[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1369-1380.]

Попередня     Головна     Наступна





Літин (IV — 9), с. м. т. на сх. Поділлі над р. Згаром, р. ц. Вінницької обл. Стара оселя, 1578 перетворена на м.; багато зазнав під час коз. воєн 17 в.; за царату пов. м. Подільської губ., тепер у занепаді. Літинщина була в 1820 — 30-их pp. р-ном збройних виступів селян під проводом У. Кармалюка; 1919 — 20 pp. — операційний р-н повстанців отамана Шепеля в боротьбі з большевиками й денікінцями, 1919 — УГА, 1920 — Армії УНР.


Літківське євангеліє, рукописне четвероевангеліє кін. 16 в., відкрите в с. Літках на Чернігівщині (255 аркушів); списане в основному з якоїсь ц.-слов. ред. євангелія київ. друку на Волині (за здогадом О. Грузинського, в Луцькому Хресто-Воздвиженському братському манастирі між 1595-1600 pp.); листки 122 (оборот) — 146 це вставлений укр. переклад частини євангелія Луки, при. чому його перша частина збігається з текстом Пересопницького євангелія 1556 — 61 pp., а в другій уже переважає ц.-слов. елемент; мову укр. частини Л. є. досліджував О. Грузинський і надрукував її текст («Чтения в Обществе Нестора Летописца», т. 22 — 23).


Літографія, спосіб відбивати з літографічного каменя на папір і помножувати рисунки, тексти ноти тощо, застосований зокрема для репродукції мист. творів (коли це виконує сам мистець — автолітографія) і гол. в пром. графіці (плякати, етикети, обкладинки). На Україні Л. як виробництво відома з 1820-их pp. в Одесі (англієць Гаю) і Львові (німець Піллер, з 1846 при Ставропігії, з 1880-их — українці А. Пришляк, А. Андрейчин та ін.), з 1830-их pp. у Києві (з 1852 майстерня Н. Буяльського, з 1866 школа Л. при друкарні Києво-Печерської Лаври під керівництвом Ґ. Шенгальда та І. Гавпта), з пол. 19 в. Л. поширена і в ін. містах України. З 1925 майстрів Л. готують у Київ. Художньому Ін-ті.

Перші укр. мистці-літографи — В. Боровиковський (автолітографії з 1815), П. Боклевський, М. Микешин, К. Трутовський та ін. У 20 в. чорна і кольорова Л. має в укр. графіці численних представників: В. Аверін, Й. Дайц,М. Дерегус, О. Довгаль, М. Жук, г. Бондаренко, О. Сахновська, Л. Ґец, В. Касіян, В. Литвиненко, В. Парчевський, Г. Пустовійт, М. Самокиш, Є. Світличний, З. Толкачов, Г. Якутович, В. Ярошенко та ін.


«Літопис Бойківщина», краєзнавчий журн., вид. т-ва «Бойківщина» в Самборі; виходив неперіодично 1931 — 39 (9 випусків), ред. В. Кобільник. Ст. з історії, етнографії, нар. госп-ва, географії Бойківщини.

[„Літопис Бойківщина“, м. б. „Літопис Бойківщини. — Виправлення. Т. 11.]


«Літопис друку УРСР», див. «Літопис Українського Друку».


Літописи, найвизначніші пам’ятки іст. літератури стародавньої Руси, писані як хроніки (щорічні записи, аннали); містять у собі також різний літ. матеріял: оп., леґенди, біографії тощо та запозичення з візант. хроністів. Літописання почалося в Києві, а перше літописне зведення («свод»), що дійшло до нас у кількох ред. під назвою «Повість временних літ», було укладене печерським ченцем Нестором бл. 1110 р. Йому передували кілька київських (перше приблизно 1039 р.) і новгородських зведень.

Т. зв. Початковий Л., що ліг в основу «Повісти временних літ», починається біблійним оп. про потоп, розподіл світу між синами. Ноя, далі оповідає про розселення слов’ян, про апдстола Андрія і переходить до питання — «Хто первеє почал княжити» на Русі (оп. про Кия, Щека і Хорива, покликання варягів тощо). У дальшому викладі іст. подій за роками вставлені леґендарні оп. про Кожум’яку (під 993 p.), про облогу Білгорода печенігами (997) та ін. Нестор не тільки доповнив Початковий Л. (що кінчається 1093 p.), а й продовжив його до 1110 p., додавши відомості про усобиці між синами Ярослава, напади половців на Київ. з’їзди кн., осліплення Василька. Друга ред. «Повісти» (1116) належить ігумену Видубецького манастиря Сильвестру, який, крім ін., доповнив її промовою Володимира Мономаха на Долобському з’їзді кн. (1103); імовірно, у Видубецькому манастирі було додане до «Повісти» і «Поучення дітям» Володимира Мономаха. Третя ред. «Повісти» складена приблизно 1118 р. в Києво-Печерському манастирі.

«Повість временних літ» лягла в основу дальшого літописання в Києві та ін. центрах Руси. Л. складалися при манастирях (Києво-Печерський, Видубецький) і княжих дворах. Продовженням «Повісти временних літ» був т. зв. «Київський літопис» 12 в. Є відомості про чернігівський, переяславський і гал. Л. 12 в., що не збереглися, але уривками увійшли до ін. літописних зведень.

Оп. про осліплення Василька Теребовельського, що увійшло до «Повісти временних літ», як високий зразок тогочасної іст. повісти, свідчить про значні традиції гал. літописання 11 — 12 вв. З другої пол. 13 в., з упадком Києва і перенесенням держ. центру до Гал.-Волинського князівства, тут зосередилося і літописання, яке дало Гал.-Волинський Л., написаний наприкін. 80-их pp. 13 в., — гол. джерело іст. України цієї доби. Він складається з двох головних частин — галицької (1201 — приблизно 1262 pp., писаної в Галичі) й волинської (до 1292 p., писаної, мабуть, у Володимирі), які, в свою чергу, мали кілька ред. (щонайменше 5). Гал.-Волинський Л. продовжує попередні Л. — «Повість временних літ» і Київ. Л. (що закінчується 1200 р.) й подає хронологічно (хронологія вставлена щойно в пізніших ред. і має часто умовний характер) історію Гал.-Волинського князівства від 1201 до 1292 р. Іст. події автори Л. оцінюють з погляду конечности об’єднання всієї Руської землі, з правом гал. кн. на володіння столицею Руси — Києвом, стоячи за сильну централізовану владу кн. в їх боротьбі проти боярства. Особливо Л. виділяє постать Данила Галицького, що од голови до ніг «не бЂ на нем порока». Від 1264 р. до кін. Гал.-Волинський Л. зосереджує свою увагу на іст. Волинської землі і відносинах з Литвою і Польщею. У Л. вставлено високомистецькі, пройняті патріотизмом військ. повісті й літ. оп., що своєю майстерністю нагадують «Слово о полку Ігореві» (напр., про євшан-зілля). Від 14 в. літописання увійшло в нову добу — складання загально-руських зведень. Так постали Лаврентіївський літопис (бл. 1377), Іпатський літопис (поч. 15 в.) і багато ін., що дійшли до нашого часу в пізніших списках і здебільша були видані в «Полном собрании русских летописей» 1 — 26 (1841 — 1959).

Староруська літописна традиція в 14 — 16 вв. продовжувалася в Лит.-Руській державі, гол. на Білорусі, яка найменше потерпіла від тат. спустошення. Тому Л. цієї доби мають назву лит. або зах.-руських Л. З багатьох списків (13), опублікованих в «Полном собрании русских летописей» (тт. 16-17), для укр. історіографії більше значення мають: Супрасльський літопис, скомпільований 1520 р. з різних іст. джерел, Л. Биховця (кін. 16 в.), Баркулабівський Л. (кін. 16 — поч. 17 в.), складений в с. Баркулабові б. Могилева, що, крім іст. подій, подає відомості про діяльність церк. братств.

Значна кількість Л. збереглася з 17 — 18 вв. Однією з визначних пам’яток цієї доби є Густинський Л. («Кройніка»), написаний, за припущенням дослідників (А. Єршов), між 1623 — 27 pp. З. Копистенським; він зберігся у списку 1670 р. ієромонаха Густинського манастиря М. Лосицького. Крім компіляції з старих Л., він містить багатий іст. матеріял, доведений до 1597 p., гол. про взаємини України з Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною, про унію, початки козаччини та ін. До цього ж часу належить і зб. літописних оп. невідомого автора п. н. «Літописці Волині і України», компіляція з старих Л. з додатком записів Б. Балики про події кін. 16 — поч. 17 в. та ін. Певне значення мають і місцеві Л. цієї доби: Хмельницький Л. (знайдений у Хмельнику на Поділлі) з іст. відомостями 1636 — 50 pp., зокрема важливими для історії початків Хмельниччини; Львівський Л. (названий так за місцем знайдення), що описує події 1498-1649 pp. (докладніше від 1630 р.) перев. на Київщині, Поділлі й Галичині; Межигірський Л. (знайдений у Межигірському манастирі), який оповідає про події 1393 — 1620 pp. на Київщині й Волині.

Окрему групу складають манастирські Л., які подають також важливі матеріяли для льокальної історії, зокрема Густинський манастирський Л. (1600 — 41), Межигірський манастирський Л. (1608 — 1700), Добромильський Л. (1648 — 1700), Підгорецький Л. (1659 — 1715). Мгарський Л. (1682 — 1775), Сатанівський Л. (1770 — 93) та ін.

Особливе значення серед Л. 17 — 18 вв. мають іст. твори, присвячені коз. війнам (звідси їх умовна назва — «козацькі Л.», хоч від Л. у стислому розумінні слова вони значно відрізняються), зокрема твори «Самовидця» (див. «Самовидця Літопис»), Г. Граб’янки, С. Величка, кілька дрібніших творів 18 в. (Лизогубівський Л., Чернігівський Л. тощо) і спроб прагматичного викладу історії (див. Історіографія).

Література: Шахматов А. Разыскания о древнейших русских летописных оводах. П. 1908; Сушицький Т. Зах.-руські літописи 1 — 2. К. 1921, 1929; Перфецкий Е. Русские летописные своды. Братислава 1922; Приселков М. История русского летописания XI — XV вв. П. 1940; Лихачев Д. Русские летописи. М.-Л. 1947; Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М.-Л. 1650; Чижевський Д. Історія української літератури. Нью-Йорк 1956; Doroshenko D. Ohloblyn O. A survey of Ukrainian Historiography. Нью-Йорк 1957; Генсьорський А. Гал.-Волинський Літопис. К. 1958.


«Літопис Національного Музею», неперіодичний журн., що його видавав у 1934 — 39 pp. Нац. Музей у Львові. Див. Львівський Державний Музей Українського Мистецтва.


«Літопис політики, письменства і мистецтва», тижневик у Берліні з грудня 1923 до кін. 1924, вид. «Укр. Слова», гол. ред. С. Томашівський.


«Літопис Революції», журн. історії КП(б)У і жовтневої революції на Україні, виходив у Харкові 1922 — 33 спочатку рос., з 28 кн. укр. мовою, перев. раз на 2 місяці; вийшло 57 кн. Містить багато матеріялів, які в пізнішій офіц. історії КПУ промовчуються.


«Літопис Українського Друку», орган держ. бібліографії УССР, вид. Укр. Книжкової Палати, виходив у Харкові 1924 — 30, місячно (1924), двотижнево (1925 — 26), тижнево (1927 — 28) і квартально (1929); «ЛУД» містив бібліографічний опис усіх друків, що появлялися в УССР, і укр. друків поза її межами та огляди й ст. з ділянки бібліографії. Припинений у жовтні 1930, відновлений 1935 р. п. н. «Літопис друку УРСР», з 1936 (з перервою в 1942 — 45 pp.) видається серіями з різною періодичністю (місячно, двотижнево і квартально) — «Л. д. — Книги», «Л. д. — Газетні статті», «Л. д. — Журнальні статті», «л. д. — Рецензії» й ін. Матеріяли за 1931 — 34 і 1942 — 45 pp. додатково появилися в 1936 і 1949 pp.


«Літопис Червоної Калини», ілюстрований місячник, присвячений гол. історії укр. визвольної боротьби в 1914 — 21 pp., виходив у Львові 1929 — 39 у в-ві «Червона Калина» за ред. Л. Лепкого і В. Софронова-Левицького; багатий мемуарний матеріял, бібліографія, укр. історіографія за 1921 — 30 pp., документальні фотографії й малюнки.


«Літос» (з грец. — камінь), полемічний твір проти уніятів, зокрема проти К. Саковича, виданий у Києві 1644 p., підписаний псевд. Євсевій Пимин. В обробці «Л.» брав участь П. Могила. Видано в «Архиве Юго-Зап. России» (ч. 1, т. IX, 1893).


Літургіка, наука про Літургію (див.).


Літургікон (грец.), або Служебник, богослужбова книга (див.), що подає «чин», «послідованіє», себто порядок Літургії. У Л. містяться тексти молитов свящ., диякона та вірних, а також обрядові приписи, виконувані при відправі літургії. У кін. Л., в «Учительному ізвестії» подаються постанови про Літургію. Повний або «Великий» Л. містить, крім тексту трьох літургій, потрібні при літургії тексти Євангелія та Апостола. У давніх рукописних Л. були різні варіянти літургії. Також перші друковані вид. Л. були роблені приватними особами, часто без офіц. схвалення церк. владою, звідси неоднозгідність Л. навіть у межах однієї церк. юрисдикції.

Спираючись на рукописи та звичаї, львівський єп. Гедеон Балабан видрукував у Стрятині 1604 перший на укр. землях «Служебник». Наступним авторитетним вид. є «Л., си єсть Служебник от літургіи св. Василія Великого, Іоанна Златоустого і преждеосвященних...», митр. Петра Могили, схвалений Київ. собором 1629 та видрукуваний 1629 і 1639. Із давніх важливі ще Л., видані у Вільні 1617 та Львові 1636, 1646, 1666, 1681, 1691. Укр. Кат. Церква спочатку користувалася вид. Л. з Вільни, Києва та Львова. 1692 р. вийшов у Вільні, заходами митр. Кипріяна Жоховського, Л., що став прототипом пізніших вид. 17 — 19 вв., — у Супраслі, Угневі, Почаєві, Львові, Жовкві, Перемишлі. Нове офіц. вид. Л. для Укр. Кат. Церкви зладжене старослов. мовою у Римі 1942. В Укр. Правос. Церкві, почавши від 1917 p., вийшло кілька вид. Л. в укр. перекладі, проте досі немає офіц. визнаного, загальнообов’язкового перекладу. Див. також Богослужбові книги.


Літургічні книги, див. Богослужбові книги.


Літургія (грец. «прилюдна служба»), Служба Божа, рідше обідня — найважливіша з христ. богослужб. Під час Л. згадується земне життя Христа й довершується таїнство Евхаристії, що його виконує свящ. або єп. на антимінсі, звич. у церкві на престолі. Порядок Л. Сх. Церкви оформлено в 4 в. вселенськими учителями й святителями. Обрядові різниці Сх. і Зах. церков створили різні типи Л., — вони мають розбіжності у тексті та обрядових приписах, але подібні в найголовніших пунктах. З трьох типів Л. в укр. Церкві звичайна Л. Івана Золотоустого. Л. Василія В. відправляється 10 разів на рік, найчастіше під час Великого посту. У звичайні дні (не суботу — неділю) Великого посту правиться Л. Напередосвячених Дарів (Григорія Двоєслова). Чин (порядок) Л. знаходиться в «Служебнику» або «Літургіконі». Див. також Богослужби.

Наук. і практичним вивченням Л., як також вивченням цілости богослужби даного обряду, займається окрема богословська дисципліна — літургіка.


Ліфшиць Ілля (* 1917), фізик родом з Харкова, чл.-кор. АН УРСР (з 1948) і АН СССР (з 1959), проф. Харківського Ун-ту (з 1944); понад 140 праць з ділянки сучасної теорії твердого тіла, фізики низьких температур і суміжних галузей теоретичної фізики, заг. питань квантової механіки і статистики, теоретичної електроніки й електродинаміки.

[Ліфшиць Ілля (1917 — 1982, Москва), д. чл. АН УРСР (з 1967). — Виправлення. Т. 11.]


Ліцей, назва сер., подекуди й вищої школи. В дорев. Росії Л. зазнавали частих реформ і не витворили виразного типу. На підрос. Україні в 19 в. були три ліцеї, що мали характер вищих шкіл: Безбородьківський Л. у Ніжені (1832 — 75), Рішельєвський в Одесі (1817 — 65) і поль. Крем’янецький (1819 — 31).

В Галичині за австр. часів назву Л. мали неповні сер. загальноосв. школи для дівчат; єдиним укр. жін. Л. був жін. Л. у Перемишлі. За Польщі після шкільної реформи з 1932 р. Л. називано сер. школи вищого типу: дворічні загальноосв., які становили надбудову гімназій (див. ЕУ 1, стор. 328), пед. й фахові. В Галичині й на Волині 1939 р. було 21 укр. Л. (5 держ., 16 приватних). Крім того, 3-річний Кооп. Л. у Львові (Ревізійного Союзу Укр. Кооператив) і держ. Хліборобський Л. в Чернелиці.


Лічков Борис (* 1888), геолог, у 1920-их pp. проф. Київ. Ін-ту Нар. Освіти і керівник Укр. Філії Геол. Комітету; праці з геології і геоморфології Придніпров’я; засланий 1934 р.

[Лічков Борис (* Іркутськ). — Виправлення. Т. 11.]


Лічков Леонид (1855 — ?), статистик, співр. «КСт.», в якій містив ст. й замітки на іст., екон. та статистичні теми.


Ліщина звичайна (Corylus avellana L.), високий чагарник з родини березуватих, з широким листям, базькуватим цвітом та їстівними смачними овочами-горіхами; вибаглива до ґрунту, творить корисну підмішку в дубових і соснових лісах, своїм листям заслонюючи ґрунт та збагачуючи його. Деревно вживають в столярстві й на вугіль для малювання та при виробництві мисливського пороху. Л. ведмежа (або горіх) (C. colurna L.), невисоке декоративне дерево зустрічається в парках і садах.


Ліщинський Іван (1880 — 1941), учитель, гром. діяч; за ЗУНР держ, шкільний інспектор, гол. Орг-ції українців м. Львова (1923 — 29), гол. Взаємної помочі укр. учительства (1925 — 29). посол до поль. сойму від УНДО (1928 — 30), політ. в’язень у Бересті (1930).

[Ліщинський Іван (1883 — 1941). — Виправлення. Т. 11.]


Ліщинський Омелян (* 1913), маляр-пейзажист родом зі Львова, закінчив Варшавську Академію Мистецтв (1939), викладач училища прикладного та декоративного мистецтва у Львові; виставляє з 1941 р. («Карп. пейзажі», «Вечірній мотив» й ін.); спочатку модерніст, у сов. умовах перейшов на «соцреалізм».

[Ліщинський Омелян (1913 — 86?). — Виправлення. Т. 11.]


ЛКСМУ, див. Комсомол.


Ллойд Джордж (Lloyd George) Давид (1863 — 1945), англ. політик і провідник ліберальної партії, в 1916 — 20 pp. прем’єр англ. уряду і чл. Ради Чотирьох, яка диктувала мирові умови на Версальській мировій конференції. Противник дозволу на поль. окупацію Сх. Галичини, визнавав потребу її самовизначення. В справі розподілу Росії на нац. держави хитався.

[Ллойд Джордж (Lloyd George) Давид (* Манчестер — † Лланістамдві, Карнарвоншір, Англія). — Виправлення. Т. 11.]


Лобаєв Борис (* 1900), вчений у галузі опалювально-вентиляційної техніки, родом з Сумщини, д. чл. Академії Будівництва і Архітектури УРСР (з 1956), проф. Київ. Інженерно-Будів. Ін-ту (з 1949); понад 50 наук. праць.


Лобай Данило (* 1890), гром.-політ. діяч і публіцист у Канаді, родом з Галичини; до 1935 р. ком., один із. засновників Укр. Робітничо-Фармерського Дому і ред. газ. «Укр. Роб. Вісті» (1919 — 1935), з 1935 соц. діяч (гол. Укр. Робітничої Орг-ції), ред. газ. «Вперед» (1936 — 40), співред. «Укр. Голосу». Ст. антиком. характеру та ін. Окремо вийшли: «За дійсне вияснення положення на Радянській Україні» (1935), «Непереможна Україна» (1950).

[Лобай Данило (1893, Ульвівок, Сокольський пов. — 1966, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Лобанова Лілія (* 1922), оперова співачка, драматичне сопрано, з 1948 солістка Київ. опери; гол. партії в операх «Богдан Хмельницький», «Енеїда», «Милана», «Євгеній Онєґін», Маріянна в «Арсеналі» й ін.

[Лобанова Лілія (* Черкаси). — Виправлення. Т. 11.]


Лобанов-Ростовський Яків (1760 — 1831), кн., ген.-губернатор Лівобережної України 1808 — 16; 1812 керував орг-цією 17 «малоросійських» полків для війни з Наполеоном. Провадив сувору політику рос. централізму, чим викликав велике невдоволення укр. шляхетства.


Лобань див. Кефаля.


Лобато (Lobato) Монтейро (1886 — 1948), один із найвидатніших браз. письменників (повість «Урупес» й ін.), активний прихильник самостійної України; 1938, під час подій на Закарп. Україні, виступав з обороною укр. справи.


Лобачевський Єрофей (1783 — 1871), правос. церк. діяч і дослідник Волині, архимандрит Загаєцького (з 1819) й Дерманського (з 1825) манастирів, з 1845 вікарний єп. в Острозі; монографії й ст. з історії та етнографії Волині.


Лобачевський Микола (1793 — 1856), визначний рос. математик укр. роду, довголітній проф. Казанського Ун-ту, піонер (поряд з І. Боляєм), модерної не-Евклідової геометрії.

[Лобачевський Микола (1792, Нижній Новгород, Росія — 1856, Казань). — Виправлення. Т. 11.]


Лобисевич Опанас (1732-1805), письм., один з піонерів уюр. нац. літ. відродження, з коз.-міщанського роду на Чернігівщині. Вчився в Київ. Академії (з 1747) і Петербурзькому акад. Ун-ті (з 1754); 1761 — перекладач при гетьмані К. Розумовському, в 1765 — 74 — його секретар і начальник канцелярії гетьмана, згодом новгородсіверський пов. (1783) і губ. (1785 — 87) маршалок шляхетства. Один з лідерів Новгородсіверського патріотичного гуртка 1780 — 90 рр (див.). Л. був автором «Вергилиевих Пастухов... в малороссийский кобеняк переодетых» (1794), укр. переробки «Буколік» Верґілія, але цей тівір Л. до нас не дійшов. Переклади з латинської й франц. мов на рос. були вміщені в ж. «Трудолюбивая Пчела» (1759) і «Барышек Всякия Всячины» (1770).

[Лобисевич Опанас (* Погар, Стародубський полк). — Виправлення. Т. 11.]


Лобода (Chenopodium L.), одно- або багаторічні рослини з родини лободуватих. На Україні ростуть 22 види, з яких найбільш поширені Л. біла (Ch. album L.), Л. багатонасінна (Ch. polyspermum L.), Л. гібридна, бешишник (Ch. hybridum L.) — всі бур’яни; для етерової олії культивують Л. пахучу (Ch. ambrosioides L.).


Лобода Андрій (1871 — 1931), фолкльорист, літературознавець і педагог, проф. Київ. Ун-ту (з 1900), д. чл. УАН (з 1922) і дир. її Етногр.-фолкльорної Комісії, д. чл. НТШ, чл.-кор. АН СССР, засновник і ред «Етногр. Вісника» (1925 — 30); бл. 100 наук. праць з фолкльору, літературознавства, мовознавства і педагогіки. Гол. з них: з ділянки сх.-слов. фолкльору — «Белорусская народная поэзия и русский былевой эпос» (1895), «Русские былины о сватовстве» (1904), посібники «Лекции по народной словесности» (1909) й ін.; з ділянки історіографії фолкльору «Русский богатырский эпос» (1896), «П. Куліш-етнограф» (1919) та ін.; численні огляди й рецензії.

[Лобода Андрій (* Свенцяни, Литва — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лобода Віктор (1823 — після 1876), чл. Полтавської Громади, закінчив корпус інж. шляхів у Петербурзі, був урядовцем на Україні й у Росії. З 1858 р. в Полтаві. 1862 р. заарештований за участь у політ. гуртках з «крайнім малоросійським спрямуванням» (Л. був прихильником політ. самостійности України) і засланий у Пермську губ.; 1868 звільнений без права повороту на Україну. Автор літ. творів, публіцистичних ст. і спогадів про Шевченка.


Лобода Григорій, коз. гетьман (1593 — 96, з перервами), родом з Київщини, представник заможного козацтва; в 1594 і 1595 pp. відбув протитур. похід у Молдавію, як союзник Рудольфа II; під час коз.-поль. війни 1596 p., разом з С. Наливайком, робив наїзди на Київське восводство та Білорусь. Під час міжкоз. сутичок у Солоницькому таборі, забитий прихильниками Наливайка.


Лобода Стефанія (1827 — 87), рос. письм. укр. роду, дружина Віктора Л.; 1862 — 68 разом з чоловіком на засланні. Спогади про Т. Шевченка (під псевд. Кропивина).

Лобода Федір, діяч Хмельниччини; полк. переяславський (1649), ген. суддя (1654, 1658); 1659 р. депортований до Московщини.


Лободич Роман (* 1893), укр.-кат. свящ., соборний крилошанин, церк. і суспільний діяч у Станиславові і Львові (з 1938), в 1933 — 38 чл. поль. сенату; тепер у Філядельфії (ЗДА), в 1957 — 59 pp. гол. Союзу українців-католиків «Провидіння».

[Лободич Роман (1893, Сороки, Бучацький пов., Галичина — 1969, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Лободовський Михайло, письм., перекладач св. Письма і «Тараса Бульби» М. Гоголя (1873) на укр. мову, автор брошур, видавець часопису «Порада» в Харкові (1906).


Лободовський (Łobodowski) Юзеф (* 1909), поль. поет, літературознавець і публіцист родом з України. У зб. „Złota hramota“ (1954), „Pieśń о Ukrainie“ й ін. оспівує красу та минуле України; продовжує традицію «укр. школи» в поль. літературі. Переклади Шевченка й сучасних укр. поетів на поль. мову. Ст. про сучасну укр. літературу в поль. і укр. ж., зокрема в ж. „Kultura“. Вірші Л. на укр. мову перекладали С. Гординський, Л. Полтава й ін. Тепер живе в Еспанії.

[Лободовський (Łobodowski) Юзеф (1909, Пурвішки, Сувалщина — 1988, Мадрид). — Виправлення. Т. 11.]


Ловецтво, див. Мисливство.


Ловчий, особа на княжому дворі, що супроводила кн. під час ловів; виконував деякі урядові функції з доручення кн. Л. збирали для власного утримання з міст і сіл т. зв. «ловче» натурою або грішми. Функції Л. пізніше перебрав сокольничий. Вперше згадується в «Поученнях» Володимира Мономаха.


Логвиненко Михайло (* 1921), літ. критик родом з Одещини; ст. в пресі, офіц інтерпретація М. Островського в кн. «Микола Островський — борець за мир» (1952), «Микола Островський — художник слова» (1956), «Публіцистиика М. Островського» (1959).


«Логос», богословський наук. квартальних, видається з 1950 р. укр. редемптористами в Йорктоні (Канада) за ред. М. Германюка (до 1951 p.), В. Маланчука і (з 1961) М. Гринчишина; присвячений проблемам богословської думки та історії укр. Церкви.


Лодій Петро (1764 — 1829), філософ і правник родом з Пряшівщини, з 1787 р. проф. логіки, метафізики й етики в «Studium Ruthenum» (Львів), з 1801 проф. Краківського Ун-ту, з 1803 р. в Петербурзі — проф. Пед. Ін-ту (з 1804) і новозаснованого ун-ту (з 1819). Л. відстоював погляди Х. Вольфа і вольфівця Х. Бавмайстра; підручники «Логические наставления» (1815), «Теория общих прав...» (1828); панегірики, переклад підручника етики Бавмайстра (1790) на ц.-слов. мову з домішкою українізмів.

[Лодій Петро (* Збой — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Лоза, див Верба.


Лозинська Тіна (* 1904), оперова співачка, лірично-драматичне сопрано; з 1928 на сцені Одеської й Київської опер; заслана з чоловіком 1935 р.

[Лозинська Тіна, скреслити: заслана з чоловіком 1935 р. — Виправлення. Т. 11.]


Лозинський Володимир (1855 — 1914), гром. діяч, за фахом лісівник, замолоду брав участь у рос. орг-ції «Нар. Воля» і в Рос. Соц. Рев. Партії, пізніше допомагав «Укр. Hop. Обороні» (при провалі 1909 врятував багато людей), підтримував матеріяльно журн. «Шершень» (1906), «Світло» (1909 — 14), «Укр. Етногр. Збірник» (1914) та ін.


Лозинський Йосип (1807 — 89), гр.-кат. свящ., етнограф, публіцист і граматик; під впливом Копітара й півд.-слов. правописної дискусії запропонував завести в Галичині латинку („Abecadło і uwagi nad rozprawą abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego“, 1834), що викликало опір серед укр. інтеліґенції (м. ін. і М. Шашкевича); в дусі нар. мови зладив пополь. цінну граматику „Gramatyka języka ruskiego (małoruskiego)“, 1846; видав латинкою зб. зах.-укр. весільних пісень „Ruskoje wesile“ (1835); послідовно поборював язичіє в укр. літ. мові, особливо в граматичних працях Й. Левицького («О образованю языка руского», 1849); ст. про нар. гри в «Зорі Галицькій» (1860), «Житє І. Снігурского» (1851).

[Лозинський Йосип (* Вірки бл. Перемишля — † Яворів, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Лозинський Михайло (1880 — 1937), правник, публіцист і політ. діяч; довголітній співр. і співред. «Діла», співр. «Гасла» (орган РУП-у), «Гром. Думки», «Ради» й ін.; з березня 1919 товариш секретаря закордонних справ ЗОУНР і чл. делеґації для ведення переговорів в справі укр.-поль. перемир’я та на Мирову Конференцію в Парижі; 1921 — 27 проф. міжнар. права УВУ в Празі, згодом керівник катедри права Ін-ту Нар. Госп-ва в Харкові. Праці з найновішої історії Зах. України («Поль. і руський рев. рух і Україна», 1908; «Галичина в pp. 1918 — 20, розвідки і матеріяли», 1922 — цінний нарис політ. історії ЗУНР-ЗОУНР й ін.), права (підручник «Міжнародне право», 1922; «Охорона нац. меншостей в міжнар. праві», зб. УВУ, присвячений С. Дністрянському, 1923 та ін.), розвідки про М. Драгоманова, М. Павлика й ін. В 1930 р. заарештований, помер на засланні на півн. Уралі.


Лозівський (V — 19), с. м. т. Фрунзенського р-ну Луганської обл., положене в півн. частині Донбасу, 5 800 меш. (1959). Кам’яновугільна шахта, вуглезбагачувальна фабрика.


Лозінський (Łoziński) Броніслав (1848 — 1911), поль. історик; студії з історії Галичини австр. доби (монографія про графа А. Голуховського, гал. становий сойм та ін.).


Лозінський (Łoziński) Володислав (1843 — 1913), поль. письм., літ. критик і історик родом з Самбірщини, дослідник побуту міщанства і шляхти Галичини та старовини Львова; „Patryciat і mieszozaństwo lwowskie w XVI — XVII w.“ (1892), „Złotnictwo lwowskie w dawnych wiekach“ (1889), „Sztuka lwowska w XVI — XVII w.“ (1898), „Prawem i lewem...“ (1903), „Życie polskie w dawnych wiekach“ (1921) й ін.

[Лозінський (Łoziński) Володислав (* Опарі, Дрогобицький пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Лозова (V — 17), м. на півд. Слобожанщині, р. ц. Харківської обл., 28 700 меш. (1959); великий зал. вузол, підприємства по обслуговуванню зал. транспорту. В квітні 1918 р. бої Армії УНР з большевиками.


Лозоватка, р. на Приозівській низовині, впадає в Озівське м.; довж. — 72 км, сточище — 560 км².


Лозовий (псевд. Михайла Ходаківського) Василь (* 1911), письм. родом з Волині; повісті «В долині Стрипи» (1948), «Пісня землі» (1952), «Село під горою» (1958), на тему «возз’єднання» — «Сонце недалеко» (1959).

[Лозовий Василь (* Рівне). — Виправлення. Т. 11.]


Лозовський Данило, див. Свєнціцький Павлин.


Лозовський Олександер (1901 — 22), графік, учень Ю. Нарбута; використовував мотиви з старо-укр. мініятюри й нар. кераміки; обкладинки до творів С. Васильченка, М. Коцюбинського, П. Тичини, Т. Шевченка, нот Я. Степового й ін.

[Лозовський Олександер (1900, Київ — 1922, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лозовський Теодосій, єп. див. Теодосій Лозовський.


Лоїв (II — 11), с. м. т. на укр.-білор. кордоні при впадінні р. Сож у Дніпро, р. ц. Гомельської обл. БССР; 31. 7. (10.8) 1649 р. битва, в якій лит.-поль. військо під командуванням Я. Радзівіла перемогло коз., очолене полк. М. Кричевським.


Локачі (III — 5), с. м. т. на зах. Волині, р. ц. Волинської обл., 2 800 меш. (1959); харчова пром-сть.


Лола Оксен († 1919), діяч Рев. Укр. Партії та УСДРП (деякий час Спілки), київ. робітник; з 1907 на еміґрації в Еспанії, після революції 1917 повернувся на Україну і був співр. «Робітничої Газети».


Ломиковський Василь (1778 — 1845), історик і етнограф, родом з Полтавщини. Л. належить «Запись малороссийских дум» (1803 — 05), одна з перших зб. укр. дум; зб. «О Малороссии. О древних обычаях малороссийских, о службе воинской и гражданской, о чинах и должностях чиновников по алфавиту» (1808); її видав О. Лазаревський п. н. «Словарь малорусской старины» («КСт.», 1894, VI), він також опублікував щоденник Л. («КСт.», 1895, XI). Приятель В. Капніста, І. Р. Мартоса та ін., Л. посідав поважне місце в масонських колах на Україні.

[Ломиковський Василь (1777, Мелюшки бл. Хорола — бл. 1848). — Виправлення. Т. 11.]


Ломиковський Іван († 1714), ген. обозний часів гетьмана Мазепи, родом з Волині. Був ген. писарем у гетьмана М. Ханенка, а в 1670-их. pp. перейшов на Лівобережжя, де був з 1689 р. — чл. укр. уряду, як ген. хорунжий (1689 — 91), ген. осавул (1692 — 1707), ген. обозний (1707 — 09). 1690 р. був наказним гетьманом. Один з найбільших прихильників розриву з Москвою, пішов 1709 р. на еміґрацію; помер в Ясах.


Ломиковські, старшинський рід на Лівобережній Україні 17 — 18 вв. До нього належали зокрема: Іван Л., держ. діяч мазепинської доби, і його нащадок Василь Л. (див.).


Ломиніс (Clematis L.), чагарники або багаторічні рослини з родини жовтецюватих. На Україні росте 6 видів, серед них: Л. прямий (C. recta L.), часто трапляється по лісах, між кущами в ліс. р-нах і в Лісостепу, рідше — Л. суцільнолистий, забий-круча (C. integrifolia L.), по схилах балок в степ. і лісостеп. р-нах. Як декоративні розводять: кавказький виткий вид (C. viticella L.) та його гібрид з індокитайським з великими квітками.


Ломинський Федір (1856 — 1927), гістолог родом з Києва, проф. Київ. Ун-ту (з 1921 — Київ. Мед. Ін-ту); праці Л. присвячені вивченню паразитизму мікробів, питанням цитології. Л. вперше. (1882) помітив здатність нервових клітин до поділу (каріокінезу); 1884 описав явище нейронофагії (поглинення ушкоджених нейронів лейкоцитами).

[Ломинський Федір († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ломницький Єремія (1860 — 1916), василіянин, місіонер, засновник Згромадження Сестер Служебниць (1892), рел. письм., у 1907 — 15 pp. ректор Духовної Семінарії В Станиславові; вивезений рос. військом, помер на засланні в Сімбірську.


Ломніцький (Łomnicki) Маріян (1845 — 1915), поль. геолог і зоолог укр. роду; д. чл. НТШ; праці з геології (зокрема геологічні карти) та зоології Галичини.

[Ломніцький (Łomnicki) Маріян (* Баворів, Тернопільщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Ломоурі Ніко (1852 — 1915), грузинський письм.; освіту дістав у Київ. Духовній Академії і в Києві розпочав літ. діяльність (оп. «Русалка», 1878). Л. перший перекладач Т. Шевченка на грузинську мову («Наймичка», 1881).

[Ломоурі Ніко (* Арбо, Грузія — † Горі). — Виправлення. Т. 11.]


Лондон, столиця Великобрітанії (Вб.) і гол. осередок Бріт. Коммонвелту, один із світових, політ., екон. і культ. центрів; 8 200 000 меш. (разом з передмістями). На поч. першої світової війни в Л. Г. Рафалович інформував англійців про укр. проблеми, в 1919 — 23 pp. діяли дипломатичні місії УНР і ЗУНР. В 1931 — 39 pp. в Л. мало осідок Укр. Бюро Я. Макогона, яке вів Ю. Кисілевський; у 1932 — 34 pp. група гетьманців видавала інформаційний бюлетень „The investigator“ (ред. В. Коростовець). У 1944 — 47 існувало Укр. Центр. Допомогове Бюро, організоване Комітетом Українців Канади. Більше ч. українців поселилося з 1946 p.: вояки з поль. корпусу ген. Андерса, кол. полонені Дивізії «Галичина» та переміщені особи з Німеччини (1947 — 48 pp., див. Великобрітанія).

Тепер укр. громада в Л. нараховує бл. 1 000 осіб, перев. робітників у пром-сті й торгівлі. Л. є осідком централь більшости укр. орг-цій і установ у Вб. (деякі у власних будинках, перев. з відділами на провінції): обох церков — укр. кат. єп. екзарха і Ген. Управління УАПЦ, Союзу Українців у Вб. (СУБ), Об’єднання Українців у Вб., Англо-Укр. Т-ва, Добрусу, Т-ва Сприяння Укр. Нац. Раді та ін.; представництв — АБН і Укр. Нац. Ради; комбатантських — Об’єднання бувших Вояків-Українців у Вб., Союзу бувших Вояків-Українців, Клюбу Укр. Старшин, Союзу Укр. Ветеранів й ін. У Л. є дві парохії (кат. і правос.) та ряд клітин тих орг-цій, цетралі яких існують поза Л. — м. ін. СУМ-у, КВОМ-у, Орг-ції Укр. Жінок тощо.

З в-в важливіше — Укр. Видавнича Спілка. Нині в Л. виходять: тижневик «Укр. Думка», орган СУБ-у, ж. «Визвольний Шлях», „The Ukrainian Review“, «Юні друзі» (з 1955), «Сурмач» (квартальних, комбатантський орган, з 1955), «Наша Церква» (квартальник українців католиків; з 1948 Р. — з перервами), «Відомості Центр. Управління УАПЦ» (з 1950 p.). Низка журн. виходила недовгий час (див, Великобрітанія, стор. 226).

Багатий українознавчий матеріял є в бібліотеках Бріт. Музею та Ін-ту Славістичних Наук Лондонського Ун-ту; бібліотека при СУБ-і має чимало українознавчого матеріялу, гол. виданого після другої світової війни.


Лончина Богдан (* 1917), син Василя, родом зі Львова, з 1944 на еміґрації, тепер у ЗДА, надзвичайний проф. романських мов Детройтського Ун-ту; в Галичині брав участь у студентському житті й кат. орг-ціях («Обнова», «Пакс Романа», «Орли», «Січ» у Відні, Об’єднання Праці Укр. Студентів), був референтом студентських справ при УЦК; підручник з есп. мови (1948) і переклади з есп., ст. в журн.

[Лончина Богдан (1917 — 1985, Детройт). Укр. переклади „Cantor de mio Cid“ („Пісня про мого Сіда“, 1972), „La Chanson de Roland“ („Пісня про Ролянда“, 1977). — Виправлення. Т. 11.]


Лончина Василь (1886 — 1949), церк. і суспільний діяч у Львові, довголітній парох церкви св. Миколая; заарештований большевиками, помер на засланні.


Лончина Мелетій (1863-1933), василіянин, церк. композитор; бл. 50 церк.-нар. пісень.


Лопань, р. на Харківщині, ліва притока р. Уди (притоки Дінця), довж. — 93 км, сточище — 2 000 км². Над Л. положене м. Харків.


Лопатин (III — 5), с. м. т. на Надбужанській котловині, р. ц. Львівської обл., 2 900 меш. (1959); сліди замка з 13 в.


Лопатинська Людмила (* 1904), скульптор, працює в Харкові, де закінчила Художній Ін-т (1929); «Фізкультурниця на відпочинку», «Дівчина з прапорцем».

[Лопатинська Людмила (1904, Кузнецьк, тепер Пензенська обл. — 1984, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Лопатинська Філомена (1873-1940), уроджена Кравчуківна, дружина Лева Л., оперова співачка-сопрано й акторка; в 1891-97 pp. в театрі «Руської Бесіди» у Львові, пізніше у Львівському міськ. оперовому театрі, деякий час у Чернівецькому нім., виступала одночасно і на укр. сцені; в 1915 — 16 в трупі «Тернопільських Театральних Вечорів» Л. Курбаса, 1917 — 23 в «Т-ві Укр. Артистів», Укр. Чернівецькому Театрі та різних гал. трупах; з сер. 1920-их pp. жила на Сов. Україні. Кращі ролі Л. — Марина («Катря Чайківна» Н. Кибальчич), партії Роксоляни («Бранка Роксоляна» Д. Січинського), Гальки (в одноіменній опері С. Монюшка), Кармен (в одноіменній опері Ж. Бізе), Тетяни (в «Євгеній Онєґін» П. Чайковського); померла в Одесі.

[Лопатинська Філомена (* Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Лопатинський Дем’ян (1866 — 1951), церк. і гром. діяч, почесний крилошанин гр.-кат. львівської митрополії, катехит сер. шкіл; як парох Успенської церкви у Львові багато зробив для її мист. відновлення; в 1910-39 pp. очолював дирекцію в-ва «Діло» і чимало спричинився до його розбудови; з 1944 на еміґрації.

[Лопатинський Дем’ян (* Львів — † Ньюарк, Нью-Джерзі, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Лопатинський Константан (1892 — 1948), ветеринар-інтерніст родом із Станиславова, проф. Варшавського Ун-ту; у Львові асистент Академії Ветеринарії 1920 — 24 і проф. т. зв. Держ. Фахових Курсів 1942 — 44.


Лопатинський Лев (1842 — 1922), мовознавець родом з Галичини; видав у Львові надрукований фонетичним правописом «Народний календар на 1865». В кін. 60-их pp. виїхав до Росії, де був педагогом; з кін. 1880-их pp. на Кавказі — куратор кавказької шкільної округи, згодом проф. у Тбілісі й Баку; дослідник кавказьких мов.

[Лопатинський Лев (1842, Долина — 1922). — Виправлення. Т. 11.]


Лопатинський Лев (1868 — 1914). брат Дем’яна, актор, драматург і публіцист, закінчив драматичну школу у Відні, 1892-98 в театрі «Руської Бесіди» у Львові на гол. ролях у драмах і комедіях; створив сальонові образи («Честь» Зудермана); 1898-1907 співр. «Руслана»; згодом адвокат у Самборі й Копичинцях. П’єси: «До Бразілії», «Беата і Гальшка», «Свекруха», «Сіль землі», «Спокуса», «Ілько Пащак», «Конкурс на мужа», «Пожар», «Кам’яний дах» й ін.; переклади, лібретта до опер «Кавалерія Рустікана», «Жидівка» та ін.

[Лопатинський Лев (1868, Львів — 1914, бл. Янова, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Лопатинський Фавст (1899 — 1937), актор, режисер театру і кіна школи Л. Курбаса, син Лева і Філомени Л.; з 1914 в театрі «Укр. Бесіди» у Львові, згодом у трупі «Тернопільських Театральних Вечорів» (1915 — 16), у «Молодому Театрі» (1917 — 19), театрі ім. Т. Шевченка (з 1920) і «Березолі» (з 1922), де ставив м. ін. «Нові йдуть» (1923) і з зах.-евр. драматургії «Машиноборці» (1924) у монументально-конструктивістичному пляні. В 1926 — 33 pp. режисер на одеській і київській кіностудіях; фільми «Синій пакет» (1926), «Василина» (1928), «Суддя Райтанеску» (1929), «Кармелюк» (1931), перший звуковий фільм «Висота ч. 5» (1932), «Роман Міжгір’я» (1933) за його сценарієм; п’єси «Козак-Голота» і «Селькор Головко» (1926). Заарештований 1933, помер на засланні.

[Лопатинський Фавст (1899, Львів — 31.10.1937, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лопатинський Феофілакт, єп., див. Феофілакт Лопатинський.

[Лопатинський Феофілакт, див. Теофілакт Лопатинський. — Виправлення. Т. 11.]


Лопатинський Юрій (* 1906), син Дем’яна Л., військ. діяч, підполк. УПА (псевд. Калина), провадив від Гол. штабу УПА переговори з Гол. Командуванням поль. Крайової Армії (АК) в справі перемир’я та демаркаційної лінії, закінчені договором з 18 травня 1946.

[Лопатинський Юрій (1906, Тернопіль, Галичина — 1982, Гантер, Нью-Йорк Стейт, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Лопатинський Ярослав (1871 — 1936), композитор, з фаху лікар, працював у Галичині й у Києві (1918-23); сольоспіви, фортепіянові твори, хори, комічна опера «Еней на мандрівці», фантастична опера з власним лібреттом «Казка скал», музика до комедії «Свекруха» й ін.

[Лопатинський Ярослав (1871, Долина, Галичина — 1936, Гологірки, Золочівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Лопатинський Ярослав (* 1906), математик, чл.-кор. АН УРСР, з 1947 проф. Львівського Ун-ту; праці з теорії функцій дійсної змінної, теорії диференціяльних рівнянь з частинними похідними й ін.

[Лопатинський Ярослав (1906, Тбілісі, Грузія — 1981, Донецьке), д. чл. АН УРСР (з 1965). — Виправлення. Т. 11.]


Лопух (Arctium L.-Lappa Juss.), дворічні рослини до 1,25 — 2 м заввишки з родини кошикоцвітих з товстим коренем, великими листками і пурпуровими квітками. Найбільше поширені: Л. повстистий (A. tomentosum Mill.-Lappa tomentosa Lam.) звич. по засмічених місцях, і Л. великий (A. lappa L. — Lappa major gaertn.). Корінь Л. уживають в нар. медицині як сечогінний та потогінний засіб при шкірних недугах, ревматизмі тощо.


Лорченко Василь (1877 — 1952), фізик родом з Київщини, проф. Київського С.-Г. Ін-ту (1927), потім ін. високих шкіл у Києві та Дніпропетровському; праці з фізики і метеорології; помер на еміґрації у Нью-Йорку.


Лосево (III — 21), с. над р. Битюком, р. ц. Воронізької обл. РСФСР; 1926 р. українці становили в Лосевському р-ні 50,3% населення.


Лосенко Антін (1737 — 73), маляр-академісг родом з Глухова, проф. Петербурзької Академії Мистецтв (з 1770) і її перший дир. (з 1772), творець клясицизму і т. зв. іст. школи в рос. акад. малярстві. Семирічним хлопцем (1744) привезений до придворного церк. хору в Петербурзі, а по втраті голосу відданий на науку малярства, спершу до І. Арґунова, згодом в академіях мистецтв у Петербурзі (у проф. Ротарі), Парижі (у портретиста Рету 1760 — 62 і В’єна 1763 — 64) і Римі (1765 — 68). Твори на біблійні теми — «Чудесна ловля риби» (1762), «Жертва Авраама» (1765), «Каїн і Авель» (1768); античні — «Зевс і Теміда» (1769), «Прощання Гектора з Андромахою» (1773); іст. сюжети з старокняжої доби — «Св. апостол Андрій Первозванний» (1769). «Володимир і Рогніда» (1770), портрети рос. діячів культури, «Автопортрет», «Співак» й ін., акти з натури — «Натурщики» (бл. 200), які багато років служили студентам Академії зразками для копіювання. Твори Л. зберігаються перев. в ґалеріях Ленінграду.

[Лосенко Антін († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Лосинівка (III — 12), с. м. т. на Чернігівщині, р. ц. Чернігівської обл., 6 000 меш. (1959).


Лосицький Михайло, ієромонах Густинського Троїцького манастиря. 1670 р. списав і доповнив т. зв. Густинський літопис, використавши для цього літописи та твори Мартина Бєльського, Ґваньїні та ін., і додав до нього патріотичну передмову.


Лосось дунайський, див. Головатиця.


Лосось чорноморський (Salmo trutta labrax Pall.), цінна пром. риба з родини лососевих, довж. тіла до 1,5 м, вага до 24 кг (найчастіше. — 3 — 7 кг). Нечисленна риба Чорного м., весною заходить у причорноморські лимани та пониззя рік України (раніше доходив у Дніпрі до Кременчука, в Дону вище Павловського).


Лось (Alces alces L.), найбільший парнокопитий ссавець з родини оленевих, довж. тіла до 3 м., вис. до 2,3 м, вага до 650 кг, з великими, мов лопата, рогами, з коротким хвостом; шерсть коротка, сіро-бурого кольору (зимою яснішає), живе в заболочених лісах, живиться травою, молодими гонами, листям та корою дерев. На Україні Л. був поширений до першої пол. 2 тисячоліття в усій ліс. і лісостеп. смузі, пізніше майже винищений задля смачного м’яса і цінної шкури. Нині бл. 300 Л. живе в ліс. смузі, зокрема в півн.-зах. Поліссі й у спеціяльному заповіднику б. Конотопу; охороняється законом.


Лось Федір (* 1908), історик, співр. Ін-ту Історії АН УРСР; праці з історії України 19 — 20 вв., зокрема про аґрарну реформу Столипіна на Україні, «Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба в конце 19 и в начале 20 вв.» (1955), «Революція 1905 — 1907 pp. на Україні» (1955) та ін.

[Лось Федір (1908, Півнівщина, Городнянський пов., Чернігівська губ. — 1980, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лоський Володимир (1874 — 1946), оперовий режисер та співак-бас; виступав у Київ. опері, в 1820-их pp., режисер Одеської опери; згодом мист. керівник у «Большому театрі» в Москві.

[Лоський (Лосський) Володимир (* Київ — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Лоський Ігор (1900 — 36), син Костя, історик, учасник бою під Крутами, студентський діяч у Берліні й Празі, з 1932 педагог у Львові; важливіші праці: «Українці на студіях в Німеччині в 16 — 18 ст.» (1931), «Українські студенти в Ростоку і Кілі» (1932) та ін.

[Лоський Ігор (* Люблін, Польща — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Лоський Кость (1874 — 1933), правник, гром.-політ. діяч, письм. і публіцист. Піонер нац. відродження Холмщини (1905 заснував «Просвіту» в Грубешові і вид. укр. популярних книжок, співвидавець газ. «Буг»). 1917 — 18 губ. комісар Холмської губ., помічник губ. комісара в Галичині, чл. Центр. Ради, дир. департаменту внутр. справ при Ген. секретаріяті, згодом в мін-ві закордонних справ; 1918 — 19 укр. посол у Фінляндії, пізніше в Швеції і Норвегії. З 1920 р. на еміґрації віддався перев. наук. діяльності; проф. рим. права УВУ, д. чл. НТШ; помер у Празі. Праці: «Украинский вопрос. Россия и Антанта» (1918 під псевд. Вишевич); «Нарис рим. історії» (1919), «Короткий нарис грец. історії» (1921), «Іст. джерела рим. права» (1921) й ін.; з 1896 довголітній співроб. «Исторического Вестника» (Петербурґ). Зб. фейлетонів і от. «Від великого до смішного» (1919), переклади А. Чехова і Г. Гайне, популярні нариси.

[Лоський Кость (* Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Лотикове (V — 19, до 1922 — Іванівський рудник), с. м. т. на півд. сх. від м. Ворошиловського в Донбасі (Луганської обл.); 9 300 меш. (1959); кам’яновугільні шахти.


Лотоцька Олена (* 1894), уроджена Фолис, дружина Володимира Л., жін. діячка родом з Галичини, з 1913 р. в ЗДА; співзасновниця Союзу Українок Америки (1925), довголітній чл. Гол. Управи і його гол. в 1933 -34 pp. і з 1943 донині; співзасновниця Світової Федерації Укр. Жін. Орг-цій (1948) і заступниця її гол. Репрезентує Союз Українок Америки в Укр. Конґресовому Комітеті і ЗУДАКомітеті (в обох заступник гол.) та бере участь у різних міжнар. жін. конґресах: у Вашінґтоні (1925), Гельсінкі (1954), Монтреалі (1957), Парижі (1958) та ін.

[Лотоцька Олена (1894, Любича Князє, Рава-Руський пов. — 1975, Олбані, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Лотоцька-Токаржевська Оксана (1887 — 1950), дочка Олександра Л., дружина Івана Т., гром. діячка на еміґрації в Туреччині (секретарка укр. посольства 1919 — 20 pp.). у Франції (ініціяторка укр. мист. виставок, концертів тощо), Італії й Англії; активна в укр. жін. орг-ціях; репрезентувала укр. жіноцтво на міжнар. конґресах, м. ін. у Відні (1921) і Парижі (1926); ст. на укр. теми в італ. пресі.

[Лотоцька-Токаржевська Оксана († Лондон). — Виправлення. Т. 11.]


Лотоцький Антін (1881 — 1949), псевд. Я. Вільшенко, письм. і педагог, син Лева Л., довголітній учитель гімназії у Рогатині. Повісті, оп. і віршовані казочки для дітей і юнацтва перев. на іст. теми, кількакратно перевидавані: «Цвіти з поля» (1907), «Ведмедівська попівна» (1909), «Триліси» (1910). «Смертне зілля» (1921), «Наїзд обрів» (1923), «Три побратими» (1934), «Було колись на Україні» (1934), «Козак Байда» і «Роксоляна» (1936), «Отрок кн. Романа» (1937), «Княжа слава» (1939) і багато ін.; співр. дитячих ж. («Світ Дитини», «Наш Приятель» й ін.). Помер у Львові.


Лотоцький Володимир (1888 — 1958), журналіст і гром. діяч родом з Галичини, з 1913 у ЗДА; активний чл. УНДП, співред. «Діла», гол. ред. «Свободи» (1910 — 13) у Львові, співред. (1913 — 18) і гол. ред. (1916 — 26) «Свободи» в Джерсі-Сіті, гол. ред. «Америки» (1927 — 43) у Філядельфії і «Нар. Волі» (1943-46) у Скрентоні; діяльний чл. УНС. ред. його укр. і англомовних вид.

[Лотоцький Володимир (1883, Щепанів, Бережанський пов. — 1958, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Лотоцький Лев (1850 — 1926). педагог і письм. родом з Бережанщини; друкувався з кін. 1890-их pp. У «ЛНВ», «Ділі» та ін. гал. вид.; зб. новель «Горицвіт», оп. «Сила молитви», поезії, комедії й ін.


Лотоцький Олександер (1870 — 1939), визначний гром. і політ. діяч, письм., публіцист і науковець, д. чл. НТШ, УНТК й ін. наук. установ. Літ. і публіцистичні псевд.: О. Білоусенко, О. Любенький, Spectator. Л. нар. в священичій родині в с. Брониця б. Могилева на Поділлі, закінчив Київ. Духовну Академію (1896), урядовець держ. контролю спочатку в Києві, згодом у Петербурзі (1900 — 17), останньо виконував обов’язки товариша ген. контролера; гол. Укр. Нац. Ради в Петрограді (1917), з травня 1917 губ. комісар окупованих рос. військами Буковини і Покуття, потім з вересня до листопада ген. писар у Ген. Секретаріяті Укр. Центр. Ради; держ. контролер в уряді УНР (1918), мін. ісповідань Укр. Держави в другому кабінеті Ф. Лизогуба; виконуючи обов’язки мін. ісповідань за Директорії, довів до проголошення автокефалії Укр. Правос. Церкви (1. 1. 1919). З січня 1919 до березня 1920 Л. перебував у Царгороді на становищі надзвичайного посла і повноважного мін. УНР у Туреччині з спеціяльною місією вести переговори з вселенським патріярхом у справі визнання укр. автокефалії. Еміґрував до Відня, пізніше до Праги і Варшави; доц., згодом проф. церк. права УВУ (1922 — 29), з 1929 звич. проф. іст. Правос. Церкви Варшавського Ун-ту, засновник і дир. Укр. Наук. Ін-ту у Варшаві (1930 — 38); водночас працював як чл. екзильного уряду УНР (як мін. внутр. справ і заступник гол.).

Літературну діяльність Л. почав 1889, написав низку книжок для дітей, видавав читанки, м. ін. хрестоматію «Вінок», був співзасновником в-ва «Вік». З 1890-их pp. містив наук. і популярні розвідки в «КСт.», львівській «Правді», «ЛНВ», «ЗНТШ» та на екон. теми (про зем. відносини, кредит, кооперацію) в рос. екон. журн. та «Украинском Вестнике» і «Украинской Жизни»; Л. написав ряд ст. з іст. шкільництва на Україні і в Росії. Як публіцист Л. опублікував сотні ст. в передових рос., здебільша ліберальних журн. і газ., в обороні укр. справи та для її популяризації. Л. спричинився до повного вид. «Кобзаря» Т. Шевченка 1907 р. і до рішення Рос. Академії Наук «Об отмене стеснения малорусского печатного слова» (1910). Як церк. діяч співдіяв при вид. укр. перекладу Євангелія рос. Синодом, складав підручники Старого і Нового Завіту, був чл. комісії для перекладу богослужбових книг при Варшавському Укр. Наук. Ін-ті. Л. брав жваву участь і в гром. праці: до революції активізував молодь, організував вид. справу, зокрема здобував у 1900-их pp. дозвіл від цензури для укр. публікацій, організовував укр. фракції в Держ. Думі та виступав оборонцем укр. справи перед петербурзькою бюрократією. В укр. політ. житті був представником дем.-ліберальних і респ. поглядів, діяльний чл. Укр. Радикальної Дем. Партії, згодом УПСФ. Свою багатогранну діяльність Л. продовжував і на еміґрації, зокрема публікуючи ст. в багатьох чужомовних журн. (тур., грец., фінських, чес., поль., франц.) та беручи участь в низці гром. і культ.-наук. заходів. Л. лишився до смерти одним з моральних авторитетів еміґрації УНР.

Гол. наук. праці Л.: «Соборні крилоси на Вкраїні та Білій Русі в XV і XVI вв.» (ЗНТШ, 1896), «Суспільне становище білого духовенства на Україні і в Росії в 18 ст.» (ЗНТШ, 1898), «Укр. джерела церк. права» (1931), «Автокефалія» (I — II, 1938). Л. залишив три томи спогадів «Сторінки минулого» (1932 — 34) та 4 том «У Царгороді» (1939), що є цінним джерелом до іст. культ.-гром. життя України кін. 19 і поч. 20 вв.

[Лотоцький Олександер (22.3.1870, Бронниця — 22.10.1939, Варшава). — Виправлення. Т. 11.]

Р. Смаль-Стоцький


Лоханський поріг, третій з Дніпрових порогів.


Лохвиця (III — 14), м. над р. Сухою Лохвицею, р. ц. Полтавської обл., 8 900 меш. (1959); Л. згадується вперше 1320 p.; в першій пол. 17 в. належала до посілостей кн. Вишневецьких, згодом сотенне м-ко, в 1802 — 1918 pp. пов. м. Полтавської губ.; в 1912 — 14 pp. у Л. виходив тижневик «Лохвицкое Слово» рос. і укр. мовами, орган Лохвицького Т-ва сіль. господарів. Цегляно-черепичний зав., деревообробна і місц. про-сть; пед. училище, краєзнавчий музей. За 12 км від Л. розташований Лохвицький цукровий комбінат, найбільший цукровий зав. УССР, побудований 1929 p.; за 1961 р. продукція 116 400 т цукру.


Лохвицький Кіндрат (1774 — кін. 1830-их pp.), київ. аматор-археолог, досліджував у 1820 — 30-их pp. фундамент Десятинної церкви і рештки Золотих воріт та відкрив фундаменти церкви св. Ірини і кілька невідомих будівель княжої доби.


Лохина, буяхи, голубика (Vaccinium uliginosum L.), кущик з родини брусничних, 30 — 100 см заввишки, поширений на правобережному Поліссі, в Карпатах, на Розточчі й Опіллі. Ягоди Л. їстівні, містять цукор (5,18%), кислоти (1,03%), вітаміни A і C.


Лтава, місцевість на правому березі р. Ворскли, яку згадує Іпатський літопис під 1174 р. з нагоди бою Ігоря Святославича з половцями. Археологічні розкопи за останні роки підтверджують здогади істориків, що на місці Лтави розташована теперішня Полтава.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.