[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1260-1273.]

Попередня     Головна     Наступна





Ле (справжнє прізвище Мойся) Іван (* 1895), письм. родом з Черкащини; друкується з поч. 1920-их pp.; зб. оп. «Юхим Кудря» (1927, 4 вид. 1957), «Танець живота» (1928 і 1930); найпопулярніший роман Л. «Роман Міжгір’я» (1928 — 33), багато разів видаваний, а пізніше й перероблюваний, бо в першому варіянті його досить гостро була поставлена проблема нац. взаємин між росіянами й народами Азії; далі вже більш офіц. «Інтеґрал» (1931), «Історія радости» (1934), іст. романи «Наливайко» (1940), «Хмельницький» (1957) й ін.

[Ле (справжнє прізвище Мойся) Іван (1895, Мойсинці, Золотоніський пов., Полтавська губ. — 1978, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лебедєв Амфіян (1859 — 1910), історик, проф. церк. історії Харківського Ун-ту, автор праць з історії церкви та освіти на Слобожанщині 17 — 18 вв.


Лебедєв Микола (1863 — 1931), рос. геолог, з 1903 проф. Катеринославського Гірничого Ін-ту; праці з палеонтології і стратиграфії Донецького басейну та ін.


Лебедин (III — 15), м. на півд. Слобожанщині, розташоване в 7 км від р. Псла, кінцева станція зал. вітки, р. ц. Сумської обл.; 1959 р. — 24 000 меш. Л. — кол. сотенне м. Сумського слобідського полку, засноване 1658 p.; 1708 — 09 база моск. військ проти швед. і місце, де Петро I провадив слідство і кари над прихильниками Мазепи. До 1917 р. пов. м. Харківської губ. Харч., деревообробна й місц. пром-сть, пед. і мед. училища, держ. мист. музей, який зберігає понад 1 000 картин; рештки торгових рядів з поч. 19 в., дерев’яна церква св. Миколи з поч. 18 в., тринавна, трибанна Трисвятительська церква з 1795 р.


Лебединець Антін (* 1895), муз. педагог і композитор, закінчив Муз.-Драматичний Ін-т у Києві, викладач хорової дириґентури в Харківській Консерваторії, з 1951 — її дир.; автор хорових творів.

[Лебединець Антін (1895, Скибинці, Київщина — 1979, Харків). Автор музики до гімну УССР (разом з групою ін. композиторів). — Виправлення. Т. 11.]


Лебединець Михайло († 1934), письм.; проза і поезія в ж. «Мистецтво», «Універсальний Журнал» і «Шляхи Мистецтва» в 1918 — 21 pp.; зб. новель «Пасма життя» (1919), «Вікно розчинене» (1922); зб. поезій «Червоний Вінок» (1919); розстріляний большевиками.


Лебединський Іван (1888 — 1942), економіст-статистик, працівник Центр. Статистичного Управління УРСР, викладач Харківського Ін-ту Нар. Госп-ва; праці з ділянки індексів цін, хлібної та яєчної торгівлі України тощо.

[Лебединський Іван (* Бреусівка, Кобеляцький пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Лебединський Сильвестр, єп., див. Сильвестр Лебединський.


Лебединцев Костянтин (1878-1925), син Теофана Л., математик, педагог, проф. Київ. Ін-ту Нар. Освіти; праці з методики математики та шкільні підручники.

[Лебединцев Костянтин (* Радом, Польща — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лебединцев Петро (1819 — 96), протоієрей Софійського собору в Києві, церк. історик і археолог, родом з Київщини; автор багатьох праць про початки християнства на Україні, про іст. топографію Києва та різні київ. храми (Софійський собор, Михайлівський манастир, Печерська Лавра та ін.); проповіді укр. мовою в київ. «Епархиальных Ведомостях», які редаґував 10 pp.; співр. «КСт.».


Лебединцев Теофан (1828-88), брат Петра, історик і педагог; закінчив Київську Духовну Академію й був у 1861 — 64 pp. її доц. і проф.; засновник і ред. київ. часопису (1860 — 63) для сіль. духовенства «Руководство для сельских пастырей», в якому вмістив ряд своїх ст.; в 1865 — 69 pp. начальник Холмської шкільної дирекції, дослідник іст. укр. Церкви 18 в., ред. другого і третього томів першої частини «Архива Юго-Западной России» й автор вступної ст. до них, присвяченої Мелхиседекові Значко-Яворському (1863); автор 4 проповідей укр. мовою (1861 — 63). 1882 р. заснував жури. «Киевская Старина» й був видавцем і ред. його до кін. 1887 р.

[Лебединцев Теофан (* Зелена Діброва, Звенигородський пов., Київ. губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лебеді (Cygnidae), птахи з ряду гусеподібних, довж. тіла до 180 см, вага до 13 кг; ведуть водний спосіб життя. На Україні на перельотах і зимівлі у пониззі Дунаю, Дністра, Дніпра і Кубані поширені: Л. скрипун (Cygnus eygnus L.) і Л. шовкун (С. olor Gin.); обидва підлягають охороні. Л. шовкуна в одомашненому стані розводять в парках і окремим водоймищах.


Лебедівка (VIII — 11), грязьовий і кліматичний курорт над Чорним м. в півд. Басарабії (Одеська обл.).


Лебедова Віра, див. Малицька Константина.


Лебедь Дмитро (* 1893 — ?), больш. діяч, чл, катеринославської фракції КП(б)У, ред. «Звезды» в 1919 — 20, в 1921 — 23 — секретар ЦК КП(б)У. Поборював «українізацію», в 1923 виступав з теорією «боротьби двох культур», твердячи, що рос. культура переможе укр., проти чого полемізували М. Хвильовий і М. Скрипник. В 1924 — 25 pp. Л. — нарком Роб.-Сел. Інспекції УССР, а далі заступник цього ж наркома СССР у Москві; ще в 1928 виступав у пресі з антиукр. статтями; на поч. 1930-их pp. зник без сліду.

[Лебедь (Лебідь) Дмитро (1893, Лоцманська Кам’янка, Катеринославський пов., Катеринославська губ. — 1937). Заарештований під час терору 1937 і страчений НКВД 30.10.1937. Реабілітований в 1960-их pp. — Виправлення. Т. 11.]


Лебедь Микола (* 1910), революціонер і політик, діяч ОУН, 1930 — 32 організатор Юнацтва ОУН на Зах. Укр. Землях, в 1932 — 34 зв’язковий між Крайовою Екзекутивою та Проводом Укр. Націоналістів за кордоном. За бойову діяльність та співучасть в організації вбивства Пєрацького засуджений на кару смерти, замінену на досмертну тюрму. Звільнений під час поль.-нім. війни, Л. у внутр. конфлікті ОУН виступив за концепцію С. Бандери, з 1941 р. став його другим заступником. Чл. Тимчасового Правління Я. Стецька, Л. організував після арешту німцями Бандери та більшости чл. Правління протинім. резистанс, очолював до 1943 р. ОУН на укр. землях (псевд. Максим Рубан) та спричинився до постання УПА. Співзасновник УГВР (1944) і її Ген. Секретар закордонних справ; для нав’язання контакту виїхав за кордон. З 1949 р. у ЗДА, очолює дослідно-вид. бюро «Пролог» у Нью-Йорку. Мемуарно-документальна праця «УПА» (1946); публіцистичні ст.

[Лебедь Микола (* 1909, Стріличі Нові, Бібрський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Лебідь Ананій (* 1898), літературознавець. дослідник життя і творчости М. Коцюбинського; монографія «М. Коцюбинський. Життя і творчість» (1929), ст. у ЗІФВ УАН, «Україні», «Житті й Революції», разом з Рильським ред. хрестоматії «За 25 літ» (1926) тощо. Заарештований 1929 р. у зв’язку з процесом СВУ, звільнений і вдруге заарештований 1935 р. і засуджений на 10 pp. концтаборів; перебував на Соловках, дальша доля невідома.

[Лебідь Ананій (1891, Келеберда, Золотоніський пов., Полтавська губ. — 1938). Помер у концтаборі. — Виправлення. Т. 11.]


Лебідь-Юрчик Харитон (1877 — 1945), економіст родом із сх. Поділля, в 1917 — 21 pp. на укр. держ. службі — дир. департаменту держ. скарбниці і (з 1919) заступник мін. фінансів УНР, доц. Кам’янецького Ун-ту; згодом на еміґрації в Польщі, помер у Німеччині. Праці з ділянки цукр. пром-сти, «Бюджетове право» (1927) та ін.


Лев, левак, таляр полевковий, укр. назва грубої срібної монети, зниженої якости (20,7 гр. чистого срібла), Löwentaler’а, що карбувався з 1576 p. у Сполучених Нідерляндах; її назва походить від великого зображення лева, що стоїть на задніх лапах. На Україні, куди Л. проходили через Польщу, вони були дуже поширені в обігу в 17 в. Л. становив собою 5/6 звичайного таляра дорівнюючи 2½ золотим поль. (75 грошів) або лит. копі; в рос. валюті 17 в. цінувався як 50 коп.


Лев, син візант. цісаря Романа Діогена, здетронізованого 1071 р. Одружений з Марицею (Марією), дочкою Володимира Мономаха, Л. пробував здобути візант. престол і 1119 р. пішов на Балкани, де йому вдалося здобути кілька болг. городів. Загинув підступно вбитий посланцями візант. цісаря Олександра.


Лев Василь (* 1903), мовознавець і історик літератури, проф. Львівського Держ. Ун-ту, УВУ, тепер ун-ту й коледжу в Скрентоні, ЗДА, д. чл. НТШ; праці з ділянки мовознавства і літератури („Apostol Krechowski“, «Укр. переклад хроніки М. Бєльського», «Крехівська Палея», «Мова Руської Трійці», «Граматика староцерк.-слов. мови»), разом з І. Вербяним «Словник укр.-англ. і англ.-укр.»; ст. і розвідки на літ. і мовознавчі теми, зокрема про І. Франка.

[Лев Василь (1903, Старий Яжів, Яворівський пов., Галичина — 1991, Нью-Йорк). Дир. Філол. Секції НТШ. — Виправлення. Т. 11.]


Лев I Данилович (бл. 1225 — 1301), гал.-волинський кн. (1264 — 1301), син короля Данила Романовича, вже за життя батька виконував важливі військ. і політ. доручення. Спадщина по смерті брата Шварна (1269) значно побільшила його батьківський уділ — в руках Л. опинились землі Перемиська, Белзька, Холмська та Дорогичинська, тоді ж він переніс (1272) свою столицю до Львова. Залежний від Золотої Орди, Л. користався з тат. допомоги в своїх походах на Литву, Польщу та ятвягів. Він намагався здобути Краківську землю, для чого уклав союз з чеським королем Вацлавом II, але довга війна з Польщею не увінчалась успіхом; Л. вдалося тільки прилучити до своєї держави Люблінщину (бл. 1289 p.). На півдні до складу держави Л. увійшла частина укр. Закарпаття. Одруження Л. з угор. королівною Констанцією й жваві дипломатичні зв’язки з Угорщиною та Чехією зміцнили зв’язки Галичини з Зах., що позначилось в ділянці культури, держ. адміністрації, міськ. самоуправи та госп. життя країни.

[Лев I Данилович (бл. 1228 — бл. 1301). — Виправлення. Т. 11.]

М. Ж.


Лев II Юрієвич († бл. 1323). син Юрія I Львовича, спільно правив (1315 — 23) із своїм братом Андрієм Галичиною і Волинню або, за твердженнями деяких істориків, тільки Галичиною, залишаючи Волинь Андрієві. В основі політики Л. лежали союзи з Польщею і нім. Орденом, що дозволили йому унезалежнити Гал.-Волинську Русь від Золотої Орди. Згинув імовірно в бою з татарами, залишаючи по собі славу «непереможного щита» проти татар.


Лев XIII (1810 — 1903), з роду граф Йоахим Печчі, один з найвизначніших пап (з 1878 p.). великий прихильник Сх. Церкви (236 писем у сх.-христ. справах, булла «Orientalium dignitas Ecclesiarum», 1894), зокрема Укр.-Кат. Церкви, в якій бачив велике майбутнє на Сх. Доручив Конґреґації для Поширення Віри провести реформу василіянського чину, заснував станиславівське єпископство (1885), іменував митр. Сильвестра Сембратовича кардиналом, потвердив рішення Львівського Синоду, заснував окрему семінарію для українців у Римі (1897), доручив Конґреґації Пропаґанди виробити плян укр. патріярхату з тимчасовим осідком у Львові, до якого, крім гал. єпархій, мали також належати закарп., проти чого протестував примас Угорщини.


Лев Диякон Калойський (з Малої Азії), візант. історик 10 в., автор хроніки, яка описує події 959-989 pp.; важливе джерело про війну Святослава з Візантією в Болгарії.

[Лев Диякон Калойський (до 950 — бл. 1000). — Виправлення. Т. 11.]


Левада (Косяк-Левада) Олександер (* 1909), письм., драматург і кіносценарист. Друкується з 1927 p., спершу зв’язаний з групою «Нова Ґенерація»; п’єси — «Божевілля Камо» (1936), «Камо» (1947), «Шлях на Україну» (1947), «Серця і доляри» (1948), «Марія (1952), «Під зірками Балкану» (1953), найпопулярніші — «Остання зустріч» (1956) і «Фавст і смерть» (1960); у співпраці з Грохою «Ой у полі нивка» (1941), з Малишком «Жива леґенда» (1959), а з І. Ле роман — «Південний захід» (1950); сценарії — «Правда» (за О. Корнійчуком), «Кінець Чирви Козиря» (за І. Микитенком) та ін. Зб. «Поезії» (1941). Твори Л. відбивають актуальні кличі партії.

[Левада (Косяк-Левада) Олександер (* Кривчунка, Таращанський пов., Київ. губ.). П’єси „Гроза над Гавайями(1963), „Перстень з діямантом“ (1976). — Виправлення. Т. 11.]


Леваковський Іван (1828 — 93), геолог, проф. Харківського Ун-ту, один з організаторів і довголітній гол. Харківського Т-ва дослідників природи. Праці з геології, геоморфології, ґрунтознавства і гідрогеології України, насамперед про крейдяні й третинні підклади, походження річкових долин, будову Кримських гір тощо.

[Леваковський Іван (* Петербурґ — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Леванда (Сікачка) Іван (1734 — 1814), визначний проповідник родом з Києва, вихованець Київ. Академії, з 1786 протоієрей Софійського катедрального собору у Києві. Автор понад 200 проповідей, спочатку позначених поль. впливом, згодом більш ориґінальних; вартість їх у живій розповіді, пересилуваній принагідними оп. Цікавився історією України й мав велику збірку іст. документів. Маючи широке коло знайомств серед укр. діячів (В. Капніст, О. Лобисевич, О. Шафонський та ін.), залишив цікаве листування. Зб. творів «Слова и речи прот. И. Леванды» (1821).

[Леванда (Сікачка) Іван (Йоан) († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Левандовський Прокіп (1782 — 1849), композитор і маляр, учень А. Веделя; церк. твори, укр. нар. пісні для фортепіяна, марші та ін.


Леванідов Андрій, рос. генерал, учасник тур. і поль. воєн за Катерини II, шеф стародубського карабінерного полку (1785), корпусний командир у Києві (1790-94), ген.-губернатор Слобожанщини (1796 — 97). Був зв’язаний з укр. автономістичними колами й протеґував А. Худорбі і А. Веделеві. Цікавився іст. України і залишив рукописний зб. п. н. «Андрея Леванидова Малороссийский Летописец» (бл. 1790), що знаходився в Укр. Нац. Музеї у Львові.


Левенгавпт (Löwenhaupt) Адам Людвіґ (1659-1719), граф, швед. ген.; зазнав поразки під Лісною (1708); учасник битви під Полтавою (1709); капітулював на чолі швед. армії 6. Переволочної; помер у моск. неволі.


Левенці, охотницькі ватаги на Поділлі в другій пол. 17 в.; походження назви не вияснене.


Левенці, старшинський рід на Полтавщині 17-18 вв. Прокіп Л. (Левенко) († 1691), полк. полтавський (1674 — 78 з перервами), учасник Чигиринських походів, прийнятий гетьманом Самойловичем «під бунчук» (1685), полтавський полковий обозний (1687), один з старшинських кандидатів на гетьмана в 1687 р. Іван Л. († бл. 1736), син Прокопа, полк. полтавський (1703 — 09), 1708 р. не підтримав Мазепу, але й не допомагав росіянам, за що втратив уряд і був інтернований у Харкові; 1724 — 27 був одним з 3 правителів Ген. Військ. Канцелярії.


Левинський Володимир (1880 — 1953), публіцист, політ. діяч, теоретик укр. соц. руху, один з засновників УСДП, в 1919 — 20 pp. чл. закордонної групи УКП у Відні; в 1904 — 14 pp. ред. або співр. органів преси УСДП — «Воля», «Земля і Воля, «Вперед», «Робітник», «Наш Голос» у Львові та «Дзвін» у Києві, після війни співр. журн. «Нова Україна» в Празі, «Нова Культура», «Культура», «Нові Шляхи», «Кооп. Республіка» у Львові й ін. Автор праць «Нарис (розвитку укр. роб. руху в Галичині» (1914), «Царская Россия и украинский вопрос», «Народність і держава» (1919), «Соц. Інтернаціонал і поневолені народи» та ін. Помер у Відні.

[Левинський Володимир (* Дрогобич, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Левинський Іван (1851-1919), архітект, проф. Львівської Політехніки (з 1903), піонер будів. пром-сти у Галичині, власник фабрики виробів будів. промислу. Л. проєктував і будував низку будов заг. гром. призначення (Торг.-пром. палата, гол. залізничий двірець у Львові, готель Жоржа, ряд лікарень і санаторій), укр. гром. будови у Львові («Дністер», Бурса Пед. Т-ва, Акад. Дім, Нар. Гостинниця, новий будинок Акад. гімназії, Муз. Ін-т ім. Лисенка та ін.), яким надавав укр. характеру, використовуючи мотиви укр. нар. будівництва та нар. орнаментики. Л. — фундатор аґрономічно-техн. т-ва «Праця», добродій т-ва «Сіль. Господар», студентського т-ва «Основа» й ін.

[Левинський Іван (* Долина, Станиславівський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Левинський Лев, гал. архітект першої пол. 20 в., в будовах намагався поєднати укр. архітектурну традицію нар. дерев’яного і візант. будівництва з модерними напрямками. Проєктував церкви (в Язлівці, Мостах В., Рудках, Ярмолинцях), гімназію Сестер Василіянок у Львові та ін.

[Левинський Лев (? — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Левинський Степан (бл. 1710 — 1806), останній єп. луцької уніятської єпархії, скасованої 1795 Катериною II.


Левинський Степан (1897 — 1946), письм. і японознавець родом з Галичини, син Івана Л.; після студій у Львові, Брюсселі й Парижі жив в 1935 — 46 pp. на Далекому Сх. (Харбін, Пекін, Сайґон), помер у Франції. Репортажі з подорожів по світу: «Від Везувія до пісків Сагари», «З японського дому» (1932), «Схід і Захід» (1934) й ін.; співр. укр. преси в Харбіні.

[Левинський Степан (1897, Львів — 1946, Ґап, півд. Франція). — Виправлення. Т. 11.]


Левитин Юрій (* 1912), композитор і піяніст, закінчив Ленінградську Консерваторію по клясі Д. Шостаковича; опера «Монна Маріянна», ораторії, симфонія, оркестрові сюїти, фортепіяновий концерт., 7 струнних квартетів (3-й укр.), твори для різних інструментів.


Левитова Людмила (* 1926), композиторка, закінчила Київ. Консерваторію (кляса Л. Ревуцького); «Урочиста увертюра» для симфонічної оркестри, струнний квартет, фортепіянові й хорові твори.

[Левитова Людмила (* Ромен [Ромни], Сумська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Левитська Вікторія (* 1911), рос. композиторка, м. ін. авторка опери «Тарасова ніч» за Шевченком та сольових пісень на тексти Шевченка.


Левитський Володимир (1854 — 1939), економіст, проф. Харківського Ун-ту, в 1920-их pp. Харківського С.-Г. Ін-ту, д. чл. ВУАН; гол. праці: «Задачі й методи науки про госп-во», «Сіль. госп. криза у Франції 1862-92», «Історія політ. економії у зв’язку з іст. госп. побуту» й ін.

[Левитський Володимир (* Старостинці, Вінницький пов., Подільська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Левитський Микола (1859 — 1934), гром. діяч і кооператор родом з Канівщини, «артільний батько»; закладав перші на Україні (і в Сх. Европі) хліборобські спілки (артілі) по селах та виробничі між ремісниками по містах; перші спроби 1887 р. в Олександрівському пов., відновлені 1894 p.; в 1898 на Херсонщині було в 25 селах 125 с.-г. артілей, в яких гуртувалося понад 3 000 селян. Чл. Центр. Ради, учасник багатьох міжнар. кооп. з’їздів; численні ст. по часописах, брошура: «Спілкова умова для хліборобських спілок» (1901); помер у Києві.

[Левитський Микола (1859, Хмільна — 1936). — Виправлення. Т. 11.]


Левитський Микола (1880 — 1935), політ. діяч, чл. Центр. Ради від УСДРП і делеґаті України на мирові переговори з центр. державами в Бересті Литовському; за Директорії чл. Дипломатичної місії УНР у Парижі. В 1923 р. повернувся на Україну і деякий час працював у Харкові; в 1929 р. заарештований і засланий в табори Красноярської обл.; де й помер.

[Левитський Микола (1883, Хріновка, Липовецький пов., Київ. губ. — 1935). Засуджений у справі „Укр. Нац. Центру“. — Виправлення. Т. 11.]


Левитський Олекса (1887 — 1959), драматичний актор-комік побутового пляну, на сцені з 1905 р. в трупі О. Суслова, пізніше М. Садовського; 1920 — 44 на гол. ролях у театрах Галичини; помер у Німеччині.

[Левитський Олекса (* Київ — † Дорнштадт). — Виправлення. Т. 11.]


Левицька Анастасія (* 1905), оперова співачка (меццо-сопрано); з 1927 в Київській, згодом у Харківській опері. Кращі партії: Кармен, Амнеріс («Аїда»), Сузуккі («Чіо-чіо-сан») та ін. Дружина О. Сердюка.

[Левицька (справжнє прізвище Кашко) Анастасія (1898, Куликівка, Чернігівська губ. — 1955, Харків), у Харківській опері (1930 — 49), згодом проф. Харківської консерваторії (1950 — 55). — Виправлення. Т. 11.]


Левицька Віра (* 1916), драматична акторка героїчного пляну, на сцені з 1933 в об’їздових театрах Галичини, в 1941 — 44 pp. у театрах ім. Л. Українки і Оперному у Львові, з 1945 в Ансамблі Укр. Акторів під мист. проводом В. Блавацького в Німеччині, з 1950 у ЗДА.

[Левицька (уроджена Герасимович-Вишневська) Віра (* Порицьке, Володимир-Волинський пов., Волинська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Левицька Галина (1900 — 56), піяністка, вчителька Муз. Ін-ту ім. Лисенка у Львові й Львівської Консерваторії; зокрема пропаґувала твори сучасних укр. композиторів.

[Левицька Галина (1901, Порохник, Ярославський пов., Галичина — 1949, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Левицька Зінаїда (1870 — 1919), письм., дружина Модеста Л.; іст. повість «При битій дорозі»; переклади (разом з чоловіком) з франц. і поль.


Левицька Любов (* 1910), співачка-сопрано, родом з Львова, виступала з концертами й в нар. оперетах на Зах. Україні, з 1950 у Канаді.


Левицька Михайлина (1879 — 1932), уроджена Смук, гром. діячка, учителька, одна з провідниць жін. руху на Буковині.


Левицька Олена (* 1873), перша укр. жінка-промисловець у Галичині й гром. діячка; в 1907 заснувала у Львові фабрику хем. виробів «Зоря», в якій було виробництво пасти до взуття «Елеґант», що в 1920-их pp. розрослось на модерну фабрику; Л. почесний чл. Союзу укр. купців і промисловців у Львові; тепер У ЗДА.

[Левицька Олена (1873, Ожидів, Золочівський пов., Галичина — 1963, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Левицька Софія (1874 — 1937), малярка родом з Поділля, сестра Модеста Л., з 1905 в Парижі, студіювала в Академії Мистецтв, а з 1909 виставляла в паризьких сальонах Осінньому і Незалежних. Творчість Л., зазнавши у 1910-их pp. впливу кубізму, пізніше — імпресіоністична; великі композиції, портрети, дереворити. Л. переклала на франц. мову й ілюструвала (дереворити) «Вечори на хуторі біля Диканьки» Гоголя (1921), спільно з Ж. Маршаном ілюструвала (1929) поему П. Валері «Le serpent».

[Левицька Софія (* Вихилівка, Проскурівський пов. — † Париж). Література: Кульчицький Ю. Софія Левицька. Париж 1989. — Виправлення. Т. 11.]


Левицький (Lewicki) Анатоль (1841 — 99), поль. історик, з укр. свящ. родини в Галичині, проф. (з 1883) Краківського Ун-ту; в його працях є чимало матеріялів до іст. України 14 — 16 вв., автор кількакратно перевидаваного підручника «Zarys historji Palski i krajów ruskioh z nią połączonych».


Левицький Борис (* 1915), журналіст, публіцист і політ. діяч; студентський діяч кін. 1930-их pp., гол. ред. газ. «Нове Село» (1936 — 39) у Львові; чл. засновник і чл. ЦК Укр. Нар.-Дел. Партії (1942 — 45); на еміґрації чл. засновник УРДП і співред. її органу «Вперед» (1949-56) у Мюнхені; з 1952 р. референт нім. Соц.-Дем. Партії для справ СССР, наук співр. «Forschungsdienst Osteuropa» у Дюссельдорфі. Ст. і брошури на сов. й укр. теми, гол. в нім. пресі та в поль. ж. «Культура»; кн. «Vom roten Terror zur sozialistischen Gesetzlichkeit» (1961) «Die Ukraine nach dem zweiten Weltkrieg» (1962) й ін.

[Левицький Борис (1915, Відень — 1984, Мюнхен). Проф. УВУ (Мюнхен). Праці: „Die Sowjetukraine 1944 — 1963“ (1964), „Die rote Inquisition“ (1967, англ. переклад „The Uses of Terror“ 1971), „Die sowjetische Nationalitätenpolitik nach Stalins Tod, 1953 — 1970“ (1970), „Die Gewerkschaften in der Sowjetunion“ (1970), „Politische Opposition in der Sowjetunion, 1960 — 1972“ (1972, 2-е вид. 1973), „Sowjetische Entspannungspolitikheute“ (1976), „Politics and Society in Soviet Ukraine, 1953 — 1980“ (1984). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Василь (1882 — 1941), педагог, учитель гімназії в Бережанах; батько Бориса Л.; ст. . на пед. теми, «Історія виховання й навчання» (1926), зб. поезій «Самотою» (1910) й ін.; помер у больш. тюрмі в Москві.

[Левицький (Софронів) Василь (1899, Стриганці, Стрийський пов. 1975, Торонто). Гол. Союзу Укр. Журналістів в Канаді (1967 — 69). Вибрані твори видано 1972. — Виправлення. Т. 11.]


Левицький (Софронів) Василь (* 1899), журналіст і письм. родом з Галичини, з 1950 в Канаді; співред. «Літопису Червоної Калини», «Госп.-Кооп. Часопису» у Львові, «Нового Шляху» й «Вільного Слова» в Канаді; зб. оп. «Під сміх війни», «Грішник» (1927), «Липнева отрута» (1934), п’єси для дитячої сцени, переклади з франц. і нім.


Левицький Венедикт (1789 — 1851), проф. морального богословія Львівського Ун-ту, ректор Духовної Семінарії, крилошанин, цензор книжок і театральних вистав, противник нар. мови, не дозволив друкувати «Русалку Дністрову».

[Левицький Венедикт Рудольф (1783, Іванівці, Жидачівщина, Галичина — 1851, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Володимир (1856 — 1938), псевд. Василь Лукич, нотар у Винниках б. Львова, письм. і гром. діяч, д. чл. НТШ (з 1926), почесний чл. т-ва «Просвіта» (з 1925), учасник літ. руху з 1875 р. Співр. ж. «Друг» і альманаха «Дністрянка», разом з І. Франком склав антологію укр. поезії (1881), ред. багатьох вид., м. ін. календарів т-ва «Просвіта» (1880 — 95, 1890, 1893, 1916 — 18), популярного довідника для селян «Руський Правотар домовий» (1885, разом з Ю. Сельським), альманаха «Ватра» (1887), ж. «Зоря» (1890-96), у якому ввів фонетичний правопис і зробив його всеукр. журн., ред. творів укр. письм., зокрема з Наддніпрянщини, «Вісника Держ. Законів ЗУНР» (1919) тощо. Етногр. розвідки, монографії, огляди нац. і культ. життя центр. земель; оп., казки й ін.

[Левицький Володимир (псевд. Василь Лукич) (1856, Белзець, Золочівщина, Галичина — 1938, Винники бл. Львова). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Володимир (1872 — 1956), математик і фізик та педагог, д. чл. НТШ; після студій у Львові учитель гімназій у Тернополі й Львові, в 1919 — 24 pp. візитатор, 1924 — 39 інструктор фізики й математики в сер. школах, 1940 — 53 з перервами під час війни викладав математику і фізику в ун-ті і пед. ін-ті у Львові. Понад 30 наук. праць гол. з теорії функцій комплексної змінної («Еліптичні модулові функції», «Про зерові місця функції дзета ес», «Деякі типи функцій групи Фукса» й ін.) та з теоретичної фізики («Електро-магнетична теорія світла Максвелла», «Теорія перстенів Сатурна» та ін.), друковані у вид. НТШ; наук.-популярні й пед. розвідки, цінні підручники фізики і альґебри для вищої гімназії. Піонерське значення мали роботи Л. з термінології математики, фізики й хемії. Л. був довголітнім дир. Maт.-Природописно-Лікарської Секції НТШ і ред. її публікацій — Збірника (32 тт.) та випусків «Sitzungsberichte» (28), двічі був гол. НТШ.

[Левицький Володимир (1872, Тернопіль, Галичина — 1956, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Володимир (* 1885), правник, співр. Союзу Визволення України в таборах полонених у Німеччині 1915 — 18, дир. пресової служби при посольстві УНР у Берліні 1919 — 20; від 1927 в ЗДА, співр. «Оборони України» й ред. часопису «Народна Воля», в 1942 перейшов на совєтофільські позиції, ред. совєтофільського «Громадського Голосу» в Нью-Йорку.

[Левицький Володимир (1888, Кричка, Надвірнянський пов., Галичина — 1980, Нью-Йорк), правник. — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Володимир (* 1899), церк. і гром. діяч родом з Галичини; протоієрей, деякий час ред. «Укр. Вісника» й секретар консисторії Укр. Правос. Церкви в ЗДА; ст. в пресі; «Церк. суди княжої доби», «Воєнні спомини» й ін.


Левицький Всеволод (* 1881), інж.-лісівник, 1918 — 19 шеф ліс. департаменту в Держ Секретаріяті Земельних Справ ЗУНР, в 1920-их pp. проф. і ректор Укр. (Таємної) Політехніки у Львові; тепер у Відні.


Левицький Григорій (1697 — 1769) свящ., визначний ґравер на міді, родом з Правобережжя (справжнє прізвище Ніс, яке він згодом змінив на Л.). Л. вчився і працював за кордоном, мабуть, у Німеччині (Данціґ, Бреслав), а з 1730-их pp. вчився у Київ. Академії, з 1738 був свящ. у Маячці на Полтавщині, але жив і працював, бувши управителем друкарні Києво-Печерської Лаври, перев. в Києві, де й помер. З праць Л. відомі понад 40 мідеритів: ілюстрації рел. й алегоричного змісту до київ. вид. («Євангеліє», 1737, і «Апостол», 1737 і 1752), титульні рамки рукописних акад. тез («Богословскія положенія», 1769, й ін.) і книжок («Hortus poëticus» М. Довгалевського, 1736, «Путникъ отъ богоспасаемого града Кіева до... Іерусалима и отъ Іерусалима до Кіева» С. Множинського-Каянова, 1751), 4 ґравіровані дошки до «Філософії Арістотелевої» старослов., латинською і поль. мовами (Львів, 1745) і особливо цінні ґравюри «тезисів» на честь Р. Копи (1730 — 40), І. Негребецького (1738), Р. Заборовського (1739), Д. Туптала (1752), на яких, крім портретних зображень, гербів, картушів, алегорій і символів, Л. часто містив архітектурні пам’ятки Києва, побутові сцени, краєвиди, укр. орнаменти. 1753 — 56 Л., з сином Дмитром і О. Антроповим, розмалював іконостас Андріївської церкви в Києві. Творчість Л. розпочинала на Україні перехід від барокко до реалізму на ґрунті клясицизму і мала вплив не тальки на ґраверство евр. Сходу сер. 18 в., а й на портретне малярство, репрезентоване сином Л. Дмитром, В. Боровиковським й ін.

[Левицький Григорій (бл. 1697, Маячка, Полтавський полк — 1769, там же). Дод. до Літератури: Фоменко В. Григорій Левицький і укр. гравюра. К. 1976. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Ладиженко К. (К. Широцький). Жизнь и деятельность Григория Кирилловича Левицкого. Искусство в Южной России, ч. 5 — 6. К 1914 (і окремо); Модзалевський В. До біографії укр. штихаря Григорія Левицького. Зб. Секції Мистецтва УНТК, т. І. К. 1921; Попов П. Матеріяли до словника укр. ґраверів. К. 1926; Січинський В. Григорій Левицький. Наша Культура, ч. 12. В. 1936 і ч. 1 Л. 1937.

С. Я.


Левицький Дмитро (1735 — 1822), найвизначніший маляр-портретист, доби клясицизму на Сході Европи, син Григорія Л., нар. у Києві, учився в Київ. Академії, основну мист. освіту дістав від батька, допомагаючи йому при ґраверських роботах для лаврських вид. У 1753 — 56 pp., разом з батьком і О. Антроповим, розмалював Андріївську церкву (іконостас) у Києві; з 1761 працював у Петербурзі і, мабуть, учився у Антропова, Ляґрене і Валеріяні, 1763 був уже модним портретистом в аристократичних колах. 1770 р. на виставці Петербурзької Академії Мистецтв дістав найвищу нагороду, а за портрет А. Кокоринова здобув звання акад.; в 1771 — 88 pp. викладав і керував портретною клясою в Академії. 1788 вернувся на Україну, але по семи pp. знову працював у Петербурзі придворним портретистом і дістав (1807) титул радника Академії; останні 20 років Л. із-за хвороби очей не працював, 1820 повернувся на Україну, де ймовірно й помер. Вийшовши з укр. барокко й працюючи в дусі клясицизму і зах.-евр. традицій, Л. створив нову реалістичну школу портретного малярства. Його портрети, побіч досконалої техніки рисунку, композиції й кольориту, майстерно віддають психологічні прикмети портретованого. Л. виконав понад 100 портретів видатних представників свого часу, м. ін. цариці Катерини II, чл. царської родини, короля Станислава Лещинського, франц. філософа Д. Дідро (тепер у Музеї мистецтва й історії в Женеві); свого батька, брата і дочки, знаменитий цикл портретів вихованок Смольного Ін-ту, II. Демидова, М. Дьякової, Бакуніної, У. Мнішек, Дмитрієва-Мамонова, Н. Львова, М. Рєпніна, М. і В. Митрофанових й ін. З школи Л. вийшло багато укр. (Л. Миропольський, С. Маяцький. Л. Калиновський й ін.) і рос. мистців; Л. мав також вплив на творчість В. Боровиковського.

[Левицький Дмитро (1735 — 16.4.1822, Петербурґ). Дод. до Літератури: Молева Н. Дмитрий Григорьевич Левицкий. М. 1980. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Горленко В. Украинские были. К. 1899. Roche D. Un portraitiste Petit-Russien au Temps de Catherine II. Dmitri Grigorevitch Levitski. „Gazette des Beaux Arts“, ч. 6. Париж 1903; Roche D. Renseignements nouveaux sur Levitski. „La Chronique des Arts“, ч. 38. Париж 1907; Горленко В. Дмитро Левицький. Полтава 1919; Чукин І. Дмитро Левицький Харків 1930.

С. Я.


Левицький Дмитро (1877 — 1942), адвокат і гром.-поліп діяч; до першої світової війни в Раві Руській і Бережанах; 1915 попав у рос. полон, 1917 гол. Гал.-Буковинського Комітету допомоги жертвам війни в Києві, 1919 — 21 посол УНР у Копенгаґені; по повороті до Галичини ред. щоденника «Діло» (1923 — 25), один із засновників УНДО і його перший гол. (1925 — 35), а в 1936 — 39 заступник гол. В 1928 — 35 посол до поль. сойму і гол. Укр. Парляментарної Репрезентації; в 1936 — 39 гол. Укр. Координаційного Ком-ту у Львові; з 1936 р. гол. ред. колеґії «Діло», 1939 заарештований большевиками, помер у Бухарі (Узбекська ССР).

[Левицький Дмитро (1877, Добрачин, Сокольський пов., Галичина — 1942). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Євген (1870 — 1925), публіцист, гром.-політ. діяч; організатор студентства (през. всеслов. студентського конґресу у Відні 1892), один з піонерів роб. руху в Галичині, один із засновників радикальної, пізніше нац.-дем. партії, співавтор перших програм обох партій, співред. «Народу», ред. «Будучности» (1899), «Свободи» (1901), «Діла» (1903); посол до австр. парляменту з 1907 p.; чл. Нац. Ради ЗУНР.; за першої світової війни діяв як відпоручник СВУ в Німеччині; 1919 — 20 посол ЗУНР у Берліні й Празі; автор розвідок укр. та нім. мовами («Die Ukraine, der Lebensnerv Russlands», 1915 та ін.).

[Левицький Євген (* Сидорів, Копичинецький пов., Галичина — † Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Іван (1844 — 1908), гал. педагог, довголітній інспектор укр. сер. шкіл, укладач укр. шкільних підручників.


Левицький (Ємелянович) Іван (1850 — 1913), визначний гал. бібліограф, письм. і популяризатор, д. чл. НТШ та гол. його Бібліографічної Комісії (з 1909). Гол. праці: «Галицько-руська бібліографія за роки 1772 — 1800» (1903), «Галицко-руская библіографія XIX ст. з узглядненням рускихъ изданій, появившихся въ УгорщинЂ и БуковинЂ», т. I — II (1888 — 95) і «Укр. бібліографія Австро-Угорщини за роки 1887-1900», тт. І — III (1900-11). З ін. бібліографія праць М. Грушевського, праці з іст. Галичини за Австрії, зокрема з історії шкільництва; популярно-іст. оп. під псевд. Іван з Берліг. З біографічного словника (2 000 біографій) п. н. «Прикарпатска Русь въ XIX вЂцЂ въ біографіяхъ...» вийшли тільки 4 випуски до літери Б.

[Левицький (Ємелянович) Іван (* Берлоги, Калуський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Іван (1875 — 1938), муз. педагог і композитор, учитель в сер. школах і в Муз. Ін-ті ім. Лисенка у Львові; композитор хорових творів, сольових пісень та дрібних творів для скрипки; підручники: «Нарис іст. музики» (1921), «Основи теорії музи́ки» (1921).

[Левицький Іван (1875, Мала Лука, Скалатський пов., Галичина — 1938, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Іван (1896 — 1952), археолог у Харкові, дослідник палеоліту й неоліту України.


Левицький Іпполіт (1868 — ?), полк.-лікар УГА, спершу гол. лікар Стрийської військ. округи, пізніше санітарний шеф III корпусу УГА.


Левицький Йосип (1801 — 60), гр.-кат. свящ., в 1847 — 53 pp. проф. богословія в Перемишлі, письм. і публіцист, автор граматики укр. мови («Grammatik der ruthenischen oder kleinrussischen Sprache», 1834; більш наближена до нар. мови переробка «Грамматика языка русского...», 1849 і 1850, під впливом рос. граматики Таппе), у якій, як і в словнику («Приручный словар славено-польскій», 1830), змішує укр. нар. елементи (надсянських говірок Перемищини) з ц.-слов. й рос. Таким же язичієм перекладав баляди Шіллера (1839 — 4), складав байки й реторичні вірші. Заслужений організатор церк. хору в Перемишлі.

[Левицький Йосип (1801, Товмачик, Коломийщина, Галичина — 1860, Нагуєвичі, Самбірщина, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Йосип (1810 — 63), укр.-кат. свящ., скрипаль і композитор; переробив для чоловічого хору а капеля Гайдна «Сім слів Спасителя на хресті», поклавши ц.-с. текст «В руці Твої, Господи», «Днесь со мною будеш в раю» й ін.; в 1850-их pp. під псевд. Іосифъ изъ Болшова, Іосифъ изъ Покутья співр. «Зорі Галицької» та ін. гал. газ.

[Левицький Йосип (1810, Товмачик, Коломийщина, Галичина. — 1863, Заболотів, Снятинщина, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Кость (18. 11. 1859 — 12. 11. 1941), адвокат і публіцист, найвизначніший політ. діяч Галичини кін. 19 і першої пол. 20 вв., д. і почесний чл. НТШ і «Просвіти», співзасновник і провідний діяч багатьох політ., культ. і екон. установ. Нар. в Тисьмениці на Станиславівщині, в священичій родині, гімназію закінчив у Станиславові, ун-т у Львові, де, за винятком кількох років, прожив усе своє життя.

1899 співзасновник Укр. Нац. Дем. Партії, пізніше її гол., в 1898-1939 pp. начальний дир. Крайового Союзу Кредитового (пізніше Центробанк), перший през. Крайового Союзу Ревізійного (з 1904), Т-ва Укр. Правників у Львові, ред. «Правничої Часописі» (1889 — 1907), посол до австр. парлямєнту і гал. сойму, гол. Укр. Парляментарного Клюбу у Відні й Сеймового Клюбу у Львові. Л. відограв визначну ролю у нац. держ. визволенні Зах. України: 1914 очолив Укр. Гол. Раду у Львові, а згодом Заг. Укр. Раду у Відні, в листопаді 1918 став першим гол. уряду ЗУНР. Після окупації Галичини поляками був чл. гал. уряду у Відні. 1924 повернувся до Галичини, але вже не брав назагал участи в політ. житті, очолюючи різні культ., госп. і фахові установи. Був гол. Союзу Укр. Адвокатів і ред. журн. «Життя і Право» у Львові, в 1935 — 39 pp. чл. Начальної Ради Адвокатської у Варшаві. В 1939 р. заарештований большевиками, сидів 20 місяців у тюрмі, звільнений напередодні нім.-сов. війни. В липні 1941 був засновником і гол. Укр. Нац. Ради у Львові. Помер у Львові.

Автор праць і ст. на іст.-політ. і правничі теми: «Нім.-укр. правничий словник» (перше вид. 1893, друге — 1920), «Історія політ. думки гал. українців 1848 — 1914» (1926), «Історія визвольних змагань гал. українців в часі світової війни 1914 — 18 pp.» (1928), «Великий зрив» (1931) та ін.

До кін. життя Л. був заг. визнаним авторитетом гал. українців; це визначили його всебічні заслуги в нац. відродженні зах. українців, політ. досвід, дем. погляди, поміркованість і одночасно беззастережна відданість нац.-держ. ідеалам.

В. Мудрий


Левицький Лев (1862 — 1928), суддя, гром. діяч Скільщини, посол до австр. парлямєнту (з 1911 р.) і гал. сойму (з 1913 p.), чл. Заг. Укр. Ради і Нац. Ради ЗУНР; під час першої світової війни багато допомагав укр. біженцям, інтернованим і політ. в’язням.


Левицький Леопольд (* 1907), маляр-графік, працює у Львові в галузі станкової і книжкової графіки; серії ліноґравюр, ілюстрації до оп. І. Франка («У кузні», «Малий Мирон»), акварелі.

[Левицький Леопольд (1906, Бурдяківці, Борщівський пов., Галичина — 1973, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Мирон (* 1913), маляр і графік, родом із Львова, учень школи О. Новаківського і Академії Мистецтв у Кракові, чл. АНУМ. З 1949 в Канаді; виставляє в Канаді, ЗДА, в Парижі; книжкова графіка, портрети, пейзажі, рел. (Пієта), іст. (Похід Ігоря) композиції.

[Левицький Мирон (1913 — 1993, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Михайло (1774 — 1858), церк. і гром. діяч, перший кардинал-українець, багато зробив для розвитку укр. шкільництва в Галичині. Як перемиський єп. (з 1813) відновив перемиську капітулу, підготував епархіяльний синод, що відбувся 1818 р. з постановою закладати парафіяльні школи з укр. викладовою мовою, видав катехизм, буквар і катехитичні науки для дітей (їх зладив о. І. Могильницький); брав участь у Віденському Конґресі 1815 р. Як гал. митр. (з 1816 p., з 1848 примас Галичини) подбав про опіку гр.-кат. консисторій над укр. нар. школами, про настанову укр. катехитів по гімназіях (1856); про укр. виклади догматики (1849) та катедри пасторального богословія і катехитики у Львівському Ун-ті. 1839 виступав з протестом проти ліквідації рос. урядом унії на Правобережжі, Волині й Білорусі.

[Левицький Михайло (1774, Ланчин, Станиславівський пов., Галичина — 14.1.1858, Унів, Золочівщина, Галичина). Похований в Унівському манастирі. — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Модест (1866 — 1932), гром. діяч і письм. родом з Поділля; закінчив іст.-філол. (1888) і мед. (1893) фак. Київ. Ун-ту, працював як лікар в Ковлі, Києві й ін. м.; за укр. державности був гол. сан. лікарем залізниць України, а 1919 радником, потім гол. укр. дипломатичної місії у Греції, на поч. 1920-их pp. лектором і лікарем Укр. Госп. Академії в Подєбрадах, звідки 1927 р. переїхав до Луцького, де й помер. Друкуватися Л. почав у «КСт.» (1901), а потім і в ін. вид. («ЛНВ», «Нова Громада», «Рада» й ін.). Оп. з нар. життя — «Оповідання» (1907 і 1918), «В суді» (1918), «Землиця рідна» (1926), «Тяжка дорога» (1928) і визвольної боротьби — «Gloria victis» (1925), «Людина звір» (1927), спогади — «Шкільні товариші», «Казенні діти» (1920) й ін. (під псевд. М. Пилипович, Виборний-Макогоненко); переклади, популярно-наук. лікарські порадники, автор укр. граматики.

[Левицький Модест (* Вихилівка, Проскурівський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Омелян (1875 — 1917), адвокат і гром. діяч на Турчанщині, сотн. УСС і комендант Гуцульської сотні; поляг б. Кірлібаби на Буковині.


Левицький Орест (1849 — 1922), історик і письм., старого священицького роду з Полтавщини, вихованець Київ. Ун-ту, учень В. Антоновича, багаторічний учитель сер. школи (у Києві). Досліджував і публікував архівні матеріяли до іст. України 16 — 18 вв., зокрема нар. побуту, звичаєвого права, церк.-рел. рухів тощо. Секретар Київ. Археографічної Комісії (з 1874 p.), співр. «КСт.», заступник гол. УНТК, д. чл. ВУАН (з 1918) і її другий през. (1919 — 22), гол. Соц.-екон. відділу й Комісії для виучування нар. права. Був чл. Київ. Громади. Найважливіші праці: «Очерк внутренней истории Малороссии во второй пол. XVII в.» (1874-75), «Опыт исследования о Летописи Самовидца» (1878), «О социнианстве в Польше и Юго-Западной Руси» (1882), «Внутреннее состояние Западно-Русской Церкви в Польско — Литовском государстве в конце XVI ст. и Уния» (1884), «Очерки старинного быта на Волыни и Украине» (1889, 1891), «Очерки народной жизни в Малороссии XVII в.» (1901), «Черты семейного быта в Юго-Западной Руси XVI — XVII вв.» (1909). Автор численних іст. оп. з життя Волині 16 в. та Гетьманщини з 17 в., які перев. друкував у «КСт.», «ЛНВ»; окремо вийшли «Волинські оповідання» (1914), «Ганна Монтовт» (1926), «Історичні оповідання» (1930), «По судах Гетьманщини» (1940) й ін.

[Левицький Орест (6.1.1849, Маячка, Кобеляцький пов., Полтавська губ. — 9.5.1922, Драбів, Золотоніський пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Осип (* 1886), учитель і дир. гімназій, сотн. УГА, деякий час начальник пресової квартири при Начальній Команді УГА, делеґат для переговорів УГА з командуванням армії ген. Денікіна; організатор пластової молоді на Станиславівщині і ред. місячника «Укр. Пластун» (1920-24); спомини «Гал. Армія на Великій Україні» (1921); тепер у ЗДА.

[Левицький Осип (1886, Вербіж, Коломийський пов., Галичина — 1973, Форт Вейн, Іллінойс). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Остап, літ. псевд. Остап Ковбасюк (1839-1903), учитель гімназій і письм. у Галичині, співр. «Руси», «Страхопуда» та ін.; поезії, сатира «Uciekinierzy» (1863), переклади для гал. театру.

[Левицький Остап (* Раковецъ, Городенківський пов., Галичина — † Станиславів [тепер Івано-Франківське]). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Парфеній, див. Парфеній Левицький.


Левицький Петро (1864 — 1915), клясичний філолог, учитель гімназій у Львові; досліди стилю рим. ліриків, розвідки з рим. літератури; „De natura infinitivi atque usu apud Horatium praecipue“ (1892).


Левицький Пилип (1859 — 1920), інж.-будівельник, гром. діяч (м. ін. організатор січового руху та укр. приватного шкільництва) і нафтовий промисловець на Бориславщині.


Левицький Северин (1890 — 1962), педагог, учитель сер. шкіл та визначний пластовий діяч. Гол. Верховної Пластової Команди (1924-34), один з засновників Пластового Сеньйорату (1930) і його гол. в 1949 — 52 pp. Після заборони Пласту поль. владою чл. проводу таємного Пласту (до 1945). В 1941 — 45 pp. працював у системі УЦК (виховання молоді, гол. Об’єднання праці учителів); з 1945 на еміґрації, спершу в Німеччині, пізніше У ЗДА, з 1947 Начальний Пластун, а в 1949-53 pp. голова Гол. Пластової Ради. Автор численних ст. на пластові виховні та ідеологічні теми (псевд. Шерш, Сірий Лев); праця: «Матеріяли до історії Пласту» (1962).

[Левицький Северин (* Щуровичі, Радехівський пов., Галичина — † Боффало, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Федір (1858 — 1933), визначний драматичний актор, характерний комік школи М. Кропивницького, родом з Херсонщини; на сцені з 1888 в трупах М. Кропивницького, М. Садовського (з 1692), О. Суслова (з 1897) і власній у Кременчуці (з 1905); з 1908 р. в театрах М. Садовського в Києві, 1917 в Укр. Нац., 1918 в Держ. Нар. в Києві, з 1925 в Першому Держ. Театрі ім. Шевченка в Дніпропетровському; останні роки життя у трупі Колісниченка, Ленінградському «Жовтні» і в мандрівній трупі під орудою В. Петраківського; помер у Чернігові. Для творчости Л. характеристична емоціональність, цілковите перевтілення і ліризм, він створив різнобарвні, неповторні комічні типи як у побутовому (писар у «Бурлаці», Солопій Черевик у «Сорочинському ярмарку»), так і в зах.-евр. (Куче в «Ткачах» Гавптмана) і сов. (Копистка в «97» й ін.) репертуарі, Л. співавтор комедії «В мутній воді» (1901, з А. Маркевичем), «Надзвичайний писар» (1910, з М. Підвисоцьким), переклади. Біограф. дані в кн. В. Василька «Ф. В. Левицький»., К. 1958.

[Левицький Федір (14.5.1858, Новоукраїнка, Єлисаветградський пов. — 19.2.1933, Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]

В. Р.


Левицький Юліян (1874 — 1925), гал. педагог, з 1917 р. дир. укр. гімназії в Тернополі; підручники географії для сер. шкіл, ст. на іст. теми.


Левицький Ярослав (1878 — 1961), укр. кат. свящ., церк. діяч і кат. публіцист; катехит. сер. шкіл, проф. пасторального богословія Гр.-Кат. Богословської Академії у Львові. Наук. праці: «Перші укр. проповідники і їх твори», «Теорія церк. вимови» (в «Працях Гр.-Кат. Богословської Академії») й ін.; переклад св. Письма Нового Завіту і Єрейського часослова, книжки, брошури і ст. на рел., іст. та суспільні теми; ред. щоденника «Нова Рада» (1919 — 20), ж. «Нива», «Основа» та їх вид. — бібліотек, співр. ряду ж. у Галичині.

[Левицький Ярослав (1878, Пістинь, Косівський пов., Галичина — 1961, бл. Львова). — Виправлення. Т. 11.]


Левицький Ярослав (1897 — 1961) син Володимира Л. — Лукича, правник, старшина укр. армії, сотн. укр поліції у Львові (1941 — 44), співр. ж. «Життя і право», ст. про сов. право; помер у Трентоні, ЗДА.


Левицький-Нечуй Іван, див. Нечуй-Левицький Іван.


Левич Олександер (* 1907), композитор, закінчив Київ. Консерваторію (кляса Л. Рєвуцького); фортепіянова соната, варіяції, фантазія на укр. тему для віольончелі, хорові твори, сольові пісні.

[Левич Олександер (* Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Левкой, матіоля (Matthiola R. Br.), рослини з родини хрестоцвітих; на Україні росте 1 вид дико і 3 Культивують як декоративні (іноді дичавіють). Л. однорічний (M. annua (L.) Sweet.), Л. сірий (M. incana (L.) R. Br.) і Л. гострошипий (M. oxyceras DC).


Левоцькі гори, частина Західнього Бескиду, положена на укр.-словацькому етнічному пограниччі між котловинами юр. Попраду і Горнаду та гор. Торисою; збудовані з легко зфалдованого флішу, з широкими і лагідними хребтами (до 1 300 м), вкритими пасовищами і залісненими узбіччями; слабо заселені.


Левчанівська Олена (1881 — 1943), уроджена Гадзінська, гром.-політ. діячка на Волині, в 1922 — 28 pp. сенаторка до поль. сенату; заарештована большевиками, померла на засланні в Казахстані.

[Левчанівська Олена (* Городно, Волинь), уроджена Гродзинська. Померла у в’язниці на засланні. — Виправлення. Т. 11.]


Левченко Гаврило, письм. родом з Полтавщини; водевілі «На межі», «Як журавлі кричать» (1918), драматичні твори «Світова оправа», «Дяк», «Юрко Огневик» (1918), «Смерть» (1919), оп. «Чернігівські силюети», «Оповідання» (1918), «Домовик» (1930).


Левченко Григорій (1906 — 48?), мовознавець, доц. Київ. Ун-ту, дослідник історії укр. літ. мови 19 в. («Місце Шевченка в історії укр. літ. мови», Наук. записки Київ. Держ. Ун-ту, ч. І, 1939, «Нариси з іст. укр. літ. мови першої пол. XIX ст.», 1946).

[Левченко Григорій (1901, Новоселиця, Сквирський пов., Київ. губ. — 1944, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Левченко Микита (1858 — 1920), народник, зв’язаний з течією землевольців; керував таємною друкарнею в Києві й Одесі, брав участь в орг-ції втечі Я. Стефановича з київ. тюрми; 1880 р. засуджений на 15 pp. каторги, помер у Саратові.

[Левченко Микита (1858, Севастопіль — 1921). — Виправлення. Т. 11.]


Левченко Микола (1900 — 34), етнограф і історик родом з Чернігівщини, наук. співр. і дир. в-ва ВУАН у 1920-их pp.; автор праць: «Знадоби до життєпису Степана Руданського» (1926; спільно з акад. А. Кримським), «З поля фолкльористики та етнографії», І — II (1927 — 28), «Казки й оповідання з Поділля в записах 1850 — 60 pp.», I — II (1928) та ін. Заарештований у справі СВУ, був засланий на північ, де важко захворів і після повороту до Києва вкоротив собі віку.


Левченко Михайло (1830 — 92), етнограф і лексикограф, співр. «Основи», автор рос.-укр. словника («Опыт русско-украинского словаря», 1874), укр. матеріял якого сумлінно зібрано з нар. мови та з творів кращих письм.


Левченко Петро (1859 — 1917), маляр-пейзажист і графік, родом з Харкова, учень Д. Безперчого, згодом Є. Шрейдера, учився в Петербурзькій Академії Мистецтв, у Парижі й Римі; на Україні Л. жив то на Харківщині, то в Києві й Одесі; учасник виставок «передвижників» (1886 — 1904). Ранні роботи Л. реалістичні, з 1900-их pp. під впливом імпресіонізму; всього бл. 800 картин; найвідоміші: «Задвірки Софійського Собору в Києві», «Путивльський Мовчанський манастир», «Село взимку», «Водяний млин», «Ґанок сел. хати», «Похорон», «Пейзаж з річкою» й ін.; посмертна ретроспективна виставка в Харкові 1918 (700 картин).

[Левченко Петро (1856 — 1917, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Павленко М. Петро Левченко. Прага 1927; Дюженко Ю. П. О. Левченко. К. 1958.


Левченко Сергій (* 1906 ?), мовознавець, лексиколог; праці з питань укр. лексикології та з методики викладання укр. мови в сер. школі; «Повторний курс укр. мови з іст. коментарями» (1955).

[Левченко Сергій (1902, Чернігівщина — 1969, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Левчук Тимофій (* 1908), кінорежисер Київ. Кіностудії ім. О. Довженка; фільми: «В степах України» (1952), «Калиновий гай» (1953), «Співає Україна» (1954), «Іван Франко» (1956), «Киянка» (1959), «Спадкоємці» (1960), «Рудокопи» (1961).

[Левчук Тимофій (* 1912, Бистріївка, Сквирський пов., Київ. губ.). Фільми „Два роки над прірвою“ (1967), „Помилка Оноре де Бальзака“ (1968), „Родина Коцюбинських“ (1971), „Довга дорога в короткий день“ (1973). — Виправлення. Т. 11.]


Легка промисловість, група галузей пром-сти, що виробляє предмети масового споживання з різних родів сировини. До Л. п. входить первісна обробка бавовни, вовни, шовку, льону, конопель, джуту, кенафи, шкіри й ін., як також пром. галузі: бавовняна, вовняна, льонова, конопле-джутова, шовкова, трикотажна, швейна, ґалянтерійна, шкіряна, взуттєва, хутрова й ін.

На Україні Л. п. бере свій початок з домашньої і кустарної пром-сти. В кін. 18 і на поч. 19 в. поширилося поряд них також мануфактурне виробництво, зокрема суконної (перев. поміщицькі мануфактури, що базувалися на праці кріпаків) і деяких видів шкіряної (здебільша в руках міщанства і купецтва) пром-сти. В післяреформний період, коли виникла фабрично-заводська Л. п., рос. екон. політика гальмувала розвиток Л. п. на Україні, зате підтримувала її в рос. центр.-пром. р-ні й у Польщі. В наслідок цього укр. Л. п. мала однобічний характер з переватою дрібних кустарно-ремісничих форм. Про це свідчить ч. робітників на Україні, зайнятих у великій фабричній (А) і дрібній (Б) Л. п. (в тис. на 1912 p.):

Галузі пром-сти

Група А

Група Б

Обробка волокнистих речовин

8,9

156,8

Обробка шкіри і взуттєва пром-сть

1,7

73,7

Виготовлення одягу

0,4

47,0

1912 р. на Україні було тільки одне підприємство, що виробляло одяг, та дві взуттєві фабрики; на укр. текстильну пром-сть припадало всього 0,9% виробництва Рос. Імперії. 1913 р. Л. п. давала лише 2,6% від усього виробництва великої пром-сти і 2,0% від усієї кількости робітників України. Тому Україна експортувала велику частину сировини (вовну, шкіру тощо) в рос. центр.-пром. р-н, Польщу й ін. частини Рос. Імперії, ввозячи одночасно з них — в малій мірі з-за кордону — готові фабрикати. Велика диспропорція у виробництві легкої і важкої пром-сти підкреслювала колоніяльний характер госп-ва України.

Після революції, в добу НЕП-у, Л. п. України зазнала деякого збільшення. З введенням колективізації сіль. госп-ва, однобічної розбудови важкої пром-сти та з ліквідацією більшости дрібних підприємств дальший зріст Л. п. зупинився. Тільки в кін. 1930-их pp., а ще більше після другої світової війни, зокрема у зв’язку з збільшенням посівів техн. культур, у деякій мірі збільшено виробництво Л. п. Еволюцію гол. виробів Л. п. в УССР видно з таблиці (в дужках відсоток продукції УССР, порівняно з усім СССР):



1913

1940

1955

1960

Бавовняні тканини

млн м

4,7 (0,2)

13,8 ( 0,3)

49,2 ( 0,8)

96,0 ( 1,5)

Вовняні „

„ „

5,3 (4,9)

12,0 (10,0)

13,9 ( 5,5)

19,1 ( 5,6)

Шовкові „


 —

 —

14,1 ( 2,7)

40,0 ( 4,9)

Верхній трикотаж

„ шт.

 —

12,0 (20,5)

16,5 (19,3)

21,7 (19,4)

Трикотажна білизна

„ „

 —

30,3 (24,3)

77,3 (22,5)

106,9 (22,6)

Панчішно-шкарпеткові вироби

„ „

 —

79,4 (16,3)

166,3 (21,6)

212,9 (22,1)

Взуття шкіряне

„ „

 —

40,8 (19,3)

43,8(16,1)

76,8 (18,3)

Не зважаючи на збільшення продукції Л. п. на Україні, вона й далі відстає від заг.-союзних темпів зростання. Зокрема слабо розвинене виробництво тканин (м. ін. майже немає льняної пром-сти). 1960 р. в УССР на одного меш. вироблено лише 2,2 м бавовняної тканини, 0, 4 м вовняної і 1,8 пар шкіряного взуття. Питома вага Л. п. у заг. пром-сті УССР становила 1960 р. — 10%, ч. робітників бл. 400 000 (1912 — разом з кустарями — 290 000). Тому населення України мусить і далі покривати частину свого попиту ввозом з РСФСР.

Геогр. розміщення Л. п., як і до революції, нерівномірне. Вона скупчена у Києві, далі у Харкові, Львові, Одесі, Полтаві, Херсоні, Чернівцях й ін.; зате слабо розвинена в Донецько-Придніпровському р-ні (гол. у Дніпропетровському) й на Кубані (гол. у Краснодарі).

Література: Винар В. Розвиток легкої пром-сти України. Денвер 1955; Горелік Л. Вопросы экономики легкой промышленности Украинской ССР. К. 1956; Легка пром-сть України, 1917 — 1957. К. 1957; Рижков І., Шкуратов О. Питання розвитку легкої промисловости. Журн. Економіка Радянської України, ч. 1. К. 1962.

Б. Винар


Легкоатлетика, збірна назва для бігів (на короткі, сер. й довгі віддалі, маратонський біг — 42,2 км, з перешкодами, через плітки, навпростець), ходу, стрибків (в довжину, височину, потрійний, жердкою), метання (списом, диском, молотом, кулею, тягарем). У старій Греції Л. становила ядро олімпійських ігор. На Україні легкоатлетичні змагання зустрічаємо в Ольвії та ін. грец. колоніях, які висилали також своїх змагунів і на олімпійські та ін. ігрища до Греції. Біги, стрибки, метання були поширені у давніх слов’ян; деякі елементи Л. входили також до поганських культових обрядів і затрималися досить довго серед укр. народу (русалії, купальська ніч). Метання списом (ратищем) мали мілітарне оборонно-наступальне значення у княжу й ранньо-коз. добу.

Як частина спортових змагань Л. появляється спершу в Зах. Европі; на Україні перші легкоатлетичні змагання відбувалися: 1893 р. в Одесі, 1895 — у Львові, 1905 — у Катеринославі, 1909 — у Мелітополі й Ставрополі, 1910 — у Харкові й Таганрозі; їх влаштовувала перев. студентська молодь. У Львові відбувалися Запор. ігри (вперше 1911 p., 1914 p. як т. зв. «Шевченківський здвиг» з понад 12 000 учасників, з 1923 р. майже щорічно), в Києві 1913 р. т. зв. «Мала олімпіяда». В 1920 — 30-их pp. Л. на Зах. Україні тримається міжнар. приписів чистого аматорства, витравляються і змагаються з власного почину (змагання за першість на Зах. Україні, студентські змагання у Подєбрадах, Празі й ін.). Зате в УССР Л. є частиною заг. військ. вишколу, її поширюють масово, їй надається значення політ. пропаґанди, найталановитіші легкоатлети дістають всебічну підтримку держави. До 1941 р. Л. обмежувалася змаганнями в рамках різних спартакіяд з принципом масової участи змагунів, і зв’язок з країнами поза СССР був дуже обмежений. З 1946 p., після вступу до Міжнар. легкоатлетичного союзу, легкоатлети з УССР беруть участь у змаганнях за першість Европи і в новітніх олімпійських іграх, тільки в кольорах СССР, на рахунок якого йдуть усі перемоги укр. легкоатлетів. У цих міжнар. змаганнях чемпіонати здобули: В. Куч, Є. Буланчик, М. Голубнича (80 м плітки — 11 сек.), І. Тер-Ованесян (стрибок у довжину 8,19 м — рекорд Европи), М. Смирницька (метання списом), В. Богданова (довжина). На Олімпійських іграх у Мелборні (1956) й Римі (1960) золоті медалі здобули: В. Цибуленко — метання списом 84,64 м, В. Голубничий — хід 20 км 1:34:07:2, В. Крепкіна — стрибок у довжину 6,37 м, Л. Лисенко-Шевцова — 800 м 2:04,3 (все олімпійські рекорди). Рекорди України (до 1962), чоловіки: біг 100 і 200 м Л. Бартенев (Київ), 10,2 і 20,9 сек; 400 м і 400 м плітки — В. Архипчук (Київ), 46,9; В. Анисимов — 51,1; 800 м — А. Кривошиєв 1:48,1; 1 500 м — В. Валявко (Київ) 3:44,6; 5 км — І. Чернявський (Київ) 14:03,4; 110 плітки — Є. Буланчик 14,1; 3 км з перешкодами — Ю. Ржищин (Харків) 8:42,2; 4x100 м — збірна УРСР 40,5; стрибки в довжину — І. Тер-Ованесян 8,19 м; у височину — В. Брумель (Луганське) 2,25 м; жердка — І. Гарін (Одеса) 4,55 м; потрійний — Д. Єфремов 16,00 м; диск — В. Компанієць (Київ) 56,02 м; спис — В. Цибуленко 84,64 м; молот — Ф. Ткачев (Київ) 66,66 м; куля — 16,94 м В. Шабленко; десятизмаг — Ю. Кутенко (Львів) 8,360 т. Жінки: 100 м, 200 м і стрибок у довжину — В. Крепкіна (Київ) 11,3 сек., 23,9 сек., 6,37 м; 800 м — Л. Лисенко-Шевцова 2:04,3; 80 м плітки — Г. Бистрова-Долженко 10,6 сек.; 4x100 м — збірна України 44,6 сек.; височина — Є. Пчелінцева (Одеса) 1,68 м; диск — А. Єлькіна (Закарп.) 52,73 м; спис — 55,48 м Н. Коняєва (Київ); куля — М. Кузнєцова 16,13 м; п’ятизмаг — С. Бурдуленко (Київ) 4 513 т.

Після другої світової війни на еміґрації Л. розвивається у Німеччині (змагання за першість, влаштовані Радою фіз. виховання, «ДП-олімпіяда» у Нюрнберзі). У ЗДА легкоатлетичні змагання влаштовує Ліґа Молоді (укр.-амер. олімпіяди — 1935 і 1936 pp., змагання за першість по округах). З нагоди мазепинських святкувань у 1959 р. і шевченківських роковин 1961 р. відбулися демонстрації молоді, в програмі яких були чол. й жін. легкоатлетичні змагання.

Література: Альманах Укр. Спорт. Союзу. Л. 1931; Альманах Ради фіз. культури 1945 — 48. Мюнхен 1951; Жарський Е. Легкоатлетика. Нью-Йорк 1954.

E. Жарський


Легоцький Теодор (1830 — 1915), заслужений дослідник археології, історії й етнографії Закарпаття, з 1866 адвокат у Мукачеві, засновник музею в Мукачеві, якому залишив свою археологічну зб. (нині в Закарп. Краєзнавчому Музеї в Ужгороді). Монографія про береговську жупу (3 тт. по-угор.), зб. угор.-укр. пісень (1864), приповідок (1877), праці про археологію Закарпаття („Adatok hazánk archeologiajához“ 1 т. 1892, 2 т. 1912; „Beregmegyei régiségek“, 1896 й ін.).

[Легоцький Теодор (Lehoczky Tivadar) (* Фучіне, Італія — † Мукачів). — Виправлення. Т. 11.]


Леґеза Іриней (1861 — 1929), гр.-кат. свящ., гром. і осв. діяч та письм. на Закарпатті; оп. і гуморески з нар. життя, які друкувалися в різних календарях і газ.: «Наука», «Село»; найкращі — «Жебрак», «Скупий Іцько» й ін.


Леґенда, див. Климів Іван.


Леґенди (з латинської — «те, що треба читати»), в зах. традиції тексти, зокрема «житія» св., призначені для читання, особливо в манастирях під час трапези. Тому що середньовічні Л. (напр., «Золота леґенда») мали в значній мірі казковий характер, слово Л. було перенесене на казкові оп. різного характеру: іст. Л., нар. Л., перекази рел. змісту тощо. Л. звуться тепер усі казкові перекази, дієвими особами яких є іст. відомі особи, в тому ч. й святі. Укр. нар. Л. публікували П. Куліш у «Записках о Южной Руси» («Бабуся з того світу»), А. Афанасьев в «Народных легендах» (1859 і 1921), а гол. видавці укр. казок (М. Чубинський, М. Драгоманов, В. Гнатюк та ін.); деякі нар. Л. з рукописів є в «Апокрифах» І. Франка. Іст. Л. з укр. літописів найстаріших часів зібрані у Ф. Гілярова («Предания Русской Начальной летописи», 1878). Див. також І. Хрущев «О древнерусских исторических повестях и сказаннях» (1878), Д. Чижевський «Історія укр. літератури», 1956).

Л. часто використовувано в літературі. Чимало іст. Л. увійшло в коз. літописи та в «Історію Русів», звідки вони переходили й до іст. роману та драми. Поширені нар. Л. і в укр. поезії та прозі 19 в. (поеми Т. Шевченка, оп. О. Стороженка й ін.).

Д. Ч.


Леґія Українських Націоналістів, ідеологічна орг-ція, діяла в 1925-29 pp. у Подєбрадах, заслужена в послабленні больш. впливів серед укр. еміґрації, підготовляла терен для постання ОУН. Провідник — М. Сціборський, визначні чл. Є. Маланюк, Л. Мосендз, Д. Демчук, М. Селешко. Видавала журн. «Державна Нація» (1927).


Ледянко Микола (* 1898), письм. родом з Волині; автор оп. перев. з життя робітників Донбасу, роман-трилогія «На-гора» (1929 — 33), «Крюйспеленг» (1934), повість «Солдати революції» (1948), оп. «Любов» (1955) і багато ін.

[Ледянко Микола (1898, Башарівка, Рівенщина — 1963, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Ледянський Сергій (псевд., *1906), письм. і журналіст; тепер у ЗДА; п’єси: «Директива з центру» (1943), «Під косою» (1948), «Великий злам» (1940); пов. «Брат твій Каїн» (1951) та ін.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.