[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 850-862.]

Попередня     Головна     Наступна





І


Ібн-Баттута Мохаммед Ібн-Абдаллах (1304 — 77), араб. подорожник, побував у всіх араб. країнах, Індії, Китаї й ін., м. ін. відвідав Крим і Півд. Україну; залишив цінні описи цих подорожів.

[Ібн-Баттута Мохаммед Ібн-Абдаллах (1304, Танжер, Марокко — 1368, Фес). — Виправлення. Т. 11.]


Ібн-Даста (Ібн-Руста) Абу-Алі-Ахмед, араб. географ і подорожник 10 в., у «Книзі дорогоцінних скарбів» подав цінні відомості про народи Сх. Европи.

[Ібн-Даста (Ібн-Руста), м. б. Ібн-Русте (Ібн-Даста). — Виправлення. Т. 11.]


Ібн-Фадлан Ахмед, араб. подорожник і письм. першої пол. 10 в.; м. ін. подав відомості про побут і релігію сх. слов’ян.


Ібн-Хаукаль, араб. географ і подорожник 10 в.; його твори доповнюють літописні відомості з іст. України 10 в., зокрема про походи Святослава на болгар і хозарів.


Ібн-Хордадбех (бл. 820 — бл. 912), араб. географ і письм. пер. походження; у творі «Книга шляхів і держав» подав цінні інформації про сх. слов’ян й українців; зокрема про їх торг. шляхи.


Іва, див. Верба.


Іваї (Ivaí), м-ко в штаті Парана в Бразілії, засноване 1907 — 10 pp., де поселилось понад 2 000 українців і 1 000 поляків; нині бл. 600 укр. родин, манастир оо. Василіян із новіціятом і філос. студіями й ін.


Івакін Олексій (1893 — 1942), лікар, проф. Київ. Мед. Ін-ту; автор і ред. підручників з анатомії, гістології та ембріології укр. мовою.


Іван Данилюк (1896 — 1953), архиєп. УАПЦ в Австралії й Новій Зеляндії, родом з Буковини; свящ. з 1925, гром. і церк. діяч на Буковині й на еміґрації; хіротонізований у 1952 р.


Іван Павловський (* 1890), митр. УАПЦ, хіротонізований 1921, спочатку на катедрі в Чернігові, з 1930 в Харкові, з 1934 в Києві; заарештований 1936 і засланий до Казахстану, дальша доля невідома.


Іван Василькович († 1141), один з двох синів Василька Ростиславича теребовельського, кн. галицький; допомагав безуспішно Ростиславу Володаревичу перемиському проти Володимирка, бл. 1140 залежав від Всеволода Ольговича київського.


Іван Вишатич, полководець і держ. муж у 2 пол. 11 в. з старого аристократичного роду, київ. тисяцький. В 1070-их pp. служив Святославу Ярославичу в Ростовщині, пізніше Володимирові Мономаху, уславився в походах на половців (1093 і 1106).


Іван Войтишич, полководець і держ. муж 1 пол. 12 в., воєвода київ. Служив Володимирові Мономаху, його синові Мстиславу й синові останнього Із’яславу, а в 1139 — 46 і Всеволодові Ольговичу київ., ворогові Мономаховичів. 1116 Володимир Мономах посилав його на дол. Дунай захопити міста, опановані Левом Діогеновичем, зятем Мономаха; 1127 р. І. В. ходив на непокірних полоцьких князів, 1139 посол Всеволода Ольговича до Новгороду.


Іван Дамаскин (675 — 749), богослов, з 726 р. чернець манастиря св. Сави в Єрусалимі. Автор філос.-теологічної енциклопедії «Джерело знання», що в трьох частинах під значним впливом Арістотеля обговорює діялектику (основи філософії), граматику та богословіє. Частково перекладений в Болгарії в 10 в., твір пізніше в повному перекладі відомий на Україні; вплинув на укр. термінологію, зокрема граматичну. Вид. в «Четьях Мінеях» (Макарія) за листопад.


Іван Екзарх Болгарський, болг. єп., письм. 10 в. Гол. твір — «Шестоднев», трактат про створення світу, що подає силу відомостей з природознавства та філософії; складений на підставі відповідного твору св. Василя В. та ін. джерел. На Україні відомий з 11 в. Вид. О. Бодянського (1874).


Іван Золотоустий (грец. Хрізостомос, 354 — 407), найвидатніший візант. проповідник. З 398 р. царгородський патріярх, з 404 р. на вигнанні. Його (або йому приписувані) численні проповіді в староболг. та староукр. перекладах були розповсюджені на Україні, зокрема в складі різних зб. проповідей (див. Златоструй, Златоуст).


Іван Малала (грец. Малалас), візант. письм. 6 в.; його «літопис» є власне мальовничо написана всесвітня, перев. візант. іст. до Юстініяна. Болг. переклад 10 в. відомий в Києві вже з 11 в., пізніше увійшов до складу «хронографів». І. М. подає численні відомості з античної мітології та іст. (м. ін. про Троянську війну), що ввійшли в укр. традицію. Доповнення до грец. тексту подає також відомості про слов. поганство.


Іван Михайлович, воєвода Данила Романовича з прихильних Данилові волинських бояр, 1227 вибив кн. Ярослава Інгваровича з Луцького, пізніше викрив змову гал. бояр на життя Данила.


Іван Ростиславич (Берладник) († 1161), кн. звенигородсько-гал., пізніше берладський (від м. Берлад у теперішній Молдавії), син Ростислава Володаревича перемиського. Прогнаний з Звенигорода Володимирком (1140), пробував захопити Галич. Служив Із’яславу Давидовичу, київ. й ін., панував якийсь час у Берладі й вів боротьбу з Володимирком та його сином, Ярославом Осмомислом. Помер (мабуть, отруєний) на засланні в Солуні (Греція).

[Іван Ростиславич (Берладник) (? — 1162). — Виправлення. Т. 11.]


Іван Синайський, або Ліствичник (грец. κλίμακος) (бл. 580 — 650), автор повчального твору «Ліствиця», що дає поради про ступні («щаблі») духового вдосконалення. На Україні відомий в перекладі 11 в.


Іван Христитель, свято 7. 7 (24. 6 старого стилю), що в нар. календарі має назву Івана Купала (див. Купало).


Івана св. собор у Перемишлі, назва кількох єпископських соборів. Першим був собор з тесаного каменю, одна з найстаріших візант.-романських будов Галичини, за хронікою Я. Длуґоша, збудований кн. Володарем Ростиславичем († 1124), переданий 1412 р. поль. королем Яґайлом латинникам і перебудований, з розібраного матеріялу, на костьол в іншому місці. Другий І. с. с., збудований 1450 р. на Владичу, згорів 1535 p., і бл. 1540 побудовано третій І. с. с., з певним сполученням візант. архітектурних елементів з ґотичними; він проіснував до 1780 p., коли був розібраний.

Сучасний І. с. с. це кол. кармелітський костьол і манастир, які стояли з 1630 р. на місці стародавньої укр. церкви невідомої назви, передані 1784 р. австр. цісарем Йосифом II перемиським владикам. Собор поставлений в межах давніх міськ. мурів, на горбі, побудований за пляном італ. архітекта Ґ. Аппіяні, зберіг донині риси бароккової архітектури й орнаментики пол. 17 в. При відновленні І. с. с. 1880 — 85 побільшено центр. баню, перебудовано і відновлено середину церкви, поставлено іконостас, на фасаді уміщено кам’яні статуї св. кн. Володимира і св. кн. Ольги, а поруччя сходів прикрашено статуями святих. 1886 р. домуровано каплицю св. Миколая — проєкт архітекта Ю. Захарієвича. В соборній скарбниці зберігалася м. ін. владича митра, за переказом, перероблена з корони, що її 1246 р. прислав папа королеві Данилові. Бібліотека і архів капітули переховували до 1945 р. акти з глибокого середньовіччя.

Б. З.


Івана Франка (IV — 4), с. м. т. (раніше Янів) над р. Верешицею й великим ставом на узгір’ях Росточчя; р. ц. Львівської обл.; мебльова пром-сть; церква з поч. 19 в. в клясичному стилі.


Іванейко М., див. Шлемкевич Микола.


Іваненко Дмитро (1859 — ?), журналіст, ред. газ. «Полтавские Губернские Ведомости», «Полтавский Вестник» і «Полтавский Голос».

[Іваненко Дмитро (1859, Китайгори, Полтавщина — 1943, Свердловськ, Росія), письм. і журналіст. „Записки и воспоминания“ (1912 — 15), присвячені історії гром. та культ. життя Полтави наприкін. 19 — поч. 20 в. — Виправлення. Т. 11.]


Іваненко Євген (1883 — 1941), математик, проф. Укр. Високого Пед. Ін-ту в Празі, автор шкільних підручників з математики.


Іваненко Михайло (1879 — 1948), педагого і пластовий діяч, родом з Батурина, організатор таборів для новаків у Галичині, перший гол. Уладу Пластунів-Сеньйорів; помер у Німеччині.


Іваненко Оксана (* 1906), дитяча письм. родом з Полтави; казки, поезії, оп.; повість про долю дітей під час другої світової війни «Рідні діти» (1951), біографічна повість про Т. Шевченка «Тарасові шляхи»; переклади на укр. мову казок Андерсена й ін.


Іваненко Петро (Петро Іванович, Петрик), політ. діяч кін. 17 — поч. 18 в. родом з Полтави; старший канцелярист Ген. Військ. Канцелярії за гетьмана І. Мазепи (1691). І. був прихильником союзу України з Кримом; 1691 р. втік на Запоріжжя, де став військ. писарем, а 1692 р. уклав у Казикермані союзний договір з Кримом, скерований проти Москви. Обраний на гетьмана, розпочав, за допомогою крим. війська, боротьбу проти Москви й Мазепи (походи 1692, 1693, 1694 і 1696 рр.), яка закінчилася поразкою І. З 1696 до 1712 р. (з перервами) І. був гетьманом т. зв. Ханської України (частина Півд. України між Богом і Дністром, яка належала до Крим. ханства).


Іваненко Юрій (* 1910), режисер і театрознавець з Києва; постави в театрі ім. Франка в Києві «Ой, не ходи, Грицю» (1938), «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука (1938). Упорядник і ред. «Укр. одноактних п’єс» (1939), співр. ж. «Радянське Мистецтво» і «Театр». З 1941 доля невідома.


Іванець Іван (1893 — 1945?), маляр і графік, ілюстратор перев. стрілецьких вид. і вид. «Червоної Калини»; в 1942 — 44 pp. гол. Спілки укр. образотворчих мистців у Львові; батальні композиції, пейзажі. Автор численних статтей на мист. теми.

[Іванець Іван (1893, Новосілки Гостинні, Рудківський пов., Галичина 1946, Солікамськ, Пермська обл., Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Іванис Василь (* 1888), інж.-технолог і економіст, політ.-гром. діяч, родом з Кубані, вищі студії в Москві і Новочеркаському Політехнікумі; в 1918 — 20 pp. чл. Кубанських рад, 1919 мін. торговлі й пром-сти, 1920 гол. Кубанського уряду і виконуючий обов’язки отамана Кубанського Краю, згодом на еміґрації в Чехо-Словаччині, Польщі, Німеччині, з 1948 р. в Канаді. Доц., з 1927 проф. Укр. Госп. Академії, УТГІ (катедра хем. технології), д. чл. НТШ. Праці — експериментальні, гол. з нафтопереробки; з економіки України й Півн. Кавказу, зокрема «Енерґетичне госп-во України й Півн. Кавказу» (1934), «Пром-сть України й Півн. Кавказу» (1937), високошкільні підручники; публіцистика, м. ін. під псевд. О. Болотенка «Козацтво й Україна» (1950), «Імперіялізм. Московщини, Росії й СССР» (1951), «Симон Петлюра — Президент України» (1952); спогади «Стежками життя» (1958).

[Іванис Василь (1888, станиця Настасівка — 1974, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Іваниця (III — 13), с. на Придніпровській низовині, р. ц. Чернігівської обл., кол. сотенне м-ко Прилуцького полку.


Іваниця Григорій (1892 — 193?), педагог-україніст, проф. Київ. Ін-ту Нар. Освіти, секретар Комісії Іст.-Філол. Відділу УАН, співред. пед. журн. «Радянська Освіта» в Києві, автор статтей з методики навчання укр. мови й літератури, підручників і читанок, зокрема курсу укр. мови для росіян (1925, 2 вид. 1927). Засуджений в процесі СВУ, помер на засланні.

[Іваниця Григорій (1892, Шостка, Чернігівська губ. — 1938). У процесі СВУ 1930 засуджений на 6 p.; 1938 удруге засуджений до 10 р.; помер 24. 8.1938 в Півн.-сх. таборі Магаданської обл. — Виправлення. Т. 11.]


Іваницький Борис (1878 — 1953), визначний лісознавець і гром. діяч, родом з Сум. Після закінчення Ліс. Ін-ту в Петербурзі І. працював в 1902 — 17 pp. в держ. лісах України; 1917 один з організаторів Ліс. Департаменту УНР, з кін. 1918 його дир. На еміґрації один з організаторів і проф. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах (1922) й УТГІ, кілька разів ректор, д. чл. НТШ; з 1948 гол. Укр. Нац. Ради. Помер в Детройті (ЗДА). І. є основоположником укр. лісознавства; більшість його праць — про природу, історію й економіку укр. лісів; найважливіші: «Ліси й лісове госп-во на Україні», 2 тт. 1936 — 39; високошкільні підручники: «Курс лісівництва», «Дендрологія» й ін. І. створив свою школу укр. лісівників.


Іваницький Григорій (1867 — 1942), хірург-травматолог і анатом, родом з Чернігівщини, з 1920 проф. Київ. Ун-ту, згодом Мед. Ін-ту, в орг-ції якого брав діяльну участь; автор ряду праць і кількох метод хірургічних операцій.


Іваницький Григорій (1881 — 1918), гром. і політ. діяч, родом з Переяславщини; діяльний чл. РУП-УСДРП на Полтавщині, 1917 за Укр. Центр. Ради комісар Вижницького пов. на Буковині; вбитий збольшевізованими моряками в Одесі, куди його послав уряд УНР для порозуміння з неукр. дем. колами в квітні 1918.


Іваницький Омелян (1868 — 1941), педагог, бук. гром. діяч і журналіст; організатор учительства на Буковині, співред. двотижневика «Каменярі» (1908 — 14), автор шкільних підручників і праці «Чоловік у вселенній» (1923).


Іваницький Сократ (* 1897), син Омеляна, правник, родом з Буковини, доц. Укр. Техн.-Госп. Ін-ту, автор праці «Переяславський договір з 1654 р.» (1954).

[Іваницький Сократ (1897 — 1974, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Іваницький Теодор (1860 — 1935), учитель, гром.-політ. діяч Буковини; 1911 — 18 посол до бук. крайового сойму, гол. «Селянської Каси» в Чернівцях (1912 — 20), чл. екзекутиви Укр. Нац. Партії, з 1929 засновник і гол. вид. спілки «Час».

[Іваницький Теодор († Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Іваницький-Василенко Сергій (1883 — 1938?), історик укр. права, наук. співр. Комісії іст. укр. права ВУАН. Досліджував іст. магдебурзького права та шляхетського землеволодіння за Гетьманщини.

[Іваницький-Василенко Сергій (* Золотоноша, Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]


Іваничі (III — 5), с. м. т. в півд.-зах. частині Волині, на пограниччі з Галичиною й Холмщиною; р. ц. Волинської обл.


Іваишев Микола (1811 — 74), історик-правник із старого укр. священицького роду; проф. Київ. Ун-ту, 1862 — 66 його ректор, гол. Археографічної Комісії і один із засновників Центр. Архіву в Києві; провадив археологічні розкопи з Т. Шевченком як рисівником на Київщині. Автор ряду праць, в тому ч. з іст. укр. права: «О древних сельских общинах Юго-западной России» (1857, 1863), «Постановления дворянских провинциальных сеймиков Юго-западной России» (1860) й ін. В 1876 р. вийшло в Києві. «Собрание сочинений» І.

[Іванишев Микола (* Київ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Іванів Михайло (* 1868) укр. генерал, ген.-поручник рос. служби, чл. Центр. Ради, начальник інспекторського відділу Укр. Ген. Військ. Комітету.


Іванівна (V — 19), с. м. т. в центр. частині Донецького басейну, р. ц. Луганської обл.; машинобудів. зав., харчова пром-сть.


Іванівка (VII — 11), кол. Янівка, с. на Причорноморській низовині над. р. Великий Куяльник, р. ц. Одеської обл.


Іванівка (VII — 15), с. в центр. частині Причорноморської низовини, р. ц. Херсонської обл.


Іванівський Анатоль (* 1885), сов. педагог, проф. Харківського Ін-ту Нар. Освіти і наук. співр. Укр. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки (на поч. 1930-их pp.); праці з методики політ. освіти в офіц. дусі.


Іванків (III — 10), с. м. т. над р. Тетеревом на київ. Поліссі, р. ц. Київ. обл.


Іванов Андрій (* 1900), співак-баритон; вчився в Києві. З 1925 співав в оперових театрах Києва, Одеси, Баку; з 1950 соліст Великого Театру в Москві: Ігор (в «Кн. Ігор»), Демон (в одноіменній опері), Фіґаро («Севільський цирульник»), Онєґін («Євгеній Онєґін»), Остап («Тарас Бульба»), Мазепа (в одноіменній опері) й ін.

[Іванов Андрій (1900, Замостя, Польща — 1970, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Іванов Борис (1902 — 1941), скульптор, учасник всеукр. виставок (1937, 1938); праці «Валерій Чкалов», «Снайпер», «Г. Котовський», «Моряки» й ін.


Іванов Вадим (* 1892), лікар-терапевт і фізіолог, д. чл. АН УРСР і Академії Мед. Наук СССР, проф. Київ. Мед. Інту. Автор понад 70 праць, які вносять значний вклад у фізіологію і патологію травлення, діягностику і клініку легеневих захворювань та клінічну онкологію.

[Іванов Вадим (1892, Маріюпіль, Катеринославщина — 1962, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Іванов Василь, етнограф, у 1880-их pp. секретар Харківського Статистичного Комітету. Гол. праці: «Обычное право крестьян Харьковской губернии» (1896), зб. «Жизнь и творчество Харьковской губернии» (1898), де подано опис побуту, одягу, страв, звичаїв та пісень.


Іванов Василь (* 1896), соліст Київ. радіо; 1937 — 41 проф. співу в Київ. Театральному Ін-ті; виступав у київ. телецентрі.


Іванов Євген (1873 — 1929), архівар, учень Д. Багалія; з 1897 архівар Харківського Іст.-Філол. Т-ва, брав участь у розбудові Іст. Архіву, з 1922 завідувач Центр. Іст. Архіву в Харкові; співред. журн. «Архівна справа».

[Іванов Євген (* Монашка, сх. Сибір). — Виправлення. Т. 11.]


Іванов Микола (1810 — 80), визначний співак-тенор, родом з Полтави, в 1830-их і 40-их pp. один з кращих тенорів Европи. Після закінчення студій в Італії виступав з великим успіхом в оперових театрах Італії, Франції, Англії; був приятелем Россіні. Залюбки співав укр. нар. пісні, якими справив велике враження на Г. Берліоза. Покинувши сцену, жив у Больоньї, де й помер.


Іванов Михайло (1748 — 1823), рос. маляр; картини і нариси з рос.-тур. війни (1787 — 92) над Дунаєм в Басарабії, подорожні альбоми і пейзажі на укр. теми. Приятель А. Головатого, лишив кілька його портретів, м. ін. на картині «Штурм Ізмаїлу».


Іванов Михайло (1871 — 1935), визначний зоотехнік, в 1900 — 14 pp. викладач і проф. Харківського Ветеринарного Ін-ту, д. чл. Академії С.-Г. Наук СССР, в 1925 організував зоотехн. дослідну ст. Асканія-Нова. Вивів нову породу асканських овець і укр. степ. білих свиней, провадив праці над акліматизацією диких копитних і свійських с.-г. тварин. Наук.-дослідний Ін-т гібридизації й акліматизації тварин в Асканії-Новій носить ім’я І.

[Іванов Михайло (1871, Ялта, Крим — 1935, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Іванов Михайло (* 1909), маляр, належав до школи М. Бойчука; великі полотна на воєнні теми: «Наші прийшли», «Київ» й ін.


Іванов Олександер (1836 — 80), окуліст, з 1869 проф. Київ. Ун-ту; праці рос. і нім. мовами, присвячені перев. анатомії і гістології ока.

[Іванов Олександер (1836, Таврія — 1880, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Іванов Олександер, психолог, до 1945 доц. УВУ в Празі, наук. співр. Психотехн. Ін-ту Масарикової Академії в Празі; праці з ділянки психотехніки, гол. чес. мовою.


Іванов Петро, історик, учень В. Антоновича; праці з іст. Волині й Півд. України, між ними «Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца 14 в.» (1895), «Материалы по истории Запорожья 18 в.» (1897) й ін.


Іванов Петро (1837 — 1926), етнограф, автор багатьох праць і збірок етногр. матеріялів про вірування, звичаї та обряди, друкованих у зб. Харківського «Историко-Филологического Общества», «КСт.», «Этнографическом обозрении» і окремо: «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии», «Игры крестьянских детей в Купянском уезде».

[Іванов Петро (1837, Чугуїв, Харківщина — 1926). — Виправлення. Т. 11.]


Іванова Анна (* 1903), історик античного мистецтва Півд. України; «Искусство античных городов Северного Причерноморья» (1953), «Боспорская живопись первых веков нашей эры» (1948) й ін.


Іванова Долина (III — 7), оселя на Волинському Поліссі над. р. Горинь, Костопільського р-ну Рівненської обл. Великі копальні базальту, які почали експлуатувати бл. 1930 р.


Іваново (I — 6), раніше Янів, с. м. т. на Зах. Поліссі, на зах. від Пинську; р. ц. Берестейської обл. Білор. ССР.


Іванопіль (IV — 9), до 1946 — Янушпіль, с. м. т. на зах. від Бердичева, р. ц. Вінницької обл.; цукрозавод.


[Івано-Франківська область. — Доповнення. Т. 11.]


[Іванусів Олег. — Доповнення. Т. 11.]


Іванцев Денис (* 1910), маляр-імпресіоніст, родом з Галичини; студіював у Краківській Академії Мистецтв; гол. краківської укр. мист. групи «Зарево»; брав участь у виставках у Кракові, Львові, Варшаві й ін.


Іванченко Григорій (1856 — ?), робітник, належав до гуртка Є. Заславського в Одесі, а потім до терористичного гуртка «Півд. бунтарів» у Києві, за збройну відсіч поліції при арешті (1879) засуджений на каторгу. При тій відсічі згинули брати Іван і Гнат Івічевичі.


Іванчо Олексій (* 1885), гр.-кат. свящ., гром. і пед. діяч на Закарпатті; автор підручників іст. й географії для сер. шкіл.


Іванюх Володимир (1905 — 43), маляр, родом з Перемишля, учень В. Пещанського і О. Новаківського; брав участь у виставках у Львові; розмалював кілька церков.


Івасюк Василь (1859 — ?), педагог, бук. осв. діяч, 1910 — 23 дир. укр. учительського семінару в Чернівцях; розвідки з методики рисування.


Івасюк Іван (1879 — 1933), кооператор, гром.-політ. діяч на Кубані; дир. Кубанського кооп. банку, 1920 мін. фінансів Кубанського Краю. На еміґрації — в Чехо-Словаччині викладав в Укр. Госп. Академії. Праці з економіки та кооперації, підручник кооп. рахівництва, «Кредитова кооперація на Україні» (1934) й нариси з іст. Кубані.

[Івасюк Іван (* Хотинщина, Басарабія — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Івасюк Микола (1865 — 1936?), маляр-реаліст, родом з Буковини; студіював у Відні й Мюнхені. З 1913 мав у Чернівцях малярську школу, 1925 виїхав до Києва, де був короткий час проф. Художнього Ін-ту. Виставляв у Львові, Відні й Чернівцях. Спеціялізувався в іст. малярстві, з праць найважливіші: «Хмельницький під Зборовом» (1893), «В’їзд Хмельницького до Києва» (1912), «Богун під Берестечком» (1921); крім того, побутові і жанрові картини, портрети й іконостаси. Твори І. відзначаються живим кольоритом і акуратністю рисунка. Лишив бл. 500 творів, доля яких здебільше невідома.

[Івасюк Микола (14.4.1865, Заставна — 25.11.1937, Київ), іст. картина „Іван Богун під Берестечком“ (1919). Декілька pp. працював у Києві Репресований сов. владою. — Виправлення. Т. 11.]


Івах Онуфрій, Honore Evach (* 1900), укр.-кан. письм. і журналіст, родом з Галичини; поема про Сковороду «Той кого світ ловив» (1932), повість «Голос землі» (1937); видав англ. мовою „Ukrainian Songs and Lyrics“ (1933) і „Ukraine’s Call to America“ (1947).

[Івах Онуфрій (Honore Ewach) (1900, Підфилип’я, Борщівський пов. — 1964, Вінніпеґ, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Івашин Дмитро, див. Геродот Дмитро.


Іващенко († 1924), повстанський провідник, що в 1923 — 24 pp. оперував із своїм загоном проти большевиків на Лубенщині. 1924 відбувся в Полтаві процес 77 учасників загону. І. з чотирма товаришами страчено.


Іващенко Петро (*1846 — ?), етнограф, писав про рел. культ укр. народу в його приказках, записував кобзарські думи.


Іващенко Сергій (* 1899), співак-баритон, з 1933 соліст Київ. Опери на характерних партіях: Скоробреха (Наталка-Полтавка»), Данкайро («Кармен»), Спрінґер («Продана наречена») та ін.

[Іващенко Сергій (* 1902). — Виправлення. Т. 11.]


Івлів Ілько (1880 — 1938), співак-бас і актор в трупах Д. Гайдамаки і М. Ярошенка, в театрі М. Садовського, в Вінницькому драматичному та Харківському пересувному театрах. Кращі ролі: Зевс («Енеїда», музика М. Лисенка), Панько («Сорочинський ярмарок» М. Мусорського), Стольник («Галька» С. Монюшка), Маркіз («Корневільські дзвони») й ін.

[Івлів Ілько, м. б. Трохим (справжнє прізвище Трохименко) (1880 — 1938?), у 1918 — 33 актор Артемівського муз.-драматичного театру (Донбас). — Виправлення. Т. 11.]


Івонич (Іванич) (IV — 2), курорт у Ряшівському воєводстві (Польща) на пограниччі Лемківщини; бромо-йодові соляні джерела, нафтова пром-сть.


Івченко Людмила, див. Коваленко Людмила.


Івченко Михайло (1890 — 1939), письм., родом з Полтавщини; зб. оповідань «Шуми весняні» (1919), «Імлистою рікою» (1926), «Порваною дорогою» (1927), «Землі дзвонять» (1928); найвизначніший твір — роман «Робітні сили», в якому алегорично висловлена ідея плекання нац. свідомих укр. кадрів. Засуджений умовно в процесі ОВУ, жив на Кавказі; помер в м. Орджонікідзе.

[Івченко Михайло (1890, Никонівка, Прилуцький пов. — 19.10.1939). — Виправлення. Т. 11.]


Ігнатівка, місцевість на Київщині, над р. Ірпенем; в лютому 1918 після евакуації Києва Центр. Радою в І. відбулася перша реорганізація укр. військ. відділів — постав Окремий Запор. загін; 29. 8. 1919 перемога Равської (6) бриґади УГА над большевиками.


Ігнатієнко Варфоломій (* 1892), бібліограф і дослідник преси; «Укр. преса 1816 — 1923» (1926), «Бібліографія укр. преси за сто літ, 1816 — 1916» (1930), численні ст. в журн. «Бібліографічні Вісті», «Книга», «Життя й Революція» й ін.

[Ігнатієнко Варфоломій (1892, Озеряни, Лохвицький пов., Полтавщина — 1943). — Виправлення. Т. 11.]


Ігнатович Володимир (1883 — 1928), діяч доби визвольних змагань, чл.-засновник Укр. Федеративно-Дем. Партії (грудень 1917), за гетьманату виконував обов’язки дир. Держ. Банку, брав участь в укр. делеґації для мирових переговорів з Совєтською Росією та в заключенні торг.-консулярного договору з Кубанським урядом (1918).


Ігнатович Володимир (* 1901), актор і режисер з школи Л. Курбаса; на сцені з 1917 в «Молодому Театрі», Держ. Драматичному Театрі і «Березолі», де ставив «Людина маса» Е. Толлера. В 1920-их pp. декан драматичного відділу Київ. Театрального Ін-ту, пізніше Харківського. Усунений з театру й ін-ту за «курбасівщину», в 1930-их pp. працював на київ. кінофабриці, з кін. 1940-их pp. був мист. керівником обл. театру в Ужгороді, в 1950-их — у Кіровограді.

[Ігнатович Володимир, м. б. Гнат (1898, Немирів, Брацлавський пов., Подільська губ. — 1978, Ужгород), актор. — Виправлення. Т. 11.]


Ігнатович Яким, кошовий отаман Війська Запорозького (1749, 1751 — 52, 1754).


Ігор, великий кн. київ. 913 — 45, за літописом син Рюрика, в дійсності міг бути його внуком. Джерела подають мало відомостей про нього і його добу. За І. відбулися перші напади печенігів на Русь (915, 920). 914 р. руські війська відбули успішний похід на півд. побережжя Каспійського м., але при поверненні зазнали поразки від хозарів. 941 р. відбувся похід на Царгород і в Малу Азію, у якому руська фльота була знищена т. зв. грец. вогнем. Відомий ще похід Руси на Бердаю в Азербайджані (943 — 44). Похід І. на Візантію закінчився договором (945), який, хоч і обмежив дещо права руських купців у Візантії, мав характер русько-візант. союзу проти хозарів і чорних болгар. Про внутр. діяльність І. відомо лише, що він передав збирання данини з деревлян і уличів воєводі Свинельду, а в деяких випадках збирав її й особисто. Загинув при зборі додаткової данини з деревлян б. Коростеня. За свідченням візант. історика Лева Диякона, деревляни прив’язали І. до двох дерев і розірвали його надвоє.

[Ігор (бл. 877 — 945). — Виправлення. Т. 11.]

П. Г.


Ігор Губа (* 1885), архиєп. УАПЦ, родом з Херсонщини; між двома світовими війнами свящ. на зах. Волині; 1942 єп. Уманський, пізніше одержав титул архиєп. полтавського і кременчуцького. На еміґрації — в Авґсбурзі, згодом в Нью-Йорку, належить до окремої укр. правос. вітки — «УАПЦ в екзилі перебуваючої», яку очолює архиєп. Палладій Видибіда.

[Ігор Губа (світське ім’я Іван) (1885, Бандурівка — 1966, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Ігор Ольгович, брат Всеволода Ольговича київ., кн. новгород-сіверський і (короткочасно) київ. по смерті Всеволода. Хоровитий, нелюблений киянами, піддався Із’яславу Мстиславичу й постригся в ченці. Вбитий киянами 1147 як представник непопулярної династії Ольговичів.


Ігор Святославич, кн. новгород-сіверський, організатор походів на половців, відомий як герой походу 1185 p., оспіваного в «Слові о полку Ігореві».

[Ігор Святославич (1151 — 1202). — Виправлення. Т. 11.]


Ігор Ярославич, син Ярослава Мудрого, кн. волинський і смоленський.


Ігровище (IV — 5), другий по висоті (1807) верх в Ґорґанах на вододілі Лімниці і Солотвинської Бистриці.


Ігумен, настоятель манастиря в сх. Церкві, в давнину кожного, згодом тільки менших манастирів; настоятелі великих манастирів стали зватися архимандритами. В Росії після реформи 1764 р. І. керував лише манастирями т. зв. третьої кляси, а інші очолювали архимандрити. Настоятелем усіх манастирів однієї провінції в Гр.-Кат. Церкві є протоігумен. Настоятельки жін. манастирів називаються ігуменями. Богослужбовим облаченням І. є чернеча мантія і набедреник. На Україні становище І. було впливове в княжу і коз. добу, зокрема в ділянці письменства й освіти; І. брали участь в соборах, виборах єп., на коз. радах.


Іґнатьєв Олексій (1846 — 98), граф, рос. держ. діяч, 1889 — 96 Київ. ген.-губернатор; 1893 скасував заборону укр. театральних вистав, що її завів 1883 його попередник О. Дрентельн.


[Ідель-Урал. — Доповнення. Т. 11.]


«Ідея і Чин», офіціоз проводу ОУН на Укр. Землях, підпільне вид. (1942 — 46); ред. Д. Маївський.


Ідзіковський (Idzikowski) Леон, поль. в-во у Києві 1866 — 1917 pp.; видало в 1905 — 17 pp. багато творів укр. композиторів: М. Лисенка (350 творів), К. Стеценка, О. Кошиця й ін.


Ідилія, поетичний твір, що зображує безтурботне, радісне життя простих людей, здебільша селян; часті еротичні мотиви, в старовину здебільша діялогічна форма. Автори античних І.: Теокріт, Біон, Мосх, Верґілій («Еклоги»). Як певний літ. ґатунок І. дожила до часів клясицизму, але ідилічні мотиви часто трапляються й пізніше. В укр. літературі як певний ґатунок не репрезентована: наслідування Верґілія Лобисевича (18 в.) загублені. Трагічна доля укр. народу уможливлювала укр. поетам лише окремі ідилічні малюнки: деякі ідилічні мотиви є в панській поезії 18 в., у Шевченка «Садок вишневий...» та деякі сцени в поемах, у Куліша «Орися», Лише окремі сцени в укр. прозі, починаючи з Квітки або часті і здебільша неорганічно зв’язані з дією епізоди в укр. драмі. Зате ідилічні мотиви рясно зустрічаються у поетів та письм. «українських шкіл» або в окремих чужих творах з укр. тематикою: в поль. «селянках» (зокрема Ш. Шимоновича), в оп. Гоголя, в рос. описах мандрівок по Україні, в віршах Б. Залєського. А. Толетого й ін.

Д. Ч.


Ієрархія (грец. ιεραρχία), вища духовна влада, церк. достойники, у вужчому розумінні — єпископат. В Кат. Церкві найвища ієрархічна влада перебуває в руках рим. єп. — папи, якому підлягають єпископи місц. церков. У Правос. Церкві найвищою ієрархічною інстанцією є собор єп.; автокефальні правос. церкви мають самостійне керівництво, їх часто очолює патріярх.

Церк. І. на Україні утворилася з прийняттям християнства; вона складалася на поч. з українців та греків. В княжій Русі-Україні йшли постійні змагання за призначення І. з місц. осіб; в домонгольський період тільки три митрополити (всі невизнані Царгородом) були українцями, всі інші були греками. Єп. в більшості були місц. духовні. Потім до 16 в. іноді зустрічаємо на митрополичих престолах осіб неукр., зокрема грец. і півд.-слов. походження. Церк. І. користувалася впливовим становищем також в держ. справах; її чл. брали участь у вічах, княжих радах, згодом за лит.-поль. доби в сеймах. На укр. землях під чужою владою боротьба за власну І. утотожнювалася з боротьбою за нац. права; братства, а особливо козацтво були оборонцями укр. І., відігравши гол. ролю під час відновлення правос. І. в 1620 р. Чужій владі нерідко вдавалося поставити І. на укр. землях із своїх ставлеників, проти яких було нижче духовенство і нац. свідомі світські кола. В 19 і 20 вв. на укр. землях під Росією більшість І. була з росіян, що сприяли русифікації Церкви. З другого боку, церк. І., складена з українців, зокрема на зах.-укр. землях під Австро-Угорщиною, була чи не єдиним і відносно впливовим укр. нац. проводом; деякі її представники відограли видатну ролю в культ.-нац. відродженні. Проблема українізації правос. І. була однією з турбот укр. церк. руху після революції 1917 p., зокрема Київ. собору 1921 p., що оформив УАПЦ. Її І. в кількості понад 30 осіб була в 1930-их pp. фізично ліквідована больш. владою. Нинішня І. Рос. Правос. Церкви на Україні складена здебільша з росіян, а І. Укр. Кат. Церкви з ліквідацією останньої в 1946 — 50 pp. зазнала важких переслідувань. На еміґрації існує правос. і укр. кат. І. в Зах. Европі, Півн. Америці й Австралії (див. також Духовенство, Екзарх, Єпископ, Єпархія, Митрополит, Патріярхат).

І. К-ий


Ієссен Олександер (* 1896), рос. археолог; досліди пам’яток бронзового віку, зокрема на Півн. Кавказі, а також скитського періоду на Причорномор’ї. М. ін. працями: «Греческая колонизация Северного Причерноморья» (1947).

[Ієссен Олександер (1896, Петербурґ — 1964, Ленінград), „Греческая колонизация Северного Причерноморья“ (1945). — Виправлення. Т. 11.]


Іза, с. на півн. від Хусту Закарп. обл., осередок правос. руху на Закарпатті в 20 в.; 1913 — 14 угор. суд в Мармароському Сиготі судив бл. 30 селян з І. й околиць за пропаґанду православія.


Ізарський (псевд.) Олекса (* 1919), письм., літературознавець, критик, перекладач. Друкувався в сов. журн. і на еміґрації. Кн. «Рільке на Україні» (1951). Тепер в ЗДА.

[Ізарський Олекса (* Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Ізбеков Володимир (* 1881), хемік, родом з Астрахані, працює з 1920-их pp. в Києві; проф. і зав. катедрою неорганічної хемії Київ. Політехн. Ін-ту, чл.-кор. АН УРСР.

[Ізбеков Володимир (1881, Погромне, Саратовська губ., Росія — 1963, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ізборник, ц.-слов. съборникъ, пізніше сборникъ або соборникъ, 1) богослужбові книги з календарними датами про богослужби протягом року, іноді з текстами богослужб, 2) твори, складені з текстів різного походження: перекладні, напр., Ізборник т. зв. Святослава 1073 p., також деякі зб. проповідей («Златоструй» і ін.); інші збірки постали на Україні: ймовірно Ізборник 1076 р. та зб. проповідей («Ізмарагд» та ін.); деякі збірки лише доповнено укр. матеріялом (Торжественник, проповіді на свята, доповнено проповідями Кирила Турівського). В 16 — 18 вв. постають численні приватні збірки різноманітних текстів, зокрема віршованих і новелістичних. В наук. літературі назва «збірник» для компілятивних суцільних творів не вживається (напр., «Бджола» та под. збірки).


«Ізборник Святослава» (1073), уставний рукопис на 266 листків (фоліо) у 2 стовпці на пергамені, з цікавим малюнком родини кн. Святослава, відкритий 1887 p. K. Калайдовичем у Воскресенському Новоєрусалимському манастирі під Москвою, зберігається в Моск. Іст. Музеї. За змістом своєрідна енциклопедія — виписки з писань отців Церкви, хронологія, огляд фігур і тропів, притчі, загадки і перший у нас список заборонених книг. З грец. ориґіналу перекладений у сх. Болгарії для царя Симеона (892 — 927), якому й присвячений у передмові, а в Києві лише переписаний з заміною імени Симеона на кн. Святослава. Переписували текст у Києві два писарі (один з них «Іоанъ дьякъ»), що внесли деякі фонетичні українізми; виданий фототипічно (з деякими підправленнями) Карповим 1880; третину рукопису підготовив до друку О. Бодянський з грец. і латинськими текстами в «Чтеніях в Императорском Обществе Истории и Древностей Российских при Московском Университете» (1882). Мову досліджував А. Розенфельд («Русский Филологический Вестник» І — II, 1899).

[„Ізборник Святослава“ (1073), відкритий 1817 p. К. Калайдовичем; перекладений для царя Симеона (893 — 927). — Виправлення. Т. 11.]

О. Г.


«Ізборник Святослава» (1076), також Щербатовський, бо в 18 в. належав рос. історикові А. Щербатову, та Ермітажний (по смерті А. Щербатова зберігався в бібліотеці Ермітажу в Петербурзі, нині в Бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна), рукопис на 276 листків (кварто) у 2 стовпці, складений у Києві «изъ многъ книгъ княжиихъ» невідомим Іоаном. Містить різні заг.-моральні повчання й тлумачення Св. Письма; припускається, що частина матеріялу складена в Києві (А. Попов, У. Будовніц). У фонетиці, морфології й лексиці є українізми. Виданий незадовільно двічі В. Шимановським як додаток до праці «К истории древне-русских говоров» (1887 і 1894); поправки С. Кульбакіна («Журнал Министерства Народного Просвещения», 2, 1898) та В. Боброва («Русский Филологический Вестник», 47, 48, 1902).


Ізгої (від слова «гоїти» — заспокоювати, жити), в княжу добу категорія неповноправних людей, що зірвали зв’язки із своїм дотогочасним суспільним середовищем та занепали соц. і матеріяльно. За уставом кн. Всеволода київ. (12 в.) І. ставали: попович, який не навчився грамоті; холоп, що викупився на волю і не мав засобів на життя; збанкрутований купець; осиротілий князь без права наслідства. І. були вільними людьми, але під опікою Церкви. Найбільше було І. з-поміж тих, які виходили з холопства та осідали на чужих землях; вони згодом ставали залежними від землевласника. В 14 в. І. як окрема категорія населення перестали існувати, а ізгойством називався ще в 15 в. викуп, що його платив холоп панові за звільнення. В лит.-руську добу І. відповідали лезні люди.


Ізмаїл (VIII — 9), м. обл. підпорядкування Одеської обл., положене в півд. Басарабії, важливий порт на лівому березі Килійської відноги Дунаю на віддалі 80 км від моря; 43 000 меш, (1956). Судноремонтний зав., харчова (зокрема консервна) пром-сть. І. належав з 16 в. до 1812 р. і знову в 1856 — 77 до Туреччини і був, гол. в 80-90-их pp. 18 в., сильною фортецею, 1609 знищений козаками, 1790 І. здобули рос. війська під командуванням О. Суворова; в 1812 — 56 і 1877 — 1917 належав до Росії, в 1918 — 40 і 1941 — 44 до Румунії, згодом до СССР (УССР). В 1940 — 54 pp. був гол. м. Ізмаїльської обл., яку пізніше приєднано до Одеської обл.


Ізмайлов Микола (* 1907), електрохемік, проф. фіз. хемії Харківського Ун-ту, чл.-кор. АН УРСР; досліджує капілярні явища і електрохемію розчинів; бл. 130 наук. праць.

[Ізмайлов Микола (1907, Сухумі, Грузія — 1961, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Ізмайлович Дмитро (* 1890), маляр-портретист, родом з сх. Поділля, з 1927 р. в Бразілії; твори: копії фресок з мечеті Kahrie Djami в Царгороді, мадонни візант. стилю, типи населення півн. Бразілії й ін.; мист. виртавки: Атени, Нью-Йорк, Ріо-де-Жанейро, Сан Павльо, Курітіба.

[Ізмайлович Дмитро (1890, Юринці, Проскурівський пов. — 1976, Ріо-де-Жанейро). — Виправлення. Т. 11.]


«Ізмарагд», зб. проповідей Івана Золотоустого, Василя Великого, папи Григорія, Теодосія Печерського, Кирила Турівського й ін., почасти невідомих авторів. Можливо, що постання цієї зб. зв’язане з «єрессю» т. зв. «стригольників» (14 в.).


«Ізмарагд», в-во і випозичальня книжок М. Матчака у Львові (1923 — 39), видало повні зб. творів М. Черемшини (3 тт) і В. Стефаника, мист. зб. «Екслібріс», антологію сучасної укр. поезії; крім того І. видавало твори молодих письм., клясиків для шкільної молоді та ін.


Ізраельсон Яків (1859 — 1926), орієнталіст, знавець жид. та араб. літератури; 1919 — 22 завідувач відділу «Юдаїка» Всенар. Бібліотеки України в Києві.


Ізюм (IV — 18), м. обл. підпорядкування, р. ц. Харківської обл. на півд. Слобожанщині, мальовничо положене на правому високому березі Дінця (гора Крем’янець), 34 000 меш. (1956). І. заснований як оборонний пункт проти татар харківським полк. Г. Донцем 1681, хоч як населений пункт І. існував і давніше; до 1765 — осідок одного із слобідських полків, згодом пов. м. адміністративно-торг. характеру (1860 р. — 9 200 меш., 1926 — 12 000). За останні десятиліття швидко зростає завдяки положенню на шляху між Харковом і недалеким Донецьким басейном. Пром-сть: металообробна (зокрема паротягоремонтний зав.), харч., будів. матеріялів, скляна; виробництво фарб з глини, видобуваної поблизу І. В околицях родовище природного газу. Відомий Ізюмський Краєзнавчий Музей.


Ізюмов Овсій (1898 — 193?), лексиколог-мовознавець, упорядчик популярних «Словника рос.-укр.» (3 вид.), «Укр.-рос. словника» (1930) і «Правописного словника» (1931) з деякими відхиленнями від харківської Держ. Правописної Комісії (1929); автор праць з укр. словотвору і курсів укр. граматики; співавтор (з Бойковим та ін.) «Словника чужомовних слів» (1932). Арештований за «єжовщини», засланий в Казахстан, дальша доля невідома.


Ізюмський Краєзнавчий Музей, заснований 1920 p. M. Сібільовим; з 1925 визнаний музеєм респ. значення. Між збірками І. К. М. виняткового значення передіст. дюнні знахідки (бл. 50 000 виробів), описані М. Сібільовим у вид. І. К. М.


Із’яслав, Заслав (III — 7), м. в півд.-сх. частині Волині над. р. Горинню; нині р. ц. Хмельницької обл.; 11 700 меш. (1926; 12 600 — 1897), деревообробна і харч. пром-сть. Згадується з 1340, з 14 в. належав кн. Острозьким, згодом став володінням роду Заславських, з 1673 — Санґушків; в 1796 — 1920 пов. м. Волинської губ. Залишилися рештки укріплень і руїни старих будівель.


Із’яслав Давидович, кн. чернігівський, тричі захоплював Київ (1154, 1157, 1161), згинув у бою з Мономаховичами 1162.


Із’яслав Мстиславич († 1154), великий кн. київ. 1146 — 54, з роду Мономаховичів, кн. волинський, пізніше переяславський. Талановитий і популярний володар, що всю енерґію зосередив на опанування Києва і боротьбу (ведену з змінним щастям) з Юрієм суздальським. У війні з останнім спирався на Волинь, Турово-Пинщину, Київщину, Переяслав та Смоленськ, організуючи таким чином понадудільну систему на Русі, що базувалася на Дніпрі й Правобережжі. Гарячий прихильник усамостійнення Укр. Церкви від візант. патріярха. Під його протекторатом єп. України на Київському Соборі 1147 на місце грека Михайла вибрали київ. митр. українця Клима Смолятича без згоди Царгороду. В І. М. слушно вбачають втілення укр. держ. ідеї в 12 в.

[Із’яслав Мстиславич (бл. 1097 — 1154). — Виправлення. Т. 11.]


Із’яслав Ярославич (1024 — 78), син Ярослава Мудрого, великий кн. київ. 1054 — 78 (з перервами). Володів більшістю земель Руської держави, в 1060-их pp. опанував усі землі на зах. від Дніпра. Посвоячений з поль. династією, І. Я. орієнтувався в своїй політиці на зах. Европу. Двічі мусів залишити Київ: раз під натиском нар. повстання (1068), удруге по невдалій війні з братами Святославом і Всеволодом (1073), шукаючи чужої підтримки. Не здобувши допомоги від Болеслава II поль., І. Я. подався до Німеччини і вів переговори з цісарем Генріхом IV, а пізніше вислав сина Ярополка до папи Григорія VII, віддаючи себе й свої землі під опіку Риму. 1076 помер його наступник у Києві Святослав, і І. Я. повернувся на Русь. Виступив по стороні брата Всеволода проти синів померлого Святослава і загинув у боротьбі з ними.

П. Г.


Іква, ліва притока гор. Бога, довж. — 55 км, сточище — 510 км².


Іква, права притока Стира, довж. — 155 км, сточище — 2 250 км², випливає на Поділлі, далі пливе Волинською височиною, в гор. частині б. Крем’янця і Дубна творить мальовничу долину.


Ікель, права басарабська притока Дністра.


Ікона, в візант. мистецтві назва кожного зображення Христа, Богородиці, святих і подій з св. Письма, переносне або настінне, виконане будь-якою технікою; в сучасній правос. церкві поняття І. обмежене зображеннями св. предмета на окремих дошках рідше кам’яних або металевих плитах, як також в емалі й мозаїці. І. виконувано спеціяльною технікою за традиційними приписами: липову, дубову або кипарисову дошку заліпляли тонким полотном і покривали кількома верствами левкасу (алябастер з клеєм), шліфували і, за порядком, виконували рисунок, золочення, розпис яйцевою темперою і вкінці покривали покостом (олифою). Музей Духовної Академії в Києві мав кілька ікон з 6 в., виконаних енкавстикою (восковими фарбами) в манастирі на Сінаї; тепер в Музеї зах. і сх. мистецтва в Києві.

Перші ікони на Україні були грец. походження, літопис згадує, що кн. Володимир прикрасив церкву св. Богородиці в Києві (Десятинну) «іконами, які привіз з Корсуня». Найстаріші збережені укр. І. походять з 11 — 12 вв., найкраще досліджені — з 15 — 16 вв. Старі І. були часто перемальовувані, і їх первісний вигляд важко встановити, до того ж не багато з них залишилося на Україні. Численні І. на Україні були особливо шановані або вславилися як чудотворні і часто ставали предметом воєнної здобичі або дарування. Найвідоміші з них: Вишгородська, звана «Володимирська» (11 в., тепер у Третьяковській ґалерії в Москві), Ігоревська (12 в., в Києво-Печерській Лаврі), Печерська або «Свійська Божа Мати», припускають, твір преподобного Алімпія, але певніше з 14 в., Бориса і Гліба (11 — 12 в.), «Межигірський Спас», Успіння Божої Матері Печерської, Чернігівська (12 в., нині Смоленська), Холмська, Зарваницька, Гошівська, Крехівська, Белзька (тепер Ченстохівська — копія), Самбірська, Жировецька (нині в Римі), Лубенська, Теребовельська (тепер у Львові), Марія Повч з Закарпаття (нині у Відні), Почаївська, Супрасльська, Покрови з Січової церкви на Запоріжжі та ін. Серед них з іконографічних типів найчисленніше збереглися варіянти з «Одигітрії» (провідниця в дорозі), «Оранти» (молитовної), «Предста Маріє», «Цариці Небесної» і «Заступниці». І., як предмет рел. пошани, має місце в кожній укр. христ. хаті. (Див: Емаль, Іконографія, Іконопис, Іконостас).

Література: Білоус Ф. Описание иконъ по церквахъ русскихъ въ столичномъ градЂ ЛьвовЂ. Л. 1857; Петров М. Альбом достопримечательностей Церковно-археологического музея при Киевской Духовной Академии. К. 1912; Петров М. Южно-русские иконы, Искусство в южной России. К. 1913; Шептицький А. З іст. і проблем нашої штуки. «Діло», ч. 279 — 81. Л. 1913; Wulff О. — Alpatov М. Denkmäler der Ikonenmalerei. Дрезден 1925; Пещанський В. Дещо про укр. і великоруські ікони, ж. Богословія, III. Л. 1925 — 26; Свєнціцький Г. Ікони Гал. України XV — XVI вв. Л. 1929; Поклін Марії, зб. Мюнхен 1947.

С. Гординський


Іконніков Володимир (1841 — 1923), видатний історик, з 1870 проф. іст. Росії е Київ. Ун-ті, чл. Рос. Академії Наук, з 1920 д. чл. ВУАН і гол. її Археографічної Комісії; засновник і перший гол. Іст. Т.-ва Нестора Літописця, на протязі 40 pp. редаґував «Университетские Известия» в Києві. Автор багатьох праць, з них деякі з іст. України, зокрема: «Киев 1654 — 1855, исторический очерк» (1904), «Крестьянское движение в Киевской губернии в 1826 — 27 гг.» (1905). Капітальна праця І. «Опыт русской историографии» (2 тт. в 4 кн., 1891 — 1908) є справжньою енциклопедією джерелознавства й іст. бібліографії.

[Іконніков Володимир (* Київ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Іконніков Михайло (1818 — ?), архітект, збудував разом із І. Штромом і К. Скаржинським будинок суду (1854 — 57) й університетську клініку (1873 — 88) в Києві в стилі ренесансу.


Іконографія, спочатку вивчення, опис і пояснення різних видів зображень визначних постатей старовини (іст., мітологічних і т. п.), згодом поширене на вивчення зображень христ. святих, устійнення їх характеристичних рис, вияснення символіки, атрибутів, алегорій. Вивченням укр. І. займалися Ф. Білоус, М. Голубець, Д. Горняткевич, А. і І. Грабар, Н. Кондаков, М. Осіньчук, Г. Павлуцький, В. Пещанський, В. Подляха, І. Свєнціцький, М. Соколовський, М. Сумцов, П. Холодний, К. Широцький та ін.

[Іконографія, дод. до 9 — 13 p.: С. Гординський, М. Драґан, П. Жолтовський, Я. Константинович, Л. Міляєва, В. Свєнціцька, о. Ю. Мокрицький, о. І. Павлик. — Виправлення. Т. 11.]


Іконопис, «писання» ікон, рід настінного (фреска, мозаїка) і станкового малярства, виконуваного мистцями-іконописцями, що «милостю Божою зображують надприродні речі, виконані самою вірою», за традиційними зразками, а згодом приписами, зібраними в окремих підручниках (атоська Єрмінія й ін.). На Україні І. відомий з 10 в., але систематичне його вивчення припадає щойно на пол. 19 в. Спочатку І. розглядали як археологічні пам’ятки або рід ужиткового мистецтва, і тільки дослідники з поч. 20 в. підійшли до нього також з критеріями чисто мист. До цього чимало спричинилася нова техніка розчищення старих ікон і настінних розписів, яка розкрила багатство композиції і кольору старого І. (М. Бойчук, М. Касперович, К. Кржемінський, І. Грабар, В. Пещанський, Я. Музикова, П. І. Холодний та ін.), і вдосконалення репродукційної техніки, що дозволило краще охопити порівняльний матеріял.

Варстатами наук. і мист. досліду стають передусім Київ з невеликими, але цінними збірками Міського Музею і Музею Дух. Академії і Львів з дуже багатими збірками Нац. Музею і Музею Ставропігії. Великий порівняльний матеріял показав спільне для І. всієї України візант. підложжя, іконографічні типи сюжетів і композиції та однакову техніку і зв’язані з нею назви. Заг. візант. основа і техн. засоби індивідуалізувалися в творах місц. укр. мистців, і мистецтво І. набирало нац. рис. І. вріс органічно в укр. ґрунт і став виявом духу укр. культури, це відрізняє укр. І. від однорідних пам’яток Греції та півд. і півн. слов’янства. Ці відміни виявляються не тільки в стилістичних рисах, а також у сюжетному підході, у трактуванні природи (місц. краєвид), одягу, побуту (гол. в Страшних судах) і нових рел. постатях (кн. Борис і Гліб, Антоній і Теодосій Печерський) тощо.

Найчастіше зображуваною темою староукр. І. була Богородиця, значно більше, ніж Ісус Христос. Це можна пояснити особливим богородичним культом на Україні від часів прийняття християнства. Далі велика кількість ікон присвячена таким святим, як Миколай, Іван Христитель, архангели Михаїл і Гавриїл, мученики Георгій і Дмитро, отці Церкви св. Василій, Іван Золотоустий і Григорій Богослов. Дуже популярними були ікони пророка Іллі і св. П’ятниці. Велика кількість ікон присвячена таким сценам, як Різдво Богородиці і Різдво Христове, Хрищення в Йордані, Розп’яття, Сходження в ад (замість Воскресіння), Успіння Богородиці. Хоч композиції цих творів традиційні, іконописці виявляли велику винахідливість форми і давали все нові зображення. Настінне малярство або зображувало ті самі композиції, що й ікони, або виробляло собі свої власні. Так на фресках наших іконописців 15 в. на землях Польщі є мотиви, яких нема в іконах станкових.

Досліди над І., перервані больш. окупацією, не визначили поодиноких шкіл укр. іконописної техніки. Мистці-іконописці не підписували ікон, часто міняли місце осідку, розписуючи на замовлення чужі церкви, напр., Петро Ратенський († 1326) працював у Москві, а гал. малярі 14 — 15 вв. на землях Литви, Білоруси і Польщі. Стверджено тільки окремі групи І., а саме І. простонар. письма, що був твором мистців самоуків, І. іконописців, що перев. належали до іконописних цехів, і твори вишколених майстрів-іконописців. Існують здогади про іконописну школу в Києво-Печерській Лаврі, на підставі згадки в «Патерику» про ченців-іконописців Григорія і Алімпія († 1134), а в «Початковому Літописі» про Мойсея і Авраама Смоленського. В кожному разі в Київ. державі мусіли існувати по всіх важливіших осередках іконописні майстрі й школи; кн. Данило, прикрашуючи нову церкву в Холмі, вже не звертався до греків, а, як нотує літопис з 1259 p., прикрасив її іконами з Києва. Діяльність малярських цехів занотована з 15 в. в міських актах Львова і Перемишля. Києво-Могилянська Академія видала своєрідний тип мандрівних мистців, з 17 в. при Києво-Печерській Лаврі існувала школа І., реорганізована 1763 p., учні якої брали участь при розмалюванні Лаври на поч. 18 в. (по пожежі Лаври) і згодом (1772 — 76). Укр. І., що досягнув найвищого рівня на центр. землях в 11 — 12 вв., а на зах. у 14 — 15, в добу ренесансу й барокко почав втрачати свій строгий візант. характер, засвоюючи більш реалістичні форми зах. малярства. З другого боку, візант. елементи поєдналися з нар. мистецтвом, зовсім українізуючись (козак Мамай, малюнки на склі). Перехід до олійної техніки у 18 — 19 вв. фактично виелімінував традиційні форми І. З поч. 20 в. укр. І. відроджується в формі неовізантизму, його представники М. Бойчук і його школа «монументалістів», М. Сосенко, П. І. Холодний, М. Осінчук, В. Дядинюк, Д. Горняткевич, В. Крижанівський й ін. В 1948 — 58 pp. в ЗДА і Канаді оформлено в цьому стилі багато церков (М. Осінчук, П. Андрусів, П. П. Холодний, С. Гординський, М. Дмітренко, М. Білинський, М. Левицьхий, Я. Гніздовський й ін.). (Див. Ікона, Мозаїка, Фреска).

Література: Sokołowski M. Malarstwo ruskie (Wystawa archeologiczna pol.-ruska), Л. 1885; Łoziński W. О Malarzach lwowskich, Sprawozdania komisji do badania sztuki w Polsce. Кр. 1889; Bostel F. Z dziejów malarstwa lwowskiego. Кр. 1889; Айналов Д. и Редин Е. Киево-софийский собор. П. 1899; Свенціцький І. Націонализація въ иконописи, Временникъ Ставр. Ин-ту Л. 1900; Сумцов Н. К истории украинской иконописи (Сборник Харьковского Исторического Филологического Общества, XVI), X. 1905; Podlacha W. Malowidła ścienne w cerkwiach Bukowiny. Л. 1912; Podlacha W. Historya malarstwa polskiego, Sztuka ruska na ziemiach polskich. Л. 1913; Голубець М. Укр. малярство під покровом Ставропігії XVI — XVII ст. Л. 1920; Свєнціцький І. Іконопись гал. України XV — XVI віків. Л. 1928; Горняткевич Д. Укр. малярство середніх віків на землях Польщі. ж. Логос. Ротерфорд (Канада) 1950.

[Іконопис, дод. до літератури: Гординський С. Укр. ікона 12 — 18 cm. Філядельфія 1973, нім. вид. „Die ukrainische Ikone 12. bis 18. Jahrhundert“. Мюнхен-Ґрац 1981; Логвин Г., Міляєва Л., Свєнціцька В. Укр. середньовічний живопис. К. 1976; Жолтовський П. Укр. живопис 17 — 18 cm. K. 1978; Свєнціцька В., Сидор О. Спадщина віків. Укр. малярство 14 — 18 ст. у музейних колекціях Львова. Л. 1990. — Виправлення. Т. 11.]

С. Гординський


Іконостас (грец. εικονοστάσιον), в сх. церквах стіна з ікон, яка відокремлює святилище від храму вірних; має «царські» та двоє бічних «дияконських» дверей. І. стоїть на підвищенні — солеї, за «царськими вратами», має завісу. В зах. церквах (кат. і прот.) немає І., є лише невисокі бар’єри. В давнину всі церкви мали лише бар’єр, що відокремлював вівтар від вірних. В наслідок різного трактування на Сході й Заході внутр. прикрас храму, на Сході бар’єр згодом розвинувся в стіну — І., а образ Тайної Вечері перенесено із запрестольної стіни на І., де він займає центр. місце. І. складається з кількох рядів ікон: в першому ряду — на «царських вратах» звич. міститься образ Благовіщення і 4 євангелистів, праворуч — образ Спасителя, а далі храмовий образ, ліворуч ікона Богоматері й одного з найбільш почитаних святих. В другому ряду, по обидва боки Тайної Вечері, образи Господніх і Богородичних празників, у третьому, по обидва боки образа Христа на троні, образи апостолів, в четвертому — пророки, а іноді вище — патріярхи або Христові страсті. І. завершує Розп’яття. Повний І. має понад 50 ікон в 4 — 6 рядах, а його тип устійнився в 14 — 15 в. Існують також нижчі І. з одним або двома рядами ікон. Ікони звич. переділені колонками, і вся будова оздоблена золоченими різьбами орнаментального характеру (поширені перев. рослинні мотиви).

На Україні є багато високомист. І.: в церкві св. П’ятниці у Львові з кін. 16 в. (семирядовий із 70 іконами), богородчанський (перенесений до Нац. Музею у Львові), рогатинський, крехівський, лаврівський та ін. Велика лаврська церква в Києві, за свідченням Павла Алепського, мала величавий І. з 16 в., з нього залишилася тільки срібна копія в кол. збірці Ханенків. Багато розкішних І. постало в добу барокко: в Миколаївському соборі, збудованому гетьманом Мазепою (знищений большевиками), в Золотоверхому Михайлівському соборі, в Юр’ївській церкві Видубецького манастиря й ін. В неовізант. стилі відомий І. П. Холодного в каплиці Духовної Академії у Львові (різьби А. Коверка). Укр. церкви в Америці характеризує часто поєднання візант. стилю з модерними напрямами.

І. К-ий і С. Г.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.