[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 116-139.]

Попередня     Головна     Наступна





К


Калинець Ігор (* 1939), поет, дисидент родом з Ходорова на Львівщині. Закінчив Львівський Ун-т (1962), працював у Львівському обл. держ. архіві. Перша зб. поезій „Вогонь Купала“ (1966) була невдовзі після публікації вилучена з продажу за несумісність з партійними ідеологічними догмами. Після появи 1970 у Бельгії зб. „Поезії з України“ К. зазнав переслідувань. У серпні 1972 К. було заарештовано й засуджено на 6 pp. ув’язнення у таборах суворого режиму й на 3 pp. заслання. 1975 відмовився від сов. громадянства. Після повернення із заслання 1981 працював бібліотекарем. 1991 опубліковано зб. „Тринадцять алогій“ та „Книжечка для Дзвінки“. Динамічна поезія К. пройнята відчуттям драматизму буття. Образи поганської мітології та укр. історії переплітаються в ній з тонкими пейзажними малюнками. Висока емоційна напруга властива любовній ліриці К. Поетика К. розвивалася під впливом творчости Б. Антонича. На тексти К. композитор В. Камінський створив кантату-симфонію „Україна. Хресна дорога“. Твори К. перекладено нім., англ. та франц. мовами.

Література: Струк Гусар Д. Невольнича муза, або як орати метеликами. У кн. І. Калинець. Невольнича муза. Балтимор 1991.


Кам’яне вугілля, див. Кам’яновугільна промисловість


Кам’янське городище, залишки великого (діяметр майже 12 км) укріпленого поселення, розташованого на лівому березі Дніпра проти теперішнього м. Никополя, Запор. обл. Стоянку розкопували Д. Сердюков 1899 — 1900 та Б. Ґраков 1938 — 41 і 1944 — 50. Розкопами виявлено великі дерев’яні наземні житла, а також землянки і акрополь. Торг. та металообробний центр. Можливо це була скитська столиця царя Атея. Поряд Нільського городища найбільше скитське поселення відкрите в Україні. За валами відкрито ін. поселення цього ж і пізнішого періоду та могильник Черняхівської культури. Меш. городища займалися хліборобством, скотарством і торгівлею, в тому ч. з грец. м. Чорноморського узбережжя. Городище було залишене, за винятком акрополю, у З в. до Хр. На поч. 18 в. на його місці Петро I для оборони перед тат. наїздами збудував фортецю Кам’яний Затон. Городище описане в працях „Каменское городище на Днепре“ (1954) Б. Ґракова і „Каменское городище“ (1978) І. Ґрязнова.


Караванський Святослав (* 1920), поет, перекладач, дисидент родом з Одеси. За укр. діяльність під час другої світової війни він був 1945 засуджений на 25 pp. ув’язнення. Відбувши 17 pp. у таборах примусової праці на Колимі, в Магадані і Мордовії, був звільнений і повернувся до Одеси, де вів літ. і публіцистичну діяльність. Його протест проти русифікації й урядових репресій призвів до другого арешту в 1965 і відкликання амнестії. Перед закінченням строку його засуджено знову на 5 pp. ув’язнення. Не зважаючи на те, що на поч. 1979 він вступив до Укр. Гельсінської Групи, восени того ж р. його звільнено і примушено еміґрувати разом з дружиною, Н. Строкатою. У ЗДА він опублікував ряд зб. ориґінальних поезій і перекладів: „Сутичка з тайфуном“ (1980), „Ярина з городу Хоми Черешні“ (1981) та „Гумористичний самвидав“ (1982); дописує до укр. преси.


Кентржинський Богдан (1919 — 69), політ. діяч, публіцист і історик родом з Рівного. Під час другої світової війни був офіц. представником ОУН (полк. А. Мельника) у Фінляндії. З 1945 очолював Укр. Інформаційне Бюро в Стокгольмі, одночасно виконував функції представника Виконавчого Органу Укр. Нац. Ради. Довгі pp. був чл. Проводу Укр. Націоналістів (ПУН), співред. „Укр. Слова“ в Парижі. З 1957 викладач історії в Стокгольмському Ун-ті та молодший наук. працівник Швед. Королівської Академії. На основі розшуків в сканд. архівах К. написав ряд важливих праць з доби Хмельницького і Мазепи, надрукованих в „Karolinska Förbundets Arsbok“ та монографію „Mazepa“ (1962). Він був також автором низки популярних творів про Україну : „Kampen om Ukrainas självständighet“ (1942), „Sanningen от Ukraine“ (1943) та „Katajaisenakasvaa vapautemme“ (1944).


Кераміка, вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, обпалені до твердого стану. К. застосовують у багатьох галузях техніки та побуту і розподіляють на К. будів., К. електротехн., теракоту (скульптуру малих форм), побутове ганчарство та один з видів декоративного мистецтва — мист. К.

Розвиток К. на території України, починаючи від найдавніших часів до творчости нар. майстрів сучасної доби, виявляє високу мист. і техн. культуру, а її поширенню сприяла наявність великих покладів різноманітних глин, гол. каолінових.

Історія укр. К. починається з епохи неоліту (див. Трипільська культура). Тодішня К. своєю високою технікою і мист. вправністю дорівнює егейській. Цікаві були й своєрідні вироби К.: шоломовидні та біноклевидні предмети культового призначення. Пізніше, починаючи з 8 — 7 вв. до Хр., на розвиток укр. К. мали вплив грец. античні зразки на побережжі Чорного м.

К. т. зв. слов. доби, починаючи з 2 в. нашої ери, далеко скромніша, а щойно за княжої доби (9 — 13 вв.) керамічне виробництво досягає не тільки високого техн. рівня та різноманітних мист. форм, але виростає вже у великий промисел. Тоді постали не тільки різні форми посуду, а й декоративні поливані плитки на оздоби підлог у храмах і палацах. На плитках з Галича 12 — 13 вв. зображені рельєфом грифони, пави, орли, голуби; їх відбивали з дерев’яних вирізьблених форм. Характеристичною їх рисою є зв’язок візант. стилю з романським. Для післямонгольського періоду характеристичне широке запровадження ганчарського круга, що остаточно витіснив ручне ліплення. У 14 і 15 вв. керамічне виробництво підупадає, і щойно з появою нової ремісничої орг-ції цехів (кін. 15 в.) починається нове відродження і в 17 — 18 вв. досягає великого розквіту. Пишне „барокко“, своєрідно перетворене укр. мистцями, створило власний ориґінальний декоративний стиль з орнаментальними мотивами та дібраною зі смаком гармонією барв. Крім кухонних та столових виробів, розвинувся архітектурний елемент — піч. Кахлі виготовляли в 18 в. майже в усіх великих керамічних осередках України, найбільше на Чернігівщині, де, крім Чернігова, діяли невеликі заклади типу мануфактури у Тулиголові, Новгороді-Сіверському, Глухові й Батурині.

Була високо розвинена техн. К. для будів. потреб: цегла, черепиця, орнаментовані плитки, кахлі, керамічні щити, прикрашувані кольоровими поливами, та фантастичні розети, релікти символу сонця. На той час припадає розвиток мануфактур фаянсу і порцеляни (Межигір’я під Києвом, Корець, Баранівка, Томашів чи Волокитно на Чернігівщині і ін.).

Виліплений і висушений посуд розмальовували ганчарі (по першому випалі в печі) білим, жовтим та коричневим кольорами, чи сполуками фарб, що розтоплюються при другому випалі. Зелену барву ганчарі добували з луски перепаленої міді, а різні роди охри надавали відтіні червоного кольору. Ефектні кольорові поливи були вживані за ренесансу та барокко, а з кін. 18 в. ганчарі застосовували т. зв. зернисту поливу, забарвлену груборозмеленими зернятами оксидів металів, які у вогні розтоплювалися з поливою й давали лискучі (опалоподібні) сині, зелені й фіялкові відтінки. Ця техніка практикується й досі на Харківщині. Частину горшків ганчарі вкривали світло-зеленою свинцевою поливою, а за сучасної доби використовуються різноманітні мист. поливи. Орнамент ганчарі-декоратори ритують рильцем на поверхні підсушеної, не випаленої ще посудини, а розмальовують звич. курячим пером.

Форми керамічного посуду нагадують антропоморфічні грец. вази, але виявляють самобутню ориґінальність. Їх стилеві особливості формувалися на основі місц. відмінностей, традицій нар. мистецтва. На ганчарському крузі т. зв. стрічковою технікою укр. мистці-ганчарі формують різні види посуду: миски, полумиски, горщики, макітри, гладишки, дзбанки, глечики, тикви, куманці, а згодом свічники, світильники та теракотові лямпи. На півдні Правобережжя значним осередком керамічного виробництва в 18 в. була Ганчарна слобода Запор. Січі. Багатий асортимент та несподівану мист. інтерпретацію мають нар. теракотові іграшки — свищики, звірини: дотепні котики, баранчики, півні тощо, а жанрові композиції часто в жартівливому зображенні — справжні шедеври, що входять уже в групу керамічної скульптури малих форм.

В орнаментації укр. К. домінує чітке декоративне осмислення. Композиційний задум та символи мистці передають мовою орнаментальної поезії, а декоративні елементи ті самі, що й в ін. видах нар. мистецтва. До найстарших належать геометричні мотиви: крапка, лінія проста, хвиляста, ламана, хрестики, безконечник (меандр), а при тому комбінації геометричних пласких фігур: квадрат, трикутник, коло, і все логічно зв’язане з формою посудини. Рослинна орнаментика, зразки природи з найближчого оточення, перестилізовані в декоративні мотиви, дивують широким діяпазоном мист. інтерпретації. Те саме стосується мист. орнаментальної інтерпретації людини та тварин.

Територіяльне розміщення нар. ганчарства залежне від покладів каолінових глин. Основні центри керамічних виробів на Україні: с. Дибинці на Київщині, стародавній ганчарський осередок з динамізмом, притаманним укр. барокко 18 в.; с. Васильків — багатий осередок розпису; тут постала ганчарська артіль, яка перетворилася на майоліковий зав., знаний з виробів сувенірів; с. Обухів. На Черкащині осередком К. є с. Головківка, відоме фляндрованим розписом. На Полтавщині — коз. м. Опішня, в якому ганчарі мало вживали поливи, виробляли тонкостінний посуд, оздоблений геометричним орнаментом. Від другої пол. 19 в. домінує підполив’яний фляндрований розпис. Тепер Опішня є центром виробів іграшок та керамічної скульптури малих форм. Видатні сучасні майстрі: О. Селюченко, Н. Пошивайло, М. Діденко й ін.; великим майстром керамічної фігурної скульптури 19 в. був О. Ночівник. Високу майстерність виявляють сучасні ганчарі: І. Білик, Г. Корячок, В. і П. Омельченки, Т. і В. Демченки та ін. На Чернігівщині м. Ічня в 19 в. було відоме ориґінальними виробами кахлів з фігурними розписами в холодній гамі, майже з виключенням червоної барви, з віртуозною легкістю рисунка. На Харківщині с. Нова Водолага та Тонівка визначаються живим кольоритом, в якому переважають жовтогарячі, оранжові й зелені тони, зрівноважені стрункі композиції, широке застосування геометричних елементів. На Вінничині м. Бар відоме вже в 15 в. ганчарським цехом. Побіч посуду для щоденного вжитку, тут виготовляли різноманітні форми теракот у вигляді людських постатей, антропоморфічні вазони тощо. На Закарпатті осередки К. Ужгород, с. Вільхівка (розписи К. в техніці „врізу“ на темному тлі опуклих предметів); Дубовенка й ін. На Тернопільщині с. Залізці, Товсте, Бережани (дзбанки, тикви, тарілки й миски, вкривані перев. побілкою, по якій виведено смуги з найдрібніших фляндрованих прикрас) та ін. На Львівщині — м. Сокаль, Яворів, Комарне, Самбір, Потелич й ін.; їх орнаментація характеристична різноманітними варіянтами квіткової галузки.

Інтенсивно розвивалося ганчарство на Гуцульщині й Покутті з осередками — Косів, Пістинь, Кути, Галич і Коломия. Особливостями Косова і суміжного Пістиня були вже від 18 в. мальовані миски, рельєфні кахлі та свічники. Косів відомий також своїми ориґінальними формою кахлевими печами. Упродовж 19 в. косівські майстрі створили понад 400 кахлевих печей, які й досі збереглися в деяких с., більше зберігається в музеях. Посуд домашнього вжитку Косова та Пістиня оздоблений малюнками, далекими від натуралістичного копіювання. Гуцульські мистці досконало володіють правилами декоративного мистецтва відповідно до предметів, для яких призначається розпис. Чіткі контрасти небагатьох барв властивість малюнків на посуді та ліплених предметах: коричнева глина, темнобурий рисунок та вільні мазки зеленої і золотистої поливи, які не завжди точно покриваються з контурами малюнків, і ця ніби неохайність чи недосконалість саме й надає розписам мальовничої невимушености й легкости. Тепер у тих осередках переважає виробництво сувенірів, декоративних тарілок, ваз для квітів, дзбанків, вазонів, статуеток, барилець тощо.

Найвидатнішими майстрами кін. 19 в. були П. Баранюк, О. Бахматюк, М. Кощук та ін., тепер П. Лазарович, І. Табахарнюк, Волощук, родина Кошаків, П. Цвілик, М. Тим’як і багато ін.

Плеканню мист. керамічного промислу допомагали фахові школи. На зах.-укр. землях першу школу засновано 1874 в Коломиї; у Львові, Ужгороді й Хусті були ганчарські відділи при мист. школах. Уродженець Миргорода В. Трибушний керував 1928 — 39 керамічною майстернею в Краківській Академії Мистецтв. У школі Миргорода викладали мистці В. Кричевський, О. Сластіон, О. Білоскурський, Г. Левинський, С. Литвиненко. Дослідні роботи над запровадженням нових керамічних матеріялів, різних полив, емалю і барвників провадяться в експериментальній майстерні мист. К. при Київ. н.-д. ін-ті експериментального проєктування Держбуду. Тими дослідами користався мистець Д. Головко, твори якого вживаються для оформлення гром. і житлових інтер’єрів.

Література: Шухевич В. Гуцульщина. IV. Л. 1897 — 1908; Пчілка Олена. Малювання на укр. мисках. К. 1910; Ионов Н. Гончарский промысел Киевской губернии. К. 1912; Михайлів Ю. Шляхи укр. кераміки. К. 1926; Фріде М. Форма і орнамент посуду з Поділля. К. 1928; Січинський В. Укр. ужиткове мистецтво. Прага 1944; Манучарова Н. Художні промисли Укр. РСР. К. 1953; Лащук Ю. Гуцульська кераміка. К. 1956; Матейко К. Нар. кераміка зах. обл. УРСР 19 — 20 ст. К. 1959; Лащук Ю. Закарп. нар. кераміка. Ужгород 1960; Пастернак Я. Археологія України. Торонто 1961; Гургула І. Нар. мистецтво зах. обл. України. К. 1966; Лащук Ю. Нариси з історії укр. декоративно-прикладного мистецтва. Л. 1969; Данченко О. Нар. кераміка Наддніпрянщини. К. 1969; Лащук Ю. Укр. нар. мистецтво (кераміка і скло). К. 1974; Чошко Ю. Нар. художні промисли України. К. 1979; Щербаківський В. Мистецтво укр. хати. Рим 1980.

В. Годис


Кібернетика, наука про закони керування системами з допомогою передачі й перетворення інформації між їх елементами. Початком К. вважають появу (1948) праці амер. математика Н. Вінера (N. Wiener) „Cybernetics or Control and Communication in the Animal and the Machine“. Сьогодні К. означає науку про системи, які здійснюють самі (автомати) або з допомогою яких людина вирішує певні, наперед точно визначені завдання. Існують три гол. групи систем К.: техн. К. розглядає здетерміновані системи техн. засобів для автоматичного керування й контролю; у цій ділянці особливого значення набувають ЕОМ — електронні обчислювальні машини (комп’ютери); біол. і мед. К. цікавиться законами зв’язку в організмах рослин і тварин, зокрема людини; соціо-техн. К. має за предмет своїх дослідів орг-ції людей. У цій групі особливого значення під сучасну пору набуло застосування знання і техніки К. в ділянці економіки.

Для плянового госп-ва СССР К. — спершу легковажена як „буржуазна вигадка“ стала з кін. 1940-их pp. одним із найсерйозніших засобів н.-д. і техн.-практичного керування економікою. Вже за своєю природою, як централізовано керована, сов. економіка була наставлена на математизацію метод дослідів і шукання точних засобів керівництва. Швидкість матем. обчислювань з допомогою ЕОМ притягала увагу сов. пляновиків, перед якими постало реальне завдання автоматизації потрібних для плянування розрахунків.

Центром розвитку К. на Україні стала АН УРСР, а Київ осередком теоретичної К. всього СССР. Перші дослідні роботи почато 1947 в Ін-ті електротехніки (лябораторія моделювання та обчислювальної техніки С. Лебедева) і в Ін-ті фізики. 1957 об’єднано всі розрізнені досліди в один Обчислювальний центр АН УРСР (на чолі з В. Глушковим), який 1962 перетворено на Ін-т К. АН УРСР. Вже 1945 у Київ. Ун-ті В. Дяченко створив лябораторію електричного моделювання та обчислювальної техніки; 1956 її перетворено на Обчислювальний центр. 1948 — 51 колектив під керівництвом С. Лебедева сконструював першу в СССР малу електронну обчислювальну машину (МЕОМ). Значний вклад у теорію числових автоматів, теорію самоорганізуючих систем, та в багато ін. ділянок теорії й практичного застосування К. зробив В. Глушков. До ряду дослідників теоретичної К. належать серед ін.: Б. Гнєденко, Л. Калужнін, В. Королюк, К. Ющенко; вони створили т. зв. алгоритмічну мову для розв’язки обчислювальних задач. Щоб вдосконалити автоматизовану систему плянування й керування нар. госп-вом, розбудовано держ. мережу обчислювальних центрів. Для її функціонування створено під керівництвом В. Глушкова окрему алгоритмічну мову АЛГЕК, на базі міжнар. алгоритмічної мови АЛГОЛ-60. Теорію автоматичного реґулювання й її застосування в керуванні виробничими процесами розбудували О. Івахненко, О. Кухтенко, М. Крижанівський, С. Лебедев та ін. У Київ. Ін-ті Цивільної Повітряної Фльоти, у Дніпропетровському Інженерно-Будів. Ін-ті та в Ін-ті Інженерів Зал. Транспорту застосовано методи електромоделювання в ділянці будів. механіки і теорії пружности. Досліди над застосуванням К. у процесі навчання (т. зв. навчальні машини) провадяться в Київ. Інженерно-Будів. Ін-ті, Львівському Політехн. Ін-ті та в ін. вузах. В ін. ділянках К. на Україні відомі ще такі вчені: М. Амосов (дослідження в галузі біол. і мед. К.), В. Гладун (проблеми матем. лінґвістики), В. Ковалевський (читаючі автомати), В. Михалевич (визначення оптимальних рішень методою т. зв. послідовної аналізи варіянтів), Г. Пухов (теорія квазіаналогових моделюючих пристроїв), П. Фільчаков (теорія електродинамічних аналогій, створення різноманітних конструкцій інтеґраторів) та ін. В УССР видано в 1973 — 74 Ін-том К. взагалі першу у світі галузеву „Енциклопедію К.“ у 2 тт. (гол. ред. В. Глушков).

Література: Ивахненко О. Техническая кибернетика. К. 1939; Глушков В. Введение в кибернетику. К. 1964; Фіґоль А. Кібернетика, її виникнення і значення. Мюнхен 1966; Історія АН УРСР. К. 1967; Мельников В. Медицинская кибернетика. К. 1978; Словарь по кибернетике. К. 1979.

А. Фіґоль


Ковзання, Ковзанярський спорт, рухання на ковзанах по льоду. У змаговому спорті К. обіймає індивідуальний фігурний рух (41 обов’язкова еволюція), рух парами і танок на льоду та швидкий біг, який виконується в формі багатоборства на чотирьох дистанціях: 500, 1 000, 1 500 і 10 000 м для чоловіків, та 500, 1 000, 1 500 і 3 000 м для жінок. К. с. відомий з 1801 в Голляндії, з 1889 в Росії; 1892 постала Міжнар. ковзанярська спілка (МКС), до якої Федерація К. с. СССР ввійшла щойно 1947, з 1893 відбуваються чемпіонати світу. Серед чемпіонів світу укр. ковзанярі О. Гончаренко (1953, 1956, 1958), В. Бриндзей (1977), Т. Тарасова (1982), О. Баюл (1993). 1924 К. с. включено до програми зимових Олімпійських ігрищ. Чемпіоном Олімпійських ігрищ і чемпіоном світу 1992 став В. Петренко. Особливим видом К. с. є балетні й акробатичні ревії-вистави на льоду, побудовані на фігурній їзді; їх започатковано у Відні. На Україні К. с. до 1992 розвивався в складі СССР, згодом самостійно.

Е. Жарський


Колонізація, заселення та наступне освоєння пустинних чи окраїнних земель своєї країни, або ж території за кордоном. К. України мала кілька хвиль і проводилась заходами різних форм укр. держави, або сусідніми державами — Польщею та Росією.

Після занепаду Київ. Руси її землі були поділені на удільні князівства або загарбані сусідами. У 14 — 16 вв. великі території захопила Лит. держава, яка до певної міри була продовжувачем традицій Київ. Руси, її суспільного устрою та культури. У В. Лит. Князівстві більшість населення становили українці й білоруси; юридичні норми Київ. Руси продовжували діяти на цих землях до 16 в. Процес заселення територій України (на поч. 15 в. дійшовши до Чорного м.), зведення укріплених ліній та відновлення суспільного життя під час лит. доби лише з певним застереженням можливо віднести до К.

Тривалий та всеохоплюючий вплив на долю України мала К. з боку Речі Посполитої (Польщі). Складовими поль. К. були спольщення і польонізація (добровільний і примусовий перехід на поль. мову та культуру). Просування поль. королівства на схід підштовхували три сили: маґнати Півд.-Сх. Польщі, кат. церква та заможні міщани. Перші сподівалися розширити свої володіння за рахунок укр. та білор. земель, другі — прагнули збільшити свою паству, треті воліли прибрати до своїх рук важливі торг. шляхи в Галичині та далі на Схід.

Захоплення укр. земель поляками відбувалося при спротиві місц. населення, К. проходила жорстоко. Поляки проголосили себе „щитом християнства“, вони ставилися до некатоликів як до людей морально й культурно неповноцінних. 1366 поль. військо окупувало всю Галичину та частину Волині, бл. 52 тис. км² із 200 тис. населення. Вони збільшували землі Поль. корони майже на 50%. Поступово, але наполегливо та згодом і жорстоко Польща проводила К. цих та й ін. земель України, пускаючи в хід усю свою політ.-адміністративну силу.

Після Люблінської унії (1569) укр. землі: Волинь, Сх. Поділля, Київщина, частина Лівобережжя були включені до складу Польщі. Більше пол. поль.-лит. держави становили укр. землі. Із 7,5 млн населення українці становили майже 2 млн, тоді коли поляки складали пол. населення і займали лише четверту частину території. В цей час витісняються залишки адміністративної системи давньоруських князівств, укр. землі Речі Посполитої поділяються на 6 воєводств. Зростає чисельність шляхти, яка отримує дедалі більше привілеїв, на укр. населення поширюється станове розмежування. Підпорядкування нових, значно рідше заселених територій, відповідна політика корони сприяють великим поль. маґнатам Калиновським, Потоцьким, Конєцпольським та ін. розпочати масове загарбання земель. Одночасно значно розширяються володіння й укр. маґнатів — Острозьких, Вишневецьких, Заславських.

Шляхта випрошує грамоти на т. зв. „пусті“ землі. Була проведена ревізія всіх „пустих“ земель у воєводствах — Волинському, Брацлавському і Подільському. На Україні виростали величезні лятифундії. Напр., вінницький староста Калиновський дістав пустелю „Уманщину“ — майже всю півд. Київщину; Замойські, Потоцькі, Сєнявські отримали землі на Брацлавщині; Конєцпольські — Чернігівщину та Поросся; Тишкевичі — Бердичівщину; Збаразькі — землі від Росі до Богу. В кін. 16 — на поч. 17 в. з’являються величезні маєтки на прикордонних землях. У Брацлавському воєводстві із заг. кількости 65 тис. дворів 60 тис. належали 18 маґнатським родинам. Найбагатшому маґнатові — щойно спольщеному Я. Вишневецькому — лише в Київ. воєводстві належало 7,5 тис. маєтків, крім того, що його володіння охоплювали майже всю Полтавщину.

На колонізованих, освоєних землях виростають нові села й укріплення. В цей час постають такі м., як Лубні, Ромен, Пирятин, Прилука. На Київщині було засновано понад 200 нових м. А довкола м. постали сотні сіл й тис. хуторів. Неймовірна плодовитість землі, а також слоб. система приводять селянство із західньоукр. земель, яке опановує дикий степ й розвиває хліборобську культуру. Зростає торгівля збіжжям. Так, лише через Ґданськ вивіз пшениці з кін. 15 в. до 1648 збільшився майже в 13 разів.

В період К. значно поширюється кат. пропаґанда, відбувається процес швидкої денаціоналізації вищих верств населення укр. земель.

Поль. закони заохочували зміну віровизнання, передбачаючи, що особа, яка приймає католицизм, автоматично отримує рівні із поль. шляхтою права. Укр. заможні роди, щоб користуватися рівними із поляками правами, повинні були чим раз більше уподібнюватись полякам. Більшість знатних родів швидко приймали кат. віру, поль. мову та звичаї, тощо. 1375 у Львові засновується кат. архиєпископство, виникають кат. манастирі. Перенесення на Україну поль. порядків не сприяло поліпшенню становища міщан. Маґдебурзьким правом користувалися майже виключно поляки та німці, а українці були обмежені в правах самоврядування. Серед міськ. населення також активно велася мовна й культ. асиміляція. Це призводило до суворих обмежень для міщан українців. Польонізована міська верхівка витісняла правос. українців з установ та судів. Зокрема, у Львові тільки 30 родин українців мали право жити під захистом міськ. мурів і то виключно на малій Руській вулиці. Міста стали та й довго лишалися протягом кількох століть чужою землею для багатьох українців.

В 16 в. на укр. землі рушили єзуїти. Вони засновують свої колеґії у Ярославі, Львові, Кам’янці, Барі, Луцькому, Вінниці та Києві. Ця мережа колеґій, як і в самій Польщі, давала змогу єзуїтам-контрреформаторам виховувати не лише поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертати до себе обдаровану прот. й правос. молодь. Тим самим чим раз більше набирає сили католицизм. В зах.-укр. землях глибоке коріння пускає унія. Правос. церква зазнаючи тиску з боку поляків, з переходом до унії таких важливих епархій, як Львівська, Перемиська та Луцька, вступає в період занепаду.

Польонізація зачепила значною мірою й широкі верстви родин сер. достатку. Тисячі отримували статус шляхтича, відбуваючи службу в кавалерії, охороні замків, кордонів і т. д. Життя цих шляхтичів мало чим відрізнялось від життя селян. А становище останніх ставало все гіршим. В Польщі вони давно втратили право на землю, право вільного переходу з місця на місце. Закріпачення набирало сили. Тому багато селян тікали на сх. землі, шукали кращого життя.

К. України поляками була поворотним етапом в історії двох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на схід, що принесло далекосяжні наслідки. Для українців це означало підпорядкування чужій нації з ін. релігією, культурою. Незважаючи на деякі позитивні наслідки, згодом із цього виріс гострий рел., соц. та етнічний конфлікт.

Вплив шляхти зростав у міру збільшення її чисельности, а найголовніше її маєтностей. Адже шляхта володіла 90% зем. угідь. Та найбільшою втратою для України було спольщення власної еліти. Це означало, що не було кому довгий час уособлювати політ. керівництво, сприяння розвиткові церкви, культури й освіти, всьому тому, що відображає етнополіт. самобутність суспільства. Православіє, укр. мова, обряди пов’язувались лише із нижчими верствами. Вони як такі в очах поляків, шляхти стали предметом зневаги.

Тому не дивно, що укр. населення чинило постійний опір польонізації, яка йшла разом із К. Численні повстання та визвольна боротьба досягли найбільшого рівня за Б. Хмельницького і його наступників. Тоді ставились і досягались територіяльні обмеження проникнення шляхти на Україну. Проте ще довгий час значна кількість укр. населення та території перебувала під Польщею, відчуваючи на собі утиски та польонізацію.

К. укр. земель проводила і Росія. Ще в 17 в., відповідно до своїх політ. цілей, Росія сприяла заселенню Слоб. України. До сер. 17 в. були засновані в цьому краї такі м., як Харків, Суми, Охтирка, Лебедин. Сюди стікалися численні втікачі, а також козаки.

З моменту укладення Переяславського договору (1654) в Україні з’явилося чимало росіян. Але їх ніколи не було так багато, як поляків. Протягом 17 — 19 вв. най численнішу категорію росіян тут становили солдати міськ. залог. На відміну від Польщі царський уряд уникав конфліктів з укр. населенням. В кін. 17 — на поч. 18 в. на Лівобережній та Слоб. Україні відмінною ознакою було зростання великого старшинського землеволодіння, обмежувався перехід селян, узаконювались нові форми повинностей.

Невеликі групи росіян складалися із дворян, які отримували маєтки на Півдні, рос. службовців і купців. Після оволодіння Рос. Імперією Півд. Україною та Кримом, управління над ними було передано Г. Потьомкінові. Гол. метою уряду було залюднити цю територію, колонізувати її. Адже тут проживало не більше як 150 тис. сіль. населення. Найбільші маєтки дістали тут кн. Вяземський — 52 тис. десятин, кн. Потьомкін — 42 тис, граф Скавронський — 39 тис. десятин. Серед землевласників переважали офіцери нижчих ранґів (68%) та місц. цивільні урядовці. Щоб успішніше розвивалася К. цих земель, уряд йшов на впровадження слоб. поселення (див. Слободи).

Наприкін. 18 — на поч. 19 в. почалося більш інтенсивне освоєння Півдня, К. краю. Сюди почали прибувати, крім укр., рос. поселенці, перев. старовіри. З огляду на потребу освоєння нових земель царський уряд для К. укр. територій залучає іноземних переселенців. В 1762 — 63 Катерина II видала укази, в яких поселенці із Німеччини, Голляндії та ін. країн Европи закликалися переселитися в деякі місцевості імперії і в тому ч. на Україну. Запрошені рос. місіями і зацікавлені можливістю одержання різних пільг (зем. наділу на вигідних умовах, грошової допомоги, збереження свободи віросповідання, самоврядування та ін.) зубожілі селяни (перев. нім.) та ремісники селилися на відведених територіях. Й незабаром вони освоїли чимало півд. земель.

Іноземні колоністи — німці, голляндці, швайцарці, болгари, серби, греки, на своєму відтинку, почали перетворювати дикі степи в землеробські р-ни.

Переселення та закріплення на півд. України іноземних громадян слугувало царській Росії і для розв’язання політ. завдань. Рос. уряд намагався ослабити, а згодом й повністю ліквідувати Запор. Січ, осередок боротьби за нац. незалежність України. Для цього рос. уряд створив військ. одиниці Нову Сербію (1752 — 64) і Слов’яно-Сербію (1752 — 64) з сербів з Угорщини, як також болгарів, валахів, греків з Туреччини. Після руйнації Січі 1775 бл. пол. запор. земель було розподілено між рос. вельможами, а решту передано нім. і серб. колоністам.

Характерними і порівняно результативними були колонії нім. переселенців. Першою із них стала Аль-Данціґ у 1787. З 1810 переселення нім. селян стало масовим. З сер. 19 в. нім. колонії на півд. укр. землях перетворюються на вагомий соц.-екон. чинник. Вони стали великими виробниками с.-г. продукції, значна частина якої експортувалася до Европи. На нім. колоністів рос. уряд дивився як на особливий прошарок з високою культурою землеробства.

В 1913 в межах Херсонської губ. (сьогоднішня Миколаївська, Херсонська і сх. частина Одеської обл. і Лівобережної Молдавії) населення нім. колоній становило 150 тис. осіб. Нім. поселенцям на правах власности (земля передавалася спадкоємцеві згідно із нім. правом — молодшому синові) належала майже третина всіх зем. площ губ. (В це ч. не входили нім. колоністи Ізмаїлщини, яка того часу належала до Басарабської губ.). А навколо Одеси нім. селяни були власниками 350 тис. десятин оброблюваних площ. Для порівняння — селянам ін. національностей на правах власности належали в цей час бл. 208 тис. десятин. 1913 німці становили 6% населення Херсонської губ.

Процес заснування й розвитку нім. колоній на півд. України проходив швидкими темпами. Якщо в 20-их pp. 19 в. в Херсонській губ. було 40 поселень, Таврійській — 50, Катеринославській — 26, то в 1915 чисельність колоній сягала відповідно 182, 329 і 233.

Ін. місцями поселення нім. колоністів на Україні були Волинь, Поділля та Київщина, а пізніше Слоб. Україна — Харківська і Чернігівська губ. Якщо до 1860 процес переселення в ці губ. проходив повільно, то після скасування кріпосного права значно посилився. З 1861 переселення нім. еміґрантів в ці р-ни також стало масовим. Так, лише у Волинській губ. на поч. 20 в. нім. колоністам належало 700 тис. десятин. На Харківщині було 18 нім. колоній, на Чернігівщині — 9. Всього ж у межах території України проживало бл. 500 тис. (за ін. даними — 900 тис.) людей нім. походження.

У нім. колоніях — лютеранських, кат., меннонітських громадах було відповідно розвинуте й гром.-політ. життя. Розвивався кооп. рух, створювались кредитні установи, діяли осв. т-ва, школи, училища, існували лікарні, притулки тощо (див. Німці на Україні).

Нім. колоністи за 100-150 pp. перетворили невикористовувані в той час степи у прибуткові економії. Вони сприяли освоєнню земель й розширенню, поліпшенню госп-ва навколо своїх поселень. Між німцями й українцями не було рел. ворожнечі, німці жили відокремлено, інколи мали добрі стосунки із місц. населенням.

Але крім цього у 19 в. приділено увагу й пром. К. України, будуванню та розширенню м. на Півдні. Найголовніші із них стали: Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Одеса та ін. Наступний розвиток торгівлі, пром. бум спонукав росіян до масового переселення на Україну, особливо до пром. та торг. центрів. Чисельність росіян збільшувалася й за рахунок зросійщення, насамперед, укр. дворянства. Питома вага росіян наприкін. 19 в. на Україні становила бл. 12%. В м., особливо портових, також збільшилась кількість жидів, німців, греків, вірмен.

Особливістю К. Росією півд. України, як і ін. територій, була цілеспрямована русифікація населення.

Ін. категорію К. практиковано окупаційними режимами на зах. укр. землях між двома світовими війнами. Вона мала за мету денаціоналізувати укр. населення.

До Галичини на протязі віків шляхом К. напливав поль. елемент. У 1920 — 38 pp. до Галичини і Волині переселилися з корінної Польщі поль. хлібороби-колоністи на розпарцельовані їм владою землі. На підставі обчислення В. Кубійовича на 1. 1. 1939 в укр. Галичині на 5,8 млн населення нараховано 73 200 (1,2%) поль. колоністів, яких поселено перев. у сх. і півн. частині Галичини (пов. Бережани, Підгайці, Бучач, Рогатин, Тернопіль, Зборів, Борщів; Сокаль, Рава Руська). Аналогічний процес К. проходив на Волині, де до першої світової війни еміґрувало до 200 тис. поль., нім. і чес. колоністів. У 1920 — 38 pp. доплив поль. колоністів у зах. Волині досягав 130 тис, здебільше в пов. Володимирському, Костопільському і Звягельському.

Користаючи з аґрарної реформи, переведеної на поч. 1920-их pp., румуни старалися заселенням рум. колоністів румунізувати компактне укр. населення півн. Буковини і півн. Басарабії. Рум. влада надавала землі, відібрані від дідичів, рум. селянам з центр. Румунії, заселяючи їх в укр. селах над Дністром. Цікава констатація замість того, щоб рум. колоністи румунізували укр. селян, більшість з колоністів спілкуючись з укр. оточенням, вивчали укр. мову, асимілювалися з укр. населенням.

Окремі, кількістю незначні колонізаційні рухи в Україні мали місце у 1920-их pp. Проте вони не залишили сліду дотепер. Це переселення кількох десятків узбеків для постійного мешкання у Генічеський р-н Херсонської округи з метою розведення бавовни; поселення у 1922 — 24 pp. 1 952 кан. українців, які утворили на Одещині 17 „зразкових“ с.-г. комун (ім. Джона Ріда, „Сел. культура“, „Новий Світ“ та ін.). У період суцільної колективізації більшість їх рееміґрувала до Кана ди, а ті, що залишилися, були репресовані. Дуже помітні колонізаційні рухи мали місце після другої світової війни, йдеться передусім про масове переселення до Криму росіян з центр. та нечорноземних обл. Рос. Федерації (Моск., Тамбовської, Липецької та ін.) після депортації крим. татар і переселення у півд. обл. України меш. зах.-укр. обл., зокрема лемків, внаслідок післявоєнних репатріяційних угод між Польщею і СССР.

Література: Скальковский А. Хронологическое обозренне истории новороссийского края. I — II. О. 1836 — 38; Клаус А. Наши колонки. П. 1869; Антонович В. Монография по истории западной и юго-западной России. 1885; Багалей Д. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. М. 1887; Багалей Д. Колонизация Новороссийского края и его первые шаги по пути культури. К. 1889, укр. вид.: Заселення Півд. України. X. 1920; Писаревский Г. Из истории иностранной колонизации в России в 18 в. М. 1909; Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М. 1910, передрук: Гаґа 1966; Загоровский Е. Воєнная колонизация при Потемкине. О. 1913; Юркевич В. Еміґрація на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. К. 1932; Polonska-Wasylenko N. Settlement of the Southern Ukraine (1750 — 75). Нью-Йорк 1955; Полонська-Василенко Н. Заселення Півд. України в пол. 18 ст. (1734 — 75). I — II. Мюнхен 1960; Дяченко М. Етапи заселення Слоб. України в 17 і першій пол. 18 ст. „Укр. Іст. Журнал“, 8, 1970; Кубійович В. Етнічні групи південнозахідньої України (Галичини) на 1. 1. 1939. Вісбаден 1983; Кравчук П. Зраджені надії. „Літ. Україна“, 24. 8. 1990.

А. Кудряченко


Комуністична Партія Канади, заснована 1921, спочатку як Роб. Партія Канади (Canadian Workers Party), з 1924 прийняла назву КПК і стала чл. Комінтерну, якийсь час була нелеґальна, у 1943 — 59 діяла під назвою Роб.-Проґресивна Партія (Labor Progressive Party). Довголітнім ген. секретарем був Т. Бак, з 1965 В. Каштан. Серед засновників КПК були ліві укр. соц.-демократи; до складу ЦК в 1922 входили З українці: І. Бойчук, М. Попович й І. Навізівський. Газ. „Укр. Роб. Вісті“ стала партійним органом. У 1920-30-их pp. приблизно 1/3 чл. становили українці (на всіх бл. 3 000). Під впливом КПК діяли Укр. Т-во Роб.-Фармерський Дім (Ukrainian Labor-Farmer Temple Association), Роб. Запомогове Т-во (Workers Benevolen Association), a після другої світової війни Т-во Об’єднаних Українців-Канадців (Association of United Ukrainian Canadians). До орг-ції КПК в 1920-их pp. спричинилися українці з УССР, сов. консул в Канаді І. Кулик та письм. М. Ірчан.

У 1930-их pp. під впливом русифікації й погрому укр. культури кілька діячів залишило КПК (І. Гладун, Т. Кобзей і Д. Лобай). До кризи серед укр. чл. КПК спричинилася і повоєнна нац. політика в Україні. 1967 їздила 6-членна делеґація КПК (в тому ч. 4 укр.) для ознайомлення з нац. політикою в УССР. Вислідом був досить критичний „Рапорт“, що викликав невдоволення КПСС. Укр. чл. КПК не підтримали сов. інтервенції в Чехо-Словаччині. Але, бувши службовцями в партією опанованих підприємствах („Укр. Книга“, “Ґлоб Турс“ й ін.), вони залишилися льояльними. З 1950-их pp. ч. рядових чл. значно зменшилося. Гол. повоєнні діячі: Дж. Бойд (якийсь час ред. офіціозу „Canadian Tribune“), В. Герасим, М. Король, П. Кравчук, В. Кардаш (обраний на одну каденцію до манітобської провінційної леґіслятури), П. Прокоп та Дж. Вейр (в різний час ред. „Ukrainian Canadian“; в більшості перебував у Києві й Москві).

Література: Avakumovič I. The Communist Party in Canada. A History. Торонто 1975; Kolasky J. The Shattered Illusion. The History of Ukrainian Pro-Communist Organizations in Canada. Торонто 1979.

В. Маркусь


Коровицький Іван (1907 — 91), україніст, літ. критик, бібліограф родом з Волині. Студії у Варшавському, „Вестерн Резерв“ (Клівленд) і Пенсільванському (Філядельфія) ун-тах. Лектор старослов. мови й історії Укр. Правос. Церкви у Варшавському Ун-ті, Богословсько-Пед. Академії в Мюнхені, УВУ, Св. Софійській Семінарії (Бавнд-Брук, ЗДА). Автор „Нищення церков на Холмщині“ (під псевд. Жуків, 1940); ст. на церк. і літ. теми; ред. кількох монографій (між ними „Листи Д. Дорошенка до В. Липинського“, 1972, „Третя Залізна Дивізія“, 1982). Д. чл. УВАН у Нью-Йорку, співр. ЕУ у Сарселі, та Сх.-Евр. Ін-ту ім. В. Липинського у Філядельфії. Керував Митрополитальним Музеєм у Варшаві, Рел.-Філос. Бібліотекою у Філядельфії, бібліотекою Дому Укр. Культури у Бавнд-Бруку.


Кремгес, назва м. Світловідське в 1962 — 69 pp.


Купецтво, станова група людей, які займалися торгівлею. Як соц. стан К. почало формуватися з розвитком товарного виробництва. Вже за часів Київ. Руси з’являлися купці-професіонали, міськ. торгівці, зв’язані з внутр. і зовн. торгівлею.

Україна завжди посідала визначне місце у міжнар. торгівлі. Крізь її терени пролягали річково-морські і суходільні торг. шляхи (Грец., Соляний, Залозний, Дністровський, Руський та ін.), швидкими темпами зростали м. — центри торгівлі і ремісництва.

Вже за Київ. Руси К. поділялося на місц. і т. зв. гостей — тобто пов’язане торг. операціями з ін. м. і країнами.

Характер діяльности К. обумовлював накопичення в їх середовищі значних матем., геогр. та гуманітарних знань. Представники К. залишили цінні описи України. Це стосується передусім відомостей, зібраних араб. і зах.-евр. купцями про давню, до 9 в., історію України.

У середньовіччі К. почало зосереджувати у своїх руках не лише торгівлю, а й основні посади в органах міськ. самоврядування. Купецька верхівка зрощувалася з великоземлевласниками, брала в оренду панські маєтки і використовувала працю кріпаків. Вона стала поєднувати торг. і лихварські операції з підприємництвом.

В той же час діяльність К. у впровадженні торгівлі в Україні підлягала дедалі більшій феодальній регламентації шляхом застосування митної системи, дорожного примусу, і т. зв. складського права, тобто можливостей продажу товару лише в місцях, які користувалися таким правом. В цьому знайшов вияв торг. протекціонізм влади на користь місц. К. Подібні обмеження гальмували екон. стосунки, штучно стримуючи як зовн., так і внутр. торгівлю. Вони заважали купцям їздити зручними шляхами, спрямовували їх до митниць, кількість яких постійно зростала, змушували їх збувати товари у м. оптом місц. купцям. Суворі реґляментації призводили до розорення значної частини дрібного і сер. К. Водночас торг. обмеження сприяли екон. піднесенню м., що стояли на гол. гостинцях, — Києва, Луцького, Кам’янця-Подільського та ін., створювали структуру для розвитку екон. зв’язків.

Внутр. екон. зв’язки відзначалися різноманітністю. З давньоруських часів існував активний торг. обмін між Наддніпрянщиною і зах. укр. землями. Контакти між Києвом і Львовом, Львовом і Новгород-Сіверським, Володимиром Волинським і Луцьком свідчили про реґулярність торг. зв’язків між різними частинами України. Інтенсивно велася торгівля Волині й Галичини з Кам’янцем-Подільським, одним з транзитних пунктів торгівлі зі Сх.

Не менш активні зв’язки підтримувалися з білор. та поль. м. (Пинськом, Мєнськом, Слуцьком, Любліним, Варшавою, Торунем).

Важливу ролю у зовн. торгівлі укр. земель 14 — першої пол. 17 в. відогравали взаємини з країнами Півдня і Сх. Укр. К. підтримувало постійні контакти з контрагентами в Константинополі, Кафі, Судаку. Гол. осередками торгівлі з країнами і м. Сх. (левантійської торгівлі) на укр. землях були у Наддніпрянщині Київ, на Зах. Україні — Львів і Володимир, на Поділлі Кам’янець. Ось як писав у сер. 16 в. про значення Києва як одного з найважливіших центрів евр. торгівлі лит. дипломат М. Литвин : „Київ наповнений чужоземними товарами, бо немає відомішого, коротшого й надійнішого шляху, ніж ця стародавня і загальновідома у всіх своїх звивинах дорога, що веде з чорноморського порту, тобто з м. Кафи через Таврійські ворота до Таванської переправи на Борисфені, а звідти через степи до Києва: по ній з Азії, Персії, Індії, Аравії, Сірії везуть на півн. у Москву, Псков, Новгород, Швецію, Данію дорогоцінне каміння, шовк і золоте ткання, ладан, фіміям, шафран, перець та ін. благовоння.“ („Торгівля на Україні...“) Транзитними пунктами торгівлі з країнами Сх. і Півд. були Кам’янець-Подільський, Володимир і Львів, К. яких перепродувало левантійські товари у Росію, Білорусь і на Зах.: до Польщі, Німеччини й ін. країн. Львів, Володимир, Луцьке і Кам’янець-Подільський були зв’язані із згаданими країнами двома гол. гостинцями : Тат. і Молд. З останнього купці діставалися більш безпечними морськими шляхами до Криму і до ринків Малої Азії та Близького Сх.

Етнічний склад К. України був досить різноманітним. Цьому сприяла та обставина, що іноземним колоністам серед ін. привілеїв надавалося право займатися торгівлею, а згодом вступати у Гільдії і цехи. Іноземні купці нерідко намагалися відокремити свій побут, мешкали ізольованими кварталами, мали відособлені торг. осередки, певні відмінності культури, зокрема вбрання. Напр., на базарному майдані Симферополя існували окремі торг. ряди для татар, „руських“, греків і вірменів. Помітна була і територіяльна льокалізація різноетнічних груп К. Вірменські купці відограли важливу ролю у госп. розвої зах. укр. обл. (Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьке та ін.), грец. у Ніжені і Прилуці і, як і італ., в півд. м. (Одеса, Маріюпіль, Теодосія), „шоти“ (шотландці) — на Волині. З входженням України у сферу загальноімперських порядків у сх. і півд. р-нах (Лівобережжя, Слобожанщина) зростає роля рос. К. (Харків, Суми, Путивль, Глухів та ін.).

Важливу ролю у розвитку торгівлі в Україні відогравали жид. купці, принаймні з часів Запор. Січі, де вони вільно пересувалися на терені „запор. вольностей“. З розвитком продуктивних сил і звільненням Півд. України, вони дедалі більше свою діяльність пов’язували з чорноморськими портами, де маштаби їх торг. операцій неухильно зростали. У зах. обл. багато жидів також були зайняті у торгівлі (29,4% — у Сх. Галичині і 33,0% на Волині за переписом 1900). Дискримінаційні заходи рос. самодержавства щодо жидів („смуга осілости“, ін. територіяльні обмеження) набагато менше торкнулися заможних жидів. Зокрема купцям І і II ґільдії дозволялося селитися у центр. р-нах Києва. Але в цілому перев. більшість серед К. України становили українці і динаміка їх чисельности дедалі більше зростала.

Зростання екон. значення К. знайшло відображення в ряді законоположень і статутів рос. уряду („Торговий статут“ 1667 та ін.). Значні пільги і привілеї К. дістало 1775 зі створенням у Росії привілейованого ґільдійського К. Законодавчим актом Катерина II — Жалованою грамотою містам 1785 — купецький стан був остаточно оформлений. Створення гільдійського К. було обумовлене намаганнями самодержавства зміцнити свої позиції у м., а також його фіскальними інтересами.

Наприкін. 18 — на поч. 19 в. К. об’єднувало як ґільдійську, так і сіль. і пром. буржуазію. В Україні протягом 1816 — 59 pp. ч. купців усіх гільдій збільшилося з 18,2 тис. до 104,4 тис. осіб. Одночасно з цим зростали суми їхніх капіталів, що поступово проникали майже в усі галузі пром-сти і сіль. госп-ва.

З метою відстоювання своїх інтересів купці об’єднувалися у різного роду проф. орг-ції, особливо на зах. укр. землях. 12.2. 1906 організовано у Львові з’їзд укр. купців, на якому рішено заснувати „Союз гал. і бук. купців“, який ухвалив ряд практичних постанов, однак оснувати купецьку орг-цію не вдалося. Щойно у 1923 у Львові створено Союз Укр. Купців і Промисловців, який мав 37 філій по м. Галичини і відстоював права укр. К. і підприємців перед поль. владою, влаштовував торг.-пром. виставки, видавав часописи („Торгівля і Промисли“) та ін.

К. мало значний вплив на розвиток не лише економіки, а й культури України. Можна згадати благодійну і меценатську діяльність підприємців, які виросли з середовища К.: Яхненків, Терещенків, Харитоненків, Зайцевих та ін.

Зі скасуванням кріпацтва в Росії були підірвані основи для існування К., мав місце поступовий занепад замкнутих купецьких станів (1898 р. ґільдії були практично ліквідовані), зростало сел. торг. підприємництво, відбувалася його трансформація у торг.-пром. корпорації.

Література: Січинський В. Чужинці про Україну. Прага 1942; Борис Є. Перед п’ятдесяти роками. Календар-Альманах Об’єднання Укр. Кан. Підприємців і Професіоналістів. Торонто-Монтреаль 1957; Дружинина Е. Южная Украина в 1800 — 25 гг. М. 1970; Несторович В. Укр. купці і промисловці в Зах. Україні 1920 — 1945. Торонто-Чікаґо 1977; Толочко П. Торговля Древнего Києва. Новое в археологии Києва. К. 1981; Торгівля на Україні. 14 — сер. 17 ст. Волинь і Наддніпрянщина. К. 1990; Гошко Ю. Промисли й торгівля в укр. Карпатах. К. 1991; Сидоренко О. Укр. землі у міжнар. торгівлі. К. 1992.

В. Наулко











Л


Лемківшина, див. Лемки.


Любачівський Мирослав Іван (* 24. 6. 1914), гр.-кат. діяч, митр. і кард. Укр. Кат. Церкви родом з Долини на Станиславівшині, Студіював теологію у Богословській Академії Львова, в Інсбруку (Австрія), у Сіоні (Швайцарія); докторат про літургію св. Василія В. (1941); згодом доповнював свої студії на Ґреґоріянумі у Римі. З 1947 у ЗДА у Стемфорді (Коннектікут), де навчав у Колеґії св. Василія, з 1951 свящ. у Клівленді (Огайо), а в 1968 духовником Семінарії св. Йосафата у Вашінґтоні, 1977 Колеґії св. Василія у Стемфорді. 1979 Л. був номінований архиєп. Філядельфійським і митр. Укр. Кат. Церкви в ЗДА. Того ж р. його на Синоді укр. кат. єп. призначено коадьютором з правами наслідства Верховного Архиєп. кард. Й. Сліпого. Після смерти останнього (1984) Л. став Львівським архиєп. і Гал. митр. У 1985 папа Іван Павло II номінував Л. кард.; як гол. Укр. Кат. Церкви він візитував своїх вірних у діяспорі, під його проводом відбувалися синоди в Римі в червні 1990 і лютому 1991. З березня 1991 Л. переїхав до свого пастирського престолу у Львові, беручи участь у відродженні Укр. Гр.-Кат. Церкви в Україні, відновлюючи деякі структури Церкви і організуючи нові епархії. Під його проводом відбувся синод Укр. Гр.-Кат. Церкви у травні 1992. Він же автор зб. проповідей і ін. творів різними мовами.








М


Магнетит, магнітний залізняк, мінерал, окис заліза FeFe2O4, має магнітні властивості, колір чорний, блиск напівметалевий. Родовища М. в Криворізькому і Кременчуцькому залізнорудних р-нах, як також Курська магнітна аномалія. М. — залізна руда, вміст заліза 46 — 50% і більше.


Матріярхат, суспільний лад, за якого влада належала жінці. За М. існувала материнська родина — група близьких родичів по материнській лінії. Родичами дитини вважалися мати, мати матері та їхні нащадки з жін. лінії, тобто діти матері, сестер та тіток. Кровний зв’язок дитини з батьком не визнавався. У багатьох народів М. передував патріярхатові, що визначається домінантною ролею чоловіка в родині та суспільстві.

Археологічні знахідки численних скульптур, які представляють жінок реалістично або символічно, свідчать про поширення культу жінки-матері на території України в добі неоліту (Трипільська культура в Центр. Україні, багато поселень на зах. України), що доводить існування М. на укр. землях. Пізніми відлуннями М. в укр. культурі деякі дослідники вважають особливу повагу до образу Божої Матері, яскраві, енерґійні жін. постаті у творах укр. фолкльору та літератури, а також важливе місце жін. образів русалки та відьми в укр. нар. демонології. У весільних укр. обрядах гол. ролю відограє мати молодого, а особливо молодої, тоді як роля батька цілком непомітна, що так само є свідченням високого становища жінки за доби М. На території України М. був поширений у V — III тисячоліттях до Хр.

Література: Рыбаков Б. Язычество древней Руси. М. 1981; Gimbutas M. The Goddesses and Gods of Old Europe, 6500 to 3500 BC: Myths and Cult Images. Берклей 1982.


Максим Задвірняк (1892 — 1930-і pp.), єп. УАПЦ родом з Поділля. Свящ. з 1915 в Іванківцях на Проскурівщині, єп. Проскурівської округи (1923 — 30). Заарештований у червні 1930, засланий на Соловки, де й помер.


Медичний персонал, у сучасній Україні до М. п. належать: працівники з вищою освітою: лікарі (в тому ч. лікарі стоматологи), провізори (фармацевти); працівники з сер. мед. освітою: мед. сестри, фельдшери, акушерки, ляборанти та техніки; працівники без спеціяльної освіти: санітари (санітарки).

Лікар — особа, що отримала вищу мед. освіту (в мед. ін-ті, ун-ті, або на мед. фак. ін. вищого навчального закладу — найчастіше це при ун-ті). В обов’язки лікаря входять надання кваліфікованої мед. допомоги населенню, проведення профілактичних заходів у боротьбі з недугами та смертністю.

Провізор (або фармацевт) — аптечний працівник вищої кваліфікації, який отримав вищу освіту в фармацевтичному ін-ті, або на фармацевтичному фак. мед. ін-ту.

Фельдшер — мед. працівник з сер. спеціяльною освітою, що має право працювати в якості помічника лікаря в лікувально-профілактичних та санітарно-протиепідемічних закладах або самостійно на фельдшерсько-акушерському пункті і фельдшерському здоровпункті. Він надає першу мед. та долікарняну допомогу, а також проводить профілактичну і санітарно-протиепідемічну роботу.

Підготова фельдшерів та ін. сер. мед. працівників здійснюється в спеціяльних сер. навчальних закладах — мед. училищах. Фельдшерів готують за спеціяльностями: фельдшер, фельдшер-акушер, санітарний фельдшер (помічник санітарного лікаря і епідеміолога), фельдшер-ляборант та ін.

Мед. сестра — особа, що закінчила мед. училище, школу або курси медсестер, фельдшерів з терміном навчання не менше 2 pp. Спеціялізація та удосконалення мед. сестер проводиться за багатьма спеціяльностями (гол. мед. сестра лікарні або поліклініки, операційна мед. сестра, мед. сестра станції і відділу переливання крови та ін.) і здійснюється на курсах (циклах) спеціялізації та удосконалення, а також в училищах для підвищення кваліфікації працівників з сер. мед. освітою.

Лаборант — в лабораторіях лікувально-профілактичних закладів працюють: ляборант з вищою мед. (лікар-ляборант), біол., хем. та фармацевтичною освітою; лаборант з сер. мед. спеціяльною освітою (фельдшер-ляборант) і ляборант без спеціяльної освіти з сер. заг. освітою, підготовлений на спеціяльних курсах або з мед. сестер (мед. ляборант).

Основними обов’язками лікаря-ляборанта є проведення лабораторних досліджень при діягностичному обстеженні хворих і лябораторному контролю за ефективністю лікування, при диспансерному та профілактичному спостереженні.

Фельдшер-ляборант і мед. ляборант працюють під керівництвом лікаря або самостійно. До їх обов’язків входить приймання та обробка спровадженого в лабораторію матеріялу, взяття крови для аналізи, приготування реактивів, виконання підготовчих етапів складних біохем., мікробіол. та ін. видів аналізів.

І. Солоненко


Металюрґійний завод ім. С. Орджонікідзе „Запоріжсталь“, підприємство чорної металюрґії у Запоріжжі. Будувався у 1930 — 33 pp. 1941 устаткування „З.“ було вивезене на схід, а зав. повністю зруйновано нім. армією під час війни. 1947 „З.“ було відбудовано. Основною продукцією „З.“ є гарячекатаний, холодний тонкий лист з вуглецевої, низьколегованої та легованої сталей, біла й чорна легована жерсть, нержавіючий полірований лист, металопласт, холодногнуті профілі, чавун, чавунні виливки.


Мінеральні джерела, див. Мінеральні води.


Міське управління, див. Міське самоврядування.


Мойза Хома, див. Барсук-Мойсеєв Хома.


Монументальне мистецтво, архітектурні та скульптурні монументи й пам’ятники на площах і вулицях, настінні розписи, мозаїки, вітражі в інтер’єрах та екстер’єрах споруд, розраховані не на індивідуальне, а масове сприйняття. Зразками М. м. є твори княжої доби, передусім мозаїки і фрески київ. св. Софії, знищеного Михайлівського Золотоверхого собору, Кирилівської церкви, фрески укр. майстрів на поль. землях 15 в. і пізніші розписи мурованих і дерев’яних церков, пам’ятники укр. держ. та культ. діячам, споруджені у 19 — 20 в. Цей термін стосується також сучасного настінного малярства, на відміну від малярства станкового, не зв’язаного зі стінами будов.


Мороз Валентин (* 1936), історик, політ. діяч, дисидент родом з Холонева, Горохівського р-ну на Волині. Після закінчення іст. студій у Львівському Ун-ті (1958) навчав у Луцькому й Івано-Франківському пед. ін-тах. Заарештований 1965 за поширення самвидаву, був засуджений наступного р. на 4 pp. ув’язнення у Владимирській тюрмі б. Москви і робочих таборах у Мордовії. Звільнений у 1969, він був знову арештований 1970 і засуджений на 9 pp. ув’язнення і 5 pp. заслання. На знак протесту проти несправедливого трактування у в’язниці, у липні 1974 він почав 5-місячний страйк голоду, чим звернув увагу на ситуацію в СССР серед світової опінії та створив могутній рух в обороні дисидентів серед українців на Зах. У 1976 М. переведено до Мордовських таборів, де він відмовився від сов. громадянства. Під час ув’язнення М. написав низку політ. есеїв, в яких розкривав сов. злочини, головно нищення всього українського. Ці есеї розповсюджено у самвидаві й видано на Зах.; серед них „Репортаж із заповідника ім. Берії“ (1968, англ. переклад 1974), „Серед снігів“ (1968, англ. 1971), „Бумеранг“ (1974, англ. 1974), „Есеї, листи і документи“ (1975), „Мойсей і Датан“(1978). Франц. мовою його твори появилися у Парижі п. н. „Chronique de la résistance“ (1977).

У квітні 1979 внаслідок домовлень між урядами ЗДА і СССР М. разом з ін. 4 дисидентами був вимінений за 2 сов. шпигунів і видворений до ЗДА. Згодом він переїхав до Торонта (Канада), де видавав ж. „Анабазіс“ і зорганізував власну радіопрограму. Через деякі скрайні погляди і поступування М. увійшов у конфлікт з великою частиною укр. спільноти. М. захистив дисертацію на тему „Етнонім Україна“ в УВУ, тут же він викладав у 1980-их pp. історію України. На Зах. він видав зб. своїх творів і промов (1980), як також лекції з історії України (1982). 1992 М. повернувся в Україну і викладає у вузах Львова.


Москва, гол. м. Росії, СССР і Рос. Федерації. У минулому центр удільного Моск. князівства (з другої пол. 13 в.), з 14 в. В. Моск. Князівства, з кін. 15 — поч. 16 в. столиця централізованої Моск. держави (1712 — 1918 столицею Рос. Імперії був Петербурґ), з 12.3.1918 М. — столиця РСФСР, з 30.12.1922 — СССР, а з грудня 1991 — Рос. Федерації. Важливий політ., екон., культ. і наук. центр; розташована у межиріччі Оки й Волги на p. M., на Сх.-евр. рівнині, в центрі евр. частини СССР. Вперше згадується М. 1147 як селище, засноване Юрієм Долгоруким.

Територія м. — 878,7 км², меш. (у тис.): 1784 — 217, 1871 — 602, 1897 — 1 039, 1917 2 017, 1926 — 2 026, 1939 — 4 599, 1959 — 6 117, 1970 — 7 172, 1979 — 8 122, 1989 — 8 967. Українців за переписом 1970 було: 184,9 тис, з чого мову своєї національности подали 68,8 тис, а рос. — 116 тис У М. і Підмосков’ї найбільша колонія українців у Рос. Федерації. За переписом 1989 у М. нараховувалося 252,7 тис українців, у Моск. обл. 185,4 тис, разом — 438,1 тис. (за офіц. даними всього в Рос. Федерації — 4 363 тис. українців). За неофіц. даними, у М. українців є бл. 1 мільйона, тобто 10% меш. М. становлять українці.

До 1648. Укр. культ.-осв.-церк. та політ. діячі почали з’являтися в М. майже зразу після розпаду Київ. Руси, зокрема, київ. митр. Петро (1306 — 26), родом з Волині, жив і працював у М., куди переніс остаточно митрополію 1322. З 1389 тут оселився київ. митр. Кипріян († 1406); ставши митр. моск., він виправляв церк. обряди, залишив дрібні твори і три послання з цінними інформаціями про церк. побут 14 — 15 в., похований в Успенському соборі моск. Кремлю; тоді ж, у 14 в., до М. перейшов з Лит. князівства кн. Д. Боброк-Волинський, родом з Волині, який одружився з сестрою Д. Донського і став воєначальником, відзначився у Куликовській битві (1380), а 1399 загинув у битві на р. Ворсклі між Витовтом Лит. і тат. полководцем Едигеєм. 1481 до М. утік один з керівників боротьби укр. кн. проти лит. панування Ф. Бельський († 1506), який вступив на військ. службу моск. В. кн. і відограв значну ролю у політ. житті Моск. держави. У М. почав працювати І. Федорович (Федоров), який тут, разом з П. Мстиславцем, заснував першу друкарню 1553, надрукував „Апостола“ (1564) й ін. літургічні кн., а 1566 втік до Литви і згодом на Україну. Вказуючи, звідки він прибув, його звали „друкар москвитин“. У моск. „Печатному дворі“ з 1586 працював укр. друкар і палітурник О. Радишевський, родом з Волині, правдоподібно перед тим працював у Острозькій друкарні, у М. 1606 видав Євангеліє, а 1610 — „Устав церковний“.

На поч. 17 в. укр. козаки разом з поль. військом кількакратно наступали на М., 1610 її захопили, але на короткий час. Знову 1618 гетьман П. Сагайдачний з 20-тисячним військом прийшов на допомогу королевичеві Володиславові IV, перемігши рос. військо під М., а 1620 Сагайдачний вислав посольство до царя Михайла Федоровича, пропонуючи йому свої послуги.

1648 — поч. 19 в. За доби коз. держави, за малими виїмками, в політ. ділянці М. виступала до 1712 як метрополія, яка втримувала в залежності країни, що попали в орбіту рос. держави, у тому ч. й Україну. Натомість на культ. відтинку ситуація була протилежна: культ. сили України опановували М., а наплив українців до столиці Росії виглядав на культ. інвазію.

Перший лист гетьмана Б. Хмельницького 18.6.1648 до моск. царя Олексія Михайловича був тільки пробним і лишився без наслідків. Пізніше до М. їздили посли і делеґації Гетьманської Держави. Вже 1653 був висланий до М. з інформаційною місією коз. отаман Кіндрат Бурляй. Укладення договору з царем довершило вислане до М. у березні 1654 укр. посольство на чолі з ген. суддею С. Богдановичем-Зарудним, до якого належали П. Тетеря, Г. Кирилович та багато ін. У дипломатичній місії до М. їздив 1654 київ. полк. А. Жда нович. Кількакратно як посол їздив до М. П. Забіла: 1654 — 55 як посланець І. Золотаренка і 1665 з гетьманом І. Брюховецьким. Також ген. обозний Ф. Коробка їздив до М., виконуючи дипломатичні доручення Б. (1657) і Ю. Хмельницьких, І. Виговського. І. Брюховецький 1665 започаткував подорожі укр. гетьманів до М. з чолобитними. Згодом царі викликали гетьманів до М., напр., І. Мазепу.

Зі збільшенням залежности України від Московщини М. стала місцем заслання чи навіть ув’язнення політ. діячів: І. Креховецький, діяч Хмельниччини, ген. суддя П. Тетері, був схоплений 1665 моск. військом і засланий до М.; гетьман П. Дорошенко за наказом рос. уряду був вивезений з України і 1677 — 79 жив у М., згодом і помер під М. (У драмі Л. Українки „Бояриня“ відтворена атмосфера життя українців і гетьмана Дорошенка у М.).

Дехто з співр. І. Мазепи був засланий і приневолений жити в М.: полтавський полк. Г. Герцик, що вийшов на еміґрацію, 1728 був схоплений і вивезений до М. Ген. суддя І. Чарниш, що виконував дипломатичні доручення І. Мазепи у М. (1699), 1725 — 28 жив і помер у М. В. Жураковський, ген. осавул (1710-24), який обстоював автономію України, був ув’язнений у Петербурзі, а згодом засланий до М. Прилуцький полк. Д. Горленко, співр. І. Мазепи, згодом розійшовся з П. Орликом і, 1715 повернувшися з еміґрації до Росії, до 1731 жив у М. І. Максимович, співр. Мазепи, а за П. Орлика ген. писар, 1715 повернувся з еміґрації на Україну і був депортований до М.; у 1722 — 26 pp. був наглядачем і бібліотекарем Моск. синодальної друкарні.

З 1712 столицею Рос. Імперії став Петербурґ.

Культ. зв’язки України з М. набрали на вазі у зв’язку з діяльністю діячів Києво-Могилянської Колеґії, згодом Академії. Уже 1640 митр. П. Могила звернувся до царя Михайла Федоровича з пропозицією заснувати у М. школу, в якій київ. вчителі могли б навчати дітей бояр і міщан по-грец. й по-слов. Однак відповіді не було. Згодом, 9 pp. пізніше, цар Олексій Михайлович звернувся до київ. митр. С. Косова з проханням надіслати до М. двох вчених-монахів, щоб перевірили літургічні кн. й переклали Біблію з грец. на слов. мову. Київ. Колеґія вислала 1649 до М. Є. Славинецького й А. Корецького-Сатановського, а згодом Д. Птицького. У М. Є. Славинецький прожив 26 pp. (1649 — 75) і визначився як перекладач (бл. 150 перекладів), педагог і лексикограф, автор 50 проповідей, посібників для вчителів, низки словників. 1653 він заснував у Чудовому манастирі першу у М. гр.-латинську школу і був її ректором. Є. Славинецький допомагав також патріярхові Никонові у ревізії літургічних кн. і обрядів.

Після Переяславського договору (1654) чим раз більше українців прибувало до М., вони зупинялися перев. на т. зв. „Малороссийском подворье“, у дільниці яку називали спрощено „Малоросєйка“ (сьогодні вул. Б. Хмельницького).

У другій пол. 17 в. було у М. 7 манастирів, в яких правили українці й білоруси. Українці мали значний вплив на культ. розвиток М.: допомогли патріярхові Никонові провести славнозвісну реформу рос. церкви, збагатили культ. життя столиці. Вихованець Києво-Могилянської Колеґії С. Полоцький, який прибув до М. 1664 як представник світської „київ. науки“, був основоположником рос. силабічної системи віршування. Полоцький був ініціятором створення у Спаському манастирі в М. Слов.-Гр.-Латинської Академії (1665) на взірець київ. Працю Полоцького у М. продовжив його учень С. Медведєв, який закріплював київ. вплив на моск. літературу; він також до 1688 керував Печатним двором. У 1680-91 pp. ігуменом Симоновського манастиря у М. був Г. Домецький, автор богословських трактатів укр. мовою, зміст яких розходився з поглядами рос. правос. церкви, тому він був у постійному конфлікті з церк. владою.

За Петра I перехід культ. діячів з Києва до М. збільшився: одних запрошувано, ін. їхали задля кар’єри, а ще ін. висилано примусово. Петро I забирав до М. найкращих діячів Києво-Могилянської Академії. У цій роботі йому допомагали визначні вчені, кол. проф. Київ. Академії, С. Яворський і Т. Прокопович. Яворський, як блюститель патріяршого престолу і през. Слов.-Гр.-Латинської Академії в М., з доручення царя висилав розпорядження київ. митр. В. Ясинському, який доручав управі Київ. Академії вислати до М. своїх проф.: Р. Краснопольського, Й. Туробойського, О. Соколовського, Г. Госкевича, А. Стресовського, М. Канського. Вони часто брали з собою студентів вищих кляс для доброго прикладу рос. студентам. За даними С. Смирнова у 1701 — 63 pp. з Київ. Академії прибуло до моск. 95 проф., з яких 18 були ректорами і 23 префектами. Як свідчить Смирнов: „...вони надали свою печать Академії М., свою ментальність і орієнтацію“. Серед визначних діячів Слов.-Гр.-Латинської Академії в М. були українці: Т. Лопатинський (ректор 1706 — 22), автор богословського трактату, чл. Синоду; І. Кульчицький, префект (1714 — 15), згодом визнаний святим за місійну працю серед народів Сибіру; Г. Бужинський, префект (1717 — 18), визначний проповідник і перекладач; Г. Вишневський, ректор (1722 — 28); В. Лящевський, ректор (1753 — 54), автор грец. граматики, якою довгий час користувалися у всіх духовних школах Росії; Я. Блоницький, автор грец.-слов. і слов.-греко-латинського словників; А. Могилянський, проф. 174143, проповідник, згодом київ. митр.; С. Калиновський, кол. префект Київ. Академії, 1734 — 36 був префектом і викладачем Моск. Академії. Теж префект Київ. Академії Г. Щербацький став 1754 префектом і проф. теології у Моск. Академії.

З другої пол. 18 в. ч. укр. проф. у М. меншає, бо тим часом зформувалися місц. кадри, а політика Катерини II не заохочувала українців на перехід до М.

Серед істориків, що навчалися чи працювали в М., були : М. Загоровський, автор „Топографического описання Харьковского наместничества“ (1787); Я. Маркович (1776 — 1804) навчався в моск. університетському пансіоні. М. Бантиш-Каменський у 1762 — 1814 pp. працював у архіві Колеґії закордонних справ у М. і згодом опублікував важливіші архівні матеріяли. Укр. правник С. Десницький, родом з Ніжена, навчався (1759 — 60), а згодом був проф. Моск. Ун-ту (1767 — 87), у своїх працях виступав проти кріпосного права. Філософ-ідеаліст С. Гамалія, родом з Полтавщини, вихованець Київ. Академії, з 1782 жив у М., перекладав з нім. філос. твори, у власних творах вимагав пом’якшення кріпацтва.

На відтинку медицини у М. працювало чимало випускників укр. шкіл: П. Погорецький (1740 — 80), випускник Київ. Академії, викладав у Медико-Хірургічній Школі в М., опрацьовував рос. мед. термінологію; І. Руцький закінчив Київ. Академію, відзначився у боротьбі з чумою, у 1782 — 86 був проф. Мед. школи у М.; Г. Мокренець, випускник Чернігівського духовного колеґіюму, був з 1787 викладачем хірургії мед.-хірургічної школи в М., гол. хірургом у моск. шпиталі (1790-1800); І. Андрієвський, родом з Чернігівщини, був проф. ветеринарії Моск. Ун-ту; Є. Мухін, родом з Харківщини, навчався у Харківському Колеґіюмі, згодом був проф. Моск. Медико-Хірургічної Академії (1808 — 18) та Моск. Ун-ту (1813 — 35), автор першого в Росії підручника з хірургії (1806); Й. Тихонович, киянин, студіював медицину в Моск. Ун-ті, а з 1813 деякий час викладав у тому ж ун-ті медицину.

У М. працювали відомі укр. архітекти: І. Зарудний, який учився у Київ. Колеґії, згодом працював у М. як архітект і різьбар, збудував башту Меншикова (170507), церкву архангела Гавриїла в М., наглядав за працею малярів й іконописців у Росії. За посередництвом Зарудного рос. архітектура набрала укр. форм і засобів. Укр. архітект М. Мосцепанов навчався у Петербурзі (у В. Баженова), а в 1766 — 73 працював у М., після чого повернувся на Україну. А. Меленський, визначний архітект Києва, представник клясицизму, був родом з М., де навчався у 1770-их pp.

Багато укр. мистців з різних ділянок працювали у М. Серед них: М. Карновський, родом з Чернігівщини, ґравер на міді, з 1697 у М., у 1701 — 10 працював знаменщиком при Печатному дворі; в його працях відображені укр. мотиви. Скульптор І. Мартос, родом з Чернігівщини, працював у меморіяльній пластиці, виконав надгробки у Донському манастирі, пам’ятник Мінінові і Пожарському (1804 — 18). Маляр А. Мокрицький, друг Т. Шевченка, з 1851 був проф. Моск. училища живопису, скульптури і архітектури. Маляр Р. Гадзевич, родом з Холмщини, у 1839 — 44 проф. іст. малярства у М.

Муз. і вокально-театральне укр. мистецтво прийшло до М. з церк. співом, з хорами, які набиралися на Україні для можновладців М. й Петербурґу, керували такими хорами укр. дириґенти й композитори. Й. Загвойський, вчитель церк. співу у Києві, був одним з перших дириґентів, якого 1656 вивезено до М. для керування хором. З відомих композиторів був М. Дилецький (Ділецький), родом з Києва, що деякий час жив у М. з 1679 і там написав семичастинну ред. твору „Ідея граматики мусикійської“ (1679). У моск. друкарстві працював знавець церк. співу С. Бишковський, там видав церк. нотні зб. (1772). Композитор А. Ведель деякий час (1787 — 90) перебував у М., там заснував хорову капелю. Музика і композитор Г. Рачинський, родом з Новгорода-Сіверського, у 1795 — 1805 був студентом а згодом учителем музики у Моск. Університетській Гімназії.

Вагомий вплив українців на розвиток рос. культури в М. того часу непокоїв місц., насамперед церк., консервативні кола, які переслідували укр. кн., що їх чумаки возили до М., також переслідували й манеру укр. нар. співу та церк. обрядів і проповідей, які запроваджували по моск. храмах укр. церк. діячі. Упередження доходило до того, що часто укр. свящ. і ченців на Московщині не вважали за охрищених і силоміць христили вдруге. М. охоче запрошувала на службу українців, але рішуче боролася проти будь-якого їхнього впливу на росіян. Одначе вплив був ґрунтовний і неминучий. Це сприяло тому, що наприкін. 18 — на поч. 19 в. ставлення рос. інтеліґенції до українців потеплішало: модними стали укр. нар. пісні, леґенди, укр. тематика почала ширитися в рос. літературі, щоправда, вводили її насамперед письм. укр. походження. Зокрема, одним з перших таких літераторів був В. Наріжний (Нарежний), родом з Полтавщини, представник укр. школи в рос. літературі поч. 19 в., пізніше М. Гоголь та багато ін.

Від поч. 19 в. до 1918. За укр. бездержавности і з занепадом Київ. Академії при кін. 18 в. та остаточною її ліквідацією (1817) значне ч. українців їздило на навчання до Моск. Ун-ту й ін. спеціялізованих шкіл, а згодом частина з них залишилася викладачами цих високих шкіл чи працювала в різних держ., адміністративних, культ. чи екон. установах чи підприємствах. На поч. 20 в. дійшло до орг. форм укр. життя в М., вона була одним з осередків укр. політ. життя. З 1820-их pp. М. стала осередком друкування важливих укр. вид., серед них „Малороссийские повести“ (1834) Г. Квітки-Основ’яненка.

У 19 в. у М. працювала низка визначних укр. вчених: істориків, філологів, етнографів. Історик і славіст Ю. Венелін (Гуца), родом з Закарпаття, у 1823 — 29 завершив навчання в Моск. Ун-ті, там працював і помер. Вихованцем Моск. Ун-ту був Г. Єсимонтовський, родом з Чернігівщини, автор „Описання Суражского уезда“ (1845). Автор „Истории Малороссии“ у 5 тт. (1842 — 43) і зб. поезій „Украинские мелодии“ (1831) М. Маркович навчався і деякий час працював у М. Відомий історик Києва М. Закревський у 1859 — 71 жив у М. Там і помер. Визначний історик, філолог, етнограф М. Максимович закінчив Моск. Ун-т (1823), згодом викладав у ньому (до 1834), а в 1850-их pp. довший час жив у М. Великої ваги мала публікація у М. 1827 його зб. „Малороссийские песни“ (яку М. Грушевський вважав поч. наук. українознавства) і 1834 „Украинские народные песни“. Ін. визначний україніст (історик, етнограф, славіст), О. Бодянський 1834 закінчив Моск. Ун-т, був проф. цього ж ун-ту (1842 — 68), секретарем моск. „Общества истории и древностей российских“ (з 1845), а також довголітнім ред. „Чтений в Императорском Обществе истории и древностей российских“ (1846 — 48, 1858 — 77), в яких публікував джерельні праці до іст. України. Заходами О. Бодянського появилася у М. зб. Я. Головацького „Народные песни Галицкой и Угорской Руси“ (1875). 1861 — 74 проф. Моск. Ун-ту був визначний укр. філософ П. Юркевич. З 1887 у М. перебував львівський історик москвофільського напряму В. Площанський. Деякий час (1897 — 1902) працював приват-доцентом Моск. Ун-ту Д. Яворницький. Тільки переїздом (1843, 1845, 1858) бував у М. Т. Шевченко.

У М. працювали фахівці різних ін. ділянок: А. Прокопович-Антонський, природознавець і педагог, родом з Чернігівщини, спочатку навчався у Київ. Академії, згодом у Моск. Ун-ті, був його ректором (1818 — 26); Р. Тимповський був з 1815 дир. Пед. Ін-ту, у своїх працях один з перших критично поставився до літопису Нестора; А. Альфонський, хірург, з 1823 проф., згодом ректор Моск. Ун-ту; антрополог В. Бензенгр, родом з Київщини, у 1830-их pp. навчався у М.; літературознавець В. Маслов (Маслій) з 1860-их pp. викладав історію в Строґановському училищі, був першим біографом Т. Шевченка; журналіст і археолог О. Гатцук, родом з Одеси, 1857 закінчив Моск. Ун-т, пізніше видавав масову ілюстровану газ. „Газ. А. Гатцука“ (1875 — 90) з багатьма ст. на укр. теми, видав у М. „Укр. абетку“ (1863) з ориґінальними ілюстраціями до окремих літер; педагог І. Деркач (Деркачов), родом з Херсонщини, навчався у Моск. Ун-ті (1856 — 59), згодом видав „Укр. граматику“ (1861) для потреб недільних шкіл на Україні; економіст-історик І. Миклашевський, родом з Чернігівщини, викладав у Сіль.-госп. академії (з 1887), був приват-доцентом Моск. Ун-ту (1894 — 95).

Укр. вчені, що здобули освіту в Моск. Ун-ті: славіст і літературознавець О. Котляревський (1857); І. Зеленів, проф. медицини Моск. Ун-ту (1910 — 18); В. Вернадський, природознавець, у 1898 — 1911 проф. Моск. Ун-ту; А. Кримський навчався в Моск. Ун-ті й у Лазаревському ін-ті сх. мов (1889 — 96), у 1898 — 1918 був проф. того ж ін-ту; фолкльорист і письм. М. Янчук закінчив Моск. Ун-т (1885), заснував Муз.-етногр. комісію в М., був ред. журн. „Этнографическое обозрение“ (1889 — 1916).

На катедрі зах.-евр. літератури Моск. Ун-ту з 1872 викладав М. Стороженко, автор ст. з укр. літератури.

Мистецтвознавець О. Новицький закінчив Моск. Ун-т (1887), згодом працював бібліотекарем Школи малярства, різьбарства і будівництва (1898 — 1918) і брав активну участь в житті укр. колонії в М.

Багато укр. співаків і акторів працювали в театрах, операх (особливо в приватній опері С. І. Зиміна) М., у філармонії та консерваторії працювали понад 200 українців. Серед них: І. Бутенко, оперовий співак-бас (1852 — 57); у Малому Театрі працював (1824 — 63) визначний актор М. Щепкін, приятель укр. письм., зокрема Т. Шевченка; деякий час працював у М. (1864 — 65) і там помер С. Гулак-Артемовський. Дещо пізніше у М. працювали : в оперному театрі С. Зиміна (1905 — 13) М. Донець; М. Дейша-Сіоницька, що походила з Чернігівщини, в 1891 — 1908 співала в опері, а згодом (1921 — 32) була проф. Моск. консерваторії; актор О. Загаров з Єлисаветграду працював у театрах М. в 1898 — 1904 і 1910 — 18 рр.; з 1915 П. Цесевич та І. Алчевський були солістами оперних театрів М.; співачка О. Степанова була солісткою Великого Театру (1912 — 44). Моск. консерваторію закінчив укр. композитор П. Сениця (1909), а з 1908 викладав у муз. закладах М.

Перші прояви організованости укр. життя у М. зв’язані з діяльністю студентів Моск. Ун-ту. Цьому сприяла активна діяльність визначних укр. проф. Ч. укр. студентів у М. постійно зростало, і 1908 зі всіх студентських орг-цій Укр. Студентська Громада в М. була найчисленніша: 250 чл. У 1810-60 pp. річно в М. студіювало 15 — 20 укр. студентів; більшість з них отримувала приватні стипендії. У 1860-их pp. ч. укр. студентів збільшилося, дійшовши до 63 у 1865. З кін. 1850-их pp. постали студентські „земляцтва“, що мали за мету самодопомогу і культ. діяльність. У 1859 — 66 існувала нелеґально-конспіративна Укр. Студентська Громада (в офіц. документах її називали „малороссийская община“), яка мала свій статут і бібліотеку. Серед лідерів Громади були Ф. Волховський з Ніженщини, І. Силич з Чернігівщини, М. Шугуров (Чернігівщина), В. Родзянко (Полтавщина), П. Капніст, внук В. Капніста, І. Деркач, М. Лазаревський, І. Рогович, з 1872 приват-доцент Моск. Ун-ту. За сепаратистичні тенденції Укр. Студентська Громада була ліквідована, а 52 її чл. визнані „неблагонадійними“. Удруге Укр. Студентську Громаду засновано 1898 (співзасновником її був бібліограф В. Дорошенко, що жив у М. у 1898 — 1906), яка до 1905 діяла конспіративно, пізніше леґально. У 1912 її гол. був М. Ковалевський, діяч соц.-рев. Щорічно укр. студенти в М. відзначали річниці Т. Шевченка.

На поч. 20 в., особливо після революції в Росії 1905, укр. життя у М. пожвавішало і почало набирати також політ. характеру. Під час столипінської реакції багато укр. інтеліґентів втікало з України до Росії, у тому ч. й до М. На поч. 1910-их pp. у М. було вже 18 000 українців.

1909 заходами С. Хвостова, Г. Козловського, І. Алчевського, Н. Нежданова, М. Донця й ін. створено „Укр. Муз.-Драматичну Громаду“, згодом зареєстровану як „Кобзар“; керівниками були С. Хвостов та І. Алчевський; 1914 цей гурток був заборонений владою.

Укр. вчені М. брали участь також в „Обществе Славянской Культуры“, очоленому акад. Ф. Коршем, маючи в ньому укр. секцію. Там виступали : В. Пічета, Б. Кістяковський, М. Янчук, О. Саліковський, С. Петлюра.

Важливою подією в житті укр. колонії в М. було відзначення 50-річчя з дня смерти Т. Шевченка 1911. Це відзначення набрало то більшого розголосу, що саме тоді воно було заборонене в Києві. З цієї нагоди була влаштована під керівництвом О. Новицького виставка, присвячена ювілеєві Т. Шевченка у Моск. школі живопису, скульптури і будівництва; урочисте засідання в актовому залі Моск. Ун-ту з доповідями Ф. Корша, О. Новицького, А. Кримського, В. Пічети; заг. святкування в літ.-мист. гуртку з промовами Ф. Корша, Л. Яновської; вистава частин п’єси „Назар Стодоля“ і опери „Катерина“. Багато моск. газ. відгукнулися на цю подію прихильними ст. Матеріяли цього святкування були видані у М. 1912: „Сборник, посвященный памяти Т. Г. Шевченко“, укр. і рос. мовами. Так само готувалося відзначення 100-річчя з дня народження Т. Шевченка, однак, коли прийшла заборона ювілею на Україні, моск. комітет, з солідарности, відмовився святкувати річницю в М.

Під час першої революції у М. появлявся перший у Росії укр. ілюстрований тижневик „Зоря“ (1906).

У М. працювала низка укр. журналістів у рос. пресі: К. Даниленко („Русское Слово“), А. Бондаренко, Г. Козловський („Столичная Молва“), О. Саліковський („Русские Ведомости“), В. Гиляровський, М. Левицький, В. Панченко.

У 1912 — 17 у М. появлявся щомісячний наук.-літ. і гром.-політ. ж. „Украинская Жизнь“, рос. мовою, розрахований на те, щоб знайомити рос. громадськість з проблемами України. Фактичними ред. були С. Петлюра, який жив у М. з 1909, й О. Саліковський, а формальним Я. Шеремецінський. У ж. брали участь укр. діячі не тільки М., але й України. Серед них М. Сумцов, А. Кримський, В. Винниченко, який жив тоді в М. нелеґально, Д. Донцов, М. Грушевський, який мешкав у М. під наглядом поліції, С. Єфремов, Б. Кістяковський; а також Ф. Корш, М. Ґорький, А. Луначарський, П. Струве. У М. появилися два томи „Укр. Наук. Зб.“, три зб. віршів (1906) і зб. „Драматичні твори“.

За першої світової війни у М. появлявся за ред. В. Винниченка літ.-гром. тижневик „Промінь“ (1916 — 17), серед співр. якого були: О. Лотоцький, О. Олесь, О. Саліковський, Л. Абрамович, М. Грушевський, С. Єфремов, П. Стебницький, Д. Дорошенко, П. Тичина, М. Філянський, Г. Чупринка. Довкруги місц. співр. „Украинской Жизни“ і „Променя“ гуртувалося укр. політ. життя М. Тут існувала з 1908 громада Т-ва Укр. Поступовців (ТУП), якого неофіц. органом саме й була „Украинская Жизнь“.

З поч. лютневої революції 1917 українці в М. видали спільну декларацію Союзу укр. федералістів, Моск. комітету укр. соціялістів, ред. „Украинской Жизни“ і „Променя“ та укр. секції Т-ва Слов. Культури, в якій домагалися заведення укр. мови в держ., адміністративних і суд. установах, навчання рідною мовою, територіяльного комплектування війська. У кін. травня 1917 в М. засновано „Укр. Раду“ на чолі з О. Саліковським, чл.: А. Приходько (соц.-рев.), А. Хруцький (автономіст-федераліст), А. Павлюк (представник Холмщини). До Укр. Центр. Ради 21. 4.1917 були обрані від М.: Микола Шраг і П. Сікора.

Після 1918. Після встановлення больш. влади в Росії і перенесення столиці до М. (12. 3. 1918) для нормалізації укр.-рос. відносин укр. уряд висилав до М. своїх представників. Спочатку Укр. Держава призначила на посаду ген. консула у М. О. Кривцова, а радником при ньому П. Забілу. Згодом Директорія вислала до М. на поч. 1919 Надзвичайну дипломатичну місію УНР для переговорів з сов. урядом, очолену С. Мазуренком. Ці заходи не мали успіху, бо Сов. Росія збройно встановила на Україні свою владу у формі УССР. Тепер М. знову стала центром-метрополією імперії, в якій концентрувалося політ., екон., культ. життя не тільки Росії (РСФСР), але й всіх підбитих народів, включно з Україною. Через всесоюзні мін-ва, а ще більше через централізовану КПСС у М. вирішувалися основні напрями для сов. України. Різні держ. представництва УССР у М. від самого поч. існування сов. влади на Україні були на службі рос. імперії й працювали на шкоду укр. народові. До кін. 1922 повноважний представник уряду УССР у М. мав дипломатичну місію, згодом його місце посіло Укр. постійне представництво.

Майже символічно перші два з’їзди КП(б)У відбулися не на Україні, а в М.: перший — 5-12.7.1918, другий — 17-20.10.1918.

У 1920-их pp. укр. колонія в М. продовжувала свою діяльність на культ. відтинку. Укр. клюб ім. Шевченка влаштовував літ. вечори з диспутами, шевченківські свята тощо.

1924 у М. з філіями у РСФСР постала укр. спілка письм. „Село і місто“ („СІМ“), до якої належали В. Гадзінський, К. Буревій, Г. Коляда. При ньому діяло в-во, яке видало низку кн.: „УСРР“, „Айнштайн“, „Земля“ (1925), „Заклик Червоного Ренесансу“ (1926) В. Гадзінського; „До питання ліквідації неписьменности“ А. Гарасевича; „Вибрані вірші й поеми“ (1926) Г. Коляди; твори Т. Шевченка у двох тт.; видавало ж. „Неоліф“. 1927 „СІМ“ ліквідовано.

У в-ві „Грань“ у М. появився 1918 і 1922 „Запретный ‘Кобзарь’“, укладений рос. перекладачем творів Т. Шевченка І. Бєлоусовим.

Як завжди, у М. працювала низка укр. учених різних ділянок. У літературознавстві М. Ґудзій, з 1922 до 1965 проф. Моск. Ун-ту, з 1945 д. чл. АН УРСР; С. Богуславський, проф. Моск. Ун-ту; М. Зозуля, з 1937 викладач укр. літератури в Моск. Ун-ті; у 1925 — 72 працював у М. шевченкознавець О. Дейч, що закінчив Київ. Ун-т (1917), автор розвідок про І. Франка, Л. Українку, М. Куліша; у 1950-83 працював у Моск. Ун-ті франкознавець М. Пархоменко; літературознавець М. Алексєєв († 1981), родом з Києва, д. чл. АН СРСР (1958). У 1933 — 53 у М. працював музикознавець-етнограф, проф. Моск. консерваторії К. Квітка. Проф. різних високих шкіл у М. в 1922 — 45 працював видатний економіст П. Лященко. Проф. Моск. Ун-ту з 1924 був хірург М. Бурденко, там працював невропатолог Є. Вендерович, дир. Ін-ту мікробіології з 1939 був Б. Ісаченко, чл. АН УРСР (з 1945) і АН СРСР (з 1946). У М. працювали металюрґ Г. Кащенко, геолог В. Лучицький, який був проф. Моск. гірничої академії і геолого-розвідувального ін-ту (1923 — 45), д. чл. АН УРСР з 1945, у 1934 — 39 pp. фізик-хемік В. Кістяковський, з 1928 ґрунтознавець родом з Басарабії К. Ґедройц.

У 1932 — 34 діяв у М. Держ. укр. театр РСФСР, керівником якого була Г. Бегічева, кол. асистент режисера з „Березоля“. Після усунення з „Березоля“ (1933) Л. Курбас деякий час працював в укр. театрі М., а також у Моск. жид. театрі. Як і Л. Курбас, у М. після примусового виїзду з України був заарештований М. Зеров.

У Великому театрі СРСР виступали вихованці укр. театрів і консерваторій: М. Микиша (1922 — 31), І. Козловський (1926 — 54), О. Бишевська (з 1934), А. Іванов (з 1950), А. Шпіллер, І. і Л. Масленникови, Г. Олійниченко, В. Борисенко, Б. Руденко (з 1973, з 1977 викладач Моск. консерваторії), С. Коркошко, Є. Нестеренко, О. Голобородько.

У М. ґастролювали Київ. театр ім. І. Франка (з 1926), Львівський ім. М. Заньковецької (з 1936), Харківський ім. Т. Шевченка (з 1939), Київ. ім. Л. Українки (з 1948), а також ін. укр. театри.

Режисер Камерного театру О. Таїров (родом з Ромна) ставив п’єси Ю. Яновського, О. Корнійчука, Л. Первомайського, зокрема вперше (1931) поставив „Патетичну сонату“ М. Куліша.

Під час репресій на Україні у 1930-50-их pp. до М. втікало чимало укр. гром., культ., наук. і мист. діячів, ін. примусово туди засилали. Серед них поети А. Чужий (футурист), Ю. Ілліна, С. Буняк, які пишуть укр. мовою, а рос. — І. Стаднюк, родом з Вінничини (автор роману „Люди не ангели“, 1962).

За другої світової війни у М. перебували О. Корнійчук, П. Тичина, О. Довженко, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Смолич, А. Малишко; там тоді засновано „Укрвидав“ для книжкових і періодичних вид., призначених для фронту. 1940 на Старому Арбаті відкрито книгарню „Укр. книга“, в якій виступали укр. письм.

З 1936 у М. влаштовувано декади, а з 1970-их pp. дні укр. мистецтва і літератури, на яких всупереч дійсності говорилося про розквіт укр. культури і вихвалялася укр.-рос. дружба. Також у М. звичайно відзначаються ювілеї укр. клясиків: Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, О. Довженка.

У М. працювали режисери Л. Танюк, Р. Віктюк; були примушені працювати кінорежисери: О. Довженко (там і похований 1956), І. Савченко; там працює кінорежисер і актор С. Бондарчук.

У М. закінчили Літ. Ін-т ім. М. Ґорького Ліна Костенко (1956), П. Мовчан, Г. Тютюнник. Вищі сценарні курси закінчили І. Драч, М. Вінграновський, Л. Череватенко.

У 1960-их pp. укр. життя в М. пожвавішало. Укр. студенти розвинули активну діяльність, їм допомагав кол. політ. в’язень, письм. М. Кутинський (1890 — 1974), автор довідника „Некрополь України“ (з 1990 друкується в ж. „Дніпро“). 1961 і 1964 у М. відбулися наук. сесії, присвячені річницям Т. Шевченка.

За переслідувань на Україні в добу Брежнєва-Щербицького до М. прибували нові укр. діячі. Серед них і кол. перший секретар КПУ — П. Шелест.

За т. зв. перебудови, з 1988 укр. життя М. почало набирати конкретних форм: віруючі й духовенство виступали на оборону свободи Укр. Кат. й Автокефальної Правос. Церков. Заходами місц. діячів (А. Сірий, О. Іванченко, В. Любунь, С. Гнідіна, І. Мовчан, І. Шишов, Е. Дейч) 1988 створено Укр. т-во „Славутич“, гол. якого став космонавт П. Попович, заступником режисер Л. Танюк. Активізувався клюб при міськ. комсомолові, в якому брали участь П. Жовнеренко, В. Мартинюк. З 1989 у М. діє осередок Укр. Гельсінської Спілки з участю О. Горбатюка, А. Доценка, М. Муратова. Філію Руху очолює Є. Сярий. З того ж р. появляється як орган УНВІС за ред. С. Мацка ж. „Украинский Вопрос“.

У сучасній М. діють: Бібліотека ім. Т. Шевченка, Бібліотека ім. Л. Українки, поставлено пам’ятник Т. Шевченкові (1964, скульптори М. Грицюк, Ю. Синькевич, А. Фуженко), є бульвар його ім., вул. Л. Українки, „Украинская улица“, метро „Киевская“, постійне представництво УРСР (вул. Станіславського).

23-25.10.1993 у М. відбувся перший Конґрес українців Росії, на якому було засновано Об’єднання українців у Росії (гол. О. Руденко-Десняк); сьогодні у Росії перебуває за приблизною оцінкою понад 10 млн українців.

В укр. публіцистиці часто вживається назва М. в розумінні — Московщина, Росія.

Література: Смирнов С. История Московской славяно-греко-латинской академии. М. 1855; Петлюра С. Сборник. Издание Комитета по устройству чествования памяти Шевченко в Москве. „Украинская Жизнь“, 3, 1912; Хвостов С. Из жизни украинской колонки в Москве. Приготовление к празднованию юбилея Шевченко. „Украинская Жизнь“, 1, 1914; Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь, т. І. Казань 1914, reprinting The Hague-Paris 1968; Козловський Г. З життя укр. колонії в Москві в 1900-их pp. Зб. З минулого, т. І. В. 1938; Дорошенко В. Укр. Студентська Громада в Москві. Зб. З минулого, т. II. В. 1939; Дорошкевич О. Укр. культура в двох столицях Росії. К. 1945; МХАТ і укр. театральна культура, зб. К. 1949; Богуславська З. Драматург і театр. П’єси О. Корнійчука на сценах моск. театрів. К. 1961; Шерех Ю. Москва, Маросєйка. В кн. Не для дітей. Літературно-критичні ст. і есеї. Нью-Йорк 1964; Зозуля М. Тарас Шевченко в Москві. В кн. Наука і культура. К. 1974; Стовба О. Укр. Студентська Громада в Москві 1860-их pp. Зб. на пошану проф. д-ра О. Оглоблина. Нью-Йорк 1977; Шишов І. Моск. береги Славутича. „Прапор“, 8, 1989; Грушевський О., Кутковець Т. Українці в Росії. М. 1992.

І. Шишов, А. Жуковський


Мохи, лисостеблові мохи, бріопсиди (Bryopsida, або Musci), кляса рослин відділу мохоподібних. Багаторічні, рідше однорічні рослини, здебільшого дрібні (від 1 мм до кількох см висоти, а то й більше). Зростають перев. на вологих місцях, болотах; суцільний моховий покрив зумовлює мохоохоронне значення його в житті лісу. Відограють певну ролю у ґрунтоутворювальному процесі. Відомо бл. 14 500 видів. На Україні бл. 600 видів. В межах кляси відрізняють три підкляси: сфагнові (Sphagnidae), андреєві (Andreaeidae) та брієві М. (Bryidae).


Музика, за княжої доби розвивалася трьома різними течіями. Першим було музикування на дворах кн. і бояр. При княжих дворах були цілі гурти музик, місц. і іноземних, які виступали під час свят і бенкетів, прославляючи кн. і розважаючи гостей. Мандрівні музики й актори, т. зв. скоморохи, розвеселяли своїх слухачів співом, грою на інструментах і різними акробатичними вправами. Як свідчать записи в літописах та ін. матеріяли, зокрема фрески з 11 в. на стінах київ. Софійського собору, в тогочасній Україні були в ужитку різні інструменти: струнні гусли, металеві й дерев’яні труби, також дерев’яні дудки, бубни і літаври. З уведенням християнства в Україні почала розвиватися церк. М. Її перші зразки й виконавці походили з Візантії й Болгарії. Прийшлі музики були першими керівниками місц. хорів і вчителями. Проте зі зростом місц. знавців, як і виконавців церк. співу, почали виявлятися місц. впливи. З другої пол. 11 в. центром розвитку церк. М. став Києво-Печерський манастир. Основні прикмети тогочасного церк. співу були: спів а капеля, тобто без участи інструментів і послідовно дотримане одноголосся, тобто монофонія. Для запису мелодій вживано безлінійну нотацію, звану „знаменною“, знаки якої вписувано над текстом богослуження. Ін. типу безлінійною нотацією була „кондакарна“ нотація, яку вживали для запису церк. співів, т. зв. кондаків.

Третьою течією, першоджерела якої сягали давніх передхрист. часів, була нар. М. Вона супроводила всі важливіші прояви в житті людей. У ній віддзеркалилися духові прикмети й основи світогляду укр. народу. Важливе місце мали пісні, зв’язані з щорічними календарними змінами: новорічні колядки і щедрівки, багатий цикл весняних пісень, „русалії“, зв’язані зі звичаєм плетіння вінків, пісні на свято Купала та ін. Великі групи становили родиннопобутові пісні, любовні й іст.

На розвиток М. 15 — 17 вв. вирішальний вплив мали церк. братства. Особливо активну церк.-осв. працю виявляли братства у Львові, Перемишлі, Острозі, Луцькому й Києві, проте сітка братств була поширена по всій укр. землі. Братства засновували школи, в яких церк. спів і наука муз. грамоти мали важливе місце. Визначною новацією було введення багатоголосового співу, званого „партесним“ (від лат. partes). На зміну давній безлінійній нотації прийшла п’ятилінійна, звана „київ. знам’ям“. Повним збором теоретичних засад, на які спиралася партесна М., була „Граматика музикальна“ музикознавця і композитора М. Дилецького, написана 1675. Ця багато разів переписувана і перевидавана праця була у 17 та 18 вв. одною з муз. теоретичних праць, вживаних на всьому Сході Европи. Улюбленою формою того часу був „партесний концерт“: одночастинна хорова композиція а капеля, написана до духовного тексту. В її основі було чергування окремих груп хору і його tutti. Прикметне те, що ці твори були написані для 4-ох, 8-ох, а то й більше голосів. У двох списках („Реєстрах“) нот, які були власністю Львівського братства, 1697 записано 398 творів укр. композиторів, призначених для трьох і більше, до дванадцятьох голосів. Найбільше ч. творів (120) було призначене на 8 голосів, що свідчить про високий виконавський рівень хорового співу в Україні.

При кін. 17 і протягом 18 в. важливу ролю у плеканні М. виконувала Київ. Академія. При Академії існувала оркестра, склад якої доходив до 100 музик, а 300-членний хор Академії стояв на високому мист. рівні. 18 в. був добою появи перших нотодруків: 1707 появилися зб. церк. творів „Ірмологіон“, 1791 зб. рел.-популярних пісень, кантів і псальмів п. н. „Богогласннк“. За того ж часу, більше ніж раніше, затіснилися зв’язки з муз. культурою Зах. Европи. По дворах вельмож поставали муз. ансамблі, а то й цілі оркестри, які виконували твори зах.-евр. композиторів. Одним з найпомітніших центрів був двір гетьмана К. Розумовського, син якого Андрій, проживаючи у Відні, став згодом одним з добродіїв Л. Бетговена. У другій пол. 18 в. у творчості композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського та А. Веделя важливе місце здобув хоровий духовний концерт. Як і за попередньої доби, цей концерт був виключно вокальний, проте від партесного відрізнявся тим, що складався з кількох замкнених частин, крім того, вводив чергування сольових виступів з повним хором.

Неґативний вплив на муз. життя України 17 — 19 вв. мав відплив талановитих і школених музик у Московщину. Рік-річно моск. емісари забирали з укр. хорів найкращих співаків і вивозили у хорову капелю при царському дворі. Крім того, укр. співаків забирали до різних церк. хорів у Московщині. Цей процес, що почався у сер. 17 в. тривав цілі 18 і 19 вв., аж до розвалу Рос. Імперії.

Приналежність Галичини до Австро-Угор. монархії мала позитивний вплив на розвиток тамошнього муз. життя. Ф. К. Моцарт (син) багато pp. працював у Львові як піяніст, дириґент і вчитель. Центром муз. життя стало м., положене на зах. кін. укр. території — Перемишль. При організованому там хорі (1829) і муз. школі виросли композитори і муз. діячі М. Вербицький та І. Лаврівський, які дали поч. „перемиській школі“. Їх слідами пішли В. Матюк, І. Воробкевич, А. Вахнянин та ін. Майже одночасно з постанням нац. муз. шкіл поль., чес., рос., норв. та ін. зформувався в другій пол. 19 в. нац. напрям в укр. М. Його основоположник визначний композитор М. Лисенко (1842 — 1912) спричинився передусім до збирацької і дослідної праці над укр. нар. піснями. Окрему увагу він звернув на старовинні іст. думи. У своїй багатій і різноманітній творчості Лисенко клав натиск на окремішність елементів укр. нар. М. Свою діяльність як композитор, учитель, піяніст, дириґент і фолкльорист Лисенко розвивав у вкрай несприятливих умовах. Рос. урядові кола робили перешкоди усяким проявам культ. життя України, доходячи (1876) аж до заборони друку нот з текстом, писаним укр. мовою. Одночасно з М. Лисенком діяльні були С. Гулак-Артемовський, автор незвичайно популярної опери „Запорожець за Дунаєм“; композитор і етномузиколог П. Сокальський; М. Колачевський, автор Симфонії а-моль, камерних та фортепіянових творів; М. Аркас, автор опери „Катерина“. Наслідком діяльности Лисенка було значне пожвавлення муз. життя України. Його працю успішно продовжували у перших декадах 20 в. К. Стеценко, М. Леонтович, Б. Підгорецький, О. Кошиць, Я. Степовий, П. Сениця та ін.

Вплив М. Лисенка позначився і на муз. житті Зах. Укр. Земель: з одного боку, на пожвавленні того життя і збагаченні його творами репертуару тамошніх хорів, з другого — на творчості таких композиторів, як Ф. Колесса, О. Нижанківський, Д. Січинський, Г. Топольницький. Переломове значення для цих земель мала багатогранна і довголітня-діяльність визначного композитора, музикознавця, фолкльориста і вчителя С. Людкевича (1879 — 1979).

Нові тенденції проявилися в М. вже у перших декадах 20 в. Ними було передусім встановлення засади професіоналізму в усіх ділянках муз. культури: композиторській, виконавчій і пед. У композиторській творчості виявилося перенесення центру ваги з вокальної М. на інструментальну, саме на фортепіянову, камерну й оркестрову. Творчість на полі церк. М. значно зменшилася. Натомість посилилося зацікавлення новітніми течіями в евр. М. На полі композиторської творчости з’явилися численні виразні індивідуальності: Л. Ревуцький, Е. Лятошинський, В. Барвінський, В. Косенко, В. Костенко, П. Козацький, М. Вериківський, Б. Яновський, А. Штогаренко, Н. Нижанківський, З. Лисько, М. Колесса, Р. Сімович. У сер. 20 в. композитори К. Данькевич, Ю. Мейтус, Г. Майборода, А. Кос-Анатольський, Г. Жуковський, В. Кирейко. Поруч з плеканням ін. галузей творчости, вони присвятили особливу увагу муз. театрові у його різних можливостях, а передусім опері.

За 1930 — 50-их pp. на укр. житті укр. земель під сов. владою неґативно відбилася політика режиму на полі мистецтва; передусім щораз більше відмежування від зовн. світу, гостро тавровані були новітні течії зах. М. під назвою „формалізму“. Однією з основ політики ком. партії на полі М. був принцип „народности“. Обов’язком композиторів було висловлюватися мовою приступною для найширших кіл слухачів. Це вело до обмеження і збіднення засобів вислову. Запровадження обов’язкової засади „соцреалізму“ означала на ділі звуження ролі М. до партійно-пропаґандивних цілей. Це позначилося не тільки на доборі тем опер і балетів, але й у постанні численних симфонічних поем, симфоній і навіть творів камерної М., присвячених революції 1917, ком. партії чи окремим особам і подіям з її історії. Усякі прояви вільнішого підходу до композиторської праці наражалися на гостру партійну критику. Яскравим прикладом на це була критика визначного композитора Б. Лятошинського (1894 — 1968); його Третя симфонія була гостро скритикована (1951). Композитор був примушений переробити свій твір, особливо цілком змінити характер фіналу симфонії.

1960-і pp. принесли деяке полегшення ідеологічного тиску. Це дало можливість появи цілої групи молодих композиторів, які почали користуватися найбільш модерними засобами вислову. Чл. цієї групи, що мала назву „київ. аванґарду“, були Л. Грабовський, В. Сильвестров, В. Годзяцький, В. Загорцев, В. Губа. Поява цієї групи та її творчість збудили зацікавлення за кордоном, зокрема в Америці. Своєрідну синтезу традиційного з новітнім виявляють композитори М. Скорик, Л. Дичко, а з-поміж молодших Є. Станковий, І. Карабиць та ін.

Після першої світової війни доволі жваву вчительську і концертну діяльність розвинули в ЗДА і Канаді композитори М. Гайворонський, Р. Придаткевич, О. Кошиць, П. Печеніга-Углицький. З кін. 40-их — на поч. 50-их pp. включилися до праці на цих теренах А. Рудницький, В. Грудин, М. Фоменко, Ю. Фіяла, І. Соневицький, В. Балей.

Література: Грінченко М. Історія укр. музики. К. 1922; Кудрик Б. Огляд історії укр. церк. музики. Л. 1937; Барвінський В. Огляд історії укр. музики. В кн. Історія укр. культури. Л. 1937; Wytwycky V. Music. В кн. Ukrainian Arts. Нью-Йорк 1952; Довженко В. Нариси з історії укр. радянської музики. Частина 1. К. 1957, частина 2. К. 1967; Рудницький А. Укр. музика — іст.-критичний огляд. Мюнхен 1963; Архімович Л., Каришева Т., Шеффер Т., Шреєр-Ткаченко О. Нариси з історії укр. музики. I — II. К. 1964; Шреєр-Ткаченко О. (ред.) Історія укр. дожовтневої музики. К. 1969; Історія укр. музики. К. 1980; Гордійчук М. та ін. (ред.) Історія укр. музики в шести томах. К. 1989.

В. Витвицький


Музичні інститути, вищі навчальні заклади в Україні, які дають фахову муз. освіту. У 15 — 16 вв. осередками муз. освіти були Братські школи у Києві, Острозі, Львові та ін. м. У другій пол. 17 в. центром муз. освіти стала Києво-Могилянська Академія, у 18 в. відкрито муз. школи у Глухові та Києві. Низку муз. училищ та приватних муз. шкіл було створено у великих містах України у 19 в. 1854 засновано консерваторію у Львові, 1913 — у Києві й Одесі, 1917 — у Харкові. У наш час, крім згаданих навчальних закладів, функціонують Донецький муз.-пед. ін-т, Київ. ін-т культури, у них завершують муз. освіту юнаки й дівчата після закінчення муз. шкіл або муз. чи муз.-пед. училищ. Див. також Музика.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.