[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 524-547.]

Попередня     Головна     Наступна





Діяківський Юхим (* 1875), візантолог, палеограф, архівознавець, родом з Херсонщини; бібліограф Всенар. Бібліотеки України, наук. співр. ВУАН у 1920-их pp. 1929 заарештований. Дальша доля невідома.


Діялект, різновид мови, яким говорить частина даного племени чи народу. Територіяльно Д. і собі розпадається на дрібніші місцеві говірки. Діялектні різниці — це вислід племінно-політ. стосунків у давніші доби (напр., півд. межа півд.-волинського Д. збігається з поль.-лит. політ. кордоном 14 — 16 в.). Процес виникання діялектних різниць проходить так, що якесь явище, постале в одному місці, намагається поширитися на дальшу територію, аж поки не зустрінеться з ін., супротивним діялектним явищем (на їх стику постають перехідні говірки, де відповідні явища охопили тільки певні категорії випадків, або мішані говірки, в яких у тій самій категорії вживаються всуміш явища то одного, то другого Д.) чи то з зовн. перешкодою — відсутністю живого стику мовців двох сусідніх говірок (через природні перешкоди, політ.-адміністративні або церк.-віроісповідні кордони).

Діялектні явища поширюються, крім стику мовців різних діялектів (на відпустах — прощах, на ярмарках, на відхожих заробітках, у війську, школі тощо), шляхом колонізації нової території (напр., поширення гуцульського Д. в Мармарощині й на Буковині в 17 — 19 в). Це може бути просте переймання особливости мови тих, які в очах переємців стоять політ., соц. чи культ. вище, або постання нової у висліді схрещення двох особливостей: тоді звичайно йдеться про спрощення якоїсь системи, яке сприємливіше для мовців обох схрещених говірок (напр., спрощення іменного відмінювання в укр. півд.-сх. говірках, які постали в висліді колонізаційного схрещення давніх півн. і (півд.-) зах. говірок).

Після стабілізації укр. літ. мови в 19 в. вживання діялектів характеризує гол. селянство; але протягом пол. 20 в. і серед нього — через церкву, школу, пресу, радіо — все більше втискаються елементи літ. мови, найскорше в фонетиці й морфології, повільніше в синтаксі й словництві, — а територіяльно — скоріше у підміських і пром. р-нах, особливо серед тих груп мовців, що найчастіш бувають поза своєю місцевістю (молодь, чоловіки). З другого боку, і літ. мова (сперта на півд.-сх. говірки, але в словництві й частково морфології з деякими півд.-зах. елементами) зазнає деяких змін під впливом говірок — гол. в словництві й фразеології.

Діялекти укр. мови поділяються тепер на: півн. (поліську) і півд. групи, поміж якими тягнеться широка смуга півд. говірок на півн. основі (себто істор. північних, асимільованих південними). Півн. межа цих перехідних говірок: лінія міст — Володава — Камінь Коширський — Степань — Київ — Ніжен — Глухів; півд. межа: лінія міст — Грубешів — Житомир — Переяслав — Лубні — Ромен — Суми. Основна різниця між цими обома групами — це роля наголосу при перезвуці давніх голосних Ђ, ō, ē в напрямі до і (дід — дЂдъ; дім — домъ; лід — ледъ); на півдні цей перехід відбувався незалежно від наголосу (льіс — льіси; дім — дімки), а на півночі — тільки під наголосом (лыес — льеси; мüст, муост — мосткí); те саме стосується й до голосного ’а із праслов. ę (на півн. — наголошене ’а, йа: зьать; ненаголошене е: міесец «місяць»). В дальшому — півн. Д. розпадається на: сх.-поліський (до Дніпра), сер.-поліський (між Дніпром і Горинню), зах.-поліський (між Горинню та Бугом-Лісною) і підляський. Головні різниці між ними полягають у різному розвитку дифтонгів на місці Ђ, ō, ē, в появі акання (у сх.-поліськім), дзекання й частково укання (в сер.-поліськім) або в морфологічних спільностях із півд.-зах. діялектами (зах.-поліські).

Півд. група діялектів розпадається на мало диференційований півд.-сх. Д. (говірки сер.-наддніпрянські, слобожанські й степові) і сильно розчленовану півд.-зах. групу говірок (приблизна межа: лінія міст Хвастів — Умань — Балта). У півд.-зах. групі розрізняються діялекти: півд.-волинський, подільський, наддністрянський (опільський), надсянський (долівський), покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, сер.-закарпатський, і лемківський. Різниці між ними полягають у збереженні низки архаїзмів у фонетиці й словозміні в трьох останніх (карпатських) діялектах та в ряді фонетичних і морфологічних іновацій в ін. діялектах. Особливі умови життя в горах і прадавні племінні відмінності (що вказують на зв’язки з півд. слов’янами), а також різні іншомовні домішки (рум., словацько-угор., поль. та нім.) вплинули на утворення різних особливостей у лексиці й фразеології саме карпатських говірок.

Іст. укр. мовна територія складалася з двох груп говірок: (сх.-) північної й (зах.-) південної. їх межі зазнали поважних пересунень в наслідок міґраційних рухів: відпливу степового населення хвилями на півн. зах. перед кочовиками (печенігами, половцями, татарами в 10 — 13 й 15 вв.) та поворотних колонізаційних просувань на півд. схід (14, 16 — 19 вв.); менші колонізаційні рухи відбувалися на Підляшші (13 в. на північ), в Карпатах (хребтами на захід 14 — 15 в.), на Закарпатті (лемки на півд. схід 18 в.; гуцули на південь у 17 — 19 в.).

Література: ЕУ I, стор. 344 — 45; Жилко Ф. Нариси з діялектології української мови. К. 1955.

О. Горбач


Діялектизми, слова, звороти і форми слів, властиві якомусь діялектові, але чужі літ. мові. Д. бувають фонетичні, морфологічні, синтаксичні, лексичні, фразеологічні й семантичні. Література використовує Д. з стилістичною метою, щоб створити місцевий кольорит, щоб імітувати усну мову персонажа, з сатиричною метою (напр., карпатські діялектизми в «Тінях забутих предків» Коцюбинського, раніше півн. діялектизми в творах Некрашевича). Деякі Д. письменники вносять у свої твори й несвідомо, під впливом рідної говірки (чернігівські у П. Куліша й Тичини, волинські у Л. Українки та ін.), що особливо часто траплялося в укр. мові через довгу неусталеність її літ. норм у 19 — на поч. 20 в.


Діялектологія, наука про діялекти даної мови, що вивчає їх описово або історично. Говірками зацікавилися на поч. 19 в. одночасно з розвитком романтизму і з зростанням заг. інтересу до нар. культури: в говірках стали шукати «незіпсованої» книжним впливом нац. мови. Цікавилися говірками особливо етнографи, не надаючи великої уваги суворій льокалізації явищ (Павловський, Лучкай, Максимович, Вагилевич, Головацький та ін.). Молодограматична школа мовознавців, що спиралася на світогляд позитивізму, стала використовувати дані говірок у порівнянні з писаними пам’ятками мови для усталення генези діялектів і мов (Михальчук, Тимченко). На межі романтичної Д. і молодограматичної стояли праці Потебні, Огоновського та ін. Побічно зв’язаний з молодограматизмом також доведений до пересад фонетичний напрям (Брок, Курило, Голоскевич, Йогансен) — із записуванням найдрібніших варіянтних, часто індивідуальних відхилень вимови. Захоплення точним фонетичним записуванням переважало після 1 світової війни особливо серед зах.-укр. і поль. дослідників укр. говірок. Систематичне вивчення геогр. поширення діялектних явищ («географія лінґвістична») почалося під кін. 19 в., коли були складені лінґвістичні атласи окремих мов (найперше — франц. — Жільєрон і Едмон, 1903 — 10). Виступаючи проти схематизму молодограматиків, представники лінґвістичної географії заперечували існування діялектів і обмежувалися на дослідженні територіяльного поширення окремих слів. В укр. Д. принципи лінґвістичної географії знайшли тільки помірковане застосування, гол. в працях Бузука, Янова, Штібера, К. Дейни, Панькевича, Я. Рудницького та ін. Вимога комплексного вивчення говірки як замкненої системи, висунена під впливом структуралізму в мовознавстві (Синявський, 1929), майже не була застосована через переслідування цього напряму в СССР. Сов. укр. Д. характеризувалась в 1930 — 40 pp. побоюванням описувати архаїчні говірки і в головному дилетантським фіксуванням впливу літ. мови на говірки (Данілов, Омельяненко, Рак та ін.).

До систематичного вивчення цілости укр. діялектів та їх клясифікації взявся «батько укр. Д.» Михальчук (1877) на підставі великої збірки матеріялів; згодом цю працю продовжували Соболевський (1892), Дурново (Московська Діялектологічна Комісія 1915), Зілинський (1916, 1933), Ганцов (1924) та Жилко (1955). В науці в основному зберігся погляд на клясифікацію укр. говірок, намічений Михальчуком, уточнений Ганцовим і доповнений у подробицях Зілинським (щодо півд.-зах. діялектів) та Панькевичем (див. Діялект).

На кін. 19 в. припадає початок систематичного вивчення окремих говірок: воно було зосереджене при університетських катедрах укр. мови та слов. філології (Львів, Краків, Люблин, Прага, Київ), при центр. і місц. наук. установах: Філологічна Секція й Етнографічна Комісія НТШ, Укр. Наук. Т-во в Києві, Діялектологічна Комісія 2 відділу Рос. Академії Наук; Діялектологічна Комісія ВУАН і згодом Ін-ту Мовознавства АН УРСР (що з 1948 готує діялектологічний атлас укр. мови). Були складені діялектологічні опитники («програми») й порадники (Михальчука - Кримського — 1909 по-рос. та Михальчука - Тимченка по-укр.; Синявського 1924, 1927; Тимченка 1925; Наконечного 1941 і Б. Ларіна 1948 і 1949). Дослідження провадилося в напрямі вивчення окремих говірок чи говірок у певному геогр.-політ. комплексі (Холмщина, Закарпаття, Чернігівщина, Полтавщина) і вивчення якогось одного явища в комплексі говірок (поліські дифтонги: Курило 1925, Ганцов 1924; перехід ’а в ’е: Курило 1928; лябіовеляризація — åўоў: Зілинський 1930). Лемківські говірки вивчали: Верхратський (1892, 1902), Гнатюк (1900), Шемлей (1934), Зілинський (1934, 1938), Штібер (1935, 1938), Я. Рудницький - Наконечна (1940); бойківські: Верхратський (1897), Свєнціцький (1913), Рабій (1932), А. Княжинський (1935), Я. Рудницький (1938), М. Парипа (1938), Зілинський (1938), Д. Бандрівський (1956); сер.-карпатські: Брок (1897, 1899), Верхратський (1899, 1901), Дурново (1928), Ґеровський (1934), І. Панькевич (1930, 1938), Наконечна Я. Рудницький (1940), Чередниченко (1948), Й. Дзендзелівський (1955); гуцульські: Верхратський (1883, 1908), Бонкало (1910), Кобилянський (1928), Янув (1928, 1938), Ґеровський (1934), Панькевич (1935), Курашкевіч (1938), Грабец (1948); покутсько-буковинські: П. Нестеровський (1905), Велигорський (1933), Кисілевський (1948); надсянські: Верхратський (1894, 1900), В. Шимановський (1897), Пшеп’юрська (1938); наддністрянські: Верхратський (1912), Янув (1926), Я. Рудницький (1943), П. Приступа (1953); подільські: В. Камінський (1902), Тимченко (1908), Голоскевич (1909), A. Сорочан (1912), В. Отроковський (1914), Яцимірський (1915), Грицак (1930), Дейна (1938, 1957), Губаржевський (1938), О. Мельничук (1951, 1952); півд.-волинські: Камінський (1904, 1910, 1913), С. Гаєвський (1915), П. Гладкий (1928), Наконечна - Фасмер (1934). Л. Рак (1937), І. Омельяненко (1938), Л. Бова-Ковальчук (1954); півд.-східні: М. Дикарев (1891), О. Ветухів (1894), Боґородіцький (1901), Ярошенко (1909, 1912), І. Бессараб (1915), Дорошкевич (1915), А. Бескровний (1927), Йогансен (1927), Б. Ткаченко (1927), Бузук (1928), Є. Рудницький (1928), В. Карпова (1951), Ф. Жилко (1954), В. Ващенко (1955), П. Лисенко (1955), Й. Дзендзелівський (1955); підляські: Шимановський (1897), І. Бессараб (1904), Й. Полівка (1913), Зілинський (1924), П. Расторгуєв (1928), Курашкевіч (1931); зах.-поліські: М. Карпинський (1888), Є. Карський (1903), І. Бичков (1908), Оссовський (1937), Сидорук (1948), Д. Телентюк (1953); сер.-поліські: Карський (1903), Камінський (1911), П. Лисенко (1954); сх.-поліські: А. Малинка (1892), B. Бєлявський (1903), Тимченко (1908), А. Марков (1910), В. Попов (1913), Ганцов (1923), Курило (1924), П. Попов (1925), А. Полевой (1926), Ю. Виноградський (1928), Бескровний (1928), Расторгуєв (1929), Синявський (1934), Ф. Жилко (1950, 1955), В. Брахнов (1950, 1954), Г. Їжакевич (1951), П. Лисенко (1953). Діялектологічний атлас Лемківщини Штібера почав виходити 1956.

О. Горбач


Діяріюш, назва щоденних записів на Україні 17 — 18 вв. Один з найстаріших «Діяріушъ албо списокъ дЂевъ правдивыхъ»... берестейського ігумена Атанасія Филиповича († 1648). Д. С. Зорки — секретара Б. Хмельницького не зберігся, але був використаний С. Величком та ін. авторами 18 в. З 18 в. збереглиса Д. Миколи Ханенка (видрукуваний за 1727 — 53 і в уривках за ін. pp.), багатий побутовими подробицами Д. Якова Марковича — «Дневныя записки» (опублікований за 1717 — 40 pp.), ведений в 1725 — 27 франц. мовою Д. Петра Апостола, латинською мовою писаний «Diariusz podróży» Пилипа Орлика (за 1720 — 32, досі не опублікований повністю). Поза тим відомі офіц. щоденні записи, ведені в Військ. Ген. Канцелярії за часів гетьманів Скоропадського й Апостола (з них видані Д. М. Ханенка за 1722 р. і Д. Пилипа Борзаковського та Ладинського за 1722 — 23 й ін.). Ряд діяріюшів лишається не опублікованим.


Діятроптов Петро (1859 — 1933), бактеріолог, гігієніст і гром. діяч. У 80-их pp. земський пов. сан. лікар у Єлисаветі; з 1892 р. до 1910 завідував Одеською Бактеріологічною Станцією; організував виготовлення протидифтерійної й ін. сироваток, провадив боротьбу з холерою й чумою. З 1910 р. проф. гігієни в Москві, засновник ряду наук. закладів та мед. видань.

[Діятропов (Діатропов) Петро (1860, Саранськ — 1934, Москва), з 1892 р. до 1907 завідував Одеською Бактеріологічною Станцією. — Виправлення. Т. 11.]


Дложевський Сергій (1889 — 1930), філолог-клясик, родом з -Поділля, проф. Київ., згодом Одеського Ун-ту й Ін-ту Нар. Освіти; дир. Іст.-Археологічного Музею і чл. Наук. при ВУАН Т-ва в Одесі. Дослідник іст. Риму, грец. і рим. культури, зокрема на Півд. Україні; брав участь у розкопах Ольвії; принагідні праці з укр. мовознавства (укр. безособові речення тощо).

[Дложевський Сергій (* Кам’янець Подільський — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Длуґош (Dlugosz) Ян (1415 — 80), поль. літописець, краківський канонік; автор великої (в 12 книгах) хроніки «Annales seu cronicae inclyti regni Poloniae opera», в якій використовує різні сх.-евр. літописи; на Д. часто посилалися укр. письменники 17 в.

[Длуґош (Długosz) Ян, „Annales seu cronicae incliti Regni Poloniae“. — Виправлення. Т. 11.]


Дмитерко Ганна (по чоловікові Ратич) (* 1893), десятник УСС, згодом УГА; в 1914 — 15 pp. брала участь у боях під Лисовичами й над Стрипою; тепер в ЗДА.

[Дмитерко Ганна (1893, Підберізці, Львівщина — 1981, Едісон, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]


Дмитерко Любомир (* 1911), письм. родом з Галичини, жив увесь час в УССР; в 20-их pp. був чл. літ. спілки «Західня Україна», на поч. 30-их pp. зазнав критики за «ідеологічну невитриманість» і відтоді належить до ортодоксальних письменників, що відгукуються на актуальні теми «соц. будівництва», «дружби народів» і т. д. Збірки поезій «Іду» (1930), «Товтри», «Молода земля», «Присяга вірних» (поема), «Книга боротьби», «Поезії» (30-і pp.); вірші 1941 — 45 pp. в збірниках «Слава», «На полі бою»; «Багряний ранок», «Гарячий суходіл», «Вітчизна»; зб. «Добрі сусіди» (1952); п’єси «Генерал Ватутін» (1947), «Навіки разом» (1949), «Проліски», «Шляхи людські», (1955); зб. оповідань «Вітер зі Сходу» (1930), романи «Обов’язок» (1938), «Розлука» (1956).

[Дмитерко Любомир (1911, Винники, Львівщина — 1985, Київ). П’єси „Лавровий вінок“ (1973), „Той перший день“ (1984), романи „Розлука“ (1957), „Крізь дні і ночі“ (1969), трилогія „Міст через прірву(1962 — 65), зб. віршів „Причетність“ (1975), „Земна вісь“ (1977), „Крутий поріг“ (1983). — Виправлення. Т. 11.]


Дмитрашко (Думитрашко) Райча (Родіон) († бл. 1705), полк., виходець із Сербії, на Україні з 1665, 1667 — 74 полк. переяславський.


Дмитренко Василь, актор першої пол. 19 в., з успіхом виступав у Харкові, автор водевілю «Кум-мірошник або сатана в бочці» (1850), що його довго виставляли аматорські й провінціяльні трупи.

[Дмитренко Василь, м. б. Дмитро (? — ?), псевд. Осип Бут. Родом імовірно з Луганщини. Водевілі „Панас-викрутас“ (1853), „Малоросійські вареники, або Останній день масниці“ (1856), „Одна година із коз. побуту“ (1866) та ін. — Виправлення. Т. 11.]


Дмитренко Михайло (* 1908), маляр і графік, родом з Полтавщини; скінчив Київський Художній Ін-т, 1936 — 39 був у ньому доц. малюнку. 1939 — 44 у Львові, де організував з ін. Спілку Мистців Зах. України; нині на еміґрації, в Канаді. Брав участь у виставках (з 1929) в Києві, Харкові, Львові, Зальцбурґу, Мюнхені, Нью-Йорку, Вашінґтоні, Торонто й ін. Співорганізатор ряду збірних виставок укр. мистців в Европі й Америці й мист. видань. Твори з укр. побуту, портрети, театральні костюми, книжкова графіка й ін.


Дмитрів Нестор (1863 — 1925), укр. гром. діяч в ЗДА, родом з Галичини, гр.-кат. свящ., діяч Укр. Нар. Союзу і в 1896 — 97 pp. ред. його органу «Свобода»; перший укр. свящ. в Канаді, куди протягом 1897 виїздив 2 рази для орг-ції укр. переселенців; автор статтей з піонерського життя українців в Канаді й ЗДА і іст. Укр. Нар. Союзу.


Дмитрієв Микола (1867 — 1908), гром. діяч, адвокат у Полтаві, чл. і деякий час гол. полтавської Громади; 1905 — 08 видавав популярний часопис «Рідний Край», де вмістив багато цінних матеріялів, зокрема в оборону укр. школи.

[Дмитріїв (Дмитрієв) Микола (1886, Улянівка, Харківщина — 1957, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Дмитріїв Микола (* 1886), географ, зокрема геоморфолог, в 1920-их pp. проф. ІНО, згодом Н. Д. Ін-ту Географії й Картографії в Харкові, з пол. 1930-их pp. проф. Харківського Ун-ту. Праці (перев. рос. мовою) з ділянки геоморфології України, зокрема про зледеніння, річкові долини, геоморфологічну районізацію і рельєф: «Географическое положение и орография Украины» (1927), «Рельєф УРСР» (1936), «К вопросу о происхождении лесса УССР» {1952), «Формы рельефа и ландшафты УССР, связанные с оледенением» (1956) і багато ін.


Дмитріївка (III — 13), с. над р. Ромен, притокою Сули, р. ц. Чернігівської обл.


Дмитріюк Василь (* 1890), гром. діяч на Підляшші й Берестейщині, лікар; в 1917 — 18 pp. лікар Слобідського Коша Армії УНР, з 1918 уповноважений Мін-ва Здоров’я УНР на півн.-зах. землях, в 1920 — 23 гол. «Просвіти» в Бересті, з 1922 — 28 pp. посол до поль. сойму; тепер в ЗДА.

[Дмитріюк Василь (1890, Костоплоти. Підляшшя — 1973, Боффало, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Дмитріюк Карло (1885 — 1921), брат Василя, гол. Холмського об’єднання в Москві в 1917 p., чл. Центр. Ради, губ. комісар освіти УНР для півн.-зах. земель в 1918 — 19 pp.


Дмитро (Солунський) св., проконсул в Ахайї, постраждав за віру 306 p.; особливо шанований був у Візантії й на старій Україні; з днем св. Д. (8. 11 н. ст.) зв’язані нар. звичаї ворожіння (коли хто умре, який буде врожай) і поминання померлих у суботу перед днем св. Д. («дідова субота»). Див. ЕУ I, стор. 239.


Дмитро, воєвода кн. гал. Данила Романовича в Києві; в 1240 завзято обороняв Київ від татар; після падіння міста був помилуваний Батиєм за хоробрість.


Дмитро Ростовський св., див. Тупталенко Дмитро св.


Дмовський (Dmowski) Роман (1864 — 1939), поль. політик, один з засновників і керівників вшехполь. (нац. дем.) партії, посол до II Думи і гол. Поль. Клюбу в Думі; 1917 — 19 pp. гол. Поль. Народового Комітету в Парижі, підписав за Польщу 1919 р. версальський договір; 1923 поль. мін. закордонних справ, противник самостійности України й прихильник розподілу її між Польщею і СССР, що висловив в брутальній формі в своєму творі «Świat powojenny і Polska» (1932).


Дмоховський Степан (* 1874), лікар-дентист, гром. діяч в Перемишлі в 1910 — 20-их pp., зокрема в осв. й спорт. ділянках, у 30-их pp. у Львові, де зорганізував Укр. Фотографічне Т-во, тепер в ЗДА.


«Дневникъ Рускій», тижневий орган політ. т-ва Собор Руський, що протидіяло Головній Руській Раді, виходив у Львові 1848 р. за ред. І. Вагилевича кирилицею й латинкою.


Дніпрельстан, див. Дніпровська Гідроелектростанція.


Дніпро, найбільша ріка України і третя в Европі (більші Волга й Дунай), від світанку історії зв’язана з життям укр. народу, «священна ріка» України. Довжина — 2 285 км, з них на території РСФСР — 485 км, БССР — 595, на протязі 115 км кордон УССР і БССР і на території УССР — 1090 км. Величина сточища Д. 503 000 км², в тому ч. на території УССР — 289 000 км² (48% усієї УССР); на сточище Д. припадає 42% всієї укр. нац. території і 36% всіх укр. етногр. земель.

Д. пливе серединою України з півн. на півд., перетинає всі її основні природно-госп. смуги — лісову, лісостепову й степову, в’яже їх між собою і з морем. З давно заселених основних укр. земель лише Галицька земля, зах. частина Волинської і Закарпаття лежать за межами сточища Д. Із сточища Д. — легкий перехід до сусідніх сточищ, положених від нього на півн.-зах., до Висли, де лежить укр. Побужжя, до Німану й Двини, натомість трудний перехід до ін. сточищ — Дністра й Бога на півд. зах., Волги на півн. сх. і Дону на сході, бо притоки цих рік наближаються до приток Д. в смузі височин і вони загалом маловодні. Та обставина, що сточища Д. й Прип’яті, не кажучи вже про Буг, мають легке сполучення з Вислою, полегшувала поль. експансію на укр. землі. З другого боку, значення Д., як об’єднуючого чинника, що сполучав до того ж із Чорним м., зменшували Дніпрові пороги в степовій смузі на довжині 70 км. Не зважаючи на це, Д. був провідною віссю першої укр. держави, над ним постало ядро другої — Запорізька Січ. Д. — найпотужніша водна артерія України, її гол. водний шлях і джерело гідроенерґії.

В. К.


Великій ролі, яку відіграв Дніпро-Славута в історії України, відповідає споконвічна пошана й любов до нього в укр. народі. Д., нерозривно поєднаний з Києвом, багато разів згадується вже в «Повісті временних літ», з ним пов’язується леґенда про св. апостола Андрія, оповідання про хрищення України-Руси, про війни засновників Київської Держави з численними ворогами. «Слово о полку Ігореві» містить звертання Ярославни: «О Дніпре Славутичу», яке свідчить про давність цього шанобливого фолкльорного епітету. Його ми знаходимо і в нар. думах: «Тогда козаки собі добре дбали, к Дніпру-Славуті низенько уклоняли» (Дума про Самійла Кішку). Поряд усної творчости, що з Д. зв’язує старовинні перекази, думи і пісні, до Д. звертається вже література часів Коз. Держави («Вірші на жалосний погреб... Сагайдачного», драма «Милость Божія», коз. літописи). Нац. відродження 19 в. підносить тему Д. в укр. літературі й мистецтві. Образ Д. якнайтісніше зв’язаний з усією творчістю Тараса Шевченка, набираючи глибокого значення — символа іст. долі укр. народу. Шевченків «Заповіт» і поховання поета над Д. великою мірою визначили і нині живу традицію шанування Д. як укр. нац. святині.

М. Г.



Фізична географія Д. Д. — типова велика рівнинна р. з невеликим спадом і швидкістю, значною мінливістю водостану, нестійкістю русла й мілинами; Д. має відносно мало закрутів Особливістю Д. є його пороги — нині залиті водою. В засаді південниковий напрям тенії Д. розпадається на кілька відтинків: від джерел до Орші Д. пливе на півд. захід, далі до Києва прямо на півд., від Києва до Дніпропетровського на півд. сх.; згодом, до Запоріжжя, йде другий, коротший (довжина 90 км), південниковий відтинок Д. в р-ні порогів, звідки Д. тече до свого лиману в півд.-зах. напрямі. Таким чином Д. утворює на території України великий лук, звернений на схід, що вдвоє збільшує шлях Дніпром із Центр. України до Чорного м. (віддаль Київ — гирло Д. по прямій лінії становить 450 км, рікою — 950 км). Течію Д. можна поділити на три частини: гор. — від джерел до Києва (1 333 км, з них 255 км у межах України), сер. (разом із кол. порожистою частиною) — від Києва до Запоріжжя (621 км) і дол. — до моря (331 км).

Джерела Д. є в півн.-зах. частині Середньої височини — на Валдайській височині, яка становить гідрографічний вузол, що з нього, крім Д., випливають Волга, Зах. Двина і Ловать, на вис. 220 м, серед торфяного болота. У верхній частині до м. Дорогобужа Д. являє собою невелику річку і пливе серед лісистої рівнини, його ширина — до 30 м. Нижче від Дорогобужа до Орші Д. тече в зах. напрямі, поширюється до 40 — 120 м і стає сплавним, а під час високого водостану навіть судноплавним; вище від Орші Д. перетинає девонські вапняки, утворюючи невеликі Кобеляцькі пороги. Від Орші до Києва Д. пливе просто на південь і б. Рогачева виходить на Поліську низовину; від м. Лоєва він тече територією України. Тут сточище Д. сильно збільшується, бо він приймає в цій частині течії свої найбільші основні притоки — на білор. території: правобічну й многоводну Березину (довж. — 613 км, величина сточища — 24 530 км²) і лівобічний Сож (648 км і 42140 км²), на території України — Прип’ять (802 км і 114 300 км²) і Десну (1187 км і 88 840 км²); невеликі притоки на Україні — Тетерів та Ірпінь. Після впадіння цих рік сточище Д. зростає до 328 000 км² (б. Києва), ширина доходить до 700 м. глибина до 8 м. Витрата води (кількість, що пропливає в ріці за 1 сек.) зростає з 45 м³ б. Орші до 108 м³ б. Рогачева і 1 380 м³ б. Києва. Сточище гор. Д. має найбільшу із всього сточища густоту річної сітки (0,3 км на 1 км²), найбільше опадів 550 — 650 мм), воно є найбільше заліснене (25%) і заболочене. Тут є справжній резервуар для Д.

Від Києва до Дніпропетровського Д. тече в півд-сх. напрямі на пограниччі Придніпровської височини й Придніпровської низовини. Долина Д. тут виразно асиметрична: правий берег підноситься на 100 — 150 м над рівнем p., він порізаний глибоко втятими долинами і ярами та заліснений і створює мальовничий гірський краєвид; на таких «Дніпровських горах» лежить Київ (див. мал. на стор. 70 і 76 ЕУ I), нижче б. Канева, на Чернечій, тепер Тарасовій горі — могила Тараса Шевченка. Лівий берег низький, піщаний, часто вкритий сосновим лісом, підноситься на схід широкими терасами. Долина ріки широка — 6 — 10 км, б. Переяслава й Черкас навіть 15 — 18 км, ширина р. — 200 — 1 200 м; нижче від Черкас ріка ділиться на відноги й утворює острови; глибина дуже мінлива: від IV» м на мілинах до 12 м. Притоки, що їх приймає Д. в своїй сер. течії, менші, ніж у гор., і далеко бідніші на воду; правобічні притоки: Стугна, Рось і Тясмин — короткі й пливуть перев. вузькими руслами, вирізьбленими в ґранітовому підложжі; лівобічні, що випливають здебільша на Середній височині й перепливають усю Придніпровську низовину, довші, широкі, часто підмоклі, з низькими берегами й терасами; це Трубіж, Супій, Сула (457 км, сточище 19 640 км²) з Удаєм, Псьол (806 км і 22 820 км²), Ворскла (421 км і 21 400 км²) і Самара (391 км і 23 180 км²). Всі вони лише незначно збільшують кількість води в Д.

Спад Д. між Києвом і гирлом Тясмину дуже слабий — 6 см на 1 км, далі він стає більший, бо Д. входить до Укр. кристалічного масиву. Д. перетинає його в південниковому напрямі на довж. 90 км між Дніпропетровським і Запоріжжям. Д. пливе тут вузькою, до 100 м глибини, втятою долиною й утворює типовий ґранітовий краєвид (див. ЕУ I). Русло Д. звужується тут до 300 — 800 м, а нижче від останнього порога б. села Кічкасу, поблизу Запоріжжя, навіть до 175 м, маючи в твердому ґранітовому підкладі славнозвісні Дніпрові пороги; їх є 9, а дрібних, т. зв. забор, бл. 60. Спад ріки на порожистому відтинку дорівнював 50 см на 1 км, швидкість на терені порогів доходила винятково до 6 м на 1 сек. Із спорудженням греблі на Д. вище Запоріжжя в 1932 р. було зв’язане затоплення порогів і, тим самим, цілковита зміна краєвиду. Нині на місці залитих порогів є штучне озеро (ім. Леніна) з площею 320 км² див. (Дніпровська Гідроелектростанція).

На протязі сер. частини своєї течії Д. пливе через лісостепову (до Кременчука) і степову смугу. Число опадів тут менше, ніж у сточищі гор. Д. (3 550 мм на півн., до 400 б. Запоріжжя), ліс становить ледве 5%, притоки Д. маловодні; тому Д. тут не збільшує своїх водних запасів.

Нижче від Запоріжжя Д. входить у степову, суху (300 — 400 мм опадів) рівнину Причорноморського низу й повільно тече на півд. зах. до моря. Нижче від звуження русла Д. б. Кічкасу, напроти м. Запоріжжя, ділиться на 2 відноги, які обтікають великий скелястий ґранітовий острів Хортицю, кол. осідок Запор. Січі; ширина долини Д. тут 4 км. Далі долина Д. поширюється до 20 км, ріка тече багатьома відногами болотистою рівниною, яку на весні й під час літніх повеней заливає вода. Увесь терен цих плавнів укритий листяним лісом, очеретом, рогозою, заливними луками, озерами й болотами. Найбільші плавні простягаються між Д. і його лівобічною притокою Конкою — т. зв. Великий Луг (шир. до 20 км, довж. до 60 км), відділений вузькою смугою плавнів поблизу м. Никополя від другого широкого комплексу Базавлуцьких плавнів. Нижче від м. Базавлука долина Д. знову звужується, ширина заплавини становить 3 — 7 км, а при впадінні Д. до лиману — до 10 км. До м. Кахівки обидва береги Д. високі (б. Никополя 80 м), від Кахівки лівий — низький. Долина Д. вище від Кахівки зазнала змін після спорудження другої великої греблі на Д. б. Кахівки й виникнення великого Кахівського водоймища (2 300 км²), яке залило увесь простір плавнів.

Нижче від Кахівки (106 км від Дніпрового лиману) починається гирлова частина Д. Ріка тече тут на своїх грубих (до 70 м) алювіяльних відкладах, посталих у висліді опускання в четвертинному періоді прибережної смуги Причорноморського низу, що також спричинило залиття гирла Д. (й ін. чорноморських рік) і створення лиманів та заболочення плавнів. Починаючи від Херсону (32 км від лиману), Д. поділяється на відноги й утворює велику дельту (350 км²) з безліччю острівців та озер; бл. 2/3 дельти займають плавні, 1/3 — води. Д. вливається в Дніпрово-Бозький лиман (див. також мал. 46 в ЕУ I) кількома мілкими гирлами; найважливіші з них Збурівське, Кізилмицьке і Бокач або Рвач; поглиблення останнього дає можливість морським пароплавам доходити до Херсону. До дол. Д. вливаються невеликі степові річки: Конка, Базавлук, Білозерка і більша р. Інгулець (довж. — 551 км, сточище — 14 870 км²).

Д., як і всі його притоки, рівнинна ріка із малим спадом: пересічно 11 см на 1 км, себто 0,00011%. Більший спад, як це видно з поздовжнього профілю долини (див. мал.), позначається при джерелах (0,00062) і на порожистій частині (бл. 0,0005), в гор. і сер. течії він утримується в межах 0,00007 — 0,00009; спад нижнього Д. — 0,000045, себто 45 мм на 1 км. Швидкість течії Д. залежить від спаду і водостану; на порогах вона досягала 5 м на сек. й більше, в дол. Д. майже непомітна, а. в сер. і гор. течії становить бл. 1,5 м на сек.

Водостан Д. Майже вся вода, що її несе Д., атмосферного походження; вона доходить до Д., стікаючи по поверхні чи підземними струмками, виходячи на поверхню джерелами, звичайно в долинах рік. У сточищі Д. випадає пересічно 235 км³ атмосферної води на рік; із цієї кількости-до моря Д. доносить ледве 52 км³, себто кругло 22%, а 78% суми опадів випаровує. В сточищі гор. Д. до Києва (336 000 км²) випаровує 75% опадів (див. діяграма в ЕУ I, стор. 94), в сточищі сер. Д. (124 000 км²) — 87% у сточищі дол. Д. — понад 90%. Основним джерелом водопостачання для Д. є сніжний покрив, на другому місці — ґрунтові води, на третьому — дощові води. В гор. частині сточища бл. 50% Дніпрових вод походить із талих вод, 1/4 з дощових. 1/4 з ґрунтових; з посуванням по течії Д. вниз зменшується частка дощових вод, а збільшуються частки талих і, особливо, ґрунтових (для сер. течії — 33%? для дол. — 42%). Отже, найбільший відсоток води (55 — 57% річної кількости) стікає у весняні місяці (березень — травень), коли тануть сніги, найменший — взимку (12%), коли звичайною формою опадів є сніг, що лежить до весни, і ріки живляться підземними водами; на літо (червень — серпень) припадає 17 — 21% річного стоку, на осінь (вересень — листопад) — 12 — 14%. Відхилення від цих пересічних даних бувають досить великі, напр., весняний стік води в Києві коливається в різні роки, становлячи від 46 до 78% річного стоку. Гол. масу води, яка тече в море, постачає Дніпрові гор. сточище вище від Києва, зокрема гор. Д. з Березиною й Сожем 35%, Прип’ять 26% і Десна 21%. Таким чином режим стоку Д. формується в сточищі гор. Д., в лісовій смузі, і далі Д. вже не збагачується на воду. Отже, коли б. Києва рікою стікає пересічно 1 380 м³/сек. (в Лоєві на кордоні України перед впадінням Десни й Прип’яті — 590, в Білорусі вище гирла Березини — ледве 210), то дальший зріст стоку повільний (б. Кременчука 1 480 м³/сек., при гирлі 1 670 м³/сек.). Найбільший переплив припадає на весняні місяці — пересічно б. Києва 7 000 м³/сек., під час великої повені на весні 1931 перепливало навіть 23 100 м³/сек. Залежно від величини стоку, але також від морфології русла й долини ріки міняється рівень води між зимовим маловоддям і весняним максимумом; він коливається в межах Білоруси від 2 — 5 до 8 м, в межах України від 2 до 5 м.

Взимку Д. замерзає звичайно після 20-денної температури нижче 0° Ц. Замерзання надходить з півночі, а скресання льодового покриву з півдня. Пересічний реченець появи льоду на ріці й скресання для окремих станцій: Київ 17. 12. і 24. 3, Черкаси 23. 12 і 22. 3, Запоріжжя 5. 1. і 9. 3, Херсон 3. 1. і 3. 3. Поступове замерзання з півночі і скресання з півдня до півночі — корисне тим, що на Д. затори криги та спричинені ними повені належать до рідких явищ. Великі весняні повені спричиняються наглим піднесенням температури в гор. сточищі ріки й великим напливом снігових вод, що не мають змоги протиснутися руслом і заливають річкову долину.

Водний режим Д. зазнав і далі зазнає досить великих змін під впливом будівництва водоймищ. Ріка перетворюється на ряд довгих штучних озер, відділених греблями й штучними водоспадами від природних відтинків ріки; побіч прориті напали з численними шлюзами. Водостан Д. під впливом водоймищ стає більш вирівняним — особливо підноситься під час найнижчого водостану влітку й взимку; нижче гребель скорочується час тривання льодового покриву (напр., нижче греблі Дніпрогесу на відтинку 30 км).

Завдяки малому спадові русла й відносно попільній течії, кількість завислих у воді Д. мінеральних часток невелика й зменшується в міру просування вниз по течії: напр., пересічна річна кількість завислого у воді намулу б. Могилева 82 г на 1 м³ води, під Києвом 42,5 г на 1 м³. б. Верхньодніпровського зменшується до 27,5 г на 1 м³ (вплив Дніпровського водоймища), під Херсоном 13 г на 1 м³. Загалом є багато гумусових домішок. Найбільша каламутність води спостерігається під час весняних повеней. Пересічно протягом року б. Кременчука Д. транспортує 2 200 000 т завислих наносів. У воді Д. є небагато хем. речовин — кількість усіх мінеральних солей, розпущених у воді (кальційних солей, хлоридів та ін.) коливається пересічно між 200 і 250 мг на 1 л води; вода Д. м’яка.

І. Тесля


Фавна Д. мас, крім форм із великим геогр. поширенням, низку форм, характеристичних лише для Чорноморсько-Озівського басейну; в дельті Д. є форми морського походження, багато реліктових організмів. Загалом дол. Д. багатший на види риб (60 — 65), ніж Д. вище порогів (б. Києва 40 — 42). До складу іхтіофавни Д. належать перев. коропові; прохідні й півпрохідні риби (осятрові, оселедці, тараня й ін.), які раніше заходили високо по течії, після спорудження водоймищ б. Запоріжжя й Кахівки затримуються на греблі, а то й не виходять із дол. течії. В іхтіофавні водоймищ зникли типові річкові риби, і їх місце займають озерні форми: лящ (бл. 40% вилову), щука, сом, плітка, окунь. Дол. Д. важливий для рибного промислу тим, що в його плавнях відбувається масовий нерест ляща, судака й ін. пром. риб. Д. дає бл. 80% усієї виловленої в річках УССР риби — 78 000 — 110 000 центнерів на рік; найбільше значення має дол. Д., де з 1 км виловлюють пересічно 19 500 кг риби; у весняний період у виловах мають важливе значення прохідні й півпрохідні риби. Відсотковий склад риб у пром. ловах Д.: 16,3% — щука, 11,7 — лящ, 10,7 — густира, 8,8 — плітка, 4,4 — лин. 4,3 — верховодка, 3,0 — підуст. 2,9 — судак, 2,4 — червоноочка, нижче 2% — сом, в’язь, окунь й ін.

Е. Ж.


Дніпровий шлях у минулому. Д. відомий був під назвою Бористен давнім грекам, згодом римлянам і вже тоді мав у своїй дол. частині, нижче порогів, значення водного шляху. Але ролю важливого шляху відіграв Д. за княжих часів, коли став основного складовою частиною варязького шляху, що в’язав Чорне й Балтицьке моря і вів до Візантії. Над Д. лежала столиця держави — Київ, на теренах, де сходилися важливі водні шляхи, над Д. або в його безпосередньому сусідстві, а також над його великими притоками лежали всі важливі міста, за винятком гал. і волинських, зокрема столиці князівств: Чернігів. Переяслав, Турів, з ін. міст над самим Дніпром — Любеч, Вишгород, Треполь, Заруб, Канів, Родня, при гирлі Д. Олеше. Т після зайняття степів кочовиками в 10 в. найбільші зусилля Київської держави йшли в тому напрямі, щоб утримати в своїх руках Дніпровий шлях, єдину лінію, яка через зайняті кочовиками степи в’язала П. з морем. Велике коліно Д. в степах продовжувало цей шлях, а Дніпрові пороги його особливо утруднювали. Але в 11 в. далеко від земель, які перебували під постійним впливом князів, лежали нижче порогів форпости Київської держави — Хортиця на Дніпровому острові й пристань Олеше. Зміцнення кочовиків, з одного боку, і ослаблення Києва, з другого, були причиною того, що Дніпровий шлях ставав усе менш доступний і що від кін. 12 в. його функції став перебирати більше на зах. положений Дністровий шлях із столицею Гал. князівства — Галичем (див. Дністер). Завоювання України татарами положило кінець Дніпровому шляхові і значенню Дніпрових міст; опанування всього Д. лит. великим кн. Витовтом на поч. 15 в. мало короткотривалий характер.

Значення Д. відродилося в 16 і, гол., у 17 в., проте не як цілого, але на двох відтинках. Над дол. Д. глибоко в степах в цей час створена була Запор. Січ, зачаток другої Української Держави. Її осередок — Січ міняє своє місце, але вона лишається в р-ні Дніпрових плавнів. Д. був коз. шляхом у Чорне м., болота й плавні захищали Січ від татар і тур. галер. За Богдана Хмельницького Д. став гол. рікою коз. держави. В добу «руїни», коли держава Б. Хмельницького розпалася на Лівобережну і Правобережну з окремими гетьманами, війни між претендентами, що намагалися об’єднати державу, раз-у-раз супроводилися переходами через Дніпро (зокрема походи Тетері, Брюховецького і Дорошенка в 1660-их pp.). Д. на довгій лінії від Лосва до Кременчука (за винятком околиць Києва) став границею моск. і поль. сфери інтересів аж до 1793 р. В межах Лит.-Поль. держави мав комунікаційне значення гор. Д. і його правобічні притоки, зокрема Прип’ять, і Десна; транспорт, перев. лісових продуктів, був скерований на зах. і півн. зах. до Висли, Шинна й Балтицького м. В 18 в., коли в Европі стали розуміти значення річкового транспорту. Д., ще за Польщі, сполучили каналами з ін. річковими системами: в 1765 — 68 pp. система Д. була сполучена із сточищем Німана каналом Оґінського, в 1775 р. закінчено спорудження Королівського канала, що в’язав Д. з Вислою (через Мухавець, притоку Бугу, з притокою Прип’яті Пиною); обидва канали були споруджені з приватної ініціятиви, щоб дати можливість транспортувати лісові багатства Полісся до балтицьких портів Данціґу й Клайпеди (Мемеля). На території Білоруси був збудований 1797 р. Березинський канал, що в’язав Д. із Зах. Двиною.

Дніпровий шлях у 19 — 20 в. В кін. 18 в. увесь Д. опинився в руках Рос. Імперії, і це помітно вплинуло на його значення як водного шляху. Від цього часу беруть початок спроби реґуляції Д. і усунення порогів, щоб створити суцільний водний шлях. Але ці праці, як і більш ґрунтовні в 1843 — 54, не мали великого значення (докладніше див. Дніпрові пороги), а в другій пол. 19 в., коли вся увага була звернута на будівництво залізниць, і зовсім припинилися. Д. був і далі поділений на два відтинки: вище й нижче порогів. Транспорт на Д. відбувався до пол. 19 в. перев. на плотах (ліс) і на дерев’яних суднах (зерно). З 1857 р. бере початок пароплавство на Д. (перші спроби 1823 p.). В 20 в. знову почалися на Д. реґуляційні праці, що мали на меті зменшити природні труднощі для судноплавства, які постають із природного режиму: нестійкість русла, зокрема фарватера, зміна водостану, поділ на відноги, обміління та ін. На поч. 20 в. було закріплене річище Д. б. Києва, поглиблене його русло, очищене вище Дніпропетровського від забор і цим забезпечено глибину ріки на відтинку вище Києва до 0,8 м, між Києвом і порогами — до 1 м, нижче порогів — до 1,8 м, а нижче Кахівки — навіть до 4,2 м; був збудований порт у Києві і впорядковано ряд пристаней. Проєкти затоплення порогів, створення гідроелектростанцій і з’єднання Д. судноплавними каналами з Двиною (шлях Херсон — Рига), Вислою (Київ — Данціґ) та Дінцем і Донецьким басейном не були реалізовані в наслідок війни 1914 — 18 pp. Не зміг реалізувати цих заходів і Департамент Водного Госп-ва новопосталої Укр. Держави, який ці проєкти перебрав. Не зважаючи на недостатні реґуляційні роботи, транспортове значення Д. перед першою світовою війною зросло:


Пароплавів

Непарових суден

В роках:

1 884

1 912

1 884

1 912

Дніпро вище порогів

74

265

959

1 447

Дніпро нижче порогів і дол. Бог

65

141

766

1 119

Разом

139

406

1725

2 566

За той же час пересічна річна вартість вантажів, транспортованих Д., зросла із 162 000 000 карб, в 1888 — 92 pp. до 270 000 000 в 1908 — 12 pp. В 1912 р. перевезено 2 260 000 т вантажів, що давало 5% всерос. річкових перевозів і ледве 2% всього вантажообігу підрос. України; пасажирів перевезено 2 400 000. У вантажному русі вище порогів гол. місце займало дерево, що йшло в безлісний степ (його перевантажували на залізниці в Черкасах, Кременчуці й гол. в Дніпропетровському), в частині течії нижче порогів — насамперед збіжжя (у вантажообігу всього Д. 1913 р. дерево складало 55%, зерно 27%).

З 1917 р. рух на Д. сильно підупав: ч. пароплавів зменшилося в 1924 до 76, непароплавних суден — до 131, перевіз вантажів — до 300 000 т, пасажирів — до 1 700 000, пристані були знищені, русло Д., не чищене цілими роками, замулилося. Згодом рух вантажів піднісся: до 752 000 т в 1928 p., 2 018 000 т в 1930 р. і 2 960 000 т в 1932 (числа для всього басейну Д. на території УССР в межах 1938 p.).



Проблема Великого Дніпра. Дальший розвиток використання Д. зв’язаний із реалізацією проблем т. зв. Великого Дніпра, які теоретично були поставлені на поч. 20 в. Ці пляни передбачали здійснення цілого комплексу поєднаних між собою заходів: удосконалення вже існуючого водного транспорту, використання друго- та третьорядних приток, пов’язання Д. каналами з водними шляхами сусідніх басейнів, використання водної енерґії для пром-сти і сіль. госп-ва, використання води Д. для наводнення й меліораційних цілей (див. також Водне господарство). Шляхом спорудження ряду гідровузлів мав бути утворений суцільний глибокий Дніпровий шлях із численними шлюзами, забезпечений водою по змозі рівномірно у всі пори року; надмір води на півн. мав бути переданий на посушливий південь, а здобутий у гідровузлах спад ріки використаний для електроенерґії; одночасно з цим мало бути відводнене Полісся і наводнене посушливе півд. Подніпров’я. Першим етапом у реалізації проблеми Великого Дніпра було спорудження в 1927 — 32 нижче порогів, поблизу м. Запоріжжя, Дніпрогесу, затоплення порогів і створення електростанції з потужністю 558 000 квт, через що постав суцільний водний Дніпровий шлях і сильно збільшився вантажообіг: з 2 960 000 т в 1932 р. до 5 800 000 т у 1935 р. і бл. 10 000 000 т у 1940 р. (в усьому басейні Д. на території УССР у межах 1938 p.), або 2,5% всього вантажообігу УССР; в 1935 р. перевезено 4 800 000 пасажирів (3% всього пасажирського руху в УССР). Але сов. влада не реалізувала дальших етапів розбудови Великого Д., не провела іриґаційних робіт на дол. Придніпров’ї й навіть не використала відповідно водної енерґії ріки, бо через брак реґуляційних робіт, надмірне винищення лісів і зменшення дрібних приватних водоймищ — селянських ставів і загат, які реґулювали стік, вода до водоймищ Д. надходила нерівномірно впродовж року.

Після знищення споруд Дніпрогесу під час війни і їх реконструкції (1948) та збільшення потужности електростанції до 750 000 квт почався другий етап реалізації Великого Д., а саме в 1950 — 55 pp. збудовано другий гідровузол — Кахівський на дол. Д.; до складу його входять гребля й велике водоймище (2 300 км², 19 мільярдів м³), електростанція з потужністю 312 000 квт, ряд каналів для транспорту й іриґації. З цим етапом пов’язане створення безперервного водного шляху від моря до Дніпропетровського (730 км), вкритого шлюзами й приступного для великих кораблів. Надвишка води Кахівського гідровузла спричиниться до зрошення дол. Придніпров’я й Півн. Криму за допомогою півд.-укр. й півн. кримського каналів, широкої іриґаційної мережі та водоймищ над р. Молочною (6 мільярдів м³) і ряду менших (див. також Водне господарство, Водоймища). 1958 запляновано розпочати будову канала від Кахівського водоймища до Кривого Рогу, що має забезпечити Криворіжжя технічною і питною водою. Будуються два дальші гідровузли на Д., менший Дніпродзержинський (водоймище 620 км², 2,5 мільярдів м³, потужність ГЕС — 250 000 квт) і потужний Кременчуцький (водоймище 2 520 км², 18 мільярдів м³ потужність ГЕС — 450 000 квт). Обидва вони, особливо Кременчуцький, дадуть змогу реґулювати сплив весняних Дніпрових вод, збільшити виробництво всіх електростанцій нижче Кременчука і за допомогою шлюз продовжити судноплавство від моря до Кременчука (900 км). Під кін. 1950-их pp. має розпочатися спорудження Канівського й Київського гідровузлів, а згодом ряду менших гідростанцій на Д. вище від Києва й на його притоках на терені УССР, а також Білоруської ССР і РСФСР, аж по Дорогобуж, і пов’язані з цим меліораційні роботи на Поліссі. Проєкти сполучити Д. з ін. річними системами далі плянування не пішли. Сюди належать проєкти сполучити Д.: 1. з Донецьким басейном через р. Самару та її притоку Вовчу з Дінцем та його притокою Торець; далі на черзі було б сполучення з Доном і через канал Волга — Дін із системою Волги й Каспійським морем; 2. через Десну з Окою, отже з Волгою й Москвою; 3. з Вислою через Прип’ять і Буг шляхом реконструкції Дніпровсько-Бузького капала; 4. з Німаном шляхом реконструкції канала Оґінського; 5. з Двиною через відновлення Березинського канала (шлях Херсон — Київ) і 6. продовження останнього шляху через Ловать, озеро Ільмень, Волхов і озеро Ладоґа до Неви, Ленінграду й Білого м. (через канал ім. Сталіна). Реалізація цих плянів пов’язала б Україну і Дніпровий шлях із Чорним. Озівським, Балтицькнм. Каспійським і Білим морями і створила б із Києва потужний вузол водних шляхів.

Сучасний транспорт на Д. На Д. припадає половина всіх річних шляхів України і основна частіша (бл. 60%) перевезення вантажів і ще більше — пасажирів. Нині вантажообіг у Дніпровому басейні на території УССР доходить мабуть до 30 млн. т (1912 р. — 12,3 млн. т). У зв’язку з госп. змінами і з створенням суцільного Дніпрового шляху змінився й характер вантажів. До революції перевозилися по Д. перев. дерево (55%) і збіжжя (27%), в 1940 р. на ці вантажі припадало лише 32% і 14%. Тепер у вантажообігу, крім дерева, відіграють ролю будів. матеріяли й цемент, нафтопродукти, кам’яне вугілля, залізна й манґанова руда, збіжжя, метали. Гол. порти Д. лежать на перехрестях із зал. вузлами. Найважливішим портом Д. є Київ (1/2 вантажообігу басейну), вузол водних шляхів (вгору і вниз по Д. й по великих його притоках — Прип’яті, Десні, Сожі) і важливий перевантажувальний вузол. Другим щодо ваги портом, одночасно річковим і морським, є Херсон, де перевантажують нафтові продукти з моря на Д., а дерево, манґанову руду, хліб і метали з Д. на море. Дніпропетровський порт є важливим для Донбасу; тут перевантажують лісові продукти з Д. залізницями в Донбас і приймають донецьке вугілля. В Черкасах перевантажують лісові продукти, сплавлені Д. до Одеси, в Кременчуці для Харкова й Миколаєва; в Запоріжжі вантажать дерево з гор. Д., нафтові продукти — з дол. Д.. з Кривого Рогу — залізну руду, а відправляють вугілля, метали й сіль, які надходять з Донбасу. З ін. портів треба згадати Дніпродзержинське, Никопіль (манґанова руда), Кахівку тощо.

В. Кубійович

Література: Максимович М. Днепр и его бассейн. К. 1901; Оппоков Е. Режим речного стока в бассейне верхнего Днепра до г. Киева, I — II. П. 1904 — 14; Рудницький С Основи землезнання України. Л. — Ужгород 1924 — 26; Огиевский А. Режим стока Верхнего и Среднего Днепра. К. 1932; Артемьевский А. Исследование весеннего половодья на p. Днепре за период 1877 — 1931 гг К 1933; Воблий К. Проблема Великого Дніпра. Критика, І. Л. 1933; Шовгенів І. Водне господарство в басейні р. Дніпра на Україні. В. 1934: Кубійович В. Географія укр. і суміжних земель (розділи VII, XX). Кр. — Л. 1943: Сухомел Г. — Швець Г. Дніпро працює на комунізм. Наука і Життя, IV. 1956; див. також список літератури при ст. Водне господарство.


«Дніпро», ілюстрований двотижневик, орган Укр. Правос. Церкви ЗДА (архиєп І. Теодоровича). виходив 1922 — 50, спочатку в Чікаґо (1922 — 26). 1927 як місячник, під назвою «Сіяч», і 1928 — 50 в Філядельфії; пізніше Д. змінило «Українське Православне Слово».


«Дніпро», літ.-художній і гром.-політ. журн. — місячник у Києві, орган ЦК Комсомолу України, вид. «Молодь»: заснований був 1927 як орган ЦК Комсомолу «Молодняк», одночасно орган однойменної групи сов. письменників. У 30-их pp. був перейменований на «Молодий Більшовик» Нинішню мазву має з 1944 р. Містячи заг.-літ. твори, віддає перевагу молодшим письменникам. Тепер відповідальний ред. О. Підсуха.


«Дніпро», календар-альманах. вид. Укр. Т-ва Допомоги Еміґрантам з України, виходив у Львові 1923 — 39: ред. Л. Білецький і В. Завадський (1923), В. Дорошенко (1924 — 39); серед співр. були М. Вороний, К. Гриневичева, Д. Донцов, Д. Дорошенко, Ф. Дудко, А. Жук, І. і Ю. Липа, О. Лотоцький, І. Мазепа, Є. Маланюк, С. Сірополко і ін. Альманах містив багато мемуарно-іст. матеріялів.


Дніпрова Чайка, псевд. письменниці Людмили Березиної — по чоловікові Василевської (1861 — 1927), родом з Херсонщини. Почала літ. діяльність із 1884 p., друкувалася в альманахах і часописах («Правда», «Зоря», «ЛНВ» та ін.). Реалістичні оповідання з життя селянства й інтеліґенції почасти написані під народницькими впливами («Чудний», «Хрестонос», «Знахарка», «Вольтер’янець» тощо), ін. твори, зокрема цикл «Морські малюнки» (1900), «Шпаки», «Плавні горять», «Самоцвіти» та ін., являють собою ліричні етюди в прозі — символічні мініятюри й належать до укр. модернізму. Поза тим поезії, лібретта до дитячих опер М. Лисенка «Пан Коцький», «Зимова краля», «Зима і Весна»), спільно з С. Русовою та А. Грабенком — «Коза-Дереза» й ін. Вибрані твори, за ред. і з статтею М. Івченка, вийшли 1929 (в-во «Час»).

[Дніпрова Чайка (* Карлівка — † Германівка, Київщина). Твори для дітей: вірші „Зима“, „Весна“, „Голосіння дітвори“; on. „Буряк“, „Краплі-мандрівниці“; казки „Казка про Сонце та його сина“, „Грецька казка“. Цікавилася фолкльором: „Нар. пісні з голосу Дніпрової Чайки та в її записах“ (1974). „Вибрані твори“ видано в Києві 1987. — Виправлення. Т. 11.]


Дніпровий Алюмінійовий Комбінат (ДАК) у Запоріжжі, див. Алюмінійова промисловість.


Дніпрові пороги й забори виступали в Дніпрі до 1932, себто до спорудження Дніпровської Гідроелектростанції й затоплення їх між Дніпропетровським і Запоріжжям на відтинку 90 км, де Дніпро прорізує Укр. кристалічну смугу. Дніпрове дно усіяне тут підводними й надводними скелями, камінням, бовдурами, а ріка ділиться на ряд відног; якщо каміння й скелі перетинають частину течії, вони називаються заборами, якщо всю ріку, — порогами. Пороги, числом 9, лежать на протязі 70 км від Лоцманської Кам’янки, за 15 км нижче від Дніпропетровського, до Кічкасу, забори — всіх понад 30, з них  6 — положені і вище, до Кременчука.

На порожистому відтинку Дніпро спадав на 33,5 м на протязі 70 км, себто 0,47 м на 1 км, при чому спадання між порогами було мінімальне; натомість на просторі порогів воно доходило навіть до 1%, а швидкість течії до 6 м на сек. (Дніпро «б’є», «шумить», «реве»). Пороги й великі забори йшли за таким порядком: Кодацький, або Старокайдацький, з 4 лавами, Волошинова забора, незначний Сурський, Лоханський з 3 лавами, Стрільча забора, Звонецький (Дзвонецький), Тягинська забора, найбільший Ненаситець, або Дід, із 7 лавами, Воронова й Крива забори, Вовнізький (Вовніг, Внук) і три останні менші — Будило, Лишній і Вільний, або Гадючий. Д. п. і з. робили неможливою суцільну плавбу по всьому Дніпрі й розбивали її на два відтинки — вище і нижче порогів (див. Дніпро). Тому з 18 в. почалися спроби вреґулювання порожистого відтинка Дніпра, зокрема від часів, коли увесь Дніпро був уже в кордонах Рос. імперії. Перші роботи в 1785 р. (полк. Фалєєва) і в 1795 — 1807 pp. (за проєктами де Волана) не дали поважних результатів, у 1843 — 54 pp. викопано на всіх порогах уздовж лівого берега канали й усунено найнебезпечніші скелі в заборах, але канали були вузькі й мілкі, так що судна й далі йшли не лише цим «Новим ходом», але й «старим» або «козачим», себто природними прогалинами в лавах порогів і забор уздовж правого берега Дніпра. Плавба пароплавами в порожистій частині була неможлива, веслові й вітрильні судна проходили пороги лише під час високого водостану, в малу воду проходили самі плоти й то тільки вниз по течії. Проблема плавби по порожистій частині Дніпра була розв’язана лише після затоплення порогів і забор.

[Дніпрові пороги й забори, стор. 537, Схематичний перекрій, у 2 р. леґенди, м. б.: 1 — Кодацький. — Виправлення. Т. 11.]

В. Кубійович


«Дніпрові Хвилі», ілюстрований тижневик, виходив з ініціятиви М. Богуславського в Катеринославі 1910 — 14; фактичний ред. Д. Дорошенко (1910 — 13), згодом В. Біднов (1914). «Д. X.», поза інформаційним матеріялом, містили літ. твори й іст. праці; серед співробітників були Д. Яворницький, Л. Біднова, І. Труба й ін.


Дніпрово-Бозький лиман, затока, утворена від затоплення гирла Дніпра й Бога Чорним морем, від якого відділена Кірнбурнською косою; довж. — 55 км., шир. 4 — 12 км., глибина 1 — 2,3 м, вода солонувата, час замерзання бл. 2 місяців.


Дніпрово-Бузький канал (кол. Королівський), канал на Поліссі, що в’яже р. Дніпро і Вислу; він сполучає р. Пину, притоку Прип’яті, з Мухавцем, притокою Буга; Д.-Б. к. лежить у кордонах Білоруської СССР, але на укр. етногр. території. Д.-Б. к. був збудований за Польщі в 1775 — 76 pp. і поширений в 1846 — 48 pp.; воду постачали канали від Білого й Оріхівського озер; транспорт відбувався лише на весні й восени, коли глибина води доходила до 1,5 м. Д.-Б. к. був реконструйований 1940 — 41 і знову, після знищення під час війни, в 1945 — 46, коли його поглиблено й ч. шлюз зменшено з 22 до 10. Через Д.-Б. к. транспортується перев. дерево і будів. матеріяли.


Дніпровська Гідроелектростанція (Дніпрогес, Дніпрельстан — Дніпровська електростанція), найбільша гідростанція України, до спорудження волзьких гідростанцій — найбільша в Европі, розташована на правому березі Дніпра, вище від м. Запоріжжя (і острова Хортиці, нижче від останнього порога). Проєкт спорудження гідростанції був запропонований 1905 p., хоч попередні проєкти греблі для затоплення порогової частини Дніпра, щоб зробити його судноплавним по всій течії, датуються ще минулим століттям. Один із вдалих варіянтів гідростанції являв собою проєкт укр. інж. Могилка. Але в сов. часи прийнятий був проєкт І. Александрова. Дніпрогес входив до числа перших 10 гідростанцій за пляном держ. комісії електрифікації СССР; будівництво Д. Г. потужністю 558 000 квт (800 000 кінських сил) почалося 1927 p.; 1932 p. стали діяти перші 5 гідрогенераторів із 9. У будівництві станції брали участь амер. спеціялісти на чолі з полк. Купером. Всі будів. механізми й перше устаткування для гідроспоруд були імпортовані із ЗДА. Спорудження залізобетонної греблі (див. Греблі), довж. 760 м, висотою 60 м, зумовило піднесення рівня води Дніпра вище від греблі на 37,8 м і цим самим залиття Дніпрових порогів, що створило можливість безперервної плавби Дніпром. Трикамерна шлюза довжиною бл. 2 км, розташована на лівому березі Д., служить для проходу суден. Заставлені греблею води Д. створили просторе водоймище, що виповнило вузьку долину Дніпра до Дніпропетровського; довжина цього штучного озера (т. зв. «озеро Леніна») — бл. 140 км, ширина в гор. частині перевалено 1½ км, в дол. — 3 км, площа — 320 км², глибина до 60 м, затримує майже 1,5 мільярда кубічних метрів води.

До війни Д. Г. працювала на проєктну потужність, але в осінньо-літні місяці виробництво електроенерґії через низький рівень води у водоймищі (в наслідок вирубування лісів у верхів’ях Дніпра та його приток) різко зменшувалося (працювали тільки 2 турбіни з 9, та й то не на повну потужність). Це спричиняло періодичне напруження в енерґетичному балянсі Придніпров’я, і тому електрифікація р-ну, зокрема в сіль. місцевостях, не була здійснена в запроєктованому розмірі.

Перед відступом у 1941 сов. військо висадило греблю, частину устатковання вивезло, а решту знищило. Нім. окупаційна влада частково відновила станцію, але перед відступом 1943 знову знищила її. В 1944 — 4.7 pp. відбудовані були З аґреґати, в 50-тих pp. решта, тепер працюють 9 турбін із заг. потужністю 650 000 кіловат. Завдяки автоматизації, на одній зміні працюють лише шість осіб.

Енерґії Дніпрогесу не досить для потреб госп-ва Придніпровського р-ну; тому ще до війни створено Придніпровське енерґокільце, куди ввійшли Дціпродзержинська й Криворізька теплові електростанції, а також заводські (напр., зав. ім. Петровського). Після війни Дніпровська енерґосистема була об’єднана з Донецькою в Південну. Тільки наприкінці 1955 p., з пуском Кахівської ГЕС, усунено напружений балянс електроенерґії в Півд. енерґетичній системі. (Див. також Дніпро).

А. Поплюйко


Дніпровська кристалічна гряда, див. Український кристалічний масив.


Дніпровська лінія укріплень, створена рос. урядом 1770 — 74 pp. під час ростур. війни для охорони півд. кордонів від тат. нападів замість старих укріплень т. зв. Білгородської і Укр. прикордонної лінії (в межах Полтавщини й Харківщини), що втрачали значення з пересуненням кордонів на південь. Д. л., довж. бл. 200 верст, ішла від Дніпра, від кріпости Олександрівської (нині м. Запоріжжя), до кріпости св. Петра (пізніше Бердянське, нині Осипенко на Озівському м.). Службу в невеликих укріпленнях лінії несли козаки. Відігравши стратегічну ролю під час рос.-тур. війни 1768 — 74 pp., після приєднання Криму до Рос. Імперії Д. л. перестала існувати.


Дніпровська низовина, див. Придніпровська низовина.


Дніпровський Іван (1895 — 1934), справжнє прізвище Шевченко, письм., родом з Херсонщини. Належав до літ. орг-цій «Гарт», Вапліте і Пролітфронт, був одним із найближчих однодумців Хвильового. Почав письменницьку діяльність із поем: «Донбас» (1922), зб. «Плуг» (1924) та ін. Згодом визначився драмами «Любов і дим» (1926) та «Яблуневий полон» (1927), що викликала гостру критику після постави її Бортником у «Березолі», і оповіданнями. Сюжети взяті з часів світової війни й революції; серед заг. руїни, ними спричиненої, гинуть осамітнені одиниці, безпорадні перед жорстокістю подій. Написані в виразно експресіоністичній манері, ці оповідання, видані в збірниках «Заради неї» (1928, 1929) і «Ацельдама» (1932), були, поряд з ін. творами Д., заборонені відразу по його смерті (вмер на туберкульозу в кін. 1934), як ворожі сов. офіц. лінії в літературі. В 1956 в Спілці Письменників України поставлено питання про часткову «реабілітацію» творчости Д.

[Дніпровський Іван (* Каланчак, Таврія — † Ялта). — Виправлення. Т. 11.]

М. Г.


Дніпровський металюрґійний завод ім. Ф. Дзержинського, в м. Дніпродзержинське (кол. Кам’янське), найбільший метал. зав. України, другий в СССР після Магнітогорського комбінату, збудований в 1887 — 89 pp. Півд.-Рос. Дніпровським Метал. Т-вом на чужоземні капітали. Перед першою світовою війною був найбільшим метал. заводом Рос. Імперії. Мав 5 доменних печей, 10 мартеновських, 3 бесемерівські конвертори, рейко-балковий, листовальцівний, залізо-вальцівний, середньосортний, дротяний, осебандажний, ковальсько-механічний, вогнетрикий та ін. цехи; вагонобудів. цех був пізніше відокремлений у самостійне виробництво. В 1913 Д. м. з. виробив понад 499 000 т чавуну, 368 000 т сталі й 299 000 т вальців. Після революції відновив роботу 1925 р. До 1924 р. був реконструйований (споруджено 3 домни, мартенівський цех з 3 стандартними 125 т печами, блюмінґ і універсальний стан); зруйнований 1941, був знову реконструйований, так що в 1949 він виробляв чавуну на 44% більше, ніж до війни, а сталі на 37%. За 1951 — 55 pp. на зав. збудовано 3 доменні печі, 9 мартенівських, 3 аґльомераційні ленти, 1 вальцівний стан. В 1956 р. урухомлений трубозаготівельний стан з продуктивністю 1 786 000 т (в тому ч. 875 000 т трубної заготівлі), домна ч. 12 з корисним об’ємом 1 386 м³ (з добовою видатністю 1900 т) і мартенівські печі з «садженням» 370 т (піч ч. 19 з річною видатністю 110 000 т). Після урухомлення домни ч. 12 зав. витоплюватиме чавуну більше, ніж вся Росія до 1917 р. (4 200 000 т). У 1955 р. зав. витопив 3 — 3 500 000 т чавуну.

А. П.


Дніпровський промисловий район (також Промислове Придніпров’я, Придніпровський промисловий р-н, в другій пол. 1920-их pp. вживали назви «Запоріжжя»), другий після Донбасу р-н важкої пром-сти України, розташований в центр. частині Степової України в коліні р. Дніпра на території більшої частини Дніпропетровської обл. і сусідньої частини Запорізької; територія бл. 30 000 км², населення на 1956 р. бл. 2,8 мільйонів.

Своєю природою, минулим і нар. госп-вом Д. п. р. подібний до степової України, з тією різницею, що в 1880-их pp. розвинулася тут, так само як і в сусідньому Донецькому басейні, важка пром-сть, яка змінила екон. й демографічне обличчя Д. п. р. (див. Степова Україна, Запоріжжя). На відміну від Донбасу пром-сть Д. п. р. не поширилася по всьому цьому р-ну, але творить кілька гнізд, відокремлених широкими хліборобськими просторами; це одночасно великі людські скупчення, в яких живе нині бл. 1,8 мільйона населення, або приблизно 3/4 всього населення Д. п. p.; в цих скупченнях живе бл. 400 осіб на 1 км², в ін. частині р-ну ледве 40. Найбільшим і найважливішим з цих гнізд є Д. п. р. у власному значенні цього слова — м. Дніпропетровське і сусідні — Дніпродзержинське, Новомосковське і Верхньо-Дніпровське; над Дніпром лежить другий р-н — м. Запоріжжя з околицями і найменше скупчення — Никопіль; віддалено від Дніпра лежить лише четвертий пром. р-н — Кривий Ріг.

Підставою для розвитку пром-сти Д. п. р. є наявність величезних, світового значення родовищ руд — залізної в Кривому Розі та манганової в Никополі, недалеко від Донбасу з його великими запасами вугілля, що коксується, зручне географічне положення на перехресті шляхів з півночі на південь і з заходу на схід і те, що його перетинає гол. водна артерія України — Дніпро, який, крім транспортового значення, від часу спорудження Дніпрогесу є важливим джерелом енерґії і постачає воду для різних галузей важкої пром-сти (тоді як Донбасові бракує води). До природних багатств Д. п. р. належать також будів. матеріяли, вогнетривкі глини та особливо б. Верхньо-Дніпровського й Криворіжжя родовища бурого вугілля і наявність кам’яного вугілля, що коксується, в півн.-сх. частині Дніпропетровської обл. (продовження Донбасу на зах.), що незабаром може стати паливною базою придніпровської металюрґії.

До 1880 р. нинішній Д. п. р. становив, як і вся Катеринославська губ., до складу якої він входив, та степова Україна, р-н екстенсивного хліборобства; невеликі міста — губ. Катеринослав (нині Дніпропетровське), пов. Олександрівське (нині Запоріжжя) і Новомосковське мали характер торг.-адміністративних осередків. Розвиток Д. п. р. зв’язаний з будівництвом Донецької (1878) і Катеринославської (нині Сталінської — 1884) залізниць, які пов’язали Донбас з Кривим Рогом. На перехресті цієї залізниці з Дніпром постає в Катеринославі й сусідньому Каменському (тепер Дніпродзержинське) металюрґійна пром-сть на базі Криворізької залізної руди (віддаль б. 120 км) і донецького вугілля (віддаль б. 150 км). У 1887 р. почав працювати в Катеринославі великий Олександрівський металюрґійний зав. Брянського т-ва (нині ім. Петровського — див.), 1889 — трубовальцівний зав. (нині ім. Леніна — див.), згодом сталеливарний зав., листопрокатний та вальцювальний зав., дротяно-цвяховий; 1887 — 89 pp. збудовано в селі Кам’янці над Дніпром, вище Катеринослава, найпотужніший зав. цього р-ну — Дніпровський металюрґійний зав. Південно-Дніпровського металюрґійного т-ва (нині зав. ім. Дзержинського — див.). 1902 вступив до експлуатації поблизу Кривого Рогу невеликий чавуноливарний Ґданський зав. На поч. 20 в. нові металюрґійні підприємства більше не будувалися, але вже існуючі заводи дуже розширювалися.

Напередодні першої світової війни Олександрівський та Дніпровський заводи виробляли разом бл. 830 000 тонн чавуну річно, що складало 26,7% всієї виплавки України (на Д. п. р. в цілому припадало 29%, на Донбас — 58%) або бл. 18% всього витопу чавуну в Росії. Дніпровський зав. був на першому місці в Росії розмірами витопу чавуну, сталі та виробництвом прокату. Частина виробленої в Д. п. р. металюрґійної продукції, перероблялася на місці, частина збувалася на внутр. ринкові, і досить велика кількість металю вивозилася за межі Росії. Значно менше значення мала металообробна пром-сть (насамперед сіль.-госп. машинобудування, гол. в Катеринославі, також в Олександрівському й інших містах), деревообробна (ліс ішов з гор. басейну Дніпра) і харчова (гол. млинарська). У своєму розвиткові гірничо-рудна пром-сть Криворіжжя та Никополя перевищила ріст металюрґійної пром-сти України. На Криворізький залізорудний басейн припадало більше 70% загальнорос. добування залізної руди (в 1900 р. — 3,4 міл., 1913 р. — 6,4 міл. т). Криворізькою рудою постачалася чорна металюрґія України та центру Росії, частина її йшла на зовн. ринок; експортувалася й манґанова руда Никополя. Питома вага Никопільського манґанорудного басейну в заг. імперському добуванні напередодні війни складала 21,2% (в 1900 р. — 90 000 т, в 1913 — 276 000 т).

Під час революції важка пром-сть Д. п. р. перебувала в цілковитій стаґнації; лише 1923 р. була пущена перша домна на зав. ім. Петровського, далі почалося поступове відновлення заводів, що були в стані консервації. Продукція чавуну досягла довоєнного рівня в 1928 р. і творила 38% продукції чавуну УССР (до війни — лише 29%). Треба ще додати, що в 1920 і 30-их pp. побудовано низку нових залізниць, які тісніше зв’язали Кривий Ріг з Донбасом, зокрема через Запоріжжя і Никопіль.

В 30-их pp. аж до 1941 підставою економіки Д. п. р. була і далі важка промсть, але крім рудної і металюрґійної пром-сти почало розвиватися також різноманітне машинобудування, до війни розвинене мало. Значно зросло добування залізної (1940 р. — 18 міл. т) і ще більше манґанової (1940 — 1 міл. т) руд. Металюрґійна пром-сть зросла як шляхом реконструкції давніх заводів у Дніпропетровському (зокрема зав. ім. Петровського, ім. Леніна, ім. Лібкнехта й ім. Комінтерну, перероблений з трьох невеликих заводів, Дніпропетровський зав. металюрґійного устаткування), в Дніпродзержинському (Дніпровський металюрґійний зав. ім. Ф. Дзержинського), так і створенням нових, і то в р-нах, в яких доти не було металюрґії: в Кривому Розі (металюрґійний комбінат і коксохемічний зав.), в Никополі (трубовальцівний зав.), Новомосковському (бляхопрокатний зав.) і зокрема в Запоріжжі. Запоріжжя виросло на другий, побіч Дніпропетровського, металюрґійний осередок Д. п. р. (гол. одиниця «Запоріжсталь») і працює на залізній руді Кривого Рогу, манґановій з Никополя й на вугіллі Донбасу, яке переробляє Запорізький коксохемічний зав.; «Запоріжсталь» користується дешевою електроенерґією з Дніпрогесу, яка йому особливо потрібна для витопу електросталі, алюмінію і магнію. Великий хем. завод використовує напівпродукти коксування для виготовлення нафталіну, бензолю тощо та виробляє сульфатні добрива (перше місце в СССР). В Запоріжжі збудований також великий зав. сіль-госп. машинобудування «Комунар», зав. автомоторів й ін. Разом 1940 р. випродуковано в Д. п. р. 3 800 000 т чавуну (41,3% продукції УССР) і 4 000 000 сталі (46,4% продукції УССР).

До великих підприємств, збудованих до 1941 p., треба ще зарахувати: зав. автотракторної пром-сти ім. Красіна, стрілочний зав. в системі залізничого транспорту, зав. промтранспортного машинобудування (усі у Дніпропетровському); було розпочато будівництво авіозаводу, устаткування для якого постачалося з Німеччини аж до самого поч. війни, значно розширився зав. хемічного машинобудування ім. Артема (в Дніпропетровському) і вагонобудів. зав. ім. газ. «Правда» (в Дніпродзержинському), постали великі паротяго- і вагоноремонтні заводи; був пущений в експлуатацію великий деревообробний комбінат «Детальбуд», який частково працював на оборонну пром-сть. На всіх металюрґійних заводах будуються цехи для виробництва за спеціяльними замовленнями військ. пром-сти. В зв’язку з недостачею електроенерґії та недостатньою продукцією Дніпрогесу, будуються теплові електростанції в Дніпродзержинському на 96 000 квт і Криворізька ТЕЦ на 120 000 квт. Павлоградський обозний зав. військ. призначення перетворився в найбільше підприємство цього типу на Україні. Незадовго до війни на станції Баглей (б. Дніпродзержинського) збудований новий коксохемічний зав. і азотно-туковий комбінат. Натомість не пішла вперед харчова й легка пром-сть.

Під час сов.-нім. війни Д. п. р. був дуже зруйнований. Значна частина демонтованого устаткування була вивезена на схід і після війни майже не була повернена. Відбудова пром-сти по війні була закінчена в 1948 — 50 pp. З металюрґійних заводів найбільше розвинувся зав. ім. Дзержинського (до війни витоплював понад 1 міл. т. чавуну щороку); 1949 р. він давав на 44% більше продукції, ніж до війни, а сталі на 37%. Був відбудований та поширений Криворізький зав., на якому пущено бесемерівський цех та прокатні стани. В 1956 р. виробництво чавуну Д. п. р. досягло понад 7 міл. т. і 6,5 міл. т сталі (числа приблизні). Були відбудовані та розширені рудні копалини Криворіжжя; 1950 р. перевищено довійськ. рівень, а з 1950 р. до кін. 1955 р. добування залізної руди зросло в 2,5 рази, почалася розробка руди відкритим способом і використання залізистих кварцитів, запаси яких у багато разів перевищують запаси червоного залізняку; 1956 р. став до ладу Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат. Никопільський мангановий басейн добував манґанового концентрату на поч. 1955 р. в 2,4 рази більше, ніж 1940 р. З машинобудів. виробництв варто відзначити розбудову зав. сіль.-госп. машин. В галузі легкої та харчової пром-сти будівництво йде багато повільніше, ніж в галузі важкої пром-сти, і надто відстає від потреб р-ну.

Дуже змінюється паливна база Д. п. p., який на 60-і pp. покриватиме свої потреби за рахунок внутр. добування вугілля по р-ну. Верхньодніпровський буровугільний р-н даватиме кілька мільйонів тонн вугілля на рік. На лівобережній частині (західній Донбас) передбачено будівництво понад 10.0 шахт, з потужністю 600 — 900 000 т кам’яного вугілля кожна. На терені Д. п. р. відкрито досить великі родовища природного газу. Будуються газопроводи для постачання Дніпродзержинського і Дніпропетровського коксовим газом. Передбачається значно поліпшити енерґетичний балянс области, коли стане до ладу Дніпродзержинська ГЕС, потужністю на 250 000 квт, будову якої вже розпочато.

Намічені пляном завдання в галузі розвитку нар. госп.-ва в основному не змінять індустріяльного обличчя области. Виникає велика паливна пром-сть і р-н по-старому залишається центром зосередження важкої пром-сти України, який вивозить руди, чорні метали, хемічне та металюрґійне устаткування, транспортові засоби, мостові конструкції екскаваторів, гірничо-рудне устаткування та ін. Див. також Дніпропетровське, Запоріжжя, Кривий Ріг, Никопіль та ін. міста Д. п. р.

Література: Степанов П. География промышленности СССР. М. 1950; Нариси екон. географії УРСР, т. II, вид. АН УРСР. К. 1952; Хижняк М. Нижнее Приднепровье. К. 1956; Экономическая география СССР, Советские Социалистические Республики. М. 1957.

А. Поплюйко


Дніпровські дивізії, відділи, зорганізовані під час повстання проти гетьмана Скоропадського в околицях Трипілля, Радомишля, Хвастова, Василькова та Білої Церкви; командиром 1 Дніпровської дивізії був отаман Ф. Тимченко, згодом отаман Данченко, 2 — отаман Зелений. При облозі Києва в листопаді-грудні 1918 Д. д. становили ліве крило обложної армії. В січні 1919 р. 2 Дніпровська дивізія відмовилася коритися наказам Директорії УНР, але виступ цей був скоро зліквідований. Невелика її частина була вислана на гал. фронт; більшість повернулася на Трипільщину, де під командуванням Зеленого влітку 1919 виступила проти большевиків.


Дніпровсько-Донецька западина, див. Північноукраїнська западина.


Дніпрогес, див. Дніпровська Гідроелектростанція.


Дніпродзержинське (V — 15), кол. Кам’янське, м. обл. підпорядкування Дніпропетровської обл., положене на правому березі Дніпра; пристань, важливий пром. осередок України. Д. завдячує свій розвиток металюрґійному заводові, заснованому 1887 — 89; 1917 р. перетворене на м., з 1936 р. — нова назва — Дніпродзержинське.

Характеристичне сильне зростання населення: 1923 р. — 17 000 меш., 1926 р. — 34 000, 1939 р. — 148 000, 1956 р. — 163 000. Металюрґійна, машинобудів., хемічна і цементна промсть, зокрема Дніпровський металюрґійний зав. ім. Дзержинського, збудований на базі реконструкції кол. Дніпровського зав.; з ін. — вагонобудів. зав. ім. газети «Правда», коксохемічний зав. ім. Орджонікідзе, цементний, азотно-добривний. Металюрґійний Ін-т, 2 технікуми.


Дніпропетровська область, область у межах УССР, положена в центр. частині Степової України, обабіч сер. Дніпра; 32 600 км², 2,5 міл. мешк. (1956), 28 районів, 9 міст, 30 с. м. т.


Дніпропетровське (V — 16, до 1926 назва Катеринослав), п’яте за величиною м. України (1956 р. — 575 000 меш.), лежить у півн. частині степової смуги над Дніпром, перед його порогами, на перехресті Дніпрового шляху із зал., що в’яже Донбас із Кривим Рогом; один із найбільших центрів металюрґії, важливий культ. осередок, обласний центр.

Катеринослав був заснований колонізатором Півд. України кн. Г. Потьомкіном 1783 р. на місці запор. с. Половиця, збудованого козаком Глобою, і дістав назву на честь Катерини II. Це мало бути гол. місто всього Півдня Рос. Імперії. Однак по смерті Потьомкіна (1791) Катеринослав підупав і з наказу Павла I перейменований був на Новоросійськ (до 1802). З 1802 він став губ. центром. З 1804 р. в Катеринослав із Полтави була переведена Духовна Семінарія, в 1805 — відкрита перша гімназія. До 70-их pp. 19 в. Катеринослав лишався невеликим торг.-адміністративним осередком степової, хліборобської губ. (1861 — 19 000 меш.), госп. значення якого полягало в тому, що перед порогами кінчалася плавба на Дніпрі й Катеринослав став перевантажувальною станцією.

Розвиток Катеринослава почався з 70-их pp., коли туди була проведена залізниця, що пов’язала його з лінією Харків — Севастопіль, а особливо з 1883 p., після збудування залізниці, що сполучила нові пром. осередки: Донецький басейн і Кривий Ріг. Відтоді Катеринослав лежить на перехресті Дніпрового шляху, яким ішли хліб і дерево, і залізничого, що ким перевозять залізну руду та вугілля, і швидко перетворюється на найвидатніший метал. пром. осередок України. 1887 почав працювати величезний Олександрівський метал. зав. Брянського т-ва (нині ім. Петровського), 1889 — трубовальцівний зав. (нині ім. Леніна), згодом ін. металюрґійні й металообробні підприємства. 1899 в Катеринославі постала Вища Гірнича Школа, 1912 перейменована на Гірничий Ін-т. Населення швидко зростало (1887 р. — 48 000, 1897 — 121 000, 1917 — 227 000), при цьому робітництво напливало здебільша з Росії; бл. 40% населення становили жиди.

В молодому сильно русифікованому місті укр. нац.-культ. життя розвивалося повільно. В 60 — 70-их pp. в Катеринославі спорадично перебували О. Кониський, М. Комар, Г. Залюбовський, збираючи етногр. матеріял в околицях. У 80-их pp. дещо пожвавилася праця нечисленного гуртка українців, який об’єднався навколо тижневика «Степь», що його з 1885 видавав Єгоров рос. мовою, але містив часом і укр. твори. На чолі гуртка був поет і етнограф І. Манжура, що 1884 — 93 жив то в Катеринославі, то в с. Мануйлівці. В 90-их pp. майже щороку в місті ґастролювали укр. трупи з участю Кропивницького, Саксаганського, Садовського. Значно посилилася нац.-культ. праця в 1900-их pp. В кін. 1905 р. в Катеринославі була закладена «Просвіта», одна з найактивніших на підрос. Україні, що незабаром організувала свою мережу по селах і зуміла витримати натиск адміністрації в роки реакції 1908 — 13 і продовжувала свою працю навіть після поч. війни під фірмою укр. філії рос. Научного Общества до 1915 p., коли процес катеринославських соц.-демократів викликав нові репресії. В 1909 — 13 pp. виходив двотижневик «Дніпрові Хвилі», фактично редаґований Д. Дорошенком. Серед діячів з укр. інтеліґенції в цей час особливо визначалися Д. Дорошенко, В. Біднов, А. Синявський, Д. Яворницький, А. Кащенко, М. Богуславський. Наталія Дорошенко працювала над створенням укр. роб. театру. Не зважаючи на посилений нагляд поліції, в 1915 активізувалася діяльність укр. соц.-демократів, що вели працю між опанованими перев. рос. соц.-дем. пропаґандою катеринославськими робітниками — українцями; група була викрита жандармами; політ. процес скінчився засланням на Сибір. Революція 1917 р. піднесла діяльність укр. громадянства в Катеринославі, серед якого особливо активними були І. Труба, В. Біднов, Л. Біднова, Є. Вировий, І. Мазепа, П. Феденко, С. і О. Єфремови й ряд ін. Відновили працю «Просвіти», почалася українізація освіти (одна з перших укр. гімназій у 1917 p.), заходами Є. Вирового розгорнуло досить широку роботу Укр. Видавництво. Восени 1917 при участі полк. М. Омеляновича-Павленка, І. Труби, С. та О. Єфремових створений був Гайдамацький курінь. 1917 братами Г. й М. Горобцями із катеринославських робітників і навколишніх селян були зорганізовані відділи Вільного Козацтва, які билися потім з большевиками. Але здавна ведена большевиками пропаґанда в Катеринославі та його роб. околицях із чималим числом неукр. робітництва давала свої наслідки, і Катеринославська орг-ція большевиків (на чолі Е. Квірінґ), стала одним із важливих осередків у боротьбі рос. большевиків за владу на Україні. Протягом війни 1917 — 20-pp. Катеринослав не раз із боями переходив із рук у руки; ситуація ускладнювалася ще тим, що б. Катеринослава діяли загони анархіста Н. Махна, який у 1919 навіть захоплював і грабував місто. Події 1917 — 21 pp., з воєнними діями, частими змінами влади, руйнацією промети, забороною торгівлі, больш. реквізиціями й голодом, вплинули на занепад міста (1923 р. — ледве 129 000 меш.), пізніше Д. повернулося до попереднього стану (1926 р. — 233 000). Порівняно з довоєнним часом у Д. зріс % українців і зменшився % жидів (за переписом 1926 р., українці становили 35,9%, росіяни 31,5%, жиди 26,7%). В 30-их pp. у Д. були реконструйовані старі заводи і постали нові. Місто зросло, і в 1939 р. ч. меш. досягло 501 000. Під час другої світової війни Д. було значно зруйноване большевиками при відступі 1941 р. і німцями восени 1943; населення його зменшилося до 280 000 в 1943 р.

В час другої світової війни в Д. діяв Укр. Нац. Комітет (з Б. Андрієвським на чолі), праця якого була зосереджена на культ.-осв. справах. Д. було одним з важливих осередків протинім. резистансу. Після війни Д. відбудувалося, і ч. меш. у 1956 р. доходило 576 000.

Нині Д. займає простір 164 км². Віссю міста є широкий, озеленений проспект ім. К. Маркса (кол. Катерининський), що тягнеться (5 км) паралельно до Дніпра в нагірній і підгірній частині міста. З кін. 19 в. м. поширюється в зах. напрямі, де був збудований перший великий зав. — Брянського Т-ва. Довж. Д. сягає нині понад 15 км. З 1910 р. Д. поширилося й на лівий, низький берег ріки, через яку збудовано 3 мости. Перший із них, двоповерховий, споруджений у 80-их pp., був тоді найбільшим в Европі. Оселі, колись розкидані, згодом стали передмістями Д. і в 30-их pp. увійшли в міську смугу: Амур-Нижньодніпровське (вантажна станція, порт) і Кам’янка. Останнім часом у міській смузі, в півд. частині, виникло селище Нижній. Засоби сполучення в Д. — трамвай, автобуси й тролейбуси. Порівняно з іншими містами України Д. має багато садів і парків (площа озеленених  масивів 1 330 га ), найбільші — ім. Т. Шевченка (кол. кн. Потьомкіна) на високому скелястому березі Дніпра в сх. частині м. і парк ім. Чкалова (з дитячою залізницею) в центрі.

Д. є одним з найважливіших центрів важкої індустрії України й усього СССР. Заводи дорев. доби зазнали кількаразової реконструкції, постало багато нових. Найстарішим і найбільшим зав. є Дніпропетровський металюрґійний завод ім. Петровського, окремі цехи якого згодом перетворилися на самостійні підприємства. До найважливіших заводів належать: Дніпропетровський металюрґійний завод ім. Петровського, Дніпропетровський металюрґійний трубовальцівний завод ім. Леніна, Дніпропетровський трубопрокатний завод ім. К. Лібкнехта, з мартенівським, вальцівним і трубним цехами, Дніпропетровський завод ім Комінтерну, — вальцетокарний і бляхокатальний, Амур-Нижньодніпровський й ін. На базі металюрґії розвинулася металообробна й машинобудів. пром-сть — Дніпропетровський зав. мостових конструкцій (ім. Молотова), металюрґійного устаткування (ДЗМУ), варстатобудів., дротяно-цвяховий, завод ім. Профінтерну, зав. с.-г. машин ім. Ворошилова, паротяго- і вагоноремонтні заводи та ін. В металюрґійній і машинобудів. промсті працює 80% робітників Д., вартість її продукції становить 75% валової продукції. З металюрґією зв’язана коксохемічна пром-сть і виробництво вогнетривких матеріялів. На дереві і лісоматеріялах, що сплавляються Дніпром, розвинулася деревообробна і лісохемічна пром-сть, з харчової пром-сти найбільше значення має борошномельна; менше значення має легка пром-сть. Промсть і міське госп-во одержують струм із Дніпропетровського кільця, яке об’єднує Дніпрогес, Криворізьку й Дніпродзержинську електростанції; останнім часом це кільце пов’язане з системою Донбасу.

Д. є важливим комунікаційним вузлом, де схрещуються лінії Донбас — Кривий Ріг і Харків — Херсон із водним Дніпровим шляхом. Річний порт Д. належить до найбільших на Дніпрі. Він є важливий для Донбасу й Криворіжжя; до цих р-нів залізницею надходить дерево з верхів’їв Дніпра, звідти транспортується вугілля, руда, зерно, городина. Д. має авіосполучення з більшими містами України й СССР.

В 20-их pp. укр. наук. життя об’єднувалося навколо відкритого в 1925 р. Дніпропетровського Наук. при УАН Т-ва (Д. Яворницький, В. Пархоменко, Ю. Коршун, П. Єфремов, М. Злотников, М. Бречкевич, І. Степанів та ін.), що велику увагу приділяло насамперед вивченню свого краю. Однак уже в 1929 р. на укр. науковців упали перші удари терору в зв’язку з процесом СВУ (Л. Біднова, П. Єфремов та ін.), і від поч. 30-их pp. діяльність Наук. Т-ва і Т-ва Краєзнавства припинилася. Не могла розгорнутися і літ. діяльність, хоч вона проходила в льояльних сов. формах орг-цій «Плуг» і ВУСПП (недовго виходив журн. «Зоря»): в 30-их pp. визначніші літ. діячі зникли. Нині Д. має 10 високих шкіл, здебільша — у зв’язку з госп. характером области — технічних. Найстарішим є Дніпропетровський Гірничий Інститут — з 1899 p., в 1918 р. постав Дніпропетровський Державний Університет, згодом, в 1930 p., інститути: Металюрґійний і Хеміко-Технологічний, обидва виділені з Гірничого Ін-ту; далі Ін-т Інженерів Зал. Транспорту, Інженерно-Будів., Медичний, Фармацевтичний, Сіль.-Госп. і Пед. Ін-т Чужих Мов. Н.-д. ін-ти зв’язані здебільша з важкою індустрією, зокрема Н.-Д. Ін-т Чорної Металюрґії АН УРСР, перенесений до Д. з Києва, Ін-т Фізичної Хемії, Ін-т Коксової Пром-сти, Ін-т Техн. Фізики й ін. Технікуми (бл. 20) готують кадри для різних галузей пром-сти. З театрів найважливіші обл. Укр. Театр ім. Т. Шевченка, Театр рос. драми ім. Ґорького й дитячий ляльковий. Серед музеїв (між ними Художній, заснований 1914 p., Природознавчий та ін.) особливе значення має Іст.-Археологічний Музей, заснований 1905 відомим істориком Д. Яворницьким; в основу його лягли цінні збірки О. Поля. Поміж бібліотеками визначаються Держ. Публічна Бібліотека, заснована 1887 p., і бібліотеки Гірничого Ін-ту, Ун-ту й Металюрґійного Ін-ту, Ін-ту Інженерів Зал. Транспорту, а також Техн. бібліотека зав. ім. Петровського. Обл. архів містить документи від кін. 18. в.

М. Глобенко і В. Кубійович


Дніпропетровський Гірничий Інститут (ім. Артема), найстаріша висока гірнича школа на Україні; заснований 1899 р. як Вища Гірнича Школа, 1912 р. перетворена на Гірничий Ін-т. 1930 р. з Д. Г. І. виділені як окремі високі школи — Металюрґійний Ін-т і Хеміко-Технологічний. Нині Д. Г. І. має 4 факультети: геолого-маркшайдерський, гірничий, гірничо-механічний і шахтобудівельний.


Дніпропетровський Державний Університет, заснований в 1917 — 18 у складі 4 факультетів на базі Вищих Жіночих Курсів, що існували в Катеринославі з 1916. 1920 мед. фак. перетворено на Мед. Ін-т; решта факультетів (іст.-філол., фіз.-матем. і юридичний) були реорганізовані в Дніпропетровський Ін-т Нар. Освіти; після нових переорганізацій в 1930 — 32 pp. ун-т був відновлений в 1933 р. В 1952 він мав 6 факультетів: іст., філол., фіз.-матем., геол.-геогр., хем., біол. і заочний відділ.


Дніпропетровський завод ім. Комінтерну (Амур-Нижньодніпровське), під цим ім’ям об’єднані 3 невеликі, збудовані до 1917, заводи в лівобережній частині Дніпропетровського: 1. листовальцівний цех для вальцювання (прокату) дахового й лопатного заліза й цехи для виготовлення бляхи; 2. вальцетокарний (до 1941 — гол. постачальник вальцівних валків для укр. метал. пром-сти); 3. мартенівський цех із 2 печами і сортовальцівний цех. Продуктивність заводів — бл. 200 000 т готових виробів.


Дніпропетровський завод металоконструкцій (ім. В. Молотова), розташований на березі Дніпра на північ від зав. ім. Петровського, цехом якого він був до 1930 р. Після війни 1941 — 45 був відбудований і розширений. Виробництво становить кількасот тис. тонн металовиробів. Понад 80% конструкцій зварні; клепані складають менше ніж 20%. Зав. виробляє залізничі та пішоходні мости — зварні та клепані; естакади, ферми, конструкції екскаваторів, каркаси високих будинків і пром. будівель, зварні кожухи доменних печей та кавперів, листові, зварні та клепані вироби, металеві конструкції для гідростанцій (щити), газопроводи та ін. Більша частина продукції вивозиться за межі України; чимала частина — за кордон: у Китай, Індію й країни Сх. Европи.


Дніпропетровський металюрґійний завод ім. Петровського (кол. Олександрівський, або Брянський зав.), був заснований Акціонерним Т-вом Брянського рейкопрокатного, залізоробного, сталеливарного й механічного заводу, з залученням укр. капіталу, і почав виробництво 1885 р. Зав. розташований у півн. частині Дніпропетровського б. станції Горяїнове. 1913 р. він був другим за розміром заводом Рос. Імперії; річне виробництво понад 400 000 т чавуну; на зав. було 5 доменних печей з корисним обсягом 250 — 600 кубічних м, 7 мартенівських печей, 3 бесемерівські конвертори і 10 вальцівних станів. Після революції зав. був на консервації. Перша домна була пущена 1923 р. На 1940 р. витоп чавуну перевищив 750 000 т. Виробництво чавуну, сталі та вальцювання удвоє перевищило обсяг продукції 1913 р. На зав. був збудований третій мартенівський цех із двома 100-тонними печами. Перед евакуацією 1941 р. були зруйновані всі найважливіші метал. аґреґати, крани та будівлі. З жовтня 1943 почалася відбудова заводу. На 1955 р. за техн.-екон. показниками використання доменних та мартенівських печей і вальцівних станів зав. перевищив рівень 1941 р. Відомостей про обсяг виробництва не публікують.

А. П.


Дніпропетровський металюрґійний трубовальцівний завод ім. Леніна, в Дніпропетровському, розташований побіч зав. ім. Петровського; заснований у 1889 р. бельг. т-вом братів Шодуар. Тепер на зав. є 4 мартенівські печі із «садженням» («садкою») понад 50 т кожна, цех безшовних труб, трубоелектрозварний, листовальцівний стан і цех тонкостінних авіотруб. Виробництво перевищує рівень 1941 р. (витоп сталі 200 — 250 000 т).


Дніпропетровський трубопрокатний завод ім. К. Лібкнехта, на лівому березі Дніпра, в передмісті Дніпропетровського (Нижньодніпровському), відомий до революції як трубовальцівний 1 дротяно-цвяховий зав. У 30-их pp. поширений і модернізований. 1941 р. Д. т. з. мав мартенівський цех, старотрубний і новотрубний цехи. В. 1935 р. пущено перший в СССР цех цільнокатаних коліс із виробництвом 100 000 т. коліс (англ. устаткування); крім того, існує бальоновий цех і фасонноливарний. Виробництво зав. — 600 — 700 000 т сталі й бл. 400 000 т вальцювання.


Дніпросоюз, центр. союз кооп. споживчих союзів, заснований 1917 р. в Києві, був найважливішим центр. союзом України в добу державности. До кін. 1918 р. Д. об’єднував бл. 8 000 кооператив і бл. 80 пов. та окружних союзів; постачав ґалянтерійні, мануфактурні та ін. товари, зорганізував кілька фабрик і друкарню (на пром. підприємствах Д. працювало понад 2 000 осіб). Крім торг. відділів, Д. мав ревізійно-інструкторський, статистично-екон., культ.-осв., юридичний, асекураційний відділи, видавав книжки й журн. «Кооп. Зоря». Особливою заслугою Д. було видання великої кількости укр. книжок, зокрема, підручників, та орг-ція бібліотек, читалень, театральних гуртків. Д. заснував власну кооп. школу. Д. був гол. репрезентантом укр. торгівлі за кордоном. 1920 р. большевики ліквідували Д., заснувавши на його місце Вукопспілку в Харкові. В-во продовжувало діяльність у Відні 1919 — 21, видавши низку брошур про кооперацію, кілька підручників, «Ілюстровану іст. України» і «Культ.-нац. рух на Україні 16 — 17 в.» М. Грушевського й ряд ін. книжок.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.