[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 1017-1029.]

Попередня     Головна     Наступна





Київська Академія, див. Києво-Могилянська Академія.


Київська Археографічна Комісія («Временная Комиссия для разбора древних актов»), утворена за ініціятивою М. Максимовича 1843 p., існувала до 1917 р. як урядова установа при київ. генерал-губернаторстві. Завданням К. А. К. було збирати, опрацьовувати й публікувати актовий та документальний матеріял, гол. з іст. Правобережної України, який, на думку уряду, міг би обґрунтувати рос. політ. інтереси на цьому терені супроти Польщі. Але з самого поч. участь у праці укр. культ. та гром. діячів (М. Максимович, М Іванишів, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Судієнко, М. Ріґельман та ін.) скерувала діяльність К. А. К. в бік поважних іст. та археологічних дослідів. У К. А. К. працювали згодом такі визначні вчені, як В. Антонович, М. Владимирський-Буданов, С. Голубєв, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, І. Каманін, В. Кордт, О. Левицький, Н. Молчановський, А. і М. Стороженки, С. Терновський, В. Щербина та ін. К. А. К. видала низку важливих матеріялів до укр. історії, археології, палеографії, картографії тощо, зокрема «Древности Юго-Западного Края» (3 зошити), «Памятники» (4 тт.), величезний «Архив Юго-Западной России», видання коз. літописів, «Материалы» до іст. картографії (2 тт.), «Палеографический Изборник», «Сборник материалов для исторической топографии Києва», «Сборник материалов по истории Юго-Западной России» (2 тт.) та ін. 1921 p. K. А. П. була приєднана до УАН. Див. також Археографія.

О. О.


Київська Астрономічна Обсерваторія, див. Астрономія.


Київська Братська Школа, одна з найвизначніших братських шкіл, яку заснувало Київ. Богоявленське братство бл. 1615 р. У цій школі навчали граматики, реторики, початків філософії та богословія, грец., слов., латинської й поль. мов. Ректорами школи були Йов Борецький (1615 — 18), Мелетій Смотрицький (перед 1620), Касіян Сакович (1620 — 24). Школа була приступна для учнів різних станів. 1632 p. K. Б. НІ. була з’єднана із школою при Києво-Печерській Лаврі й тим дала початок Києво-Могилянській Академії.


Київська група, або армійська група ген. А. Кравса, утворена в серпні 1919 з 1 і 3 корпусів УГА, Запор. Корпусу Дійової Армії та повстанців отамана Соколовського й отамана Мордалевича під командуванням ген. А. Кравса й зміцнена 9 і 4 гарматними полками УГА та 6 гарматним полком Січ. Стрільців з метою відбити Київ, що й здійснила вночі 31. 8. 1919.


Київська держава, див. Руська (Київська) держава.


Київська Державна Консерваторія ім. П. Чайковського, висока муз. школа, організована 1913 р. на базі Муз. Школи (з 1868); 1934 р. К. Д. К. включила в себе муз. частину Муз.-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка, з 1940 — ім. П. Чайковського. При К. Д. К. є муз. десятирічка, оперова студія, симфонічна оркестра і оркестра нар. інструментів; з 1952 р. Кабінет-Музей М. Лисенка. Між ін. педагогами — Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, Г. Верьовка, А. Штогарєнко, І. Паторжинський, М. Литвиненко-Вольгемут й ін. К. Д. К. найбільший муз.-пед. і наук.-дослідний центр України.


Київська Дивізія, 4 Київ. стрілецька дивізія армії УНР; командир — отаман Юрко Тютюнник; утворена літом 1919, брала участь в зимовому поході 1919 — 20; восени 1920 бої з большевиками на Поділлі.


Київська Духовна Академія, вища духовна школа в Києві. Відкрита 1819 р. у Братському манастирі, де до 1817 р. існувала Києво-Могилянська Академія, що її продовженням фактично й стала К. Д. А. Спочатку вона діяла за уставом 1814 р. На чолі тогочасної К. Д. А. стояв ректор, а також конференція й правління. Вищий нагляд над К. Д. А. мала до 1839 р. Комісія Духовних Училищ, а після того — Синод. За уставом 1869 p., в духовних академіях були поширені права академічних рад, підвищені вимоги щодо кваліфікації професорів, програма навчання поділена на три групи: богословську, церк.-історичну і церк.-практичну. 1884 р. запроваджено новий устав, який передав нагляд над К. Д. А. київ. митр. «Тимчасові правила» 1906 р. усунули цей нагляд, а право надавати наук. богословські ступені, що незадовго перед тим було передано Синодові, повернено акад. радам. Число студентів К. Д. А. пересічно сягало 200 (1897 р. — 175 студ., 1908 р. — 197). Велике ч. студентів по закінченні академії не залишалися на церк. службі, а переходили на працю у світських ділянках. В К. Д. А. викладали визначні наук. сили (Макарій Булгаков, майбутній архиєп. харківський і митр. московський, філософи О. Новицький і П. Юркевич, історики Церкви — брати Ф. і С. Терновські, М. Петров, С. Голубев, Ф. Тітов та ін., що зробили великий вклад в укр. науку, а з академії вийшло багато укр. церк., наук. і гром. діячів. При К. Д. А. з 1837 р. видавався популярний журн. «Воскресное Чтение», а з 1860 — наук. журн. «Труды Киевской Духовной Академии». Дуже цінна бібліотека К. Д. А., початок якої поклав ще Петро Могила, мала великий відділ рукописів і стародруків. З 1872 діяло при К. Д. А. Церк.-Археологічне Т-во і при ньому Церк.-Археологічний Музей, фундатором і багаторічним дир. якого був М. Петров. К. Д. А. була єдиною правос. високою богословською школою на Україні; ліквідована сов. владою в 1920 р.

І. К-ий


Київська Кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка, спочатку Кінофабрика, збудована 1928 р. ВУФКУ, з 1936 п. н. Київ. Кіностудія (по смерті О. Довженка К. К. х. ф. присвоєно його ім’я); найбільша укр. кіностудія, що за 30 pp. свого існування випродукувала понад 200 художніх фільмів. Серед них ряд визначніших творів укр. кіномистецтва: «Одинадцятий» (1928) Д. Вертова, фільми О. Довженка «Земля» (1930) й «Іван» (1932), низка творів І. Кавалерідзе (в тому ч. останній — «Григорій Сковорода», 1958), І. Савченка й ін. З 1939 існує студія хроніки, поширена 1940 р. до студії наук. і підручно-техн. фільмів. За плянами реконструкції К. К. х. ф. випускатиме ближчими роками 24 — 26 фільмів на рік (75% кольорових) і бл. 100 дубльованих.


Київська козаччина, сел. повстанський рух 1855 p., що почався в лютому у Васильківському пов., поширився на ін. пов. Київщини й на Чернігівщину та тривав до літа. У зв’язку з Крим. війною селяни масово вписувалися у відділи ополчення («в- козаки»), сподіваючися визволення від панщини і наділення землею, відмовлялися робити панщину та виконувати розпорядження місц. влади. В деяких місцевостях сіль. громади перебрали на себе управу й охорону маєтків. Рух селян (зокрема в с. Викова Гребля, Яблонівка, Березна та в м-ку Корсунь) був за допомогою війська криваво придушений; організаторів повстання покарано на смерть або вислано на Сибір. К. к. постала на соц. тлі, але виявляла також нац.-рев. форми в бажанні відновити козацтво як стан і військ. формацію.


Київська митрополія, постала на Україні-Русі з прийняттям християнства й орг-цією церк. ієрархії; з 11 в. вона перебувала в юрисдикції царгородського патріярха. Час заснування К. м. й імена перших митр. невідомі; церк. традиція вважала першим митр. грека Михаїла. Київ. митр. були, за правилом 34 св. апостолів, обл. митр., первоієрархами церк. области, що складалася з низки єпархій (в дотат. часи до 16, з них 10 на укр. землях; див. Єпархія). До 1240 р. з 22 (або 24) митр. тільки два були з місц. людей: Іларіон (1051 — 54) та Клим Смолятич (1141 — 54), поставлення яких було продиктоване бажанням мати свою нац. ієрархію. Влада царгородських патріярхів виявлялася в праві: 1) благословляти й призначати митр. на Київ. катедру, 2) зміняти місце митр. катедри або й виділяти з київ. нову митрополію, 3) судити митр., 4) вирішувати рел.-обрядові суперечки та видавати патріярші послання, 5) надавати ставропігії, 6) візитувати, 7) призначати своїх екзархів. Церк. залежність К. м. від Царгороду обмежувалась т. ч. актами вищого канонічного порядку та вищої духовної опіки; у внутр. житті та управлінні вона користувалася в ті часи широкою свободою, що дає історикам Церкви підставу говорити про фактичну автокефалію Київ. митр. Це сприяло Церкві християнізувати народ, а для держави, яка складалася з удільних князівств, митр. у Києві був об’єднуючим чинником. Така роля митр. з занепадом Києва викликала боротьбу між новими держ. організмами за митр. катедру. Самі ж київ. митр. після зруйнування Києва татарами почали орієнтуватися на незнищену суздальсько-моск. північ. Вже митр. Кирило II (1243 — 81) жив і помер у Володимирі на Клязьмі, підготувавши цим пізніше перенесення центру митрополії на Московщину. Це змусило гал.-волинських кн. утворити окрему Гал. митрополію, яка проіснувала з значними перервами від 1303 р. до кін. 14 в., коли її єпархії повернулися до К. м.

В 14 і на поч. 15 в. ведено боротьбу за окремого митр. для Лит. Руси (див. Лит. митрополія). Лит. митр. титулувався митр. «Київ. і всеї Руси»; так само титулувалися митр., що сиділи у Москві й керували єпархіями на Московщині. Т. ч. бувало, що на катедрі К. м. було одночасно дві особи (напр., митр. Роман і митр. Олексій та ін.). 1458, у зв’язку з Фльорентійською унією, від К. м. відокремилася Моск. Церква, яка стала на шлях незалежности від Царгороду, а її митр. з 1461 р. стали титулуватися моск. К. м. (укр.-білор. Церква) залишилася й надалі в юрисдикції Царгородського патріярха в складі 8 укр. і 2 білор. єпархій; з них Гал.-Львівська бл. 150 років залишалася без правлячого єп., будучи відірваною від адміністрації К. м. й підпорядкованою поль. королем львівському кат. архиєп.

Перший київ. митр. по відокремленні від неї моск. митрополії, Григорій Болгарин, був присланий 1458 р. з Риму, але 1470 р. він звернувся до царгородського патріярха Діонисія, який приєднав його до православія і затвердив на Київ. катедрі. Наступних київ. митр. Мисаїла (1475 — 80), Симеона (1481 — 88), Йону Глезну (1489 — 94), Макарія I (1495 — 97) обирали на обл. церк. соборах.

Призначення В. кн. Олександром смоленського єп. Йосифа Болгариновича митр. київ. (1498) було початком застосування права патронату («право подавання — королями — столиць духовних і хлібів духовних»), зловживання яким мало для Укр. Правос. Церкви згубні наслідки й було однією з причин орієнтації здеморалізованої правос. ієрархії на Рим і переходу її при митр. Михайлі Рагозі на унію, оформлену на Берестейському соборі 1596 р. при активній участі поль. держ. влади, після чого поль. король Жигмонт III передав права й привілеї Київ. правос. митрополії новоутвореній уніятській митрополії.

Правос. митрополія не припинила одначе свого існування. Царгородський патріярх продовжував іменувати своїх екзархів до К. м., а 1620 р. заходами укр. козацтва була відновлена правос. ієрархія К. м. з митр. Йовом Борецьким на чолі. Хоч поль. уряд не визнав ієрархії 1620 p., але К. м. під охороною козацтва стала чинною. Після смерти Жигмонта III, при обранні Володислава IV, Польща змушена була леґалізувати («Пункти заспокоєння 1632 p.») правос. К. м. та її ієрархію на чолі з митр. Петром Могилою (1633 — 47). Наступниками Петра Могили в 17 в. були: митр. Сильвестр Косів (1647 — 57), Діонисій Балабан (1657 — 63), Йосиф Нелюбович Тукальський (1663 — 75) і одночасно обраний (партія єпископату і гетьмана Тетері) Антоній Винницький.

В 1685 — 86 pp. сталася зміна юрисдикції правос. К. м., а після того і втрата прав правос. обл. митрополії. Обраний на вільну впродовж 1679 — 85 pp. митрополичу катедру. єп. луцький кн. Гедеон Святополк-Четвертинський (1685 — 90) зайняв її не з благословення царгородського патріярха, а був поставлений на неї 8. 11. 1685 p. моск. патріярхом Йоакимом; підпорядкування К. м. моск. патріярхові було здійснене моск. урядом за згодою царгородського патріярха Діонисія IV (1686) за підтримкою гетьмана Івана Самойловича. Про цей акт через 238 років царгородський патріярх Григорій VII писав, що «перше відірвання від нашого престолу К. м.... і прилучення до моск. церкви відбулося не за приписами канонічних правил»... (Томос патріярха з 13 листопада 1924 р. «Про визнання автокефалії Правос. Церкви в Польщі»).

Незабаром за Петра I К. м. спочатку фактично, а з утворенням Синоду Рос. Правос. Церкви («Духовний Реґлямент» 21. 1. 1721 р.) й формально була ліквідована як автономна церк. область і стала звичайною єпархією; в 1722 — 43 pp. було відібрано у київ. архипастиря навіть титул митр. і наказано його іменувати архиєп.; за Катерини II (1770) заборонено було в титулі «митр. київський, галицький і Малия Росії» вживати слова «і Малия Росії». Впродовж 18 в. київ. митрополичу катедру посідали українці з походження; в 19 в. йде ряд митр. великорусів. Київ. митр. був постійним чл. Синоду.

Після революції 1917 р. й відродження Укр. Правос. Церкви, яка проголошена була в 1919 — 21 р. автокефальною, гол. УАПЦ став іменуватися «митр. київським і всієї України». Цей титул мали митр. Василь Липківський (1921 — 27) і Микола Борецький (1927 — 30). Насильна ліквідація УАПЦ припинила короткотривале існування укр. К. м. Після другої світової війни К. м. стала складовою частиною рос. Церкви, оформлена як «Экзархат Русской Православной Церкви» на Україні з рос. урядовою мовою та русифікаційними завданнями. Очолює екзархат митр. рос. походження Іоан Соколов.

Література: Митр. Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Софийского собора. К. 1825; Архив Юго-Западной России, ч. І тт. I — XII. К 1859 — 1905; митр. Макарий (Булгаков). История Русской Церкви. I — V; IX — XII. 1866 — 83; Строев П. Списки иерархов и настоятелей монастырей Российской Церкви. П. 1877; Голубинский А. История Русской Церкви. М. 1901; Чистович И. Очерк истории Западно-Русской Церкви. І — II. II. 1882 — 84; Грушевський М. Історія України-Руси. I — X. Л. — К. 1898 — 1937; Беднов В. Правос. Церковь в Польше и Литве. Катеринослав 1908; Chodynicki K. Kosciół Prawosławny a Rzeczpospolita Polska, В. 1934; Власовський І. Нарис історії Укр. Правос. Церкви. I — III. Нью-Йорк 1953 — 57.

І. Власовський

Кат. Митрополія. К. м. до Берестейської унії треба вважати спільною для обох віровизнань — правос. і кат.; зокрема в перші часи свого існування віроісповідно та юрисдикційно К. м. хиталася між Візантією й Римом.

Під кін. 16 в. оформилось (нове в церк. течіях) сх. католицтво. Іст. здійсненням його була укр. кат. митрополія (що її також називають уніятською, з уваги на білор. партнера), проголошена Берестейською унією 1596 р. З 1596 К. м. входить офіц. в ієрархічні зв’язки з Римом на правах К. м. в царгородській юрисдикції. Єдність віри та затвердження обраного митр. були гол. зв’язками між Римом і Києвом, згодом доповнені ще апеляцією в складних справах; обрядовість та церк. сх. культура були залишені за укр. церквою. Рим. патріярх дотримував зобов’язань церк. і духовного характеру, що були оформлені в т. зв. «умовах» берестейського порозуміння, натомість поль. влада не виконала багатьох цивільних і політ. «умов», так, напр., допущення єпископів до сенату не було визнане аж до 1790-их pp.

З 1596 р. існувала в Києві лише кат. митрополія. З відновленням правос. митрополії 1620 р. з обох боків роблено поважні заходи, щоб. усунути дуалізм через т. зв. «заг. унію», якій сприяли митр. В. Рутський, Р. Корсак, Г. Коленда, К. Жоховський з кат. боку та митр. Й. Борецький, П. Могила, Й. Тукальський з правос. З переходом Києва під моск. займанщину ці намагання припинилися, особливо коли правос. К. м. перейшла під юрисдикцію моск. патріярха та втратила права обл. митрополії.

З поширенням унії на зах.-укр. землі з кін. 17 і поч. 18 в. до складу кат. К. м. входило 9 єпархій: Київська митрополича, полоцька і смоленська архиєпархії, пинсько-турівська, берестейсько-володимирська, холмсько-белзька, перемисько-самбірсько-сяніцька, львівсько-гал.-кам’янецька та луцько-острозька.

З 1595 р. кат. К. м. дає безперервний ряд митр. до 1805 p., обираних безпосередньо збором єп. та василіянських протоархимандритів. Вони діставали митрополію перев. на правах спадкоємства, стаючи єп.-помічниками ще за життя митр.: за винятком трьох, всі митр. мали вищі закордонні студії. Низка визначних митр. київ. — І. Потій, В. Рутський, К. Жоховський, Л. Кішка, А. Шептицький, Я. Смогоржевський були оборонцями прав кат. К. м. від надуживань з боку латинського кліру і поль. влади та мали чималі заслуги в укр. нац. відродженні. Замойський синод з 1720 р. оформив надовго церк., обрядове, духове та культ. обличчя кат. К. м.

З окупацією України і Білоруси Росією за Катерини II, після розборів Польщі, кат. К. м. стала швидко занепадати. Її переслідування, особливо після моск. окупації Правобережжя (1793 p.), виявилися в перериванні її контактів з Зах. і Римом, у проповіді православія, скасуванні всіх єпархій та конфінуванні останнього київ. кат. митр. Т. Ростоцького в Петербурзі († 1805). Цар Олександер I дозволив 1806 р. відновити кат. митрополію, але без титулу «київ.», тому митр. Г. Лісовський і Г. Коханович виконували митр. функції з титулом апостольських адміністраторів. Митр. Й. Булгак також не міг добитися визнання титулу «київ.». З його смертю в 1838 вигасла фактично К. кат. м., як вигасла вона юридично із смертю Т. Ростоцького. Провід укр. католицизму перебрала з 1807 р. відновлена гал. митрополія (з такими самими правами як і київ.).

Література: Kulczynski I. Specimen Ecclesiae Ruthenicae. Рим 1733; Harasiewicz M. Annales Ecclesiae Ruthenae. Л. 1862; Pelesz J. Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom, т.т. . I — II. Відень 1878 — 1880; Томашівcький С. Вступ до історії Церкви на Україні. Жовква 1932; Winter E. Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine (955 — 1939). Ляйпціґ 1942; Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Філядельфія 1954; Kaminskyj E. De potestate Metropolitarum Kioviensium Catholicorum (1596 — 1805). Рим 1954; Welykyj A. Epistoiae Metropolitarum Kioviensium Catholicorum, т.т. I — VI. Рим 1956-61.

Г. Великий


Київська область, область в центр. частині УССР, обабіч р. Дніпра; обіймає частини Придніпровської височини, Придніпровської низовини і Полісся; 28 900 км², 2 821 000 населення (1959), в тому ч. 1 547 000 міськ. і 1 274 000 сіль.; 33 р-ни, 14 міст. 26 с. м. т., 653 сіль. рад.


«Київська Правда», газ., орган київ. обл. і міськ. комітетів КПУ, виходить з 1943 р. як продовження «Пролетарської Правди» (1921 — 41).


Київська Рисувальна Школа (1875 — 1901), визначний осередок мист. життя підрос. України, утримуваний на кошти І. Терещенка, під керівництвом М. Мурашка. В К. Р. Ш. викладали М. Мурашко, П. Попов, X. Платонів, Г. Дядченко, С. Костенко, М. Пимоненко й ін. Учні й викладачі К. Р. ЦІ. брали участь у реконструкції фресок Кирилівської церкви і в розмальовуванні Володимирського собору в Києві.


Київська Українська Громада (Стара Громада), див. Громади.


Київська Школа Графіки й Друкарської Справи (1903 — 18), мист.-реміснича школа, постала з ініціятиви В. Кульженка; викладали Ф. Красицький, О. Судомора, Г. Золотов, В. Кульженко й ін. В майстернях школи друкувалися дорогі мист. вид.


Київське братство (Київське Богоявленське братство), див. Богоявленське братство.


Київське князівство (стольний город — Київ), утворилося в сер. 9 в. До 11 в. межі його мінялися, але в основному це були річки: Прип’ять, Дніпро, Стугна (Рось) і Случ (Горинь). Населення складалося перев. з полян і деревлян. К. к. лежало на перехресті торг. шляхів з півн. на півд. та з сх. на зах., які сполучали Европу й Азію. Це вигідне положення сприяло розвиткові торгівлі у місц. населення та його добробутові. Найстаріші міста К. к. — Київ, Вишгород, Білгород тощо. К. к. в 10 — 12 вв. було політ. осередком великої імперії — Руської (Київської) держави. Проте в самому геогр. положенні К. к. була постійна загроза його існуванню: весь час воно дуже терпіло від нападів кочовиків, які перетинали торг. шляхи через степи; зубожіння збільшувала світова коньюнктура: в наслідок хрестових походів відкрився ближчий шлях із Сходу до Зах. Европи. В 13 в. К. к. втрачає своє керівне значення. Політ. осередок переноситься на зах., до Гал.-Волинської держави. Тат. навала завдала великої руйнації К. к., але воно існувало й далі. 1362 p. K. к. перейшло під владу Литви й існувало як удільне князівство (до 1470 р.) в складі Лит.-Руської держави, з кн. з роду Ольґерда. (Див. також ЕУ I, стор. 422 і карту стор. 416).

Н. П.


Київське Товариство Природників, засноване 1869 при Київ. Ун-ті п. н. «Киевское Общество Естествоиспытателей», займалося дослідами природи України, зокрема Правобережжя, видавало свої «Записки» (1870 — 1926 — 27 тт.; з 1919 — укр. мовою), «Показатели литературы по математике и природе» (1872 — 94); з його ініціятиви засновано Дніпровську біол. станцію (1909). Перестало існувати в кін. 1920-их pp.


Київське Художнє Училище (1901 — 18), сер. держ. мист. школа, до якої перейшли учні Київ. Рисувальної Школи (1902 р. понад 500 учнів); діяла під контролем Петербурзької Академії Мистецтв; організатори і викладачі: X. Платонов, М. Пимоненко, В. Орловський та ін. На поч. 1920-их pp. перетворена на Київ. Художньо-Пром. Школу.


Київський Археологічний Інститут, висока школа, заснована 1917 р. групою проф. Київського Ун-ту з М. Довнар-Запольським на чолі; відділи археологічний, архівознавчий, з 1920 р. — етногр. Ліквідований 1924 р.


Київський Ботанічний Сад АН УРСР, див. Ботанічний Сад АН УРСР.


Київський Братський манастир, Київський Богоявленський манастир, див. Богоявленський манастир.


Київський Державний Академічний Театр Опери і Балету ім. Т. Шевченка, постав на базі Київ. Міськ. Театру, що існував з 1856, відбудований по пожежі 1896; з 1867 p. мав сталу рос. оперову трупу і постійно міняв назви; з 1919 — ім. К. Лібкнехта, з 1926 р. — Держ. Акад. Оперний театр м. Києва, з 1939 р. — під теперішньою назвою; українізований 1926 р. Попри соцреалістичне наставлення й завантаження новочасними сов. операми, театр, завдяки скупченню в ньому визначних мист. сил, здійснив багато значних вистав світових і клясичних та нових укр. опер. В сучасному репертуарі серед ін. опери: «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Енеїда» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Катерина» М. Аркаса, «Дума чорноморська» Б. Яновського, «Кармелюк» В. Костенка, «Золотий обруч», «Щорс» Б. Лятошинського, «Наймичка» В. Вериківського, «Молода ґвардія» Ю. Мейтуоа, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, «Мілана» Г. Майбороди й ін.; балети — «Лісова пісня» М. Скорульського, «Лілея» К. Данькевича, «Пан Каньовський» В. Вериківського, «Ростислава» Г. Жуковського, «Маруся Богуславка» О. Свешнікова й ін. Дириґенти за сов. часу: В. Йориш, В. Пірадов, В. Дранішніков, Л. Брагинський, А. Рудницький, А. Пазовський, Б. Чистяков, О. Климов; балетмайстри: В. Литвиненко, В. Верховинець, Л. Жуков, П. Вірський, О. Болотов, В. Вронський та ін.; режисери: В. Манзій, Н. Смолич, М. Стефанович, В. Скляренко та ін.; декоратори: С. Евенбах, Г. Кіґель, І. Курочка-Армашевський, Ф. Нірод, А. Петрицький. За останні десятиліття в К. Д. А. Т. О. Б. виступало багато визначних укр. солістів: М. Литвиненко.-Вольгемут, О. Петрусенко, О. Ропська, О. Лобанова-Рогачова, О. Маньківська, М. Сокіл, З. Гайдай, Н. Захарченко, О. Колодуб, М. Скибицька, Є. Чавдар, Л. Руденко, М. Донець, І. Паторжинський, Ю. Кипоренко-Доманський, В. Дідківський, В. Козерацький, І. Шведов, М. Зубарів, Г. Манько, М. Частій, М. Роменський, Б. Гмиря, М. Гришко, А. Іванов, П. Білинник та багато ін.; крім того, на його сцені виступають солісти рос. і зах.-евр. опер.


Київський Державний Академічний Український Театр ім. І. Франка, постав 1920 р. у Вінниці під керівництвом Г. Юри з частини акторів «Молодого Театру» і «Нового Львівського Театру». Після мандрівного періоду (Вінниця, Черкаси, Кам’янець Подільський, Донбас) 1923 р. театр переїхав до Харкова, а 1926 р. був переведений до Києва. На відміну від «Березоля», з яким він змагався за першість на Україні, К. Д. А. У. Т. не вдавався в шукання нових шляхів театрального мистецтва, залишившись у 1920-их pp. реалістичним і без опору перейшовши на соцреалістичні позиції з поч. 1930-их pp., завдяки чому він не зазнав переслідувань, був фаворизований владою і з її допомогою після розгрому «Березоля» став репрезентативним театром України. Відповідно до такої лінії в К. Д. А. У. Т. переважала спочатку укр.. (М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Старицький), рос. (М. Гоголь, О. Островський, М. Ґорький) і зах.-евр. (Льопе де Веґа, Шекспір, Мольер, Ґольдоні, Ібсен) клясика, а пізніше твори сучасних сов. авторів. Уникаючи проблемно-нац. новаторських п’єс М. Куліша (крім таких, як «97»), театр ставив п’єси І. Кочерги, а гол. «надійних» авторів — І. Микитенка й О. Корнійчука, а далі — В. Суходольського, Я. Баша, як також і сучасних рос. У К. Д. А. У. Т. зібрані найкращі артистичні сили України: крім основного складу першого періоду, він весь час поповнювався акторами старшого й молодшого покоління — Г. Борисоглібська (з 1925), Ю. Шумський, після розгрому «Березоля» — ряд кращих його акторів (в тому ч. А. Бучма, Н. Ужвій та ін.), декоратор А. Петрицький, а з 1953 р. гол. режисером його став кол. мист. керівник Харківського Держ. Театру ім. Шевченка М. Крушельницький. Але й при такому складі театр не спромігся виробити своє ориґінальне мист. обличчя, здобувшись тільки на поодинокі добрі вистави, гол. зах.-евр. авторів: «Пригоди бравого солдата Швейка» в поставі Г. Юри (1928); «Король Лір» — В. Оглоблина (1959) та ін.


Київський Державний Інститут Театрального Мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, висока театральна школа, створена 1918 р. на базі Муз.-драматичної школи М. Лисенка (з 1904 p.); до 1934 існував як факультет Муз.-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка, 1934 реорганізований в Театральний Ін-т, з 1945 носить ім’я Карпенка-Карого. К. Д. І. Т. М. має З фак.: режисерський, театрознавчий і акторський, останній з відділами укр., рос. і кіномистецтва. В Ін-ті в різні часи викладали — Л. Курбас, О. Загаров, М. Старицька, П. Рулін, В. Ігнатович, К. Хохлов, Г. Гаєвський, Д. Ревуцький, Б. Корд., А. Бучма, Г. Юра й ін.


Київський Державний Історичний Музей, див. Всеукраїнський Історичний Музей ім. Т. Шевченка.


Київський Державний Музей Західнього і Східнього Мистецтва, заснований з частини приватних колекцій Б. і В. Ханенків (з 1870), переданих В. Ханенковою 1919 р. ВУАН та доповнений ін. збірками. В музеї знаходяться цінні твори античного грец. і рим. мистецтва, образи і різьби італ. мистців (Перуджіно, Белліні, Донателльо); голл. (Гуґо ван дер Гус, Бройґель ст., Рубенс, Гальс); есп. (Веляскес, Ґойя); франц. (Ґрез, Давід). Сх. мистецтво представлене творами з старого Єгипту, Персії, Арабії, Туреччини, Індії й Китаю.


Київський Державний Музей Російського Мистецтва, організований 1922 р. (спочатку як Київ. Картинна Ґалерія) перев. з кол. збірок М. Терещенка (з 1890 р.) і приміщений в його ж будинку. 1933 р. туди передано також картини і скульптури з розкасованого Всеукр. Іст. Музею ім. Т. Шевченка. К. Д. М. Р. М. дає перегляд розвитку рос. іконопису, малярства, графіки й скульптури, почавши з 13 в., і виробів предметів мист. пром-сти, гол. з порцеляни, скла і кришталю 18 — 19 в. Як твори рос. мистецтва демонструються також цінніші роботи укр. мистців, які перев. працювали в Росії (Д. Левицького, В. Боровиковського, М. Ґе, І. Кримського, М. Ярошенка, скульптора І. Мартоса й ін.).


Київський Державний Музей Т. Г. Шевченка, літ.-мист. музей, створений 1949 р. на базі матеріялів Центр. Музею Т. Шевченка (з 1940), мист. і літ. творів Шевченка з Харківської картинної ґалерії й ін.; з понад 4 000 експонатів у 22 залях, тільки 800 творів і пам’яток Т. Шевченка (в тому ч. бл. 300 малюнків).


Київський Державний Музей Театрального Мистецтва УРСР, заснований 1923 р. в Києві за почином театру «Березіль»; понад 112 000 експонатів представляють розвиток укр. театру, почавши з 18 в., і зокрема працю корифеїв театру; міститься на терені Києво-Печерської Лаври.


Київський Державний Музей Українського Мистецтва, центр. мист. музей України, створений 1936 р. в приміщенні і з частини багатих колекцій кол. Міськ. Мист.-Пром. Музею (див. Всеукр. Іст. Музей ім. Т. Шевченка), — є фактично ґалерією сучасних сов. мистців (17 заль). В К. Д. М. У. М. розвиток укр. мистецтва показано тільки з 14 в. (5 заль); побіч нечисленних зразків укр. іконопису, малярства, скульптури і графіки дорев. періоду, в музеї демонструються також (як доказ впливу рос. культури на укр.) твори рос. мистців. До цінніших збірок музею належать картини В. Боровиковського, Д. Левицького, І. Сошенка, Т. Шевченка, К. Трутовського, С. Васильківського, П. Мартиновича, М. Пимоненка, П. Левченка, Ф. Красицького, О. Мурашка, Ф. Кричевського, Ю. Нарбута, М. Самокиші, С. Світославського, І. Труша, скульптури П. Позена й ін. На терені Києво-Печерського Заповідника відкрито філію К. Д. М. У. М. із збірками укр. нар. мистецтва.


Київський Державний Російський Драматичний Театр ім. Лесі Українки, створений 1926 р. на базі театру М. Соловцова (з 1891 р.) в приміщенні кол. театру Бергоньє, з 1941 р. носить ім’я Л. Українки. Театр ставить твори рос. клясиків, сов. і рідко укр. драматургів; м. ін. поставив уперше рос. мовою «Камінний господар» Л. Українки, «Дочка прокурора» Ю. Яновського. Довгий час режисером був К. Хохлов (1938 — 52). з 1953 М. Романов.


Київський Державний Театр Музичної Комедії, постав 1934 p., ставить перев. сов. оперети і оперети сателітних країн. Гол. режисер І. Земгано.


Київський Державний Університет ім. Т. Шевченка, заснований 1834 р. на базі перенесеного до Києва Кременецького Ліцею, професура якого, бібліотека й наукові колекції ввійшли до складу ун-ту; до 1919 р. ун-т носив ім’я св. Володимира. Спочатку ун-т мав 2 фак. — юридичний та філос. (1850 поділений на історико-філол. і фіз.-матем.); з 1841 р. відкрито мед. (замість закритої віленської медико-хірургічної академії). Першим ректором ун-ту був Михайло Максимович. Ч. студентів у 1830 — 40-их pp. — 500, перев. поляків, 1883 р. — 1 700 (перев. українці і росіяни), 1913 — 5 000 і 160 проф. та доц. Не зважаючи на русифікаторську політику уряду, провідником якої весь час була частина професури, Київ. Ун-т завдяки діяльності кількох поколінь укр. вчених, які були його професорами (зокрема В. Антонович, М. Драгоманов, М. Зібер. О. Кістяковський, М. Костомаров, І. Лучицький, В. Перетц, М. Довнар-Запольський, А. Лобода й ін.), зробив багато для розвитку укр. науки та культури й виховав чимало визначних укр. культ. та гром. діячів: Укр. студентство в Київ. Ун-ті творило свої громади і земляцтва, а 1905 р. домагалося заснувати 4 катедри з укр. мовою викладання. 1906 ун-т прохав відкрити 2 укр. катедри (історії й літератури), 1907 проф. А. Лобода і В. Перетц розпочали виклади укр. літератури, але й це було заборонено. Щойно 1917 р. засновано 4 укр. катедри, але проти укр. викладової мови виступила більшість професури Київ. Ун-ту.

Починаючи з 1919 p., Київ. Ун-т кілька разів реорганізовано із зміною назв, при чому мед. фак. виділено в окремий ін-т, а юридичний фак. передано Ін-тові Нар. Госп-ва (він був повернутий вже до відновленого ун-ту). 1920 р. іст.-філол. і фіз.-матем. фак. були реорганізовані як Вищий Ін-т Нар. Освіти (ВІНО) ім. М. Драгоманова, згодом Київ. Ін-т Нар. Освіти (КІНО). 1933 р. ун-ти в УРСР, в тому ч. й Київ., були відновлені. 1939 р. Київ. Ун-тові було надано ім’я Шевченка.

Тепер К. Д. У. має 11 фак.: геогр., геол., іст.-філос., філол., механіко-матем., фіз., хем., радіофіз., біол., юридично-екон. та журналістики; ч. студентів бл. 6 000; крім цього, вечірній і заочний відділи — 4 300 студентів (числа на 1958 p.). При К. Д. У. є ряд наук.-допоміжних закладів: Астрономічна обсерваторія (1845 p.), Ботанічний сад (1841), Бібліотека та створені в нові часи низка наук.-досл. ін-тів, учбово-досл. госп-во, Аґробіол. станція та ін. К. Д. У. має власну друкарню і в-во. На 81 катедрах і в наук. установах К. Д. У. працює понад 800 проф., доц., викладачів і наук. співр.

Публікації Київ. Ун-ту: «Киевские Университетские Известия» (1861 — 1916), «Записки Київ. Ін-ту Нар. Освіти» (1926 — 30), пізніше — «Наук. Записки Київ. Держ. Ун-ту», «Праці Київ. Держ. Ун-ту», ряд монографічних праць і посібників.

Гол. корпус К. Д. У. збудовано в 1837 — 43 pp. за проєктом В Беретті в стилі ампір; після пошкодження німцями (1943) його відбудовано з малими змінами в 1948 р.

Література: Владимирский-Буданов М. История Императорского Университета св. Владимира. К. 1884; Иконников В. Биографический словарь профессоров Киевского Университета. К. 1884; Василенко М. Кременецький Ліцей і Ун-т св. Володимира. Записки соц.-екон. відділу ВУАН, т. І. К. 1923; Історія Київ. Ун-ту. К. 1959.


Київський Державний Художній Інститут, висока школа, створена 1922 — 23 pp. на базі Укр. Академії Мистецтв (з 1917) і Київ. Архітектурного Ін-ту (з 1918), спочатку п. н. Київ. Ін-т Пластичних Мистецтв; багато разів реформований; має 2 фак. — малярства (з підвідділами графічного мистецтва і скульптури) і архітектури. Викладали з 1922 р. П. Альошин, О. Вербицький, М. Даміловський, В. і Ф. Кричевські, М. Бойчук, В. Касіян, А. Шовкуненко, С. Григоріїв та ін.


Київський Інститут Народної Освіти, висока школа, постала 1920 після закриття Київ. Ун-ту (див. Київський Держ. Ун-т ім. Т. Шевченка) на базі його іст.-філол. і фіз.-матем.-природничого фак., Київ. Учительського Ін-ту з Фребелівським Пед. Ін-том, Вищих Жін. Курсів; деякий час назва Вищий Ін-т Нар. Освіти (ВІНО). 1933 став базою відновленого Київ. Ун-ту.


Київський Контрактовий Ярмарок (Контракти), щорічний ярмарок, переведений 1798 р. Павлом І з Дубного для пожвавлення екон. життя Києва; тривав з 15. 1 по 1. 2 (називався ще Водохрищанським), з сер. 19 в. З або 4 тижні у лютому (Стрітенський). З 1817 р. К. К. Я. відбувався в спеціяльному будинку («Контрактовий дім»), збудованому на Подолі архітектом Гесте.

К. К. Я. був найбільшим на Україні і дорівнював славою ярмаркам в Ляйпціґу; туди з’їздилися тисячами шляхта й купці з України та сусідніх країн. Основним об’єктом торгівлі було збіжжя, а з 1840-их pp. — також цукор. Крім безпосереднього продажу, на К. К. Я. складалися контракти на продаж, на оренду маєтків і зав., угоди на постачання матеріялів, найми обслуги, закладались спілки і т. д. К. К. Я. був також часом розваг — балів, концертів і театральних вистав (іноді — укр. мовою), на які часто приїздили ґастролери з-за кордону. Під час тривання К. К. Я. в 1850 — 57 pp. видавано спеціяльний щоденник «Киевские Объявления». Найбільший розквіт К. К. Я. був у 1820-их pp., значення його підупало з кін. 1830-их pp. через конкуренцію Харкова й Одеси, а згодом — через відкриття Київ. біржі та з розвитком залізниць. Проте ще в кін. 19 в. туди звозили краму на 2 млн карб. і продавали на 1,5 млн крб. За сов. влади К. К. Я. цілком втратив своє значення і в 1927 р. був ліквідований.

В. П.


«Київський літопис». Уже т. зв. «Несторів літопис» писано в Києві. У вужчому сенсі «Київським літописом» звуть ту частину «К. л.», що її зберіг нам т. зв. «Іпатський літопис» — це літопис 1118 — 1200 р. І в цій частиш є запозичення з ін. пам’яток, напр., з втраченого чернігівського та з втраченої частини гал. літопису; «К. л.» ведено й далі, щонайменше до 1237 p., деякі уривки з нього увійшли в новгородські літописи.

«К. л.» не є суцільним твором; крім окремих коротших хронікальних заміток, до нього входять такі твори, як оп. про долю кн. Із’яслава II (Київ. кн. з 1146 p.), оп. про забиття киянами кн. ченця Ігоря чернігівського (1147 p.), звіт київ. посла Петра Бориславича до кн. Володимирка гал. (1152), оп. про смерть кн. Ростислава Мстиславича (1168), про забиття кн. Андрія Боголюбського (1175), про похід кн. Ігоря Святославича (1185), проповідь-похвала видубецького ігумена Мойсея кн. Рюрикові Ростиславичу (1200) й ін. Але ці вставки не порушують певної стилістичної єдности літопису, писаного «прикрашеним» стилем, спорідненим з стилем «Слова о полку Ігореві». Зустрічаємо тут численні діялоги, прислів’я на «іст. вислови» дієвих осіб, численні сталі формули, якими описані гол. військ. події. Світський характер оп. кидається в очі, хоч серед авторів є і духовні особи (останню частину обробив імовірно ігумен Мойсей). Ідеологія літопису в значній мірі «лицарська»; питання «чести» та «слави», за авторами, так само керують діяльністю кн., як і матеріяльні інтереси; «руський» патріотизм своєрідно сполучається з вузькими місц. політ. цілями. Що ідеал кн. був ідеалом «християнського лицаря», підкреслено численними висловами надії на поміч Божу та переконанням, що перемога завжди на боці того, хто за справедливу справу, або ентузіястичними згадками про «хрестоносців» (1188 і 1190 pp.). Описи окремих подій іноді дуже мальовничі, характеристики осіб пластичні й яскраві. Над джерелами «К. л.» працювали М. Грушевський («Іст. України-Руси», т. II, «Іст. укр. літератури»); М. Приселков («Істория русского летописания», 1940), Д. Лихачев («Русские летописи», 1947). Характеристика стилю у М. Грушевського («Іст. укр. літератури»), Д. Чижевського („Geschichte der altrussischen Literatur“, 1948 та «Іст. укр. літератури», 1956). Вид. в складі «Іпатського літопису».

Т. зв. «Короткий Київський літопис» є компіляцією 16 в. перев. з новгородських джерел з додатком деяких фактів з іст. Лит.-Руської держави та похвали кн. Острозькому з приводу перемоги під Оршею 1515 р.

Д. Чижевський


Київський Медичний Інститут ім. академіка О. Богомольця, постав 1921 р. на базі Ін-ту Охорони Здоров’я, що існував з 1920 р. і об’єднав мед. фак. Київ. Ун-ту (з 1841) з мед. фак. Укр. Держ. Ун-ту і Жін. Мед. Ін-ту; фак.: лікувальний, санітарно-гігієнічний, педіятричний, стоматологічний. Ч. студентів і викладачів: 1917 p. — 1 300 і 105, 1940 — 3 200 і понад 400, 1956 — 4 200 і бл. 500. К. М. І. випустив до 1917 р. — 5 000 лікарів, далі до 1957 — 26 000


Київський Політехнічний Інститут, найбільша висока техн. школа на Україні, заснована 1898 p., з ініціятиви ряду київ. промисловців та орг-цій, у складі 4 фак.. мех., інженерного, хем. та с.-г. (у 1920-их pp. поділеного на аґрономічний і лісотехн.); основні будинки К. П. І. (проєкт І. Кітнера) містяться в дільниці Києва Шулявці. До 1914 р. пересічне ч. студентів бл. 2 000, в тому ч. бл. 55% українців, серед професури росіяни становили бл. 55%, українці бл. 25%. В половині 1920-их pp. українізований, в кін. 1920-их і в 30-их pp. кілька разів реорганізований, із зміною назв, при чому з деяких фак. створено окремі ін-ти; по другій світовій війні повернуто стару назву. Тепер складається з 10 фак.: гірничий, металюрґійний, хем.-технологічний, хем.-машинобудів.. теплотехн., мех., електротехн., радіотехн., кіно-інженерний та заочний; ч. студентів понад 6 000. К. П. І. відограє велику ролю в розвиткові техніки і науки на Україні.


Київський полк, один з 10 полків Гетьманщини 17 — 18 вв., з осередком полкової адміністрації в м. Козельці.


Київський розспів, коло церк. мелодій, вироблених на Україні в 11 в.; першим вогнищем К. р. була Києво-Печерська Лавра; мелодії К. р. мають багато спільних рис з укр. нар. мелодіями.


Київський Університетський Ботанічний Сад, організований 1836 — 41 pp. проф. Р. Траутфеттером, перебрав колекції, зібрані в саду Кременецького Ліцею, розташований поруч з ун-том, в центрі міста, займає територію 22,5 га. Пізніше для його розвитку багато зробили О. Рогович, І. Борщов, І. Баранецький, К. Пурієвич, С. Навашин і, особливо, О. Фомин, ім’я якого К. У. Б. С. тепер носить.

Відділи К. У. Б. С: дендрології, травистих рослин, фізіології рослин, селекції, гербарій, музей та бібліотека. К У. Б. С. має теплиці (2 000 м²) з колекцією до 2 000 видів тропічних і субтропічних рослин, паркові насадження з фльорою різних геогр. зон, дільниці — степу, альпійську, системи рослин та ін. К. У. Б. С. обслуговує викладання ботаніки в Ун-ті та в деяких фахових учбових закладах і веде н.-д. роботу; частина його відкрита для публіки; орган «Вісник К. У. В. С».


Київський Церковно-Археологічний Музей Духовної Академії, заснований 1872 p. M. Петровим як музей Церк.-Археологічного Т-ва при Київ. Духовній Академії, мав бл. 20 000 експонатів (з того ч. 2 500 суто археологічних) перев. церк. старовини, архітектурних пам’яток Києва 10 — 12 вв., цінну збірку ікон 4 — 15 вв., портрети, картини, монети й ін. 1923 р. збірки К. Ц.-А. М. Д. А. ввійшли до Лаврського музею культів і побуту; згодом розподілені і по ін. музеях.


Київські гори, сх. берег Придніпровської височини в р-ні Києва, до 200 м висоти, що стрімко спадає до Дніпра (до 100 м). К. г. збудовані з третинних і четвертинних шарів (мерґелі, глини, піски), вкритих лесом, порізаних річками і ярами.


Київські Листки (Київський Місал), здогадно найстаріша збережена глаголицька пам’ятка (10 в.) староцерк.-слов. мови моравської ред.; віднайдена І. Срезневським 1874; зберігається в Києві. З укр. учених її опрацьовували М. Грунський, Ю. Шевельов.


Київщина, іст.-геогр. край, політ. ядро України, положена в півн. її частині обабіч р. Дніпра, перев. на Правобережжі, в ліс. і лісостеп. смузі; з геогр. погляду К. обіймає частину Полісся (т. зв. Київське Полісся), Придніпровської височини і незначну частину Придніпровської низовини; гол. м. Київ.

В ранню добу К. заселювали укр. племена поляни і деревляни, з поч. 9 в. вона становить Київське князівство, з 1470 воєводство Литви, а з 1569 Польщі (повіти: Київський, Житомирський, Овруцький). За Б. Хмельницького частину території К обіймав Київський полк. В Андрусівському договорі 1667 і т. зв. «вічному мирі» 1686 невелика сх. частина К. з м. Києвом попала під зверхність Москви (Київський полк), її основна частина становила і далі Київське воєводство в межах Польщі (гол м. Житомир). Після розборів Польщі 1793 утворено з К. Київську губ., при чому зах. її частину з м. Житомиром приділено до Волинської губ. За сов. часів частина К. становила Київську округу, а з 1932 р. Київську область. Докладніше див. карту.


Кий, леґендарний засновник Києва, полянський кн.; найстарший з трьох братів (Кий, Щек і Хорив), що збудували м. й назвали його на честь старшого Києвом; «Повість временних літ» подає і другу леґенду (але відкидає її) про те, що К. був перевізником на Дніпрі.


Килимарство, галузь мист ткацтва, виробництво взористих тканин, килимів. Вживання килимів відоме здавна на Україні, але іст. К. слабо досліджена. Перші докладніші відомості про виробництво килимів на Волині, в маєтку кн. М. Гольшанської, припадають на 1588 р. У 17 — 19 вв килимами користувалися як речами щоденного вжитку широкі верстви укр. людности. Килими виробляли проф. ремісники, манастирські і поміщицькі майстерні (див. ЕУ I, стор. 288 — 90). Нар. К. було поширене гол. на Полтавщині (Зіньківський, Миргородський, Роменський і почасти Полтавський і Прилуцький пов.), Київщині, Поділлі, Волині, Львівщині і Гуцульщині, менше на Чернігівщині, Херсонщині й Слобожанщині. З 18 в. в Києві, Харкові й Корці на Волині «коцарством» займалися вже ремісники. У 1850-их pp. у Харкові виробляли бл. 25 000 килимів і коців річно. Діхтярівські і решетилівські килими й харківські коци продавалися на ярмарках по всій Україні й вивозилися за її межі. Щоб урятувати К. від занепаду, який почався в другій пол. 19 в., і піднести його техн. і мист. рівень, почали відкривати школи килимарів (у Косові 1882, Глинянах 1894, Діхтярях 1898 й ін.), ткацькі відділи в техн.-пром. школах і закладати приватні майстерні (Ханенків в Оленівці, С. Косецької в Коритній, кн. Щербатової в Немирові, Собанського в Паньківцях, Семиградової в Скобцях, Федоровича в Вікні й ін.). Друга спроба піднесення К., на Зах. Укр. Землях, припадає на 1920-і pp. («Гуцульське Мистецтво» в Косові і робітня Хамули в Глинянах). На Центр. і Сх. Землях К., об’єднане в килимарські кооперативи, занепало з поч. колективізації, передусім через брак сировини і погану орг-цію праці. По другій світовій війні К. зосереджено в мист.-пром. артілях, а гол. центрами його стали Зах. Землі (8 артілей в 4 обл.), з найбільшим осередком на Станиславівщині в Косові (в артілі ім. Т. Шевченка понад 600 килимарів) і Полтавщина (6 артілей). На Буковині, Гуцульщині й Закарпатті, крім пром. артілей, збереглося ще й домашнє К. для задоволення власних потреб.

Артілі виробляють переважно гладкі безворсові довгасті килими, рідше стрижені ворсові. Всі артілі на Україні підпорядковані Укрхудожпромспілці і від неї централізованим порядком одержують узори, механічне копіювання яких спричиняється до шабльоновости і зниження мист. якости продукції. Кадри майстрів К. готують технікуми (в Кролевці, Діхтярях, Решетилівці й ін.), училища прикладного мистецтва й відділи мист. текстилю в ін-тах прикладного і декоративного мистецтва (у Києві, Харкові, Львові). Див. ще ЕУ I, стор. 288 — 292.

Література. Матеріяли з етнографії та художнього промислу, вип. 2. К. 1956 і вип. 3. К. 1957; Яцевський В. Нар. художні промисли зах. областей України. Нар. творчість та етнографія, ч. 4. К. 1958; Сидоренко Г. Килимарство Полтавщини. Нар. творчість і етнографія, ч. 1. К. 1959.


Килимник Олег, літературознавець в УССР; монографії про сов. письм.: «Андрій Головко» (1954), «Юрій Яновський» (1957), літ.-критичні статті в пресі.

[Килимник Олег (* 1913, Ямпіль, Київщина). Кн. „Олесь Гончар“ (1959, 1965), „Григорій Епік“ (1960), „Поет і час“ (1973), „Світ правди і краси. Проза Михайла Стельмаха“ (1983). — Виправлення. Т. 11.]


Килимник Степан (*1890), педагог і публіцист родом з Поділля; з 1945 на еміґрації в Австрії, з 1949 в Канаді; ст. і розвідки на іст., етногр. і краєзнавчі теми в еміґраційній пресі, зб. і журн.; «Укр. рік у нар. звичаях в іст. освітленні» (I — IV 1955 — 57).

[Килимник Степан (1890, Якушинці, Вінницький пов. — 1963, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Кипарис (Cupressus), вічнозелене шпилькове дерево, поширене в помірковано теплому кліматі, гол. як декоративне. На Україні К. розповсюджений на Чорноморському узбережжі Криму і Кавказу; найчастіше зустрічається К. вічнозелений (С. sempervirens) до 30 м висоти, 50 — 60 см товщини; цінний для виробу меблів; в культурі поширена його пірамідальна форма.


Кипоренко-Доманський Юрій (1888 — 1956), визначний оперовий співак, героїчний тенор, родом з Харкова; на сцені з 1906 р. в трупі О. Суходольського, Д. Гайдамаки і в рос. опері С. Зіміна в Москві (1913 — 17) і Саратові (1919 — 21); з 1921 р. на Україні на сценах одеської, харківської і київської (1939 — 41 і 1944 — 50) опер; Хозе («Кармен»), Льоенґрін, Трістан, Тангойзер, Отелло (в одноіменних операх), Андрій («Тарас Бульба»), Вакула («Різдвяна ніч») і багато ін.

[Кипоренко-Доманський Юрій (1888 — 1955, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Кипріян († 1406), митр. київ., ймовірно болгарин, хіротонізований на бажання В. кн. лит. Ольґерда в Константинополі 1376 p., але не визнаний Москвою, лише 1389 р. став митр. «всея Руси»; проживав на Московщині, хоч бував у Києві й укр. єпархіях. Виправляв церк. обряди і книги, що доти притримувалися т. зв. студитського уставу, і пристосовував до нового — ієрусалимського, який поширився в 14 в. на Сході й серед півн. слов’ян. Залишив кілька дрібних творів літургійного змісту і 3 посланія з роз’ясненням заплутаних справ пастирської практики, з цінними інформаціями про церк. побут 14 — 15 вв. Родич митр. Григорія Цамблака.


Кипріян, ієромонах, укр. письм., один з діячів Острозького гуртка. Вчився у Венеції і Падуї, побував на Афоні та, можливо, у Царгороді. 1596 був перекладачем на Берестейському соборі. Бл. 1600 р. переклав «Бесіди» Золотоустого та Макарія Єгипетського.


Кипріян Іван (1856 — 1924), укр.-кат. свящ., гром. діяч Равщини, капелян УГА; автор церк. композицій і «Учебника початкових відомостей, музики і співу» (1885); помер на засланні в Сибіру.


Киргизи, тюркський народ, який живе в основному в Киргизькій ССР. До 1925 p. K. не розрізняли від казахів і називали помилково обидві групи К., а самих К. кара-киргизами або дико-кам’яними К. Мовою К. належать до кіпчацької групи тюркських народів (літ. мова витворилася у К. після 1920 p.), антропологічно до монголоїдної раси, віра — мохаммедансько-сунітська. За переписом 1959 в межах СССР жило 974 000 К. (1926 р. — 763 000, 1939 р. — 884 000), в тому ч. 837 000 в Киргизькій ССР (40,5% всього населення), 92 000 в Узбекській ССР; понад 100 000 К. живе в Китаї, Афганістані й Пакістані. Казахська народність остаточно оформилася у 19 в. До поч. 20 в. основним зайняттям К. було скотарство, пов’язане з кочовим або півкочовим способом життя; нині, після переходу до осілого способу життя, також сіль. госп-во і пром-сть. В хліборобських частинах краю і в містах К. живуть всуміш з українцями і росіянами.


Киргизька ССР, Киргизстан (К.), сов. республіка в Сер. Азії, територія 198 000 км², 2 100 000 населення (1959 p.; 1926 — 1 000 000, 1939 — 1 500 000), в тому ч. 34% живе в містах, столиця — Фрунзе. Бл. 15% меш. становлять українці, а півн.-зах. окраїни К. належать до укр. поселенчих земель.

К. — це гірська країна, вкрита високими (до 7 439 м) хребтами зах. частини Тянь-Шаня і Паміро-Алтая, розчленованими долинами і котловинами (Чуйська і Таласька — обидві на висоті 600 — 1000 м на півн., Усик-Кульська, сх. частина Ферґанської). Підсоння континентальне, гостре, назагал сухе, залежно від висоти; в р-нах укр. поселення температура січня від — 6 до — 8° Ц., липня 20 — 25° Ц., 300 — 400 мм атмосферних опадів, сіроземні ґрунти.

К. в 19 в. належав до Кокандського ханства, в 1855 — 76 pp. його зайняла Росія і приєднала до Степового (Семереченська обл.) і Туркестанського (Ферганська обл.) ген.-губернаторства. Після придушення самостійницького руху в К. його опанували в 1920 — 22 pp. большевики, які 1924 виділили заселені киргизами землі в Киргизьку автономну обл. (до 1925 р. назва Кара-Киргизька АО), перейменовану 1926 на автономну респ., 1936 на КССР.

До революції госп-во К. мало скотарським характер з невеликою часткою хліборобства, нині К. є пром.-с.-г. країною. Галузі сіль. госп-ва — скотарство (для м’яса і вовни), інтенсивне сіль. госп-во на зрошуваних землях (гол. техн. культури — бавовна й ін.) та зернове на неполивних. Пром-сть (70% валової продукції К.): металообробна, машинобудів., харч., вугільна й ін.

З часу зайняття К. Росією по містах і придатних для хліборобства р-нах стали оселюватися українці і росіяни; цей приплив збільшився в 1930 — 50 pp., у висліді чого відсоток киргизів зменшується. Нац. відносини за переписами з 1926 і 1959 pp. такі:


1926 р.

1959 р.

.

1 000

%

1 000

%

Киргизи

661

66,5

837

40,5

Росіяни

116

11,7

624

30,2

Українці

64

6,5

137

6,6

Узбеки

110

11,1

219

10,6

Інші

42

4,2

249

12,1

Разом

993

100,0

2 066

100,0

В дійсності ч. українців в К. сягає 250 — 300 000. Вони заселюють насамперед Чуйську і Талаську долини (1926 р. 2/3 всіх українців в К.) в півн. К., які входять до складу укр. поселенчої землі в Сер. Азії (див. Сер.-Азійський. Степовий Край); менші укр. скупчення є в сх. частині Усик-Кульської котловини і Ферганської долини і в більших містах.

В. К.


Киреєнко Іван (* 1879), проф. Київ. Політехн. Ін-ту (з 1918); д. чл. Академії Будівництва і Архітектури УРСР (з 1958); понад 60 наук. праць з ділянки будівельної індустрії.

[Киреєнко (Кирієнко) Іван (1879, Бахмач, Чернігівщина — 1971, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Кирейко Віталій (* 1926), композитор, учень Л. Ревуцького, викладач Київ. Консерваторії; опера «Лісова пісня» (лібретто на основі твору Л. Українки), 2 симфонії, 2 увертюри, струнний квартет, фортепіянові, хорові твори і пісні на слова Шевченка, Франка, Л. Українки й ін.

[Кирейко Віталій (* Широке, Дніпропетровщина). — Виправлення. Т. 11.]


Кириківка (III — 16), с. м. т. Охтирського р-ну Сумської обл.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.