[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 714-729.]

Попередня     Головна     Наступна

Закавказзя, див. Кавказ.

Закарпатська низовина, див. Потиська низовина.

Закарпатська область, обл. в межах УССР, обіймає основну частину Закарпаття з гол. м. Ужгород, створена 22. 1. 1946; 12 800 км², 929 000 населення, в тому ч. 217 000 міськ. і 712 000 сіль. (1956), 13 р-нів, 5 міст, 12 с. м. т., 301 сіль. рад.

«Закарпатська Правда», ком. щоденник на Закарпатті; появляється в Ужгороді з листопада 1944 як продовження «Карпатської Правди». Для угор. меншости виходить угор. вид. «З. П.» п. н. „Kárpáti Igazi Szó“.

Закарпатська Україна, публіцистична назва Закарпаття, зокрема вживається в УССР і на еміґрації після 1920 р.

Закарпатський Народний Хор, створений 1946 p., концертує з успіхом по Україні, ін. республіках СССР, Польщі, Чехо-Словаччині тощо. Керівник хору П. Милославський, з 1958 М. Кречко, балетмайстер О. Опанасенко.

Закарпаття (Закарпатська Україна), іст.-геогр. край у півд.-зах. Україні, обіймає півд. узбіччя Карпат та прилеглу до них частину низовини, положені в басейні р. Тиси.

Положення, границі. З. — це єдина частина України, розташована за гол. карп. хребтом, яка входить до обсягу паннонського басейну, а тим самим єднає Україну з цією частиною Сер. Европи; сполучення з Україною полегшують численні карп. провали. З другого боку, уздовж півд. краю Карпат та гор. Тиси (Мармароська котловина) проходить шлях, який в’яже З. із Словаччиною і Чехією на зах. та з Семигородом і Молдавією на сході. Таке переходове положення вплинуло на те, що З. входило впродовж ряду століть до складу держ. організму, що посів ядро паннонської низовини, — Угорщини, та сприяло схрещуванню на З. різних політ. і культ. впливів. Проте, З. не лежало на гол. шляхах і було надто мале, щоб відіграти більшу ролю, і тому становило лише крайню провінцію Угорщини, в складі якої не творило навіть однієї адміністративної одиниці, але входило до складу ряду жуп (Мармарош, Уґоча, Берег, Унґ, Земплин, Шариш, Спиш), що простягалися ще далі на південь й обіймали частини угор., словацької й рум. етногр. території. До 1919 р. під З. розуміємо лише ту частину Угорщини, в якій жили українці (тому поширена назва «Угорська Русь», «Угорська Україна»), а її межами були етногр. межі з румунами й угорцями на півдні та словаками на заході; в цих етногр. межах З. обіймає 15 600 км².

1919 p., після відділення З. від Угорщини, створено з основної частини З. окрему автономну країну в межах Чехо-Словаччини, т. зв. «Підкарпатську Русь» або «Карпатську Україну»; невелику частину З., положену на півд. від Тиси і в сточищі р. Вишевої (Мармарощина), приділено до Румунії, а зах. частину — Пряшівщину — до Словаччини. Проте до Карп. України прилучено вузьку смугу угор. етногр. території з метою поширити її територіяльну базу й увійти у володіння важливою повздовжньою залізницею (Кошиці — Чоп — Хуст — Рахів), що сполучала З. із рештою Чехо-Словаччини і з Румунією. Стан З. в 1918 — 38 pp.:

В межах Чехо-Словаччини З. мало дуже важливе геополітичне значення як поміст, який в’язав Чехо-Словаччину з Румунією, а тим самим був територіяльною віссю т. зв. Малої Антанти та одночасно відділяв Угорщину від Польщі. Нині геополіт. значення З. для СССР, також для України, полягає в тому, що тут СССР входить безпосередньо на територію Сер. Наддунайської Европи.

З 1938 р. межі Карп. України зазнали кількох змін. Після віденського арбітражу Карп. Україна обіймала лише етногр. територію без м. Ужгорода і Мукачева (11 100 км² і 552 000 меш.); адміністративна одиниця З. в межах Угорщини (1939 — 14) була зменшена ще на територію з м. Севлюш, Тячів і Солотвина, натомість її збільшено на зах. коштом Словаччини (територія 1050 кмі 41 000 меш.). Таким чином З. в межах Угорщини 1939 — 44, за статистикою 1941, обіймало 12 060 км² і мало 622 000 меш. З. в межах УССР обіймає ту саму територію, що й в межах Чехо-Словаччини, збільшену на півд. зах. територією навколо с. м. т. Чоп і становить окрему адміністративно-територіяльну одиницю — Закарп. обл. (12 800 км² і 929 000 меш. на 1956 р.)

Природа. З. охоплює дві різні геогр. країни — Потиську низовину (її тепер називають також Закарп. низовиною) та частину Сх. Карпат. Потиська низовина обіймає 15% З. і становить собою алювіяльну, легко хвилясту, часто підмоклу рівнину, з острівними вулканічними горами. Разом з підгір’ям Карпат це найбагатша частина З. завдяки корисному рельєфові і кліматичним умовам та найкращим на З. ґрунтам. Карпати мають на території З. типову для Сх. Карпат смугову будову, що полягає в чергуванні повздовжніх високих гірських смуг з нижчими повздовжніми заглибинами. На З. вони виступають в напрямі з півд. на півн.: 1) Вулканічні Укр. Карпати разом з підгір’ям, відділені вузькою 2) Внутрішньою Карп. долиною і Мармароською улоговиною від високого 3) Полонинського Бескиду, в свою чергу відділеного 4) Сер.-Карп. улоговиною від розкиненої на півн. 5) високої смуги Сер. Бескиду, Високого Бескиду і Ґорґанів. Найбільше на сх. висунену частину З. займають Гуцульські Альпи. Ці повздовжні смуги перетинають поперечні притоки Тиси і сполучають усю країну в одне ціле. Зах. З. (Пряшівщина) входить здебільша до складу Низького і Зах. Бескиду.

Клімат З. помірковано-континентальний; завдяки Карпатам, що охороняють З. з півн., він тепліший від ін. частин України, положених в такій самій геогр. ширині. Клімат зокрема сприятливий на низовині й підгір’ї та дозволяє на культуру садів і винограду, а навіть деяких субтропічних рослин (температура Ужгороду на висоті 132 м: в січні — 3,1° Ц; в липні +20,1° Ц; 770 мм опадів); в горах клімат міняється залежно від висоти (напр., Ясіння на висоті 652 м — в січні — 7,7° Ц., в липні +16,9 Ц., 1 030 мм опадів). Ще більше впливає висота на рослинність, яка поділяється на ряд смуг: лісостеп. рослинність на низовині, підгірська смуга до 400 м, нижча і вища смуга лісів та смуга полонин із субальпійською рослинністю (див. Карпати).

В. Кубійович

Праісторія та рання історія. Найстаріші археологічні знахідки на території З. походять з неолітичної доби бл. 4 000 pp. до Хр. Це Буківська культура, що виявляє деяке споріднення з Трипільською культурою центр. України. Вже за часів неоліту із З. йшов експорт обсидіянових виробів до Галичини. Проміжне геогр. положення З. та його природні багатства (зокрема соляні копальні гор. Потисся) здавна притягали на З. різних завойовників. При цьому первісне населення Буківської культури залишилося на місці як субстратна верства. У бронзову добу (2 тисячоліття до Хр.) на З. починається металеве виробництво (мечі, ножі, серпи, сокири), що його пов’язують з приходом трако-дракійських племен з Семигороду. В останніх віках до Хр. З. опанували кельти, що прибули із зах.; вони принесли з собою залізну культуру. Із сх. кочових народів прибули до наддунайської улоговини спершу іранці (скити та сармати-язиґи), а в 1 тисячолітті по Хр. тюрки (гуни, авари) і угро-фінські мадяри — угорці. У 2 в. по Хр. сусідня Дакія (Семигород) стала рим. провінцією, і через З. проходили шляхи рим. купців. В добу мандрівки народів З. окупували германські племена; вандали перейшли на З. з Галичини в кін. 2 в. по Хр.; рештки ґотів (ґепіди) трималися в сусідньому Семигороді до 10 в.

Слов. колонізаційний процес охопив З. приблизно від 2 в. по Хр. і відбувався через карп. перевали. Археологічні досліди виявили, що низинні частини З. мали у 8 — 9 вв. досить густе хліборобське населення, яке в той час було радше півд., ніж сх. слов’янами та, мабуть, належало до племени білих хорватів, що простяглеся обабіч Карпат. Тільки згодом, відірване від півд.-слов. пня угорцями й румунами та постійно доповнюване допливом укр. поселенців з другого боку Карпат (цей переселенський рух тривав віками аж до 19 в.), населення З. було ступнево і непомітно інкорпороване до сх. слов’янства. Слов’яни басейну гор. Тиси та Семигороду перебували під владою аварів (6 — 8 вв.), а потім входили до складу Болгарського царства (9 — 10 вв.). У зв’язку із занепадом болг. держави З. перейшло у другій пол. 10 в. до сфери впливів Київ. держави. Літопис відзначає участь білих хорватів у війнах київ. князів проти Візантії та похід Володимира В. на білих хорватів у 992 р. З того часу на З. закріплюється назва «Русь».

11 — 15 вв. Використовуючи усобиці, що виникли в Київ. державі по смерті Володимира В. (1015), король Стефан І прилучив З. до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул «князя русинів». З того часу до поч. 20 в. З. постійно перебувало у складі угор. держави, становлячи її прикордонну область на півн. Через З. проходила оборонна смуга з укріпленнями, т. зв. засіки; залоги оборонців складалися перев. з слов.-руського автохтонного населення («Руська Мархія»). Тат. наїзд на Угорщину (1241) відбувся через карп. перевали і дощенту зруйнував З. В 13 — 14 вв., замість системи засік почали будувати замки, здатні витримати тривалу облогу. У зв’язку з цим поглибився процес февдалізації; з королівських домен утворилися маґнатські лятифундії, що частково існували до 20 в. Одночасно на З. поширилася комітатська територіяльно-адміністративна орг-ція (див. Жупа).

Укр. елемент становив меншість серед февдальної верстви. Мукачівська домінія була надана за чергою двом зятям угор. короля Белі IV (1235 — 70), кн. Ростиславові Михайловичу чернігівському та кн. Леву Даниловичеві гал. В 1315 — 20 pp. група маґнатів півн. Угорщини, ворожих до Анжуйської династії, зробила спробу покликати на угор. престол. кн. Андрія або Лева Юрійовичів, що по жін. лінії походили від Арпадовичів. В 1393 — 1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березького комітату став кн. Ф. Коріятович із зукраїнщеного лит. роду. Місц. традиція бачила в Коріятовичеві носія укр. колонізації З. В першій пол. 15 в. Мукачівською домінією володіли серб. кн. «деспоти» Стефан Лазарович і Юрій Бранкович. Після цього слов і правос. елемент зник серед аристократії на З. Автохтонне укр. населення зведено до кріпацької маси, що з неї вибивалася малочисельна дрібна шляхта і пригнічене духовенство. Дещо полегшив долю кріпаків енерґійний угор. король Матвій Корвин (1458 — 90), і тому про нього збереглася пам’ять в усній словесності.

З пол. 13 і до кін. 15 в. З. охоплюють два колонізаційні рухи: із сх. — т. зв. волоський та із зах. — нім.-словацький. Волохами на З. були не виключно румуни, а рум.-укр. пастуше населення, що з Семигороду осідало на закарп. гірських долинах і тут, як і на півн. боці Карпат, заснувало свої оселі (див. Волоське право). Нім. колонізація, що прийшла після тат. нападу, не зупинилася на Спиші, де існував союз 24 самоуправних нім. гірничо-торг. міст («Срібна земля»). На самому З. постав ряд міст за нім. правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Севлюш, Хуст й ін. Паралельно йшла хліборобська колонізація за нім. правом, в якій брали участь і місц. русини. Рівночасно припливали на сх. і словаки, що дало початок ступневій словакізації зах. З.

Позбавлені політ. самоуправи і упривілейованих станів закарп. українці зберегли свою народність насамперед завдяки рел. окремішності. Сх. християнство ширилося на З., мабуть, ще з часів його приналежности до Болгарії. Але відомості про організовані центри церк. життя походять тільки з пізнішої доби. В 14 в. між закарп. манастирями вирізнялися два: св. Миколая на Чернечій горі б. Мукачева і св. Михаїла в Грушові на Мармарощині. Останній в 1391 р. отримав право ставропігії. З 1491 р. маємо першу документальну відомість про правос. єп. у Мукачеві. Православіє на Угорщині було тільки в становищі толерованої релігії; становище духовенства і манастирів залежало від доброї волі місц. землевласників.

1500 — 1711 pp. На поч. 16 в. закарп. населення взяло участь у повстанні семигородського шляхтича Юрія Довжі (1514) проти февдалів. Воно також найбільше зазнало репресій після придушення руху «куруців» (протифевдальна і протиавстр. партія). Поневолення селян остаточно оформив кодекс Тріпартітум, складений Стефаном з Вербівця (див. Вербовцій С.). Цей кодекс залишився основою угор. станового законодавства до 1848 р.

Після угор. поразки під Могачем (1526) і поділу Угорщини між Оттоманською імперією, Австрією і Семигородом історія З. визначалася, з одного боку, тур. натиском, а з другого — затяжним суперництвом між Габсбурґами і Семигородом. Рівнинні частини З. часто терпіли від тур.-тат. наїздів. В боротьбі проти них брало участь перев. населення зах. З., яке тоді перебувало під зверхністю Габсбурґів (Пряшівщина та Ужгородщина). Сх. З. належало до Семигороду. Через те З. припала доля бойовища, на якому в 17 в. билися дві сили: угорська шляхта під проводом Семигороду і австр. абсолютизм із своїми угор. прихильниками (повстання С. Бочкая 1604 — 06, військ-політ. акції Ґ. Бетлена, Юрія І і Юрія II Ракоціїв, Вешеленія, І. Текелія і зокрема велике повстання Франца II Ракоція 1703 — 11). Особливо активну участь брали закарп. українці у повстанні Франца II Ракоція, яке в початковій стадії мало характер соц. революції; вони творили прибічну ґвардію князя і заслужили від нього почесне ім’я «найвірнішого народу» (gens fidelissima). В наслідок безперервних воєн, що проходили на З., край зазнав госп. руїни, занепали і нім. міста. Зате тягар панщини зменшився, а в горах вона навіть не була запроваджена. Це й було причиною припливу нових переселенців з гал. боку, де панщизняний утиск був більший.

З пол. 17 в. на З. почалася боротьба між правос. і уніятами. Цей конфлікт мав не лише рел., але й політ. підложжя і був пов’язаний з боротьбою між католицизмом і протестантизмом в Угорщині. Правос. Церква З. перебувала в стані занепаду; духовенство було малоосвічене, закріпачене, як і їх вірні; мукачівські єп. були залежні від угор. кальвінських магнатів, які намагалися завести реформаційні порядки в правос. парафіях. З другого боку, розпочатий на Угорщині рух проти реформації сприяв також унійним заходам серед православних. Перша невдала спроба заведення унії була зроблена 1612 перемиським єп. А. Крупецьким на зах. З., яке було домінією маґнатів Друґетів, відомих сподвижників Кат. Церкви і династії. Унії сприяли згодом єп. В. Тарасович та П. Партеній Ростошинський. Вислідом їх заходів була Ужгородська унія 1646, на якій укр. священство зах. (королівської) частини З. прийняло католицизм у сх. обряді. Під охороною Ракоціїв в Мукачеві діяв одночасно правос. єп. Й. Зейкан. Багато праці для зміцнення унії поклав єп. Й. де-Камеліс, родом грек. Твердинею православія до кін. 18 в. залишилася Мармарощина, яка до 1720 політично належала до Семигороду. Із смертю останнього правос. єп. Доситея в углянському манастирі унія запроваджена по всьому З.

Не зважаючи на політ. відокремленість, духові зв’язки З. з ін. укр. землями були тісні. Тут вживалися богослужбові книги київського чи львівського друку. В 17 — 18 вв. на З. розвивалася місц. рел. література, що своїм характером була частиною укр. бароккової літератури з незначними угор. та словацькими впливами. Типові жанри цієї літератури — учительні євангелія, леґенди й апокрифи, збірки проповідей, полемічно-апологетичні писання (серед них виділяються твори найцікавішого рел. полеміста кін. 17 в. М. Андрелли-Росвигівського, названого також «закарп. Вишенським»), літописні записки (напр., Гукливський літопис), середньовічні повісті (популярною була Олександрія), вірші та ін. Закарп. письменство 17 — 18 вв. користувалося живою нар. мовою. Більшість творів поширювалися в рукописах; перші друковані книги для З. друкувалися в Тернові на Словаччині. Письменство, як і освіта (манастирські школи), мало наскрізь рел. характер. Тоді ж розвивалося на З. будівництво дерев’яних церков, з яких залишилося кілька цінних зразків до нашого часу 1711 — 1847. В противагу до 17 в., який був добою майже безперервних воєнних заколотів, 18 і перша пол. 19 в. були часом спокійного розвитку З. Панування Марії Терезії і Йосифа II, представників освіченого абсолютизму в Австрії й Угорщині, помітне деякими пільгами для селян та рядом ін. реформ; «урбарна реґуляція» (1766) обмежила сваволю щодо панщизняних обов’язків та брала під охорону сел. зем. наділи. Йосиф II актом скасування підданства селян на Угорщині 1785 хотів піти далі, але по його смерті повернено старі порядки; відновлене сел. підданство тривало до 1848 р. Угор. шляхта чинила гостро опір ліберальним заходам Відня. Посилена в кін 18 в. панщина викликала рух опришків також і на З., що був зах.-укр. відповідником гайдамацьких повстань на Наддніпрянщині.

Ужгородська унія не зразу призвела до покращення відносин на церк. відтинку; мукачівські єп. втратили значення і були зведені до ролі ген. вікаріїв латинських архиєп. Еґеру. Становище покращало, коли за оборону інтересів Гр.-Кат. Церкви на З. взялася Марія Терезія. 1771 на її домагання папа Климент XIV унезалежнив мукачівську єпархію від Еґеру. Друга пол. 18 в. заслуговує на назву «золотої доби» в церк. історії З. В особах єпископів М. Ольшавського, І. Брадача і зокрема А. Бачипського воно мало своїх найкращих церк. і культ. діячів. На той час припадають такі важливі події церк. життя: перенесення осідку єпархії до Ужгороду (1780) і створення там єпархіяльної семінарії, виділення нової пряшівської єпархії (1816). Названі єп. дбали про піднесення матеріяльного і осв. стану духовенства та про нар. освіту.

В кін. 18 і на поч. 19 в. З. мало ряд висококваліфікованих інтелектуальних сил, що вийшли із закордонних ун-тів, але не знайшли пристосування на своїй вужчій батьківщині й переїхали працювати до Галичини і Росії: П. Лодій і І. Земанчик були проф. львівського «Studium Ruthenum», a M. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович, М. Білевич й ін. здобули високі службові й академічні становища в Росії й на Україні. Порівняно з попередньою добою змінився характер закарп. літ. творчости, що набрала ознак шкільної вчености. У письменстві, яке віддалилося від нар. мови, запанувала латина і церковно-слов’янщина. До літ. діячів цього періоду належали: автор граматики А. Коцак, перший історик З. Й. Базилович, мовознавець І. Фоґарашій-Бережанин, віршописець та доморослий філософ В. Довгович й ін. Найвидатнішою постаттю був мовознавець, історик і церк. діяч М. Лучкай-Поп (1789 — 1843).

1848 — 1918. Рев. події 1848 — 49 pp. зрушили частково і З. Чимало молодої інтеліґенції захопилося гаслами угор. революції; проте шовіністичний характер угор. руху відштовхував слов. народи та штовхав їх на союз із Віднем. Серед русинів, які поставилися вороже до угор. революції, були найвидатніші постаті іст. З. 19 в. — письм. і невтомний осв. діяч-«пробудитель» о. О. Духнович (1803 — 65) та енерґійний політик і публіцист А. Добрянський (1817 — 1901). Під впливом Добрянського словацькі учасники Слов. Конґресу в Празі висунули проєкт, щоб у складі Угорщини була створена автономна словацько-укр. обл. У квітні 1849 А. Добрянський відстоював перед Гол. Руською Радою у Львові програму об’єднання Галичини й З. в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Згодом він очолив делеґацію від закарп. українців до цісаря Франца Йосифа I, яка пред’явила у Відні постулят про створення в межах Угорщини «Руського воєводства» з нац.-територіяльною і культ. автономією.

Не зважаючи на поразку угор. революції, уряд не виконав прохання про виділення З. в окрему одиницю, тільки А. Добрянський й ін. закарп. діячі отримали високі адміністративні пости в закарп. комітетах. Закарп. інтеліґенція не використала як слід цієї ситуації, а згодом відносини в Угорщині та на З. не сприяли політ. орг-ції закарп. українців. У висліді посилення абсолютизму в Австрії та з новим зростанням угор. націоналізму серед закарп. інтеліґенції дедалі виразніше виявляється орієнтація на зовн. чинники; частина її угорщиться, а серед решти поширюється ідеологія москвофільства. Його фанатичним пропаґатором був свящ. І. Раковський, ред. видаваної урядом «Церковної Газети» (1856 — 58). Розвиткові москвофільства сприяли традиційні серед закарп. духовенства думки про потребу всеслов. письменної мови; але тепер з ц.-слов. мови це переносилося на рос. Глибоку пам’ять залишили також події 1849 p., що виявили перемогу Миколи І над угор. революцією. Як видно з прикладу А. Добрянського, москвофільство на З. спочатку не перечило льояльності до Габсбурґів, але згодом все дужче зверталося в бік Росії. В протилежність до Галичини, ця течія на З. довгий час не знаходила противаги в народовецькому таборі і панувала майже неподільно. Москвофільство одночасно призвело до розриву між інтеліґенцією і селянством та ніяк не могло перешкодити угорським впливам.

Погодження між Австрією й Угорщиною 1867 р. у формі дуалістичної австро-угор. монархії кинуло нац. меншості на поталу угор. олігархії. Скромні здобутки, що їх закарп. українці досягли в 1850-их pp., були негайно ліквідовані. Гр.-Кат. Церква, як єдина нац. установа закарп. українців і їх офіц. репрезентація, стала поволі слухняним знаряддям денаціоналізаційної політики Будапешту. На іменування закарп. єп. набув гол. впливу угор. уряд, і тому, починаючи від С. Паньковича (1866 — 74), що лишив по собі славу ренеґата, З. одержувало тільки єп.-мадяронів. Завмирали укр. парафіяльні школи, одна по одній зникали газ. («СвЂтъ» 1867 — 71, «Новый СвЂтъ» 1871 — 73, «Карпатъ» 1873 — 86. «Листокъ» 1885 — 1903), занепадала діяльність осв. т-ва «Общество св. Василія В.». Поглиблювалася ізоляція З. від Галичини. Закарп. літератори другої пол 19 в. (О. Павлович, А. Кралицький, І. Сильвай, Є. Фенцик, О. Митрак, Ю. Ставровський-Попрадов й ін.) продовжували писати твори дивовижним жаргоном («язичіє»), що був мішаниною рос., ц.-слов. і нар. мов. І змістом ця література була далекою від живих гром., культ. і соц. інтересів народу.

До цього долучилася ще і госп. катастрофа, що спіткала З. в кін. 19 в. Не зважаючи на юридичну емансипацію селянства (знесення панщини і підданства 1848 p.), воно далі перебувало у фактичній соц. та екон. залежності від дідичів. В наслідок приросту населення та дріблення наділів, при слабому поступі урбанізації та індустріялізації, швидко давав себе відчути зем. голод. Над селом тяжіли ще й ін. болячки: алькоголізм, лихварство, неврожаї в 1890-их pp., а звідси голодування населення. В 1898 — 1902 pp. угор. уряд, на прохання єп. Ю. Фірцака, розпочав т. зв. «Верховинську акцію», себто ряд соц.-госп. заходів для покращення становища селянства. Хронічні злидні були поштовхом для еміґрації до ЗДА, яка з 1880-их pp. набрала масового характеру. Еміґрація була найбільш інтенсивна в зах. З., де здавна існувала традиція сезонових заробітчанських мандрівок. В зах. комітатах (Шариш, Земплин, Унґ) еміґрація забирала увесь природний приріст населення, а в 1905 — 07 pp. доходила навіть до 200% природного приросту; ніяка ін. слов. територія не дала такого порівняно високого відсотка переселенців до Америки.

Період 1900 — 14 pp. позначився трьома важливими процесами: посиленням угор. тиску, новою хвилею москвофільської пропаґанди і виникненням народовецької (нац.-укр.) течії. Шкільні закони 1902 і 1907 (т. зв. закон Аппоньї) вводили угор. мову до церк. шкіл; у висліді зугорщено все шкільництво. В ділянці церк. політики створено 1912 р. з частини парохій мукачівської і пряшівської єпархій Гайдудорозьку єпархію, де введено угор. богослужбову мову. Пряшівський єп. С. Новак впровадив григоріянський календар, а мін-во освіти 1918 впровадило до укр. публікацій угор. абетку. З 1900-их pp. долею З. почали більше цікавитися рос. слов’янофільські кола в Петербурзі та москвофіли Галичини. За підтримкою панславістичного діяча графа В. Бобрінського в Петербурзі, почалась аґітація за православіє, для чого створювала пригожий ґрунт угор. денаціоналізаційна політика. Угор. влада придушила цей рух, а на процесі в Марморському Сиготі (грудень 1913 — березень 1914! засуджено на кару ув’язнення кількадесять селян-неофітів православія на З.

Заг. занепад закарп. населення, з одного боку, і приклад гал. відродження, з другого, спонукали групу молодшої світської і духовної інтеліґенції звернутися до народу, працювати разом з ним над його осв. і соц. піднесенням. Це т. зв. народовецька течія, яка згодом, серед змінених умов чехо-словацького режиму, вирішально спричинилася до нац. відродження З. Першим представником модерного українства, що взяв собі до серця долю «зраненого брата», був М. Драгоманов; в 1875 — 76 pp. він двічі побував на З. З 1890-их pp. закарп. темами зацікавилося кілька гал.-укр. вчених: І. Франко (іст. літератури), В. Гнатюк (етнографія), І. Верхратський (діялектологія), С. Томашівський (іст. і статистика). Антропологічні дослідження провадив Ф. Вовк. Під їхнім впливом співпрацювали в публікаціях НТШ місц. діячі — Ю. Жаткович (історик) та Г. Стрипський (дослідник літератури). На літ.-мовному відтинку розпочав народовецький напрям Л. Чопей, автор «Русько-мадярського словаря» (1883), базованого на живих нар. говорах. Видатним осв. діячем першої пол. 20 в. був о. А. Волошин, автор «Граматики малоруської мови» (угор. мовою, 1907), що набула на тривалий час нормативного значення. Він також видавав газ. «Наука» та склав ряд підручників, календарів і осв. книжок для народу. Народовецький рух до першої світової війни, хоч не був чисельним, все таки пустив тривале коріння. Коли восени 1918 р. упала стара Угорщина, народовецький рух поставив перед собою вже й політ. завдання.

І. Лисяк-Рудницький

1918 — 20 pp. Значною мірою під впливом актів політ. самовизначення в Галичині на цей шлях ступили і закарп. українці. По містах і м-ках З. творилися нар. ради, які виявляли політ. прагнення щодо майбутньої долі З. За приєднання до України висловилися нар. з’їзди: в Любовні під проводом о. О. Невицького (8. 11. 1918), в Сваляві (8. 12. 1918, гол. М. Комарницький), в Сиготі (18. 12. 1918) і в Хусті, де 21. 1. 1919 зібрався «Собор всіх Русинів, жиючих на Угорщині» в кількості 400 делеґатів від 400 000 укр. населення. Під керівництвом братів М. і Ю. Бращайків з’їзд виявив свою волю приєднатися до УНР; від З. було вислано двох делеґатів до УНРади в Станиславові та на Трудовий Конґрес до Києва. Ужгородська нар. рада висловила льояльність до Угорщини, а пряшівська (вже в окупованому чес. військами місті) висловилась за приєднання до Чехо-Словаччини. В 1919 р. територія З. перебувала під різними владами: сх. З. окупували румуни (за винятком Ясіня з кількома гуцульськими селами, де існувала т. зв. «Гуцульська республіка»), зах. частину — чехи, а Березький комітат залишився за угорцями. Останні намагалися заспокоїти З. культ.-адміністративною автономією: в грудні 1918 р. угор. уряд видав закон про «Руську Країну», іменував угор. губернатора в Мукачеві для З. і «руського міністра» в Будапешті. Після больш. перевороту в Угорщині створено в Мукачеві «Русько-українське нар. комісарство». Але ці ефемерні інституції не проіснували довго. 8. 5. 1919 зійшлися представники ужгородської, хустської і пряшівської рад і, утворивши Центр. Нар. Руську Раду, проголосили об’єднання З. з Чехо-Словаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарп. еміґрації в ЗДА, представники якої вели переговори з чехо-словацькими діячами, гол. з Т. Масариком, з метою включення З. до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарп. громад в ЗДА дав 2/з голосів на користь приєднання. У висліді цих актів нар. волевиявлення та дипломатичних заходів чехо-словацьких політиків Мирова Конференція в Парижі санкціонувала передачу З. в Сен-Жерменському договорі (10. 9. 1919), де рівночасно ґарантувався автономний статус З.

По 1920 р. Чес. панування на З. позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. З другого боку, проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарп. українців до самоуправного життя. Політ.-культ. розвиток З. 1920 — 39 pp. відбувався між чехо-словацьким централізмом і місц. автономізмом.

Адміністративно-політ. орг-цію краю визначали статути празького уряду з 1919 і 1920 pp.; вони не здійснювали постанов Сен-Жерменського договору та чехо-словацької конституції про автономію. З. було виділене в окремий адміністративний край «Підкарп. Русь», поза його межами лишилося бл. 100 000 українців в межах Словаччини; губернатором краю було призначено Г. Жатковича, який після 1921 р. зрікся губернаторства, протестуючи цим проти нездійснення чехами автономії З. Другим губернатором став А. Бескид (1923 — 33), який однак мав лише номінальну владу. Фактична влада перебувала в руках віце-губернатора чеха (А. Розсипал) та очолюваної ним, складеної перев. з чехів, адміністрації. Адміністративна реорганізація 1925 і 1927 р. відбувалася по лінії дальшої централізації; було усунено поділ краю на жупи (комітати), обмежено самоуправу громад, прирівняно в цілому «Підкарп. Русь» до чотирьох ін. провінцій держави. Щойно в 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935 — 38) здійснено перший етап автономії (створення губ. ради), яку було значно поширено восени 1938 при реорганізації Чехо-Словацької Республіки. Політ. життя виявилося на поч. в діяльності двох нар. рад — укр. і русофільської орієнтації. Згодом постав на З. цілий десяток партій, здебільша філій чес. партій. Це, з одного боку, активізувало ширші кола в політ. житті, але одночасно розпорошувало місц. сили в їхній боротьбі за всебічний розвиток краю. Вибори 1924 і 1925 дали перевагу комуністам; тільки 1928 і 1935 було обрано більше неком. послів і сенаторів, все ж таки українці між ними були в меншості.

Свідомі укр. діячі виявляли себе більше в культ.-гром., ніж в політ. житті краю. Воно проходило під знаком боротьби між трьома тенденціями: русофільською, автохтонною й українською. Спочатку празький уряд сприяв укр. культ. течії на З., але згодом, гол. з 1930-их pp., коли прийшли більше до слова чес. нар. соціялісти, штучно підтримувалося русофільство. Однак, укр. рух, спираючись на живий зв’язок з народом, ініційований молодшою інтеліґенцією, що вийшла перев. з нар. низів (учительство, студенти), в противагу до старої інтеліґенції й угрофільського священства, здобував помітні успіхи. Діяльність т-ва «Просвіти» з сіткою читалень по всьому краю (в 1936 р. — 14 філій і 233 читальні), «Учительської Громади» (в 1935 — 1 650 чл.), нац. театру, хору в Ужгороді, Пласту і, зокрема, укр. шкільництво та вплив укр. преси спричинилися до перемоги укр. нац. руху на Закарпатті. Гол. культ. і гром. діячами цього періоду з-поміж українців на З. були о. А. Волошин, брати М. і Ю. Бращайки, Ю. і Ф. Реваї, С. Клочурак, А. Штефан, о. В. Гаджеґа й ін. Немало сприяли нац. відродженню З. також українці з ін. земель, які перебували на З., як В. Бірчак, І. Панькевич, А. Алиськевич, В. Пачовський, о. С. Решетило й ін.

Русофільські діячі гуртувалися в «Обществе имени А. Духновича» та б. Правос. Церкви, яка була організована рос. еміґрантами й підтримувана чес. урядом в противагу до Гр.-Кат. Церкви, репрезентованої значною кількістю угрофільського священства. В 1936 — 37 pp. русофіли намагалися опанувати шкільництво орг-цією т. зв. шкільних плебісцитів у справах мови навчання. Це загострило ще більше відносини між двома культ. таборами й активізувало укр. сторону.

За 20 р. чес. режиму на З. немало зроблено в ділянці техн. відбудови та соц. орг-ції краю (нові шляхи, модернізація міст, гром. будови, лікарні, соц. допомогова акція на Верховині). Але чехам не вдалося розв’язати проблеми безземелля й безробіття; проведена зем. реформа охопила лише незначну частину великих посілостей (приділено 35 000 га землі безземельним і малоземельним, селянам). Хронічне безробіття закарп. бідного населення збільшилося ще й тим, що ряд місц. пром. підприємств були закриті, не витримуючи конкуренції з чес. пром-стю. Відхід на сезонові праці, еміґрація та фінансування урядом публічних робіт лише частково рятували важке становище мешканців Верховини. Госп. криза поч. 1930-их pp. викликала голод на З., а масове безробіття відбилося в роб. заворушеннях; ком. партія знаходила відповідний ґрунт в цій соц.-госп. кризі.

Протичес. настрої посилювалися фактом централістичної політики Праги та наявністю великого числа чехів на З. (в 1930 р. 30 000), з яких на 70 — 80% складався урядовий апарат, чес. школи були упривілейовані, хоч в більшості їх відвідували жид. діти. Політ. атмосфера кін. 1930-их pp. була досить зрадикалізована; Угорщина провадила ревіндикаційну політику щодо З., де їй вторували угор. меншість та деякі русофільські і автохтонні діячі; укр. нац. напрям, гол. серед молоді, наголошував політ. програму незалежної України, комуністи проголошували совєтофільські гасла на користь СССР і УССР; деякі русофільські кола захопилися ідеями рос. фашизму.

В цій ситуації застала З. політ. криза 1938 — 39 pp. в Чехо-Словаччині. Під впливом міжнар. подій і внутр. тиску Прага погодилася в перших днях жовтня 1938 на створення автономного уряду на чолі з А. Бродієм, якого згодом усунено за угрофільство; гол. уряду 26. 10. 1938 став А. Волошин. В той час як русофіли в більшості підтримували угор. ревіндикації, українці виступили за будування автономної Карпато-Укр. Держави в федеративному зв’язку з чехами і словаками. Новий політ.-правний статус З. визначив конституційний закон 22. 11. 1938, за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного карпато-укр. сойму. Після віденського арбітражу 2. 11. 1938, який приділив Угорщині півд. частину З. з м. Ужгород, Мукачів і Берегове, столицю краю перенесено до Хусту. З великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок нац. життя. 12. 2. 1939 відбулися вибори до першого сойму Карп. України, які дали значну перемогу Укр. Нац. Об’єднанню (86,1% з усіх, що мали право голосувати).

Однак міжнар. події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карп. України. Угорці і поляки вели пропаґанду за спільний угор.-поль. кордон коштом З. та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава робили заходи в Берліні з метою одержати згоду Гітлера на окупацію З. В той час так само збільшилося напруження між чехами й українцями у зв’язку з призначенням Прагою чес. мін. до Хусту ген. Л. Прхали. 15. 3. 1939, одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині окупувати З. На оборону стали відділи «Карп. Січі», які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угор. війська (бл. 40 000). Ще до окупації З., 15. 3. 1939, зібрався Сойм Карп. України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію і обрав през. Карпато-Укр. Республіки А. Волошина. Уряд Карп. України та багато діячів еміґрували за кордон.

Угор. окупація З. була зв’язана з терором та репресіями проти укр. діячів. Замість обіцяної автономії, угорці визнали вузьку самоуправу «Підкарп. Краєві», проводячи політику угорщення в культ. житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, толеруючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу укр. активности. В цьому пляні були допущені і підтримувані урядом деякі установи («Подкарпатське Общество Наук»), деякі видання тощо. Політ. орг-ції були заборонені. Реакція на тяжкий режим поневолення виявилась у масовій втечі закарп. молоді до УССР в 1940 — 41 pp. та у діяльності націоналістичного підпілля. Угорці не зуміли здобути ніяких симпатій серед місц населення під час їхнього панування в 1939 — 44 pp.

Тому прихід сов. військ на З. восени 1944 розглядався більшістю населення як визволення. Чехо-словацька адміністрація відновилася тільки частково і тимчасово. З. було швидко совєтизоване, а організований ком. партією з’їзд Нар. Комітетів Закарп. України 26. 11. 1944 в Мукачеві висловився за приєднання З. до УССР. 29. 6.1945 між Чехо-Словаччиною і СССР заключено умову про вихід З. із складу Чехо-Словаччини і приєднання його до України. Крайове управління в 1944 — 45 було в руках Нар. Ради Закарп, України, а з січня 1946 — обл. органів сов. управління. Закарп. область в кордонах 1938 р. переживає подібний соц., госп. і культ. процес, що і решта укр. земель в УССР. Нова влада провела за перші роки націоналізацію підприємств, в 1949 — 50 — колективізацію сіль. госп-ва.

Введено сов. шкільну систему, засновано 1946 Ужгородський Держ. Ун-т. Гр.-Кат. Церква зазнала переслідувань з боку нового режиму (м. ін. вбивство єп. Т. Ромжі 1947), і в 1949 р. її формально зліквідовано. З. в повоєнні роки було, подібно як і сусідні гал. обл., тереном дії укр. повстанців (Див. ЕУ I, стор. 491 — 92, 533 — 34, 566 — 69, 590 — 91).

В. Маркусь

Людність З. розміщена нерівномірно, залежно від природних умов. Найгустіше й суцільно заселені Потиська низовина разом із підгір’ям Вулканічних Карпат (113 осіб на 1 км²) та Мармароська котловина (74). В горах (густота — 42) населення скупчене в обох нижчих повздовжніх смугах та зрідка — в поперечних долинах; високі гірські масиви майже незаселені постійно, натомість на їх полонинах сильно розвинене влітку пастуше життя.

23% населення З. живе в містах (1956); поступ урбанізації слабий (1930 р. — 20%). З. має 5 міст (Мукачеве — 44 000 меш., Ужгород — 43 000, Берегове — 21 000, Хуст — 19 000, Виноградів — 15 000) і 12 с. м. т. Характер міст З. — торг.-адміністративний, за останні часи і пром. Міста розташовані на перехрестях повздовжніх і поперечних шляхів, найбільші з них — на пограниччі гір і низовини.

Людність З. швидко зростала в 19 — 20 вв., попри досить велику еміґрацію за океан, завдяки високому природному приростові та відносно невеликим втратам під час обох світових воєн, меншим як в будь-якій ін. частині України. В розвиткові населення З. за останні 80 років можна відрізнити такі фази: а) сер. приріст за 1880 — 1913 pp. — пересічно 1,4% річно (в 1900 — 10 pp. на 1 000 душ щороку припадало 42 народжень, 26 смертей, 16 природного і 11 дійсного приросту); б) відносно невеликий спад в 1915 — 19 pp.; в) сильний приріст між двома світовими війнами, завдяки зменшенню смертности й послабленню еміґрації, а також припливові чехів ( 1921 — 30 pp. на 1 000 меш. — 42 народжень, 21 смертей, 21 природного і 18 дійсного приросту); г) зменшення під час другої світової війни, яке, однак, майже не заторкнуло українців (натомість із З. відплинули чехи, перев. частина німців і частина угорців, а нацисти знищили 3/4 жидів); ґ) досить високий приріст після війни, завдяки більшому, ніж в ін. обл. України, природному приростові (1956 р. на 1 000 осіб — 24,6 народжень, 8,3 смертей і 16,3 чистого приросту), невеликому відпливу населення назовні і деякому припливу з ін. частин СССР (гол. адміністративного і військ. апарату). У висліді цих процесів населення З. зросло з 395 000 в 1880 р. на 527 000 в 1900, 596 000 в 1910, 605 000 в 1921, 752 000 в 1930, 842 000 в 1950 і 929 000 в 1956 р.

На Пряшівщині був природний приріст такий самий, натомість дійсний — нижчий через велику еміґрацію. Назагал виеміґрувало до 1914 р. з усього З. бл. 100 000 українців (разом з пословаченими гр.-католиками з Пряшівщини), майже виключно до ЗДА; в 1920 — 38 pp. бл. 40 000. Це була еміґрація більша, ніж з будь-яких ін. укр. земель. У висліді цих процесів нині в ЗДА живе бл. 350 000 осіб закарп. походження, що становить бл. 30% всіх закарп. українців (на зах. З. навіть 45%). Тому серед укр. діяспори в ЗДА закарп. група відіграє велику ролю (докладніше див. Еміґрація і З’єднані Держави Півн. Америки).

Нац. відносини З. як в етногр., так і в політ. межах за станом 1930 р. і нині (приблизно) такі:

¹ В тому ч. 13 румунів і 10 німців.

² Лише суцільна територія.

³ В тому ч. 13 румунів і 13 німців.

⁴ В тому ч. деяке ч. росіян і білорусів.

⁵ В тому ч. 16 румунів, 3 німці, 8 циганів.

Найчисленнішою меншістю З. були і залишилися угорці, які становлять більшість в півд. частині З. і були скупчені по більших містах; жиди становили більший відсоток, ніж в будь-якій ін. частині України, і то не лише по містах (26%), але й по селах (11%), німці творили 7 малих колоній в горах, румуни були скупчені в 4 великих селах на півн. від Сиготу. Після другої світової війни знизився відсоток нац. меншостей, а тим самим зросла кількість українців і нині З. є, за винятком півд. частини, що в ній і тепер переважають угорці, однією з найчистіших з нац. погляду укр. земель. (Про складні нац. відносини зах. З. див. Пряшівщина).

Народне господарство З. розвинулося залежно від природних підстав та від госп. політики тих держав, до складу яких воно входило. Гірська частина З., що займає 80% краю, є країною лісового і тваринницького госп-ва, низовина і підгір’я — рільничою країною з садівництвом і виноградництвом. До корисних копалин належать насамперед сіль, буре вугілля, будів. матеріяли; багато мінеральних джерел.

Ці природні багатства були мало використані під час довголітнього угор. панування. Країна була екон. і культ. відстала, сіль. госп-во не могло розвиватися через малоземелля селян, пром-сть — з причини конкуренції корінної Угорщини; капітал був в руках жидів і угорців, самопіднєсення укр. селянина було неможливе через брак шкіл і перешкоди з боку влади. З різних галузей краще розвинене було лише ліс. госп-во, бо цих продуктів потребувала обезліснена Угорщина (гол. чином на опалення). Укр. селянин поправляв свій бюджет заробітками в лісах, сезоновими працями під час жнив в глибині Угорщини й еміґрував до Америки.

Прилучення З. до Чехо-Словаччини піднесло екон. і передусім культ. рівень краю. Проведено часткову аґрарну реформу, значно збільшилася врожайність (пересічно 50%), розвинено мережу шляхів, розбудовано шкільництво, м. ін. і фахове, розвинулася кооперація, поступово творився сер. стан. Натомість чес. влада не сприяла розвиткові індустріялізації З., а дбала, щоб воно було ринком збуту для чес. країв; на економіку краю некорисно впливало неприродне пов’язання його з далекою Чехією й розірвання з паннонською низовиною, через що м. ін. було важко збувати ліс. продукти; далі існувало малоземелля селянства (45% госп-в не мало й 2 га землі, 30% мало 2-5 га), зменшення ліс. заробітків, перерва сезонових мандрівок на жнива до Угорщини, зменшення еміґрації за океан при одночасному бракові власного капіталу. Все це було причиною дальшої павперизації укр. селянина, гол. в горах.

За сов. влади З. пов’язано із госп-вом усіх укр. земель і всього СССР. На відтинку індустріялізації розвиваються ті галузі пром-сти, які вже досі існували (ліс., харч., видобуток соли) і постають нові (буровугільна, легка); в ділянці сіль. госп-ва дійшло до цілковитої колективізації, розвиваються інтенсивні галузі сіль. госп-ва, як виноградництво, садівництво, культура тютюну, з одного боку, а тваринництво, з другого.

Сіль. госп-во і нині є основним зайняттям населення (бл. 70%), хоч рілля займає лише 21% всієї площі З.; 23% припадає на сіножаті й пасовища, 50% на ліс. В горах рілля становить ледве 10%, сіножаті й пасовища 27%, а ліс аж 58%; для низовини 3 відповідні числа — 42%, 27%, 24%. Вся засівна площа становить (1956 р.) 211 000 га, в тому ч. на збіжжеві культури припадає 98 700 га або 45% (на кукурудзу 34 300 га або 16,3%, на пшеницю 28 400 га або 13,5%, овес 17 100 га або 8,1%), на кормові 60 800 га (29,8%), картоплю 37 500 га (17,8%), промислові, гол. соняшник і тютюн — 8 800 га (4,2%). Низовина і підгір’я — це країна пшениці й кукурудзи, в горах мають перевагу овес, жито і картопля. Порівняно з довоєнним часом зменшилася вся засівна площа (на 10%), далеко більше збіжжева (на 1/3), а площа кормових збільшилася майже в три рази. Велике значення має виноградництво, яке постачає на експорт виноград і білі вина (гол. осередки — Берегове, Ужгород, Мукачеве, Середнє, Виноградів); площа виноградників збільшилася з 2 900 га 1936 р. на 6 700 га 1956 р. На експорт працює також садівництво; сади займають тепер 18 500 га (1936 р. лише 4 000 га). З пром. культур найбільше значення має тютюнництво (3 000 га). Порівняно з довоєнним періодом збільшилося поголів’я продукційної худоби, за винятком коней; 1956 було 32 000 коней (1937 р. — 41 300), 244 000 голів великої рогатої худоби (1937 р. — 219 500), 196 000 свиней (82 000), 254 000 овець і 55 000 кіз (1937 р. — разом 132 000). Одночасно інтенсифікується тваринництво шляхом запровадження кращих порід. Тваринництво низовини і передгір’я тісно пов’язане з хліборобством, в горах його кормовою базою є полонини і природні сіножаті.

Найбільшим багатством З. є ліси, що займають площу 526 000 га; основні породи: бук (58% ліс. площі), смерека (29%), дуб (7%), ялиця (4%). Ліс і lеревообробна пром-сть — це основна промсть краю, яка дає 53% валової продукції і працю 29 000 особам (57% всіх зайнятих в пром-сті); 1956 р. випродукувано 2,6 млн куб. м деревини і 0,7 млн пиломатеріялів. Майже вся продукція деревини переробляється на місці, на численних, здебільше деревообробних, підприємствах, розвинених по всьому З.; найбільші деревообробні комбінати є в Сваляві, Тересві, Рахові; лісохем. зав. в Сваляві, В. Бичкові, Перечині; картонний завод в Рахові. Мебльова пром-сть (сировиною є перев. букове дерево) розвинена гол. в Ужгороді, Мукачеві й Берегові.

Виробництво електроенерґії мало розвинене (1955 р. — 134 млн квт, нині багато більше), зокрема зовсім недостатньо використані багаті водні ресурси (найважливіші гідроелектростанції — Ужгородська і з 1956 р. Теребле-Ріцька). Тільки після другої світової війни розпочато видобуток бурого вугілля і 1955 р. досягнуто досить високої продукції — 460 000 т (с. Ільниця в Іршавському р-ні). Кам’яну сіль видобувають здавна в Солотвині; за чес. влади видобуток змодернізовано й піднесено до 170 000 т річно (основне місце видобутку в Чехо-Словаччині); тепер бл. 332 000 т (1956 p.). Досить велике значення має пром-сть будів. матеріялів (видобуток андезитів, туфів,мармору; цегляно-черепична промсть в більших м.). Дрібна харч. пром-сть і постала щойно після війни легка промсть (швейна, трикотажна, взуттєва) розвинені в більших м. (найважливіші об’єкти — тютюнова і трикотажна фабрики в Мукачеві). Ще й нині має значення кустарна пром-сть, зокрема художня — вишивкарство, дереворізьба на Гуцульщині. Пром-сть скупчена перев. в півд зах. частині З., через що ще більше поглиблюється різниця між цією багатшою частиною краю і біднішою — гірською. Гол. пром. осередки З.: Мукачеве, Ужгород, Берегове, Хуст.

3. має 580 км зал. шляхів (без вузькоколійних) і 2 740 автогужових шляхів з твердим покриттям (1955 p.).

Найбільше значення мають тепер три поперечні зал. лінії, що зв’язують через карп. провали — Ужоцький, Верецький і Татарський З. з усією Україною, натомість підрядне значення має повздовжня лінія (Пряшів — Чоп — Хуст — Рахів), що сполучає З. з зах. і 1920 — 45 pp. була гол. маґістралею З.

Сильно збільшився автомобільний транспорт, який має на З. більше значення, ніж в ін. частинах України, і доповнює зал. мережу; найважливіші відтинки: Ужгород — Мукачеве — Берегове, маґістраля Ужгород — Хуст — Ясіня; поперечні лінії: Ужгород — Ужок — Львів, Мукачеве — Свалява — Стрий — Львів, Хуст — Міжгір’я й ін.; повздовжні гірські шляхи: Перечин — Свалява, Нижні Ворота — Міжгір’я й ін.

В цілому З. як екон. р-н має всеукр. значення, як країна, що дає поважні надвишки ліс. і деревообробної промети, вина, овочі, тютюн; невикористаними лишаються мінеральні джерела, які разом з мальовничою природою могли б стати підставою для значної кількости курортів і туристичного руху.

В. Кубійович

Дослідження З. гол. в ділянці іст. розпочато в кін. 18 в. (Й. Базилович); в 19 в. з’явився ряд дрібних причинків до церк. і культ. іст. З. Основні дослідження З. проведено в 20 в. місц. та укр. вченими з Галичини і Наддніпрянщини, росіянами, угорцями, чехами й ін. Археологічні досліди провадили Т. Легоцький, Й. Янкович, Я. Пастернак. Ряд іст. праць з’явився з-під пера А. Годинки, О. Бонкала, В. Гаджеґи, Є. Перфецького, О. Петрова, О. Мицюка. М. Лелекача, з іст. письменства і культ. життя — І. Франка, Я. Стрипського, Є. Сабова, Ю. Яворського, В. Бірчака, Є. Недзєльського й ін. Етногр» і демографічні матеріяли збирали і досліджували І. Верхратський, В. Гнатюк, С. Томашівський, а закарп. говори розробили О. Брох, І. Панькевич, Г. Геровський й ін. Геогр. студії провадили І. Краль, В. Кубійович, С. Рудницький й ін. Багато матеріялу містили монографії про закарп. комітати, видані угор. урядовими чинниками в кін. 19 і на поч. 20 вв. Так само немало етногр. матеріялу та розвідок з культ. іст. з’явилося в «ЗНТI». В 1920 — 30-их pp. висліди студій над З. друкувалися в Наук. Записках Т-ва «Просвіти» в Ужгороді, в жури. «Карпатскій СвЂтъ», а в 1940-их pp. в ж. «Зоря». В підсов. умовах продовжуються гол. етногр. і діялектологічні досліди З. З кін. 19 в. існує в Мукачеві іст. музей ім. Легоцького (перев. археологічні знахідки), а в 1920-их pp. постав краєзнавчий музей в Ужгороді, що містить гол. іст. і етногр. експонати.

Своєрідна краса природи З., ще донедавна примітивний побут його населення, складні соц. і культ. відносини цього краю знайшли відбиток в художній літературі укр. і чужих авторів. З чехів писали на закарп. сюжети І. Ольбрахт (повість «Микола Шугай»), З. Кудєй («Гуцульська республіка»), з угорців — Д. Морваї («Село під полонинами»). Крім місц. укр. письменників, закарп. мотиви виступають в О. Олеся, С. Черкасенка, В. Пачовського, В. Бірчака й ін. Після 1945 р. написано низку повістей з закарп. життя авторами з ін. укр. земель (А. Турчинська, С. Скляренко) та росіянами (роман М. Тевельова «Свет ты наш, Верховина») й ін.

В. Маркусь

Література: Bidermann Н. J. Die ungarischen Ruthenen, I — II. Інсбрук 1862, 1867; Свенцицкий И. Материалы по истории возрождения Карпатской Руси. Л. 1906; Пачовський В. Іст. Підкарп. Руси, I — II. Ужгород 1920 — 22; Бірчак В. Літ. стремління Підкарп. Руси. Ужгород 1921, 2 вид. 1937; Гаджеґа В. Додатки до іст. русинів і руських церквей... Ужгород 1922 — 36; Král J. Podkarpatská Rus. Прага 1924; Кондратович І. Іст. Підкарп. Руси. Ужгород 1930; Martel R. La Ruthénie subcarpathique. Париж 1935; Kubijovyč V. Pastyrsky život v Podkarpatské Rusi, I — II. Братіслава 1935; Мицюк О. Нариси з соц.-госп. іст. Підкарп. Руси, I — II. Прага 1936 — 38; Mousset J. Les villes de la Russie subcarpathique. Париж 1938; Борщак І. Карп. Україна в міжнар. грі. Л. 1938; Карп. Україна. Зб. Укр. Вид. Ін-ту. Л. 1939; Карп. Україна в боротьбі. Зб. Відень 1939; Damі A. La Ruthénie subcarpathique. Женева 1944; Sthephan A. From Carpatho-Ruthenia to Carpatho-Ukraine. Нью-Йорк 1954; Анучин В. География Советского Закарпатья. П. 1956; Markus V. L’incorporation de l’Ukraine subcarpathique à l’Ukraine soviétique 1944 — 1945. Лювен 1956.

Закерзоння, публіцистична назва чах. окраїн укр. земель (Лемківщини, Посяння, частини Любачівщини, Равщини й Сокальщини, Холмщини, Підляшшя), які по другій світовій війні, на підставі сов.-поль. договору з 16. 8. 1945, відійшли до Польщі (19 000 км², 1 500 000 меш., здебільша українців). Назва походить від лінії Керзона (див.).

Закисова Балка, місцевість б. старогрец. города Ольвії в Очаківському р-ні Миколаївської обл.; велике греко-скитське поселення 4 — 3 вв. до Хр. з багатокімнатними великими домами з каміння та сушеної на сонці цегли.

Закладник, заручник, особа однієї з воюючих сторін, захоплена другою стороною з метою, щоб вона відповідала своїм життям за поведінку противника (виконання договору, відмовлення від опору окупантові). В давньоукр. пам’ятках З. називається «аманатом». В давнину іноді одна сторона добровільно давала З. другій як запевнення виконання договору; напр., Б. Хмельницький 1648 залишив свого сина Тимоша як З. у кримського хана, з яким заключив військ. союз. В новітні часи беруть групи З. з цивільного населення окупованої території чи з військовополонених. На Україні, зокрема під час другої світової війни, нім. окупанти практикували затримання численних З., щоб стримувати опір населення. Багато З. було розстріляно. Практика захоплення З. суперечить сучасному міжнар. праву (Женевська конвенція 1949).

Заклинання, див. Замовляння.

Заклинський Богдан (1886 — 1946), син Романа, педагог, учитель нар. шкіл в Галичині й на Закарпатті; автор шкільних підручників (букварі й ін.), праці та статті з педагогіки («Історія укр. виховання», «Методика усного і письменного стилю для всіх шкіл» й ін.); дитячий письм.

[Заклинський Богдан (* Станиславів, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Заклинський Корнило (1857 — 84), брат Романа і Леонида, гал. історик; праці з іст. козаччини 16 — 17 вв. й з укр. історіографії 17 в.

[Заклинський Корнило (1857, Маріямпіль, Станиславівщина — 1884, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Заклинський Корнило (* 1889), син Романа, педагог, осв. і пластовий діяч на Закарпатті, учитель гімназії в Берегові (1921 — 38).

[Заклинський Корнило (1889, Львів — 1966, Прага). — Виправлення. Т. 11.]

Заклинський Леонид (1850 — 90), брат Корнила і Романа, учитель гімназії; в пол. 1870-их pp. один із провідників народовецької молоді у Львові, в 1880-их pp. гром.-осв. діяч на Станиславівщині.

Заклинський Олексій (1819 — 1894?), свящ., гром.-політ. діяч, 1848 чл. Гол. Руської Ради і делеґат від неї на Всеслов. Конґрес у Празі, 1873 — 79 посол до австр. парляменту; автор спогадів «Записки О. Заклинського».

[Заклинський Олексій (* Озеряни, Станиславівщина — † Богородчани Старі Станиславівщина). — Виправлення. Т. 11.]

Заклинський Роман (1852 — 1931), брат Корнила і Леонида, педагог, письм. і осв. діяч; чл.-засновник Руського Т-ва Педагогічного, співред. «Бібліотеки для Молоді», дослідник Ю. Федьковича, автор і видавець ряду популярних книжок (м. ін. «Географія Руси», 1887).

Заклинський Ростислав (* 1887), син Романа, літературознавець і публіцист, діяч Укр. Радикальної Партії, 1919 ред. її органу, щоденника «Народ» у Станиславові; в 1920-их pp. жив в УССР і був викладачем високих шкіл в Кам’янці Подільському й Києві. Належав до групи письм. «Західня Україна»; після 1933 доля невідома. Розвідки про І. Франка й ін.

[Заклинський Ростислав (1887, Станиславів — 1974, Львів). 1933 засланий до сов. Арктики, де перебував до 1946. — Виправлення. Т. 11.]

Закоморний Микола (* 1901), біохемік родом з Донбасу, в 1929 — 42 pp. асистент, згодом викладач ун-ту в Познані, 1947 — 50 наук. співр. ун-ту в Манчестері, з 1950 — керівник н.-д. відділу фірми „Flowers“ в Англії; д. чл. НТШ. Наук. праці гол. з хемізму біохем. змін в органічних сполуках під дією цвілей.

«Закон і Право», правничий місячник, виходив у Києві 1918 р. у в-ві «Час», ред. М. Кушнір.

Законодавство, діяльність найвищих органів держави з метою видавання законів; також сукупність законів з однієї ділянки (напр., соціяльне З., торг. З. тощо). Закон, у свою чергу, це заг.-обов’язкова норма, видана та оголошена компетентною держ. владою в приписаній формі, що визначує поведінку або дію окремих громадян між собою чи в стосунку до держави або держави до громадян. Сам термін «закон» на Україні дуже давній, і він означав також звичаєву норму; з часу рецепції візант. права і по аналогії до нього законом стали називати нормотворчі акти, які походили від князя і здебільше були укладені в писаній формі. Ін. терміни в княжу добу — покон, право, устав, урок. Законодавча влада в давнину перев. перебувала в руках монарха, який іноді ділився нею з становим представництвом; в нову добу, як правило, вона належить ширшому нар. представництву, парляменту.

Законодавчу владу в княжій Україні-Русі ділили між собою князь, віче, боярська рада, при чому в різний час і в різних областях один з цих органів набував гол. значення. Закони видавали в церк. справах та для церк. людей також єп. й ігумен. Княжі з’їзди, як непостійний і скликуваний на добровільній основі орган, не мали законодавчих компетенцій. Проте М. Владимирський-Буданов допускає право княжих з’їздів видавати закони для однієї землі. Напр., Руська Правда Ярославичів була укладена на з’їзді трьох князів-братів.

В лит.-руську добу законодавча влада на терені віденського князівства була в руках великого князя, в ін. землях її здійснювали удільні князі. З 15 в. великий кн. вже видавав закони для всієї держави, ділячи законодавчу владу з панами-радою і заг.-шляхетським — вальним соймом. Гол. закони цієї доби стверджені в земських уставах (давнє звичаєве право), судебниках і Лит. Статуті.

На Гетьманщині З. зосереджувалось у руках гетьмана, який оголошував законодавчі акти здебільша після схвалення їх або висловлення опінії старшинськими радами чи з’їздами. Іноді присвоювала собі законодавчі функції Ген. Військ. Рада. В ході обмеження автономії України в 18 в. З. переходило в руки рос. царського уряду та частково здійснювалося через Малорос. Колеґію. На Запоріжжі компетенція З. належала Січовій Раді та раді старшини. Якогось виразного розмежування компетенцій влади в коз. добу, як і раніше, не було; різні органи конкурували між собою у здійсненні З. або здійснювали його спільно.

В Рос. Імперії законодавчу владу здійснював цар до 1905 р. самостійно, послуговуючись Держ. Радою (Государственным Советом) і Комітетом Міністрів, як дорадчими органами, а згодом спільно з Державною Думою. До 1867 р. в Австрії З. належало до абсолютної влади монарха; в конституційній австр. монархії законодавчу владу здійснювали Держ. Рада (Reichsrat) і палата послів (Abgeordnetenhaus). В Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії, до яких в 1920 — 40 pp. належали Зах. Укр. Землі, законодавча влада здійснювалась парляментом і гол. держави. Тільки в Чехо-Словаччині за автономним соймом Карп. України передбачались законодавчі функції у внутр. справах.

За укр. державности 1917 — 20 pp. З. здійснювали різні органи, залежно від режимів; в перший період — Укр. Центр. Рада через свій пленум або Малу Раду. Закон з 8. 12. 1917 про порядок видання законів стверджував, що «виключне і неподільне право видавати закони для УНР належить Укр. Центр. Раді».

Конституція УНР, ухвалена 29. 4. 1918, наділяла вищою законодавчою владою Всенар. Збори, а ініціятива законопроєкту належала їх президії, Раді Міністрів, поодиноким фракціям і групам депутатів, органам самоврядування і безпосередньо громадянам (заява із 100 000 підписами). За гетьманату законопроєкти розроблялися в окремих мін-вах, ухвалювалися Радою Міністрів, а входили в життя після затвердження їх гетьманом. Цей порядок З. мав тривати до скликання сойму. Директорія УНР як рев. орган мала найширші компетенції верховної влади, в тому ч. й законодавчої, здійснюваної у співпраці з Радою Міністрів. Трудовий Конґрес (січень, 1919), що й сам займався законодавчою діяльністю, підтвердив законодавчі компетенції Директорії до його чергової сесії, яка вже не відбулася. На підставі «Закону про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР» з 12. 11. 1920 законодавча влада мала перейти до Держ. Нар. Ради, яка схвалює законопроєкти Ради Міністрів; гол. Директорії належало лише затвердження закону. З. органів УНР в екзилі залишилось за урядом і гол. Директорії.

В ЗУНР законодавча влада належала Укр. Нац. Раді, яка її здійснювала до передачі верховного керівництва справами ЗУНР диктаторові 9. 6. 1919; з того часу тільки номінально З. залишилося за УНРадою. Виділ УНРади затверджував і оповіщав закони.

З. в УССР формально належало, за конституцією з 14. 3. 1919, Всеукр. з’їздові рад та Всеукр. Центр. Виконавчому Комітетові; фактично ж і найчастіше його здійснювала президія ВУЦВК та Рада Нар. Комісарів; з 1937 р. ці функції мали перейти до Верховної Ради, що, згідно з конституцією, «є єдиним законодавчим органом УРСР» (ст. 23). В дійсності законодавчу діяльність виконує її президія, яка видає заг. нормативні акти, що різняться від законів тільки формою і назвою (т. зв. укази). їх на своїх сесіях у формі закону затверджує Верховна Рада. Основні ділянки З. в УССР належать компетенції СССР в особі його Верховного Совєта (ст. 14 конституції СССР). Закони СССР дійсні на території УССР; на випадок незгідности респ. закону з союзним, дійсним є союзний закон.

При рев. змінах режимів нові уряди звичайно одміняють попереднє З. повністю або частково. Укр. Центр. Рада залишила основну частину З. Тимчасового Уряду, а навіть старого режиму (цивільне, карне, торг. й ін. право), за винятком того З., яке було змінене виразно новими законами. Ще в більшій мірі залишив у силі старе З., включно з великою частиною адміністративного, гетьманський режим. Зате він одмінив політ.-соц. З. Укр. Центр. Ради. Директорія знову скасувала З. гетьманського періоду. В ЗУНР залишено в силі майже все австр. З. Сов. режим деклярував скасування З. всіх попередніх урядів та рядом постанов заводив у життя на території України законодавчі акти РСФСР.

В модерних країнах закони набирають сили після їх опублікування в урядових публікаціях. Такими були: за Укр. Центр. Ради — «Вісник Ген. Секретаріяту УНР», змінений згодом на «Вісник Ради Нар. Міністрів УНР», за гетьманату — «Держ. Вісник», за Директорії — «Вісник УНР»; в ЗУНР — «Вісник держ. законів і розпорядків ЗО УНР». Закони й ін. акти першого сов. режиму публікувалися у «Вестнику УНР». З. 1919 р. в «Известиях Временного рабоче-крестьянского правительства Украины» та в «Збірнику узаконень та розпорядків Роб.-Сел. Уряду України».

В. Маркусь

Законодавча Рада на Кубані, див. Кубанська Законодавча Рада.

«Закон судний людем», помилково називаний також судебником Константина — збірник прав, складений на підставі візант. джерел для півд. слов’ян 9 в. На Україні відомий за княжих часів, як неофіц. джерело візант. права.

Попередня     Головна     Наступна