[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 826-840.]

Попередня     Головна     Наступна





Зєлінський (Zieliński) Тадей (1859 — 1944), визначний поль. клясичний філолог й історик, родом з Київщини; з 1884 р. проф. Петербурзького Ун-ту, з 1922 Варшавського; підтримував зв’язки з укр. колонією в Петербурзі; прихильник укр. культ. руху.


Зєменцький (Ziemięcki) Теодор (1845 — 1916), поль. археолог і історик мистецтва, кустос Нар. Музею у Кракові; провадив М. ін. розкопи на городищі Пліснесько (1881 — 83) і робив дослідні археологічні екскурсії по зах. Поділлю (1882 — 84).


Зємялковський (Ziemialkowski) Фльоріян (1817 — 1900), проф. Львівського Ун-ту, поль. політик в Галичині, 1867 обраний послом до гал. сойму і австр. парляменту, 1873 — 88 мін. для Галичини; неприхильний до українців.


Зєнкєвич Ромуальд (1811 — 68), етнограф, що зібрав і видав м. ін. поліські пісні з Пинщини з поль. перекладом („Piosenki gminne ludu pińskiego“, 1851).


Зжидоватілі (рос. — жидовствующие), рел. секта, що поширилась на Україні в 15 в. під впливом хуситизму. Про науку й поширення З. на Україні відомо мало; більше вісток про З. походить з Новгороду й Москви. За літописом, цю секту заснував у Новгороді жид Схарія, що перебував в оточенні кн. Михайла Олельковича й прибув до Новгороду з Києва 1470 р. З. високо цінували Старий Завіт і зокрема дотримувалися Мойсеєвого закону, відкидаючи божественність Христа, вчення про св. Трійцю, таїнства, церк. ієрархію, святкували Великдень разом із жидами тощо. З. перекладали книги Старого Завіту з давньожид. мови, в чому користувалися з допомоги знавців-жидів, а також наук. твори, зокрема філос. («Логіка» Мойсея Маймоніда) й астрономічні («Шестокрил»). З Новгороду З. поширилися в Москві, де до них приєднались навіть деякі вищі духовні особи. Пізніші суворі переслідування (спалювання, вирізування язика) зламали цей рух; рештки З. втекли на Литву й до Польщі, де збереглися до 19 в. Звідси цар Микола І переселив їх над Чорне море і на Закавказзя.

З. називали також з поч. 19 в. суботників, що дотримувались деяких іудейських обрядів, як обрізування, святкування суботи й ін.

І. К-кий


Зибачинський Орест (* 1912), діяч ОУН родом з Буковини, журналіст, керував працею ОУН в Румунії (1934 — 40), на Донбасі (1941), на Волині і Поліссі (1942 — 43); на еміґрації організатор і ген. секретар «Інтернаціоналу Свободи» в Мюнхені (1946 — 49); статті і брошури. Тепер в Австралії.

[Зибачинський Орест (1912, Чернівці — 1993, Сідней). — Виправлення. Т. 11.]


Зибенко Олександер (* 1893), інж.-аґроном і кооператор, родом з Маріюпільщини; з 1927 працював у Ревізійному Союзі Укр. Кооператив (РСУК) на Волині, 1932 — 44 керував молочарським відділом РСУК у Львові. Тепер в Австралії.

[Зибенко Олександер (1893, Майорське — 1960, Австралія). — Виправлення. Т. 11.]


Зиблікевич (публіцистичний псевд. К. Порохівський) Євген (* 1895), журналіст, сотн. Корпусу Київ. Січ. Стрільців, чл. УВО і чл.-засновник ОУН, згодом діяч гетьманського руху; ред. «Укр. Голосу» (1926 — 30), «Бескиду» (1931 — 33), «Змагу» (1935 — 37) в Перемишлі, «Нового Часу (1937 — 39) у Львові, з 1953 «Америки» в Філядельфії.

[Зиблікевич Євген (1895, Старий Самбір, Галичина — 1987, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Зиблікевич (Zyblikiewicz) Микола (1825 — 87), поль. політ. діяч у Галичині укр. роду; посол до гал. сойму й австр; парляменту, 1880 — 86 гал. крайовий маршалок.

[Зиблікевич (Zyblikiewicz) Микола (1823, Старе Місто, Польща — 1887, Краків). — Виправлення. Т. 11.]


«Зиз», сатирично-гумористичний двотижневик, з’являвся у Львові 1924 — 33 за ред. Л. Лепкого, згодом Е. Козака, що з 1926 був гол. ілюстратором-карикатуристом; співр.: О. Бабій, М. Вороний, В. Гірний, Р. Голіян, Т. Крушельницький, Р. Купчинський, А. Курдидик, М. Рудницький; ілюстратори: П. Ковжун, М. Бутович, О. Сорохтей, П. Холодний (син), Р. Лісовський, Р. Чорній. Журн. відзначався високим рівнем щодо змісту й оформлення.


Зизаній-Тустановський Лаврентій († після 1634), протоієрей, граматик і правос. теолог, з походження імовірно підкарп. міщанин; в 1590-их pp. учитель братських шкіл у Львові, Бересті і Вільні; з 1597 виховник по домах правос. аристократії, а з 1619 працював у Києві в гурті вчених, зібраних Є. Плетенецьким для вид. «Бесід Івана Золотоустого на послання апостола Павла», і як учитель. За припущенням, помер протопопом у Корці на Волині. З.-Т. надрукував 1596 скомпільовану з львівського «Адельфотесу» 1591 р. за граматиками Ласкаріса, Крузія й Мелянхтона «Граматіку словенску» і буквар «Наука ку читаню и розумЂню писма словенскаго языка...», до якого доданий «Лексис сирЂчъ реченія въкратцЂ събраны и из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолкованы» — перший друкований ц.-слов.-укр. словник (1061 слово). «Лексис» перевидали: незадовільно І. Сахаров (1848) і М. Возняк («ЗНТШ», CII). 1620 р. З.-Т. склав правос. катехизис (з деякими кат. елементами), надрукований 1627 в Москві, а згодом спалений моск. церк. владою за неправовірність; цим катехизисом користувалися старообрядці, перевидавши його кілька разів. Життєпис і писання З.-Т. досліджував М. Возняк («ЗНТШ», LXXXIII, CI — CII).

[Зизаній-Тустановський Лаврентій (справжнє прізвище Кукіль) (1550-і чи 1560-і pp., Потелич бл. Жовкви, Галичина — бл. 1634, Корець, Волинь). — Виправлення. Т. 11.]

О. Г.


Зизаній-Тустановський Степан († поч. 17 в.), брат Лаврентія, правос. церк. діяч і письм. кін. 16 й поч. 17 в.; з 1586 р. учитель братської школи у Львові, згодом її ректор; з 1593 дидаскал у Вільні; проповідник проти католицизму й унії. Обвинувачений в «єресях» і позбавлений митр. М. Рогозою, як світська людина, права проповіді, пізніше відлучений від Церкви; 1596 виправданий правос. собором у Бересті. Автор полемічних творів: «Книжица на рим. костел» (1595), «Защита православія от папизма» й ін. «Малий Катехизис» З.-Т. не зберігся до нашого часу.

[Зизаній-Тустановський Степан (бл. 1570, Потелич бл. Жовкви, Галичина — перед 1621 [за ін. даними 1600], Молдавія). — Виправлення. Т. 11.]


Зимне, с. 5 км на півд. від Володимира Волинського, старовинне поселення; б. З. відкрито неолітичне городище й могили, селище лятенсько-рим. доби і городище княжої доби (1); печери, церква св. Василія з 12 — 13 в. Манастир-фортеця, збудований в 15 в. (5); однонавна і одноапсидна церква св. Трійці (1465 — 75) (7); ґотична Успенська церква (1495) (8); церк. будівлі згодом реставровано у псевдорос. стилі. (Див. Зимненський манастир).


Зимненський манастир, правос. манастир в с. Зимному, один з найдавніших на Волині; 1062 в З. м. упокоївся преподобний Варлаам; ігуменом З. м. був один з літописців, преподобний Нифонт. В 17 в. с. Зимне перейшло у власність кн. Чорторийських, ,що мало вплив на приєднання З. м. до унії 1698. Згодом манастир занепав. В 20 в. З. м., відновлений як жін., став осередком рел. життя Володимирщини. Під час другої світової війни манастир і його. гол. будівля, Успенський собор, багато потерпіли; тепер у занепаді.


Зимний (псевд. Писаревського) Леонид (1907 — 42), поет в УССР; почав друкуватися з 1929; зб. поезій перев. офіц. тематики: «Не в дні ювілеїв» (1930), «Штурм шахт» (1931), «Риба», «На-гора», «Магнетобуд» (1932), «Пісенник» (1937), «За Радянську Україну» (1942).


Зимовий спорт, збірна назва для всіх видів спорту взимку на снігу чи льоду: лещетарство, санчарство, ковзання, льодове вітрильництво (див. Буєрний спорт), з спортових ігор гаківка (див. Гокей). Завдяки своїм позитивним прикметам З. с. став за останні десятиліття важливим засобом у фіз. вихованні; тому З. с. входить на Україні до комплексу «ГПО» («Готовий до праці й оборони»). З давніх часів сани й лещата вживають на Україні до транспорту; спортові ковзання, лещетарство й ін. почали розвиватися на Україні щойно в кінці 19 в. (див. Ковзання, Лещетарство).


Зимові походи Армії УНР, військ. партизанські операції — рейди з’єднань Армії УНР в запіллі Добровольчої і больш. армій в 1919 — 20 і 1921 pp.

Перший З. п. тривав від 6. 12. 1919 до 6. 5. 1920, себто до з’єднання рейдуючих частин з відділами Армії УНР, що стояли на протибольш. фронті тоді вже в союзі з поль. армією. Після того, як в кін. 1919 р. большевики почали окупувати Правобережжя, зайняте здебільша військами Денікіна, а з заходу рештки території під владою УНР займали поляки, уряд УНР вирішив ліквідувати реґулярний фронт, здемобілізувати небоєздатних вояків, а боєздатні частини послати у вороже запілля для ведення партизанської боротьби аж до часу, коли буде знову можливість створити реґулярний фронт.

Частини Армії УНР, які брали участь в першому З. п., перебували під гол. командуванням ген. М. Омеляновича-Павленка; його помічником був ген. Ю. Тютюнник, начальник штабу полк. А. Долуд. При армії існували постійно політ. референти, призначені урядом УНР для зв’язку між ним, військом і населенням; з армією був в контакті і деякий час перебував з нею прем’єр І. Мазепа. Бойові з’єднання обіймали такі групи (з лютого 1920 — дивізії): Запор., створена з решток кол. Запорізького Корпусу (командир ген. А. Гулий-Гуленко); Київська, до складу якої увійшли рештки кол. дивізій — 5; 9 і 12 та уцілілі групи Січових Стрільців (ген. Тютюнник); Волинська (ген. О. Загродський). Спочатку з’єднання першого З. п. оперували між червоною армією та військами Денікіна на Єлисаветщині. Після пересунення больш.-денікінського фронту на півд. укр. частини далі просувалися на схід в запілля большевиків, перейшовши в лютому 1920 за Дніпро на Золотонощину. В квітні рейдуючі частини в боях пробивалися назад, щоб об’єднатися з укр. відділами на поль.-больш. фронті, що і сталося 6. 5. 1920 в р-ні Ямполя.

Під час першого З. п. з’єднання Армії УНР промаршували бл. 2 500 км, беручи участь в боях за міста: Липовець, Жашків, Умань, Канів, Черкаси, Сміла, Золотоноша, Ольвіопіль, Голованівське, Гайсин, Вознесенське (захоплення великих військ. трофеїв 14 сов. армії), Ананьїв і Балта. В першому З. п. брало участь за різними джерелами 3 — 6 тис. старшин і козаків. Учасників його нагороджено відзнакою Залізного Хреста (див. також ЕУ I, стор. 524 — 25).

Другий З. п., або Листопадовий рейд (також Льодовий похід) відбувся в листопаді 1921 p., коли вже уряд УНР і роззброєна армія УНР перебували в Польщі, а на Україні не вгамовувався повстанський рух. Сміливий плян рейду в запілля большевиків мав на меті скоординувати повстанські дії і призвести до повалення сов. режиму на Україні. Відділи під назвою Укр. Повстанчої Армії складалися з добровольців з-поміж інтернованих в Польщі вояків УНР. Цей зав’язок Повстанчої Армії очолював ген. Ю. Тютюнник, начальником штабу був полк. Ю. Отмарштайн.


Гол. волинською групою (800 бійців) командував Тютюнник, другою, подільською (400 бійців), підполк. М. Палій, а пізніше полк. С. Чорний; басарабська група ген. Гулого-Гуленка не виявила поважніших дій і за кілька днів повернулася з України на рум. територію; бійці всіх груп були погано одягнені й слабо озброєні. Подільська група вирушила в похід 25. 10, пройшла з успішними боями Поділля, при чому розбила сов. кінноту й сама перетворилася на кінну групу та вийшла на Київське Полісся (с. Вахнівка, 60 км на півн. від Києва), звідти повернула через Волинь на зах. і 29. 11 перейшла поль. кордон. Волинська група вирушила в похід 4. 11 (див. карту), 7. 11 здобула Коростень, проте не спромоглася його втримати, дійшла на сх. до с. Леонтівки, але, втративши надію на з’єднання з подільською групою і на поповнення вивінування, повернула на зах. Під час повороту повстанці були оточені в р-ні м-ка Базару больш. кавалерією Г. Котовського; в бою під Малими Міньками (17. 11) частина бійців полягла, більшість (443) потрапила до полону, з яких розстріляно під Базаром 359 (23. 11. 1921), а решту 84 старшин і козаків передано больш. слідчим органам. Всього 120 людей із штабом групи вийшло з оточення і добилося 20. 11 до поль. кордону. Трагічний другий З. п. був останнім збройним виступом Армії УНP проти больш. окупації України.

Література: Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919 — 20 pp. Коломия 1923; Базар, зб. Ін-ту Воєнно-Іст. Т-ва. Каліш 1932; Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. Каліш 1934; Доценко О. Зимовий похід. В. 1935; Мазепа І. Україна в вогні й бурі революції 1917 — 21, т. II. Мюнхен 1951.

Р. М.


Зимовники, оселі запоріжців 18 в. поза Січчю, де вони заводили своє госп-во. З. було багато на р. Самарі. 1775 на правому березі Дніпра було 763 З., де мешкало 8 684 козаків.


Зимовники (VI — 23), с. в надсальських степах над р. Малою Куберлею, притокою р. Саль, р. ц. Ростовської обл. РСФСР. Р-н лежить на півд.-сх. межах укр. етногр. території; в 1926 р. в р-ні українці становили 53,5% всього населення.


Зинов’єв Климентій († 1727), укр. епіграматист, ієромонах. На поч. 18 в. написав зб. 369 епіграм про найрізноманітніші сторони укр. життя, з додатком зб. укр. прислів’їв; цінне джерело до іст. укр. побуту.

[Зинов’єв Климентій, м. б. Климентій Зиновіїв син (пол. 17 в. — після 1712). — Виправлення. Т. 11.]


Зібер Микола (1844 — 88), видатний економіст і соціолог з швайцарсько-укр. роду, укр. гром. діяч 1870 — 80 pp.; чл. Київ. Громади і Півд.-зах. відділу Геогр. Т-ва, з доручення якого склав програму для статистично-екон. дослідів; 1873 — 75 доц., згодом проф. політ. економії в Київ. Ун-ті. Екон. погляди З. мали деякий вплив на чл. Київ. Громади, зокрема на С. Подолинського. З. приятелював з М. Драгомановим, після звільнення якого з Київ. Ун-ту, на знак протесту також залишив Ун-т й оселився в Швайцарії. Звідси дописував до рос. журн. на екон. теми, співробітничав у женевській «Громаді» та був у тісному зв’язку з діячами молодшої ґенерації у Львові та віденською «Січчю». З. перший на Україні і в Росії популяризував твори К. Маркса; сприйнявши його теорію цінности та критику капіталізму, З. радше підкреслював еволюційний порядок суспільних процесів, зумовлений поступом екон. виробничих відносин. З. був великим прихильником кооп. руху і сам брав у ньому участь; був одним із засновників першої споживчої кооперативи в Києві і писав про кооперацію. Гол. праці З.: «Теория ценности и капитала Д. Рикардо...» (1871), «Очерки первобытной экономической культуры» (1883), «Д. Рикардо и К. Маркс в их общественно-экономических исследованиях» (1885) й ін. Ряд розвідок і статтей З. вміщено в журн. «Знание», «Отечественные записки», «Вестник Европы» і в швайцарських та франц. журн.

[Зібер Микола (* Судак, Крим — † Ялта). — Виправлення. Т. 11.]

І. В.


Зібрт (Zilbrt) Ченєк (1864 — 1931), чес. історик культури, бібліограф і етнограф, проф. Карлового Ун-ту, ред. журн. „Čеský lid“, д. чл. НТШ.


Зілинський Іван (1879 — 1952), визначний фонетист і діялектолог, проф. Краківського і Празького ун-тів, д. чл. НТШ; дослідник говірок лемків, замішанців та бойків, а також явищ сандгі та лябіялізації по укр. говірках. Зокрема цінна його фонетика літ. мови та укр. говірок „Opis fonetyczny języka ukraińskiego“ (1932), методою близька до праць О. Брока. Його спроба генетичної клясифікації укр. говірок, спершу за О. Соболевським («Проба упорядкування укр. говорів», «ЗНТШ», CXVII — CXVIII), була змодифікована після появи праці В. Ганцова, що ж до взаємин півн. і півд. групи укр. говірок — втрималася й донині в науці, зокрема щодо півд.-зах. говірок («Карта укр. говорів з поясненнями», 1933). З. склав змодифікований щодо вживання апострофа акад. правопис, прийнятий в укр. школах та виданнях Ген. Губернії 1940 — 44. В 1941 — 44 pp. дир. «Укр. В-ва» в Кракові. Помер у Празі.

[Зілинський Іван (22.5.1879, Красна, Коросненський пов., Галичина — 23.4.1952). — Виправлення. Т. 11.]

О. Г.


Зілинський-Содоль Петро (* 1893), сотн. Армії УНР, відзначився під час Кримського Походу в квітні 1918 (його сотня штурмом здобула Чонгарський міст на Сіваші); на еміґрації діяч гетьманського руху, гол. Т-ва Запорожців ім. Болбочана в Америці.

[Зілинський-Содоль Петро (1893, Вирва, Радомиський пов., Київщина — 1987, Олбані, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Зільберфарб Мойсей (* 1876), жид. політ. діяч на Україні, 1917 чл. Укр. Центр. Ради від жид. об’єднаної соціялістичної партії, товариш ген. секретаря міжнац. справ, чл. Крайового Комітету для охорони революції, на поч. 1918 мін. жид. справ в уряді УНР.

[Зільберфарб Мойсей (1876, Рівне — 1934, Варшава). — Виправлення. Т. 11.]


Зільберштейн Андрій (* 1897), учений педагог, на поч. 1930-их pp. проф. Харківського Ін-ту Нар. Освіти і наук. співр. Укр. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки; «Система нар. освіти» (1929) й ін.


Зільницький Павло (1888 — 1920), полк. Армії УНР, командир Запор. ім. гетьмана Наливайка піхотного полку в 2 (7) Запор. дивізії; поляг під час Зимового походу.


Зіморович (Zimorowicz) Шимон (1604 — 29), брат Юзефа Бартоломея З., поль. поет, залишив зб. сантиментальних віршів „Roksolanki, to jest ruskie panny“ (вид. 1654), в яких помітний вплив укр. нар. пісні.

[Зіморович (Zimorowicz) Шимон (1608 чи 1609, Львів — 1629, Краків). — Виправлення. Т. 11.]


Зіморович (Zimorowicz) Юзеф Бартоломей (1597 — 1677), первісне прізвище Озімек (Ozimek), поль. історик і поет з вірменського роду у Львові; бурґомістер Львова, боронив місто від турків 1672. Автор віршів і пісень з укр. іст. тематикою „Żywot Kozaków lisowskich“, поеми „Pamiątka wojny tureckiej“, зб. поезій „Sielanki nowe ruskie“ та кількох праць латинською мовою з іст. Львова, м. ін. „Leopolis triplex“ (вид. поль. мовою 1835).

[Зіморович (Zimorowicz) Юзеф Бартоломей (* Львів — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Зініна Олена (1871 — 1955), драматична акторка й співачка, дружина М. Ярошенка, працювала в трупі свого чоловіка і Д. Гайдамаки; гол. ролі: Маруся Богу славка і циганка Аза (в одноіменних п’єсах М. Старицького), Лимерівна (в п’єсі тієї ж назви П. Мирного).

[Зініна Олена (уроджена Максимович) (1867, Лубні, Полтавщина — 1943, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Зіновать (Cytisus L.), крокитник, кущі, рідше деревця з родини стручкових, підродини метеликуватих. Ростуть дико й плекаються в садах. Багато з них отруйні — містять алькальоїд цитизин. Важливіші види: щедринець золотий (Laburnum anagyroides Medic. = C. laburnum L.), до 6 м заввишки, часто садять для прикраси; З. українська (C. ruthenicus (Fisdi.) Woll. = С. biflorus Ldb.), до 60 см заввишки; З. чорнушка (Lembotropis nigricans (L.) Griseb. = С. nigricans L.), до 1 v заввишки; З. віничкова (Sarothamnus scoparius (L.) Wimm. = Spartium scoparium L. = C. scoparius Link.) до 2 м висоти, сечогінний засіб при серцевих захворюваннях; з стебел виробляють віники.


Зінович Степан (1779 — 1856), один з перших укр. хеміків, проф. Київ. Ун-ту.


Зінов’єв Георгій (1883 — 1936), рос. больш. діяч, 1919 — 26 ген. секретар Комінтерну. З. з погордою ставився до укр. руху й висловлювався в рос. шовіністичному дусі. Очолюючи Комінтерн, перешкодив боротьбістам і УКП бути визнаними самостійними укр. нац. ком. партіями та примусив їх влитися до КП(б)У. Зліквідований Сталіном.

[Зінов’єв Георгій, м. б. Григорій (* Єлисаветград — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Зінов’ївське, в 1920-их і першій пол. 30-их pp. назва м. Кіровограду (кол. Єлисаветграду).


Зінське щеня, див. Сліпець звичайний.


Зіньків (III — 15), м. на Придніпровській низовині, над р. Грунь, притокою Псла, р. ц. Полтавської обл., положений далеко (36 км) від залізниці й тому не розвивається (1860 — 9 500 меш.; 1926 — 10 900). Керамічна, деревообробна й харчова пром-сть, кустарні промисли (мист. вишивки, колись чинбарство, ганчарство, вироби люльок, центр чумацтва). З. згадується 1604 p., з 1649 сотенне м. спочатку Полтавського, згодом Гадяцького полків, з 1780 р. пов. м. хліборобсько-ремісничого значення.


Зіньків (IV — 8), кол. м-ко, нині с. Віньковецького р-ну Хмельницької обл., положене над р. Ушицею на сх. Поділлі; в 15 — 17 вв. оборонний город. З. відомий архітектурними пам’ятками: руїни оборонного замка з 16 в., мурована Троїцька церква (1521) — найдавніша тринавна церква на Україні, кат. костьол з 1450, синагога переходового стилю від ґотики до ренесансу.


Зіньківський Василь (*1882), рос. філософ укр. роду, проф. філософії Київ. Ун-ту (1912 — 19), 1918 мін. ісповідань в кабінеті Ф. Лизогуба (за гетьманату); з 1919 на еміґрації в Беоґраді, Празі, Парижі, тепер протоієрей, ректор рос. Духовної Академії (Париж). Численні праці з психології, філософії та педагогіки. В дусі укр. традиції його висока оцінка емоційних елементів психіки. Для укр. науки важливі його праці про Гоголя та «История русской философии», де багато укр. матеріялу, цінний розділ про Сковороду.

[Зіньківський Василь (1881, Полтава — 1962, Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Зіньківський Трохим (1861 — 91), письм. і публіцист, родом з Бердянського, співр. гал. газ. «Зоря» і «Правда»; в публіцистичних статтях порушував питання укр. нац. автономії. Зб. оповідань «Малюнки справжнього життя» (1889); твори З. видав посмертно Б. Грінченко — «Писання Т. Зіньківського» (I — II, 1893 — 96).

[Зіньківський Трохим († Бердянське). — Виправлення. Т. 11.]


Зіньківці, передмістя Кам’янця Подільського, на якому жили жиди, що їм було заборонено мешкати в місті. Згадується вперше в 1549 р.


«Зірка», ілюстрований тижневик ком. виховання для піонерів і школярів, орган Центр. і Київ. комітетів комсомолу (ЛКСМУ), виходить з 1925, спочатку п. н. «На зміну» (1925 — 41) в Харкові, а з 1943 «З.» в Києві.


Зірочки, звіздень, гусяча цибуля (Gagea Salisb.), весняні маленькі багаторічні рослини з одною або кількома цибульками, з родини лілеюватих. На Україні росте бл. 10 видів, всі декоративні. Найбільш поширені: З. жовті (G. lutea L. Ker.-Gawl.), З. дрібненькі (G. pusilla (Pers.) Roem. et Schult.), З. українські (G. ucrainica Klok.).


З’їдки (IV — 17), c. m. t. Зміївського р-ну Харківської обл.


З’їзди рад, сов. органи центр. і місц. влади на різних щаблях адміністативно-територіяльних одиниць до 1936 р. Найвищим органом держ. влади в УССР був Всеукр. З’їзд Рад роб. сел. і червоноармійських депутатів. В губерніях (пізніше — округах, а з 1931 — 32 в областях), в повітах і волостях (пізніше — районах) існували відповідні З. р. Вибори делеґатів на З. р. були багатоступневі й нерівні (див. Вибори). В час між З. р. їх компетенції здійснювали виконавчі комітети (Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, губ., окружні, повітові, волосні, пізніше — обл. і районові та міські) і їх президії.

Компетенції З. р. не були точно з’ясовані; вони зводилися до місц. справ даної адміністративної одиниці в рамках постанов вищих З. р. та їх органів. Їхню діяльність суворо контролювали централізовані органи ком. партії. На поч. 1920-их pp. делеґатами на З. p., гол. на нижчих щаблях, обиралися також представники ін. укр. лівих партій, яких з часом поступово усунено. З 1936 — 37 систему З. р. було заступлено органами, що звуться Ради депутатів трудящих.

В. М.


З’їзд Народів, скликаний в Києві Укр. Центр. Радою 21 — 28. 9. 1917 з’їзд поневолених народів Росії. В З. Н. взяли участь представники білорусів, бурятів, грузинів, естонців, жидів, литовців, лотишів, донських козаків та союзу коз. військ. В питанні про майбутній лад Рос. республіки З. Н. домагався її перебудови за федеративним принципом. На з’їзді обрано Раду Народів, очолену М. Грушевським (він же почесний гол. З. Н.), й розпочато вид. окремого журн., але рев. події не сприяли розгорненню праці Ради Народів.


З’їзд руських учених (19. 10. 1848), див. Собор руських учених (19. 10. 1848).


«Златая ЦЂпь», зб. староукр. проповідей, перекладних і ориґінальних (повчання про віру, любов, піст й ін., «Слово нікоєго Христолюбця» — проти поганства тощо).


Златогоров Семен (1873 — 1931), мікробіолог і епідеміолог, чл.-кор. АН СССР, проф. Військ.-Мед. Академії в Ленінграді, з 1924 проф. бактеріології Харківського Мед. Ін-ту і дир. Першого Укр. Санітарно-бактеріологічного Ін-ту ім. Мєчнікова в Харкові. Праці з етіології і профілактики кору і шкарлятини; в дослідах над змінністю мікроорганізмів З. застосував закони спадкування Менделя.


Златопіль (V — 12), с. м. т. в півд.-сх. частині Придніпровської височини, р. ц. Черкаської обл.; невелика шкіряна й харч. пром-сть, зоотехнікум. З. заснований у 18 в. під назвою Гуляй-Поле; населення З. зменшується (1860 р. — 9 600 меш., 1926 — 6 300).


«Златоструй», зб. проповідей, приписуваних Івану Золотоустому. Церк.-слов. переклад постав у Болгарії в 10 в. Найстаріший укр. рукопис (12 в.) мовно, а почасти й за змістом ґрунтовно досліджено. Розповсюджена на Україні зб. мала завдяки своїм поетичним якостям значний вплив на укр. літературу старішої доби.


«Златоуст», зб. проповідей, що їх автором вважали Івана Золотоустого, в церк.-слов. перекладі. Іноді до проповідей додавались пояснення (т. зв. «Вчительний Златоуст»). Пізніше до зб. увійшли твори ін. проповідників, м. ін. Кирила Турівського.


Зленко Андрій, сов. політ. діяч, 1945 — 49 секретар Львівського обл. комітету КП(б)У, з 1950 секретар президії Верховної Ради УРСР.


Зленко Петро (* 1891), бібліограф на еміґрації в Чехо-Словаччині, співр. «Книголюба». Праці: «Бібліографічний покажчик наук. праць укр. еміґрації» (1932), «Періодичні вид. Наддніпрянщини в 1918 р.» («Укр. Книга», IV — VII. 1938) й ін.


Зленко Климентій (1868 — 1934), гр.-кат. апостольський адміністратор на Буковині (1923 — 30) з осідком у Сереті; 40 років був душпастирем у Сереті.


Злобин Микола (1874 — 1933), військ. діяч, займав ряд різних посад при уряді УНР, в тому ч. виконував обов’язки морського мін. і начальника Військ. Морської Управи.


Злоцький Теодосій (1846 — 1926), закарп. гр.-кат. свящ., автор оп. і збирач нар. творчости; писав поезії, на етногр. й іст. теми та по-угор. дав спробу граматики мови закарп. українців (1883).

[Злоцький Теодосій (* Осій, Березький комітат, Закарпаття — † Драгове, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Злочевський Петро (* 1910), маляр-декоратор; з 1933 в Київ. Опері, як асистент І. Курочки-Армашевського оформлював «Білий рейд» (О. Патоцького), «Яблуневий полон» (О. Чишка). З 1935 в одеських театрах; краща праця — «Корсар» (балет) А. Адама й ін.

[Злочевський Петро (1907, Київ — 1987, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Злочинність на Україні. За княжої доби злочин називали «обидою». Серед злочинів проти приватного добра найбільш поширеним було порушення майна. Хліборобський і ловецький лад та невільництво як екон. фактори визначали форми та кваліфікацію цих злочинів. Так крадіжка («тятьба»), найбільше поширений із майнових злочинів, була найважчим злочином, коли предметом її був, напр., невільник чи бобер; крадіжка звіра, зловленого в сіті, худоби з госп-ва, коней була важчим злочином, ніж крадіжка ін. речей; коли ж господар крав річ закупа, ця тятьба була зовсім легким злочином. Вже в ті часи був відомий злочин привласнення, безправного користування чужим майном, пошкодження майна (підпал). Напад на життя і здоров’я належав теж до поширених злочинів. Станові різниці засадничо не впливали на кваліфікацію вчинку, якщо потерпілий був вільною людиною або піввільним закупом, але напад на невільника вважався нападом на майно. У княжу добу порушення чести і свободи вільної людини вважалося поважним злочином; це видно з різних форм образи та високих кар. Між злочинами проти громадського добра частими були злочини проти релігії, особливо після прийняття християнства: чарівництво («зелейництво»), відьомство («волхвування»), поганство, єресі. Родина і подружжя були під охороною права, як суспільні інститути: злочини між членами родини, особливо двоєженство і двомужжя, подружня зрада і т. п., вважалися злочинами проти громадського добра. Такими вважались і злочини проти моралі. Вже в княжу добу зустрічаємо такі форми злочинів проти держ. ладу, як змова з ворогом, порушення спокою і виміру справедливости та службові злочини, за які міг відповідати і сам князь. Але не було ще злочину держ. зради і образи маєстату.

Лит.-руська доба зберегла в більшості традицію укр. правового. світогляду, отже і поняття З. Але новий держ. лад, розвиток суспільно-екон. відносин, а особливо нова станова нерівність витворили також нові форми З. Злочини проти майна стали більш різнорідними: крім крадіжки («злодійство») й ін. старих форм, ця доба знає злочин перевідництва, порушення спокійного посідання землі або дому і обман. Появляється також злочин держ. зради, як і образи маєстату (В. князя і його роду).

Доба Гетьманщини, зберігаючи старі закони (Лит. Статут), не витворила назагал нових форм законодавства щодо З. Тільки Запоріжжя, із своїм особливим військ. ладом і особливими умовами життя, витворило ряд нових форм злочинів, або достосувало старі до своїх умов. Поруч з важкими злочинами порушення дисципліни, службовими провинами, вчиненими старшинами, знаходимо такі важкі злочини, як «безчоловіччя» (мужеложство і скотоложство); злодійство між козаками, перевідництво, а особливо вбивство козака козаком вважалися найважчими проявами злочинів.

Нова доба, хоч визначається поділом укр. земель і політ.-суспільним поневоленням, дозволила розвинутися модерній укр. суспільності з її моральними цінностями, з новим суспільним поглядом на добро і зло. Нові соц.-екон. відносини витворили й нові форми З., а модерне законодавство держав, до яких належали укр. землі (Росія й Австрія), і відносно нормальне діяння карного судочинства впродовж кількох ґенерацій вплинули на модерне розуміння З. серед укр. народу. Але збереглися і старі традиційні поняття злочинности: напр., в різних місцевостях, всупереч новим законам, укр. народ уважав «конокрадство», яке було одним із найбільших злочинів ще княжої доби, за такий самий злочин і тепер, і ще в 19, а навіть на поч. 20 в. траплялися випадки самосуду над конокрадами.

Сов. окупація України після першої світової війни принесла радикальні зміни в політ., екон. і суспільних відносинах, що також викликали деякі нові форми З. серед нашого народу, зовсім для нього не типові, напр., хуліґанство серед безпритульної молоді, позбавленої родинної атмосфери, або навіть випадки канібалізму під час голоду в тридцятих роках. Так само нове законодавство надавало старим формам З. нового правного окреслення, напр., поширюючи обсяг протидерж. злочинів, або й не вважало злочинними вчинки, які народ за традицією вважає за злочинні (напр., блюзнірство). Тому цей період укр. іст. не дав довготривалої нормалізації правового стану, на тлі якого могли б розвинутися нові форми З., що їх можна б назвати «типовими» для укр. народу з погляду форми чи поширення.

Поширення З. на укр. землях, яке можна назвати приблизно типовим у формах, прийнятих в модерній кримінології, вдається ствердити тільки за час релятивно унормалізованого суспільного життя, хоч і під чужими режимами, до першої світової війни. В кін. 19 і в першій декаді 20 в. припадало на укр. етногр. землях на 100 000 меш. 42 особи, засуджених протягом одного року за вчинки, кваліфіковані як злочини. Порівнюючи з сусідами, це число майже рівне числу засуджених на етнічно рос. землях (49), але значно нижче, ніж ч. засуджених на поль. землях під Росією (115). Територіяльно Одеська суд. округа з її різнорідним населенням та портовими містами стоїть на першому місці (65). Київська округа — на другому (59), а Чернігівська (33) і Могилівська (32) на останньому. Порівняно з цим у Сх. Галичині ч. засуджених становить 90, отже в два рази вище. Ця різниця пояснюється насамперед значно більшою густотою населення в Галичині, далі значним аґрарним перенаселенням, більшою густотою міст і гострішим екон. суперництвом населення. Але порівняно з сусідами це ч. ще значно нижче, ніж, напр., в Зах. Галичині (140 засуджених); з 15 країв тодішньої Австро-Угорської монархії Сх. Галичина стояла на 14 місці в поширенні З.

Серед окремих злочинів злочини проти майна (гол. крадіжка, а далі грабіж, присвоєння, обман і т. д.) були найпоширеніші. На Центр. і Сх. Укр. Землях сер. ч. засуджених за ці злочини становило 17, а в Сх. Галичині 48. Важке пошкодження тіла стоїть на другому місці з сер. ч. 10 на Центр. і Сх. Укр. Землях і 22 в Сх. Галичині. Вбивство (душогубство і звич. вбивство) дає сер. ч. 2 — 2,3 по обидва боки р. Збруча, а злочини проти моралі мають першість на Центр. Укр. Землях (4) порівняно з 1,5 в Сх. Галичині.

Після першої світової війни, в нових соц. та екон. обставинах, зросло поширення злочинности як в ін. країнах, так і на укр. землях. В пол. 30-их pp. пересічне ч. засуджених за усі роди каригідних вчинків в Сх. Галичині становило до 170 на 100 000 населення (в усій Польщі 185). Чисельно перше місце посідали злочини проти майна, а між ними крадіжка, друге місце — злочини проти особи, між ними легке пошкодження тіла.

Сов. джерела не дають певних даних про поширення З. Але наявні дані для окремих родів злочинів (1935) стверджують, що в нових сов. умовах злочини проти режиму і урядові злочини, популярно називані також політ., висунулись на перше місце (31,6 та 30,2% усіх засуджених); майнові злочини опинилися на третьому місці (28,7%), далі пошкодження тіла (0,9), вбивства (0,5) і злочини проти моралі (0,2%).

Укр. нац. група за межами рідних земель визначається відносно дуже низьким поширенням злочинности. Напр., з-поміж укр. еміґрантів в ЗДА було засуджено в 1904 і 1908 pp. сер. 0,05% за різні каригідні вчинки, гол. висувалися пошкодження тіла і порушення гром. спокою під впливом алькоголю як найбільш чисельні і типові; це був найнижчий відсоток злочинности між усіма нац. групами еміґрантів. (Див. також Карне право).

Література: Итоги русской уголовной статистики за 20 лет. П. 1899; Министерство Юстиции. Сборник статистических сведений 1900 до 1907 гг.; Oesterreichische Statistik, 1904 і Neue Folge. Відень 1914; Герцензон А. Советская уголовная статистика. М. 1935; Падох Я. Нарис іст. укр. карного права. Мюнхен 1951; Остроумов С. Советская Судебная Статистика. М. 1954.

Ю. Старосольський


Злучений Українсько-Американський Допомоговий Комітет, ЗУАДК (United Ukrainian American Relief Committee), допомогова установа амер. українців, заснована 20. 6. 1944 на базі створеної в січні 1944 Другим конґресом амер. українців підготовної комісії для заснування допомогової орг-ції у Філядельфії і Укр. Воєнної Допомоги в Детройті. Мета ЗУАДК — матеріяльна допомога українцям на батьківщині й розпорошеним у висліді війни по різних країнах. У зв’язку з тим, що сов. уряд заборонив безпосередню допомогу окремим установам і особам на Україні, діяльність ЗУАДК була звернена майже виключно на політ. еміґрацію в Зах. Европі. Базою цієї діяльности, веденої у співпраці з Фондом Допомоги Українців Канади, були вкладки чл.-установ ЗУАДК і т-в та збірки серед укр. поселенців у ЗДА. Обидві установи здійснювали свою допомогу через створене в 1945 р. Укр. Центр. Допомогове Бюро в Лондоні. В 1946 р. постало Евр. Представництво ЗУАДК у Мюнхені та відділи у Зальцбурґу, Парижі, Брюсселі (недовгий час діяли відділи в Трієсті й Берліні) і місц. станиці в містах більшого скупчення українців у Німеччині. Гол. діяльність ЗУАДК в 1947 — 57 pp. була звернена на переселення укр. еміґрантів до заокеанських країн; до ЗДА заходами ЗУАДК еміґрувало бл. 50 000 осіб. Так само здійснено низку заходів з метою правної оборони укр. «переміщених осіб» (проти примусової репатріяції, за визнання нац. статусу укр. еміґрантів, за визнання прав еміґрантів кол. воякам Дивізії «Галичина», бійцям УПА тощо). ЗУАДК подає допомогу культ. установам в Европі й за океаном (субвенції для наук. установ, мист. ансамблів, утримання дитячих садків). Нині він опікується гол. залишенцями в Німеччині й Австрії (допомога харчами, у проф. влаштуванні тощо).

В 1945 р. ЗУАДК був оформлений в амер. урядових установах (Президентська Воєнно-Допомогова Контрольна Рада) та став чл. Амер. Ради добровільних допомогових орг-цій. ЗУАДК співпрацює з міжнар. допомоговими і переселенчими установами (раніше — УНРРА, ІРО, тепер Міжнар. Комітет Евр. Еміґрації, Високий Комісар для справ біженців й ін.). Керівним органом ЗУАДК є рада директорів, вибирана заг. зборами. Чл. ЗУАДК є т-ва і окремі особи. През. ЗУАДК були В. Ґалан, І. Панчук, Л. Мишуга, М. Стахів, від 1955 р. знову В. Ґалан, який фактично увесь час керує установою на посту през. чи екзекутивного дир. Неперіодично виходять «Вісті ЗУАДК».

В. Ґалан


«Змаг», спорт. тижневик, виходив спочатку в Перемишлі, згодом у Львові (1937 — 39); ред. Є. Зиблікевич.

[„Змаг“, виходив у 1937 — 38. — Виправлення. Т. 11.]


Змієвий острів, Зміїний, Фідонісі, єдиний не прибережний острів на Чорному м., положений на віддалі 40 км від гирла Дунаю; 0,17 км², плаский, з стрімкими берегами; належить до УССР.


Змієвики, медальйони чи амулети княжої доби, що мали охороняти від недуг. На їх лицевій стороні є звичайно св. Михаїл, Теодор Стратилат, Богородиця або ін. малюнок, а на зворотній — голова медузи з гадюками, часом людська постать до колін.


Змієві вали, нар. назва земляних валів на Україні, гол. на півд. Київщині й Уманщині, десятки й сотні км завдовжки; їх рештки збереглися б. річок Віта, Красна, Стугна, Трубіж, Сула, Рось й ін. Подібні вали йдуть також уздовж зах. боку Збруча, що їх давніше археологи називали неправильно «валами Траяна». Геогр. положення З. в. вказує на їх стратегічне значення у боротьбі з кочовиками. Питання про походження З. в. науково ще не досліджене; припускають, що їх побудувало хліборобське населення в 1 тисячолітті до Хр. з метою оборони проти чорноморських скитів; інші вказують на пізніше походження (побудовані антами), а дехто відносить їх до 10 — 11 вв. (оборонна лінія Київ. Держави). Про З. в. писали І. Фундуклей, В. Ляскоронський, В. Антонович, В. Данилевич й ін.

Я. П.


Змієвський Антон, родом із Львова, антрепренер театральної трупи, що їздила в 20-их pp. 19 в. по Правобережжю, виставляючи романтичний репертуар.


Змієнко Всеволод (1884 — 1938), ген. штабу ген.-хорунжий Армії УНР, 1917 начальник штабу Одеської гайдамацької дивізії, 1918 начальник штабу 3 Херсонського корпусу, за Директорії помічник командувача півд.-сх. групи військ, начальник штабу 1 дивізії Січ. Стрільців та 6 Січ. Стрілецької дивізії; на еміґрації один з засновників Укр. Воєнно-Іст. Т-ва в Варшаві.

[Змієнко Всеволод (* Одеса — † Варшава). — Виправлення. Т. 11.]


Змії (Serpentes), ряд з кляси рептилій (Reptilia), підкляси лускатих плазунів (Squamata). До зміїв належать також родини вужів і гадюк.


Зміїв (IV — 17), м. на півд. Слобожанщині при впадінні р. Можа до Дінця, р. ц. Харківської обл., 6 000 меш. (1926); обозний зав., паперова і тарно-мебльова фабрики. З. заснований К. Судимою 1640 як фортеця для оборони від татар. В 1797 — 1920 — пов. місто. З 1688 до 1788 б. З. існував Зміївський Миколаївський коз. манастир.


Змій-Миклошій Йосиф (1792 — 1848), маляр родом з Пряшівщини, студіював у Відні, з 1823 придворний маляр пряшівського єп.; ряд іконостасів, між ними в Бардієві, каплиця св. Хреста в Пряшові й ін.; портрети, жанрові і краєвидні етюди.

[Змій-Миклошій (Змій-Микловський, Змій-Миклушик) Йосиф (1792, Словинка, Словаччина — 1841). — Виправлення. Т. 11.]


«Зміна», ілюстрований місячник, вид. ЦК Комсомолу України (ЛКСМУ), виходить у Києві з 1953 р.


Змія поганка, див. Гадюка звичайна.


Знаменна нотація, за княжої доби записи богослужбових співів (знам’я — нота); З. н. користувалася знаками-невмами без ліній.


Знам’янка (V — 13), м. обл. підпорядкування, р. ц. Кіровоградської обл. в півд.-сх. частині Придніпровської височини, 20 000 меш. (1956 p.), 1926 — 9 100; велика вузлова ст. на перехресті зал. шляхів Київ-Дніпропетровське і Харків-Одеса. В лютому 1919 р. в наслідок зради отамана Григор’єва большевики прорвали укр. фронт на лінії З. — Єлисаветград.


«Знання», наук.-популярний ілюстрований двотижневик, виходив у Харкові, згодом у Києві 1923 — 35; ред. А. Приходько, І. Немоловський.


Значковий товариш, чл. нижчої категорії Значного військ. товариства в гетьманській Україні, яка створилася в кін. 17 в. З. т. йшли в похід під «значком» полк., якому вони підлягали в адміністративному і суд. порядку, з тим, що були вилучені з-під сотенної адміністрації. До категорії З. т. зараховував полк., згодом Ген. Військ. Канцелярія; з 1734 кількість З. т. по полках була устійнена від 30 до 50 (разом 420).


Значко-Яворський Мелхиседек, світське ім’я Матвій (бл. 1716 — 1809), архимандрит з лубенського коз. роду, вихованець Київ. Академії, з 1753 ігумен Мотронинського манастиря, осередку правос. життя на півдні Київщини. Противник Унії, З.-Я. сприяв гайдамацькому рухові. Після Коліївщини переведений до Переяславського манастиря, згодом був настоятелем манастирів у Києві, Лубнях і на Глухівщині.

[Значко-Яворський Мелхиседек (* Лубні, Полтавщина — † Глухів). — Виправлення. Т. 11.]


Значне військове товариство, заг. назва осіб, приналежних до зверхнього стану на Гетьманщині в 17 — 18 вв.; спеціяльно стосується вона до тих чл. цього стану, які не мали постійних посад в держ. та військ. орг-ції й т. ч. не належали до військ. старшини. З. в. т. складалося з кол. реєстрових козаків, кол. укр. шляхтичів, що в укр.-поль. війнах стали на сторону козацтва, та заслужених козаків. В кін. 17 в. зформувалися дві категорії значних військ. товаришів — бунчукові (вища категорія), піднесені в цей стан гетьманськими універсалами, і значкові (нижча категорія), які одержували відзначення від полковників. На поч. 18 в. утворилася третя (сер.) категорія, т. зв. військ. товариші, що були безпосередньо підпорядковані Ген. Військ. Канцелярії.

Указом царського уряду 1734 визначено кількість значкових товаришів при полках, що штучно гальмувало розвиток укр. зверхнього стану. Це обмеження обходили тим, що була утворена категорія осіб, вилучених із заг.-коз. юрисдикції, т. зв. «асиґнованих у значкові товариші».

Правне становище З. в. т. полягало в обов’язку його членів виконувати військ. і адміністративні доручення держ. влади та нести військ. службу особисто чи виставляти за себе певну кількість озброєних козаків; привілеєм його було володіння населеними маєтностями з правом на частину праці їх населення. Значні військ. товариші брали участь в старшинських радах і тим самим в держ. законодавстві й були вилучені з-під звич. судівництва; бунчукові товариші були підсудні судові гетьмана, у 18 в. Ген. військ. судові; значкові товариші — судові полковника і полкової канцелярії. Із створенням шляхетських судів (земських і підкоморських) З. в. т. здобуває привілей судитися цими судами.

Об’єднавши в своїх рядах провідні елементи укр. суспільства, З. в. т. у 18 в. виявляє тенденцію перетворитися у замкнену і спадкову станову групу. 1768 р. ордер правителя Гетьманщини П. Румянцева виказує, що до значкових товаришів мають належати тільки діти З. в. т. і коз. старшини. 1785 ліквідується З. в. т. як укр. зверхній стан, а його членів — бунчукових і військ. товаришів зараховано до рос. дворянства. Лише частина із значкових товаришів одержала привілеї дворянства (див. також Бунчуковий товариш, Значковий товариш).

Література: Окіншевич Л. Значне військ. товариство в Україні-Гетьманщині 17 — 18 ст. Мюнхен 1948.

Л. О.


Зніт вузьколистий (Chamaenerium angustifolium Scop. = Epilobium angustifolium L.), багаторічна рослина з родини веслинуватих до 1,5 м заввишки, росте на лісових вирубах, по сухих піскових місцях на Поліссі й у лісостепу. Найліпший медонос. Листки використовують як сурогат чаю.


Зноб-Новгородське (I — 14), с. над р. Знобою, притокою Десни, на крайній півн. УССР; р. ц. Сумської обл.


Зноба Валентин (* 1929), скульптор у Києві, син Івана; працює перев. в ділянці іст. портрета («Кобзар Остап Вересай», 1954); ін. різьби: «На стадіоні» (1957), «Бокораш» (1957).

[Зноба Валентин (* Софіївка, Катеринославщина). — Виправлення. Т. 11.]


Зноба Іван (* 1903), скульптор у Дніпропетровському, працює в ділянці іст. портрета, гол. з сов. тематики; деякі різьби виконує спільно з сином Валентином (див.).

[Зноба Іван (1903, Новомиколаївка, Катеринославщина — 1990, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Зноско-Боровський Олександер (* 1908), композитор, родом з Києва, учень Л. Ревуцького; твори: симфонія «Київ», концерт для скрипки з оркестрою, квартет на укр. теми, твори для скрипки (соната, скерцо, п’єси).


Зноско-Боровський С. († 1899), поміщик у с. Берестнягах, Канівського пов., аматор-археолог; досліджував могили на Київщині й Полтавщині, зокрема скитські могили б. с. Аксютинець. Мав велику археологічну колекцію, яка по його смерті перейшла до Київ. міськ. музею.

[Зноско-Боровський Олександер (1908 — 1983, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Зобків Михайло (1864 — 1928), суддя, родом з Галичини, д. чл. НТШ; през. сенату при Вищому суді у Сараєві, доц. рим. і цивільного права ун-ту в Заґребі. Праці укр., сербо-хорв. й нім. мовами.

[Зобків Михайло († Мостар, Юґославія). — Виправлення. Т. 11.]


Зовнішня торгівля, заг. визначення для міжнар. обміну товарами і послугами; вона охоплює експорт, або вивіз, своїх товарів і послуг за кордон, імпорт, чи довіз, закордонних товарів і послуг та транзит або транспорт закордонних товарів через територію даної країни.

Княжа доба. Про З. т. України за княжих часів, зокрема з народами середземноморської культури, збереглося чимало слідів у формі археологічних знахідок; багато віків посередниками в З. т. України були грец. колонії навколо Чорного м. Обміном з населенням України цікавилися араби, як про це зустрічаємо згадки в їх джерелах з 7 — 8 вв. Міжнар. торгівля була важливим фактором розвитку і основою сили Київ. Держави, що на її території схрещувалися шляхи, які сполучали Азію з Сер. Европою і Чорне м. з Балтицьким.

З. т. була підставою княжих фінансів, тому князі й дбали про забезпечення торг. шляхів; в інтересах З. т. вони вели війни й договорювалися з сусідами, як про це свідчать договори з греками з 907, 911, 944 і пізніші воєнні походи та договори князів — Святослава Завойовника й Ярослава Мудрого. Купці з бояр і міщан, які вели З. т., — це вища суспільна верства з великим політ. впливом. Чужоземних купців («гостей») пильно охороняло руське право. Вони мали свої окремі ринки, про які збереглися сліди в назвах деяких частин і вулиць. міст Києва, Галича, Львова й ін. Княже право реґулювало торг. кредит, відсотки, справи, зв’язані з спадщиною, тощо. Напр., коли збанкрутував чи вмер якийсь купець, а в його операціях були гроші чужоземних і місц. купців чи навіть самого князя (бо князі часто брали участь в торгівлі і самі вели торг. операції), право вимагало насамперед задоволення інтересів князя, далі чужоземних купців-кредиторів і пізніше місц. купців.

З Києва на всі сторони виходили, крім Дніпрового водного шляху, і караванні шляхи, зокрема Солоний — на зах. і Залозний — на півд. схід. Морська торгівля 10 — 11 вв. зосереджувалася в пристані Олеш’ї при гирлі Дніпра (б. нинішнього Херсону). Звідси плили руські кораблі з хутрами, воском, рідше збіжжям й ін. с.-г. продуктами до гирла Дунаю, попри Білгород, Кілію, Варну до Константинополя чи в протилежний бік через Херсонес (Корсунь) і Сурож, через Тану і Тмуторокань Озівським м., а далі до Ітиля в Хозарії, гол. центру сх. торгівлі над Хоросанським (Каспійським) м., а звідти іноді й далі до Месопотамії, Персії й Єгипту. Руські купці привозили до своїх складів в Олеш’ї і подніпровських городах орієнтальні товари: шовки — паволоки, килими, тонкі сукна й полотна, металеві вироби, ювелірні прикраси, зброю, вино, коріння тощо. Київ посередничав в доставі орієнтальних товарів на зах. та північ до Новгорода Великого та до складів руських купців на о. Ґотлянд (Балтицьке м.).

В 11 — 12 вв. напади кочовиків, особливо половців, ослабили півд.-сх. торгівлю, врешті в 13 в. татари надовго припинили її. Тоді посередництво в орієнтальній торгівлі перейняли італ. колонії над Чорним м. і в Криму. Після занепаду Києва Гал.-Волинська Держава намагалася втримувати контакт з Чорним м. Дністровим шляхом та шукала нових шляхів через Львів і Холм, на Литву й Польщу, до Балтицького м.

Лит.-поль. доба. На поч. 15 в., коли була усунена тат. загроза й на місці пізнішої Одеси, в т. зв. Хаджибейській затоці, постала нова пристань, були намагання відновити чорноморську торгівлю. Але коли на Чорному м. запанували турки і їхні васали татари засіли в Криму, торгівля України з чорноморським побережжям занепала.

В 16 — 17 вв. гол. напрям З. т. України скерувався до Ґданську або через Краків і Вроцлав на захід. Магнати й шляхта, поширюючи фільваркове госп-во, вивозили на зах.-евр. ринки пшеницю, частіше перероблені с.-г. і ліс. продукти: горілку, мед, віск, лій, прядиво, поташ, смолу.

В добу коз. держави гетьманська влада надає більше свободи містам в їх зовн.-торг. стосунках, зростає торгівля Стародуба, Ніжена, Полтави та ін. міст. В З. т. брали активну участь старшина й манастирі. Орг-ція фінансів коз. держави спиралася значною мірою на прибутки з «індукти і евекти» (митні побори з довозу й вивозу). В договорах України з Туреччиною й Кримом помітні намагання гетьманів відновити чорноморську торгівлю. Також цікаві спроби меркантильної політики за гетьманування Хмельницького, Дорошенка і особливо Мазепи, як напр., скасування внутр. митниць. і запровадження єдиної зовн. лінії митниць, держ. заохочування і допомога в орг-ції пром. закладів в старшинських і манастирських маєтках. Жваві були торг. взаємини Гетьманщини з Кеніґсберґом, Ґданськом, Вроцлавом і Ляйпціґом, з дунайсько-балканськими країнами, згодом з Московщиною й кавказько-каспійськими країнами. Вивозили з України продукти сіль. госп-ва, тютюн, горілку, прядиво, вовну, салітру, поташ, скляні вироби тощо. Довозилися різні пром. вироби, зокрема текстильні й металеві, вина, коріння тощо Запоріжжя також ширило торг. зносини з Кримом, Туреччиною, балканськими країнами.

Після поразки Карла XII й Мазепи під Полтавою 1709 р. цар Петро I і його наслідники щораз посилюють тиск моск. колоніяльної політики на Україні. Вони примушували укр. купців міняти звичні їм напрями торг. зносин із Заходом, скеровуючи торг. рух з України в бік Петербурґу, Риги, Москви й Архангельську, запроваджували систему держ. монополії на т. зв. «заповідні товари», обмежували, а іноді й цілком забороняли експортний та імпортний торг з Зах. Европою, намагаючися перетворити Україну на постачальника потрібної для моск. пром-сти сировини й споживача моск. пром. виробів. На Україну напливають моск. купці, які часто були «відкупниками» митних поборів. З. т. укр. купців, крім ін. перешкод на форпостах-митницях, утруднював заведений царським урядом пашпортний примус і заборона вивозу грошей, за винятком мідяних.

І. Витанович

З. т. перед 1917 р. Інкорпорація укр. земель Рос. Імперією дуже обмежила торг. зв’язки із Зах. Европою, і натомість привела до поширення екон. стосунків з Московщиною, чому великою мірою сприяла екон. політика рос. уряду, яскравим виявом якої був митний тариф 1822 р. Проте, в наслідок колонізації чорноморсько-озівського побережжя, побудови портів (Одеса, Херсон, Миколаїв) і залізниць, продукти укр. нар. госп-ва знову здобули вихід до Зах. Европи.

Перед першою світовою війною гол. масу укр. вивозу (з 9 кол. губ. Рос. Імперії) складали продукти сіль. госп-ва і с.-г. пром-сти (85,5%, в тому ч. збіжжя — 32,5%, цукор — 28%, борошно — 14%). За кордон Рос. Імперії в основному йшло збіжжя (до 70%), решта припадала на ін. с.-г. продукти, натомість до ін. частин Росії йшли перев. продукти с.-г. промсти, гол. цукор (до 50%) і борошно (18%) та метали і вироби з металів (20%). Довіз до України складався здебільша з готових пром. виробів, при чому на першому місці стояли текстильні вироби (40%), далі нафта і нафтові продукти (7,2%), дерево, риба. Текстильні вироби йшли майже виключно з центр. Росії, і в її довозі на Україну вони становили 52%, натомість в закордонному довозі перше місце посідали машини й металеві вироби (28%) і колоніяльні товари (26%). Розміри З. т. України видно з таблиці (пересічно за 1909 — 11 pp.) в млн карб.:

Увесь вивіз — 790,0

В тому ч.:

Вивіз за кордони Росії — 363,7

Вивіз до Росії — 426,3

Увесь довіз — 467,0

В тому ч.:

Довіз із-за кордону — 106,0

Довіз з Росії — 361,0

Ця таблиця показує, що 1) Україна приблизно на 3/4 довозила товари з ін. частин Росії, натомість вивіз розподілявся приблизно нарівно між закордоном і Росією; 2) Україна мала активний торг. балянс, при чому активне сальдо складалося перев. за рахунок товарообміну з закордоном. Це активне сальдо, гол. з вивозу укр. хліба, йшло на покриття пасивних позицій заг.-рос. розрахункового балянсу.

Назагал бракує даних щодо зовн. товарообороту укр. земель під Австро-Угорщиною. Деякі дослідники (К. Коберський) припускають, що товарооборот Галичини був в основному вирівняний. За межі Галичини йшли такі товари: нафта, дерево, рогата худоба, масло, яйця. Натомість Галичина довозила пром. вироби, а також збіжжя. Докладніше див. ЕУ I., стор. 1104 — 07.

Часи укр. державности 1917 — 20. Війна 1914 — 17 pp. обірвала торг. зв’язки України з закордоном, зате збільшився вивіз укр. продуктів до ін. частин Рос. Імперії. Донецьке кам’яне вугілля, яке до цього часу споживалося майже виключно в межах України, почали вивозити до центр. Росії і Петрограду, що до цього часу користувався англ. вугіллям. Революція і укр.-рос. війна 1918 — 20 рр не могли сприяти розвиткові З. т. Лише за гетьманату Україна провадила більш-менш реґулярну З. т. з Доном, Кримом, Кубанню, Грузією. З Всевеликим Військом. Донським був підписаний спеціяльний договір про спільне упорядкування справ, що стосуються Донецького басейну. В жовтні 1918 р. була підписана екон.-торг. конвенція з Румунією, а 5. 12. 1918, вже за Директорії, торг. договір з Грузією. Були спроби нав’язати торг. стосунки з Сов. Росією, але фактично товарообмін з нею налагодився в незначному розмірі. Дещо жвавішими були торг. стосунки з Німеччиною й Австро-Угорщиною. На підставі Берестейського договору було підписано ряд конвенцій, які встановлювали континґенти належних до обміну товарів, як і співвідношення між карбованцем та маркою і короною. Залишено в силі заг. рос. митний тариф з 1903 р. та рос.-нім. договір про торгівлю і мореплавство з 1894 і 1904 pp. й аналогічний договір з Австро-Угорщиною з 1906 р. (з деякими змінами). Дійсність, однак, далеко не виправдала сподівань, що покладали на ці угоди обидві сторони. Україна не змогла постачити 60 млн пудів с.-г. продуктів, визначених угодою; ще менше дали взамін обидві центр. держави.

Для справ З. т. за Ценр. Ради було створено Держ. комісію для товарообміну, яка за гетьманату була перетворена на Комітет для З. т. при Мін-ві Торгу і Пром-сти.

Є. Ґловінський


З. т . УССР. В СССР запроваджена держ. монополія З. т. В 1919 р. в УССР був свій Наркомат З. т., але на підставі договору з 28. 12. 1920 торгівля між УССР і РСФСР стала вважатися внутр. торгівлею, а З. т. УССР з рештою світу, крім сов. республік, перейшла під формальну зверхність об’єднаного наркомату З. т. РСФСР. З. т. в УССР керував Укрзовнторг, що був автономним відділом наркомату З. т. РСФСР, але мав право безпосередніх торг. зв’язків із закордоном і свої, окремі від РСФСР, торг. представництва в 9 евр. державах. Із створенням СССР у 1923 р. апарат Укрзовнторгу за кордоном був злитий з апаратом союзних торг. представництв, а в УССР — підпорядкований Уповноваженому наркомату З. т. СССР, що був чл. Раднаркому УССР і підлягав подвійному контролеві — Москви і Харкова. З 1937 р. він перестав належати до уряду УОСР, і т. ч. цей останній втратив всякий стосунок до З. т. УССР. У 1958 р. уповноваженого союзного мін-ва З. т. знову введено до складу уряду УССР, хоч окремого мін-ва З. т. в УССР і далі немає.

З. т. УССР впродовж 1921 — 30 pp. вели кілька підприємств, гол. серед них Укрдержторг, Вукоопспілка, Хлібопродукт, Держбанк та пром. трести; існували також дві держ. імпортні контори — «Укртехімпорт» та «Укрторгімпорт». Торговельні операції цих підприємств контролював Укрзовнторг, а пізніше — Уповноважений нар. комісаріяту З. т. СССР по УССР, але ці підприємства мали чимало автономії в своїй діяльності. Від 1930-их pp. і донині З. т. УССР провадиться виключно через централізовані союзні експортно-імпортні підприємства в Москві, тільки 1956 р. створено контору «Укркнигоекспорт». Через централізацію фінансових розрахунків у Москві і штучну оцінку чужої валюти, в якій ведеться вся З. т. СССР, увесь зиск із З. т. УССР залишається в держ. скарбниці СССР.

Неповні дані про З. т. України є тільки по 1934 р. Участь УССР в З. т. всього СССР становила 1934 р. — як і до першої світової війни — 25% вивозу всього СССР, натомість дещо збільшився довіз України — з 11% до 16%. Значно змінилося співвідношення між товарооборотом із закордоном і іншими частинами СССР: майже 9/10 З. т. УССР припадає в 1930-их pp. на РСФСР; ледве 1/10 на країни поза межами СССР, тепер дещо більше. Експорт УССР поза СССР становив 1936 р. 339 млн карб. (поточних цін), 1950 р. — 1 701, 1956 — 3 675; числа імпорту: 216. 929, 2 305; балянс: +123, +772, + 1 370 (числа приблизні).

Значних змін зазнала структура товарообміну. В вивозі зменшилась участь с.-г. продуктів до 30%, натомість зросла участь гірничих продуктів (вугілля, руда) і металів та металевих виробів. В 1950-их pp. 3/4 укр. експорту йшло до країн «нар. демократії». Від експорту укр. залізної руди й коксу цілком залежить металюрґія Угорщини й Румунії, а в чималій мірі також і Польщі та Чехо-Словаччини. Укр. трактори й с.-г. машини вивозять до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехо-Словаччини. Взамін з Румунії Україна одержує нафтопродукти, з Угорщини — боксити, з Польщі й Болгарії — кольорові метали, з Чехо-Словаччини — електромотори й ін. машини. Бл. 300 млн карб. експорту УССР в 1956 р. припадало на Китай; туди з України вивозяться вироби важкого машинобудування, пром. устаткування, вугільні комбайни, металообробні варстати й ін. З країнами поза сов. бльоком З. т. України мало розвинена. Однак донецький антрацит експортується до Франції, Італії, країн Бенелюксу, чавун — до Великобрітанії; до країн Близького Сходу вивозиться зерно, трактори, пром. устаткування, а ввозиться звідти бавовна, шовк, півд. овочі. Останнім часом пром. підприємства УССР стали виконувати замовлення з Індії.

Проте гол. вага З. т. УССР лежить у внутр. товарообороті СССР, насамперед з РСФСР. Поскільки на Україні, попри зріст обробної пром-сти в післявоєнний час, і далі переважає ще пром-сть видобувна чи первинної обробки сировини, УССР продовжує вивозити до Росії цю сировину й півфабрикати, а з Росії довозить готові вироби. З с.-г. продуктів і їх перетворів УССР вивозить до ін. частин СССР, гол. до РСФСР, цукор і зернові продукти; з сировини — вугілля, залізну і манґанову руди; з півфабрикатів — метали та в меншій мірі продукти машинобудування. УССР привозить з сировини — нафту й дерево; з харчових продуктів насамперед рибу; найбільшу позицію в рос. імпорті становлять текстильні вироби, різні машини, металеві вироби широкого вжитку й ін. готові вироби. Така структура З. т. з Росією для України є невигідною і вже здавна ненормальною, поскільки укр. пром-сть вже давно є на такому високому щаблі розвитку, коли, при дещо більшій розбудові машинобудів. пром-сти, вона могла б сама переробити свою сировину. В наслідок децентралізації плянування й управління пром-стю в 1957 р. кооперування підприємств і раднаргоспів з межах УССР почало дещо зростати, а штучна їх спеціялізація й обмін з Росією — зменшуватися.

Про балянс З. т. УССР з РСФСР і рештою СССР в грошовому обрахунку немає ніяких даних; однак, він може бути для України дефіцитним, тому що Україна імпортує перев. готові вироби, за які мусить платити більше, ніж дістає від Росії за свої товари, що є в більшості сировиною й півфабрикатами. Найбільш дефіцитною для УОСР є торгівля хлібом й ін. с.-г. продуктами, які заготовляються на Україні за низькими примусовими цінами (див. Заготівлі сільсько-госп. продуктів) союзними заготівельними огр-ціями, а продаються в Росії за кілька разів вищими. (Див. також Торгівля, Мито, Транспорт, Ціни та ЕУ I, стор. 1104 — 07).

В. Голубничий

Література. Величко Г. Політ. і торг. взаємини Руси й Візантії, ЗНТШ. Л. 1897; Грушевський М. Іст. України-Руси, I, III, VI. К.-Л. 1898 — 1907; Крип’якевич І. Матеріяли до іст. торгівлі Львова, ЗНТШ LXV. Л. 1905; Jabłonowski A. Handel Ukrainy w XVI st., Pisma V. 1910; Джиджора І. Екон. політика рос. правительства. ЗНТШ, тт. XCVIII, CI, CIII, CV. Л. 1910 — 11; Укрвнешторг при Совнаркоме УССР. Сборник статей по вопросам внешней торговли и экономики 1917 — 22. Х. 1922; Копорский А. Торговый баланс Украины в 1913 г. Х. 1923; Кривченко Г. Внешняя торговля Украины в настоящее время и до войны. К. 1923; Статті І. Браславського, В. Введенського, М. Горна, М. Чернова, Я. Шамраєвського й ін. в ж. Хозяйство Украины (Господарство України). Х. 1924 — 30; Слабченко М. Матеріяли до екон.-соц. іст. України 19 ст., I — II. О. 1925 — 27; Оглоблин О. Транзитний торг України в першій пол. 19 ст. К. 1927; Тищенко М. Нариси іст. торгівлі Лівобережної України з Кримом в 18 ст., Іст.-Геогр. Зб. II. К. 1928; Дубровський В. До питання про міжнар. торгівлю України в першій пол. 18 ст. ЗІФВ УАН, XXVII. К. 1931; Олянчин Д. До іст. торгівлі Руси-України з Балтикою... Записки ЧСВВ, VI, 1 — 2. Жовква 1932; Коберський К. Україна в світовому госп-ві. Прага 1933; Внешняя торговля СССР за первую пятилетку. Статистический обзор. М. 1933; Кубійович В. Географія українських й сумежних земель. Кр.-Л. 1943; Holubnychy V. The Industrial Output of the Ukraine 1913 — 1956. Мюнхен 1957.


Зограф Олександер (1889 — 1942), археолог, дослідник античних монет, гол. в півд. Україні, «Античные моменти» (1941).

[Зограф Олександер (* Москва — † Ленінград), рос. археолог; „Античные монеты“ (1951). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.