[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 547-562.]

Попередня     Головна     Наступна





Дністер, друга за величиною ріка України, довж. 1410 км, величина сточища 71 990 км². Колись увесь Д. плив на укр. території, але після оселення предків сучасних румунів на території на сх. від Карпат (починаючи з кін. 14 в.) і повільної румунізації більшої частини Басарабії Д. становить між Могилевом і майже Дністровим лиманом (бл. 1/3 течії) пограничну укр.-рум. ріку — тепер також кордон між УССР і Молдавською ССР; нижче Рибниці рум. етногр. територія навіть переходить на лівий берег Д. Отже бл. 25% сточища Д. лежить нині за межами укр. етногр. території й за межами УССР.

Д. — гол. р. Галичини, яку через це інколи називають Наддністрянщиною. Іст. й етногр. традиція Д. — символа кол. сили Гал.-Волинської Держави, зберігалася й тоді, коли Д. втратив своє політ.-госп. значення. Звідси пієтет до Д. у зах.-укр. романтиків — «будителів» М. Шашкевича («Русалка Дністровая») та Й. Федьковича (твори, з Д. зв’язані), звідси пізніше також назва Д. для ряду гром. установ і орг-цій у Галичині.

Р. М.


Опис ріки. Д. витікає з-під верха Розлуч на півн. узбіччях Карпат у Сер. Бескиді недалеко від с. Вовче, на висоті 700 м. Його течію можна поділити на гор. — від джерел до Нижнева, сер. подільську — до Тирасполя й долішню. Гор. Д. на відтинку бл. 50 км являє типову гірську річку, що тече спершу на півн. зах., згодом на півн. сх. і проломлюється крізь карпатські хребти; на цьому відтинку Д. має великий спад і несе багато скального матеріялу. Б. Старого Самбора Д. виходить із гір і за 10 км нижче виходить на заболочену Наддністрянську рівнину, якою тече аж до гирла р. Свічі; спад Д. тут відразу зменшується, він пливе через свій власний напливовий стіжок, ділиться на відноги й утворює численні острівці. Від гирла Свічі лівий берег Д. підноситься (Поділля), а від Нижнева обидва береги сходяться над самою p., і Д. входить до подільського яру. В гор. течії до Д. впадають найбагатші на воду притоки: з правого боку карпатські ріки — Бистриця з Тисьменицею, Стрий (170 км) із Опором, Свіча (105 км) з Мізункою і Сукеллю, Лімниця (120 км) з Чечвою і дві Бистриці — Солотвинська (80 км) і Надвірнянська (110 км), з лівого боку — карпатський Стривігор, з Розточчя — Верешиця, з Поділля — Щирець, Зубря, Бібрка, Свір і Гнила Липа (80 км).

Сер. Д. пливе глибоким (100 й більше м) вузьким яром, часто цілком наповненим річищем, і має численні меандри (докладніше див. Поділля). Шир. Д. тут пересічно 160 — 200 м, найменша 60, найбільша 400 м. Спад Д. і швидкість течії нерівномірні (див. мал.), вони найбільші б. Ямполя, де Д. пробивається крізь Укр. кристалічний масив й утворює пороги; пересічний спад від гирла Збруча до м. Могилева 30 см на 1 км, від Могилева до Дубосар — 17. Сер. Д. майже позбавлений правобічних басарабських приток (лише Реут — 210 км, Ікель, Бик — 130 км і Ботна), і тому його сточище асиметричне. Лівобічні подільські притоки пливуть, як і сам Д., в ярах: Золота Липа (140 км), Коропець, Стрипа (170 км), Джурин, Серет (255 км), Збруч (190 км), Смотрич (153 км), Ушиця (112 км), Калюс, Лядава, Мурахва (155 км), Русава, Ягорлик (80 км), Кучурган (110 км).

Нижче с. Дубосари дол. Д. розширяється до 8 км, а нижче Тирасполя, де виходить на Чорноморську низовину — до 16 км; 20 км нижче Тирасполя між Д. і його рукавом Турунчуком лежать широкі, до 20 км. плавні, вкриті комишами й кущами, що заливаються під час повені. Шир. Д. 100 — 240 м, при самому гирлі знову менша. Д. впадає в Дністровий лиман, відділений від моря косою з двома гирлами. Спад Д. ледве 4 см на 1 км, б. гирла 2 см, швидкість мінімальна.

Водостан Д. зазнає сильного коливання; весняний максимум (II — V), спричиняється таненням снігів, літній — сильними дощами в гор. і сер. частинах сточища Д. і найвиразніше виявляється в гор. течії; зокрема, літні повені часто бувають катастрофічні (напр., 30. 8. — 2. 9. 1927 і в серпні 1941 — обидві в Карпатах і на Підкарпатті). Найнижчий і найбільший стабільний водостан має Д. восени й узимку. Загалом водостан Д. зазнає сильних коливань, і найбільша амплітуда водостану доходить у сер., яровій течії — до 10 м (Жванець). Сер. річний стік Д. становить 330 м³ на сек., себто 10 км³ на рік; основна маса стоку припадає на весну, на зиму — 15 — 20%. Д. замерзає на час від пол. грудня до пол. березня, пересічно на 2½ місяці.

І. Тесля


Фавна Д. досить близька до дунайської і тільки на його водоймищах обмежена: чіп, чопик, йорж смугастий, умбра, що живуть також у річках Закарпаття; карп. частиною сточища Д. обмежується наявність форелі, пирія і марени балканської. Осятрові поступово стали рідкими і з’являються лише в дол. течії Д., за винятком чечуги, вирозуба, що заходять далеко в гор. течію. У пром. ловах на Д. переважають підуст — 65%, плітка — 9%, щука — 8%, марена — 7%.

E. Ж.


Д. як водний шлях. Д. був відомий ще стародавнім грекам (Тірас), які при його гирлі мали свою колонію Тіру й меншу Нікополь. Тоді Д. становив частину гол. водно-суходільного шляху, що вів від Балтицького м. уздовж Одри, Висли, Сяну й Дністра до Чорного моря. Сер. Подністров’я належало до найраніше заселених частин укр. земель. Уздовж Д. проходили глибоко в укр. землі торг., культ. й навіть політ. впливи греків і римлян (після приєднання Дакії до Римської імперії). Під час переселення народів ці впливи зникли, й Д. надовго втратив своє значення.

Після того як басейн Д. був заселений укр. племенами й увійшов до складу Київської Держави, він став, побіч Дніпра, її другою, додатковою госп.-політ. віссю. Це значення мав Д., зокрема, в Гал. князівстві, експансія якого йшла на півд. уздовж Д. (і Прута) і до якого належало Пониззя, положене між Д. і Дунаєм. Над Д. лежала столиця країни — Галич, уздовж Дністрового шляху були такі міста, як Онут, Василів, Ушиця, Бакота. Після тат. навали 13 в. Дністровий шлях занепав, і госп. віссю Гал.-Волинської Держави став Буг на крайньому заході. Нового значення набув Д. після витиснення татар із Пониззя лит.-руськими князями в пол. 14 в. В той час Галичина була вже в руках Польщі, а сточище сер. Д. перейшло під кін. 14 в. до нової держави — Молдавії. Відновилася важлива роля ряду міст над Д., в гирлі Д. засновано Білгород, вище Бендери, постали торг. пункти ґенуезьких купців, які посередничали в зв’язках між зах.-укр. землями й Середземним м. Поруч із Дністровим шляхом мав більшу вагу суходільний: Львів — Сучава — Яси — Бендери — Хаджибей (сучасна Одеса) — Очаків. З переходом Молдавії під владу Туреччини (на поч. 16 в.) Дністровий шлях втратив своє значення; він став на три століття кордоном Польщі й Туреччини на великому відтинку від Червоногороду до Ягорлика, а міста на правому березі: Аккерман, Бендери, Сорока і Хотин, — Туреччина перетворила на міцні фортеці.

Після розпаду Польщі й приєднання Басарабії до Росії (1812) сточище гор. Д. опинилося в межах Австр. Держави, а його друга частина — в межах Рос. Імперії. В наслідок зменшення ваги водних шляхів, через несприятливі природні умови (маловоддя, численні закрути, яровий характер і пороги б. Ямполя), а також розподіл басейну між двома державами та брак серйозних реґуляційних робіт як на австр., так і на рос. відтинку течії, свого кол. транспортового значення Д. уже не повернув. Початки судноплавства на рос. території Д. походять з 1843 p., але основні роботи проведено тільки в 1884 — 94 pp. Після цього Д. став доступний для пароплавів, але великої ваги не мав і далі: до 1927 р. ним ходили пароплави вниз від Могилева Подільського, хоч судноплавний Д. від Галича (себто на протязі 800 км). Більше значення мав на Д. сплав дерева; загалом вантажообіг Д. не становив і 5% порівняно з Дніпром.

Під час укр. визвольних змагань Д. на території кол. Росії став фактичною границею УНР і Румунії, хоч уряд УНР не визнав рум. окупації Басарабії; на території Галичини Д. відіграв важливу ролю в червні 1919, після чортківського прориву, як прикриття лівого наступаючого корпусу УГА. В період між двома світовими війнами Д. становив сов.-рум. кордон і рух на ньому завмер. Нині транспорт на Д. занедбаний, так само як не використана його водна енерґія, за винятком побудованої в 1954 — 55 Дубосарської ГЕС на території Молдавської ССР. По Д. перевозять гол. дерево й будів. матеріяли; гол. пристані — Могилів, Сорока, Бендери, Тираспіль. Д. легко сполучити каналом із Сяном і Вислою (такі проєкти існували ще за австр. часів), що сильно піднесло б його значення.

Література: Лохтин В. Река Днестр, ее судоходство, свойства и улучшение. О. 1886; Пузыревский Н Днестр, его описание и предположение о его улучшении. П. 1902.

В. Кубійович


«Дністер», асекураційне т-во у Львові, засноване 1892 p., з метою взаємної забезпеки від вогню, крадіжи і влому; засновники: К. Левицький, В. Нагірний, С. Федак, Д. Савчак і Т. Бережницький; директори: Я. Кулачковський (1892 — 1909), С. Федак (1909 — 20) і Я. Колтонюк (1920 — 44). У 1929 р. «Д.» мав 1 200 аґентств і 95 630 членів, майна на 1 972 000 поль. злотих, резервний фонд — 520 000 злотих. Дальший ріст «Д.» припинила госп. криза, обмеження поль. державою діяльности на саму лише Галичину, а, особливо, відібрання концесії на забезпечення від вогню будинків (1935) із залишенням тільки права на забезпечення рухомого майна. У 1937 р. «Д.» мав у цьому відділі 14 502 полісів на суму 19 406 721 злотих, а у відділі забезпечень від крадіжки із вломом 1 325 полісів на 4 005 094 злотих. «Д.» був ліквідований больш. владою.

[„Дністер“, асекураційне т-во, директори... Я. Колтунюк (1920 — 39). — Виправлення. Т. 11.]


«Дністер», укр. кооп. банк з обмеженою порукою у Львові; заснований 1895 р. з метою матеріяльної допомоги членам вміщенням ощадностей, позичками тощо. Ч. членів — понад 10 000, власні фонди 967 858 поль. злотих, оборотні З 645 271 злотих, на позичках 3 017 237 злотих (на 31. 3. 1933). Ліквідований больш. владою.


«Дністер», в-во в Кам’янці Подільському 1911 — 20, видавало кооп. брошури, твори С. Руданського, шкільні підручники, гол. 1918 — 20; в-вом завідував В. Сочинський.


Дністровий лиман, затоплене гирло р. Дністра, відділене від Чорного м. вузькою піщаною косою Бугаз; довж. — 40 км, шир. — 4 — 10 км, глибина 1,5 — 5 м. В кін. 1955 р. між Білгородом і Овідіополем збудований міст, що сполучає обидва береги лиману.


«ДнЂстрянка», альманах, виданий у Львові 1876 гуртком молодих співробітників «Друга»; оповідання І. Франка і його ж переклад «Повіні» Е. Золя, М. Павлика й ін.


Дністрянська Софія (1882 — 1956), уроджена Рудницька, дружина Станислава Д., піяністка (зокрема виконувачка Шопена) і педагог, родом з Галичини; концерти у Відні, Ґрацу, в Галичині й на Закарпатті; статті на муз. теми.


Дністрянський-Станислав (1870 — 1935), визначний правник, родом з Тернополя, проф. цивільного права в ун-тах у Львові і Празі, ректор УВУ, чл. ВУАН і д. чл. НТШ; редаґував «Часопись Правничу і Економічну», «Правничий Вісник», гол. Т-ва Укр.-Руських Правників у Львові; в 1907 — 18 pp. посол до віденського парляменту від нац.-дем. партії, де м. ін. був гол. комісії для реформи цивільного права. Помер в Ужгороді. Автор численних праць укр., нім. і чес. мовами з цивільного права, гол. з права зобов’язань і речевого права, далі — заг. науки права. Найважливіші: „Das Wesen des Verlieferungsveitrages“, „Aufträge zugunsten Drifter“, «Австр. право облігаційне» (1901), «Звичаєве право та соціяльні зв’язки», «Цивільне право», «Заг. наука права і політики» (1923) й ін. Працював над укр. правничою термінологією, автор проєкту конституції ЗУНР. Д. — представник соціологічної школи права, він намагався ослабити правничий позитивізм підкресленням соціяльного характеру норм та природних засад права (подібні погляди обстоював пізніше Ерліх „Soziologie des Rechtes“). Д. дав власну інтерпретацію судової свободи, прийняту пізніше австр. цивілістами.

В. М.


Добжанський Теодосій (* 1900), визначний біолог-генетик, родом з Немирова, проф. Колюмбійського Ун-ту; 1918 — 24 працював на Україні, 1924 — 27 у Ленінграді, з 1927 в ЗДА. Понад 300 публікацій, перев. англ. мовою; м. ін.«Опис нового роду Coccinella з околиць Києва» (1918), «Лошади Семиречья» (1927); найвідоміші праці в двох серіях: „Genetics of Natural Populations; „Studies of the Genetic Structure of Natural Population“ (1938 — 57); „Heredity, Race and Society“ (1946 —57); „Evolution, Genetics and Man“ (1955); кн. „Genetics and Origin of Species“ нагороджена 1941 медалею Daniel Girand Elliot (нагорода Амер. Нац. Академії).


Добжанський (Dobrzański) Ян (1820 — 86), поль. публіцист у Львові, ред. ряду часописів, де в 50 — 60 pp. містив чимало матеріялів з укр. етнографії, іст. та письменства.


Добичники, люди, що займалися військ. справою в пограничних степових смугах України; цю назву зокрема застосовували до укр. козаків кін. 15 — 16 ва які постійно воювали з татарами.


Добко Теодосій (1908 — 53), василіянин, укр.-кат. церк. і гром. діяч у Зах. Канаді, протоігумен кан. провінції Василіян (1948 — 53).


Добошанка, верх у сх. Ґорґанах в сточищі Бистриці Надвірнянської, 1 757 м висоти.


«Добра книжка», кат. в-во, видавець і ред. О. Мох; постало у Львові 1920 р. п. н. «Літ. вид. Ін-т Д. К.»; на еміґрації, в Австрії, 1948 — 49 випустило квартальник «Життя і Слово»; з 1952 в Торонто (Канада); до 1957 видало 154 випуски перекладної й ориґінальної літератури, перев. рел., популяр.-наук. і іст. змісту, різними серіями.


«Добра Новина», неперіодичний орган Укр. Соц. Партії (УСП), після злиття УСП з РУП короткий час орган міськ. пролетаріяту РУП; виходила у Львові 1900 — 03 (7 чч.); ред. Б. Ярошевський, потім колеґія. «Д. Н.» замінила «Праця».


«Добри Рады», популярний ілюстрований місячник «для госп-ва, домівства і забави», виходив у Рогізні й Чернівцях 1889 — 1914; ред. І. Данилевич.


Добривна промисловість, одна з галузей хемічної промисловости, що виробляє мінеральні добрива (азотні, фосфорові, зокрема суперфосфат, калійні й ін.), важливі для підвищення врожайности сіль.-госп. культур. До революції виробляли на Україні з мінеральних добрив лише суперфосфат (заводи в Вінниці й Одесі), в 1930-их pp. побудовано потужний суперфосфатний зав. в Констянтинівці та азотно-добривні зав. в Донбасі і в Придніпров’ї (Дніпродзержинське); на Зах. Україні в 1920-их pp. і пізніше розбудовано на базі великих родовищ калійних солей калійно-добривну промисловість в Калуші та Стебнику. Ріст Д. п. в УССР видно з табл.:

pp.: — 1913 — 1940 — 1950 — 1955

В 1000 т. — 36 — 954 — 1536 — 2728

В % продукції всього СССР — 49 — 32 — 28 — 28

Частина продукції вивозиться з УССР до ін. сов. респ. Див. також Мінеральні добрива, Азотно-добривна промисловість, Калійно-добривна промисловість, Фосфоро-добривна промисловість.


Добрий Абрам, в роки революції дир. Рос. Банку для зовн. торгівлі в Києві, жид; чл. фінансової комісії УНР, яка провадила переговори з німцями про торг. договір. Його арешт і таємне вивезення до Харкова в квітні 1918 з доручення мін. внутр. справ М. Ткаченка спричинили конфлікт між Центр. Радою і нім. командуванням.


«Добрий Пастир», квартальний, присвячений душпастирським і церк. справам та проблемам науки і культури, виходив у Станиславові 1931 — 39, видавали й редаґували, за фінансовою допомогою ординарів, проф. духовних семінарій Станиславова й Перемишля під проводом о. А. Бойчука і о. О. Орського; гол. ред. о. Т. Галущинський (1931 — 36) і о. І. Луб (1936 — 39).


Добрилове євангеліє, рукопис, переписаний 1164 з ц.-слов. ориґіналу дияконом Добрилом, з укр. мовними особливостями, зокрема перший хронологічно текст з т. зв. «новим ять» на місці е перед занепалим ь. Рукопис не виданий (уривки в ж. «Киевские Университетские Известия» 1885), зберігається в Москві, в Ленінській Бібліотеці.


Добриловський Микола (* 1888), економіст - фінансист, проф. Укр. Госп. Академії і УТГІ в Подєбрадах, довголітній декан екон. фак-ту; праці з теорії нар. госп-ва і фінансів, підручники для високих шкіл; «Держ. кредит» (1928), «Фінанси України» (1928 — 29) й ін. 1945 засланий большевиками.

[Добриловський Микола (1888 — 1971, Переяслав). — Виправлення. Т. 11.]


Добриловський Юліян (1760 — 1825), василіянин, автор церк. і світських пісень, м. ін. «Дай же, Боже, в добрий час», а також «Науки парохіяльнія» в перекладі з «славенорускаго на простый й посполитий язык рускій», що вийшли 1794 в Почаєві.


Добриловський Юрій († 1954), полк. Армії УНР, полковий лікар 2 Запор. полку, дивізійний лікар 1 Запор. та 3 Залізної дивізій, начальник сан. служби Армії УНР; помер у Празі.


Добриня, держ. діяч 10 в., брат жінки кн. Святослава, Малуші, опікун молодого Володимира Святославича під час його князювання в Новгороді (по 970), був дорадником у боротьбі з Ярополком. Увійшов, як гадають, у дружинний епос як Добриня Никитич.


Добрівляни, с. б. м. Заліщики (Тернопільської обл.); в околицях знайдено велике трипільське селище (О. Кандиба, 1929, і Т. Сулімірський, 1930) та погребища княжої доби (Т. Сулімірський, 1930 — 31).


Добров Олександер (* 1901), правник-цивіліст і спеціяліст торг. права; наук. співр. ВУАН; дослідник іст. цивільного і звичаєвого права. Праці: «Право необхідного спадкування за Лит. Статутом» (1925), «Правоутворення без законодавця» (1928) та ін.


Добровеличківка (V — 12), с. в півд.-сх. частині Придніпровської височини, р. ц. Кіровоградської обл.


Добровольська Олімпія (* 1895), драматична акторка, режисер і педагог, родом з Одеси; дружина Й. Гірняка. Закінчила Муз. Драматичну Школу ім. М. Лисенка. Грала в «Молодому Театрі» (Київ 1917 — 19), в театрі ім. І. Франка та Театрі-Студії цієї ж назви (1920 — 22), в «Березолі» (Київ — Харків 1922 — 1937), в театрі м. Чіб’ю (1938 — 40), у Львівському Оперному Театрі (1942 — 44), в Театрі-Студії Й. Гірняка та Укр. Театральному Ансамблі (Австрія, Німеччина, ЗДА, 1945 — 56). Різноманітна своїм амплюа акторка, з успіхом виступала в п’єсах укр. і зах.-евр. авторів (М. Старицький, І. Тобілевич, Л. Українка, В. Винниченко, М. Куліш, Мольєр, Шіллер, Гавптман та ін.). На еміґрації працює як режисер і педагог в Укр. Театральному Ансамблі, в Муз. Ін-ті в Нью-Йорку; власні постави «Гайдамаків», «Оргії», «Примар», «Лісової пісні» та ін.

[Добровольська Олімпія (1895 — 1990). — Виправлення. Т. 11.]


Добровольський Аркадій (1885 — 1956), археолог, родом з Херсонщини, співр. херсонського, полтавського, дніпропетровського, одеського музеїв, дослідник старовини Півд. України, м. ін. брав участь в археологічних експедиціях на Дніпрельстан (1927 — 32) і в Кахівку (1951 — 54). Звіти публікував у «Записках Одесского Общества Истории и Древностей», «Кратких Сообщениях Института Истории Материальной Культуры» та «Археологічних пам’ятках України».


Добровольський Володимир (* 1907), драм. актор, учень Василька та Гаккебуш; грав у Червонозаводському театрі (Харків) і Сталінському (Сталіне), з 1939 — в театрі ім. І. Франка (Київ).

[Добровольський Володимир, м. б. Віктор (1906, Одеса — 1984, Київ). Виконував ролі Михайла Гурмана („Украдене щастя“ І. Франка), Макбета у трагедії В. Шекспіра, знімався в кіні. — Виправлення. Т. 11.]


Добровольський Леонид (1867 — 1929), історик і педагог, родом з Київщини, чл. Укр. Наук. Т-ва в Києві, згодом проф. Ін-ту Нар. Освіти, наук. співр. УАН; серед праць «Забуті межі давньої Київщини» (1909), «З київської козаччини 1855 р.» (1915), статті в «Україні», «ЗІФВ» та ін. виданнях УАН, зокрема присвячені Києву й Київщині та іст. їх дослідження.


Добровольча Армія, див. Денікін.


Доброграєва Олена (1864 — 88), укр. гром. діячка, заснувала укр. гурток на Вищих Жіночих Курсах у Києві, 1886 літ.-наук. місячник у Львові, що виходив як додаток до «Батьківщини», підтримувала зв’язки з Драгомановим, Франком, Романчуком та ін. укр. діячами.


Доброджану-Ґеря (Dobrogeanu-Gherea) Костянтин (1855 — 1920), рум. політ. діяч (соц.-демократ) і критик, деякий час жив на Україні, (народився в Катеринославі), перший популяризував у Румунії творчість Шевченка в кн. «Taras Şevcenko» (1894).

[Доброджану-Ґеря (Dobrogeanu-Gherea) Костянтин (справжнє прізвище й ім’я Кац Соломок) (* Слов’янка, Харківщина — † Букарешт). — Виправлення. Т. 11.]


Добролюбов Микола (1836 — 61), рос. публіцист і критик рев.-дем. напрямку, співред. журн. «Современник»; стоячи на позиціях «єднання з малоруським народом», прихильно писав про «Кобзар» Шевченка, хоча не піднісся вище оцінки його як «поета цілком народного», і про «Рассказы из народного русского быта» Марка Вовчка.


Добромиль (IV — 3), м. над р. Вирвою б. підніжжя Карпат, на півд. від Перемишля; р. ц. Дрогобицької обл. (за Австрії і Польщі пов. м.), 3 500 меш.; соляна, деревообробна і броварна пром-сть. Оселя існувала з перших вв. по Хр., як доводять знахідки рим. грошей і сліди ранньослов. селища 4 в. Руїни замку Гербуртів з поч. 17 в., манастир Василіян в стилі рококо, збудований 1705 р.


Добровіга († 1087), в хрищенні Марія, сестра Ярослава Мудрого, бл. 1039 була одружена з поль. королем Казіміром.


Добропілля (V — 18), м. в півн.-зах. Донбасі, р. ц. Сталінської обл.; підприємства вугільної пром-сти.


Доброслав Суддіч (13 в.), впливовий гал. боярин, противник Данила Романовича; після тат. нападу 1240 «вокняжився» в Бакоті, на Пониззі, володів також коломийськими соляними промислами. За непослух та інтриґи кн. Данило позбавив Д. володінь і ув’язнив його.


Добростани, с. на півн. від м. Городка (Львівської обл.); старовинна оселя, де були знайдені могили із шнуровою керамікою ранньої бронзової доби та венедські тілопальні поховання 2 — 3 вв. по Хр.; є також городище княжої доби.


Доброхотов Микола (* 1889), металюрґ, проф. високих шкіл, д. чл. АН УРСР, фахівець в галузі витоплювання сталі.

[Доброхотов Микола (1889, Арзамас, Росія — 1963, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Добруджа (рум. Dobrogea), край між дол. Дунаєм і Чорним морем (23 262 км² і 815 000 меш. у 1930 p.), більша — півн. і сер. частина якого — 15 540 км² і 503 000 меш. (у 1948 р.) належить до Румунії, менша — півд. до Болгарії. Д. заселена різними народами: румуни становлять 44%, болгари — 23%, турки 19%, українці — 2,8%, татари — 2.7%, росіяни — 2,2%, крім того, цигани, греки, жиди, ґаґаузи тощо. Українці в числі бл. 25 000 живуть в рум. Д., а саме в її півн. частині. Д. входила до складу Римської (з 1 в. до Хр.), згодом Візант. імперії, з 7 до 14 в. була в складі Болгарії (в 11 — 12 в. належала з усією Болгарією до Візантії), недовго належала до Волощини, а з 1411 до 1878 р. — до Туреччини. З 1878 р. півн. Д., заселена перев. румунами, належить до Румунії, півд. — до Болгарії (за винятком 1913 — 40 pp., коли й вона належала до Румунії).

В 10 в. Д. була завойована київським кн. Святославом, і Переяславець над Дунаєм (бл. теперішньої Тульчі) став його улюбленим містом; в Д. Святослав воював проти болгар і Візантії (Доростол бл. Сілістри 25. 4. — 23. 7. 971 p.); в Дунайських гирлах осідали галицькі рибалки й купці з 12 в., 1159 р. Іван Ростиславич «ста въ городЂхъ Подунайскыхъ и изби д†кубарЂ... и пакостяше рыболовомъ Галичьскымъ» (Іпатський літопис).

Після зруйнування Запор. Січі рос. ген. Текелієм у 1775 р. частина запор. козаків осіла на Дунайських гирлах, заснувавши в Дунавці «Дунайську Запор. Січ» (див. Задунайська Січ). Задунайські козаки жили вільно під тур. владою, зберігаючи свою військ. орг-цію, займались рибальством та ловами й часто воювали по боці Туреччини. Поза «Січчю» в Д. жили також жонаті українці, в т. зв. «Райї», і займалися господарством. Під час рос.-тур. війни 1828 р. задунайський кошовий отаман Йосип Гладкий перейшов зі своїми козаками на рос. бік. В Д. лишилася тільки мала частина кол. козаків; до них раз-у-раз приходили за Дунай з України втікачі, щоб рятуватися від кріпаччини й рекрутчини (зокрема в 1830 — 40-их pp.). Під час рос.-тур. війни 1877 — 78 pp. частина задунайських українців повернулася на Україну. Українці в Д. заселюють гол. дельту Дунаю, частину кол. повіту Тульча (тепер частина Ґалатської обл.) і становлять тут бл. 40% населення; їх поселення зв’язане безпосередньо з укр. нац. територією на півн. від Дунаю в межах УССР. Поруч них, але в окремих оселях живуть росіяни — некрасовці (втікачі з поч. 18 в. після бунту Булавіна) та старовіри — липовани. За рум. переписом 1899 р. в Д. жило 13 700 українців (та 12 800 росіян), за болг. джерелами з 1918 р. 21 500 (росіян 18 500), а за рум. переписом в 1930 р. можна налічити 23 000 українців (18 000 росіян-липованів). Гол. укр. осередки в Д.: Стара Килія (1955 українців), Моругіль (931), Телиця (941), Летя (845), Дунавець Дол. (686), Дунавець Гор. (374), Караорман (805), Башбунар (671), Ганчарка (462), Чукурова (320), Руська Джаферка (188), Катерлез (Св. Юр — 537), Пардіна (534), Сулина, Баклажанка, Юзлінець, Парлита, Ісакча, Паркеш, Циганка, Каталой, Чамурла, Кални-Буджак, Фрекацей, м. Тульча; в гол. м. Д. порті Констанці перебувають бл. 1 000 українців.

Українці в Д. — перев. рибалки та хлібороби; вони живуть відокремлено від росіян, зберегли укр. мову, але нац. не свідомі, називають себе здебільша руснаками. Деяку просвітню роботу провадив тут в 1880 — 82 pp. Ф. Вовк; в 1930-их pp. до Д. приїздили українці з Аккерманщини та укр. театр із Чернівців.

Література: Вовк Ф. Задунайская Сечь. КСт., І — IV. 1883; Кондратович Т. Задунайская Сечь по местным воспоминаниям и рассказам. К. 1883; Лупулеску І. Русские колонии в Добрудже. КСт., І — IV. 1889; Вовк Ф. Укр. рибальство в Добруджі. Матеріяли до укр.-руської етнології. Вид. Етногр. Комісії НТШ, І. Л. 1899; Danesco G. Dobrogea Букареш 1903; Сьюзъ на българкитЂ учени, писатели и художници. Добруджа — география, история, етнография, стопанско и държавно-политическо значение. Софія 1918.

І. М. Новосівський, А. Жуковський


Добрянка (I — 12), с. м. т. на півночі Чернігівської обл., р. ц.; добування торфу, кравецька пром-сть.


Добрянський Агатон (1892 — 1945), гал. гром. діяч і талановитий організатор; довголітній секретар і заступник гол. Організації Українців м. Львова; великою мірою спричинився до розвитку сили українства в окупованому поляками Львові.


Добрянський Адольф (1817 — 1901), визначний закарп. політ. діяч родом із Земплинщини (с. Рудлів), правник. З 1840 р. урядовець у Пешті; виступав в оборону прав неугор. народів. 1848 чл. слов’янського з’їзду в Празі і Гол. Руської Ради у Львові; автор проєкту створення окремого самоуправного краю із всіх укр. земель у межах Австрії; 1848 — 49 австр. комісар при рос. армії, що допомагала Австрії в придушенні угор. повстання. 1849 р. Д. подав цісареві проєкт розподілу Угорщини на нац. дистрикти («Пам’ятник русинів угорських» з 19. 10. 1849) і після його затвердження став з жовтня 1849 до 1860 р. намісником «Руського дистрикту» в Ужгороді. На цей час припадає сильний культ. рух і відродження Закарпаття (див. Закарпаття). Після заведення конституції 1860 р. і зміцнення угор. впливів Д. втратив пост намісника; він і далі виступав в оборону прав закарп. українців, бувши тричі обраний послом до угор. сойму; проєкти Д. угор. більшістю в соймі не приймалися, тим паче, що Д. культ. орієнтувався на Росію. З 1864 р. Д.. стояв на чолі осв. т-ва «Общество св. Василія В.», в 1867 — 71 pp. ред. москвофільської газ. «СвЂтъ». Втративши впливи, Д. переїхав до Австрії, 1881 р. до Львова, де його вплутали до процесу держ. зради (гол. обвинувачена була дочка Д. Ольга Грабар); звільнений, переїхав до Варшави, помер в Інсбруці. З публіцистичних праць рос., нім. і угор. мовами важливіші: «Проєкт политической программы Руси Австрийской», «О западных границах Подкарпатской Руси», «Программа для проведення национальной автономии Австрии», «Les Slaves d’Autriche et les Magyars».

Література: Свенцицкий И. Материалы для истории возрождения Карпатской Руси. Л. 1906 — 09; Попов А. А. И. Добрянский, его жизнь и деятельность. Мукачів 1928; Zapletal F. A. Dobrjanskij a naši Rusini 1849 — 51. Прага 1927.

В. М.


Добрянський Андрій (1886 — 1948), гал. церк. маляр; його праці, зокрема орнаментальний розпис, мають характер укр. барокко старішої формації: єпископська каплиця в Станиславові й ряд гал. церков.


Добрянський Антін (1810 — 77), гал. церк. письм., гр.-кат. свящ. у Валяві; автор старослов. граматики, численних іст. статтей, проповідей («Науки церковныи») та ін. Посмертно вийшла його «Исторія епископовъ трехъ соединеныхъ єпархій, перемышльской, самборской и саноцкой» (1893).


Добрянський Іван († 1915), правник, один із перших гал. адвокатів (з 1870-их pp.), доц. карного права Львівського Ун-ту, москвофіл; у 1890-их pp. гол. колеґії оборонців у політ. процесах проти укр. виборців після «баденівських виборів».


Добрянський Лев (* 1918), економіст і визначний укр. політ. діяч у ЗДА, нар. в Америці; проф. ун-ту Джоржтавн у Вашінґтоні, співред. „The Ukrainian Quarterly“, д-р г. к. УВУ; статті і праці з економіки й політики (The Social Philosophical System of Thorstein Veblen... 1953, The Free Trade ideal, 1954, та ін.); від 1949 гол. Укр. Конґресового Комітету Америки і на цьому посту розгорнув широку політ. діяльність в ЗДА на користь укр. справи.


Добрянський-Демкович Михайло (* 1905), гром. діяч і журналіст з Галичини; (1933 — 39 — співред. «Мети» і «Христос Наша Сила», в 1941 — 45 чл. проводу УЦК; на еміґрації — ред. журн. «Проблеми» (Мюнхен, 1947 — 48), «Укр. Думка» (Лондон, 1949 — 50), співред. газ. «Соборна Україна» (1950 — 51); гол. ред. укр. відділу радіостанції «Визволення» в Мюнхені (з 1956).

[Добрянський-Демкович Михайло (* 1907, Лагодів, Перемшилянщина). — Виправлення. Т. 11.]


Довбиші (III — 8), с. м. т. в сх. частині Волинського Полісся, р. ц. Житомирської обл.; фабрика порцеляни. В 1925 р. влада УССР організувала в Д. поль. р-н — Мархлевський, єдиний в республіці (на 33 сільради — 29 поль., на 29 шкіл — 27 поль.) — в сер. 30-их pp. скасований.


Довбуш (Довбущук) Олекса (1719 — 45), ватажок карп. опришків, син гуцула з Печеніжина. В опришки пішов 1738 разом із братом Іваном; мав загін 30 — 50 людей, нападав, спираючись на співчуття місц. селянства, гол. чином на панів і жидів. Діяв перев. на Гуцульщині й Покутті, але заходив і на Поділля. Проти Д. висилалися експедиції, часом до 2 000 війська. Постать Д., опоетизована народом, лишила помітний слід в укр. фолкльорі й письменстві; з його ім’ям зв’язано чимало пам’яток по всій Гуцульщині і Бойківщині.

[Довбуш (Довбущук) Олекса (1700, Печеніжин, Гуцульщина — 1745, Космач, Гуцульщина). — Виправлення. Т. 11.]


«Довбуш», укр. спортова дружина в Чернівцях (1920 — 40), відогравала виховну і репрезентативну ролю на Буковині; у Д. були секції футболу, гаківки і легкої атлетики; серед заслужених членів т-ва: Ф. Єнджейовський, Р. Ясеницький, Т. Глинський, А. Ганицький, А. Іванович, С. Проць, Я. Шлемко. а серед грачів визначилися: Цопа, Бошняк, Драґан, Попик, Лесько, Бернадинюк, Янковий, Суховерські Т., А., О., Іванович, Буш та ін.


Довга Коса, піщана коса в Озівському морі на півд. березі Таганрізької затоки, 17 км довж., бл. 0,5 км ширини.


Довгалевський Митрофан (18 в.), письм., викладач піїтики в Києво-Могилянській Академії, автор написаного латинською мовою курсу поетики (1736) і двох драм: різдвяного циклу — «Комическое дЂйствіе» (1736) і великоднього — «Властотворный образъ человЂколюбія Божія» (1737). Особливий інтерес являють інтермедії, додані до цих п’єс (по 5 до кожної), в яких виступають астролог, селяни, козаки, «пиворізи», москалі, поляки (з підкресленням політ. гніту з їх боку), білорус, циган і т. д.; мова інтермедій близька до народної.


Довгалюк Теодосій (1907 — 43), пастор, діяч і один із основоположників Укр. Євангелицько-Реформованої Церкви на Волині; помер в больш. конц. таборі б. Архангельську.


Довгаль Олександер (* 1904), маляр і графік, закінчив Харківський Художній Ін-т; у 20 — 30-их pp. належав до школи М. Бойчука, еволюціонував від бойчукізму до синтези його з елементами зах. експресіонізму; тепер працює в межах дозволених тем і засобів; ілюстрації до творів Шевченка, Шекспіра, Кочерги та ін., пейзажі, дереворити, кольорові лінорити.

[Довгаль Олександер (1904, Дебальцеве, Катеринославщина — 1961, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Довгаль Спиридон (* 1896), журналіст, політ. діяч, доц. УТГІ (економіст); активний учасник визвольних змагань, співорганізатор і командир Студентського Куреня під час боїв за Київ взимку 1917 — 18, згодом підполк. Армії УНР; на еміґрації ред. часописів «Нова Україна» (Прага 1925 — 29), «Вперед» (Ужгород 1932 — 38), «Нова Свобода» (Ужгород 1938 — 39), «Дозвілля» (Німеччина 1942 — 45), «Слово» (Реґенсбурґ 1945 — 46). Чл. ЦК УПСР, з 1950 чл. і гол. ЦК Укр. Соц. Партії, діяч Укр. Нац. Ради на еміґрації, з 1951 заступник гол. Виконного Органу. Автор праць на екон. теми.

[Довгаль Спиридон (1896, Носівка, Чернігівська губ. — 1975, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Довгань Василь (* 1895), укр. гром. і політ. діяч в ЗДА; один з активних роб. діячів в 1920-их pp., відомий боротьбою з комунізмом серед робітництва, співорганізатор УККА і ЗУАДК (увесь час чл. Контрольної Комісії), засновник і гол. Укр. Вільної Громади Америки.


Довгань Кость (* 1902), книгознавець, бібліограф, критик, родом з Поділля; наук. співр. Укр. Н.-Д. Ін-ту Книгознавства, представник офіц. лінії ком. партії в книгознавстві й літературі, автор численних статтей в «Критиці», «Житті й Революції» та ін. журналах. М. ін. «Соціяльна функція літератури і проблема читача» (1929), «До питання про соціяльну функцію книги» (1931), «Принципи критико-бібліографічної оцінки» (1934). Не зважаючи на гострі виступи Д. проти кращих підсов. письменників, зокрема неоклясиків, у пол. 30-их pp. був заарештований, дальша доля невідома.


Довгань Федір, сел. і кооп. діяч на Тернопільщині, чл. Гол. Управи Укр. Радикальної Партії в 1930-их pp.


Довге (V — 4), с. Іршавського р-ну Закарп. обл., положене над р. Боржавою, кол. м-ко, залізна руда.


Довгі звуки як фонологічна категорія в укр. мові виступають тільки в приголосних. На відміну від сербо-хорватської мови, що зовсім не знає Д. з. приголосних, і ін. слов. мов, що знають їх як правило тільки на місці морфологічних швів, укр. мова використовує їх як окремі фонеми (ллютьлють, літаннялітаня). Натомість Д. з. голосні з’являються тільки в наголошеній позиції як супровідна ознака динамічного наголосу, але не грають жадної фонематичної ролі (як в мовах болг., поль., білор. і рос).


Довгович Василь, дійсне прізвище Довганич (1783 — 1849), поет і філософ на Закарпатті, свящ., чл. Угор. Академії Наук у Будапешті. Писав травестійні вірші з елементами нар. (закарп.) мови; філос. праці латинською та угор. мовами, в яких м. ін. інтерпретує Канта.


Довгович Володимир (* 1884), укр.-кат. свящ., гром. діяч в ЗДА, гол. «Провидіння» в 1916 — 18 pp., один із засновників і гол. Української Ради в 1917 р.


Довгоносики (Curculionidae), родина з ряду жуків; мають витягнуту наперед голову, що утворює головотрубку, на кінці якої міститься ротовий отвір. Багато видів Д. є небезпечними шкідниками сіль. госп-ва. Довгоносик буряковий (Bothynoderes punctiventris Germ.), шкідник цукрового буряка, поширений у степовій (почасти й лісостеповій) зоні України, у наслідок незадовільної орг-ції боротьби з ним, завдавав, особливо в 30-их pp., великої шкоди буряківництву. Довгоносик казарка (Rhynchites bacchus L.) ушкоджує яблуні, груші, сливи й ін. Довгоносик сосновий, або деревець ялиновий (Hylobius abietis L.), поширений у шпилькових лісах України (Півн. Кавказ), шкодить сосні.


Довгополе, м. на Буковині, див. Кімполюнґ.


Довгополий Клим, коз. старшина, прихильник швед. орієнтації Мазепи, пішов із ним на еміґрацію, був ген. суддею у П. Орлика; чл. коз. делеґації в Царгороді 1712, потім виїхав з П. Орликом до Швеції; дальша доля його невідома.


Довгополов Нифонт (* 1850 — ?), гром. діяч, лікар; за рев. діяльність відбув заслання до Сибіру, пізніше (1907) чл. укр. фракції 2 Держ. Думи.


Довженко Григорій (* 1877), політ. і гром. діяч родом з Охтирщини, за фахом технік; чл. Укр. Соц.-Дем. Спілки, працював над проф. орг-цією робітництва; 1917 — чл. Укр. Центр. Ради і Малої Ради, дир. Департаменту Ринку Праці, керував в-вом УСДРП в Києві. З 1920 на еміґрації, гол. Укр. Червоного Хреста в Польщі, з 1931 у Франції.

[Довженко Григорій (1877 — 1958, Абондан, Франція). — Виправлення. Т. 11.]


Довженко Олександер (1894 — 1956), один із основоположників укр. кіномистецтва, письм. і маляр, родом із Сосниці на Чернігівщині. Увійшовши в молоду укр. кінематографію як режисер фільмів «Вася-реформатор» (1925), «Ягідки кохання» і «Сумка дипкур’єра» (сценарій Заца і Шаранського), Д. дістав змогу виявити свій глибоко ориґінальний стиль у фільмах «Звенигора» (1927, сценарій М. Йогансена і Юртика, оформлення В. Кричевського), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) — за власним сценарієм, характеристичних експресіоністичним монументалізмом, що досягався, м. ін. сміливими змінами ритму (особливо граничним сповільненням дії), використанням незвичних ракурсів, в кадрах, що представляють укр. природу з її широчінню й величчю, особливо насиченим діялогом та ін. засобами, що відбивали своєрідність, традиційність укр. нар. життя, навіть зрушеного революцією. В 30-их pp. Д. змушений був великою мірою змінити й тематику і манеру; з’явилися «Іван» (1932), «Аероград» (1935), «Щорс», воєнні документальні фільми «Битва за нашу радянську Україну», «Перемога на правобережній Україні», після війни — «Мічурін», п’єса «Життя в цвіту». Виступивши в воєнні pp. з рядом офіц. політ. насичених літ. творів («Ніч перед боєм», «Мати», «Воля до життя» і ряд ін.), Д. в останні pp., зокрема в кіноповістях «Зачарована Десна» (1954) і «Поема про море» (1956) спромігся знову, попри офіц. накинуту тематику відобразити своє ориґінальне сприйняття минувшини, природи і побуту України, з замилуванням підкреслюючи глибоку самобутність укр. народу.

[Довженко Олександер (10.9.1894 — 25.11.1956, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

М. Г.


Довженок Василь (* 1909), археолог і історик України, наук. співр. Ін-ту Археології АН УРСР; досліджував м. ін. Вишгород (1947), городища на дол. Росі (1949); продовжував (із В. Гончаровим) розкопи в старому Галичі (1951) й ін.

[Довженок Василь (1909, Кропивня, Стародубщина — 1976, Київ). Праці про соц.-екон. розвиток сх.-слов. племен і Київ. Руси, про військ. справу в Київ. Русі — Виправлення. Т. 11.]


Довнар-Запольський Митрофан (1867 — 1934), історик, білор. походження, вихованець Київського Ун-ту, учень В. Антоновича, 1901 — 19 проф. Київ. Ун-ту, співр. Київ. Археологічної Комісії, 1925 — 26 проф. Білор. Держ. Ун-ту в Мєнську. Автор численних праць з іст., економіки та етнографії Білоруси, а також з іст. України й Росії. Серед праць: «Очерк истории Кривичской и Дреговичской земель до конца 12 столетия» (1891), «Государственное хозяйство великого княжества Литовского при Ягеллонах» (1901), «Очерки по организации западно-русского крестьянства в 16 в.» (1905), «Украинские староства в первой половине 16 в.» (1908), «Исторические взгляды В. Б. Антоновича» (1909), «История русского народного хозяйства», І (1911) та ін.


Дога Василь (* 1886), педагог, співр. Наук.-Пед. Комітету ВУАН, автор шкільних підручників і статтей на методичні теми, зокрема з методики укр. мови. Засуджений у процесі СВУ, дальша доля невідома.

[Дога Василь (1886, Златополе, Київщина — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Догадько Лев (1906 — 41), мовознавець, викладач Харківського Ун-ту і Полтавського Пед. Ін-ту, автор підручників укр. мови і розвідки про особливості мови робітників.


Договір, дво- або багатосторонній правний акт, що полягає в узгодженні волі сторін і встановлює або змінює між ними взаємини прав і зобов’язань. В цивільному праві Д. є важлива основа облігаційного права. В «Руській Правді» Д., відомий під назвою «ряд», не був зв’язаний із певною формою; найчастіше це був словесний акт. У староруському праві відомі договори купівлі-продажу, позики, найму, поклажі (ЕУ I, стор. 654). За Лит. Статутом Д. про купівлю-продаж та обмін нерухомостей, а також про позики понад певну суму повинен укладатися на письмі. Статут нормує ще договори найму, поклажі, дарування і поруки. В цивільному праві Гетьманщини, а гол. в кодексі 1743 «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ», Д. має часто назву «запис». Для більшости договорів кодекс вимагає письмової форми. Для дійсности Д. конечні: вільне волевиявлення, згідність Д. з законом і нар. звичаєм, моральність об’єкта. Перелічені типи Д. в кодексі — це застава, порука, позика, депозит, купівля-продаж, оренда, даровизна, відкуп.

В рос. і австр. законодавстві норми про Д. становили частину цивільного права, скодифіковані на поч. 19 в. під сильним впливом Наполеонового Кодексу з перевагою принципу договірної свободи. Ці закони були дійсні за часів укр. державности 1917 — 20 (в УНР і ЗУНР).

В УССР постанови про Д. містяться в «Цивільному Кодексі» УССР з 1922 {статті 130 — 398). В кодексі унормовані Д. про найом, купівлю-продаж, заміни, позики, про підряд, поруки, доручення, довіреність, про комісію, спілки, страхування. Постанови «Цивільного Кодексу» про Д. як цивільно-правний інститут мають ще порівняно найбільше спільних елементів із правом несовєтських країн, однак його застосування обмежене, зважаючи на соц. і плянове господарство.

Сов. система створила спеціяльні типи договорів: Д. контрактації, себто про заготівлю с.-г. продуктів від одноосібників або колгоспів, поширений за НЕП (з 1933 введено систему примусових постачань); Д. машинотракторних станцій із колгоспами, укладуваний за типовим Д. МТС з 1949 (див. МТС); видавничий Д. між автором і в-вом, реґляментований сов. авторським правом (закон про авторське право УССР з 6. 2. 1929). Трудовий Д. укладається між підприємством чи установою і робітником, незалежно від колективного Д. В практиці трудові взаємини на договірній основі мають мінімальне значення, бо часто адміністративне притягання до праці заступає Д. Колективний Д. так само втратив своє справжнє значення, яке він має на заході (ЕУ I, стор. 689 — 690, і гасла Праця, Трудове право). За першого сов. періоду практикувалися концесійні договори, укладені на цивільно-правній основі між сов. урядом і чужими підприємцями, які одержували право відкривати підприємства в СССР. До 1923 ряд концесійних договорів уклав уряд УССР.

В. Маркусь


Договори міжнародні, див. Міжнародні договори.


«До зброї», воєнно-наук. в-во в Каліші 1923 — 39; видавало воєнно-наук. квартальник «Табор», керівник в-ва ген. В. Сальський.


«До зброї», журн. військ.-політ. думки укр. вояцтва на чужині, місячник, вид. Військ. Центру, згодом Місії УПА при Закордонному Представництві УГВР; виходить у Мюнхені з 1946 p.; ред. І. Бутковський, М. Мартинець, Є. Прірва. До 1956 появилося 39 чч.


«Дозвілля», ілюстрований літ. двотижневик для українців у Німеччині; виходив у Берліні, згодом у Пляуені (Німеччина) 1942 — 45; ред. С. Довгаль.


Докембрій, див. Геологія України.


Докучаєв Василь (1846 — 1903), визначний рос. ґрунтознавець і геолог, засновник генетичної клясифікації ґрунтів, згодом загальноприйнятої в науці, дослідник чорнозему («Русский чернозем», 1883) і генези степів Сх. Европи («Наши степи преждє и теперь», 1892). В 1888 — 94 досліджував ґрунти Полтавщини («Материалы к оценке земель Полтавской губ.», 16 тт., 1889 — 94). Після посухи й голоду в 1891 — 92 керував спеціяльною експедицією Лісного Департаменту для боротьби з посухою й опрацював проєкт насадження полезахисних лісових смуг і боротьби з ерозією ґрунтів («Труды экспедиции...», 18 тт., 1894 — 98); тоді ж організував на Україні Велико-Анадольську (керівник Г. Висоцький) і Старобільську дослідні станції.


Долгорукий Григорій (1656 — 1723), кн., рос. дипломат, з наказу Петра I провадив 1708 гетьманські вибори І. Скоропадського в Глухові; брав участь у кампанії 1709 на Україні. Довголітній рос. амбасадор у Польщі.


Долежаль Карл (1883 — 1924), підполк. ген. штабу УГА, 1919 начальник штабу З корпусу, пізніше дир. військ. канцелярії Диктатора ЗУНР.


Доленґа-Ходаковський (Dołęga Chodakowski) Зоріян, справжнє ім’я Чарноцький (Czarnocki) Адам (1784 — 1825), поль. етнограф і археолог — аматор. Під час подорожей, зокрема по Україні (1814 — 20 pp.) Д.-Х. реєстрував городища та могили й зібрав понад 2 000 нар. пісень і багато ін. фолкльорного матеріялу, не опублікованого повністю (м. ін. іст. пісні частково видав М. Максимович); основні погляди виклав у праці „О Słowiańnszczyźnie przedchrześcijańskiej“ (1818, окремо 1835).


Доленґо Михайло, див. Клоков Михайло.


Доленко Володимир (* 1889), правник, гром., політ. і церк. діяч у Харкові, з 1944 р. на еміґрації; 1917 — 20 pp. брав участь в нац.-визвольному русі: чл. Укр. Нац. Комітету в Харкові, гол. політ. комісії Слобожанської Ради, організатор Укр. Радикально-Дем. Партії, гол. Слобожанської Крайової Ради УАПЦ; 1926 — 33 pp. в’язень сов. тюрем і концтаборів. Під час другої війни Д. був організатором укр. життя в Харкові, очолював Організовану Укр. Громадськість і Харківський Гром. Комітет. На еміґрації тісно співпрацює з екзильним урядом УНР; ініціятор і діяч соборноправної УАПЦ; організатор і перший гол. УНДС; організатор і лідер Укр. Селянської Партії — Союз Соборних Земель України; з 1954 чл. УНРади, заступник гол. її Президії.

[Доленко Володимир (1889, Мечебилове, Харківщина — 1971, Новий Ульм, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Доленко Яків (1873 — 1919), поет-селянин, книгоноша, пропаґандист укр. книги між селянами, родом з Полтавщини, автор віршів, друкованих у «Рідному Краю», «Раді» та ін. укр. часописах і календарях.


Долина (V — 5), м. на гал. Підкарпатті в підніжжі Ґорґанів; р. ц. Станиславівської обл., 10 000 меш. (1931), соляна й деревообробна пром-сть. 1919 бої 8 Самбірської бриґади УГА з поляками на лінії р. Свічі.


Долина Павло (* 1888), кінорежисер, родом з Києва, працював на Одеській кінофабриці ВУФКУ; серед ін. фільмів «Буря» (сер. 20-их pp.); у 1930 pp. заарештований, дальша доля невідома.

[Долина Павло (1888 — 1955, Київ). 1929 — 40 у Київ. кіностудії художніх фільмів, 1941 — 43 у кіностудії „Техфільм“ у Києві й Ташкенті; 1948 — 55 дир. Київ. Музею Театрального Мистецтва. — Виправлення. Т. 11.]


Долинська (V — 13), с. м. т. і р. ц. в півд.-сх. частині Кіровоградської обл.; зал. вузол.


Долинське (VI — 10), кол. Валегоцулове, с. в півн.-зах. частині Причорноморської низовини, р. ц. Одеської обл.


Долинський Григорій (бл. 1722 — бл. 99), підкоморій Батуринського пов. В 1767 р. очолив автономістичний рух ніженського й батуринського шляхетства в зв’язку з виборами до імперської Законодавчої Комісії. Був заарештований і засуджений на довічне ув’язнення, але потім амнестований.


Долинський Лука (1750 — 1824), маляр, родом з Білої Церкви, вчився в Київській Академії та Академії Мистецтв у Відні (1775 — 78), постійно працював у Львові. Твори перев. рел. змісту, в стилі клясицизму, з ориґінальними укр. стилістичними ознаками: «Страсті Господні», портрети Корняктів в Успенській церкві, фрески в церкві Петра і Павла (знищені), іконостас церкви Духовної Семінарії (знищений), поліхромія вівтаря П’ятницької церкви, образи в церкві Св. Юра (1778 — 80). Працював також для Почаївського манастиря, Домініканського костьолу в Підкамені та ін.

[Долинський Лука (бл. 1745 — 1824, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Долішньо-Донська низовина, простора низовина в сточищі дол. Дону, основна частина Донщини (край донських козаків), заселена українцями лише на зах. і півдні. Д.-Д. н. обіймає кілька геогр. одиниць: 1. низовинну рівнину на півд. зах., яка зливається в одне з Кубанською низовиною (звідси також назва — Кубансько-Приозівська низовина) з дуже слабим рельєфом; вона підноситься на сході в 2. Сальсько-Маничську гряду з ерозійним рельєфом, що спадає різко на сх. до Надкаспійської низовини уступом Ерґені та на півд. до 3. Кумсько-Маничської западини; 4. півн.-зах. частину з найбільш розчленованим рельєфом, що є продовженням сер. височини.


Доломіт, осадова порода, перев. морського походження; відміна вапняку, в якому, крім кальція, є ще магнезій — Ca Mg(CO3)2. На Україні Д. є гол. серед палеозойських відкладів у Донбасі, третинних — на Причорноморській низовині, силюрських — на Поділлі, докембрійських — на Криворіжжі й Побожжі. Д. становить важливу допоміжну сировину для металюрґії, і тому його експлуатують, насамперед у Донбасі; важливіші родовища: Микитівське, Ямське, Новотроїцьке й ін.


Долуд Андрій (* 1893) полк. Армії УНР; діяч Укр. Соц. Дем. Партії, чл. Центр. Ради, 1918 — 19 брав участь у боротьбі за Львів, як командир коз. Загону ім. Ґонти, начальник Штабу Армії УНР під час Зимового походу 1920, командир 5 Херсонської Стрілецької дивізії; тепер на еміґрації в Бразілії.

[Долуд Андрій (1888, Єлисаветград, Херсонщина — 1976, Курітіба). — Виправлення. Т. 11.]


Дольд Юрій (* 1903), справжнє прізвище Михайлик, журналіст, письм. і критик, родом з Полтавщини; почав літ. діяльність у 20-их pp.; нариси «Колгоспні люди», роман «Степняки» (1949), зб. нарисів і оповідань «Степ прагне» (1952), «Портрет матері» (1954) й ряд ін. творів.

[Дольд Юрій (1903, Бутенки, Кобеляцький пов. — 1966, Київ). Пригодницькі романи „І один у полі воїн(1956), „У чорних лицарів“ (1963), „Над Шпрее клубочаться хмари“ (вид. 1985). — Виправлення. Т. 11.]


Дольмени, за молодшої кам’яної доби родинні гробниці з неотесаних кам’яних плит, відомі в Зах. Европі, Індії й Америці. На Україні сліди Д. знайдені на Херсонщині, Кубані й б. Могилева на Дністрі.


Дольницька-Недбаль Марія (* 1894), дочка Антона, малярка, визначна емальєрка, родом з Галичини; вчилася у Відні, в Школі Прикладного Мистецтва, постійно працює у Відні, де має власну майстерню емалю, зробила ряд винаходів, модернізуючи техніку цього мистецтва; до 1939 брала активну участь у мист. житті Львова (чл. АНУМ); виставляла свої твори в ЗДА. Австрії, Німеччині, Італії, Швайцарії, Швеції, Голляндії, Англії; її фігурні композиції здобули високу оцінку мист. критики.

[Дольницька-Недбаль Марія (1895, Львів — 1974, Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Дольницький Антін (1853 — 1954), гал. гром. діяч, довголітній суддя найвищого трибуналу у Відні; бувши гол. студ. т-ва Академическій Кружок в 1875 — 76 та ред. його органу «Друг», спричинився до зламу русофільських тенденцій у ньому; повість «На потемки» (псевд. А. Переплис), популярні правничі брошури і статті.


Дольницький Зенон (* 1898), оперовий співак — баритон, виступав в оперових театрах різних евр. міст, соліст укр. Оперного Театру у Львові 1942 — 44; нині провадить пед. діяльність на еміґрації у Франції.

[Дольницький Зенон (1896, Глиняни, Львівщина — 1976, Ґарш бл. Парижу). — Виправлення. Т. 11.]


Дольницький Ісидор (1830 — 1924), укр. кат. свящ., прелат; 1857 — 77 викладач у Колеґії св. Атанасія в Римі, 1877 — 1924 духовник і вчитель обрядів у Гр.-Кат. Духовній Семінарії у Львові. Автор багатьох нових богослужень Гр.-Кат. Церкви, яким умів надати поетичної форми богослужень перших віків Церкви, «Типіка Церкве руско-католіческія», «О священнихъ обрядах гр.-кат. Церкви». Д. мав великий вплив на духове оформлення цілих поколінь гал. духовенства.

[Дольницький Ісидор (* Залісці Старі, Брідщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Дольницький Мирон (* 1890), географ і педагог, проф. УВУ, д. чл. НТШ; праці про геогр. поділ Сх. Европи, про оселі Закарпаття, популярні нариси географії України; тепер в ЗДА.

[Дольницький Мирон (1890 — 1968). — Виправлення. Т. 11.]


«Домъ и Школа», газ. з москвофільським забарвленням, виходила у Львові 1863 — 64; вид. І. Гушалевич.


Домазар Сергій (* 1900), письм. і публіцист родом з Полтавщини; оп., нариси, переклади; кн. «Великі питання» (1948, псевд. Іван Сагайда). Тепер на еміґрації в Австралії.


Доманик Богдан (* 1914), маляр, закінчив Академію Мистецтв у Варшаві. Перев. пейзаж, натюрморт. З 1951 в ЗДА.

[Доманик Богдан (1914 — 86). — Виправлення. Т. 11.]


Доманицький Василь (1877 — 1910), історик, літературознавець, публіцист, популяризатор, політ. і гром. діяч — кооператор, родом із Київщини. Співр. «К. Ст.» (фактичний секретар редакції протягом ряду років), «ЛНВ», «ЗНТШ». Співзасновник і діяльний ред. в-ва «Вік»; чл. ТУП. Учень В. Антоновича, провадив археологічні розкопи на Звенигородщині; автор праць «Козаччина на переломі 16 — 17 ст.», «Пісня про Нечая», «Баляда про Бондарівну», «Піонер укр. етнографії З. Доленґа-Ходаковський»; «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» (1907), «Авторство М. Вовчка» (1908), редактор першого повного вид. «Кобзаря» Шевченка (1907). Фактичний ред. органу укр. фракції в 2 Держ. Думі — «Рідна Справа — Думські Вісті», автор численних статтей на політ. і гром. теми в «Гром. Думці», «Раді», «Новій Громаді» й ін. часописах, а також популярних брошур про Галичину й Буковину, ред. популярної «Історії України» М. Аркаса. Піонер-організатор споживчої кооперації на Київщині, автор популярних брошур на кооп. теми: «Товариські крамниці» (1904), «Про сільську кооперацію» (1906), «Як хазяїнують селяни в чужих краях» (1908) та ін. За гром. діяльність був засуджений на заслання на Північ, згодом замінене на 3-річне поребування за кордоном. Помер в Аркашоні (Півд. Франція).


Доманицький Віктор (* 1893), брат Василя, вчений аґроном, соціолог, кооператор і гром. діяч, родом з Київщини; з 1922 на еміґрації в Чехо-Словаччині, Німеччині й ЗДА; проф. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах (згодом УТГІ) і УВУ, д. чл. НТШ; організатор УТГІ в 1945 й 2 роки його ректор. Важливіші праці: «Проблема орг-ції сталого госп-ва в степу» (1927), «Методика суспільної аґрономічної праці в царині пасічництва» (1935), «Засади укр. рурбанізму» (1940) й ін.; статті в фахових журналах («Кооп. Республіка», «Кооп. Молочарство», «Сіль. Господар» й ін.), наук.-популярні книжки з ділянки рослинної продукції; ред. зб. «Сільське Господарство України», 1942.

[Доманицький Віктор (1893 — 1962, Міннеаполіс, ЗДА), „Засади укр. урбанізму“(1940). — Виправлення. Т. 11.]


Доманицький Платон (1881 — 1944?), брат Василя і Віктора; кооператор і гром. діяч; гол. ред. органу Київського Союзбанку «Комашня»“ (1907 — 17), в 1917 — 20 дир. того ж Союзбанку; багато зробив для розбудови укр. кредитової та с.-г. кооперації на Україні.


Домарадський Андрій (* 1893), сотн. Січових Стрільців (СС), начальник коша СС у Білій Церкві в кін. 1918 p., командир 5 полку піхоти СС.


Домачево (II — 4), с. м. т. на півд.-зах. Поліссі над р. Бугом; р. ц. Берестейської обл. Білор. ССР.


Домашні тварини, див. Тваринництво.


Домбє (Dabie), передмістя Кракова (Польща), де поль. влада 1919 р. зробила концентраційний табір для укр. полонених і заарештованих; з 12 000 осіб через голод, антисанітарні умови (тиф, червінка) і катування померло майже половина в’язнів.


Домбковський (Dąbkowski) Пшемислав (1877 — 1950), видатний поль. правник, проф. Львівського Ун-ту за поль. і сов. часів, д. чл. НТШ; автор праць з іст. поль. приватного та лит.-руського права.

[Домбковський (Dąbkowski) Пшемислав (* Львів — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Домбровська Марія, див. Підгірянка Марійка.


Домбровський Августин (* 1880), педагог (учитель нар. шкіл), за ЗУНР шкільний інспектор на Товмаччині і посол до Укр. Нац. Ради; склав «Укр. буквар» для 1 кляси і «Буквар для неписьменних»; статті на пед. теми в фахових журналах; в 1929 — 30 редаґував «Учительське Слово» у Львові; 1940 (?) р. вивезений большевиками.


Домбровський Василь (1810 — 46), історик, проф. Київського Ун-ту, чл. Київської Археографічної Комісії; «Очерк истории Чернигова», «Луцк» та ін.


Домбровський Володимир (1885 — 1925), гал. педагог, учитель гімназії, автор підручників «Українська стилістика і ритміка» та «Українська поетика».

[Домбровський Володимир (1883, Гарбузів, Тернопільщина — 1925), „Укр. стилістика і ритміка“ (1923) та „Укр. поетика“ (1924). — Виправлення. Т. 11.]


Домбровський Олександер (* 1914), історик, родом з Галичини, нині на еміґрації; праці, присвячені зв’язкам України з античним світом.


Домбровський Тимофій, популярний актор 1840 — 50-их pp., грав у трупі П. Рекановського, відомий зокрема як перший виконавець ролі Стецька в «Сватанні на Гончарівці» Основ’яненка.

[Домбровський Тимофій, м. б. Теофіл (? — бл. 1861). — Виправлення. Т. 11.]


Домбчевська Ірина (* 1886), уроджена Рибчак, дружина- Романа Д., гал. гром. і с.-г. діячка, 1915 — 17 управителька захисту УСС у Львові, згодом жіноча й екон. діячка на Стрийщині; з 1949 в ЗДА.

[Домбчевська Ірина (1886 — 1964). — Виправлення. Т. 11.]


Домбчевський Роман (* 1884), гром. діяч, активний чл. УСДП; брав участь у студентському житті Львова; під час першої світової війни співр. СВУ, згодом чл. дипломатичної місії УНР в Празі, по війні — адвокат у Стрию; публіцист (м. ін. праця «За права мови» 1936); 1939 вивезений большевиками.

[Домбчевський Роман (1884, Ясенів Горішній, Косівщина, Галичина 1952). — Виправлення. Т. 11.]


Домерщиков-Олексієнко Олекса (1863 — 1942), композитор і дириґент, на сцені з 1888, працював у трупах Деркача, Кропивницького, Гайдамаки, Суходольського та ін.; разом із Кропивницьким написав музику до «Вія», «За двома зайцями», «Ніч під Івана Купала»; після революції завідував муз. частиною харківських і пересувних драм. театрів.


Домецький Гаврило (вмер після 1708 p.), богослов і церк. діяч, вихованець Київської Академії; 1677 та наступні роки архимандрит та ігумен манастирів у Москві, 1691 р. засланий на півн. за розходження з моск. церк. традицією, пізніше ігумен у Новгороді, знову засуджений 1708 p., але «помилуваний» повернувся до Києва. Починаючи з 1670-их pp. писав богословські, зокрема аскетичні трактати («Путь к вічности» видано 1784 p., решта лише в 20 в.). Вони є спробою викладу богословських питань «простою мовою» і тому заслуговують на увагу істориків укр. літ. мови.

[Домецький Гаврило (сер. 17 в. — бл. 1710, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Домінікани, чернече згромадження, засноване св. Домініком (1215); стояли в кат. церкві на сторожі правовір’я й боролися з єресями (інквізиція). Бл. 1230 р. Д. бували і в Києві (св. Яцек Одровонж). В кін. 16 в. на укр. землях була організована т. зв. руська провінція, виразно відокремлена від поль. і лит. провінцій; заснування її між ін. обстоював Іпатій Потій. На Україні було дуже багато манастирів Д., напр., у Барі, Бродах, Богородчанах, Бучачі, Вінниці, Галичі, Жовкві, Заславі, Києві, Коломиї, Кодаку, Константанові, Летичеві, Любарі, Львові. Овручі, Пинську, Потоці, Рогатині, Снятині, Тернополі, Теребовлі, Яворові, Язлівці, Ярославі та ін. Між Д. цих манастирів було чимало українців, що намагалися усамостійнити свої манастирі від поль., за що терпіли багато утисків з боку нац. — перенесенням до манастирів на поль. території тощо. Руська провінція в 17 в. була силоміць скасована, і багато Д. перейшло до ін. чинів.


Домініяльна влада, за середньовіччя сукупність усіх прав великих землевласників над- населенням, яке жило на їх землях; рештки Д. в. проіснували до скасування панщини. До гол. прав пана (dominus) належали: одержання оплат грішми й натурою, панщина і виконування суду над підданими. Із цього приватного суду пана, проти якого не було апеляції, розвинулися пізніше домініяльні суди як рід публічного судівництва, виконуваного паном (див. Судівництво). Д. в. відома на укр. землях під Польщею і у В. Князівстві Лит. Повстання Б. Хмельницького повалило Д. в., але вже на кін. 17 і на поч. 18 в. вона відроджується в коз. державі над посполитими селянами, спочатку на манастирських землях, пізніше на держ. (рангових) і старшинських. Під Австрією Д. в. була сильно обмежена реформою Йосифа II й остаточно скасована 1848 р. Під Росією Д. в. була скасована в 1861 (див. також Панщина).


Домінчен Климент (* 1907), дириґент і композитор родом з Вінничини. 1932 — 35 дириґент опери в Одесі і Ворошиловграді; з 1936 дириґент радіо в різних містах СССР; Твори: увертюра, фантазія, поема «Вітчизна», «Святкова увертюра», 2 симфонії (1940, 1955), сюїта на осетинські теми й ін.

[Домінчен Климент (Климентій) (* Студена, Поділля). Балети „Снігуронька“ (1965), „Про що співала трембіта“ (1970), ораторія „Труд і мир“ (1959). — Виправлення. Т. 11.]


Домовик, див. Демонологія.


Домонтович В., див. Петров Віктор.


Доморобна промисловість, див. Кустарна промисловість.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.