[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 1054-1066.]

Попередня     Головна     Наступна





Книш Григорій (* 1922), сов. поет і журналіст; зб. поезій «Вірність» (1951), «Джерело» (1955), «Над Збручем» (1958).

[Книш Григорій, м. б. Георгій (* Петрове, Кіровоградщина). Справжнє прізвище Книшев. Романи „Жайвір“ (1975), „Приціл“ (1977), „Гніздо“ (1979), „Брость“ (1981), „Літа на долині“ (1985), „Обітниця“ (1989). — Виправлення. Т. 11.]


Книш Зиновій (* 1906), публіцист і журналіст (псевд. Б. Михайлюк), в 1920-их pp. чл. УВО, в 1930 — його бойовий референт, 1930 — 36 у поль. в’язниці, з 1940 чл. Проводу Укр. Націоналістів (групи полк. Мельника); з 1949 у Канаді. Автор спогадів: «Бунт Бандери» (1950), «Дух, що тіло рве до бою» (1952), «Дрижить підземний гук» (1953) «Перед походом на Схід» (1959) та ін.

[Книш Зиновій (* Коломия, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Книш Ірина (*1906), уроджена Шкварко, дружина Зиновія К., ред. жін. вид. у Канаді (з 1950), родом з Галичини; кн. на теми жін. руху «І. Франко та рівноправність жінки» (1956), «Жінка вчора й сьогодні» (1958), біографія Н. Кобринської «Смолоскип у темряві» (1957) й ін.

[Книш Ірина (* 1909, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Кнігиницький Антін (1867 — 1915), поміщик в Галичині, добродій т-ва «Просвіти» у Львові, якому записав увесь свій маєток на стипендії для бідних учнів.


Кнор (Knorr) Іван (1853 — 1916), нім. композитор і педагог, проф. консерваторії в Франкфурті; деякий час жив на Україні. Серед ін. творів «Варіяції» для оркестри на тему укр. нар. пісні та «Укр. любовні пісні» для вокального квартету.


КНС, див. Комітети Незаможних Селян.


Княгиницька-Душенко Тетяна (* 1916), малярка і письм., за фахом адвокат; портрети, пейзажі; поезії і оп. в чернівецьких журн., з 1950 в журн. ЗДА; учасниця виставок ОМУА.


Княгиницький Йов, див. Йов Княгиницький.


Княжа Гора, б. с. Пекарів Канівського р-ну, з городищем, де в 1870 — 1900-их pp. було виявлено безліч окремих предметів особистого, с.-г. і хатнього вжитку княжої доби, в тому ч. 12 скарбів з золотими і срібними прикрасами, які вказують, що городище було кол. княжим осідком, мабуть, залишками літописного городу Родні. Систематичні дослідження М. Біляшевського і В. Тарновського в 1890-их pp.


Княжата, упривілейована група васалів у В. Князівстві Лит., що утворилася з удільних князів з пол. 15 в.; вони користувалися різними привілеями і входили до Вального сойму. Разом з «панятами» К. виходили на війну з своїми загонами (корогвами), що складалися з дрібних шляхтичів, оселених на їх землях, — їх підвасалів.


Княждвір, тепер Верхнє, с. над Прутом на зах. від Коломиї; найбільший тисовий ліс в Европі (площа 70 га); п’ятибанна церква 18 в. — цінна пам’ятка укр. дерев’яного будівництва.


Княж-двір, загал службовців княжого управління, також його осідок і місце княжого суду та розправи; в К.-д. перебувала княжа адміністрація — тивуни, ключники, дітські, отроки, ябетники, що були одночасно в приватно-правній залежності від кн., та чл. молодшої дружини — гриді й мечники. В лит. добу К.-д. відповідав т. зв. госп. двір.


Княжевич Дмитро (1788 — 1844), культ. діяч і педагог, куратор одеської шкільної округи, засновник і гол. «Одесско о Императорского Общества истории и древностей» та ред. його «Записок».

[Княжевич Дмитро (* Петербурґ — † Велика Бурімка, Золотоніський пов., Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]


Княжий муж («муж княж»), в давній Україні-Русі особа, приналежна до старшої княжої дружини; К. м. виконували в час миру важливі функції держ. управління, а під час війни супроводили кн. З К. м. згодом постала верства великих землевласників.


Княжинський Антін (* 1893), учитель гімназій в Галичині, осв. діяч; ст. на пед., мовні й літ. теми, окремо «На дні СССР» (1958), «Дух нації» (1959); в 1945 — 55 pp. в’язень сов. тюрем, тепер у ЗДА. Княжі договори, за Київ. Руси угоди між кн. або між народом і кн., а також договірні акти укр. кн. з чужими володарями (про останні див. Міжнародні договори). З постанням після Ярослава Мудрого ряду самостійних князівств укр. кн. часто укладали між собою дво- або багатосторонні договори — перев. союзного й оборонного характеру. К. д. з народом увійшли в практику з 12 в. в Києві, а згодом і в ін. землях. Народ, репрезентований вічем, ставив вимоги до нового кн., а він зобов’язувався їх виконувати. Цей тип К. д. називався «рядом». Ін. назви К. д. в пам’ятках — «докінчення», «хресне цілування», «мир», «правда». К. д. — важливе джерело давньо-укр. права.

[Княжинський Антін (1893, Тисовиця, Турківський пов., Галичина — 1960, Філядельфія), „На дні СССР“ (1959). — Виправлення. Т. 11.]


Княжі з’їзди («снеми»), з’їзди кн. Київ. Руси (разом з їх дорадниками з чл боярських рад) для розгляду спільних справ для всіх князівств, що визназали зверхність Київ. кн. На К. з. обговорювалися гол. військ.-оборонні справи, полагоджувалися претенсії кн. на окремі княжі престоли та ін. Головував на К. з. київ. кн. Відомі з К. з.: Вишгородський (1072), на якому Ярославичі опрацювали «Руську Правду»; Любецький (1097), що схвалив спадкове право кн. на батьківські землі; Увітицький (1100) — суд над Давидом Ігоровичем за осліплення Василька. Реальна влада К. з. була невелика, скликалися вони рідко і не набрали виразних орг. форм.


Княжі устави, законодавчі акти кн. Київ. Руси, спрямовані на доповнення чи зміни існуючого звичаєвого права в справах держ. управління або суду. Більшість з них (напр., постанова Ярославичів про заміну права помсти на виру, про кари за вбивство княжого мужа, - Мономаха — про відсотки тощо) увійшли до «Руської Правди». К. у. як важливо джерело давнього прача найчастіше згадуються поруч з княжими уроками, але останні мали характер тимчасових фінансово-податкових розпоряджень і не набирали такого тривалого значення, як К. у. Однак деякі дослідники не надають значення законів і К. у. (В. Сергеєвич, П. Мрочек-Дроздовський, Р. Лащенко). У лит. добу деякі законодавчі акти кн. теж називалися «уставами» (див. Земські уставні грамоти). Акти, що нормували становище Церкви в державі, зокрема визначали компетенцію церк. судів, називалися церк. уставами.


Князь, назва носіїв держ. влади, в засаді монархічного типу, у багатьох слов. народів. На Україні-Русі К. були керівниками племен і очолювали племінні держави-землі вже до 9 в., хоч найчастіше влада цих К. обмежувалася воєнною обороною, деякими адміністративними й судовими функціями; землі, волості й громади були керовані своїми самоуправними органами влади, у 9 в., з приходом династії Рюриковичів, княжа влада поступово зміцнюється й набирає монархічного характеру. Династія Рюриковичів організувала велику февдальну державу (10 — 13 вв. — див. Руська Держава), яка під владою Великого князя, об’єднала більшість сх.-слов. земель. К. мали свої осідки — «столи» в окремих землях, уділах, волостях. К. не був носієм виключної держ. влади: він правив з допомогою боярської ради й віча. В його руках були справи місц. законодавства, військо, в тому ч. призначення урядників, важливіші судові справи, збирання податків. Порядок наслідування княжих столів був складний: принцип «родового старшинства», за яким всі чл. княжого роду Рюриковичів мали право на здобуття старших княжих столів і на випадок смерти одного з К. пересувалися вгору з уділу до уділу, раз-у-раз порушувався то на основі претенсій «отчинности» (наслідування стола по батькові), то вибором К. вічем (з порушенням старшинства), то захопленням княжого стола силою.

Крім К., що були володарями певних земель, були ще «служебні К.»: ті з Рюриковичів, що не мали власних володінь і йшли на службу до ін. К. Після нападу татар роля К. значно зменшилася. Тат. хан мав вплив на обсаду кн. столів, даючи т. зв. «ярлики» зокрема тим кандидатам, які запобігали перед ним і приносили дарунки. З переходом частини укр. земель під зверхність В. к. лит; в 14 в. укр. К. опинилися на становищі його васалів. Поступово, протягом 15 — 16 вв., вони перестали бути володарями, перетворившись на впливових зем. маґнатів, що зберігали ще деякі з своїх давніх привілеїв (напр., окремі загони — «корогви» під час походів)., але вже творили тільки вищий прошарок єдиної шляхетсько-землевласницької верстви.

Л. О.


Кобанська культура, праіст. культура скотарських та мисливських племен центр. частини півн. Підкавказзя з часу переходу від бронзи до заліза на переломі другого-першого тисячоліття до Хр. Назва від с. Кобан в півн. Осетії, розкопи Г. Филимонова (1876), графа О. Уварова, Е. Шантра та ін. (1878 — 80). Виявлені поселення й могильники. Поховання у кам’яних домовинах, одинцем, скорчені, з багатим вирядом (прикраси з бронзи, бронзовий посуд, ліпна кераміка, полірована з геометричним нарізуваним орнаментом, прикметні вигнуті бронзові сокирки). Розвинуте бронзівництво з застосуванням заліза в інкрустації предметів. Зв’язки з Поволжям, Подонням, Придніпров’ям, Закавказзям, та Малою Азією. Помітні впливи скитської культури.


Кобелів Олександер (1860 — 1942), архітект, проф. Київ. Держ. Художнього Ін-ту; будував у Києві будинки Держ. Банку (разом з О. Вербицьким, 1902 — 05) в ренесансовому стилі, Комерційного Ін-ту (разом з В. Обремським, 1906), Вищих Жін. Курсів (1911 — 13), Техн. Т-ва (1914) — в стилі модернізованого ампіру й ін. «Курс архітектури» (6 тт.).

[Кобелів (Кобелев) Олександер (* Царське Село бл. Петербурґу — † Kuie). — Виправлення. Т. 11.]


Кобеляки (IV — 15), р. ц. Полтавської обл. на Придніпровській низовині над р. Ворсклою, понад 10 000 меш. (1939); харч. пром-сть; 1649 сотенне м-ко полтавського полку, до революції пов. м.


Коберський Карло (1890 — 1940), гром. і політ. діяч, кооп. теоретик, публіцист, доц. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах. д. чл. НТШ; з 1928 ред. кооп. ж. «Кооп. Республіка» та ін. видань Ревізійного Союзу Укр. Кооператив у Львові; чл. Гол. Секретаріяту Укр. Радикальної Партії. Автор політ. (часто під псевд. К. Пушкар) і екон. от.; з більших праць: «Укр. народництво по обох боках Збруча» (1924), «Націоналізм — критика фраз» (1933), «Україна в світовому гос-пві» (1933), «Економіка приватних підприємств» й ін. 1940 знищений большевиками.

[Коберський Карло (* Залісся, Ряшівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Коберський Остап (1895 — 1944), брат Карла, діяч Укр. Радикальної Партії і співред. її вид., один з організаторів руху молоді в Галичині, зокрема «Січей», «Лугів», «Каменярів»; старшина УСС, чл.-засновник УВО, підсудний в процесі С. Федака за замах на Й. Пілсудського.

[Коберський Остап (* Сянік, Галичина — † Трнава, Чехо-Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]


Кобець Олексій, див. Варавва Олексій.


Кобза, муз. струнний інструмент типу лютні, сх. походження; відома на Україні з 11 в., згодом (з 16 в.) витиснена бандурою; в новіші часи назви К. і бандура вживають як синоніми, проте К. відрізняється від бандури вужчим корпусом, коротшою шийкою і меншим ч. струн (часто 3).


«Кобзар», мішаний хор, заснований 1953 р. в Філядельфії, дириґент А. Рудницький.


Кобзарі (також бандуристи), нар. співці-музики, що співали, приграваючи на кобзі, виконавці іст. пісень і дум. Особливу ролю в укр. житті відогравали К. в 16 — 18 вв., беручи участь в коз. походах і гайдамацьких повстаннях. Вони гуртувалися в братствах на зразок ремісничих цехів, мули свої звичаї, закони й арґо (т. зв. «лебійська мова»). З занепадом козацтва К. змішалися з жебраками-лірникамм, грою і співом випрошуючи милостиню. Між ними були визначні нар. мистці: з 19 в. відомі О. Вересай, А. Шут, Т. Пархоменко, І. Крюковський, А. Никоненко, з 20 в. — М. Кравченко, Г. Гончаренко, І. Кучеренко й ін. До популяризації й відродження кобзарства на поч. 20 в. спричинився Г. Хоткевич, наслідком діяльности якого з’явилися вишколені ансамблі бандуристів сучасного типу. В Кабінеті образотворчого мистецтва Держ. Публічної Бібліотеки АН УРСР зберігається альбом О. Сластіона з 23 графічними портретами К.


Кобзей Тома (* 1895), гром. і роб. діяч у Канаді, куди прибув 1911; в 1920-их pp. ген. секретар просов. Роб.-Фармерської Орг-ції і чл. політбюра ком. партії Канади, в 1935 зірвав з комунізмом; засновник і ген. секретар антиком. Укр. Роб. Орг-ції в Канаді.

[Кобзей Тома (1895, Княже, Снятинський пов., Галичина — 1972, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Кобиленков Михайло (* 1922), графік, працює в Ужгороді; станкова і книжна графіка, акварелі; «Дівчина з верховини» (1954), «Бокораші» (1957).


Кобилецький Юрій (* 1906), літературознавець; праці про І. Франка («Поетична творчість І. Франка», 1946; «І. Франко. Літ. діяльність та поетична творчість», 1951) і О. Кобилянську та вступні ст. до їх творів.

[Кобилецький Юрій (1905, Звенигородка, Київщина — 1987, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Кобилиця Лук’ян (бл. 1803 — 51), політ. діяч бук. Гуцульщини, селянин, провідна постать укр. нац. відродження Буковини 1848 p. K. очолював сел. рухи проти соц. гніту чужинецьких поміщиків на Гуцульщині (1842 — 43 і 1847), за що був караний в’язницею. Впораний 1848 р. до австр. парляменту, виступав за політ. автономію Буковини і приєднання її до Галичини, за передачу землі селянам без відшкодування; поборюючи рум. послів на Буковині, організував нар. зібрання, т. зв. «сесії», на яких виступав нібито як уповноважений австр. цісаря і за допомогою озброєних гуцулів заводив нові порядки. В кін. 1848 р. повстання охопило усю Буковину і перекинулося на Галичину: дії К. стояли мабуть у зв’язку з угор. революцією під проводом Л. Кошута. На весні 1849 р. повстання було придушене силою, К. заарештований в Жабйому і засуджений. Після звільнення 1851 р. К. перебував під поліційним наглядом у Сольні і не міг повернутися на Гуцульщину. К. став героєм нар. пісень та леґенд і поеми Федьковича («Лукіян Кобилиця», 1865).

[Кобилиця Лук’ян (бл. 1803 чи 1812, Сторонець-Путилів, Вижницький пов., Буковина — 1851, Солка, Буковина). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Франко І. Лук’ян Кобилиця — епізод з іст. Гуцульщини в першій пол. 19 ст. ЗНТШ. XLIX. Л. 1902; Ревакович Т. Лук’ян Кобилиця ЗНТШ. CXXVI — VII. Л. 1918; Balan T. Luchian Cobiliţa. Чернівці 1926; Сел. рух на Буковині в 40-их pp. 19 ст. Зб. документів. К. 1949: Шевченко Ф. Лук’ян Кобилиця. К. 1958.

А. Ж.


Кобилянська Ольга (1863 — 1942), письм. родом з Буковини; нар. в м-ку Ґурагумора, з 1891 жила в Чернівцях. Освіту здобула самотужки. Вихована під впливом нім. культури, К. літ. творчість почала нім. мовою, але знайомство з С. Окуневською, Н. Кобринською й О. Маковеєм розбудило в ній нац. свідомість і привело її до укр. письменства. Крім оп. і новель, К. написала ряд повістей: «Людина» (1894), «Царівна» (1896), «Ніоба» (1907), «У неділю рано зілля копала» (1909), «Земля» (1910), «Через кладку» (1912), «За ситуаціями» (1914), «Апостол черні» (1926), основні проблеми яких — емансипація жінки, культ сильної жін. особистости «аристократичного характеру». У пізніших творах (особливо «Земля») К. звертається й до сел. життя, змальовуючи владу землі й природи над людиною. Оп. й новелі К. виповнені описами природи, між якими глибшим психологічним підходом вирізняються «Некультурна», «Природа», «Valse melancholique» та мініятюри в прозі у зб. «Покора», «До світла». Спираючись на естетичний принцип у літ. творчості, К. висловила в своїх творах велику тугу за красою, наділяючи деякі постаті прикметами духового аристократизму, який доводить їх до конфлікту з оточенням і умовами сірого життя. Нахил К. до неоромантизму виявився в розробці нар. леґенд («У неділю рано зілля копала») або в фантастичному зображенні природи як живої істоти, що має владу над людиною («Битва»).

[Кобилянська Ольга (27.11.1863 — 21.3.1942, Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Маковей О. Ольга Кобилянська, ЛНВ, XII. Л.1902; Євшан М. Під прапором мистецтва. К. 1910; Вступні статті до творів К.: Якубський Б. Новелі. X. 1925. Ніковський А. Ніоба. К. 1927. Филипович П. У неділю рано зілля копала. Х. 1927, Лизанівський І. Твори. IV. Х. 1927 — 28, Филипович П. Земля. Х. 1929, Бабишкін О. Твори. І. К. 1956.

В. Радзикевич


Кобилянський Антін (1837 — 1910), гром. діяч, лікар і винахідник; відомий тим, що в молодості 1861 р. виступав проти русифікації укр. мови Б. Дідицьким у часописі «Слово» («Slovo na Slovo do Redaktora „Slova“» та «Holos na holos dla Halyčyny») та впливав на О. Федьковича писати укр. мовою замість нім.

[Кобилянський Антін (* Перерісль, Надвірнянський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Кобилянський Бронислав (* 1896), доц. Львівського Пед. Ін-ту, дослідник півд.-зах. укр. говірок, зокрема гуцульських («Укр. діялектичний зб.», I, 1928), лексики Шевченка, Гоголя, Тичини, автор підручника староцерк.-слов. мови та праць з методики навчання укр. мови.


Кобилянський Володимир (1895 — 1919), письм. родом з Буковини; оп. й поезії почав друкувати з 1913 p., належав до групи Музагет (1919); зб. поезій «Мій дар» (1920), переклади з Г. Гайне, Ф. Шіллера й ін.

[Кобилянський Володимир (* Яси, Молдавія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Кобилянський Люцій (1855 — 1941), лікар, гром. і культ. діяч родом з Київщини; в 1870-их pp. чл. Київ. Старої Громади. Перебуваючи на Кавказі як губ. мед. інспектор, вів культ. працю, м. ін. був гол. «Просвіти» в Баку; чл. Укр. Центр. Ради від УПСР; 1918 — 19 — радник укр. посольства в Туреччині, згодом на еміґрації в Чехо-Словаччині.

[Кобилянський Люцій (* Золотоноша, Полтавщина — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Кобилянський Юліян (1859 — 1922), бук. пед. діяч, клясичний філолог (учитель Чернівецької гімназії), шкільні підручники, «Латинсько-укр. словар» (1912).

[Кобилянський Юліян (* Ґурагумора, Буковина — † Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Кобільник Володимир (1885 — 1937), лікар, культ. діяч Самбірщини; один із засновників і меценат музейного т-ва «Бойківщина» та співред. його органу «Літопис Бойківщини»; ст. з археології Бойківщини.


Коблево, с. Тилігуло-Березанського р-ну Миколаївської обл. б. моря; у 1950 р. там відкрито поселення скитського часу (4 — 3 вв. до Хр. і перших вв. по Хр.) з багатьма залишками кам’яних будівель та городище 4 — 1 вв. до Хр.


Кобрин Михайло (1870? — 1956), церк. і осв. діяч на Холмщині (до 1914) і на Волині, педагог; викладав у правос. духовних семінаріях у Холмі й Крем’янці, з 1934 дир. укр. приватної гімназії в Крем’янці; співр. та ред. укр. церк. вид., перекладач богослужбових книг на укр. мову, що виходили накладом Укр. Наук. Ін-ту у Варшаві.


Кобринська Наталія (1851 — 1920), письм. й піонерка укр. жін. руху в Галичині; освіту здобула самотужки. 1884 р. організувала «Товариство руських женщин у Станиславові»; 1887 — видала альманах «Перший Вінок»,; 1891 р. скликала в Стрию перше жін. віче. на якому висунула справу дитячих садків; 1893 р. почала видавати другий альманах «Наша Доля» (наступні випуски 1895 і 1896). Жін. доля була й темою оп. K.: «Пані Шумінська» (1887, у пізнішому вид. «Дух часу»), «Задля кусника хліба» (1884). «Ядзя і Катруся» (1893), «Жидівська дитина» вона виявила значний літ. хист. Темою пізніших оп. були нар. вірування («Судільниці», «Рожа», «Чортище») і перша світова війна («Каліка», «Свічка горить», «На цвинтарі»). Крім того, К. належить ряд публіцистичних ст., присвячених жін. рухові.

[Кобринська Наталія (1851 [за УРЕ і УЛЕ 1855], Белелуя, Снятинщина, Галичина — 1920, Болехів, Долинський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Кобринський Володимир (1873 — 1958), гром. і культ. діяч Коломийщини, основник (1926) і довголітній дир. музею «Гуцульщина» (з 1927 р.) в Коломиї (нині — п. н. Держ. музей нар. мистецтва «Гуцульщина»); праця про мосяжні вироби Гуцульщини.

[Кобринський Володимир (* Білозірка, Збаразький пов., Галичина — † Коломия, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Кобринський Йосафат (1818 — 1901), гром. діяч, гр.-кат. свящ., засновник «Нар. Дому» в Коломиї, на який дав значну суму; писав на госп. й пед. теми у «Слові» і коломийських часописах; 1842 видав перший «Буквар» гражданкою і ст. «Способ борзо виучити читати» нар. мовою.

[Кобринський Йосафат (* Коломия, Галичина — † Мишин, Коломийський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Кобринь (I — 5), м. над р. Мухавцем на зах. Поліссі, р. ц. Берестейської обл. БССР. 11 000 меш. (1956 p.); харч. пром-сть. Початки К. відносяться до 11 — 12 вв., в 13 в. належав до Волинського князівства. з другої пол. 14 в. був резиденцією удільних кн. Кобринських з роду В. кн. Ольґерда, після їх вимирання з поч. 16 в. належав до Підляського, згодом до Берестейського воєводства в складі Литви; 1795 — 1939 пов. м. Правос. Спаський манастир з 14 в., з 17 в. — кат., закритий 1838. К. і Кобринський р-н лежать на чисто укр. нац. території.


Ковалевська Марія (1849 — 89), уроджена Воронцова, дружина Ковалевського Миколи, гром. і рев. діячка 1870-их pp.; належала до рев. гуртків в Одесі й Києві (т. зв. київ. комуна бунтарів). 1879 засуджена на каторгу, де й загинула.

[Ковалевська Марія (* Катеринославщина — † Кара, Забайкалля). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалевська Софія (1850 — 91), уроджена Корвин-Круковська, математик укр. роду. проф. Стокгольмського Ун-ту, авторка праць з теорії функцій і механіки.


Ковалевський (Ковалівський) Андрій (* 1895), історик-орієнталіст і етнограф, наук. співр. Ін-ту Іст. Укр. Культури ім. Д. Багалія в Харкові; у 1930-их р. засланий, тепер проф. Харківського Ун-ту; «Новооткрытый текст Ибн-Фадлана» (1938), Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921-22 гг.» (1956) й ін.

[Ковалевський (Ковалівський) Андрій (1895, Розсоховате бл Золочева, Харківська губ. — 1969, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалевський Володимир (1844 — 1902), рос. економіст-фінансист укр. роду, спочатку революціонер-народник, згодом високий урядовець, 1900 — 02 — товариш мін. фінансів, гол. Імператорського Техн. Т-ва. Праці з галузевої економіки.


Ковалевський Євграф (1790 — 1867), рос. держ. діяч укр. роду з Харківщини; високий урядовець в гірничому департаменті і дир. Гірничого Кадетського Корпусу в Петербурзі, розбудував Луганський зав. (1826 — 28), досліджував вугільні й соляні поклади в Донбасі; 1858 — 61 як мін. освіти провадив ліберальну політику, 1861 дозволив друкувати «Кобзар» Т. Шевченка; прихильник автономії земств.

[Ковалевський Євграф (1790 чи 1792, Харків — 1867, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалевський Іван, ген. осавул за Б. Хмельницького (1655, 1656) та Виговського (1658), визначний дипломат (посольство до Валахії 1654, до Семигороду 1656, до Польщі 1658). Підписав договір з Семигородом 7. 9. 1656 і (разом з Немиричем та Богуном) Корсунськии укр.-швед. союзний договір 6. 10. 1657.


Ковалевський Іван (1882 — 1955), драматичний актор, школи М. Кропивницького, родом з Чернігівщини; 1906 — 20 актор і адміністратор Театру М. Садовського, згодом у Держ. Нар. Театрі, Держ. Укр. Драматичному Театрі ім. Шевченка в Києві (1922 — 25), Одеському Держ. Укр. Драматичному Театрі (1925 — 29) і Житомирському обл. театрі (1933 — 43); з 1945 на еміґрації, помер у Німеччині.

[Ковалевський Іван (1882, Монастирище, Липовецький пов., Київщина — 1955, Інґольштадт). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалевський Максим (1851 — 1916). видатний правник, історик, соціолог і суспільний діяч родом з Харківщини; чл. Рос. Академії Наук і численних наук. т-в і академій проф. Моск. (1877 — 87) і Петербурзького (1905 — 16) ун-тів, а під час перебування за кордоном (1887 — 1905) проф. ун-тів у Стокгольмі, Оксфорді й ін. 1901 заснував у Парижі Рос. вищу школу суспільник наук, в якій викладав іст. України М. Грушевський. Після повороту до Росії один з лідерів лібералів. 1906 — чл. Держ. Думи, 1907 — Держ. Ради, видавець ж. «Вестник Европы». К. співпрацював з укр. фракцісю в Думі, був гол. допомогового т-ва ім. Шевченка в Петербурзі, очолив ред. енциклопедичного вид. «Украинский народ в его прошлом и настоящем», виступав за перебудову Росії на принципі автономії нерос. народів. Гол. праці: (Первобытное право» (I — II, 1886), «Происхождение современной демократии» (I — IV, 1895 — 99), «Социология» (2 тт.), студії про суспільні відносини і звичаєве право народів Кавказу й ін.; праці з укр. тематики: «Происхождение старозаимочного землерладения в Слободской Украине», «Общинное землевладение в Малороссии в 18 в.» та ін.

[Ковалевський Максим (8.9.1851, Харків — 5.4.1916, Петроград). — Виправлення. Т. 11.]

В. М.


Ковалевський Микола (1841 — 97), учитель кадетського корпусу, діяч Київської і Одеської Громад, 1879 — 89 за укр. діяльність перебував на засланні. Підтримував публіцистичну діяльність М. Драгоманова та гал. радикальні вид. («Народ» тощо); автор популярної «Історії України», виданої у Львові під псевд. І. Маркевича.

[Ковалевський Микола (1841, бл. Гадячого, Полтавщина — 1897, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалевський Микола (1892 — 1957), політ. діяч, кооператор і публіцист, родом з Чернігівщини; гол. укр. студентської громади в Москві (1912) і Києві (1915), 1917 один з чільних чл. і гол. Всеукр. Сел. Спілки УПСР та гол. ред. їх щоденника «Нар. Воля», чл. Центр. Ради і мін. продовольчих справ з грудня 1917 до квітня 1918, за Директорії мін. зем. справ у кабінетах Остапенка, Мартоса і Мазепи (1918 — 20); з 1920 на еміґрації, перев. в Австрії і Варшаві, помер в Інсбруку. Співр. різних укр. і чужих журн., зокрема ж. «Biuletyn Polsko-Ukiaiński» і квартальника «Sprawy Narodowościowe», в 1940 — 44 співред. ж. «Наше Життя» в Букарешті, з 1950 ред. агентства «Express-Pressedienst» (Інсбрук); співр. «ЕУ». Статті про больш. політику; окремі праці: «Як заложено УПСР» (ЛНВ, 1919), «Україна під червоним ярмом» (1937), «Опозиційні рухи в Україні і нац. політика СССР 1920 — 54» (1954), «При джерелах боротьби» (1961).

[Ковалевський Микола (1892, Крупе, Люблінська губ. — 1957). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалевський Олександер (1840 — 1901), визначний рос. біолог, проф. Київського (1869 — 74) і Одеського (1874 — 91) ун-тів, один з організаторів Севастопільської морської біол. станції; м. ін. досліджував чорноморську фавну.


Ковалевський Олександер (*1890), гром.-політ. діяч, кооператор, публіцист; 1919 — 21 засновник і гол. укр. нар.-респ. партії, 1920 мін. рільництва УНР; згодом кооператор на Волині і дир. Українбанку в Луцькому, в 1930-их pp. ред. проурядової газ. «Волинське Слово»; 1939 заарештований большевиками, дальша доля невідома.


Ковалевські, старшинсько-шляхетський рід на Слобожанщині, що походить від Семена К. (пол. 17 в.). Син його Василь був харківським полковим обозним. Один з його нащадків був мін. освіти в Росії (див. Ковалевський Євграф); брат останнього — Єгор (Юрій) був рос. держ. діячем і письм. З цього роду походив і проф. Максим Ковалевський.


Коваленко А., сучасний механік, чл.-кор. АН УРСР, дослідник теорії пластин і оболонок, для яких винайшов нову методу розрахунку міцности і деформативности.

[Коваленко А., м. б. Анатолій (1905, Київ — 1973, Київ). З 1961 д. чл. АН УРСР. — Виправлення. Т. 11.]


Коваленко Борис, сов. критик, перший ред. київ. «Літ. газети» (1927), організатор і ідеолог комсомольської літ. орг-ції «Молодняк». Послідовно тримаючись офіц. лінії, на поч. 1930-их pp. пропаґував «пролетарський реалізм». Репресований в сер. 1930-их pp., дальша доля невідома.

[Коваленко Борис (1903, Хотуничі, Чернігівська губ. — 1937). Заарештований 23.12.1936 й, обвинувачений у приналежності до „контррев. націоналістичної орг-ції“, 13.7.1937 розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Коваленко Григорій (1868 — ?), письм. і популяризатор родом з Чернігівщини; гром. і культ. діяч на Полтавщині передрев. доби і перших років революції, організатор «Просвіт» на Полтавщині, видавець ж. «Життя і Знання» (1913 — 14); співр. «Этнографического обозрения», «КСт.», «Зорі», «ЛНВ», «Дзвінка» та ін.; зб. оп. «Жарти життя» (1911), п’єси для дітей, популярні кн. («Початковий курс укр. історії» й ін.), біографічний нарис «Григорій Сковорода» (1919) та ін. У 1930-их pp. заарештований, загинув у в’язниці.

[Коваленко Григорій (1868, Баришівка, Полтавська губ. — 1937, Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Коваленко (літ. псевд.) Людмила (* 1898), дружина М. Івченка, письм. і гром. діячка; організаторка Укр. Червоного Хреста в Києві (1941), ред. ж. «Громадянка» (1946 — 49) у Німеччині. Писати почала 1926. Зб. п’єс «В часі і просторі» (1950), фантастичний роман «Рік 2245» (1958), зб. оп. на рел. теми «Віта нова» (1957), «Давні дні» (1960); переклади Золя, Бальзака, Вольтера, Мопасана. З 1950 в ЗДА.

[Коваленко Людмила (1898, Катеринославщина — 1969, Трентон, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]


Коваленко Микола, селянин з Полтавщини, гол. ініціятивної групи Хліборобського конґресу 29. 4. 1918. на якому проголошено П. Скоропадського гетьманом України. Коли Союз Хліборобів-Власників розпався на дві течії, К. очолював «дрібних хліборобів», що стояли на ґрунті самостійности України.


Коваленко Михайло († 1919), поміщик на Полтавщині, чл. Держ. Думи; 1917 стояв на ґрунті самостійности України; за його ініціятивою постав Союз Хліборобів-Власників.


Коваленко Олекса (1880 — 1927), поет, зб. поезій «Спів солов’я», «Срібні роси»; упорядник декляматора «Розвага» (1905) і альманаха «Терновий вінок» (1908); переклад «Войнаровського» К. Рилєєва. Керував в-вом «Ранок» у Києві.

[Коваленко Олекса (* хутір Власов, Воронізька губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Коваленко Олександер (* 1875), інж.-механік. гром. діяч, один з засновників РУП, брав визначну участь у повстанні на рос. панцернику «Кн. Потьомкін» (1905), згодом, до 1917, на еміґрації; 1919 — 22 на укр. дипломатичній службі (Женева, Париж), в 1922 — 30-их pp. лектор і доц. Укр. Госп. Академії і УТГІ. Підручники механіки і математики, спомини (ЛНВ, 1906, зб. «З минулого», 1939). Тепер у Швайцарії.

[Коваленко Олександер (1875, Ромен [Ромни], Полтавська губ. — 1963, Женева). — Виправлення. Т. 11.]


Коваленко Прохор (* 1884), драматичний актор і педагог родом з Чернігівщини; з 1910 на сцені театру М. Садовського; 1917 в Держ. Нар. Театрі; 1920 — 26 режисер театру в Умані, з 1926 в Київ. Театрі ім. Франка; знімався в фільмах «Земля», «Щорс», «Іван». «Вершники»; з 1933 викладач Київ. Держ. Ін-ту Театрального Мистецтва; автор спогадів.

[Коваленко Прохор (1884, Ярославець, Глухівський пов. — 1963, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалик Іван (* 1907), мовознавець, учень Я. Янова, В. Ташицького, доц. Львівського Ун-ту. Праці з ділянки словотворення, фонетики, мови й стилю зах.-укр. письменників (функційність діялектизмів В. Стефаника й ін.), історії укр. синтакси 17 в., спроби застосування фонології до іст. укр. мови.

[Ковалик Іван (1907, Млини, Яворівський пов., Галичина — 1989, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалик Сергій (1846 — 1926), революціонер-народник родом з Полтавщини; в 1870-их pp. організатор рев. гуртків у Києві, Харкові й ін.; пропаґатор «ходіння в народ». 1874 заарештований і засуджений на каторгу; з 1898 р. після звільнення жив у Мєнську.

[Ковалик Сергій († Мєнськ). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалів Іван (* 1916), скрипаль і письм.; з 1952 дириґент і керівник Муз. Ін-ту ім. Лисенка в Торонто; зб. віршів «Прелюдії» (1943), поезії, новелі, оп.

[Ковалів Іван (1916, Підкамінь, Бродівський пов., Галичина — 1987, Торонто, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалів Левко (бл. 1890 — 1930-і pp.), діяч Укр. Ком. Партії (боротьбістів); в 1917 чл. Укр. Центр. Ради, чл. ЦК УПСР. 1919 разом з Г. Гриньком висланий від ЦК боротьбістів на переговори з Комінтерном про визнання боротьбістів єдиними репрезентантами комунізму на Україні; в грудні підписав угоду з КП(б)У про співпрацю; після розпуску партії боротьбістів до КП(б)У не увійшов. Заарештований в 1933 р. і загинув на засланні.


Ковалів Пантелеймон (* 1898), доц. Київ. Пед. Ін-ту й Ун-ту, проф. УВУ, проф. і ректор Богословської Академії УАПЦ в Мюнхені, д. чл. НТШ. Праці з історії укр. мови (зокрема «Нариси з історії укр. мови», 1941, спільно з Грунським), укр. і рос. описової й іст. морфології (префікси, дієприкметники, наголос); статті на теологічні теми; «Молитовник-служебник, пам’ятка XIV ст.» (1960) та ін. Тепер у ЗДА.

[Ковалів Пантелеймон (1898, Браїлів, Вінницький пов., Подільська губ. — 1973, Вашінґтон). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалів Степан (1848 — 1920), письм. родом з Дрогобиччини; оп. з життя бориславських робітників: «Громадські промисловці» (1899), «Образки з гал. Каліфорнії» (1913); автор оп. для дітей старшого віку — «Чародійна скрипка» (1910), «В останній лавці» (1911) й ін. Літ. псевд. — Степан П’ятка.

[Ковалів Степан (* Брониця — † Борислав, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Ковалівка (III — 15), с. Зіньківського р-ну Полтавської обл.- кол. сотенне м. Галицького, потім Полтавського полку; 1658 зруйноване татарами.


Ковалівський Петро (1865 — 1942), проф. Харківського Ін-ту Нар. Освіти, д. чл. Укр. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки; засновник «Просвіти» в Харкові. Праці з питань проф. освіти, виробничого краєзнавства, працезнавства, госп-ва Слобожанщини й ін.


Ковалінський Михайло († 1807), учень і друг Г. Сковороди, товаришував О. Розумовському в подорожах за кордон. «Житие Григория Сковороды» (вид. Д. Багалія 1894) — гол. джерело біографічних відомостей про Г. Сковороду.

[Ковалінський (Ковалинський) Михайло (1757, Харківщина — 1807). — Виправлення. Т. 11.]


Коваль Борис (1903 — 59), сов. партійний і держ. діяч, гол. Ревізійної Комісії КПУ, в 1954 — 59 pp. мін. вищої освіти УССР.


Коваль Володимир (1885 — 1927), кооператор і інж.-аґроном, фахівець з с.-г. механіки, родом з Волині; гол. Всеукр. С.-Г. Кооп. Союзу — Централ у Києві й проф. Київ. Політехн. Ін-ту; з 1921 на еміґрації в Німеччині та Франції, з 1924 в Чехо-Словаччині. Праці з ділянки сіль. госп-ва, зокрема механізації сіль. госп-ва.

[Коваль Володимир (* Кульчини, Старокостянтинівський пов. — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Коваль Федір (* 1916), поет, зб. поезій «Зелені ромби» (1953). Тепер у Німеччні.

[Коваль Федір (1916 — 87). Після війни жив у Німеччині, співр. газ. „Шлях Перемоги“. — Виправлення. Т. 11.]


Ковальницький Дмитро (1839 — 1913), родом з Волині, ректор і проф. Київ. Духовної Академії (заг. історія церкви); своїм почином та коштом багато допоміг справі дослідження минулого Київ. Академії. Згодом архиєп. херсонський та одеський.


Ковальов Олександер (* 1916), скульптор-реаліст родом з Одеси; бюсти-портрети (М. Лисенка, М. Рильського, Б. Хмельницького, В. Філатова).

[Ковальов Олександер (* 1915, Рогачов, Могилівська губ., Білорусь). — Виправлення. Т. 11.]


Ковальство, перші ковальські вироби (К. в.) з’явилися на Україні вже в мідяну, енеолітичну добу (2 500 — 1 800 до Хр.); на їх місц. виріб вказують знахідки деякого ковальського знаряддя (молотки, ковадла, матриці) та наявність родовищ мідяної руди на Закарпатті і в Донеччині. Від залізної доби (800 — 500 до Хр., гальштатська) К. сполучене лише з обробкою заліза; ширше почався виріб залізних госп. речей (коси, серпи, рала, сокири) від приходу кельтів на Закарпаття; в рим. добу (1 — 4 вв. по Хр.) з’явилися перші печі до витопу залізної руди. В княжу добу К. становило важливу галузь пром-сти, а К. в., майже всі вже теперішнього типу, посіли перше місце між с.-г. знаряддям. «Ковач», «кузник», «кузнець» — різні назви коваля у княжу добу. Тоді вже був відомий ковальський міх та сталева (харалужна, булатна) зброя. В пізніші віки К. в. досягли мист. рівня: окуття церк. дверей, хрести на церк. банях, церк. колодки. (Див. ще ЕУ I, стор. 214).


Ковальський Василь (1826 — 1911), гром. діяч, суддя в Перемишлі, згодом радник Найвищого Суду у Відні; перший перекладач «Вісника держ. законів» на укр. мову, посол до гал. сойму і австр. парляменту; діяльний публіцист у 1850 — 70-их pp.; автор цікавих описів-ст., шкільних читанок, чл.-засновник «Нар. Дому» і «Гал.-Руської Матиці»; під кін. життя — москвофіл.


Ковальський Іван (1850 — 78), революціонер-народник з священичої родини на Поділлі; студент Одеського Ун-ту. Вів пропаґанду гол. серед сектантів; за збройний опір поліції під час арешту засуджений на смерть. Співавтор звернення «Голос честных людей».

[Ковальський Іван (* Соболівка, Гайсинський пов. — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Ковальський Микола (1885 — 1944), гром. і політ. діяч родом з Волині; діяч РУП, пізніше УСДРП, чл. Укр. Центр. Ради, в 1918 — 20 рр. дир. Департаменту Держ. Контролю УНР; на еміґрації гол. Укр. Центр. Комітету у Варшаві; загинув в нім. концентраційному таборі в Дахав.


Ковальський Микола (* 1899), публіцист і гром.-політ. діяч серед укр. еміґрації у Франції, родом з Києва, співр. «ЛНВ», «Тризуба» й ін.

[Ковальський Микола (1899 — 1976, Курбон, Франція). Твір: „Етюди. Поезії“ (1978). — Виправлення. Т. 11.]


Кованько-Кованківський Петро (* 1876), економіст-фінансист, з 1909 р. доц. Київ. Ун-ту, з 1914 проф. Комерційного Ін-ту, в 1920 — 30-их pp. Ін-ту Нар. Госп-ва в Києві; на еміґрації працює в Ін-ті Вивчення СССР у Мюнхені. Праці про нар. госп-во і фінанси СССР, м. ін. «Производительные силы Украины» (1922), «Бюджет м. Києва» (1929), «Бюджет СССР» (1956) та ін.


Ковач Михайло (* 1909), бачвансько-укр. письм. і педагог; інтимна лірика, оп. і п’єси з життя бачванського села та інтеліґенції, автор шкільних підручників.

[Ковач Михайло (* Шид, Войводіна). — Виправлення. Т. 11.]


Ковбасюк Микола (1817 — 89), гром. діяч, селянин із Вербіжа під Коломиєю, в 60-их pp. 19 в. посол до гал. сойму і австр. парляменту; виступав у справах сервітутових, в обороні лісів і пасовиськ, проти відшкодування панів за втрату панщизняних тягарів.


Ковбек (Koubek) Ян (1805 — 54), чес. письм. і славіст, проф. ун-ту в Празі, слов’янофіл; мав вплив на «Руську Трійцю», зокрема на М. Шашкевича.


Ковбель Семен (*1877), письм. у Канаді; поезії писав під впливом Франка; заг. відома драма «Дівочі мрії», що ставилася на укр. сцені в Канаді й Америці.

[Ковбель Семен (1877, Борщів, Галичина — 1966, Торонто, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Ковель (II — 5), м. обл. підпорядкування на волинському Поліссі над. р. Турією, р. ц. Волинської обл.; 23 000 меш. (1956); великий зал. вузол, підприємства по обслуговуванню зал. транспорту, місц. пром-сть. К. вперше згадується на поч. 14 в., міські права дістав 1515 p.; з 1795 до 1939 — пов. м. Літом 1919 бої Волинської дивізії з поляками. Цінні пам’ятки архітектури — дерев’яний Благовіщенський собор (1505) і дзвіниця з 17 в. та зал. двірець (архітект О. Вербицький) знищені під час другої світової війни.


Ковенко Михайло, інж., діяч УСДРП, згодом Укр. Партії Самостійників-Соціялістів, організатор куреня «вільних козаків» у 1917 — 18 pp. з роб. молоді Києва; в січні 1918 військ. комендант Києва, за Директорії гол. Верховної слідчої комісії для боротьби з контрреволюцією; з 1920 р. жив на еміґрації в Румунії.


Коверко Андрій (* 1893), гал. різьбар-монументаліст; різьби в каплиці гр.-кат. Духовної Семінарії у Львові, пам’ятник митр. А. Шептицького, плоскорізьбипортрети в дереві О. Новаківського, І. Франка й ін.; учасник виставок Гуртка Діячів Укр. Мистецтва і АНУМ у Львові.

[Коверко Андрій (1893, Острів, Львівщина — 1967, Кишинів, Молдавія). — Виправлення. Т. 11.]


Ковжун Павло (1896 — 1939), визначний графік, маляр і організатор укр. мистецтва на Зах. Укр. Землях, родом з Волині; студіював у Києві, з 1921 в Галичині; працював гол. в книжній графіці (численні обкладинки, екслібриси, вид. знаки, плякати, ініціяли, ілюстрації, карикатури), автор (разом з М. Осінчуком) церк. поліхромій в укр. візант. стилі (Озірна, Сокаль, Зашків, Долина, Миклашів. Наконечне, Калуш, Стоянів й ін.), мист. монографій (Глущенко, Грищенко, Ґец), ст. на мист. теоретичні теми і про окремих мистців (Архипенка, Дольницьку), учасник багатьох крайових і закордонних укр. виставок (Праги, Брюссель, Варшава, Берлін, Рим, Неаполь), співорганізатор Гуртка Діячів Укр. Мистецтва (1921) і Асоціяції Незалежних Укр. Мистців (АНУМ, 1931) у Львові, ред. журн. «Митуса» і «Мистецтво».

К. мистець модерний, але тісно пов’язаний з укр. образотворчою традицією. Перші праці під впливом футуризму і символізму, пізніше Нарбута, з 1924 експресіонізму й конструктивізму, проте, К. залишився різко окресленою індивідуальністю з своїм наскрізь нац. власним стилем. Укр. культура завдячує К. відродження мистецтва книги на Зах. Укр. Землях.

[Ковжун Павло (* Костюшки, Житомирщина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Федюк М. Графіка. Л.-К. 1924: Екслібріс. Л. 1932; Голубець М. Павло Ковжун. Л. 1939; Гординський С. Павло Ковжун. Л. 1943.

С. Г.


[Ковзання, Ковзанярський спорт. — Доповнення. Т. 11.]


Ковила, тирса, шовкова трава (Stipa L.), багаторічні рослини з родини трав, 30 — 100 см заввишки; одні з основних степ. рослин. На Україні росте 8 видів, поширених в Степу й рідше в Лісостепу; найпоширеніші: тирса або К. волосиста (S. capillata L.), має остюки волосовидні (не пірчасті), і К. пірчаста, шовкова трава (S. pennata) — збірний вид, що поділяють на кілька видів: К. Іванова (S. Joannis Čel) найчастіше в Лісостепу, К. Лессінґа (S. Lessingiana Trin. et Rupr.), К. вузьколиста (S. stenophylla Czern.), К. укр. (S. ucrainica P. Swirn.) й ін. Молода К. є добрим кормом для домашніх тварин, пізніше вона стає шорсткою і мало їстівною.


Ковінька Олександер (* 1900), сов. письм.-гуморист, у 1920-их pp. чл. «Плуга»; зб. гуморесок «Індивідуальна техніка» (1929), «Колективом подолаємо» (1930); гуморески на актуальні сов. теми в поточній пресі.

[Ковінька Олександер (1900, Плоске, Полтавська губ. — 1985, Полтава). 1936 заарештований і за обвинуваченням у приналежності до „контррев. орг-ції“ засуджений до ув’язнення в концтаборах. Покарання відбував на підприємствах Дальбуду (Магадан). Після реабілітації 1956 повернувся до Полтави, видав низку кн. сатири та гумору, крім того, „Твори“ (I — II, 1980). — Виправлення. Т. 11.]


Ковнір Степан (1695 — 1786), визначний майстер-будівничий з Київщини, понад 60 pp. провадив будів. роботи в Києво-Печерській Лаврі: т. зв. Ковнірський корпус, дзвіниця б. дальніх Печер і ін; поза Лаврою — Кловський палац (1754 — 58), церква і дзвіниця в Василькові й ін. Будови К. в укр. барокковому стилі з багатими ліпними оздобами на фронтонах. К. виховав Цілу школу майстрів-каменярів.

[Ковнір Степан (* Гвіздів — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ковпак Сидір (* 1887), сов. діяч і командир партизанських загонів часів революції і другої світової війни, ген.-майор родом і Полтавщини; в 1918 — 19 pp., очолюючи партизанський загін, боровся з укр. визвольним рухом, 1942 оперував у нім. тилах на Поліссі, влітку 1943 зробив рейд у Карпати, де м. ін. відбулися сутички між червоними партизанами й УПА. 1944 загін К. став Укр. партизанською дивізією під командуванням підполк. П. Вершигори. К. з 1946 чл. Верховної Ради СССР і мін. оборони УССР, з 1947 заступник гол. Президії Верховної Ради УССР. чл. ЦК КПУ. Автор спогадів «Від Путивля до Карпат» (1945).

[Ковпак Сидір (1887, Котельва, Богодухівський пов. — 1967, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ковтун Іван. див. Вухналь Юхим.


Ковтурман Костянтин (* 1894), графік, працює в Одесі; станкова графіка, офорти; «Верби» (1929), «Горлівка» (1937).


«Ковчег» («The Ark»), кат. церк.-осв. місячник, виходив 1946 — 56 у Стемфорді (ЗДА), укр. і англ. мовами.


Ковшевич Роман (1873 — 1932), адвокат, суддя, правник-каноніст; д. чл. НТШ; проф. Укр. Ун-ту, а пізніше Богословської Академії у Львові; досліджував суд. справи українців і поляків перед рим. Ротою. Праці: «Індуктивний метод в юриспруденції» («Зб. Правничої Комісії» НТШ, тт. I — II); «De primis litibus Ucrainorum apud Romanam curiam indicatis» («Богословіє», VII, 3) та ін.

[Ковшевич Роман (* Ярослав, Галичина — † Львів), „De primus litibus... iudicatis“. — Виправлення. Т. 11.]


Коган Олександер (* 1895). композитор родом з Одеси, з 1944 доц. Одеської Консерваторії; увертюра і поема для оркестри, струнний квартет, тріо і 2 сонати для скрипки з фортепіяном; підручник сольфеджо і гармонії.


Коган-Ясний Віктор (1889 — 1958), терапевт-клініцист та ендокринолог, родом з Полтави, проф. Харківського Мед. Ін-ту (з 1930), заслужений діяч науки УРСР; перший в СССР виготовив інсулін та налагодив його виробництво у Харкові (1922); 175 наук. праць, в тому ч. низка великих монографій.


Когильник (Кундук), p., що протікає Басарабською височиною і Причорноморською низовиною: довж. — 240 км, сточище — 3 900 км², впадає до Сасицького лиману.


Когуська Наталія (* 1905), гром. діячка в Канаді родом з Волині, гол. Союзу Українок Канади і ред. ж. «Промінь»; оп. «Мати», «В полеті до Вілі».


Когут Лев (1878 — 1947), бук. гром.-політ. і екон. діяч, журналіст і видавець, адвокат у Чернівцях. В 1902 — 03 pp. ред. вид. РУП, що виходили в Чернівцях («Гасло», «Селянин», окремі брошури); в 1903 — 24 pp. перший дир. централі укр. кооператив на Буковині «Селянська Каса»; в 1920-их pp. ред. низки укр. газ. у Чернівцях, м. ін. «Рідний Край» (1926 — 30), в 1930 — 40 pp. щоденника «Час». Ред. і видавець «Нар. Бібліотеки», «Спілкової Бібліотеки», листування М. Драгоманова з М. Павликом (1912) та ін. Співзасновник і діяч Укр. Нар. Орг-ції Буковини (1922 — 27), віцепрез. Укр. Нац. Партії (1927 — 38). Численні ст., зокрема на екон. і культ. теми; окремо вийшли: «Бук. спільництво» (1907), «Україна і моск. імперіялізм» (1916) й ін. Помер на еміґрації в Ґраці.

[Когут Лев (* Чернівці, Буковина). — Виправлення. Т. 11.]


Когут Михайло, в чернецтві Микола (* 1911), церк. і гром. діяч у Канаді й ЗДА, василіянин, закарп. походження; в 1946 — 53 pp. в Римі, як консультор і ген. секретар ЧСВВ, ген. секретар і ректор Колеґії св. Йосафата, в 1953 — 58 pp. протоігумен амер. василіянської провінції.

[Когут Михайло (1911 — 71). — Виправлення. Т. 11.]


Когут Осип (1891 — 1941), гром. і політ. діяч, за студентських часів організатор радикальної молоді і УСС; з 1920-их pp. адвокат у Богородчанах і чл. Гол. Управи УСРП, в 1928 — 30 pp. посол до варшавського сойму; 1939 заарештований большевиками, помер на засланні.

[Когут Осип (* Бучач, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Когутяк Іван (*1893), антрепренер і актор «Укр. Рухомого Драматичного Театру», організованого 1920 р. в Станиславові, об’їздив міста і села Галичини й Волині з перев. побутовим репертуаром; в 1939 — 44 дир. Коломийського муз.-драматичного театру.

[Когутяк Іван (1893, Кнігинин, Станиславівський пов., Галичина — 1968, Івано-Франківське). — Виправлення. Т. 11.]


Кодак (Кудак), фортеця на правому березі Дніпра б. порогів, 10 км нижче від теперішнього Дніпропетровського, збудована поль. урядом 1635. p., щоб загородити дорогу до Запоріжжя, Дону й Чорного м. Відбудована після зруйнування козаками на чолі з гетьманом І. Сулимою, набрала особливого значення після невдалого коз. повстання 1637 — 38 pp., коли Польща поставила там залогу з нім. жовнірів. 1648 p. K. був взятий Б. Хмельницьким. За Мазепи К. був сторожовим постом супроти Січі; у 18 в. його військ. значення занепало. Руїни К. збереглися до наших днів, на місці кол. К. лежить с. Старі Кодаки.


Кодак (псевд.) Юрій (* 1916), архітект, закінчив Київ. Художній Ін-т; з 1948 в Канаді, проєктував і будував церкви в Канаді (Гамільтон, Судборі, Нове Торонто, Монтреал) і ЗДА (Бостон, Бавнд-Брук); К. використовує мотиви укр. архітектури, перев. укр. барокко.

[Кодак Юрій (псевд. Панасенка) (* Миргород, Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Кодацький (Старо-Койдацький) поріг, перший з Дніпрових порогів, довж. 512 м, спад 1,8 м.


«Кодекс законів про народну освіту УСРР», зб. законів, що нормували справу шкільництва і нар. освіти, затверджений ВУЦВК 2. 11. 1922; проіснував до поч. 1930-их pp., згодом замінений окремими законами і положеннями (статутами).


«Кодекс законів про працю малолітніх та підлітків», встановлений постановою Ради нар. комісарів УССР 21. 9. 1921; згодом перестав діяти і був включений до «Кодексу законів про працю УСРР»; реґляментацією праці підлітків займались також спеціяльні постанови і закони держ. органів УССР та СССР.


«Кодекс законів про працю УСРР», з 1922 р. основне, проте фраґментарне джерело трудового права в УССР і Молд. ССР. «К. з. п. п. УСРР», точно відтворюючи відповідний кодекс РСФСР, був прийнятий ВУЦВК 2. 12. 1922 та введений в дію з зворотною силою — 15. 11. 1922, себто з того часу, коли і «К. з. п. п. РСФСР». Кодекс складається з 192 ст., систематизованих в 17 розділах: заг. частина; про порядок наймів і подачі робітної сили; про порядок притягнення до трудової повинности громадян УССР; про колективні угоди; про трудову угоду; про правила внутр. ладу; про норми випродукування; винагорода за працю; ґарантія та компенсація; робочий час; час відпочинку; про учеництво; праця жінок і неповнолітніх; охорона праці; про проф. (виробничі) спілки робітників та службовців і їхні органи на підприємствах, в установах та госп-вах; про органи розгляду конфліктів та справ порушення законів про працю; про соц. страхування. Лише 18 ст. не є буквальним передруком відповідних ст. «К. з. п. п. РСФСР». Численні зміни і доповнення тільки спершу були відповідно кодифіковані у формі нової редакції статтей, додатків та офіц. доповнень; видані ж після 1936 р. взагалі не були внесені до кодексу.

На відміну від початкового сов. трудового законодавства, що характеризувалося встановленням т. зв. роб. контролю над виробництвом, «К. з. п. п. УСРР» не встановлює права робітників та службовців на виробниче співуправління, а лише реґулює взаємовідносини «наймача» — працедавця та «наймитів» — працівників. Кодекс у своїй першій ред. відзеркалює соц.-госп. систему НЕП-у. Деякі з останніх актів сов. трудового права повертаються до постанов окремих ст. «К. з. п. п. УСРР».

У висліді постанови президії Верховної Ради УССР «Про перегляд кодексів законів УРСР» 14. 5. 1956, окрема комісія мін-ва юстиції УССР розробила новий проєкт «К. з. п. п. УРСР», який враховує нові акти соц.-трудового законодавства; проєкт ще не затверджений (див. також Трудове право, Праця).

Література: Данилова Є. Кодекс законів про працю, практичний коментар. Х. 1929; Шерешевський С. Основи трудового права. Х. 1929; Згурська К. Кодифікація законодавства Укр. РСР. Радянське право, I, 4. К. 1958.

В. Цюцюра


«Кодекс законів про родину, опіку, шлюб і про акти громадянського стану УРСР», основне джерело родинного права в УССР і Молд. ССР; проєкт схвалений правничою комісією, опублікований у Харкові в 1925 p., затверджений з незначними змінами Всеукр. Центр. Виконавчим Комітетом 31. 5. 1926; одночасно втратили силу діючі доти декрети Ради Нар. Комісарів УССР з 20. 2. 1919 про цивільні шлюби і про розлучення. «К. з. п. р.» складається з 162 ст., об’єднаних у 5 відділах в такому порядку: про родину, опіку та піклування, одруження, про право громадян змінювати свої прізвища й імена, визнання особи безвісно-відсутньою або померлою; положення про реєстрацію актів громадянського стану має форму додатку до кодексу. Згідно з постановами діючої в 1926 р. конституції, «К. з. п. р.» базується на тих самих основах, що й кодекси ін. респ.: на моногамії, рівних правах чоловіка й жінки, розривності подружжя, відсутності різниці між шлюбністю і нешлюбністю дітей, виключенні впливу церкви на родину; зате в подробицях він значно відрізняється від кодексів ін. республік, а зокрема від пізніше схваленого родинного кодексу РСФСР. На відміну від рос. кодексу, що зрівнював перед правом зареєстровані й незареєстровані подружні відносини, укр. кодекс стверджує у ст. 105, що тільки реєстрація шлюбу в органах ЗАГС є безспірним, до спростування судом, доказом наявности одруження. Під час другої світової війни «К. з. п. р.» кілька разів змінювався, зокрема союзним указом з 8 липня 1944 р. (обов’язковість реєстрації одружень у всіх республіках, утруднення розлучень, відмінні обов’язки батьків дітей, народжених в подружжі й поза подружжям). Переклад повного тексту кодексу на нім. мову появився 1927 p. (H. Freund. Das Familienrecht der Sowjetrepubliken). 3 1958 p. мін-во юстиції підготовляє новий текст родинного кодексу. (Про зміст «К. з. п. р.» див. ЕУ I, стор.. 678 — 79, ЗАГС, Родинне право).

Ю. Фединський


Кодекс канонічного права, див. Канонічне право.


Кодень (II — 4), м-ко на Підляшші над Бугом; костьол з чудотворною іконою Матері Божої (коденської), кол. уніятська церква поч. 16 в., в ґотичному стилі, з надгробком Івана Сапіги 1520 з укр. написом.


Кодима, права притока Богу, довж. — 150 км, сточище — 2 480 км²; К. становила в 16 — 18 вв. кордон Лит.-Поль. Держави й Туреччини, згодом Подільської й Херсонської губ. Над К. укр. військо (Семен Палій і лівобережні полки) 1693 р. розбили татар; 1738 — битва рос.-укр. війська проти тур.-тат. сил.


Кодима (V — 10), с. м. т. в півд.-сх. частині Поділля, р. ц. Одеської обл.; цегляний, вапняковий і овочеконсервні зав.; 1919 бої УНР з большевиками та з денікінцями.


Кодня (III — 9), с. на сх. Волині, 15 км на південь від Житомира, кол. м-ко. 1768 р. в К. під проводом реґиментаря Стемпковського поляки нещадно карали гайдамаків на смерть та каліцтво.


Кодра (III — 10), с. м. т. Макарівського р-ну Київської обл., на Київському Поліссі; добування торфу.


КоДУС, скорочена назва Комісії Допомоги Укр. Студентству, заснованої 1940 у Кракові при Укр. Центр. Комітеті; 1942 перенесена до Львова. З 1945 діє самостійно на еміґрації — у Фюрті (Німеччина), з 1951 у Сарселі (Франція). КоДУС очолювали: о. І. Гриньох, Ю. Полянський, З. Кузеля (1944 — 52): з 1952 гол. О. Кульчицький, секретар з 1946 — Т. Волошин. В сумі уділено допомог 2 600 студентам на бл. 500 000 долярів, зібраних з пожертв громадянства і з допомоги УЦК (до 1945), кат. Церкви (за посередництвом архиєп. І. Бучка), ЗУАДК, Укр. Конґресового Комітету Америки й Фонду Допомоги Українців Канади.


Коельо (Coelho) Нето (1864 — 1934), відомий браз. новеліст, прихильник незалежности України, інформував браз. гром. думку про укр. культуру і укр. змагання (зокрема в «Jornal do Brasil» 1923).


Кожанчиків Дмитро († 1877), рос. книгар, видав 1867 р. в Петербурзі перше повне вид. «Кобзаря» Т. Шевченка.


Кожара, див. Гагара.


Кожевников Петро (1904 — 43), вчений лісовод; праці про ліси УССР, зокрема на Поділлі, про природно-госп. р-ни і типи лісів України й ін., автор типологічної карти лісів України.


Коженьовський (Korzeniowski) Юзеф (1797 — 1863), поль. письм. і драматург родом з Галичини, проф. Кременецького Ліцею й Київського Ун-ту, пізніше в Харкові й Варшаві; у повістях «Spekulant» (1846) і «Kollokacja» (1847) накреслив образ поль. шляхти на Волині й Поділлі; у драмі «Karpaccy górale» (1840, популярна на гал. сцені п. н. «Верховинці» в переробці П. Свєнціцького й Д. Лозинського) — побут гуцульського села і його конфлікти з австр. адміністрацією. П. Свєнціцький переклав також кілька ін. п’єс К. для укр. театру.

[Коженьовський (Korzeniowski) Юзеф (* бл. Бродів — † Дрезден, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Кожухів, больш. концентраційний табір б. Москви, до якого на весні 1920 р. вивезено бл. 250 старшин і стрільців УГА, в тому ч. ген. О. Микитку і ген. Г. Ціріца; на поч. липня 1920 р. звідти вивезено 217 старшин в напрямі до Архангельську, де всі загинули без вісти.


Кожухівка (III — 11) і сусідня Крушинка, с. Києво-Святошинського р-ну на півд. зах. від Києва; бої Січ. Стрільців з рос. добровольчими гетьманськими частинами в листопаді 1918, з большевиками в лютому 1919 та УГА з большевиками в серпні 1919.


Коза, див. Козівництво.


Коза, нар. муз. інструмент, див. Дуда.


«Коза» (звичай «водити козу»), парубоцьке колядування, при якому один з парубків переодягається козою; драматизоване замовляння з побажальною частиною, з піснями й танцями (див. ЕУ I, стор. 258). Також дівоча забава з весняного циклу.


Коза дика, див. Сарна.


Козак Едвард (* 1902), псевд. Еко, Мамай, Майк Чічка, карикатурист, гуморист і маляр родом з Галичини, учень О. Новаківського; ілюстратор і ред. «Зиза» (1926 — 33) і «Комара» та ілюстратор усіх вид. Тиктора у Львові (1933 — 39), учасник виставок АНУМ; з 1944 на еміґрації, гол. УСОМ, ред. «Лиса Микити» (з 1948) в Німеччині й ЗДА; з 1951 в ЗДА, працює в церк. мистецтві, ілюструє казки в телевізії. К. ілюстратор великої кількости книжок і журн., особливо дитячих («Світ Дитини», «Дзвіночок», «Юні Друзі». «Веселка»), автор гумористичних віршів і фейлетонів. Малюнки К. імпресіоністичні, декоративні, часто під нар. лубок, в них домінує лагідний гумор і композиційна легкість («Ярмарок» — 1942. «Січ» — 1943, «Стара Коршма» — 1953, композиції до укр. пісень), в карикатурах помітний нахил до анімалізму. К. творець модерного гумористичного журн., що на укр. ґрунті понад 35 pp. активно впливає на формування гром. думки. Окремі вид. альбом «ЕКО» і альбом карикатур п. н. «Село» (1946 — 48). Див. ще «Гумористична преса» і «Карикатура».

[Козак Едвард (1902, Гірне, Стрийський пов. — 1992, Детройт). — Виправлення. Т. 11.]


Козак Євген (1857 — 1933), славіст, дослідник історії Буковини, зокрема іст. церкви, правос. свящ., проф. ц.-слов. мови і літератури Чернівецького Ун-ту (1899 — 1919), москвофільський гром. діяч; студії про слов. написи („Die Inschriften aus der Bukovina“, 1903) на Буковині й Молдавії та ін.; доводив автохтонність українців на Буковині; на церк. полі виступав проти румунізації бук. правос. архиєпархії.


Козак Євген (* 1907), композитор і дириґент із Львова, дир. вокального ансамблю Львівського радіо; хорові твори, пісні, обробки нар. пісень.

[Козак Євген (1857, Слобода Банилів, Вашківецький пов., Буковина — 1933, Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Козак Іван (* 1891), сотн. УГА, організатор і командант Польової Жандармерії УГА, 1923 — 26 командант табору для інтернованих частин УГА в Йозефові, згодом адвокат і гром. діяч в Угнові (Галичина); тепер в ЗДА.

[Козак Іван (1891, Гічва, Ліський пов., Галичина — 1978, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Козак Сергій (*1920), оперовий співак-баритон; з 1950 соліст Київ. опери; автор сольових і хорових пісень.

[Козак Сергій (1921, Кривин бл. Славути, Волинська губ. — 1992, Київ). Автор повістей у віршах. — Виправлення. Т. 11.]


Козаки підпомічники, категорія козацтва, яка утворилася в процесі його екон. диференціяції під кін. 17 в. і вперше була оформлена за Мазепи (1701). Менш заможні, ніж виборні козаки, К. п., залишаючися вдома, повинні були виряджати від 2 — 3 або більше дворів одного козака для чинної військ служби й повністю утримувати («підпомагати») його. В разі особливої потреби (оборона країни тощо) й К. п. притягалися до участи в походах. Остаточно поділ на виборних і підпомічників був проведений рос. урядом у 1734 — 36 pp.


Козаневич Маріян (1877 — 1940), гірничий інж., 1918 — 19 чл. Нац. Ради і секретар публічних робіт (від УСДП) ЗУНР.


Козар Павло (1898 — 1944), історик-археолог, викладач Дніпропетровського Ун-ту, співр. Іст. Музею під керівництвом акад. Д. Яворницького; учасник Дніпровської археологічної експедиції в 1927 — 32 pp.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.