[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 703-714.]

Попередня     Головна     Наступна





З


Забави, здавна на Україні відбувалися під час певних обрядів і двобоїв. Про такі обрядові З. часто згадують давні укр. пам’ятки. Поширеними З. були ігрища, жін. хороводи, розваги, звязані з родинним життям, особливо з весіллям. Розповсюджені були З., сполучені з Різдвом, Новим Роком, масницею, Великоднем, з святами Івана Купала, св. Андрія й ін. Відомі також парубочі гри й змагання, зв’язані з нар. спортом. Надзвичайно різноманітні гри та З. дітей.


Забашта Любов (1918), поетка родом з Прилуки; попри поезію в офіц. сов. дусі, приділяє багато уваги інтимній ліриці. Зб. поезій «Нові береги» (1950), «Щоб мовчали гармати» (1952), «Калиновий кетяг» (1956) й ін.

[Забашта Любов (1918 — 1990, Київ). П’єси „Весілля в Тернах“ (1963), „Троянди на камені“ (1963), поеми „Квіт папороті“ (1959), „Маруся Чурай“ (1968), „Роксолана“ (1971), „Леся Українка“ (1973), „Софія Київська“ (1982), роман „Там за рікою — молодість“ (1970), вірші для дітей. — Виправлення. Т. 11.]


Забєлін Іван (1820 — 1908), відомий рос. історик і археолог, почесний чл. Рос. Академії Наук, автор «Истории русской жизни с древнейших времен». На Україні досліджував скитську могилу Чортомлик на дол. Дніпрі (1863) й грецьку могилу Велика Близниця на Тамані (1864); «Чертомлицкая могила. Древности Геродотовой Скифии» (2 тт., 1865 — 72).

[Забєлін Іван (1820, Твер, Росія — 1909, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Забіла Віктор (1808 — 69), поет-романтик, родом з Борзенщини; літ. діяльність почав у 1830-их pp., друкувався в альманасі «Ластівка» (1841). Зб. ліричних поезій З. «Пісні крізь сльози» видав (1906) І. Франко. Малоориґінальна поезія З. з мотивами смутку не мала помітного значення, хоч його пісні «Гуде вітер вельми в полі» і «Не щебечи, соловейку», покладені на музику М. Ґлінкою, набули великої популярности.

[Забіла Віктор († Борзна, Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]


Забіла Надія (1868 — 1913), дружина М. Врубеля, солістка опер у Києві, Харкові й Тифлісі, кольоратурне сопрано; Мікаеля («Кармен»), Олімпія («Казки Гофмана»), царівна Лебідь («Казка про царя Салтана»), Волхова («Садко»), Снігуронька (в одноіменній опері) й ін.


Забіла Наталя (* 1903), поетка, родом з Петербурґу, друкуватися почала 1924. Перші поезії З. писані під впливом модернізму, якого вона пізніше під сов. політ. тиском мусіла позбутися. Зб. поезій «Далекий край» (1927), «Соняшні релі» (1928), «Будівниче» (1930), «В дні тривог» (1945), «Промені» (1951) та ін. З 1930-их pp. З. пише перев. для дітей (вибрані твори для дітей «Під ясним сонцем», 1949); переклад «Слова о полку Ігореві» на сучасну мову.

[Забіла Наталя (1903 — 1985, Київ). П’єса-фантазія „Перший крок“ (1968), драматична казка „Троянові діти“ (1971), переклади казок, підручники для початкових кляс школи. — Виправлення. Т. 11.]


Забіла Петро (1580 — 1689), родоначальник роду З. (див.), держ. діяч другої пол. 17 в.; 1648 р. перейшов на бік Хмельницького й став полк. борзенським (1649, 1654 — 55), 1654 і 1655 pp. їздив до Москви як посланець І. Золотаренка. Прихильник І. Виговського (1659), ген. суддя (1663 — 69) за І. Брюховецького, з яким 1665 р. їздив до Москви. За Д. Многогрішного дістав уряд ген. обозного (1669 — 87). 1672 очолив змову проти гетьмана, маючи на думці захопити булаву, яка, однак, дісталася І. Самойловичу.

[Забіла Петро (* Борзна, Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]


Забіла Степан, син Петра З., посол І. Самойловича до Москви (1672), учасник чигиринських і кримських походів, ген. хорунжий (1678 — 83), полк. ніженський (1687 — 94).


Забіли, шляхетсько-старшинський рід на Чернігівщині, що походить від ген. обозного Петра З. (див.), нащадки якого посідали визначне місце в укр. політ. й культ. житті 17 — 19 вв. Найвизначніші з них: Степан З. (див.); Василь З., брат Степана, ген. хорунжий (1690); Михайло З., внук Петра, ген. суддя (1729 — 39). До цього роду належали поет Віктор З. (див.) і різьбар Пармен Забіло.


Забілло Катерина (1900 — 43), уроджена Бабич, дружина сотн. Миколи З.; під час визвольних змагань 1917 — 18 pp. бунчужна полку кінноти Армії УНР; померла на еміґрації в Царгороді.


Забілло Микола, сотн. армії УНР, на «міґрації гром. діяч в Царгороді (Туреччина).


Забіло Пармен (1830 — 90), скульптор, закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі (1857); перев. портретні бюсти; м. ін. мармурове погруддя Шевченка в Чернігові, Гоголя в Ніжені й ін.

[Забіло (Забіла, Забелло) Пармен (1830, Монастирище, Ніженський пов., Чернігівська губ. — 1917, Льозанна, Швайцарія). — Виправлення. Т. 11.]


Заблоцький-Десятовський Андрій (1807 — 81), економіст родом з Чернігівщини, госп. і осв. діяч в Росії; працював в мін-ві держ. маєтків за часів графа П. Кісєльова; ворог кріпацтва. Праці: «О крепостном состоянии» (1841), «Финансовое управление и финансы Пруссии» (2 тт., 1871), «Граф П. Д. Киселев и его время» (4 тт., 1882) й ін.


Заблоцький-Десятовський Михайло (1805 — 58), рос. статистик і економіст укр. роду, брат Андрія; ред. одного з перших вид. Рос. Геогр. Т-ва «Сборник статистических сведений о России» (1851), автор праці «Исторические исследования о ценностях в древней России» (1854) й ін.


Заблоцький-Десятовський Павло (1804 — 72), брат Андрія й Михайла, проф. Мед.-Хірургічної Академії в Петербурзі.

[Заблоцький-Десятовський Павло (1814, Чернігівщина — 1882, Кримки, Звенигородщина, Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Заблудів, м-ко на півн. Підляшші, на півд. сх. від Білостоку в Польщі, положене на білорус.-укр.-поль. пограниччі. 1567 — 68 на кошти гетьмана Григорія Ходкевича була заснована в З. друкарня, в якій І. Федорович і П. Мстиславець видрукували Заблудівське євангеліє 1568 — 69 та Псалтир із Часословом 1570.


Заблудівське євангеліє («Книга зовомая єууаггеліе учителное»), перше друковане учительне євангеліє (збір інтерпретацій і повчань на літургійні євангельські читання), надруковане (1568 — 69) І. Федоровичем та П. Мстиславцем на доручення Г. Ходкевича, гетьмана В. Князівства Лит., у Заблудівській друкарні. Всупереч традиції використовувати нар. мову в учительних євангеліях і бажанню Г. Ходкевича «переложити на простую молву», надруковане тодішньою ц.-слов. мовою.


«Забой», літ. орг-ція Донбасу, утворена 1925. Спочатку до «З.» входили перев. рос. письм. на чолі з критиком О. Селівановським. З розвитком українізації «3.» поповнювався укр. письм., тим часом як рос. почасти вибули з Донбасу (О. Селівановський, Б. Горбатов), і провід орг-ції перейшов до рук українців. Користуючись підтримкою М. Скрипника, «З.» українізувався і намагався утримувати свою незалежність, хоч під тиском ЦК КП(б)У з 1927 р. мусів підпорядкуватися ВУСПП. З створенням Спілки Радянських Письменників України (СРПУ) 1932 р. «З.» перестав існувати, перетворившись на донецьку філію цієї орг-ції. До «З.» входили І. Ле, Г. Баглюк, В. Гайворонський, К. Герасименко, Б. Павлівський, В. Іванів-Краматорський, М. Рудь, А. Триліський, М. Соболенко, Б. Семенів, П. Чебалін, Д. Ткач й ін. З поч. наступу на укр. культуру у 1930-их pp., що особливо гостро здійснювався на Донбасі, більшість кол. членів «З.» були розстріляні (Б. Павлівський, Г. Баглюк) або заарештовані й заслані (В. Іванів-Краматорський, М. Соболенко, Ф. Ковалевський, Ю. Западинський, І. Ткаченко й ін.). Літ. орган — журн. «Забой».

В. Гай


«Забой», літ. журн. донецьких письм., заснований 1922 при газ. «Кочегарка» (Артемівське), спочатку рос. мовою, в сер. 1920-их pp. українізований, з 1925 орган літ. орг-ції цієї ж назви (див.); ред. Г. Баглюк. 1932 перейменований на «Літературний Донбас».


Заболотів (V — 6), с. м. т. над р. Прут на Покутті; р. ц. Станиславівської обл., 4 500 меш. {1931); тютюново-ферментаційний завод.


Заболотний Володимир (* 1898), архітект, д. чл. і президент Академії Архітектури УРСР (з 1945 p.), д. чл. Академії Архітектури СССР; закінчив Київ. Художній Ін-т (учень В. Кричевського) (1928), проєктував і побудував 1929 — 33 багато міст і роб. осель на Донбасі й Криворіжжі; палац піонерів (1935 — 37) і будинок Верховної Ради УРСР (1936 — 39) у Києві, житлові будинки у Дніпропетровському й ін.; у працях, що відзначаються монументальністю і ясністю композиції, використовує зразки нар. будівництва та укр. декоративно-орнаментальні мотиви.

[Заболотний Володимир (1898, Карень, Переяславщина — 1962, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Заболотний Данило (1866 — 1929), визначний мікробіолог і епідеміолог родом з Поділля, закінчив природничий фак. Одеського і мед. фак. Київського Ун-ту, до 1897 працював у Києві, в 1898 — 1919 pp. в Петербурзі як проф. Жін. Мед. Ін-ту і Військ.-Мед. Академії; з 1919 знову на Україні — в Одесі й Києві, з 1922 д. чл. ВУАН, її през. (1928 — 29), д. чл АН СССР, засновник Ін-ту Мікробіології та Епідеміології (нині ін-т АН УРСР носить його ім’я). 1897 — 99 З. брав участь в експедиціях для вивчення чуми в Індії, Арабії, Китаї, Монголії, Персії, а в 1910 — 17 сам керував експедиціями в Одесі, Манджурії, Туркестані, на Уралі й Донщині. З. є автором близько 100 праць, в основному присвячених вивченню чуми, холери й сифілісу. Світове значення має його дослідження чуми; він перший виявив ролю польових гризунів у поширенні чуми. З. працював над етіологією і патогенезою сифілісу, зокрема вивчив його збудника «бліду спірохету». З. кілька разів керував боротьбою з чумою, холерою й висипним тифом в Росії й на Україні; його наук. і орг. робота спричинилася до ліквідації цих епідемій. Гол. праці: «Чума. Эпидемиология, патогенез и профилактика» (1907), «Сифилис, его патогенез и этиология» (1909), підручники «Общая бактериология» (1909), «Основы эпидемиологии» (1927) та укр. мовою «Мікробіологія». АН УРСР видала вибрані праці З. «Избранные труды»: 1 т. «Чума», (1956) і 2 т. «Холера» (1957). С. Чоботарка (Крижопільського р-ну Вінницької обл.), де вродився і похований З., носить тепер назву Заболотне, а з його садиби створено меморіяльний музей.

[Заболотний Данило (* Чоботарка, Ольгопільський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Заболоття (II — 5), с. в півд.-зах. частині Волинського Полісся, р. ц. Волинської обл.


Заболотці (III — 5), с. над джерелом p. Стир; р. ц. Львівської обл.


Забори, див. Дніпрові пороги й забори.


Заборовський Рафаїл († 1747), правос. архиєп. київський (з 1731), з 1743 митр., чл. Рос. Синоду (з 1723), однодумець архиєп. Т. Прокоповича. З. сприяв нівеляційним заходам рос. уряду в укр. Церкві; працював над піднесенням наук. рівня і матеріяльного стану Київ. Духовної Академії. За З. були збудовані лаврська дзвіниця (1736 — 45), дзвіниця Софійського собору, бароккова брама З. (див.) й ін.

[Заборовський Рафаїл (1677, Галичина — 1747, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Заборовський (Zaborowski) Тимон (1799 — 1828), поль. поет родом з Галичини, представник «укр. школи» в поль. літературі; поезії і драматичні твори про минуле України: „Dumy Podolskie z czasów panowania tureckiego“ (посмертне вид. 1830) й ін.


Заборовського брама, парадна в’їздова брама до подвір’я митрополичого будинку, збудована на кошти митр. Рафаїла Заборовського в цегляних мурах, які 1746 р. виводили навколо собору св. Софії в Києві. З. б. багато прикрашена орнаментом, збудована, можливо, архітектом Ґ. Шеделем, вважається зразком найдосконалішого й найпишнішого укр. бароккового стилю. Реставрована 1946 — 48.


Заборола, оборонні споруди на валах городищ княжої доби з паль, густо повбиваних в землю, пізніше з дерев’яних зрубів, наповнених землею й камінням та пообкидуваних землею (Білгородка б. Києва).


Заброда-Костюк Оксана (* 1923), акторка, з 1950 р. режисер Київ. театру юного глядача. Постави: «Комсомольська лінія», «Суворовці», «Сторінка життя», «Її друзі», «Біла троянда», «Вій, вітерець», «Пастушка» й ін.


Забужжя, Забузька Русь, Забузька Україна, інколи назва З. вживається на означення укр. земель на лівому березі р. Буга — Холмщини й Підляшшя.


Забузький район, р-н в півн.-зах. частині Львівської обл. з містами Белз (р. ц.) і Угнів, створений 1951 на території, одержаній від Польщі в обмін за територію з м. Устрики Долішні й Лютовиська, в сточищі гор. Сяну (сов.-поль. договір з 15. 2. 1951).


Забузький Семен, коз. старшина, прихильник Польщі, 1649 призначений поль. королем на «старшого над військом Запорозьким», замість гетьмана Б. Хмельницького. Після Зборівської угоди З. залишився при поль. війську. Про дальшу його долю відомостей немає.


Завадзький (Zawadzki) Олександер (1798 — 1868), поль. природознавець першої пол. 19 в., деякий час викладач Львівського Ун-ту; праці з ботаніки й зоології Галичини та Буковини.


Завадинці, с. Смотрицького р-ну Хмельницької обл.; старовинне поселення з пам’ятками від неолітичної до княжої доби.


Завадович Роман (псевд. Роляник) (* 1903), дитячий письм.-педагог, співр. дитячих журн. у Львові й на еміґрації; з 1953 гол. Об’єднання Працівників Дитячої Літератури ім. Л. Глібова в ЗДА; автор віршів, прозових і сценічних творів та статтей на теми літератури для дітей і молоді.

[Завадович Роман (1903, Славна, Зборівщина, Галичина — 1985, Чікаґо). — Виправлення. Т. 11.]


Завадовський Євстахій, дереворитник, один з перших визначних бароккових ґраверів 80-их pp. 17 в.; працював у Києві і Львові; дереворити З. в львівському «Апостолі» (1696), «Октоїху» (1686 і 1715), «Служебнику» (1712), в «Акафістах» Києво-Печерської Лаври (1693) й ін.


Завадовський Петро (1738 — 1812), син Василя, вихованець Київ. Академії, секретар Малорос. Колеґії (1767), з 1774 на рос. держ. службі, секретар і фаворит Катерини II. З. одержав титул графа й великі маєтності на Україні та Білорусі; виконував ряд держ. функцій, м. ін. був сенатором, мін освіти (1802 — 10), гол. департаменту законів Держ. Ради (1810). З. відограв визначну ролю у відкритті Харківського Ун-ту (1805) і ряду ін. учбових закладів на Україні.

[Завадовський Петро (1739, Чернігівщина — 1812, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Завадовські, укр. шляхетсько-старшинський рід на Чернігівщині. Яків З. був «дворянином» гетьмана Самойловича й стародубським полковим суддею (1703 — 05) та наказним полк. (1693, 1703 — 04). Син Якова Василь і внук Василь, учасник поль. і тур. походів 1730-их pp., були бунчуковими товаришами. З синів останнього, які згодом дістали графський титул, відомі Петро (див.), рос. держ. діяч, і Яків, останній полк. стародубський (1778 — 82) і новгородсіверський губернатор (1794).


Завадська Валентина (* 1886), педагог і жін. діячка, до 1920 в Києві, згодом у Львові і Варшаві; тепер у Канаді.


Завадський Михайло (1828 — 1888), укр. композитор поль. походження; автор бл. 500 творів для фортепіяна (м. ін. «Укр. шумки», «Шумки й думки») і сольових пісень.

[Завадський Михайло (1828, Михалківці, Лятичівський пов., Поділля — 1887, там же). — Виправлення. Т. 11.]


Завадський Сергій (1871 — 1943), правник і суд. діяч з поль.-укр. роду на Поділлі; товариш обер-прокурора Сенату в Росії, за гетьманату чл. Держ. Сенату, держ. секретар і чл. Колеґії Верховних Правителів Держави (закон 1. 8. 1918); на еміґрації в Празі працював в рос. наук. установах, виступаючи проти укр. «сепаратизму».


Заваликут Іван (* 1885), адвокат, гром.-політ. діяч спершу Тернопільщини, згодом на Коломийщині; посол від УНДО до поль. сойму в 1928 — 38; нині в ЗДА. Завалів, с. над р. Золотою Липою на зах. Поділлі, Підгаєцького р-ну Тернопільської обл.; руїни василіянського манастиря і замка з 16 в., відомого з оборони проти турків; у серпні 1915 р. р-н прориву рос. фронту австр. відділами і УСС.

[Заваликут Іван (1884, Гусятинщина, Галичина — 1975, Сиракюз, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Заварихин Василь (1896 — 1948), хореограф, учень А. Дункан; з 1921 на еміґрації; виступав в багатьох операх Европи і мав власну студію клясичного балету. Балетні праці на укр. теми «Коз. діти», «Дніпрові діти», «Ревуха», «Мазепіяда», «Карп. Україна» та ін. Помер у Мюнхені.


Заварихина-Інджілова Анна (* 1890), дружина Василя З., балерина; вчилася в хореографічній школі в Петербурзі (1907 — 16), згодом у Парижі; виступала в різних містах Европи. З 1950 в Торонто (Канада) веде балетну школу «Аполлон».

[Заварихина-Інджілова Анна (1889, Кишинів — 1972, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Завихост (Zawichost), м. в Польщі над Вислою б. Сандомира. В З. 1205 р. загинув Роман Мстиславич, кн. гал. і волинський у битві з поль. князями Лєшком Білим і Конрадом Мазовецьким.


Завісна Олена († 1654), дружина сотника З., відзначилася при героїчній обороні м. Буші на Поділлі за Хмельницького (1654); після смерти свого чоловіка З. перебрала провід над оборонцями перед переважаючими поль. силами, а коли не було змоги боронитися, висадила в повітря замок з мешканцями.


Завітневич Василь (* 1899), мовознавець і правник, проф. Київ. Пед. Ін-ту, співр. Комісії звичаєвого права ВУАН. Видав документи про життя А. Тесленка (1940), автор граматики укр. мови для сер. шкіл і ряду літературознавчих статтей. Тепер в ЗДА — правос. церк. діяч і дир. Наук.-Богословського Ін-ту.

[Завітневич Василь (1899, Замісти, Прилуччина, Полтавська губ. — 1983, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Завітневич Володимир (1853 — 1927), історик і археолог білор. роду, проф. Київ. Духовної Академії, 1918 чл. Наук. Комітету при мін-ві віроісповідань Укр. Держави. Праці про «Палінодію» З. Копистенського (1883), про кн. Святослава й Володимира В., зокрема: «Владимир Святой как политический деятель» (1890); З. збирав слов. та скитську старовину і досліджував могили («К вопросу о выработке критерия для классификации курганов по типам», 1890).


Загадка, короткий алегоричний опис якоїсь речі чи явища, що треба розгадати. З. зформульована стислою, образною мовою. Найчастіше образи укр. З. тісно пов’язані з хліборобським побутом. (Див. ЕУ I, стор. 271 — 72)


Загаєвич Микола (1889 — 1918), чотар УСС, сотн. Армії УНР, один з організаторів гал. полку Січ. Стрільців у Києві; поляг у бою під Мотовилівкою в протигетьманському повстанні.


Загаєцький манастир, Святоіванський, кол. чоловічий манастир в с. Загайці б. Крем’янця на Волині, заснований 1636 p.; спочатку правос, в 1714 — 94 pp. — уніятський; у 18 в. школа філософії для ченців василіян, в 1774 — 94 pp. — також риторики. В З. м. була збережена цінна бібліотека й архів з матеріялами з 16 — 18 вв.


Загайкевич Богдан (* 1887), брат Володимира, учитель гімназії; гром. і осв. діяч, довголітній гол. т-ва «Боян» та дир. музею «Стривігор» в Перемишлі; популярні іст. розвідки і ст.; нині в ЗДА.

[Загайкевич Богдан (1887, Тернопіль — 1967, Ірвінґтон, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]


Загайкевич Володимир (1876 — 1949), адвокат, гром.-політ. діяч; гол. ряду культ. і госп. установ у Перемишлі. 1912 — 18 посол до австр. парляменту, 1918 чл. УНРади ЗУНР, опісля ув’язнений поляками. 1928 — 35 посол до поль. сойму від УНДО, 1928 — 30 його віцемаршал і гол. укр. соймового клюбу. Під Польщею З. виступав як оборонець в багатьох політ. процесах; писав ст. на політ. й правничі теми. 1939 — 44 віцепрез. Апеляційного Суду в Кракові. Помер на еміґрації в Баварії.

[Загайкевич Володимир (* Тернопіль — † Міттенвальд). — Виправлення. Т. 11.]


«Загальна Бібліотека», див. «Українська Накладня».


«Загальна Книгозбірня», в-во Д. Николишина в Коломиї 1914 — 33; в «З. К.» вийшло кількадесят книжок, перев. Д. Николишина, У. Кравченко, Т. Шевченка й переклади з Платона, Овідія, Демостена, Ціцерона й ін.


Загальна Українська Безпартійна Демократична Організація (також Всеукр. Заг. Орг-ція), нелеґальна гром.-культ. орг-ція, заснована в Києві 1897 з ініціятиви О. Кониського; об’єднувала укр. діячів з київської Старої Громади, чл. «Братства Тарасівців», полтавської, чернігівської, одеської та петербурзької громад і окремих осіб з ін. міст. В 1900 р. нараховувала бл. 150 чл.; з 1901 стала спілкою автономних громад і, крім культурницької, прийняла також політ. програму (нац. автономія України, федеративна перебудова Росії); в 1904 З. У. Б. Д. О. перетворилася на Укр. Дем. Партію, об’єднавшися згодом з Укр. Радикальною Партією, прийняла назву Укр. Дем. Радикальної Партії. 1908 партія влилася в безпартійну орг-цію ТУП (Т-во Укр. Поступовців), що проіснувала до революції 1917.

З. У. Б. Д. О. вела перев. вид. діяльність, ініціювала в-во «Вік», утримувала книгарню «КСт.», стимулювала кооп. рух тощо. Заходами З. У. Б. Д. О. 1903 р. проведено ювілей І. Котляревського в Полтаві. Гол. діячі: В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, М. Комаров, І. Шраг, Є. Чикаленко, М. Грушевський, Б. Грінченко, І. Стешенко, Є. Тимченко, М. Конрненко, О. Черняхівський, О. Бородай, С. Єфремов, М. Міхновський, О. Русов й ін.

Література: Єфремов С. З гром. життя на Україні. К. 1909; Чикаленко Є. Спогади 1861 — 1907. Нью-Йорк 1955.


Загальна Українська Рада у Відні, заг.-укр. політ. орг-ція, що постала 5. 5. 1915 у Відні як розширення гал. Гол. Укр. Ради на всі укр. землі. З. У. Р. мала бути репрезентацією всього укр. народу під час війни, а тим самим також найвищим і єдиним укр. представництвом в межах Австро-Угорщини. До складу З. У. Р. входили з Галичини — 14 делеґатів з Нац. Дем. Партії, 6 з радикальної, 1 соц.-дем.; з Буковини — 5 нац. демократів, 1 соц.-демократ, 1 з Укр. Нар. Партії; з підрос. України 3 делеґати від Союзу Визволення України; разом 34 члени. Персональний склад членів часто мінявся. Програма З. У. Р.: щодо укр. земель під рос. пануванням — самостійна укр. держава, щодо укр. земель Австро-Угорщини — територіяльно-нац. автономія і об’єднання укр. земель в один автономний край. Провід в З. У. Р. належав президії, до якої входили: К. Левицький — гол., М. Василько, Л. Бачинський (згодом Я. Весоловський), М. Ганкевич (пізніше В. Темницький) — заступники гол., О. Скоропис-Йолтуховський (згодом М. Меленевський) — уповноважений Союзу Визволення України, секретар В. Темницький. По проголошенню цісарського маніфесту з 4. 11. 1916 про створення поль. королівства та відокремлення й широку автономію з поль. перевагою Галичини в складі Австро-Угорської держави становище З. У. Р. захиталося й політ. провід укр. життя в Австрії перейшов до укр. парляментарної репрезентації.


Загальне обов’язкове навчання, див. Обов’язкове загальне навчання.


Загальний Український Комітет, політ. репрезентація амер. українців у складі 22 осіб, створена на Першому укр. соймі в Нью-Йорку 30 — 31. 10. 1915, на якому були представлені понад 450 т-в. Політ. програма З. У. К. — боротьба за створення незалежної укр. держави як дальша мета, в існуючій ситуації — підтримка вимог автономії для українців в Австро-Угорщині й Росії. Згодом З. У. К. прийняв назву Укр. Федерації в Злучених Державах, яка проіснувала до 1918 р.


Загаров (Фессінґ) Олександер (1877 — 1941), визначний актор, режисер і педагог родом з Єлисаветграду, закінчив Муз.-Драматичне Училище Моск. Філармонічного Т-ва (учень В. Немировича-Данченка), 1898 — 1904 актор Моск. Художнього Театру, згодом актор і режисер провінційних рос. театрів, з 1910 у Москві й Петербурзі, з 1918 режисер Першого Держ. Укр. Драматичного Театру в Києві, далі Театру ім. Шевченка, викладач Муз.-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка; 1921 переїхав до Львова, де став режисером театру «Укр. Бесіди», в якому працював до 1927, здійснюючи свою програму психологічно-літ. театру. Театр З. в Галичині мав переломове значення. Брак коштів на утримання театру змусив З. переїхати на Закарпаття, звідки він повернувся 1928 р. до Харкова, де працював в Червонозаводському Театрі, згодом в укр. театрі «Жовтень» у Ленінграді. Політ. переслідуваний, З. повернувся на рос. сцену Москви, Хабаровська, Владивостоку, Коврова. Гол. постави З.: «Гріх» (Винниченка), «Візник Геншель» (Гавптмана), «Примари», «Гедда Ґаблер», «Нора» (Ібсена), «Батько» (Стрінберґа), «Тартюф» (Мольєра), «Мірандоліна» (Ґольдоні), «Отелло» (Шекспіра) й ін. З. приніс на укр. сцену течію модерного реально-психологічного театру. Погляди З. на театр висловлені в його кн. «Мистецтво актора» (1920).

[Загаров (Фессінґ) Олександер († Саратов, Росія). — Виправлення. Т. 11.]

В. Г.


Загати, див. Греблі.


Загвойський Йосип, співак і вчитель церк. співу 17 в.; 1656 привезений з Києво-Печерської Лаври до Москви для керування хоровим співом.


Загін, військ. частина, сер. між куренем і полком, складена з різних родів зброї; може бути зформована тільки для визначених бойових операцій або як постійна адміністративно-оперативна одиниця. Під час укр. визвольних змагань загонами називалися часто більш або менш численні повстанські відділи. В укр. реґулярній армії існували якийсь час військ. частини з назвою З.; напр., Окремий Запор. загін (див. Запор. корпус), Окремий загін Січ. Стрільців (див. Січ. Стрільці), Коз. загін ім. Ґонти, 16 піхотний загін полк. М. Шаповала і Загін полк. Шандрука (див. Третя залізна стрілецька дивізія).


Загірний Николай, псевд. о. Качали Степана.


Загірня Марія, псевд. М. Грінченко.


Загір’я, с. на півдн. від м. Василькова на Київщині; 28. 8. 1919 наступ большевиків на Самбірську (8). бригаду УГА на лінії З. — Глеваха, відбитий Сокальською (5) бриґадою УГА.


Загориння, інколи вживана назва найбільше заболоченої частини Полісся, положеної на сх. від р. Горині, обабіч рік Льви, Ствиги й Уборті.


Загоровський Василь († 1577, за ін. даними 1580), брацлавський каштелян; під час тат. нападу потрапив у неволю (1576), де 1577 написав «Завіщання», зокрема щодо виховання своїх дітей — цікава культ.-іст. пам’ятка. Помер у неволі.

[Загоровський Василь (поч. 16 в. — 1577 чи 1580, Крим). — Виправлення. Т. 11.]


Загоровський Євген (* 1885), син Олександра, проф. Одеського Ун-ту, дослідник іст. чужоземної колонізації та адміністрації Півд. України другої пол. 18 в. Гол. праці: «Славянская колонизация Новороссийского края» (1910), «Организация управлення Новороссии при Потемкине в 1774 — 91 годах» (1913) й ін.


Загоровський Микола, капітан рос. армії, склав «Топографическое описание Харьковского наместничества» (1787).


Загоровський Микола (1893 — 1934), гідробіолог, в 1930-их pp. проф. Одеського Ін-ту Нар. Освіти й Ін-ту Нар. Госп-ва; один з піонерів по вивченню біоценозів Чорного м.

[Загоровський Микола (1893, Одеса — 1934). — Виправлення. Т. 11.]


Загоровський Олександер (1850 — 1919), історик права, проф. Харківського й Одеського Ун-тів; найважливіші праці: «Исторический очерк займа по русскому праву до конца 13 ст.» (1875), «О разводе по русскому праву» (1884), «Курс семейного права» (1902, 2 вид. 1909) й ін.

[Загоровський Олександер (* Київщина — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Загоровський Петро († 1566), батько Василя, городничий і ключник луцький, потім маршалок господарський.


Загоровські, укр. шляхетський рід з Волині герба Корчак. Найбільш відомі Петро (див.) і його син Василь (див.).


Загороддя, вища (до 180 м) і сухіша частина Полісся, положена між р. Яселдою і Пиною, від Підляшшя на зах. по м. Пинське на сх. З. становить легко хвилясту рівнину, воно збудоване з глин дол. морени й пісків. Завдяки кращим порівняно з ін. Поліссям ґрунтам З. також густіше заселене (бл. 50 осіб на 1 км²) і має рільничий характер. Населення чисто укр., попри це, З. входить до складу Білор. ССР. Найважливіше м. Пинське.


Загородники, огородники, одна з категорій малозем. селянства в Поль.-Лит. державі 14 — 16 вв. З. мали двори (загороди) і городи, а частина з них також невеликі поля; вони виконували пішу панщину (без робочої худоби). Спочатку кількість З. була невелика, а пізніше під Польщею (18 в.) їх нарахували на укр. землях із беззем. селянством бл. 50% сіль. населення.


Загорська Меланін (1837 — 1892), уроджена Ходотівна; співачка й акторка; виступала в аматорському Чернігівському театрі (під керівництвом О. Марковича), виконуючи ролі героїнь у «Наталці Полтавці» (1862), «Чарах» (1866) й ін. З голосу З. чимало укр. нар. пісень записав М. Лисенко.

[Загорська (уроджена Ходот) Меланія (* Покошичі бл. Кролівця, Чернігівщина — † там же). — Виправлення. Т. 11.]


Загорський Іван Оникієвич (1858 — 1904), актор-комік побутового театру, учень М. Кропивницького; на сцені з 1881; гол. ролі: Писар («По ревізії»), Гордій («Доки сонце зійде...»), Голохвостий («За двома зайцями») й ін.

[Загорський Іван Оникієвич (* Бобринець, Херсонщина — † Катеринослав). — Виправлення. Т. 11.]


Загорський Іван Васильович (1858 — 1909), визначний актор-комік побутового театру М. Кропивницького й М. Садовського; на сцені з 1889; кращі ролі: Сидір («Бурлака»), Мандатор («Юрко Довбуш»), Акіла Акілович («Суєта»), Лейба («Жидівка вихрестка») й ін.

[Загорський Іван Васильович (1861, Харків — 1908, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Загорський Петро (1764 — 1864), лікар укр. роду, проф. Мед.-хірургічної Академії в Петербурзі, чл. Рос. Академії Наук, засновник анатомічної школи в Росії; перший підручник з анатомії рос. мовою.

[Загорський Петро (1764, Понорниця, Новгород-Сіверщина — 1846, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Заготівлі сільсько-господарських продуктів, форма зосередження в руках сов. держави значної кількости с.-г. продуктів для централізованого постачання міст, армії та для експорту; засіб експропріяції неоплаченої частки продукту праці колгоспників на користь держави, тим самим, одно з найгол. джерел накопичення капіталу.

В колгоспах відомі 4 форми З. с.-г. п.: обов’язкові поставки, натуроплата машино-тракторним станціям (МТС), держ. закупки та контрактація техн. культур. Крім цього, до заг. держ. фонду З. с.-г. п. здають свою продукцію також радгоспи й з держ. млинів надходить мірчук. З. с.-г. п. в УССР керує мін-во заготівель СССР, пляни якого підлягають якнайсуворішому виконанню.

Після революції З. с.-г. п. провадилися методою «продрозкладки» (див. Воєнний комунізм). За постановою уряду УССР від 11. 2. 1919, селянам мало залишатися насіння та по 14,5 пудів хліба на душу на рік, а вся решта забиралася безплатно державою. В 1921 «продрозкладка» була замінена «продподатком» (див. НЕП), а з 1924 З. с.-г. п. провадилися через вільний ринок. У 1927 заведено систему контрактації, за якою селяни складали договір на постачання продуктів державі в заміну за пром. товари. З колективізацією в 1929 — 32 заведено примусові хлібоздачі по нормах, встановлюваних у Москві для республік в цілому. Так з врожаю в 18,3 млн. т 1931 в УССР було забрано 7,0 млн. т, а з фактичного врожаю 1932 в 13,2 млн. т за пляном мало бути забрано 6,6 млн. т, в наслідок чого був голод (див. також ЕУ I, стор. 551). Від 19. 1. 1933 заведено обов’язкові поставки с.-г. продуктів державі за нормами, встановлюваними більш раціонально. В 1933 — 34 в УССР норма обов’язкових поставок зерна була 3,1 центнерів з 1 га плянового посіву в колгоспах, що не обслуговуються МТС, і по 2,5 центнерів для тих, що обслуговуються МТС. В 1935 р. обидві норми були відповідно 2,4 і 2,3 центнерів, а протягом 1936 — 40 незмінно 2,4 і 2,0 центнери. З 1. 6. 1940 обов’язкові поставки в УССР стали нараховуватися з гектара ріллі або оброблюваної землі. Норми хлібопоставок були диференційовані по р-нах: від 20 до 210 кг з 1 га, сер. для 520 р-нів УССР — 137 кг з 1 га. Ці норми проіснували до 1953, а далі, з незначними змінами, до 1958.

Натуроплата за роботи МТС була заведена в 1933 в розмірі 20% врожаю. В 1934 — 38 вона була знижена в сер. до 125 кг з 1 га зернових. Протягом 1939 — 53 натуроплата залежала від урожайности та виду робіт і дорівнювала в сер. по 185 кг зерна з 1 га. Впродовж 1954 — 57 натуроплата встановлювалася незалежно від урожаю в сер. розмірі 220 кг зерна з 1 га.

Розмір усіх держ. заготівель зерна по Україні в сер. на рік за вказані періоди був такий:

Роки — Млн. т

1920-25 — 1,4

1926-30 — 5,1

1931-35 — 5,9

1936-40 — 6,0

1946-50 — 5,9

1951-55 — 6,3

1957 — 6,6

Так само, як хліб, заготовлялися майже всі інші с.-г. продукти. Протягом 1940 — 57 колгоспи УССР мусіли здавати по 4,5 кг м’яса державі на 1 га наявної землі на рік. Колгоспники мусіли здавати впродовж 1940 — 56 по 32 — 36 кг м’яса на двір, залежно від р-ну, але незалежно від того, чи є в дворі худоба, чи немає. Обов’язкові норми поставок молока державі протягом 1933 — 40 становили 470 л від колгоспної та 110 л від приватної корови. Впродовж 1941 — 57 колгоспи УССР мусіли здавати від 16 до 30 л молока від 1 га землі, залежно від р-ну, але незалежно від наявної кількости корів. Колгоспники в цей час мусіли здавати по 176 л молока на корову. Понад обов’язкові поставки держава ще змушувала різними засобами продавати їй продукцію за дещо підвищеними цінами через систему т. зв. децентралізованих заготівель або держ. закупок.

Усі держ. заготівлі м’яса по УССР зросли з 524 000 т у 1940 до 1,1 млн. т у 1957; молока, відповідно з 1,1 млн. т до 4,5 млн. т. В 1957 заготовлено 1,2 млр. штук ясць, 1,5 млн. т картоплі, 1,4 млн. т овочів, 12 400 т льняного сім’я і т. ін.

3. с.-г. п. держава оплачує за монополістично низькими цінами (див Ціпи). Сер. колгоспні заготівельні ціни в УССР, незмінні впродовж вказаних періодів (в карбованцях за центнер), були такі:


1934 — 54

1955 — 57


Обов’язкові поставки

Державні закупки

Обов’язкові поставки

Державні закупки

Пшениця

9,65

120

25

120

Картопля

10

30

33

43

Свині

60

300

425

880

Рогата худоба й вівці

30

145

154

415

Птиця

90

350

505

1 100

Молоко

15

75

55

135

Масло

250

1 250

905

1 450

Яйця (за 100 штук)

4

20

20

45

Платячи такі низькі ціни, держава визискувала колгоспи. Заготовлені продукти вона потім перепродувала споживачам по високих монополістичних цінах, визискуючи таким чином і їх. Нечувано високі 1000-відсоткові зиски з цієї леґальної спекуляції (див. ЕУ I, стор. 1126) поступали в держ скарбницю СССР у формі податку з обігу (див. Податки) і використовувалися далі для індустріялізації, озброєння та утримання бюрократії.

Примусова система З. с.-г. п. гальмувала розвиток сіль. госп.-ва, вбивала в колгоспників ініціятиву та бажання працювати. Нераціональний розподіл норм поставок та натуроплати призводив до того, що одні колгоспи штучно багатіли, а інші постійно були в злиднях. Руйнувалося також присадибне госп-во колгоспників. Такий стан призвів до того, що з 1. 1. 1958 було скасовано усі обов’язкові поставки з присадибних ділянок. Потім, 1. 3. 1958, з реформою МТС, була скасована натуроплата, а 1. 7.1958 значно зреформовано й обов’язкові поставки. Усі форми колгоспних З. с.-г. п. було об’єднано в держ. закупки, які, однак, залишилися примусовими. Закупні ціни підвищено, проте монополістичний зиск доржави з перепродажу З. с.-г. п. залишається дуже високим. З. с.-г. п. фактично перетворилися на ренту, яку колгоспи платять державі за користування держ. землею.

Література: На фронте с.-х. заготовок, журн. 1929 — 35; Важнейшие решения по сельскому хозяйству. М. 1935, 1939, 1948; Посібник по сіль. госп-ву. Х. 1946; В помощь председателю колхоза. М. 1955; Моисеев М. Экономические основы государственных заготовок сельско-хозяйственных продуктов. М. 1955.

В. Голубничий


«Заграва», двотижневик, орган Укр. Партії Нац. Роботи, націоналістичного напрямку, виходив у Львові 1923 — 24; ред. Д. Донцов, співр. Д. Паліїв, В. Кузьмович.


«Заграва», літ.-мист. журн., вид. Спілки Укр. Письм. і Журналістів в Авґсбурґу, виходив 1946 р.


Заграничний Зіновій (* 1900), дириґент і композитор родом з Київщини, проф. Харківської Консерваторії. Твори: 4 оперети, хорові твори (м. ін. на слова Шевченка), обробки укр. та жид. нар. пісень.


Загродський Андрій (1886 — 1948), мовознавець у Києві, автор шкільних підручників з описової граматики укр. мови в офіц. сов. дусі, праці з методики навчання укр. мови в сер. школах.

[Загродський Андрій (* Зеленьків, Уманщина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Загродський Олександер (* 1889), ген.-поручник Армії УНР, в лютому-березні 1918 командир 1 піхотного куреня в окремому Запор. загоні, згодом 1 піхотного полку ім. гетьмана Дорошенка в Запор. дивізії, від листопада 1918 до грудня 1919 — Запор. дивізії в Запор. корпусі, під час Зимового походу Волинської збірної групи та в травні-листопаді 1920 — 2 Волинської стрілецької дивізії; в 1920 заступник головнокомандувача Армії УНР ген. М. Омеляновича-Павленка; з 1949 р. в ЗДА.

[Загродський Олександер (1889, Зеленьків, Уманщина — 1968, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


ЗАГС (Запис актів громадянського стану), звичайно в СССР під цією абревіятурою розуміють установи для реєстрації актів громадянського стану. Вони існують як відділи м-ва внутр. справ СССР і УССР, а також як підвідділи заг. відділів виконавчих комітетів обл., міськ. і районних совєтів. Міські й районні ЗАГС-и ведуть реєстрацію народжень, смертей, шлюбів, розлук (останнє на основі рішень обл. суду), аднотацій тощо. При сіль. і селищних совєтах, де немає ЗАГС-ів, ці акти записуються безпосередньо у виконавчих комітетах.

ЗАГС утворено в Сов. Росії 1918 р. в системі нар. комісаріяту внутр. справ. Після окупації України 1919 р. ЗАГС було утворено за рос. зразком і в УССР декретом Ради Нар. Комісарів 20. 2. 1919 p.. З 1931, коли наркомати внутр. справ були скасовані, центр. ЗАГС УССР перебував при Президії Центр. Виконавчого Комітету УРСР, обласні — при секретаріятах обл. виконавчих комітетів, а в р-нах — у складі заг. відділів (як підвідділи) районових виконавчих комітетів. 1941 із створенням нар. комісаріятів внутр. справ СССР і союзних республік центр. ЗАГС УССР знов передано відповідному комісаріятові УССР; поруч із тим утворено вперше центр. ЗАГС при наркоматі внутр. справ СССР. З 1958 методично-інструктажне керівництво над працівниками ЗАГС здійснює окремий відділ при мін-ві юстиції УССР.

О. Ю.


Загул Дмитро (* 1890), поет, родом з Буковини; з 1915 в Києві, належав до групи символістів «Музагет» (1919), пізніше до спілки «Західня Україна»; заарештований бл. 1935 p., дальша доля невідома. Друкуватися З. почав 1907 р. Зб. поезій: «З зелених гір» (1918), «На грані» (1919), «Наш день» (1925), «Мотиви» (1927); переклади з Ґете («Фавст»), Шіллера, Гайне, Бальмонта, Байрона й ін.; підручник «Поетика» (1923).

[Загул Дмитро (1890, Мілієве — липень чи серпень 1944, Колима). Заарештований 26.3.1933 і засуджений на 10 р. ув’язнення в концтаборах. Відбував покарання в Забайкаллі, на зал. станції Урульга. 1934 відправлений на Колиму. — Виправлення. Т. 11.]


Загульський Микола (1862 — 1935), селянин, гром. і політ. діяч, 1918 — 19 чл. УНРади ЗУНР від Золочівщини.


Загреб (Zagreb), м. над р. Савою, столиця Хорватії, 290 000 меш. (1948); культ., політ. і рел. центр. хорватів; також осередок рел. і осв. життя гр.-кат. Крижевецької єпархії і укр. поселенців Бачки і Боснії; церква св. Кирила й Методія, духовна семінарія з сер. школою. В 1919 існувала в З. місія ЗУНР (гол. Д. Лукіянович), з 1922 Укр. Просвітнє Т-во, Укр. Студентська Громада, згодом т-во «Дніпро». 1941 — 44 було організоване укр. представництво (гол. В. Войтанівський), видавався двотижневик «Думка»; нині невелика укр. колонія (див. також Хорватія).


Заґурський (Zagorski) Тадей (1866 — 1934), адвокат, поль. діяч на Україні; гол. «Поль. Нар. Комітету на Русі», 1919 — 20 представник Пілсудського при гол. штабі Армії УНР; згодом на Волині, ред. газ. „Przegląd Wołyński“.


Задвірняк Максим, єп., див. Максим Задвірняк.


Задека Мартин, див. Гак Анатоль.


Задерацький Микола (1845 — 80), київ. славіст, видав 4 чч. «Славянского ежегодника» (від 1876 р.) та біографічні праці про Й. Юнґмана (1874), П. Шафаріка (1875) і перекладав на рос. мову іст.-етногр. чеські праці Палацького й Воцеля.


«За Державність», зб. матеріялів до іст. укр. війська, вид. Укр. Воєнно-Іст. Т-ва в Каліші, згодом у Варшаві в 1925 — 39 pp., за ред. М. Садовського, при співпраці визначних військ. фахівців; вийшло 9 зб.


Задериголова Михайло (* 1898), педагог, на поч. 1930-их pp. викладач пед. фак. С.-Г. Ін-ту в Києві; праці з заг. педагогіки і психології дитини.


Задніпровський Михайло (* 1924), драматичний актор; з 1950-их pp. в Театрі ім. Франка в Києві, гол. ролі: Микита («Дай серцю волю...»), Гулак-Артемовський («Петербурзька осінь»), Степан («Дніпровські зорі») й ін.

[Задніпровський Михайло (1924, Кам’янка, Черкащина — 1980, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Задніпров’я, інколи, гол. в 16 і в першій пол. 17 вв., вживана назва на означення земель на лівому березі Дніпра, в той час дуже слабо заселених, приналежних до Литви (з 1569 до Польщі) і Московщини (Слобідська Україна). Див. Лівобережжя, Слобожанщина.


Задньопіднебінні, приголосні, творені піднесенням задньої частини спинки язика до м’якого (заднього) піднебіння: при повнім замкненні, перерванім видиховим струмом повітря, постають експльозивні приголосні укр. літ. мови, глухий к, і дзвінкий ґ, а при щілинному звуженні глухий спірант х (його дзвінкий допарок γ в укр. мові лише комбінаторний варіянт: тиγ братів); деякі півд.-зах. укр. говірки знають ще задньоязикове ŋ) у групах нк, нґ (тоді при зімкненні спинки язика з м’яким піднебінням експіраторний струм повітря проходить ще носовою порожниною). Коли таке зімкнення чи наближення язикової спинки відбувається вже на межі з твердим піднебінням, тоді постають палятальні варіянти кь, ґь, хь (у групах кі, ґі, хі..., а в частині говірок і в групах ке, ґе, хе, ки, ґи, хи). Палятальні варіянти З. з’явилися перед ы в мові Києва в сер. 12 в., але зникли після переходу і, ы > и (кін. 12 — 13 в.) і знову з’явилися перед новим і, що постало в сер. 14 в. з о (кіт, хід). У зах. укр. говірках, що втратили ы, палятальні варіянти З. перед старим ы з’явилися бл. 16 в. і зберігаються досі. Фонологічно до З. близько стоїть гортанний дзвінкий спірант г.

О. Г.


«Задонщина», рос. повість про перемогу моск. кн. Дмитра (Донського), над військом кримського хана Мамая (1380). Автор називав себе «Софонією Рязанцем». Збереглося 6 здебільша дефектних копій, найстаріша 1470 р. Джерела «З.» — усні та літописні оп., оброблені під значним впливом «Слова о полку Ігореві», якого автор «З.» часто не розумів. У 15 в. постала на укр. або білор. ґрунті переробка «З.». Пізніша прозова обробка увійшла до «Синопсиса». Гіпотеза франц. славіста А. Мазона, що «Слово о полку Ігореві» складене пізніше на підставі «З.», зараз переконливо спростована.


Задорожний Богдан (* 1916?), германіст, доц. Львівського Ун-ту; праці про порядок слів у нім. мові, підручник іст. граматики ґотської мови й ін.


Задорожний Валентин (* 1924), маляр з Києва. Працює в ділянці аґітаційного пляката і іст. композиції: «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському хану сина Тимоша» (1954), «Кобзар», «Без слів» (1957) й ін.

[Задорожний Валентин (1921, Київ — 1988, Київ). Триптихи „Пісня Кобзаря“ (1962 — 64), „Мати“ (1969), декоративне пано „Батьківщина“ (у співавторстві, 1969). — Виправлення. Т. 11.]


Задума О., псевд. Бордейного Івана.


Задунайська Січ, орг-ція укр. козаків, яка постала з досить значної частини запорожців, що після зруйнування Січі 1775 втекли на тур. територію й були поселені султаном в гирлах Дунаю в Добруджі. Запорожці попали незабаром в конфлікт з ін. еміґрантами, нащадками кол. донських козаків, некрасовцями, які після повстання К. Булавина оселилися спочатку на Кубані, а потім на Дунаї. Запорожці, на наказ султана, мусіли пересунутися на лінію Сілістрія — Рущук, що викликало серед них невдоволення; значна їх частина (бл. 8 000) в 1785 р. перейшла жити на австр. територію до Банату (між р. Тисою і Дунаєм), діставши право виборного устрою і плату за службу від австр. цісаря. Але вони не могли звикнути до бюрократизму і контролю цісарських урядовців і 1811 — 12 знову повернулися під тур. владу до Добруджі. Розбивши спільно із місц. січовиками некрасовців, вони поселилися на допливі Дунаю — Дунаївці, де оформилася, на зразок давньої, автономна З. С., хоч і в спрощених формах; існувало 38 куренів, влада виборного кошового тощо. Козаки займалися рибальством і підсобним хліборобством та були зобов’язані брати участь у воєнних операціях турків. Часто доводилося брати участь у війнах проти христ. народів, що суперечило переконанню козаків. Одночасно рос. уряд неприхильно дивився на окрему коз. формацію поза його територією й почав закликати З. С. вступити до рос. формацій. 1828 під час рос.-тур. війни росіяни знайшли союзника в особі кошового отамана З. С. Й. Гладкого, який, забравши клейноди і військ. скарб, перейшов на рос. бік з невеликою групою прихильників (3 500 козаків). В наслідок зради Гладкого турки ліквідували З. С. Розпорошені козаки вже не були в стані відновити організоване життя січ. громад. Їх нащадки живуть ще нині в дельті Дунаю (див. Добруджа). З козаків Гладкого рос. уряд утворив т. зв. Озівське військо.

Б. К.


Задушний чоловік, в княжій Україні назва раба, якого відпускав на волю господар перед своєю смертю, для спасіння своєї душі. З. люди перебували під опікою і юрисдикцією церкви та звичайно оселювалися як комірники на її добрах (див. також Невільництво).


Заєць земляний, великий (Alactaga jaculus Pall.), гризун. Розповсюджений по всій степ. Україні на сх. від Дніпра; під час посухи 1921 р. поширився далі на зах. по Кіровоград і Кривий Ріг. Нечисленний, а тому пром. значення не має.


Заєць сірий (Lepus europeus Pall.), з родини зайців і ряду гризунів. Поширений по всій Україні, але найчисленніший в степ. і лісостеп. смугах та на Кубані; живиться рослинами й корою молодих дерев, тому дуже шкідливий; З. с. має пром. значення; м’ясо йде на їжу, а з шкіри виготовляють хутро для одягу. Нечисленним є З. біляник (L. timidus L.), що рідко зустрічається в півн. Україні, хоч раніше був відомий і в лісостеп, смузі; релікт льодовикової доби. До родини зайців належить також кріль.


Зазулинці, с. на зах. Поділлі на лівому березі Дністра, Заліщицького р-ну Тернопільської обл.; старовинне поселення, де була досліджена палеолітична (оріньяцька) стоянка, селище трипільського типу, ранньослов. погребище та сліди заселення княжої доби.


Заїкін Вячеслав (* 1896), історик-правник, автор праць з іст. укр. Церкви й церк. права. Гол. праці: „Chrześcijaństwo w Europie Wschodniej od czasów Apostolskich do Księcia Igora Starego“ (1926), «Християнство на Україні за часів кн. Ярополка I» (1928 — 30), «Участие светского элемента в церковном управлении, выборное начало и ‘соборность’ в Киевской митрополии в 16 — 17 веках» (1930), «К вопросу о положении православной Церкви в польском государстве в 14 — 17 веках» (1935), огляди укр. церк. історіографії й науки іст. укр. права.


Зайкевич Анастасій (1842 — 1933), аґроном, фізіолог рослин, в 1877 — 1919 pp. проф. Харківського Ун-ту; піонер орг-ції наук. аґрономії, вивів новий сорт люцерни (люцерна З.), праці про шовківництво, цукровий буряк тощо.

[Зайкевич Анастасій (1842, Дубні — 1931?, Дубні). — Виправлення. Т. 11.]


Зайко Микола, сучасний патофізіолог, проф. і завідувач катедри патологічної фізіології Мед. Ін-ту в Одесі; автор багатьох праць, співред. журн. «Патологическая физиология и экспериментальная терапия».

[Зайко Микола (1908, Актюбінськ, Казахстан). — Виправлення. Т. 11.]


Займенник, частина мови, що служить для вказувального визначування предметів і стосунків їх приналежности з погляду мовця (цей, той; я, ми; ти, ви; він, вони; мій, твій, його) — у відрізненні від іменників та прикметників, значення яких залишається ідентичним незалежно від особи мовця. З анафоричного вказування в часі (на вже відомі предмети — з попереднього контексту) розвинувся артикль та сполучні слова. З. може виконувати функції всіх повнозначних частин мови, приймаючи тоді їх граматично-формальні ознаки (числівники: стільки; прислівники: тут, коли; рідко і обмежено дієслово: нумо, нуте). З формально-граматичного погляду З. поділяються на: а) особово-анафоричні, що мають категорію граматичного роду тільки в 3 особі однини (я, ми; ти, ви; він, вона, воно, вони; зворотний — себе, собі); б) родові: 1) вказівні (цей, той, такий), 2) присвійні (мій, твій, його, її, свій, наш, ваш, їх(ній), 3) питально-окличні (який, чий, котрий, також безродові — хто, що, скільки, що за), 4) узагальнено-означені (кожний, всякий, весь, сам, інакший). Префіксами й постфіксами творяться з питально-окличних 1) неозначені (абихто, хтонебудь, будь-хто, дехто, хтось), 2) заперечні (ніхто, ніщо, ніякий, також — жаден). Одна з особливостей особових і почасти питальних (хто, що) З. — це дефективність системи їх відмінювання, твореного від різних коренів (я, мене, мною; ми, нас; що, чого; хто, кого), можливо, почасти споріднених первісно з особовими закінченнями дієслова (роби-мо, -те). Решта займенників має систему закінчень, однакову з прикметниками або подібну до них. Укр. мова знає лише спрощену подвійну демонстративність (цей — той; в півд.-зах. говірках — той — тамтой) і втратила решту вказівних З. (оний, овий). Вживання особових З. першої і другої осіб при дієсловах у ролі підмета частіше в сх.-укр. говірках (я пишу), рідше в півд.-зах., де на особу вказують дієслівні закінчення. Півд.-зах. говірки зберігають архаїчні енклітичні форми особового займенника в давальному й знахідному однини (ми, мя; ти, тя; си, ся; також му, го). Про -ся див. Зворотні дієслова.

О. Г.


Зайферт Ігор (* 1909), співак-тенор, соліст харківської опери (1942 — 43), Укр. Оперового Ансамблю в Німеччині (1946 — 48) і Капелі Бандуристів ім. Т. Шевченка; нині в ЗДА.

[Зайферт Ігор (1909, Україна — 1972, Детройт). — Виправлення. Т. 11.]


Зайхтер (Seichter) Рудольф (* 1889), лікар, нім. філятеліст, знавець і дослідник марок України, співавтор „Sonderkatalog der Ukraine 1918 — 20“.

[Зайхтер (Seichter) Рудольф (1889, Райхенбах, Сілезія — 1977, Золтав, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Зайцев Микола (* 1894), інж.-хемік родом з Харківщини; 1924 — 35 доц. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах, 1937 — 45 шеф-хемік фабрики «Космос» в Чехо-Словаччині; 1945 — 51 — проф. УТГІ, нині дослідний хемік в ЗДА; д. чл. НТШ й дир. Матем.-Лікарсько-Природописної Секції (з 1951); праці й патенти з хем. технології, зокрема з технології товщів.

[Зайцев Микола (1894, Піски — 1978, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]


Зайцев Павло (* 1886) гром.-політ. діяч і літературознавець, родом з Сумщини, проф. УВУ, д. чл. НТШ; активний діяч доби укр. державности: чл. Укр. Центр. Ради, начальник канцелярії ген. секретаріяту освіти (1917) і дир. департаменту заг. справ мін-ва освіти (1918); 1920 — начальник культ.-осв. відділу Армії УНР; з 1921 р. у Варшаві, співр. Укр. Наук. Ін-ту і викладач Варшавського Ун-ту. З 1941 р. в Німеччині. З. співроб. багатьох наукових і осв. установ та в-в; крім згаданих, ред. в-ва «Друкар», ред. квартальника «Наше Минуле» (1918 — 19), чл. ради УНТК (1918 — 20), ред. вид. 1 Відділу УАН і його «Записок» та ін.

Як літературознавець, починаючи ще з студентських років, З. працює переважно в ділянці шевченкознавства. 1912 — 14 pp. він опублікував багато невідомих творів, листів і документів до біографії Шевченка (найбільша збірка в ж. «Русский Библиофил», 1, 1914); 1934 — 39 ред. повного вид. творів Шевченка у Варшаві (вийшло 13 тт.), Гол. праці: «Первая любовь Шевченка» (Вестник Европы, 2, 1914), „Szewczenko a Polacy“ (1934), численні ст. й коментарі в згаданому варшавському вид., «Життя Шевченка» (1955) й ін.

[Зайцев Павло (23.9.1886, Суми — 2.9.1965, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Зайцева Тетяна (* 1900?), мовознавець; праці з укр. лексикографії й лексикології та з стилістики поезій Т. Шевченка; співр. при складанні рос.-укр. словників Ін-ту Мовознавства АН УССР.

[Зайцева Тетяна (1898, Великомихайлівка, Катеринославщина — 1964, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Зайцеве (V — 19), с. м. т. Сталінської обл., підпорядковане Горлівській міськраді; великі підсобні госп-ва підприємств м. Горлівки.


Зайців Дмитро (* 1897), зоолог-ентомолог, в 1930-их pp. доц. Харківського С.-Г. Ін-ту, д. чл. НТШ. З. досліджував фавну жуків в різних частинах СССР і на Лемківщині й знайшов та описав низку нових для України видів і форм. Бл. 90 наук. праць; нині в Бразілії.


Зайченко Ілля (* 1896), хірург-травматолог і ортопед, проф. Львівського (з 1951) і Ужгородського (з 1946) ун-тів; раніше працював у Києві й Одесі; автор багатьох праць укр. і рос. мовами.


Зайченко Олександер (1875 — 1934), актор побутового театру братів Тобілевичів; на сцені з 1893, з успіхом дублював увесь репертуар П. Саксаганського; з 1907 кілька років — антрепренер театру П. Саксаганського.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.