[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 921-932.]

Попередня     Головна     Наступна





Калайдович Константин (1792 — 1832), рос. археограф-історик та мовознавець; відкрив і видав багато пам’яток староукр. літератури: «Святославов Изборник 1073», «Памятники российской словесности XII века» й ін. Праця «О языке Слова о полку Игореве».


Калакути, зневажлива назва, вживана на Підляшші і частково також на Холмщині, на означення українців, які змінили, свою нац. приналежність на поль. Див. Підляшшя.


Каламіта, середньовічна укріплена пристань над Каламітською затокою в Криму (нині передмістя Севастополя), знищена в кін. 15 в. татарами і турками; руїни давніх укріплень.


Каламітська затока, затока Чорного м. на півд.-зах. березі Криму, між Тарханкутським і Херсонським півостровами.


Каланники, каланні люди, категорія невільного населення в Галичині в добу т. зв. руського права (15 і 16 вв.); вони були прикріплені до землі, найчастіше на церк. і держ. добрах, та платили чинш, проте могли диспонувати своїм майном та виступати в суді як свідки. Подекуди вони жили цілими оселями. К. нагадують закупів з доби Руської Правди та селян-отчичів на укр. землях В. Князівства Лит.


Каланчак (VII — 14), с., р. ц. Херсонської обл., поблизу Каркінітської затоки.


Калаус, степ. р. на Сх. Передкавказзі, права притока Сх. Манича, довж. — понад 200 км, сточище — 9 900 км².


Калач (III — 22), м. над. р. Підгорною на півн. Слобожанщині, р. ц. Воронізької обл. РСФСР; підприємства по обслуговуванню зал. транспорту, харч. пром-сть. За переписом 1926 р. українці в р-ні становили 84% населення.


Калачевський Михайло, див. Колачевський Михайло.


Калачевський Сергій († 1911), лікар, видатний підприємець-мільйонер на Криворіжжі; збудував для робітників лікарню, школу, театр, заповів свій будинок на гірничу школу, а копальню подарував Верхньодніпровському земству.


Калачики, слиз (Malva L.), рід зіллястих рослин з родини калачикуватих (мальвових). На Україні росте 9 видів, з них найбільше поширений К. ліс, дзінзівер (М. silvestris L.); росте як бур’ян на полях, при дорогах; містить в собі багато слизу, цукрози й каротин (провітамін А), листки мають і вітамін С. В нар. медицині настоянку квіток та листків уживають при простуді та запаленнях шлункових органів і, як зовн. засіб, при опухах, опеченнях та ін. З пелюсток добувають фарбувальні речовини. Те ж саме застосування мають й ін. види: К. дрібненькі (M. pussilla Sm. = M. Totundifolia L.), К. занедбані (M. neglecta L.).


Калачов Микола (1819 — 85), рос. архівіст й історик права; проф. Моск. Ун-ту. Його досліди «Руської Правди» і «Кормчої Книги» мають значення для іст. укр. права.


Калґарі (Calgary), м. в півд. частині провінції Альберта в Канаді, 200 000 меш., в тому ч. понад 3 000 українців; парохії Укр.-Кат. і Укр. Гр.-Правос. Церков, низка укр. орг-цій.


Календар, система міряння часу, побудована на періодичності явищ природи. Про укр. К. дохрист. часів відомо дуже мало, хоч про існування якоїсь календарної системи свідчать нар. назви ряду місяців (див. Народний календар).

Прийнявши християнство з Візантії, Київ Русь взяла звідти і К., введений Юлієм Цезарем у 46 р. до Хр. (т. зв. юліянський) в його візант. формі. В цьому К. за сер. довж. року прийнято 365 днів і 6 годин; це перевищує дійсний астрономічний рік на 11 хв. і 14 сек., так що розбіжність юліянського К. з астрономічним дедалі зростає (тепер 13 днів). Папа Григорій XIII реформував К. (1582), і новий (григоріянський) К. тоді ж був офіц. прийнятий в Кат. Церкві і в кат. країнах, а в прот. — у 18 в.

Польща ввела григоріянський К. 1583 p., але король Стефан Баторій грамотами 1584, 1585 та 1586 pp. надав правос. населенню право дотримуватися юліянського К. Правос. діячі засуджували григоріянський К. з догматичного та обрядового погляду (Г. Смотрицький, В. Суразький, С. Зизаній та ін.). Юліянського К. (старий стиль) трималися також українці, що прийняли унію, не зважаючи на намагання, гол. в 17 в., прийняти григоріянський К. (новий стиль). По розділах Польщі Росія відновила знов юліянський К. там, де поль. уряд завів новий стиль у цивільному житті; з другого боку, Австрія даремно намагалася завести новий стиль для українців у Галичині (1773, 1798, 1812).

Новий стиль був заведений на Україні Центр. Радою 1 березня 1918 для цивільного вжитку; в церк. житті донині залишився юліянський К. Невдачею закінчилися намагання завести григоріянський К. у 1917 — 18 р. в станиславівській укр.-кат. єпархії за єп. Г. Хомишина і в 1930-их pp. під поль. натиском у Правос. Церкві в Польщі, проти чого гостро виступила укр. суспільність. Новий стиль тепер прийняли частково укр. церк. громади на еміґрації.

Різниця в обох К. стосується не лише нерухомих, але й рухомих свят великоднього циклу, які обраховують за т. зв. пасхалією, побудованою на місячному циклі, при чому Сх. Церква тримається пасхалії, уложеної Діонісієм Малим (525), яку Зах. Церква також реформувала.

В К. Київ. Руси рахували роки від створення світу, і тому давні укр. документи датуються звич. від того часу (а з 14 в. також роком від народження Хр. з різницею між цими датуваннями 5 508 pp.). Календарний рік починався в цивільному житті 1 березня, а в церк. — 1 вересня, як це було у Візантії з часів Юстініяна. Це спричинилося до неясности датування багатьох записів у літописах; тільки з кін. 15 в. і цивільний і церк. новий рік почали рахувати з 1 вересня. З 1700 p., за наказом Петра I, на підрос. Україні поч. року за зах. зразком перенесено на 1 січня, проте в церк. житті старий звичай тримається ще й досі. Тоді ж було офіц. введено рахунок років від Різдва Христового.

В. Павловський


К. — також назва популярної книги, поширеної з 17 в., гол. на Зах. Укр. Землях, що розвинулася з первісного додатку до богослужбових книг — місяцеслова (що, крім календаріюму, подавала найрізнорідніші відомості), до типу альманахів універсального популярно-наук. й літ. характеру.

Відомий К., друкований Ф. Скориною 1525 р. у Вільні п. н. «Малая подорожная книжиця», зміст якої творили псалтир, часословець, акафісти, канон, шестидневець, календар і пасхалія. По підписанні акту унії 1595 р. І. Потій і К. Терлецький видали в Римі «Календар римський новий» для майбутніх уніятів.

В 17 і. 18 вв. були популярними К., видаваний у Львові і в Замості поль. мовою, Ормінського, С. і Ф. Нєвєських і особливо С. Дуньчевського (1725 — 75, п. н. „Kalendarz polski і ruski“). Найбільше поширений на всій Україні був т. зв. бердичівський «Коліндар» — „Kalendarz Gospodarski“, що виходив поль. і рос. мовами 1760 (або 1780) — 1864 pp., спершу з бердичівської друкарні, а по її закритті в Києві й Житомирі. Цей К. був передруковуваний в різних містах України, м. ін. у Харкові (1797, 1799, 1808 і 1809).

На поч. 18 в. К. видавала друкарня Києво-Печерської Лаври. Перший К. п. н. «Календарь или мЂсяцесловъ» вийшов 1700 р. В кін. 18 в. у Києві виходили періодично два К.: церк. і «Астрономо-политический».

У 19 в. відомий К. з 1845, друкований в Києво-Печерській Лаврі п. н. «Полный християнский месяцослов з присовокуплением разных статей к російской истории и киевской епархіи относящихся», в якому, крім церк. відомостей, подано показник укр. князів, моск. володарів, спис київ. архиєреїв, ст. про манастирі й церкви київ. митрополії й ін. Там же видавано 1864 — 1915 «Киевский Народный Календарь», який за 1867 р. містить ґравюри Л. Кваса.

На Зах. Укр. Землях цікавий матеріял укр. читачеві давали К. поль. мовою „Pielgrzym Lwowski“ (1822) і нім. „Der Pilger vom Lember“ (1823), укладені проф. ун-ту з участю історика Д. Зубрицького.

Укр. К. друкувалися з 1850 p., спочатку неперіодично («Місяцослов» у Львові, «Перемишлянин» у Перемишлі, і «Поздравленіє Русиновъ», вид. для Закарпаття). Заслуговують на увагу «Перемишлянин» (1850 — 61, 1863, 1864), за ред. о. А. Добрянського, що своїм багатим змістом дорівнював кращим чужинецьким К.; «Львовянин, приручений і госп. місяцослов» (1861 — 62, 1882 — 84), уложений В. Величком і Я. Величком. 1862 р. вийшов перший жін. К. «Перемишлянка». Першим гумористично-сатиричним був К. «Фуркало» (1869) в Коломиї.

Періодичне вид. К. розпочав Ставропігійський Ін-т у Львові, видаючи від 1864 до 1939 р. «Временникъ Ставропигийского Института съ МЂсяцословомъ», щорічний К. наук. характеру з багатим змістом. Від 1870 до 1939 виходив К. т-ва «Просвіта» у Львові, спочатку п. н. «Календар Народный». На Закарпатті виходив К. «Місяцослов» Общества св. Василія Великого (Ужгород, 1867). На Буковині «Місяцослов буковинско-русский» (1873) накладом «Русской Бесіди» в Чернівцях.

З 1920 — 30-их pp. на Зах. Укр. Землях К. видавали різні укр. орг-ції. Деякі з них надовго залишаться джерелом матеріялів до історії культ.-осв. (К. «Просвіти»), визвольно-політ. (К. Запорожець», 1904 — 14, К. «Червоної Калини», К. «Дніпро»), сіль.-госп. і кооп. (К. «Сіль. Господаря», «Календарці Кооператора», «Золотий Голос»), виховного (К. «Місіонар»), жін. (альманах «Жіночої Долі») руху. К. сягали й до таких теренів, куди укр. книжка з політ. причин не доходила, як напр., Холмські К. М. Ваврисевича (Холмщина, Підляшшя), «Правос. К.» (Полісся, Підляшшя).

На Центр. і Сх. Землях найбільше поширені були рос. «Крестный Календарь» Гатцука (з 1866 p.), K. Андріяшева і «Адрес-Календарі», що їх видавали губ. уряди або земства. З укр. відомий К. київ. «Просвіти» (1907, 1908) і «Одривні календарі» в-ва «Час». 1919 р. появився перший сов. К., що нині виходить п. н. «Календар-довідник» (вид. Укр. в-ва політ. літератури в Києві), який імен святих не подає, обмежуючись іст. подіями в СССР, датами народження і смерти сов. політ. і культ. діячів та матеріялами госп. і культ. пропаґандивного характеру. Обл. К. не різняться від столичного.

Під час першої світової війни К. видавано для укр. еміґрантів і війська у Відні, таборах полонених Вецляр, Фрайштадт, біженців у Ґмюнді. Бачванські українці видавали «Руски календар за югославянских русинох» з 1920 р. На еміґрації К. видавали в Варшаві, Кракові («К.-альманах Укр. В - ва»), Празі («Наступ»), Берліні і видають тепер різні гром. і церк. орг-ції в усіх країнах поселення. Вони містять іст. матеріял, відомості про культ. життя і політ. змагання на укр. землях та про всі ділянки укр. життя на еміґрації. Цінні для історії укр. поселення в ЗДА К. Укр. Нар. Союзу (з 1897 p.), Укр. Роб. Союзу (з 1911), «Провидіння» (з 1918) й ін.; в Канаді К. «Укр. Голосу» (з 1915), «Канадійського Фармера» (з 1920) й ін.; в Бразілії К. «Праця» (з 1921); в Арґентіні К. «Просвіти» і К. «Відродження».

Література: Щурат В. Дещо про календар. К. Неділя. Л. 1930; Б. Р. Як постали календарі. К. Криниця. Л. 1936; Календар — книга знання. Календар для всіх. Л. 1936.

С. Яків


Каленик Андрійович, коз. гетьман на Запоріжжі (1624 — 25 і 1632?); брав участь у Смоленській війні на чолі коз. відділу (1610). К. був оборонцем правос. Церкви.


Калениченко Іван (1805 — 76), лікар, ботанік і зоолог, проф. Харківського Ун-ту; займався систематикою рослин (Daphne, Crataegus й ін.), вивчав комах, залишив Харківському Ун-тові значний гербарій; його ім’я носить кілька рослин (Euphorbia Kaliniczenkoi Czern. та ін.).

[Калениченко Іван (* Суми). — Виправлення. Т. 11.]


Калимон Осип, свящ. 17 в., проповідник, вихованець Києво-Могилянської Колеґії; «Поновлений жаль» — проповідь на похороні П. Могили (1647).


Калина звичайна (Viburnum opulus L.), кущ до 4 м висоти з родини козолистах з білими квітками і червоними ягідками, які вживаються в нар. медицині проти кашлю; тверду деревнину використовують на дрібні токарські вироби. К. часто розводять як декоративний кущ, зокрема безплідний вид — т. зв. снігову кулю. К. чорна — інколи вживана назва гордовини звичайної.


Калина Володимир (*1896), фізик і математик, педагог, д. чл. НТШ; до 1944 у Львові, тепер в ЗДА (гол. Шкільної Ради при Укр. Конґресовому Комітеті); праці з ділянки вивчення часточок фарб у розчинах; спомини з визвольних змагань «Стрілецький Курінь Смерти».

[Калина Володимир (1896, Колоколин, Рогатинський пов., Галичина — 1965, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Калиненко Петро (1875 — 1925), актор на героїчних ролях у трупах О. Суслова, М. Ярошенка, вихователь багатьох акторів.

[Калиненко Петро (1875 — 1944). — Виправлення. Т. 11.]


[Калинець Ігор. — Доповнення. Т. 11.]


Калинець Мирон (1899 — 1944), свящ.-василіянин родом з Галичини; ігумен манастиря ЧСВВ в Ужгороді (1931 — 38) і ректор Духовної Семінарії св. Кирила і Методія для гр.-кат. богословів в Оломовці (Моравія, 1938).


Калинець Сильвестер (*1886), автор популярних оп., байок, казок тощо для простолюддя; родом із Зах. України, з 1932 в Бразілії.


Калинівка (IV — 9), с. м. т. на сх. Поділлі, р. ц. Вінницької обл., зал. вузол; літом 1919 успішні бої укр. армій під час наступу на Київ.


Калиновим Володимир (1884 — 1945), педагог і публіцист; шкільні підручники нім. мови, ст. на пед. теми; ред „Ukrainische Blätter“ у Відні (1918), «Україна» в Києві (1919) і журн. «Укр. Школа» у Львові (1925).

[Калинович Володимир († Дрезден, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Калинович Іван (1884 — 1927), бібліограф, видавець і політ. діяч; вів в-во «Всесвітня Бібліотека» (1916 — 26) в Золочеві; ред. «Дрогобицького Листка» (1919) і «Нашого Слова» (1927); автор низки бібліографічних показників; 1918 — 19 посол до Укр. Нац. Ради ЗУНР і депутат Трудового Конґресу в Києві.

[Калинович Іван (1885, Львів — 1927, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Калинович Михайло (1890 — 1949), мовознавець, санскритолог і романіст, проф. Київ. Ун-ту, д. чл. АН УРСР, керівник Ін-ту Мовознавства АН УРСР (1937 — 41); праці з заг. мовознавства (серед ін. «Вступ до мовознавства», 1939) та про нову франц. літературу; переклади з санскриту; гол. редактор рос.-укр. словника (80 000 слів, 1948) в офіц.-русифікаторському дусі.

[Калинович Михайло (1888, Жахнівка, Брацлавський пов., Подільська губ. — 1949, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Калинович Федір (* 1891), математик у Києві; автор праць «Елементи наближених обчислень», «Словника матем. термінології» (1926) й ін.

[Калинович Федір (1891, Ганівці, Рогатинський пов., Галичина — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Калинове (V — 19), с. м. т. Попаснянського р-ну Луганської обл. над р. Луганню.


Калиновський Григорій, один з перших укр. етнографів, автор праці «Описание свадебных украинских простонародных обрядов в Малой России и Слободской Украинской губернии» (1776).

[Калиновський Григорій (* Кролевець, Чернігівщина), автор праці „Описание свадебных...“ (1777). — Виправлення. Т. 11.]


Калиновський (Kalinowski) Мартин († 1652), поль. гетьман польний (з 1646 p.), 1648 під Корсунем узятий козаками в полон; загинув у битві з укр. військом під Батогом на Поділлі.


Калинський Іван (1799 — 1866), свящ., помічник, а по смерті єп. Терашкевича адміністратор Холмської єпархії; не був висвячений на єп. через опір. рос. уряду; за спротив проти скасування унії 1866 р. вивезений до Вятки, де й помер.


Калинський Тимофій (пол. 1740-их pp. — після 1809), шляхтич з Правобережжя або Білоруси, вихованець Київської Академії; автор кількох, не опублікованих у цілості, іст.-юридичних записок, де він обстоював дворянські права не тільки для шляхетства, але й для козацтва. К. належать відомі малюнки українців різного стану в Історії Ріґельмана.


Калитва, ліва притока Дінця, довж. — 300 км; перетинає Сер. височину і Донецьку низовину.


Калитовська Марта (*1916), дочка Єроніма К., поетка на еміґрації; зб. «Лірика» (1955), «Рими й нерими» (1959); переклади, статті.

[Калитовська Марта (1916, Стрий, Галичина — 1990, Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Калитовський Єронім, псевд. Трохим Дріт (1866 — 1926), гал. адвокат і письм., співр. гумористичних часописів; поезії, оп. «Декани з гір», популярні книжечки.


Калитовський Омелян (1855 — 1924), педагог і осв. діяч, в 1900 — 07 pp. дир. укр. гімназії в Тернополі; автор шкільних підручників з географії й ін.; статті на іст. і пед, теми; співр. журн. «Зоря» (її ред. 1886), «Діла» та ін.

[Калитовський Омелян (* Бутини, Жовківський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Калиш Олександер, в монашестві Анастасій (1875 — 1930), церк. і гром. діяч, василіянин, з 1920 р. протоігумен гал. провінції та настоятель усього Чину Василія В.; його заходами приєдналися до Чину закарп. василіяни. Писав на популярно-рел. та гром. теми.


Каліграф Володимир, укр. вчений жид. походження, проф. Київ., згодом Моск. Духовної Академії у 18 в., приятель Сковороди; послідовник філософії Ляйбніца (можливо лише через посередництво Хр. Вольфа).


Калійні солі, мінерали калію (К), які використовують перев. як штучне добриво. На Україні поширені сильвініт (руда сильвіну хлористого калію) і каїніт (подвійна сіль маґнію і калію) — обидва на Передкарпатті, та ґлявконіт. Докладніше див. Калійно-добривна промисловість.


Калійно-добривна промисловість, галузь добривної промисловости, що полягає у видобуванні й переробці на добрива калійних солей (К. с). К. с. (сильвініт, каїніт) поширені на Україні на Передкарпатті в смузі довж. на 100 км від Дрогобича до Калуша; гол. родовища, Калусько-Голинське і Стебницьке (б. Дрогобича). К. с. відкрили з поч. 19 в., але експлуатацію почато щойно з 1910 p.; видобуток скоро піднісся з 14 000 т 1913 р. до 208 000 т 1926 і 567 000 т 1938 р. (або 120 000 т в перерахуванні на калій K2O). Теперішня продукція — після воєнного занепаду — приблизно та сама. Завдяки високому вмістові калію (пересічно 20%) К. с. Передкарпаття можуть іти як добриво без хем. переробки; частково переробляють їх на добрива в Калуському калійному комбінаті. До 1938 p. K. с. експортовано гол. до Зах. Польщі; нині вони покривають насамперед попит УССР.


Калінінське (VI — 13), кол. Калініндорф, с. над р. Інгульцем, р. ц. Херсонської обл.


Каліш (Kalisz), м. в Польщі; Познанського воєводства, 64 000 меш. (1956). В 1920 — 30-их pp. K. був одним з осередків укр. політ. еміґрації в Польщі, скупченої в 1920 — 24 pp. в таборі інтернованих вояків армії УНР; в 1930-их pp. в К. і околицях жило бл. 1 500 українців. Табір жив інтенсивним культ.-осв, життям (школи, курси, в-ва, театр, школа нац. танків В. Авраменка, літ. місячник «Веселка» тощо). Згодом діяли установи: Укр. Станиця, Т-во вояків Армії УНР, Спілка укр. інвалідів Армії УНР, укр. гімназія ім. Т. Шевченка (за весь час бл. 1 000 учнів, 130 абсольвентів); деякий час К. був осідком Укр. Воєнно-Історичного Товариства і його органу «За Державність», воєнного ж. «Табор» (перенесені згодом до Варшави); в 1920-их pp. виходив місячник «Укр. Інвалід».

[Каліш, 1925 — 31 виходив неперіодично „Укр. Інвалід“. — Виправлення. Т. 11.]


Калішевський Юхим, єп. УАПЦ, див. Юхим Калішевський.


Калішевський Яків (1856 — 1923), дириґент хору при Софійському соборі (1898 — 1919), з 1919 керівник хорової капелі ім. М. Лисенка в Києві; автор церк. муз. творів.


Калка (тепер Кальчик, Калець), мала степ. p., правобічна притока р. Калміюс, що впадає до Озівського м.; довж. — 90 км, сточище — 1 260 км². К. відома з битви 1223 р. (за ін. джерелами 1224), в якій укр. князів, що, підтримуючи половців, зайшли глибоко в степи, розбили монгольсько-тат. війська Джінґіс-Хана. Після цієї перемоги татари дійшли аж до Дніпра, але раптом повернулися за Волгу. Битва над К. була першою між українцями і татарами.


Калкан чорноморський (Rhombus maeotious Pal.), пром. цінна риба з родини калканових, ряду камбулоподібних, до 1 м довж., бл. 10 кг ваги, поширена в Чорному м. Менші розміри має К. озівський (R. torosus Rathke). Середньорічні вилови обох видів бл. 8 000 центнерів.


Каллаш Володимир (1866 — 1918), рос. етнограф і історик літератури; серед ін. праць «Из истории малорусской литературы 20 годов XIX в.», «Несколько догадок и соображений о «Слове о полку Игореве», «Палий и Мазепа в народной поэзии».


Калліпіди, за Геродотом, «греки-замішанці», гелленізовані скити, у 3 — 4 вв. жили в околицях Ольвії.


Каллістов Дмитро (*1904), рос. дослідник античної іст. Півд. України; автор праць: «Очерки по истории северного Причерноморья античной эпохи», 1949;«Северное Причерноморье в античную эпоху», 1952, укр. вид. 1953.


Калмики, монголомовна народність, що заселює Прикаспійську низовину в сусідстві укр. етногр. території; прийшли у 18 в. з центр. Азії; віровизнання — буддисти, колись кочовики, у 20 в. переходять до постійного поселення; зайняття: тваринництво, сіль. госп-во, рибальство. За переписом з 1926 p. K. нараховувалось 129 000 (1939 р. — 134 000), з того ч. 107 000 жило в Калмицькій АССР. 1946 виселені большевиками, 1957 частині К. дозволено повернутися. Кілька тис. К. живе з 1944 р. на еміґрації в Зах. Европі й Америці.


Калмицька Автономна ССР, автономна респ. в складі РСФСР, положена на Прикаспійській низовині (пустельний степ); площа — 75 960 км², населення 183 000 (1959 p.), в тому ч. 38 000 міського; гол. м. Еліста. Створена 1920 р. як автономна обл., зліквідована у зв’язку з виселенням калмиків 1946 і знов відновлена 1957 p., спершу як автономна обл., згодом як автономна респ. Нац. склад населення за переписом 1926 р. (на 1 000 меш.): калмиків — 756, росіян — 101, українців — 103. Українці заселювали зах., придатну для хліборобства частину (в р-нах Зах. і Яшкульському вони становили 21% всього населення).


Калміюс, Кальміус, p., що перетинає Донецький кряж та Приозівську височину і низовину і впадає до Озівського м.; довж. 210 км, сточище — 5 070 км². Несудноплавна, постачає питну і техн. воду для півд.-зах. Донбасу; на верхів’ях сполучена Донецько-Донбаським каналом з Дінцем.


Калмук Іван (*1891), гром.-політ. соц. діяч в ЗДА (з 1912) родом з Галичини; організатор «Гайдамаків» та Укр. Федерації Соц. Партії ЗДА; в останній виступав проти її сов. орієнтації; згодом діяч «Оборони України» і Укр. Вільної Громади в Америці.


Калнишевський Петро (1690 — 1803), останній кошовий отаман Війська Запор. Низового (1765 — 75). Здібний адміністратор і дипломат, К. багато зробив для екон. та культ. піднесення Запоріжжя й оборони його держ. автономії; він дбав про колонізацію Запор. території, поширення хліборобства й торгівлі; кілька разів бує послом Коша в Петербурзі, де обстоював територіяльні права Запоріжжя від зазіхань рос. уряду та оселених ним на півдні України чужоземних військ. колоній. Але відвернути остаточного знищення Запоріжжя йому не вдалося. 1775 p. K. був засланий до Соловецького манастиря, де перебував ув’язненим до 1801 р. Після звільнення постригся там у ченці й незабаром помер.


Калужняцький Омелян (1845 — 1914), славіст і палеограф, проф. ун-ту в Чернівцях; видавець староукр. (Путнянське Євангеліє, Кристинопільський Апостол) і староболг. пам’яток; досліджував впливи ц.-слов. мови на рум.; «Обзор славенорусских памятников языка и письма, находящихся в библиотеках и архивах Львовских» (1877), разом з Ф. Міклошичем „Über die Wanderungen der Rumänen in den dalmatischen Alpen u. den Karpathen“ (1879), „Die ruthenische Sprache und Literatur“ (1899) й ін.


Калуш (IV — 5), м. на гал. Передкарпатті в Калуській котловині над р. Сивкою, р. ц. Станиславівської обл., за Австрії і Польщі пов. м., 12 000 меш. (1931). К. заснований як м. 1549; видобуток кам’яної соли, відомий вже з неоліту (кам’яні знаряддя знайдено на старих галдах), зазнав великого розвитку в 16 — 18 вв.; згодом підупав і нині не має значення. Натомість великого розвитку набув видобуток калієвих солей (див. Калійно-добривна промисловість). Ін. галузі пром-сти: лісообробна, пивоварна, цегельні.


Калюжний Микола (* 1908), кінооператор; «Злива» (1929), «Кармалюк» (1939); заарештований 1940, дальша доля невідома.


Калюжний Наум (* 1885), справжнє прізвище Шайтельман, журналіст жид. роду з Миргородщини; діяч групи боротьбістів, брав активну участь у творенні УССР, ред. боротьбістської газ. «Пролетарская Правда» в Харкові, згодом офіціозу КП(б)У «Селянська біднота» та ж. «Червоний Шлях». В 1921 — 26 pp. працював у Празі в посольстві УССР, згодом СССР і намовив чимало укр. студентів на виїзд до УССР, де багато з них згодом зліквідовано; заарештований і зник б. 1933 р.


Калюжниця болотяна, латач болотяний (Caltha palustris L.), довгорічна рослина з родини жовтцюватих; росте по болотах, коло берегів, на луках, отруйна. Листки К. б. вживають в нар. медицині від опечень та ран; молоді квітучі бруньки іноді використовують як гостру приправу до страв.


Калюс, лівобічна подільська притока Дністра; довж. — 65 км, сточище — 300 км².


Калюс (V — 8), с. Новоушицького р-ну Хмельницької обл., на сх. Поділлі, при впадінні р. Калюса до Дністра; колись торг. м. та пристань над Дністром; вперше згадане в 13 в. як одне з міст Пониззя, що входило до складу гал. князівства.


Калянник Іван (1911 — 39), поет, на поч. 1930-их pp. належав до студії Пролітфронту, гостро критикований за «націоналізм»; зб. поезій: «Риси обличчя» (1931), «Струм» (1931), «Висока путь» (1932), «Поезії» (1933), «Майдан» (1934), «Гордість» (1936), «Дорога на схід» (1939), поема «Товариш Карий» (1934), «Східні новелі» (1934).

[Калянник Іван (справжнє прізвище Калянников) (1911, Дятково, Орловська губ., Росія — 1937). Заарештований у Харкові 4.11.1936 ніби за участь у „контррев. терористичній орг-ції“ і 15.7.1937 розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Кальвінізм, див. Реформація на Україні.


Кальки, слова й фрази, побудовані на зразок відповідних слів і фраз чужої мови; кальковані слова буквально перекладають морфологічні елементи чужого слова-зразка (укр. роз-куркул-ити з рос. рас-кулач-ить); в калькованих фразах підставляються слова рідної мови замість чужих, із збереженням чужомовної конструкції: укр. «кисле лице (міну) робити» з нім. ein saures Gesicht machen — показати незадоволення чимсь. К. становили важливий словотвірний засіб староцерк.-слов. мови (майже всю абстрактну термінологію скальковано з грец.) і з нею поширилися й на Україні, гол. в рел.-філософському жанрі, де втримуються й досі. Друга хвиля К. — з нім., чес. та поль. виразів — залила укр. наук.-термінологічну ділянку на поч. 20 в., гол. в Галичині (землезнання з нім. Erdkunde; рівyолежник з поль. równoleżnik), третя хвиля — К. рос.-мовних виразів — посилилася з русифікаційним курсом в УССР 1930-их pp. (п’ятирічка з рос. пятилетка; колгосп з рос. колхоз). К. сповнена зокрема укр. наук. термінологія: ботан. (гол. в 17 в. з поль. і латинських зразків) зоол., хем. тощо.

О. Г.


Кальнофойський Атанасій, київ. письм. 17 в.; його «Тератургіма» (1638) є спробою пов’язати тогочасне богословіє з старою традицією князівських часів, зокрема подає низку відомостей про новіші чудеса 16 — 17 вв. Вона була важливим джерелом латинської книги Й. Гербінія про київ. печери (1675). Про К. див. М. Глобенко «Тератургіма Атанасія Кальнофойського», 1956.


Кальокір, посол візант. царя Никифора Фоки до кн. Святослава, якому обіцяв після здобуття для себе візант. корони допомогти завойовувати Болгарію.


Кальос Лімен, Прекрасна Гавань, античний город, положений на території сучасного с. Чорноморського (кол. Ак-Мечеть) Кримської обл.; заснований у 4 в. до Хр. на півд. березі перекопської затоки як пристань Херсонесу, далі підлягав крим. скитам та був знищений у 2 в. до Хр. Під час розкопів (1929) на його городищі були виявлені оборонні мури з вежею 3 — 4 вв. до Хр. і могильник того ж часу.


Кальченко Галина (*1926), скульптор, працює в Києві; «Подружки», «Після допиту», «Леся Українка» (1957) й ін.

[Кальченко Галина (1926, Борзна, Чернігівщина — 1975, Київ). „Т. Г. Шевченко“ (1964), „Ольга Кобилянська“ (1964), пам’ятники І. Нечую-Левицькому в Стеблеві (1968), М. Леонтовичу у Тульчині (1969), К. Стеценкові у Квітках (1970). — Виправлення. Т. 11.]


Кальченко Никифор (*1906), сов. політ. діяч родом з Полтавщини; з 1946 мін. різних ресортів УССР, 1952 — заступник гол. ради мін.; з 1954 гол. ради мін. УССР, заступник гол. Ради Союзу і депутат Верховної Ради УССР; з 1938 чл. ЦК КП(б)У, з 1952 — її президії та чл. ЦК КПСС.


Кальчик, див. Калка.


Каманін Іван (1850 — 1921), архівіст-дослідник, довголітній співр. (з 1883 p.), а згодом дир. Київ Центр. Архіву, 1920 — 21 гол. Комісії ВУАН для вивчення історії зах.-руського і укр. права. К. досліджував укр. історію 17 — 18 вв., видав багато важливого актового матеріялу, зокрема з іст. Хмельниччини; автор цінних палеографічних студій староукр. письма («Палеографический Изборник» 1909), був постійним співр. «КСт.», «ЗНТШ» й ін.

[Каманін Іван (* Димер, Київщина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Камара Жайме де Баррос (Jaime de Barros Camara) (*1894), браз. кардинал і архиєп. Ріо-де-Жанейро; з 1952 — перший ординарій для українців-католиків у Бразілії; прихильно наставлений до укр. справи.


Камбула річкова (Pleuronectes flesus Lin.), пром. риба з ряду камбулоподібних до 25 см довж., поширена в прибережній смузі Чорного і Озівського м., інколи запливає в прісні води (напр., Дністром до Бендер).


Камеліс (де) Йосиф (1641 — 1706), василіянин італ.-грец. походження; прокуратор ЧСВВ у Римі (1674 — 89), з 1690 р. єп. мукачівської єпархії, організатор шкільництва на Закарпатті; видав «Катехизис для науки угроруським людям» (1698) та «Буквар язика словенська» (1699).


Каменецький Данило (1830 — 81), завідувач друкарні та вид. П. Куліша й «Основи» в Петербурзі; ініціятор популярних книжок для народу п. н. «метеликів», видав «Збірник укр. пісень з голосами».


Каменецький Юліян (*1892), педагог і пластовий діяч з Галичини, відомий з протиалькогольної акції (у т-ві «Відродження»); на еміґрації організатор і гол. управи Укр. Музею в Чікаґо.

[Каменецький Юліян (1892 — 1973, Каліфорнія, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Каменський Степан, учень і пізніше проф. малярської школи Києво-Печерської Лаври, кін. 18 в. Розмалював гол. церкву Лаври в монументально-реалістичному стилі.


Каменський Федір (1838 — 1913), укр. скульптор-реаліст; закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі (1863); з 1871 працював у ЗДА, проф. різьби у Нью-Йорку.

[Каменський Федір (1836, Лісне бл. Петербурґу — 1913, Клірвотер, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Каменярі, див. Союз Укр. Поступової Молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі».


«Каменярі», двотижневик, становий орган Вільної орг-ції укр. вчительства на Буковині, виходив у Чернівцях 1908 — 14 (ред. О. Іваницький і І. Карбулицький) і 1921 — 22 (ред. І. Данилевич).


«Каменярі», місячник, орган Союзу Укр. Поступової Молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі», виходив у Львові 1932 — 39; ред. І. Лучишин і П. Костюк.


Камерна музика, твори для невеликої кількости виконавців (2 — 10), спершу виконувалася в кімнатах (звідки назва), з 19 в. також у концертових залях. На Україні початки К. м. поклав Д. Бортнянський (квінтет, 1787 p.), згодом М. Колачевський (тріо, квартет). З першої чверти 20 в. К. м. плекали В. Барвінський, В. Косенко, В. Костенко, Б. Лятошинський та ін. Сучасна укр. К. м. багата і різноманітна. З виконавців відомі: Квартет Укр. Респ. Філармонії, Квартет ім. Леонтовича, Квартет ім. Вільйома, Укр. Держ. Тріо та ін.


Камероя Чарльз (1740 — 1812), шотландський архітект, за його проєктом побудовано палац гетьмана К. Розумовського в Батурині (1799 — 1803), найкращий зразок клясицизму на Україні.


Камишеваха (V — 19), с. м. т. Попаснянського р-ну Луганської обл.; зал. вузол, алябастровий зав.


Камишеваха (VI — 16), с. м. т. над р. Конкою, р. ц. Запор. обл.


Камиш-Зоря (VI — 17), с. м. т. Куйбишевського р-ну Запор. обл. на Приозівській височині; зал. вузол.


Камінка Бузька (III — 5), кол. Камінка Струмилова, м. над гор. Бугом в Надбузькій котловині; р. ц. Львівської обл.; за Австрії й Польщі пов. м.; місц. харч. пром-сть; лісопильно-паркетний зав., зал. вузол. Заснована 1448 p.; сліди кол. укріплень; дерев’яна церква св. Миколи з 1667 р.

[Камінка Бузька (Кам’янка Бузька) (III — 5). — Виправлення. Т. 11.]


Камінка Струмилова, кол. назва м. Камінка Бузька.

[Камінка Струмилова (Кам’янка Струмилова). — Виправлення. Т. 11.]


Камінко-Струмилівське євангеліє 1411 p., зберігалося в Києві (звідси називане й Київ.); рукопис переписаний з півд.-слов. ориґіналу з деякими рисами волинських говірок, описаний Г. Крижановським у праці «Рукописные евангелия киевских книгохранилищ» (1889), який подав і його мовну аналізу в ж. «Волынские Епархиальные Ведомости» (1886, ч. 17 — 18).


Камінне (V — 20), с. м. т. Боково-Антрацитового р-ну Луганської обл.; 2 вугільні шахти.


Камінський Андрій (1873 — 1957), псевд. Підеша; свящ., педагог і публіцист з Галичини, в 1906 — 18 pp. в ЗДА, з 1921 в Юґославії. Брошура «Ун-т через підписку» (1902), роман із студентського життя «Восток і Запад» (1903), ряд популярних праць, виданих в ЗДА. В 1920 — 30-их pp. K. наголошував ідеї слов’янофільства і потребу укр.-рос. співпраці проти поль. і нім. наступу на сх. («Галичина Піємонтом», «Синтеза українства і русофільства» й ін.; ст. в журн. «Земля і Воля»),

[Камінський Андрій († Марібор, Юґославія). — Виправлення. Т. 11.]


Камінський Антін (1862 — 1936), рос. кліматолог; праці з кліматології й гідрології Сх. Европи, в яких багато матеріялу про Україну; реґіональні праці про клімат Криму, Вороніжчини.


Камінський Боніфатій (1873? — 1919), гром.-політ. діяч у Харкові в 1890 — 1900-их pp.; один із засновників РУП.

[Камінський Боніфатій (* Прилука [Прилуки], Полтавщина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Камінський Василь (*1899), історик, дослідник іст. робітництва та рев. рухів, автор праці «До іст. реформи 1861 р. на Поділлі» (1929); у 1930-их pp. репресований больш. владою.


Камінський Вячеслав (1869 — 1938), філолог, етнограф, дослідник укр. звичаєвого права, довголітній секретар Комісії для вивчення звичаєвого права України при ВУАН, проф. Київ. Художнього Ін-ту. Праці з діялектології, вивчення побуту та про звичаєво-правні інститути, гол. Волині. Найважливіші: «Спроба кодифікації звичаєвого права на Україні» (1925), «Нариси звичаєвого права України» (1928) та ін. Помер в сов. тюрмі.


Камінський Йосип (1878 — 1945), закарп. гром. і політ. діяч, мадярофіл; співзасновник партії «Автономний Земледільський Союз», посол до чехо-словацького парляменту 1924 — 26; ст. на культ., госп. і політ. теми.

[Камінський Йосип (1878, Раковець, Земплинський пов., Угорщина — 1944, Ужгород, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Камінський Петро († 1710?), церк. діяч і письм., василіянин; бл. 1685 написав розвідку про становище уніятської церкви, видану з рукопису В. Щуратом п. н. «В обороні Потієвої Унії» (1929), по 1706 р. ген. вікарій Мукачівської єпархії.


Камінський Ф., маляр-монументаліст на переломі 17 — 18 в., розписав разом із В. Романовичем Троїцьку церкву Лаври і Борисоглібську церкву на Подолі, знищені в 19 в.

[Камінський (Каменський) Ф., м. б. Федір. — Виправлення. Т. 11.]


Камінський Федір (1845 — 91), учитель гімназії в Лубнях, аматор-археолог та етнограф, співр. «Киев. Старины», перший виявив палеолітичну стоянку на Україні (Гонці, 1873) та розкопував праіст. могили в околицях м. Лубень.

[Камінський Федір (1845, Мєнська губ. — 1891, Круглих, Лубенський пов., Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]


Камінь-Коширський (II — 5), м. на зах. Поліссі над р. Цир, притокою Прип’яті, р. ц. Волинської обл.; деревообробна пром-сть.


Кампенгавзен (Campenhausen) Бальтазар (1746 — 1808), секретар кн. Потьомкіна, нім. роду, автор твору „Bemerkungen über Russland...“ (1807, англ. переклад 1808) з описом України й іст. запор. козаків.


Кампінська культура, пізня мезолітична чи радше рання неолітична культура на Україні, в сточищах Десни, Дінця, дол. Дніпра, на зах. Волині й на Дністрі (назва від місцевости Campigny у Франції) з першими початками примітивно-мотичного хліборобства й ганчарства та овальними сокирами з грубих крем’яних уламків (див. також ЕУ I, стор. 375 — 76).


Камула (IV — 5), найвища точка Подільської височини (473 м), положена в зах. частині Гологорів.


Камчатська область, частина Далекого Сходу, що обіймає півострів Камчатку і прилеглу частину материка; 559 000 км², 220 000 населення (1959), в тому ч. 140 000 міськ.; обл. центр. Петропавловськ-Камчатський. К. о. простягається між 51° і 56° геогр. шир., гориста країна (численні вулкани), клімат холодний і вогкий. Неселення швидко зростає (1926 р. — ледве 10 000); частину його становлять заслані українці. Гол. зайняття: рибальство, ловецтво, лісозаготівля, консервна, деревообробна і суднобудів. пром-сть.


Кам’яна доба, найстарша археологічна доба від появи перших кам’яних знарядь до користування металом. Ділиться на старішу К. д. — палеоліт, сер. — мезоліт і молодшу — неоліт. Час тривання на Україні 200 000 — 1 800 до Хр. (див. Археологія).


Кам’яна Могила, б. с. Терпіння, Мелітопільського р-ну Запор. обл. Під нею є кілька печер з унікальними на Україні настінними рисунками тварин та схематичними знаками з часів пізнього палеоліту та мезоліту. К. М. досліджували: О. Бадер (1940-і pp.) і М. Рудинський (1950-і pp.).


Кам’яна сіль, див. Соляна промисловість.


Кам’янець, Каменець, Камінець, староруський город, положений десь на зах. від р. Случ; уперше згадується 1196 як укріплення на києво-волинському пограниччі; 1240 зруйнований татарами.


Кам’янець (I — 4), кол. Кам’янець Литовський, с. м. т. над р. Лісною на сх. Підляшші, р. ц. Берестейської обл. БССР. К. заснований під кін. 13 в. волинським кн. Володимиром Васильковичем; до поч. 14 в. входив до Волинського кн., згодом до Литви; в пол. 17 в. підупав. З кол. укріплень залишилася п’ятиповерхова «Біла Вежа» (див. ЕУ I, мал. 528). К. і околиці лежать на укр. нац. території і на підставі Берестейського миру належали до України.


Кам’янець Подільський (V — 7), м. обл. підпорядкування, р. ц. Хмельницької обл., мальовничо положене на сх. Поділлі над р. Смотричем, 18 км від її впадіння до Дністра; 33 000 меш. (1956). К. П. відомий з 12 в., коли входив до гал. князівства, в 1360-их pp. перейшов під володіння Литви, з 1430 р. Польщі, 1374 дістав міські права (від кн. Юрія Коріятовича). З 15 в. мав значення як найважливіше, побіч Львова, торг. м. Поділля (торгівля з Чорномор’ям) та як найбільша на півд. сх. фортеця Польщі для захисту від татар і турків; гол. м. Подільського воєводства; в м. жили українці й вірмени, згодом також поляки, найпізніше наплинули жиди. 1672 К. П. здобули турки і гетьман Дорошенко, до 1699 м. належало Туреччині, пізніше знов Польщі. За Росії (з 1793 р.) фортеця була скасована (1808) і К. П. став губ. м. Завдяки своєму положенню (в трикутнику між Росією, Австрією й Румунією) та бракові залізниці (її побудовано щойно 1914 p.) K. П. в 19 в. не розвивався (1860 р. — 22 800 меш., 1897 — 34 500) і мав адміністративно-торг.-ремісничий характер. Більше значення К. П. мав як культ. осередок Поділля: духовна семінарія, з якої вийшло багато укр. діячів (С. Руданський, М. Леонтович, А. Свидницький, М. Коцюбинський та ін.). одна з найстаріших на Наддніпрянщині «Просвіт», Іст.-Археологічне Т-во й Іст.-Археологічний Музей, заснований Ю. Сіцінським, 10 сер. шкіл, театр тощо. За укр. влади в К. П. відкрито Кам’янець-Подільський Держ. Укр. Ун-т; в 1919 — 20 pp. K. П. був кілька разів осідком уряду УНР і (в 1919) 30 УНР; під кін. 1920 р. окупований большевиками.

За сов. влади К. П. і далі слабо розвивається (1926 р. — 32 100 меш., в тому ч. 45% українців, 40% жидів, 7% росіян, 6% поляків; 1956 р. — 33 000); до 1940 р. був обл. м. Невелика пром-сть: варстатобудів., консервний, алябастровий зав., тютюнова і швейна фабрики тощо. Пед. і с.-г. ін-ти, 5 технікумів, ботанічний сад. Нині К. П. обіймає старе м., розташоване на скелястому плято у петлі р. Смотрич з вузькими крутими вуличками, з старими будинками, відділене глибокою ущелиною від замка, який боронив вступ до м., та новіші р-ни (правильно забудований «Новий плян», передмістя Руські й Поль. Фільварки). З архітектурних пам’яток найкраще зберігся замок, побудований в 15 — 16 вв. на місці давнього дерев’яного, дещо перероблений у 17 — 18 вв., з укріпленнями і 9 баштами (див. мал. на стор. 740); з 1946 замок є держ. заповідником заг.-союзного значення. З кам’яних мурів і башт самого міста залишилися лише фраґменти, м. ін. знаменита «Руська брама» (14 в.). З ін. пам’яток треба згадати: ратушу з 16 — 18 вв., реставровану в 19 в. і останньо 1954 — 55 p.; з церков: найстарішу вірменську св. Миколая (15 в.), Івано-Предтеченську (16 в.) і Петропавлівську (15 — 16 вв.), обидві — конхові храми, пізньоренесансовий костьол домініканів, кол. кат. катедру ґотичного стилю з кін. 15 в. з добудованим за тур. часів мінаретом й ін.; т. зв. Турецький міст 14 в. та низку приватних будинків доби ренесансу й барокко.

В. Кубійович


Кам’янець-Подільський Державний Український Університет, висока школа, що діяла за часів укр. державности. Заснований літом 1918 (відкритий 22. 10. 1918) з ініціятиви громадян Кам’янця Подільського (О. Пащенко, В. Приходько, К. Солуха, О. Шульмінський та ін.). Організований І. Огієнком, що був і ректором К.-П. Д. У. У. Фак.: іст.-філ., фізико-матем., с.-г., правничий і богословський. Літом 1920 К.-П. Д. У. У. мав 65 осіб учбового складу (в тому ч. 11 проф., 25 доцентів) і 1 400 студентів (в тому ч. 80% україців). Серед проф. були Л. Білецький, В. Біднов, П. Бучинський (поляк, кол. проф. Одеського Ун-ту, природознавець), М. Вікул, Д. Дорошенко, М. Драй-Хмара, П. Клименко, Х. Лебідь-Юрчик, О. Мицюк, І. Огієнко, С. Остапенко й ін. Духовником був протоієрей Ю. Сіцінський. Після приходу большевиків богословський і правничий фак. закрито, а згодом на базі ін. створено ін-ти: нар. освіти (нині пед. ін-т) і с.-г.


Кам’яний Брід (III — 8), с. м. т. Барановицького р-ну Житомирської обл., на сх. Волині; фаянсовий зав.


Кам’яниця, костяниця, ожина, кістянка (Rubus saxatilis L.), довгорічна рослина з родини розоцвітих, росте по лісах; листки містять вітамін C, кислі ягоди їстівні. В нар. медицині ягоди вживають від цинги, напар — від простуди та кашлю.


Кам’яні баби, див. Баби.


Кам’яні Могили, заповідник, положений на Приозівській височині, б. с. Розівки, площа 600 га. К. М. підносяться до 150 м над околицями і творять мініятюрну гірську країну, збудовану з сірого ґраніту, ґнайсу і сієніту, вкриту кам’яним степом з численними ендемічними видами.


Кам’янка, правобічна притока Базавлука, що впадає до Дніпра в р-ні плавнів; довж. — 90 км, сточище — 1 750 км².


Кам’янка, кол, запор. городище на віднозі дол. Дніпра, на півд. зах. від м. Берислава, 1709 — 11 pp. тут була Запор. Січ (т. зв. Кам’янецька Січ).


Кам’янка (IV — 13), м. над р. Тясмин на Придніпровській височині, р. ц. Черкаської обл., харч. пром-сть.


Кам’янка (V — 9), с. м. т. на лівому подільському березі Дністра, р. ц. Молд. ССР; виноградництво, садівництво. За переписом населення з 1926 в Кам’янському р-ні українці становили 46,6%, молдавани (румуни) 38,4% всього населення.


Кам’янка (Каменка, III — 20), с. м. т. на півн. Слобожанщині, р. ц. Євдоківського р-ну Воронізької обл. РСФСР; чисто укр. р-н (1926 р. — 98% українців).


Кам’янка Велика, р. в півн.-сх. частині Донецького кряжу, правобічна притока Дінця; довж. — 110 км, сточище — 1 800 км².


Кам’янка Дніпровська (VI — 15), недавно постале м. на лівому березі дол. Дніпра, проти Никополя, р. ц. Запор. обл.; пристань. Тут було досліджуване Б. Грековим (1937 — 53) велике (друге за площею на Україні після Більського на Полтавщині) городище скитів-хліборобів з оборонними цегляними мурами та житловими і госп. будинками, яке було, мабуть, центром Атеєвої держави. Б. нього виявлені неукріплені поселення того ж часу (5 — 2 вв. до Хр.) та могильник часів «полів поховань».


Кам’яновугільна промисловість, одна з провідних галузей нар. госп-ва України, посідає серед ін. галузей її пром-сти за числом робітників 2 місце (після машинобудування і металообробки), 3 за обсягом пром. виробничих фондів та 4 за обсягом продукції. У паливному балянсі України питома вага вугілля становить понад 77%.

Гол. масу кам’яного вугілля (К. в.) постачає Донецький басейн; з 1954 р. починає розвиватися Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн, одначе продукція його не становить більше 10% заг. продукції УССР. Видобуток К. в. розпочався в другій пол. 18 в., але він набрав розмаху тільки в 1870-их pp. Його ріст видно з таблиці (в млн т) і діяграми.

Видобуток в pp.:

1880 — 1,3

1890 — 2,9

1900 — 10,7

1910 — 16,3

1913 — 23,5

1920 — 4,1

1925/26 — 18,2

1929/30 — 30,5

1935 — 59,7

1940 — 83,3

1945 — 30,1

1950 — 76,4

1955 — 116,3

1957 — 141,7

1958 — 153,4

1965 (плян) — 200,0

Не зважаючи на сильний ріст видобутку К. в. на Україні, його участь у видобутку всього СССР зазнає з 1920-их pp. постійного зменшення через введення в експлуатацію нових басейнів (1913 р. — 78,5%, 1930 р. — 64%, 1940 р. — 50,5%, 1958 р. — 33%; разом кам’яне і буре вугілля). Серед різних вугільних басейнів Донецький басейн посідає й нині перше місце (перед Кузнецьким, Уральським, Підмосковним — буре вугілля, Карагандинським, Сх.-сибірськими, басейнами Далекого Сходу, Печорським й ін. меншими). Україна постачає 6,8% світової продукції вугілля і посідає 5 місце після ЗДА, Німеччини, Англії та Китаю.

Про історію К. п. і її докладнішу характеристику див. Донецький басейн.

До першої світової війни вугільні шахти Донбасу належали здебільша до великих приватних підприємств, як Півд.-рос. Т-во, Олексіївське Гірничо-Пром. Т-во, Новорос. Т-во й ін.; майже всі вони з 1904 р. були об’єднані в синдикат «Продуголь». Після націоналізації промсти большевиками К. п. була підпорядкована до 1932 р. заг.-союзній Вищій Раді Народного Госп-ва, потім до 1939 р. — заг.-союзному наркоматові паливної пром-сти, до 1954 р. — заг.-союзному мін-ву вугільної пром-сти. 1954 р. останнє було перетворене на союзно-респ. мін-во, і в УССР постало мін-во вугільної пром-сти з осідком у Сталіному, формально і фактично підпорядковане моск. центрові. Після реорганізації управління пром-стю і будівництвом в 1957 р. моск. центр. мін-во було скасоване. Вугільні підприємства підпали безпосередньому підпорядкуванню відповідних раднаргоспів (Луганський, Сталінський, Львівський) з мін-вом вугільної промсти УССР як зверхнім центром. Проте плянування вугільного видобутку, як і раніше, належить заг.-союзному Держплянові.

Основні продукуючі одиниці К. п. — шахти — об’єднуються в трести: Будьоннийвугілля, Молотоввугілля, Красноармійськвугілля, Макіївкавугілля, Лутугіневугілля, Зуївантрацит, Куйбишеввугілля, Ворошиловськвугілля, Кадіїввугілля, Краснолучвугілля, Несветайантрацит, Гуніввугілля та ін. Кілька вугільних трестів разом з допоміжними підприємствами (будів. трестами і т. п.) творять комбінати. Вугільна пром-сть Донбасу (усього) розділяється на 6 комбінатів: Артемвугілля, Луганськвугілля, Донбасантрацит, Сталінвугілля, Шахтантрацит, Ростоввугілля (два останні поза межами УССР).

К. в. посідає одне з найважливіших місць укр. експорту. Об’єм експорту показує таблиця (в млн т):

Експорт

1913

1928

1932

1937

1956

1958

Весь

7,3

8,6

17,5

26,4

47,0

61,0

В тому ч.:

До ін. респ. СССР


7,2


8,1


15,7


25,0


41,6


55,4

Поза кордони СССР

0,1

0,5

1,8

1,4

5,4

5,6

Весь експорт в % укр. продукції

31

31

45

28,5

37,0

39,7

До війни 1914 вивіз укр. вугілля (за Копорським: 1913 р. на 50 млн карб. або 7% вартости всього експорту України) йшов лише до ін. частин Рос. Імперії (гол. до моск. пром. р-ну), конкуруючи з поль. (Домбровський басейн) і англ. вугіллям, яке обслуговувало Прибалтику і Петербурзький пром. р-н. Під час війни, коли треба було везти донецьке вугілля до Петербурґу, це призвело до великих транспортових ускладнень і навіть до кризи петербурзької воєнної пром-сти. В 1920-их pp. донецьке вугілля обслуговувало всю евр. частину СССР, зокрема обидва рос. пром, р-ни — моск. і ленінградський. Те саме мало місце в 1930-их pp., хоч тим часом було розбудовано підмоск. вугільний басейн. 1934 р. вивезено з УССР вугілля і коксу на 140 млн довоєнних карб. або 19,4% вартости всього експорту України (за Кубійовичем). Після війни, у зв’язку з дальшою розбудовою Підмоск. вугільного басейну, а ще більше нового, Печорського, припинився вивіз укр. вугілля на півн. Росії і зменшився на півн. зах.; нині він скерований насамперед до Центр.-Пром. і Центр.-Чорноземного р-нів, до Білоруси, Молдавії, менше на Передкавказзя; значно збільшився вивіз вугілля на Поволжя, завдяки будові каналу Волга — Дон.

Справжній експорт укр. К. в. (зокрема антрациту), тобто за кордони СССР, спрямований насамперед до країн сателітів: Угорщини, Нім. Нар. Респ., Румунії, а далі до Австрії, Італії, Юґославії, Франції, Фінляндії. Важливе місце в експорті України становить донецький кокс, експорт якого тільки за кордони СССР виріс з 0,35 млн т в 1950 р. до 1,6 в 1955 р. та 1,9 в 1956 p.; бл. 50% цього експорту йшло до Сх. Німеччини і бл. 25% до Угорщини і Румунії.

Щодо споживання К. в. на території самої України, то приблизно половину його вживає сам Донецький басейн, потім Дніпровський пром. р-н, решту ін. р-ни України. Львівсько-волинський басейн покриває попит Зах. України й експортується до Білоруси. 1955 р. 47,5% К. в. йшло на потреби чорної металюрґії, 14% на електростанції, 12,5% на зал. транспорт, 14,5 на побутові і 11,5% на ін. потреби.

За пляном видобуток укр. вугілля (разом з бурим) має збільшитися на 1965 р. до 211 млн т. (35% продукції всього СССР), гол. коштом експлуатації нових шахт в зах. Донбасі та шляхом інтенсифікації вже існуючих шахт. Одночасно через зростаюче занечищення видобутого вугілля скельною породою його чимраз більше треба буде переробляти на збагачувальних фабриках, що автоматично підноситиме кошти продукції.

Література: див. Донецький басейн; Яснопольский П. Промышленность угольного Донбасса, І — II. К. 1956 — 57; Восстановление угольной промышленности Донецкого бассейна, І — II. М. 1957; Угольная промышленность СССР. Статистический справочник. М. 1957.

С. Процюк


Кам’яновугільний період, див. Геологія України.


Кам’яномістська (Каменномостская, IX — 21), с. м. т. Тульського р-ну Краснодарського краю РСФСР, положене над р. Білою в гірській частині Кубані; ліс. пром-сть.


Кам’янське, кол. назва м. Дніпродзержинського.


[Кам’янське городище. — Доповнення. Т. 11.]


Камянсько-Успенський манастир на півн. Чернігівщині, заснований 1681 р. гетьманичем Семеном Самойловичем і поширений коштом гетьмана І. Мазепи; чоловічий до 1764, з 1786 — жін., існував до революції 1917 р.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.