[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 910-921.]

Попередня     Головна     Наступна





К


Кабан дикий, дик, свиня дика (Sus scrofa scrofa L.), ссавець з ряду парнокопитих до 2 м довж. та до 1 м висоти, вага до 180 кг і більше; живе по лісах і чагарниках Европи, півн. Африки й зах. Азії; раніше зустрічався по всій Україні, нині на зах. і північ від лінії, що йде від гирла р. Дністер по Могилів — Вінницю — Київ — Чернігів та у передгір’ях і горах Кавказу; шкодить городині й посівам.


Кабанє (IV — 19), с. м. т. Кремінського р-ну Луганської обл., положене в півн. частині Донбасу над р. Красною.


Кабанців Анатоль (*1907), оперовий співак, ліричний тенор; з 1936 в Дніпропетровській опері; на еміґрації керівник вокальної студії в Буенос-Айресі.


Кабардино-Балкарська Автономна ССР, автономна респ. в межах РСФСР, положена в горах і на передгір’ї Кавказу в сточищі лівих приток р. Терека (Малка, Баксан й ін.); 12 500 км², 420 000 населення, в тому ч. 161 000 міськ. (1959), гол. м. Нальчик. Основне населення К.-Б. А. ССР до війни становили кабардинці (бл. 45% всього населення) і балкари (12%), що жили в горах і на передгір’ї, та українці і росіяни (разом 40%), які жили в півн. рівнинній частині. 1944 — 45 большевики виселили балкарів і ввели назву Кабардинська АССР; після повороту частини балкарів відновлено давню назву — К.-Б. АССР.


Кабардинці, народ у горах і на передгір’ї Півн. Кавказу, близько споріднений з адиґейцями (самі К. звуть себе адиґе); мохаммедани, їхня мова належить до абхазо-адиґейської вітки іберійсько-кавказьких мов. За переписом з 1939 р. — 164 000. К. живуть в півд. частині Кабардино-Балкарської АССР на півд. від укр. мішаної етногр. території.


Кабарівська Северина (1880 — 1929), уроджена Данилевич, вчителька і гром. діячка у Львові, зб. оп. для дітей «Україні служи», дитячі п’єси.


Кабачки (Cucurbita Pepo L.), один із столових сортів гарбуза, що їх вживають в недозрілому стані, поширені гол. в степ. і лісостеп. р-нах; урожай 20 — 30 т з га й більше.


Кабачків Іван (*1874), економіст і правник, 1919 — 20 держ. контролер УНР, з 1920 на еміґрації, в 1925 — 34 pp. доц. Високого Пед. Ін-ту в Празі, з 1944 доц.. згодом проф. УВУ; праці про структуру держ. бюджету в Чехо-Словаччині і на Україні, про податкову систему в СССР, високошкільний підручник політ. економії; тепер в ЗДА.

[Кабачків Іван (1874, Вереміївка, Золотоніський пов., Полтавська губ.-1962, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Кабачок Володимир (1885? — 1937?), кобзар, мист. керівник Полтавської капелі бандуристів (1923 — 33); 1934 заарештований і засланий на Колиму, де й помер.

[Кабачок Володимир (1892, Петрівці, Полтавщина — 1957, Київ), керівник Полтавської капелі бандуристів (1925 — 33), керівник оркестри Ленінградського драматичного театру (1934 — 37). 1934 і 1937 — 43 перебував в ув’язненні. 1944 соліст-бандурист Ташкентської філармонії. З 1945 викладав в Київ. муз. училищі ім. Р. Ґлієра та консерваторії. Співавтор підручника „Школа гри на бандурі“ (1958). — Виправлення. Т. 11.]


Кабінет Антропології та Етнології ім. Ф. Вовка, наук. установа при ВУАН в 1921 — 34 pp. під керівництвом учня Вовка А. Носова; з 1926 відділ антропології К. А. Е. виділено в окремий Кабінет Антропології, який вів досліди гол. на Правобережжі й у Криму та розроблював передіст. матеріяли, зібрані Ф. Вовком в Мізуні. Вид.: «Бюлетень» (I т. 1925), 4 річники «Антропології» (1927 — 30) й ін. Див. також Музей Антропології та Етнології АН УРСР.


Кавалерідзе (Кавалляр) Володимир (*1899), проф. ґрунтознавства; праці про ґрунти Донбасу, Криму й ін.; на еміґрації праці з ґрунтознавства Альжіру; тепер у Бразілії.


Кавалерідзе Іван (* 1887), скульптор-монументаліст і кінорежисер у Києві; пам’ятники Шевченка в Полтаві й Ромнах (1918), Сковороди в Лохвиці (1922); в 1950-их pp. працює в галузі композиційної групи з нахилом до стилізації: «Толстой і Ґорький» (1952), «Ґорький і Шаляпін» (1954), «Шаляпін у ролі Дон-Кіхота», «Бучма в ролі Миколи Задорожного» («Украдене щастя»), «Богдан Хмельницький посилає кобзарів на села» (1954) та ін.

К. як кінорежисер-новатор дав ряд композиційно цікавих фільмів (конструктивістична стилізація) з іст. тематикою: «Злива» (1929) на мотиви Шевченкових «Гайдамаків», «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933) і «Прометей» (1936), які засуджено за націоналістичні ухили і мист. формалізм, через що К. був змушений дальші фільми робити в етногр. спрощеному стилі («Наталка Полтавка», 1936, та ін.); один з останніх фільмів К. — «Григорій Сковорода» (1958) за власним сценарієм.

[Кавалерідзе Іван (1887, хутір Ладанський, Чернігівщина — 1978, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Кавалерія, див. Кіннота.


Кавелін Леонид (1822 — 91), архимандрит, світське ім’я Лев, рос. учений; зібрав, описав і опублікував багато старих слов., гол. рос. рукописів; з укр. надрукував у «Чтениях» моск. Общества Истории и Древностей Российских Густинський літопис, два повчання Леонтія Карповича і «Пельґрінацію» Іпполіта Вишенського (1707 — 09). Автор розвідок з іст. староруського письменства й церкви, ст. про княгиню Ольгу, про походження глаголиці та її стосунок до кирилиці й ін.; співр. «КСт.».


Кавецький Ростислав, сучасний патофізіолог, д. чл. АН УРСР, деякий час дир. її відділу біології; праці з ділянки онкології (наука про опухи) й ін.

[Кавецький Ростислав (1899, Самара, Росія — 1978, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Кавка Михайло († 1938), селянин, культ.-осв. діяч, провідний чл. Укр. Радикальної Партії на Покутті з часу її заснування.


Кавказ, комплекс країн, положених між Чорним і Каспійським м. на пограниччі Сх. Европи й Передньої Азії, перетятий горами К. (що дають назву усьому комплексові), заселений в півн.-зах. частині українцями. На півн. К. сягає по Кумо-Маничську западину, на півд. по кордони СССР з Туреччиною й Персією. Територія понад 440 000 км², населення 18 млн (1959). К. обіймає 3 геогр. одиниці: 1) високі і труднопрохідні Кавказькі гори (або К., рос. назва — Великий К. або Кавказький хребет); 2) на півн. від них положені степові рівнини Передкавказзя, розділені Ставропільською височиною на низовини — Кубанську на зах. і Терек-Кумську на сх. (котловина Ріону і западина Кури) та 3) гори Закавказзя (Малий К. і Півд.-Кавказьке або Вірменське нагір’я). Кавказький вододільний хребет ділить К. на дві іст.-політ. країни:

1) Закавказзя — 190 000 км² і бл. 10 млн населення, на території якого лежать Грузія, Азербайджан і Вірменія (нині сов. республіки) та 2) Передкавказзя або Півн. Кавказ — 250 000 км² і 8 млн населення (до Півн. К. зараховують в СССР, звичайно помилково, дол. Дін, себто всю півд. частину кол. области Донського Війська), яке входить до складу РСФСР (Краснодарський край, Ставропільський край і автономні ССР — Кабардино-Балкарська, Півн.-Осетинська, Чечено-Інґуська і Даґестанська). На історію і етнічний склад людности К. вплинуло його переходове положення, завдяки якому він був відвічним шляхом мандрівок народів між Европою і Передньою Азією і навпаки; далеко менше значення, з огляду на півпустинний характер Сх. Передкавказзя, мав Півн. К. як шлях степових народів з Азії на захід. Деякою перешкодою й цих мандрівках були гори К.; в них знайшли захист численні дрібні народи, які поза К. ніде не існують. За винятком Грузії, до деякої міри Вірменії — на К. не пр-“ стали більші самостійні й тривкіші держ. орг-ції, натомість К. підпадав політ. і культ. впливам та завоюванням з боку сусідів — персів, греків, римлян, Візантії, арабів, Туреччини. Великий вплив мали наїзди монголів-татар в 13 в., які опанували Півн. К. Почавши з 15 в. К. став предметом боротьби між Туреччиною і Персією. Християнство ширилося на Закавказзі з 4 в., на Півн. К. (Тамань) з 6 в., араби принесли іслям, який у 18 в. поширився, за винятком грузинів, вірменів і частинно осетинців, на всі народи К. Від 18 в. почалася експансія Росії, яка призвела на поч. 19 в. до окупації більшости К. Цей процес закінчився, попри опір кавказьких народів, в 1860-их pp. і призвів до майже цілковитої слов’янізації Півн. Кавказу (давні народи становлять без Даґестану ледве 1/8 всього населення. Див. докладніше Кубань, Передкавказзя й Кавказькі верховинці). Натомість на Закавказзі росіяни і українці становлять лише 1 млн або 1/10 усього населення (гол. народи: грузини — понад 3 млн, азербайджанці до 3 млн, вірмени 1,5 млн).

Після революції 1917 постали в 1918 р. незалежні держави Грузії, Азербайджану, Вірменії (короткий час вони творили спільну федерацію) і Республіка Кавказьких верховинців, але 1920 — 21 їхні країни окупували большевики, так само як Кубань та Донщину. Закавказзя большевики переіменували в 1921 р. на Закавказьку СФСР, яку 1936 поділили на три сов. республіки: Азербайджанську, Вірменську і Грузинську; на Півн. Кавказі 1921 — 22 існувала Горська Автономна СССР в межах РСФСР, згодом поділена на ряд автономних республік і областей (див. Кавказькі верховинці).



Зв’язки України з народами К. сягають ще княжих часів; вони відновилися в 19 і зокрема в 20 в. Це були гол. зв’язки з грузинами, менше з вірменами. Українці і народи К. співпрацювали між собою в рос. Держ. Думі (Союз Автономістів); у вересні 1917 представники К. брали участь у з’їзді представників поневолених народів Росії в Києві; незалежна Україна і держави К. встановили з 1918 р. дипломатичні зв’язки, а їхні дипломатичні місії за кордоном (зокрема делеґації на мирову конференцію до Парижу) спільно діяли по лінії взаємної оборони своєї незалежности. Цю співпрацю продовжували на еміґрації екзильні уряди й політ. орг-ції; 1926 р. уряд УНР склав договір про союз України з конфедерацією К.; делеґації УНР і К. тісно співпрацювали між собою на терені Ліґи Націй у Женеві; з 1926 р. ця співпраця виявилася в діяльності Прометейського руху в Варшаві й Парижі, а по другій світовій війні АБН і Паризького бльоку.

Під сов. режимом укр.-кавказькі зв’язки можуть виявлятися лише в культ. площині (див. Вірмени, Грузини).

В. Кубійович


Кавказька (VIII — 21), станиця над р. Кубанню, р. ц. Краснодарського краю РСФСР.


Кавказький заповідник, найбільший заповідник на укр. землях (208 000 га), положений на Кубанщині на Зах. Кавказі, у верхів’ях р. Білої і Малої Лаби на вис. 500 — 3 150 м; організований 1920 — 24 р. Високогірський краєвид з кількома невеликими льодовиками; всі рослинні зони, характеристичні для Кавказу (див. Кавказькі гори, рослинність). Багата фавна — тур, сарна, олень, кабан, козел, скельниця, куниця, видра, рись, дикий кіт, ведмідь, прометеєва миша й ін.; з птахів найцікавіші — кавказький тетерюк, чорний ґриф, гірський беркут, бородач-ягнятник, гірський індик та ін. Спеціяльним завданням К. з. є охорона кавказького зубра, винищеного під час першої світової війни (до 1917 р. було бл. 1 000); в 1940 р. заведено 5 гібридних зубрів, поповнених 1948 чистокровним зубром з Біловезького заповідника.

Кавказькі верховинці (кавказькі горці, півн.-кавказькі народи), група невеликих народів, що заселюють Кавказькі гори та півд. частину Передкавказзя, в сусідстві укр. мішаної території; перев. рештки більших народів, вимерлих під час монгольського наїзду, а згодом витиснених колонізацією росіян і українців у гори; у 18 і 19 вв. (до 1860-их pp.) підкорені Росією. До К. в. належать (йдучи з зах. на сх.): з черкеської групи — адиґейці (за переписом 1939 — 87 000) і кабардинці (164 000), з тюркської — балкари (42 000) і карачаївці (75 000), іранського походження осетинці (на Півн. Кавказі понад 200 000), з чеченської групи — чеченці (407 000) й інґуші (92 000) та численні народи Даґестану (кумики, аварці, даргинці, лесґіни та ін., разом 857 000). За винятком частини осетинців, К. в. є сунітськими мохаммеданами.

По революції 1917 p. K. в. проголосили свою державу (11. 5. 1918), яку однак знищили Денікін і большевики. 1921 — 22 існувала Горська Автономна ССР в межах РСФСР, поділена згодом на ряд автономних респ. і обл. Після другої світової війни 1944 — 45 большевики виселили балкарів, карачаївців, чеченців та інґушів, а їхні автономні країни зліквідували; 1957 відновили попередній стан, так що нині на Півн. Кавказі існують автономні респ.: Кабардино-Балкарська, Півн.-Осетинська, Чечено-Інґуська і Даґестанська та автономні обл.: Адиґейська і Карачаївсько-Черкеська.

Політ. еміґрація К. в. діяла у Варшаві (до війни), нині — в Парижі, Мюнхені, Істамбулі й співпрацює з українцями (див. Кавказ).


Кавказькі гори, Кавказ (К.) (рос. назва Великий К.), могутня молода гірська система, від якої названо Кавказом всю територію між Чорним і Озівським м. (див. Кавказ); лише невелика півн.-зах. частина К. лежить на укр. нац. території або в її безпосередньому сусідстві. К. простягається від Чорного м. на півн.-зах. зах. (Таманський півострів) до Каспійського м. на півд.-сх. сх. (Апшеронський півострів); довж. бл. 1 500 км, шир. 160 — 180 км (в р-ні Казбеку лише 110 км), площа бл. 145 000 км², найвищі верхи сягають понад 5 000 м (Ельбрус 5 633 м). На півн. сх. K. спадає здебільша ступенями до рівнин Передкавказзя (Кубанська низовина, Ставропільська височина, Терек-Кумська низовина), на півд. гостро спадає до котловин і западин Закавказзя. К. ділиться на три частини: 1) Західній К., що далі поділяється на нижчу частину на зах. — Чорноморський К. (до 2 000 м) і вищу на сході — Абхазький К. (до 4 000 м); 2) Центральний, що обіймає найвищу частину від Ельбруса до Казбеку з верхами понад 5 000 м і 3) Східній (до 4 500 м). Геологія. К. являє собою потужне гірське піднесення, зумовлене перев. третинною (особливо верхньотретинною) складчастістю і четвертинними епейрогенічними рухами, ускладненими розломами й скидами. Горотворчі процеси мали місце вже на поч. і в кін. палеозою (каледонська і герцинська складчастість) і в юрі (кіммерійська складчастість); вони й брилові та моноклінальні піднесення чергувалися з опусканнями суходолу і морськими трансґресіями. Молоді горотворчі процеси, зв’язані з альпійською складчастістю, виявили особливу інтенсивність в міоцені, і пліоцені. При кін. третинного і на поч. четвертинного періоду К. зазнав досить великого зрівняння, але незабаром і підняття склепінноподібного характеру із скидами; про сучасні горотворчі рухи свідчать часті землетруси. З молодими рухами пов’язана діяльність верхньотретинних і четвертинних вулканів. В четверторяді наступило зледеніння К. (мабуть, тричі), яке значно перевищувало сучасне.

В геол. будові К. беруть участь найрізнорідніші гірські породи. Найвищі хребти Центр. і Зах. К. збудовані з докембрійських порід — ґнайсів, кристалічних лупаків, ґранітів, до яких від півн. додасться вузька смуга палеозою; натомість весь Сх. К. і півн. узбіччя Центр. збудовані з осадових порід, перев. нижньоюрських лупаків з прошарками, пісковиків і вулканічних порід. Периферичні частини гір і передгір’я зложені з молодих відкладів гор. юри, крейдяних і третинних, серед яких найбільшу ролю відограють вапняки, пісковики, фліш, глини та мерґелі.

Високогірський, альпійський, краєвид найкраще виявлений в Центр. і Абхазькому К., саме в твердих кристалічних породах двох найвищих хребтів — Водороздільного або Головного і паралельного від півн. до нього Бокового, розчленованого поперечними долинами на ряд окремих масивів. Тут під впливом сучасного і четвертинного зледеніння виступають льодовикові кари й долини, скелясті гребені й вершки гір, карові озера тощо; кари виповнені фірном і снігом, з яких спускаються в долини льодовики. Вершки Ельбрус і Казбек є слідами вигаслих вулканів, насаджених на масиви Бокового хребта. В Абхазькому К. шпилі підносяться в напрямі із зах. на сх. від 3 до 4 тис. м (Чугуш — З 240, Домбай-Ульген — 4 040 м, Ґвандра — 3 983), провали — високі і трудноприступні (Псеашх — 2 010 м, Клухорський — 2 816 м й ін.). Центр. К. сягає понад 5 000 м (Ельбрус — 5 633 м, Шхара — 5 201, Дих-тау, Коштан-Тау, Казбек — 5 047, Джанш-Тау й ін.); важливіші провали: Рокський 2 991, Мамісонський 2 829, яким проходить Воєнно-Осетинська дорога (з долини р. Ардону, притоки Терека, до долини р. Ріону на Закавказзі), і найважливіший Хрестовий (2358), що ним проходить Воєнно-Грузинська дорога з Владикавказу до Тбілісі. В Сх. К. гірсько-ґляціяльні форми слабше виявлені і через меншу висоту (до 4 500 м) і тому, що лупаки, з яких він зложений, менш відпорні, а снігова межа нижча. Найбільше на зах. висунений Чорноморський К., збудований з мерґелів, вапняків, глинястих лупаків і пісковиків перев. крейдяної системи, має типовий середньогірський краєвид.

На півн. сх. від Центр. і Абхазького К., зокрема між р. Лабою і Баксаном, простягаються паралельно до Водороздільного і Бокового хребтів різко асиметричні гряди з крутим півд. і похилим півн. схилом, утворені в наслідок нерівномірного розмиву осадових порід (куести). Півд., найвища гряда, Скелястий хребет (до 3 610 м), побудована з твердих вапняків верхньої юри і нижньої крейди, відома з красових явищ; сер. — Чорні гори — доходить до 1 500 м і складається з верхньокрейдових вапняків; півн. — найнижча, зложена з третинних пісковиків і вапняків. Всі ці гряди розчленовані поперечними долинами на окремі відрізки, а між ними залягають знижені зони й улоговини, розмиті в більш м’яких верствах.

К. становить різкий бар’єр між поміркованим кліматом Передкавказзя і субтропічним Закавказзя і Чорноморщини; рівночасно в сх. напрямі збільшується континентальність і зменшується вологість. В межах гір ці різниці виявляються передусім на схилах, зменшуються в горах, де насамперед виявляється вертикальна кліматична зональність, характеристична зниженням температури, зменшенням амплітуди й збільшенням атмосферичних опадів з максимумом на весні та на поч. літа й мінімумом зимою. Як приклад альпійського клімату може служити Хрестовий провал на вис. 2 380 м: сер. температура січня — 11,5°, серпня + 11,8°, 1 487 мм річних опадів, сніговий настил 6 — 7 місяців на рік. Особливістю клімату К. є фенові вітри на півночі і бора в околицях Новоросійського.

Зледеніння К. досягає найбільших розмірів у Центр. К.; його заг. площа бл. 2 000 км². Дол. межа вічного снігу підноситься з 2 700 до 3 000 м в Абхазькому К., до 3 000 — 3 500 в Центр. і до 3 500 — 3 700 у Сх. К. у зв’язку з зростанням сухости клімату. Найбільші льодовики на півн. узбіччях: Дих-Тау (довж. 15,2 км), Безенш (13,6), Карахом й ін.; найбільшим їх вузлом є Ельбрус, на схилах якого 13 льодовиків.

Ґрунти К. виявляють таку саму зональність, як клімат і рослинність. Нижня смуга півн. схилів К. вкрита частково чорноземними, частково каштановими ґрунтами, вище йдуть смуги: півд. лісові буроземи, гірсько-попільнякові ґрунти, гірсько-лукові звичайні й (в альпійській зоні) гірсько-лукові торфяні.

Рослинність К. і його фльора відзначаються багатством та різноманітністю видів в наслідок різнорідних фізико-геогр. умов і складної історії розвитку рослинного покриву. Серед фльори К. (бл. 6 000 видів) зустрічаємо релікти з часів пліоцену, альпійські види, багаті на ендеми, елементи широколистяної евр. области, евр.-азійського степу й азійської пустелі.

Рослинність К. має виразну зональну будову. Передгір’я, зокрема в центр. частині, — це лісостеп; в наступній смузі широколистяних лісів поширені дубові ліси (скельний й ін.) з домішкою граба,

а вище них букові (Fagus orientalis) з домішкою граба, берези, осики, іви, клена й ін. Листяні ліси переходять у мішані, а мішані в шпилькові, зложені перев. з кавказької смереки (Abies Nordmanniana) і кавказької ялини (Picea orientalis), а в менш вологих частинах Центр. К. гачкуватої сосни (Pinus hamata). Вище межі лісів, яка найчастіше залягає на висоті 2 000 м, поширена смуга альпійської рослинности, що ділиться на субальпійську, альпійську й субнівальну. До складу субальпійської смуги входять гол. гірські луки (полонини) з густою, високою травою («високотрав’я» Зах. К.), серед якої багато барвистих видів і ендемів; в нижчих висотах цієї смуги виступає також низьке букове і березове (Betula verrucosa і В. Litwinowii) криволісся, особливий вид клена (Acer Trautvetteri), густі зарослі кавказького рододендрона на торфяних ґрунтах і низького ялівця (Juniperus depressa) на кам’янистих схилах. Луки альпійської смуги складаються з осоково-злакових формацій, барвистого різнотрав’я (дзвоники, приворотень, незабудька, кульбаба й ін.) та рослинности скель; і тут багато ендемічних форм. Вище 3 000 м рослинність не творить одностайного покриву і вбога на види.

Рослинність півд.-зах. схилів Зах. К., звернених до Чорного м., має середземноморський і субтропічний характер. На півд. від Туапсе до вис. 500 — 600 м поширені реліктові колхідські ліси з каштана, бука, закавказького дуба (Quercus iberica), граба і вільхи, повиті вічнозеленими ліянами; підлісок становлять вічнозелені кущі понтійського рододендрона, лаврової вишні (Laurus nobilis), падуба (Ilex colchica), самшита (Buxus colchica) тощо. В півн. частині Чорноморського побережжя (між Анапою і Туапсе) панівними є ліси середземноморського типу з пушистого дуба (Quercus pubescens), кримської сосни (Rnus Pallassiana), рідколісся з середземноморських видів ялівця (Junipems excelsa, J. foetidissima) та поширені ксерофільні чагарники типу шибляка і фриґани. Вищу смугу становлять дубові ліси, вершки вкриті гірськими луками і чисельними середземноморськими видами. Взагалі Зах. К. далеко багатший на ліси (гол. дубові) і види, ніж Центр., в якому ліси (гол. букові і соснові) становлять відносно вузьку смугу між смугами лісостепу й альпійською.

В. Кубійович


Фавна К. своїм походженням зв’язана з фавною Сер. Азії, Зах. і Півд.-сх. (через Малу Азію) Европи. Вона відзначається наявністю низки ендеміків (зах. кавказький зубр і гірський козел, прометеєва полівка, кавказький тетерюк, кавказька гадюка). Із зах.-евр. тварин на К. мають межу поширення: скельниця, кіт дикий, олень, сарна, грец. черепаха, а з азійських: тигр, шакал, леопард, фазан; з другого боку, багато тварин, які знаходимо в горах Зах. Европи, відсутні у гірському К.

В лісах живе ведмідь, що відрізняється від бурого ведмедя меншим ростом, рись, дикий кіт, лис, олень, куна, сарна, в гірських лісах басейну Кубані ще донедавна водився зубр, в смереково-ялинових лісах є чорний дятель, шишкар ялиновий, снігур звичайний, птахи півн. лісів, а крім того — сич волохатий, пухляк буроголовий та ін., з півд. К. заходить шакал і леопард-барс. В альпійській смузі виступають гірські козли, кавказька скельниця, дуже близька до скельниць гір Европи чи Малої Азії, — кавказький тетерюк і улар, ендемічна прометеєва полівка, снігова полівка, альпійські галки і ворони, скельні голуби, ягнятник-бородач, що в Европі вже вимирає, й ін. Середземноморська фавна Чорноморщини назагал вбога: фазан, багато різних молюсків, багатоніжок, скорпіонів (середземноморський та мінґрельський) й ін.

Е. Ж.

Про людність і нар. госп-во К. див. Кубань і Передкавказзя.

Література: Динник Н. Звери Кавказа, ч. 1 — 2. Тифлис 1910 — 14; Белоусов В. Большой Кавказ, ч. 1 — 3. Л. — М. 1938 — 40; Щукин И. Очерки геоморфологи Кавказа, ч. 1, Большой Кавказ. М. 1926; Добрынин Б. Физическая география СССР (Европейская часть и Кавказ). М. 1948; Гроссгейм А. Растительный покров Кавказа. М. 1948; Гвоздецкий Н. Физическая география Кавказа, випуск 1. М. 1954; Северный Кавказ. Академия Наук СССР, Институт Географии. М. 1957; Паффенгольц К. Геологический очерк Кавказа. Ереван 1959.


Кавказькі Мінеральні Води, група курортів: Кисловодськ, П’ятигорськ, Желєзноводськ, Ессентуки, положених між Кавказькими горами і Ставропільською височиною, понад 130 різнорідних джерел, в тому ч. 77 використаних. К. М. В. розпочали експлуатувати 1803 p.; 1914 — 40 000 осіб на рік, 1930 — 100 000, 1940 — понад 200 000, 1955 — бл. 300 000.


Кавос Катеріно (1776 — 1840), італ. композитор, дириґент опери в Петербурзі (1803 — 40); музика до п’єси О. Шаховського «Козак стихотворець» (1812), побудована на укр. нар. пісні, й ін.

[Кавос Катеріно (1775 — 1840). — Виправлення. Т. 11.]


Кавун (Citrullus vulgaris Schrad.), однорічна рослина з родини гарбузуватих, поширена в лісостеп. і степ. Україні на баштанах; овочі (1 — 10 кг ваги) мають 4 — 10% цукру. Гол. сорти на Україні: улюбленець хутора П’ятигорського, кримський переможець, кубанський король, слава України.


Кавунник Данило, див. Велланський Данило.


Кагал, жид. самоуправна громада і, зокрема, її управління; обсяг його діяльности був різний залежно від країни і часу. К. виникли на укр. землях, які входили до складу Польщі і В. Князівства Лит., в 16 в. і були підставою широкої автономії, що її мали жиди. Влада К. над жид. громадою була майже повна: К. нормував і контролював екон., рел., осв., ритуальне і навіть особисте життя чл. громади і виконував над ними судочинство на підставі жид. права; К. міг відлучати жидів від синагоги («херем»), що ставило їх поза законом. З другого боку, К. за принципом кругової поруки збирав для держави податок від жидів. Управління К. складалося здебільша з сімох осіб: старшин (рабин, судді, писар і «школьник»), які одержували від громади платню, і почесних членів. Чл. К. вибирала громада: спочатку кожний мав право голосу, згодом тільки багаті та впливові, К. відбували свої щорічні т. зв. «ваади», які були верховною владою жидів та їх представництвом перед державою.

Після упадку Польщі в межах рос. держави обсяг діяльности К. постійно зменшувався, а 1844 їх було формально скасовано, хоч насправді вони існували аж до кін. 19 в. Під Росією і в Австрії жид. рел. громадам залишалися справи рел., харитативні, частково шкільництво.

о. П. К.


Кагальний, р. на Кубанській низовині, довж. — 130 км, сточище — 5 000 км²; впадає до Таганрізької затоки Озівського м.


Кагальницька (VII — 21), станиця на Кубанській низовині над р. Кагальником, р. ц. Ростовської обл.


Каганович Лазар (*1893), больш. діяч жид. роду з Київщини. У 1925 Сталін призначив К. на Україну першим секретарем ЦК КП(б)У (1925 — 28) з завданням допустити розвиток «українізації», але одночасно розколоти укр. нац. комуністів та знищити опозицію О. Шумського та М. Хвильового. Згодом у Москві; в 1932, на III конференції КП(б)У, К. разом з В. Молотовим відмовився знизити надто високі хлібозаготівлі, призначені Україні, в наслідок чого вибух голод. В 1933 керував с.-г. відділом ЦК ВКП(б), організував політвідділи МТС і терором та голодом здійснював колективізацію України. В 1947 К. був знову призначений першим секретарем ЦК КП(б)У, провів велику чистку серед укр. інтеліґенції, обвинувачуючи її в укр. націоналізмі. Від 1925 К. постійно був одним з гол. дорадників Сталіна в питаннях укр. політики і немало впливав на всі події на Україні. Після смерти Сталіна К. опинився в неласці за опозицію проти реформ М. Хрущова і в 1958, разом з ін. провідними сталіністами, був виключений з керівництва КПСС.

[Кагановвч Лазар (1893 — 1991, Москва). Література: Шаповал Ю. „Л. М. Каганович на Україні“. УІЖ, ч. 8, 10, 1990. — Виправлення. Т. 11.]

В. Гол.


Каганович Наум (* 190?), мовознавець, вихованець Харківського Ін-ту Нар. Освіти. Статтями в «Більшовику України» і «Критиці» на поч. 30-их pp. розпочав гостру кампанію проти укр. мовознавства 20-их pp., спершу як вияву народництва, а потім «укр. буржуазного націоналізму». У 1933 — 37 pp. був чл.-кор. АН УРСР, дир. Інституту Мовознавства АН УРСР, ред. «Мовознавства», упорядником підручника укр. мови для шкіл і фактичним диктатором у справах укр. мови. Своє становище використав для безоглядної русифікації укр. літературної мови і дискредитації укр. лінґвістів. Заарештований 1937.


Кагарлик (IV — 11), с. м. т. на Придніпровській височині, р. ц. Київської обл.; рештки городища.


Кагаров Євген (*1882), етнолог та клясичний філолог, дослідник старо-грец. і слов’янської етнології, проф. Харківського Ун-ту, від 1928 в Ленінграді. Праці з обсягу заг. етнології, етнографії та старовинної культури, м. ін.: «Религия у старинных славян», «История етнографии» (1923).


Кадети, див. Конституційно-Демократична Партія Нар. Свободи.


Кадіївка (V — 19), м. обл. підпорядкування Луганської обл., положене над р. Луганню, один з найважливіших центрів важкої індустрії Донбасу. К. виникла як шахтарське селище б. шахти ч. 1 «Карл» (тепер шахта ім. Ілліча), збудованої 1896; 1926 р. мала 17 000 населення, 1939 — 68 000, 1959 — 180 000. Шахти високоякісного коксового вугілля, коксохем., хем., металюрґійний зав., підприємства деревообробної, харч. і легкої пром-сти; вечірній гірничий ін-т.


Кадлец (Kadlec) Карель (1865 — 1928), чес. історик слов. права; проф. Кардового Ун-ту в Празі, ген. секретар Чес. Академії Наук, д. чл. НТШ. Досліджував первісне право слов’ян, м. ін. «Руську Правду» та звичаєве право Словаччини й Закарп. України.


Кадлубек (Kadłubek) Вінцентій (бл. 1160 — 1223), краківський єп., поль. хроніст; його хроніка Польщі, доведена до 1206 p., цінна і для історії України.


Кажани (лилики, летючі миші), дрібні й сер. комахоїдні рукокрилі нічні ссавці; на зиму засипають, корисні. На Україні зустрічаються 24 види, виділених у дві родини: підковикуватих (Rhinolophidae) з наростом на носі (підковик великий — Rhinolophus ferrum equinum Schreb. і П. малий — Rh. hipposideros Bechst., обидва поширені гол. на Закарпатті, в Криму й на Кавказі) і кажануватих (Vespertilionidae) без наростів на носі. З кажануватих на Україні поширені: кажан пізній (Eptesicus serotinus Schreb.); лилик двобарвний (Vespertilio murinus L.); вухань (Plocotus auritus L.); нічвид (Myotis) довговухий (M. Bechsteini Kühl.) і сірий (M, myotis Boreh. — обидва на Зах. Україні), ставковий (M. dasycneme Ogn.) і вусатий (M. mystacinus Kühl.); нетопир (Pipistrellus) малий (P. pipistrellus Schreb.) і волохатий (P. nathusii Keys, et Blas.), широковух звичайний (Barbestella barbestella Schreb.) та ін.


Казанівський Василь (* 1889), піонер укр. аматорських театрів у Канаді, актор і режисер родом з Галичини, керівник Муз.-Драматичної Секції Укр. Нар Дому в Вінніпеґу (1922 — 50).


Казанка (VI — 13), с. над р. Висунь на Причорноморській низовині, р. ц. Миколаївської обл.


Казанський Петро (* 1866 — ?), правник-інтернаціоналіст, з 1896 проф. Одеського Ун-ту; низка праць гол. з міжнар. адміністративного права, м. ін. «Договорные реки» (1895), «Всеобщие административные союзы государств» (1897). В правній публіцистиці виявився прихильником самодержавства («Власть Всероссийского императора»).


Казахи, тюркський народ, який живе в основному в Казахській ССР, перев. всуміш з укр. і рос. поселенцями. Самі К. називають себе казаками, росіяни до 1925 р. називали їх помилково киргизкайсаками або киргизами. Мова К. належить до кіпчацької групи тюркських народів (літ. мова витворилася тільки після 1920 p.), віра — мохаммедансько-сунітська. Заг. число К. бл. 3,5 млн, в тому ч. 3,1 млн (1939) живе в СССР (крім Казахстану, також в ін. сер.-азійських сов. республіках, гол. в Узбекістані, на Надволжі й у Зах. Сибіру), решта в сусідніх частинах Китаю й Монголії. Казахська народність постала в 15 в., коли вони відокремилися від узбеків; аж до 20 в. вони ділилися на три орди — Велику, Сер. і Малу, та були кочовиками з родинно-племінним устроєм. Поселення козаків (на пограниччі з Сибіром в 18 в.), а ще більше укр. і рос. хліборобських поселенців з кін. 19 в. зменшило простори земель К. і спричинило частковий їх перехід до осілого життя. Примусова колективізація викликала катастрофічне зменшення поголів’я домашніх тварин (1928 в Казахстані було 6,5 млн рогатої худоби і 19,2 млн овець; 1940 р. лише 3,4 і 8,1 млн), голод і вимирання К. (за переписом з 1926 р. — З 960 000, 1939 р. — ледве 3 099 000).

Нині К. змушені до осілого життя, а їхнє зайняття — перев. сіль. госп-во і пром-сть. В Казахстані вони становлять лише 1/3 всього населення; при чому переважають лише в слабо заселених півпустелях; більшість К. живе всуміш з українцями і росіянами в густіше заселених хліборобських частинах краю та по містах.

В. К.


Казахська ССР, Казахстан (К.), сов. респ., положена на півд. зах. азійської частини СССР, між Волгою і Каспійським м. на зах. і Китаєм на сх., між Уральщиною і Зах. Сибіром на півн. і сер.-азійськими сов. республіками — Туркменською, Узбекською і Киргизькою, на півдні; територія 2 756 000 км², 9,3 млн населення (1959), в тому ч. 4,1 млн (44%) міського, столиця — Алма-Ата. Бл. 30% населення К. становлять українці, а частина К. є укр. поселенчою землею.

Більшість К. це — великі, слабо розчленовані, здебільше напівпустельні й пустельні рівнини; на зах. Прикаспійська і Туранська низовини, на півн. частина Сибірського низу, у центрі — Казахська дрібносопкова височина; на сході простягаються гори: Алтай, Тарбагатай, Джунгарський Алатау і півн. частина Тянь-Шаня. На вузькій смузі півн. К. тягнеться чорноземний лісостеп (продовження сибірського), далі на півд. (у зв’язку з зменшенням вологости) широка смуга степів на чорноземах і барнястих ґрунтах та смуга півпустель і пустель; у підніжжя гір на півд. сх. простягається знову смуга урожайних степів на лесовому підложжі; для хліборобства придатні лише смуги лісостепу і степу та смуги вздовж більших рік.

Територію сучасного К. населювали тюркські племена, з яких в 15 в. витворилися казахи. З 1730-их pp. розпочалася рос. експансія, що в 1860-их pp. призвела до прилучення усього К. до Рос. Імперії. Першими слов. поселенцями були козаки (18 в.) в півн. К.; почавши з останніх десятиліть 19 в., К. став разом із сусідніми частинами Сибіру і Уральщини гол. р-ном укр. і рос. хліборобських поселенців (див. Еміґрація). Тоді ж теперішній К. входив до складу Степового (разом з сусідніми частинами Сибіру й Уральщини, гол. м. — Омськ) і частково Туркестанського ген.-губернаторств. Після окупації Сер. Азії большевики створили 1920 р. Киргизьку і Туркестанську Автономні ССР в складі РСФСР;

1924 були виділені землі, заселені казахами, в Казахську Автономну ССР (до 1925 р. п. н. Киргизька Автономна ССР), а 1936 її перейменували на КССР. Так посталий К. є штучним твором, кордони якого не покриваються ні з іст., ні (на півн.) з етногр.

Ще за дорев. часів змінився екон. характер К. із скотарського на скотарсько-хліборобський (деяке значення мав видобуток поліметалів), з кін. 1920-их pp. розвивається різноманітна пром-сть на базі корисних копалин, з 1954 p., у зв’язку з розоранням «цілинних земель», знову хліборобство. Нині К. є однією з баз зернового (гол. пшениця) і тваринного госп.-ва СССР, найважливішим р-ном кольорової металюрґії (мідь, оливо, цинк й ін.), третьою вугільною базою (Карагандинський басейн), важливим р-ном хем., нафтової й рибної пром-сти.

Паралельно із зміною госп. структури краю зазнало змін і населення. За переписом з 1928 р. казахи становили 57,1% населення К., українці 13,2% (в дійсності більше), росіяни 19,7%, 1939 р. казахи становили вже лише 47%. Нині припадає на них, мабуть, V» населення, приблизно по 30% на українців і росіян, а кілька відсотків на ін. Українці (приблизно 3 млн) населюють насамперед півн. частину К., придатну для хліборобства, та підгірські степи. Землі, заселені ними, становлять одне ціле з сусідніми землями Зах. Сибіру, Уральщини й півн. Киргизстану та творять, побіч Зеленого Клину, другу укр. поселенчу країну в Азії. Ці землі подекуди називають Сірим Клином або «Сірою Україною». (Див. докладніше Сер.-Азійський Степовий Край).

В. К.


Казбан Михайло (1861 — 1929), драматичний актор, герой і резонер. В 1920-их pp. в 1 Держ. театрі Харкова; Богдан Хмельницький, Сірко («Про що тирса шелестіла»), Бурлака й ін.


Казенний Торець, р. в півн.-зах. частині Донецького басейну, правобічна притока Дінця; довж. — 130 км, сточище — 5 400 км².


Казимира Богдан (* 1913), історик і публіцист, родом з Галичини, тепер у Канаді; 1950 — 55 ред. і вид. місячника «Кат. Акція» в Едмонтоні; статті з ділянки соціології та історії.


Казімір III Великий (1310 — 70), поль. король (з 1333 p.), останній з роду Пястів, розпочав експансію Польщі на укр. землі. Замирився на Заході з Чехією і нім. лицарями, запевнив собі підтримку Угорщини і невтралітет татар. 1340, після смерти Юрія II, пішов походом на Галичину, зайняв Львів та знищив його укріплення. Через опір бояр, під проводом Дедька Дмитра, відійшов, але по його смерті 1349 зайняв Галичину і Зах. Волинь і в війнах з Литвою (кн. Любарт) закріпив свої володіння. Роздавав гал. маєтки і привілеї поль. вельможам, підтримував поль. купців і нім. колоністів та надавав містам, зокрема Львову — нім. право. Підтримував місії кат. чинів — францісканців і домініканців, хоч не переслідував православія і погодився відновити гал. митрополію.


Казімір IV Яґеллончик (1427 — 92), син Яґайла і укр. княжни Софії Гольшанської, В. кн. лит. (з 1440) і поль. король (з 1447). Вів централістичну політику щодо укр. земель і давав перевагу у В. Князівстві Лит. литовським (католикам) панам; 1452 скасував Волинське князівство. 1470 Київське, 1481 викрив змову укр. князів під проводом Михайла Олельковича і покарав їх на смерть; ін. кн. із своїми землями перейшли на бік Москви. За К. IV відновилися напади татар, що стали тоді васалями Туреччини (1482 знищили Київ). На церк. відтинку відбулося остаточне відокремлення моск. митрополії від київ. Докладніше див. ЕУ I, стор. 433.


Казка, один з найпоширеніших видів усної нар. поетичної творчости, що відзначається фантастичним змістом, традиційними образами і своєрідною композицією. К. різних народів світу мають багато подібности в своїх ідеях, темах, сюжетах і образах. Проте К. кожного народу мають свою нац. специфіку, що яскраво виявляється в мові, в побутових подробицях, у типовості образів і характерів. Укр. нар. К. відбивають найдавніші часи життя укр. народу, його вірування, погляди, прагнення та мрії про перемогу правди, волі й добра. За змістом і формою укр. К. можна поділити на такі основні групи: про тварин, фантастично-пригодницькі, героїчні, соц.-побутові. Найдавніші з них — К. про тварин, в яких гол. дійовими постатями виступають звірі або птахи. Найпоширеніші персонажі в укр. К. про тварин — хитра лисиця, дурнуватий вовк, ласун-ведмідь, полохливий заєць, а з свійських тварин: коза, кіт, собака і кінь. Одним із засобів типізації персонажів є діялог («Коза-дереза», «Колобок», «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат»). В укр. К. про тварин засобами сатири і гумору, індивідуалізованої мови, пересипаної дотепами, жартами, примовками, відтворюються типові риси нац. характеру укр. народу. Давні за своїм походженням і фантастично-пригодницькі та героїчні К. В героїчних К. знайшла свій відбиток багатовікова визвольна боротьба укр. народу. Герої-багатирі визволяють народ від ворожих сил: зміїв-людожерів, кощеїв-смертоносців («Кирило Кожум’яка», «Яйце-райце», «Котигорошко»). Помічниками героїв виступають чудодійні сили Вернигора, Вернидуб, Крутивус, вдячні звірі і птахи, неживі предмети: шапка-невидимка, чоботи-самоходи, килими-літаки, живуща-цілюща вода. В цих образах втілені мрії людини про прискорене пересування по землі і воді, про зцілення хвороб, про продовження людського життя, про оволодіння таємницями і силами природи. Ідея перемоги розуму над грубою силою висловлена в К. про Івасика Телесика. Глибокий моральний зміст мають К. про невинно переслідувану жінку («Кобиляча голова», «К. про калинову дудку»). Соц.-побутові К. належать до К. пізнішого походження, вони діляться за характером своїх образів на дві групи: К. з алегоричними образами Кривди, Долі, Горя, Біди, Злиднів, Правди і Щастя і К. сатирично-гумористичного типу. Ці К. малюють соц.-побутові умови життя селянина, соц. контрасти і висловлюють співчуття бідним і поневоленим. Особливу групу соц.-побутових К. становлять К., в яких змальовуються гострі конфлікти родинного життя. В них висміюється егоїзм, скупість, брехня; високо підносяться людяність, працьовитість, щирість і мудрість («Бабина і дідова дочка», «Золотий черевичок»). Для композиційної структури К. характеристичні такі засоби, як повторення, казковий вступ, казкове завершення та певні типові словесні формули.

Збирання і вивчення К. К. на Україні існувала від найдавніших часів. Казкові мотиви є в літописах, у «Слові о полку Ігореві», у творах І. Вишенського, в проповідях Л. Барановича, І. Ґалятовського. Проте лише на поч. 19 в. з’явилися перші публікації укр. нар. К.: зб. О. Бодянського «Наські укр. казки» (1835), кілька К. в альманасі «Ґалатея» (1839), в альманасі «Молодик» (1843), «Вінок русинам на обжинки» (1847), в «Записках о Южной Руси» П. Куліша (1857). Першими збирачами і дослідниками укр. нар. К. були: О. Бодянський, І. Срезневський, М. Костомаров, І. Головацький, Д. Мордовець, П. Куліш, Т. Шевченко, Л. Жемчужніков, А. Димінський, С. Руданський, І. Рудченко, І. Манжура, а пізніше П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко, О. Пчілка, Леся Українка, І. Франко, В. Гнатюк, С. Савченко, а з новіших дослідників М. Левченко, М. Возняк, М. Андреєв, П. Лінтур та Г. Сухобрус. До найвидатніших збірників укр. нар. К. належать: І. Рудченка «Народные малорусские сказки», I — II (1869 — 70); П. Чубинський «Труды...», т. 2 (1878); М. Драгоманов «Малорусские народные предания и рассказы» (1876); В. Гнатюк «Укр. нар. байки» та «Етногр. матеріяли з Угорської Руси» (1898 — 1911), О. Роздольський «Гал. нар. К.» (Етногр. Зб. 1 — 6), М. Левченко «К. та оповідання з Поділля» (1928); І. Гарайда «Подкарпатські нар. К.» (1946); М. Попов «Укр. нар. К., леґенди, анекдоти» (1957). Записи нар. К. виявляють у своєму стилі, а то й композиції, індивідуальні риси відомих (Р. Чмихало, А. Калин і ін.) та анонімних оповідачів, від яких їх списувано; для друку в різній мірі їх стилізували перев. видавці.

Вивчення укр. К. починається від теоретичних праць М. Цертелева (1820), І. Срезневського (1834), О. Бодянського, згодом Костомарова і Куліша, які перші взялися до систематизації зібраного матеріялу. Костомаров був ознайомлений вже з вченням мітологічної школи братів Ґріммів, В. Буслаєв дав першу аналізу укр. К. з мітологічного погляду, визначний укр. мітолог О. Потебня висунув ориґінальне вчення, тісно пов’язане з його поглядами на думання й мову («Мысль и язык», 1862), до мітологічної школи належав також О. Котляревський. Визначнішими представниками школи міґрації були М. Драгоманов, М. Сумцов, І. Франко. Драгоманов спершу вважав Індію батьківщиною К., пізніше Єгипет, Малу Азію, Грецію. В укр. К. він бачив багато впливів буддійських ідей, що потрапили сюди за іранським посередництвом, пізніше казкові мотиви доходили з Візантії й Балканів (вплив перекладних повістей, апокрифів, вчення богомільської секти) та з Зах. через Польщу (лицарські романи). Сумцов вважав батьківщиною К. Грецію; на Україну вони дійшли через Балкани, Польщу і Кавказ.

Перед першою світовою війною Етнографічна комісія НТШ вела систематичний запис і публікування укр. нар. К.

У 20-их pp. 20 в. праця над збиранням і вивченням укр. нар. К. була зосереджена в Етногр. Комісії Укр. Академії Наук, а з 1936 р. в Ін-ті Укр. Фолкльору, переіменованому останніми часами в Ін-т Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії. Сов. дослідники фолкльору особливо підкреслюють відзеркалення в К. соц.-екон. відносин певної доби, а опублікований матеріял не завжди надійний.

К. літературна, літ. твір, що найчастіше використовує теми, образи й сюжети нар. К. і наслідує її оповідальний стиль. В укр. літературі мист. образами К. користувалися І. Котляревський («Енеїда»), Г. Квітка-Основ’яненко («Мертвецький Великдень»), О. Стороженко («Марко Проклятий»), Л. Українка («Лісова пісня») й ін. До жанру К. звертаються перев. автори дитячої літератури, спираючись передусім на нар. традиції (укр. нар. К.) або користуючись запозиченими сюжетами з світового фолкльору і літ. казкової клясики, переносячи дію в укр. обстановку (І. Франко, О. Федькович, Л. Українка, С. Руданський, Б. Грінченко, І. Липа, Я. Вільшенко, О. Білоусенко-Лотоцький, Р. Завадович, О. Цегельська, О. Іваненко, Т. Білецька, Н. Забіла, І. Нехода, П. Воронько й ін.). Літ. К. часто писана віршем (Б. Грінченко, А. Лотоцький, Б. Лепкий, В. Ґренджа-Донський, Р. Завадович, Н. Забіла, І. Нехода, Л. Полтава) або драматизована (М. Кропивницький, О. Олесь, В. Королів-Старий, Г. Орлівна, Є. Яворівський, А. Шиян й ін.); деякі казкові сюжети використані як лібретта до К.-опер («Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Івасик-Телесик»).

Літ. казкова клясика представлена в багатьох перекладах укр. мовою.

Література: Bolte J. u. Polivka G. Anmerkungen zu den Kinder u. Hausmärchen der Brüder Grimm, 5 тт. Ляйпціґ 1913 — 32; Савченко С. Русская народная сказка. К. 1914; Грушевський М. Історія укр. літератури, т. І. Л. 1923; Возняк М. Укр. нар. казки, кн. 1 — 3. К. 1946 — 48; Укр. нар. казки, леґенди, анекдоти, ред. Попов П. К. 1957; Сухобрус Г. Казка. Укр. нар. поетична творчість, т. 1 — 2. К. 1958. Див. також ЕУ I, стор. 272 — 73.

П. Одарченко.


Казка Аркадій (1890 — 1933), поет родом з Чернігівщини, друкувався в «ЛНВ», «Новій Громаді», «Червоному Шляху». Для невеликої літ. спадщини К. (неопублікована зб. «Ляментабіле») прикметне плекання клясичних форм сонета, тріолета, рондо. Поповнив самогубство в одеській в’язниці НКВД.

[Казка Аркадій (1890, Седнів 1929). 10.9.1929 був заарештований у справі СВУ і 23.11. того ж р. поповнив самогубство в одеській в’язниці — Виправлення. Т. 11.]


Каїніт, див. Калійні солі.


Кайндль (Kaindl) Раймунд Фрідріх (1866 — 1930), нім. історик і етнограф родом з Буковини, проф. ун-ту в Чернівцях (1901 — 15), згодом у Ґраці, д. чл. НТШ; дослідник історії Буковини і німців на сході та етнографії гуцулів. З численних українознавчих творів найважливіші: „Die Ruthenen in der Bukowina“ (1889 — 90, разом з А. Манастирським), „Die Huzulen“ (1894), „Geschichte der Bukowina“ I — III (1896 — 99), „Die Ethnographie der Huzulen“ (1897), „Geschichte der Deutschen in Karpathenländern“ (3 томи 1906 — 11), „Geschichte von Czemowitz“ (1908) й ін.


Кайнозойська ера, див. Геологія України.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.