[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 949-961.]

Попередня     Головна     Наступна





Канал, штучне русло для води, що його влаштовують для судноплавного зв’язку між морями, ріками або озерами. Судноплавних К. на Україні мало, не зважаючи на сприятливі природні умови — Дніпрово-Бузький і Оґінського, які в’яжуть Дніпро з Вислою і Німаном (про проєктовані К. див. Дніпро і карта на стор. 535). Крім того, існують К. для водопостачання (Донецько-Донбаський, Дніпрово-Криворізький та ін.), зрошування (Інгулецька зрошувальна система, Півн.-Кримський К., Півд.-Кримський К. й ін.), гідротехн. споруд та ін.


«Канделя» („Candela“), церк. журн. рум. і укр. мовами в Чернівцях (1874 — 1914); ред. укр. частини м. ін. С. Воробкевич і Т. Тимінський.


Кандиба Олег, див. Ольжич Олег.


Кандиба Олександер, див. Олесь Олександер.


Кандиби, старшинський рід правобережного походження, який під час Руїни переселився на Конотопщину. Федір К., полк. корсунський (1669 — 72), згодом сотн. конотопський (з 1681 р.) і ніженський полковий обозний (1698 — 1700), учасник чигиринських (1677 — 78) і кримських (1687, 1689) походів. Син його Андроник (Андрій) К. († 1730), сотн. конотопський (1698 — 1707), полк. корсунський (1708 — 09), згодом ген. суддя (1729), був причетний до акції Мазепи й у 1710 — 15 pp. інтернований у Москві.


Канді (Cundy) Персівал (1881 — 1947), кан. пресвітеріянський свящ. шотландського походження; переклав на англ. мову, ряд творів І. Франка, Л. Українки й ін.


Кандюк Панкратій (1871 — 1948), василіянин, проф. філософії в різних манастирях ЧСВВ, з 1925 р. духовник в укр. папській семінарії св. Йосафата в Римі, консультор Конґреґації Сх. Церкви, опісля ген. консультор і прокуратор ЧСВВ в Римі.


Каневський Григорій (*1897), сучасний фізіотерапевт, проф. Укр. Ін-ту удосконалення лікарів у Харкові; понад 50 праць.


Каневський Давид (1916 — 44), сов. поет з Полтавщини; в поезії К. переважає лірика природи, пізніше теми світової війни; зб. поезій «Рідна вулиця» (1938), «Льотчики» (1940). Посмертна зб. «Поезії» (1947). Загинув на фронті.


Канів (IV — 12), м. на півдні Київщини, на правому березі Дніпра, р. ц. Черкаської обл.; одне з важливіших міст княжої доби. Заснований у другій пол. 11 в., К. перейняв значення сусідньої Родні; з пол. 12 в. визначна торг. оселя на дніпровому шляху до Царгороду, резиденція різних підручних князів, княжий стіл Мстислава Мстиславича й Романа Мстиславича, оборонний город в часи нападів половців. За лит. часів — осідок старости; після зайняття Царгороду турками (1453) підупав. За коз. часів полкове м., що відогравало видатну ролю в коз. війнах. За Росії незначне пов. м. (1897 р. — 9 000 меш.). Влітку 1920 р. бої між большевиками і військами УНР. Добре зберігся до наших днів Юр’ївський (Успенський) собор (1144 p.), побудований кн. Всеволодом Ольговичем.

Коло К. Могила Т. Шевченка на Чернечій горі й Канівський біогеогр. заповідник.


Канівець (рев. ім’я Кавун) Петро († 1919), діяч РУП, потім «Спілки» та УСДРП.


Канівська (VII — 19), станиця в півн.-зах. частині Кубані над р. Чельбас; р. ц. Краснодарського краю РСФСР.


Канівський біогеографічний заповідник (Середньодніпровський), найбільший заповідник в зоні лісостепу України, положений на правому високому березі Дніпра в р-ні Канівських гір; площа 1 300 га. Буково-грабові ліси, на піщаних терасах соснові бори, цілинна зілляста рослинність, типова для лісостепу; багата фавна, м. ін. вовк, кабан, видра, борсук, куниця, бобер. Поруч К. б. з. — Могила Т. Шевченка.


Канівські гори, сх. берег Придніпровської височини до 245 м вис, простягається на довж. 70 км від Трахтемирова до гирла р. Росі і стрімко спадає до Дніпра (до 160 м); від решти Придніпровської височини К. г. виразно відділені. Вони збудовані з тріясових, крейдових і третинних шарів, дисльокованих Дніпровським льодовиком, порізані численними ярами і заліснені. На території К. г. лежить Канівський біогеографічний заповідник і Могила Тараса Шевченка.


Канон, основні церк.-рел. приписи (див. Канонічне право). Також назва богословних піснопінь сх. церкви, що входять у склад ранньої служби й оспівують одну особу або подію. К. діляться на пісні (звич. на 8 — 9 пісень), а пісні на ірмоси та стихи.


Канонізація, в Сх. і Зах. Церквах офіц. прославлення як святого померлого подвижника, в наслідок чого ім’я канонізованої особи вноситься до списку святих. Первісно К. не було, а праотці, пророки, апостоли й мученики визнавалися святими вже за самою приналежністю до однієї з цих груп; пізніше (4 в.) зарахування до святих залежало від особистих заслуг окремої особи. У Кат. Церкві процедура К. й беатифікації (обмежене прославлення) устійнилася й централізувалася лише в 17 в. (заходи папи Урбана VIII). К. у Правос. Церквах здійснюється актами патріярхів і синодів, але ці церкви так докладно опрацьованої К., як в Римо-Кат. Церкві, не мають. В укр. Церкві процедура К. наближалась до старо-христ., тобто вона відбувалася згідно з місц. звичаями. Серед канонізованих на Україні можна розрізнити дві групи: тих, що їхнє шанування поширене на всю країну; і тих, що шануються окремими єпархіями, манастирями чи місцевостями; окрему групу становлять особи, що їх не канонізували, але шанують не менш від канонізованих (напр., у Києві почитали Досифея, що упокоївся 1778). За перші три століття життя укр. Церкви безсумнівним є заг. шанування лише трьох святих: кн. Бориса і Гліба та Теодосія Печерського. Ін. К. мали лише місц. значення: св. Стефан, єп. Володимир-Волинський († 1094), Леонтій, єп. Ростовський († 1073) та ін. Пізніше К. відбувалися досить часто; так, лише в 1458 — 1685 pp. укр. Церква внесла в свої синодики 141 нових святих. По втраті самостійности укр. Церкви право К. перейшло до Москви, з 1762 р. — до рос. синоду, при чому у важливіших випадках К. відбувалася за згодою царя. К. в укр. Церкві відбувалася різними способами, часто шанування попереджало саму К., як це було з останками Бориса і Гліба († 1015). Бували випадки, що навіть авторитетні ієрархи самовласно прославляли ще неканонізованих осіб, напр., св. Дмитро, митр. ростовський, склав тропар і кондаки на честь Корнилія, що упокоївся 1693. Деякі К. відбувалися швидко (напр., Теодосія Печерського), натомість Володимира В. канонізовано щойно понад двісті років після смерти за. ініціятивою світської влади. Підставою К. звичайно бували чуда, що діялися б. останків подвижників. Такі випадки спонукали єп. дослідити явище, а нетлінність останків приспішувала К. Чуда як підставу К. висунули й собори 1547 — 49, що упорядкували процедуру К., поклавши відповідальність за дослідження чуд на місц. єп. Мучеництво, поруч святости життя, було також арґументом за К.; так мученики Іоан, Антоній та Євстафій, забиті за наказом лит. кн. Ольґерда 1342, були канонізовані київ. митр. Олексієм бл. 1347. До соборів 1547 — 49 К. була справою місц. єп., якщо К. мала ширше значення — митр., як у випадку Бориса і Гліба, коли К. довершив київ. митр. Іван. Деякий вплив на канонізаційний процес мав В. кн.

Особи, канонізовані до розділу христ. церкви (й дещо пізніше), належать, звич., до прославлюваних обома укр. Церквами — Правос. і Гр.-Кат., зокрема це стосується славніших св. княжої доби: Антоній († 1073), Теодосій, Володимир, Ольга († 969). К. по розподілі укр. Церкви 1596 відбувалися за окремими процедурами Кат. й Правос. Церков (напр., канонізаційний процес Йосафата Кунцевича як святого Гр.-Кат. Церкви розпочався 1637 вже в Римі). Найдавніший список прославлених у Печерському манастирі є в «Патерику Печерському», пізніше відомості про канонізованих осіб подають синодики, мінеї й календарі.

Література: Голубинский Е. История канонизации святых в Русской церкви, М. 1903; Butler A. Lives of the Saints. Нью-Йорк 1956.

І. К-ий


Канонік (з грец. — канон, правило), також, крилошанин або капітуляр, вищий титул свящ. в єпархії, найчастіше чл. єпископської капітули; є дійсні К. (при єпископській резиденції) і почесні, що мають тільки титул, але без прав і обов’язків. В Укр. Кат. Церкві титул К. прийнято на поч. 19 в. від Зах. Церкви. В Правос. Церкві титул К. невідомий.


Канонічне право, цілість церк. законів, що нормують внутр. управління Церкви, її стосунок до ін. рел. і світських установ та дисциплінарні питання в Церкві. К. п. розвивалось з апостольських часів і охоплює в Зах. Церкві постанови вселенських соборів, римських пап, єп. чи провінційних синодів.

У Правос. Церкві К. п. базується на канонах (себто законах в царині віронавчання, обрядів та церк. орг-ції), що їх схвалено на вселенських та деяких ін. соборах, які відбулися до 9 в. Мавши широку автономію, правос. церкви пристосували спільну підвалину К. п. для окремих церк. прав. Зокрема Укр. Правос. Церква пристосувала для своїх потреб зб. законів Номоканон.

На поч. 16 в. у Римській Церкві був зладжений зб. К. п. (Corpus iuris canonici), що постійно доповнювався і не був апробований. Кодифікацію церк. права Кат. Церкви розпочато 1904 p.; опрацьований кодекс увійшов у життя з 1918 р. Кодекс К. п. — це офіц. збірник церк. законів, обов’язкових для Зах. Кат. Церкви, а для Сх. «лише в тому, що з природи речі стосується до неї». Поза кодексом залишається ще місце для церк. норм окремих церк. провінцій.

1929 р. папа Пій XI, з метою складення такого ж кодексу К. п. Сх. Церкви, призначив кардинальську комісію, яка у двох підкомісіях мала завдання: 1) зібрати джерела К. п. і 2) підготувати кодифікацію права Сх. Церкви. Консультантом від Укр. Кат. Церкви в кодифікаційній підкомісії був о. Д. Головецький, у ред. — о. Й. Заячківський. Ред. комісія плянувала уніфікувати право роздрібнених сх. Церков, орієнталізувати сх. право (м. ін. заведено низку сх. правничих термінів), узгіднити сх. кодекс із кодексом К. п. Зах. Церкви. Кодекс К. п. Сх. Церкви вже опрацьований, але папа Пій XII проголосив тільки деякі його частини, зокрема й про сх. обряди (з 1957).

о. В. Лаба


Канора, с. Воловецького р-ну Закарп. обл., в якому 1833 викопано скарб золотих і бронзових прикрас та бойових сокир, що вказує на існування торг. шляху в пол. 2 тисячоліття до Хр. з Закарпаття через Бескидський провал у Галичину.


Кант, пісня рел. змісту, пізніше також жанр домашньої, побутової пісні (любовно-ліричної, жартівливої, привітальної, панегіричної й ін.), поширеної на Україні в 17 — 18 вв., звідки К. перейшов до Росії; будова К. проста, часті паралельні ходи в двох вищих голосах. К. виконували спудеї Київ. Могилянської Академії, лірники й ін. В новіші часи К. відомі в обробці М. Леонтовича, О. Кошиця, М. Гайворонського й ін.


Кантакузен Микола (1763 — 1841), кн., рос. ген. з волоських вельмож, що вели свій рід від візант. цісарів; 1806 — наказний отаман. Бузького коз. війська, на чолі якого брав участь в рос.-тур. війні (1806 — 08).


Кантата, вокально-інструментальний твір для хору, солістів і оркестри з кількох частин, звич. урочистого або лірично-епічного характеру. В укр. музиці зразки К. дав М. Лисенко («Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги», «На вічну пам’ять Котляревському»). У цьому жанрі працювали: К. Стеценко, С. Людкевич («Кавказ», «Заповіт»), Л. Ревуцький («Хустина»), М. Вериківський, Б. Лятошинський («Урочиста кантата»), А. Рудницький («Мойсей»), Ю. Майборода та ін. К. особливо розвинулася в сов. музиці як засіб звеличання «соц. епохи».


Кантемирівка (IV — 20), с. на півд. Вороніжчині; р. ц. Воронізької обл. РСФСР; 1926 р. українці в р-ні становили 93% населення.


Кантеміри, молд. княжий рід тат. походження, що оселився в Молдавії і прийняв християнство (1540). Константин К. (1627 — 93) і його сини Антіох К. († 1726) і Дмитро К. (1674 — 1723) були господарями Молдавії. Дмитро К. уклав союз з Петром I (1711) і після Прутської поразки росіян мусів еміґрувати до Росії, де дістав великі маєтки на Слобожанщині; поліглот, орієнталіст, автор багатьох іст. творів. Гол. праці — історія Туреччини (1714), в якій описано, також за тур. джерелами, укр.-тур. зносини другої пол. 17 в., „Descriptio Moldaviae“ (1716) і ін.


Кантіянство, на Україні було репрезентоване слабо. Відомості про філософію І. Канта (1724 — 1804) приходили гол. через прибічників Ф. Шеллінґа та Ґ. Геґеля (див. Геґельянство, Шеллінґіянство), у Харкові їх поширив Й. Б. Шад. Виклади окремих думок Канта подали у своїх творах укр. філософи П. Лодій («Логіка», 1829) та В. Довгович. Філософією Канта з іст. погляду займалися в 30 — 40-их pp. 19 в. в Київ. Академії; з учнів Академії йому присвятили праці — С. Гогоцький, П. Юркевич (протиставлення до Платона). Про вчення Канта про простір та час писали в 1880 — 90-их pp. проф. Київ. Ун-ту О. Козлов і Г. Челпанов; деякий вплив Канта (в позитивістичному розумінні) пережив наприкінці життя В. Лесевич; пізнішими є праці одеських проф. М. Лянґе («Етика», 1888) та М. Городієвського («Антиномії Канта», 1910). Ідеї модерного нім. кантіянства лежать в основі методологічних поглядів Б. Кістяковського (праці 1898 — 1915). Переклад «Пролегомен» Канта за ред. і з вступом І. Мірчука вийшов у 1930 р.


Канторович Соломон (1892 — 1938), діяч (з 1919) сов. охорони здоров’я на Україні, з 1929 р. — нарком охорони здоров’я УССР; у 1937 р. заступник наркома охорони здоров’я СССР у Москві; в цьому ж році загинув у в’язниці НКВД.


Кануков Джам-Булат (1875 — 1919), полк.-пілот УГА, татарин з походження; після трагічної смерти полк. Губера командир Літунського полку УГА; згинув у літунській катастрофі б. Озірної.


Канупер, канупір (Chrysamthemum balsamita L.), довгорічна рослина з родини кошичкоцвітих; на Україні культивують як декоративну рослину, трапляється і в здичавілому стані; в нар. медицині листки К. використовують на лікування ран, наривів; має інсектисидні властивості.


Канцелярист, службовець канцелярії; в укр. коз. державі урядовців Ген. Військ. Канцелярії (або полкової) називали військ. К. Їх призначали з-поміж коз. аристократії, звич. з абсольвентів Київ. Академії. Пізніше вони займали вищі полкові або й ген. пости. Старший К., урядовець Ген. Військ. Канцелярії, був першою особою по Ген. писареві.


Канцлер, начальник канцелярії у В. Князівстві Лит., до компетенцій якого належало оформлення більшости актів внутр. і зовн. характеру; йому підлягали справи закордонної політики. Заступником К. був підканцлер. Аналогічний уряд К. існував у Польщі.


Канюк Сергій (* 1879), бук. гром. і пед. діяч, інспектор нар. шкіл, лідер лівого крила СДП Буковини, видавець тижневиків «Громада» (1921) і «Народ» (1923) у Чернівцях; з другої пол. 20-их pp. в УССР; з 1930-их pp. доля невідома. Оп., ст. на пед. і політ. теми.

[Канюк Сергій (1880, Хлівище, Кіцманський пов., Буковина — 1945, Маріїнськ, Кемеровська обл., Сибір). Заарештований в 1930-их pp., помер у концтабори — Виправлення. Т. 11.]


Канюка Сергій (1889 — 1959), педагог-україніст на Київщині; шкільні підручники, посібники, праці з методики укр. мови.


Каня, див. Мишоїд.


Каолін, біла або світлозабарвлена глина, зложена з мінералу каоліну, продукту звітрення кристалічних порід — ґраніту, ґнайсу й ін.; вживається у порцеляново-фаянсовій, також паперовій і ґумовій пром-сті. На Україні К. залягає на всій площі Укр. Кристалічного масиву; малі родовища К. є на Закарпатті й Передкавказзі. З понад 1 000 родовищ найважливіші: Глуховецьке (Бердичівщина), Просянівське (Дніпропетровщина), Дерманське (зах. Волинь), Поголівське і Білобалківське (обидва на Приозівській височиш) й ін. Іст. значення мають найстаріші родовища — Полішківське б. Глухова і Межигірське б. Києва. Високоякісні родовища К. України мають світове значення і покривають не лише попит України, але й більшости ін. республік СССР.


Капара Семен (* 1896), оперовий співак, ліричний тенор, соліст Одеської опери в 1930-их pp.; Фавст, Ленський («Євгеній Онєґін»), Альмавіва («Севільський цирульник»).


Капатський Кость (* 1898), актор і режисер; 1922 в театрі ім. Заньковецької, з 1930 гол. режисер 2 пересувного театру Харківщини, обл. Дніпропетровського, тепер обл. Черкаського.


Капеля, назва хорового («а капелля»), інструментально-вокального або інструментального ансамблю. На Україні існували численні К. в 18 і першій пол. 19 в. при дворах вельмож і поміщиків (див. Кріпацькі капелі); в новіші часи К. називають хори (Укр. Респ. К., Держ. Укр. Мандрівна К. — ДУМКА) і ансамблі бандуристів (Укр. К. Бандуристів ім. Т. Шевченка, Держ. К. Бандуристів УРСР та ін.).


Капеля Бандуристів ім. Леонтовича, концертувала в 1940-их pp. в Зах. Німеччині, в її складі було 18 бандуристів; мист. керівник Г. Назаренко.


Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка, див. Українська Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка.


Капельгородський Пилип (*1882), письм. родом з Полтавщини, з поч. 1900-их pp. жив на Кубані, де написав кн. «Українці на Кубані» (1907); літ. діяльність почав 1902, друкувався в «ЛНВ», «Раді» й ін.; після революції 1917 повернувся до Полтави, де працював як публіцист; за «єжовщини» заарештований, дальша доля невідома. Зб. поезій «Відгуки життя» (1908), п’єса для дітей «Чарівна сопілка» (1922), роман «Шургай» та ін.

[Капельгородський Пилип (1882, Городище, Лебединський пов., Харківська губ. — 1938). 19.3.1938 заарештований і в травні того ж р. розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Капинос, також Купинос Войтіх († бл. 1610), львівський будівничий кін. 16 в., спільник і тесть майстра П. Римлянина; будував Успенську церкву у Львові (з 1597 p.).


Капіталізм на Україні, в поточному значенні цього слова — суспільно-госп. лад, що має такі ознаки: 1) засоби продукції належать в перев. більшості приватним особам чи т-вам, які мають право ними диспонувати і які ведуть свої підприємства насамперед для власного зиску; 2) пром. продукція відбувається перев. на великих підприємствах (фабрики, заводи), при чому продукційний процес у великій мірі механізовано; 3) існує розвинений суспільний розподіл праці і грошеве госп-во та обмін через торгівлю; 4) існує численна роб. кляса і збільшується кількість міськ. населення за рахунок сіль.

Капіталістичний лад на підрос. Україні існував до 1917 p., в ін. частинах України до 1945. За больш. схемою доба К. на підрос. Україні починається з реформи 1861 (звільнення селян від кріпацтва), проте поч. К. можна вже бачити в кін. 17 та на поч. 18 в., коли на Україні при великих зем. посілостях почала розвиватися пром. продукція для збуту (торг. капіталізм за теорією М. Яворського, В. Сухино-Хоменка). Справжньою першою формою капіталістичного виробництва на Україні можна вважати цукрову пром-сть, що її поч. сягають 1820-их pp. і що в сер. 19 в. набрала поважного значення та давала працю майже пол. всіх найманих пром. робітників. Розвиток цукрової пром-сти характеризується збільшенням величини заводів: коли на поч. 1870-их pp. на цукрових зав. з числом робітників понад 500 осіб було зайнято бл. 30%, то на поч. 20 в. до 60% заг. кількости робітників цукрової пром-сти. На поч. власниками цукрових заз. були великі зем. маґнати, що мали по кілька тис. десятин землі, потім з’являються цукрові підприємці з ін. кляс населення — перев. з торговельної кляси — жиди, а також енерґійні виходці з селянства.

Але вирішальне значення для розвитку нар. госп-ва на Україні взагалі і К. зокрема мав розвиток метал. і кам’яновугільної пром-сти, що припадає на 1870 — 80-і pp. В 1867 р. англієць Д. Юз організував Новоросійське т-во кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва, в 1871 р. став до ладу перший сталеливарний і рейкопрокатний зав. з продукцією 0,5 млн центнерів рейок, 1880 р. було організовано франц. т-во криворізьких руд, що побудувало чавуноливарний зав. Слідом за ними постали великі підприємства для видобутку кам’яного вугілля і залізної руди та для витопу з неї чавуну. В 1887 р. рос. Брянське метал. т-во збудувало Олександрівський зав. (Катеринослав), в 1889 на бельг. капітали збудовано Півд.-Дніпровський зав.; в 1891 р. заснувалося Донецьке т-во залізовиробного і сталеливарного виробництва (франц. капітали), що збудувало Дружківський зав.; в 1895 р. Рос.-бельг. т-во збудувало Петровський зав., в 1896 р. на амер. капітали заснувалося Никопіль - Маріюпільське гірничо-метал. т-во (для видобутку манганової руди); 1898 р. франц. акційне Ген. т-во чавуноливарних, залізовиробних і сталеливарних зав. збудувало Макіївський зав. Взагалі в одній кам’яновугільній пром-сті за період з 1872 по 1900 р. було створено 20 великих акційних т-в, в тому ч. Рутченківське, Катеринославське, Нікітінське й ін. Зріст видобутку кам’яного вугілля і залізної руди та продукції чавуну і сталі за цей час (до 1913 р.) характеризують наступні дані (в млн центнерів):

Роки

Кам’яне вугілля

Залізна руда

Чавун

Сталь

1880

14

0,4

0,2

0,3

1890

30

3,8

2,2

1,4

1900

110

33

15

12

1913

252

69

31

23

Про потужність найбільших метал. зав. свідчать числа продукції чавуну в 1913 р. (в млн центнерів): Петровський — 3,5, Юзівський — 2,8, Донецько-Юр’ївський — 2,5, Макіївський — 2,3, Краматорський — 1,7. Важка індустрія України розбудовувалася перев. на закордонні капітали: закордонним т-вам належало до 80% доменних печей, 90% коксохем. підприємств, 80% рудень Кривого Рогу, 70 % видобутку манґану. В стосунку до заг.-імперської продукції Україна давала (в 1913 р.) 70,2% видобутку кам’яного вугілля, 72,3% залізної руди, 67,1% чавуну, 57,2 заліза і сталі.

З ін. галузів важкої індустрії найбільше розвинулося на Україні машинобудівництво, що мало широкий збут машин в сіль. госп-ві півдня України, де почалася механізація с.-г. продукції. В 1912 р. Україна давала 55% заг.-імперської продукції с.-г. машин, а зав. Ельворті (Єлисаветград) був першим в імперії по випуску продукції та кількості робітників. Також розвивалося на Україні 1 транспортне машинобудівництво: паротягобудування в Харкові (з 1896 р. Харківський паротягобудів. зав.) і Луганському (зав. Гартмана в 1876 p.); вагонобудування в Катеринославі, Києві й Миколаєві; суднобудування — в Одесі, Києві й Миколаєві; перед 1914 Україна давала 41,3% всієї імперської продукції паротягів. Машинобудів. і металообробні зав. побудовано також в Краматорському (фірма В. Фіцнер і К. Гампер), Горлівці, Юзівці (Боссе), Кадіївці, Костянтинівці, Луганському. Але в цілому обробна пром-сть значно відставала від добувної. На Україні майже зовсім не було варстатобудів. пром-сти (в 1913 р. лише 3,7% імперської продукції), продукції електромашинобудування (зав. ВЭК лише в 1914 р.) і машинових устаткувань. За винятком Луганського держ. зав. набоїв (ще з 1795 р.) та суднобудів. зав. у Миколаєві, на Україні не було підприємств військ. пром-сти.

З харч. пром-сти, крім цукрової, успішно розвивалося також гуральництво, що було майже найстарішою галуззю промсти на Україні (21% заг. числа заводів імперії), та борошномельна пром-сть (32,3% по кількості підприємств і 24,9% по кількості переробленого зерна). Натомість майже повністю була відсутня текстильна пром-сть, і Україна була гол. ринком збуту для текстильних підприємств моск. і поль. пром. р-нів.

Як і в ін. капіталістичних країнах, на Україні в кін. 19 і на поч. 20 в. відбувався процес творення капіталістичних об’єднань. В 1887 р. засновано синдикат продуцентів цукру (в заг.-імперському маштабі); в 1902 р. — синдикат «Общество для продажи изделий русских металлургических заводов» (Продамет), до якого входило 30 великих метал, заводів, в тому ч. 16 з Донбасу; в 1904 — «Общество для торговли минеральным топливом Донецкого бассейна» (Продуголь); в 1908 — «Общество для продажи руды Юга России» (Продаруд). Цей процес синдикалізації відбувався разом з усе більшою концентрацією певних виробничих галузів та із зрощуванням пром. капіталу з банковим. Нар. госп-ву України синдикати приносили радше шкоду, бо вони не зберегли його від екон. криз, але в результаті скоріше сповільнювали розвиток індустрії.

Особливістю розвитку К. на Україні був його однобічний характер. Перев. розвивалися ті галузі пром-сти, що орієнтувалися на сировину; добувна пром-сть перед 1914 р. давала 70% імперської продукції, натомість обробна лише бл. 15%. В цьому виявлялася колоніяльна залежність України від Росії, бо Україна була примушена вивозити до центр. р-нів імперії сировину і півфабрикати, щоб звідти одержувати готові вироби. Таке становище було насамперед наслідком свідомої політики царського уряду, що сприяла розвиткові пром-сти в петербурзькому і моск. р-нах: побудова військ. заводів, низьке мито на кам’яне вугілля, що привозилося з Англії до Петербурґу, держ. замовлення і кредити. Централістичний характер цієї політики призводив до того, що майже всі централі пром. акційних т-в, банків, асекураційних т-в мали осідок в Петербурзі або в Москві, і це також впливало на відповідне розміщення пром-сти. Проте треба визнати, що митна і залізнича політика царського уряду сприяла розвиткові індустрії, в тому ч. й української. З кін. 1870-их і на протязі 80 — 90-их pp. були сильно підвищені митні тарифи на чавун, залізо і вироби з них, видавалися премії на продукцію зал. рейок, і при одержанні концесії на будову залізниць акційні т-ва зобов’язувалися купувати певну частину рейок, вироблених в межах імперії. Високе мито на цукор і виплати вивозних премій спричинилися й до розвитку цукрової пром-сти.

В сіль. госп-ві розвиток К., що безпосередньо був пов’язаний із звільненням селянства від кріпацтва, позначився процесом диференціяції с.-г. володіння, тобто збільшенням числа малозабезпечених землею госп-в поруч із зростом заможної верхівки, виникненням беззем. сіль. пролетаріяту і переходом більш однієї третини поміщицької землі в руки селянства (див. Земельний устрій). Проте відносне аграрне перенаселення України залишилося характеристичною ознакою укр. сіль. госп-ва до революції 1917 p., що виявилося в посиленій еміґрації селян.

В 1913 р. структура нар. госп-ва України характеризувалася такими числами. Питома вага по обсягу валової продукції: пром-сть 48,2%, сіль. госп-во 51,8%; по обсягу товарної маси: пром-сть 63,5%, сіль. госп-во — 36,5%; питома вага продукції засобів виробництва 53,5%, продукції предметів споживання 46,5%. Кількість пром. робітництва за період 1900 — 13 збільшилася вдовоє. Міське населення становило 1913 р. — 19,3% (в 1851 р. — 10%) всього населення.

На Зах. Укр. Землях розвиток К. мав дещо ін. характер: 1) звільнення селян від панщини було тут здійснене раніше, в 1848 p.: 2) природні умови не давали можливости розвинутися важкій промсті. Лише нафтові родовища в р-ні Дрогобича дали підставу для розвитку нафтової пром-сти (яка на 85% була в руках закордонного капіталу), а великі карп. ліси сприяли розвиткові ліс. і деревообробної пром-сти; з харч. пром-сти розвивалася борошномельна, цукрова і слабо ґуральництво. Взагалі в пром. відношенні Галичина значно відставала від ін. частин Австро-Угорської імперії; пром. підприємства були невеликі розміром, пром. робітництво нечисленне. Більше було розвинене ремісництво по містах і м-ках, яким займалося перев. жид. населення. Аграрне перенаселення тут виявилося ще в більшій мірі, ніж на підрос. Україні, і спричинилося до великої еміґрації сіль. населення за океан. 1920 — 30-і pp. не принесли поважніших змін, якщо не рахувати успішного розвитку різних видів кооперації в Галичині. Найважливіша галузь пром-сти — видобуток нафти постійно зменшувалася (1909 р. 2 080 000 т, в 1938 р. — 370 000 т).

Література: Оглоблин А. Очерки истории украинской фабрики. К. 1925; Воблий К. Нариси з іст. цукрово-бурякової пром-сти УРСР, т. І. М. 1928, т. II. К. 1930; Нариси розвитку нар. госп-ва Укр. РСР. К. 1949; Енциклопедія Українознавства, т. I, розділ XVII. Мюнхен 1949 — 52; Лященко К. История народного хозяйства СССР, т. II. Ленінград 1952; Очерки развития народного хозяйства Украинской ССР. М. 1954; Гуржій І. Розклад феодально-кріпосницької системи у сіль. госп-ві України першої пол. XIX ст. К. 1954; Нестеренко А. Очерки истории промышленности и положення пролетариата Украины в конце XIX и начале XX в. М. 1954.

Є. Ґловінський


Капіталовкладення, грошові засоби, що скеровуються на капітальне будівництво, себто на будову заводів, електростанцій, залізниць, портів, каналів, складів, елеваторів, а також житлових будинків, лічниць, шкіл та ін. об’єктів як продукційного, так і непродукційного призначення; до К. належать також і видатки на с.-г. машини, на рухоме транспортне обладнання, на технологічне, енерґетичне і т. п. устаткування, нарешті вартість робіт по монтажу устаткування, геолого-розвідувальних, свердлувальних, дослідно-пром. робіт.

В дорев. Україні більшість К. роблено за рахунок приватних осіб або т-в, підприємців, купців, фінансистів. Держава в К. брала незначну участь, будуючи залізниці (частково), школи, об’єкти держ. призначення. На сов. Україні К. стали держ. чинністю. Починаючи з четвертого кварталу 1928 р., К. складають гол. частину п’ятирічних плянів розвитку нар. госп-ва. Перев. частина К. йшла, згідно з заг. напрямом екон. політики сов. влади, на розвиток важкої пром-сти. Джерело К. — це насамперед податок з обігу, що його платило населення в ціні продуктів споживання, а також ін. податки (роля їх за останній час значно зменшилася), держ позики (до 1957 р.) та обов’язкові поставки державі с.-г. населенням продуктів в цінах, що далеко не покривали їх безпосередніх коштів. Частина К. йшла і за рахунок власних засобів підприємств.

Фінансування К. відбувається через мережу банків для довготермінових кредитових операцій (Банки). За сов. даними, обсяг К. по нар. госп-ву УССР в млрд карб. в цінах на 1 липня 1955 р. становить (в дужках % укр. К. до К. по всьому СССР): 1918 — 28 — 3,0 (19,1%), перша п’ятирічка (четвертий квартал 1928 — 32) 11,4 (18,5%), друга п’ятирічка (1933 — 37) 23,5 (16,6%), 3½ pp. третьої п’ятирічки 20,0 (14,4%), роки війни (1914 — 45). 16,7 (12,4%), четверта п’ятирічка (1946 — 50) 62,8 (19,2%), п’ята п’ятирічка (1951 — 55) 99,5 (15,9%). Даних про К. на шосту п’ятирічку, яка тривала всього три роки й була замінена на семирічку (1959 — 65), нема; відомо лише, що на Україну припадало приблизно 1/7 К. по всьому СССР, які були передбачені в сумі 990 млрд карб. За семирічним пляном передбачено такий обсяг К. для УССР (в млрд карб.): на будівництво об’єктів виробничого призначення 165,5, на житлове і комунальне будівництво 46,8, на будівництво об’єктів освіти, культури й охорони здоров’я 9,7; разом 222 млрд карб., що становить лише 11,3% К. усього СССР, а в стосунку до розподілених поміж республіками К. 14% (питома вага УССР по кількості населення 20%). По окремих галузях нар. госп-ва УССР К. на семирічку розподіляються так (в млрд карб.): чорна металюрґія 30,1, нафтова і газова пром-сть 11,9, вугільна пром-сть 31,0, електростанції й електромережа 10,9, машинобудування 13,1, ліс, паперова й деревообробна пром-сть 1,7, пром-сть будів. матеріялів і будів. індустрія 12,0, легка пром-сть 3,6, харч. пром-сть 10,5, транспорт і зв’язок 5,4. В сіль. госп-во держава має вкласти 15,5 млрд карб., а з власних коштів колгоспної системи має бути вкладено ще 64 млрд карб.

За весь період 1918 — 55 К. становили на 1 меш. РСФСР 8 555 карб. (у цінах на 1. 7. 1955 і без незначних колгоспних сум), в УССР — 5 832 карб., або на 31,8% менше; відповідні числа за контрольними числами (доповідь Хрущова) на 1959 — 65 pp. — 8 119 — 8 290 карб. для РСФСР і 5 108 — 5 228 карб. для УССР, або на 37% менше — яскравий приклад колоніяльного підходу ЦК КПСС при розподілі коштів на потреби УССР й РСФСР із спільної держ. скарбниці.

Є. Ґловінський


Капітан Леонид (*1917), графік, працює в Києві; ілюстрації до «Основи суспільности» І. Франка (1955), «Мати» А. Головка (1957) й ін.

[Капітан Леоннд (* 1918, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Капітула (з латинської capitulum — глава, розділ), в Кат. Церкві колеґія духовенства вищої ранґи, зокрема з-поміж каноніків (крилошан), що існує при катедральному храмі (також катедральна К.) і є дорадчим і допоміжним органом єп.; на випадок смерти єп. чи ін. перешкод К. править єпархією в особі обраного нею капітульного вікарія. В Укр. Кат. Церкві К. з поч. 19 в. введена австр. урядом і лише згодом затверджена Римом; Львівська митрополича К., утворена 1816, мала 10 крилошан, Перемиська (1816) — 8, Станиславівська (1885) — 6, Мукачівська — 7, Пряшівська — 6, Крижевецька має 5 крилошан. Заокеанські укр. кат. єпархії не мають своїх К.; їх заступає збір єпархіяльних дорадників в складі 4 — 6 консульторів. Крім єпархіяльних, є ще чернечі К. — ген. і провінціяльна, себто збір уповноважених монашого чину для вирішення найважливіших справ. У Правос. Церкві К. заступає єпископська консисторія.


Капітула Дмитро (1873 — 1953), гром. діяч в ЗДА, куди приїхав 1888, родом з Лемківщини; гол. Укр. Нар. Союзу (1908 — 17), згодом його контрольної комісії (1933 — 53).

[Капітула Дмитро (* Святкова Велика, Яслівський пов., Галичина — † Мак Аду, Пенсільванія). — Виправлення. Т. 11.]


Капкан Юрій (*1875), підполк. рос. армії, автор «Правильника кулеметної служби», з весни 1917 р. полк укр. армії; командир 1 Коз. піхотного полку ім. гетьмана Б. Хмельницького, пізніше 1 Сердюцької дивізії, в кінці 1917 р. короткий час командуючий укр. збройними силами на протибольш. фронті, 1919 інспектор піхоти.


Каплан Лев (*1899), графік, працює в Києві; ілюстратор «Червоного Перця» (1920 — 30-их pp.), пропаґандивні плякати і серії рисунків.

[Каплан Лев (1899, Могилів Подільський — 1972, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Каплиця Боїмів, мавзолей купецької родини Боїмів у Львові, збудована 1607 — 17, правдоподібно архітектом Г. Шольцом, різьби І. Пфістера і місц. майстрів; різьба фасаду скомпонована за принципом укр. іконостасу; К. Б. одна з кращих пізньоренесансових архітектурних пам’яток Львова.


Каплонський (Каплунський) Герасим, полк. чигиринський, посол від гетьмана І. Виговського до поль. короля Яна Казіміра з гадяцькими пактами 1658.


Капніст Василь (бл. 1756 — 1823), видатний поет і гром.-політ. діяч, нар. й помер у с. Обухівці Миргородського полку. Вихований під впливом матері (Софії Дунин-Борковської) в укр. дусі, К. після перебування в Петербурзі оселився на Україні, де був обраний маршалком шляхетства Миргородського пов. (1782) і Київ. губ. (1785 — 87). 1782 появилася його «Ода на рабство», що була протестом проти скасування держ. автономії України рос. урядом. 1788 p. K. склав проєкт відновлення коз. полків (охочих) на Україні, який не був прийнятий рос. урядом. 1791 р. з доручення укр. патріотичних кіл (імовірно зв’язаних з Новгородсіверським гуртком) К. прохав у Берліні пруської допомоги в разі повстання проти Росії, але не дістав дефінітивної відповіді. 1798 p. K. опублікував комедію «Ябеда», яка була осудом рос. централістичної політики на Україні. Як ген. суддя (1802) і полтавський губ. маршалок (з 1820 p.), K. боронив укр. інтереси (зокрема під час набору коз. ополчення в 1812 — 13 pp.). В царині літератури К. виступав у цей період перев. як лірик, прихильник клясицизму (зокрема Горація), а також як перекладач на рос. мову, м. ін. «Слова о полку Ігореві» з цікавим коментарем, де підкреслено укр. походження й особливості цього твору. Твори К. були видані 1796, 1806 і 1849 pp.

[Капніст Василь (23.2.1758 — 9.11.1823, Кибинці, Миргородщина; похований в Обухівці, Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Берков П. В. В. Капнист. М. — П. 1950; Оглоблин О. Василь Капніст. Літ.-Наук. Зб. УВАН, І. Нью-Йорк 1952.

О. О.


Капністи, укр. шляхетський рід грец. походження, італ. графський титул якого був визнаний у Росії щойно в 1870-их pp. З представників цього роду відомі: Василь К., сотн. ізюмського полку (1726), учасник кримських походів 1736 і 1738 pp., полк. миргородський (з 1737 p.), згодом бриґадир і командир слобідських полків, брав участь у Семилітній війні й загинув у битві при Ґрос-Еґерсдорфі 1757 р. Його сини: Микола К., катеринославський маршал шляхетства (1795), Петро К. (поч. 1750-их pp. — 1826), ґвардійський старшина, який довго жив за кордоном і, повернувшися на Україну, завів у своєму маєткові (с. Турбайці, Хорольського пов.) «республіку», й Василь К. (див.) були відомими укр. патріотами. З синів останнього — Іван К. (бл. 1794 — 1860), полтавський губ. маршал, приятель кн. М. Рєпніна, брав участь у складанні проєкту відновлення укр. козацтва 1831 p.; Олекса К. (бл. 1796 — 1869), Миргородський пов. маршал, приятель Т. Шевченка, й Семен К. (бл. 1791 — 1843), кременчуцький пов. маршал, були причетні до руху декабристів.


Капралов Євген (*1891), кіноактор, відомий з фільмів ВУФКУ «Укразія» («7+2»), «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило» й ін.; з 1930-их pp. на рос. сцені.


Каптаренко-Черноусова Ольга (* 1899), геолог з Києва; праці про крейду, палеоген і юру Дніпровсько-Донецької западини, неоген Причорномор’я та ін.

[Каптаренко-Черноусова (Каптаренко-Чорноусова) Ольга (* Нова Іванівна, Басарабія). — Виправлення. Т. 11.]


Капуста городня (Brassica oleracea L.), однорічна або дворічна рослина з родини хрестоцвітих, одна з основних городніх культур України (див. Городництво), яка займає бл. 25% їхньої площі. Поширена у всіх р-нах, найбільше в околицях великих міст; площа 1950 р. — 72 000 га, 1956 — 91 000. З різних відмін найбільше поширена біла головчаста К. (B. ol. var. capitata f. alba), що займає бл. 90% площі під К.; її урожайність — 20 — 40 т з 1 га; найпоширеніші сорти: з пізніх — Амаґер, з ранніх — слава Полтавщини, капорка одеська, нумер перший. До ін. відмін К. належать: червона головчаста (B. ol. var. capitata f. rubra), волоська, або савойська (B. ol. v. sabauda), брюссельська (В. ol. var. gemmifera), кольрабі або каляріпа (B. ol. var. gongylodes), цвітна або каляфіор (B. ol. var. botrytis), кормова або листяна (B. ol. var. acaphala), яку використовують на корм худобі, та ін.


Капуста Лаврін, один з найближчих співробітників Б. Хмельницького; чигиринський отаман (1653), гетьманський господар; виконував важливі дипломатичні доручення (посольство до Москви восени 1653, до Туреччини 1657).


Капуста Микола (* 1883), кооп. і гром. діяч, сотн. Укр. Гал. Армії, в 1929 — 44 чл. дир. Ревізійного Союзу укр. кооператив у Львові й начальник його Ревізійного відділу; тепер у Франції.

[Капуста Микола (1883 — 1961, Париж; похований у Сарселі). — Виправлення. Т. 11.]


Капустянський Іван (*1894), літературознавець, доц. Полтавського Ін-ту Нар. Освіти (1921 — 25), пізніше співр. Ін-ту ім. Шевченка в Харкові, співред. (разом з М. Плевако) повної зб. творів Л. Глібова; ст. на поточні літ. теми, з теорії літератури; «Соц. пісня на укр. ґрунті» (1924). 1934 р. засланий, дальша доля невідома.

[Капустянський Іван (1894, Рокити, Полтавщина — 1939). — Виправлення. Т. 11.]


Капустянський Микола (*1879), військ. і політ. діяч, ген.-хорунжий Армії УНР; полк. ген. штабу рос. армії і начальник штабу дивізії під час першої світової війни, з осени 1917 начальник штабу дивізії в 1 Укр. корпусі ген. Скоропадського, з поч. 1918 р. Півд.-Зах. фронту; 1919 ген. квартирмайстер Штабу Дійової Армії УНР. На еміґрації у Польщі, з 1923 у Франції, де організував Укр. Громаду, згодом Укр. Нар. Союз (його гол. до 1938); визначний діяч ОУН і чл. її проводу. По другій світовій війні після створення УНРади — перший керівник військ. ресорту її Виконного Органу; тепер у Німеччині. Автор праці «Похід Укр. Армій на Київ — Одесу в 1919 р.» (1921 — 22, 2 вид. 1946) та ряду ст. на військ. і гром. теми.

[Капустянський Микола (1.2.1879, Чумаки, Катеринославщина — 19.2.1969, Мюнхен). Під час другої світової війни заступник гол. Укр. Нац. Ради в Києві — Виправлення. Т. 11.]


Капуцини, кат. чернечий чин, заснований 1525 в Італії з суворим францісканським уставом; у 18 в. були в багатьох місцях на Правобережжі, гол. на Волині.


Капущак Іван (1807 — 68), сел. діяч, дяк з Ляхівців к. Богородчан, посол до австр. парляменту 1848 — 49, виступав в обороні селян перед дідичами та проти індемнізації.


Карабелеш Андрій (* 1906), учитель гімназії, закарп. поет-лірик; спочатку писав рос. мовою, тепер також укр. Зб. поезій: «Избранные стихотворенія» (1928), «В лучах рассвета» (1932); нині живе на Пряшівщині.

[Карабелеш Андрій (1906, Тибава, Закарпаття — 1964, Мукачів). — Виправлення. Т. 11.]


Карабіневич Аполінарія (* 1896), псевд. Л. Барвінок, дружина Опанаса К., акторка різностороннього амплюа; з 1920 р. на сцені в гал. театрах під керівництвом Опанаса К.; з 1949 р. в ЗДА.

[Карабіневич Аполінарія (1896, Чернігів — 1971, Рочестер, Нью-Йорк Стейт), псевд. — Люся Барвінок. — Виправлення. Т. 11.]


Карабіневич Миколай, єп. УАПЦ, див. Миколай Карабіневич.


Карабіневич Опанас (1892 — 1941), драматичний актор, керівник мандрівного гал. театру (1924 — 39), обл. Львівського театру (1939 — 41); розстріляний большевиками.

[Карабіневич Опанас (1892? — 1970?, Львів), з.: розстріляний большевиками, м. б.: після багаторічного ув’язнення звільнений у 1960-их pp. і повернувся до Львова. — Виправлення. Т. 11.]


Караваєв Володимир (1811 — 92), видатний хірург, з 1841 проф. Київського Ун-ту, один з засновників його мед. фак., засновник хірургічної офталмології на Україні й хірургічної школи в Києві; автор численних наук. праць і підручників.

[Караваєв Володимир (* Вятка, Росія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Караваїв Володимир (1864 — 1939), зоолог, мандрівник по тропіках; з 1919 працював у Зоол. Музеї УАН, деякий час його дир.; досліди над мурашками.

[Караваїв (Караваєв) Володимир (* Київ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


[Караванський Святослав. — Доповнення. Т. 11.]


Каравелов Любен (1837 — 79), болг. політ. діяч, письм., публіцист і фолкльорист; перекладав твори Т. Шевченка і М. Вовчка. На творчість К. значно вплинули Шевченко, М. Вовчок і Квітка-Основ’яненко; деякі з пісень К. переклав на укр. мову І. Франко.


Караганда, обл. м. в центр. частині Казахстану, постало після революції; осередок вугільного басейну; 398 000 меш. Частину населення К. і вугільного басейну становлять українці.


Карагодеваш (Карагодеуашх), велика могила б. станиці Кримської на Кубанщині; найбагатша донині могила одного із синдо-меотських царів 4 в. до Хр.: кам’яна гробниця, у ній, в коридорі, поховання жінки з коштовними золотими прикрасами та рештки воза, запряженого кіньми; в гол. коморі, з фресками на стінах, багате поховання воїна із скитською зброєю, б. нього багато срібного та бронзового посуду.


Караґи Яйла, вапняковий масив в сх. частині Кримських гір; вис. — до 1 259 м.


Кара-Даг (IX — 16), вулканічний масив в сх. частині Кримських гір до 574 м висоти.


Карадагська Біологічна Станція АН УРСР, збудована в 1907 — 14 pp., веде досліди фльори й фавни Чорного м. в околицях гори Кара-Дага в Криму. К. Б. С. має музей і видає «Труди» (в 1917 — 57 pp. — 14 випусків).


Караджіч Вук Стефановіч (1787 — 1864), видатний серб. мовознавець і етнограф, творець серб. літ. мови; його зб. нар. пісень переложена на багато евр. мов; укр. переклади, гол. М. Старицького («Сербські нар. думи і пісні», 1876), також М. Шашкевича, Я. Головацького, а пізніше І. Франка і М. Рильського. Творчість К. спричинилася до нац. відродження гал. українців у пол. 19 в., пробуджуючи інтерес до власного фолкльору, та вплинула на відкидання етимологічного правопису.


Каразин Василь (1773 — 1842), гром. діяч і економіст шляхетського роду на Слобожанщині, ініціятор заснування Харківського Ун-ту (1805) і реформи освіти в Рос. Імперії, фундатор і гол. Харківського Філотехн. Т-ва (1811 — 18); свої погляди виклав у численних ст., записках і листах (м. ін. лист до царя Олександра I 1801). Як гром. діяч К. відстоював ліберальні погляди (перебудова Рос. Імперії на конституційну монархію, скасування кріпацтва), як економіст — фізіократичні думки з елементами меркантилізму. К. пропаґував перехід від трипільної системи на багатопільну, вирощування кращих сортів хлібних культур, поширення культури картоплі та олійних рослин тощо. Виступаючи проти створення в одних р-нах добувної, в ін. обробної пром-сти, К. обстоював потребу поширення на Україні метал., текстильної й особливо харч. пром-сти; висловлювався за розвиток зовн. торгівлі, при цій нагоді вказуючи на колоніяльну експлуатацію України Росією: Україна була змушена вивозити сировину, а довозити виготовлені з неї матеріяли. Таким чином К. спричинився до формування поняття укр. територіяльної економіки. Рос. уряд досить неприхильно ставився до поглядів К., які останній широко пропаґував. Він був ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці (1820 — 21), а потім до самої смерти фактично конфінований у своєму маєткові (с. Кручик на Слобожанщині). Праці К. видав 1910 р. Харківський Ун-т за ред. Д. Багалія.

[Каразин (Каразін) Василь (* Кручик бл. Богодухова, Харківщина — † Миколаїв). — Виправлення. Т. 11.]

Б. В.


Караїми (караїти, караї), невелика рел.-етнічна група (бл. 15 000), більшість якої живе на Україні. К. на Україні є потомками тюркських племен, що входили в 8 — 10 вв. до складу Хозарської держави і прийняли караїмізм (секта юдаїзму). З 9 в. К. селилися в Кримських горах, під кін. 15 в. частина їх оселилася в Литві б. м. Тракай (Троків), а звідти на Зах. Україні (б. Луцького і Галича). Мова К. належить до кипчацько-огузької підгрупи тюркських мов; К. на Зах. Україні говорять окремим діялектом. Вони мають багатий фолкльор; з К. вийшла низка рел. письменників і дослідників, зокрема Аврам Фіркович (1766 — 1874) з Луцького.


Караїмович Ілля (Ілляш) († 1648), коз. старшина поль. орієнтації, наказний гетьман козаків, що діяли на Сіверщині під час війни з Москвою (1634), полк. переяславський (1637), військ. осаул (1646), брав участь у переговорах коз. лідерів з Володиславом IV у Варшаві 1646. Забитий козаками б. Кам’яного Затону на поч. повстання Б. Хмельницького.


Каракас (Caracas), столиця Венесуелі; 1950 р. 488 000 меш., у тому ч. бл. 1 000 українців.


Карамзін Микола (1766 — 1826), рос. визначний історик і письм. Гол. твір — «История Государства Российского» (у 12 тт., доведена до 1611 p.), написаний у самодерж. дусі; історію Київ. Руси К., стоячи на позиціях неділимої Росії, трактує як інтеґральну частину історії Росії; у використанні архівних матеріялів К. допомагав м. ін. М. Бантиш-Каменський.


Карандеєв Константан (*1907), електротехнік, завідуючий відділом Ін-ту Машинознавства і Автоматики АН УССР, проф. Львівського Політехн. Ін-ту, чл.-кор. АН УРСР; спеціяльність електричні вимірювання.

[Карандеєв (Карандєєв) Костянтин (1907, Напольне, Рязанщина, Росія — 1969, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Каранович Осип (1858 — 1934), суддя з Галичини, в 1911 — 18 pp. радник найвищого адміністративного Суду у Відні.


Каранович-Гординська Дарія (* 1908), дочка Ярослава Г., учениця В. Барвінського у Львові, Є. Штаєрмана і Є. Зауера у Відні, де закінчила Муз. Академію; концертує в Европі й Америці, ширячи твори сучасних укр. композиторів; з 1953 р. працює як педагог в Укр. Муз. Ін-ті в ЗДА.

[Каранович-Гординська Дарія (* Коломия, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Карасубазар, кол. назва м. Білогорського в Криму.


Карась (Carassius), прісноводна пром. риба з родини коропових, довж. тіла до 50 см, вага до 2 кг (найчастіше виловлюється 0,2 — 0,5 кг), поширений гол. в стоячих водах і ставках. На Україні два види: К. золотий (C. cairassius L.) і К. сріблястий (C. auratus gibelio Bloch).


Карась Йосип (*1918), маляр-пейзажист, працює в Харкові; «Сінокіс» (1950), «Під осінь» (1954), «Яблуні», «Хліб» (1957), «У прифронтовому лісі» (1958) й ін.

[Карась Йосип (* Хорол, Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]


Карась Кирило (1887 — 1920), майор УГА, старого коз. роду; 1918 учасник листопадових боїв у Львові; командир гарматного дивізіону, опісля 10 гарматного полку УГА; загинув під Проскуровом.


Каратницький Модест (1858 — 1940), суддя, гол. Т-ва укр. правників, през. Зем. Банку Гіпотечного у Львові; гол. укр. крайового Т-ва охорони дітей і опіки над молоддю, опікун «Пласту».

[Каратницький Модест (* Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Карачаївсько-Черкеська Автономна Область, автономна область Ставропільського краю РСФСР, положена в його півд. частині в горах Кавказу та їх підгір’ї, 14 100 км², 277 000 населення, в тому ч. 65 000 міськ. (1959); гол. м. Черкеськ. До війни основним населенням були карачаївці (1/3 всього населення) і черкеси (1/5) та українці і росіяни (разом бл. 40%), які заселювали півн., рівнинну частину краю. В 1944 — 56 pp., себто на час виселення карачаївців, К.-Ч. А. О. носила назву Ч. А. О.


Карачаївці, тюркський, мохаммеданський народ кипчакської мовної вітки, що живе в горах Кавказу у верхів’ях р. Кубані, на півд. від укр. мішаної етногр. території; 75 000 (1939). 1944 — 45 большевики виселили, а частково винищили К., а Карачаївську Автономну Обл. зліквідували. 1957 частина К. повернулася до наново організованої Карачаївсько-Черкеської Автономної Обл.


Карачківський Михайло (* 1899), історик, дослідник соц.-екон. історії Правобережжя; праці про київ. цехові архіви, про опис Поділля з 1819 р. В. Рудницького та ін.


Карбованець, укр. назва рос. рубля.


Карбулицький Володимир (1882 — 1908), бук. богослов і письм.; ліричні поезії й новелі («Звізда», «Скрипка» й ін.).

[Карбулицький Володимир (1884, Горішні Шерівці, Заставнівський пов., Буковина — 1908, Верхні Станівці, Кіцманський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Карбулицький Ілярій (*1880), бук. пед. і гром. діяч, публіцист, співред. учительських ж. «Промінь» (1904 — 07) і «Каменярі» (1908 — 14), ред. «Крейцарової Бібліотеки» (1902 — 08); «Розвій нар. шкільництва на Буковині» (1907), драма «Зрадник» (1916) та ін. Був на засланні 1944 — 56 pp.

[Карбулицький Ілярій (1880, Волока, Вижницький пов., Буковина — 1961, Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Каргальський Сергій (* 1888), режисер Харківської опери в 1925 — 37 рр.; постави укр. опер. «Тарас Бульба», «Купало» і українізованих «Русалка» (О. Даргомизького), «Князь Ігор» (О. Бородіна). Загинув під час «єжовщини».

[Каргальський Сергій (1889, Одеса — 1938). Справжнє прізвище Слинько. — Виправлення. Т. 11.]


Каргер Михайло (*1903), рос. археолог, дослідник княжого Києва. Гол. праці: «Археологические исследования древнего Києва 1938 — 47» (1950), «Древний Киев» (1 т., 1958) та ін.

[Каргер Михайло (1903, Казань, Росія — 1976, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Кардинал, найвищий після папи (ним номінований) достойник Кат. Церкви; Кардинальська колеґія є дорадчим і допоміжним органом папи в управлінні Церквою (число К. нині — 70). К. керують окремими (12) відділами церк. управління (одним з них є Конґреґація для Східньої Церкви) і обирають папу. З українців К. були: митр. київський Ісидор 15 в., львівські митр. М. Левицький і С. Сембратович.


Карикатура, зображення особи або предмета з перебільшеним представленням найхарактеристичніших елементів коштом другорядних. З К. тісно зв’язаний елемент гумору й сатири. Комічність К. в малярстві, рисунку і різьбі відповідає сатирі й фарсові в поезії.

Початки укр. К. важко встановити, бо мало старих творів дійшло до наших часів. Елементи К. є в іконах (зображення нечистої сили в страшних судах, на іконі св. Микити, на “Гравюрах Київ. Тріоді 1627 p.), на нар. малюнках (Козак-Мамай і пан) та ін. нар. картинах. У 19 в. Кілька К. залишив Т. Шевченко і К. Трутовський. У другій пол. 19 в. розвиток К. пов’язаний з появою перших гумористичних журн. («Страхопуд», «Кропило», «Зеркало»), ілюстраторів яких К. Устіяновича, Т. Романчука, Л. Турбацького можна вважати піонерами К. Карикатурист Т. Терлецький в 1890-их pp. ілюстрував відомий нім. гумористичний журн. „Fliegende Blätter“ у Мюнхені. До першої світової війни ім’я карикатуристів здобули собі Я. Струхманчук (1900 — 05 ілюстратор «Комаря»), Ф. Красицький (1906 «Шершня») і Я. Пстрак (1912 ілюстратор «Оси»). В 1914 — 20 pp. творцями стрілецької К. (УСС) були О. Курилас і гол. О. Сорохтей, які виконали добрі зразки карикатурних портретів. Між двома світовими війнами на Зах. Укр. Землях в гумористичних ж. («Маски», «Зиз», «Їжак», «Комар») К. містили М. Бутович, П. Ковжун, Р. Чорній, М. Левицький, Л. Сенишин, А. Климко і особливо Е. Козак, в безлічі К. і шаржів якого відбивається остання доба іст. і побуту укр. народу.

В підсов. дійсності в єдиному гумористичному урядовому ж. «Червоний Перець» (з 1927 p.), згодом «Перець» і в період. пресі, К. як знаряддя політ. аґітації дуже однобічна і виконується за встановленими шабльонами. Відомі карикатуристи В. Литвиненко, В. Гливенко, Л. Каплан, В. Григор’єв, К. Агніт-Слєдзєвський, Б. Шаповал, О. Козюренко. На еміґрації над К. працюють М. Бутович, В. Каплун, А. Климко, М. Цимбал, М. Левицький і Е. Козак, К. якого відомі і на міжнародному терені, передруковувані в поль., нім., англ., голл. і італ. пресі.

Література: Козак Е. Дещо про карикатуру, журн. Назустріч, ч. 14. Л. 1934; Іванець І. Стрілецька карикатура, журн. Літопис Червоної Калини, ч. 3. Л. 1935; Іванець І. Про карикатуру, журн. Наші дні, ч. 6. Л. 1943; Укр. радянська графіка. К. 1958.

С. Г.


Каришева Оксана (*1883), видатний лікар-венеролог; з 1911 р. викладач Харківського Ін-ту вдосконалення лікарів, згодом у Київському Мед. Ін-ті, з 1949 р. — його проф. З її ініціятиви були утворені Укр. шкіряно-венерологічний ін-т та Київське шкіряно-венерологічне наук. т-во; має понад 80 наук. праць.


Карл X Ґустав, король Швеції (1654 — 60), союзник гетьмана Б. Хмельницького в боротьбі з Польщею; 1655 — 56, здобувши майже всю Польщу, хотів стати поль. королем і зазіхав на Зах. Укр. Землі, але після неуспіхів погодився на розділ Польщі між Швецією, Україною та Семигородом, чого особливо домагалася укр. сторона; 6. 10. 1657 іменем швед. короля укладено в Корсуні союзний швед.-укр. договір, звернений проти Польщі.


Карл XII (1682 — 1718), король Швеції (з 1697); в Півн. війні (1700 — 21) проти коаліції в складі Росії, Данії й Саксонії, курфюрст якої був і поль. королем (Авґуст II), розбив Данію, зайняв Польщу і змусив Авґуста зректися поль. корони. Під час війни з Росією нав’язав стосунки з гетьманом І. Мазепою (спочатку через нового поль. короля С. Лещинського, а потім безпосередньо), що згодом були оформлені в укр.-швед. союз, і восени 1708 рушив на Україну, де 1709 зазнав поразки під Полтавою (див. Полтавська битва); з рештками свого війська і укр. союзниками подався до тур. володінь (Бендери). Після смерти Мазепи К. склав союз взаємної допомоги з гетьманом П. Орликом і Кримом та втягнув на деякий час у війну з Москвою Туреччину (Прутський похід).


Карла Маркса імени (V — 16), кол. Катерининське, с. м. т. Дніпропетровського р-ну Дніпропетровської обл., положене над р. Самарою.


Карлаш (Карлашів) Микола (1885 — 1930), співак-бас; партії в театрі Садовського: Зевс («Енеїда»), Карась («Запорожець за Дунаєм») й ін., співав у Капелі О. Кошиця; помер у ЗДА.


Карлівка (IV — 16), м. на Придніпровській низовині, над р. Орчик, р. ц. Полтавської обл.; харч. пром-сть, машинобудів. зав. для устаткування харч. пром-сти, зокрема цукрової.


Кармалюк (Кармелюк) Устим (1787 — 1835), повстанець сел. роду з сх. Поділля, керівник ватаг кріпаків та військ. дезертирів, що нараховували по кілька сотень осіб і грабували поміщиків та купців у 1820 — 30-их pp. Тереном нападів (ч. понад 1 000) К. було майже все Поділля та сусідні пов. Київщини, Волині й Молдавії. Селяни вбачали в К. месника за нар. кривди, а в його нападах — народження нової гайдамаччини. Кілька разів К. був ув’язнений, але тікав з в’язниці. 1835 р. К. був забитий під час облави. В нар. пам’яті К. став символом боротьби проти соц. поневолення. Про нього складено багато переказів і пісень («За Сибіром сонце сходить» та ін.); життя і пригоди К. стали темою для багатьох літ. (М. Вовчок, М. Старицький, С. Васильченко) та муз. творів (В. Костенко).

[Кармалюк (Кармелюк) Устим (* Головчинці, Літинщина — † Шляхові Коричинці, Летичівщина, Поділля). — Виправлення. Т. 11.]


Карманський Петро (1878 — 1956), поет родом з Галичини, представник модерністичної групи «Молода Муза». Учителював у гімназіях в Галичині; 1922 — 25 pp. був у Бразілії як представник ЗУНР, згодом ред. часописів «Праця» і «Укр. Хлібороб». Друкуватися почав 1899 в «Руслані»; зб. поезій: «З теки самовбивця» (1899), «Ой люлі, смутку» (1906), «Блудні вогні» (1907), «Пливем по морю тьми» (1909), «Al fresco» (1917). Лірика К. навіяна песимістичними настроями, іноді повна терпких докорів громадянству і сатиричних колючок. За больш. окупації К. видав 2 зб. поезій, позначених офіц. тематикою й ідеологією, — «До сонця» (1941) і «По ясній дорозі» (1952). Крім ориґінальних поезій, К. належить ряд перекладів, гол. з італ., зокрема (разом з М. Рильським) «Божественної комедії» А. Данте. Спогади: з браз. періоду «Між рідними в Півд. Америці» і повні офіц. сов. нападів на Ватикан і «буржуазний націоналізм» «Крізь темряву» (1955).

[Карманський Петро (* Чесанів, Любачівський пов. — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Кармеліти, латинський аскетичний чернечий чин, заснований 1156 в Палестині; бл. 1240 перенесений до Европи, де став жебручим чином. На Україні в 17 — 18 вв, манастирі К. були в багатьох містах, м. ін. у Бердичеві, Барі, Кам’янці, Дрогобичі, Перемишлі й ін. К. мали в першій пол. 17 в. деякий вплив на василіянське чернецтво (реформи митр. В. Рутського).


Кармелюк-Каменський Костянтин (1858 — 1932), актор, режисер і організатор укр. театральної трупи, з якою з 1904 об’їздив Кавказ, Туркестан, Сибір та Далекий Схід; з 1916 ґастролював в Японії; в 1920-их pp. у Манджурії й Шанхаї.

[Кармелюк-Каменський Костянтин (* Козятин, Київщина — † Харбін, Манджурія). — Виправлення. Т. 11.]


Кармінський Марко (*1930), композитор з Харкова; опера «Буковинці» (1955), «Укр. сюїта» для оркестри, увертюра, тріо, хорові твори, пісні.


Карнаухівка (V — 15), с м. т. Дніпропетровського р-ну Дніпропетровської обл.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.