[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 11-23.]

Попередня     Головна     Наступна





А



Академія Будівництва і Архітектури УРСР, створена 1956 у Києві на основі Академії Архітектури УРСР (1945) та ряду ін. наук. ін-тів. З 1956 до 1964 академія координувала всі досліди на Україні з ділянки будівництва й архітектури і готувала наук. кадри. Багато вислідів цих дослідів застосовано в повоєнних відбудовних проєктах УССР. През. академії були А. Комар (1956 — 59) і П. Бакума (1960 — 64); неодмінним секретарем — І. Літвінов, який також редаґував ж. „Вісник Академії будівництва і архітектури УРСР“. 1964 академію перетворено на низку архітектурних наук. ін-тів.


Антонович Марко (* 1916), син Дмитра А., студентський (Центр. Союз Укр. Студентства, гол. „Зарева“), гром. і політ. діяч (ОУН А. Мельника), історик і публіцист родом з Києва; студіював у Празі і Мюнхені; з 1950 в Монтреалі. Розвідки про культ. відродження 19 — 20 в.: „О. Кониський і Шевченко“ (1972), „Коли постали Громади?“ (1977), „Нарис історії Центр. Союзу Укр. Студентства, 1921 — 45“ (1976), „О. Кониський і М. Гру шевський“ (1984); ред. зб. праць В. Міяковського „Недруковане і забуте“ (1984). Ред. ж. „Розбудова Держави“ (1949 — 54), співред. „Укр. Історика“ (з 1964); чл. Укр. Іст. Т-ва, НТШ і УВАН (з 1992 її през.).


„Арсенал“, осередок збройного больш. повстання в Києві проти Укр. Центр. Ради. Під впливом больш. пропаґанди чужонац. (росіяни і жиди) робітники київ. зав. „А.“ під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти м. (Арсенал, Печерське, Поділ, Вантажну станцію, Старе м.) і намагаючись оточити Центр. Раду, почали 29.1.1918 повстання. Проти больш. частин виступили загони Вільного Козацтва (командир М. Ковенко), новозформований гал.-бук. курінь Січ. Стрільців під командою Є. Коновальця та стягнуті з фронту частини Гайдамацького Коша Слоб. України (під проводом С. Петлюри і М. Шинкаря). Після жорстоких боїв 4.2.1918 больш. повстання було придушене, а частину „арсенальців“ взято у полон. Щойно з наступом червоноґвардійців М. Муравйова 8.2. укр. війська і Центр. Рада покинули Київ і подалися на Житомир.

Зав. „А.“ заснований 1764 проти Києво-Печерської Лаври; його будівлі споруджено 1784 — 1801. У 1941 — 45 зав. евакуйовано на Схід.

В 1974 на базі зав. „А.“ було створено виробниче об’єднання „Зав. А.“, до складу якого входять декілька зав. і центр. конструкторське бюро. Виробниче об’єднання спеціялізується на випуску найскладніших приладів для космічної техніки та медицини, фотоапаратів і фотоприладдя, діяпроєкторів, спорт. товарів, товарів для дітей та шир. асортименту товарів нар. споживання. Особливе місце серед продукції об’єднання посідає випуск фотоапаратів. Перший фотоапарат марки „Київ“ був випущений 1946, а 1975 — мільйонний. Окрім цього, виробниче об’єднання випускає мед. аналітичний фотометр, моделі гоніометрів, кутовимірювальну систему, зброю для підводної стрільби, тощо.

До складу об’єднання входять 2 радгоспи, музей зав., будинок культури, нар. театр, оркестра нар. інструментів, нар. цирк. Виробниче об’єднання має 9 дошкільних комбінатів, поліклініку, 4 санаторії, 3 пансіонати, 2 будинки відпочинку, туристські бази.

Література : Арсенал. К. 1988; Производственное объединение „Завод Арсенал“. М. 1990.

Л. Васильків







Б



Бабин Яр, глибокий яр на кол. півн. околиці Києва, де 29-30. 9.1941 нім. нацисти здійснили масовий розстріл жидів. За офіц. нім. даними, протягом двох днів було розстріляно 33 771 жида. Згідно зі спогадами свідків жертв було набагато більше, бл. 100 тис. Розстріли продовжувалися ще протягом двох років, окупанти вбивали у Б. Я. жидів, циган, укр. націоналістів, партизанів та військовополонених різних національностей. Серед розстріляних у Б. Я. слід назвати гурт укр. патріотів на чолі з О. Телігою. Заг. кількість загиблих у Б. Я. сягає 150-200 тис.

Злочин у Б. Я. був частиною виконання гітлерівського пляну т. зв. „остаточного розв’язання жид. питання“. Через кілька днів після захоплення Києва (19.9.1941) нім. командування видало наказ, за яким усі жиди м. та його околиць були зобов’язані зібратися б. цвинтаря поблизу Б. Я. з документами, грошима, цінними речами та теплим одягом. За невиконання наказу — розстріл. Коли десятки тис. людей зібралися у призначеному місці, думаючи, що їх буде кудись вивезено на примусові роботи або в гетто, у них забрали документи та речі, а їх самих розстріляли.

Нацисти намагалися приховати свій злочин від світової громадськости. Одразу після масового розстрілу жидів весь р-н Б. Я. був обведений дротами з високою електричною напругою, а написи попереджали, що варта стрілятиме в кожного, хто ввійде до забороненої зони. А за три тижні перед відступом з Києва восени 1943 спеціяльні команди почали викопувати й спалювати трупи забитих, щоб усунути сліди звірячих розправ над мирним населенням.

Після вигнання з Києва нім. окупантів було вирішено поставити у Б. Я. пам’ятник жертвам нацистського ґеноциду (проєкт архітекта О. Власова за ескізами Б. Овчинникова). Але пам’ятник не був поставлений, бо 1948 в СССР почалася антижид. кампанія ніби проти т. зв. „безрідних космополітів“. Про трагедію Б. Я. було заборонено навіть згадувати. Б. Я. закидано землею, і на його місці вирішили влаштувати парк зі стадіоном; але підземні води у березні 1961 вирвалися разом із землею назовні й знищили чимало будинків разом із їхніми меш. у нижній частині м. Після цього влада облишила проєкт створення парку.

Тим часом укр. громадськість, використовуючи послаблення ідеологічного тиску в посталінський період, почала нагадувати про геноцид, вчинений на київ. землі. 1966, у день 25-ої річниці розстрілу, укр. критик та публіцист І. Дзюба у виступі на мітингу в Б. Я. підкреслив, що Б. Я. — „трагедія всього людства, але сталася вона на укр. землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей“.

Лише 1976 у Б. Я. було поставлено досить невиразну багатофігурну бронзову композицію. Ні у написі, ні в самій композиції не було відображено знищення жидів.

Становище докорінно змінилося після проголошення незалежности України. 29.9.-5.10.1991 у Києві було відзначено 50-річчя трагічних подій. Верховна Рада і Уряд України проголосили меморіяльний тиждень пам’яті жертв Б. Я. Було організовано ряд міжнар. наук. конференцій, присвячених проблемам укр.-жид. взаємин і трагедії Б. Я. Б. Я. розглядається нині в шир. контексті захисту прав кожного народу та заперечення нелюдської суті тоталітаризму.

Література : Кузнецов А. Бабий Яр. Роман. 1966 (рос. і англ. мовами); Дзюба І. У 25 роковини розстрілів у Б. Я. „Укр. Слово“, ч. 1348, 1967; Добрянський М. Бабин Яр. „Укр. Самостійник“, ч. 136, 1968; Бабий Яр. Краткая Еврейская Энциклопедия, т. І. Єрусалим 1976; Трагедія Бабиного Яру. К. 1991.

В. Коптілов


Баранецький Володимир (* 1920), економіст, банківець, гром. діяч родом з с. Воля Якубова, б. Дрогобича в Галичині. З 1937 студіював екон. науки в Академії Закордонної Торгівлі (згодом Ін-т Радянської Торгівлі) у Львові; студії доповнив у Мюнхені (1945 — 47) та нострифікував у Tuck School of Business Administration, Darthmouth College (Гановер, Нью Гемпшір), здобувши подвійний диплом маґістра комерційних наук (1950) і маґістра з керівництва підприємством (1951). У 1937 — 44 активний студентський (Укр. Студентська Громада) і спорт. діяч у Львові, і в 1945 — 47 гол. Укр. Студентської Громади у Мюнхені. З 1947 у Нью-Йорку.

У 1951 — 85 працював у одному з найбільших банків світу Morgan Guaranty Trust Company у Нью-Йорку, спершу як екзекутивний офіцер, а з 1962 як віце-през., завідуючи зв’язками з банками Півд. і Сер. Америки, а з 1970 Зах. і Сх. Европи. Активний гром діяч у ЗДА: співзасновник (1953), згодом гол. Укр. Нар. Дому у Нью-Йорку, заступник гол. Укр. Ін-ту Америки (Нью-Йорк, з 1981), чл. НТШ з 1983, з 1984 гол. Фундації Енциклопедії Українознавства (з 1985 Фундація Приятелів Енциклопедії України в ЗДА), през. кооперативи „Самопоміч“ у Нюарку (1985 — 92), гол. Координаційного Комітету Допомоги Україні (у ЗДА), чл. Укр. Всесвітньої Координаційної Ради у Києві (з 1992).


Барсук-Мойсеєв (Мойза) Хома (1768 — 1811), учений медик, родом з Чернігівщини; закінчив Києво-Могилянську Академію і мед. фак. Моск. Ун-ту (1788 — 94; перший д-р медицини того ж ун-ту). Згодом там таки проф. фізіології, патології та терапії, викладач семіотики та дієтетики. Друковані праці: „Фізіология или наука о естест†человЂческомъ“ (1796), „О влияніи воздуха временъ года и метеоровъ на здравіе человЂческомъ“ (1801), про акушерство тощо.


Бердянське (до 1841 — Берди, в 1939 — 58 Осипенко, VII — 17), м. Запор. обл., р. ц. і пристань на півн. побережжі Озівського м.; 136,5 тис. меш. (1992). Засноване 1827 на місці ногайсько-тат. с. Кутур-Огла на р. Берда. Порт з 1836, з 1841 пов. м. Таврійської губ. Завдяки розвиткові торгівлі м. стало важливим портом вивозу пшениці, що сприяло зростанню населення: 10 тис. меш. 1860, 26,5 тис. 1897. Після занепаду за революції (26,4 тис. меш., у тому ч. 63% росіян і 22% українців на 1926) у висліді індустріялізації в 1930-их pp. розпочався період швидкого зростання: 52 тис. меш. 1939, 65 тис. 1959, 100 тис. 1970. Б. має Пед. Ін-т (заснований 1932; 1 400 студентів на 1975 — 76), технікуми: машинобудування, виноградарства, виноробства, мед.; краєзнавчий музей (з 1930), музей мистецтва. У Б. народилися письм. Т. Зіньківський, маляр О. Сластіон. У м. є зав.: каблів („Азовкабель“), с.-г. машин, шляхових машин, гідравлічних машин, нафтових продуктів, петрохем., харч. пром-сти (спеціялізований у виробництві і переробці харчів морського походження), а також фабрики: взуттєва і трикотажна. В околицях Б. є важливий курорт, діють 4 санаторії (грязеві купілі, морська вода, виноградолікування).


Білі хорвати, слов. плем’я, яке входило в племінний союз хорватів і по відході ін. хорватів на Зах. і Балканський півострів в 7 в. залишилося на Закарпатті. Про Б. х. згадує „Повість временних літ“ двічі у недатованому етногр. огляді, потім як учасників походу Олега на Візантію 907, а також про похід на них Володимира В. 993. Проблема Б. х. викликала значну дискусію дослідників. З укр. істориків питання Б. х. досліджували Я. Головацький, О. Партицький, М. Грушевський, Я. Пастернак, М. Смішко.


Борис Євген Фердинанд (* 1904, Перемишль), син Івана Б., видатного купця, організатора міщанства і купецтва в Галичині. У 1923 — 39 pp. керував низкою торг. підприємств. 1944 еміґрував до Вельсу (гор. Австрія), де 1945 — 48 очолював Укр. Комітет при амер. осередку „ДП“. 1952 — 75 гол. управи великої пекарні „Демпстер Бред“ у Торонто. Почесний чл. Пласту і Клюбу Укр. Професіоналістів і Підприємців. 1966 — 88 гол. Патронату НТШ-Сарсель (Франція) у Торонто для фінансування ЕУ. Як виконавець заповіту В. Кубійовича з його спадку заснував „Вічну фундацію Володимира і Дарії Кубійовичів“ при Кан. Ін-ті Укр. Студій (КІУС) в Едмонтоні для продовження наук. праць, започаткованих В. Кубійовичем, публікації їх і нових досліджень. З 1988 дир. придбання фондів для КІУС. В часі співпраці Б. фонди КІУС осягнули суми понад 7 млн долярів, від яких відсотки — приблизно півмільйона долярів кожного р. призначені для студій українознавства.


Боцюрків Богдан (* 1925), політолог, історик церк. справ, особливо рел. справ в УССР і СССР родом з Бучачу (Галичина), з 1947 у Канаді. Студії закінчив у Чікаґському Ун-ті (1961). Проф. політ. наук у Альбертському Ун-ті у Едмонтоні (1956 — 69), згодом у Карлтонському Ун-ті в Оттаві; тут же він провадив Ін-том Сов. і Сх.-Евр. Студій (1969 — 72). Праці про політ., культ. і рел. стан в УССР і в ін. ком. країнах, особливо про рух дисидентів у СССР. Видавець і співавтор „Religion and Atheism in the USSR and Eastern Europe“ (1974). Д. чл. НТШ, заступник дир. Кан. Ін-ту Укр. Студій (1979 — 82). Б. теж був консультатом крайових та міжнар. установ, які займаються актуальними сх.-евр. проблемами.


Брежнєв Леонід (1906 — 82), один з керівників КПСС. Кар’єру розпочинав в Україні, де 1939 став секретарем Дніпропетровського обкому КП(б)У. У 1941 — 45 pp. — на політ. роботі у діючій армії, 1946 — 56 очолював Запор. і Дніпропетровський партійні обкоми, ЦК КП Молдавії та Казахстану. Після XX з’їзду КПСС — на роботі в Москві. У 1960-64 pp. — гол. Президії Верховної Ради СССР і одночасно (з червня 1963) секретар ЦК КПСС. Виявив себе як майстер залаштункових політ. інтриґ і як противник десталінізації, розпочатої М. Хрущовим, Б. був одним з ініціяторів усунення останнього у жовтні 1964. З того часу — перший, а з 1966 — ген. секретар ЦК КПСС. З діяльністю Б. пов’язані жорстка неосталіністська лінія, посилення колоніяльного гноблення народів імперського СССР, зовнішньополіт. агресивність, придушення інтелектуальної свободи і прав людини, спроби зформувати „культ особи“ самого ген. секретаря.

В Україні часи керівництва Б. позначені жорстокими переслідуваннями національно мислячої інтеліґенції, численними арештами, злочинним знущанням над В. Стусом, В. Марченком, О. Тихим та ін., погромами літератури, науки та мистецтва, а також посиленою русифікацією.

Ю. Шаповал








В


Величковський Василь (1903 — 73), гр.-кат. церк. діяч, єп. родом з Станиславова. Прийнявши чернечий чин, 1925 висвячений на свящ. редемпториста; 1925 — 35 на місійній службі на Волині, згодом ігумен манастиря в Станиславові, з 1941 у Тернополі. Після ліквідації Гр.-Кат. Церкви совєтами 1946, відмовившися перейти до Рос. Правос. Церкви, В. був заарештований і засланий на 10 pp. важкої праці до ҐУЛАҐ. Звільнений 1955 він жив під наглядом КҐБ. 1959 був таємно висвячений митр. Й. Сліпим у Москві на єп. Луцького. 1968 знову заарештований і засуджений на 3 pp. суворого режиму ув’язнення, яке відбував на Донеччині. Звільнений 1971, йому дозволено еміґрувати до родини в Юґославії, звідки він подався до Риму, згодом до Канади. Докладну біографію В. написав С. Бахталовський (1975).


Виставка передового досвіду в народному господарстві УРСР, відкрита 6.7.1958, постійно діяла у Києві до 1990. Вона розташована поблизу Голосіївського лісу і займає площу понад 300 га. Виставка являє собою комплекс павільйонів, споруд, майданчиків, будинків культ.-побутового призначення, місць відпочинку, зразкових полів. Основним завданням виставки була пропаґанда досягнень соціялістичного виробництва, популяризація передового досвіду з метою якнайшвидшого впровадження його у широких маштабах. Досягнення соціялістичних виробництв, т. зв. ударників ком. праці були штучно організовані, для них створювалися надзвичайно сприятливі умови праці, виділялися значні кошти. Виставка була відірвана від реального життя. Це була своєрідна „казкова країна“ з удаваною безпроблемністю, суцільними успіхами та завершеннями.

1990 виставка була перетворена у Респ. центр виставок та ярмарків, багато павільйонів було закрито. Дирекція центру віддавала приміщення в оренду численним новоствореним фірмам та спільним підприємствам. Різко зменшилася кількість імпрезних виставок, хоч будівлі та споруди продовжуються використовуватися для проведення виставок, що знайомлять киян та меш. ін. реґіонів України з досягненнями закордонних виробників комп’ютерної техніки, пром. та продовольчих товарів тощо.

З 1993 Респ. центр виставок та ярмарків отримав статус Нац. виставочного центру при Кабінеті Мін. України.

Територія виставки була і залишається одним з улюблених місць відпочинку киян.

М. Железняк


Вишивкарство, див. Вишивки.


Володимир, світське ім’я Романюк Василь (* 9.12.1925, с. Хімчин, пов. Косів на Станиславівщині), церк. і культ. діяч, політ. в’язень, правос. єп. За участь в нац. русі В. був заарештований і засланий до таборів праці на Уралі і Колимі (1944 — 53). 1958 йому дозволено повернутись в Україну, де займався церк. справами. Богословські студії кореспонденційно в Моск. Духовній Семінарії закінчив 1964, коли був висвячений на свящ. у Космачі, Івано-Франківської обл. У січні 1972 В. був знову заарештований і засуджений за активну оборону людських і рел. прав на 7 pp. таборів спеціяльного режиму у Мордовії і 5 pp. заслання в Якутії. 1975 він провів у таборах голодівку, а в лютому 1979 вступив до Укр. Гельсінської Групи. Після звільнення в 1981 йому було до 1984 заборонено у священичій діяльності. Згодом був свящ. у Пістині, Косівського р-ну. У квітні 1990 висвячений архиєп. УАПЦ, обслуговуючи сх. реґіони України. З 1991 у складі Укр. Правос. Церкви Київ. Патріярхату. Після смерти патріярха Мстислава, 14.6.1993 синод УПЦ Київ. Патріярхату обрав В. місцеблюстителем патріярха, а 21.10.1993 собор обрав його патріярхом Київ. і всієї Руси-України.

Зб. листів, закликів, розвідок В. опублікована в „Vasyl Romanyuk. A Voice in the Wilderness. Letters, Appeals, Essays“ (1980).


Всеросійські Установчі Збори (Всероссийское Учредительное Собрание), найвища виборча установа кол. Рос. Імперії, яка після лютневої (березневої) революції 1917 мала визначити новий держ. устрій і затвердити конституцію „федеративної Росії“, заповіджені Тимчасовим Урядом (Т. У.) на поч. лютневої революції; у березні 1917 створено особливу нараду для підготови закону про вибори до В. У. З., а юридична нарада готувала до вересня положення про вибори на основі заг., безпосереднього, рівного і таємного голосування. Т. У. призначив у кін. вересня вибори до В. У. З. на 25.11.1917.

Спершу большевики домагалися скликання В. У. З., але коли перебрали в жовтні владу, поставилися критично до виборів, бо вони мали відбуватися не під їхнім контролем, а за партійними списками, складеними ще у вересні-жовтні. Все ж большевики у виборах брали участь.

Укр. політ. кола очікували від В. У. З. леґального ствердження дем.-респ. ладу та закріплення здобутків революції. Вже у першій своїй відозві (22.3.1917) до укр. народу Укр. Центр. Рада заявила, що Т. У. незабаром скличе Установчі Збори, на яких буде здійснена воля України, але й доти укр. народ повинен бути хазяїном своєї землі. Всеукр. Нац. Конґрес (17-21.4.1917) визнавав за В. У. З. право „санкції держ. устрою Рос. Республіки“ (кол. Рос. Імперії), однак до їх скликання українці повинні творити основи автономного життя України. І Універсал (23.6.1917) повторював, що В. У. З. повинні видати закони для всієї Рос. держави, включно з Україною, яка мала б мати внутр. автономію з власними законами. II Універсал (16.7.1917) уточнював, що Центр. Рада готуватиме проєкт законів про автономний лад України на затвердження його В. У. З., відкидаючи самовільне здійснення автономії України до скликання В. У. З. Також у III Універсалі (20.11.1917) згадувалося, що В. У. З. устійнять нові держ. форми Республіки Росії. Почавши від другої пол. 1917, поряд з В. У. З. укр. політ. партії й Укр. Центр. Рада, прагнучи до ствердження суверенности укр. народу, висунули справу Укр. Установчих Зборів.

З усіх 79 виборчих округ кол. Рос. Імперії висліди одержано тільки з 54. На Україні вибори відбулися 10-12.12.1917 у 8 виборчих округах; бракувало даних з Поділля. Висліди виборів були цінним показником політ. настроїв населення під час революції. Загалом по всій території кол. Рос. Імперії на 36 257 960 голосів здобули: рос. соц.-рев. — 45,5%, большевики 24,9%, укр. соц.-рев. — 94%, партія Нар. Свободи (кадети) — 5,1%, рос. соц.-дем (меншовики) — 1,8%, укр. соціялісти (на фронтах так себе називали укр. соц.-рев. і соц.-дем.) — 1,4%, укр. соц.-дем. — 0,26%. На Україні з 7 581 297 голосів нац. групи (нерос. партії) здобули 61,5% (у тому ч. укр. соц.-рев. — 45,3%), рос. соц.-рев. 24,8%, большевики — 10%, кадети — 3,7%. З ч. всіх 120 обраних депутатів на Україні здобули: укр. соц.-рев. — 71, укр. соц.-дем. 2; нац. меншості: поляки — 1, жиди — 2, мусулмани — 1, рос. соц.-рев. — 30, большевики — 11, кадети — 1, Союз Зем. Власників 1. У 6 виборчих округах бльок укр. соц. партій (соц.-рев., Сел. Спілка і соц.-дем.) виступав самостійно і здобув перев. кількість голосів, зокрема: укр. соц.-рев. на Київщині — 77%, Волині — 71%, Чернігівщині — 60%, Полтавщині — 60%, Катеринославщині — 52%, Таврії — 33%; на Харківщині і Херсонщині укр. соц.-рев. йшли спільно з рос. соц.-рев. і одержали тільки 12% (Харківщина) і 25% (Херсонщина).

Крім 8 виборчих округ на Україні, виборчий бльок „укр. соціялістів“ (соц.-рев. і соц.-дем.) здобув на фронтах: 11 депутатів: 4 на рум., 4 на півд.-зах., 2 на зах. і 1 на півн.

Частина обраних укр. делеґатів (50) з’їхалася 24.12.1917 на нараду до Києва, на якій вирішила не брати участи у В. У. З. до часу відкриття Укр. Установчих Зборів.

Єдина сесія В. У. З. відбулася 18-19.1.1918 у Петрограді в атмосфері больш. терору. ВЦВК виступив з ультиматумом, вимагаючи визнання його домагань (схвалення декретів II Всерос. З’їзду Рад про перехід усієї влади до Рад). Коли В. У. З. відкинули ці домагання, большевики розігнали Збори і проголосили В. У. З. розпущеними.

Література: Святицкий Х. Итоги выборов во Всероссийское Учредительное Собрание (Год русской революции 1917 — 18). М. 1918; Попов М. Нариси історії КП(б)У. Х. 1928; Мальчевский И. (ред.) Всероссийское Учредительное Собрание (1917 год в документах и материалах). М.-Л. 1930; Radkey O. H. The Election to the Russian Constituent Assembly of 1917. Кембрідж (Масс.) 1950; Хорунжая Т. (ред.) Всероссийское Учредительное Собрание. Одесса 1918. Репринт. К. 1991.

А. Жуковський








Г


Гадюка звичайна (Vipera berus), рід отруйних змій з родини гадюкових (Viperidae). На Україні поширена на Поліссі й в Лісостепу. В неї на спині зиґзаґоподібна смуга. Довжина до 80 см. Тіло товсте, голова плеската відмежована від тулуба. Отруйні зуби трубчасті. Вона живиться дрібними хребетними і комахами. Народжує живих малят. Укус Г. спричинює хворобливий стан, який може бути небезпечний для людини. Отруту Г. використовують у медицині.


Гайманова могила, великий скитський курган 4 в. до Хр. поблизу с. Балки, Василівського р-ну, Запор. обл. Розкопи вів 1969 — 70 В. Бідзілі. Залишки повозів і поховального бенкету, 4 поховання, у яких знайдено 7 людських скелетів, понад 250 золотих прикрас, численні залізні, бронзові, дерев’яні, кістяні й глиняні вироби та зброю. Найпомітніша знахідка — срібна золочена чаша з фризом, що зображує скитських воїнів.


Harvard Ukrainian Studies, наук. тримісячник Гарвардського Укр. Наук. Ін-ту, який виходить з березня 1977 у Кембріджі (Массачузетс) за ред. О. Пріцака й І. Шевченка. Ж. присвячений головно історії, лінґвістиці й літературі, також публікує іст. документи.


Географічне Товариство, гром.-наук. орг-ція акад. типу, чл. якої здійснюють дослідницьку, інформаційну, осв., популяризаторську та ін. види діяльности у сфері географії. Чл. Г. Т. — фіз. і юридичні (колективні) особи. Основні види діяльности Г. Т.: н.-д. (орг-ція експедицій, з’їздів, нарад і конференцій), наук.-інформаційна (вид. спеціяльних журн., енциклопедій, словників, зб. праць, монографій, карт), осв. (підвищення проф. рівня фахівців-географів, допомога їм у викладанні географії у сер. та вищій школі), краєзнавча (дослідження рідного краю і сприяння його пізнанню), наук.-популяризаторська та організаційна. Г. Т-ва організовуються здебільшого в загальнонац. (часом у реґіональних) маштабах. Вони утворюють Міжнар. Геогр. Союз (Спілку), який кожних 5 pp. скликає Міжнар. Геогр. Конґрес.

Перші чужинецькі Г. Т-ва виникли у 19 ст.: Паризьке — 1821, Берлінське — 1828, Рос. — 1845, Нью-Йоркське — 1852.

Офіц. дата появи Укр. Г. Т. 1947 (Київ). Фактично його поч. відноситься до 1873, коли було організовано Півд.-Зах. Відділ Рос. Г. Т. на чолі з Г. Ґалаґаном і В. Антоновичем, з участю відомого етнографа, фолкльориста і географа П. Чубинського. Відділ був закритий царським урядом після Емського указу (1876).

Функції Г. Т., починаючи з 1909, здійснювала Фізіографічна Комісія при Матем.-Природописно-Лікарській Секції НТШ у Львові. В ній до першої світової війни активно працював С. Рудницький. З 1925 по 1938 опубліковано 7 тт. наук. праць — „Зб. Фізіографічної Комісії НТШ“. У 1933 тут організовано Геогр. Комісію на чолі з гол., В. Кубійовичем (заступник Ю. Полянський, секретар І. Федів). Чл. комісій досліджували природу, населення, госп-во України, здійснювали картографування її земель. Активними серед них були географи : С. Рудницький, B. Кубійович, О. Степанів, Ю. Полянський, М. Кордуба, В. Ґеринович, М. Кулицький, М. Дольницький, В. Огоновський, а також вчені зі Сх. України, Росії і Австрії : В. Вернадський, Г. Величко, П. Тутковський, А. Пенк та ін. Фундаментальні твори з основ географії та географії України С. Рудницького були написані й опубліковані в періоді його праці як дійсного чл. НТШ. Під керівництвом і за участю В. Кубійовича побачили світ „ Атляс України й сумежних країв“ (1937) та „Географія укр. і сумежних земель“ (1938). З встановленням сов. влади діяльність НТШ і його секцій та комісій було припинено (14.1.1940).

Спроба організувати Г. Т. у сов. Україні була здійснена акад. С. Рудницьким у 1928 — 33. При Природничій Секції Харківського (тоді столичного) Наук. Т-ва 27.3.1928 було створено геогр. підсекцію (гол.

C. Рудницький, заступник — К. Дубняк, секретар — В. Буцура). 5.4.1928 на першому засіданні підсекції С. Рудницький у доповіді „Геогр. наука в рамцях діяльности Геогр. т-в“ обґрунтував програму, цілі і завдання укр. географії і її гром. орг-ції. Після арешту і заслання С. Рудницького (1933) робота підсекції припинилася.

Організоване в 1947 Г. Т. УССР (Київ) було спочатку філіялом Г. Т. СССР. З 1958 воно існує при АН УРСР, з 1991 його називають Г. Т. України, а з вересня 1992 Укр. Г. Т. (назва прийнята на конференції Г. Т. у Рівному). Укр. Г. Т. має 33 відділи, в яких працює понад 7 000 дійсних, 5 почесних, і 14 колективних чл. Найбільшими відділами є Київ., Львівський, Харківський, Одеський, Кам’янець-Подільський. Наук. та ін. види діяльности Укр. Г. Т. і його відділів здійснюють секції і комісії: фіз. географії, палеогеографії, геоморфології, метеорології і кліматології, гідрології, космічного землезнавства, краєзнавства, екон. і соц. географії, мед. географії, картографії, шкільної географії та ін.

Найвищим органом Укр. Г. Т. є його з’їзд. Відбулося 6 з’їздів: 1964 у Києві, 1970 у Львові, 1975 у Харкові, 1980 у Луганському, 1985 у Симферополі, 1990 в Одесі. На кожному з них розглядалися актуальні теоретичні і прикладні питання розвитку геогр. науки в Україні. Між з’їздами Укр. Г. Т. керує його Президія на чолі з гол. Президії. З 1964 по 1990 гол. був О. Маринич. Активними чл. Укр. Г. Т. були і є: у фіз. географії — О. Маринич, К. Геренчук, у геоморфології — В. Бондарчук, П. Цись, П. Заморій, П. Ковальов, у палеогеографії — М. Веклич, у ґрунтознавстві Н. Вернандер, І. Гоголєв, у охороні природи — С. Стойко, М. Голубець, С. Генсірук, в екон. і соц. географії — А. Ващенко, О. Діброва, Ф. Заставний, М. Паламарчук, М. Пістун, Ю. Пітюренко, В. Поповкін, О. Топчієв, І. Горленко, Н. Блажко, О. Шаблій, М. Ігнатенко, Я. Жупанський та ін.; в картографії — А. Золовський, Л. Руденко.

Чл. Укр. Г. Т. взяли активну участь у підготові багатотомного вид. „Природа Укр. РСР“, „Геогр. енциклопедії України“, зб. праць „Екон. і соц. географія“ (ред. М. Пістун), атлясів обл. та ін. Видається загальноресп. „Укр. геогр. журнал“ (з 1993; ред. Л. Руденко, секретар Є. Стеценко).

О. Шаблій


Гетьманський рух, явище у новітній історії України, що знайшло віддзеркалення в ідеологічно-політ. течії укр. консерватизму та в ряді орг-цій і структур в Україні до 1919, а згодом на еміґрації. Короткотривалий період Укр. Держави 1918, керованої Гетьманським урядом під монархічною владою гетьмана П. Скоропадського став завершенням Г. p., а разом з тим інспірацією до його відновлення та дальшого розвитку.

Традиції Гетьманщини 17 — 18 вв. зберігалися серед частини незрусифікованого укр. панства (дворянства) та заможних селян-козаків впродовж 19 в. Після революції 1917 речники цих традицій створили Укр. Дем.-Хліборобську Партію, програму для якої написав історик В. Липинський. Хоч партія не відограла помітної ролі у першому періоді державности за Укр. Центр. Ради (УЦР), проте вона виразно заявила антисоціялістичні, а пізніше і антиресп. позиції. 29.4.1918 разом із Союзом Зем. Власників взяла участь у перевороті проти УЦР та підтримала гетьмана П. Скоропадського. Його коньюнктурний (підтримка німців), авторитарний і прагматичний режим не створив ще ідейного Г. р. в Україні. Такий рух постав на еміґрації у Відні серед свідомих діячів Гетьманської держави в 1920 під назвою Укр. Союз Хліборобів Державників (УСХД), спочатку формально непов’язаний з особою кол. гетьмана, але з 1922 керівники Союзу довели до такого тісного пов’язання. УСХД була елітарною орденського типу орг-цією. Одночасно В. Липинський розробив теоретичні основи укр. монархізму, основними засадами якого стали: „трудова монархія“, клясократичний лад та дідичний гетьманат (з роду Скоропадських). Програмові писання Г. р. майже виключно належали Липинському, який їх виклав у „Листах до братів-хліборобів“ (1920), що раніше друкувалися в журн. „Хліборобська Україна“. Автор „Листів“ зформулював ідеологію Г. р. майже монопольно і цей рух після Липинського теоретично не еволюціонував.

Липинський так само спочатку домінував Г. р. й організаційно. Він був гол. його керівництва („Рада присяжних“) УСХД та ред. „Хліборобської України“.

В кількох осередках укр. еміґрації постали групи прихильників Г. p., подекуди під різними назвами, але всіх об’єднувала ідея гетьманства та особа П. Скоропадського. Речники Г. р. навіть робили спроби поширити свій рух на сов. Україну. Серед видатних діячів Г. р. в міжвоєнний період на еміґрації були: кн. М. Кочубей, граф А. Монтрезор, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський, Й. Мельник, М. Тимофіїв, Л. Сідлецький, А. Кмета, Б. Гомзин та ін.

В кін. 1920-их pp. між прихильниками Липинського і берлінським центром та оточенням (штабом) П. Скоропадського виринули розходження тактичного, персонального, а навіть суто політ. характеру. Липинський розв’язав попередню т. зв. Центр. управу об’єднаних хліборобських орг-цій та покликав до життя Гетьманську управу об’єднаних хліборобів та ін. клясових орг-цій.

З ініціятиви Скоропадського створено 1926 Укр. Наук. Ін-т в Берліні (дир. Д. Дорошенко, І. Мірчук), де гуртувалися інтелектуальні сили гетьманської орієнтації. Дружина гетьмана, Олександра займалася харитативною діяльністю серед біженців і воєннополонених. Діячі і прихильники Г. р. мали впливи і в суспільній орг-ції Укр. Громада з осідком у Берліні. З нім. боку сприяли гетьманському екзильному центрові деякі консервативні та військ. чинники.

Більш масового характеру набрав Г. р. за океаном у зв’язку з витвореною політ. дійсністю серед еміґрантів після 1920. На еміґрацію з зах. земель мав більший вплив екзильний уряд ЗУНР, який виступав проти уряду УНР і С. Петлюри, зокрема з приводу Варшавського договору. Так само втратили на популярності серед півн.-амер. еміґрації ліво-соціялістичні течії, яких звинувачено у невдачі визвольних змагань. В тій ситуації значна частина руханково-гром. т-ва „Січ“ переключилася на гетьманські позиції. Гол. організатором й ідеологічним інспіратором Г. р. в Півн. Америці став О. Назарук, який з 1923 був ред. газ. „Січові Вісті“, згодом „Січ“. Січ. відділи під впливом Назарука й однодумців прийняли ідеологію Липинського та створили 1924 Укр. Січ. Орг-цію Америки (або Гетьманську Січ). Її першим отаманом став С. Гриневецький з осідком у Чікаґо; згодом гол. отаманами були О. Тарнавський та М. Гуль. Гетьманські січ. орг-ції скоро перетворилися на парамілітарну структуру з підрозділами піхоти, авіяції, молоді, Червоного Хреста (жінки); в ЗДА вони мали три вишкільні літаки. Подекуди цим парамілітарним відділам сприяли стейтові нац. ґвардії (National Guard). Номенклатура керівних осіб коз.-військ., а принцип їх творення наказний.

Паралельно постали січ. орг-ції в Канаді (організатор й отаман В. Босий, згодом М. Гетьман). У вересні 1924 обидві крайові орг-ції об’єдналися і С. Гриневецький склав заяву льояльности та підпорядкування П. Скоропадському. Численні відділи гетьманської „Січі“ існували, крім Чікаґо, в Детройті, Філядельфії, Нью-Йорку, Торонті, Монтреалі та інде. Усіх відділів у 1930-их pp. було понад 60. Відбувалися масові з’їзди, військ. вправи, маніфестації (найбільша в 1937 з приводу відвідин ЗДА й Канади сином гетьмана Д. Скоропадським). В липні 1936 січ. орг-ції змінили назву на Укр. Гетьманські Орг-ції, а їх спільним органом став „Наш Стяг“, видаваний О. Шаповалом. Г. р. в Америці й Канаді спирався на гр.-кат. духовенство та мав повну підтримку у найвищих ієрархів цієї Церкви.

Політ.-гром. відповідником Січей в Канаді був Союз Гетьманців Державників (назву прийнято в 1934) з його пресовим органом „Укр. Робітник“; діяльність Союзу послабла по другій світовій війні. В 1951 Союз в Канаді зазнав ще розколу. Замість „Укр. Робітника“ появлялися „Наша Держава“, а згодом „Батьківщина“ (з 1980-их pp. місячник). Орг-ція не має ані в Канаді, ані в ЗДА молодого доповнення.

Деяку ідейну підтримку Г. р. надав невеликий гурт консервативно наставлених молодих кат. інтелектуалістів в 1930-их pp. (історик Т. Коструба, М. Добрянський-Демкович, П. Ісаїв та ін.). В час другої світової війни далі діяв Г. р. і центр в Німеччині (гетьманич Д. Скоропадський перебував в Англії), а Укр. Громада та її орган „Укр. Дійсність“ діяли леґально. Сам П. Скоропадський займав невтральну політ. позицію щодо гітлерівського режиму. Трагічним ударом для Г. р. була смерть екзильного гетьмана під кін. квітня 1945.

По війні верховний провід Г. р. перейняла дружина П. Скоропадського, Олександра (уважалася „реґентом“ Г. p.), що поселилася з родиною в м. Обераммерґав (Баварія) і в 1948 передала керівництво Г. р. гетьманичеві Д. Скоропадському († 1957); після нього очолювали Г. р. дочки П. Скоропадського — графиня Марія Монтрезор († 1959), Єлисавета Скоропадська-Кужкм († 1975) та Олена Отт, яка живе у Швайцарії і відбула в 1990-их pp. три поїздки в Україну.

Ще до війни, в 1937 УСХД розв’язався, а його наступником став Союз Гетьманців Державників (СГД). Ця назва неофіційно практикувалася для визначення Г. р. й раніше, а в 1934 її офіційно прийняла крайова орг-ція в Канаді. По війні ця назва поширилася на цілий Г. р. на Зах. В ЗДА гетьманська орг-ція під час війни припинила свою діяльність у зв’язку з нагінкою на неї, як також на націоналістів, федеральних органів (закид у співпраці з німцями). Спадкоємцем СГД в ЗДА по війні стала відновлена Укр. Гетьманська Орг-ція Америки. Серед її лідерів були: О. Біловус, М. Сіменович, П. Запорожець, М. Бояр, В. Бачинський, П. Небоженко. Активних чл. в 1950-их pp. було 200-250 осіб.

Поважним інтелектуальним підсиленням Г. р. після війни була участь у ньому деякої кількости учених нових еміґрантів з Сх. України. Серед них були О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, В. Гришко, Д. Левчук, Ю. Лінгарт, І. Сапіга, І. Марченко, М. Гадзінський та ін. Г. р. та СГД керувала Гетьманська рада (спочатку мала при гетьманові дорадчі функції), очолена вужчою президією. Важливими ідейно-унапрямлюючими форумами Г. р. були з’їзд СГД Німеччини й Австрії в грудні 1950 та 7 сесія Г. р. в липні 1977. На останній прийнято гол. гасло руху — „Бог, Гетьман, Україна“ та конституційні основи Укр. Держави, яку визначено як „трудову монархію“. В Европі центр., органом Г. р. була в 1948 — 54 газ. „Ранок“ (в Гайденав, Німеччина, згодом в Англії); також вийшло кілька чч. журн. „Державницька Думка“. СГД як орг-ція існував у всіх країнах укр. діяспори; у більших з них мав триступневу структуру — верховне керівництво, крайове і місц. Г. р. має мінімальне доповнення з молодшої ґенерації, проте останнім часом зголошуються окремі одиниці з України як послідовники ідей укр. монархізму та Г. р. До сучасних лідерів належать М. Королишин, В. Коваль, В. Базілевський, Я. Савка, О. Бей та ін.

У внутр. укр. політиці Г. р. становить право-консервативне крило. З ідеологічних, а навіть чисто практичних положень (обопільна підтримка в гром. секторі та опозиційне становище до УНРади) гетьманці тісно співпрацюють з Закордонними Частинами ОУН. Такий альянс розпочато ще за керівництва Д. Скоропадського. В 1946 СГД увійшов до Координаційного Укр. Комітету, але пізніше не включився у систему УНРади та держ. центру УНР в екзилі в 1948.

З ініціятиви Г. р. створено в 1963 у Філядельфії Сх.-Евр. Дослідний Ін-т ім. В. Липинського (засновник і перший дир. Є. Зиблікевич, пізніше Я. Пеленський), який провадить дослідно-вид. діяльність насамперед доби гетьманату та Г. р. В Нью-Йорку в 1950-60-их pp. діяло в-во „Булава“.

Література: Пам’ятка з 5 з’їзду Січового у Філядельфії. Чікаґо 1925; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Відень 1926; Позиції, перспективи і завдання Гетьманського руху. Авґсбурґ 1951; Конституційні основи Укр. Держави у світлі програмових засад Гетьманського руху. Нью-Йорк 1971.

В. Маркусь


Гігієна, галузь медицини, яка вивчає впливи навколишнього середовища на здоров’я людини, тривалість життя та працездатність, розробляє практичні заходи оздоровлення умов життя та праці. Г. розробляє методи запобігання і боротьби з хворобами, зокрема запобігання епідеміям й інфекційним хворобам, оздоровлення умов праці та побуту, охорони й оздоровлення навколишнього середовища, гігієнічної експертизи повітря, якости води, продуктів харчування та ін. Основним завданням Г. на сучасному етапі є профілактика захворювань та ліквідація масових захворювань населення, оздоровлення умов праці та побуту, наук. обґрунтування гігієнічних стандартів та реґляментів. Г. тісно пов’язана з ін. галузями науки, такими як фізіологія, біохемія, біофізика, патологія, мікробіологія та вірусологія, епідеміологія інфекційних та неінфекційних хвороб, клінічна медицина, а також екологія, демографія. Практичне застосування знань, почерпнутих з Г., складає зміст санітарії. Гігієнічні дослідження є основою профілактичної медицини, мають важливий вплив на політику охорони здоров’я та втілюються в санітарному законодавстві. Г. поділяється на Г. навколишнього середовища (населених місць, житлових і гром. будівель та ін.), праці, харчування, військ., шкільну, дітей і підлітків, радіяційну (профілактика впливу радіоактивних речовин і іонізуючих випромінювань на організм людини), соц., особисту.

Г. — одна з найстарших наук. В добі Київ. Руси літописи та ін. письмові пам’ятки (напр., Ізборники Святослава з 1073 і 1076) містять чимало порад, що базувалися на віруваннях нар. медицини. Як на свій час, рівень санітарної культури був тоді досить високий. Різні „Лічебники“, „Зільники“, „Травники“, давали досить детальні поради відносно питної води, особистої чистоти, готування їжі, догляду за одягом і постіллю, тощо. Писання Євпраксії-Зої (12 в.) містять поради про лікування різних захворювань, провітрювання кімнат, дитячої Г. (купання, харчування) і ін. питань, статевої Г. В 16 і 17 в. розповсюджувалась низка лікарських довідників, які давали гігієнічні поради. З 16 в. практикувалася ізоляція хворих на інфекційні хвороби. Перші карантинні заходи були встановлені в Києві 1740 р.

В 18 в. укр. лікарі, такі як Д. Самойлович, Н. Амбодик-Максимович, Є. Мухін і Х. Барсук-Мойсеєв, а також рос. (С. Зибелін, М. Мудров) зробили важливий внесок в Г. і в боротьбу з епідеміями на Україні. Вони також популяризували дезинфекції і щеплення.

Розвиток Г. як науки супроводжувався законодавчими мірами відносно санітарної практики. На Україні, що знаходилась тоді під рос. владою, сюди відносились укази про брукування міськ. вулиць, призначення міськ. контролерів з санітарії, реґляментація санітарної практики в торгівлі харч. продуктами. В 19 в. часті сполохи епідемій холери та ін. епідемічних захворювань мали великий вплив на розвиток Г. Вони прискорили реорганізацію великих м. і дали новий поштовх наук. дослідженням. Наприкін. 19 в. на перший плян вийшли питання суспільної Г. Дослідження й навчання Г. велося на мед. фак. Харківського і Київ. Ун-тів з часу їх заснування в 1805 і 1834. Окремі катедри Г., одні з перших в Европі, були засновані 1871 в Києві і 1873 в Харкові. Вагомий внесок в експериментальну Г. був зроблений В. Субботіним, першим проф. Г. в Київ. Ун-ті. Він був автором популярного підручника Г. для студентів та лікарів, засновником гігієнічної лябораторії (1875). Першим проф. Г. в Харківському Ун-ті був А. Якобі (Якобий), його наступником І. Скворцов.

На поч. 1860-их pp. багато земських лікарів працювали в галузях профілактичної медицини (див. Земська медицина). В 19 і на поч. 20 в. Г. і санітарія не були чітко розмежовані. Поодинокі лікарі й т-ва часто поєднували наук. дослідження Г. з розробкою і втіленням в життя санітарних норм та суспільно-гром. працею для популяризації профілактичних заходів. Тому навіть більшість ранніх катедр Г. при ун-тах мали офіц. назву катедр Г. та мед. охорони або суспільного (нар.) здоров’я. Цей факт полегшував втілення практичних вказівок й розпоряджень відносно нар. здоров’я в таких галузях, як комунальна Г., Г. праці, Г. харчування та ін. Гігієністи тісно співпрацювали з епідеміологами, бактеріологами і патологами, такими як І. Мечников, О. Безредка, М. Гамалія, Д. Заболотний, Г. Мінх, В. Високович і В. Підвисоцький. В 1903 — 34 О. Корчак-Чепурківський, спочатку як земський лікар, згодом як викладач Г. в Київ. Ун-ті, зробив важливий внесок в розвиток Г. У 1920-30-их pp. він завідував катедрою Г. і санітарії в Київ. Ун-ті, а з 1921 займав також провідне становище у ВУАН.

Революція 1917 і наступний час Визвольних Змагань були періодом різкого падіння рівня санітарного і гігієнічного стану на укр. землях. Після закріплення сов. влади на Україні Г., як і всі ін. ділянки медицини, стала залежною від держ. адміністрації. У 1920-их pp. значного розвитку досягла Г. праці. В травні 1923 в Харкові було засновано перший в кол. СССР Ін-т Г. праці та профзахворювань. Згодом (1925, 1928) було відкрито такі ін-ти в Донецькому та Києві. У 1931 був заснований Ін-т Г. харчування. Реорганізація існуючих та заснування нових ін-тів в різних м. в 1930-их pp. значно прискорили розвиток Г. В 1934 — 36 засновано окремі фак. Г. і санітарії в ряді мед. ін-тів з катедрами, що вивчали і досліджували різні галузі Г. Окрему увагу було приділено проблемам Г. праці і Г. харчування. В той період важливий внесок до Г. зробив О. Марзєєв, начальник санітарно-гігієнічного управління Комісаріяту Охорони Здоров’я УРСР (1922 — 35), який був одночасно проф. Харківського, а згодом Київ. мед. ін-тів. В 1931 він заснував та очолив Укр. Ін-т Комунальної Г.

На Зах. Україні до 1939 н.-д. праця й викладання Г. були обмеженими. Гром. установи, такі як „Просвіта“ та т-во „Відродження“, а також проґресивні лікарі поширювали гігієнічні знання серед населення. В 1936 у Львові було засновано філію Поль. Держ. Ін-ту Г. що займався питаннями мікробіології та епідеміології, а також комунальної Г. Після приєднання зах. земель до України цю філію було перетворено в ін-т мікробіології, епідеміології та Г. Питання Г. також почали розроблятися на катедрах Г. Львівського, Тернопільського, Чернівецького мед. ін-тів та катедрі Г. мед. фак. Ужгородського Ун-ту.

Дальший розвиток Г. в Україні почався в 1960-их pp., коли було започатковано нові її розділи: Г. застосування пестицидів та радіяційна Г. У 1964 Л. Медвідь заснував Всесоюзний н.-д. ін-т Г. і токсикології пестицидів (зараз Укр. ін-т екогігієни та токсикології хем. речовин) та впровадив мережу лябораторій для контролю пестицидів в харч. продуктах, об’єктах оточуючого середовища. В зв’язку з ґльобальним забрудненням оточуючого середовища в результаті випробувань ядерної зброї в Україні була створена мережа радіологічних лябораторій у складі міськ. та обл. санітарно-епідеміологічних станцій. Продовжувала розвиватися Г. праці. В 1956 було засновано Криворізький ін-т Г. праці та профзахворювань, основним напрямком якого стала Г. праці в металюрґійній та гірничодобувній пром-сті.

У 1970-их pp. набули значного розвитку міжнар. зв’язки з проблем Г. В Києві була проведена перша конференція Всесвітньої Орг-ції Охорони Здоров’я (ВООЗ) „Сучасні тенденції профілактики отруєнь пестицидами“ (1971). Київ. ін-т Г. праці та профзахворювань став центром, що співпрацює з ВООЗ (1973). Було започатковане міжінститутське співробітництво в галузі Г. з наук. центрами ін. країн, міжнар. орг-ціями.

Укр. гігієністи взяли активну участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (1986). У складі Укр. наук. центру радіяційної медицини було створено ін-т епідеміології та профілактики радіяційних уражень.

В 1991 окремі гігієнічні ін-ти увійшли до складу Відділення проблем медицини АН України.

Обрядове значення нар. ритуалів нерідко сполучалося з гігієнічно-профілактичними вимогами. Зокрема, при проведенні родильних обрядів — велике значення, як з оберегових так і гігієнічних міркувань, надавалося першій купелі. Адже вода за нар. уявленнями символізувала силу і чистоту. Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, що також диктувалося вимогами Г. і давніх звичаїв прилучення до домашнього вогнища та роду.

При будівництві житла і виготовленні одягу велика увага приділялася властивостям матеріялу. Загальновідомо, що з точки зору здоров’я і Г., найбільш сприятливим вважалося дерев’яне житло. При будівництві нової хати брали до уваги багато чинників, які впливали на гігієнічні умови життя: віддаленість житла від вулиці, рельєф місцевости, розташування будинку щодо сторон світу.

Величезний комплекс санітарно-гігієнічних норм охоплює нар. медицина і ветеринарія відносно запобігання захворюванням і методів лікування. Нерідко і тут іраціональні засоби поєднувалися з раціональними. Закривали на ніч посуд з їжею („щоб туди не потрапив чорт“), забороняли їсти кільком однією ложкою („щоб не посварились“), не можна було, не вмившись виходити з хати („щоб не зустріти відьми“). І хоч пояснення таких звичаїв у народі були наївними, санітарно-гігієнічна їх доцільність очевидна.

Література: Очерк истории медицинской науки и здравоохранения на Украине. К. 1954; Сорок лет советского здравоохранения. М. 1957; Хорош І. Розвиток охорони здоров’я в селі в Укр. РСР (1918 — 29 pp.). K. 1968; Плющ В. Нариси з історії укр. мед. науки та освіти. I — II. Мюнхен 1970, 1983; Грандо А. Развитие гигиены в Украинской ССР. К. 1975; Габович Р. Гигиена. М. 1977; 60 лет советского здравоохранения. М. 1977; Кундиев Ю., Добровольский Л., Быстрова Л. Деятельность санитарно-эпидемиологической службы в области гигиены труда. В кн. Здравоохранение и медицинская наука в Украинской ССР. К. 1987; Болтарович З. Нар. медицина українців. К. 1990; Наулко В., Артюх Л., Горленко В. Культура і побут населення України. К. 1991.

В. Кундієв, Г. Шульц


Горська Алла (1929 — 70), маляр монументаліст, активістка укр. нац. руху родом з Криму, дружина В. Зарецького. Закінчила Київ. Художній Ін-т. Г. була співзасновником й активним чл. Клюбу Творчої Молоді у Києві (з 1962), який відограв важливу ролю в культ. русі 1960-их pp. Вона проєктувала сценічне оформлення для п’єси М. Куліша „Отак загинув Гуска“, прем’єра якої у Львівському Драматичному Театрі була заборонена. 1964 разом з Г. Севрюком і Л. Семикіною працювала над вітражем запроєктованим П. Заливахою для Київ. Ун-ту. Через свій нетрадиційний, нестандартний стиль і патріотичний зміст (зображення гнівного Т. Шевченка), вітраж був знищений владою, а Г. виключена зі Спілки Художників УРСР. Для прожитку Г. мусіла покинути Київ, але її протести проти репресивних заходів влади тривали. Г. була замордована 1970 у Василькові на Київщині. Хоч офіційно злочин залишився без розв’язки, одначе обставини його свідчать про участь КҐБ. Основними творами Г. є монументальні малюнки екстер’єрів та інтер’єрів та мозаїкові декорації шкіл, музеїв та ресторанів у співпраці з ін. мистцями.


Григоренко Петро (1907 — 87), ген.-майор сов. армії, військ. інж., дисидент родом з с. Борисівка, Ногайського пов., Таврійської губ. Г. вчився в Харківському Політехн. Ін-ті (1929 — 31), Моск. Військово-інженерній Академії (1931 — 34), та в Академії Ген. Штабу в Москві (1937 — 39). З 1939 служив на Дал. Сході, 1941 зазнав репресій за критику чистки Сталіна в Червоній армії; дивізійний командир на нім. фронті (1943 — 45), згодом викладав у Військ. Академії ім. Фрунзе в Москві (1945 — 61), завідуючий катедрою військ. кібернетики, 1956 підвищений до ранґи ген.

На місц. нараді КП в Москві (7.9.1961) Г. обороняв потребу демократизації в КПСС, критикував корупцію службовців, привілеї чільних комуністів і репресії, вчинені проти комуністів-реформаторів. За таке поступування його перенесено на Дал. Схід і усунено з активної служби. 1963 Г. заснував Спілку боротьби за відновлення ленінізму і публічно висловився в обороні прав депортованих крим. татар, домагаючись повернення їх на їхню батьківщину. Заарештований в лютому 1964, він був інтернований в психіятричних лікарнях-в’язницях 1964 — 65 і 1969 — 74. Г. був співзасновником Укр. Гельсінської Групи (1976) і її представником у Моск. Гельсінській Групі. 1977 йому дозволено виїхати на лікування до ЗДА і під час побуту за кордоном його позбавлено сов. громадянства. Перебуваючи поза СССР Г. брав участь у діяльності укр. дисидентів. Г. є автором понад 80 праць з галузі військ. наук та дисидентських ст. Його мемуари появилися рос. мовою (1973, 1976), укр. (1984) і були перекладені на ін. мови. Г. помер у Нью-Йорку.


Гринчишин Михаїл (* 1929, Буканан, Саскачеван, Канада), церк. діяч, єп. Укр. Кат. Церкви (УКЦ). З 1945 у новіціяті редемптористів, висвячений на свящ. 1952, у 1955 здобув докторат у Понтифікальному Ін-ті для Східних Студій у Римі. Згодом він був ректором, проф. теології, префектом у семінаріях редемптористів в Медовейлі (Онтаріо) і Йорктоні (Саскачеван), як також парохом у Саскатуні, Вінніпеґу і Ньюарку (Нью Джерзі). Г. був гол. Кан. секції Укр. Богословського Наук. Т-ва (УБНТ), ред. ж. „Логос“ (1960-65), та верховним укр. отців редемптористів Йорктонської провінції (1972 — 81). З 1983 єп. УКЦ і апостольський екзарх для українців-католиків у Франції, Бенелюксі і Швайцарії. Як постулятор беатифікації і канонізації митр. Андрея Шептицького Г. зібрав 21 тт. праць митр. З 1978 він був ген. секретарем центр. ювілейного комітету Тисячоліття УКЦ. Д. чл. НТШ і опікун наук. осередку в Сарселі.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.