[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 862-870.]

Попередня     Головна     Наступна





Іларіон, перший київ. митр. не-грек, висвячений (1051) на вимогу Ярослава Мудрого; блискучий промовець, автор «Слова о законі і благодаті» — похвала Володимиру В. і Ярославу Мудрому. У «Слові», що мало значний вплив на пізнішу укр. й ін. слов. літератури, подано також характеристику християнства в протиставленні до Старого Завіту. Крім «Слова», І. належить «Визнання віри». Гіпотези про його ідентичність з Никоном В. і про його авторство обробки літопису (бл. 1070) й «Ізборника» 1076 (О. Шахматов, А. Попов) не доведені. Після І. митр. знову став грек.


Іларіон, монах, ґравер на дереві бл. пол. 18 в. у Киево-печерській друкарні; рамки для заголовків до 12 книг «Міней місячних» (1750), «Хрищення Івана Христителя» і «Народження Божої Матері» в «Євангелії» (1771), заставки й ін.


Іларіон, світське ім’я Огієнко Іван (* 1882), правос. митр., мовознавець й історик церкви, церк. і культ. діяч, д. чл. НТШ. Нар. в Брусилові на Київщині, закінчив 1909 Київ. Ун-т, де потім був приват-доц. на катедрі мови й літератури; 1918 проф. Київ. Держ. Ун-ту, 1919 організатор і ректор Кам’янець-Подільського Держ. Укр. Ун-ту. 1918 мін. освіти в уряді УНР, 1919 — 21 мін. віроісповідань. В жовтні 1920, коли Директорія залишила Кам’янець Подільський, І. став головноуповноваженим уряду, звідки згодом еміґрував до Польщі. 1926 — 32 проф. церк.-слов. мови й палеографії правос. фак. Варшавського Ун - ту. 1940 І. хіротонізований і став архиєп. холмським і підляським, згодом з титулом митр. (1943); з 1947 у Вінніпезі, де з 1951 є гол. Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді.

І. працює науково в ділянках укр. мовознавства, славістики, іст. церкви, культури, канонічного права. Автор багатьох праць; серед них: «Огляд укр. язикознавства» («ЗНТШ», LXXIX — LXXX, 1907), кілька розвідок про Іоанікія Ґалятовського (1910 — 14), «Укр. культура» (1918), «Укр. стилістичний словник» (1924), «Історія укр. друкарства» (1925), „Wzory pism cyrylickich“ (1927), «Костянтин і Мефодій...» (2 тт., 1927 — 28), «Пам’ятки старослов. мови 10 — 11 вв.» (1929), «Укр. мова 16 ст. (Крехівський апостол)» (1930), «Складня укр. мови» (2 тт., 1937 — 38), «Укр. Церква» (2 тт., 1942), «Слово про Ігорів похід» (1949), «Історія укр. літ. мови» (1950), «Іконоборство» (1954), «Укр. церква за час Руїни» (1956), «Кн. Костянтин Острозький і його культ. праця» (1958). І. — перекладач св. Письма та багатьох богослужбових книг на укр. мову, автор віршованих творів рел. змісту, напр., зб. «Філос. містерії» (1957), ред. і видавець ж. «Рідна Мова» і «Наша Культура» у Варшаві (1933 — 39) та «Слово Істини», «Наша Культура», згодом «Віра й Культура» в Канаді.

[Іларіон, світське ім’я Огієнко Іван (14.1.1882 — 29.3.1972, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]

І. К-ий


Іларіонове (V — 16), с. м. т., Синельниківського р-ну Дніпропетровської обл.


Ілевич Роман (1868 — 1931), клясичний філолог, учитель гімназії в Галичині; «Вплив клясичної освіти на евр. культуру» (1903), «Грец. театр» (1907) та ін.


Ілешіч (Ilješić) Франьо (1871 — 1944), словінський філолог, проф. ун-ту в Загребі; з 1924 д. чл. НТШ.


Іліодор, чернігівський ґравер пол. 18 в.; праці на міді в «Октоїху» (Чернігів, 1757).


Іллін Іван (* 1890), оперовий співак, бас; в 1920 — 30-их pp. соліст Одеської Опери; кращі партії: Кончак («Кн. Ігор»), Мефістофель («Фавст»), Марсель («Гуґеноти»), король Генріх («Льоенґрін»); в Київ. Опері 1928 — Ганс Сакс («Майстерзінґери»).

[Іллін Іван, м. б. Ільїн Семен (1888 — 1972), у 1915 — 24,1927 — 55 соліст Одеської Опери. — Виправлення. Т. 11.]


Іллінойс (Illinois), стейт в півн. частині ЗДА; 147 000 км²; 8 700 000 меш., в тому ч. бл. 50 000 українців. Майже всі українці живуть в найбільшому м. стейту — Чікаґо; невеликі укр. скупчення в Джоліет (Joliet) на півд. зах. від Чікаґо і в Мадізон (Madison) на півд, зах.


Іллінський Тимофій (1820 — 67), патолог-анатом, родом з Чернігівщини, з 1853 проф. Харківського Ун-ту, з 1859 Мед.-Хірургічної Академії в Петербурзі; ряд праць з різних галузей медицини.


Іллінський манастир, див. Троїцько-Іллінський манастир у Чернігові.


Іллінці, Лінці (IV — 10), с. м. т. над р. Собом, р. ц. Вінницької обл. Олійний зав. і цукроварня. Велика скитська могила з 2 в. до Хр. (досліджена 1901 — 02 Н. Бранденбурґом).


Іллі св. церква в Києві, на Подолі, ймовірно мурована, згадується в договорі кн. Ігоря з греками 945, будова візант.-романського характеру, на будівничого був запрошений «майстер од грек».


Іллі св. церква в Чернігові, з 12 в. збудована при Іллінському манастирі на сх. узбіччі Болдвиних гір; одноапсидна з копулою на циліндричному барабані, спертому на внутр. виступи стін, візант. - романського характеру, перебудована 1649, мабуть, рос. майстрами; добудовано бабинець і дві менші копули. Див. ще Троїцько-Іллінський манастир.


Іллічевський Сергій (* 1895), фльорист, ботанік-географ, фенолог, старший наук. співр. Ботанічного Саду АН УРСР; бл. 80 праць, гол. про рослинність укр. степів.


Ілля († 1020), найстарший син Ярослава Мудрого, кн. у Новгороді, помер у молодому віці.


Ілля, ґравер на дереві 17 в., чернець львівського Онуфріївського манастиря (в 1630-их pp.), потім Києво-Печерської Лаври. Виконав понад 400 дереворитів до київ. «Евхологіону» (1646), львівських «Євангелій» (1664, 1665, 1670), «Труб словес проповідних» Л. Барановича (1674), Біблії, «Патерика Печерського», львівського «Служебника» (1691) й ін.


Ілля Пророк, свято св. Іллі (20. 7 ст. ст.), на день якого, так само як і на свята Маковея і Спаса, що з прийняттям християнства перебрали ролю поганських Волоса і Перуна, припадали нар. звичаї і обряди, зв’язані з періодом жнив. З особою І. П. пов’язана віра в те, що він опікується врожаєм (Див. ЕУ I, стор. 238).


Ілляшевичі, також Еліяшевичі, львівський міщанський рід, що в 18 — 19 вв. відограв визначну ролю у Ставропігійському братстві. Відоміші з І.: Юрій († 1735), 1722 — 35 сеньйор братства; Василь, сеньйор, 1756 посадник Львова; Олександер († 1825), віцесеньйор Ставропігійського братства.


Ілляшенко Севастіян (1840 — 90), революціонер; перевозив з-за кордону заборонені вид., твори Шевченка, друкарські черенки; засуджений 1880 на 15 років, помер на Карійській каторзі (Забайкалля).


Іловайське (VI — 19), м. в півд. частині Донецького басейну, Харцизького р-ну Сталінської обл.; важливий зал. вузол.


Ілурат, античне м., фортеця в Боспорському царстві, що мала обороняти його столицю Пантікапей; нині руїни 17 км на півд. зах. від Керчі, б. с. Іванівки. Городище І. було укріплене могутніми подвійними мурами й вежами; відкопані рештки кам’яних будинків і святиня з 3 в. по Хр. Основне населення — скити, також сармати; корінне населення сильно гелленізоване. Розкопи дали яскраву картину греко-скитської культури в Боспорському царстві. Досліджував В. Гайдукевич в 1947 — 49 pp.


Ілюстрація, зображення, що пояснює або прикрашує текст. Побіч чисто декоративних орнаментів (заставка, ініціял, кінцівка), І. є одним з елементів мистецтва оформлення книги, журн., газ. До винаходу друку І. виконували ручно. На Україні 11 — 15 вв. рукописні книги звич. прикрашували мініятюристи: краснописці й рисівники, даючи часто високомист. І. рел. та іст. змісту. (Див. Мініятюра). Друковані книги (з пол. 16 — 18 вв.) ілюстровано дереворитною, згодом ґраверною (мідерит, сталерит), а з поч. 19 в. і літографічною технікою. Широко відомі київські й львівські майстрі-різчики, прецизна дереворитна І. яких служила зразком для ін. укр. і чужих (рос. і особливо молдаво-волоських) майстрів. В І. тих. часів зберігся, побіч рел. побутово-обрядових подробиць, багатий матеріял для іст. культ.-нац. життя. (Див. Дереворит, Графіка).

В кін 19 і на поч. 20 в., з удосконаленням фотомеханічного кліша, з’являється, побіч станкової графіки, І., виконувана перев. тушшю або акварелею, для масового фотомеханічного помноження. Найвідоміші ілюстратори О. Сластіон, І. Їжакевич, О. Кульчицька, Ю. Нарбут, Е. Козак, О. Судомора, Б. Крюков, М. Дерегус, М. Дмитренко, П. Андрусів. Твори укр. клясичної літератури ілюстрували: П. Андрусів, Я. Гніздовський, О. Кульчицька («Слово о полку Ігореві»), М. Дерегус (І. Котляревського, М. Вовчка, І. Франка), О. Довгаль (Вовчка, Франка), І. Їжакевич (Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Коцюбинського, Л. Українки, Франка, Шевченка), В. Касіян (Шевченка, Франка, Стефаника, Кобилянської), П. Мартинович (Котляревського), Г. Пустовійт (Шевченка, Коцюбинського), В. Седляр (Шевченка), О. Сластіон (Шевченка), О. Сахновська (Л. Українки), К. Трутовський (Шевченка, Вовчка) й ін. Світових клясиків для чужих в-в ілюстрували Б. Крюков, С. Левицька, В. Масютин і ін.

Найбагатше ілюстровані книжки і журн. для дітей і молоді. В цій ділянці визначилися Е. Козак, О. Кульчицька, О. Курилас, О. Судомора, П. Андрусів, М. Левицький, Г. Мазепа, П. Холодний; на Центр. Укр. Землях — В. Литвиненко, Л. Джолос, Є. Соловйов, О. Яблонська, А. Рєзниченко й ін., відомі як ілюстратори книг для дітей і юнацтва перев. з ком. виховною тематикою. (Див. ще ЕУ I, стор. 833 — 39).

Література: Касіян В., Турченко Ю. Укр. радянська графіка. К. 1957; Укр. радянська графіка. К. 1958.

С. Гординський


«Ілюстрована Україна», популярний літ.-наук. двотижневик, виходив у Львові 1913 — 14 за ред. І. Крип’якевича; поширений також поза Галичиною.


Ільїн В. (* 1913?), мовознавець, секретар Ін-ту Мовознавства АН УРСР, ред. його «Діялектологічного бюлетеня», 3 тому «Укр.-рос. словника», готованого цим Ін-том; праці з укр. словотвору («Префікси в сучасній укр. мові», 1953), лексикології та морфології.

[Ільїн В., м. б. Василь (1901, Київ 1963, Київ). Співавтор „Курсу історії укр. літ. мови“ (т. 1 — 2, 1958 — 62), один з укладачів і ред. 3 і 4 тт. „Укр.-рос. словника“ (т. 1 — 6, 1953 — 63). — Виправлення. Т. 11.]


Ільїнський Григорій (1876 — 193?), рос. мовознавець-славіст укр. походження, проф. ун-ту в Саратові, потім у Москві. Гол. праці в царині праслов. мови («Праславянская грамматика», 1916, «Звук «х» в славянских языках», 1916), ц.-слов. і староболг. мови, історії укр. мови (асиміляція голосних, подвоєння приголосних у словах типу «зілля», укр. імператив) і етимології (низка слов. етимологій, в тому ч. укр.). Для праць І. типова переоцінка ролі чергувань звуків і намагання пояснити ними мовні факти без уваги до іст. тла і лінґвістичної географії, з тенденцією применшити вагу чужих впливів. І. був засланий у 30-их pp. і помер на засланні.

[Ільїнський Григорій (1876, Петербурґ — 1937?). — Виправлення. Т. 11.]


Ільїнський Федір (* 1863), рос. історик церкви. Праці з укр. історії: «Внешнее состояние православия на Волыни», «Большой катехизис Лаврентия Зизания, как учено-литературное произведение».


Ільїчевське (VII — 11), с. м. т. на півд. зах. від Одеси, підпорядковане Одеській міськраді.


Ількевич Григорій (1803 — 41), етнограф, видавець гал. приповідок і загадок. Належав до гуртка М. Шашкевича.

[Ількевич Григорій (* Нове Село, Жовківський пов., Галичина — † Городенка, Коломийський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Ільків Микола (* 1890), гр.-кат. свящ., посол до поль. сойму (1922 — 28) з виборів, збойкотованих укр. суспільністю, від т. зв. Укр. Хліборобської Партії і гол. Укр. Хліборобського Клюбу в соймі (5 осіб); суспендований єп. Г. Хомишином, став по 1928 р. душпастирем в поль. армії.

[Ільків Микола (1890 — 1941). — Виправлення. Т. 11.]


Ільм, ільма (Ulmus scabra Mill. = U. montana With.), дерево до 30 м висоти з родини в’язових; на Україні росте гол. в мішаних лісах сер. і півн. смуги та в Карпатах. Деревно вживається як берестове чи в’язове (див. Берест, В’яз); насаджується в парках.


Ільниця, с. Іршавського р-ну Закарп. обл., осередок видобутку бурого вугілля і ліґніту; поклади вугілля експлуатувалися вже в 1865 р. Вугільні шахти розбудовано гол. після 1945 p.; в 1956 р. видобуток в 6 шахтах становив 460 000 т.


Ільницький Василь (1823 — 95), гр.-кат. свящ., педагог і письм.; дир. гімназії в Тернополі, 1868 — 92 у Львові, гол. Руського Т-ва Педагогічного (1884 — 87); автор оп., низки популярно-іст. статтей і підручників (псевд. Денис з-над Серету, Денис з Покуття).

[Ільницький Василь (* Підпечари, Станиславівщина — † там же). — Виправлення. Т. 11.]


Ільницький Володимир (1887 — 1942), адвокат, спеціяліст у нафтових справах, гром. і осв. діяч на Дрогобиччині; засновник і гол. т-ва укр. власників нафтових теренів і бруттовців «Підойма» (1923 — 39), організатор приватного шкільництва, діяч Фронту Нац. Єдности; 1939 заарештований большевиками, загинув на засланні.

[Ільницький Володимир (* Підгайці, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Ільницький Іван (1806 — 83), свящ., гал. церк. і культ. діяч, з 1839 віцеректор гр.-кат. семінарії у Львові, з 1868 в Перемишлі — крилошанин і ректор духовної семінарії.


Ільницький Лука, гром. діяч 70-их pp. 19 в., чл. київ. Громади (відомий під ім’ям Лука Веселенька) та Півд.-Зах. Відділу Рос. Геогр. Т-ва, для якого збирав етногр. матеріяли. І. мав у Києві друкарню і керував під своїм ім’ям в-вом Громади.

[Ільницький Лука (1844, Київ — ?). 1881 видав альманах „Луна“. Засланий до Сибіру. — Виправлення. Т. 11.]


Ільницький Олександер (1889 — 1956), гр.-кат. свящ., прелат, церк. і політ. діяч на Закарпатті, представник автохтонного й мадярофільського напрямку в противагу до укр. і русофільського; ред. «Душпастиря» й ін. рел. видань; 1939 — 44 гол. радник угор. комісара на Закарпатті; 1956 засуджений большевиками.

[Ільницький Олександер (1889, Чорний Ардів, Закарпаття — 1947), 1946 засуджений большевиками, загинув у в’язниці. — Виправлення. Т. 11.]


Ільницький Роман (* 1915), журналіст, гром. і політ. діяч (ОУН), чл. Тимчасового Правління у Львові (1941), ув’язнений німцями. Видавець і ред. тижневика «Час» (1945 — 49), гол. Міжнар. Союзу Екзильної Преси та ген. секретар Міжнар. Комітету переміщених осіб і політ. еміґрантів у Німеччині (1947 — 52), ред. «Укр. Самостійника» (1955 — 56), з 1957 — гол. Політ. Ради ОУН за кордоном. Автор праці «Deutschland und die Ukraine 1934 — 45» (2 тт. 1955 — 1959).

[Ільницький Роман (* Кривче, Борщівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Ільницький-Занкович Іван (* 1894), склав нім.-укр. і укр.-нім. словник військ. термінології (1938), нім.-укр. і укр.-нім. словник летунської термінології (1939); співр. Укр. Наук. Ін-ту в Берліні при редаґуванні укр.-нім. словника (1943), для якого опрацював військ. лексику.


Ільський (IX — 19), с. м. т. Сіверського р-ну Краснодарської обл. над р. Убинкою, лівою притокою р. Кубані; в І. була виявлена де Баєм (1898) та частинно досліджувана С. Замятніним (1926, 1928) і В. Городцовим (1936 — 37) стоянка мустієрської доби (сер. палеоліт), з залишками робітень знаряддя з яшми, роговика, хальцедону, кварциту та доломіту; кістки вловлених тварин: мамута, бізона, оленя, печерного ведмедя і гієни, коня, осла, вовка й дикого кабана.


Ільченко Олександер (* 1909), журналіст і письм. в УССР, роман з життя Т. Шевченка «Петербурзька осінь» (1947), «Козацького роду нема переводу, або Мамай і чужа молодиця» (1958), п’єса з колгоспного життя «Завтра вранці» (1951) й ін.

[Ільченко Олександер (1909, Харків — 1994, Київ). Повість для дітей „Звичайний хлопець“ (1947), сценарій фільму „Роман і Франческа“ (1961). — Виправлення. Т. 11.]


Іман, м. на Зеленому Клині над р. Іман поблизу її гирла; р. ц. Калининського р-ну Приморського краю, ліс. і деревообробна пром-сть. І. і р-н заселені українцями. В 1917 — 22 pp. І. був одним з осередків укр. руху на Зеленому Клині.


Іменник, в укр. мові частина мови, відмінювана в відмінках і здебільша числах (не творять множини деякі І. з абстрактним і збірноречовим значенням — творчість, клоччя; не мають однини деякі І., гол. з значенням парности, збірности або абстрактности — сани, дріжджі, пестощі) і характеризована в однині приналежністю до одного з трьох родів. Сучасні чотири відміни І. визначаються закінченням І. в називному відмінку й родом. Ця система постала в наслідок перебудови праслов. системи відміни за основами. Надмір закінчень, залишених старою системою, почасти був утрачений, почасти використаний для граматичного оформлення нових категорій: істоти в протиставленні не-істоті (бачу хлопця — будинок), оформлености/цілости в протиставленні безформності/частковості (нема метра — дощу, даю кашу — каші). Зовсім усунені родові відмінності в закінченнях непрямих відмінків множини, в однині виявилася тенденція зблизити давальний і місцевий відмінки, поширене протиставлення чисел наголосом (рука — руки, пісня — пісні, бзеро — озера), натомість рух наголосу в межах одного числа сильно обмежений. У словотворі І. характеризується розгалуженою системою суфіксів при майже повній відсутності власної префіксації (мало продуктивні і функційно обмежені префікси па-, пра-, уз-, недо-). Синтаксично І. узгоджує з собою прикметники і, в називному відмінку, дієслова, керує непрямими відмінками інших І. і може бути керований дієсловом, рідше прикметником або прислівником.

Ю. Ш.


Іміґрація, в’їзд з однієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування; з погляду країни виїзду це — еміґрація. В І. на укр. землі беруть участь гол. ті народи, які окупували укр. землі — росіяни, поляки. З юридичного погляду це — внутр. І. в межах тієї самої держави, не обмежена ніякими законами, навпаки з політ. міркувань підтримувана державою (див. також Колонізація).

За княжих часів І. не відогравала поважнішої ролі. У великих м. оселювалися чужинці, що займалися здебільша торгівлею — вірмени, греки, жиди, в Гал.-Волинській державі в 13 — 14 вв. також поляки і німці. У зв’язку з війнами час від часу оселювано на території держави полонених (печенігів, торків, половців, ятвягів тощо).

За лит.-поль. доби збільшився приплив вірменів (14 — 15 вв.); до м. Зах. України наїхали італ. купці, сильно зросла І. німців (14 — 15 вв.) не лише до міст, але й як сіль. колоністів. На 15 — 16 вв. припадає хвиля великої І. жидів, але найбільше іміґрували поляки, спочатку лише до Галичини, а після Люблинської унії на всі укр. землі; вони оселювалися гол. на врожайних землях Поділля, Правобережжя, а в першій пол. 17 в. і Лівобережжя. У висліді цих процесів поляки і жиди аж до поч. 19 в. були гол. нац. меншинами на Україні.

За коз. часів І. чужинців на Україні була мінімальною, але в процесі посилення впливів Московщини припливали в невеликій мірі росіяни; в другій пол. 18 в. рос. уряд оселював на запор. землях сербів і німців.

Після розподілу України між Росією і Австрією припинився приплив поляків і жидів на Центр. і Сх. Землі, натомість зросла І. росіян. У зв’язку з колонізацією Степової України тут оселялися в другій пол. 18 — першій пол. 19 в., побіч українців, росіяни, німці, греки, болгари, молдавани та ін. Росіяни напливали також до міст, зокрема великих (Одеса, Київ, Харків); їхня І. збільшилася в кін. 19 в., коли рос. робітничий елемент наплинув до Донбасу і до ін. пром. р-нів. В другій пол. 19 в. в наслідок парцеляції великих земельних посілостей на Волині оселилося бл. 200 000 німців, чехів і поляків. І. на Центр. і Сх. Землях за 1890 — 1930 pp. становила бл. 2 млн, перев. росіян до міст і пром. р-нів. За переписом 1926 р. на. території УССР жило 941 000 осіб, що народилися за межами УССР, але під час перепису перебували на її території; з них 70% жило по містах (докладніше див. ЕУ I, стор. 148, і Донбас).

На укр. землі, які перебували в межах Австрії й Угорщини, прийшло в кін. 18 і на поч. 19 вв. невелике ч. німців; далеко більше припливало до Галичини і на Буковину поляків: до міст, Дрогобицько-Бориславського р-ну та колоністів на розпарцельовані землі поль. великих посілостей. Ще більше поляків приплинуло на Зах. Україну під час поль. окупації 1920 — 39 pp. — бл. 300 000 осіб; все це діялося в обставинах, коли укр. людність мусіла еміґрувати з надто аґрарно перенаселеної країни. В період між двома світовими війнами наплинуло на Закарпаття бл. 30 000 чехів і деяке число румунів на Буковину і в Басарабію.

Від 1930-их pp. починається сильна І. росіян, насамперед до міст і пром. р-нів. Її скеровує сов. влада з метою русифікації України, тим більше, що тоді ж вона винищила мільйони українців голодом, політ. репресіями або засланнями їх за межі України. І. росіян за останні 30 років можна оцінювати на яких 5 млн. (Докладніше див. ЕУ I, стор. 152 — 53 і 156 та окремі нац. меншини України: Росіяни, Жиди, Поляки, Німці, Болгари, Румуни, Греки, Вірмени, Чехи.

В. Кубійович


ІМКД (YMCA), Христ. Союз Молодих Людей (Young Men’s Christian Association), орг-ція молоді для її всебічного виховання в христ. дусі; заснована 1844 в Англії, нині поширена в різних країнах поза сов. сферою. Поруч з чоловічою орг-цією ІМКА, існує ІВКА (YWCA — Young Women’s Christian Association), Христ. Союз Молодих Жінок. За Укр. Центр. Ради світова ІМКА призначила своїм представником Е. Т. Гельда (Heald).

Серед українців ІМКА провадила осв.-філантропічну діяльність по першій світовій війні гол. в таборах інтернованих і еміґрантів в Польщі і Чехо-Словаччині. Ця діяльність продовжувалась і серед. еміґрації по 1945 р. в таборах Німеччини й Австрії, де також постали перші укр. гуртки ІМКА. 1946 р. була створена укр. ІМКА-ІВКА, що стала чл. Міжнац. Союзу орг-цій ІМКА в екзилі, а через нього і чл. Світового об’єднання ІМКА. Укр. делеґації взяли участь в ряді міжнар. з’їздів, зустрічів і конференцій. Діячі укр. ІМКА: О. Литвиненко, Т. Білостоцький, Г. Семененко, О. Савицька (нині гол. укр. ІМКА).


Імператив (наказовий спосіб), дієслівний спосіб із функцією спонукання до дії; виник у праслов. добу з індоевр. оптатива (способу бажання); в укр. мові І. має окремі форми лише для 2 особи однини (на якій побудовані аґлютинативно множинні форми) і для 1 й 2 особи множини, — решта осіб твориться описово (часткою нехай, хай і відповідними формами дієслова в дійсному способі). І. твориться в кінцево-наголошених дієсловах закінченнями -ú, -íм(о), -íть (архаїчне й півн.-укр. -íте): пишú, -íм, -íть, а також у некінцево-наголошених, коли перед -и група приголосних (крúкни) та коли наголос на префіксі ви- (вúстрижи); в ненакінцево-наголошених: —, -мо, -те (вíр, -мо, -те); в атематичних: їж, оповíж, дай. Тенденція уніфікувати отак форми І. відома укр. мові з 12 в. Форма 2 особи однини може набирати значення 3 особи в неокреслено-особовому розумінні (рятуйся, хто може); без наказової інтонації вона вживається для всіх 3 осіб з значенням самодовільної дії, перев. в усно-оповідних жанрах (а він прийди сюди, то що буде? — Він поїхав, а я тут сиди!).

О. Г.


Императорское Одесское Общество Истории и Древностей, займалося перев. дослідженням Півд. України, з античної доби починаючи; видавало в 1844 — 1915 свої «Записки» (див.).


Імперфект (минулий недоконаний час), особова дієслівна форма, морфологічний новотвір праслов. доби, який у живій староукр. мові вийшов з ужитку в 12-13 вв., а в пам’ятках церк.-філос. й іст. жанру — як засіб архаїзації мови — вживався й до 17-18 вв. Утворювався від основи інфінітиву недоконаних дієслів закінченнями: -Ђахъ-аахъ, -Ђаше-ааше, -Ђаше(ть)/-ааше(ть); -Ђахомъ/-аахомъ, -Ђащете (-Ђасте)/ -аашете (-аасте), -Ђаху(ть)/-ааху(ть); ЂаховЂ/-ааховЂ, -Ђашета, (-Ђаста)/-аашета (-ааста), -Ђашете (-Ђасте)/-аашете (-аасте): видЂахъ, писаахъ, — «я бачив», «я писав». Заміна І. на перфект наступила у зв’язку 1) з розбудовою видів дієслова, які замінили систему доконаних і недоконаних часів дієслова, 2) з частковим збігом форм аористу й І.

[Імперфект, п. ш., у 9 р. зг., з.: ЂаховЂ/-ааховЂ, м. б.: -ЂаховЂ/-ааховЂ. — Виправлення. Т. 11.]


Імпресіонізм, мист. напрям, що постав у Франції в 70-их pp. 19 в., у зв’язку з творами Е. Мане, який виставив малюнок заходу сонця п. н. „Impression“. Для імпресіоністів джерелом кольору є соняшне світло, а свою палітру вони намагаються звести до чистих тонів веселки. І. в противагу ательєрному малярству культивує малювання в природі (пленеризм). І. мав сильний вплив на укр. малярство. Перші укр. імпресіоністи з’явилися в кін. 19 в., при чому важливу ролю відіграла Краківська Академія Мистецтв, де викладали м. ін. уродженці України: Я. Станіславський, Л. Вичулковський і Ю. Фалат. І. Труш тільки частинно відійшов від реалізму, оперуючи радше притьмареними кольорами, тоді як М. Бурачек передавав соняшну барвистість степ. України. М. Жук і І. Северин увели в І. елементи декоративности. Ранній І. О. Новаківського еволюціонував згодом до символічного експресіонізму типу Ван Ґоґа і Годлера. І. був панівним напрямом укр. малярства до поч. 1930-их pp. Визначніші представники: О. Мурашко, В. і Ф. Кричевські, П. Холодний старший (у краєвиді й портреті), М. Глущенко, О. Шовкуненко, а пізніше М. Дмитренко, М. Неділко, М. Кричевський, М. Мороз.

З І. розвинулися неоімпресіонізм, що намагався внести в малярство певну інтелектуальну систему, тоді як постімпресіонізм культивував передусім естетику кольору, а пуентилізм розкладав барви на їхні елементарні тони, кладучи їх цятками, наче мозаїку. До нео- і постімпресіоністів можна зарахувати С. Борачка, М. Радиша, В. Хмелюка. В добу т. зв. соцреалізму на Україні І. переслідувано як занепадницький напрям, проте його засоби проявлялися виразно у всіх визначніших укр. мистців.

В скульптурі імпресіоністи оминали гострі обриси і надмірну деталізацію, відбиваючи більш заг. враження зображуваного (типовий О. Роден). З українців помітні: М. Паращук, М. Гаврилко, Б. Кратко, С. Литвиненко, А. Павлось.

І. відбився і в музиці, і в літературі. В музиці І. намагається пливкими тонами гармоній передавати інтимні й витончені настрої душі; типовий представник — композитор В. Барвінський.

І. в літературі виходить від дійсности, але не намагається відтворювати її об’єктивно, а хоче передати її діяння на душу. Звідси — не опис, а шукання вражень-імпресій, антиінтелектуальне наставлення письменника. Типові укр. імпресіоністи це — М. Коцюбинський, Г. Косинка, М. Хвильовий (хоч цей уже позначений рисами експресіонізму), в поезії — О. Олесь; І. часто сполучався з ін. напрямами, напр., символізмом (Д. Загул), романтизмом (В. Сосюра), неоклясицизмом (ранній М. Рильський).

С. Гординський


Імстичово, с. Іршавського р-ну Закарп. обл.; відомий манастир Василіян, заснований 1689 р. мукачівським єп. І. Зейканем; місце прощ.


Імшенецький (1832 — 92), математик і механік, один з основоположників Харківського Матем. Т-ва (1891), чл. Рос. Академії Наук; праці з теорії диференціяльних рівнянь.


Інгвар Ярославич († після 1211), з волинських Мономаховичів, кн. дорогобузький і луцький, у 1202 недовгий час княжив у Києві як підручний Романа Мстиславича. По смерті останнього здобув на короткий час Володимир.


Інгул, ліва притока бузького лиману, до якого впадає б. м. Миколаєва, довж. — 350 км (з того 30 км сплавні), площа сточища — 9 900 км². Гор. І. пливе серед Придніпровської височини в ґранітових берегах.


Інгулець, права притока дол. Дніпра, довж. — 550 км, сточище — 14 460 км². Степова р. із змінним водостаном, перетинає Придніпровську височину й Причорноморську низовину. Доступна для малих суден на відстані 110 км від гирла; на І. будується Інгулецька зрошувальна система.


Інгулець (VI — 14), с. м. т. Широківського р-ну Дніпропетровської обл., над р. Інгулець в Криворізькому залізорудному басейні; залізорудна пром-сть.


Інгулецька зрошувальна система, має зросити дніпровою водою 64 000 га, обводнити 175 000 га земель, положених між Бузьким лиманом і дол. Інгульцем, та забезпечити питною водою м. Миколаїв. Вода з Дніпра підходить, розчищеним Інгульцем, 80 км вгору аж до с. Снігурівки, де за допомогою насосної станції збирається в приймальному басейні і згодом розходиться маґістральним каналом (довж. 53 км) і розподільними каналами (бл. 2 000 км). Будування І. з. є. розпочалося 1952 і ще не закінчене; перші землі зрошено 1957 р.


Інґеґерда († 1050), хресне ім’я Ірина, дочка швед. короля Олафа, друга жінка Ярослава Мудрого.


Інґольштадт (Ingolstadt an der Donau), м. над р. Дунаєм в Баварії, 50 000 меш.; 1945 — 50 табір укр. переміщених осіб (бл. З 000), 2 укр. кат. і 1 правос. церкви, гімназія, ряд ін. установ і т-в, між ними Капеля бандуристів ім. Шевченка; тепер в І. й околицях бл. 600 українців, укр.-кат. душпастирство.


Індик (Meleagris gallopavo L.), велика птиця з родини фазануватих з ряду кураків, плекана в сіль. госп-ві завдяки смачному м’ясу. На Україні найбільше І. розводять на Одещині, Київщині, Черкащині, Харківщині, Полтавщині й на Кубані. На 1. 10. 1955 було в УССР в самих колгоспах 255 000 І. (лише дорослих), що становило бл. 40% у всьому СССР. Гол. породи: широкогруді бронзові, півн.-кавказькі, білі, сірі й чорні. Див. також Птахівництво.


Індишевський Степан (1892 — 1938), інж., родом із Станиславова, до 1914 організатор січ. руху, під час визвольних змагань при штабі корпусу Січ. Стрільців і організатор техн. відділів; в 1922 — 24 pp. на Закарпатті, в 1925 переїхав до Харкова; ліквідований в час «єжовщини».


Індишевський Ярослав (1895 — 1937), сотн. УОС і військ. відпоручник при посольстві ЗУНР у Відні, чл. і другий Крайовий Комендант УВО на Зах. Укр. Землях (1924 — 26). Згодом на еміґрації у Празі, де й помер.


Ініціял, «буквиця», початкова велика декоративна буква частин, розділів і відступів у рукописних і друкованих текстах. На Україні І., разом з заставкою й кінцівкою, прикрашував твори 11 — 18 вв. І. — виконуваний перев. червоною фарбою або чорною тушшю і червоною фарбою. Найдавніші І. під візант. впливом мають плетінчасті або рослинні мотиви. З 14 в. з’являється т. зв. тератологічний стиль з тваринними і рослинними фантастичними мотивами, з людськими постатями, краєвидами, подіями. В 15 — 16 вв. помітний вплив зах.-евр. ренесансу. В 16 — 18 вв. І. часто побудовані з нар. мотивів. Окрему групу становлять І., побудовані на зразок давніх архітектурних фраґментів (одвірків, дверей, стовпців і т. п.), до яких долучаються первні рослинного орнаменту. Вплив ренесансу найпомітніший в І. стародруків. Див. ще Графіка.


Інкерман (IX — 14), місцевість у Криму б. Севастополя над р. Чорною; сліди кол. заселення з 3 — 2 вв. до Хр.; руїни печерного м. Калимити з 12 — 15 вв. і фортеці ґенуйців, печерні церкви й манастир.

[Інкерман, руїни печерного м. Каламіти. — Виправлення. Т. 11.]


Інків Дмитро (* 1894), сотн. Армії УНР, з походження кримський татарин; на поч. 1919 командир 4 гарматного полку Січ. Стрільців, згодом в складі 3 Залізної дивізії.


Інкіжинов Валерій (* 1899), актор і режисер родом з Сибіру; учень В. Мейєрхольда; з 1924 на Україні; 1927 — 28 режисер у «Березолі» (Харків), де поставив «Седі» С. Моґема, «Мікадо» А. Суллівана. З 1930 на еміґрації, тепер у Парижі.

[Інкіжинов Валерій (1895, Іркутськ — 1973, Брюнуа, Франція), з 1930 у Німеччині, згодом у Франції — Виправлення. Т. 11.]


Інкрустація, прикраси з кусків різного матеріялу: кости, дерева, перламутру, металу, бісеру й ін., врізувані в поверхню прикрашуваного предмета, на одному з нею рівні. На Україні І. зустрічаємо в гуцульських дерев’яних різьбах 17 в., у яких в рівчики різаного орнаменту втирано потовчене вугілля, що надавало виразности взорові на тлі ясного дерева. В 19 в. на Гуцульщині розвинулися й ін. роди І.: М. Мегеденюк вперше запровадив І. кольоровим бісером («пацьорками»), В. Девдюк — різнокольоровими породами дерева, металу, перлямутру (див. Інтарсія); цими засобами користувалися також видатні майстрі-різьбарі В. і М. Шкрибляки й їхні послідовники аж донині.

[Інкрустація, дод.: О. Саєнко в 1920-их pp. впровадив нову техніку І. соломою, яку застосував у монументально-декоративному мистецтві (ґоблени, килими, пано). — Виправлення. Т. 11.]


Інніцер (Innitzer) Теодор (1875 — 1955), австр. церк. діяч, з 1932 архиєп. Відня, з 1933 кардинал; ординарій українців католиків у Австрії, для яких призначив 1945 ген. вікарієм о. М. Горникевича. Вже в 1920-их pp. допомагав укр. еміґрації через Укр. Рел. Комітет у Відні; в 1933 р. організатор міжнар. допомоги для голодуючого населення в УССР; опікун укр. втікачів і духовенства.


ІНО, див. Інститути Народної Освіти.


Іноземцов Олександер, митр., див. Олександер Іноземцов.


Інокентій Борисов (1800 — 57), правос. богослов, єп. чигиринський, архиєп. харківський, херсонський і таврійський, визначний проповідник; ректор Київ. Академії, підніс наук. рівень викладання, прихильник іст.-порівняльної методи в богословських науках; засновник київ. тижневика «Воскресное Чтение», автор низки наук. праць з іст. церкви й св. Письма. Проповіді й праці видано 1901 в 12 тт. у Петербурзі.


Інокентій Ґізель, див. Ґізель Інокентій.


Інокентій Кульчицький († 1731), правос. св., єп. іркутський. Походив з шляхетського роду на Волині; вихованець Київської Академії, з 1708 р. — ієромонах Печерської Лаври. З 1721 єп. іркутський в Сх: Сибіру, де присвятився апостольству серед бурятів, тунгузів та якутів. Мощі І. були знайдені нетлінними і прославилися настільки, що 1805 р. його канонізовано.


Інокентій IV, папа в 1243 — 54 pp., відомий з боротьби проти нім. цісаря Фрідріха II і його наслідників. В 1245 р. скликав вселенський собор до Ліону; на ньому м. ін. брав участь і Петро, архиєп. руський. На соборі вирішено організувати оборону Сх. Европи перед тат. загрозою. І. IV робив заходи приєднати до Риму Сх. Церкву, висилав послів до Монголії, Суздалю і на Україну; 1246 — 47 листувався з кн. Данилом і Васильком Романовичами з метою організації протитат. коаліції й церк. єдности. У 1253 р. окремим посольством передав Данилові королівську корону, видав буллу із закликом до боротьби проти татар, але плянований хрестовий похід не відбувся.

[Інокентій IV (1200 — 54). — Виправлення. Т. 11.]


Інсабато (Insabato) Енріко (* 1878), лікар, італ. політ. діяч і публіцист; знавець араб. і укр. проблеми, прихильник укр. держ. незалежности; 1922 виступав в укр. справі в італ. парляменті, чл. управи Т-ва італ.-укр. приязні. Автор публіцистичних праць, зокрема: „Ucraina e la Chiesa Cattolica“ (1933), „Ucraina: populazione e economia“ (1938) й ін. Д. чл. НТШ.

[Інсабато (Insabato) Енріко (1878, Больонья, Італія — 1963). — Виправлення. Т. 11.]


Інсбрук (Innsbruck), м. над р. Інном в Австрії, столиця Тіролю, 95 000 меш.; влітку 1945 в І. жило до 4 000 українців, згодом ч. їх зменшилося в наслідок виїзду до Баварії (1945), а в 1949 — 51 pp. за океан. 1945 — 50 в І. мало осідок Укр. Центр. Допомогове Об’єднання в Австрії. Нині в І. й околицях живе 100 — 120 українців. До 1951 р. діяли численні укр. установи, м. ін. укр.-кат. й укр.-правос. парохії, укр. гімназія, Об’єднання Українців в Тіролі й Форарльберґу, Братство св. Андрія тощо; в ун-ті студіювало до 450 українців. У відомій єзуїтській богословській академії вчилися м. ін. владики митр. Й. Сліпий, архиєп. І. Бучко.


Інсіґнії, на Україні також клейноди, дорогоцінні предмети, що є ознаками влади, гідности, спеціяльного відзначення. З археологічних знахідок на укр. землях відомі ще з кам’яного віку як І. декоративні кам’яні булави та топірці. В княжу добу І. були домові знаки, у князів — тризуб та його варіянти, що робилися на списах прапорів, на зброї, печатках, кераміці тощо. До І. належали вже тоді також бунчуки та стяги, рідше булава.

В коз. добу І. були: корогва, булава, бунчук, гербова печать, літаври, сурми, тростинові палиці з срібними кулями. Булава, як ознака влади, сх. походження; вживалася гетьманами та полк. з 16 в. Б. Хмельницький одержав срібну булаву — від поль. короля, прикрашену перлами та дорогоцінними каменями; від тур. султана — срібну з довгим написом; також від моск. царя в 1654 р. Булава була й ознакою отаманської влади на Запоріжжі; звідти була перенесена на Кубань, де і вживалася кубанськими отаманами аж до захоплення Кубані большевиками. Коз. полк. мали перначі — менші, ребристі булави, які носили за поясом.

Бунчук (тур. походження), дерев’яний спис з металевим декоративним навершком, що складається з срібних шнурів з китицями та прикріпленим до вершка одним чи двома жмутами кінського хвоста. За давньою коз. традицією С. Баторій надіслав в 1578 р. укр. гетьманові, крім корогви, також бунчук та ін. клейноди. Гетьманські бунчуки мали червоні хвости, в наголов’ї білі та чорні шнурки; у спільних гетьманів для реєстрових козаків і запорожців бунчуки були різного кольору — білого, червоного та чорного.

Коз. стяги («хоронгви златописані»), здебільша кармазинові з вишитими на них образами святих, хрестами і гербами, носили поперед війська та поруч гетьмана чи отамана. Літаври — великі мідяні котли, натягнені шкурою, вживалися для сиґналів при різних урочистостях. Рос. царі також дарували коз. гетьманам і Запор. війську різні клейноди.

Укр. духівництво мало за І. митру, панагію і посох. Митра відома з 11 в. у формі корони, яка згодом перетворилася на вкриту зверху шапку з металевими ребрами та емалевими медальйонами по боках. Спочатку митри були відзнакою влади лише єп., а з кін. 12 в. їх надавали також архимандритам та заслуженим ієреям (митрофорним) з білого духовенства. Панагія — це перев. округла металева ікона Богоматері на ланцюгу, яку носять на грудях правос. архиєреї та архимандрити в ставропігіяльних манастирях. Посох (жезл) одержує архиєрей під час свого висвячення. На вершку посоха є металевий хрест, посередині перекладка, яка переходить в роздвоєних зміїв, звернених головами до хреста (символ мудрости).

М. Міллер










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.