[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 628-641.]

Попередня     Головна     Наступна





Емаль (склиця), різнокольорова, подібна до скла, часто непрозора маса, вживана для прикраси металевих виробів. Першою на території теперішньої України з’явилася ямкова Е. (що виповняє ямки, вибиті в металі) на Підкавказзі, на межі 2 — 1 тисячоліття до Хр.; з 6 — 5 в. до Хр. її вживали ювеліри в грец., згодом рим. колоніях Причорномор’я та в Боспорськім царстві (Керч), звідки Е. потрапляла і на Подніпров’я. Є вказівки на те, що вже десь від 3 — 4 в. по Хр. роксоляни, алани, анти на Чернігівщині, Київщині й Полтавщині виробляли ямкову Е. (бронзові застібки для плащів — фібули, частини кінської збруї, браслети тощо). Ці вироби експортували в р-н Волги-Оки, до Криму й на Балтицьке помор’я (нім. дослідники називали їх давніше ґотськими).

Десь бл. 10 в. наддніпрянська Русь перейняла з Візантії перегородчасту техніку Е. Найбільшим центром виробництва Е. був Київ, особливо в 10 — 13 вв.; він мав багато майстерень Е., дві з них відкопав В. Хвойка. Золоті, вкриті Е. вироби експортувалися до Угорщини, Польщі, Німеччини, Франції, Скандінавії й ін. країн і славилися як спеціяльність «русів». Теофіл, нім. монах бл. 11 в., в трактаті про прикладні мистецтва навіть приписує винахід Е. «русам». Вживали тоді Е. і на бронзі. В протилежність візант. емальєрам, укр. майстрі любили контрастові згармонізовані кольори у своїх емалях. Часом їхні емалі сполучали перегородчасту і ямкову техніку. В багатьох місцях України викопано золоті емалеві вироби великокняжих часів — медальйони, ковти-сережки, персні, хрести тощо. Особливо відомі діядеми з с. Сахнівки і з Києва, золота гривна (нагрудна прикраса) з Кам’яного Броду (Волинь); збереглися деякі вивезені з України вироби: київські емалеві ікони 12 в. в оправі Євангелія кн. Мстислава Володимировича (в Новгороді), окраси саккоса митр. Олексія (в Москві) й ін.

З тат. навалою в сер. 13 в. емалева техніка на Україні підупадає; в пізніші вв. вона трохи відживає в золотарських виробах зах. укр. міст (Кам’янець, Львів й ін.). За коз. доби, в 17 — 18 вв., в Києві та ін. осередках для прикраси золотарських виробів (оправ євангелій, чаш тощо) часом вживалась Е., здебільша виконана ін. технікою — у вигляді медальйонів, розмальованих пензлями.

В 20 в. окремі укр. мистці пробують відродити Е. як мист. техніку. Найвидатніша з них М. Дольницька (Відень), що працює перев. в перегородчастій Е. Я. Пастернак і В. Січинський

Емблема, в 16 — 18 вв. символічне зображення, що подається в супроводі здебільша віршованої сентенції, а іноді й ширшого прозового тексту. На Україні «емблематичні вірші» були поширені в 17 — 18 вв.; друковані зб. емблем — панегірик Кржщоновича на пошану Л. Барановича, «Іфіка ієрополітика» (Л. 1712 та кілька ін. видань). Емблематичні цикли віршів писав Т. Прокопович (про хрищення Руси, пам’яті В. Ясинського), а теоретичне обґрунтування емблематики дав Г. Сковорода (його власні емблематичні малюнки не видані). З перекладів відомі „Pia desideria“ Г. Гуго і зб. політ. емблем Ф. Сааведри (переклав Т. Прокопович). До емблематичної поезії близькі т. зв. «гербовні вірші», улюблені на Україні в 16 — 17 вв.

Література: Чижевський Д. Деякі джерела символіки Сковороди. Прага 1931; Чижевський Д. Укр. літ. барок. Частина 3. Прага 1944.


Емблематична поезія, див. Вірші.


Емблеми, знаки, матеріяльні зображення якогось символа; основними Е. є знамена родові, міські або держ. герби та прапори. Про укр. Е. див. Герб, Прапор і ЕУ I, стор. 30 — 31.


Еміґрація, переселення, добровільний виїзд з однієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування в ній; з погляду країни нового перебування цей процес називається іміґрацією, поселенням, а новопоселені — іміґрантами. Е. може бути тривала — з метою постійного поселення; тимчасова, коли еміґрант після певного часу повертається; і сезонова — в певні пори року чи на періодичні заробітки. Залежно від причин, які спонукують переселення, Е. буває заробітчанська (соц.-госп. причини) і політ. (опозиція до режиму). Крім справжньої Е., виїзду за кордон, є ще внутр. Е., себто переселення з одного місця на інше, але на території тієї ж держави або одного етнічного простору. Останній процес проходив також на укр. землях (див. Міґрація). Іноді Е. набирає масового характеру; тому уряди країн, з яких людність виселюється, як також і ті, до яких вона напливає, реґляментують цей рух населення (т. зв. еміґраційне й іміґраційне законодавство). Соц.-госп. ситуація та політ. події на укр. землях часто викликали Е. окремих груп населення до різних країн. (Про поселення на укр. землях ін. нац. груп див. Іміґрація й окремі нац. меншини: Росіяни, Жиди, Поляки, Німці, Греки, Болгари, Вірмени, Чехи й ін.).

Після поразки Карла XII і Мазепи під Полтавою 1709 занотовано першу значну політ. Е. з України. Це т. зв. мазепинська Е., яка складалася із вищої коз. старшини і політ. діячів, як П. і Г. Орлики, А. Войнаровський, Г. Герцик й ін. Вони користувалися правом азилю і провадили політ. діяльність в Туреччині, Франції, Швеції, Польщі (див. Мазепинці). Вони також утримували контакт із групою запорожців, які у висліді тих же подій поселилися в Криму; в 1734 р. ці козаки повернулися на Україну під рос. зверхність. Після ліквідації Запоріжжя 1775 частина козаків перейшла на тур. територію в Добруджу, де в гирлі Дунаю створила т. зв. Задунайську Сім. і де донині живе частина їх нащадків. Звідси кілька тисяч поселилося на деякий час в Банаті.

Суто політ. характер мала Е. невеликої кількости наук. і сусп. діячів з Наддніпрянщини в 1870-их pp. (M. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський, Ф. Вовк й ін.). Їхня політ. і публіцистична діяльність у Відні, Женеві, Львові мала значний вплив на зформування укр. політ. нац. ідеї та активізувала її в Зах. Европі. В 1900-их pp. ряд діячів з Наддніпрянщини перебували на Зах. Укр. Землях і тут організували видавничо-пропаґандивну базу для укр. партій під рос. режимом — РУП, УСП, УСДРП (Д. Антонович, В. Винниченко, Є. Голіцинський, М. Русов, М. Канівець, Б. Ярошевський й ін.). Загострення режиму по революції 1905 викликало нову Е. з Наддніпрянщини до Галичини, Австрії, Швайцарії й ін. країн. До видатних політ. еміґрантів належали: соц.-дем. — Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, Л. Юркевич; соц.-рев. — М. Залізняк, Ф. Королів; радикальні демократи — В. Козловський й ін. З цією Е. зв’язана діяльність заснованого 1914 р. Союзу Визволення України.

Першою занотованою соц.-екон. Е. з укр. території, хоч в межах тієї ж держави, було переселення українців з півд.-сх. Пряшівщини до Бачки і Банату в пол. 18 в.; вони тут дістали від австр. уряду вільні землі та заснували перші укр. оселі на території нинішньої Юґославії. Їх доповнили поселенці в Сремі з півн. Пряшівщини в пол. 19 в. та в Боснії, куди прибуло в кін. 19 в. бл. 10 000 укр. поселенців з Галичини. Цю внутр. Е. в межах Австро-Угорщини стимулював віденський уряд з метою освоєння необроблюваних врожайних земель на півдні поселенцями з бідних і перелюднених околиць. В 1892 — 93 pp. із сх. частини Галичини й Буковини, під впливом аґітації про дарування землі, будинків, реманенту виїхало до Росії бл. 15 000 селян; більшість із них згодом повернулася, не знайшовши тих умов, яких очікували поселенці.

На останню чверть 19 в. припадає початок масової Е. українців: із укр. земель в Росії вона була спрямована на схід, гол. до Азії, із Австро-Угорщини — на захід, до Америки. В обох випадках причиною Е. були нездорові соц. і госп. умови, а насамперед аґрарне перенаселення і слаба індустріялізація.

Е. на схід. З Центр. і Сх. Укр. Земель надмір населення в першій пол. 19 в. переходив гол. в чорноморські й приозівські степи, а після їх заселення на Підкавказзя і Донщину. Завдяки цим мандрівкам поширювалася укр. етногр. територія, бо колонізовані землі прилягали безпосередньо до країн, донині заселених українцями (див. ЕУ I, стор. 19). Лише еміґранти на Надволжя (частково вже з другої пол. 18 в.) поселювалися на значній віддалі від укр. нац. території. Туди Е. пожвавилася в 60 — 70-их pp. 19 в., гол. в Самарську, Саратівську, Оренбурзьку й Уфімську губ. І пізніше в цих районах оселювалася по дорозі частина поселенців, які прямували далі на схід до Азії. В 1870-их pp., коли в евр. Росії стало мало вільної землі., Е. спрямовується до Азії, де українці застають вже поселенців з рос. губерній, звідки переселення почалося раніше. Гол. райони укр. поселення в Азії були: на Далекому Сході Приамурський край, півн. Туркестан та півд.-зах. Сибір. Назагал українці поселювалися в кліматичній смузі, подібній до України, і займалися хліборобством. Основну масу еміґрантів на Схід дала Лівобережна Україна, перев. густо заселені Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Харківщина; слабою була Е. з Волині й Поділля; переселювалися українці також з Курщини і Вороніжчини. Вже в процесі Е. (1894) укр. губернії виявляють значний надмір робочої сили: 400 000 осіб по Воронізькій, Харківській, Полтавській губ.; 130 000 — по Волинській, Подільській, Київській губ.; в цих губ. були також високі ціни за оренду землі.

Інтенсивніша укр. Е. до Азії починається в 1890-их pp. За 20 передвоєнних років вона охопила 2 000 000 осіб. Е. збільшилася під час будування сибірської зал. (1891 — 1905) і становила 1894 — 1903 pp. 42 000 осіб річно, впала до 27 000 річно за час рос.-японської війни (1904 — 05) і знову сильно піднеслася після війни, гол. коли виявилося, що Столипінська реформа не поліпшує долі селянства. 1906 — 10 Е. з 9 укр. губерній становила річно 202 000, а 1909 — 290 000, себто 68% всього природного приросту населення. 1911 — 14 Е. знову послабла, бо в азійських районах поселення стало менше вільної землі; а під час війни майже зовсім припинилася. Частина поселенців з Азії поверталася на Україну; 1890 — 1914 таких поворотців було 480 000. Найчисленнішим був поворот під час кризи 1911 — 12, коли більшість еміґрантів, знеохочених умовами поселення, повернулася додому. Назагал до 1914 р. постійно оселилося в Азії бл. 2 000 000 українців. Спочатку більшість переселенців становили держ. селяии; по знесенні кріпаччини цей рух охопив різні категорії селян. Вони продавали своє майно і за одержані гроші вибиралися в дорогу, іноді зберігаючи деяку готівку для влаштування на новому місці; бідніші селяни звичайно поселювалися в ближчих до України районах, а заможніші їхали далі. Е. на Схід лише частково була організована і плянована державою (гол. з малозем. районів); в більшості це був стихійний рух. Все таки держ. органи намагалися його контролювати і навіть сприяли йому, поскільки він був в інтересах Рос. імперії (звільнення малоземельних районів, заселення великих незалюднених областей, скріплення Далекого Сходу з огляду на японську небезпеку і збільшення слов. елементу серед автохтонного населення Азії — русифікація). Уряд виділяв землі для поселення, приділяючи 15 десятин на душу в степовій смузі, 8 в нестеповій (до 1897 призначалося до 100 десятин на родину, гол. в Алтайській і Семипалатинській обл.). Ін. пільги для поселенців: звільнення військовозобов’язаних від служби (на 3 — 6 p.), звільнення від податків (4 p.), допомога на місці зерном, лісом тощо. Адміністративні органи частково давали допомогу переселенцям і під час дороги на т. зв. переселенчих пунктах. Але гол. маса еміґрантів вибиралася на власну руку: групи охочих чи цілі громади висилали т. зв. «ходаків» на простеження нових районів поселення і потім вибиралися за їх інформаціями; інші — за відомостями з листів вже осілих, а деякі за чутками. Перші укр. переселенці їхали ґрунтовими шляхами або пароплавами (1883 — 85 морем з Чернігівської губ. до Півд.-Усурійського краю перевезено 4 668), щойно з 1890-их pp. сибірською зал. Умови переїзду були погані; недуги, голод і смертність часто супроводили переселенців. В Петербурзі існувало Т-во допомоги переселенцям, але його діяльність, як і урядова допомога, були недостатні; акцію допомоги організував м. ін. кн. Г. Ґоліцин,

Коли Е. на схід стала поширеним явищем, держава намагалась її уреґляментувати й взяти під свій контроль. 1889 ухвалено переселенчий закон (до цього часу існували часткові розпорядки, які стосувалися окремих районів поселення). Згідно з ним переселення було дозволене, але вимагалося попередньої згоди держ. органів; самовільних переселенців відправляли назад. 1897 створено при Мін-ві внутр. справ окреме Переселенче Управління (пізніше в складі гол. управління «Землеустройства и Земледелия») із завданням займатися переселенчою справою. Але воно далеко не охоплювало всього процесу Е., яка і далі відбувалася також стихійно. Переселенню сприяв і його частково організував так само комітет Сибірської залізниці. 1906 вийшло нове «положення» уряду, яке стимулювало переселення до Азії.

 За сов. періоду Е. на Схід почалася з 1925 p.; її організували сов. органи в Сибірський і Далеко-Східній краї, Казахстан і на Півн. Кавказ..В 1920-их pp. вона незначно охопила українців. Тільки в 1930-их pp. у висліді колективізації, а згодом голоду вони переселюються численніше перев. в пром. р-ни (Кузнецький басейн). Ін. категорію укр. переселенців становлять засланці в концтабори; з евакуйованих 1941 — 42 в Азію великої кількости українців тільки частина повернулася по війні на батьківщину; немало із репатрійованих 1945 — 46 з Німеччини й Австрії попали на постійне перебування в Сибір. До цього слід додати ще останню хвилю переселенців з України на т. зв. цілинні землі. На поч. сов. режиму переселенням відав Всесоюзний переселенчий комітет при Центр. Виконавчому Комітеті СССР, а з 1930 Нар. Комісаріят зем. справ і відповідні республіканські органи. Згодом переселення, зокрема зв’язане із засланням, стало вважатися політ. справою, і воно належить органам держ. безпеки і Мін-ва внутр. справ.

Заг. кількість укр. поселенців в Азії важко встановити: сов. перепис 1926 подавав їх ч. на 2 100 000, однак в дійсності воно могло доходити до 3 000 000. У висліді дальшої Е., в тому ч. і заслання та природного приросту, ч. українців на території сов. Азії може становити 6 — 7 000 000 (див. ЕУ I, стор. 147 — 18 і Зелений Клин, Казахстан, Сибір).

Заокеанська Е. до 1914. Майже одночасно із рухом українців з Центр. і Сх. Земель на Схід, відбувається масова Е. із Зах. Укр. Земель за океан. Зах. Укр. Землі, особливо сх. Галичина і Лемківщина, були здавна аґрарно перенаселеними. В сх. Галичині припадало в 1900-их pp. на 1 км² 67 осіб, які жили із сіль. госп-ва. Величина окремих госп-в значно зменшилася: пересічний наділ селянина становив 1880 р. З га, а 1900 р. — 2,5 га. За підрахунком поль. проф. Ф. Буяка, в сх. і зах. Галичині в цей час було 1 200 000 осіб зайвої робочої сили. Слабо розвинена пром-сть на місці і в державі в цілому не могла дати працю такій кількості робочих рук, а виїзд на сезонові праці розв’язував справу тільки частково. Серед великої частини населення існували заг. нужда, дуже низький життєвий рівень, недоживлення, висока смертність і навіть деґенерація. Держ. органи не поспішали протидіяти цьому госп. і соц. лихові, за винятком спорадичних випадків, як, напр., «верховинська акція» Е. Еґана на Закарпатті.

В таких умовах Е. була чи не єдиним виходом. Вістки про великі можливості заробітку в Америці дійшли в 1870-их pp. і до укр. населення. їх перебільшували різні корабельні аґенти, які вербували робітників як страйколомів до пенсільванських шахт в ЗДА. 1877 р. можна датувати початок численної Е. до Америки із закарп. і гал. Лемківщини. Згодом цей рух охопив сх. Галичину, усе Закарпаття і Буковину, а тільки пізніше і незначно деякі укр. землі в Росії — Холмщину, Волинь, Полісся, звідки до 1914 виеміґрувало бл. 50 000 українців. Із Центр. і Сх. Земель виеміґрувало до ЗДА досить багато жидів і кілька тисяч українців-штундистів.

Еміґрували перев. бідніші селяни, люди молодшого віку, без родин. їхньою метою було заробити, виплатити кошти подорожі, можливі борги і з решти заробітку по повороті купити поле, розбудувати госп-во. Хоч з часом постала переорієнтація Е. з тимчасової на постійну, все ж ч. поворотців досить значне. Ю. Бачинський нараховує на 393 000 укр. еміґрантів до ЗДА 70 000 таких, що до 1909 повернулися на Україну.

З 1890-их pp. розпочалася сіль.-госп. Е. до Канади і до Бразілії. Обидві країни мали великі простори необробленої землі, які потребували робочих рук. Аґенти, що за кожну завербовану особу діставали відповідну нагороду (до Канади за родину еміґранта 5 дол. і за кожного чл. її по 2 дол.), поширювали по гал. селах неймовірні вістки про «обіцяний край». Зубожілих селян охопила своєрідна еміґраційна гарячка. Вони продавали своє майно і переїжджали на постійне поселення в кан. прерії (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван) чи браз. праліси в провінції Парана. Одночасно (1895 — 96), але в меншій кількості, прибули укр. еміґранти до Арґентіни й поселилися перев. в провінції Місіонес. Сам процес Е. був зв’язаний з різними труднощами: еміґрували мало- або й неосвічені люди, без знання мов, без фінансових засобів. Австр. і угор. уряди не сприяли Е., а іноді адміністрація навіть перешкоджала виїздові; великі землевласники боялися втратити дешеву робочу силу і всіляко впливали на місц. органи, щоб вони гальмували Е. 1877 р. гал. намісництво видало два таємні обіжники з дорученням затримувати Е. бідних людей, зокрема жінок до 35 р. Жандармерія робила обшуки, розпочалася гонитва за еміґрантами, зв’язана з конфіскацією грошей, подорожніх квитків тощо. Аґенти, з свого боку, намагалися витягнути чим більше еміґрантів підплачуванням урядовців і жандармерії.

Укр. еміґранти за океан переїздили через порти Бремен, Гамбурґ, Трієст, Фюме й ін., з Росії через Лібаву.

В Австрії Е. не була нормована спец. законами. Конституція (стаття 4) визнавала свободу переселення, і тому тяжко було заборонити чи обмежити Е. 1897 австр. парлямент ухвалив тільки закон проти намовляння до Е. Натомість існувало докладне еміґраційне законодавство в Угорщині: закон з 1881 нормував діяльність аґентур пароплавних компаній, а 1903 і 1909 було ухвалено два закони про Е., які приймали принцип свободи Е., з деякими обмеженнями для неповнолітніх і позбавлених опіки та військовозобов’язаних осіб. Держава взяла на себе опіку над Е., і для цього було засновано Еміґраційний фонд і окремі адміністративні органи. Таке законодавство випливало з засади, що Е. для держави є шкідливим, але конечним явищем з уваги на перенаселення і заг. нужду. Користуючися цим законодавством, закарп. українці еміґрували в більшій мірі, ніж галицькі.

В Росії також не було еміґраційного закону, але в практиці діяв принцип свободи Е.

Іміґраційна політика заокеанських країн була в основі ліберальною: Канада, Бразілія, Арґентіна потребували робочих рук для неосвоєних земель, а ЗДА для пром-сти. Все таки гром. думка в ЗДА виступала проти деяких категорій іміґрантів — проти китайців (закон про припинення китайської Е. 1882) і в деяких колах проти сх.-евр. Е. Під впливом «Ліґи для обмеження іміґрації» в Бостоні і амер. роб. орг-цій ухвалено федеральні закони 1891, 1893, 1903 і 1907, які обмежували Е. евр. робітників; це стосувалося осіб, які могли б стати тягарем чи небезпечними для держави (з уваги на здоров’я, матеріяльні, моральні і політ. причини). Нагляд і контроль над еміґрантами здійснювало Іміґраційне Бюро при мін-ві торгівлі і праці.

Ініціятором заселення іміґрантами степ. провінцій Канади і прихильником укр. Е. був мін. внутр. справ К. Сіфтон. Не зважаючи на це, Канада іміґраційним законом з 1910 дещо утруднила Е. з сх.-евр. країн, вимагаючи відповідних кваліфікацій, здоров’я, грамотности і деякої готівки.

Ставлення укр. суспільности і її орг-цій до Е. було різне; на поч. дуже стримане, а згодом толерантне, не дивлячись на те, що Е. послаблювала нац. спільноту. Часописи назагал виступали проти Е., а перемиський гр.-кат. ординаріят закликав священиків, щоб всіляко відраджували лемків від Е. Перша хвиля укр. Е. (1880 — 1900) відбувалася без спеціяльної опіки укр. організованої громади, за винятком церк. кіл та деяких світських інтеліґентів, які з власної ініціятиви еміґрували за океан для культ. праці серед Е. Щойно вістки про невідрадне становище еміґрантів у Бразілії (пошесті, смертність, визиск на плянтаціях) примусили гал. громадянство і адміністративні органи поцікавитися справою Е.; Гал. Крайовий Виділ вислав 1896 комісію в складі о. П. Волянського (від українців) і Й. Сємірадського (від поляків) для дослідження еміґраційних відносин і можливостей у Бразілії. їхня думка була неґативна щодо браз. Е., і це навіть на деякий час спинило виїзд туди. Львівська «Просвіта», з свого боку, вислала до Канади О. Олеськова з метою простежити відносини кан. Е. Після докладного ознайомлення із життям перших поселенців і їх перспективами Олеськів запропонував масову Е. українців до степових провінцій Канади. Його заходами кан. уряд створив у Вінніпеґу іміґраційне бюро, яке мало опікуватися укр. поселенцями, і призначив К. Ґеника керівником бюра. Дві опубліковані в Галичині брошури Олеськова «О еміґрації» і «Про вільні землі» (1895) стимулювали Е. до Канади в противагу до «браз. гарячки».

Відносно пізно почали гал. українці організувати еміґраційні т-ва для порад і допомоги еміґрантам: 1907 засновано у Львові укр. філію австр. Т-ва ім. св. Рафаїла, яка з 1911 почала видавати порадник «Еміґрант»; 1908 постало самостійне укр. т-во допомоги еміґрантам «Провидіння», а в 1911 постала третя укр. установа «Руське Т-во Еміґраційне», яка, на правах госп.-торг. спілки, давала відповідні інформації, полагоджувала подорожні справи, займалася посередництвом праці тощо.

Еміґранти потребували спец. опіки після прибуття до країн поселення, гол. в ЗДА; тут різні національності мали свої еміґраційні доми. Укр. еміґранти перев. проходили через австр., угор., поль. і рос. доми. Спроби заснування окремого укр. еміґраційного дому не вдалися; у 1900 — 04 pp. існувало т-во «Руський Народний Дім Еміґраційний», яке частково займалося еміґрантами. Згодом укр. еміґранти були співзасновниками «Слов’янського Еміґраційного Т-ва» (1907), що опікувалося Е. слов’ян з Австрії, крім поляків. 1908 постало з ініціятиви М. Підгорецького «Укр. Еміґраційне Т-во ім. св. Рафаїла» в Нью-Йорку, а при ньому безплатне бюро посередництва праці.

Правна і культ. опіка укр. еміґрантами з боку австр.-угор. консульств була незначна; в них знаходили більше опіки та мали вплив нім., поль. й угор. еміґранти. Пропаґандивну роботу серед українців вели рос. консульства та осередки рос. правос. Церкви. Укр. іміґранти згодом почали орієнтуватися на постійне перебування в нових країнах і тому утримували мінімальний контакт з консульствами країн свого походження. Більшість еміґрантів включилася в нові відносини не лише соціяльно і господарсько, але також і політ.-правно, приймаючи громадянство нових країн поселення (див. Натуралізація).

В загальному за час до першої світової війни виеміґрувало з укр. земель за океан бл. 700 — 800 000 населення, в тому ч. бл. 500 000 українців (решта жиди й поляки). З цього ч. виеміґрувало до ЗДА бл. 350 000, до Канади бл. 100 000, до Бразілії й Арґентіни до 50 000.

Перед першою світовою війною мала місце також сезонова Е. з Зах. Укр. Земель, перев. до Німеччини (1907 — 12), пересічно 75 000 осіб на рік, а в менших розмірах до Чехії, Румунії, Данії. Це була заробітчанська (на с.-г. праці), короткотривала Е.; селянин по повороті з заробітку уліпшував своє матеріяльне становище.

Політична Е. по першій світовій війні. Перша світова війна і програні визвольні змагання викликали першу масову укр. політ. Е., перев. військ. і працівників адміністрації УНР та ЗУНР. 1920 — 21 pp. в Польщі перебувало бл. 30 000 наддніпрянської Е., гол. в таборах інтернованих вояків; в м. Тарнові тимчасово знайшов осідок екзильний уряд УНР. Частина вояків УГА були приміщені в таборах інтернованих в Чехо-Словаччині. Крім того, укр. еміґранти поселилися в Австрії, Німеччині, Румунії, Юґославії. Заг. ч. еміґрантів у перші повоєнні роки доходило до 80 — 100 000; в їх ч. і розміщенні згодом зайшли деякі зміни: більшість гал. еміґрантів повернулася на батьківщину у висліді рішення Ради Амбасадорів про визнання Галичини за Польщею (амнестія поль. уряду 1923 p.). Незначна кількість наддніпрянської й гал. Е. під впливом курсу «українізації.» переїхала до УССР; багато еміґрантів залишили Польщу й Австрію та поселилися в Франції, менше в Бельгії та за океаном. Гол. осередками Е. стали Прага, Варшава, Берлін, Париж, Відень, де розвивалися різні ділянки укр. політ. і культ. життя поза впливами окупаційних режимів. Особливо прихильно ставився до укр. Е. уряд Чехо-Словаччини, де знайшли осідок і підтримку ряд укр. наук. і виховних інституцій.

Укр. політ. еміґранти користувалися в країнах перебування правом азилю. На відміну від соц. Е., вони не мали правної опіки з боку дипломатичних представництв країн свого походження; вони підлягали законам і реґляментації країн свого постійного осідку або перебування. Спроби міжнар. реґляментації статусу політ. еміґрантів проведено в рамках Ліґи Націй; угодами 1922, 1924, 1928 pp., що їх підписала більшість евр. країн, було визнано за еміґрантами із сходу Европи статус бездержавних і видано їм т. зв. пашпорти Нансена (за прізвищем Ф. Нансена, високого комісара для біженців при Лізі Націй). Конвенція про міжнар. статус з 1933 р. прирівнювала бездержавних «нансенівців» в багатьох відношеннях (право на навчання, соц. опіка, праця, податки) до власних громадян країни або до найбільш упривілейованих чужинців. Пашпортом Нансена користувалася більшість українців, хоч формально Ліґа Націй не визнавала категорію укр. еміґрантів (в конвенції говориться про рос. і вірменських еміґрантів); вони не мали свого представника в еміґраційному уряді при Лізі Націй. Еміґраційні орг-ції, гол. із Франції, постійно домагались офіц. визнання укр. Е.: представники Ради Союзу Укр. Еміґрантських Орг-цій у Франції перебували в півофіц. контактах із згаданим урядом. 1928 р. лише до Консультативної Ради при Високому Комісаріяті в справах еміґрантів прийнято укр. представника О. Шульгина. В 1930-их pp. значна частина Е., гол. в Чехо-Словаччині й Польщі, почала приймати громадянство країн свого перебування.

Заробітчанська Е. 1920 — 3 9’. Між двома світовими війнами далі тривала заробітчанська Е. із Зах. Укр. Земель під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією. З УССР, поза окремими винятками на поч. сов. режиму, Е. була припинена. Перев. еміґрували українці з перенаселеної Галичини і зах. Закарпаття. Кількісно Е. з укр. земель в 1919 — 39 pp. була значно менша, ніж за довоєнного періоду. Найчисельніша Е. з Зах. Укр. Земель була 1927 — 29 pp., потім зменшилася, 1931 — 34 майже зовсім припинилася завдяки великій госп. кризі, що була особливо гострою в країнах, які приймали Е., особливо в заокеанських. Гол. зменшилася Е. до ЗДА і Бразілії і відносно до Канади, що сталося у висліді обмеження Е. законодавством тих країн. ЗДА 1921 і 1924 встановили річні іміґраційні квоти для громадян окремих держав; на сх.-евр. країни, звідки могли приїжджати українці, припадали відносно низькі квоти (напр., в 1930 р. Польща — 6 524, Чехо-Словаччина — 2 874). Канада також провадила свою іміґраційну політику з обмеженням для сх.-евр. країн; вона воліла англосакську і зах.-евр. Е.; додаток 1923 до іміґраційного закону з 1910 вимагав від еміґранта грамотности і оплати транспорту; поважно обмежено нерільничу Е. до Канади. Не зважаючи на це, до Канади прибуло в 1919 — 39 pp. найбільше ч. укр. еміґрантів — понад 70 000; українці з Румунії еміґрували майже виключно до Канади. На друге місце вибивається укр. Е. до Арґентіни, яка прийняла бл. 50 000 еміґрантів; до 15 000 українців виеміґрувало до ЗДА, бл. 10 000 до Бразілії, по кілька тисяч до Параґваю й Уруґваю. З евр. країн гол. чином еміґрували українці до Франції на с.-г. праці та до пром-сти (з Галичини) і до Бельгії (із Закарпаття); з цих країн відбулася також найчисленніша рееміґрація, хоч у Франції залишилася ще поважна кількість укр. еміґрантів.

Еміґрацію і рееміґрацію українців із Польщі, Чехо-Словаччини і Румунії в 1919 — 35 pp. за урядовими джерелами представляє наступна таблиця (в тисячах):

Країни поселення

Еміґрація

Рееміґрація

Балянс руху населення

Евр. країни

74

35

39

З того ч. Франція

59

23

36

Позаевр. країни

146

15

131

З того ч.: ЗДА

13

2

11

Арґентіна

47

5

42

Канада

73

6

67

Бразілія

8

1

7

Разом

220

50

170

Заробітковою Е. українців в евр. країнах, а до натуралізації й за океаном, опікувалися правно консульства Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії, залежно від країни їх походження. Культ. опіку поширювали на них орг-ції політ. Е. Укр. суспільство намагалося також впливати на процес і орг-цію соц. Е. У Львові постало «Т-во Опіки над Укр. Еміґрантами» (гол. М. Заячківський), яке провадило гол. інформативну діяльність своїм журн. «Укр. Еміґрант» (1927 — 34); 1923 — 24 з’являвся неперіодично «Еміґрант». Із укр. заокеанських громад найбільше інтересу до Е. виявляли кан. українці; 1925 засновано у Вінніпеґу «Т-во Опіки над Укр. Переселенцями ім. св. Рафаїла» (гол. С. Савула), яке допомагало інформаціями, правними порадами, а навіть матеріяльно багатьом еміґрантам, гол. в роки посиленої Е. до Канади (1925 — 30). Т-во видавало альманах «Прерія». В Едмонтоні існувало Укр. Іміґраційне і Колоніяльне Т-во, яке видавало газ. «Новий Край» 1929.

Політична Е. по другій світовій війні. Друга світова війна й опанування большевиками всіх укр. земель та сер.-евр. країн, де перебувала значна кількість укр. політ. Е., викликали нову хвилю Е. В Зах. Европі, а гол. в Німеччині й Австрії по закінченні війни опинилося бл. 2 — 3 міл. українців. Це були перев. вивезені на примусові праці, примусово евакуйовані, в’язні нім. концтаборів, військовополонені, члени військ. формацій, втікачі з України і політ. еміґранти з 1920-их pp. Більшість примусово вивезених на роботи добровільно або під тиском повернулася на батьківщину (див. Репатріяція), а решта разом із втікачами творила основну масу повоєнної політ. Е. На поч. 1946 р. в Зах. Німеччині, Австрії й Італії перебувало бл. 220 000 еміґрантів (178 000 в трьох зонах Зах. Німеччини, 29 000 в Австрії, 12 000 в Італії). Всі ці люди відмовилися від повороту до УССР; довівши, що їм загрожує на батьківщині рел., нац. або політ. переслідування, вони отримали право азилю, а згодом можливість дальшої Е. до різних зах. країн.

Спочатку за більшістю укр. еміґрантів, як також за ін. із Сх. Европи, визнано статус «переміщених осіб»; згодом на всіх політ. еміґрантів поширено статус «втікачів». В адміністрації якийсь час прийнято для еміґрантів визначення «бездержавних» (stateless, apatride), однак це не було застосовано загально; перев. записували втікачів за країнами походження. Утотожнюючи національність з громадянством, альянтські органи і міжнар. адміністрація часто змішували укр. еміґрантів з поль., рос., чехослов. З тих же причин також не визнавали в бріт. окупаційній зоні укр. громадян і їх допомогове представництво. СССР, з свого боку, вважає всіх укр. еміґрантів своїми громадянами і на цій підставі з 1945 р. постійно домагається їх репатріяції. Правне становище повоєнних еміґрантів визначала окупаційна влада, а з 1947 також міжнар. установи під егідою Об’єднаних Націй (ОН); мірою послаблення окупаційного режиму реґляментація становища чужинців переходила до держ. влади Німеччини й Австрії. Матеріяльною опікою займалися — створена 1943 УНРРА (United Nations Reconstruction and Rehabilitation Administration) і з 1947 IPO (International Refugees Organization); остання орг-ція, що закінчила свою діяльність 1951, займалася також дальшою Е. втікачів та їх правною опікою. УНРРА, а згодом ІРО керували мережею таборів для еміґрантів; 70% укр. еміґрантів жило по таборах, які перев. були організовані за нац. принципом. В укр. таборах існувало власне самоуправління, і в 1945 — 50 pp. сильно розвивалося гром. і культ. життя (див. ЕУ I, стор. 596 — 600 і статті Австрія, Німеччина, ЦПУЕН).

1947 почалося переселення еміґрантів до країн постійного перебування і праці. Бельгія і Англія перші почали приймати еміґрантів, яких набирали до праці в пром-сті, до шахт і сіль. госп-ва. Згодом починається також Е. за океан, до ЗДА, Канади, Бразілії, Арґентіни, Венесуелі, Австралії й ін. В окремих країнах ухвалено спеціяльні закони чи постанови урядів про допущення еміґрантів. Особливо корисно вплинули на прихильну іміґраційну політику в Канаді посли укр. роду А. Глинка і Ф. Заплітний своїми виступами в парляменті на оборону укр. еміґрантів-втікачів. До 1. 8. 1948 з Німеччини виїхало 33 000 українців (з того ч. 14 000 до Англії, 9 000 до Бельгії, 5 000 до Канади, по 1000 до ЗДА і Франції). Е. за океан стала масовим явищем в 1949 — 50 pp., коли ЗДА відкрили спеціяльні можливості для іміґрації втікачів: закон ДП (для переміщених осіб) з 1948 дав можливість виїхати до ЗДА, поза іміґраційними квотами. 205 000 особам, які перебували в Німеччині, Австрії й Італії; 1950 це ч. поширено до 313 000, а 1953 за т. зв. РРА (закон допомоги втікачам) додатково допущено до Е. в ЗДА 150 000 втікачів. Основним завданням ІРО стало переселення; з контрибуцій різних держ.-членів, гол. ЗДА, постав фонд для покриття переселенчих коштів. Українці масово користали з цих можливостей. Важливу функцію в орг-ції укр. Е. виконала харитативна установа амер. українців Злучений Український Американський Допомоговий Комітет (ЗУАДК), Укр. Кат. Допомоговий Комітет (чл. амер. харитативної установи НЦВЦ), а також Фонд Допомоги Українців Канади, які мали свої представництва в Німеччині, Австрії, Франції, Бельгії, Англії. З 1948 в Нью-Йорку існує Укр. Переселенчий Осередок (голова М. Демидчук). Деякі українці виїжджали через посередництво чужих установ (Світовий Союз Церков, Толстовський фонд і т. д.). Спроба gлянованої Е. і власної самоорг-ції укр. втікачів не вдалася: 1947 — 48 діяла в Мюнхені Центр. Переселенча Комісія, праця якої зводилася лише до інформації.

Еміґраційний процес українців за океан в 1957 майже повністю припинився; виїжджають ще нечисленні еміґранти до ЗДА і Канади індивідуальним порядком. На протязі 10 років укр. Е. в Німеччині й Австрії зменшилася до 20 — 22 000. Залишилися особи, які з причини віку, недуги чи ін. не були допущені до Е. за океан, включилися в місц. економіку або просто не бажають еміґрувати. Вони, оскільки не є натуралізовані, залишаються під мандатом і протекторатом ОН та частково підлягають правній і матеріяльній опіці Високого Комісара ОН, який має своїх представників у різних евр. країнах.

Сучасний правний стан політ. еміґрантів в евр. країнах зафіксований в Женевській конвенції з 28. 7. 1951 p.; в багатьох відношеннях вони зрівняні з громадянами даної країни або з найбільш упривілейованими чужинцями (праця, соц. забезпечення, податки, акти гром. стану і т. д.); вони користуються для подорожі спеціяльним подорожнім документом (пашпортом), що дає можливості в’їзду до всіх країн, крім СССР. Значна більшість укр. еміґрантів, поза Німеччиною й Австрією, увійшла в госп. життя країни перебування.

Еміґраційний рух українців 1947 — 57 pp. з Німеччини й Австрії до різних країн видно з таблиці (в тисячах, подано приблизні числа):

ЗДА — 80

Канада — 30

Австралія і Нова Зеляндія — 20

Великобрітанія — 20

Бельгія — 10

Франція — 10

Бразілія — 7

Арґентіна — 6

Венесуеля — 2

Ін. країни — 2

Слід зазначити, що деяка частина еміґрантів, які поселилися у Великобрітанії, Франції й Бельгії, в 1950 — 57 pp. еміґрували вдруге — до ЗДА і Канади; цей процес гол. охопив Е. в Бельгії. Так само невелика кількість повоєнної Е. з Півд. Америки, а навіть з Австралії переселюється до Півн. Америки.

Вкінці подаємо зіставлення укр. Е. (після відняття рееміґрації) до заокеанських країн і Зах. Европи, крім Німеччини й Австрії, за 1870 — 1955 pp. (в тисячах); для порівняння подаємо приблизне ч. українців і осіб укр. походження в цих країнах тепер (див. докладніше Українська діяспора):

Еміґранти

Країни

1870 — 1914

1919 — 39

1946 — 57

Українці або люди укр. походження на 1957 р.

ЗДА

350

15

80

1 000 (?)

Канада

100

70

30

450

Арґентіна

10

50

6

120 (?)

Бразілія

45

10

7

120 (?)

Франція

 —

40*

10*

50(?)

Великобрітанія

 —

0,5

35*

25

Австралія і Нова Зеляндія

 —

 —

20

25

Бельгія

 —

1

10*

3

Параґвай

 —

5(?)

1

7(?)

Уругвай

 —

4(?)

 —

5(?)

Венесуеля

 —

 —

2

2

Інші країни

1(?)

1(?)

1(?)

3(?)

Разом

506

196,5

202

1 810 (?)

*) Частина виеміґрувала в 1950 — 57 pp. до ЗДА і Канади.

Явище Е., заробітчанської і політ., відбилося в укр. літературі. І. Франко вмістив у зб. «Мій Ізмарагд» цикл «До Бразілії», В. Стефаник порушує тему заробітчанства і заокеанської Е. в оп. «Синя книжечка» й «Камінний хрест». Мотиви соц. Е. виступають також в М. Черемшини, А. Тесленка, С. Васильченка (новеля «На чужину») й ін. Письменники-іміґранти гол. за океаном дають низку образків з життя Е. в поезії, прозі і драмі: в ЗДА — Ю. Чупка, Н. Дмитрів, С. Макар (драма «Американський шляхтич»), З. Бичинський (повість «Еміґранти»); в Канаді — Т. Федик (зб. поезій «Пісні про Старий край і Канаду»), О. Івах (повість «Голос землі»), І. Киріяк (роман «Сини землі»); англ. мовою писали В. Палюк („Canadian Cosaks“) і В. Лисенко („Men in Sheepskin Coats“); в Бразілії — П. Карманський. З сучасних письменників мотиви Е. розроблюють У. Самчук, О. Лятуринська, Т. Курпіта, Діма й ін.

Про стан і життя укр. еміґрантів у діяспорі див. ще статті:Австралія, Австрія, Арґентіна, Бельгія, Бразілія, Венесуеля, Великобрітанія, ЗДА, Канада, Німеччина, Параґвай, Польща, Уруґвай, Франція, Чехо-Словаччина і ін.

Література: Укр. Заг. Енциклопедія. Еміґрація політична, III. 731 — 43, Еміґрація неполітична, III. 980 — 91; Caro L. Auswanderung und Auswanderungspolitik in Österreich. Ляйпціґ 1909; Кузеля З. Причинки до студій над нашою еміґрацією. ЗНТШ, CI, CV, CVII. 1911 — 12, Мицюк О. Переселение на Дальний Восток. К. 1913; Бачинський Ю. Укр. еміґрація. І. Л. 1914; Азийская Россия, I — II, П. 1914; Карманський П. Між рідними в Півд. Америці. Відень 1923; Young Ch. H. The Ukrainian Canadians. Торонто 1931; Олесіюк Т. Укр. колоніяльні землі, ж. Табор чч. 17, 18, 20, 21, 22. В. 1932 — 34; Настасівський М. Укр. іміґрація в Сполучених Державах, Нью-Йорк 1934; Пропам’ятна книга Укр. Нар. Союзу. Джерсі-Сіті 1934; Kubijowytsch W. Die ukrainiscbe. Auswanderung nach Asien. B. 1938; Кубійович В. Географія України. Л. 1938; Ювілейний Альманах Укр. Нар. Союзу. Джерсі-Сіті 1944; Hunchak N. І. Canadians of Ukrainian Origin. Вінніпеґ 1945; Mandryka M. I. Ukrainian Refugees. Вінніпеґ 1946; Білецький Л. Українські піонери в Канаді. Вінніпеґ 1951; Yuzyk P. The Ukrainians in Manitoba. Торонто 1953; Українці у вільному світі. Ювілейна кн. Укр. Нар. Союзу. Джерсі-Сіті 1954.

В. Кубійович, В. Маркусь


Емільчине (III — 8), с. на Волинському Поліссі у верхів’ях р. Уборть, р. ц. Житомирської обл.


Емпіріокритицизм, форма радикального емпіризму, репрезентована нім. філософом Ф. Авенаріюсом. На Україні Е. мав вплив на пізніші праці Лесевича і через рос. посередництво на декого з укр. соц.-демократів бл. 1908 — 10 pp.


Емський указ, виданий 18. 5. 1876 рос. царем Олександром II в м. Емс, у Німеччині б. Вісбадену, таємний указ про заборону друку і поширення книжок укр. мовою. Е. у. забороняв: а) довіз книжок і брошур, друкованих за кордоном, на територію Рос. Імперії; б) друк і видання в Росії ориґінальних творів і перекладів укр. мовою, крім іст. пам’яток і белетристики; в останньому випадку дозволено було користуватися тільки рос; правописом, і ці друки підлягали попередній цензурі Гол. Управління в справах друку; в) театральні вистави й читання укр. мовою та друк укр. текстів до муз. творів. Е. у. називають також «указом Юзефовича», помічника куратора київської шкільної округи, що як запеклий ворог укр. руху відограв велику ролю в його виданні. Е. у. видано поза порядком звичайного законодавства (його не розглядала Держ. Рада чи Рада Міністрів); формально він ніколи не був відкликаний, хоч в цьому напрямі робилися заходи з укр. і поступових рос. кіл. Указ завдав дошкульного вдару укр. культурі: крім заборони друку, закрито Півд.-Зах. Відділ Геогр. Т-ва, прихильну до українців газ. «Киевский Телеграф», усунено ряд професорів з Київського Ун-ту. Наслідком Е. у. у 1877 р. не надруковано жадної укр. книжки. На паризькому міжнар. літ. конґресі 1878 М. Драгоманов виступав з обороною укр. мови, гостро засуджуючи Е. у. (La littérature ukrainienne, proscrite par le gouvemement russe. Rapport présenté au Congrès littéraire de Paris. Женева 1878).


Енґель (Engel) Йоган Хрістіян (1770 — 1814), австро-угор. історик; м. ін. праці з укр. іст. „Gesehichte von Halitsch und Wladimir bis 1772“ (1792 — 93), „Gesehichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken“ (1796); остання праця належить до перших солідних наук. студій з іст. України.


Енґельс (кол. Покровське), м. на лівому березі Волги Саратовської обл.; в 1924 — 41 pp. гол. м. АССР Німців Поволжя. Р-н заселений перев. українцями (в 1926 р. в м. Е. на 34 300 меш. — 11 500 українців, в р-ні на 21 500 — 17 100).


Енеоліт, кінцева фаза молодшої кам’яної доби (неоліту), вже з першими металевими (мідяними) виробами, звідси також назва — мідяна доба (2 500 — 2 000 до Хр.).


Енерґетика, галузь пром-сти і ділянка техн. наук (наука про енерґію), що стосується видайности, перетворення, передачі й використовування різних видів енерґії (напр., тепла, електрики, води, вітру, атомів тощо) для пром. і побутових потреб. Багато віків єдиним джерелом енерґії, крім праці людських рук і тварин, була енерґія води й вітру (млини, вітряки та ін.); тепер первісну енерґію перетворюють на теплову і на електричний струм. Ще в пол. 19 в. гол. джерелом енерґії було дерево, згодом вугілля (яке з 1900-их pp. стало основним джерелом), нафта, природні гази та гідроенерґія.

Енерґетичні ресурси України в сучасних кордонах УССР є такі:

Види енерґії

Ресурси

Ресурси в перерахуванні на умовне паливо тепловою вартістю в 7 000 великих кальорій на кг (в мільярдах т)

У %

Вугілля

89 мільярдів т

82,0

76,2

Нафта

80 мільйонів т

0,1

0,1

Природний газ

350 мільярдів м³

0,5

0,5

Торф

4 мільярди т

1,7

1,6

Буре вугілля

6 мільярдів т

3,0

2,8

Дерево (вся площа)

6,5 мільйонів га

1,7

1,6

Водна енерґія

3,5 мільйонів квт

18,2

17,0

Вітер і сонце (при нинішніх техн. можливостях використання)

бл. 40 000 квт

0,2

0,2



107,4

100,0

До цих основних енерґетичних ресурсів треба ще додати т. зв. вторинні, покищо майже не використані джерела енерґії (фізичне тепло відхідних димових газів, тепло води, якою охолоджуються різні аґреґати в пром-сті, тепло великих має розпеченого коксу та шляків в металюрґійній пром-сті), а також відходи сіль. й лісового госп-ва. Атомова енерґія виробляється покищо в експериментальних кількостях в лябораторіях.

Участь УССР в продукції усієї маси первинної енерґії СССР становила в 1940 р. — 35,4%, в 1954 р. — 20,1%. Продукція енерґії в перерахунку на умовне паливо становила в 1954 р. в УССР на одного меш. — 2 049 квт (решта СССР — 2 075, решта світу 1165 квт); в 1940 р. числа для УССР — 1472 квт.

Докладніше див. гасла про поодинокі джерела енерґії: Буре вугілля, Гідроенерґія, Горючі природні гази, Кам’яне вугілля, Нафта, Торф.


Ентомологія, див Зоологія.


Енциклопедії, систематизовані збірники всіх знань чи їх окремих ділянок в абетковому або тематичному порядку. Першою і єдиною досі укр. Е., яка охоплює цілість знань, є «Українська Загальна Енциклопедія», що з’явилася в. 1930 — 35 pp. в трьох томах у Львові (гол. ред. І. Раковський). В УССР були пороблені заходи в 1930-их pp. до видання «Української Радянської Енциклопедії» (УРЕ), розрахованої на 20 тт., але у зв’язку з репресіями проти укр. культури і її діячів уряд припинив її видання. Із фахових Е. досі з’явилася єдина «Колгоспна Виробнича Енциклопедія» у 2 тт. (2 вид. 1956) у Держ. Вид-ві С.-Г. Літератури в Києві; гол. ред. М. Співак. В 1939 р. вийшов перший зошит «Укр. Сіль.-Госп. Енциклопедії» в Укр. Вид. Ін-ті у Львові (гол. ред. Є. Храпливий), але війна припинила її дальше видання. Окреме місце займають Е., присвячені виключно українознавчим ділянкам. Першим цього роду виданням є монументальний твір п. н. «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (П. 1914 — 16); із заплянованих трьох томів з’явилися два під ред. М. Грушевського (огляд українознавчих студій й історія України), Ф. Вовка (антропологія й етнографія), О. Шахматова (нарис іст. укр. мови), С. Рудницького (нарис географії) й ін. Багато українознавчого матеріялу дає «Укр. Заг. Енциклопедія», в третьому томі якої ще окремо міститься суцільно зібраний матеріял під гаслом Україна, зредаґований В. Сімовичем (стор. 360 — 1000). На еміґрації 1949 — 52 НТШ видало в трьох томах «Енциклопедію Українознавства» (ЕУ I); гол. редактори В. Кубійович і З. Кузеля. Окремі ділянки редаґували спеціялісти; всіх авторів було 120. її перероблене і скорочене видання друкується в ЗДА англ. мовою. В 1955 р. почала з’являтися друга, словникова частина «Енциклопедії Українознавства» (ЕУ II) під гол. редакцією В. Кубійовича, заступник гол. ред. М. Глобенко († 1957). Видання «ЕУ II» запляноване на 5 тт.

Українознавство подано і в чужих заг. Е., а зокрема в рос. і поль. Досить об’єктивно трактується укр. матеріял в «Энциклопедическом Словаре» Брокгавза і Єфрона, де авторами ряду статтей на укр. теми були видатні укр. учені. В «Энциклопедическом Словаре» А. й І. Ґранат (7 вид. 1910 — 48, 58 тт.) вміщено м. ін. статті М. Василенка, Б. Грінченка, А. Кримського й ін. Сов. Е.: «Большая Советская Энциклопедия» (1 вид. 66 тт., 1926 — 47; 2 вид. 50 тт., 1950 — 58), «Малая Советская Энциклопедия» (1 вид. 10 тт., 1928 — 31; 2 вид. 11 тт., 1933 — 47) — трактують укр. матеріял у світлі сов. нац. політики з промовчуванням, а навіть фальшуванням багатьох фактів. Хоч авторами комплексу українознавчих гасел у 44 т. 2 вид. є в більшості українці, все ж вони потрактовані односторонньо і незадовільно. З поль. Е. багато матеріялу про Україну подає „Encyklopedia powszechna“ (1898 — 1911, 18 тт.) Орґельбранда, але з поль. погляду приналежности укр. земель до Польщі. З ін. слов. Е. слід відзначити чес. „Ottův Slovnik Naučný“, який присвятив належну увагу українознавству і подав правдиві дані. В англомовній „Slavonic Encyclopedia“ (гол. ред. Й. Ручек, Нью-Йорк 1949) подано об’єктивний і рівномірно представлений укр. матеріял; ред. укр. відділу були М. Чубатий і В. Душник. Трактування українознавства в зах. Е. аж до останнього часу недостатнє; укр. матеріял розкинений між рос. чи поль., його розмір незначний, термінологія часто плутана, а інформації іноді невірні. Лише деякі видання Е. і автори статтей чи заміток у них на укр. теми становлять виняток; в більшості автори чужих Е. користуються неукр. джерелами. З франц. новіших Е., порівняно до попередніх, об’єктивніше подає відомості про Україну, „Nouveau Larousse Illustré“ (1908 — 12), де автором українознавчих гасел був славіст Л. Леже (Leger) і „Larousse du XX siècle“, де на укр. теми поінформовано писав А. Ґрапен (Н. Grappin). Між співр. франц. Е. „La Grande Encyclopédie“ (1885 — 1905) був також українець (Ф. Вовк). В найновіших франц. Е. по першій і другій світових війнах відчувається ще більше брак укр. матеріялу і застарілі погляди щодо українознавства.

З-поміж нім. Е. дещо новіший стан дослідів про Україну відбивають 7 вид. „Mayer’s Konversations-Lexikon“ (1924 — 34), останні вид. „Brockhaus Konversations-Lexikon (15 вид. 1934 — 35) і „Der Große Herder“ (1931 — 35). В них опрацьовували укр. матеріяли м. ін. Д. Дорошенко, З. Кузеля, І. Мірчук, Б. Крупницький, М. Антонович й ін. М. Драгоманов написав розвідку про козаків в „Ersch und Gruber Enzykopädie“ (1818 — 89). В швед. Е. укр. матеріяли редаґували — в 2 вид. „Nordisk Familjebok“ (1904 — 26) славіст А. Єнсен (Jensen) і в „Svensk Uppslagsbok“ (1924 — 37) А. Карльґрен (Karldren) і Ґ. Яррінґ (Jarring); вплив Єнсена як знавця укр. проблеми позначився і на пізніших швед. Е.

В „Enciclopedia Italiana“ (1937 — 49) укр. матеріял потрактований назагал об’єктивно. Багата на укр. інформації із вірним насвітленням „Encyclopedia Cattolica“ (1954), в якій співпрацювали й укр. автори. В есп.-мовних Е. відчувасться також слаба поінформованість щодо України, хоч від попередніх Е. корисно відрізняється „Diccionario Enciclopedico Salvat“ (закінчена 1946). Новіші вид. „Schweizer Lexikon“ (1949 — 50) роблять деякий поступ у вірному трактуванні українознавства. Англомовні Е. (бріт. і амер.) так само недостатньо трактують українознавство; в „Encyclopedia Britannica“ (вид. 1950) дуже мало укр. матеріялу; корисно вирізняється вид. 1957 р. З ряду амер. Е. слід відмітити „The Encyclopedia Americana“ (1950), де статтю про Україну в об’єктивному насвітленні написав Г. Клейн (Н. F. Klein). Жид. Е. „The Jewish Encyclopedia“ (1925) і „The Universal Jewish Encyclopedia“ (1939 — 43) порушують укр. справи у зв’язку із становищем жидів на укр. землях; крім ствердження об’єктивних фактів, є в них немало помилок, гол. щодо укр.-жид. взаємин, які очікують ще об’єктивного дослідження. (Див. докладніше ЕУ I, стор. 9 — 11 і ст. «Українознавство в дотеперішніх енциклопедіях» в англомовному вид. ЕУ I).

Р. М.


Еоцен, див. Геологія України.


«Епархіальныя ВЂдомости», офіц. органи (перев. тижневики) рос. мовою єпархій правос. церкви в Рос. Імперії; на Україні виходили в різний час, почавши з 1860-их pp.; «E. В.» складалися з офіц. частини (розпорядження церк. влади, службові призначення, інформації) і неофіц., де містилися проповіді, поради і матеріял іст. та побутового змісту, життєписи діячів й ін.


Епіграма (грец. напис), ґатунок віршованої поезії. Спочатку короткий віршований напис на будівлях або предметах, уже з 6 в. до Хр. самостійні короткі вірші. В нові часи (з 18 в.) переважно коротші вірші сатиричного або полемічного характеру. На Україні з 16 в. різні типи епіграм: «гербовні вірші» і епітафії, великий цикл епіграм проти аріян; в 17 — 18 вв. епіграми релігійного змісту, об’єднані в цикли («вінці») або вставлені в прозові тексти (С. Величко), навіть богослужбового характеру («Синаксар»). Майстрі Е. — І. Величковський, ієромонах Климентій, С. Яворський, Д. Туптало, Т. Прокопович, Г. Сковорода й ін. У 19 в. епіграми писав Г. Квітка-Основ’яненко, до цього ґатунку належать деякі вірші Т. Шевченка («Умре муж велій...»), П. Куліша, І. Франка; з новіших часів епіграми В. Самійленка, О. Олеся («Перезва») та авторів літ. полемік на Україні й за кордоном.

Д. Ч.


Епідемії, див. Пошесні недуги.


Епік Григорій (* 1901 — ?), сов. письм., чл. Вапліте; у творах 20-их pp. («Восени», «Непія», «Меценати») гостро критикував окремі явища сов. ладу на Україні, зокрема в популярній повісті «Без ґрунту» (1927); пізніші романи «Перша весна» (1931) і «Петро Ромен» (1934) писані в дусі офіц. сов. настанов. З 1934 на засланні, де й помер.

[Епік Григорій (1901, Кам’янка, Катеринославщина — 1937, Соловки), „Без ґрунту“ (1928), „Петро Ромен“ (1932). Заарештований 5.12.1934 й засуджений на 10 р. ув’язнення. Відбував покарання на Соловках. У жовтні 1937 розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Епіка, див. Епічна поезія, Епопея, Епос, Поетика.


Епічна поезія (література), обіймає всі літ. жанри, що мають змістом таке зображення дійсности, що викликає враження об’єктивности. До епічної літератури тепер відносять: епічну поему (епопея), новелю, оповідання, повість, роман і нечисленні баляди певного типу. Є ще дидактичний (повчальний) епос. До епічних творів належать в староукр. літературі літописи, житія та перекладні романи й новелі (Троянська війна, Олександрія, роман про Девгенія-Дігеніса, Варлаам та Йоасаф, Премудрий Акир й ін.). Ориґінальні епічні твори, за винятком «Слова о полку Ігореві», втрачено. Рештки їх збереглися в півн.-рос. билинах, укр. походження яких (з 11 — 13 вв.) в більшості випадків безсумнівне (циклізація навколо кн. Володимира, в якому об’єднано Володимира В., Володимира Мономаха і, здається, Ярослава Мудрого; головні герої Ілля Муромець, Добриня, Альоша-Олександер Попович). Новий епос постає в 16 — 17 вв. як нар. думи, прозові оповідання та невеликого розміру іст. поеми. Ширше значення має дидактичний епос (твори І. Максимовича, І. Горленка, Климова-Климовського й ін.). У 18 в. приєднуються епічні травестії («Енеїда»), а в 19 в. — оповідання (Квітка), роман (Куліш) та нова відміна епічної поеми — «байронічна поема» (Шевченко, Куліш і ін.). Модерна укр. література плекає перев. прозові епічні жанри, хоч часто трапляються й поеми («Марина» й ін. М. Рильського, «Сковорода» П. Тичини, «Червона зима» В. Сосюри, «Данило Галицький» М. Бажана, «Трипільська трагедія» й ін. Л. Первомайського, «Канітферштан» і «Волинський рік» Л. Мосендза, «Поет» Т. Осьмачки, епопея Ю. Клена «Попіл імперій» та ін.). Штучно плекана велика поема в теперішній сов. літературі («Вілюйський в’язень» П. Дорошка, «Марія Ульянова» Т. Масенка та багато ін.) не має мист. вартости.

Д. Чижевський


Епопея, велика епічна поема «високого стилю» з оповіданнями про богів, героїв або визначні іст. події. В укр. літературі — гол. спроби перекладу Гомера (С. Руданський, П. Ніщинський) і «Україна» П. Куліша. Більшість укр. епічних поем, починаючи вже з «Гайдамаків» Т. Шевченка, відходить від типу Е., відмовляючись від високого стилю та вносячи елементи лірики. До поетики Е. належать м. ін. епічні повторення, широкий виклад («епічна широта»), вживання розгорнутих порівнянь та метафор (див. Поетика). Зразком новітньої Е. є «Попіл імперій» Ю. Клена.


Епос, (з грец. — оповідання), в широкому значенні — епічна поезія (література), у вужчому — епічні поеми (див. Поема, Епопея).


Епштейн Марко (* 1898), скульптор, маляр і ґравер, жид. походження з Білоруси, студіював у Києві, де працює й тепер; почав від кубізму, пізніше став монументалістом з нахилом до реалізму: «Жнива», «Селянки», «Скляр», «Шв

[Епштейн Марко (1899, Бобруйськ — 1949, Москва). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.