[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 840-850.]

Попередня     Головна     Наступна

Зоз Іван (* 1903), фльорист-систематик та ботаніко-географ, доц. високих шкіл у Харкові; вивчав фльору України, м. ін. боліт і плавень; бл. 30 друкованих праць.

Зозулинці (Orchis L.), багаторічні бульбисті рослини з родини зозулинцюватих. На Україні бл. 15 видів, ростуть здебільша в лісах (на луках, де переважають вогкуваті ґрунти). Багато з них декоративні, деякі лікувальні (O. morio, O. piramidalis, O. mascula, O. militaris), їстивні (O. latifolia L.).

Зозуля (Cuculus canorus L.), перелітний птах, поширений по лісах всієї України, довж. бл. 35 см, вага бл. 100 гр; корисна, бо годується комахами та їхньою гусінню.

Зозуля Яків (* 1893), правник, публіцист, діяч УПСР, чл. Укр. Центр. Ради, адвокат на Закарпатті, чл. правничої комісії при карпато-укр.. уряді 1938 — 39; з 1943 проф. Укр. Техн.-Госп. Ін-ту, а з 1954 Укр. Техн. Ін-ту в Нью-Йорку. Праці про фінанси України та публіцистичні статті.

[Зозуля Яків (1893, Лебедин, Харківщина — 1984, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Золота Балка, с. Ново-Воронцовського р-ну, Херсонської обл. Тут було досліджуване поселення з часу бл. народження Хр. (М. Вязьмітіна, 1951 — 55). Один з важливих виробничих і торг. центрів на нижньому Подніпров’ї. Виявлено залишки виробництва заліза, кам’яних житлових споруд і будівель, що були частинно складами для товарів; докази торг. зв’язків з Ольвією та Кримом.

Золота Бистриця, див. Бистриця Золота і Бистриця.

Золота грамота, нар. назва леґендарної грамоти, виданої нібито Катериною II на підтримку селян під час гайдамацького повстання 1768 на Правобережній Україні і зверненої проти поляків і жидів.

«Золота Грамота до Селянського Народу», відозва поль. повстанського уряду 1863, укр. і поль. мовами, до селян Правобережної України із закликом підтримати поль. повстання. Ін. подібний документ, опублікований тільки укр. мовою, називався «Грамота Сельському Народу».

«Золота Леґенда», зб. житій та леґенд, складена бл. 1270 р. (не пізніше 1288) Яковом де Воражін (de Voragine). Матеріял зібрано некритично. Популярна на Заході, на Україні відома в 17 — 18 вв., частково вплинула на укр. агіографічну літературу тих часів.

Золота Липа, ліва подільська притока Дністра, 125 км довж., сточище — 1 310 км²; 1915 — 16 на лінії З. Л. важкі бої між рос. і нім. та австро-угор. арміями і УСС; в червні-липні 1919 укр.-поль. бої.

Золота могила (Алтин-оба), величезна могила б. Керчі в Криму; 21 м заввишки, з кам’яним облицюванням ззовні та трьома поховальними коморами з круглим уступчастим склепінням і коридором. З. м. — величава будів. споруда доби розквіту Боспорського царства бл. 4 в. до Хр. В ній було поховання місц. вельможі, пограбоване ще в старовину. Донині зберігається лише частина кам’яної обкладки могильного насипу.

Золота могила (також Золотий курган), могила бронзової доби б. Симферополя, на насипу якої було пізніше поховання скитського воїна з багатим вирядом: золота нашийна гривня й ґудзики, рештки панциря із залізних лусок, залізний меч, бронзові наконечники стріл, бронзові бляхи із зображенням орлів, ґрифонів та левиці. Поховання належить до 5 в. до Хр.

Золота Орда, частина монгольсько-тат. імперії в 13 — 15 вв. над Волгою із столицею Сарай, збудованою Батиєм, до складу якої входили також залежні руські князівства на окремих правах. З. О. занепала в 1480 p., на її місці утворилися царства Казанське «і Астраханське. Від З. О. відірвалася Орда Кримська, що грала В 16 і 17 вв. велику ролю в іст. України (див. також Татари).

Золотаренки, коз. рід з Корсуня, згодом переселилися до Ніжена. Найбільш відомі З.: брати Василь (див.) і Іван (див.); їх сестра Ганна (в чернецтві Анастасія), третя дружина (з 1651) Б. Хмельницького; Остап З. (Васютенко), син Василя, кошовий отаман Запоріжжя (1667), полк. ніженський (1669 — 70).

Золотаренко Василь, ніженський полк. (1655 — 56, 1659 — 63), грав видатну ролю в повстанні проти гетьмана Виговського (1659). Чекаючи на прихід кн. Трубецького до Ніжена, З. разом з Сомком утримав Лівобережжя під Москвою. Бажаючи стати гетьманом, З. заздрив наказному гетьманові Сомкові і посилав на нього доноси цареві. Але новий гетьман Брюховецький наказав після Чорної Ради 1663 стратити З.

[Золотаренко Василь (? — 1663, Борзна, Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]

Золотаренко Євген (* 1891), драматичний актор і режисер. Працював у театрі ім. Заньковецької (1922 — 26). Тепер у Полтавському обл. муз.-драматичному театрі ім. М. Гоголя. Кращі ролі: Шельменко, Возний («Наталка-Полтавка»), Лейба («Гайдамаки»), Бен-Акиба («Урієль Акоста») та ін.

[Золотаренко Євген (1889, Кобеляки, Полтавщина — 1955, Полтава). — Виправлення. Т. 11.]

Золотаренко Іван, брат Василя, ніженський полк. (1653 — 56), наказний гетьман; 1654 був висланий на чолі 20-тисячного коз. корпусу під Смоленськ, куди прийшло моск. військо під проводом царя Олексія Михайловича. Більша частина Литви опинилася в руках росіян, а З. зайняв півд. Білорусь, організувавши в ній коз. лад. З цього приводу виник у З. конфлікт з Москвою, яка також мала претенсії на цю країну. З. був убитий при облозі Старого Бихова.

[Золотаренко Іван (? — 1655, Старий Бихов, Білорусь), ніженський полк. (1652 — 55). — Виправлення. Т. 11.]

Золотарьов Василь (* 1873), композитор рос. походження, проф. Одеської Консерваторії (1924 — 26), Муз. Драм. Інту в Києві (1926 — 30); частина творів зв’язана з укр. тематикою: опера «Хвесько Андибер» на лібретто М. Рильського, «Шевченківська сюїта» для хору й оркестри, твори для фортепіяна, дитячі п’єси, увертюра на укр. теми.

[Золотарьов Василь (1872, Таганріг — 1964, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Золотарьов Олександер (* 1880), жид. діяч на Україні з партії «Бунду», чл. Укр. Центр. Ради, на поч. 1918 держ. контролер; згодом перейшов до КП(б)У; в 1930-их pp. репресований.

Золоте (V — 19), м. Попаснянського р-ну Луганської обл.; кам’яновугільна пром-сть.

Золотий Потік (V — 6), кол. м-ко, на півд.-зах. Поділлі, нині с., р. ц. Тернопільської обл.; руїни замка з 18 в.

Золоті Ворота, гол. брама, збудована Ярославом Мудрим 1037 з цегли і каменю в міськ. укріпленнях Києва на півд. зах. міста. Будова складалася з двох ярусів: башти з проїзними ворітьми (прогін, проїзду мав 7,5 м шир.) і невеликої Благовіщенської церкви, що стояла на воротях; ворота були покриті позолоченою бляхою, звідки, мабуть, і назва; З. В. зруйновані татарами 1240. Під час будування рос. фортифікаційних споруд в сер. 18 в. З. В. були засипані землею. Руїни, відкриті 1832, збереглися донині; цінна пам’ятка давньоукр. архітектури. На зразок київ. З. В. збудував подібні ворота 1164 А. Боголюбський у Володимирі над Клязьмою.

Золотник, давня одиниця ваги за княжих часів (10 в.), що відповідає 4,3 гр. Див. також Міри.

Золотники (IV — 6), с. над р. Стрипою на Зах. Поділлі; р. ц. Тернопільської обл.

Золотництво, див. Ювелірство.

Золотницький Василь (* 1741 — дата смерти невідома), укр. богословсько-філос. письм. Вчився в Київ. Академії та Моск. Ун-ті; працював як перекладач (м. ін. Сенеки); представник укр. шляхти в Комісії Катерини II (1767), пізніше старшина пікінерського війська на Україні. Крім перекладів, написав кілька компілятивних трактатів з етики, про безсмертя душі та природне право.

[Золотницький Володимир (також Василь) (1741 — 96). — Виправлення. Т. 11.]

Золотницький Ілля (1870 — 1930), суддя, родом з Полтавщини; з 1918 гол. Вищого Військ. Суду в ранзі полк., пізніше керуючий Гол. Управлінням Місць Замкнення і 1920 товариш мін. юстиції; на еміґрації у Варшаві — гром. діяч.

[Золотницький Ілля († Варшава). — Виправлення. Т. 11.]

Золотов Григорій, маляр і графік 1920-их pp., викладач друкарської школи В. Кульженка в Києві; ікони, книжкова графіка, рисунки до укр. грошей (10 і 1000 карб.).

[Золотов Григорій (1882, Перше Плесно, Воронізька губ. — 1960, Павлоград, Дніпропетровська обл.). — Виправлення. Т. 11.]

Золотоверхий Михайлівський манастир у Києві, див. Михайлівський Золотоверхий манастир.

Золотомушка жовточуба (Regulus regulus L.), маленький птах (довж. тіла до 10 см, вага до 6 гр) з ряду горобиних, поширений гол. в лісостепу України. Зрідка зустрічається З. червоночуба (Regulus ignicapillus Temm.).

Золотоноша (IV — 13), м. на Придніпровській низовині, р. ц. Черкаської обл., 13 000 меш. (1933 p.; 1860 — 7 200, 1897 — 8 700); мех. зав., харчова промсть, обробка конопель, м’яти, с.-г. технікум. З. вперше згадується 1570 p.; за поль.-лит. часів належала кн. Вишневецьким, які збудували в З. замок; за Гетьманщини сотенне м-ко Переяславського полку; пізніше пов. м. Полтавської губ. хліборобсько-ремісничо-торг. значення.

Золотоношка, ліва притока сер. Дніпра, довж. — 90 км, сточище — 1 260 км².

Золототисячник, центурія, жарка (Erythraea centaurium L. Pers. = Centaurium umbellatum Gilib.), дворічна рослина з родини тирличуватих з рожевими квітками, росте на лісових луках і в рідких чагарниках. Важлива лікувальна рослина, що має глюкозиди, еритаврин й еритроцентаврин, алькальоїд еритроцин й ін. В медицині вживають при шлункових захворюваннях для збільшення апетиту й поліпшення травлення; раніше використовували на ліки проти малярії.

Золотча, урочище на лівому березі Дніпра проти Києва. Місце наради укр. князів 1101 p., де обговорювали гол. справу спільного походу на половців.

Золочів (IV — 5), м. обл. підпорядкування на верхів’ях р. Бугу, на місці виходу на Подільську височину; р. ц. Львівської обл., до другої світової війни пов. м., 11 000 меш. (1956); осередок буровугільного р-ну, розвинена харч. пром-сть. З. відомий з 15 в. як оборонне м.; замок з поч. 16 в., церква св. Миколая з кін. 16 в. і парохіяльна церква з поч. 17 в. З. був відомий з другої пол. 16 в. ярмарками.

Золочів (III — 16), с. м. т. на півд. Слобожанщині над р. Уди, р. ц. Харківської обл.; цукрова і спиртова пром-сть, цегельня. З. заснований 1677 козаками з Правобережжя.

Золочівська (4) бриґада УГА. постала з групи «Схід», вславилася боями під Підгайчиками (б. Теребовлі), Поморянами, Гологорами, Білобожницею, під Проскуровом, Старокостянтиновом і Шепетівкою; восени 1919 перейшла на фронт проти Денікіна, весною 1920 повернулася на поль. фронт. Командири: полк. С. Чмелик, майор К. Лясковський, сотн. С. Шухевич і Б. Шашкевич, начальник штабу сотн. О. Демчук.

«Золочівське Слово», інформаційна газ., виходила двічі на тиждень в Золочеві 1918 — 19; ред. М. Голубець.

Зоогеографія, див. Зоологія і Тваринництво.

Зоологічні сади, з. парки, зоопарки, сади, в яких тримають диких, рідше домашніх тварин для ознайомлення широких кіл населення з тваринним світом та для н.-д. цілей; звичайно це також місце відпочинку. На Україні існують (крім зоопарку в заповіднику Асканія Нова) великі З. с: в Києві (з 1908 p., найбільший З. с. України з багатим рельєфом) і в Харкові (з 1896), менші в Миколаєві (з 1901), Одесі (з 1936), Дніпропетровському та наймолодший у Львові. В Севастополі й Одесі є морські акваріюми.

Зоологія, система наук, які вивчають тваринний світ з різних поглядів: морфологія вивчає будову тварин (макроскопову — описова анатомія, мікроскопову — гістологія, будову клітин — цитологія); систематика описує і клясифікує тварин у певні природні систематичні категорії; палеонтологія — досліджує вимерлі тварини. Життєві функції органів тварин та життєві прояви організму вивчає фізіологія, розмноження та зародковий і післязародковий розвиток організму — ембріологія й розвиткова механіка, спадковість — генетика. Тварину як частину цілости природи розглядає екологія (взаємовідносини тварин з оточенням), зоогеографія (закономірності поширення тварин на земній кулі), філогенія й еволюція (історія, розвиток життя, походження й розвиток тварин). Великий зв’язок тварин з життям і діяльністю людини витворили окремі дисципліни ужиткової (прикладної) З. (лісову, с.-г., рибальську, мисливську, техн., медичну). Межові проблеми філософії й психології розглядають теоретична З. і психологія тварин. Окремі тваринні групи досліджують: протозоологія (найпростіші одноклітинні організми), гельмінтологія (черви), малакозоологія (м’якуни), ентомологія (комахи), іхтіологія (риби), орнітологія (птахи) і т. д.

Перші описи природи України античними географами, а в часи раннього середньовіччя візант. й араб. подорожниками (див. Географія) дають багато матеріялу про тварин України. Літописи княжої доби згадують численних диких тварин, що складали тодішню фавну (тур, зубр, лось, олень, сарна, вепр, ведмідь, рись, лис, бобер, горностай, видра, лебідь, журавель, тетерук, рябчик, перепілка й ін.), звичайно, об’єкти мисливства. Зоол. відомості тоді черпали з «Фізіолога», «Шестоднева», «Толкової Палеї» чи з Арістотеля й ін. Малюнки деяких тварин знаходимо на стінах Софійського собору, а раніше на викопаних вазах чи ін. посуді. Багато згадок про тваринний світ України зустрічаємо в ітинерарах чи мемуарах різних зах.-евр. подорожників з 13 по 18 в. (див. Географія). Цінними для 18 в. є праці Ґ. Жончинського, Г. Юнкера, Ф. Германа, Б. Гакета (про Карпати) й ін. з багатим природознавчим матеріялом для Зах. України. Під впливом «фізіократів» помітний (у 18 в.) у Київ. Могилянській Академії деякий розвиток природознавчих наук; вихованцями Могилянської Академії були природознавці: Антін Прокопович-Антонський (1762 — 1848), пасічник Петро Прокопович (1775 — 1850), М. Тереховський, проф. Петербурзького Ун-ту та ін.

В кін. 18 в. почалися систематичні дослідження природи України, які провадилися з доручення влади, насамперед експедиції Рос. Академії Наук. Праці цього періоду стояли під впливом К. Ліннея і мали здебільша фавністичний характер та намагалися подати перелік фавни досліджуваних земель. Праці акад. С. Ґмеліна, І. Ґюльденштедта та П. Палласа дають багато цінного матеріялу про тварин України, зокрема степ. Криму й Кавказу. Зах. частини вивчали в перш. пол. 19 в. проф. Крем’янецького ліцею А. Анджейовський і В. Бессер, пізніше проф. Київського Ун-ту, Ф. Бауер, К. Ейхвальд, А. Бегр, А. Демідов, Й. Блязіюс, Ґ. Бельке й ін.

Всебічний наук. підхід до різнорідних зоол. проблем — на зах. зразок — виробився із створенням ун-тів на Україні. Спершу помітний фавністичний підхід згодом поступився місцем ін. новішим напрямам. У Київському Ун-ті в дослідженні фавни України багато зробив К. Кесслер (1815 — 81) — праці про птахів Київщини, амфібій, рептилій, риб. З катедри Київ Ун-ту вийшли світового значення праці ембріолога і фізіолога О. Ковалевського (1840 — 1901), згодом проф. Одеського й Петербурзького ун-тів, ініціятора заснування морської гідробіол. станції у Севастополі 1871 (праці про розвиток ланцетника, акул, черви, яєць Стернаспіс й ін.), в Києві працювали в ділянці ембріології К. Румшевич (ембріологія розвитку ока) і М. Бобрецький (ембріологія безхребетних; видав перший повний університетський курс З.), в ділянці анатомії — В. Бец, гістології — Л. Артемовський (гістологія кістного мозку), фізіології — О. Вальтер (експериментальне вивчення симпатичних нервів, реґулюючих кровообіг); над нижчими морськими тваринами працював А. Коротнів, що організував (1863) у Вільфранш (Франція) біол. станцію Київ. Ун-ту; над найпростішими — С. Кушакевич та ін. В Харківському Ун-ті І. Криницький досліджував давуків, птахів й ін. тварин України, О. Чернай — фавну Харківщини й півд.-сх. України; з його школи вийшли гістолог-ембріолог О. Масловський, славнозвісний І. Мечніков, що працював в Одесі, а пізніше в Парижі, диптеролог В. Ярошевський, гістолог В. Райнгардт, паразитолог П. Степанів та ін. В Харкові працювали також фізіологи В. Данилевський, М. Білецький, І. Калиниченко, О. Никольський (1858 — 1940), що вивчав риби, амфібії та рептилії України і Росії; П. Сушкін залишив низку праць з орнітології та зоогеографії, Н. Сомов про птахів Харківщини, Т. Тимофіїв про немертини Севастопільської затоки. Одеський Ун-т присвятив багато уваги дослідам Чорного м. й лиманів (див. Чорне м.), при чому гол. ролю відіграла його морська біол. станція; О. Нордман залишив цінні спостереження над фавною Чорного м., В. Шманкевич — з експериментальної З.; розвиток риб, сальп досліджував ембріолог В. Заленський (відкрив фолікулярне пупкування); ссавців степ. зони і Криму та риб досліджував О. Браунер (1857 — 1941), орнітофавну — Б. Вальх, І. Подушкін, Г. Боровіков й ін.

Окрему ролю в розвиткові З. на Україні відограли природознавчі т-ва, засновані в 1869 — 70 pp. при ун-тах, що в своїх працях присвячували багато місця вивченню фавни України; м. ін. Київ. Т-во спричинилося до заснування Дніпровської біол. станції (1909), Харківське Т-во заснувало гідробіол. станцію на Дінці (1912), а Одеське Т-во досліджувало фавну Чорного м. й лиманів.

На Зах. Укр. Землях зоол. досліди зосереджувалися б. Львівського Ун-ту, в другій пол. 19 в. також у Природничому Музеї графа В. Дідушицького у Львові та в Т-ві Природників ім. Коперніка; з кін. 19 в. укр. дослідники гуртувалися в Математично-Природописно-Лікарській Секції НТШ у Львові, згодом також в його фізіографічній Комісії й Природничому Музеї. Серед перших дослідників переважав фавністичний напрям; фавну хребетних Галичини й Буковини досліджував А. Завадський (1798 — 1868), риби — проф. Львівського Ун-ту Р. Кнер, але вже їхні продовжувачі звертали увагу на ін. ділянки З. ПІ. Сирський (1829 — 82) досліджував органи розмноження вугра («орган Сирського»), в 1900-их pp. Б. Дибовський дав морфологічні й анатомічні праці, Й. Нусбавм-Гілярович (1859 — 1917) досліджував гістологічну будову тварин; у 1920 — 40-их pp. Я. Гіршлер працював в цитології та ембріології (також К. Сембрат, Я. Полюшинський, М. Монне та ін.). Фавністичну роботу продовжували М. Новицький (1824 — 90), ентомолог і іхтіолог, організатор річкового госп-ва Галичини, а в 1920 — 40-их pp. ентомологи М. Ломницький, Г. Кінель, Р. Кунце, Я. Носкевич й ін. Першими укр. дослідниками були І. Верхратський, що багато зробив для укр. зоол. термінології, І. Яхно, І. Раковський; у 1920 — 30-их рр. їх число значно збільшилося; анатоми В. Бриґідер і О. Тисовський, ентомолог — В. Лазорко, іхтіолог і цитолог Е. Жарський, В. Романишин та ін.

1920 — 30-і pp. Буйний розвиток З., як і ін. природничих наук (див. Біологія, Ботаніка) починається із заснуванням Укр. Академії Наук (1918 — 19), яка стала осередком зоол. дослідів. Вони скупчуються в таких закладах, як Зоол. Секція II Відділу УАН (керівник М. Шарлемань), Біол. Ін-т (І. Шмальгавзен), катедра експериментальної З., Дніпровська Біол. Станція (Д. Белінґ) і насамперед Зоол. Музей (спочатку Зоол. Кабінет), заснований 1919 р. за ініціятивою. М. Кащенка На базі цих закладів створено 1930 Ін-т Зоології і Біології, який 1938 прейменовано на Ін-т З., під кін. 1940 р. виділено з нього Ін-т Ентомології. Зоол. робота розгорнулася також при катедрах З. високих шкіл, в С.-Г. Наук. Комітеті України (1919 — 27), в Наук. при УАН Т-вах в ряді міст України, краєзнавчих т-вах, численних біол. станціях, музеях, зоол. садах і заповідниках. УАН видавала «Зоол. Журнал України» (1921 — 23), перейменований згодом на «Укр. Зоол. Журнал», «Збірник праць Біол. Ін-ту ім. Хв. Омельченка» (з 1926), «Збірник праць Зоол. Музею» (з 1926), «Збірник праць Дніпровської Біол. Станції» (з 1926) й ін.

В 1920-их pp. і пізніше працювали на Центр. і Сх. Укр. Землях в ділянці зоол. науки фізіологи: Н. Бордзиловська, М. Зелинська, К. Кжишковський, С. Радзимовська, В. Правдич-Немінський, О. Сковорода-Зачинаєв й ін.; цитологи Б. Алексенко, М. Білоусів, С. Веліш, С. Шахів; генетики: Т. Добжанський (до 1924 р. на Україні, з 1927 р. в ЗДА), М. Ветухів, Г. Карпеченко (засланий); в Саратові й Москві, а з 1931 у Києві працював визначний укр. патофізіолог, з 1931 р. през. АН УРСР О. Богомолець. З порівняльної анатомії хребетних, експериментальної ембріології, механіки розвитку, феногенетики працював І. Шмальгаузен, а побіч нього Д. Третяков, В. Балинський, М. Воскобойников й ін. Багато уваги присвячено дослідам наземної та водної фавни України. Так, найпростіших досліджували С. Кушакевич, С. Крашенінніков, зоопланктон — Г. Верещаґін, Ю. Марковський («Фавна безхребетних низинних рік України»), В. Ролл, Г. Мельників; губки околиць Києва й Богу М. Гримайлівська; двокрилих С. Парамонов; мух І. Білановський, полутвердокрильців В. Ґрос-Гайм, А. Кириченко; лускокрилих В. Совинський, Ю. Клеопов, В. Храневич, Л. Шелюжко; жуків — Д. Зайців, М. Таран, Г. Петрушевський, Є. Савченко; одонати-бабки — Г. Артоболевський; прямокрилих — С. Медведєв; мурашок — В. Караваєв; черви — О. Макарів, м’якунів — С. Паночіні, В. Ліндгельм. В іхтіології працювали Д. Белінґ, М. Овчинник, Ю. Сластененко, Ф. Великохатько, П. Балобай, Ф. Овсянников, К. Татарко, О. Ісаченко, І. Сироватський й ін. Амфібії й рептилії досліджували Ф. Сухов, Б. Волянський й ін.; птахів — М. Шарлемань (визначник птахів України), О. Кістяківський (птахи Києва), В. Герхнер, М. Бурчак-Абрамович, Л. Портенко (птахи Поділля), М. Щербина (Волинь), М. Гавриленко, В. Артоболевський (сх. частина України); ссавців — В. Храневич (Поділля), І. Тарнані, В. Аверін, О. Мигулін, І. Барабаш-Нікіфоров, Я. Зубко, Б. Більський, І. Підоплічка й ін.

Багато зроблено для упорядкування зоол. термінології. Ще в 1918 р. Укр. Наук. Т-во в Києві видало «Словник укр. ентомологічної номенклятури» (І. Щоголів). В 1920-их pp. ряд термінологічних словників видав Природознавчий Відділ Ін-ту Укр. Наук. Мови: анатомічна і зоол. термінологія міститься в словниках «Nomina Anatomica Ukrainica» (Ф. Цешківський, О. Черняхівський, 1925), «Словник природничої термінології» Х. Полонського (1928), «Словник біол. термінології» С. Паночіні (1931) і насамреред «Словник зоол. номенклятури» (1927 — 28, п’ять випусків), що його опрацювали С. Паночіні, К. Татарко, М. Шарлемань, І. Щоголів.

Найновіші pp. Всебічний розвиток З. на Україні припинив на деякий час терор 1930-их pp. Проведено реорганізацію ВУАН і зоол. установ, які підпорядковано Всесоюзній Академії Наук чи окремим мін-вам у Москві та пов’язано тісніше з високими школами; Біол. Ін-т ім. Хв. Омельченка з’єднано з Зоол. музеєм і створено Н.-Д. Зоолого-Біол. Ін-т (з 1938 знову Ін-т З.), якому підлягали філії в Одесі, Харкові (пізніше перетворені на ін-ти). Багато видатних зоологів заслано; ліквідовано низку зоол. журн., обмежено видання, заведено русифікацію наук. термінології. Наук. праця була поставлена під контроль влади і спрямована на практичні потреби с.-г. виробництва, пром-сти, медицини, ветеринарії тощо. Звернено більше уваги на опрацювання проблем еволюції, фактору онтогенези (їх розробляє катедра експериментальної біології та дарвінізму Київ. Ун-ту) чи різних спекулятивних проблем. Попри деяке полегшення в 1940 — 50-их pp. і пожвавлення вид. діяльности (все ж таки дотепер немає зоол. журн.), попередній курс тримається далі.

Багато уваги приділяється прикладній З.; низка ентомологів досліджує шкідників різних с.-г. і ліс. культур; матеріяли з цієї ділянки, зібрані на Україні, опублікували А. Знаменський, Г. Бей-Бієнко, В. Щоголів («Насекомые, вредящие полевым культурам», 1934); досліди над шкідниками бобових культур підсумував О. Петруха («Шкідники бобових рослин та заходи боротьби з ними», 1949); зоол. праці про шкідників цукрового буряка (М. Улашкевича, О. Житкевича, Б. Бєльського й ін.) зібрав опісля Є. Звєрозомб-Зубовський в монографії «Вредители сахарной свеклы» (1956). Шкідників ліс. госп-ва досліджують Ін-т Ліс. Госп-ва (Харків) з ліс. дослідними станціями в Дарниці, Чугуєві, Тростянці й ін., Ін-т З. та Ін-т Ентомології і Фітопатології АН (Д. Руднев й ін.). Біологію шкідників плодових і ягідних культур вивчає організований в 1930 р. Укр. Н.-Д. Ін-т Плодівництва (Київ, Китаєве).

Проблеми паразитології вивчають паразитологічні відділи при Ін-ті З. АН, Одеський Біол. Ін-т, катедри паразитології при Харківському й Київському ветеринарних ін-тах й ін. (праці О. Станкова, Н. Щупака, М. Пивинського та ін.). Ці ін-ти чи катедри ун-тів присвячують свою увагу боротьбі з малярійним комаром, вивченню кровососних комарів (О. Прендель в Одесі, Р. Рейнгард у Дніпропетровському й ін.), москітів, паразитофавни диких хребетних тварин, риб (О. Маркевич) й ін.

В ділянці морфології та порівняльної анатомії працюють м. ін. — М. Воскобойніков, В. Касьяненко, Б. Домбровський, К. Татарко, П. Балабай і ін.; в ділянці гістології — О. Леонтович, Д. Третьякова, Є. Маловічко, В. Рубашкін і ін. Реґенерацію у тварин досліджують Е. Уманський, М. Савчук, Г. Машталер, Н. Шевченко й ін. В систематико-фавністичних дослідженнях усіх типів тварин звертається увага на їхню біологію чи екологію, при чому останній присвячено багато уваги з огляду на її зв’язок з актуальними с.-г. проблемами (розмноження шкідників, підвищення продуктивности тваринництва, акліматизація тварин тощо). Екологічні проблеми опрацьовують гол. Ін-т З. і Ін-т Екології АН, Ін-т Біології Харківського Ун-ту й ін. В ділянці зоогеографії працюють М. Шарлемань («Зоогеографія УСРР», 1936), О. Мігулін, В. Жадін, О. Кістяківський та ін.; гідробіологічні дослідження ведуть Ін-т Гідробіології АН УРСР, Укр. Н.-Д. Ін-т Озерно-річкового та Ставкового Рибного Госп-ва (Київ), Ін-т Гідробіології Дніпропетровського Ун-ту, Озівсько-Чорноморський Н.-Д. Ін-т Морського Рибного Госп-ва і Океанографії в Керчі, Одеська і Севастопільська біологічні станції й ін. На базі донині зібраних фавністичних матеріялів Ін-т З. АН приступив до вид. праці «Фавна України» (ред. колеґія: І. Білановський, В. Касьяненко, О. Маркевич, І. Підоплічко), розрахованої на 40 тт. (задум такого вид. сягає 20-их pp.). Після окупації Зах. Укр. Земель розгорнуто фавністичні дослідження в Чернівецькому, Ужгородському та Львівському ун-тах, а також на зоол. катедрах пед. ін-тів та в деяких н.-д. установах. Праці в цій ділянці охоплюють іхтіофавну (О. Маркевич), орнітофавну — І. Андреєв, О. Кістяківський, М. Кучеренко, І. Страутман («Птицы советских Карпат», 1954), ссавців — В. Абеленцев, І. Сокура, К. Татаринов («Звірі зах. обл. України», 1956) й ін.

Укр. зоологи, що опинилися в 1920-их pp. на еміґрації, вели наук. роботу по різних чужинецьких чи укр. (насамперед, Укр. Госп. Академія в Подєбрадах, згодом Укр. Техн.- Госп. Ін-т) установах; після 1945 р. їхнє ч. значно збільшилося. З них слід згадати: генетиків Т. Добжанського і М. Ветухова; іхтіологів Ф. Великохатька, Е. Жарського, Ю. Русова, О. Сластененка; ентомологів О. Ґрановського, С. Парамонова, Д. Зайцева, В. Лазорка; протистолога С. Крашеніннікова й ін.

Література: Каталог видань ВУАН. К. 1928; Белінґ Д„ Татарко І. Бібліографія праць по рибам. К. 1932; Шарлемань М. Зоогеографія УРСР. К. 1936; Волчанецкий Н. и другие. Очерк по истории биологии в Харьковском университете. Х. 1955; Маркевич О. Зоол. дослідження на Україні за роки радянської влади. Розвиток науки в УРСР за 40 років. К. 1957; Полонська-Василенко Н. Укр. Академія Наук, т. І — II. Мюнхен 1955 — 58; Жарський Е. Розвиток досліджень фавни хребетних Зах. України. Нью-Йорк 1958.

Е. Жарський

Зоотехніка, зоотехнія, наука про тваринництво, вивчає розведення, догляд, утримування с.-г. тварин, поліпшення наявних порід і створення нових з метою підвищення їх продуктивности; поділяється на заг. З. і спеціяльну, яка вивчає поодинокі види с.-г тварин (велику рогату худобу, конярство, свинарство, вівчарство, козівництво й ін.).

Зоотехн. заходи існують від часу плекання людиною домашніх тварин. На Україні вже за княжих часів була високо розвинена техніка конярства, бо коні відогравали важливу ролю в захисті країни; за козаччини славними були стайні Кочубея. В першій пол. 18 в. для розвитку вівчарства, зокрема тонкорунного, спроваджено було з-за кордону досвідчених вівцеводів, організовано перші племінні вівчарні і розроблено зоотехн. норми для утримування овець. Сучасна З. зформувалася в 60 — 70 pp. 19 в., при чому в дискусії над проблемою поліпшення тваринництва виявилося два погляди: один — схрещувати місц. породи з вже відомими зах.-евр., другий — застосовувати методу поліпшення умов утримування й експлуатації місц. рас. До 1917 р. наук. праця скупчувалася при високих школах — Харківському Ветеринарному Ін-ті (М. Іванов), Київському (М. Червинський) і Львівському (в Дублянах) Політехн. Ін-тах; з конярства — в Дубрівському кінному зав. (на Полтавщині); в заповіднику Асканія-Нова.

До революції 1917 р. З. на Україні не мала певних орг. форм і була справою місц. самоврядування (земства) або приватних аматорів; на Зах. Україні багато уваги З. присвячував «Сіль. Господар». Щойно за укр. державности був створений відповідний Департамент Тваринництва при Мін-ві Сіль. Госп-ва. З 1919 р. створено спеціяльний відділ тваринництва при Сіль.-Госп. Наук. Комітеті України, якому підлягали всі наук. і практичні зоотехн. станції.

Після занепаду З. в перші роки колективізації вона піднеслася в другій пол. 1930-их pp., а ще більше після другої світової війни. Всі заходи щодо З. мають на меті підвищувати в швидкому темпі тваринництво і збільшити м’ясну та молочну продукцію у зв’язку з наставленням усього сіль.-госп-ва УССР на тваринницький напрям.

Нині наук. працю з питань З. об’єднує відділ тваринництва Укр. Академії С.-Г. Наук, а орг. і осв. ділянкою керує Гол. Управління Тваринництва при Мін-ві Сіль. Госп-ва УССР. яке має свої відділи по обл. і р-нах. Гол. Управління Тваринництва керує всією племінною роботою, організовує виставки тварин і веде племінні книги для кожної раси тварин. Виробничими одиницями З. є держ. племінні розплідники, держ. племінні госп-ва, племінні ферми, держ. кінські зав., що в них працюють зоотехніки-фахівці. Зоотехн. робота координується спеціяльним законодавством, пов’язаним з ветеринарними законами.

Наук. досліди з обсягу З. веде 6 укр. и.-д. ін-тів (Укр. Н.-Д. Ін-т Тваринництва степових р-нів, Н.-Д. Ін-т Лісостепу і Полісся УРСР й ін.) та численні менші заклади; в Асканії-Новій діє Всесоюзний Н.-Д. Ін-т гібридизації й акліматизації тварин ім. акад. М. Іванова. Ці наук. установи розробили плян племінного поліпшення тваринництва, удосконалення раніше виведених порід і виведення нових, пристосованих до різних природних р-нів України. М. ін. поліпшено якість асканійських тонкорунних овець, виведених М. Івановим, виведено породу гірських мериносів (М. Іванов), чорнорябих свиней м’ясожирних (Л. Гребінь) і жирних миргородських; застосовуються засоби поліпшення місц. великої рогатої худоби — червоної степової й сірої укр. (О. Мокеєв, П. Пшеничний, О. Яценко); методою схрещення виведено м’ясожирну зебовидну і лебединську породу. Розроблено методу штучного запліднення с.-г. тварин (І. Смірнов, Т. Козенко, О. Коротков й ін.) з широким її застосуванням у практиці (Україна посідає одне з перших місць у світі). З ін. ділянок укр. З. треба згадати розробку питань міжвидової гібридизації й акліматизації тварин (М. Іванов й ін.), їхньої фізіології та біохемії (С. Ґжицький, В. Нікітин, Т. Горб, І. Лисенко та ін.), раціональної годівлі й утримування, заготівлі й зберігання кормів (П. Каленич, «Корми УРСР»). Підсумки праць про тваринництво подав І. Романенко («Розвиток продуктивного тваринництва в УРСР»).

Зоотехнічна освіта ведеться Харківським Зоотехн. Ін-том (в Дергачах) і зоотехн. фак. при Дніпропетровському, Херсонському і Білоцерківському с.-г. ін-тах та при Львівському Ветеринарному Ін-ті. Сер. і нижча освіта — спеціяльними зоотехн. відділами при с.-г. технікумах і масовими короткотерміновими курсами; велике значення мають також заочні курси і масова фахова література (напр., «Довідник зоотехніка», 1959). Див. також Тваринництво, Ветеринарія; там же й література.

І. Розгін

Зореслав, псевд. Сабола Степана Севастіяна (* 1909), свящ.-василіянин, поет, родом з Пряшева; в зб. «Зі серцем в руках» (1933) та «Сонце й блакить» (1936) переважає патріотична й рел. лірика та імпресіоністичні описи природи. З 1950 в ЗДА — настоятель закарп. вітки Чину св. Василія В., ред. рел. популярних вид.: «Католицтво і православіє» й ін.

Зорицький Іван, чернігівський ґравер на міді в пол. 18 в.; ґравюра Богородиці в овалі (1758) й ін.

Зорка Самійло, «старий секретар» Б. Хмельницького, за твердженням С. Величка, вів щоденник, який не зберігся. Уривки його відомі з численних цитат (іноді непевних щодо їх походження), наведених у літопису Величка. Останній подав м. ін. зворушливу промову Зорки на похороні Б. Хмельницького.

«Зоря», двотижневий часопис, «письмо літ.-наук. для руських родин», з 1891 ілюстрований, виходив у Львові 1880 — 97, спочатку етимологічним, з 1891 фонетичним правописом; вид. О. Партицького (1880 — 84), з 1885 «З.» перейшла у власність НТШ і стала всеукр. репрезентативним органом, приєднавши співробітників і передплатників з усіх укр. земель; ред. — О. Партацький (1880 — 85), О. Калитовський (1886), Г. Цеглинський (1887 — 88), О. Борковський (1889), В. Лукич-Левицький (1890 — 97). В «З.» друкувалися Б. Грінченко, М. Вороний, О. Кобилянська, Н. Кобринська, О. Кониський, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, О. Левицький, О. Пчілка, В. Самійленко, Л. Українка, І. Франко й ін. Особливо цінні літ.-крит. статті М. Грушевського, В. Коцовського, А. Кримського, О. Огоновського, В. Щурата; іст. — К. Заклинського, О. Калитовського, І. Шараневича, І. Франка; статистично-екон. — С. Жука; етногр. — Д. Лепкого, Б. Познанського; життєписи, спомини, листування визначних людей. 1883 — 85 при «З.» виходила «Бібліотека З.». «З.» заступив «Літ.-Наук. Вісник».

«Зоря», т-во укр. ремісників, промисловців і торгівців у Львові, засноване в 1884 p.; продовжувало традицію кол. міщанських братств. «З.» мала філії в ін. містах Галичини, 1932 їх було 12, а чл. кільканадцять тис; при «З.» існувала секція ремісничої молоді. З 1896 «З.» утримувала ремісничу бурсу. Основоположником і довголітнім гол. був львівський архітект В. Нагірний, згодом дир. друкарні «Діла» Ю. Сидорак. В 1939 р. «З.» припинила працю, а в 1941 — 44 pp. вела її в рамках УЦК як «Об’єднання праці укр. ремісників».

«Зоря», популярний місячник, вид. К. Трильовського 1902 — 05 в Коломиї.

«Зоря», ілюстрований тижневик, вид. І. Оппокова в Москві 1906 p.; містив твори красного письменства і практичний курс для вивчення укр. слова, редаґований А. Кримським.

«Зоря», перша укр. двотижнева газ. в Бразілії, вид. т-ва «Просвіта» в Курітібі 1907 — 09 і неперіодично 1910; ред. С. Петрицький.

«Зоря», двотижневик, орган Підкарпатського Народопросвітного Союзу; виходив в 1921 — 31 pp. в Ужгороді за ред. К. Коханого-Гаральчука, пізніше П. Федора.

«Зоря», тижневик, орган нац.-дем. партії, виходив 1923 — 25 в Чернівцях, ред. Л. Когут.

«Зоря», літ-мист. і політ.-гром. ілюстрований місячник у Дніпропетровському, орган філії ВУСПП, виходив 1925 — 37; 1935 — 37 п. н. «Штурм».

«Зоря», тижневик, згодом квартальник соц. напрямку, виходив в Сан-Павльо (Бразілія) 1937 — 40; ред. Н. Коршнівський.

«Зоря» — „Hajnal“, наук. журн. «Подкарпатського Общества Наук» в Ужгороді; виходив в 1942 — 44 за ред. І. Гарайди й І. Контратовича укр. і угор. мовами.

«Зоря Галицька», перша укр. тижнева газ., «письмо повременное для справ нар.-політ., церк., словесности і сіль. госп-ва гал.-руського і бук.-руського народа», провідний часопис українців Австро-Угорщини. «З. Г.» виходила у Львові нар. мовою (1848 — 51 і 1854 — 57) і язичієм (1851 — 54). Спершу, як орган Гол. Руської Ради, «З. Г.», проголосивши гасла нац. окремішности і єдности українців, користувалася великою популярністю; в 1850 — 54 pp., видавана на кошти Ставропігійського Ін-ту, вона перейшла на москвофільські позиції й підупала; з кін. 1854 знову переходить в укр. руки, але з фінансових труднощів не втримується. «З. Г.» підтримувало гол. чином гр.-кат. духовенство. 1853 — 54 при «З. Г.» виходить додаток «Поученія Церковния»; з 1850 «З. Г.» багато уваги приділяла літературі. «З. Г.» редаґували: А. Павенцький (1848 — 50), М. Коссак (1850), І. Гушалевич (1850 — 53), Б. Дідицький (1853 — 54), С. Щехович (1854), П. Костецький (1855 — 56), М. Савчинський (1857); гол. співр.: Є. Згарський, о. М. Куземський, Й. Левицький, о. М. Малиновський, о. А. Могильницький, о. А. Петрушевич, о. Л. Трещаківський і ін.

Зотов Рафаїл (1848 — 93), рос. історик, автор праці «О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время» (1893).

Зощенко Михайло (1895 — 1958), рос. новеліст, родом українець з Одеси, сатирик, висміює обставини і людей післярев. доби та сов. систему: «Рассказы Назара Ильича господина Синебрюхова», «Юмористические рассказы», «Тяжелые времена» «О чем пел соловей» й ін.; повісті й оп. З. засуджені офіц. критикою.

[Зощенко Михайло (1895, Полтава — 1958, Ленінград). Автобіографічні матеріяли про зв’язки з Полтавою в on. „Как я пошел сражаться за советскую власть“ (в зб. „Рассказы, фельетоны, комедии“, 1963). — Виправлення. Т. 11.]

Зрошування, зрошення, іриґація, штучне зволоження ґрунту для одержання високих і постійних урожаїв с.-г культур, там, де для їхнього розвитку надто мало атмосферних опадів. З. здійснюється за допомогою гідротехн. споруд і аґромеліораційних заходів; через велику витрату праці й коштів на зрошених землях (З. з.) плекають гол. цінні с.-г. культури. З. є однією з галузей водного господарства і одним з видів водопостачання.

На Україні З. застосовують перев. в півд. її частині. До революції З. не відогравало великої ролі і його стосовано гол. в околицях великих міст півд. України; 1916 р. З. з. займали 6 000 га. Система З. поширилася в 1930-их pp., а ще більше після другої світової війни. З. з. займають в УССР 1940 р. — 102 000 га, 1950 — 159 000, 1955 — 220 000 га (в усьому СССР — 11 млн га).

До пол. 1950-их pp. З. відбувалося гол. чином за рахунок використання вод невеликих місц. річок і місц. стоку. З. з. УССР становили 1955 ледве 0,5% всієї с.-г. площі, а 94,5% їх знаходилася в півд. Україні. В дійсності лише 67% земель із зрошувальною мережею було фактично полито, гол. через недосконалість розподільної мережі каналів та брак техн. устаткування. З. з. використовують насамперед під городи і баштани (64’% всієї З. з.), під сади, ягідники та виноградники (разом 17%); з зернових культур на З. з. плекається лише риж. Взагалі без З. управа згаданих вище культур була б на посушливому півдні майже неможливою.

До певної розв’язки боротьби з посухою приступлено щойно в останні роки шляхом будівництва великих зрошувальних систем з використанням води великих рік — передусім Дніпра; їхня реалізація пов’язана з комплексною розв’язкою проблеми «Великого Дніпра» (див. Дніпро). До найважливіших з них належать: Інгулецька зрошувальна система (60 000 га), система Півд.-Кримського каналу (50 000 га зрошеної землі і бл. 300 000 га обводнених) і Півн.-Укр. каналу, Симферопільське водоймище з Салгирською системою З. та ін. Деяке значення для З. мають Донецько-Донбаський канал та Дніпрово-Криворізький, гол. значення яких полягає в постачанні техн. й питної води для Донбасу й Криворіжжя. Після закінчення цих споруджень, себто в 1959 — 60 pp. зросте площа З. з. УССР до 400 000 га, а після їх розбудови й, реалізації нових до бл. 1 млн га.

Ще більше значення З. має для посушливих частин Сх. Передкавказзя вже на межових укр. землях, де іриґаційні системи збудовані частково ще в 1920 — 30-их pp. і використовують воду великих рік — Кубані, Дону, Терека. Вони обіймають 4 зрошувальні системи: Кубансько-Єгорлицьку (канали — Невинномиський, Право-Єгорлицький, Ліво-Єгорлицький); Кубансько-Калауську (канали — Кубансько-Калауський, Калаусько-Кумський, Ставропільський); Терську (канали — Терсько-Кумський, Кумсько-Маничський, або Чорноземельський Під’єргенинський); Волзько-Донську (канали — Донський маґістральний, Нижнє-Донський, Озівський).

В. Кубійович

Зрубна культура, група своєрідних археологічних пам’яток бронзової доби (1500 — 1000 до Хр.) у півд.-укр. степах, генетично пов’язана з полтавкінською культурою на Поволжі (могили, стоянки, скарби), визначена В. Городцовим у 1901 р. і названа так від дерев’яних зрубів у могилах. Хати населення З. к. були легко вглиблені в землю, стіни плетені з хворосту між стовпами; в могилах скорчені покійники в рубленому обрамуванні, прикриті дошками чи хворостом; різнорідне знаряддя з бронзи, кераміка біконічних форм, прикрашена геометричними узорами. Зайняття — хліборобство й скотарство. Носії З. к. увійшли більшістю в союз скитських племен.

„Źródła dziejowe“, зб. іст. матеріялів. і праць, виданих поль. істориком О. Яблоновським разом з А. Павінським в 1876 — 99 pp. (22 тт.). В серії під назвою „Ziemie ruskie“ багато матеріялів до іст. заселення, адміністративного устрою й госп. життя України під поль. пануванням.

ЗУАДК, див. Злучений Укр.-Амер. Допомоговий Комітет.

Зубарев Микола (* 1896), оперовий співак-баритон, спочатку в Тифлісі, з 1923 р. провідний співак Київ. Опери, де виконував партії Самійла Кішки («Дума Чорноморська»), Кармелюка (в одноіменній опері), Тугара Вовка («Золотий обруч»), поєднуючи вокальне виконання з добрими акторськими даними. В світовому репертуарі Яґо («Отелло»), Скарпія («Тоска»), Ріґолетто (в одноіменній опері) та ін.; 1943 — 44 працював як режисер у Львівському Оперному Театрі («Фавст»).

[Зубарев Микола (1886, Єлабуга, тепер Татарстан — 1946, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Зубатий (Zubatý) Йосиф Їжі (1885 — 1931), видатний чес. мовознавець-індоевропеїст, проф. Карлового Ун-ту, през. Чес. Академії Наук; з 1925 д. чл. НТШ.

Зубенко Іван (1889 — 1940), письм. і журналіст, родом з Херсонщини; 1920 — 22 ред. газ. «Залізний стрілець» в Каліші; з 1926 р. в Коломиї, співр. ж. «Жіноча Доля». Драматичні твори З. «Дівча з лелісю», «Орленя» й ін. йшли в гал. театрах; повісті «Фатум», «Галина» (1934), «Квітка на багні» (1937) новелі «За кулісами життя» (1937) й ін.

Зубер (Zuber) Рудольф (1858 — 1920), поль. геолог; дослідник нафтових піль і Сх. Карпат.

[Зубер (Zuber) Рудольф (* Орлат, Румунія — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Зубик Роман (1902 — 40?), історик-економіст у Львові, д. чл. НТШ, дослідник іст. цін у 15 — 17 вв., господарства м. Львова в минулому тощо. Заарештований 1940, загинув в НКВД.

Зубковський Георгій (* 1921), київ. маляр-пейзажист; серія «Давній Київ».

[Зубковський Георгій (* Бехтери, Олешківський пов., Херсонщина). — Виправлення. Т. 11.]

Зубниця бульбиста (Dentaria bulbifera L.), багаторічна рослина з родини хрестоцвітих до 70 см висоти; росте в тінистих лісах і чагарниках.

Зубні приголосні (передньоязикові), звуки, творені зімкненням і проривом або лише наближенням передньої частини спинки язика та його кінчика до верхніх сікачів (експльозивні: т, д; косове н; спіранти: с, з; і палатальні допарки до них: ть, дь, нь, сь, зь, під час вимови яких спинка передньої частини язика наближається до твердого піднебіння). Якщо зімкнення згаданих органів мови переходить у процесі артикуляції в щілину, постають африкати, (дз, ц) з палятальними допарками: (дзь, ць). Від вібраційних рухів кінчика язика проти ясен за горішніми сікачами постає вібрантне р (з палятальним допарком рь, — при одночасному піднесенні середньої частини язика до твердого піднебіння); при зімкненні кінчика язика з горішніми яснами за сікачами та при одночасних бокових щілинах (між краями язика й черпаними зубами) постають латеральні л, ль (див. ще паляталізація). У вживанні З. п. особливістю укр. мови є те, що перед е, и вони виступають тільки в твердому варіянті, за винятком тих категорій, де пом’якшення зумовлене морфологічно (синє, життєпис). Іст. зміни в системі З. п. полягали в ствердінні праслов. нь, ль; у ствердінні рь у всіх позиціях, крім перед а, у, о — царя, царю, але цар, царем (у півн. говірках рь стверділо в усіх позиціях, імовірно в 10 — 11 в. — бура замість буря, а в великій частині півд.-зах. далеко пізніше — бурйа), нарешті у впровадженні африкати дз у 16 в., правдоподібно під впливом контактів з балканськими мовами.

О. Г. і Ю. Ш.

Зубр (Bison bonasus Bojan.), найбільша тварина в Европі (довж. до 3,5 м, висота до 1,8 м, вага до 1 000 кг, з родини порожистих, ряду паристокопитих. Колись З. жив у лісах всієї майже Европи, на Україні в ліс. і лісостеп. смузі й на Кавказі та Передкавказзі. Згодом винищений і до 1914 р. залишився на волі лише в Біловезькій пущі (700) й на півн.-зах. Кавказі, збережений рос. урядом від знищення. Винищений під час першої світової війни, живе тільки в заповідниках: Біловезькій пущі (1952 р. в білор. частині — 16 штук) і в Кавказькому — 2.

Зубрицький Володимир (* 1888), учитель гімназії, осв. діяч на Перемищині, 1928 — 30 посол до поль. сойму; з 1944 на засланні.

Зубрицький Денис (1777 — 1862), історик родом з Галичини, досліджував на підставі архівних матеріялів іст. Галичини й зокрема Львова. Гол. праці: „Rys historyi narodu ruskiego“ (1836), „Kronika miasta Lwowa“ (1844), «История Галичско-русского княжества» 3 тт. (1852 — 55), «Галицкая Русь в 16 веке» (1862), про Ставропігійський Ін-т у Львові, про руські друкарні в Галичини. Прихильник ідеї «единства русского народа», З. заперечував можливість самостійного розвитку укр. мови і свої твори писав «язичієм» і нім. й поль. мовами.

[Зубрицький Денис (* Батятичі, Жовківський пов. — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Зубрицький Михайло (1856 — 1919), гр.-кат. свящ., довголітній парох с. Мшанки на Бойківщині, д. чл. НТШ. Розвідки з іст. Галичини 19 в. («Село Мшанець. Причинки до іст. гал. села», «Причинки до іст. руського духовенства в Галичині в pp. 1822 — 53» й ін.), з етнології Бойківщини, друковані у вид. НТШ, в «Ділі» й ін.

[Зубрицький Михайло (* Кіндратів, Турківський пов., Галичина — † Береги Долішні, Ліський пов., Галичина), парох с. Мшанець. — Виправлення. Т. 11.]

Зубрицький Никодим, визначний укр. ґравер на дереві й металі; походив з Галичини, працював у Крехові, Львові (1631 — 1702), Почаєві (1704), Києві (1705) й Чернігові (1709 — 24) і виконав понад 370 ґравюр своєрідного реалістичного стилю й досить високої техніки. Крім численних ілюстрацій і прикрас до рел. видань, 62 мідерити (деякі способом офорту) до «Іфіки» 1712 p.; символи до деяких образів брав з укр. нар. оповідань і леґенд.

[Зубрицький Никодим (1688 — 1724, Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]

Зубрівка пахуча, див. Чаполоч пахуча.

Зубря, ліва опільська притока Дністра, довж. — 45 км, сточище — 240 км².

Зугрее (V — 19), м. в Донецькому басейні, Харцизького р-ну Сталінської обл., над р. Кринкою. З. виник 1930 р. у зв’язку з будовою Зуєвської електростанції; ливарно-мех., щебневий зав., комбінат будів. матеріялів.

Зуєв Василь (1754 — 94), рос. природознавець і подорожник, чл. Петербурзької Академії Наук; 1781 — 82 відбув наук.-дослідну експедицію по Півд. Україні в р-ні Бога і півд. Дністра. «Путешественные записки от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 г.» (1787).

[Зуєв Василь (1752, Петербурґ — 1794). — Виправлення. Т. 11.]

Зуєвський Олег (* 1920), поет і перекладач; з 1944 в Німеччині, з 1950 — в ЗДА. У своїй ліриці поновив укр. символізм, надавши йому своєрідного інтимно-філос. забарвлення, в сполученні з бездоганною поетичною мовою. Опублікував низку віршованих перекладів з С. Ґеорґе, Р. М. Рільке, Е. Дікінсон, сонетів Шекспіра й ін. Зб. поезій «Золоті ворота» (1947), «Під знаком фенікса» (1958).

[Зуєвський Олег (* Хомутець, Миргородський пов., Полтавщина). Зб. поезій „Голуб серед ательє“ (1991), повний переклад поезій С. Маллярме. — Виправлення. Т. 11.]

Зуївка (V — 19), с. м. т. в Донецькому басейні над р. Кринкою Харцизького р-ну Сталінської обл. Вугільна пром-сть; одна з найпотужніших електростанцій України (450 000 квт), побудована 1924 — 26 рр.

Зуйченко Петро († 1886), етнограф, приятель П. Куліша, збирач катеринославської старовини. Надрукував у «КСт.» (1885, кн. 8) укр. леґенду у віршованому переспіві кін. 18 в. «Пекельний Марко».

Зуя, річка в Криму, права притока р. Салгир, довж. — 55 км, сточище — 420 км².

Зуя (VIII — 15), с. на Кримському передгір’ї, над р. Зуєю, р. ц. Кримської обл.

Зяблик (Fringilla coelebs L.), невеликий (довж. тіла до 17 см) співучий птах з родини юркуватих, з ряду горобиних, найчисленніший по лісах України. Корисний, бо живиться гол. комахами й гусінню.

Зяловський Євстрат, церк. письм. першої пол. 17 в., закінчив прот. ун-т в Альтдорфі; 1641 написав латинською мовою твір про сх. грец. церкву, виданий в Нюрнберзі.

Попередня     Головна     Наступна