[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 415-429.]

Попередня     Головна     Наступна





Город, укріплене місто за княжих часів, обведене валом із частоколом та ровом або тином та ровом. Звідси розповсюджені по Україні назви старих міст, як Вишгород, Райгород, Ужгород, або Гусятин, Козятин, Пирятин. На Україні було так багато городів, що нормани звали її «землею городів»; багато городів будували Володимир В., Ярослав Мудрий, Данило гал. Город складався звичайно з двох частин: внутр. (днішній город, дітинець) та зовн. (окольний город, пригороддя). Найдавніші слов. городища на Україні — антські 6 в. (див. ще Міста).


Городенка (V — 6), м. на гал. Покутті; р. ц. Станиславівської обл.; 12 000 меш. (1931 p.); цукроварня, спиртовий зав. Г. відома з 1440 р.


Городецький Владислав (1863 — 1930), архітект, родом з Поділля, працював у Києві, Криму, на Кавказі, у Варшаві й Персії (помер у Теграні); будував численні школи, церкви, пром. споруди на Київщині й у Києві, королівський палац та ін. у Теграні.


Городецький Йосиф (кін. 17 — 18 в.), ієромонах, засновник і управитель друкарні при львівській катедрі, 1700 видрукував «Ірмологій».


Городецький Олекса, біофізик, проф., чл.-кор. АН УРСР, керівник лябораторії біофізики Ін-ту Фізіології АН УРСР.

[Городецький Олекса (1897, Новокостичі, Самарська губ., Росія — 1967, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Городецький Сергій-Володимир (1885 — 1956), учений аґроном, 1921 — 41 проф. с.-г. ін-тів у Кам’янці Подільському, Києві та Житомирі, Аґрономічного Ін-ту Білор. Академії Наук. чл. Н.-Д. Катедри С.-Г. Ботаніки при ВУАН; з 1946 проф. УТГІ, д. чл. НТШ; помер в ЗДА. Бл. 60 наук. і наук.-популярних праць, найважливіша: «Культура цукрових буряків на Україні» (1925).

[Городецький Сергій-Володимир (* Поділля — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Городецький Степан (1853 — 1928), гал. гром. і церк. діяч, гр.-кат. свящ., папський шамбелян, під час облоги Львова 1918 — 19 — ген. вікарій і гал. протопресвітер; організатор і меценат політ., екон. й культ. праці на Рогатинщині, 1925 почесний чл. т-ва «Просвіта».

[Городецький Степан (* Межигірці, Станиславівщина — † Вербилівці, Рогатинщина, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Городиський апостол, інакше Христинопільський, рукописний текст другої пол. 12 в., 299 стор., ц.-слов. мовою з укр. (півд.-волинськими) рисами фонетики й морфології, важливий для історії укр. мови. Перші 8 стор. видав Маслов, решту — Калужняцький у Відні 1896. Мову досліджували Калужняцький, Маслов, Кульбакін, О. Колесса.


Городище, місце, де в давні часи стояв укріплений город, після якого залишилися тільки укріплення (вали й рови).


Городище (IV — 12), с. над р. Вільшанкою, правою притокою Дніпра, р. ц. Черкаської обл.; велика цукроварня, овочеконсервний зав., с.-г. технікум.


Городло (III — 5), м-ко над Бугом на півд. Холмщині, тепер у Люблинському воєводстві в Польщі, 4 200 меш. Вперше згадується в заповіті кн. Володимира Васильковича (13 в.); в 14 в. торг. м., 1413 в Г. була укладена лит.-поль. унія.


Городненська губернія, кол. губернія Рос. Імперії, 38 700 км², Обіймала частини білор., укр. і поль. етногр. території. До укр. етногр. території належали повіти Берестейський і Кобринський в цілому, півд.-сх. частина Більського (див. Більськ) і окраїна Пружанського, разом бл. 14 000 км² і 700 000 меш., в тому ч. бл. 500 000 українців (числа на 1914 p.). Тепер ця укр. етногр. територія майже повністю входить до складу Білоруської ССР.


Городництво, інтенсивна галузь сіль. госп-ва, яка плекає різні роди городини. Продукти Г. відіграють чимраз більшу ролю в харчуванні населення: городина не лише збагачує асортимент страв, але й підвищує їх дієтичну й поживну вартість (наявністю вітамінів, кислот та різних ферментів) і їх смакову й ароматичну якість (запашними етеровими оліями та смаковими алькальоїдами). Г. вимагає інтенсивної праці й тому дає заняття великому числу людей; в зв’язку з потребою консервувати городину воно є підставою для розвитку консервної пром-сти.

Городина, поширена на Україні, належить до різних ботанічних родин, батьківщиною яких є різні країни світу; вони прийшли на Україну в різні часи й різними шляхами. З численних родів городини найпоширеніші на Україні: капуста, огірки, томати, столовий буряк, морква, цибуля, які разом становлять понад 80% площі, зайнятої всіма городніми культурами (УССР в 1955 — 466 000 га); менше поширені ріпа, редька, бруква, мак; з корінних — кріп, кмин, острогін, салера, перець, часник, хрін, майоран, ганус, чорнушка, тим’ян; з делікатесних, більше при містах — салата (індивія та ін.), шпінат, цвітна капуста, капуста брюссельська, баклажан синій, каляріпа, місячна редька, кабачки, шпараґи, ревень й ін. До городини залічують також часом і стручкові, як біб, фасолю, сочевицю і горох, кукурудзу та баштанні культури — кавуни й дині.

Початки Г. на Україні сягають ранньої доби. За княжих часів плекали із стручкових біб, горох, сочевицю; з ін. цибулю, часник, салеру, моркву, капусту, згодом гарбузи. Взагалі Г. в той час було розвинене слабо; перші кращі городи постали при манастирях, напр., при Печерському в Києві. Нові роди городини поширилися в 15 в. — огірки, дині, кавуни; в 16 в. прийшли (перев. з Італії) — петрушка, пастернак, салата, каляріпа; в 17 в. — цвітна капуста, місячна редька, шпінат, фасоля; у 18 в. — картопля, тільки в 19 в. — баклажани, перець, помідори.

До першої світової війни і згодом до часів колективізації Г. було в руках селян. Загалом воно не мало пром. значення, а обслуговувало перев. власні потреби. Пром. городи й баштани виникли гол. навколо великих міст, курортів, шпиталів, санаторій (б. Києва, Харкова, Одеси, Миколаєва, Херсону, в Донбасі, б. Кривого Рогу, Дніпропетровського та ін.) і в деяких місцевостях, які спеціялізувалися на Г. Пром. Г. перев. провадили німці, росіяни-старовіри, а особливо болгари. Після колективізації Г. є і далі здебільша в руках колгоспників і приватних осіб: в 1940 р. — 56%, в 1955 — бл. 45%. Площа городніх культур в УССР в сучасних кордонах 1913 р. становила 267 000 га, вона зросла в 1920-их pp. (для УССР в межах 1938 разом із баштанами з 196 000 га в 1913 до 402 000 га в 1928 p.), зменшилася в добу колективізації, в 1940 р. піднеслася до 488 000 (в тому ч. на Зах. Україні — бл. 70 000 га), в 1955 р. сягає 466 000 га (ці числа не зовсім певні!), себто 1,4% всієї посівної площі УССР і 31% всієї площі городів в СССР. На зрошувані городи припадає бл. 100 000 га; під час 6 п’ятирічки площа городів в УССР має збільшитися удвоє. Баштанні культури займають до 200 000 га — майже виключно в степовій смузі й на лівобережному лісостепу; за межами УССР — на Кубані. Найбільше городніх культур є в р-нах, що прилягають до великих міст, Києва, Одеси, Харкова, Дніпропетровського, Кривого Рогу, Миколаєва, Жданова, Львова, міст Донбасу, півд. узбережжя Криму, а також навколо великих підприємств консервної пром-сти — Черкаси, Херсон тощо. Крім того, на Україні існують спеціялізовані р-ни пром. городини: Ніженський р-н — огірки, цибуля, Воронізький — ганус, Олександрівський — кавуни, дині, Стрийський — капуста, Заліщицький — ранні помідори, Кутський — цибуля та ін. Крім польового та присадибного Г. на відкритому ґрунті, на Україні дуже поширилася культура городини на закритому ґрунті — під склом у теплярних і менш дорогих парниках, зокрема б. Києва, Харкова й у Донбасі. В 1955 площа їх складала 1% усієї площі городини. Частину укр. городини й баштанних продуктів вивозять до Росії (ще перед революцією — до Москви й Петербурґу), особливо на весні й раннім літом, бо вони дозрівають на Україні на 1 — 2 місяці раніше.

До революції Г. України, бувши лише частково забезпечене місц. насінням, користувалося перев. закордонним насінням, гол. нім. Згодом насінництво України покривало Свої потреби й забезпечувало навіть потреби Росії. Аґротехн., н.-д. й навчальна обслуга культури Г. провадиться за допомогою с.-г. орг-цій і установ, н.-д. станцій, з підготованим апаратом спеціялістів та різних ін-тів, технікумів і шкіл. До війни й революції цю ділянку обслуговували на Центр. і Сх. Україні земства через свій інструкторський персонал, курси, школи (Умань, Київ, Полтава і т. д.), а в Галичині (також до 1939 р.) — хліборобське т-во «Сіль. Господар» у Львові через городничо-садівничі секції, хліборобський вишкіл молоді, курси, вистави, конкурси; навчальна ділянка була заступлена в госп. городничих і садівничих школах: Замарстинівській (Львів), Милованській (Станиславів), Заліщицькій (Поділля) та ін. Нині городницьку працю провадять такі фітоселекційні й насіннєві заклади н.-д. установ: укр. степовий генетико-селекційний центр в Одесі, дослідна городницька станція в Полтаві, сорто-насіннева контрольна станція і городня дослідна селекційна станція в Харкові, Носівська селекційна дослідна станція Г. б. Ніжена, Озово-чорноморська Дослідна Станція Г., зональна дослідна станція садівництва з відділом Г. у Млієві, зональна селекційна дослідна станція в Мелітополі, станції в Ворошиловграді, Симферополі, Херсоні, Києві, Сумах, Вознесенському, поліська і грибівська станції й ін.

Література: Кушніренко. Городнє насінництво. 1930; Білецький Ф. Спеціяльне городництво. 1934; Гнатовський А. Городництво, I — II. 1938 — 39. Л.; Гнатовський А. Загальне городництво. 1947; Гарбер В. Городництво закритого ґрунту, I — II. 1947 — 48; Гібнер Ю. Спеціяльне городництво. 1948.

М. Боровський


Городниця, с. Городенського р-ну, Станиславівської обл., на правому березі Дністра; на горі над потоком Ямгоровом велике укріплене городище з останками майже всіх пра- і ранньоіст. культур, починаючи від палеоліту; селище з тих часів на ниві «Пріске».

[Городниця, с. Гусятинського р-ну, Тернопільської обл. — Виправлення. Т. 11.]


Городниця, с. Копичинецького р-ну Тернопільської обл.; тут у 1848 р. здобуто із р. Збруча б. гори Соколиха кам’яну статую Світовида з 4 лицями (Археологічний Музей у Кракові, копія в іст. Музеї у Львові). На горі Богод є городище, перебудоване пізніше на укріплений замок, в ін. місці могильник княжої доби.


Городниця (III — 8), с. м. т. над р. Случ в сх. Волині, р. ц. Житомирської обл.; 2 700 меш. (1926), фабрика порцеляни, тартаки; перша згадка про Г. як м. 1685 р.


Городницький Осип, маляр другої пол. 18 в., працював у Кам’янці на Поділлі, де був радним і секретарем поль. короля Станислава Авґуста; зберігся його образ Ісуса Христа, виконаний у візант.-укр. стилі (1783).


Городничий, за княжих часів урядовець, що наглядав за будівництвом міста, зокрема за укріпленнями. За лит.-руської доби городничими звалися коменданти великих фортець (15 у Великому Князівстві); вони були в безпосередній залежності від великих князів і Панів-Ради. В Росії й на Україні кін. 18 і поч. 19 вв. Г. — управитель пов. міста з поліційними функціями.


Городно (II — 7), с. на Поліссі серед боліт Морочно, Столинського р-ну Берестейської обл. Білор. ССР, центр ориґінального керамічного кустарного виробництва.


Городня (II — 12), с. м. т., р. ц. в півн. частині Чернігівської обл., 5 000 меш. (1932); від 1782 до революції пов. місто.


Городовенко Нестор (* 1885), видатний хоровий дириґент і педагог, родом з Полтавщини. 1907 — 17 викладав у гімназіях у Лохвиці, Переяславі, Ольгополі, керуючи хорами. З 1917 Г. працював у Києві, спершу викладаючи в 2 Укр. Гімназії й дириґуючи хором Київського Ун-ту, згодом як дириґент капелі Дніпросоюзу, перетвореної на капелю Київського Відділу Нар. Освіти, а незабаром на Державну Українську Мандрівну Капелю — ДУМКА. 1919 — 38 Г. лишався на чолі ДУМКА як мист. керівник і гол. дириґент, об’їздив з нею Україну, виступав за кордоном, здобувши великий успіх. З 1930 — проф. Київського Муз. Ін-ту (пізніше Консерваторії), керівник дириґентського відділу. 1938 Г. був тимчасово усунутий владою від керування, а капеля з політ. причин реорганізована. 1942 керував у Києві хором з кол. співаків ДУМКА. На еміґрації продовжує дириґентську працю — в Німеччині хор «Україна», в Канаді — хор в Монтреалі.

[Городовенко Нестор (1885, Венслави, Лохвицький пов. — 1964, Монтреаль). — Виправлення. Т. 11.]


Городок, с., 20 км на зах. від м. Луцьке на Волині; в Г. знайдено неолітичні землянки з волютовою та шнуровою керамікою, скелетні поховання старішої залізної доби (7 — 6 вв. до Хр.) й скелетні поховання княжої доби із срібними прикрасами.


Городок, с. б. м. Рівне на Волині, над р. Устя; тут була знайдена велика робітня неолітичного крем’яного знаряддя й палеолітичні стоянки ранньої оріньяцької доби, енеолітичні скринькові гроби, селище й погребище із шнуровою керамікою шлезького типу, городище, селище й могильник княжої доби (Л. Чикаленко й Л. Савіцький у 1920-их pp., Древко 1927 — 28). До першої світової війни в приміщенні кол. гр.-кат. манастиря існував музей барона Ф. Р. Штейнгеля (з 1897).


Городок, с. при впадінні р. Серет до Дністра, Заліщицького р-ну Тернопільської обл.; тут було досліджене селище трипільського типу, тілопальні могили скитів-орачів та погребище княжої доби під кам’яними плитами (А. Кіркор 1878, Г. Оссовський 1890, Т. Сулімірський 1934).


Городок (в 1903 — 39 pp. назва Г. Яґайлонський) (IV — 4), м. на зах. від Львова, над р. Верешицею, що утворює тут великий став; р. ц. Львівської обл., 13 000 меш. (1931 p.), 2 цегельно-черепичні зав.; під австр. і поль. владою — пов. м. Заснований бл. 1213, у ЇХ — 14 вв. Г. був важливим укріпленим м. Галичини; в 16 — 17 вв. братство і школа, 1655 — перемога козаків над поляками. В поль.-укр. війні взимку 1919 — бої за залізницю Львів-Перемищль.


Городок (IV — 7), с. м. т. над р. Смотрич на сх. Поділлі, р. ц. Хмельницької обл.; цукроварня; в липні 1919 бої Волинської групи Дійової Армії УНР з большевиками.


Городське, с. на правому березі р. Тетерева, Житомирської обл.; тут знайдено трипільське селище бронзової доби, де є шнурова кераміка зах. -типу (М. Макаревич 1936 — 40); поверх нього слов. селище 11 — 12 вв. (Е. Кричевський. «О процессе исчезновения трипольской культуры», 1941).


Горожанський Комітет, постав у Львові в грудні 1918 після відходу укр. влади як єдина укр. гром. орг-ція з завданням репрезентувати укр. населення перед окупаційною поль. владою і подавати допомогу потерпілим від воєнних дій, зокрема полоненим і в’язням. Г. К. мав секції «самаританську» і правної допомоги (існувала ще нелеґальна секція зв’язку з укр. армією). На чолі Г. К. був С. Федак, при співпраці Л. Ганкевича, о. Л. Куницького, М. Панчишина, О. Федак-Шепарович і ін., зокрема багатьох жінок. Закритий у вересні 1921.


Горожанські школи, нижчі 3-, згодом 4-клясні сер. школи на Закарпатті. Після закінчення Г. ш. учні мали право вступу до учительських семінарій та фахових шкіл і, за вступним іспитом, до гімназій. В 1938 — 39 було на Закарпатті 23 укр. Г. ш. із 6 485 учнями, на Пряшівщині — 2 Г. ш.


Горох (Pisum), однорічна рослина з родини бобових (стручкових), дає дуже поживне зерно, солома є доброю пашею; відміни: Г. сійний (P. sativum L.) — їстівний і польовий (P. arvense L.) — кормовий. На Україні Г. є основною зернобобовою культурою, поширеною перев. в лісостеповій смузі. Уладівська станція на Україні виплекала сорти «уладівський 208, 303» і «М-111».


Горохів (III — 5), м. на Волині, закладене 1240 p., розташоване на вододілі між Бугом і Стиром на Волинській височині, в багатій рільничій місцевості; р. ц. Волинської обл., 6 000 меш. (1931), виробництво с.-г. машин.


Горохов Микола (* 1904), оперовий співак — драматичний баритон (голос широкого діяпазону й великої сили). В 30-их pp. один із провідних співаків Харківського Держ. Театру Опери і Балету. Найгол. партії — Ріґолетто, Жермон («Травіята»), Остап («Тарас Бульба») та ін.


Гороховська Марія (* 1921), чемпіон України і СССР з гімнастики (руханки); 2 золоті медалі у гімнастичних вправах на олімпійських іграх у Гельсінкі; 2 місце на студентських іграх 1951 в Берліні.

[Гороховська Марія (* Евпаторія, Крим). Олімпійська чемпіонка (1952) і чемпіонка світу (1954). — Виправлення. Т. 11.]


Горошки, кол. назва с. м. т. Володарське Волинське.


Горошок (Lathyrus L.), рослина з родини стручкових, з численними видами, з них деякі — кормові. Введений в культуру Г. сійний (L. sativus), кормова рослина, поширена в середземноморських країнах; на Україні гол. на півд. сх. становив в 1935 р. 5 000 га. Г. пахучий (L. odoratus) — декоративна рослина.


[Горська Алла. — Доповнення. Т. 11.]


Горська Ольга, драматична акторка Театру ім. Франка в 1920-их pp.; в кін. 30-их pp. працювала в Київському Обл. Театрі.


Горське (V — 19), м. в Попаснянському р-ні Ворошиловградської обл.; вугільна пром-сть.


Горчинський Андрій, іконописець першої пол. 18 в.; іконостас у Журавці (Галичина).


Горючі лупаки, див. Бітумічні лупаки.


Горючі природні гази (земні гази), складаються перев. з метану, що його знаходять разом із нафтою або самостійно в осадових породах; використовуються для газифікації автотранспорту, пром-сти, як паливо для домашнього вжитку, як сировина у фарбовій і хем. пром-сті тощо. З деяких горючих газів добувають гелій. Теплотворна здатність 1 м³ — 9 000 кальорій. В ряді укр. родовищ Г. п. г. виходять на поверхню з тиском понад 70 атмосфер; це дає можливість передавати їх на великі відстані без компресорних устав. Найбагатшим і найкраще досі пром. засвоєним р-ом Г. п. г. на Україні є Прикарпатський газоносний р-н., площею бл. 15 000 км², з найбільшим Бориславським нафтогазовим родовищем. Родовища цього р-ну дають жирні гази, які складаються з метану й важких вуглеводів, і чисто газові, що містять лише металінові сухі гази; з останніх найбільше Дашавське, пов’язане газопроводом із Львовом, Києвом і Москвою; менші в Опарах б. Калуша, в Биткові, Ходновицьке б. Перемишля й ін. На прикарпатському природному газі працюють електровні Львова, Борислава, Дрогобича й ін. міст. Запаси Г. п. г. Прикарпаття докладно не встановлені, але їх обраховують на сотні мільярдів м³. Багаті родовища Г. п. г. знайдено в р-ні Шебелинки, за 70 км на півд. сх. від Харкова; почато їх експлуатацію в 1955. Давно відкритим газоносним р-ном (запаси на десятки мільярдів м³) є Приозівський, із площею 1 000 — 1 500 км², в півд. частині Запор. обл. (Мелітопільщина). В Криму Г. п. г. є на Керчинському півострові; на Кубані — на Таманському півострові, б. Єйську та Армавіру, на сх. Передкавказзі експлуатуються Г. п. г. на Ставропільщині (газопровід Ставропіль — сх. Донбас — Москва). Крім того, газоносність виявлено в півн. частині Донбасу — р-ни Лисичансько-Кременецький, Ворошиловградський та ін. В 1955 р. в УССР видобуто бл. 5 000 000 000 м³ Г. п. г. Див. також Газова промисловість.

Б. Винар


Горяни, с. на Закарпатті на сх. від Ужгороду; каплиця-ротонда 12 — 13 вв., цінний зразок давньої архітектури, прибудова розмальована фресками 15 в.


Господар, титул князя, володаря; в княжій Україні цей титул вживався рідко; великі князі Лит.-Руської держави називалися часто господарями, а княжі добра «господарством»; від кін. 14 в. титул Г. носили володарі Волощини і Молдавії.


«Господар», перший укр. практично-наук. двотижневик, присвячений госп-ву і пром-сті, виходив у Львові 1869 — 72; ред. С. Шехович; від пол. 1871 друкувався латинкою.


«Господар», газ., присвячена екон. справам, виходила в Перемишлі 1898 — 1913; від 1902 з додатком «Економіст»; видавав о. І. Негребецький.


«Господаръ и Промышленникъ», госп. газ., виходила 1879 — 82 в Станиславові і 1883 — 87 у Львові; редаґували А. Ничай, А. Глодзінський, В. Нагірний.


Господарська Рада (Пани-Рада), центр. установа держ. влади у Великому Князівстві Лит., постала в 14 в. Г. Р. спочатку мала характер февдальної княжої ради, що обмежувала владу в. кн. обов’язком шукати згоди і поради февдальних достойників держави та місц. васалів в. кн. литовського. Поступово княжата втратили вплив в Г. Р. і збільшилося значення високих держ;. урядовців. Після виникнення вального сойму як станової представничої установи Г. Р. набрала характеру верхньої палати. Її згоду в окремих справах держ. правління мав здобути в. кн. поряд з ухвалою сойму. Правне становище Г. Р. і обов’язковість для монарха ділити з нею владу були зафіксовані в привілеях 1492 і 1506 pp. До компетенції Г. Р. належала участь у законодавстві, в центр. управлінні (закордонна політика, ведення війни й ін.) та вище судівництво. Спеціяльною функцією Г. Р. було управління країною під час відсутности в. кн. Склад Г. Р. спочатку не був замкнений, лише за Казіміра Яґайловича він стабілізувався; в цей час ч. панів-радних доходило до 80. Після Люблинської унії Г. Р. стала занепадати, і її компетенції перебрав вальний сойм.

Л. О.


«Господарська Часопись», двотижневик т-ва «Сіль. Господар», виходив у Львові 1910 — 18 і 1920; 1921 змінив назву на «Господарсько-Кооперативний Часопис»; редактори К. Кахникевич (1910 — 18), Ю. Павликовський.


«Господарсько-Кооперативний Часопис», ілюстрований тижневик, виходив у Львові 1921 — 44, з перервою 1940 — 41; спочатку місячник Комітету Орг-ції Кооператив, вид. т-ва «Сіль. Господар», з 1922 офіц. орган Ревізійного Союзу Укр. Кооператив; гол. ред. Ю. Павликовський (1921), А. Гаврилко (1922 — 27), З. Пеленський (1927 — 30), Є. Храпливий (1930 — 33); В. Софронів-Левицький (1933 до кін.); містив статті теоретичного характеру, інформації та інструктивний матеріял з різних ділянок нар. госп-ва, зокрема кооперації.


Гостомель (III — 11), с. м. т., 25 км на півн. зах. від Києва, над р. Ірпінь, Києво-Святошинського р-ну, скляний завод.


Гостроніс (Mugil saliens Risso), цінна пром. риба, з родини кефалевих; довж. до 35 см, вага до 0,9 кг, поширена в Чорному й Озівському морях, не дуже численна. Див. також Кефаля.


«Готовий до праці й оборони» (ГПО), фізкультурний комплекс в СССР, запроваджений ухвалою Совєта Фізкультури 11. 3. 1931. Комплекс побудований на засаді включення фіз. виховання в систему ком. виховання з метою готувати до виробничої праці та військ. оборони. Складається із ступенів: «Будь готовий до праці й оборони» (БГПО) — для молоді 14 — 15 pp.; 1 ступінь ГПО, що обіймає норми з бігу, стрибків, плавання, веслування, вельосипеда, лещет, гімнастики, стріляння і т. п., теоретичний та сан. мінімум, а також елементарні військ. знання і «ударництво»; 2 ступінь ГПО, який вимагає вищого рівня заг. фіз. підготови й опанування спортового вміння. Комплекс ГПО розрахований на вік від 14 до 40 pp. Особи, що склали норми, дістають відповідний значок. З 1955 р. запроваджено новий всесоюзний комплекс ГПО.


«Готові», спорт. тижневик, орган Укр. Спорт. Союзу у Львові (1934 — 35); ред. Є. Врецьона, С. Мойсеович.


«Готуйсь», ілюстрований місячник пластового новацтва, виходить з 1953 в Нью-Йорку; ред. Л. Храплива.


Гофицьке (VIII — 24), кол. Медведське, с. над р. Мокра Буйвола, притокою Куми, на Сх. Передкавказзі, р. ц. Ставропольської обл. РСФСР; за переписом 1926 р. українці становили в р-ні 40%.


Гофман (Hoffmann) Макс (1869 — 1927), нім. ген., представник Німеччини при берестейських переговорах із Центр. Радою.


Гофман (Hofmann) Петер (1865 — 1938), австр. ген., командувач армійської групи, до складу якої входили УСС в 1914 — 15; 1918 начальник австр. військ на Україні.


Гофман (Hoffman) Якуб (* 1896), поль. політ. і культ. діяч на Волині, педагог, ред. 8 тт. «Волинського Річника» („Rocznik Wolynski“, 1929 — 39), статті з етнографії, історії, археології й музеології Волині.


Гоцій Михайло (* 1902), маляр, теоретик і історик мистецтва, родом з Галичини; тепер у Німеччині; графіка, натюрморт, перев. пейзаж:; статті про укр. мистецтво.


Гочемський Адам, ґравер другої пол. 18 в.; 1762 — 90 працював у Почаєві, бл. 60 гравюр, перев. мідерити на рел. теми та ін.


Гочемський Йосип, ґравер другої пол. 18 в., працював у Почаєві (1745 — 78) і в Києві; бл. 130 дереворитів і мідеритів на рел. теми, портрети, «Облога Почаєва 1675», «Собор києво-печерських святих» та ін.; індивідуальна манера, особливо в серії страждань Христових.


Гочів, с. Білівського р-ну, Курської обл., на правому березі р. Псла; старовинне городище 7 — 13 вв., що в 10 — 11 вв. було важливою пограничною кріпостю Київської Держави. Спустошене після тат. навали (розкопи Д. Самоквасова 1909 та Б. Рибакова 1937, 1939).


Гош Іван (* 1915), співак — тенор, родом із Дніпропетровщини; виступав в оперових театрах у Дніпропетровському й Львові; з 1950 продовжує артистичну діяльність в ЗДА.


Гошів (IV — 4), с. над р. Свічею на підніжжі Карпат, Болехівського р-ну Станиславівської обл.; василіянський манастир із чудотворною іконою Матері Божої, відпустове місце (6 травня).


Гошкевич Віктор (1860 — 1928), археолог і музеолог, фундатор і директор Іст.-Археологічного Музею в Херсоні (з 1890).


Гошовський Богдан (* 1907), дитячий письм. і ред. видань для дітей; родом з Галичини. Ред. журналів «Малі друзі» (1937 — 48) і «Молоді Друзі», журн. для молоді «Дорога» (1937 — 44), видань «Моя книжечка» (1940 — 44), «Дорога» (1940 — 42) та ін. Засновник в-в на еміґрації: «Нашим дітям» (1945), «Євшан-зілля» (1950) і гол. Об’єднання Працівників Дитячої Літератури (з 1946); автор дитячих оповідань (псевд. Дідусь, Б. Данилович), зб. «Китиця квіток», ст. про укр. дитячу літературу, «Рожне поле» і ін.

[Гошовський Богдан (1907, Золочів — 1986, Торонто, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Гоща (III — 7), кол. м-ко, тепер с. над р. Горинь на Зах. Волині; р. ц. Рівенської обл. Цукроварня. Г. відома з 15 в.; в 17 в. в Г. існувала соцініянська школа; 1638 р. кн. Реґіна Саломірецька заснувала правос. чоловічий манастир із вищою школою (в 18 в. уніятський василіянський теж із школою); з Г. походить переданий до Почаївського манастиря чудотворний образ Божої Матері.


Граб звичайний (Carpinus betulus L.), листяне дерево з родини березуватих, до 20 м висоти; поширений на Зах. і Центр. Україні за винятком степу й Карпат, приблизно по лінію Кременчук-Полтава-Конотіп-Гомель — на сх.; а також у Криму й на Кавказі (див. ЕУ I, мал. 69) і в формі островів на Харківщині й Донеччині; звичайно росте в суміші з ін. листяними породами, рідше чистими деревостанами. Ради спроможности швидко відростати садять часто в корчевій формі у живоплотах. Деревина біла, тверда й цупка, вживається в токарстві, на с.-г. та техн. знаряддя й інструменти (поділкові лінійки тощо); дуже добра на опал. У Криму й на Кавказі поширений також Г. карликовий (С. orientalis Mill.) 2 — 6 м висоти.


Грабар Андрій (* 1896), франц. візантиніст укр. походження, родом з Києва; проф. іст. мистецтва в Страсбурзі, пізніше в Парижі; автор численних праць.


Грабар Володимир (* 1865), рос. учений правник укр. походження, проф. міжнар. права в Москві; понад 120 праць рос., укр., нім., франц., англ. мовами.

[Грабар Володимир (1865, Відень — 1956, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Грабар Ігор (* 1871), маляр (в минулому імпресіоніст, тепер офіц. представник «соц. реалізму»), історик мистецтва, з родини закарп. українців (син Ольги Г.), живе в Росії, д. чл. АН СССР; численні праці, 5-томова «История русского искусства» (1909 — 16) за ред. Г. має багато укр. матеріялу, зокрема розділ «Укр. барокко» (1912).

[Грабар Ігор (1871, Будапешт — 1960, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Грабар Костянтин (1877 — 1938), свящ, гром. діяч на Закарпатті, чл. губ. ради Руської Країни 1918 p.; з 1921 дир. Підкарп. Банку в Ужгороді, посадник Ужгороду (1928 — 35), віцепрез. Торг. Палати в Кошицях. 1935 — 38 губернатор Підкарп. Руси за призначенням през. ЧСР.

[Грабар Костянтин (* Ужгород — † Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Грабар Олександер (* 1883), закарп. педагог, орнітолог і музейник; досліджував орнітофавну Закарпаття й упорядкував зб. птахів-хижаків Закарпаття; «Хиже птаство Закарпаття» (1943).


Грабар Ольга (* 1846 — ?), родом із Закарпаття, дружина Емануїла Грабаря, адвоката й посла угор. парляменту; гол. обвинувачена в москвофільському процесі за держ. зраду у Львові 1881 (ін. обвинувачені: її батько А. Добрянський, І. Наумович, В. Площанський й ін.). Оскаржена в підтримуванні зв’язків між москвофілами в Австро-Угорщині і петербурзькими неприхильними до Австрії колами, Г. була виправдана судом.


Грабенко Андрій (1857 — після 1918), псевд. А. Конощенко, письм., етнограф і земський діяч на Херсонщині, чл. ТУП; збирач нар. пісень («Укр. пісні з нотами»).


Грабец (Hrabec) Стефан (* 1908), поль. мовознавець, учень Ташицького, проф. ун-ту в Торуні, автор праць із топоніміки Гуцульщини, а також про укр. елементи в мові поль. письменників 16 — 17 в.

[Грабец (Hrabec) Стефан (1912, Станиславів, Галичина — 1972, Лодзь, Польща). — Виправлення. Т. 11.]


Грабина Леонид (* 1885), геодет, проф. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах; автор підручника «Геодезія», праці з теоретичної геодезії.

[Грабина Леонид (1885 — 1971). — Виправлення. Т. 11.]


Грабовець, с. над р. Бистрицею Надвірнянського р-ну Станиславівської обл.; ранньослов. тілопальні могили 3 — 6 вв. та оборонне замчище 16 — 17 вв. (досліджував Я. Пастернак 1935); два городища княжої доби; був знайдений скарб срібних арабських монет-диргемів (Нац. Музей у Львові).


Грабович Іларіон (1856 — 1903), письм., за фахом учитель гімназії, співр. «Діла», «Зорі», «Світу» й ін. часописів; оповідання «Найкращий Великдень», «Заклята темниця» й ін., вірші (посмертна зб. «Вибір поезій»).


Грабовський Павло (1864 — 1902), псевд. Павло Граб, поет, журналіст і критик, родом із Слобожанщини. За участь у рев. народницькій орг-ції Г. спершу був виключений із Харківської Духовної Семінарії (1882), згодом заарештований (1886) і засланий до Іркутської губ.; за дальшу рев. діяльність 1889 знову ув’язнений, після 3½ pp. тюрми оселений в Якутській обл.; з 1899 жив на засланні в Тобольську, де й помер. Підтримуючи зв’язок із Галичиною, друкувався в журналах «Зоря», «Народ», «Життя і Слово», «ЛНВ». Поезія Г., принципового противника «чистого мистецтва» (ст. «Дещо про творчість поетичну», 1897 та ін.), присвячена перев, гром. і патріотичним темам; співзвучні мотиви шукав він і в поетів, яких перекладав (Бернс, Петефі, Гайне, Некрасов, Михайлов, Рилєєв, Курочкін, Чавчавадзе й ін.). Окремо у Львові вийшли збірки «Пролісок» (1894), «Твори Івана Сурика» (переклади з Сурікова, 1894), «З чужого поля» (переклади, 1895), «З півночі» (1896), «Доля» (переклади, 1897), в Чернігові 1898 — «Кобза» і поема «Хома Баглай» (переспів із Р. Бернса). Ряд недрукованих раніше віршів виданий в 1941 в зб. поезій (серія «Бібліотека поета»).

М. Г.


Граб’янка Григорій († 1737 або 1738), коз. історик, гадяцький полковий суддя (1717 — 28), підписав Коломацькі чолобитні, за що був ув’язнений у Петербурзі (1723 — 25). Гадяцький полковий обозний (1728 — 30) і полк. (1730 — 38). Загинув у поході на татар 1738 (за ін. відомостями, 1737). Автор «ДЂйствія презЂльнои и отъ начала поляковъ крвавшои небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского зъ поляки... 1710». Твір Г. обіймає іст. України від давніх часів до 1709, але гол. увагу присвячує Хмельниччині. Г. використав офіц. акти, записки свідків подій, укр. літописи, «Синопсис», твори Кромера, Бєльського, Стрийковського, Ґваньїні, Коховського, Пуфендорфа та ін. Опублікований Ф. Туманським в «Российском Магазине» 1793 (скорочена ред.) і Київською Археографічною Комісією 1854 (первісна ред.). В науці були висловлені сумніви щодо авторства Грабянки (С. Наріжний).

[Граб’янка Григорій (1686 — 1737 або 1738). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.


Граб’янки і Гребінки, шляхетський рід, походженням від Івана Граб’янки (друга пол. 17 в.). Найвидатніші представники — син Івана Григорій Г. (див.), автор відомої хроніки, і письм. Євген Гребінка.


Градизьке (IV — 14), с. б. Дніпра, р. ц. Полтавської обл., кол. м-ко.


Градюк Віталій Володимир (* 1872), церк. діяч, протоігумен гал. провінції Василіян (з 1935), настоятель кількох манастирів у Галичині, 1945 засланий.


Гражданка, первісно письмо, призначене для книжок не-церк. характеру. Це кирилицькі літери, дещо наближені зовн. виглядом до латинського письма. Хоч запроваджена 1709 р. наказом рос. царя Петра I, Г. до певної міри спиралася на тенденції розвитку кирилицького шрифту на Україні.


Грайворон (III — 16); м. над гор. Ворсклою, на Слобожанщині, р. ц. Білгородської обл.; 9 000 меш. (1926 p.), кол. пов. м. Курської губ. В пов. за переписом 1926 р. українці становили 55,5%.


Граков Борис (* 1899), рос. археолог, учень В. Городцова, досліджує пам’ятки енеолітичної, бронзової та скитської доби на Україні з 1940-их pp.

[Граков Борис (1899, Онега, Архангельська губ. — 1970, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Гракова-Крівцова Ольга (дружина Бориса) (* 1895), рос. археолог, досліджувала ямну й катакомбову (кіммерійську) культуру на Україні в 1940-их pp.


Граматика, розділ мовознавства, що вивчає будову слова й використання слова в реченні і відповідно складається з двох частин — морфології й синтакси. Перша граматика, відома на Україні з рукописів, становила собою переклад і пристосування грец. граматичних трактатів — незакінчений трактат «О осмих частіх слова, єлика пишем і глаголем», безпідставно приписуваний у середні віки Іоанові Дамаскінові, а потім приписуваний Іоанові, екзархові болгарському. Найдавніші відомі рукописи її походять із 16 в. і охоплюють не 8, а 4 частини мови (іменник, дієслово, дієприкметник і артикль). Менш поширеним був трактат серб. ученого Костянтина про письмена (рукопис 15 в.). «О осмих частіх слова» вирішально вплинув на перші друковані Г. — буквар Івана Федоровича (Львів 1574), острозьку «Кграматику словеньска язика» (Вільна 1586) і позначився також на самостійніших і більших граматиках, написаних на Україні в кін. 16 — на поч. 17 в. в зв’язку з рухом, спрямованим на відродження і очищення ц.-слов. мови. Найважливіші з них — Г. грец. мови «Адельфотес» (Л. 1591), Г. Лаврентія Зізанія (1596) і особливо Г. Мелетія Смотрицького (1619), що вирішально вплинула на оформлення ц.-слов. мови на Україні, в Росії, Сербії й Хорватії. Всі ці граматики розглядаються упорядниками як допоміжні для теології, мають виразно церк. характер і орієнтовані не на живу розмовну мову, а на церк.-ритуальну.

Філос. - раціоналістична Г., що розвинулася в Зах. Европі в 17 — 18 в., майже зовсім не репрезентована в укр. мовознавстві через панування церк. культури в 17 в. і занепад культ. життя у 18 в. Навіть граматики першої пол. 19 в., видані на Зах. Україні й Закарпатті (Лучкай 1830, Й. Левицький 1834, І. Вагилевич 1845), не вільні від традиції теологічної Г., хоч помалу шириться романтичний підхід. Вперше несміливо він проявляється в Г. А. Павловського (написана до 1805, видана 1818), далі в І. Могильницького (написана до 1824), а надто у Й. Лозинського (написана до 1833, видана 1846). Романтична настанова виявляється в піднесенні нар. мови з підкресленням її особливостей, у намаганні виявити в мові «дух народу», незмінний протягом усього життя нар., в бажанні відсіяти справді нар. від тепер зневажуваного книжного, «природне» від «штучного», своєрідно-нац. від позиченого й міжнародного.

Романтизм і собі стає традицією укр. Г. на довший час, переплітаючися з позитивістично-порівняльним підходом, що його започаткував Ф. Міклошіч для всіх слов. мов, у тому ч. й для укр., своєю „Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen“ (1 вид. I т. — 1852), в працях О. Огоновського „Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache“ (1880), шкіцах іст. Г. укр. мови П. Житецького (1876), в перших шкільних Г. укр. мови, виданих у Галичині (Осадца 1862, 1864; В. Шашкевич 1862; Дячан 1865, Партицький 1883) і навіть у перших шкільних граматиках на підрос. Україні, вид. яких стало можливе після 1905 р. (Залозний 1906, Шерстюк 1907, Тимченко 1907, Курило 1917 та ін.). Еклектичному поєднанню романтичного і позитивістичного (молодограматичного) підходу в цих працях протистоїть глибоко продумане синтезування їх у працях Потебні з іст. синтакси (від 1873), що переборюють однобічну аналітичність молодограматизму і суб’єктивізм романтичної Г. Більш механічний характер мала спроба С. Смаль-Стоцького й Ґартнера оборонити романтичну концепцію молодограматичною методою („Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache“, 1913).

Енерґійна й захоплена розбудова норм укр. літ. мови в період 1917 — 33 позначена переростанням романтичного підходу в пуристичний у працях Курило («Уваги до сучасної укр. літ. мови», 1920), Сімовича («Українська граматика», 1918), Огієнка («Чистота і правильність укр. мови», 1925), а надто Смеречинського («Нариси з укр. синтакси», 1932) і Тимченка. Ця настанова характеризує й більшість підручників Г. цього часу (Іваниця, М. Гладкий, Горецький і Шаля, Осипів та ін.). Стриманіша настанова до романтично-пуристичних засад проявляється в граматичних працях О. Синявського («Норми укр. літературної мови», 1931) і учнів Л. Булаховського («Підвищений курс укр. мови», 1930), як також у підручних граматиках цього кола авторів (Синявський, Сулима, Йогансен, Наконечний та ін.).

У працях останніх на поч. 30-их pp. з’являється зацікавлення структуралізмом у мовознавстві, течією, що виникла під впливом праць Ф. де Соссюра і Бодуена де Куртене і спиралася на феноменологічну філософію Гуссерля, розглядаючи мову передусім як систему відносин (Курило, Синявський тощо). Одначе розгром укр. науки 1931 — 38 pp. не дав змоги розвиватися цьому напрямові, і він проявився тільки поза межами України (статті Сімовича на граматичні теми, «Нарис сучасної укр. літ. мови» Ю. Шереха, 1951). На Україні силоміць запроваджено засади сов. рос. Г., що полягають у відновленні логістично-раціоналістичної Г., перемішаної з елементами політ. пропаґанди і поставленої на службу русифікації укр. літ. мови («Курс сучасної укр. літ. мови» під ред. Л. Булаховського 1951, підручники для шкіл Загродського, Ващенка та ін.).

Ю. Шевельов


Грамоти, рід правного акту, що походив від держ. влади або приватних осіб; зокрема поширений у княжу і лит.-руську добу. Зміст Г. різний, найчастіше — ствердження правного стану, уділення привілеїв, забезпечення старих прав (Г. договірні, дарування, судові); деякі мали тільки приватно-правний характер (Г. духовні або заповіти, т. зв. вкладні Г., купчі, приватних дарувань і т. д.). Найдавніші відомі на Україні Г. походять з 12 в. (кн. Мстислава Володимировича з 1130 p.). У формі княжих Г. надавалися привілеї чужоземним купцям (Г. Андрія Галицького з 1320 p.), a містам — маґдебурзьке право (Сянік 1339 p.).

У Великому Князівстві Лит. Г. надавали певних прав цілим групам шляхти, жид. населенню й ін. Охоронними Г. забезпечувалося старе звичаєве право — окремих осіб чи цілих груп.

Т. зв. грамоти уставні земські потверджували старі права цілим областям, гол. укр. і білор. Ними великі князі ґарантували давній правний лад окремих територіяльно-адміністративних одиниць держави. З 15 — 16 вв. походить понад десяток Г. уставних земських, які стосуються до Волині, Київщини, Галичини й Підляшшя. Деякі з них покликуються на старіші устави. Волинські грамоти уставні земські носять становий характер. Чинність земських грамот була припинена запровадженням загальнодерж. кодексів — Литовських Статутів. Г. уставні земські є важливим джерелом до іст. укр. права.

В коз. добу рос. царі й царські прикази (центр. урядові установи) видавали різні Г., гол. на землі, прихильній їм укр. старшині та укр. полкам на Слобожанщині. Ці Г. часто конкурували з універсалами гетьманів і полковників. 1785 р. царський уряд поширив на Україну «Жалованную грамоту дворянству», якою зрівняно укр. шляхту з рос. дворянством.

Окремі документи в церк. адміністрації, гол. надавання привілеїв братствам (ставропігії), набирали форми Г.

В період гетьманату в 1918 р. найважливіші держ.-правні акти називалися так само Г. (перейняття влади і октройована тимчасова конституція Укр. Держави, оголошення аґрарної реформи, проголошення федерації з Росією, зречення).

Р. М.


Г. становлять важливе джерело для іст. мови. Вага їх полягає в тому, що вони далеко ближчі до живої мови, ніж тексти церк. або орієнтованого на церк. мову характеру, хоч мова Г. має звичайно свою традицію, плекану в даній місцевості, особливо щодо фразеології (низка традиційних формул-штампів) і правопису.

Від Київської Руси не лишилося приватно-правних Г., за винятком Мстиславової грамоти 1130, яка одначе не виявляє укр. рис у своїй мові і про яку невідомо, чи вона була написана на Україні. Систематичніше збереглися Г. з Волині від 1350 p., Київщини від 1427. Коло 100 найраніших Г. сер. 14 — сер. 15 в. зібрані в вид. Розова (Київ 1928) і були об’єктом лінґвістичної аналізи Дем’янчука (1928) і Курашкевича (1934). Пізніші Г. з цих теренів частково видані, але здебільше не так точно в серіях «Акты, относящиеся к Южной и Западной России», «Акты, относящиеся к истории Западной России», «Акты Виленской Археографической Комиссии», «Жерела до історії України-Руси», вид. губ. архівних комісій (насамперед чернігівської й полтавської) тощо. Чимале значення для іст. укр. мови мають також т. зв. молдавські грамоти, писані укр. і рум. писарями, але в укр. традиції канцелярської мови на терені Буковини, Басарабії й Молдавії. Вони починаються з 1388 і охоплюють усе 15 ст., були публіковані (але не завжди надійно) Уляницьким (1887), Калужняцьким (1890), епізодично Яцимірським і Огієнком. Мову їх досліджували Боґдан (1908), Яцимірський (1910), Ярошенко (1931) і Огієнко (1935) та ін. Г. з Закарпаття починаються від 1404 (публікації й студії А. Петрова, Г. Ґеровського).

Ю. Шевельов


Грамотність, див. Неписьменність.


Гранів (V — 10), с. Гайсинського р-ну Вінницької обл. на півд. сх. Поділля, кол. м-ко.


Грановський (Неприцький-Грановський) Олександер (* 1887), зоолог і гром. діяч в ЗДА, куди приїхав 1913 р. із Центр. України (родом з Волині). Проф. ентомології й екон. зоології в ун-тах в Міннеаполісі (з 1920) й Ст.-Пол; д. чл. НТШ. Гол. Орг-ції Відродження України. Автор наук. і політ. праць, м. ін. «Вільна Україна необхідна для постійного миру» (1945); випустив ряд збірок поезій.

[Грановський (Неприцький-Грановський) Олександер (1887, Бережці, Крем’янецький пов. — 1976, Сент Пол, Міннесота). — Виправлення. Т. 11.]


Графіка, галузь пластичного мистецтва, в якій переважає лінійна передача форми. Для поліграфічного відтворення Г. користується різними техн. засобами, як ґраверство, ксилографія, літографія, цинкографія і ін.

В укр. мистецтві Г. займала й займає визначне місце. Вже в княжі часи мініятюри з фігурними мотивами, ініціяли, заставки, кінцівки в перших рукописних книгах досягли високого мист. рівня. Перші впливи візант. (напр., орнамент плетінки), згодом ґотики й ренесансу з рослинною орнаментикою (Пересопницьке Євангеліє на Волині 1556 p.).

З розвитком друкарства на Україні (з 1562 р.) засвоїлось ґраверство — дереворіз, міде- і сталерит, що були на Україні відомі вже з поч. 16 в. Помітні впливи нюрнберзької, венецької й голл. шкіл. Особливого розвитку досягло ґраверство в добу укр. барокко, гол. за часів гетьмана І. Мазепи. Укр. ґравери вважались найкращими в Сх. Европі. Крім книжкового ґраверства з пишною орнаментикою і складною символікою та алегорією, поширюються ґравюри на окремих аркушах паперу й шовку, присвяти визначним укр. достойникам, акад. «тезиси», портрети, архітектурні мотиви, пляни міст тощо. Найвизначнішим ґравером був Олександер Антоній Тарасевич (діяльність 1672 — 1720 pp.), що був також першим офортистом на цілому Сх. Европи. До школи О. Тарасевича належали видатні ґравери Д. Галаховський, Л. Тарасевич, І. Стрельбицький, І. Щирський. Своєрідного стилю праці І. Мигури і Н. Зубрицького (знаменита «Іфіка» 1712 p.). В пол. 18 в. провідне місце зайняли Г. Левицький у Києві, І. Филипович у Львові, Й. та А. Гочемські й Т. Стрельбицький у Почаєві. Ґраверство 17 — 18 вв. дорівнювало кращим зах.-евр. зразкам і мало великий вплив у сусідніх країнах, особливо на Московщині. Гол. осередки укр. ґраверства 17 — 18 вв. — Львів, Крехів, Київ, Чернігів, Почаїв. Ґраверства вчили в Київ. Академії та Києво-Печерській Лаврі.

Новий тип ґраверства поширився в добу клясицизму кін. 18 і поч. 19 в., коли з’явилися нові види техніки, як офорт, лявіс, акватинта.

Літографія з’явилася на Україні на поч. 19 в. Перші автолітографії В. Боровиковського походять із 1815 р. Як виробництво літографія. відома в Одесі в 20-их pp. 19 в., у Львові з 1822 p., в Києві — з 30-их pp.

Новітня укр. Г., зокрема офорт, веде свій початок від Т. Шевченка. Механізоване ґраверство на дереві, або т. зв. ксилографія, також мало багато укр. мистців, які працювали в усій Рос. імперії. В новітні часи офортом та ін. видами ґраверської техніки займалися М. Самокиша, І. Репін, О. Кульчицька.

З поч. 20 в. настає велике піднесення укр. Г., гол. прикладної, оформлення книжки, ілюстрація, плякат, екслібрис, пром. Г. винних дереворитів тощо. Особливі за- Лаврської друкарні слуги у відродженні укр. Г. мають В. Кричевський і Ю. Нарбут, останній створив цілу школу і стиль нової укр. книжкової Г., що ґрунтується в гол. на відсвіженні стилю укр. козацького барокко. Вплив Нарбута і досі не втратив своєї сили. Між двома світ. війнами дійшло під його впливом до великого піднесення книжкової Г. на Зах. Укр. Землях, де з впливами Нарбута зливались впливи нового зах.-евр. мистецтва. Визначніші представники: П. Ковжун, М. Бутович, П. Холодний старший; О. Сорохтей, Е. Козак у карикатурі. В книжковій Г. працювали також В. Дядинюк і Я. Музика. На Центр. Землях А. Петрицький і ін.

У різних ґраверських техніках, передусім деревориті, працювали й залишили визначні твори В. Касіян, О. Кравченко, О. Сахновська, І. Падалка. На Зах. Землях О. Кульчицька, І. Іванець, Н. Хасевич, М. Осіньчук, В. Баляс. На еміґрації О. Архипенко, В. Цимбал, В. Масютин, С. Левицька, П. Омельченко, Ю. Вовк, В. Хмелюк.

В книжковій Г. і в різних ґраверських техніках працювали й працюють: О. Судомора, С. Гординський, П. Холодний, син, М. Михалевич, Г. Мазепа, М. Григоріїв, П. Андрусів, Я. Гніздовський, М. Дмитренко, М. Левицький, М. Білинський та ін. (докладніше див. ЕУ I, стор. 833 — 39).

В. Січинський


Графіт, мінерал, природний вуглець, який виступає в кристалічній або аморфній формі, важкоплавний і добрий провідник електрики й тому вживається для виробництва вогнетривкого посуду, електродів, олівців, мастил, фарб. Родовища Г. є на Україні в кристалічній смузі серед докембрійських ґнайсів перев. в трьох р-нах: Побозькому (Завалля), найважливішому Криворізькому (Петровське, Водянське) і Приозівському (Старокримське); сліди Г. знайдено також у півд.-сх. частині укр. Карпат (Чивчинські гори). Укр. Г. високолускуватий, змістовність 17 — 25%, у кращих родовищах 60 — 70%, запаси обчислених родовищ 30 000 000 т. На Україні є два збагачувальні заводи, що працюють на базі Завалівського (Завалля) і Старокримського (Маріюпіль) родовищ. 1940 р. УССР давала 1/3 продукції СССР.


Грдина Ярослав (* 1871), проф. теоретичної й прикладної механіки в Гірничому Ін-ті та ІНО в Дніпропетровському. Г. утворив зовсім новий відділ теоретичної механіки — механіку живих організмів та збудував нову систему уґрунтовання й викладу теоретичної механіки.

[Грдина Ярослав (1871, Плзень, Чехія — 1931, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Гребельний В. (Київ), плавець, чемпіон і рекордист України у плаванні клясичним стилем у 1950-их pp. (200 м — 2 : 48,4; 400 м — 5 : 57,3; 500 м — 7 : 38,5).


Гребенецький Олександер (* 1878), київ. педагог, чл. СВУ (належав до центр. шістки), 1930 засуджений на 6 р. суворого ув’язнення в Ярославлі, 1936 звільнений, незабаром заарештований знову, пізніша доля невідома.

[Гребенецький Олександер (1874, Фурси, Білоцерківський пов., Київ. губ. — 1937, Марійська АССР). 7.12.1937 засуджений „трійкою“ УНКВС до розстрілу, вирок виконано 8.12. того ж р. — Виправлення. Т. 11.]


Гребенів (V — 4), с. й курорт у долині р. Опору в Високому Бескиді, Славського р-ну Дрогобицької обл.


Гребенко, організатор сел. протинім. повстання влітку 1918 на Таращанщині, розбитий німцями б. м. Ставища в червні, перейшов до сов. Росії; його партизанські відділи дали початок больш. Таращанській дивізії.


Гребеняк Володимир (1892 — 1915), археолог і мистецтвознавець, співр. Музею НТШ у Львові, склав перший каталог його археологічного відділу (1913); праці в «ЗНТШ» про скитські пам’ятки в Галичині (1914) й про нові археологічні знахідки (1915).


Гребень Леонид (* 1888), зоотехнік, д. чл. АН УРСР і Всесоюзної Академії С.-Г. Наук; праці над удосконаленням асканської тонкорунної породи овець і укр. степових білих свиней.

[Гребень Леонид (1888, Кринки, Білорусь — 1980, Асканія-Нова, Херсонщина). — Виправлення. Т. 11.]


Гребінка (Гребінківський) (III — 13), с. м. т. над Оржицею, притокою Сули, р. ц. Полтавської обл., зал. вузол на лінії Київ-Полтава; Г. відома боями військ УНР з большевиками 1918 — 19, зокрема переможним боєм Ударної групи СС з больш. відділом Хименка в січні 1919.


Гребінка Євген (1812 — 48), письм.-романтик, родом з Полтавщини; з 1834 жив у Петербурзі, викладав літературу у військ. школах, був тісно зв’язаний із літ. колами. 1841 видав альманах «Ластівка» з передмовою «Так собі до земляків». Байки Г. («Малороссийские приказки», 1834) своєю доброю мовою, лаконічністю вислову й нац. кольоритом належать до найкращих в укр. літературі; написав кілька ліричних поезій (з них «Укр. мелодія» стала нар. піснею) і переклад поеми Пушкіна «Полтава» (1836), пройнятий елементами бурлеску. Г. писав також поезії і прозові твори рос. мовою, частково з укр. тематикою: «Рассказы пирятинца» (1837) в манері Гоголя, іст. поеми «Гетман Свирговский» (1839) і «Богдан» (1843), повість «Нежинский полковник Золотаренко» (1842), роман «Чайковский» (1843) та ін.; цими творами Г. належить до «укр. школи» в рос. літературі. Г. активно допомагав викупові Шевченка з кріпацтва і виданню «Кобзаря» 1840 р.

[Гребінка Євген (* хутір Убіжище бл. Пирятина — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Гребінки (IV — 11), с. на Пороссі, р. ц. Київської обл., цукроварня.


Гребінцева кераміка, прафінська кераміка неолітичної доби, прикрашена відтисками зубців гребінчастого знаряддя, трапляється в півн. районах України (А. Брюсов. «История неолитических племен СССР», 1952); див. ЕУ I, мал. на стор. 379.


Греблі (загати), гідротехн. споруди, що перегороджують русло чи долину водотечі (ріки, потоку) й тримають воду з одного свого боку на вищому рівні, ніж із другого (частина водотечі з вищим рівнем називається гор. б’єф, з нижчим рівнем — дол. б’єф). Перед Г., в гор. частині стікаючої води, створюються водоймища. Різниця рівня води перед і після Г. становить напір. За висотою напору розрізняють низьконапірні — до 15 м, середньонапірні — 15 — 40 м і високонапірні Г. — понад 40 м. Г. становлять основні частини гідровузлів і належать до найбільших будівельних споруд взагалі. Г. служать для добування водної енерґії (гідроелектростанції), поліпшення судноплавства, зрошування, водопостачання, як засіб проти повеней тощо; часто та сама гребля виконує кілька

завдань (Запорізька гребля затоплює пороги й робить Дніпро судноплавним, продукує енерґію, реґулює ріку під час повеней).

За матеріялом, з якого споруджуються Г., розрізняємо земляні (найстаріші) з однорідного чи різнорідного ґрунтів, а за способом будування — насипні, або намильні, кам’яні, бетонні й залізобетонні, дерев’яні (наповнені камінням і глиною). Серед великих і сер. найбільше Г. з бетону, які за конструкцією можуть бути гравітаційні, в пляні прямо- або криволінійні (Запорізька Г.), аркові (передають горизонтальний тиск води на береги) й контрфорсні. Щодо пропуску води є глухі й водозливні Г.: перші, звичайно земляні, не допускають, а другі роблять можливим перелив води через гребінь Г.

Г. існують з найдавніших часів. Перші відомості про Г. на Україні походять із 13 в. До 20 в. це були земляні або дерев’яні Г.; їх будували, щоб надавати руху водяним млинам і тартакам, для ставів і для меліорації. Лише з розвитком пром-сти, з заснуванням Г. для гідроелектростанцій, з удосконаленням виробництва бетону й залізобетону та механізацією будівництва, Г. набрали широкого розвитку. В 1920-их і 30-их pp. на Україні були споруджені малі й сер. Г., використані для електрифікації міст і сіл. Велике значення мало спорудження Запор. греблі на Дніпрі в 1927 — 32 pp. Ця гребля, тоді найбільша в Европі, архітектурно одна з найкращих у світі, збудована на ґранітному підґрунті й положена між скалистими берегами Дніпра; вона має криволінійну форму з радіюсом 600 м, довж. її 760,5 м (водозливна частина 611 м), висота 64 м, напір води становить бл. 40 м. Водозливна частина греблі поділена 49 биками на 48 рівних прогонів, прикритих плоскими масивними щитами — затворами 9,7 м висоти і 13,6 м ширини. Вики дають опору затворам і одночасно становлять

естакаду, по якій проходить металевий міст, що пов’язує обидва береги Дніпра. З боку гор. б’єфа на верху биків простягається «службовий» металевий міст із рейками, по яких пересуваються сильні підіймальні крани для піднесення й спущення щитів. З лівого боку греблі проходить трикамерна шлюза; на правому березі збудована гідроелектрична станція. Знищена німцями в 1943 p., вона була відбудована 1944 — 50 pp. Гол. інж. Запор. греблі був П. Непорожній, архітектурну частину Запор. греблі проєктували В. Веснін, Н. Коллі, Г. Орлов, С. Андрієвський. Реконструкцію здійснив Г. Орлов (див. також Дніпрельстан).

Крім Запор., великі Г. на Україні є в Кахівці, де в 1951 — 56 pp. споруджено на Дніпрі бетонну водозливну греблю, 450 м довжини, 32,7 м висоти (висота до верху водозливу 21 м), шир. (без водобою) 46,5 м, і глуху земляну греблю — 1 200 м руслової довж. і 30 м висоти. Обидві Г. становлять одне ціле: бетонна продовжує земляну. Бетонна Г. складається з 28 прогонів і в пляні прямолінійна; бетонні споруди Кахівської греблі потребували 650 000 м³ бетону, 30 000 т арматури і 10 000 т металевих конструкцій. Через Кахівські Ґ. проходять 2 шляхи: зал. і автомобільний 3 кляси (див. також Кахівський гідровузол).

В стані будування є великі Г.: на Дніпрі — Кременчуцька й Дніпродзержинська, на ріках Молочній, Дінці, на Дністрі б. Дубосар і низка менших (див. також Водоймища).

До малих і сер. Г., відбудованих після війни або збудованих наново, належать м. ін. збудовані для с.-г. вжитку бетонні: Корсунь-Шевченківська (архітект А. Доліщинський), Житомирська на р. Тетерів 1953 р. (М. Стайничук), в с. Летава на Збручі, в с. Стеблеве Черкаської обл., в с. Кунцево на р. Ворсклі Полтавської обл. й ін.; серед земляних Г.: Глібочківська (напір 11,2 м) на р. Росі, «Червоне руно» (напір 5,8 м) Ворошилоградської обл., «Комуніст» (напір 5,2 м) в Одеській обл. й ін. На зах. землях більші Г. є в Ужгороді на р. Уж і збудована 1956 р. найбільша на всю Зах. Україну бетонна на р. Тереблі б. Вільшан на Закарпатті.

Дослідження Г. провадить Ін-т Гідрології й Гідротехніки АН УРСР та Укр. Ін-т Гідротехніки й Меліорації.

Література: Днепрострой. Современная архитектура, VI. М. 1929; Березинский А. Затворы гидротехнических сооружений СССР. М. 1936; Близняк Е., Гришин М., Березинский А., Семанов Н., Ахутин А. Гидротехнические сооружения, I. П. 1938; Орлов Г. Днепрогэс возрождается. Архитектура и Строительство, XXI — XXII. 1946; Гришин М. Гидротехнические сооружения, I — II. М. 1947 — 49; Анисимов Н. Плотины. М. 1947.

А. Жуковський


Гребницький Флоріян († 1762), кат. київський митр. 1748 — 62 і архиєп. полоцький 1720 — 62. Оборонець прав Укр. Кат. Церкви перед поляками й росіянами, часто скликав з’їзди єпископів у справах адміністративної та церк. дисципліни.

[Гребницький Флоріян (1683, бл. Полоцьку, Білорусь — 1762, Струн бл. Полоцьку). — Виправлення. Т. 11.]


Гребня, див. Веслування.


Грегоращук Іван (* 1904), гром. діяч в Арґентіні, до 1954 гол. Укр. Центр. Репрезентації.


Грегоращук Михайло (1894 — 1953), гром. діяч в Арґентіні, куди прибув 1925 з Галичини; гол. Орг-ції Держ. Відродження України й ініціятор Укр. Центр. Репрезентації.


Грегорійчук Петро (* 1914), маляр, вчився в Ін-ті Пластичного Мистецтва в Кракові й у Варшавській Академії Мистецтв; працює у Львові, — портрети, жанрові образи.


Грейнер Анатоль, боксер, чемпіон України (Харків) й СССР у півлегкій вазі 1937 р.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.