поль. уряд не здійснив своїх обіцянок про пільги козакам. 1635 козаки під проводом І. Сулими зруйнували Кодак; 1637 вибухло повстання Павлюка, а 1638 — нове повстання під проводом Д. Гуні й Я. Острянина, придушені з великою жорстокістю. Гострі обмеження для коз. війська за «ординацією» 1638 піддавали козацтво під владу чужої старшини. 1646 В. IV провадив таємні переговори з козаками, зокрема з Б. Хмельницьким, і обіцяв відновити коз. привілеї, маючи на оці війну з Туреччиною. Помер на поч. повстання Б. Хмельницького.


Володкович Филип (в світі Феліціян) (1697 — 1778), укр. кат. єп. холмський, володимирський, згодом митр. київ. (1762 — 78).

[Володкович Филип (* бл. Вільни, Литва — † Умань). — Виправлення. Т. 11.]


Волока, див. Міри.


Волокидин Павло (1877 — 1936), маляр, скінчив Петербурзьку Академію Мистецтв, проф. одеського і київ. художніх ін-тів; серед праць перев. портрети й пейзажі (зокрема Одеси, Чорного моря).

[Волокидин (Волокидін) Павло (* Архарово, Орловщина, Росія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Волоконівка (III — 18), с. над р. Оскіл на Слобожанщині, р. ц. Білгородської обл. РСФСР; в р-ні українці становлять 3/4 населення.


Волос, див. Велес.


Волосенко Павло (* 1876), гал. гром. і політ. діяч, публіцист, інж.; один із керівників Укр. Радикальної Партії, деякий час ред. її органу «Гром. Голос» (до 1908); 1917 — 19 брав участь у гром. житті на Слобожанщині. В 1920-их pp. у Львові викладав в укр. тайній Політехніці, гол. Т-ва Укр. Інженерів. Тепер в ЗДА.

[Волосенко Павло (1876, Тисьмениця, Товмацький пов., Галичина — 1958, Флашінґ, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Волость, у староукр. мові те саме, що «власть», «влада»; також назва княжої держави, а іноді й її населення, поруч первісної назви «земля». Пізніше, в 11 — 13 вв., В. — територіяльно-адміністративна одиниця, що складалася з кількох громад, на чолі з волостелем, або старостою. Центром В. був звичайно «пригород». З занепадом староукр. держав ця назва вийшла з ужитку. З 1861 в межах Рос. Імперії В. (на Холмщині й Підляшші — ґміна) — самоуправна одиниця, складена з кількох сіль. громад з обмеженими адміністративними й судовими компетенціями. На чолі В. стояло волосне правління з волосного старшини, сіль. старост, збірщиків податків і волосного писаря. Волосний сход, що складався із цих осіб та представників від сіль. населення (1 на 10 дворів) вибирав місц. урядових осіб, кандидатів у гласні до пов. земства, а також волосний суд, що вирішував менш важливі справи. В. зберігалася за укр. нац. влади в 1917 — 20 pp. як самоуправна одиниця другого ступеня. В-і існували й за сов. влади до адміністративної реформи 1924 — 25, коли вони були замінені на р-ни.


Волосянський Іван (1861 — 1930), гр.-кат. свящ., культ. діяч і етнограф у Галичині (друкувався в «Зорі»).

[Волосянський Іван (* Старий Самбір — † Сокаль). — Виправлення. Т. 11.]


Волоська церква у Львові, див. Успенська церква.


Волоське право, широко розповсюджене в Галичині осадне право, на якому в 14 — 15 вв. засновувалися оселі в гірських і взагалі мало придатних до хліборобства околицях. Сама назва пов’язує В. п. з експансією волоського пастушого елементу, що посувалася уздовж Карпат і досягла на зах. Моравії (т. зв. Моравська Волощина). В. п. не має виразних нац. прикмет; нема й даних про нац. приналежність його первісних носіїв. Зважаючи на відносну нечисленність етнічного волоського елементу, треба гадати, що дуже рано на В. п. осідали й українці. В. п. мало станово-проф. походження й характер і розвивалося в умовах скотарського способу життя. Село було під управою осадчого — «князя»; уряд «князя» був спадковий в його роді. «Князь» скликав віча, на яких вирішувалися гром. справи. Група сіл В. п. становила «крайну» на чолі з «крайником». Крайна була судово-адміністративною округою для сіл В. п. Двічі на рік відбувалися судові віча під проводом крайника. Громада В. п. давала поруку за своїх співгромадян, солідарно платила оплати, «гонила слід». З огляду на скотарський характер госп-ва, села платили податки й чинші худобою, сиром, вовною й похідними продуктами, третину яких одержував «князь», а решту власник села. Багато волоських сіл мали обов’язок військ. служби, їх населення згодом у великій частині перейшло до дрібної шляхти.

П. Г.


Волох, київ. ювелір; 1747, разом із Завадовським, виконав царські двері св. Софії в Києві.

[Волох, київ. ювелір, м. б. Волох Петро (1699, Волощина — 1768, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Волох Омелян (* 1885), отаман, 1917 — командувач 2 укр. полку, 1918 — Гайдамацького полку, на поч. 1919 — командувач Запор. корпусу, згодом Гайдамацької бриґади; 1 грудня 1919 в Любарі зробив невдалу спробу повстання проти Директорії і, захопивши держ. скарбницю, перейшов до большевиків.

[Волох Омелян (1886, станиця Кальниболотська, Кубань — 1937, Соловки). — Виправлення. Т. 11.]


Волох С., псевд. Прокоповича Вячеслава в пресі.


Волохи, див. Румуни.


Волочиська (IV — 7), м-ко над Збручем, р. ц. Хмельницької обл. 7 000 м. (1926), цукрозав., кол. прикордонна станція на рос.-австр. і згодом сов.-поль. кордоні.


Волочіння, побажання, віншування, яке складає молодь на Великдень, зокрема у великодній, «волочільний», понеділок, за що дають дарунок («волочільне»), колач і крашанки. Волочільні пісні, улюблені у білорусів, трапляються на півн.-зах. Україні.


Волочний перемір, переведена на підставі волочного закону («устави на волоки») з 1557, за короля Авґуста, зем. реформа на Україні й Білорусі. Реформа частково почалася ще за Жигмонта I на поч. 16 в. й провадилася до першої пол. 17 в. В. п. полягав у новому розпарцелюванні, комасації, а також переоцінці держ., гром. і сел. ґрунтів. Держава бажала цією реформою зрівняти селян у власності й у виконанні повинностей. Вільні селяни одержували по одній волоці (33 морґи), а невільні — «отчичі» по 1/3 волоки. «Путні бояри», «панцерні слуги» та війти сіль. громад одержували по 2 волоки. Шляхта діставала відшкодування («одміни») за переміряні ґрунти, але не селянство. Одночасно з цих земель відмірювали фільварки розміром бл. 20 волок, на яких у великих розмірах провадилася продукція збіжжя для експорту. Спочатку. В. п. був проведений на держ. ґрунтах, пізніше слідом пішли шляхетські землі. На селян, наділених землею, яка перейшла у їх власність, накладено нові обов’язки натурою і працею. В. п. зустрічав опозицію серед селянства, бо ламав старі форми власности і с.-г. діяльности, гол. ліквідуючи спільне землеволодіння у формі дворища та право переходу селян на ін. землі.

Р. М.


Волошин Августин (17. 3. 1874 — 1946), провідний культ. і гром.-політ. діяч Закарпаття, гр.-кат. свящ., 1924 іменований папським шамбеляном. Нар. в Колечичині на Закарпатті. Студіював у богословській семінарії в Ужгороді, на теологічному фак. і високій пед. школі в Будапешті. З 1900 проф. учительської семінарії в Ужгороді, в 1917 — 38 її директор. Під його керівництвом виховувалися учительські кадри, які внесли багато до нац. відродження Закарпаття.

З кін. 90-их pp. В. брав активну участь у культ. і вид. житті; публікував підручники, редаґував і видавав єдину укр. газету в Угорщині «Наука» (1897 — 1918), згодом «Свобода» (1920 — 38). 1907 випустив угор. мовою «Практичну граматику малоруської мови» (нагороджену Академією Наук у Будапешті), в якій обстоював живу нар. мову та мовну спільність усіх українців. У 1918 — 20 В. відіграв визначну ролю в політ. самовизначенні Закарпаття як чл.-засновник Руської Нар. Ради в Ужгороді, а потім гол. Руської (Укр.) Центр. Нар. Ради. 1920 іменований чл. тимчасового автономного управління Підкарп. Руси. Разом з ін. діячами Закарпаття В. заснував Христ. Нар. Партію, від якої був обраний послом до чехо-словацького парляменту (1925 — 29), В. очолював ряд культ. і госп. установ краю: Педагогічне Т-во Підкарп. Руси, Підкарп. Банк й ін.; організатор Учительської Громади, почесний гол. т-ва «Просвіта» в Ужгороді. В подіях держ. орг-ції Карп. України (1938 — 39) В. став центр. постаттю: 26. 10. 1938 през. ЧСР іменував його прем’єром автономного карп.-укр. уряду. Сойм Карп. України 15. 3. 1939 обрав В. през. незалежної держави. Після окупації Закарпаття угорцями В. перебував на еміґрації в Празі, присвятивши себе наук. і пед. діяльності; проф. УВУ. В травні 1945 був арештований і вивезений до СССР, де помер у невідомих точно обставинах.

В. написав для початкових і сер. шкіл ряд підручників — граматики, фізики, хемії (співавтор М. Велигорський), читанки, курс педагогіки для семінарій «Пед. психологія» (1920), «Педагогіка і дидактика» (1920), «Коротка історія педагогіки» (1921), «Логіка» (1935), «Методика» й ін. В Празі В. написав у кількох тт. заг. «Нарис педагогіки». З ін. публікацій відомі: «О письменнім язиці Підкарп. Руси» (1921), «Спомини» (1923), «Дві політ. розмови» (1923). В., виступав також як літератор під псевд. А. Верховинського, написав побутові драми: «Маруся Верховинка» (1931), «Без Бога ні до порога» (1935).

Всебічна діяльність В. і його великі заслуги у всіх ділянках життя дали підставу до того, що його ще за життя названо «батьком» укр. відродження на Закарпатті.

[Волошин Августин (* Келечин). Редаґував... газ. „Наука“ (1903 — 14), згодом „Свобода“ (1922 — 38). — Виправлення. Т. 11.]

В. Маркусь


Волошин Ірина († 1936), уроджена Петрик, дружина о. Августина Волошина, гром. діячка, організаторка жінок на Закарпатті в 1920 — 30 pp.


Волошин Максиміліян (1877 — 1932), рос. поет-символіст (пізніше — акмеїст), укр. походження (повне прізвище Кириєнко-Волошин); збірники поезій: «Стихотворения» (1910), „Anno mundi ardentis“ (1916), «Иверни» (1918), «Демоны глухонемые» (1919), переклади франц. поетів, статті на літ. й мист. теми; характеристичні історіософічні мотиви поезії В. з засудженням рос. тиранії й жорстокости і його аналогії між діяльністю Петра I і больш. влади (поема «Россия» 1925).


Волошин Михайло (1878 — 1943), гал. адвокат, оборонець у політ. процесах, в 1930-их pp. чл., а в 1941 — 43 през. Львівської Адвокатської Палати; чл. ЦК УНДО (1925 — 39); довголітній дириґент львівського «Бонна».

[Волошин Михайло († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Волошин Олександер (псевд. Олександер Федорович) († 1933), муз. етнограф, його збірки нар. пісень видавав Фесенко в Одесі.


Волошин Ростислав (1911 — 46), псевд. Павленко, організатор ОУН на Волині, гол. Союзу Укр. Студентських Орг-цій під Польщею (1933 — 34), в’язень поль., рос. і нім. тюрем і концтаборів, співзасновник УПА, з 1943 чл. Бюра Проводу ОУН; гол. 1 конференції АБН і конґресу УГВР; поліг у бою з большевиками.

[Волошин Ростислав (1911, Волинь — 1944, Дрогобиччина). — Виправлення. Т. 11.]


Волошин Яків (1881 — 1935?), гром. діяч, селянин із Поділля, з 1907 чл. РСДРП, після 1922 — на чолі Всеукр. Червоного Хреста, чл. Президії ВУЦВК; бл. 1935 розстріляний.


Волошино (V — 20) с. на Донеччині р. ц. Каменської обл. РСФСР; в р-ні переважають українці.


Волошиновський Йоахим (* 1870), поль. гром. і політ. діяч на Волині, дир. союзу кооператив «Гурт» у Луцькому, до якого належали й укр. кооперативи після відірвання їх від Ревізійного Союзу Укр. Кооператив у Львові; прихильник політики ізоляції Волині від Галичини.

[Волошиновський Йоахим (1870, Поділля — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Волошка, блават (Centaurea), зелиста рослина з родини кошичкоцвітих. В. синя (C. cyanus L.), бур’ян, росте по полях, гол. в житі; в нар. медицині — засіб проти очних хвороб. Деякі роди В. плекають як декоративні, м. ін. укр. В. (Centaurea ruthenica).


Волошка Людмила (псевд.) (* 1879), письм., родом з Київщини; друкувалася в ж. «Рідний Край», в альманахах тощо; зб. поезій «Пісні волі» (1917).

[Волошка Людмила (1887, Веприн, Житомирщина — 1952, Андрушівка, Житомирщина). Справжнє прізвище Мороз, у шлюбі Курек. — Виправлення. Т. 11.]


Волощак Андрій (* 1890), сов. письм. з Галичини; в 1930-их pp. належав до групи радянофілів; зб. поезій «Спів Карпат» (1953).

[Волощак Андрій (1890, Мшанець, Галичина — 1973, Львів). По війні, крім зб. поезій, кн. для дітей „За горами, за лісами“ (у співавторстві, 1961), „Довбушеві скарби“ (1963). — Виправлення. Т. 11.]


Волощак Остап (1835 — 1918), ботанік, проф. Львівської Політехніки, д. чл. НТШ, дослідник рослинности Галичини; один із засновників студентського Т-ва «Січ» у Відні.

[Волощак Остап (* Яворів, Галичина — † Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Волощина, див. Румунія.


Волютова кераміка, також лінійно-стрічкова — глиняний посуд неолітичної доби, прикрашений ритим орнаментом у формі спіраль і волютів; виникла в Судетському краю, звідки поширилася в кін. 3 тисячоліття до Хр. на сх. — на Волинь і Галичину (Подністров’я), на зах. по р. Райн; носіїв В. к. треба вважати найдавнішим етнічним підложжям зах. слов’ян (див. ЕУ I, мал. 289).


«Воля», орган УСДП, двотижневик, виходив у Львові 1900 — 07 (з перервою 1904), ред. М. Ганкевич, С. Вітик. 1907 її замінила «Земля і Воля».


«Воля», суспільно-політ. і культ. безпартійний тижневик, виходив у Відні з червня 1919 до листопада 1921 (останні 3 чч. — «Воля України») за ред. В. Піснячевського при участі А. Хомика, В. Даскалюка, В. Мурського, І. Кедрина й ін. співробітників різних політ. напрямів, що стояли на соборницьких позиціях; подавав широкий інформативний матеріял. 1921 р. при ж. «В.» постало в-во «Наша Воля» В. Піснячевського, що перев. видавало твори красного письменства, друковані в ж. «В.».


«Воля», культ.-осв. т-во робітників, засноване Укр. Соц.-Дем. Партією у Львові 1903; довголітній гол. П. Буняк; 1909 в Галичині існувало 9 т-в «В.» Подібна орг-ція була на Буковині (1906 — 23).


«Воля», добровільне укр. т-во дозорців і домашньої прислуги у Львові; мало на меті взаємодопомогу й охорону проф. інтересів, діяло 1932 — 39 і 1941 — 44, ч. членів (1939) — 1 500, один із засновників і довголітній гол. І. Жмінковський.


«Воля Народу», тижневик, орган москвофільської лівиці, виходив у Львові 1921 — 23 рос., з 1924, з доручення Комінтерну, укр. мовою; в 1926 — 28 орган Сельробу - Лівиці; відповідальний ред. К. Пелехатий, гол. ред. К. Вальницький.


Волян Василь (1832 — 99), бук. гром. діяч, спершу народовець, пізніше москвофіл, лікар, посол до бук. сойму й віденського парляменту (1890), відписав своє майно на користь укр. ремісників у Чернівцях.

[Волян Василь (* Ниновичі, Сокольський пов., Галичина — † Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Волянське озеро (II — 5), на зах. Поліссі, поблизу від гор. Прип’яті; площа 4 км².


Волянський Іван (1857 — 1926), перший укр. гр.-кат. свящ. в ЗДА, куди приїхав з Галичини з доручення митр. Сильвестра Сембратовича 1884; душпастир в Шенандоа в Пенсільванії (до 1889); збудував першу в ЗДА гр.-кат. церкву; заснував допомогове братство св. Миколая і тижн. «Америка» (1887). Пізніше продовжував працю в Галичині. 1896 — 98 відвідав укр. поселенців у Бразілії; 1918 — місіонер на Холмщині.

[Волянський Іван (1857, Яблонів, Галичина — 1926, Дичків, Тернопільщина). — Виправлення. Т. 11.]


Волянський Іван (* 1887), гал. гром. і політ. діяч, адвокат у Станиславові; з 1933 гол. Укр. Кат. Нар. Партії, 1935 — 39 її посол до поль. сойму.

[Волянський Іван (1887 — 1950-і pp., Арґентіна). — Виправлення. Т. 11.]


«Вольное Слово», конституційно-дем. рос. газ., що пропагувала політ. свободу в Росії; виходила в Женеві в 1881 — 83 за участю, а згодом і за ред. М. Драгоманова.


Вольності Війська Запорізького Низового, у 18 в. назва території, належної до Запоріжжя; В. В. З. Н. ділились на 8 адміністративних одиниць, т. зв. паланки, якими керували полковники. Ця слабо заселена територія використовувалася запор, козаками та залежними від. Запоріжжя селянами. Центром В. В. З. Н. була Січ (див. Запоріжжя).


Вольська Францішка (1863 — 1930), уроджена Лехно-Васютинська, гром. діячка в Києві, засновниця Громади українців-католиків (1917), під час першої світової війни ініціяторка допомоги в’язням-галичанам; видавала укр. дитячу літературу, ред. ж. «Волошки» в Києві (1917).


Вольф Арнольд (1877 — 1924), австр. старшина, полк. УГА, нім. походження, командувач 2 Гал. Корпусу.

[Вольф Арнольд (* Простейов, Чехія — † там же). — Виправлення. Т. 11.]


Вольфсберґ (Wolfsberg), м. в Каринтії (Австрія), 6 000 меш.; в ньому в 1914 — 17 pp. містився табір для укр. виселенців з Галичини й Буковини; ч. їх доходило до 10 000.


Ворзель (III — 11), с. м. т., 37 км на півн. зах. від Києва, Києво-Святошинського р-ну, положене серед лісів; курорт, санаторії, будинки відпочинку.


Воркута, м. в півн.-сх. частині Комі АССР, 68° півн. шир., осередок вугільного басейну; постало в 1930-их pp.; в 1949 р. бл. 120 000 меш., в тому ч. бл. 90 000 в’язнів, з них багато українців. Нині ч. вільних мешканців зросло до 60 000, кількість в’язнів дещо зменшилася.


Вороб’ївка (III — 21), с. на півн.-сх. Слобожанщині, р. ц. Воронізької обл. РСФСР; в р-ні більшість населення становлять українці.


Воробйов Анатолій (1900 — 55), фізіолог, родом із Криму; з 1936 — проф. фізіології Харківського Мед. Ін-ту, з 1945 — Львівського Мед. Ін-ту; 1951 — чл.-кор. АН УРСР, 1952 — дир. Ін-ту Фізіології АН УРСР; автор понад 60 наук. праць у галузі фізіології травлення.

[Воробйов Анатолій (* Митрофанівка — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Воробйов Володимир (1876 — 1937), видатний анатом, з 1934 д. чл. АН УРСР. Родом з Одеси. Закінчив Харківський Ун-т (1903). Приватдоц. (1910 — 17) і проф. анатомії (1917 — 21) в Харківському Ун-ті з 1921 в Мед. Ін-ті. Заснував велику школу функціональної динамічної анатомії й створив у Харкові перший в світі «Музей становлення людини». Дав новий напрям в нормальній анатомії своєю макро- і мікрометодою досліджень. Запровадив нову методу бальзамування трупів (і бальзамував за нею Леніна). Залишив багато ориґінальних наук. праць, зокрема 5-томовий «Атлас анатомии человека» (1938 — 42).

[Воробйов Володимир († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Воробкевич Григорій (1838 — 84), брат Сидора, псевд. Наум Шраг, письм. з Буковини, свящ.; іст. думи «Берестечко» та про Переяславську умову, «Сон», ліричні поезії («Поезії Г. Воробкевича» 1904).

[Воробкевич Григорій (* Чернівці — † Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Воробкевич Сидір (1836 — 1903), псевд. Данило Млака, композитор, письм., гром. діяч на Буковині; правос. свящ. Народився і закінчив духовну семінарію в Чернівцях; спершу став свящ. у Давиденах, згодом у Руській Молдавиці; музику студіював у консерваторії у Відні (1868) і пізніше викладав спів у семінарії й на богословському фак. ун-ту (з 1875) в Чернівцях. Як композитор визначився складанням літургічних пісень і псальмів, крім того, компонував хорові твори, сольові пісні й оперети. На літ. поле виступив 1863 в «Галичанині» Б. Дідицького. Велике значення в його літ. розвитку мало перебування в Києві 1874. Письменник-романтик В. залишив поезії, оповідання й драматичні твори. Крім багатьох дрібних ліричних віршів, В. написав ряд іст. поем: «Мурашка» (1865), «Кифор і Гануся» (1866), «Скалозуб» (1865), «Нечай» (1868), «Драгоманка» (1868). В романтичних оповіданнях В. («Турецькі бранці» 1865, «Амврозій Остапкевич» 1867, «Циганка» 1869, «Месть Чорногорця» 1876 й ін.) залишила помітний вплив укр. нар. пісня. В драматичних творах: «Гнат Приблуда» (1875), «Вбога Марта» (1878), «Новий двірник» (1883), «Блудний син» (1885), В. дав образи нар. життя. На іст. тематиці побудовані драми: «Василько Ростиславич» (1882), «Петро Сагайдачний» (1884), «Кочубей і Мазепа» (1891). Велику популярність мали оперети В.: «Каспар Румпельмаєр» (1874), «Золотий мопс» (1879), «Пані молода з Боснії» (1880), «Пан мандатор» (1882), «Янош Іштенгазі» (1882). Крім псевд. Данило Млака, В. вживав також псевд.: Демко Маковійчик, Морозенко, С. Волох і Семен Хрін.

[Воробкевич Сидір (Ісидор) (5.5.1836, Чернівці — 19.9.1903, Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Зб. поетичних творів В. вийшла у Львові 1900 п. н. «Над Прутом» з передмовою І. Франка. Повне вид. Твори Ізидора Воробкевича, I — III. «Руська письменність». 1909 — 11; Смаль-Стоцький С. І. Воробкевич. Ювілейна споминка. Зоря, П. 1887; Доманицький В. И. Воробкевич. КСт., XI. 1903; Якубський Б. Гал. та бук. поезія 19 в. к. 1927.

В. Радзикевич


Ворожба (II — 15), с. м. т. Білопільського р-ну Сумської обл., зал. вузол на лінії: Київ-Конотоп-Курськ; паротяго- і вагоноремонтні майстерні; 1917 — 18 збірне місце більш. військ в їх наступі на Україну.


Ворожіння, вгадування з різних ознак майбутнього, в укр. старовинних звичаях було дуже поширене і в’язалося з нар. календарем перев. осінньо-зимового циклу; на св. Дмитра (8. 11 н. ст.) ворожили, хто вмре і який буде врожай, на Кузьми-Дам’яна (14. 11 н. ст.) — яка буде зима; про майбутнє подружжя ворожили на Катерини (7. 12 н. ст.), особливо на Андрія (13. 12 н. ст.), вночі перед Новим Роком (13. 1. н. ст.) — про подружжя і врожай; з В. дівчат зв’язане свято Купала (див. ЕУ I, стор. 229 — 39).


Ворона (Corvus), ґава, дуже поширений на Україні птах з родини воронуватих, до 50 см довж.; відміни: В. сіра, або звичайна (Corvus comix L.), в зах. р-нах В. чорна (Corvus corone L.).


Ворона, p. в сточищі Дністра, права притока Бистриці Надвірнянської, 70 км довж.


Ворона Дам’ян, кін. 17 в., теслярський майстер, брав участь у спорудженні великої церкви Мгарського манастиря, 1687 збудував її гол. баню.


Воронець-Монтвид Катерина (1878 — 1955), співачка (сопрано), родом із Слобожанщини. Скінчила консерваторію в Міляні; в 1900-их pp. на перших ролях в оперових театрах Харкова, Одеси, Києва, Москви; виступала в укр. концертах; після 1920 співала в Празі й ін. містах Зах. Европи (1928 ґастрольна подорож в УССР). З 1943 жила в Німеччині.

[Воронець-Монтвид Катерина (1883 — 1955). Справжнє прізвище Монтвид. — Виправлення. Т. 11.]


Вороний Марко (* 1904 — ?), поет, син Миколи Вороного; під псевд. Марко Антіох друкував у пол. 1920-их pp. поезії в «Літ. - Наук. Віснику» у Львові; пізніше під своїм прізвищем друкувався в журналах «Червоний Шлях», «Життя й Революція», «Глобус »та ін. В 1930-их pp. засланий.

[Вороний Марко (1904, Чернігів 1937, Соловки). У березні 1935 заарештований у Києві й у лютому 1936 засуджений на 8 р. ув’язнення в концтаборах. Розстріляний 3.11.1937. — Виправлення. Т. 11.]


Вороний Микола (* 1871), поет, родом з Катеринославщини, вчився в Харкові; заарештований за політ. діяльність, 3 pp. був під наглядом рос. поліції; еміґрував, жив у Відні й Львові; був режисером укр. театру в Тернополі. 1897 повернувся, грав у трупах Кропивницького й Саксаганського; був чл. РУП, з 1901 служив у земстві й працював у пресі, зокрема як театральний критик. 1920 — 26 знову на еміґрації. 1926 повернувся на Україну; від поч. 1930-их pp. доля невідома. В. — один із перших укр. модерністів (маніфест модерністів в «ЛНВ» 1903). Свідомо прокладав шлях модернізмові, заперечуючи реалістичну лірику народницької доби. В. вносив в укр. поезію мотиви міста, лірику індивідуалістичних настроїв, строфічну й метричну різноманітність, хоч критика закидала йому поверховість «культу краси», бідність тем і образів. Збірки «Ліричні поезії», I (1912), «В сяйві мрій» (1913), «За Україну» (1921), «Поезії» (1929); на театральні теми: «Театр і драма» (1913), «Драматична примадонна» (1924) — про Л. Ліницьку, та ін.

[Вороний Микола (1871 — 1938, Одеса). 1934 заарештований і засланий на 3 р. заслання до Воронежа. Від 1937 жив на Кіровоградщині. Знову заарештований, 1938 засуджений на кару смерти, розстріляний 7.6.1938. — Виправлення. Т. 11.]


Вороний Юрій (1868 — 1908), математик, проф. Варшавського Ун-ту; автор ряду праць, з яких найважливіші «Свойства положительных совершенных квадратичных форм» (1907) і «Исследования о примитивных параллелоэдрах» (1908).

[Вороний Юрій (1868, Полтавщина — 1908, Варшава). — Виправлення. Т. 11.]


Вороний Юрій (* 1895) (син Юрія В., математика); хірург, родом з Полтавщини, в 1920-их pp. доц. катедри хірургії Харківського Мед. Ін-ту, належав до ред. «Укр. Мед. Архіву»; пізніше проф. Київського Мед. Ін-ту; автор ряду наук. праць.


Воронин Прохор (* 1885), письм. і педагог родом з Поділля; виключений з Кам’янецької семінарії за участь в укр. рев. роботі; пізніше вчителював і працював у часописах; писав оп., зокрема для дітей; чл. «Плуга», зб. «Як я виграв самовара» (1909), «Щасливий день Флора» (1910), «На зажинках» (1927); з поч. 1930-их pp. доля невідома.


Вороніж (II — 20), обл. м. РСФСР над р. Вороніж, 400 000 меш. (1956); укр. колонія (в 1926 р. на 119 000 меш. — 3 400 українців). На поч. 1930-их pp. виходила укр. мовою офіц. газ. «Ленінський Шлях»; діяли укр. відділи при С.-Г. Ін-ті й Пед. Ін-ті, які обслуговували мережу осв. закладів Півн. Слобожанщини (див. Слобожанщина).


Вороніж (II — 14), с. м. т. Шосткинського р-ну Сумської обл.; цукроварня (з 1854 p.), олійний завод; В. відомий з 1177 р.


Вороніжчина, півн.-сх. частина Слобожанщини в межах РСФСР, що в 19 і в 20 в. до 1934 становила Воронізьку губ., а з 1934 — в дещо ін. межах — Воронізьку обл. (68 400 км², 3 550 000 меш. в 1939 p.). Півд. частина В. з містами: Валуйки, Острогозьке, Росош, Богучар являє частину укр. нац. території: 31 300 км², на якій у 1926 р. жило 1450 000 меш., в тому ч. — 1 009 т. (69,6%) українців. У 1954 р. півд.-зах. частину Воронізької обл. приділено до новоствореної Білгородської обл., так що нині Воронізька обл. займає бл. 48 000 км², в тому ч. укр. етногр. територія бл. 16 000 км². Докладніше див. Слобожанщина.


Воронізький масив (Воронізький бльок, Воронізька брила), тектонічний виступ на території Вороніжчини й Курщини, збудований із докембрійських кристалічних порід, що виходять на поверхню над р. Дін між м. Павловськ і Богучар, в решті прикриті тонкими шарами девону, юри, крейди й палеогену. Від Українського Кристалічного масиву, з яким В. м. був сполучений до гор. девону, його відділила згодом Дніпрово-Донецька (Півн.-укр.) западина. Серед кварцитів В. м. виступають багаті залізні руди (магнетний залізняк). На рельєф В. м. не впливає; це частина Середньої височини. Див. також ЕУ I, малюнки на стор. 51 і 52.


Вороніно, с. на Поліссі, Турівського р-ну Гомельської обл. Білоруської ССР; тут 1952 р. досліджено тілопальний могильник зарубинецького типу, що доводить етнічну й культ. єдність Полісся й Київщини 3 в. до Хр. — 1 в. по Хр. (доба полів поховань).


Вороновиця (IV — 9), м-ко на сх. Поділлі, р. ц. Вінницької обл.


Воронович Михайло († 1918), активний учасник гетьманського перевороту; великий землевласник, до революції басарабський губернатор; в кабінеті Лизогуба товариш мін. внутр. справ, у кабінеті Гербеля — мін. ісповідань; до укр. самостійности ставився вороже. Убитий повстанцями.


Воронцівка (III — 21), с. на півн.-сх. Слобожанщині, р. ц. Білгородської обл.; р-н положений на укр.-рос. етногр. пограниччі.


Воронцов Михайло (1782 — 1856), кн., фельдмаршал, рос. держ. і військ. діяч; 1823 — 44 ген.-губернатор Новоросії й намісник Басарабської обл., пізніше намісник Кавказу; сприяв госп. піднесенню і впорядкуванню краю, зокрема Одеси і Криму; м. ін. збудував відомий палац (тепер музей) в Алупці.

[Воронцов Михайло (* Петербурґ — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Воронцово-Олександрівське (IX — 24), с. над р. Кумою на сх. Передкавказзі, р. ц. Ставропільського Краю РСФСР; за переписом 1926 р. українці в р-ні становили 38,2%.


Вороняки, відтинок півн. берега Подільської височини, т. зв. Гологірсько-Крем’янецького східця між м. Золочевом і р. Іквою; висота 350 — 467 м, розчленований річками, що спливають в Буг, Стир та Ікву.


Воронько Платон (* 1913), сов. поет, 1943 — командир партизанського загону в з’єднанні С. Ковпака; звідси тематика його першої кн. «Карпатський рейд» (1944); як ця, так і ін. збірки «Весняний грім» (1947), «Великий світ» (1948), «Поезії» (1950), «Моя Москва» (1953) та ін., в яких В. часто використовує засоби нар.-пісенної творчости, перейняті сов. офіц. оптимізмом і патріотизмом.

[Воронько Платон (1913, Чернеччина, Охтирський пов., Харківщина — 1988, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Воропай Віктор (* 1892), математик і педагог, з 1920 р. викладав у Полтавському Ін-ті Нар. Освіти; автор праць з методики викладання матем. дисциплін; в 1929 був заарештований і висланий з України.


Воропай Олекса (* 1913), псевд. О. Степовий, журналіст, етнограф-популяризатор, родом з Одеси; нині в Англії.

[Воропай Олекса (1913 — 1989, Лідс, Англія). — Виправлення. Т. 11.]


Воропай Пилип (бл. 1891 — 1918), мистець керамічних виробів, інструктор керамічного виробництва на Полтавщині, старшина укр. армії 1917 — 18 pp., закатований денікінцями.


Ворохта (V — 5), курорт і туристична база над гор. Прутом на Гуцульщині Жаб’їнського р-ну Станиславівської обл., 750 м н. р. м.; будинки відпочинку, санаторії для туберкульозних.


Ворошилов (кол. Никольськ Уссурійський), м. на Далекому Сх. над р. Суйфун; р. ц. Приморського краю РСФСР, 101 000 меш. (1956); зал. вузол, харчова й лісова пром-сть. В 1926 у В. жило 3 600 українців (на 35 300 меш.); р-н заселений частково українцями; в червні 1917 тут був скликаний 1 укр. далекосх. з’їзд.


Ворошилов Климент (* 1881), больш. політ. і військ. діяч, родом з Катеринославщини; 1903 — 07 і 1917 провадив больш. роботу в Донбасі. 1918 командував червоними партизанськими загонами донецьких шахтарів, пізніше нарком внутр. справ УССР і командувач військ Харківської Військ. Округи; 1919 ліквідував повстання Григор’єва; на керівних постах у 1 Кінній армії, що провадила бої з укр. військом і денікінцями. 1942 — 43 керував больш. партизанами в нім. запіллі на Україні й Білорусі. Незмінний прибічник Сталіна, маршал, чл. Політбюра ЦК ВКП, нині гол. Президії Верховної Ради СССР.

[Ворошилов Климент (1881, Верхнє — 1969, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Ворошиловград (V — 20), до 1935 Луганське, обл. м. в Донбасі, один із найважливіших і найстаріших пром. осередків України, над р. Луганню, притокою Дінця. Виникнення В. зв’язане з заснуванням 1796 держ. чавуноливарного зав., який постачав свою продукцію армії й фльоті. Згодом тут постав ряд металюрґійних і машино-будів. заводів — найбільші: паротягобудів. зав., споруджений 1896 — 1900, машинобудів. Гартмана, держ. зав. набоїв й ін. В 1880-их pp. Луганське стало пов. містом. Число населення: в 1897 р. — 20 000, в 1926 р. — 77 000, 1939 р. — 213 000, в 1956 р. — 251 000. За сов. влади зреконструйовано старий паротягобудів. зав. і збудовано великий новий (див. Ворошиловградський паротягобудівельний завод). Найважливіше значення мають паротягобудів. зав., один із більших в Европі і найбільший в СССР (в 1941 р. 70% продукції всіх паротягів в СССР), зав. гірничого устаткування (ім. А. Пархоменка), верстатобудівельні, авторемонтний зав.; пром-сть будів. матеріялів; крім того, існує харчова (м’ясокомбінат, броварні, лікерно-горілчаний зав., кондиторські фабрики й ін.) і легка пром-сть. В. має с.-г., машино-будів. і пед. ін-ти, учительський ін-т, кілька технікумів та ряд ін. сер. шкіл; укр. і рос. драматичні театри, обл. філармонію, два музеї.


Ворошиловградвугілля, один із багатьох трестів кам’яновугільної пром-сти України; осередок у Ворошиловграді (кол. Луганському).


Ворошиловградська область, область на півд. сх. УССР, у сточищі сер. Дінця, 26 700 км²; до складу В. о. входить більша частина Донецького басейну.


Ворошиловградський паротягобудівельний завод, найбільше в Сов. Союзі підприємство цієї галузі (до війни — 70% усіх паротягів в СССР). Реконструйований на базі зав., збудованого в Луганському 1896 — 1900 pp. (4 000 робітників, продукція — 100 паротягів на рік). Під час другої світової війни В. п. з. зазнав руйнації й після війни відбудований. Потужність — 1 000 паротягів на рік. Гол. марки: «ЙС» для пасажирських поїздів, «ФД» — для вантажних, а також швидкісні паротяги марок: 2-3-2 і «CO». Протягом 1956 — 60 В. п. з. має перейти з виробництва паротягів на будівництво теплотягів (ТЗ-3).


Ворошиловськ (до 1931 Алчевське, V — 19), м. обласного підпорядкування, р. ц. Ворошиловградської обл., один із важливих метал. осередків Донбасу; метал., вугільна й коксохемічна пром-сть; метал. технікум і ряд ін. сер. шкіл. В. виник 1895 у зв’язку з будуванням великого метал. зав. — кол. ДонецькоЮр’ївський, тепер ім. Ворошилова (має найпотужнішу в Европі 7 мартенівську піч, що при кожному топленні дає 500 т сталі). Населення В. сильно зростає: в 1926 р. — 16 000, в 1939 р. — 55 000 меш.


Ворошиловський (V — 21), с. м. т. в Донбасі, Успенського р-ну Ворошиловградської обл.; вугільна пром-сть.


Ворскла, Ворскло, ліва притока Дніпра, довж. — 421 км, 20 — 100 м шир., 1 — 4 м глибини, сточище — 21 400 км². Перетинає Середню височину і Придніпровську низовину. Правий берег високий і вкритий балками, лівий низький — зайнятий лугами, а на вищій терасі — пісками з дюнами.


Воскобійник Михайло (* 1918), журналіст, гром.-політ. діяч на еміґрації; заступник ген. секретаря УРДП; чл. Виконного Органу УНРади (1951 — 53) і її Президії; статті в «Укр. Вістях».

[Воскобійник Михайло (* Миргород, Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]


Воскобойників Іоїл (1742 — 1816), чернець Києво-Печерської Лаври, завідувач лаврської бібліотеки, яку впорядкував; згодом архимандрит.


Воскрекасенко Сергій (* 1906), сов. поет, містить твори перев. в київських виданнях; збірки поезій «Штурм» (1931), «Березнева ніч» (1937), «Весна 1920» (1939), «Поезії» (1939), «Сатира» (1946), «Цілком серйозно» (1947), «Недарма крутиться земля» (1950), «Поезії» (1951) й ін.

[Воскрекасенко Сергій (1906, Лазірці, Канівщина — 1979, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Воскресенський Микола (1879 — 1955), рентґенолог-біолог, співр. катедри експериментальної біології Київського Рентґенологічного Ін-ту, працював у високих школах Києва; був репресований.


Востоков Олександер (1781 — 1864), визначний рос. мовознавець і палеограф. Своїм «Рассуждение о славянском языке» (1820) сприяв розвиткові порівняльної граматики слов. мов, продовжуючи почате Добровським. В. належить ряд відкрить, що зробили можливим використання старих кириличних рукописів для історії поодиноких слов. мов. Він розрізнив у них болг., серб., рос. (півн.-руську в термінології В.) і укр. (півд.-руську в його термінології) редакції, а також довів первісну носову вимову т. зв. юсів і первісно голосний характер літер ъ, ь («Описание русских и славянских рукописей Румянцевского Музея» 1842). В. належить перше вид. Остромирового євангелія (1843).


Восьма бриґада УГА, див. Самбірська (VIII) бриґада УГА.


Вотчал Євген (1864 — 1937), ботанік-фізіолог, рос. походження; з 1898 проф. ботаніки Київського Політехн. Ін-ту, з 1921 д. чл. УАН, гол. Катедри С.-Г. Біології; один з основоположників спеціяльної фізіології с.-г. рослин.

[Вотчал Євген (* Борзна — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Вохра, глина, забарвлена червоножовтим окисом заліза (15 — 40%), фарбова мінеральна сировина; є на Побожжі, на Донеччині б. Ізюму, Артемівського й Краматорського та на Керчинському півострові.


Вояковський Микола (* 1899), укр. кат. свящ. в Галичині, з 1932 на місіях в Німеччині, 1945 — 48 апостольський візитатор українців-католиків у Німеччині, тепер в ЗДА; автор «Проповідей», І — II (1949, 1954).

[Вояковський Микола (1899, Богданівна, Скалатський пов. — 1972, Бруклін, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


«Вперед», роб. тижневик, орган УСДП, фракції «самостійників» в орг. питаннях проф. руху; виходив у Львові з грудня 1911 до березня 1913; ред. В. Левинський, П. Буняк, А. Чернецький, співробітники В. Винниченко, Д. Донцов, Л. Юркевич й ін.; 1913 «В.» замінила «Праця».


«Вперед», щоденник УСДП, виходив у Львові 1918 — 22; ред. Л. Ганкевич, П. Буняк, А. Чернецький, І. Івашко, І. Квасниця, С. Пашкевич, А. Головка; своїм характером фактично був загальнонац. газетою; 1923 — 24 виходив як орган партії за ред. М. Парфановича, С. Волинця, С. Рудика.


«Вперед», тижневик (деякий час двотижневик), орган соц.-дем. партії на Закарпатті, був продовженням газ. «Народ», виходив в Ужгороді 1922 — 38 за ред. Є. Пузи і С. Клочурака, згодом Д. Німчука, пізніше С. Довгаля.


«Вперед», роб. газ., місячник соц. напряму, орган лівої УРДП; виходить з 1949 в Мюнхені; редаґує колеґія: Б. Левицький, І. Майстренко.


Врабель Михайло (1866 — 1924); етнограф і вчитель на Закарпатті, ред. «Неділі» в Будапешті, збирач нар. пісень: «Руській соловей» (1890), «Угрорусски народны спЂванки» (1901).

[Врабель Михайло (1866, Вирава, Земплинський. комітат, Закарпаття — 1923, Будапешт). — Виправлення. Т. 11.]


Враґа (Wraga) Ришард (* 1902), псевд., справжнє прізвище Нєзбжицький (Niezbrzycki) Єжи Антоні, поль. публіцист і політик, старшина Поль. Ген. Штабу, фахівець із совєтознавства; родом із Сх. Поділля; тепер на еміґрації; автор численних статтей і книг на сов. тематику; найвидатніші: „Polesie“ (1930), „Wojna sowiecko-niemiecka“ (1944), „Ustrój sowiecki (1945).


Вражливий Василь (* 1903), письм. з Полтавщини, чл. Вапліте; оп. з нахилом до загостреної сюжетности; «В яру» (1924), «Земля» (1925), «Життя білого будинку» (1927), повісті «Батько» (1929), «Перемога» (1932); в 1930-их pp. заарештований, відтоді доля В. невідома.

[Вражливий Василь (справжнє прізвище Штанько) (1903, Опішня, Зіньківський пов. — 1937, Соловки). У грудні 1934 заарештований і у березні 1935 засуджений на 10 р. ув’язнення в концтаборах, відбував його на Соловках. Розстріляний 8.12.1937. — Виправлення. Т. 11.]


Вранґель Петро (1878 — 1928), ген., рос. військ. і політ. діяч, один із організаторів «білої» Добровольчої армії (1918); після поразки й усунення Денікіна, за підтримкою Антанти, як «правитель півдня Росії» в березні 1920 став на чолі перевезених до Криму решток денікінської армії. В червні 1920 армія В. почала просуватися на північ, прямуючи в Донбас і до Катеринослава, але дії червоної армії, що поступово стримала успіх В. (бої б. Кахівки), скінчилися в листопаді 1920 взяттям Перекопа й швидким захопленням Криму (рештки військ В. евакуювалися морем). В. продовжував «єдинонеділимську» політику Денікіна, що виключала будь-яку співдію з військами УНР, які одночасно воювали з большевиками.


Временный Комитет для изыскания древностей в городе Киеве (1835 — 43), заснований заходами ректора Київ. Ун-ту М. Максимовича; під його головуванням провадив розшуки й розкопи археологічних пам’яток княжої доби в Києві (Михайлівський і Кирилівський манастирі, церква св. Михайла, садиба св. Софії), 1835 організував археологічний музей при Київ. Ун-ті; під керівництвом В. К. працювали аматори-археологи А. Анненков, М. Берлінський, К. Лохвицький, Г. Турчанінова.


«Временникъ Ставропигійского Института съ мЂсяцесловомъ», річник-календар Львівської Ставропігії (москвофільського напряму). Виходив 1864 — 1915 і 1923 — 39. Містив м. ін. статті наук. характеру А. Петрушевича, Я. Головацького, Ф. Свистуна та ін.


Врецьона Григорій (1839 — 1901), пед. і осв. діяч, учитель школи вправ у Львові, видавець і ред. «Шкільної Часописі» (1880 — 89), автор підручників і популярних оповідань.

[Врецьона Григорій (* Винники, Львівський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Врецьона Євген (* 1905), провідний діяч УВО й ОУН; за фахом інж.-хемік, один з організаторів військ. частин на Карп. Україні (1939) і УПА, чл. УГВР і През. Закордонного Представництва; на еміґрації журналіст.

[Врецьона Євген (1905, Винники, Львівський пов., Галичина — 1975, Базель, Швайцарія). — Виправлення. Т. 11.]


Врона Іван (* 1887), мистецтвознавець і критик, теоретик об’єднання АРМУ, 1924 — 30 ректор Худ. Ін-ту в Києві; ст. з теорії мистецтва, мист. виховання і про поодиноких мистців.

[Врона Іван (1887, Отроч, Холмщина — 1970, Київ). Монографії про творчість К. Трохименка (1957), М. Дерегуса (1958), А. Петрицького (1967). Співавтор „Історії укр. мистецтва“ (т. 5, 1967). — Виправлення. Т. 11.]


Вронкі, місц. в зах. Польщі, в Познанському воєводстві, 4 000 меш., з великою тюрмою, в якій під час окупації Зах. України Польщею перебували також укр. політ. в’язні.


Вронський В., сучасний артист балету, гол. балетмейстер Київ. Держ. Акад. Театру опери та балету.

[Вронський В., м. б. Вахтанг (1905, Тбілісі — 1988, Київ). Справжнє прізвище Надірадзе. — Виправлення. Т. 11.]


Вронський Макар (* 1910), скульптор, працює в Києві, автор портретів Л. Українки, Шевченка й ін. діячів укр. культури.

[Вронський Макар (* Борисів, Мєнська губ., Білорусь). — Виправлення. Т. 11.]


Вронченко Михайло (1801 — 55), укр. геодезист, ген.-майор рос. корпусу військ. топографів; в 1848 — 54 керував геодезичними вимірюваннями на півд. Україні.

[Вронченко Михайло (* Могилівщина, Білорусь — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Вроцлав, див. Бреслав.


Врубель Михайло (1856 — 1910), відомий рос. маляр-модерніст, вчився в петербурзькій Академії Мистецтв, акад.; у 1884 — 89 pp. жив у Києві, розмальовував Кирилівську церкву, виконував ескізи для розпису Володимирського собору.


Вручий, тепер м. Овруч, город, згаданий у літописі вперше 977 p.; див. Василя св. церква в Овручі.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.