[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1224-1235.]

Попередня     Головна     Наступна





Кубізм, мист. напрям, в якому образ має бути не відображенням природи, а вільною грою форм, підпорядкованою геометричним законам. К. зводить форми до кулі, стіжка, куба і вводить у мистецтво нові матеріяли (в малярстві наліпки, в скульптурі комбінації металу, скла, бляхи, дроту). К. позначився на певних періодах творчости укр. мистців (М. Андрієнка, С. Борачка, С. Гординського й ін.). О. Архипенко був першим кубістом-скульптором у світовому мистецтві. Досвідом К. користувалися О. Грищенко, П. Ковжун, В. Ласовський і конструктивісти (див. Конструктивізм).


Кубійович Володимир (* 1900), географ і демограф родом з зах. Лемківщини; в 1928-39 pp. доц. Краківського Ун-ту, з 1940 проф. УВУ; д. чл. НТШ (з 1931 p.), з 1947 його ген. секретар, з 1952 — гол. НТШ в Европі; тепер у Франції. Бл. 80 праць з антропогеографії й демографії України, зокрема з антропогеографії Карпат, насамперед досліди над пастушим життям („Życie pasterskie w Beskidach Wschodnioh“ 1926; „Rozšiření kultur a obyvatelstva v Severních Karpatech“, 1932; „Pǎstoritul in Maramureş“, 1935; «Пастушство Буковини», 1935; „Pastýřský život v Podkarpatské Rusi“, I — II, 1935 — 37, й ін.), з демографії («Територія і людність укр. земель», 1935; «Етнічні групи Півд.-зах. України (Галичини)» I, 1953 й ін.), синтетичні праці з географії й демографії України: «Атлас України й сумежних країв», 1937; «Географія укр. і сумежних земель», 1938 і 1943 (обидві праці при співучасті ін. фахівців); статистичні огляди в «Укр. Статистичному Річнику» II, III, IV, 1934-37; стінні й підручні карти України й Галичини (разом з М. Кулицьким); ред. «Енциклопедії Українознавства» і автор численних ст. в ній. Під час другої світової війни К. очолював Укр. Центральний Комітет у Кракові і в 1943 р. брав участь у створенні укр. Дивізії «Галичина» (див., у його праці «Укр. Центр. Комітет у Генеральній Губернії», т. I, 1962).

Список праць К. по 1943 р. в «Бібліографії наук. праць проф. В. Кубійовича», Кр. 1943.

[Кубійович Володимир (23.9.1900, Новий Санч — 2.11.1985, Париж; похований у Сарселі). Ред. англомовних: „Ukraine: A Concise Encyclopaedia“ (2 тт., 1963, 1971 ),“Encyclopedia of Ukraine“ (т. I, 1984, т. II, 1988); автор іст. монографії „Українці в Ген. Губернії 1939 — 1941. Історія Укр. Центр. Комітету“ (1975), автобіографічних довідників „Мені 70“ (1970), „Мені 85“ (1985). Посмертно було видано „Historischer Atlas der Ukraine. Ein deutsches Dokument aus dem Jahr 1941“ (1993). — Виправлення. Т. 11.]


Куда Яків (1890-1928), ботанік-фітопатолог, доц. Київського С.-Г. Ін-ту, співр. С.-Г. Наук. Комітету України, вивчав хвороби лісів Волині; загинув репресований большевиками.


Кудак, див. Кодак.


Кудин, на сх. Поділлі, одно з сімох міст болоховців, згаданих в літопису 13 в.; було здогадно на місці теперішнього с. Кудинка, де й збереглися залишки городища.


Кудревич Фльоріян († 1834), василіянин родом з Київщини, з 1808 проф. богословія Краківського Ун-ту, автор численних церк. богословських творів; організатор гр.-кат. парохії св. Норберта у Кракові.


Кудрик Борис (1897 — 1950), композитор, музиколог і муз. критик, студіював у Відні (учень Мандичевського) і Львові; з 1926 викладач Муз. Ін-ту, згодом консерваторії у Львові; численні фортепіянові (сонати, рондо, варіяції) і скрипкові твори, церк. й світські хори, сольові пісні; автор. «Історії укр. церк. музики» (1937); композиції К. стилістично близькі до музики віденських клясиків. Помер на засланні.

[Кудрик Борис (* Рогатин, Галичина — † Сибір). При кін. 1944 еміґрував до Відня, де згодом був арештований совєтами і засланий до концтабору в Сибіру. — Виправлення. Т. 11.]


Кудрик Василь (* 1880), свящ., діяч Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді (УГПЦК) родом з Галичини; ред. тижневика «Укр. Голос» (1910 — 20) і органу УГПЦК «Вісник» (1928 — 53) у Вінніпеґу; ст. на церк. і гром. теми; окремо вийшли: «Чужа рука» (1935), «Іст. матеріяли» (1949), «Маловідоме з іст. уніятської Церкви», 1-4 тт. (1952 — 56), «Мелхиседек Значко-Яворський» (1957). поезії «Весна» й ін.

[Кудрик Василь (1880, Цебрів, Тернопільський пов. — 1963, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Кудрин Арсеній (* 1887), дир. Харківської (1925 — 27), згодом Київської опер; активний діяч українізації опери; заарештований 1937 p.; дальша доля невідома.

[Кудрин Арсеній (1887 — 1937?). — Виправлення. Т. 11.]


Кудринський Федір, письм., співр. «КСт.» (1892 — 98); етногр. оповідання, ст., розвідка про Г. Сковороду.


Кудрицький Микола (* 1884), гром. діяч, чл. Центр. Ради, викладач Київ. Мед. Ін-ту; наук. співр. ВУАН; засуджений за приналежність до СВУ. Дальша доля невідома.


Кудрявцева Ольга (* 1896), скульпторка, учениця Е. Блох, працює у Харкові; «Тарас Шевченко в дитинстві», «Рибалки», портрет М. Бурачека й ін.

[Кудрявцева Ольга (1896, Миколаїв — 1964, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Кузеля Зенон (1882 — 1952), етнограф, мовознавець, бібліограф, журналіст і гром. діяч родом з Бережанщини, проф. УВУ, д. чл. НТШ (з 1909), з 1949 його гол. За студентських часів гол. віденської «Січі» (1902 — 04) і ред. її ювілейного «Альманаху» (1908); в 1909 — 14 pp. лектор укр. мови в Чернівецькому Ун-ті; в 1916 — 20 вів культ. працю у таборі полонених у Зальцведелі (Німеччина) й редаґував таборові вид. «Вільне Слово» та «Шлях». З 1920 р. в Берліні, в 1921 — 23 pp. ред. щоденника «Укр. Слово» і вид. в-ва «Укр. Слово» й «Укр. Накладня»; з 1926 проф. Укр. Наук. Ін-ту, ред. його бюлетеня „Kulturberichte“ та інформативного органу „Osteuropäische Korrespondenz“, гол. Союзу Закордонних Журналістів (1930-36). З 1945 у Баварії, гол. КОДУС-у і співред. першої частини «Енциклопедії Українознавства», з 1951 у Франції, де й помер. Праці з ділянки порівняльної етнографії («Угор. король Матвій Корвін в слов. усній словесності», ЗНТШ, 67-70), фолкльору («Ярмарки на дівчата», ЗНТШ, 107 — 108, «Посижіне і забави при мерци», ЗНТШ 121 — 122 й ін.), синтетичні огляди укр. етнографії ( в „Handbuch der Ukraine“, 1942, в «Енциклопедії Українознавства» та ін.). з лексикографії («Словник чужих слів», співавтор «Укр.-нім. словника», 1943 й ін.), ст. з бібліографії. Численні інформативні ст. про укр. проблеми нім. мовою, кореспондент щоденника «Діло» в Берліні тощо.

[Кузеля Зенон (23.6.1882, Поручин — 24.5.1952, Париж; похований у Сарселі). — Виправлення. Т. 11.]


Куземський Михайло (1809 — 79), гал. церк. і гром. діяч, львівський крилошанин. Найдіяльніший чл. Головної Руської Ради, заступник гол., а згодом і гол. організатор її відділів на провінції, керівник нарад Собору Руських Учених (19-26. 10. 1848). Приклав багато зусиль до фундування Народного Дому у Львові; впродовж 15 років керівник і опікун укр. нар. шкільництва в Сх. Галичині, оборонець прав рідної мови в школах та політ. і адміністративної незалежности українців від поляків у Сх. Галичині в 1860-их pp. 1868 — 71 холмський останній гр. кат. єп.


Кузик Сидір (1885 — 1925), інж. аґроном, екон. діяч (зокрема в рамках діяльности т-ва «Просвіта» та «Сіль. Господаря» у Львові), в 1920-их pp. засновник і дир. госп.-торг. спілки «Відбудова»; ст. і розвідки на екон. і кооп. теми в «Економісті», «Самопомочі», «Ділі» та ін. (також під псевд. Хлібороб).

[Кузик Сидір (* Львів — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Кузик Степан (1888 — 1947), адвокат, гром. діяч, кооператор; в 1928 — 35 pp. посол до поль. сойму від УНДО; чл. дирекції в-ва «Діло» і «Центробанку» у Львові (в 1941 — 44 pp. його дир.), чл. Ради Ревізійного Союзу Укр. Кооператив; помер на еміґрації в Німеччині.

[Кузик Степан (* Галичина — † Берхтесґаден). — Виправлення. Т. 11.]


Кузів Василь (1887 — 1958), церк. прот. діяч родом з Тернопільщини; довголітній пастор Укр. Пресвітерської Церкви в Ньюарку (ЗДА). гол. Укр. Євангельсько-Реформованої Церкви на Зах. Україні в 1935 — 39 pp. (тепер в екзилі), засновник і почесний гол. Укр. Євангельського Об’єднання в ЗДА; в 1946-48 pp. представник Світової Ради Церков для праці між скитальцями в Німеччині; статті на рел. теми.

[Кузів Василь (* Денисів — † Кренфорд, Нью-Джерзі, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Кузневич Григорій (* 1872), скульптор; учився у Львові й Римі; кращі праці «Ганчар», «Перший хлібороб». З 1907 р. у ЗДА.

[Кузневич Григорій (1871, Старе Брусно, Любачівський пов., Галичина — 1948, Ганачівка, Перемишлянський р-н, Львівська обл.), 1907 — 12 перебував у ЗДА. — Виправлення. Т. 11.]


Кузнєцов Микола (1850 — 1930), рос. маляр і графік, жив на Україні; чимало побутових картин і портретів на укр. теми: «Селянка в полі», «На заробітки», «В празник»; портрети П. Мартиновича, М. Пимоненка й ін.

[Кузнєцов (Кузнецов) Микола (1850, Степанівка, Херсонщина — 1929, Сараєво, Боснія). Учився в Петербурзькій Академії Мистецтв, діяльний у Т-ві півд.-рос. художників, чл. Т-ва передвижників; з 1920 жив у Юґославії. — Виправлення. Т. 11.]


Кузяк Олександер (* 1908), укр.-кан. діяч, посол з партії Федерація Кооп. Спільноти (ССФ) до Саскачеванської леґіслятиви з округи Кенора; з 1952 р. мін. природних багатств провінції Саскачеван.

[Кузяк Олександер (* Канора, Саскачеван, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Кузьма Любомир (* 1913), маляр-неореаліст, студіював у Львові й у Варшавській Академії Мистецтв; з 1949 в ЗДА, учасник багатьох виставок Об’єднання Мистців Українців в Америці; має власну мист. школу в Нью-Йорку. Твори перев. темперою («Рибалки», «Місячна ніч», «Квіти» й ін.).

[Кузьма Любомир (* Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Кузьма Олекса (1875 — 1941), журналіст, сотн. УГА, учасник листопадових боїв, довголітній співр. і чл. ред. колеґії «Діла» (1902 — 38), ред. органу УНДО «Свобода» (1922 — 38), автор цінної праці «Листопадові Дні 1918» (1931), численних ст. і розвідок з іст. УГА в «Ділі» і різних календарях; зб. нарисів «Начерки Олекси Кузьми» (1902); переклади з чужих літератур (1903 — 06) в «Бібліотеці найзнаменитіших повістей „Діла“».

[Кузьма Олекса (* Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Кузьменко Андрій (* 1903), ботанік-фізіолог, проф. Київ. С.-Г. Ін-ту; понад 60 наук. праць; досліди над обміном речовин у с.-г. рослин.

[Кузьменко Андрій (* Харківщина). — Виправлення. Т. 11.]


Кузьменко Василь, кошовий отаман Війська Запор. 1692-93 р.


Кузьменко Микола (1862 — ?), поет родом з Катеринославщини; зб. поезій «Дозвілля» (1899).

[Кузьменко Микола (1862, Томаківка — 1942). — Виправлення. Т. 11.]


Кузьменко Петро (1831 — 67), письм.; поезії «Погане поле», оп. «Не так ждалося, да так склалося»; етногр. записи в «Черниговских губернских Ведомостях» у 1850-их pp., у Кулішевій «Хаті» й «Основі».

[Кузьменко Петро (1831, Понорниця, Чернігівщина — 1874, хутір Потітківський, Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]


Кузьмин, кол. м-ко над р. Случчю на Волині, тепер с. Красилівського р-ну Хмельницької обл.; згадується з 1517 р.


Кузьмин Євген (1871 — ?), історик мистецтва і мист. критик у Києві, автор розвідок про укр. мистецтво (м. ін. про укр. килим, київ. ікони, монографія про М. Врубеля та ін.). Заарештований большевиками 1933 p., дальша доля невідома.

[Кузьмин (Кузьмін) Євген (1871, Люцерн, Швайцарія — 1942, Казалінськ, Казахстан). Помер у в’язниці — Виправлення. Т. 11.]


Кузьмин Микола (1881 — 1955), гром. і політ. діяч (Зборівщина), зокрема діяльний на госп. відтинку, селянин; чл. ЦК УНДО і сенатор у Польщі в 1928 — 30 pp., чл. Хліборобської Палати у Львові (1933 — 39); помер у ЗДА.

[Кузьмин Микола (* Озірна, Зборівський пов., Галичина — † Клівленд, Огайо). — Виправлення. Т. 11.]


Кузьмич Володимир (* 1904), письм. родом з Чернігівщини, чл. ВУСПП, друкується з 1927 р. Численні оп., виробничі романи «Крила» (1930) і «Турбіни» (1932), в яких поза сов. штампами, звернув увагу на дві важливі ділянки індустріялізації України (авіяцію і Дніпрельстан), досягаючи в деяких місцях високої поетичної майстерности; повість для дітей «Океан» (1939) та ін. Після 1941 р. відомостей нема.

[Кузьмич Володимир (1904, Бахмач, Чернігівщина — 1943, Казахстан?). Під час війни був репресований. Дата смерти 4.10.1943. За яких обставин загинув і де похований — невідомо. — Виправлення. Т. 11.]


Кузьмів Ярослав (1897 — 1945), педагог у Львові; ст. з методики навчання й ін. в журн. «Учительське Слово» і «Шлях Виховання і Навчання».


Кузьмова Марія (1884 — 1922), письм. з Галичини; повість «На стрічу сонцю золотому», зб. оп. «Проти хвиль» й ін.


Кузьмович Володимир (4886 — 1943?), політ. і гром. діяч, педагог і журналіст; під час першої світової війни вів нац. роботу серед українців Туркестану, куди попав як полонений; в 1920-их pp. дир. гімназії «Рідної Школи» в Дрогобичі; в 1930-их pp. у Львові — інспектор «Рідної Школи», секретар Укр. Кат. Союзу й ред. його органу «Мета», активний діяч УНДО, чл. його ЦК, а в 1938 — 39 гол. Секретаріятіу; в 1935 — 38 посол до поль. сойму. 1939 заарештований большевиками, помер на засланні.

[Кузьмович Володимир (* Болехів, Долинський пов., Галичина — † Утвін, Комі АССР). — Виправлення. Т. 11.]


Куїловський-Сас Юліян (1826 — 1900), церк. діяч; 1890 — єп. помічник у Перемишлі, 1891 — 98 станиславівський єп., 1899 — 1900 гал. митр.

[Куїловський-Сас Юліян (* Конюшки, Перемиська округа, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Куїнджі Архип (1842 — 1910), маляр родом з Маріюполя, з походження грек; закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв; маляр укр. краєвиду: «Чумацький шлях», «Ранок на Дніпрі», «Укр. ніч», «Вечір на Україні», «Степ», «Березовий гай», Місячна ніч на Дніпрі», «Буря» й ін. Куйбишеве (VI — 17), кол. Царьоконстантиніївка, с. м. т. на Приозівській височині, р. ц. Запорізької обл.

[Куїнджі Архип († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Куйбишеве (VI — 19), кол. Голодаївка, с. над р. Міюсом в півд.-сх. частині Донбасу, р. ц. Ростовської обл. РСФСР; в Куйбишевському р-ні в 1926 р. українці становили 83,7% населення.


Куйбишеве (IX — 14), кол. Албат, с. і р. ц. в долині р. Бельбек, на півн. узбіччях Кримських гір.


КУК, див. Комітет Українців Канади.


Кукіль звичайний (Agrostemma githago L.), однорічна рослина з родини гвоздикуватих, до 90 см заввишки, бур’ян, поширений скрізь на Україні (в степу рідше) в ярових й озимих посівах; насіння отруйне (містить 6,6% глюкозиду), і навіть його невелика домішка до борошна шкідлива для людей і тварин.


Кукольник Василь (1765 — 1821), природознавець і правник родом із Закарпаття, проф. Академії в Замості, з 1803 Пед. Ін-ту в Петербурзі, з 1819 викладав рим. і рос. право в Петербурзькому Ун-ті, 1820 — 21 організатор і дир. гімназії кн. Безбородька в Ніжені. М. ін. праці: «Dzieło ekonomiczne», «Курс хозяйственных сведений» (1810), курси рим. та рос. цивільного права.

[Кукольник Василь († Ніжен, Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]


Кукурудза (Zea mays L.), однорічна перехреснозапильна рослина з родини злакових, одна з найважливіших зернових і кормових рослин світу, на Україні друге після пшениці щодо значення збіжжя. Зерно К. має 59-67% крохмалю, 11 — 14% сирого протеїну, 4 — 8% товщу, і його використовують для виготовлення борошна, круп, як сировину для крохмальної і спиртової пром-сти, на виробництво олії та цукру. З борошна (воно не надається до хлібопечення через брак клейковини) виготовляють різні страви, зокрема кулешу або мамалиґу (на Покутті й Закарпатті), або додають її (до 25%) до пшеничного борошна, качани столових сортів К. вживають у свіжозвареному вигляді. Кормове значення К. дуже велике: як корм використовують зерно, молоді рослини йдуть на зелений корм або їх силосують. К. цінна високою врожайністю як зерна, так і силосної маси. К. належить до теплолюбних рослин, вона переносить недостачу вологости в першій пол. літа, але потребує її в період квітування і наливу зерна. Кращі ґрунти для К. — добре заправлені пухкі супіскові й суглинясті чорноземи. В сівозміні К. дають після озимих культур, ярої пшениці, зернобобових, картоплі. В півд. р-нах К. висівається на зайнятому парі і післяжнивно як просапна культура. К. є добрим попередником під озимі й ярові хліби. З різних видів К. на Україні найбільш поширені кремениста (Z. m. indurata) для корму і харчування (м. ін. крупи), зубовидна (Z. m. indentata) для харчування, пром. цілей і як корм, розлусна (Z. m. everta) для виготовлення круп; менш поширені крохмалиста (Z. m. amylacea) для техн. переробки і як корм та столова — цукриста (Z. m. sacchairata), гол. по городах.

К. з’явилася вже в 17 в. на пограниччях України — Молдавії і Криму, в 18 і 19 вв. вона поширилася в смузі Лісостепу і півн. Степу. До революції р-нами найбільшого поширення К. були Покуття, Басарабія і сусідні частини Поділля та Закарпаття, де К. була гол. збіжжям і підставою прохарчування населення; іншим, меншим р-ном була півд. частина Передкавказзя. В Степу, зокрема півн. його частині, та в півд. Лісостепу (приблизно на лінії Галич — Вінниця — Полтава — Харків на півн.) К. становила 5 — 15% всієї збіжжевої площі. До революції К. служила гол. для прохарчування людей, менш як корм для тварин, гол. свиней, стебло вживали на паливо. Площа К. збільшилася в 1881 — 1913 в два рази і 1913 р. на території УССР в нинішніх межах займала 855 000 га. Після революції площа під К. значно збільшилася, гол. в Степу; вона увійшла в плодозміну та частково замінила як кормове збіжжя ячмінь і 1929 р. зайняла 2,3 млн га. Під час колективізації площа К. зменшилася і лише після другої війни стала зростати. Цілковитого перевороту виробництво К.: зазнало в 1955 p., коли січнений пленум ЦК КПСС схвалив збільшити посіви К., підвищити її врожайність та зробити з неї підставу кормової бази. Відтоді підвищено механізацію і аґротехн. вирощування К., введено нові методи сівби (квадратногніздовий спосіб), поліпшено насінництво (введено гібридні посіви) тощо. Коли донині К. давала насамперед сухе зерно, тепер її засіви поширено також на тих просторах, де вона не достигає чи служить лише як зелена паша (Полісся). В межах цих плянувань Україні визначено передову ролю, її зернове госп-во набрало однобічного кукурудзяного напрямку, що знову є гол. засобом надання сіль. госп-ву України тваринницького характеру. У зв’язку з цим, засівна площа К. в УССР збільшилася з 2,3 млн га в 1954 р. до 4,8 млн га в 1955 р. і зазнає постійного росту. Посівна площа К. під зерно в УССР:

Роки

1913

1928

1940

1945

1950

1954

1955

1960

У 1 000 га

853

2 303

1 511

1 664

2 757

2 331

4 776

6 271

У % до всіх зернових

3,5

11,5

7,1

9,4

13,4

11,8

22,0

37,0

Лише частину К. на зерно збирано в стані повної достиглости. Крім того, щораз більше К. призначувано лише на зелений корм і силос. Подаємо засіви К. з різним призначенням (в 1 000 га):

Роки

1955

1958

1960

На зерно повної спілости

3 544

2 075

3 037

На зерно молочновоскової спілости

1 229

1 915

3 234

На зелену пашу і силос

1 267

2 381

4 245

Разом

6 040

6 371

10 516

У % до всієї засівної площі

18,3

19,6

32,4

Річний заг. збір (за даними сов. статистики) зерна К. (в перерахуванні на сухе зерно) та його врожайність в УССР (в 1 000 т):

Роки

1949-53

1954-58

1959

1960

Весь збір

3 095

6 137

7 054

10 639

В тому ч. К. повної спілости

3 095

4 426

2 920

5 531

В центнерах з 1 га

13,7

15,4

15,2

17,0

Заг. збір зеленої маси всієї К. на силос становив в млн т: 1958 р. — 58,3, 1959 — 48, 2, себто врожайність з 1 га 204 і 142 центнерів.

Т. ч. заг. збір зерна К. в УССР становив порівняно із збором всіх зернових в 1949 — 53 pp. — 14,2%, 1954 — 58 — 23,6%, 1960 — 32,4%.

Про спеціялізацію сіль госп-ва УССР на виробництві К. свідчить те, що на УССР припадало 1960 р. аж 56% площі, засіяної К. під зерно в усьому СССР (на всю площу зернових лише 13,9%), а заг. збір К. становить аж 57% збору в усьому СССР.

Засівна площа під К. на зерно становила 1960 р. на всіх укр. етногр. землях бл. 8 млн га (у світі бл. 110 млн га), заг. збір бл. 13 млн т (світовий збір — бл. 190 млн т, в тому ч. в ЗДА 110 млн ті при врожайності 33 центнери з одного га).

За наступними плянами (постанова січневого пленуму ЦК КПСС 1961), площа К. на зерно мала б далі збільшуватися коштом ін. зернових приблизно на дальших 3 млн га (в РСФСР на 2 млн га) і займати 1965 р. бл. 9 млн га (себто 50% засівів зернових), врожайність зерна К. мала б піднестися до 30-40, а його заг. збір — перевищити 30 млн т.

Якщо йдеться про геогр. розміщення К., то половина її засівів в УССР зосереджені в півн. і центр. Степу, 1/3 в Лісостепу, 12% в півд. Степу, зате на Поліссі її поширюють тільки за останні роки. Докладніше див. карти, які подають стан на 1940 і 1956 p., себто вже застарілий.

На Кубані і всьому Передкавказзі К. становить, як і в УССР, друге після пшениці збіжжя; на передгір’ї і в горах вона становить бл. 10% заг. площі, на рівнині бл. 15%. На Кубані (Краснодарський край) засіви К. 1950 р. займали 331 000 га, 1955 — 539 000, 1956 — 639 000 (22% всієї засівної площі; 1960 приблизно 36%).

З різних сортів К. найпоширеніші — кременисті: воронізька 76, грушівська 380, півн.-дакотська, басарабська місц.; зубовидні: дніпропетровська, біла харківська, закарпатська жовта, Міннесота 13 екстра. Найврожайнішими гібридами К. є — міжлінійні: ВІР 42, ВІР 25, сортолінійні: «успіх»; міжсортові: «первенець», буковинський 1, харківський, дніпропетровський та ін.

В. Кубійович


Кукуруза Павло (* 1896), ред., видавець і осв. діяч на Закарпатті, родом з сх. Поділля; ред. місячника «Підкарпатське Пчолярство» (1923 — 26), видавець і ред. дитячого ж. «Пчілка» (1923 — 33) і дитячої бібліотеки (1923 — 38), в якій вийшло 89 кн.; праці з ділянки пасічництва і природознавства; з 1949 в ЗДА.

[Кукуруза Павло (1896, Нова Ушиця, Подільська губ. — 1978, Міннеаполіс, Міннесота). — Виправлення. Т. 11.]


Кукша, св., ієромонах Києво-Печерського манастиря, родом, мабуть, вятич. 1215 пішов з Києва проповідувати вятичам, де його вбито 1217.


Кулабухів Олекса († 1919), свящ., кубанський гром. і політ. діяч; 1917 — чл. Кубанської Ради, мін. внутр. справ у кабінеті Л. Бича; оборонець незалежности Кубані, виступав проти большевиків і проти Денікіна. 1919 чл. закордонної делеґації Кубанської Крайової Ради до Парижу, де підписав проєкт договору дружби між Кубанським Краєм і Республікою Горців Півн. Кавказу. По повороті на підставі вироку воєнно-польового суду денікінського ген. В. Покровського 7 (20). 11. 1919 повішений «за зраду Росії і козацтва». В наслідок цього кубанські козаки залишили протибольш. фронт і повернулися на Кубань, що спричинило катастрофу армії Денікіна.

[Кулабухів Олекса (1880, станиця Новопокровська, Кубань — 1919, Катеринодар). — Виправлення. Т. 11.]


Кулага Захар, запор. отаман, організатор коз. протитур. походів, згадується в реєстрі коз. отаманів у 1581 p.; загинув у бою під час виправи на Козлів 1586 р.


Кулаковський Юліян (1855 — 1920), рос. історик, клясичний філолог і візантолог, довголітній проф. Київ. Ун-ту; м. ін. праці, присвячені іст. географії і археології Чорномор’я («Аланы по сведениям классических и византийских источников» 1899, «Прошлое Тавриды» 1914), «История Византии», 3 томи (1910 — 15) й ін.

[Кулаковський Юліян (1855, Паневежис, Литва — 1919, Київ). Співпрацював з рос. шовіністичними колами (В. Шульгин) і містив антиукр. статті в газ. „Киевлянин“. — Виправлення. Т. 11.]


Кулачковський Олександер (1865 — 1929), правник, 22 р. редаґував укр. видання австр. «Вісника держ. законів», засновник укр. т-ва «Родина» у Відні.


Кулачковський Ярослав (1863-1909), екон. діяч, основоположник і дир. т-ва взаємних обезпечень «Дністер» у Львові, почесний чл. т-ва «Просвіта», дир. банку «Дністер» та активний співр. ін. госп. установ у Галичині.


Кулебівка (V — 16), с. м. т. Ново-Московського р-ну Дніпропетровської обл.


Кулець Іван (1880 — 1952), маляр; проф. Укр. Студії Пластичного Мистецтва в Празі (1924 — 44); «Антихрист», «Ґільотина», «Продавщиця квітів», графіка, дереворити.

[Кулець Іван (* Холоїв, Радехівський пов., Галичина — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Кулешів Микола (* 1890), аґроботанік, проф. Харківського С.-Г. Ін-ту, д. чл. АН УРСР (з 1951) і Академії С.-Г. Наук УРСР; понад 100 праць, гол. про польові культури і насіннєзнавство.

[Кулешів (Кулешов) Микола (1890, Ферган, Туркестан — 1968, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Кулик Василь (1830 — 70), поет родом з Полтавщини, друкувався в «Основі» і львівській «Правді». Окремо зб. поезій «Писання Василя Кулика» (1894).

[Кулик Василь (* Ковалівка — † там же). — Виправлення. Т. 11.]


Кулик Іван (1897 — 1937), письм. і сов. діяч, на поч. 1920-их pp. на дипломатичній роботі в Канаді й Польщі, один з засновників і керівників ВУСПП (1927-32) та орг. комітету Спілки Радянських Письм України (1932 — 34). Зб. поезій і поеми: «Мої коломийки» (1921), «Одужання» (1923), «Зелене серце» (1923), «В оточенні» (1927), «Чорна епопея» (1929), «Змужніла молодість» (1935); оп. «Записки консула» І — II (1934) й ін. Обвинувачений в «націоналізмі» і розстріляний за «єжовщини».

[Кулик Іван (справжнє ім’я і прізвище Ізраїль Юделевич) (* Шпола, Київщина). Заарештований 27.7.1937 і за обвинуваченням в укр. націоналізмі й у шпигунстві „на користь Великобрітанії“ 10.10. того ж р. розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Кулик Степан (* 1899), математик з Полтавщини, з 1929 р. доц. і проф. вищих шкіл у Києві, тепер в ЗДА, проф. математики в Лог Біч Стейт Каледж, д. чл. НТШ; кільканадцять праць укр., рос. і англ. мовами з ділянки теорії ймовірности, статистики, нумеричних метод обчислювання коренів альґебричних і трансцендентних рівнянь, спеціяльних поліномів.

[Кулик Степан (* Попівка, Конотопський пов.), проф. у Лонґ Біч Стейт Каледж. — Виправлення. Т. 11.]


Кулик Яків Пилип (1793 — 1863), математик родом із Львова; 1826 проф. ун-ту в Празі, звич. чл. королівської чес. Академії Наук. Найвідоміші праці: „Lehrbuch der höoheren Mechanik“ (1846), „Tausendjährige Kalender“ й ін.

[Кулик Яків Пилип (1783 — 1863, Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Кулик-сорока (Haematopus ostralegus L.), бродун з ряду куликів, довж. тіла бл. 40 см, вага бл. 500 г; живе над Чорним і Озівським м. та вздовж гол. рік України.


Куликів (IV — 5), с. м. т. Нестерівського р-ну Львівської обл., 15 км на півн. від Львова, до другої світової війни — кустарна пром-сть (шевці, чинбарі).


Куликівка (II — 12), с. на Чернігівщині, р. ц. Чернігівської обл.


Кулицький Микола (* 1903), картограф і географ з Галичини, д. чл. НТШ, тепер в ЗДА; статті про форми осель, стінні й підручні карти України (спільно з В. Кубійовичем).

[Кулицький Микола (1903, Глиняни, Перемишлянський пов. — 1970, Чікаґо). — Виправлення. Т. 11.]


Куліш Микола (1892 — 1942), визначний драматург родом з Херсонщини, чл. літ. орг-цій «Гарт», Вапліте (деякий час її през.), «Пролітфронт», однодумець М. Хвильового і разом з Л. Курбасом творець нового укр. театру (1920 — 30-их pp.). Перші п’єси К. «97» (1924) і «Комуна в степах» (1925) написані в реалістично-побутовому пляні; «Хулій Хурина», позначений рисами експресіоністичного стилю, і «Зона» (1926) були гострою сатирою на партійних кар’єристів. Злам у творчості К. стався після переїзду «Березоля» до Харкова. Під впливом цього театру написана комедія «Так згинув Гуска» (1927), сатира, з елементами символізму, на міщанське пристосуванство до сов. влади. Наслідком творчого контакту з Л. Курбасом появилась п’єса «Народний Малахій» (виставлена в «Березолі», 1928), ідейна концепція якої — несполучність укр. нац. руху з принципами комунізму. У комедії «Мина Мазайло» (1929) К. порушив проблему українізації на широкому соц.-політ. тлі 1920-их pp. «Патетична соната» (1930) розкриває боротьбу трьох сил — ком., білоґвардійської і укр.-нац. — в 1917 — 18 pp. Гол. героїня п’єси Марина є ніби дальшим розвитком образу Аглаї з «Вальдшнепів» М. Хвильового. К. використовує в цій п’єсі засоби модерної експериментальної драми в сполученні з традиціями давнього укр. театру (вертеп). Далі появилася друга ред. «Прощай село» п. н. «Поворот Марка» (1933); в манері згущеного реалізму, що межує з символізмом, «Маклена Ґраса» (1933) й ін. Починаючи від «Народного Малахія», твори К. були гостро критиковані офіц. критикою; у 1934 р. він був заарештований і засланий, на засланні й помер. 1956 p. K. офіц. реабілітовано, але кращі його твори лишаються й далі під забороною.

[Куліш Микола (18.12.1892, Чаплинка — 1937). Заарештований 8.12.1934 й у складі великої групи „націоналістів „ засуджений на 10 р. ув’язнення в спецтаборах. Покарання відбував на Соловках. 3.11.1937 розстріляний. 1990 у Києві вийшли „Твори“ К. у 2 тт. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Куліш М. Твори. Нью-Йорк 1955; Revutsky V. The plays of M. Kulish. Торонто 1956; Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Мюнхен 1959; Куліш М. П’єси. К. 1960.

В. Ревуцький


Куліш Олександра, див. Барвінок Ганна.


Куліш Пантелеймон (1819 — 97), письм., історик, етнограф, літ. критик, публіцист і гром. діяч, з старого коз. роду, нар. в м-ку Воронежі на Чернігівщині. Вчився в новгород-сіверській гімназії і в Київському Ун-ті, якого не міг закінчити через матеріяльні й правні (як недворянин) перешкоди. Вчителював у Луцькому (1842), потім у Києві (1843-45), де зблизився з гуртом молодих укр. діячів, які утворили Кирило-Методіївське Братство. Під впливом М. Максимовича зацікавився укр. етнографією та історією; як співр. Київ. Археографічної Комісії подорожував по Правобережній Україні, знайомився з її іст.-документальними пам’ятками й місц. культ. діячами (М. Грабовський, К. Свідзинський). У цей період почалася й літ. діяльність К. (іст. повість «Михайло Чарнышенко, или Малороссия 80 лет тому назад» і епопея «Україна» видані в Києві 1843).

1845 p. K. переїхав до Петербурґу, 1847 одружився з О. Білозерською (див. Барвінок Ганна). Готуючись до наук. діяльности в ділянці слов’янознавства, дістав закордонне відрядження, але у Варшаві був заарештований у зв’язку з справою Кирило-Методіївського Братства. Після слідства в Петербурзі засланий до Тули з забороною друкуватися. Звільнений 1850, К. повернувся до Петербурґу, де, діставши по смерті Миколи І дозвіл друкувати свої твори, розгорнув широку літ., наук. і вид. діяльність (1856 — 61). В 1856 — 57 pp. вийшли «Записки о Южной Руси» (2 тт.), 1857 р. — перший укр. мовою іст. роман-хроніка «Чорна Рада», а 1859, коли постало питання про утворення укр. початкових шкіл, «Граматка». Тоді К. заснував друкарню й видав серед ін. твори Г. Квітки, «Нар. оповідання» М. Вовчка, альманах «Хата» (1860) з творами Шевченка та ін. укр. авторів, 4 тт. своїх повістей з укр. життя (рос. мовою). В 1861 — 62, разом з В. Білозерським, видавав ж. «Основа», де вмістив кілька своїх літ. та іст. творів, зокрема один розділ «Іст. України од найдавніших часів», «Хмельнищину» і «Виговщину» (1861).

У 1864 — 67 К. був рос. урядовцем у Польщі, що дало йому змогу ознайомитися з поль. архівними матеріялами до іст. України. Підтримуючи нав’язані ще в 1850-их pp. зв’язки з Галичиною (з гал. «народовцями»), К. друкувався в гал. вид. — «Вечерниці», «Мета» і «Нива», вміщуючи там мист. твори та ст. з історії України («Руїна», «Почини лихоліття лядського і перві козацькі бучи»). 1865 p. K. відкинув вимогу рос. уряду припинити ці зв’язки й зрікся посади. В 1868 — 71 pp. перебував за кордоном, брав участь у гал. вид. («Правда» та ін.), видав у Львові переклади св. Письма (кн. Йова, Псалтир); 1871 повернувся до Росії (став ред. «Журнала Министерства Путей Сообщения»), продовжуючи студії над іст. козаччини. На зміну давнішому романтичному захопленню коз. минулим («Повесть об украинском народе», 1846) і пізнішому критичному, але позитивному ставленню до козаччини, К. висловлює неґативну оцінку її іст. ролі. Виявом цього були: розвідка «Перший період козацтва од його поч. до ворогування з ляхами» («Правда», 1868), велика монографія К. «История воссоединения Руси» (3 тт.) і один т. «Материалов» (1873 — 77), де іст. козаччини доведена до 1620-их pp., а гол. ст. «Мальована Гайдамаччина» («Правда», 1876) і «Козаки в отношении к обществу и государству» («Русский Архив», 1877). Спираючись перев. на поль. джерела, К. гостро критикує панівні тоді концепції укр. історіографії, змальовує козаччину й гайдамаччину як рухи деструктивні, позбавлені держ.-творчих ідеалів, підтверджує свою давнішу (в епілозі до «Чорної Ради») думку про нездатність українців до самостійного держ. буття й тому прихильно оцінює приєднання України до Росії. Ці думки, висловлені в гострополемічній формі, посварили К. з усім укр. громадянством.

Після Емського указу (1876 p.) K. остаточно залишив держ. службу і знову зосередив свою увагу на Галичині, де єдино можлива була укр. культ.-політ. праця. 1881 p. K. виїхав до Львова й надрукував там другу (після «Досвідок», 1862) зб. «Хуторна поезія» (1881), що містить його вірші й спогади про 1847 р. Хоч ця зб. й написана в дусі «Истории воссоединения Руси», але в «Зазивному листі до укр. інтеліґенції» (вміщеному в зб.) К. говорить про великі втрати українців від об’єднання з Москвою й закликає своїх наддніпрянських земляків до ширшої нац.-культ. праці й підтримки укр. літ. руху в Галичині. 1882 p. K. видав брошуру «Крашанка русинам і полякам на Великдень», де закликав їх до братерського порозуміння. Ці заклики К. не мали успіху, і він, розчарований цим і оточений нехіттю та недовір’ям з боку своїх і ворожістю чужих, оселився на своєму хуторі Мотронівці під Борзною й занурився в літ.-наук. працю: перекладав Біблію, Шекспіра, Байрона, Ґете, Шіллера, Гайне (чимало перекладів загинуло), написав драму «Байда, кн. Вишневецький» (1885) й поему «Маруся Богуславка». 1893 р. в Женеві вийшла зб. поезій К. «Дзвін». На хуторі К. написав 3-томову монографію «Отпадение Малороссии от Польши» (видана в 1888 — 90 pp.) і студію «Украинские козаки и паны в двадцатилетие перед бунтом Хмельницкого» («Русское Обозрение», 1895), в яких знову повторив свою неґативну оцінку козаччини, поширюючи її також на Хмельниччину. Помер у Мотронівці й там похований.

К. помер в атмосфері ворожости сучасників, яку виховане в ідеях народництва старше покоління укр. інтеліґенції зберігало до революції. Щойно в 1910-их pp. укр. молодь, об’єднана гол. навколо «Укр. Хати» (М. Євшан, М. Шаповал та ін.), намагається реабілітувати К. По революції почалися об’єктивні досліди діяльности й творчости К. Але офіц. думка УССР і досі проскрибує К., студії над яким від 1930-их pp. припинені, а твори його фактично заборонені (лише в 1958 р. перевидано «Чорну Раду» й деякі ін. твори).

Як історик К., не зважаючи на надмірний суб’єктивізм, брак наук. підходу до іст. минулого й численні суперечності думок і висловів, дав низку важливих документальних матеріялів і багато критичних оцінок, які, хоч здебільше не були прийняті в укр. історіографії, все ж мали певний вплив на її дальший розвиток. К. заперечував держ.-творчі здібності укр. народу не як противник укр. державности, а тому що в укр. минулому і особливо в сучасному не бачив тієї укр. суспільної верстви, яка мала б силу й волю до будівництва власної держави. Прагнучи перетворити Україну з «нації етногр.» на «націю політ.» (1864), К. був глибоко переконаний, що вивести українство з того сумного стану, в якому воно тоді перебувало, можна тільки шляхом творення великих нац.-культ. вартостей. На відміну від сучасників, які вели родовід українства від козаччини, К. починає його від Київ. держави. Всупереч перейнятим народницькою ідеологією українофілам, які виходили з засади, що укр. література мусить залишитися «для домашнього вжитку» (укр. «провансальство»), а укр. літ. мова має базуватися на «народній» (в їх розумінні сучасна жива мова селянства), К. волів, щоб вона увібрала в себе й елементи старої літ. мови й розвивалася «на предківській основі», «на послугу мислі всечоловічій». К. був автором укр. абетки й правопису — т. зв. «кулішівки».

Ідеї К. далеко випереджували його добу, а спосіб їх висловлення і взагалі велика пристрасть писань К., в основі якої була його велика туга за Україною як нацією, рівною ін. самостійним народам, і глибокий біль над її невідрадним сучасним станом, ізолювали К. від сучасників, бентежили наступні покоління і так чи інакше впливали й досі впливають на оцінку великого творчого доробку К.

Вид. літ. творів К. (неповні): 5 тт. за ред. Каманіна, К. 1908 — 10; 6 тт. у серії «Руська письменність» Л. 1908 — 10; 4 тт. Берлін, 1922-23; 3 тт. К. 1930.

[Куліш Пантелеймон (8.8.1819 — 14.2.1897). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Шенрок В. П. А. Кулиш. К. 1901; Щурат В. Філос. основа творчости Куліша. Л. 1922; Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. Берлін 1923; Єфремов С. Без синтезу. ЗІФВ ВУАН, IV. К. 1924; Грушевський М. Соц.-традиційні підоснови Кулішевої творчости. Україна, I — II. К. 1927; Пантелеймон Куліш. Зб. ВУАН. К. 1927; Зеров М. Поетична діяльність Куліша. Від Куліша до Винниченка. К. 1929; Петров В. Куліш у 50-і роки. К. 1929; Кирилюк Є. Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього. К. 1929; П. О. Куліш. Матеріяли і розвідки. ЗНТШ, т. 148 Л. 1929 — 30; Петров В. Романи Куліша. К. 1930.

О. Оглоблин, П. Петренко


Кулішівка, назва укр. абетки й правопису, що його ужив Куліш уперше в «Записках о Южной Руси» (1856) та що його прийняли народовські вид. в Галичині в 1860-их pp. К. залишила «ъ» на кінці слова та часто після губних і р (пъють), заводила і з іст. о, е, Ђ, є після приголосних (давнє, але — есть, свое), при чому нейотоване є в таких випадках э (эге, поэта); ё (ёго, слёзи); викидала ы, заводячи и для іст. ы та і (вивчивъ); латинське g (gрунт). Цей правопис став основою усистематизованого (див. Желехівка) сучасного укр. правопису, що його зве дехто теж К. Від 80-их рр. 19 в. Куліш сильно змінив свій правопис у дусі фонетизації (оцця — отця, тіцці — тітці, ш черева — з черева, ж жоною — з жоною, беж жалю — без жалю), але ця його реформа не прищепилася.


Кулішір Віктор (1917 — 41), бук. студентський діяч, загинув у больш. тюрмі в Києві як крайовий провідник ОУН.


Кулябка Іван (бл. 1705 — 73), брат Сильвестра К., полк. лубенський (1757 — 70), автор цікавого проєкту «про кавчання коз. дітей грамоті і воєнним екзерциціям» (1758).


Кулябка Сильвестр, див. Сильвестр Кулябка.


Кулябки, старшинський рід на Лубенщині, міщансько-коз. походження, який дав кілька визначних діячів 18 в. Сильвестр (світське ім’я Семен) К. (1704 — 61), відомий богослов і проповідник; брат його Іван (бл. 1705 — 73), полк. лубенський.


Кулябко Олексій (1866 — 1930), видатний фізіолог-експериментатор, українець з походження, в 1902 — 24 pp. проф. Казанського, а потім Томського ун-тів. К. досліджував дію різник препаратів на серцево-судинну й ін. системи тваринного організму; він перший у світі оживив людське серце через 20 год. після смерти.


Кулябко-Корецький Віктор (* 1874), інж.-електротехнік родом з Полтавщини; 1918 товариш мін. внутр. справ в уряді Ф. Лизогуба, завідувач пошти і телеграфу; на еміґрації в Манджурії (з 1921 p.), з 1945 — доля невідома.


Кульбаба звичайна (Taraxacum officinale Wigg. = T. vulgare (Lam.) Schreb.), багаторічна рослина з родини кошичкоцвітих з жовтим цвітом, поширена як бур’ян в садах, городах, у лісах тощо; коріння й надземні частини мають значення в медицині, молоде листя їстівне як салата.


Кульбакін Степан (1873 — 1941), рос. славіст, молодограматик, проф. Харківського, потім Скотського і Беоґрадського ун-тів; цінні наук. підручники поодиноких слов. мов (сербської, староцерковно-слов.), зокрема іст. укр. мови «Украинский язык» (1919). Студії з староцерк.-слов. мови, поль. діялектології, слов. акцентології.

[Кульбакін Степан (* Тбілісі — † Беоґрад). — Виправлення. Т. 11.]


Кульженко Василь (1865 — 1932?), київ. видавець і друкар; організатор (1903) і викладач Київ. Школи Графіки і Друкарської Справи; видавець і ред. журн. «Искусство и Печатное Дело» (пізніше п. н. «Искусство в Южной России», 1909 — 14), присвяченого гол. мистецтву на Україні; в 1917 і 1919 в друкарні К. друкувалися держ. папери, гроші, поштові марки й ін.; 1924 — 28 викладав іст. поліграфії в Київ. Художньому Ін-ті.

[Кульженко Василь (1865, Київ — 1934, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Кульжинський Іван (1803 — 84), літературознавець і етнограф родом з Сумщини, викладач Ніженської Гімназії Вищих Наук; іст.-літ. ст. в журн. «Украинский Вестник» й ін. вид. На основі багатих етногр.-краєзнавчих записів з Сумщини праця «Малороссийская деревня» (1827), що мала вплив на ранню творчість М. Гоголя.

[Кульжинський Іван (* Глухів, Чернігівщина — † Ніжен, Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]


Кульжинський Сергій (1880 — 1947), учений аґроном, один з перших організаторів с.-г. дослідного діла на Україні, в 1912 — 30 pp. дир. Носівської с.-г. дослідної станції, розробив систему аґротехніки і сівозмін на Україні.


Кульжинський Сергій (1881 — 1938), ген.-хорунжий Армії УНР. 1919 — командир 1 Окремої кінної бриґади, 1920 — інспектор Кінноти Армії УНР; помер на еміґрації в Польщі.


Куль Оба, б. Керчі в Криму, одна з найславніших та найбагатших могил 4 в. до Хр. (І. Стемпковський 1830), в якій був похований пантікапейський вельможа-багатій з жінкою та службою і багатими скарбами, між ними відома в усьому світі електронова ваза з сценами з життя скитів.


Кульон великий, кроншнеп (Numenius arquata L.), бродун з ряду куликів, вага до 1 кг; на Україні перелітний, рідкий; раніше зустрічався і на півн., тепер тільки в смузі солончаків над Чорним і Озівським м.; цінний мисливський птах. Менші від нього К. сер. (N. phaeopus L.) і К. малий (N. tenuirostris Vieill).


Культ предків, становив основну прикмету прадавнього світогляду укр. народу. Кожне нар.-календарне свято було не тільки сезонно-госп., а й поминальним. У нар. світогляді існував погляд на рід як на нерозчленовану єдність живих-померлих-ненароджених. Смерть людини уявлялася як відхід, як переміщення в просторі. Згідно з нар. віруваннями, зв’язок між померлими і живими не припинявся. Предки брали участь в усіх справах, в усіх с.-г. роботах родини. У певні частини року влаштовувалися поминальні обіди-свята. Покликані предки приходили і при кін. святкового циклу відходили. Кожне поминальне свято складалося з обряду кликання-запрошення, зустрічі-привітання, спільного обрядового обіду живих і померлих і обряду проводів — виряджання померлих.

Найбільше родинне свято Свят-вечір тісно пов’язане з родовим культом і поминанням предків. Під час вечері з кожної страви кладуть по три ложки в окрему миску для померлих родичів. Голодна кутя (18 січня н. ст.) так само має поминальний характер. На весні поминають покійників в першу суботу Хведорову, на Великий піст. Найбільші поминки припадають на «проводи» — у понеділок після Хоминої неділі. Проводи влаштовують на цвинтарі «на могилках», куди приносять різні страви, крашанки, горілку та вино. Поминальний обряд відбувається також у Клечальну суботу та на Зелені Свята. Восени поминають покійників у три поминальні суботи: Дмитрову, Кузьмину та Михайлову.

П. О.


Культжитлзбір, податок в УССР і СССР на потреби житлового й культ. будівництва, введений у 1931 p.; дублював прибутковий податок з міськ. і с-г. з сіль. населення, при чому структура його мало чим різнилася від цих податків. Скасований 1943 р.


«Культура», літ.-політ. місячник марксистського напряму, виходив у Львові 1923 — 31, спочатку п. н. «Нова Культура» (1923 — 26); з 1928 p. «К.» виступила в обороні шумськізму і хвильовізму і критикувала сталінську нац. політику на Україні; гол. ред. С. Рудик, співр. В. Бобинський, О. Васильків, М. Ірчан, Н. Лазаркевич, В. Левинський, М. Тарновський, М. Возняк й ін.

[„Культура“, [місячник] виходив у Львові 1923 — 52, спочатку п. н. „Нова Культура“ (1923 — 24). — Виправлення. Т. 11.]


«Культура» („Kultura“), поль. місячник на еміґрації, виходить у Парижі з 1947 р. за ред. Є. Ґедройца (Jerzy Giedroyc); журн. приділяє багато уваги проблемам Сходу Европи й укр. питанню (м. ін. ст. Р. Враґи, поезії на укр. теми й переклади укр. поетів Ю. Лободовського та ін.). У «Бібліотеці К.» вийшла укр. мовою антологія укр. літератури 1917 — 33 pp. Ю. Лавріненка «Розстріляне Відродження» (1959), С. Кота „Jerzy Niemirycz — w 300-lecie Ugody Hadziaokiej“ (1960).


«Культура й Освіта», в-во Осередку Укр. Культури й Освіти в Вінніпеґу з 1944 p.; видало понад 50 назв книжок, муз. збірників тощо.


«Культура і Побут», див. «Вісті ВУЦВК».


Культурна Спілка Українських Трудящих (до 1954 — Культ. Союз Укр. Трудящих) в Чехо-Словаччині, гром.-політ. і культ.-осв. орг-ція українців Пряшівщини, заснована в 1951 p., замість розв’язаної владою Укр. Нар. Ради Пряшівщини з осідком у Пряшеві. К. С. У. Т. перебуває під повним контролем ком. партії; перших організаторів, П. Бабея, В. Капишовського й ін., усунено за «буржуазний націоналізм», а К. С. У. Т. в 1954 р. реорганізовано, при чому гол. став В. Копчак, секретарем ЦК М. Кудзей. При К. С. У. Т. існує Гурток укр. письменників, що видає квартальний альманах «Дукля», Укр. Нац. Театр і Укр. Нар. Ансамбль пісні і танцю; пресовим органом є місячник «Дружно вперед». К. С. У. Т. має понад 300 місц. орг-цій по селах та при зав. і укр. школах Пряшівщини.


Кульчинський Ігнатій (1694-1741), церк. діяч та історик родом з Волині, василіянин, прокуратор василіянського чину в Римі й ректор Колеґії (1729 — 36), з 1737 архимандрит ґродненський; перша іст. укр. церкви (Specimen ecclesiae Ruthenicae, cum S. Sede Apostolica semper unitae, 1733), життя святих з василіянського чину (Menologium) та багато ін. латинською й італ. мовами.

[Кульчинський Ігнатій († Городно, Білорусь). — Виправлення. Т. 11.]


Кульчинський Филимон (* 1891), протоієрей, церк. діяч на Волині, в Канаді й Бразілії, педагог; тепер адміністратор УАПЦ в Бразілії.


Кульчицька Олена (* 1877), маляр-графік, проф. книжкової графіки Поліграфічного Ін-ту у Львові (з 1948), чл.-кор. Академії Архітектури. УРСР (з 1950). Мист. освіту дістала у Львові (1901-03) і у Віденській школі мист. промислу (1903 — 07). У 1910 — 38 pp. учителювала в сер. школах Перемишля, де також була одним з засновників краєзнавчого музею («Стривігор»); з 1939 працювала в етногр. відділі музею НТШ у Львові. Виставляти почала з 1909 р. у Львові, пізніше у Кракові, Варшаві, Познані, Києві (1911 і 1913), Полтаві, Відні, Берліні, Празі, Харкові й ЗДА. Стилево К. виросла з ґрунту віденської сецесії, але прийняла її наскрізь індивідуально. Вона створила великі цикли картин, різних технікою (олія, аквареля, темпера, офорт, дерево- і лінорит) і тематикою: «Страсті Христові», «З війни», краєвиди (Гуцульщина), портрети (ужр. князів, письм. й ін.), з гуцульської мітології, символічні («Весна», «Літо», «Осінь», «Зима») і гол. книжкові ілюстрації, особливо дитячих вид., що визначаються досконалою технікою й знанням укр. побуту. К. створила цикл акварель документальної вартости — ескізи нар. одягу і творів нар. архітектури, що за останні роки появилися друком: «Альбом акварелей та ліноґравюр» (1958), «Нар. одяг зах. обл. УРСР» (1959) й ін. К. працює також у ділянці прикладного мистецтва (бл. 80 проєктів килимів).

[Кульчицька Олена (15.9.1877, Бережани, Галичина — 8.3.1967, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Голубець М. Олена Кульчицька. Л. 1933; Сенів І. О. Л. Кульчицька. Л. 1955; Сенів І. Творчість Олени Львівни Кульчицької. Л. 1961.


Кульчицька Ольга (1875 — 1940), мистець декоратор, сестра Олени К., проєктувала і виробляла килими, взоруючись на нар. виробах (килими її виробу на виставці у Львові 1960); проєкти декорацій хати, мист. оформлювала виставки Олени К.


Кульчицький Ґут Євген (* 1903), пластовий діяч, в 1931 — 36 pp. гол. Союзу Укр. Пластунів Еміґрантів, з 1948 у ЗДА; ред. пластових вид. і перекладач скавтської літератури, ст. на виховні теми.

[Кульчицький Ґут Євген (1903, Львів — 1982, Детройт). — Виправлення. Т. 11.]


Кульчицький Дмитро, ливарник і друкар; з 1662, разом із своєю жінкою друкаркою, працював у друкарні Львівського братства, з 1678 в Уневі.


Кульчицький Інокентій, правос. св., див. Інокентій Кульчицький.


Кульчицький Кость (1866 — 1931), економіст-кооператор, співр. часописів «Економіст», «Самопоміч» й ін.; праця «Значення кредиту і стоваришень в економії суспільній» (1912) та ін.


Кульчицький Кость (* 1915), драматичний актор; з 1937 на характерних ролях у театрі ім. І. Франка у Києві; грав у фільмах“ («Украдене щастя», «В степах України», «Орлятко»).


Кульчицький Микола (1856 — 1925), видатний гістолог, доц. (з 1883) і проф. (з 1889) Харківського Ун-ту; з 1912 куратор Казанської навчальної округи, а потім мін. нар. освіти; з 1918 — проф. Оксфордського Ун-ту (Англія). Залишив багато нових гістологічних метод та наук. праць, у тому ч. клясичні підручники з гістології.


Кульчицький Олександер (1859 — 1938), гром. діяч і економіст, заслужений організатор Коломийщини й Покуття в 1890 — 1900-их pp. (заходами К. постали в Коломиї — банк «Покутський Союз», філія «Просвіти», «Нар. Дім», тижневик «Поступ», пов. Нар Комітет Нац.-Дем. Партії). З 1910 перший і довголітній дир. Зем. Банку Гіпотечного у Львові.

[Кульчицький Олександер (Лесь) (1859, Коломия, Галичина — 1938, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Кульчицький Олександер (* 1895), психолог, до 1939 учитель гімназій у Галичині, з 1940 на еміґрації в Німеччині, тепер у Франції; проф. УВУ, д. чл. НТШ; активний на полі наук. інформації чужинецького світу. Низка праць у дусі цілісноструктурної психології з ділянки пед. характерології („Charakterologia F. Künkla“, 1937, „Egocentryczne typy“, 1938 й ін.) і народів («Риси характерології укр. народу» в ЕУ I, „Les aspects de la formation de l’ame ukrainienne“, 1953, „Die Marxistisch-sowjetische Konzeption des Menschen im Lichte der westlichen Psychologie“, 1956, «Геопсихічний аспект в характерології укр. людини». 1956), психо-соц. досліди над укр. еміґрацією у Франції з доручення „Centre National de la Recherche Scientifique“.

[Кульчицький Олександер (1895, Скалат, Галичина — 1980, Сарсель бл. Парижу). Посмертно видано „Введення в проблематику сутности філософії“ (1981), зб. праць п. н. „Укр. персоналізм“ (1985). — Виправлення. Т. 11.]


Кульчицький Порфир, церк. діяч, василіянин, архимандрит лавришівський і лещинський, єп. пинський (1703 — 16), освіту здобув у Франції, побував в Угорщині, Сербії й Болгарії.


Кульчицький Юрій (1912), графік родом з Галичини, студіював у Краківській Академії Мистецтв; з 1947 в Парижі; працює перев. в книжковій графіці (ілюстраційні дереворити) й мист. кераміці.

[Кульчицький Юрій (1912, Підбуж, Дрогобицький пов. — 1993, Мужен, півд. Франція). Автор кн. „Софія Левицька“ (1989). Монографія „Юрій Кульчицький“ (1991). — Виправлення. Т. 11.]


Кульчицький Юрій Франц († 1692), купець, родом із Самбора в Галичині, подорожував на Сході в купецьких цілях, був перекладачем тур. мови при Сх. Компанії у Відні; 1683 під час тур. облоги Відня пробрався до там. війська, що йшло на відсіч, і тим допоміг місту врятуватися. Заснував у Відні першу каварню. Одна з вулиць Відня носить ім’я К.; на розі вулиці К. та Фаворітен знаходиться пам’ятник К. (з 1885 p.).

[Кульчицький Юрій Франц (1640, Кульчиці, Самбірщина, Галичина — 1694, Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Кульчицький Яків († 1880), пед. діяч, крайовий шкільний інспектор, організатор нар. шкільництва, посол до гал. сойму (1861), КУМ, скорочена назва таємного Комітету Укр. Молоді, що керував перед першою світовою війною боротьбою за укр. Ун-т у Львові.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.