[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1205-1224.]

Попередня     Головна     Наступна





Крушельницький Іван (1905 — 34), поет, графік і мистецтвознавець, син Антона К.; з 1929 р. співр. совєтофільського журн. «Нові Шляхи». Зб. поезій «Юний спокій» (1929), «Бурі й вікна» (1930), драматичні поеми «Спір за мадонну Сільвію» і «На скелях» (1931) та ін. Окрема кн. графічних робіт «Графіка І. Крушельницького». 1932 р. переїхав до УССР, у грудні 1934 розстріляний большевиками; 1957 реабілітований.

[Крушельницький Іван (* Коломия, Галичина — † Харків). Заарештований 1933 і разом з ін. письменниками розстріляний 17.12.1934. — Виправлення. Т. 11.]


Крушельницький Мар’ян (* 1897), актор і режисер школи Л. Курбаса, родом з Тернопільщини. На сцені з 1915 р. («Тернопільські театральні вечори», пізніше театр «Бесіди» у Львові), з 1924 в «Березолі», де під керівництвом Л. Курбаса створив ряд яскравих образів у п’єсах М. Куліша (Малахій), І. Микитенка (Малоштан, «Диктатура») й ін. Після арешту Л. Курбаса й перетворення «Березоля» на Театр ім. Т. Шевченка К. став його мист. керівником (1934 — 52), перебудовуючи цей театр в напрямі викорінення миси традицій «Березоля» і пристосування його до вимог соцреалізму. Це позначилося й на репертуарі, в якому в постановках К. перше місце посіли п’єси О. Корнійчука, Л. Дмитерка і рос. клясиків. К. передусім комедійний актор, і його найкращі ролі за цей період — Максим Кукса («Пошились у дурні»), Іван Непокритий («Дай серцю волю...»), Мартин Боруля, Аркаша Щастлівцев («Ліс»), Кіндрат Галушка («В степах України»), дяк Гаврило («Богдан Хмельницький») й ін., але одночасно К. дав і дуже ориґінальний образ короля Ліра. З 1952 р. став режисером (з 1956 гол. режисер) Театру ім. І. Франка в Києві.

[Крушельницький Мар’ян (1897, Пилява, Бучацький пов., Галичина — 1963, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

В. Г.


Крушельницький Ярослав (* 1916), псевд. Славко, маляр-експресіоніст родом з Галичини; 1943 р. брав участь у мист. виставці у Львові, з 1950 виставляє в Сальоні Незалежних у Парижі; живе в Люксембурґу.


Крушина, див. Жостір.


Крушина ламка (Rhamnus alnus Mill. = R. frangula L.), кущ до 3 м заввишки з родини жостіруватих; кору використовують в медицині як проносний засіб; деревину на токарні роботи; з кори й недостиглих плодів виготовляють жовту, а з достиглих — зелену та фіолетову фарбу.


Крюків, давніше окреме м-ко, тепер міський р-н м. Кременчука, положений на правому березі Дніпра.


Крюківщина, с. на півд. зах. від Києва, Києво-Святошинського р-ну; в лютому 1918 р. бої окремого Запор. загону проти большевиків, в листопаді-грудні 1918 р. бої військ Директорії проти гетьманських частин; у лютому 1918 бої Січ. Стрільців проти большевиків, літом успішні бої УГА під час наступу на Київ.


Крюков Борис (* 1895), маляр і графік; закінчив Київ. художню школу, працює гол. в книжковій графіці; до 1941 р. оформив і ілюстрував бл. 500 книжок (М. Хвильового, А. Тесленка, Г. Косинки, С. Васильченка, вид. Дитвидав-у й ін.). На еміґрації з 1948 р. в Буенос-Айресі; працює в арґентінських в-вах «Атенео» (ілюстрація світових клясиків) і «Атлантіда» (кн. для молоді), ілюструє кн. й журн. для укр. в-в. Виставляв у Києві, Львові, Буенос-Айресі й ін.

[Крюков Борис (1895, Оргей, Басарабія — 1967, Буенос-Айрес, Арґентіна). — Виправлення. Т. 11.]


Крюковський Іван, див. Кравченко-Крюковський Іван, кобзар.


Крячок (Sterna), птах з ряду мартинюків, довж. тіла 25 — 40 см, гніздиться на берегах рік, оз. і морів. На Україні поширені: К. звичайний, річковий (S. hirundo L.), К. малий (S. albifrons Pall.), К. чорний (Chlidonias nigra L.), К. білокрилий (Chl. leucoptera Temm.) й ін.; всі вони зимують в Африці й півд. Азії.


Куба Людвік (1863 — 1956), чес. маляр, письм. і муз. етнограф, дослідник нар. музики слов. народів. У зб. „Slovanstvo ve svých zpěvech“ (1884 — 95) і „Cesty za slovanskou pisní“ (1935) багато укр. матеріялу.


Кубаля Людвік (1838 — 1918), видатний поль. історик доби Хмельниччини, д. чл. НТШ. Твори К. дають багато для вияснення укр.-поль. відносин і відзначаються великою об’єктивністю: „Szkice historyczne“, 2 т. (1880 — 93), „Jerzy Ossoliński“, 2 т. (1883), „Wojna Moskiewska r. 1654 — 55“ (1910), „Wojna Szwedzka r. 1655 — 56“ (1913), „Wojna Brandenburska і najazd Rakoczego w r. 1656 — 57“ (1917), „Wojny duńskie i pokój Oliwski 1657 — 60“ (1918).

[Кубаля Людвік (* Камениця, Краківщина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Кубанська Законодавча Рада, законодавчий орган Кубанського Краю (Кубанської Нар. Республіки) в 1917 — 20 pp., обираний на три роки на основі окремого закону (див. Кубань). К. З. Р. вела законодавчу діяльність в межах, визначених Крайовою Радою, і користувалася законодавчою ініціятивою; до її компетенцій належали: розгляд і затвердження крайового бюджету, вибори держ. контролера, затвердження проєктів держ. позик, визначення щорічного континґенту осіб, що підлягали військ. службі, затвердження договорів з ін. держ. утворами й обл. і обговорення діяльности Кубанського Крайового Уряду, який перед К. З. Р. відповідав і якому вона могла висловити вотум недовір’я.

Члени К. З. Р. брали участь у засіданнях Крайової Ради з правам дорадчого голосу. К. З. Р. збиралася щорічно на чергову сесію, що відкривалася 15 листопада; на надзвичайну сесію її скликали за ініціятивою Військ. Отамана або на вимогу не менш однієї третини кількости чл. самої К. З. Р. Законодавчу Раду обрано в 1918 р. на один рік з чл. Кубанської Крайової Ради, але потім її повноваження були продовжені.

В. І.


Кубанська Крайова Рада, установчі збори Кубанського Краю (Кубанської Нар. Республіки), обрані тільки чоловіками, в кількості бл. 600 осіб. К. К. Р. вийшла ще у вересні 1917 р. з Військ. Ради (див. Кубань), а в 1918 р. була обрана за спеціяльним положенням. К. К. Р. скликалася для обрання Військ. Отамана (на 4 роки) і для розгляду і затвердження законів, які зміняли основні положення про управління краєм, як також для розв’язання питань, що вносилися на її розгляд Військ. Отаманом або Законодавчою Радою (по ухвалі двох третин усіх її чл.) або нею самою. К. К. Р. скликалася з ініціятиви Військ. Отамана або згідно з рішенням Законодавчої Ради, прийнятим більшістю не менше двох третин усіх її чл. По вирішенні питань, для яких К. К. Р. скликали, як і поставлених з її ініціятиви, її повноваження кінчалися. Для відкриття сесії К. К. Р. потрібна присутність не менш двох третин її членів К. К. P., що була скликана в 1918 p., відбула три сесії: 1918 p., 1919 p. і 1920 p.

В. І.


Кубанська Народна Республіка, назва держави, яка постала 16 лютого 1918 р. на території кол. Кубанської обл. Рос. Імперії постановою Кубанської Законодавчої Ради і була цілком суверенна. 4 грудня 1918 з прийняттям нової конституції (на надзвичайній сесії Кубанської Крайової Ради) назву К. Н. Р. змінено на Кубанський Край (К. К.), при чому до нової конституції було додано деклярацію, що К. К. вважає себе самостійним до встановлення ладу в Росії (зроблено це з розрахунком, що Кубань стане окремою складовою частиною майбутньої Рос. Федеративної Республіки вільних народів і земель). Законодавчу владу мала Кубанська Крайова Рада і Кубанська Законодавча Рада; виконавчу владу мав Головний Отаман, обираний на 4 роки Крайовою Радою, що був гол. збройних сил і призначав уряд, відповідальний перед Законодавчою Радою. Див. також Кубань.

В. І.


Кубанська низовина (Прикубанська низовина, Кубансько-Озівська низовина), простора рівнинна низовина, положена в зах. частині Передкавказзя між підгір’ям Кавказьких гір на півдні й Кумо-Маничською височиною на півн.; займає бл. 3/4 території Кубані, К. н. являє собою з геол. погляду тектонічну депресію, виповнену крейдовими і третинними шарами, які покривають складчастий герцинський фундамент. Верхні шари це перев. глини й піски гор.-третинного й четвертинного віку, винесені ріками з Кавказьких гір; в півд. частині це флювіогляціяльні шари (перев. ріняки). На поверхні К. н. вкрита лесуватими суглинками, товщиною 20 — 50 м. К. н. лежить на висоті 0 — 150 м і поволі спадає на зах. до Озівського м.; її півд. частина підноситься від р. Кубані в бік до Кавказьких гір до 300 м. К. н. являє собою здебільша майже ідеальну, одноманітну рівнину з неглибокими безвідпливовими заглибинами — падами, звичайно виповненими солонцями або заболоченими. В наслідок поступового обниження К. н. утворюються в приозівській частині лимани — затоплені морем кол. гирла рік, оз. й плавні, а річки, зокрема Кубань, є забатнені. Плавні простягаються насамперед уздовж р. Кубані й покривають її обширну дельту (бл. 3 500 км²). Різноманітнішою є лише вища сх. і півд. частина К. н., яку ріки розчленували на ряд пласких плято.

Відмінний краєвид має Таманський півострів, пов’язаний з рештою К. н. дельтою Кубані. Він складається з низки антиклінальних пасем вис. до 162 м, збудованих з третинних глин з болотяними вулканами і відділених синклінальними долинами, виповненими алювіями дельти Кубані, оз. й лиманами. Ще на поч. нової ери сучасний Таманський півострів розпадався на низку островів, пізніше пов’язаних в одне ціле наносами Кубані.

Клімат К. н. помірковано континентальний, подібний до клімату Степ. України, але вологіший і через більше висунення на півд. — тепліший (сер. річна температура 10 — 12°Ц.). Зима, під впливом сибірського антициклону, для даної геогр. широти, відносно гостра (сер. температура січня від — 2°Ц. на півд. зах. до — 5°Ц. на півн. сх., абсолютні мінімуми від — 26°Ц. до — 35°Ц., ч. днів з пересічною температурою нижче 0° — 60 — 100 на рік), сніговий настил тонкий і нестійкий. Літо гаряче й довге (сер. температура липня від 22 до 24°Ц., абсолютні максимуми 40 — 42°Ц.), 140 — 150 днів на рік має температуру понад 15°Ц., суховіїв і чорних пилових бур мало. Ч. атмосферичних опадів 400-700 ми, найменше на півн. сх. і на Таманському півострові (лише 350 — 430 мм), найбільше — у підніжжя гір. Атмосферичні опади бувають впродовж всього року, але найбільше їх трапляється від травня до липня, найменше — ранньою осінню. Велике ч. соняшних днів (2 000 — 2 400 год. на рік, найбільше над Озівським м.). Для півд. частини К. н. характеристичні фенові вітри. Гаряче і довге літо дозволяє на поширення низки теплолюбних с.-г. культур (напр., рижу), інтенсивного садівництва і виноградництва, хоч інколи шкодять їм весняні приморозки.

Єдиною більшою p. K. н. є Кубань. І вона й її лівобічні притоки — Лаба, Біла, Пшиш, Псекупс, Афіпс живляться атмосферичними опадами і талими водами фірнів та льодовиків і тому багатоводні, а повені бувають на весні й літом. Зате річкова мережа на півн. від р. Кубані рідка; річки, які тут пливуть до Озівського м. — Єя з Сосикою, Челбас, Бейсуг й ін. — маловодні, літом часто пересихають і діляться на поодинокі плеса. Над Озівським м. і в дельті Кубані трапляються численні оз., посталі з лиманів, які втратили зв’язок з морем; найбільше з них солоне Хамське оз.

Основними ґрунтами К. н. є чорноземи — карбонатні, а в півд. частині вилужені. В р-ні плавнів поширені алювіяльні торфяно-лучні ґрунти, на Таманському півострові темнобарнясті малосолонцюваті.

Майже всю К. н. колись вкривали степи, нині повністю заорані. В півн., найменш вологій частині був поширений вузьколистий, в сер. барвистий типчиново-ковиловий степ (гол. види: ковила, типчак, кипець, з різнотравних — півонії, зірки та ін.). Півд., найвологішу частину з вилуженими чорноземами займає лісостеп з лісами (дуб, граб, клен) і чагарниками (ліщина, білан жилкуватий, шипшина, терен й ін.), які творили давніше бл. 1/3 поверхні. Долини р. Кубані й її приток заповнювали ліси з верби, тополі, берези, ясеня, сірої вільхи, на підвищених місцях — дубові й ясеневодубові; рештки лісів залишилися в дельті Кубані.

Фавна К. н. подібна до фавни Степ. України; тут поширений сірий ховрах, звичайна нориця, тхір та ін.

Людність, нар. госп-во, література див. Кубань.

В. Кубійович


Кубанське Козаче Військо (Кубанське козацтво), єдина формація укр. козацтва, яка залишилася до кін. царату, одне з 12 коз. військ в Рос. Імперії, поруч Донського — найчисленніше (1860 р. бл. 400 000, 1912 р. — 1 392 000 козаків разом з родинами), останнє звено запор. козаків. К. К. В. постало 1860 р. на базі Чорноморського козацтва, збільшеного частиною Лінійного Війська. Як військ. стан К. К. В. мало такий устрій, як інші коз. війська, з невеликими лише відхиленнями і з дуже обмеженим самоврядуванням. На чолі його стояв наказний отаман, який одночасно мав і цивільну владу в Кубанській обл.; йому підпорядковувались відділові (також наказні) отамани, які мали військ. й цивільну владу по відділах. Колись широке самоврядування залишилося лише в станицях: виборні станичний збір, станичний отаман, управління й суд; по хуторах діяли тільки хутірний збір і отаман.

Військ. служба тривала довше, ніж у некозаків: 3 pp. вступний вишкіл у станицях, 4 pp. активної служби в полках, 4 pp. в частинах другого призову, відбуваючи кожного року літні вправи, 4 pp. в частинах третього призову, відбуваючи в той час один раз вправи, і 5 pp. в заг. резерві — при чому відбували її козаки у власних уніформах, з холодною зброєю і на власних конях; після 20 pp. переходили до Кубанського війська військ. ополчення. Порівняно з ін. коз. військами К. К. В. мало також багато піших частин (т. зв. пластунів). К. К. В. в мирний час охоплювало 11 кінних (6-сотенних) полків, 6 пластунських піших батальйонів, 5 кінних батерій, 2 кінні сотні для конвою царя, 2 кінні сотні до Варшави, 1 до Тифлісу. Крім того, місц. пластунські команди — разом бл. 50 000 козаків. Під час першої світової війни К. К. В. виставило 37 кінних полків, 22 батальйони пластунів, 9 батерій, 36 окремих кінних нумерних і 11 запасних сотень (разом бл. 100 000 козаків).

Землеволодіння було організоване за традиціями Запор. війська. Коз. земля (6,8 млн десятин на 8,7 млн всієї) належала всьому К. К. В., і воно ділило її між станицями на правах користування, а не власности; в свою чергу станиці розділювали землю між всіма козаками у віці понад 16 років на рівних паях, залишаючи деяку частину в запасі для підлітків. Коли цей запас вичерпувався, робили (звичайно по 6 — 12 рр.) новий розподіл, паї зменшували, і знову залишався деякий запас. 1914 р. розмір паю доходив в різних станицях до 4½ — 30 десятин. Ця система землеволодіння забезпечувала, щоправда, всіх козаків землею, але була також гальмом інтенсивного госп-ва, бо зем. паї міняли своїх власників.

К. К. В. мало також свої власні фінансові засоби, т. зв. військ. та станичні капітали і прибутки (1912 р. 16,3 млн карб.), з яких покривалися видатки обл. управління, шкільництва (тільки для дітей козаків), охорони нар. здоров’я, будування доріг і гребель тощо. Див. також Кубань.

Р. М.


Кубанський Край, див. Кубанська Народна Республіка.


«Кубанський Край», журн., присвячений кубанським справам, євангелицького напрямку; виходить укр. і рос. мовами в Торонто з 1951 р. від 3 до 6 чч. на рік; видавець пастор М. Фесенко.


Кубань (давня грец. назва Гіпаніс, Варданес), найбільша р. Кубанщини, довж. — 910 км, сточище — 61 500 км², витікає з льодовиків Ельбруса на висоті З 000 м, перепливає Кавказькі гори, їх передгір’я й Кубанську низовину. В гор. течії К. тече на півн. зах. і має гірський характер; нижче Невинномиська випливає на рівнину, повертає на зах. і пливе широкою долиною з терасами, творить закрути, перекати, острови. В дол. течії, після прийняття притоки Лаби, К. є найбільше многоводна і творить з лівого боку плавні; на віддалі 116 км від гирла відходить від К. її віднога Протока; при гирлі до Озівського м. (до кін. 19 в. К. впадала до Чорного м.) К. творить обширну дельту, зайняту в більшості плавнями. Річкова мережа К. асиметрична: всі більші притоки — Теберда, Малий і В. Зеленчук, Уруп, Лаба, Біла, Пшиш, Псекупс й Афіпс — К. дістає з лівого боку. Найвищий водостан К. має влітку, під час танення льодовиків і снігів у горах, менший на весні й восени. В рівнинній частині К. замерзає на 10 — 20 днів. Після будови 1948 р. Невинномиського каналу К. віддає частину своєї води для р. Єгорлик для цілей іриґації. Для реґуляції водостану збудовано при гирлі р. Білої Тщицьке водоймище. К. судноплавна від гирла Лаби до Озівського м.; гол. транспорт с.-г. продуктів.


Кубань, іст.-геогр. країна в півн.-зах. частині Кавказу, найбільше на півд. сх. висунена частина укр. земель, відокремлена від решти України Озівським м. і Донщиною. К. займає зах. частину степ. Передкавказзя та прилегле до неї Кавказьке передгір’я і Кавказькі гори, а на зах. також їх півд. схил (Чорноморський берег). На зак. К. межує з Чорним і Озівським м., сполученими Керчинською протокою (тут наближується до Криму), на півн. з Донщиною, на сх. із Ставропільщиною й Терщиною, на півд. з Грузією. Територія бл. 100 000 км², населення понад 4 млн (1959 p.).

Положення, границі. На історію К. й етнічний склад її вплинуло положення на пограниччі півд.-сх. континентальної Европи, Передньої Азії й середземноморських країн. Іст. доля К. була подібною до Степової України, зокрема Криму. Так само, як вони, надморська частина К. була перев. культ. й політ. експозитурою півд. держав (Греції, Риму, Візантії, пізніше Туреччини); крім того, в степ. смузі К. розвивалися перев. ті самі етнічні групи й політ. організми, як і на півд. Україні. Зокрема тісно політ. доля в’язала зах. частину К. з сусіднім Кримом (Боспорське царство, Кримський ханат тощо). В більше захищеній гірській частині К. та на передгір’ї (Закубання) довгий час затрималися напівсамостійні племена черкесів. Зате зв’язки з Україною були до кін. 18 в. з уваги на віддаль лише спорадичні. В боротьбі Росії за володіння Кавказом та за впливи в Передній Азії К., завдяки своєму положенню на шляху до Баку й Каспійського м. (Москва-Ростов-Баку) та незамерзаючим портам Чорного м. (Новоросійське), відограла велику ролю. З цих причин виникає геополіт. значення К. для України: зміцнює її позицію над Чорним м. відрізаючи від нього одночасно Росію, та дає безпосередній зв’язок з Закавказзям.

Як адміністративно-політ. одиниця К. постала тільки в 1860 p., після об’єднання території Чорноморських козаків (Чорномор’я) із сх. частиною К. і з Закубанням (див. нижче). Відтоді межі К. становили на зах. — Озівське і Чорне м.; на півн. з Областю Війська Донського — р. Єя; на сх. з Ставропільщиною й Терщиною — вододіл між р. Кубанню, з одного боку, і Доном (приблизно), Кумою й Тереком — з другого, на півдні з Грузією — гол. Кавказький хребет від Ельбруса аж до верхів’я р. Лаби. а далі Гагринське пасмо до берега Чорного м. в околицях Гаґр.

В 1896 р. від К. відокремлено побережжя Чорного м. і створено з нього окрему Чорноморську губ. Територія К. нині покривається здебільше з територією Краснодарського краю, створеного большевиками 1937 p., з тією різницею, що верхів’я р. Кубані, перев. заселені кавказькими верховинцями, виділено з К. й організовано з них Карачаєво-Черкеську автономну область. Розміри цих різних адміністративно-територіяльних одиниць видно з таблиці (див. також карту на стор. 1212):


Територія в 1 000 км²

Населення в млн

Кубанська область в межах 1914 р.

94,8

3,1 (на 1914 р.)

Чорноморська губернія „ „ „

8,4

0,2 „ „ „

Разом Кубань

103,2

3,3 „ „ „

Краснодарський край

83,6

3,9 (на 1959 р.)

(в тому ч.: Адиґейська А. О.

4,5

0,3 „ „ „ )

Карачаєво-Черкеська А. О.

14,1

0,3 „ „ „

Природа. К. охоплює дві різні геогр. країни: на півн. Кубанську низовину, на півд. частину Кавказьких гір. Кубанська низовина являє собою слабо розчленовану, вкриту чорноземом степову урожайну рівнину, нині перетворену на хліборобський степ, одноманітність якого лише зрідка переривають дрібні ліси в нижчих місцях та зелень садів, що оточують оселі. Півд., вища частина, положена на лівому березі р. Кубані (т. зв. Закубання), є легко розчленована кавказькими притоками Кубані та становить лісостеп. Дещо відмінний краєвид має Таманський півострів, долина й дельта р. Кубані, вкриті плавнями, та лиманове побережжя Озівського й півн. частини Чорного м. На сх. Кубанська низовина легко підноситься в Ставропольську височину.

З Кавказьких гір на території К. поширений насамперед Чорноморський Кавказ, що підноситься невеликими пасмами над Кубанською низовиною. Збудований з флішу, він виявляє типовий сер.-гірський краєвид; його верхи підносяться з 300 м б. Анапи до 1 000 м б. Туапсе й до 2 000 м далі на сх. Вигідні перевали (Вовчі Ворота, Гойхтський Перевал) полегшують комунікацію між Кубанською низовиною й Чорноморським берегом.

Далі на сх. положені Абхазький і Центр. Кавказ є лише частково на території К., а ще менше на укр. етногр. території. Збудовані з докембрійських порід, вони являють собою високогірський краєвид і розчленовуються на два могутні паралельні пасма — Водороздільний і Боковий. В найбільш на півд. сх. висуненій частині К. простягається найвища гора Кавказу Ельбрус (5 633). В півн.-сх. частині гір тягнуться асиметричні пасма з крутим півд. і похилим півн. схилом (куести); паралельно до Чорноморського К. виступають дві куести, далі на сх. — три (найвища Скелястий хребет, сер. — Чорні гори), розчленовані поперечними долинами на окремі відрізки. Ґрунти, клімат і рослинність гір виявляють. виразну зональну будову. Докладніше див. Кавказькі гори.

Окрему природну країну К. становить вузький Чорноморський Кавказький берег з його середземноморським підсонням, рослинністю і госп-вом.

В. Кубійович

Історія до кін. 18 в. К. заселена з часів нижнього палеоліту; найдавніша людина належала ще до неандертальського типу (найбільше відома стоянка б. станиці Ільської). Відтоді заселення К. не зазнавало вже перерв. К. багата на пам’ятки з енеоліту — бронзи, насамперед т. зв. «великі кубанські могили» з багатими похованнями вождів, серед них славнозвісна Майкопська могила. В той час К. перебувала під впливом високих культур Месопотамії і Закавказзя, і тому металеві вироби з’явилися на К. на кілька століть раніше, ніж на Україні. Протягом всієї бронзової доби аж до поч. 1 тисячоліття до Хр. на К. існував великий осередок бронзового виробництва, що витворив своєрідний т. зв. «півн.-кавказький» стиль, вироби якого розповсюджувалися по всій Україні аж до Дніпра. Населення цього часу індо-евр., зайняття — хліборобство і скотарство. Перші століття 1 тисячоліття до Хр. характеристичні для К. особливим типом бронзових виробів, дуже близьким до т. зв. Кубанської культури. Бронзові вироби цієї культури зустрічаються разом з виробами гальштатської кераміки.

Найдавніше іст. населення в перші віки 1 тисячоліття до нашої ери становили на К., як і в сусідньому Криму, кіммерійці, пізніше в 7 в. витиснені скитами. З того часу на К. жили племена синдів (на півд. від р. Кубані в 5 в. творили свою державу), меотів (на побережжі Озівського м.) й ін., що всі були споріднені між собою і з скитами; вони були хліборобами та рибалками і вели жваву торгівлю з греками. На всій К. була поширена в той час скитська культура, про що свідчать численні могили з багатими похованнями, з яких найбільш відомі т. зв. могили «Сім братів» на Тамані. Скитська культура перехрещувалася з грец., носіями якої були грец. колонії, засновані гол. на Тамані. Найважливіша з них Фанагорія, тоді Геромонасса, Корокондаме, Горгіппія й ін. Ці колонії, як і частини територій синдів і меотів, увійшли з 4 в. до Боспорського царства, яке з 1 в. нашої ери підпало під зверхність Риму. З 2 в. до нашої ери скитів витиснули кочові савромати, що далі називали себе сарматами, а згодом аланами; вони також залишили на К. свої багаті могили.

Наїзд гунів (кін. 4. в. нашої ери) знищив Боспорське царство з його грекорим. культурою та давні місц. народи. Вони змішалися в степах з завойовниками (гуни, пізніше болгари, авари й ін.), в горах і на підгір’ї з них витворилися на зах. (гол. з меотів і синдів) черкеси (власна назва адиґе, в наших літописах касоги), на центр. Кавказі з кол. аланів виникли згодом осетинці (літописні яси). Десь у 5 в. до Тамані дісталася з Криму частина готів, що тут звалися тетрокситами, і вони перші принесли на К. християнство (єпархія в Тюматархе). В 7 в. вся К. увійшла до Хозарської держави. Впродовж всієї цієї доби через грец. колонії на Таманському півострові й кавказько-чорноморському узбережжі, які залежали від Візантії, далі привали впливи візант. культури та ширилося християнство.

З 9 в. на К. з’являється колонізація укр. племени сіверян, що посунулися по р. Дінець до нижнього Дону, а звідти узбережжям Озівського м. до Тамані і вгору по Кубані. Після розгрому кн. Святославом хозарів, а також ясів (осетинців) і касогів (черкесів) в зах. частині К. постало Тмутороканське князівство, частина Київської держави, що було весь час уділом чернігівських кн.; від нього були залежні касоги. В 12 в. під тиском половців, які відрізали К. від України, руські кн. залишили Тмуторокань, але руське населення на Озівському узбережжі згадується ще в 13 в.; воно було залежне від половців.

В першій пол. 13 в. К. завоювали й спустошили монголи, але в горах залишилися далі черкеси й алани. Після ослаблення монголів на К. почали поширюватися італ., гол. ґенуезькі колонії, які доти вже існували в Криму — Мапа (б. теперішньої Анапи), Бата (Новоросійське), Матріга (Тмуторокань), Копа (недалеко гирла р. Кубані); вони були центрами торгівлі й культури. Після розпаду в кін. 15 в. Золотої Орди на кубанських степах постала Ногайська орда, яка увійшла до складу Кримського ханства. В кін. 15 в. ґенуезькі колонії зруйнували турки, а Кримське ханство стало їх васалем. Т. ч., півн. К. належала 300 років до Османської імперії (Таманський півострів з м. Темрюком, Таманню та Анапою підлягали їй безпосередньо), лише на півд. від р. Кубані залишилися незалежними черкеські племена, хоч під впливом оточення черкеси прийняли іслям. З пол. 16 в. на Кавказі почалися впливи Москви, з поч. 18 в. вони зміцніли. Майже весь цей час погранична р. Кубань була тереном боїв між кочовими татарами-ногайцями і осілими черкесами. Під час існування Запор. Січі запорожці навіщали сх. берег Озівського м., а свої риболовні місця мали на Тамані.

Під час рос.-тур. війни 1768-74 pp. рос. ген. О. Суворов винищив майже повністю Ногайську орду на К., так що півн. К. залишилася диким полем. 1774 р. Кучук-Кайнарджійським миром Туреччина зреклася прав на Кримське ханство, а цим самим на півн. К. 1783 p., після зайняття його Росією, півн. К. стала складовою частиною Рос. Імперії, а р. Кубань і Лаба — межами Росії й невеликих черкеських племен.

М. Міллер

Кубань у 1792-1917 pp. Щоб залюднити землі Прикуб’ання, цариця Катерина II пішла назустріч проханням решток запор. козаків, які під назвою чорноморських козаків (див. Чорноморське козацтво) жили між Дністром і Богом, і віддала їм у вічне посідання землі між р. Кубанню і Єєю (приблизно 1/3 території пізнішої Кубанської обл.) та дала їм широку автономію. 1792 р. розпочалась колонізація чорноморців під проводом своєї старшини — Захара Чепіги, Антона Головатого, Тимофія Котляревського, Сави Білого й ін. Чорноморці заснували 42 курені (пізніше накинена урядом назва — станиця), які, крім Березанського й Катеринівського, дістали такі самі назви, як і на Запоріжжі; вони були поділені на 4, пізніше 3 округи. 1794 засновано м. Катеринодар (сучасний Краснодар), з куренями для самотніх, що став осередком управи Чорноморського війська. Разом з родинами на К. переселилося бл. 25 000 чорноморців. Їхнім обов’язком була військ. служба! зокрема охорона т. зв. чорноморської оборонної лінії (зах. сторона кавказької лінії), яка простягалася вздовж р. Кубані від її гирла вгору аж до гирла р. Лаби (довж. 200 км) і становила кордон з горцями, гол. черкесами (що посідали Закубання).

Через нездоровий клімат і хвороби (гол. малярію) та безупинні бої з горцями, чорноморці зазнавали великих втрат. Тому їх ряди поповнювалися новими континґентами, гол. коз. елементом як з кол. Гетьманщини, так і з Слобожанщини, кол. запорожцями і селянами — утікачами, яких приписували до козаків. Так в 1809 — 11 рр. на Чорноморщині поселено 41 000 козаків, 1821 — 25 — понад 48 000, 1848 — 50 — бл. 16 000, разом якихсь 100 000, майже самих українців; серед переселенців в перші роки була досить велика смертність. 1861 на Чорноморщині жило 189 000 населення, в тому ч. лише 5 000 невійськ. Заселення Чорноморщини було слабе (ледве 6 осіб на 1 км²), більшість працездатного чол. населення відбувала військ. службу, так що бракувало рук до праці, і тому гол. зайняттям було скотарство, екстенсивне хліборобство і рибальство.

На сх. від Чорноморської лінії простягалася, як її продовження вздовж р. Кубані, т. зв. Стара лінія, постала 1794 p.; її творили полки: Кубанський (з донців-старовірів), Кавказький (з козаків з Катеринославщини), Хоперський (з укр. Вороніжчини) й ін. військ. з’єднання; на поч. 19 в. ч. населення цієї півн.-сх. частики К. досягло 25 000 осіб. 1832 р. різні коз. війська (гол. Терське) і вищезгадані полки об’єднано в Кавказьке Коз. Лінійне Військо — т. зв. лінійців (див. Лінійне Військо), яке доповнювалося (гол. в 1831 — 34 pp.) укр. козаками з Лівобережжя й Дону, а також селянами, гол. українцями. Переселенцями із Старої лінії, чорноморцями й терцями заселено т. зв. Нову лінію вздовж р. Лаби й Білої (1840). На протилежність до чорноморців ні Стара лінія, ні Лінійне Військо не мали довгий час самоуправи. 1860 скасовано Лінійне Військо і зах. його частину в кількості 6 бриґад злито з Чорноморським Військом (сх. лінійців перетворено на Терське Військо), назву якого змінено на Кубанське Військо. Разом з цим створено на Півн. Кавказі дві адміністративні одиниці — Кубанську й Терську обл., що входили до складу Кавказького намісництва. На 1860-і pp. припадає також приєднання до К. Закубання.

Вже на підставі Адріянопільського миру (1829) з Туреччиною, Росії припало все чорноморське узбережжя від Анапи по Гагри на півд., і тоді розпочалася його колонізація українцями, здебільше озівськими (1832 р.) козаками, що повернулися з Туреччини з отаманом Й. Гладким (див. Озівське Військо). З цього часу збільшився натиск Росії на черкесів, позбавлених тоді підтримки Туреччини, з якими постійно й доти точилася боротьба на пограниччі. В 1864 p., після багатьох років опору, черкеси остаточно були зламані і в переважній більшості добровільно або під примусом (разом 1/2 млн осіб) переселилися до Туреччини; 1865 р. їх залишилося ледве 74 000. На опорожніле Закубання з 1861 стали переселюватися козаки чорноморці (по жеребках), лінійці, озівські та укр. селяни — разом 85 000 осіб (в тому ч. 59% кубанських козаків, 25% ін. козаків і солдатів, 16% невійськових). 1865 р. населення становило 557 000, в тому ч. на козаків і горців припадало 90,1%. Населення стало інтенсивно зростати тільки з 1868 p., коли дозволено набувати землю також невійськовим: впродовж 15 років на всю К. переселилося бл. 250 000 селян, перев. українців.

До 1870 пришельці здебільша записувалися в козаки, але з 1870 р. царський уряд це заборонив. Т. ч. коло козаків замкнулося, а їхній відсоток порівняно з некоз. населенням постійно зменшувався, бо воно й далі напливало через аґрарне перенаселення України й рос. чорноземних губ. 1897 р. населення зросло до 1919 тис, 1914 — вже становило 3 051 000 (без Чорноморської губ.).

Напередодні революції козаки становили лише 42,9% всього населення, горці 7%, а решту некозаки, т зв. городовики (з рос. «иногородные»). Козаки жили великими станицями (по 5 000 до 20 000 або й більше), мали свою станичну самоуправу, і їм належало 79% всієї землі. (Про військ. і аґрарний устрій Кубанського війська докладніше див. Кубанське Козаче Військо). Городовики ділилися на «корінних» і «некорінних». Корінні (9% всього населення) жили окремими селами і мали свою землю (9,5% всієї), як також і свою сіль. самоуправу. Некорінні селяни орендували землю у панів чи козаків або працювали наймитами; вони жили по коз. станицях і на орендованих хуторах та не брали ніякої участи в самоуправі. Права всіх городовиків були порівняно з козаками дуже обмежені. Між обома основними станами на К. (як і на Дону) — козаками і селянами існувала глибока соц. й екон. прірва, хоч обидві групи складалися перев. з українців.

З самого поч. переселення Чорноморського війська на К. царський уряд вів систематичну політику обмеження прав козацтва, боротьбу з його запор. традиціями, русифікацію й гальмував розвиток К. Вже 1794 р. заборонено скликати Військ. Раду і вибирати старшину і власний суд; наказних отаманів з 1855 призначувано перев. з рос. генералів; лише останній перед революцією отаман ген. М. Бабич був із зросійщених козаків К. Бл. 1 млн десятин землі держава відібрала від козацтва і перев. роздала їх вищим рос. урядовцям і старшинам. 1896 уряд Миколи II відрізав від К. смугу чорноморського побережжя і створив з нього окрему Чорноморську губ., тамошні коз. станиці були давніше скасовані.

З метою русифікації об’єднано чисте Чорноморське військо з мішаним Лінійним. Царський уряд намагався відлучити від козаків і притягнути на свій бік старшину, м. ін. тим, що старшинам виділив 1870 р. досить великі зем. наділи з заг, земельного фонду, хоч вони сіль. госп-вом не займалися. Загал кубанської старшини становив собою елемент, відданий цареві й льояльний до рос. уряду. Щоб зберегти кубанських козаків від укр. впливів, кубанців посилали на військ. службу на окраїни Рос. Імперії (зокрема в Туркестан, Польщу і на Закавказзя), натомість на Україні розташовували рос. козаків. В протилежність до ін. військ на К. не було військ. шкіл — ні юнкерської, ні кадетського корпусу, і кубанці мусіли вчитися у військ. школах у Ставрополі, Оренбурзі, Тифлісі та в глибині Росії. В перші роки по оселенню на К. козаки з-поміж себе вибирали свящ. і посилали їх на науку й на висвячення до єп. у Теодосію. Пізніше уряд це заборонив і наказав призначувати духовенство на К. спершу ростовському, потім ставропільському єп.; тому К. не мала ні власного єп., ні духовної семінарії, а свящ. були перев. росіяни. К. не мала таких вищих установ як судова палата, контрольна палата й ін. На К. були лише 4 учительські семінарії, і тому частина учителів на К. походила з рос. губерній. Хоч К. була передовою хліборобською країною, вона не мала навіть сер. с.-г. школи. Не було також на К. ні однієї високої школи. Тим часом донське козацтво мало кадетський корпус, військ. школу, єп. й духовну семінарію, судову палату, політехн. ін-т і кілька с.-г. шкіл. В той же час царський уряд витягав з К. шляхом оподаткування населення значно більше, ніж видавав на нього: 1913 р. сума держ. прибутків на К. становила 34,3 млн карб., видатків 15,4 млн, себто щороку бл. 19 млн ішло з К. безповоротно. Про колоніяльну політику Росії щодо К. свідчить і торг. балянс К. (див. нижче).

Великою перешкодою в розвиткові К. був брак земств, які існували на всіх ін. укр. землях під Росією. А що автономія кубанського козацтва була зведена до меж станиць, то ті завдання, які в ін. частинах України виконували земські установи, на К. взяли на себе міські самоуправи, коз. й сіль. станиці. Вони, однак, не творили об’єднань і тому завдань великого значення (суспільна аґрономія, мед. й ветеринарна опіка, освіта, будова шляхів тощо) не могли як слід виконувати. Через брак земств не було також на К. установ, де могло б між собою співпрацювати коз. й некоз. населення.

Попри ці труднощі, в останні роки перед першою світовою війною самодіяльність населення, зокрема коз., сильно збільшилася. Початкову освіту коз. станиці поставили порівняно з ін. частинами Росії високо; в кожній з них діяли одно- і двоклясні школи з добрими бібліотеками, в деяких також сер. (ними могла користуватися майже виключно коз. верства, бо засоби на освіту надходили з військових та станичних фондів; городовики по селах мали лише церк.-парафіяльні школи). Сильно розвинулася кредитова й споживча кооперація (два союзи — Кубанський Центр. Союз Установ Дрібного Кредиту в Катеринодарі й Півд. Кубанський Союз Кредитових та Позичково-Ощадностевих Т-в у Армавірі; третій — «Кубанский Союз Потребительских Обществ» у Катеринодарі постав у час війни), в якій брали участь всі верстви населення. Об’єднання станичних громад (7 відділів або округ) збудувало три зал. лінії (Єйську, Чорноморсько-Кубанську, Армавір-Туапську), організувало експорт збіжжя за кордон тощо. Завдяки цим зусиллям К. стала передовою с.-г. країною в царській Росії. Ожила також деяка політ. діяльність. Так, під час революції 1905 р. виявилася опозиція кубанських козаків до центр. уряду, м. ін. наказний отаман Михайлов скликав у 1906 Кубанську Військ. Раду (вперше по 110 роках перерви) для вирішення зем. проблем, за що був звільнений. До всіх 4 Держ. Дум кубанці висилали проґресивних депутатів, між ними свідомого українця, осавула Кіндрата Бардіжа — кадета.

Укр. нац. рух на К. і її зв’язки з Україною не були великі. Більшість інтеліґенції, зокрема урядовці, священики, вчителі, походили з Росії або з місц. зрусифікованого населення. Укр. рух, крім стихійного етногр. українства, не виявився за малими винятками ні серед чорноморських козаків, ні серед укр. городовиків; лінійці підпали русифікації. Все ж таки проявів українства не бракувало. На культ. відтинку ряд кубанських письм., під впливом Шевченка й Куліша, писали укр. мовою; серед них Я. Кухаренко — приятель Шевченка і наказний отаман чорноморського війська, В. Мова (Лиманський). Студенти-кубанці, що студіювали у Харкові, Києві й Петербурзі, часто бували учасниками укр. гуртків. Довший час на К. жили письменники, які приїздили з України: Микола Вороний, А. Кащенко, В. Самійленко, В. Потапенко Й ін. В розвиткові укр. руху чималу ролю відогравали різні драматичні трупи, що приїздили на К. з України, м. ін. — М. Кропивницького. Деякі політ. зносини К. з Україною встановилися лише з виникненням Рев. Укр. Партії (РУП). В Катеринодарі створилася місц. громада РУП (п. н. Чорноморська Громада), яку очолив С. Ерастов. Тікаючи від рос. жандармів, на К. приїздили такі діячі РУП: І. Ротор з дружиною, С. Петлюра, П. Понятенко, Б. Мартос, А. Кучерявенко, П. Сулятицький, І. Івасюк, М. Білинський, Ю. Коллард та ін. В Катеринодарі постала укр. книгарня (її зорганізував засобами НТШ Ю. Тищенко-Сірий), влаштовувалися свята Т. Шевченка, де-не-де відбувалися аматорські укр. вистави; репертуар великого Кубанського Військ. Хору (дириґент-композитор Г. Концевич), в якому найкращі співаки з К. відбували військ. службу, був майже виключно укр.

Кубань 1917-20 pp. Вибух революції 1917 захопив кубанців політ. непідготованими. Серед політ. свідомого прошарку К. відразу намітилися 4 течії: 1) пророс., яка дивилася на К. як на звич. рос. губ. й була проти будь-якої окремішности Кубанського Війська; її визнавала рос. і зросійщена некоз. інтеліґенція; 2) коз., що дбала насамперед про інтереси Кубанського Війська, зв’язаного далі з Росією; її визнавала більшість коз. інтеліґенції; 3) течія, яка стояла за держ. окремішність К. в складі Рос. Федеративної Респ.; 4) проукр. течія, що бажала об’єднати К. з Україною на федеративних підставах без зв’язку з Росією. Дві останні, слабші від попередніх, були поширені серед укр. інтеліґенції як козаків, так і городовиків.

Ці розбіжності поглядів на майбутнє К. призвели невдовзі після вибуху революції до станового гуртування, яке відразу поклало межу між козаками й городовиками. Останні мріяли з революцією одержати землю, а козаки не хотіли втрачати упривілейованого становища. Першу крайову владу організували городовики. Це була, постала у квітні 1917 р. на з’їзді населення у Катеринодарі, Обласна Рада та Обласний Виконавчий Комітет, що разом з комісаром Рос. Тимчасового Уряду К., чл. Держ. Думи К. Бардіжем, виконував обов’язки крайового уряду. На цьому ж з’їзді депутати від коз. населення відно вили Військ. Раду (не «Круг», як хотіли лінійці) і створили Військ. Уряд для оборони спеціяльних коз. інтересів. Кубанські козаки належали також до Всерос. Союзу Коз. Військ (союз всіх 12 коз. військ. посталий у березні в Петербурзі), при чому не погодилися з резолюцією представників 11 військ проти автономії України; пізніше кубанці входили до складу союзу трьох коз. військ — Донського, Кубанського й Терського або т. зв. Півд.-Сх. Союзу. Через розходження з Обласним Комітетом (м. ін. тому, що він відстоював різко централістичні рос. тенденції) в червні 1917 р. кубанські козаки вийшли з його складу, так що деякий час на К. існували дві влади.

У вересні 1917 Військ. Рада на другій сесії поповнила свій склад депутатами від горців, міст і від корінного некоз. населення, проголосила себе Крайовою Радою з функціями установчих зборів і схвалила конституцію К. К. була проголошена респ. п. н. Кубанський Край в складі Рос. Федеративної Респ.; як парлямент мала діяти Законодавча Рада, яка обирає Крайовий Уряд і Військ. Отамана як начальника військ. сил та представника краю. Першим військ. отаманом було обрано полк. А. Філімонова (лінійця-русофіла), гол. першого кубанського уряду — українця Л. Бича. Перша конституція не визнавала повних громадянських прав некорінним городовикам, що поглибило розлам між козаками й городовиками.

Після захоплення большевиками влади у Петербурзі кубанські органи не визнали большевиків і перебрали на себе повноту влади. Крайова Рада на своїй грудневій сесії проголосила, що «вищим органом управління Кубанським Краєм є Кубанська Крайова та Законодавча Ради, вибрані на підставі заг., рівного, безпосереднього й таємного голосування», визнаючи цим рівність прав козаків і городовиків. 28. 1. 1918 Законодавча Рада проголосила (до її складу входило 46 козаків, 46 городовиків і 8 горців) Кубанську Нар. Респ., яка на майбутнє входила б до Рос. Федеративної Респ.; гол. нового уряду в складі 5 козаків, 5 городовиків і 1 горця залишився Л. Бич. Ці події мали місце вже під час війни з наступаючими большевиками, у якій більшість городовиків і дехто з козаків стали по боці большевиків; за останніми ж була маса самодемобілізованої Кавказької армії, що через К. поверталася додому, та матросів Чорноморської фльоти. 16 лютого 1918 Законодавча Рада (городовики разом з козаками) одноголосно проголосила, що К. є самостійною Кубанською Респ., незалежною від Росії. Під величезною перевагою большевиків на поч. 1918 р. Законодавча Рада, Військ. Отаман і уряд із своїм військом (всього лише 3 000 добровольців) мусіли залишити Катеринодар. Незабаром 17. 3. 1918 в станиці Ново-Дмитрівській вони склали угоду з ген. Л. Корніловим, командувачем Рос. Добровольчої Армії, про спільну боротьбу з большевиками, при чому кубанські військ. частини були цілковито підпорядковані ген. Корнілову. Коли ген. Корнілова 31. 3. 1918 убито під Катеринодаром, його заступив ген. А. Денікін, який уже без угоди далі командував військом К. Ще перед залишенням Катеринодару Законодавча Рада на приватній нараді ухвалила федеруватися з Україною. 15. 5. 1918 Законодавча Рада ухвалила вислати на Україну делеґацію під проводом гол. кубанських рад М. Рябовола. Проте, делеґація до повного порозуміння з гетьманом П. Скоропадським не дійшла. Після повороту делеґації з Києва 23. 6 нарада 10 чл. Ради в Новочеркаському вирішила не єднатися з Україною, а бути в союзі з ген. Денікіном.

Коли 2. 8. 1918 Катеринодар, а в кін. жовтня і всю територію К. було звільнено від большевиків, ген. Денікін хотів накинути К. свою диктатуру. Цьому сприяла та обставина, що з капітуляцією Центр. держав представники Антанти настоювали на концепції «єдиної неподільної» Росії і всю матеріяльну допомогу (амуніцією, медикаментами й одягом) вони давали лише Добровольчій Армії. Не зважаючи на це, Крайова Рада на своїй сесії з 28. 10 до 8. 11. 1919 схвалила другу кубанську конституцію, більш розроблену порівняно з першою, на підставі якої К. становила собою незалежну респ. з дем.-парляментарним устроєм; в додатку декляровано, що в майбутній Рос. Федеративній Респ. К. стане її членом.

Серед кубанських козаків тоді виявилися дві політ. течії: чорноморці-українці були противниками Денікіна і стояли за самостійність К. й утворення союзу коз. земель, України й Кавказу та за звільнення К. від влади Денікіна. Зате русофільська течія (насамперед лінійці) на чолі з військ. отаманом Філімоновим та прем’єром (з грудня 1918) Ф. Сушковим висунула об’єднання лише Дону, К. й Терека й намагалася створити з коз. земель базу для «єдиної неподільної» Росії. Цій течії вдалося 13. 6. 1919 р. скликати в Ростові над Доном конференцію Дону, К. й Терека (ДКТ). Кубанську делеґацію на цю конференцію очолив М. Рябовол. Коли ж він виступив з промовою за об’єднання всіх, хто бореться проти большевиків з застереженням щодо Добрармії, то денікінці його вбили. Після цього вбивства з ініціятиви донців конференція ДКТ перетворилася на «півд.-рос», в якій, крім козаків, взяли участь і представники Добровольчої Армії; на думку русофілів, конференція мала витворити на півдні кол. Росії єдину рос. держ. владу, якій насамперед підкорилися б коз. країни та Україна, а потім і Кавказ. Кубанці, спираючись на Законодавчу Раду й новий проукр. уряд П. Курганського, що заступив русофільський уряд П. Сушкова, саботували півд.-рос. конференцію. За такої ситуації Денікін вирішив зробити держ. переворот на К. За нагоду він використав проєкт договору про приязнь, складений у липні 1919 у Парижі між кубанською делеґацією, очоленою Л. Бичем, і делеґацією Респ. горців Півн. Кавказу, окупованої Добровольчою Армією. Кубанська делеґація була незаконно віддана під військ. польовий суд Добровольчої Армії. З доручення Денікіна ген. П. Вранґель вчинив за допомогою отамана Філімонова й кол. кубанського мін. ген. В. Науменка насильство над Крайовою Радою. 6. 11. 1919 уповноважений Вранґеля ген. В. Покровський, отот чивши військом Крайову Раду, заарештував 10 чл. Ради і примусив Раду зробити в конституції зміни, яких вимагав Денікін; чл. кубанської делеґації до Парижу свящ. О. Калабухова було прилюдно повішено. При цьому демісіонував військ. отаман О. Філімонов і уряд П. Курганського; новим військ. отаманом Рада обрала ген. штабу ген. М. Успенського, а уряд знову очолив русофіл Сушков.

Реакцією на це насильство було залишення протибольш. фронту кубанськими козаками. Сама Добровольча Армія фронту втримати не могла, тим більше, що на Україні проти неї діяли повстанці, і вона зазнала цілковитої деморалізації. Її рештки опинилися в лютому 1920, разом з масою утікачів, у Криму та знову на К. Тим часом у грудні 1919 р. помер військ. отаман ген. М. Успенський. Скликана на другу сесію Крайова Рада прогнала на першому засіданні 1. 1. 1920 денікінську президію Ради й уряд, відновила конституцію, обрала військ. отаманом ген. штабу ген. М. Букретова, ворожого до Добровольчої Армії; 4. 1. 1920 було доручено зформувати уряд самостійникові-українцеві В. Іванисові, що був мін. торгівлі й пром-сти в кабінеті Курганського.

Новий уряд першим завданням ставив зірвати з Добровольчою Армією, а боротьбу проти Росії повести в союзі з Україною й Кавказом. Але фронт так швидко відкочувався на півд., що цього пляну не можна було реалізувати. До цього ж старий уряд Сушкова вже згодився з Доном і Тереком скликати на поч. січня 1920 р. нове коз. об’єднання — Верховний Круг Дону, К. й Терека. Депутати нового надпарляменту, зібравшись у Катеринодарі, відразу проголосили себе зверхньою владою над Доном, К. й Тереком, хоч у той час вільною від больш. окупації була лише К.; тому ця деклярацгя не мала практичного значення. Не мало також значення, що Верховний Круг ще раз об’єднався (22. 1. 1920) з Добровольчою Армією та створив уряд «Півдня Росії» з формальним очоленням його ген. Денікіном. Кубанський уряд не визнав цього новотвору, і уряд «Півдня Росії» відразу переїхав до Новоросійського, де незабаром розпався. Невдовзі, 2. 3. 1920, Верховний Круг скасував угоду з Денікіном, а сам розпорошився. Денікін переїхав до Криму і передав командування над рештками Добровольчої Армії ген. П. Вранґелеві. 4. 3. 1920 Катеринодар був залишений, і кубанський військ. отаман з урядом і Законодавчою Радою із безперестанними боями змушені були відходити на Чорноморщину з 45 000 козаків різних видів зброї (боєздатних лише 5-6 000). Через брак амуніції і труднощі прохарчування, коли Грузія відмовилася інтернувати кубанську армію, частина її, бл. 15 000, була перевезена до Криму, де, як окрема дивізія, опинилася під зверхнім командуванням ген. Вранґеля, більшість капітулювала, а лише нечисленні нелеґально перейшли до Грузії. 19. 5. 1920 р. Законодавча Рада на своїй останній сесії в Адлері ухвалила: «Військ. Отаман і уряд мусять зберегти кубанські інституції держ. влади і вести боротьбу за визволення К. до кінця». Після зречення ген. Букретова (27. 5. 1920 в Тифлісі) обов’язки військ. отамана перейняв, на підставі конституції, В. Іванис.

Щоб рятувати рештки кубанського війська в Криму, Іванис був змушений підписати 22. 7. 1920 в Севастополі договір співпраці з Вранґелем і підпорядкуватися йому; незабаром кубанська делеґація підписала також договір співпраці з урядом УНР (9. 8. 1920 у Варшаві). Але це все не мало значення, бо десант 30. 7. 1920, підготований Вранґелем на К., большевики скинули у серпні в Озівське м., повстанці (зокрема на Чорноморщині) мусіли через брак амуніції припинити ширшу діяльність, а в листопаді Армія УНР. і Вранґеля зазнали поразки, і кубанські військ. частини остаточно вийшли на еміґрацію.

Треба відзначити, що укр. стихія на К. не спалахнула під час революції 1917-20 pp., як це було на Наддніпрянщині, а укр. діячі увійшли в зв’язки з ін. козаками й Денікіном та не змогли встановити тривких зв’язків з українцями-городовиками, що зручно використовували большевики. Не проголошено ні відірвання від Росії, ні тіснішого зв’язку з Україною. Також III універсал Укр. Центр. Ради не висунув претенсій України до К. Контакт між К. і укр. державністю над Дніпром був слабий і спорадичний: поїздка представника Центр. Ради М. Галагана до Кубанської Крайової Ради в грудні 1917, поїздки двох кубанських делеґацій до Києва на переговори з гетьманом Скоропадським, контакт між кубанською і укр. делеґаціями на мировій конференції в Парижі тощо. Представниками України на К. були М. Галаган, пізніше Ф. Боржинський, делеґатом К. за гетьманату в Києві — В. Ткачов; представником директорії був І. Красковський, укр. посол у Грузії.

Також недостатньою була українізація на К. На відтинку шкільництва вона зводилася до українізації невеликого числа початкових шкіл (про це дбало Кубанське Укр. Т-во Шкільної Освіти; воно ж улаштувало в Катеринодарі курси для підготови вчителів укр. шкіл), видання укр. букваря, відкриття двох сер. укр. шкіл (на 151), українізації вчительської семінарії в станиці Полтавській; українізацію шкільництва утруднював брак учителів, які знали б укр. мову. По станицях діяло бл. 40 «Просвіт». Укр. преса на К. не розвинулася; спорадично виходили тижневики «Чорноморець» (всього 6 чч.) і «Кубанська Зоря» (бл. 10 чч.).

В. Іванис

Кубань під большевиками. При першій окупації К. (березень-липень 1919) большевики керували К. перев. за допомогою місц. ком. елементу; це були часи воєнного комунізму і розправ з козаками, не раз на тлі особистих порахунків. Спершу большевики організували на території К. з Чорноморщиною й сусідніми частинами Ставропільщини й Терщини т. зв. Кубансько-Чорноморську Сов. Респ. (30. 5 до 6. 7. 1918), пізніше приєднану до Півн.-Кавказької Сов. Респ., яку скасувала Президія ЦВК в листопаді 1918, коли К. була вже звільнена від большевиків.

Після нової окупації К. в травні 1920 цих утворів вже не відновлено, натомість К. без ніяких автономних прав приєднано до РСФСР як Кубансько-Чорноморську обл. Зате автономію одержали горці: 1922 р. з території К. виділено дві автономні обл. — Адиґейську і Карачаївсько-Черкеську. 1924 р. скасовано адміністративну єдність К. і її розбито на округи (Армавірську, Кубанську, Майкопську і Чорноморську, частини Донської й Терської); їх скасовано 1929 р. та приєднано до Півн.-Кавказького краю. На цей раз репресії большевиків почалися відразу і пляново. Офіцерів з переможеної армії й знайдених по станицях та чл. Кубанської Ради вивезено на північ. По станицях діяли рев. комітети (ревкоми) і чрезвичайні комісії (ЧК), низку місцевих комуністів переведено на працю за межі К. Попри це, тоді й пізніше на К. вибухали, так само як і на Україні, дене-де повстання; довгі роки повстанці ховалися літом у приозівських плавнях (т. зв. комишанники), зимою в лісах Закубання («зелені»). Станові права козаків скасовано й зрівняно в правах козаків і городовиків, ліквідовано самоуправу станиць і їх підпорядковано районовим комітетам. Землю розподілено поміж всім с.-г. населенням; пізніше, коли на К. стали напливати селяни з України й Росії їв надії дістати зем. наділи, це право було поширене тільки на тих, які приплинули на К: до 22. 5. 1922 р. Крім селян, на К. наїхало чимало несіль. рос. елементу, гол. партійців для адміністрації.

На 1920-і pp. припадає часткова українізація шкільництва, початки якої сягають ще часів Кубанської Ради. В 1930 — 31 pp. в більшості шкіл в укр. р-нах було вже заведено навчання укр. мови; до цих шкіл напливало чимало вчителів з України, серед них багато запідозрюваних в «націоналізмі», які тут, шукали безпеки. При Кубанському Пед. Ін-ті постав укр. відділ. В більшості р-нів з укр. населенням виходили газ. укр. мовою (1931 р. — 20 районових і колгоспних газ.; всі вони виходили 4 рази на декаду).

Як на Україні, так і на К. на поч. 1930-их pp. застосовано примусову колективізацію, що супроводилася вивозом цілих станиць, як Полтавської (назву перейменовано на Червоноармійську), Уманської, Брюховецької й ін., та масовим голодом. При цьому репресовано однаково козаків і городовиків. Багато рятувало себе втечею до Азії, на Закавказзя і на Північ. На їх місце приплинули чужі елементи, насамперед росіяни. З 1934 р. скасовано навчання укр. мови в школах і закрито газ., видавані укр. мовою. Укр. діячів, які виявилися під час короткотривалої українізації, репресовано, зокрема проф. і студентів Краснодарського Пед. Ін-ту. Відтоді й донині 2-мільйонове укр. населення на К. не має жадних прав і зазнає русифікації. Під сов. режимом прийшло до майже цілковитого знищення різниці між коз. і некоз. населенням. Ніякого значення не має, що 1937 р. з К. знову створено окрему адміністративно-територіяльну одиницю п. н. Краснодарського краю.

Кубанська еміґрація. Після поразки кубанських збройних сил, рештки їх (бл. 17 000) в листопаді 1920 р. перевезли зах. альянти на о. Лемнос, на Егейському м., як складову частину армії Вранґеля. Тут під тиском Вранґеля пророс. чл. Кубанської Крайової Ради та деякі делеґати від військ. частин обрали кубанським отаманом ген. В. Науменка, чого не визнали кубанці-самостійники.

Як ін. козаки (див. Козацтво), маса кубанців опинилася на Балканах (Юґославія, Болгарія), де вони довший час зберігали свою військ. орг-цію й окремими групами працювали при будові шляхів, в копальнях тощо; звідти частина їх переїхала до Франції, деякі до Чехо-Словаччини (гол. самостійницька інтеліґенція й молодь на студії), а деякі репатріювалися. Загал кубанського козацтва організувався на засадах земляцтва у «станиці» та «хутори» — кубанські або мішані (з неукр; козаками), із своїми виборними отаманами. Маса кубанських козаків майже не змішувалася з рос. еміґрацією; вони не мали виразної нац. свідомости укр. чи рос. й почували себе просто кубанцями.

Кубанська еміґрація (в складі її майже не було городовиків) виразно політ. партій не мала. Все ж таки серед неї виступали три течії: кубанців-самостійників, пророс. і прихильників коз. самостійности: всім їм була притаманна коз. ідеологія, але її зміст в кожній течії був інший.

Кубанці-самостійники стояли на становищі кубанської державности без зв’язку з Росією, але у федеративному зв’язку з Кавказькими державами, Доном, Тереком і Україною; вони намагалися об’єднати навколо себе всі три народи, які заселювали К. — українців, росіян і горців, на ділі ж об’єднували лише частину українців. Прихильники цієї течії гуртувалися насамперед у Чехо-Словаччині. До них належали поряд з В. Іванисом: Б. Балабас, К. Безкровний, І. Івасюк, С. Манджула, Г. Омельченко і його дружина Марія, К. Плохий, П. Сулятицький, Ф. Щербина й ін. Екзильний Кубанський уряд і деякі з цих діячів підтримували тісніші зв’язки з екзильним урядом УНР. Кубанські самостійники видавали в Празі: «Кубанський Край» (1929 — 33; 12 ч.), неперіодичний «Наш Край» (1927 — 28; 2 ч.), «Кубанські Думки» (1928; 3 ч.) та брошури на актуальні теми, призначені для загалу козацтва (напр., «Кубанська конституція»).

Допоміжною орг-цією для всіх кубанців у Чехо-Словаччині була з 1921 р. Громада Кубанців під фактичним керівництвом П. Макаренка, хоч формальним гол. був деякий час Ф. Щербина; вона підтримувала м. ін. тісний зв’язок з Укр. Громадським Комітетом у Празі. Понад 100 кубанців студіювало в укр. високих школах Чехо-Словаччини (вони творили при них свої студентські орг-ції), а бл. 10 були проф. і викладачами; бл. 40 кубанців закінчили Укр. Госп. Академію в Подєбрадах, бл. 100 — чес. високі школи. Громада Кубанців видала зб. «Кубань» (1927), Укр. Ін-т Громадознавства у Празі — екон. студію про Кубань І. Івасюка (1925) та «Нариси з історії революції на Кубані» П. Сулятицького (1926).

Невелике ч. кубанців було прихильниками ідеї незалежної Козакії й існування окремого коз. народу; ця течія постала тільки на еміґрації. Одним з гол. лідерів цієї течії був кубанський діяч І. Білий; ця група скупчилася к. журн. «Вольное Козачество — Вільне Козацтво» (1927 — 39). Див. докладніше ЕУ II, стор. 1 069.

Представники пророс. течії, які бажали автономії для К. в межах Росії, скупчилися в заг.-коз. орг-ціях і мали підтримку росіян. Їхнім осередком був Беоґрад, провідними особами — кол. вищі старшини Кубанського Війська (В. Науменко, А. Філімонов, Д. Скобцов й ін.); їх органами були «Вольная Кубань» (1925-40; «Наша Станице» (1935-38) й ін.

Ця пророс. група належала під час другої світової війни до організаторів коз. військ. з’єднань, що воювали проти большевиків по нім. боці. З’єднання складалися з козаків еміґрантів і добровольців з К. й Дону в час їх окупації німцями (1942 — 43) та входили до складу Коз. Корпусу (25 000 вояків; командир нім. ген. Г. Панвіц); його складовою частиною була Кубанська дивізія. Після розгрому німців, англійці видали козаків, і серед них кубанців, що билися проти большевиків, разом з їхніми родинами большевикам, які їх знищили; серед вивезених у Москву і там повішених був ген. Андрій Шкуро і черкес ген. Султан Шахим-Ґірей.

Нині на еміґрації живе 15 000 — 20 000 кубанців, перев. у ЗДА і Канаді. Як і до війни, поміж ними діють ті самі при течії. Кубанські самостійники не мають окремої орг-ції. Короткий час (з 1950 р.) існувала Гол. Рада Об’єднання Кубанських Козаків з осідком у Торонто; її органом був ж. «Вільна Кубань» (2 ч.). З 1951 р. у Торонто виходить ж. «Кубанський Край».

Після другої світової війни пророс. кубанці 1954 знову переобрали у ЗДА військ. отаманом ген. Науменка; з 1958 ці обов’язки виконує Т. Ткачук; їх органом є інформативний листок «Козак». Р. М.

Людність. До зайняття Прикубання Росією, К. була дуже рідко заселена ногайцями. Після їх відходу і оселення козаків, населення Прикубання почало поступово зростати і дійшло на поч. 1860-их pp. до 390 000 (6 осіб на 1 км²). Значно густіше було заселене черкеське Закубання. Після еміґрації черкесів населення К. зменшилося й стало зростати щойно з відкриттям К. для еміґрації селян 1868; найбільшою вона була в 1870 — 90-их pp., але тривала і пізніше (напр., 1897 р. на К. приїхало 52 000). Тому 1897 К. вже нараховувала (разом з Чорноморською губ.) 1976 000 меш., 1914 р. — 3 253 000. Попри зменшення в 1918-21 pp., населення К. дійшло 1926 знову до 3 570 000. Дальші зміни на цій території К., яка становить тепер Краснодарський край, такі:

Населення в тис.

1926

1940

1959

Все

3240

3200

3762

В тому ч.:

міське


570


770


1462

сільське

2670

2430

2300

міське у % до всього

17,6

24,1

38,9

Нині й далі на К. припливає населення, гол. до пром. осередків і на чорноморський берег.

Розміщення населення нерівномірне, залежно від природних умов (див. кар пу). Сер. густота всього населення 45, сіль. 27, з тим, що в поодиноких р-нах вона коливається від 10 до 60. Найгустіше заселена півд. частина Кубанської низовини з її добрими ґрунтами і достатньою вологістю; сер. півн. частина, передгір’я і чорноморський берег; найрідше заселені гори, у вищих частинах лише сезоново (літні пасовища) або й безлюдні.

Переважна частина сіль. осель, розташованих на низовині, це великі коз. станиці до 10 000 осіб або й більше, витягнені вздовж річок чи шляхів; їхні хати, відокремлені одна від однієї, розкинені серед садів, і тому станиці займають багато простору. Лише кілька м. (на чорноморському узбережжі) виникли давніше, інші тільки після зайняття К. Росією; часто їх початком були оборонні пункти кавказької лінії (м. ін. Краснодар). Міста мали адміністративно-торг. характер, за останні часи і пром. К. має 2 міста з понад 100 000 меш. (Краснодар — 313 000 і Армавір — 111 000), 6 з 50-100 000 меш. (Сочі — 95 000, Новоросійське — 93 000, Майкоп — 82 000, Єйськ 55 000, Кропоткін — 54 000, Тихоріцьке — 50 000) 6 м. з 20-50 000 і 5 менших; крім того, 27 с. м. т. Найбільше м. розташовано на пограниччі гір і низовини, звич. на перехрест повздовжнього і поперечних гірських шляхів. Інші положені над Чорним і Озівським м. або на низовині на перехресті зал. шляхів (Тихоріцьке, Кропоткін).

У світлі перепису з 1926 р. нац. відносини на К. (в межах 1914 р. разом з Чорноморською губ) такі:


в 1 000

у %

Українці

1 674

47,1

Росіяни

1 460

41,0

Горці

172

4,9

Вірмени

79

2.2

Німці

38

1.1

Греки

35

0,3

Білоруси

27

0,8

Інші

72

2,0

Разом

3 557

100,0

Давнє населення К. — горці становили ледве 5% всієї людности. До революції їх обчислювали на 150 000, за переписом з 1959 — 173 000. До горців належать споріднені між собою адиґейці і черкеси та тюркські карачаївці. Адиґейці (80 000) живуть в Адиґейській АО (23,5% всього населення) і становлять лише острів серед укр. і рос. людности. Черкеси і карачаївці живуть в Карачаївсько-Черкеській АО (1/3 всього населення), вже на межі укр. етногр. території. З менших національностей вірмени живуть на Чорноморському узбережжі б. Армавіру і в горах у верхів’ях р. Пшех, греки жили до 1937 р. над Чорним м., німці мали хліборобські колонії на низовині.

За переписами з 1897 і 1926 pp. українці становили 47% всього населення, крім того, частину їх записано як росіян. Такі дослідники, як Щербина і Русов, підносять відсоток українців до 60-62%, росіян обнижують до 28-30%. Як знаємо (див. стор. 1212), українці це — нащадки чорноморських козаків і селяни:, які наплинули з України, росіяни це — лінійці (частина їх була також укр. походження), селяни з рос. губ. і елемент, що припливав до міст. Тому на кол. Чорноморщині й сусідній частині Прикубання українці становлять 2/3 населення, в сх. частині К. приблизно — 1/3 (див. карту). За роки після революції наступило змішання обох основних національностей К. і деяка русифікація українців.

Нар госп-во. До зайняття Прикубання Росією і поселення там чорноморських й ін. козаків на тих просторах ногайці вели кочове скотарство. Чорноморці ж завели екстенсивне хліборобство (переліжна система); гол. збіжжям були пшениця, жито, менше просо і ячмінь. В пол. 19 в. на Чорноморщині було розорано лише 12% всієї або 1/5 придатної для хліборобства землі. Перешкодою до інтенсифікації сіль. госп-ва був. брак робочих рук, бо козаки були зайняті гол. військ. службою. Тому Прикубання терпіло на недостачу хліба і ввозило його гол. з Ставропільщини й Дону. Більше значення мало в той час тваринництво. Чорноморці привезли з собою сіру укр. рогату худобу, придатну як для праці, так і на м’ясо; велике значення мало конярство (частково табунове) і вівчарство (гол. черкеська порода, згодом і мериноси). На 100 осіб припадало в пол. 19 в. 25 коней, 104 штуки великої худоби і 264 вівці, так що тваринництво давало надвишки. Чимале значення для чорноморських козаків мали рибні і (менше) соляні промисли. Інтенсивніше було поширене хліборобство на Закубанні серед черкесів; гол. збіжжя — просо, сильно було розвинене садівництво.

Після приєднання до К. Закубання і еміґрації черкесів, госп-во цієї частини тимчасово занепало; більшість ріллі, а ще більше славних черкеських садів запустіло. Сіль. госп-во на всій К. почало розвиватися в 1870-их pp. у зв’язку з сильним напливом селян, будовою зал. ліній (1875 р. — Ростов — Владикавказ; 1887 — 88 — Тихоріцьке-Краснодар-Новоросійське) та з ростом попиту на збіжжя у зах. Европі. Почалося швидке розорення степів, так що посівна площа збільшилася за 1875 — 94 pp. в 2,4 рази, а напередодні першої світової війни займала бл. 40% всіх земель. Хліборобство набрало ринкового характеру, гол. збіжжям стали пшениця — озима (36,3% збіжжевої площі) і ярова (22,8%) та ячмінь (26,6%); менше значення мали овес (6,6%), кукурудза (2,6%), що її почали сіяти з 1850-их pp., і просо (1,2% збіжжевої площі). Сер. щорічний збір всього зерна становив у 1911 — 15 pp. 3,5 млн т (в укр. губ. 18,3 млн т), з чого 42% вивозилося з К. (47% збору пшениці, зокрема славну тверду пшеницю, 53% ячменю), в тому ч. 3/4 за кордони Рос. Імперії. Побіч Степ. України, К. була найважливішою країною експорту збіжжя в Росії.

Завдяки корисним природним умовам, врожайність зернових на К. була найвища в Россії (на К. — 10 центнерів з 1 га, на Україні — 9,7); користування с.-г. машинами було особливо поширене. З техн. культур велике значення мала культура соняшника (1917 р. — 340 000 га або 8% засівної площі) і тютюнництво (цінні жовті тур. сорти). Чимале значення мало баштанництво і виноградництво. У 1916-17 pp. К. мала (без Чорноморської губ.) 999 000 коней, 1 523 000 рогатої худоби, 2 164 000 овець і кіз, 967 000 свиней. Порівняно з 9 укр. губ., людність на К. була майже в два рази краще забезпечена домашньою худобою, проте експорт продуктів тваринництва був невеликий найбільше свиней. Сіль. госп-во затруднювало 75% населення, 10% було зайняте в пром-сті, перев. в харч. (млинарство, олійна), далі йшла цементна (Новоросійське), з 1909 р. і нафтова. Більші пром. осередки: Катеринодар, Армавір, Новоросійське. Деяке значення мало курортне госп-во.


1913 р.

у %

1953

в 1 000 га


у%

1960 р.

в 1 000 га


у%

Зернові культури

86

2 384

57,7

2 075

48,3

В тому ч.:

Пшениця


51


1 537


37,4


698


16,3

Кукурудза

2

309

7,3

546

12,7

Технічні

8

557

14,0

538

12,7

Картопля і городинно-баштанові

4

141

3,4

154

3,6

Кормові

2

1 022

24,9

1 513

35,4

Вся засівна площа

100

4 104

100,0

4 280

100,0

Торг. балянс К. до революції був, так само як і на самій Україні, сильно активний. К. вивозила насамперед продукти сіль. госп-ва — збіжжя, борошно, олію, макуху, тютюн, а також цемент і нафту, а привозила мануфактуру, метали, цукор, рибу; експорт ішов гол. за кордони Рос. Імперії, імпорт з пром. р-нів Росії.

Госп-во К. зазнало після революції 1917 р. тих самих змін, що й на Україні: занепад у 1919 — 22 pp., реконструкцію під час НЕП-у, знову занепад у роки колективізації і голоду та розбудову пром-сти, припинену війною 1941 — 45, яка, однак, не завдала К. такого знищення, як Україні.

Нині К. (себто Краснодарський край) є країною інтенсивного сіль. госп-ва; багато уваги приділяється техн. і спеціяльним культурам, виноградництву і садівництву та інтенсивному тваринництву молочно-м’ясного напрямку і свинарству; зернове госп-во (за винятком кукурудзи) поступово відходить на другий плян. Менше значення має пром-сть, яка насамперед переробляє продукти сіль. госп-ва, далі — цементна, нафтова і деревообробна. Чимраз більше значення має курортне госп-во.

Сіль. госп-во дає тепер 50% валової продукції і затруднює більшість населення. На К. вирізняються 3 с.-г. р-ни: на Кубанській низовині переважає зернове госп-во, плодівництво, молочно-м’ясне тваринництво і свинарство; в горах має перевагу ліс госп-во, сіль. госп-во служить лише для власних потреб, а тваринництво має пасовищний характер і використовує літні гірські пасовища; на чорноморському березі виступає субтропічне плодівництво, садівництво і тютюнництво.

Рілля займає 54% всієї площі, сади і виноградники 2%, сіножаті й пасовища 8%, ліс 23%. Розподіл засівної площі та її еволюцію видно з таблиці (числа для 1913 р. приблизні):

З зернових втрачає своє значення пшениця (1913 р. 59% засівної площі зернових, 1960 р. — 33,3%) і ячмінь (1913 р. — 26,6%, 1956 р. — 10%, або 339 000 га), а висувається кукурудза. Менше значення має овес (1956 р. — 71 800 га), просо (29 800 га) і і жито (3 100); новою культурою є риж, який сіють (20 000 га) на зрошених полях, гол. в дельті р. Кубані (зрошувальні рижові системи: Афінська, Крюківська, Петровсько-Анастасіївська). Сер. щорічний валовий збір зернових: в 1954 — 58 pp. — 4,4 млн т, 1960 р. — 4,7 млн т (в то му ч. пшениці 1,7, кукурудзи 1,4); сер. річний збір з 1 га в центнерах: всіх зернових — 18,4, пшениці — 16,3 (найвищий в усьому СССР).

З техн. культур найбільше значення має соняшник: засівна площа — 369 000 га (1960 p.), пересічний річний збір (1954 — 58 pp.) — 581 000 т, себто 15% збору всього СССР. За останні роки поширюють культуру цукрового буряка (в 1 000 га: 1950 — 17, 1955 — 35, 1960 — 217,6), так що К. стає одним з важливіших р-нів буряківництва в СССР. Велике значення має, як і до революції, тютюнництво (1956 р. — 15 000 га), поширене на передгір’ї і на чорноморському березі, де плекають кращі сорти тонкого тютюну. Ін. техн. культури: рицина (пол. засівів всього СССР), півд. коноплі, гірчиця, етеро-олійні (коляндра, шавлія мускатна, крим. троянда й ін.), лікарські (валеріяна, шавлія й ін.). Зате не культивують більше арахісу, кенафи і зокрема бавовника (ще 1952 р. — 171 400 га). Продукти городництва і баштанництва (кавуни, дині) вивозять частково в центр. р-ни Росії.

Сади і виноградники займали площу (в 1000 га): 1913 р. — 19,4, 1956 — 78, 1960 — 139,8. Садівництво поширене в півд. частині Кубанської низовини і на передгір’ї та зокрема на чорноморському березі. В садах переважають яблуні, груші, вишні, черешні, абрикоси; на чорноморському березі також айва, персики, волоський горіх, фундук. На півд. від Туапсе поширене субтропічне садівництво: інжир, хурма, фейхоа, маслина, а також цитрусові й чай; за останні роки культуру чаю поширено на півн. передгір’я (Гарячий Ключ, Майкоп). Виноградництво (20 000 га) найбільше розповсюджене в зах. частині К. між Чорним і Озівським м.

Поголів’я домашньої худоби, його еволюція і забезпечення ним всього населення таке:


 В 1 000

На 100 осіб населення

Роки

1941

1954

1960

1916

1960

Велика рогата худоба

996

1 056

1 559

50

41,4

В тому ч. корови

438

428

629



Свині

794

1 253

2 449

32

65,4

Вівці й кози

974

1 226

1 245

71

33,0

Коні

396

258

242 *)

33

6,4

*) 1957






Попри збільшення кормової бази, забезпечення населення домашньою худобою, за винятком свиней, слабше, ніж до революції. Широко розповсюджене птахівництво.

Ліси (1,9 млн га) складаються з цінних твердих порід; дуба (46%), бука (19,6%) і граба (8,6%), з дикоростучих овочевих (3,9% — гол. груші) і шпилькових, з перевагою смереки (8,6%).

З різних родів пром-сти найпоширеніша харч., що дає понад 50% валової продукції всієї пром-сти; вона розвинена по всій К. Гол. її осередки: Краснодар, Армавір, Кропоткін, Єйськ, Тихоріцьке. Галузі харч. пром-сти: м’ясна (м. ін. Краснодарський і Армавірський м’ясокомбінати), олійна (Краснодарський олійний комбінат, Кропоткінський олійно-екстракційний зав.), маргаринова (комбінат «Головмарґарин» у Краснодарі), борошномольно-круп’яна, виноробна, етеромаслична, консервна (великий Кримський і Адиґейський комбінати), винокомбінат в Абрау-Дюрсо б. Анапи. Велике значення має рибна пром-сть на узбережжі Чорного й Озівського м. (яке особливо багате на рибу; див. докладніше Озівське море) з численними промисловими і рибоконсервними зав. в Єйську. Приморсько-Охтарську, Темрюку, Новоросійському, Анапі, Туапсе й ін.; тютюнова пром-сть зосереджена у Краснодарі, Армавірі й ін.; швидко зростає цукрова пром-сть (Гулькевичівський, Коренівський та ін. зав.).

На К. знаходяться найбагатші на укр. землях родовища нафти, продукція якої в три рази перевищує галицьку. Кубанські нафтові поля простягаються на Кавказькому передгір’ї в смузі олігоценських і дол.-міоценських шарів на довж. понад 300 км від р. Білої на сх., по Озівське м. на зах. Найдавніше (з 1909) експлуатують Апшеронсько-Хадижинське родовище, положене на півд. зах. від Майкопу (див. докладніше Майкопський нафтовий р-н). Після другої світової війни почали експлуатувати Кубано-Чорноморське (на півд. зах. від Краснодару) і Приозівське в межиріччі Кубані й Протоки. Продукція в млн т: 1911 — 0,15, 1929 — 0,15, 1930 — 1,0, 1938 понад 2, 1955 — 5, нині 7. Кубанський нафтовий р-н має корисне геогр. положення б. моря, залізниць та р-нів попиту. Кубанську нафту переробляють у Краснодарі й Туапсе, до яких ведуть нафтопроводи з Хадиженську.

Багаті родовища природного земного газу є в дельті р. Кубані (Анастасіївсько-Троїцьке), на півн. зах. К. (Канівська, Старомінська), б. Майкопу й ін. Мережа газопроводів постачає цей газ до більших м. К., зокрема до Краснодару й Новоросійського для пром-сти та для комунальних потреб К. і поза її межі.

З різних-галузів будів. пром-сти найбільше значення має цементна, зосереджена в Новоросійському (4 зав.); її сировиною є багаті родовища цементних мерґелів. Лісообробна пром-сть розвинена на передгір’ї; найважливіші зав.: Майкопський лісокомбінат; мебльові фабрики у Краснодарі, Майкопі, Армавірі, Кропоткіні, Лабинському, Новоросійському; в Майкопі — дубильно-екстрактний зав. Машинобудів. пром-сть представлена верстатобудівництвом (Краснодар, Майкоп), виробництвом устаткування для нафтової пром-сти (Краснодар, Армавір), запасних частин для с. г. машин (Краснодар, Армавір, Новоросійське), транепортового устаткування (Тихоріцьке. Новоросійське) й ін. З текстильної пром-сти важливий камвольно-суконний комбінат у Краснодарі.

Енерґетичну базу дає нині гол. газ і нафтові продукти (бл. половини електроенерґії), імпортоване донецьке вугілля та гідроенерґія, яка й досі надто слабо використана.

Основою транспорту є зал. мережа (довж. — 2 200 км). Півд.-сх. частину К. пересікає маґістраля Харків — Баку, збудована ще 1875 p., яка в’яже К. з Україною. Від неї відходять лінії: Кавказька — Краснодар — Новоросійське й Армавір — Туапсе (з продовженням до Сочі — Сухумі; частина зал. з Білорічинської електрифікована), які сполучають К. з Чорним м. Після будови переправи через Керчинську протоку (1955) К. зв’язана з Кримом (це одночасно друге сполучення з Україною). Ін. зал. лінії в’яжуть К. з Озівським м. (до Єйську і Приморсько-Охтарську), з Надволжям (через Сальське до Волгограду) і з Ставропільщиною (до Ставрополя — Дивного). Зал. транспорт доповнює автотранспорт, який має особливе значення на чорноморському березі. З портів найважливіші: незамерзаючі чорноморські — Новоросійське (вивіз зерна і цементу), Туапсе (нафтові продукти), Сочі й Анапа; над Озівським м. — Єйськ і Темрюк.

К. поруч Криму є найважливішим районом курортів і туристики на укр. землях і в СССР взагалі; тут існують різноманітні кліматичні курорти — надморські, гірські й підгірські, численні мінеральні води, лікувальні грязі, морські пляжі. Найважливішим курортним р-ном є чорноморське узбережжя між Туапсе і Адлером з центром у Сочі, в р-ні якого відпочивало і лікувалося у 1960 р. 600 000 осіб (докладніше див. Чорноморський Кавказький берег). На побережжі Озівського м. найважливішим є м. Єйськ (сірко-водневі джерела, лікувальні грязі Ханського оз., морські купання); на півн. узбіччі Кавказу з його мінеральними водами найважливішим є Гарячий Ключ з цілющими сірчано-луговими водами.

Література: Щербина Ф. Колонизация Кубанской области. КСт. К. 1883; Апостолов Л. Географический очерк Кубанской области. Тифлис 1897; Щербина Ф. История Кубанского Казачьего Войска. I — II. Катеринодар 1910, 1913; Справочная книга. Кубань и Черноморское побережье, Катеринодар 1914; Івасюк І. Кубань. Прага 1925; Сулятицький П. Нариси з іст. революції на Кубані. Прага 1926; Кубань. Зб. статтів про Кубань і кубанців. Прага 1927. Болотенко О. Козацтво і Україна. Торонто 1951; Голобуцкий В. Черноморское Казачество. К. 1956; Северный Кавказ (ред. Е. Маслов). М. 1957; Фадеєв А. Очерки економического развития Степного Предкавказья в дореформенный период. М. 1957; Гвоздецкий М. Физическая география Кавказа, выпуск II. Предкавказье. М. 1958; Іванис В. Стежками життя. Спогади. Кн. І. Торонто 1958, кн. II — IV. Новий Ульм 1959, 1960, 1961; Темникова Н. Климат Северного Кавказа. М. 1959; Скобцов Д. Три года революции и гражданской войны на Кубани. Париж 1961; Збірники: Кубанский Сборник, 14 тт. Краснодар (до 1914 p.), Известия Общества любителей истории Кубанской области, 5 випусків. Краснодар.

В. Кубійович











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.