[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 617-628.]

Попередня     Головна     Наступна





Е


Еберт (Ebert) Макс (1879 — 1929), нім. археолог, проф. Берлінського Ун-ту, дослідник праіст. Сх. Европи, почесний чл. Всеукр. Археологічного Комітету ВУАН; дав першу синтезу археології Центр. і Сх. Земель України: „Sudrussland im Altertum“ (1921) „Reailexikon für Vorgeschichte“. Bd. XIII: Ukraine (1924 — 29).


Еварницький Дмитро, див. Яворницъкий Дмитро.


Евенбах Семен (1864 — 1938), довголітній (бл. 30 р.) техн. декоратор Київ. опери. З численних праць особливо вирізняються «Ніч перед Різдвом» (нічний шабаш), «Спляча Красуня» (подорож річкою), «Нерон» (пожежа Риму) та ін. Його учнями були Д. Нарбут, О. Лернер й ін.

[Евенбах Семен (1870, Харків — 1937, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Еверарді Камільйо (1825 — 99), співак-баритон, родом бельгієць, у 1890-их pp. вчитель співу у Київській Музичній Школі, де вчив чимало укр. співаків.


Еверс (Evers) Йоган Філіпп Ґустав (1781 — 1830), нім. історик, проф. ун-ту в Дорпаті; праці з іст. Київської держави і давнього права, гол. про «Руську Правду».


Евкаліпт (Eucaliptus viminalis Labill.), вічнозелене дерево з родини миртових родом з Австралії. На укр. землях Е. розводять як декоративний і для лікувальної етерової олії на чорноморському узбережжі Кавказу від Сочі на південь.


Евкомія (Eucomia ulmoides Oliv.), дерево до 15 м висоти з родини евкомійових родом з Китаю, в листях, корі і корінні якого міститься гутаперча; Е. розводять на чорноморському узбережжі Кавказу в формі дерев і кущів до 4 м висоти.


Евксинський Понт, Гостинне море, старогрец. назва Чорного моря.


Евпаторія (VIII — 14), м. обл. підпорядкування в зах. Криму над Чорним м., 28 000 меш. (1933). Важливий морський і грязьолікувальний (Майнакське оз.) курорт; лікування туберкульози костей, лімфатичних залоз, шкіри, хвороб обміну речовин тощо. Невелика пристань, рибна пром-сть. Поблизу Е. було в античні часи грец.-скитське м. Керкінітіда. В 16 — 17 вв. на місці Е. існувало укріплене тат. м. Ґєзлев, перейменоване після зайняття Росією 1783 р. на Е.


Евразійство, ідеологічно-політ. течія серед рос. інтелектуалістів на еміґрації в 20 — 30-их pp. 20 в., яка проголошувала геогр. і культ.-політ. єдність простору Рос. Імперії (Сх. Европа і Півн. Азія) та його окремішність від Европи й Азії. Рос. народові й православію, за Е., належить духовий і політ. провід в «Евразії», яка своє іст. коріння виводить від тат. спадщини, царської імперіялістичної політики і месіяністичного правос. вчення про «Третій Рим». До евр. культури і до зах. політ. систем ідеологи Е. ставилися крайньо вороже. Евразійський рух також неґативно наставлений до укр. нац. проблеми, як і до питання нац. політ. самовизначення народів Росії, а навіть до їхньої культ. самобутности. Укр. культуру євразійці вважали за побутовий варіянт заг.-російської; її підвищення до нац. культури вони розцінювали шкідливим для Е. явищем. Гол. речниками Е. були: кн. Н. Трубецкой, Г. Флоровський, В. Ільїн, С. Франк, Л. Карсавін, а з учених укр. походження — П. Савицький і Г. Вернадський. Вони видавали в період між двома світовими війнами зб. «Евразийский Современник», «Евразийская хроника» й ін.

Література: Мицюк О. Евразійство. Прага 1930.


Европеїзми (також неслушно називані інтернаціоналізми), рід етранжизмів в укр. мові, слів, що є в більшості евр. мов, гол. на поняття з ділянок модерної техніки, медицини, філософії, моди, побуту, спорту, військ. справи, адміністрації тощо; за походженням це або давні, або новоутворені латинізми (аґреґат), грецизми (телефон), галліцизми (з франц. мови: батальйон), англізми (спорт).


Еґан (Egan) Едмунд (1841 — 1901), угор. економіст ірляндського походження; в 90-их pp. з доручення мін-ва хліборобства в Будапешті дослідив соц. і госп. відносини на Закарпатті. Е. ствердив важкий стан укр. сіль. населення, його експлуатацію лихварями і домагався негайних реформ. Праця Е. «Екон. положення руських селян в Угорщині» (1901) появилася також укр. мовою.

[Еґан (Egan) Едмунд (1851 — 1901). — Виправлення. Т. 11.]


Едінбурґ (Edinburgh), м. у Великобрітанії, столиця Шотляндії, 468 000 меш. (1955); пром. і культ. осередок з багатьма середньовічними пам’ятниками; з 1947 р. невелика укр. громада (400 осіб), укр. кат. церква, осідок окружної ради Союзу Українців Брітанії та прихильної до українців Шотляндської Ліґи Европейської Свободи.


Едмонтон (Edmonton), гол. м. провінції Альберта в Канаді, 173 000 меш., у великому Е. бл. 260 000 (1956); зал. вузол, аеропорт, пром. і торг. осередок; торгівля збіжжям, рафінерії нафти, хем. фабрика, в околиці копальні вугілля.

Українці почали оселятися в Е. в 1900-их pp.; їх ч. швидко зростало: 1941 р. — 6 070, 1951 — 17 300 (10,9% усього населення); тепер у великому Е. бл. 20 — 22 000 укр. меш.; працюють в промсті, торгівлі і вільних професіях. Рел. життя скупчується в 7 укр. кат. і 1 правос. парафіях; деякі українці належать до рос. правос. церкви й прот. віровизнань; перша церква збудована 1904 (нині укр. кат. катедра св. Йосафата, перебудована і відкрита 1947 p.). В Е. з 1948 р. осідок укр. кат. екзархату, з 1956 єпархії (перший єп. Ніль Саварин) і кан. провінції оо. Василіян, ряд манастирів, виховних і культ. інституцій, м. ін. дівочий Ін-т св. Йосафата (з 1945), хлоп’ячий Ін-т св. Василія (з 1948), правос. виховний Ін-т ім. М. Грушевського (тепер св. Івана), нар. доми — кат., правос. і Укр. Нац. Об’єднання. В Е. перебувають провінціяльні управи Комітету Українців Канади (КУК), Укр. Нац. Об’єднання (УНО), Братства Українців Католиків (БУК), Ліґи Укр. Кат. Жінок (ЛУКЖ), Союзу Українців Самостійників (СУС), дві друкарні й ін.; видавалися газ. «Новини» (1913 — 15), «Поступ», згодом «Наш поступ» (1915 — 27), «Західні Вісті» (з 1927), які появляються донині як тижневик »Укр. Вісті»; в Е. також почав виходити «Новий Шлях» (1929), тепер у Вінніпеґу. В Альбертійському Ун-ті викладає славістику О. Старчук; при бібліотеці є укр. відділ ім. Р. Ґонсета. Мером м. Е. з 1951 р. є українець В. Гавриляк. Завдяки поважному ч. українців, рядові установ і навколишнім перев. фермерським укр. скупченням, Е. став природним центром українців Зах. Канади.

Р. М.


Едуардс Борис (1860 — ?), скульптор, закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі (1886) і школу Антокольського в Парижі; з 1885 виставлявся в Одесі; «Катерина» (за мотивами Шевченка), мармурові композиції «Облиш її...», «Мойсей», «Шурка»; скульптурні прикраси для севастопільського музею, пам’ятник Суворову в Очакові й ін.

[Едуардс Борис (1860, Одеса — 1924, острів Мальта). — Виправлення. Т. 11.]


Ейнгорн Віталій (1862 — ?), рос. історик, співр. «КСт.», відомий працями про політ. і культ. взаємини України та Московщини в 17 в.: «Дипломатические сношения московского правительства с Правобережной Украиной в 1673 г.» (1898), «Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича» (1899) та ін.


Ейхвальд (Eichwald) Карл (1795 — 1876), природознавець нім. походження, проф. Віленського Ун-ту, згодом високих шкіл у Петербурзі; праці про природу Сх. Европи, в яких міститься багато матеріялу про укр. землі, зокрема з ділянки фавни і палеонтології „Zoologia specialis“ (I — III, 1829 — 31); „Naturhistorische Skizze v. Lithauen, Volhynien u. Podolien“ (1830) та ін.


Ейхельман Отто (1854 — 1943), учений правник, спеціяліст різних ділянок держ. і міжнар. права; проф. Київського Ун-ту, а на еміґрації проф. і декан УВУ, проф. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах і Високого Пед. Ін-ту в Празі; д. чл. НТШ. В 1918 p. E. активно включився до укр. держ. роботи, працюючи в мін-ві торгівлі й пром-сти і в мін-ві закордонних справ УНР на становищі товариша міністра. Е. брав участь в 1918 р. в переговорах укр. уряду з Австрією і Німеччиною (екон. конференція) і з сов. Росією. На еміґрації віддався гол. наук. діяльності. Важливіші праці укр., нім. і рос. мовами: «Військ. зайняття неприятельської території» (докторська дисертація), «Проєкт конституції основних держ. законів УНР», «Сучасний культ. розвиток міжнар. права», «Промислове право», «Основи права», «Історія держ. конституції» й ін.

[Ейхельман Отто (Отон) (* Петербурзька губ. — † Прага), д. чл. НТШ (з 1924). — Виправлення. Т. 11.]


Екблюм (Ekblom) Рікард (* 1874), швед. славіст, проф. ун-ту в Упсалі. Праці з балто-слов. іст. фонетики й топономастики, зокрема про походження сх.-слов. повноголосу, про місцеві назви й слова варязького походження на Україні й у Росії і про постання слов. інтонацій.

[Екблюм (Ekblom) Рікард (1874 — 1959). — Виправлення. Т. 11.]


Екебляд Християн (1800 — 77), психолог швед. походження, учень Д. Велланського, проф. (1835 — 70) і ректор Ніженського Ліцею; «Зоопсихологія» (1839) і нарис психології в дусі школи Шеллінґа (1872).


Екзарх (з грец. керівник), ієрархічний титул у Сх. Церкві часів перших Вселенських Соборів. Е. — посланець патріярха з постійними функціями там, де того вимагали потреби патріярхату, найчастіше щоб зберегти в залежності від патріярха якусь церк. провінцію, яка хотіла відокремитися. У Болгарії Е. звався її первоієрарх з найдавніших часів. У Візантії титул Е. часто діставала особа для виконання тимчасових важливих доручень. Після усунення патріярхату в Росії титул Е. носив митр. С. Яворський. Цей титул належав також первоієрархові Грузії. Титул Е. на Україні у другій пол. 16 в. надав патріярх Ієремія II єп. луцькому К. Терлецькому, доручаючи йому протидіяти унійним задумам митр. М. Рагози. Титул Е. мав також митр. П. Могила. В 1921 — 37 pp. правос. автономна церква на Україні творила екзархат: Екзархами були архиєп. М. Єрмаков і митр. К. Дяков.

Митр. Київський теперішньої Рос. Правос. Церкви Йоан (Соколов) носить титул Е. України; з цим титулом не зв’язані ніякі юрисдикційні функції.

У найновіші часи укр. кат. єпископи в ЗДА (та ще недавно в Канаді) носять титул Е. (філядельфійський, стамфордський, пітсбурзький), здійснюючи звичайну єпархіяльну владу над вірними сх. обряду на території зах. (латинської) Церкви з доручення папи як вселенського патріярха Кат. Церкви. В 1951 р. засновано екзархат для вірних сх. обрядів, в тому ч. для українців у Бразілії, а в 1957 р. для українців католиків у Великобрітанії.

Р. М.


Екземплярський Яків († 1929), дипломат на рос. службі; перед першою світовою війною і під час війни — консул у Львові й Парижі; 1917 — 19 заступник гол. Укр. Нац. Ради в Парижі. Е. працював на полі франц.-укр. культурних взаємин.


«Економіст», екон.-госп. місячник Крайового Союзу Ревізійного у Львові в 1904 — 14 pp.; ред. М. Коцюба (1904), К. Паньківський (1905 — 08), А. Жук (1909 — 14); співробітники І. Петрушевич, К. Кульчицький, В. Доманицький та ін.


Економічна географія, ділянка географії (антропогеографії), що досліджує госп. діяльність людини і розміщення продукованих нею дібр, залежно від геогр. середовища. Вивчення Е. г. України довго було зв’язане з вивченням географії України взагалі (див. Географія). Вперше Е. г. всіх укр. земель подана в підручнику С. Рудницького („Ukraine, Land und Volk“, 1916); перші посібники Е. г. України з’являються з 1918 р. з метою вивчення екон.-геогр. підстав молодої укр. держави (праці Б. Кістяківського 1918, С. Остапенка 1920, В. Садовського 1920, В. Ґериновича 1920 і найкраща — І. Фещенка-Чопівського 1922; всі вони охоплюють лише Центр. і Сх. Укр. Землі). Е. г. УССР представляють в 1920-их pp. K. Воблий (найкращий посібник, численні видання), О. Сухов, Ф. Матвієнко-Гарнага і після довгої перерви цінний двотомник, виданий Ін-том Економіки АН УРСР («Нариси екон. географії УРСР», К. 1949 — 52). Е. г. всіх укр. земель подана в підручнику «Географія України» і в «Атласі України» В. Кубійовича; укр. підсовєтські землі представлені в нарисах Е. г. всього СССР (найцінніші — двотомники за ред. С. Бальзака і В. Васютина, Я. Фейґіна 1940 та найновіший за ред. Г. Черданцева, Н. Нікітіна і Р. Тутихіна 1956 — 57).


Економічна наука на Україні, як окрема галузь наук. діяльности розпочалася госп.-статистичним дослідженням окремих укр. земель. Між першими працями був опис Лівобережжя («Топографическое описание Малой России» 1770 — 80). Економіка тут ішла поруч з геогр. описом даної території; подібного характеру були списи Півд. України. Екон. знання популяризували природознавці Києво-Могилянської Академії, укр. фізіократи кін. 18 і поч. 19 в., Філотехн. Т-во в Харкові, основоположники наук. аґрономії на Україні — брати П. і А. Прокоповичі та ін.

Представниками екон. фізіократичної думки на Україні були Я. Козельський і В. Каразін; зокрема останній ставився критично до аґрарного февдалізму і кріпацтва, обґрунтовував економність трудового сел. госп-ва, підкреслював користі вільного товарообміну. Він же був першим на Україні теоретиком вартости грошей.

В 19 в., у висліді дослідів окремих областей України (губ., а навіть пов.), з’явилася низка статистично-екон. описів. Були це приватно проведені дослідження укр. науковців, як, напр., М. Арандаренка («Записки о Полтавской губернии», 3 тт. 1848 — 52), А. Скальковського («Опыт статистического описання Новороссийского края», 2 тт. 1850), або висліди збірних праць офіц. установ, напр., рос. ген. штабу, Комісії для обслідування Київ. учбової округи (вчений секретар і ред. Д. Журавський), яка зібрала цінний матеріял про госп-во Центр. і Сх. Земель. Значний вклад у монографічне вивчення госп-ва України внесли Півд.-Зах. Відділ Рос. Геогр. Т-ва, Півд.-Зах. Відділ Рос. Експортової Палати (велика збірна праця «Весь Юго-Западный Край» 1913), окремі земства й ін. Особливі заслуги у вивченні госп-ва України мало статистичне бюро полтавського земства. Найвидатнішим із земських статистиків був О. Русов, який виховав ряд учнів (див. Статистика).

Першу катедру політ. економії на Україні відкрито в Харківському Ун-ті на поч. 19 в.; вів її німець Л. Якоб. Згодом там викладали К. Павлович, Т. Степанов (представник англ. клясичної екон. школи і автор першого в Росії підручника політ. економії) й ін. Катедру політ. економії в Києві займали І. Вернадський, М. Бунґе (обидва представники екон. лібералізму), М. Яснопольський та ін. Останній в праці про геогр. розподіл держ. прибутків і видатків Рос. Імперії перший звернув увагу на екон. визиск України Росією.

З рядів Київської Громади вийшли такі видатні економісти-соціологи, як М. Зібер (теоретик марксистського напрямку) і С. Подолинський, економіст і етнограф П. Чубинський, економіст Т. Рильський й ін. Зібер радше підкреслював у марксизмі іст. детермінізм, розвиток продукційних сил, ніж політику і клясову боротьбу. Подолинський теж сприйняв був політ. економію К. Маркса, але під кінець в питанні трудової теорії вартости він висунув тези, які поставили його поза марксизмом; він зробив спробу природничої інтерпретації теорії вартости. В 1870 — 80-их pp. між Зібером і ліберальною екон. школою, репрезентованою київ. катедрою політ. економії (М. Бунґе й ін.), точилася теоретично-екон. полеміка. Від марксизму почав також найвидатніший укр. учений-економіст М. Туган-Барановський, який потім піддав марксизм ґрунтовній критиці, зараховуючи себе до ревізіоністів-плюралістів. В історії евр. політ. економії погляди Туган-Барановського зайняли перехідне місце поміж клясичною політ. економією 19 в. з її об’єктивною теорією вартости, наголосом на екон. закони й продукцію і сучасною політ. економією 20 в., яка виходить з суб’єктивної вартости й наголошує розподіл. Працею з теорії коньюнктурних циклів Туган-Барановський здобув собі світове ім’я; він відомий також як провідний теоретик кооперації.

На Зах. Укр. Землях екон. досліди концентрувалися перев. в установах крайового сойму й виділу і друкувалися в офіц. виданнях (поль. і нім. мовами). Укр. автори (В. Барвінський, І. Франко, Б. Навроцький, К. Паньківський, І. Петрушевич, Т. Войнаровський-Столобут, В. Будзиновський й ін.) писали на госп. теми в заг. й екон. пресі, а з 1909 р. в окремому вид. Суспільно-статистичної комісії НТШ «Студії з поля суспільних наук і статистики» (5 тт. до 1914). Помітною подією в екон. житті Зах. Укр. Земель був скликаний в 1909 р. Просвітньо-Екон. Конґрес, який, крім практичного значення, мав вплив на поглиблення дослідів екон. проблематики.

Укр. Е. н. збагатили досліди в царині екон. історії укр. істориків другої пол. 19 і поч. 20 в., зокрема В. Антоновича, О. Лазаревського, І. Лучицького, М. Владимирського-Буданова, П. Єфименка, М. і О. Грушевських, Д. Багалія, М. Василенка, М. Довнар-Запольського, М. Плохинського, В. Модзалевського, І. Джиджори, І. Крип’якевича та багатьох ін.

На поч. 20 в. ряд укр. економістів науково і публіцистично з’ясовували стан госп. залежности і визиску України; м. ін. авторами цих праць були М. Стасюк, М. Порш, Д. Сіромаха, П. Соколрв, А. Ільченко. На екон. теми писав теж М. Гехтер, зокрема в чужій пресі.

Революція 1917 р. і створення своєї держави дали нові можливості для розвитку укр. Е. н. В першу чергу задовольнялася гостра потреба в екон. характеристиці України як самостійного госп. комплексу (див. Економічна географія); тоді з’являється низка розвідок про нар. госп-во України (в тому ч. і чужими мовами) С. Рудницького, В. Тимошенка (про екон. взаємини України і Росії), І. Фещенка-Чопівського, X. Лебідь-Юрчика, В. Мазуренка й ін.

Наук.-екон. досліди зосереджувалися в УАН, де в Соц.-Екон. Відділі створено такі катедри: статистики, економії торгівлі та пром-сти, науки про фінанси, політ. економії, іст. нар. госп-ва. Між академіками в 1920-их pp. були економісти — М. Туган-Барановський (перший гол. Соц.-Екон. Відділу), В. Косинський (сіль. госп-во), Р. Орженцький (теоретична економія), М. Птуха (статистика), К. Воблий (пром-сть, торгівля), В. Левитський (екон. історія), О. Шліхтер (сіль. госп-во). При УАН існувало Т-во Економістів. Зокрема належить відзначити праці академіків К. Воблого (гол. Комісії для вивчення нар. госп-ва), Л. Яснопольського (гол. Комісії для вивчення фінансових справ). Комісії видавали свої «Праці» в «Збірниках Соц.-Екон. Відділу»: «Праці семінару для вивчення нар. госп-ва України» (6 тт.), «Праці Комісії для вивчення нар. госп-ва» (3 тт.), «Праці Комісії для вивчення фінансових справ» (5 тт.) та ін., в яких співробітничали також А. Ярошевич, П. Кованько, А. Синявський, П. Фомін, П. Височанський, О. Плевако, С. Підгаєць, Є. Сташевський й ін. Низка екон. праць була опублікована в зб. Кабінету для вивчення Поділля, у «Віснику Одеської Комісії Краєзнавства» (секція вивчення природних багатств, 5 випусків), в «Записках Одеського Наук. при ВУАН Т-ва» (секція соц.-іст., 5 тт.). Багато екон. матеріялу містили наук. записки ін-тів нар. госп-ва в Києві (п. н. «Техніка, Економіка і Право») і Одесі (п. н. «Господарство та Право»). Значну дослідну працю провели в 1920-их pp. Сіль.-Госп. Наук. Комітет України, Київ. наук.-дослідна катедра с.-г. економіки (керівник С. Веселовський), Статистичне Управління України та ін. інституції.

Продовжується дослідження екон. ресурсів УССР, наслідком чого з’являються праці: В. Крамарева («Гірнича промсть Правобережжя України» 1926), Я. Діменштайна («Уголь, руда и железо в их взаимной связи» 1927), А. Альтермана («Хлебные рессурсы Украины»), М. Тенети («Гол. продовольчі хліба України» 1930) й ін. Розуміння України як самодостатньої екон. одиниці виявилося в працях про зовн. торгівлю М. Шрага, Г. Кривченка, А. Копорського, О. Попова. У зв’язку з працями над першою п’ятиліткою вийшли збірні праці: «Естественные производительные силы УССР» (1928), «Шляхи нар.-госп. розвитку УСРР» (1928), «Степова Україна» (1930).

В 1920-их pp. широко розгорталися досліди екон. іст. в працях істориків М. Слабченка, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, П. Клименка, М. Тищенка, П. Федоренка, П. Клепацького, О. Барановича, В. Дубровського, А. Єршова, Д. Соловія, А. Козаченка, О. Варнеке, Т. Слабченка, І. Бровера та багатьох ін.

На підставі наук. дослідів укр. економістів та істориків кін. 1920-их pp. було поставлено на порядок дня питання про екон. взаємини України й Росії. В. Доброгаєв (в ж. «Хозяйство Украины», 1928) доводив, що Україна віддає за свої межі по лінії держ. бюджету більше засобів, ніж одержує на свої потреби, а М. Волобуєв (в ж. «Більшовик України», 1928) поставив одверто тезу про колоніяльний визиск України. Цей напрямок укр. екон. думки був гостро засуджений урядовими колами як екон. націоналізм («волобуєвщина»). В 1930-их pp., у зв’язку з заг. репресіями на Україні, Е. н. підупала; праця скорочених екон.-дослідних установ та небагатьох укр. економістів зводилася до техн.-виробничих завдань.

В цей час Е. н. продовжувала розвиватися на Зах. Укр. Землях і на еміґрації. У Львові укр. економісти гуртувалися при НТШ (Комісія Економіки, Соціології і Статистики) та кооп.-госп. установах. В ділянці Е. н. працювали в Галичині — К. Левицький, К. Коберський, Ю. Павликовський, С. Кузик, К. Кульчицький, Є. Храпливий, А. Жук, В. Несторович, на Буковині — Л. Когут, на Закарпатті — М. Творидло та ін.; в царині екон. іст. — І. Витанович, Р. Зубик, І. Карпинець. Укр. Екон. Бюро у Варшаві видало ряд екон. праць, гол. з статистики (ред. В. Кубійович).

В Чехо-Словаччині укр. Е. н. розвивалася при Укр. Госп. Академії в Подєбрадах і УВУ в Празі. Тут діяли О. Одарченко, В. Тимошенко (згодом в ЗДА в Мішіґенському і Стенфордському ун-тах), О. Мицюк (досліди з госп. іст. Закарпаття), статистики Ф. Щербина і Л. Шрамченко, С. Ґольдельман (праці з екон. політики), М. Добриловський, Л. Бич, І. Кабачків (фінансова наука), С. Бородаєвський, Б. Мартос, В. Коваль (кооперація) й ін. Праці їх друкувалися в «Записках Укр. Госп. Академії», виданнях УВУ та по різних журналах.

При Укр. Наук. Ін-ті у Варшаві діяв екон. відділ під керівництвом В. Садовського; тут з’явилася низка синтетичних праць про різні ділянки госп-ва України — Б. Іваницького, В. Іваниса, І. Івасюка, К. Мацієвича, І. Шовгенова, Є. Ґловінського й ін. З істориків на еміґрації в ділянці екон. іст. працював Д. Олянчин.

По другій світовій війні на еміґрації працюють в різних ділянках Е. н. Р. Димінський († 1949), Є. Храпливий († 1949), М. Васильїв, М. Величківський, І. Витанович, К. Кононенко, Т. Сосновий, Ю. Студинський і ряд кол. професорів Укр. Госп. Академії в Подєбрадах, скупчених тепер в Укр. Техн.-Госп. Ін-ті, НТШ, УВАН, гол. в Зах. Европі й ЗДА. В Ін-ті для вивчення СССР у Мюнхені дослідну працю ведуть укр. економісти Є. Ґловінський, П. Кованьковський, Ф. Гаєнко, А. Поплюйко, В. Марченко. З молодших економістів науково працюють по високих школах або дослідних установах ЗДА — Л. Добрянський, М. Дудра, М. Чировський, С. Процюк, В. Голубничий, Б. Винар й ін. Їх праці появляються в періодичних виданнях та окремими книжками, в тому ч. й чужими мовами, гол. англ.

В УССР нині Е. н. цілком підпорядкована поточним проблемам нар. госп-ва. Ін-т економіки Відділу суспільних наук АН УРСР, заснований 1936 p., в основному розробляє районові і галузеві екон. проблеми України. Майже виключно в цьому пляні з’являються і праці про колгоспне госп-во, легку пром-сть, тваринництво і т. д. Ін-т економіки змігся видати в 1950 р. один том наук. записок.

Між вченими економістами, які тепер працюють в УССР в ділянці Е. и., треба згадати академіків Л. Яснопольського († 1957), М. Птуху, П. Першина; крім них, діють О. Нестеренко (дир. Ін-ту економіки АН УРСР), Д. Вірник, І. Романенко, І. Гуржій (історик екон. відносин) та ін. Поза межами України, здебільше в Ростові і Москві, працював видатний економіст П. Лященко († 1955). Останнім часом укр. екон. література в УССР поповнилася такими збірними працями: «Нариси розвитку нар. госп-ва УРСР» (1949, 2 вид. рос. мовою 1954), «Нариси з іст. екон. думки на Україні» (1956), іст.-екон. нарис «Радянська Україна» (1957). В ділянці с.-г. наук дослідною працею займається заснована в 1954 р. Укр. Академія сіль.-госп. наук в Голосієві б. Києва, яка є одночасно дослідним і навчальним закладом (див. також ЕУ I, стор. 1028 — 31 і Аґрономія, Економічна географія, Економічна преса, Кооперація, Статистика).

Література: Садовський В. Розвиток екон. думки на Україні. Життя і Знання. IV. Л. 1928; История русской экономической мысли. I, АН СССР. М. 1955; Полонська-Василенко Н. Укр. Академія Наук. I, Мюнхен 1955; Нариси з іст. екон. думки на Україні. АН УРСР. К. 1956.

Р. М.


Економічна освіта на Україні належить до молодих галузей навчання. Нижча Е. о. спочатку набувалася емпіричним шляхом, а з другої пол. 19 в. в деяких проф. школах, гол. сіль.-госп. Частину цих шкіл на Центр. і Сх. Укр. Землях утримували земства. Вища Е. о. (політ. економія, фінансова наука, що викладалася як фінансове право, і статистика) набувалася на правничих фак. ун-тів та на пром.-екон. фак. політехн. ін-тів. Лише в кін. 19 і на поч. 20 в. з’являються окремі торг. школи (сер. і нижчі сер.) та комерційні ін-ти (в Києві і Харкові). В Галичині, поруч держ. фах. шкільництва, постало кілька укр. приватних закладів нижчої Е. о.

В УССР на базі кол. комерційних ін-тів та фак. права кол. ун-тів в 1920-их pp. створено ін-ти нар. госп-ва (Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровське), які згодом диференціювалися за різними галузями екон. знання. Для сер. Е. о. існують технікуми, так само диференційовані за різними галузями (фінансово-екон., торг.-пром., кооп. й ін.). Після відновлення ун-тів (1934) при деяких з них утворено екон. фак., що служать гол. чином для підготови викладачів.

Нині в УССР вищу Е. о. дають такі заклади: екон. факультети Київського і Харківського Ун-тів, Київський Фінансово-Екон. Ін-т (з фінансовим і пляновим фак.), Харківський Ін-т Радянської Торгівлі, Львівський Торг.-Екон. Ін-т (фак. торг.-екон., фінансово-екон., рахунково-екон. і товарознавства) і Одеський Кредитово-Екон. Ін-т (фак. кредитово-екон. і рахунково-екон.). Крім цього, існують екон. і інженерно-екон. фак. в сіль.-госп. ін-тах та деяких ін.

Стан Е. о. в УССР показує таблиця:


Інститути

Технікуми

Рік

Ін-тів

Студентів

Технікумів

Студентів

1928

4

3 551

4

1 867

1938 — 39

6

4 009

11

3 416

1955 — 56

6

8 931

34

14 734

На заочних і вечірніх курсах в 1955 — 56 навчалося: в ін-тах — 4 701, в технікумах — 14 416.

На еміґрації існував в 1922 — 32 pp. при Укр. Госп. Академії в Подєбрадах екон.-кооп. фак. з авдиторним навчанням; відновлений 1945 р. Укр. Технічно-Госп. Інститут в Німеччині давав далі Е. о., а в УВУ в Празі і Мюнхені на фак. права і суспільних наук викладалися гол. екон. дисципліни. Крім того, в 1946 — 50 pp. існувала в Мюнхені Укр. Висока Економічна Школа (див. також Сільсько-госп. освіта, Торговельна освіта).

Є. Ґ.


Економічна преса, періодичні вид. газетного чи журнального характеру, присвячені заг. екон. питанням або окремим галузям нар. госп-ва; Е. п. буває популярна і теоретично-наукова. Перші екон. часописи на Україні під Росією в кін. 19 і на поч. 20 в. з’являлися рос. мовою. Після 1905 виходило кілька часописів укр. мовою, які в популярній формі порушували перев. справи сіль. госп-ва. Першим укр. екон. органом був «Господар» (1869 — 72), присвячений госп-ву і пром-сті, що з’являвся у Львові; під тією ж назвою виходила 1898 — 1913 популярна газ. в Перемишлі. Спочатку в Станиславові (1879 — 82), а згодом у Львові (1883 — 87) з’являвся «Господарь и промышленникъ». Наук. характер мало вид. НТШ «Часопись Правнича і Економічна» (1902 — 14); теоретичним матеріялом були багаті журн. «Економіст» (1904 — 14) у Львові і «Наша кооперація» (1913 — 14) в Києві, що порушували гол. справди кооперації. На Буковині, в Чернівцях, суспільно-екон. питання розглядалися в двотижневику «Народне Богатство» (1908 — 10). Найповажнішим екон. журн. в період укр. державности була «Кооперативна Зоря» (1918 — 20) в Києві. На Зах. Укр. Землях по першій світовій війні з Е. п. теоретичним проблемам були присвячені «Технічні Вісті» (1925 — 39), орган Укр. Техн. Т-ва, «Кооперативна Республіка», видавана Ревізійним Союзом Укр. Кооператив (1928 — 39) і «Торговля і Промисл» (1935 — 39), орган купців і промисловців — всі у Львові.

В УССР помітними екон. журн. були: в Києві «Народное хозяйство Украины» (1919), в Харкові «Хозяйство Украины» (з 1923), що, українізоване 1928, виходило до 1930 п. н. «Господарство України» «Украинский Экономист» (1923 — 28), «Шляхи індустріялізації» (1928 — 31?) та ряд кооп. і сіль.-госп. періодичних видань. В 1920 — 30-их pp. Центр. Статистичне Управління України видавало кілька часописів, в яких публікувалося багато екон. матеріялу (див. Статистика). З ділянки фінансів з’являлися «Радянський Кредит» (1925) та орган наркомату фінансів УССР «Финансовый бюллетень» (1923 — 26), згодом «На фінансовому фронті» (1930). На переломі 1931 — 32 pp. ці часописи перестали існувати; нині з’являються в УССР лише кілька журн. з сіль. госп-ва: «Механізація сіль. госп-ва», «Соціялістичне тваринництво» й ін. Від 30-их pp. на Україні немає наук. екон. періодики. В 1956 р. в колах АН УРСР ставилося безуспішно питання про потребу видавати «Укр. Екон. Журнал». З 1926 р. екон. статті містяться в журн. «Більшовик України» (з 1952 «Комуніст України»).

На еміґрації в Подєбрадах виходив неперіодично журн. Т-ва Укр. Економістів ЧСР — «Укр. Економіст» (1928 — 30), у Варшаві — «Торг.-Пром. Вісник» (1931 — 33). В ЗДА появляється з 1954 наук.-популярний квартальник «Укр. Господарник»; в Торонто виходить з 1956 суспільно-госп. двотижневик «Розбудова». Газ. «Сучасна Україна» (Мюнхен) видає з 1955 місячний екон. додаток. Статті на екон. теми містять також ін. укр. часописи ЗДА, Канади й Европи (див. також Кооперативна преса, с.-г. часописи в ст. Аґрономія, Статистика, Економічна наука).

Література: Масютин Ю. Провінціяльна екон. преса на Україні. Голос Друку, ч. I. Х. 1922; Жук А. Укр. госп.-кооп. преса. Госп.-Кооп. Часопис, ч. I. Л. 1931; Лукасевич Л. Наша торг.-екон. преса. Пром.-Торг. Вісник, ч. IV. В. 1933; Животко А. Історія укр. преси. Реґенсбурґ 1943.

Р. М.


Економічні райони, див. Ради Нар. Госп-ва.


Екслібрис, наліпка, знак з рисунком на книжках, звичайно з написом „Ex libris“ (з книжок) і назвою бібліотеки чи прізвищем власника книгозбірні. В Европі Е. з’явився в кін. 15 в. Найстарший з відомих на Україні Е. міської бібліотеки м. Бардієва (на Пряшівщині) з 16 в., що зображує картуш з гербом міста; з кін. 16 в. відомі Е. бібліотеки оо. Василіян у Холмі, з 17 в. Е. в Кам’янці Подільському. У пол. 18 в. укр. ґравер І. Филипович виконав Е. бібліотеки Залуських з зображенням самої бібліотеки. В 17 — 18 вв. відомі Е. укр. коз. старшини, що почасти зустрічаються і в 19 в. У 20 в. дійшло до нового розквіту Е. на Україні, завдяки передусім Ю. Нарбутові. Мотиви його Е. перев. геральдичні й алегоричні. Цікаві Е. того часу також В. Кричевського (старшого), О. Кравченка, О. Кульчицької.

У 20 — 30-их pp. великий вклад у розвиток і поширення Е. дав П. Ковжун, автор численних Е., що в них помітний вплив нового зах. мистецтва. Його заходами вийшов у Львові зб. сучасного укр. Е. з репродукціями. В той час над Е. працювали М. Бутович, І. Падалка, О. Сахновська, Ю. Вовк, П. Холодний (син), Н. Хасевич, С. Пожарський, Л. Хижинський, В. Цимбал, С. Гординський, М. Осінчук, В. Січинський і ін. В 40 — 50-их pp. працюють Я. Гніздовський, В. Баляс, О. Ліщинський, Ю. Кульчицький, М. Білинський, М. Левицький.

1948 р. в ЗДА постало Т-во Укр. Е. з архівом (перший гол. М. Марковський). Про укр. Е. писали: І. Крип’якевич, Ф. Ернст, В. Січинський, С. Сильванський, П. Клименко, П. Ковжун, І. Крушельницький і ін.

В. Січинський


Експльозивні (проривні) звуки, приголосні, при вимові яких відбувається зімкнення артикуляційних органів і їх прорив струмом повітря з легенів. В укр. мові Е. з. репрезентовані фонемами п, б, т, д, ть, дь, к, ґ. Для розвитку укр. фонологічної системи характеристична рання втрата (10 — 11 в.) дзвінкого допарка ґ (що став тоді спірантом г) до задньопіднебінного к та пізніше неорганічне введення ґ в 14 — 15 в. з напливом етранжизмів (ґніт), невідомого або рідкого і сьогодні в більшості півд.-сх. укр. говірок (почасти тому русифікаційний правопис 1933 р. відкинув окрему літеру ґ). Бракує й палятальних допарків (кореляцій) до задньопіднебінних Е. з. та до губних (див. Палаталізація).

О. Г.


Експорт, див. Зовнішня торгівля.


Експресіонізм, у пластичному мистецтві напрям, мета якого передати якнайвиразніше ідею твору без уваги на точність відтворення предмета. Підкреслення руху чи перебільшення деталю належить до особливо типових засобів вислову. Найчіткіший вияв Е. мав у Німеччині після першої світової війни.

Передвісником Е. в укр. мистецтві можна вважати «Розп’яття» Миколи Ґе (1894). Е. не знайшов сприятливого ґрунту на Україні і не залишив багатьох представників. Більшою або меншою мірою до Е. належать: О. Новаківський, А. Петрицький, К. Єлева, О. Грищенко, О. Довгаль; з молодших — Ю. Кміт, В. Кивелюк, В. Ласовський, М. Радиш, Ю. Соловій. У графіці експресіоністичні тенденції помітні на дереворитах В. Касіяна, В. Масютина, М. Бутовича. Представником Е. є (передусім у скульптурі) О. Архипенко, хоч він як експериментатор належить рівночасно і до ін. напрямів.

Я. Г.


Е. у літературі, як і в образотворчому мистецтві, характеризується настановою на вираз ідеї коштом реальности, на діяння образу і звучання коштом змісту. В укр. літературі відгомін Е. не був довготривалий, хоч позначився в поезії, прозі і драмі. На поч. 1920-их pp. під впливом нім. експресіоністів (Ґазенклевер, Бехер) писав В. Поліщук; ориґінальним і свіжим був Е. Т. Осьмачки (перша зб. «Круча», 1922), пізніше М. Бажана. У драмі наближався до Е. М. Куліш («97», «Народний Малахій») і І. Дніпровський («Любов і дим», «Яблуневий полон»). У останнього типово експресіоністична також і проза («Долина угрів» й ін.). Виразні елементи Е. є в поезії і драмах І. Багряного. Але вже з поч. 1930-их pp., коли розпочалося силоміцне навертання на «соцреалізм», Е. слабне й заникає; одні з його представників були репресовані й ліквідовані (В. Поліщук, М. Куліш), ін. замовкли або пішли на офіц. лінію (М. Бажан).

І. К.


Експропріяція, вивласнення, примусове перебрання приватного майна державою або громадою перев. з метою побудови споруд гром. значення — доріг, будинків тощо. Е. може бути за винагородою і без неї; в останньому випадкові вона називається реквізицією або конфіскацією і стосується здебільше майна. Е. здійснюється нормально компетентними держ. органами на підставі спеціяльних законів. Заходи Е. без винагороди були застосовувані при секуляризації церковного майна і манастирів (на Зах. Укр. Землях — за панування Йосифа II, в УССР за большевиків). За різних режимів на укр. землях існувало складне законодавство щодо Е. земельних ділянок для будови залізниць і доріг; Е. була в принципі пов’язана з винагородою.

Окремий рід Е. — вивласнення землі, засобів продукції (пром-сти), транспорту, будинків тощо — відомий зокрема в країнах з соціялістичним режимом як націоналізація. Земельні закони УНР і ЗУНР щодо Е. великих приватних, церк. і частково держ. посілостей з метою утворення з них земельного фонду базувалися на принципі винагороди (див. Земельні закони). В УССР були запроваджені закони РСФСР про націоналізацію землі, надр, вод, лісів, банків, транспорту і (в кількох етапах) пром-сти та торгівлі, без жадної винагороди. У больш. термінології це називається «Е. експропріяторів»; її зокрема застосовувано в роки воєнного комунізму навіть до речей щоденного вжитку, квартир, дорогоцінностей тощо.

Р. М.


Елегія (грец. слово, ймовірно чужого походження), первісно (з 7 в. до Хр.) пісні в супроводі флейти, у грец. і рим. літературах довші вірші певної форми (елегійний двовірш: гексаметр з пентаметром) без уваги на зміст. Вже в рим. літературі значення слова міняється: Е. — вірш довільної форми з виразом туги та жалю, зокрема еротичного змісту. На Україні в 17 — 18 вв. елегійні вірші різного змісту, від еротичного до політичного та релігійного, — туга за милим, за рідним краєм, жалоби на людську долю («світові пісні»), про політ. події (пісні, приписувані Мазепі) тощо, надзвичайно численні, можливо, не без впливу властивостей нац. характеру. Відома латинська Е. С. Яворського — прощання з своєю бібліотекою, елегійні вірші св. Дмитра Туптала, Сковороди. У 19 в. назва Е. не вживається, але типові елегійні вірші є у Шевченка, Шашкевича, Метлинського, Гребінки, Петренка, Чужбинського, Глібова, Щоголева та ін. аж до наших днів (зокрема майстерний елегійний двовірш у М. Зерова). Характеристично, що саме елегійні вірші наших поетів ставали нар. піснями («Ні, мамо, не можна нелюба любить» Гребінки, «Стоїть гора високая» Глібова та ін.). Ориґінальні нар. твори традиційні — найстарші є відомості про жалоби за померлими («плачі»), прозові наслідування яких були вже в 11 в. («Сказаніє» про забиття св. кн. Бориса і Гліба). Ориґінальні елегійні пісні дуже поширені й тепер (крім жалоб, «лірницькі пісні», пісні рел. змісту та любовні). Є укр. травестії Е. (Гулак-Артемовський) та пародії (Самійленко).

Д. Чижевський


Електорович Володимир (1885 — 1942), адвокат, гром. і госп. діяч на Чортківщині, довголітній гол. Пов. Комітету УНДО і чл. ЦК УНДО; 1939 вивезений большевиками на північ, де й загинув.


Електрифікація на Україні до першої світової війни була ще в початковій стадії. Електростанції були розміщені насамперед в Донбасі, а далі у великих містах: Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, а на Зах. Укр. Землях у Львові. Потужність їх становила понад 200 000 квт, виробництво електроенерґії 500 міл. квт-год., яка перев. йшла на освітлення; такі завдання мали передусім 55 комунальних електростанцій (лише на Центр. і Сх. Землях).

Після занепаду під час війни Е. України стала розвиватися в 1920-их pp. Проєкти ГОЭЛРО (Государственная Комиссия по Электрификации России) стосувалися Е. на Україні лише схематично. Перші серйозні пляни Е. розробила Комісія Е. України при раднаркомі УССР, створена в 1922 р. Проєктами Е. займалися згодом одночасно такі установи як «Донбасток» (1930), «Укрдніпровод» (1933), Держплян УССР, Ін-т Водного Госп-ва при ВУАН (1930-і pp.), Ін-т Тепло-енерґетики АН УРСР (1940 — 50-і pp.) та ряд ін. Першу велику електростанцію — Штерівську запроєктували 1923, почали будувати 1924, а перший струм вона дала 1926. Постанову будувати Дніпрельстан видано 10. 2. 1927; влітку того ж року почалися будів. роботи, а закінчено їх 1932. В 1929 р. потужність електростанцій України становила 531 000 квт, а виробництво електроенерґії 1 519 міл. квт-год., з чого на районові електростанції припадало 376 міл. квт-год., себто 24,8% всієї продукції України; з великих електростанцій діяла тоді лише Штерівська ТЕЦ. Найсильніший зріст Е. України припадає на 1930 — 34, коли, крім Дніпрельстану, було побудовано ряд нових електростанцій, зокрема Зуївську (Донбас), Півн.-Донецьку, Криворізьку, Харківську (ЕСХАР), Кам’янську (Дніпродзержинське) та ін., а потужність всіх електростанцій зросла до 1 656 000 квт, в тому ч. на районові станції припадає аж 70%. Взагалі основна доля потужности переноситься на найбільші станції; в 1934 р. потужність тільки Дніпрельстану, Штерівки і Зуївки становила 44,6% всієї потужности електростанцій України, а десятьох ін. великих електростанцій (типу 25 до 150 квт) — 24,1%. Не таким великим було зростання Е. в наступні роки; в 1940 р. потужність електростанцій становила 2 497 000 квт (в 1928 — 34 pp. зростання на 375%, в 1934 — 40 pp. — на 170%), річне виробництво електроенерґії — 12,4 мільярдів квт-год.

Е. Зах. Укр. Земель стояла низько: за відсутністю великої пром-сти електростанції служили лише для освітлення міст, за винятком Львівської і Дрогобицько-Бориславської районових електростанцій, і використовували як паливо тільки кам’яне вугілля, рідше штиб, нафту і природні гази. 1937 р. продукція електроенерґії Зах. Укр. Земель становила ледве 148 міл. квт-год. (1,6% продукції УССР).

Під час другої світової війни укр. енерґетична система зазнала великої руйнації; з найбільших електростанцій України уціліла частково тільки Зуївська ТЕЦ, і тому вже в 1945 р. вона змогла дати продукцію, рівну довоєнній, загально ж потужність електростанцій України ледве дорівнювала в 1945 р. 23,5% довоєнної. Довоєнного рівня виробництво електроенерґії (але все ще не потужности аґреґатів) досягнуло лише в 1950 р.

У п’ятій п’ятирічці (1950 — 55) стан розбудови електростанцій дещо покращав у зв’язку з цілковитим завершенням перебудови і модернізації існуючих великих електростанцій (Зуївська — 450 000 квт, Штерівська — 200 000 квт) та у зв’язку з закінченням побудови нових теплоцентралей — Миронівської (400 000 квт), Слов’янської (200 000 квт) і в 1956 р. Дніпровської районової. У 1956 р. почали входити в дію перші черги нових гідроцентраль — Кахівської, Дубосарської на Дністрі (в Молдавській ССР), Теребле-Ріцької на Закарпатті та ін. У 1955 р. вироблено в УССР 30 099 міл. квт-год. електроенерґії, що становило 17,5% продукції СССР і 2,4% світової. За пляном виробництво електроенерґії мало б досягнути в 1960 р. 51 мільярдів квт-год. Зростання Е. УССР видно з діяграми й таблиці:

Рік

Потужність електростанцій в міл. квт

Виробництво електроенерґії в млрд. квт-год.

1913

0,2

0,5

1928

0,5

1,2

1932

1,4

3,2

1940

25

12,4

1945

1,2

3,2

1949

3,7

12,7

1952


20,0

1954


25,2

1955


30,1

1960 (плян)

13,5

51,0

Виробництво електроенерґії на Україні дуже сконцентроване. Крім невеликих електровень, що дають струм для місц. потреб, основна маса електроенерґії виробляється на великих вузлах, які в свою чергу пов’язані з кількома енерґосистемами: Донецькою, Дніпровською, й трьома меншими — Київською, Харківською та Одеською; виробляють вони бл. 90% електроенерґії УССР. Найбільшими станціями Донецької енерґосистеми є Зуївська, Штерівська, Півн.-Донецька, Курахівська, Миронівська і Слов’янська (б. Лисичанського); дві останні збудовані в п’ятій п’ятирічці. Електростанції Донбасу працюють на вугільних відходах, перев. на антрацитових штибах; Дніпровська енерґосистема базується на Дніпровській Гідроелектростанції в Запоріжжі з потужністю 650 000 квт і на Кахівській ГЕС (260 000 квт) та на ряді теплових електростанцій в Дніпропетровському і Дніпродзержинському, Кривому Розі й ін. В 1952 р. з’єднано Донецьку і Дніпровську системи в одну, при чому Донецьку пов’язано з теплостанціями Приозів’я і дол. Дону (Жданов, Таганріг, Ростов, Шахти) і з Цимлянською ГЕС (див. карту).

Таким чином постала найпотужніша енерґосистема Европи. В шостій п’ятирічці виробництво Дніпровської частини системи зросте у висліді будови Дніпродзержинської (250 000 квт), Кременчуцької (450 000 квт) і Канівської гідростанцій та розбудови Кахівської. Пов’язання Донецької і Дніпровської систем забезпечує правильний сезоновий розподіл енерґії між обома системами, бо Дніпрельстан дає під час високого весняного водостану Дніпра залишки своєї енерґії Донбасові, натомість під час літнього низького рівня води Донбас дає частину своєї енерґії Дніпровському пром. р-нові. Харківська, Київська й Одеська енерґосистеми працюють перев. також на Донецькому вугіллі й постачають енерґію не тільки містам, але й приміським р-нам.

Крім цих потужних систем, які продукують до 90% електроенерґії УССР, існує низка менш потужних комунальних електростанцій, що обслуговують потреби місц. пром-сти міст, та електростанцій для постачання електроенерґії сіль. госп-ву. Найменше електрифіковані зах. укр. обл., Правобережжя й Чернігівщина та півн.-зах. частина степів. В останні роки будується в центрі Львівсько-волинського вугільного басейну Добротвірська ТЕЦ.

З адміністративного погляду більшість великих електростанцій належить мін-ву електростанцій СССР, комунальні станції об’єднані в системі Головенерґо мін-ва комунального госп-ва УССР, а пром. належать відомствам мін-в відповідних ділянок пром-сти.

Електростанції України використовують як погінну силу насамперед дешеві види енерґії — відходи вугілля і гідроресурси, чимраз менше кам’яне вугілля й нафту. З цих причин вони зосереджені гол. там, де ці ресурси є на місці, себто в Донбасі і Придніпров’ї. Мало використані для Е. буре вугілля й торф, хоч саме ці джерела енерґії надаються до використання, тому що вони дешеві і є в тих частинах України, де мало кам’яного вугілля й гідроенерґії; майже не використана енерґія карп. річок. Структуру джерел енерґії районних електростанцій УССР (у %) видно з таблиці (приблизні числа до 1953 p.):

Джерело енерґії

1930

1938

1953

Вода

 —

30,0

18

Штиб та ін. відходи

20,5

50,8 )

59

Вугілля

63,3

17,1 )


Нафта

16,2

2,1

15

Торф

 —

 —

4

Природний газ і продукти газифікації

 —

 —

4

Разом

100

100

100

Бл. 70% вироблюваної електроенерґії споживає пром-сть, далі йдуть комунальне госп-во, побутове споживання, транспорт і сіль. госп-во. Е. залізниць — зовсім відстала. До другої світової війни були електрифіковані лише деякі зал. лінії в Придніпров’ї й Донбасі; нинішній стан Е. залізниць не є кращим. Плянується Е. приміських залізниць Київського та Харківського вузлів, маґістралі Донбас-Москва, лінії Сталіне-Жданов та залізниць Кривбасу. Е. сіль. госп-ва — колгоспів, радгоспів і МТС, розпочалася до другої світової війни; це — малі електростанції, які вживають за погінну силу перев. гідроресурси малих річок. У 1940 р. було їх 268, у 1950 — 1 165, в 1955 понад 5 000.

Електробалянс УССР за 1940, 1950 і 1955 pp. (щорічно в міл. квт-год.):

Електроенерґія

1940

1950

1955

Вироблено

12 411

14 711

30 099

Одержано з-за кордонів УССР

17

578

1 242

Використано

12 407

15 203

31 339

З того ч.: Пром-сть і будівництво

9 146

10 914

22 913

Транспорт

238

314

469

Ін. ділянки нар. госп-ва

1 521

2 056

3 901

Для власних цілей електростанцій

625

86,0

2 113

Втрата електромережі

877

1 050

1 943

Експорт за кордони УССР

21

86

2

Література: Іванис В. Енерґетичне госп-во України й Півн. Кавказу. В. 1936; Електроенерґетика СССР, колективна праця, видана для Всесвітньої Енерґетичної Конференції у Вашінґтоні. М. 1937; Нариси екон. географії УРСР, вид. АН УРСР, І. К. 1949; Очерки развития народного хозяйства УССР, вид. АН СССР. М. 1954; План ГОЭЛРО, 2 вид. М. 1955; Кухаренко Л. Здійснення ленінських ідей електрифікації на Україні. К. 1956.

С. Процюк


[Електроенерґія. — Доповнення. Т. 11.]


Електромеханічна промисловість, на Україні розпочалася евакуацією ризьких заводів «Всеобщей Электрической Компании» до Харкова і Слов’янського в 1914 р. В. 1920-их pp. збудовано кілька електромеханічних заводів у Харкові (Харківський Електромеханічний Завод — ХЕМЗ), Києві, Таганрозі, але тоді Е. п. відставала від заг. темпу розвитку нар. госп-ва. Тільки з початком широко розгорнутої індустріялізації України приспішено бувінництво Е. п. В 1930 — 34 pp.

були збудовані заводи турбогенераторний і тепловозного електроустаткування в Харкові, елєктротехн. апаратури в Києві, «Головенерґозапчасть» у Полтаві і поширено ХЕМЗ в Харкові. До 1941 р. бл. 80% Е. п. сконцентровано на заводах Харкова та Києва, після другої світової війни розбудовано Е. п. у Львові, насамперед ті галузі, які через віддаль від сировинних баз Донбасу і Придніпров’я не є металомісткими. Не зважаючи на це, Е. п. ще не забезпечувала потреб України. Справа покращала в 1950-их pp., коли побудовано ряд нових електромеханічних заводів (найбільші з них: кабельний у Харкові, електродвигунів у Ворошиловграді, трансформаторний зав. у Запоріжжі, радіозав. у Дніпропетровському) та введено в дію такі нові споруди, як Генератори на 100 000 квт, трансформатори високих напруг, вибуховобезпечні електродвигуни, нова телеграфна і телефонна арматури, електрозварювальні автомати й т. п. Натомість лишається недостатньою продукція побутового електричного устаткування.

У першому півріччі 1957 р. виробництво найважливіших видів Е. п. УССР таке:

Назва виробів

Продукція

Продукція УССР у % до всесоюзної

Ґенератори для газових і парових турбін

334 000 квт

12,6

Ґенератори для гідравлічних турбін

114 000 "

?

Електродвигуни

266 000 штук

26,6

Електромашини (великі)

1 000 "

40,0

Трансформатори

5,4 міл. квт

?

Радіоприймачі

104 800 ) штук

5,3

Телевізори

5 700 )


Холодильники (побутові)

28 100 "

19,1

Пральні машині (побутові)

3 500 "

2,1

Пилососи

35 700 "

31,3


Елізабет (Elisabeth), пром.-торг. м. в стейті Нью-Джерсі, ЗДА, 25 км від Нью-Йорку; 120 000 меш., в тому ч. бл. 2 000 українців. 2 гр.-кат. парохії: укр.-кат. заснована 1906 р. (бл. 1 200 душ) і закарп. з 1917 р. (бл. 700 душ).


Еліста, кол. назва м. Степний.

[Еліста. — Доповнення. Т. 11.]


Еллан-Блакитний (псевд. Елланського) Василь (1892 — 1925), поет, письменник, журналіст і політ. діяч. Почавши політ. діяльність в партії укр. есерів, Е.-Б. перейшов під час революції до партії боротьбістів, а 1920 до КП(б)У, був чл. ЦК обох цих партій, ред. центр. органу боротьбістів «Боротьба» і органу ВУЦВК «Вісті». Е.-Б. був ініціятором утворення спілки письменників «Гарт», і його вважали одним з перших т. зв. «пролетарських поетів» («перші хоробрі» В. Коряка). Поезія Е.-Б. відбиває романтику перших років революції; зб. поезій «Удари молота і серця» (1920), зб. оп. «Наші дні» (1925), крім того, багато поезій і оповідань у періодичній пресі під різними псевдонімами (Валер Проноза, А. Орталь Гарт, Маркіз Попелястий). У 1930-их pp. твори Е.-Б. були заборонені, 1956 його реабілітовано.

[Еллан-Блакитний (псевд. Елланського) Василь (1894, Козли, Чернігівська губ. — 1925, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Ельбрус (X — 23), найвищий верх Центр. Кавказького хребта і всього Кавказу (5 633 м), вкритий льодовиками, вигаслий вулкан; джерела р. Кубані. Е. лежить на пограниччі Кубанщини і Грузії (нині цілком на території Грузинської ССР).


Ельванґен (Ellwangen), м. у Вюртемберзі (Німеччина), 10 000 меш.; 1946 — 50 pp. укр. табір з понад 3 000 меш; кат. і правос. церкви, гімназія, торг. і муз. школи, фахові курси, театр і ряд гром. і виховних орг-цій.


Елько Микола (* 1909), кат. сп., закарп. церк. і гром. діяч в ЗДА; ректор духовної семінарії в Пітсбурзі, з 1955 титулярний єп. Аполлонії і Апостольський екзарх Пітсбурзького екзархату; капелян гр.-кат. вояків у збройних силах ЗДА.

[Елько Микола (* Донора, Пенсільванія). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.