[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1249-1260.]

Попередня     Головна     Наступна





Л


Лаба, р. на Кубанщині, ліва притока Кубані, довж. — бл. 320 км, сточище — 12 360 км². Л. утворюється від злиття Великої і Малої Лаби, що беруть поч. з льодовиків на півн. схилі Кавказьких гір, у гор. частині пливе лісистими горами, згодом Передкавказзям і степ. Кубанською низовиною, в гирлі творить плавні. Має великі запаси гідроенерґії; сплавна.


Лаба Василь (* 1887), укр. кат. свящ., митрат, соборний крилошанин львівської митрополичої капітули, бібліст, патролог і каноніст, церк. діяч, д. чл. НТШ; катехит сер. шкіл і проф. Богословської Академії у Львові, на еміґрації засновник і ректор Укр. Духовної Семінарії у Гіршберґу і Кулемборґу (1945 — 50); з 1950 р. синкел (ген. вікарій) едмонтонської єпархії у Канаді; автор «Біблійної герменевтики» (1929), 3-томової «Патрології» (1931, 1932, 1934) та багатьох ст. у богословських журн. і пресі. В 1919 — 20 pp. начальний духовник УГА, в 1943 — 45 — дивізії «Галичина».

[Лаба Василь (1887, Бертешів, Бібрський пов., Галичина — 1976, Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Лабазник (Filipendula Adams.), довгорічні високі рослини з родини розоцвітих; поширені по всій Україні, за винятком полинового Степу: Л. в’язолистий, болотяна бузина (F. ulmaria (L.) Maxim), до 200 см заввишки, раніше уживаний в медицині як в’яжучий засіб від кровотеч і розвільнення; Л. шестипелюстковий, гадючник (F. hexapetala Gilib.), стебла 30 — 80 см заввишки, також раніше застосовуваний у медицині.


Лабинське (IX — 21; до 1947 станиця Лабинська), м. на Кубані, положене над р. Лабою на пограниччі Передкавказзя і Кубанської низовини, р. ц. Краснодарського краю РСФСР; 1959 р. — 42 000 меш., 1926 — 29 000. Л. засноване в 1840 р. у зв’язку їз створенням пограничної Лабинської лінії; з поч. 20 в. важливий торг. осередок багатого хліборобського р-ну; різноманітна харч. (консервний, сироварний і ін. зав., олійниця, цукроварня), лісообробна й ін. пром-сть; технікум механізації сіль. госп-ва.


Лаборець, права притока Ляториці, довж. — 120 км; пливе в Низькому Бескиді й на Потиській низовині, в гор. частині по закарп. Лемківщині.


Лаборець, леґендарний слов. кн., воєвода Ужгородського замка, боронив фортецю проти угор. нападу в кін. 9 в., але не встояв і втік з дружиною до городища Землин (мабуть, Земплин), де його наздогнали угорці і повісили над річкою, що з того часу називається Лаборцем. Про існування кн. Л. нема ін. джерел, крім згадки угор. анонімного хроніста (13 в.). Його постать спопуляризувала романтична література: повість А. Кралицького «Князь Лаборець» (1863), поема В. Пачовського тощо.


Лава присяжних, див. Лавники.


Лаванда колоскова (Lavandula spica L. = L. vera DC. = L. officinalis Chaix.), півчагарник з родини губоцвітих до 60 см заввишки, культивують на півд. Україні, перев. в Криму. Суцвіття мають від 0,6 до 1,2% цінної етерової олії, яку використовують в парфумерії і медицині як антисептичний засіб.


Лавники, члени «лави» — судової колеґії з компетенцією розглядати карні й певні категорії цивільних справ в містах маґдебурзького права. На Україні лаву мали тільки більші міста; вона складалася звич. з 3 — 7 Л. За приписами маґдебурзького права Л. обирала міська громада; на практиці нових Л. не раз кооптували до лави її старі члени. Гол. лави був війт.

Лава і Л. існували до скасування маґдебурзького права; на укр. землях під Австрією їх назвою стали пізніше називатися суди присяжних.


Лавра, визначний числом ченців і значенням манастир, який звичайно підлягає безпосередньо вищому церк. органові країни. На Україні титул Л. мають два великі манастирі: Києво-Печерська Лавра (з другої пол. 16 в.) і Почаївська Лавра (офіц. з 1833, але цей титул вживано ще в 18 в.). В 19 — 20 вв. місц. єп. мав титул священо-архимандрита Л., а в самій Л. його заступав намісник у сані архимандрита.


Лаврашівське євангеліє, перґаментний рукопис поч. 14 в. (183 листки в два стовпці), апракос, зберігається в краківській Бібліотеці Чарторийських; у 15 — 17 вв. належало Лаврашівському манастиреві Богородиці б. Новоґрудка; переписане з македонського ориґіналу, виявляє поліські риси («нове Ђ»; стверділе р; змішування Ђ з и, та и з ы; спорадичне акання); палеографічно-граматичний опис подав І. Свєнціцький («Известия ОРЯС», XVIII, I, 1913).


Лавренко Євген (* 1900), геоботанік і ботанікогеограф, чл.-кор. АН СССР (з 1946), до 1934 працював на Україні, пізніше в Ленінграді. Досліди з районування й картування рослинноcти, нова клясифікація степ. рослинности СССР; численні праці з геоботаніки України, зокрема про степи й болота. «Нарис рослинности України» (в зб. «Ґрунти України», 1930), «Леґенда до карти рослинности УРСР» (1938), «История флоры и растительности СССР по данным современного распространения растений» в кн. «Растительность СССР» (1938), «Степи СССР» (там же, т. 2, 1940) й ін.

[Лавренко Євген (1900, Чугуїв, Харківська губ. — 1987, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Лаврентіївський літопис, одна з найстаріших зб. літописів, що дістала назву від імени ченця Лаврентія, який переписав її в 1377 р. Зберігається в Публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедрина (Ленінград). На поч. Л. л. містить «Повість временних літ» у Сильвестрівській ред. (1116 p.). Використання в пізніших списках також і ред. 1118 р. призвело до повторення тих самих подій під різними датами. Л. л. вперше надрукований у «Полном собрании русских летописей», І (1946), 2 вид. 1926-28.

[Лаврентіївський літопис, надрукований у „Полном собрании русских летописей“, І (1846). — Виправлення. Т. 11.]


Лаврентій (Лавриш), див. Филипович Лаврентій (Лавриш).


Лаврентій, ієромонах Киево-Печерської Лаври і в 1860-их pp. начальник її друкарні; Л. розбудував друкарню на евр. зразок і заснував при ній школу ґравірування, до якої запросив майстрів з Саксонії — Кваса і Шенгальда.


Лаврентьєв Михайло (* 1900), визначний сов. математик, д. чл. АН УРСР (з 1939, в 1945 — 48 pp. її віцепрез.), в 1939 — 43 дир. Ін-ту Математики і Механіки АН УРСР, пізніше проф. Моск. Ун-ту і віцепрез. АН СССР; важливіші праці в галузі теорії функцій комплексного змінного, диференціяльних рівнянь і застосування математики у механіці.

[Лаврентьєв Михайло (1900, Казань — 1980, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Лаврів, с. в Сер. Бескиді Старосамбірського р-ну Львівської обл.; до 1945 р. василіянський манастир, за переказом, заснований 1272 р. леґендарним лит. кн. Лавром Тройденовичем, місце поховання кн. Льва Даниловича (його ніби фундаційна грамота з 1291 — 92 pp. зберігалася в багатому архіві манастиря). Теперішня церква, первісно триконхова у візант.-атонському стилі з 15 в., розбудована у 17 в.; залишки поліхромії 15 — 16 вв. Дім чернечих студій василіян з пол. 18 в., цінна бібліотека й архів, у 1788 — 1911 pp. гол. окружна школа, довгий час єдина з укр. викладовою мовою в Галичині; рел.-культ. центр зах. Бойківщини. Нині церква занедбана, іконостас (з 18 в.) знищений, у манастирі школа для глухонімих.


Лаврівська Ірена (* 1918), артистка театру малих форм, родом з Галичини, дружина Юрія Л.; виступала в театрі «Веселий Львів» (1942 — 45), згодом у Німеччині, з 1949 в укр. радіопередачах у Боффало (ЗДА).


Лаврівський Володимир (1850 — 1934), син Юліяна Л., гром. діяч, один з засновників і перших діячів укр. сокільства 1892 — 98; зладив пожежний підручник, сокільський устав, впоряд і змагові підручники, сокільські календарики.


Лаврівський Іван (1773 — 1846), гр.-кат. свящ. і гром. діяч, один з піонерів укр. відродження в Галичині, проф. і ректор гр.-кат. духовної семінарії у Львові, дієцезіяльний візитатор шкіл, автор посібника „Elementarz ruski, niemieciki i polski“ (1838), мав велику бібліотеку, яку подарував перемиській капітулі.

[Лаврівський Іван (1773, Терка, Ліський пов., Галичина — 1846, Перемишль). — Виправлення. Т. 11.]


Лаврівський Іван (1822 — 73), укр.-кат. свящ., композитор; дириґент катедрального хору в Перемишлі, згодом парох укр. кат. церкви в Кракові, з 1867 проф. і віцеректор гр.-кат. духовної семінарії у Холмі; хорові церк. (псальми) і світські («Осінь», «Заспівай, мій соловію», «Річенька») композиції, нар. оперети «Оман очей», «Роксоляна», «Пан Довгонос», зб. «Три народніи пЂсни на мужескіи голосы» (1855, на тексти І. Гушалевича).

[Лаврівський Іван (1822, Лоп’янка, Долинський пов., Галичина — 1873, Холм). — Виправлення. Т. 11.]


Лаврівський Юліян (1821-73), суддя, культ. і політ. діяч-народовець, 1848 чл. «Руського Собору» і «Собору руських учених» (гол. правничої комісії), засновник і довголітній гол. «Руської Бесіди» (1861) і її театру (1864), гол. т-ва «Просвіта» (1870-73), посол до гал. сойму (з 1861) і його віцемаршал (з 1870). Речник угодової політики з поляками, відстоював рівноправність українців у всіх ділянках держ. життя і крайової адміністрації, засновник народовецької газ. «Основа» (1870 — 71), переклав на укр. мову австр. цивільний кодекс.

[Лаврівський Юліян († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Лаврівський Юрій (* 1909), естрадний співак і актор, учень Р. Любинецького; 1941 в Львівському Оперному Театрі, 1942 — 45 в театрі «Веселий Львів», з 1949 керівник укр. радіопередач у Боффало (ЗДА).


Лаврівські листки, п’ять листків списаного в 12 в. із староцерк.-слов. ориґіналу тексту євангелія і проповідей, з незначними укр. рисами в мові. Опубліковані й досліджені О. Колессою (ЗНТШ, т. 53).


Лавріненко Юрій (* 1905), літературознавець родом з Київщини; чл. літ. орг-ції «Плуг» (1925 — 31), 1935 — 42 в ув’язненні й на засланні; на еміґрації (з 1944) активний діяч літ. руху, чл. МУР-у (1945 — 50), з 1954 — літ. орг-ції «Слово». Літ. портрети: «В. Блакитний-Еллан» (1929), В. Чумак» (1930), «Творчість П. Тичини» (1930), бібліографічна праця „Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy toward the Ukraine. An Annotated Bibliography, 1951 — 53“ (1953), антологія «Розстріляне відродження» (1959); під псевд. Ю. Дивнич низка публіцистичних праць: «На іспиті великої революції» (1948), «Соціялізм і укр. революція» (1949), «Американське малоросійство» (1951) й ін. Тепер у ЗДА.

[Лавріненко Юрій (1905, Хижинці, Звенигородський пов. — 1987, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Лавров Павло (* 1903), історик родом з Поділля, проф. Київ. Ун-ту, дослідник соц.-політ. історії України 19 — 20 вв. Гол. праці: «Устим Якимович Кармалюк» (1940), «Сел. рух у Подільській губ. в першій третині 19 ст.» (1946), «Рабочее движение на Украине в 1913 — 14 гг.» (1957) та ін.

[Лавров Павло (1903, Радівці, Летичівський пов. — 1973, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лавровський Микола (1825 — 99), мовознавець і педагог, до 1875 р. проф. Харківського Ун-ту, 1875 — 82 дир. Ніженського Іст.-Філол. Ін-ту, 1883 — 90 ректор Варшавського Ун-ту. Гол. праці: «О византийском элементе в языке договоров русских с греками» (1853), «О древнерусских училищах» (1854), «Памятники старинного русского воспитания» (1861).

[Лавровський Микола (* Видропужськ, Торжківський пов., Тверська губ. — † Кочеток, Зміївський пов., Харківська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Лавровський Петро (1827 — 86), славіст, брат Миколи Л., до 1869 проф. слов’янознавства Харківського Ун-ту, потім куратор Одеської навчальної округи; праці з історії й етнографії слов’ян (м. ін. «Известие о состоянии униатской Церкви и русских в Галиции», 1862); дав спробу характеристики особливостей укр. мови (м. ін. «Особенности малорусского наречия», (1859). У спорі М. Максимовича з М. Погодіним став по боці останнього, твердячи, що укр. мова склалася не раніше 13-14 вв.

[Лавровський Петро (* Видропужськ, Торжківський пов., Тверська губ. — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Лаврський спів, особлива форма хорового співу в Києво-Печерській Лаврі, розвинувся шляхом довгої еволюції (з пол. 11 до кін. 17 в.) на базі старогрец. розспіву атонських манастирів під впливом півд. слов. і давніх укр. нар. мелодій. Його творили крилошани-ченці. Л. с. виконується з кін. 16 в. — першими і другими тенорами, альтом і басом, при чому гол. мелодія проходить у другого тенора, до якого перший додає терційовий супровід, а бас пристосовується до гол. тонів гармонії. З пол. 14 в. і гол. з 1649 і 1654 з ученими, ченцями, співаками й учителями співу з України Л. с. потрапляє до Москви, де в кін. 18 в. остаточно приймається. Л. с. визначається особливою мелодією, ориґінальною гармонією з нерідко незвичайними модуляціями, могутністю, урочистістю, піднесенням, що часто переходить у екстазу, в яких відбито добу творення укр. партесного церк. співу. Л. с. упорядковано й видруковано в «Нотный Обиходъ Кіево-Печерскія Успенскія Лавры» (1905 — 10) за ред. ієромонахів Іядора, Флавіяна, Теодора та ін.

За М. Грінченком


Лаврук Михайло (1868 — 1939), сел. діяч на Покутті перед першою світовою війною, чл. Гол. Управи Радикальної Партії, організатор січового руху, читалень і кооперативів; ст. на політ. теми і спомини з часів війни 1918 — 21.


Лаврук Павло (1865 — ?), сел. діяч Коломийщини, активний чл. Укр. Радикальної Партії, організатор січового руху, посол до австр. парляменту (з 1911) і гал. сойму (з 1913); після війни був речником співпраці з поль. урядом і тому усунений з партії.


Лагода Андрій, коз. діяч першої пол. 17 в. 1629 р. делеґат Запор. (нереєстрового) війська на церк. собор у Києві. Полк. канівський (1637); після ординації 1638 р. — сотн. канівського полку.


Лагода (справжнє прізвище Лагодзинський) Валентин (* 1913), поет; зб. поезій «Квітень» (1953), «За нашими Карпатами» (1954), «Надхнення» (1960); сатира і гумор в офіц. дусі: зб. «Що посієш, те й пожнеш» (1955), «Мокрим рядном» (1958) й ін.

[Лагода (справжнє прізвище Лагодзинський) Валентин (* Степанці, Канівський пов., Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Лагода Іван (1832 — 1905), гром. діяч, лікар у Чернігові, чл. місц. укр. Громади, організовував систематично укр. аматорські театральні вистави ще перед створенням укр. театру.


Лагоди, старшинський рід на Полтавщині, який походить від Василя Л. († 1702), сотн. хорольського (1685) і миргородського полкового осавула (1691 — 1701).


Лагодинська Галина (* 1900), дружина О. Залеського, піяністка, учителька Муз. Ін-ту ім. Лисенка; тепер у Боффало (ЗДА); ст. на муз. теми, повість «До сонця — до волі» (1960).


Лагодинська Ярослава, див. Верховинка Леся.


Лагодинський Микола (1866 — 1919), адвокат, гром.-політ. діяч Надвірнянщини, чл. Гол. Управи Укр. Радикальної Партії, під час першої світової війни її гол., посол до віденського парляменту (1907 — 18) і віцепрез. Укр. Парляментарного Клюбу, посол до гал. сойму (з 1913), чл. Заг. Укр. Ради і Нац. Ради ЗУНР.


Лагодовська Олена (1899 — 1958), археолог, наук. співр. Ін-ту Археології АН УРСР, дослідниця бронзової доби та трипільської культури на Україні.


Лагута Микола (1895 — ?), мовознавець, в 1917 — 20 діяч УПСР, проф. Миколаївського Ін-ту Нар. Освіти; праці з діялектології і краєзнавства Півд. України.

[Лагута Микола (1895, Миколаїв — 1937). Засуджений в процесі СВУ 1930 на 3 р. позбавлення волі 15.11.1937 „трійка“ УНКВС Одеської обл. засудила Л. до розстрілу. — Виправлення. Т. 11.]


Ладан, Ладин (III — 13), с. м. т. Прилуцького р-ну Чернігівської обл., положене над р. Удаєм. Давній Покровський манастир (дата заснування невідома), з 1619 р. — жін.


Ладиженський Геннадій (1853 — 1916), маляр-пейзажист, аквареліст, закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі, з 1885 мист. керівник Одеської Рисувальної Школи; «Хаджибей» (1899), пейзажі.

[Ладиженський Геннадій (* Кологрив, Костромська губ. — † там же). — Виправлення. Т. 11.]


Ладижець Володимир (* 1924), письм. і журналіст на Закарпатті; зб. поезій «Славлю труд» (1950), «Єдність» (1951), «Винобрання» (1952), «За синіми перевалами» (1955), «Лірика» (1959); казки та лірико-епічні твори для дітей; гол. ред. обл. в-ва, ред. альманаха «Карпати».

[Ладижець Володимир (1924, Харківці, Літинський пов., Подільська губ. — 1991, Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Ладижин (V — 10), кол. м-ко, нині с. Тростянецького р-ну Вінницької обл., положене на сх. Поділлі над р. Богом, в 13 в. фортеця гал. князівства, яку 1240 не змогли здобути татари; відоме з часів воєн Б. Хмельницького (1648 перемога полк. М. Кривоноса над поляками) й пізніше за гайдамацьких рухів; 1832 — 59 військ. поселення. В жовтні 1919 бої бриґади УСС з денікінцями за переправу через Бог; в серпні 1920 бої Армії УНР проти большевиків.


Ладика Василь (1884 — 1956), церк. діяч родом з Дрогобича, василіянин; богословські студії закінчив у Монтреалі, з 1929 р. другий по черзі укр.-кат. єп. У Канаді, з 1948 — архиєп.; його заходами засновано орг-ції — Братство Укр. Католиків, Ліґу Укр. Кат. Жінок і Укр. Кат. Юнацтво та кат. тижневик «Укр. Вісті»; зміцнив місійну діяльність, збільшив ч. парафій і свящ. (зокрема по другій світовій війні).

[Ладика Василь († Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Ладика Дмитро (1890 — 1945), адвокат, гром.-політ. і кооп. діяч Тернопільщини, чл. Гол. Управи УСРП, чл. Ради РСУК, посол до поль. сойму (1928-35), оборонець в політ. процесах; загинув під час бомбардування в Дрездені.

[Ладика Дмитро (1889, Тернопільщина — 1945). — Виправлення. Т. 11.]


Ладичин, с. Микуличанського р-ну Тернопільської обл. на зах. Поділлі, сліди поселення з доби енеолітичної (скриньковий гріб), гальштатської (дві скитські могили), рим. (ґотське кістякове поховання) та княжої (погребище).


Ладкання (ладканка), на Зах. Україні весільний спів та обрядові весільні пісні; ладкати — співати весільних пісень.


Ладомирівське учительне євангеліє 17 в., рукописні повчання на недільні євангельські читання (242 листки півуставом), з слідами місц. діялекту; знайдене в Ладомировій б. Стропкова; мову вивчав І. Панькевич («Наук. Зб. т-ва «Просвіта» в Ужгороді, 2); списане з того ж ориґіналу, що й тогочасне рукописне Учительне євангеліє І. Капишовського епархіяльної бібліотеки в Пряшеві, складеного нар. мовою десь на бойківсько-надсянській межі; є текстові збіги з Пересопницьким євангелієм.


Ладомирова, с. б. м. Стропкова у Сх. Словаччині; правос. манастир, рел. і вид. центр правос. українців Пряшівщини в 1920 — 40-их pp.; від манастиря назва знайденого там Ладомирівського учительного євенгєлія 17 в.


Лаз, підмоклий ліс, найпоширеніший на Поліссі; складається з берези пухнатої, осики, вільхи звичайної, різних видів верб та ін.


Лазарев Борис (* 1906), фізик, д. чл. АН УРСР; основні праці Л. стосуються фізики низьких температур. «Магнетичні властивості металів при низьких температурах», «Деякі властивості розчинів He3 в He4», «Магнетні властивості олива за низьких температур» й ін.

[Лазарев (Лазарєв) Борис (* Миропілля, Охтирський пов., Харківська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Лазаревич Іван (1829 — 1902), акушер і гінеколог, проф. Харківського Ун-ту (1862 — 87), засновник Повивального Ін-ту (1869) у Харкові; праці з ділянки впливу центр. нервової системи на породові сили, обезболювання родів, фізіології статевого акту, діяфаноскопії та ін., винахідник ориґінальних акушерських прямих кліщів (1865); „De pelvis feminae metiendae rationibus“ (1857), «Исследование живота беременных» (1865), «Курс акушерства» т. 1 — 2 (1892).


Лазаревська Катерина (1879 — 1940?), дочка Олександра Л., історик і археограф, співр. ВУАН, дослідник соц.-екон. і культ. історії України 18 — 19 вв.; праці з іст. цехів на Київщині та Чернігівщині, про О. М. Лазаревського і його родичів тощо; археографічна ред. «Ген. Слідства» 1729 — 31 pp. — про маєтності Стародубського і Лубенського полків («Укр. Архів», I, 1929; IV, 1931), літопису С. Величка (ч. I, 1926), архіву родини Лазаревських («Укр. Археографічний Зб.», II, 1927) й ін.


Лазаревський Борис (1871 — 1937), син Олександра Л., рос. письм., принагідно писав по-укр. Укр. мовою написав «Святий город», «Початок життя», «Земляки» й ін. Помер на еміґрації в Парижі.


Лазаревський Гліб (* 1877), син Олександра Л., публіцист; в 1930-их pp. під час перебування на еміґрації у Варшаві — співр. Укр. Наук. Ін-ту і ред. виданого ним листування М. Драгоманова з Київ. Старою Громадою, ст. в «Ділі», «Тризубі» та ін, про відносини на сов. Україні, про Лесю Українку тощо. 1940 р. повернувся до УССР.


Лазаревський Олександер (1834 — 1902), історик, нар. в с. Гирявці на Чернігівщині. Закінчив іст.-філол. фак. Петербурзького Ун-ту (1858), де був учнем М. Сухомлинова; під час перебування в Петербурзі познайомився з Т. Шевченком, творчість якого мала на Л. великий вплив, і стояв бл. до ред. «Основи». Захоплений сел. реформою 1861 p., Л. брав участь у здійсненні її на Чернігівщині, як «чл. від уряду» в Чернігівському з’їзді мирових посередників (1861 — 63). Після того був деякий час секретарем Чернігівського Статистичного Комітету. Перебування в Чернігові дало Л. можливість ознайомитися з місц. архівами, де знаходилися тоді основні матеріяли до іст. Гетьманщини, зокрема «Рум’янцевський опис». З 1868 почалась судова діяльність Л. — з 1881 у Києві (чл. Київ. Судової Палати), де він і помер.

Свою наук. діяльність Л. розпочав ще в студентські часи, містив ст. в «Черниговских Губернских Ведомостях», а 1858 р. видав «Указатель источников для изучения Малороссийского Края». Ширшу діяльність Л. розгорнув у пол. 1860-их pp., коли почав джерельні досліди над іст. Лівобережної України 17 — 18 вв., зокрема її соц.-екон. та культ. життя. Гол. увагу Л. приділив іст. селянства (основна праця «Малороссийские посполитые крестьяне, 1648 — 1783», 1866), коз. старшини та шляхетства («Очерки старейших дворянских родов Черниговской губернии», 1868, «Очерки малороссийских фамилий», 1875 — 76, «Люди Старой Малороссии», 1882 — 93), колонізації та землеволодінню (капітальний твір «Описание Старой Малороссии», тт. I — III, 1888 — 1902), адміністративно-суд. устроєві Гетьманщини («Суды в Старой Малороссии», 1898, «Замечания на исторические монографии Д. П. Миллера о малороссийском дворянстве и статутовых судах», 1898), укр. історіографії 18 — 19 вв. («Прежние изыскатели малорусской старины»), генеалогії тощо. Численні ст. Л. друкувалися в різних укр. та рос. журн., гол. в «КСт.»; ці останні Л. перевидав у зб. «Очерки, заметки и документы по истории Малороссии», I — V (1891 — 98). Багато зробив Л. у царині укр. археографії. За його ред. було видано такі важливі джерела, як «Дневник Н. Ханенка» (1884), «Дневник Якова Марковича» (чч. I — III, 1893 — 97), матеріяли фамілійних архівів Лівобережжя: «Сулимовский Архив» (1884), «Мотыжинский Архив» (1890), «Любецкий Архив графа Милорадовича» (1898), листування Г. Полетики (1893 — 94) та багато ін. «Обозрение Румянцевской описи» (1866 — 75) спільно з М. Константиновичем.

В основі історіософії Л. була ідея народництва; в своїх працях він підкреслював визиск укр. селянства з боку коз. старшини, і звідси неприхильне ставлення Л. до Гетьманщини та її керівних діячів (Мазепа, Полуботок та ін.); при цьому Л. менш уваги звертав на згубний вплив рос. політики на Гетьманщині. Цю однобічність іст. концепції Л. зауважила укр. історіографія, хоч високо оцінювала великий вклад Л. в іст. науку; зате саме це й визначило позитивну оцінку праць Л. в найновішій сов. історіографії. Проте Л. в своїх працях з укр. історіографії віддав належне тим представникам укр. шляхетства, які заслужилися на полі укр. культури.

Бібліографія праць Л. і праць про нього, яку склав М. Ткаченко, вміщена в «Укр. Археографічному Зб.», т. II, 1927. Деякі доповнення в «Укр. Іст. Журн.», 1958, ч. 5. Цінна зб. рукописів і багата українознавча бібліотека, передані Л. Київ. Ун-тові, знаходяться тепер, разом з його архівом, в Держ. Публічній Бібліотеці УРСР у Києві.

[Лазаревський Олександер (20.6.1834, Гирівка — 13.4.1902, Підлипне, Конотопський пов., Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Грушевський М. Пам’яті О Лазаревського. ЗНТШ, т. XLVII, Л. 1902; ж. «Україна» (ст. М. Грушевського, М. Василенка та ін.), кн. 4, К. 1927; Укр. Археографічний Збірник т. II. К. 1927; Оглоблин О. Олександер Лазаревський (1834 — 1902) і укр. родознавство. Рід та Знамено, IV, 1947. Марченко М. і Полухін Л. Видатний історик України О. М. Лазаревський. К. 1958; Сарбей В. Іст. погляди О. М. Лазаревського. К. 1961.

О. Оглоблин


Лазаревські, коз. рід на Чернігівщині, який дав низку визначних культ. діячів 19 — 20 вв. Матвій Л. (1778 — 1857) залишив цікаві спогади про Чернігівщину першої чверти 19 в. («Памяти мои»). Його сини — друзі Т. Шевченка, який казав про них: «прекрасні брати Л., шість братів, як один». З них найближчими до Шевченка були: Василь Л. (1817 — 90), вихованець Харківського Ун-ту, був на держ. службі в Харкові, потім в Оренбурзі (1847 — 48) і в Петербурзі; перекладач творів Шекспіра («Отелло», «Король Лір», «Макбет») і франц. письм. на рос. мову; автор кількох нарисів у рос. журн. 1840-их pp., збирав матеріяли для укр. словника («Полный Малороссийский Словарь»), який залишився в рукопису. Михайло Л. (1818 — 67) був урядовцем у Росії, зокрема в Оренбурзі, де став одним з найбільших і найщиріших друзів Шевченка; йому подарував Шевченко свій щоденник. В Оренбурзі служив також і приятелював з Шевченком Федір Л. (1820 — 90); Олександер Л. (див.), супроводжував труну Шевченка з Петербурґу на Україну. До цього роду належать діти Олександра Л.: Борис Л. (див.). Гліб Л. (див.), Катерина Л. (див.). Внук Матвія Л. — Микола Л., був проф. міжнар. права Петербурзького Ун-ту.


Лазаренко Андрій (* 1901), ботанік, чл.-кор. АН УРСР (з 1951), проф. високих шкіл у Києві й Львові; праці, присвячені питанням вивчення систематики справжніх мохів, морфології мохоподібних та ботанічній географії України й ін.

[Лазаренко Андрій (1901, Київ — 1979, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Лазаренко Андрій (* 1909), композитор, учень С. Богатирьова; симфонія, Урочиста увертюра, квартет, фортепіянові твори, сольові пісні, романси.


Лазаренко Євген (* 1912), геолог і мінералог, чл.-кор. АН УРСР (з 1951 p.), з 1944 р. доц., з 1948 — проф. Львівського Ун-ту (з 1951 — його ректор); понад 100 праць, присвячених мінералогії і родовищам корисних копалин України; «Надрові багатства західніх обл. України» 1946, «Курс мінералогії» ч. 1 — 2, 1958 — 59 та ін.

[Лазаренко Євген (1912, Харків — 1979, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лазарівське (X — 19), с. м. т. і курорт на чорноморському кавказькому березі, р. ц. Краснодарської обл.


Лазарчук Андроник (1870 — 1934), маляр реаліст, учень В. Маковського; «За читанням листа» (1888), «Родинна група», «Портрет старого», «В селянській хаті».

[Лазарчук Андроник (* Уховецьк, Ковельський пов., Волинська губ. — † Борзна, Чернігівська обл). — Виправлення. Т. 11.]


Лазеба Семен (* 1906), графік, працює у Львові в галузі станкової графіки; кольорові ліноґравюри («Львів зимою», «Богдан Хмельницький під Жовтими Водами»).

[Лазеба Семен (* Ксенівка, Донецька обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Лазечко Мирослава (Myra Haas) (* 1920), кан. письм. укр. роду; поезії й оп. англ. мовою в кан. і амер. пресі та антологіях, часто нагороджувані на конкурсах; переклади з укр. поетів.

[Лазечко Мирослава (Maara Haas) (* Вінніпеґ, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Лазорик Федір (* 1913), письм. і журналіст на Пряшівщині: зб. поезій «Слово гнаних і голодних» (1949), «Велика сила» (1955), оп. для дітей та ін.; ред. ж. «Пряшівщина», «Дружньо Вперед», альманаху «Дукля».

[Лазорик Федір (1913, Бехерів, Бардіївська округа, Словаччина — 1969, Пряшів). — Виправлення. Т. 11.]


Лазорки (III — 13), с. на Придніпрянській низовині, р. ц. Полтавської обл.


Лазорко Володимир (* 1909), син Михайла Л., лікар, ентомолог, д. чл. НТШ; праці з ентомології України, зокрема про хрущів; тепер у Канаді.

[Лазорко Володимир (1909, Львів — 1990, Ванкувер). — Виправлення. Т. 11.]


Лазорко Михайло (1879 — 1958), кооп. та гром. діяч, один з організаторів укр. купецтва у Львові, довголітній дир. «Нар. Торгівлі»; помер у Канаді.


Лазорський Микола (* 1885), письм., популяризатор і публіцист родом з Полтави; з 1944 р. на еміґрації, тепер в Австралії; роман «Гетьман Кирило Розумовський» (1961).

[Лазорський Микола (1890 — 1970, Мельбурн). — Виправлення. Т. 11.]


Лазурін Сергій, кіносценарист ВУФКУ; «Боротьба гігантів» (1926), «Ордер на арешт» і «Два дні» (1927), «Ступати заважають» (1930), «Атака» (1932), «Каховський пляцдарм» (1933), «Квартал ч. 14» (1942).

[Лазурін Сергій, м. б. Соломон (справжнє прізвище Баєвський)(1899, Мелітопіль — 1959, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лазурський Володимир (1869-19..?), літературознавець і бібліолог, проф. зах.-евр. літератури в Ін-ті Нар. Освіти та іст. укр. театру в Муз.-драматичному Ін-ті в Одесі; праці про англ. літературу (м. ін. про Шекспіра укр. мовою) й ін.


Лайфсей Флоренс Рендаль (Livesay Florence Randal; 1874 — 1953), кан. журналістка і письм.; переспів деяких укр. нар. пісень і поезій, м. ін. Т. Шевченка — „Songs of Ukraina with Ruthenian poems“ (1916), переклад «Марусі» Г. Квітки-Основ’яненка — „Marusia“ (1940).


Лакиза Іван, літературознавець і критик 1920-их pp.; ст. на літ. теми в журн. «Життя й Революція», ред. і вступні ст. до творів П. Куліша і М. Коцюбинського й окремо «М. Коцюбинський» (1928); ред. разом з П. Филиповичем і П. Кияницею зб. «Іван Франко» (1926); зб. ст. «Письменник і критик» (1928). Засланий у 1930-их pp.

[Лакиза Іван (1895, Козинці, Радомська губ., тепер Польща — 1938). Заарештований 19.12.1934 і засуджений на 10 р. ув’язнення в концтаборах. Покарання відбував у спецзоні Теміртау (Казахстан). 2.11.1938 засуджений на розстріл. — Виправлення. Т. 11.]


Лакиза Петро, літ. критик 1920 — 30-их pp.; зб. ст. «Літературні силюети» (1930). З сер. 1930-их pp. доля невідома.


Лаконек, укр. церк. композитор 17 в.; дві Служби Божі на 12 голосів кожна.


Лакота Григорій (1883 — 1950), церк. діяч, з 1926 р. єп. помічник перемиський; під час розподілу перемиської єпархії нім.-сов. кордоном (1939-41) ген. вікарій зах. частини єпархії; 1945 р. ув’язнений поляками і виданий большевикам, помер на засланні у Воркуті. Праці про подружнє право, «Три Синоди Перемиські» (1939) й ін.

[Лакота Григорій (* Голодівка, Рудківський пов., Галичина — † Абез, Комі АССР). — Виправлення. Т. 11.]


Лакофарбова промисловість, галузь хемічної промисловости, яка випускає антикорозійні й декоративні лаки, фарби та емаль для всіх родів нар. госп-ва. До 1914 p. Л. п. України (невеликі зав. в Одесі, Харкові й Києві) випускала 8 — 10 000 т продукції на рік. 1940 р. — після розбудови в 1930-их pp. — до 45 000 т. Тепер найбільші лакофарбові зав. є в Дніпропетровському, Харкові («Червоний хемік»), Львові, Одесі, Києві, Чернівцях; важливим постачальником сухого залізного сурику є Криворізький суриковий зав. Дніпропетровського раднаргоспу. УССР вивозить частину продуктів своєї Л. п. (нітролаки, цинкові білила, густотерті масляні фарби й ін.), значно менше довозить.


Лакуста Святослав (1884 — 1959), культ. діяч на Буковині, педагог (учитель гімназій) і публіцист; співр. часописів і журн., пов. староста (комісар) Вижниччини за укр. влади в 1918 р.


Лакфіоль звичайна (Cheiranthus Cheiri L.), дворічна або багаторічна рослина, до 1 м заввишки з родини хрестоцвітих, з великими запашними золотавожовтими квітками; культивують як декоративну в садах і кімнатах.


«Лан», в-во популярних книжок у Києві в 1909 — 14 pp., за ред. Ю. Сірого (Тищенка) видало низку кн. дитячої та юнацької літератури, коротку географію С. Рудницького та ін.; ілюстратор П. Холодний.


Лан, див. Міри.


Лан (псевд. Коршака) О. († 1943), поет, зб. поезій «Отави косять» (1928), «Долоні площ», «Назустріч сонцю» (1930).

[Лан О., м. б. Олександер (псевд. Кирила-Олександра Коршака) (1897, Городище, Черкаський пов., Київ. губ. — 1943). — Виправлення. Т. 11.]


Ланівці (IV — 7), с. м. т., положене на Подільській височині у верхів’ях р. Горині, р. ц. Тернопільської обл.; тут знайдено бронзовий меч, рим. монети і підплитові поховання кн. доби.


Ланка, літ. орг.-ція, див. МАРС.


Лансере Євген (1875 — 1946), маляр монументаліст і графік із Тбілісі, працював на Україні; ілюстрації, іст. картини, розпис харківського Будинку робітника (1927 — 32), розпис фойє Палацу культури залізничників у Харкові (1930 — 32), театральні декорації.

[Лансере Євген (* Павловськ б. Петербурґу — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Лантух Григорій, кошовий отаман Запор. Січі (1753 — 63, з перервами).


Ланцут (Lancut, III — 3), пов. м. в півд.-сх. Польщі над дол. Сяном у Ряшівському воєводстві. З грудня 1919 до квітня 1920 тут був табір військ. полонених УГА й інтернованих Армії УНР, з яких організовано 6 Січ. Стрілецьку дивізію. Вдруге в Л. було інтерновано частину Армії УНР, після її поразки з кін. 1920 р. до пол. 1921 p.; в таборі була Спільна Юнацька Школа, ведено культ.-осв. роботу, виходив тижневик «Наша Зоря»; комендант — ген. О. Пилькевич. Півн.-сх. частина Ланцутського пов. була заселена до 1945 р. українцями (понад 5 000).


Ланчин (V — 5), с. м. т. на Передкарпатті над р. Прутом, р. ц. Станиславівської обл.; родовища кухонної соли, мабуть, знані вже в праіст. часи; до 1939 р. соляні купелі.


Лапинський Наум (* 1900), композитор і скрипаль, закінчив Київ. Консерваторію (учень Л. Ревуцького і Д. Бертьє), викладач (з 1935) і дир. (з 1945) Муз. школи в Умані, з 1950 в Києві; симфоніста, два концерти для скрипки і фортепіяна, твори для різних інструментів. Музика до «Заповіту» Шевченка для голосу з фортепіяном.

[Лапинський Наум (1900 — 60). — Виправлення. Т. 11.]


Лапицький Йосип (1876 — 1944), оперовий режисер у Харківській (1925 — 27), Київській (1934-39) і Донецькій (1939-41) операх. З кращих постав «Тарас Бульба», «Кармен», «Намисто Мадонни», «Паяци» й ін.

[Лапицький Йосиф (* Мєнськ — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Лапичак Тома (* 1914), лікар, публіцист і суспільно-політ. діяч з Галичини, з 1949 р. у ЗДА. 1941 — 42 провідник Крайової Екзекутиви ОУН (група полк. Мельника), 1945 — 49 референт її проводу; 1942 — 44 в’язень концентраційного табору в Саксенгавзені. Ред. ж. «Орлик» в Німеччині (1945 — 49), «Самостійна Україна» у ЗДА (1950 — 55), газ. «Укр. Життя» (Чікаґо, 1955 — 59), «Лікарського Вісника» (з 1961). Ст. на суспільно-гром. теми; автор кн. «Український націоналізм — критика і оборона» (1961).

[Лапичак Тома (1914, Нижанковичі, Перемиський пов. — 1975, Юстон, Тексас). — Виправлення. Т. 11.]


Лапіка Роман (* 1915), амер. журналіст і письм. укр. роду; п’єси й оп., п’єса про УПА «Підпілля» (1952).


Лаппо Іван (* 1869 — ?), історик права, проф. ун-ту в Дорпаті, пізніше в Каунасі. Гол. праці Л. присвячені іст. права й держ. устрою В. Князівства Лит.: «Земский суд в Великом Княжестве Литовском» (1897), «Подкоморский суд в Великом Княжестве Литовском» (1899), «Гродский суд в Великом Княжестве Литовском» (1908), «Великое Княжество Литовское во время от заключения Люблинской унии до смерти С. Батория» (1901), «Великое Княжество Литовское во второй половине XVI ст. ...» (1911), «Литовский Статут 1588 года», I — II (1934 — 36) та ін.

[Лаппо Іван (1869, Царське Село бл. Петербурґу — 1944, Дрезден, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Лаппо-Данилевський Олександер (1865 — 1919), історик і археолог родом з Полтавщини, д. чл. Рос. Академії Наук, працював гол. в ділянці рос. історії, методології історії та дипломатики; до українознавства належать: рання праця «Скифские древности» (1887), студія про могилу Караґодеуашх на Кубані (1893), розвідка про печатки гал.-волинських кн. 14 в. й ін.

[Лаппо-Данилевський Олександер (1863, Удачне, Катеринославський пов. — 1919, Петроград). — Виправлення. Т. 11.]


Лаптєв Кость (* 1904), оперовий співак-баритон, виступав в Одеській, Київській і (з 1953) в Ленінградській операх. Визначніші партії — Мазепа, Ескамільо («Кармен»), Остап («Тарас Бульба»), Шакловитий («Хованщина») й ін.; співає у фільмі «Укр. мелодії» (1945).

[Лаптєв Кость (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лапчинський Юрій (* 1886), укр. большевик, націонал-комуніст; 1919 — 20 очолював у КП(б)У опозиційну фракцію т. зв. федералістів, що виступала за рівноправну федерацію УССР і РСФСР та поборювала тодішню лінію Москви, скеровану на включення України безпосередньо до складу РСФСР, і виступав з обвинуваченнями РКП(б) у веденні воєнної окупації і колоніяльної політики на Україні. Вийшов 1920 з КП(б)У, перейшов до укапістів, але в 1925 разом з ними повернувся до складу КП(б)У. В 1928 — 30 — консул СССР у Львові. На поч. 1930-их pp. зник без сліду.

[Лапчинський Юрій (1887 — 1938). — Виправлення. Т. 11.]


Лапшин Василь (1809 — 88), фізик, проф. Харківського й Одеського ун-тів; «Досліди математичного викладання фізики», «Гальванічні досліди» й ін.


Лапшинський Гліб (* 1910), композитор і піяніст, закінчив Київ. Консерваторію, учень Б. Лятошинського і К. Михайлова; понад 70 творів, м. ін. Симфонія д-моль та ін. оркестрові твори (Поема на молдавські теми, Увертюрафантазія та ін.), 2 струнні квартети, сонати і сюїти для скрипки і віольончелі, 2 концерти для фортепіяна, 5 сонат для фортепіяна, чимало дрібніших п’єс та сольоспівів; з 1943 у Німеччині.


Лар Василь (* 1892), гр.-кат. свящ., закарп. пед. і культ. діяч, чл. гол. управи «Просвіта» і дир: жін. учительської семінарії в Ужгороді; в 1939 — 45 pp. парох у Празі, тепер у ЗДА.


Ларін Борис, мовознавець, чл.-кор. АН УРСР; праці з історії рос. і лит. мов. Літ.-критичні ст. в «Книгарі», зокрема про творчість П. Тичини; публікації зах.-евр. словників і граматик рос. мови 16 — 17 вв., що містять матеріяли для вивчення укр. впливів на рос. мову. Уклав програму для збирання діялектних особливостей до атласу укр. мови (1948 і 1949).

[Ларін Борис (1893, Полтава — 1964, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Ларін Юрій (* 1882 — ?), справжнє прізвище й ім’я Лурьє Михайло, рос. соціял-демократ жидівського походження, співзасновник укр. Спілки; до 1917 меншовик, працював на партійній роботі в Одесі й ін. м. України; з 1917 — большевик, приятель Леніна, екон. теоретик воєнного комунізму; в 1920-их pp. вів у партійній пресі пропаґанду проти «українізації» в дусі рос. шовінізму. Заарештований і знищений як троцькіст.

[Ларін Юрій (1882, Симферопіль — 1932). — Виправлення. Т. 11.]


Ласиця, ласичка (Mustela nivalis L.), невеличкий (до 20 см) ссавець з ряду хижаків, з видовженим тілом, коротким хвостиком, короткими ніжками, гострою мордочкою; світлобурого кольору (зимою білішає); живиться дрібними ссавцями (мишами), птахами, комахами та ін., чим корисна для сіль. госп-ва; хутро має деяке пром. значення, поширена по всій Україні.


Ласкавий Михайло (1862 — 1945), драматичний режисер і актор героїчно-резонерського пляну в трупах О. Саксаганського, Прохоровича, П. Колісниченка і К. Кармелюка (в Сибіру і на Далекому Сході); жив на еміґрації у Харбіні й Шанхаї.

[Ласкавий Михайло (1862 — 1954, Шанхай, Китай). — Виправлення. Т. 11.]


Ласкарєв Володимир (1868 — 1954), до 1918 р. проф. геології в Одесі, згодом в Београді, дослідник геології України, зокрема Волині й Поділля.

[Ласкарєв Володимир (* Бірючі, Воронізька губ., Росія — † Беоґрад). — Виправлення. Т. 11.]


Ласовська Євгенія (* 1906), співачка-сопрано, дружина М. Скалі-Старицького, студіювала у Львові й Варшаві; примадонна оперети «Восьма тридцять» у Варшаві, виступала в оперетах у Львові, Вільні, Бидґощі та ін.; з 1942 на еміґрації.

[Ласовська Євгенія (1906 — 1968, Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Ласовський Володимир (* 1907), маляр-експресіоніст з Галичини, учень школи О. Новаківського у Львові і Ф. Леже в Парижі (1933), співорганізатор мист. групи «Руб» у Львові, чл. АНУМ, учасник укр. і міжнар. виставок; на еміґрації в Австрії, Арґентіні, з 1959 в ЗДА. Композиційні портрети (Б. Антонича), пейзажі; ст. на мист. теми.

[Ласовський Володимир (1907, Сороки, Бучацький пов. — 1975, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


«Ластôвка», альманах, укладений і виданий Є. Гребінкою у вид. В. Полякова (П. 1841, 382 стор.); містить твори Л. Боровиковського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, В. Забіли, І. Котляревського, П. Кореницького, П. Куліша, П. Писаревського, О. Чужбинського, Т. Шевченка, й ін. Крім того, записи нар. пісень, приказок, казок та ін.


«Ластôвка», див. Дитяча преса.


Ластівки (Hirundinidae), родина птахів з ряду горобиних, поширені, по всій земній кулі, осілі в теплих краях, перелітні в холодніших. Гол. види Л. на Україні: Л. сільська (Hirundo rustica L.), Л. берегова (Riparia riparia L.), Л. міська (Delichon urbica L.); зустрічаються скрізь; годуються комахами — шкідниками сіль. госп-ва.


Ластовецький Андрій (1902-43), фізик, д. чл. НТШ, з 1929 асистент фізики у Львівському Ун-ті, 1939 — 43 — проф. фізики у Львівському Мед. Ін-ті; автор праць з спектрології; загинув у Львові від руки поль. терористів.


Латаття біле (Nymphaea alba L.), багаторічна рослина з родини лататтюватих з довгим горизонтальним корняком, що містить алькальоїд, який діє на центр. нервову систему; звич. рослина у стоячих і повільно текучих водах, за винятком півд. частини України.


Латач болотяний, див. Калюжниця болотяна.


Латвія (нині Латвійська ССР), країна над Балтицьким м.; 63 700 км², 2 100 000 меш. (1959), столиця м. Рига. В 10-12 вв. півд.-сх. частина Л. входила до складу Київської Руси (Полоцької і Псковської земель). З 13 в. Л. підлягала нім. лицарям, з пол. 16 в. Лит.-Поль. державі, з 1629 півн. Л. відійшла до Швеції, з 1721 до Росії, в 1772-1918 вся Л. входила до складу Рос. Імперії. У другій пол. 19 в. почалося нац. відродження латишів, а в кін. 1918 р. постала незалежна Латиська респ., 1940 її окупували большевики (1941 — 45 тимчасово німці) й перетворили на Латвійську ССР.

Укр.-латиські взаємовідносини почалися з кін. 19 в. В Ризі існувала невелика укр. колонія (службовці, робітники, студенти політехн. ін-ту). В Держ. Думі українці і латиші співпрацювали в Союзі Автономістів; зокрема в тісних зв’язках з укр. діячами І. Піратом та П. Чижевським був чл. Думи Яніс Чаксте (пізніше перший през. Латиської респ.). в часи укр. державности в Ризі діяло укр. дипломатичне представництво з В. Кедровським на чолі. В період між двома світовими війнами в Ризі існувала невелика укр. колонія, а з 1933 р. засноване Латисько-Укр. Т-во.

Після другої світової війни у Л. наплинуло, разом з рос. окупантами, чимало українців, так що за переписом з 1959 р. їх жило в Л. 29 000 (1,4% всього населення; росіян 556 000 або 26,6%).

Початок укр.-латиських культ. зв’язків припадає на 1890-і pp.: переклади на латиську Є. Гребінки, Т. Шевченка, М. Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, особливо поширилися переклади з Шевченка з нагоди 50-ліття його смерти й 100-ліття народження (1911 і 1914). Після окупації Латвії большевиками (1940) ці зв’язки зміцнилися не так з органічної потреби, як наслідком пропаґандивної «дружби народів». Тепер перекладають на латиську не тільки укр. клясиків, а й сучасних письм.: М. Рильського, М. Бажана, О. Корнійчука, Ю. Яновського, О. Гончара й ін. У латиських театрах виставляють п’єси О. Корнійчука, під час укр. тижнів демонструють укр. фільми. Так само чимало творів латиських письм. є в перекладах на укр., зокрема Я. Райніса, Л. Лайценса. А. Упіта й ряду ін., а їх п’єс у репертуарі театрів УССР.


Латинізми, слова і вирази латинського походження. Праслов. мова майже не знала Л., бо слов’яно-латинські контакти почалися пізно. Поодинокі слова були засвоєні (почасти через германське посередництво) в період розпаду праслов. мови. Вони стосуються назв культ. рослин (черешня, редька, старе ляча «сочевиця»), предметів торгівлі (оцет, вино), обрядів і вірувань (коляда, русалка, поганин); з заведенням християнства Л. ширилися через ц.-слов. та грец. мови (олтар, руга, тябло). Великий приплив Л. спостерігається від сер. 16 в., бо в Польщі латина була мовою адміністрації і суду. З поч. 17 в. вивчення латини широко впроваджується в укр. школах, що приносить нову хвилю Л., перев. на означення культ. понять різного роду (напр., автор, апеляція, лекція, інструмент, мінута, посесія, секрет і багато ін.). Більшість Л. цього часу спільна з поль. мовою і прийшла через її посередництво. Від 18 в. починаючи, Л. широко входять до укр. мови в межах заг.-евр. лексики, зокрема термінології, здебільша через нім., поль. або рос. мову. З лексичними Л. проникла ще низка латинських суфіксів (-альний, -абельний, -ізм, -ація, -ура) та зрідка й синтаксичні Л. (присудкове дієслово в кін. речення — у літ. мові 17 — 18 вв.).

О. Г.


Латиніна Лариса (* 1934), гімнастка з Києва, чемпіонка світу з гімнастики на змаганнях у Будапешті 1958 p.; двічі олімпійська чемпіонка з гімнастики в Мельбурні (1956) й у Римі (1960).

[Латиніна Лариса (* Херсон). — Виправлення. Т. 11.]


Латинка, латинський альфабет, постала з зах. форми грец. письма, що прийшло до Риму з грец. халькідійських колоній у півд. Італії. Були спроби прикласти латинське письмо і для потреб укр. мови, при чому найдавніші укр. пам’ятки, писані Л., здебільша чужою, сягають 16 в. (пісня про Стефана воєвода — чес. Л.) та 17 в. (пісня про берестецький погром, інтермедії Ґаватовича, зб. пісень Кондрацького і т. д. — поль. Л.) Від цих випадкових спроб треба відрізнити свідомі спроби завести Л. в 19 в. (Йосип Лозинський 1834, письм. поль. школи).Перша система укр. Л. (на основі чес: č, š, ž, dž, хорв. і поль. ť, ď, ś, ź, ć, dź, ľ, ń...) Міклошіча, 1852 (Vergleichende Lautlehre der slav. Sprachen), стала підставою для транскрипції укр. слів у бібліографії в наук. вид. і ввійшла в проєкт Їречека з 1859 (азбучна війна в Галичині). Були спроби комбінувати Л. з гражданкою (Драгоманов), слов. Л. з Л. германських та романських народів, але вони не прийнялися. Був відкинений проєкт латинізації укр. письма, укладений 1927 М. Йогансеном, Б. Ткаченком, М. Наконечним та ін. В принципі прихильником цієї ідеї був В. Сімович.


Латинники, штучна назва на означення римо-католиків, які вживають укр. мову і живуть укр. побутом, але здебільша почувають себе поляками. Л. — це частково кол. поляки, зукраїнізовані в укр. оточенні, частково українці, яких змушено перейти на римо-католицизм. Л. становили більшість серед римо-кат. селян у Галичині (найбільше їх було на зах. Поділлі), Волині й сх. Поділлі; у 1939 р. — бл. 700 000. Після проведення 1946 р. нових кордонів між УССР і Польщею частина Л. виїхала до Польщі, більшість залишилася і підпадає українізації. За сов. переписом з 1959 в УССР жило 250 000 поляків, які подали укр. мову за свою рідну (69% всіх).


Латишев Василь (1855 — 1921), рос. клясичний філолог та історик, визначний знавець епіграфіки грец причорноморських колоній, чл. рос. Академії Наук. Гол. праці: «Иследования об истории и государственном строе г. Ольвии» (1887), „Inscriptiones antiquae orae septentrionalis Ponti Euxini, graecae et latinae“, I-II-IV (1885 — 1901), «Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе» (2 тт., 1893 — 1906).

[Латишев Василь (* Дієво, Тверська губ., Росія — † Петроград). — Виправлення. Т. 11.]


Латишева Клавдія (1897 — 1956), родом з Києва, проф. математики Київ. Ун-ту, у якому працювала з 1920 p.; 41 друкована праця (з них 20 укр. мовою), гол. з галузі аналітичної теорії диференціяльних рівнянь.

[Латишева Клавдія († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лаціс (Latsis) Мартин (1888 — ?), справжнє прізвище Судрабс, больш. діяч латиського походження; до революції 1917 активний у Росії на Прибалтиці; як гол. Всеукр. ЧК (з 1919) застосовував жорстокий терор, вів боротьбу проти повстанського руху на Україні засобами масових розстрілів селянства й інтеліґенції. В 1920-их pp. на партійній і гром. праці в Росії. Ліквідований у 1930-их pp.

[Лаціс (Latsis) Мартин (1888, Латвія — 1938). — Виправлення. Т. 11.]


Лацький Вольф Вільгельм, псевд. Бертольді (1881 — 1940), жид.-укр. політ. діяч і журналіст родом з Києва; основоположник і лідер Жид. Нар. Партії на Україні, мін. жид. справ при Укр. Центр. Раді в квітні 1918. Автор численних публікацій, м. ін. про протижид. погроми денікінської армії на Україні. Помер у Тель-Авіві.


Лашкарьов Вадим (* 1903), фізик, проф. Київ. Ун-ту, д. чл. АН УРСР (з 1945); основні праці з фізики напівпровідників, Л. створив германійові діоди і тріоди, що успішно заміняють електронні лямпи.

[Лашкарьов Вадим (1903, Київ — 1974, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лашкарьов Петро (1833 — 99), проф. церк. права в Київ. Духовній Академії та ун-ті; праці канонічного й церк.-археологічного змісту про київ., переяславські та ін. церкви: «Церковно-археологические очерки, исследования и рефераты» (1898), «Право церковное...» (1889) та ін.


Лашкевич Олександер (1842 — 89), історик і гром. діяч родом з Чернігівщини, вихованець Київ. Ун-ту, діяч сел. реформи на Київщині й Поділлі в 1860-их pp., земський і судовий діяч на Чернігівщині (1870-80-их pp.), ред.-видавець «КСт.» (1888-89), чл. Київ. Старої Громади. Автор низки документальних праць з історії Лівобережної України 18 в., опублікованих у «КСт.», «Русском Архиве» та ін. вид.

[Лашкевич Олександер (* Стародуб). — Виправлення. Т. 11.]


Лашкевичі, шляхетський рід білор. походження, відомий з пол. 16 в., одна галузь якого після Хмельниччини переселилася на Чернігівщину, до Стародуба. Семен Л. (Тищенко, 1660-1743), війт стародубський, визначний представник стародубського патриціяту. Степан Л. (1733/34-82), внук Семена, погарський підкоморій і маршал шляхетства, автор «Дневника» (уривки з нього опубліковано в «КСт.», 1887 p.); Іван Л. (1765-1822), поет і перекладач; Степан Л. (1809 — 72) історик стародубських розкольничих слобід; історик Олександер Л. (1842-89, див.).


Лащевський Варлаам (бл. 1710 — 74), клясичний філолог і теолог; з 1738 проф. і префект Київ. Академії, з 1752 р. ректор Моск. Слов’яно-Греко-Латинської Академії, помер як архимандрит Моск.-Донського манастиря. Автор граматики грец. мови, виданої в Бреславі 1746 p., пізніше кілька разів перевидаваної (в обробці Георгія Щербацького) за кордоном і в Москві (ще 1818 p.). Л. перевіряв новий переклад Старого Завіту, виданого 1751 р. у Петербурзі (т. зв. «Єлисаветинська Біблія») і написав до нього передмову. Писав «трагедокомедії», одну з яких видав В. Речанов. У творах Г. Сковороди, що був учнем Л., є цитати з «трагедокомедії» «Переслідувана Церква».

[Лащевський Варлаам (бл. 1710 [за УРЕ бл. 1704] — 1774, Донський манастир, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Лащенко Вячеслав (1875-1953), педагог і письм., за УНР дир. укр. гімназії в Одесі, з 1920-их pp. в Ужгороді, згодом у Празі і в ЗДА; зб, поезій «На ріках вавилонських» (1927).


Лащенко Галина (* 1911), гром. діячка і письм. родом з Києва, дочка Ростислава Л., на еміґрації в Празі, пізніше в ЗДА. Зб. оп. «Діти» (1943), літ. портрети О. Олеся, О. Теліги й ін., ст. на жін. теми, спогади.


Лащенко(в) Микола (1829 — 96), протоієрей, праці з іст. Слобожанщини, гол. історії церкви.


Лащенко Митрофан (1832 — 1903), гром. діяч, інспектор духовного училища в Єлисаветграді, згодом у Херсоні; в 1870-их pp. заснував укр. громаду в Єлисаветграді.


Лащенко Ростислав (1878-1929), історик права, проф. УВУ і Укр. Госп. Академії в Подєбрадах; чл. УНТК, засновник і гол. Укр. Правничого Т-ва в Празі. Досліджував іст. укр. права. Найважливіші праці: «Лекції по історії укр. права» (ч. 1, Княжа доба, ч. II. Лит.-поль. доба, 1923-24), «Лит. статут, як пам’ятка укр. права» (1923), «Копні суди на Україні» (1926 — 27), підручник цивільного права та ін.

[Лащенко Ростислав (* Єлисаветград, Херсонська губ. — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.