[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1333-1369.]

Попередня     Головна     Наступна

Літера (буква), в укр. графіці писаний знак для окремого звука мови (здебільша фонеми); впорядковані за традиційною системою літери становлять абетку; систему передавання окремих звуків літерами та написання різних категорій слів нормує правопис. Л. укр. абетки не цілком відповідають вимозі «для кожної фонеми окрема Л.»: іноді на дві фонеми вживається одна Л. (щ = шч), є багато випадків позначування однієї фонеми сполуками двох і трьох Л. (палятальні приголосні в визвуці складів, ть, ль; африкати: дз, дзь); це наслідок адаптації літер і правопису ц.-слов. мови в 10 — 11 вв., дальших іст.-мовних процесів і правописної традиції.

«Література в школі», двомісячник мін-ва освіти УРСР у Києві з 1951 p., присвячений перев. теорії й іст. та методиці викладання укр. літератури.

[„Література в школі“. З березня 1963 виходить щомісячно п. н. „Укр. мова і література в школі“. — Виправлення. Т. 11.]

Література для дітей, літ. твори, що змістом і формою відповідають світосприйманню й інтелектуальному розвиткові дітей різного віку, дошкільного, молодшого, сер. й старшого (з переходом у юнацький) шкільного віку.

Початки Л. д. містяться в фолкльорі — колискові пісні, казки, нар. оп. тощо, які в пізніших літ. обробках становлять значну її частину. З старого письменства (до кін. 18 в.) в Л. д. увійшло багато рел. переказів і леґенд, уривків з літописів, з «Слова о полку Ігореві» тощо. Першими кн. для дітей були старовинні азбуки, азбуковники та кн. рел.-морального змісту («Євангеліє учительноє» К. Транквіліона, 1619), з яких діти навчалися читати й вивчали напам’ять різні повчальні історії.

Нова укр. література, спеціяльно призначена для дітей, починається щойно з 19 в. Специфічні обставини іст. розвитку України з поділом її території під чужими займанщинами і обмеженнями, а то й цілковитою забороною (в Росії) шкільництва рідною мовою визначали й визначають досі особливо важливу ролю Л. д. як одного з найголовніших засобів нац. виховання і вивчення рідної мови й культури.

Першою дитячою книгою укр. мовою в новій літературі вважається «Читанка для діточок в народних школах руських» (1850) М. Шашкевича, що містить переробки творів ін., перев. чужоземних письм. та байки дидактичного характеру («Лис і Вовк», «Воли», «Вовк в овечій кожі»). Дуже популярним на Закарпатті був буквар О. Духновича «Книжиця читальная для начинающих» (1874), що вийшов кількома вид. й містив, крім навчання абетки, й оп. для дітей.

На Центр. і Сх. Укр. Землях письм. почали писати про дітей ще в першій пол. 19 в.: «Пан Халявський» (1842) Г. Квітки-Основ’яненка, особливо ж велика кількість високомист. поезій Т. Шевченка, що увійшли у постійний фонд дитячого читання і безнастанно перевидаються на всіх укр. землях у дитячих вид. До дитячого читання увійшли й твори ін. письм. того часу: байки П. Гулака-Артемовського, «Приказки» (1834) Є. Гребінки та ін. З поч. другої пол. 19 в. багато писав для дітей П. Куліш. Він же перший звернув увагу на нац. виховання, розробляючи в Л. д. іст. тематику («Чумацькі діти», твори про гайдамаків, про Б. Хмельницького тощо). На поч. другої пол. 19 в. припадає поява ряду букварів і граматик з дитячим читанням: «Граматка» (1857) П. Куліша, «Буквар» (1860) Т. Шевченка, «Українська азбука» (1861) М. Гатцука. У ці ж роки з’являється і новий жанр наук.-популярної дитячої кн.: «Дещо про світ божий» (1863); пізніше в цьому жанрі писав М. Комаров: «Розмова про небо та землю» (1874), «Розмова про земні сили» (1875).

Основоположником нової укр. Л. д. вважається Марко Вовчок, яка написала для дітей окрему зб. «Оповідання» (1865): «Кармелюк», «Невільничка», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Ведмідь». Її ж іст. повість «Маруся» перевидається в дитячих вид. чужими мовами. Майже одночасно з Марком Вовчком в Л. д. появилися байки Л. Глібова, друковані в різних вид. з 1853 р. і окремо (1863), далі його ж байки і приказки в «Дзвінку» (1890 — 92) під псевд. Дід Кенир. Глибокі нац. духом і формою, як і твори Марка Вовчка, байки Л. Глібова міцно увійшли у клясичний фонд Л. д. Далі розвиток Л. д. був сильно загальмований у Рос. Імперії указами 1863 і 1876 pp. та спеціяльним розпорядженням Гол. управи в справах друку (1895) не друкувати книжок і зб. для дітей укр. мовою, навіть і «благонамеренных» за змістом.

Тим часом у Галичині й на Буковині з сер. 19 в. чимраз частіше почали появлятися кн. для дітей (хоч деякі все ще «язичієм»): «Ластівка для руських дітей» (1860), «Золотая книжечка для дітей» (1874) І. Наумовича; переклади К. Гладиловича з X. Шмідта «Вінок для чемних дітей» (1871); «Робінзон Крузо» Д. Дефо в перекладі О. Авдиковського (1876) та ін. Т-во «Просвіта» почало свою вид. діяльність «Байками» П. Свєнціцького (1874), далі видало «Повістки для дітей» О. Огоновського (1876), «Веснянку» В. Шухевича (1881) та ін. «Руське Т-во Педагогічне» у Львові створило комісію для вид. книг для малих дітей у складі В. Шухевича, Г. Врецьони та А. Вахнянина, що підготувала вид. ряду ілюстрованих кн. з життя тварин і почала видавати «Бібліотеку для молоді», у якій від 1884 до 1896 р. вийшло 47 назв.

Поруч з книжковими вид. почала з’являтися дитяча преса. Спочатку додаток до урядового «Вісника» у Відні «Домова шкілка» (1854 — 56), далі «Ластівка» (1869 — 81) М. Клемертовича у Львові, «Весна» (1881 — 83) І. Трембіцького в Коломиї та ін. Поважніше значення для Л. д. мала «Бібліотека для молодежи, міщан і селян» (1885 — 94), видавана «Руською Бесідою» в Чернівцях за ред. О. Поповича, у якій були друковані твори С. Воробкевича, Ю. Федьковича, С. Ковалева-П’ятки, Г. Никоровича, В. Лукича, О. Поповича, Є. Ярошинської, Лесі Українки та ін. Помітним явищем була зб. «Веселка», видана у Львові 1887 р. під псевд. А. Молодченко, насправді складена студентською громадою в Києві. Крім ін., в упорядкуванні її брав активну участь І. Франко. Значною подією в історії Л. д. стала поява «Дзвінка» у Львові (1890 — 1914), заснованого В. Шухевичем. У ньому друкувалися письм. з усіх укр. земель, в т. ч.: І. Франко, Леся Українка, Л. Глібов, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Г. Хоткевич, Г. Барвінок, X. Алчевська, І. Липа, П. Грабовський, К. Гриневичева, К. Малицька — Віра Лебедова, І. Крип’якевич-Петренко, Б. Лепкий, С. Яричевський, Ю. Будяк, Ю. Тищенко-Сірий, С. Ковалів-П’ятка та ін. Василіяни видавали ж. «Малий Місіонарчик» (1903 — 14) за ред. о. Л. Березовського з особливою увагою до рел. виховання.

Не зважаючи на всі заборони, на Наддніпрянській Україні продовжувала розвиватися Л. д. У 1876 р. вийшов альбом «Чайка» з низкою творів для дітей і «Дітські пісні, казки й загадки». У кін. 19 в. з творами про дітей виступили І. Манжура, Я. Щоголів, В. Самійленко. Найпродуктивніше в Л. д. цього часу працював письм. і осв. діяч Б. Грінченко. Йому належить ряд ориґінальних творів і переробок з ін. авторів, що мають або наук.-популярний характер, або є короткими оп., що майстерно змальовують дитячу психологію. Поруч з прозою Б. Грінченка слід ще назвати поезії О. Пчілки: зб. «Укр. дітям» (1882), ряд дитячих поезій у зб. «Думки-мережанки» (1886); крім того, ряд казок і оп. у «Дзвінку» (1890 — 91). З кін. 19 в. в Л. д. появилася значна кількість перекладів з евр. дитячої клясики. З наддніпрянських авторів світову дитячу клясику перекладали М. Старицький, В. Самійленко, М. Грінченко-Загірна, О. Олесь та ін.

В останні pp. 19 в. в Л. д. виступили й такі визначні укр. письм., як П. Мирний, М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко. Давши ряд творів з життя сел. дітей, П. Мирний продовжував усталену ще з першої пол. 19 в. традицію обробки для дітей нар. казок (О. Бодянський, пізніше Д. Мордовець та ін.). М. Коцюбинський писав як для найменших (зб. «Шість казочок»), так і для старших дітей. Леся Українка в 1890-их pp. опублікувала цикл дитячих віршів «В дитячому крузі»; крім того, велике число поетичних творів з її спадщини увійшло в Л. д. і постійно перевидається в дитячих вид. І. Франко найінтенсивніше писав для дітей у 1890-их pp. Перев. більшість цих творів написана на казкові мотиви укр. й багатьох ін. народів: «Лис-Микита», «Абу-Касимові капці», «Коваль Бассім», зб. «Коли ще звірі говорили» і багато ін. Шедевром укр. Л. д. стала його поема «Лис Микита». Мандрівний казковий сюжет оформився у Франка в цілком ориґінальний твір, нац. своїм духом, типажем і досконалий формою.

Поч. 20 в. позначився пожвавленням розвитку Л. д. і на Зах. і на Центр. та Сх. Укр. Землях. У 1894 — 1913 pp. Ю. Насальський видавав у Коломиї «Бібліотеку для руської молодіжи»; там таки від 1903 р. видавав дитячі кн. Я. Оренштайн; В. Сімович у 1901 — 02 pp. редаґував бібліотеку «Молода Україна»; 1902 — 08 за ред. І. Карбулицького й ін. виходила «Крайцерова бібліотека» для дітей, а 1909 — 14 «Діточа бібліотека» за ред. Л. Киселиці. Дуже активний у творенні літератури для дітей і молоді з укр. іст. тематикою був Андрій Чайковський (1857 — 1935).

На Наддніпрянщині пожвавлення після революції 1905 р. позначилося появою ряду нових вид. для дітей: О. Пчілка (за участю М. Жука, X. Майстренка, А. Кащенка, О. Олеся, Л. Українки) заснувала журн. для дітей «Молода Україна»; за ініціятивою Ф. Селецького й ін. у Петербурзі було засноване в-во «Нашим дітям», що видавало серію ілюстрованих казок, зокрема розкішне кольорове вид. «Коза-дереза» (1913); Б. Грінченко заснував при в-ві «Вік» бібліотеку «Молодість», у якій вийшли упорядковані ним «Укр. казки для дітей» (1907) та багато перекладів. Рівночасно появилося кілька літ. зб. і хрестоматій для дітей: «Ялинка» С. Черкасенка і «Світло» Г. Шерстюка (1908), «Ранок» О. Коваленка і «Вінок» О. Лотоцького-Білоусенка (1911). У ці ж роки виступили в літературі письм., що рядом творів збагатили Л. д. Сюди належить зб. В. Винниченка «Намисто», а особливо твори С. Васильченка, що являють собою найкращі зразки модерної дитячої прози перед революцією 1917 р. По 1905 р. набув популярности А. Кащенко, відомий великою кількістю повістей і оп. для дітей старшого віку з іст. козаччини й Запоріжжя, що відограли значну ролю в нац. вихованні молодого покоління.

Під час короткого періоду укр. державности ряд в-в у Києві («Криниця», «Вернигора» та ін.) випустили багато творів для дітей окремими вид. і в читанках. Крім уже згаданих вище авторів, були друковані твори Г. Григоренка, М. Левицького, С. Черкасенка, Н. Кибальчич та ін. Заходами Д. Антоновича при співучасті Ф. Вольської й Н. Романович-Ткаченко 1917 почав виходити журн. «Волошки», з 1919 — у Кам’янці Подільському «Ранок» (з участю С. Русової, Л. Старицької-Черняхівської, Л. Бачинського). Наступна больш. окупація України спрямувала розвиток Л. д. у зовсім ін. напрямі.

Нац. укр. Л. д. від цього часу мала деякі можливості розвитку лише на Зах. Укр. Землях і на еміґрації. Спочатку у Відні в-во «Чайка» видало серію нар. казок і віршів О. Олеся («Ялинка», «Рак рибалка» та ін.), «Укр. нар. казки» П. Чубинського (2 тт.) за ред. А. Крушельницького; в-во Є. Вирового в Берліні видало ряд іст. творів А. Кащенка, нар. казки І. Рудченка, переклади казок В. Гавфа та ін.; кілька кн. було видано також у Празі (м. ін. В. Королева-Старого «Чмелик» 1923 та ін.). Але згодом вид. центром Л. д. став Львів. Тут відновило свою діяльність «Укр. Пед. Т-во», пізніше «Рідна Школа», почали виходити дитячі журн. і серійні книжкові вид. типу бібліотек т-ва «Просвіта»; М. Таранько почав видавати «Світ дитини» (1919 — 39), «Молоду Україну» (1923 — 26) та «Дитячу бібліотеку»; Марійське т-во молоді журн. «Наш приятель» (1921 — 39) з бібліотекою за ред. о. Й. Маркевича та ін.; І. Тиктор «Дзвіночок» (1931 — 39) за ред Ю. Шкрумеляка і бібліотеку «Ранок» (1937 — 39); М. Матвійчук «Золоту бібліотеку», Я. Ткачук журн. «Малі друзі» (з 1937 і на еміґрації до 1948) з бібліотекою за ред. Б. Гошовського. Дитячі вид. появилися також у Станиславові, в Коломиї, на Буковині «Укр. ластівка» і на Закарпатті журн. «Пчілка» (1923 — 33) і дитяча бібліотека (в 1923 — 38 — 89 книжок), за ред. П. Кукурудзи. Не зважаючи на деякі слабості Л. д. на Зах. Укр. Землях між двома світовими війнами мала значні досягнення, якщо врахувати, що в ній працювали і такі заслужені укр. письм., як О. Лотоцький, М. Вороний, К. Гриневичева, B. Королів-Старий, К. Малицька, Е. Козак, У. Кравченко, Б. Лепкий, С. Русова, C. Черкасенко, О. Цегельська, М. Підгірянка, Ю. Рудницький-Опільський та багато ін. Зокрема в ці роки багато уваги було приділено укр. іст. тематиці. В цей час почали виступати з творами для дітей і молоді: Ю. Шкрумеляк, А. Лотоцький — Я. Вільшенко, М. Матіїв-Мельник, Р. Завадович, В. Радзикевич, І. Трешневська-Савицька, Т. Курпіта, Б. Гошовський та ін. На полі перекладної Л. д. працювали Ю. Шкрумеляк, В. Літинська, С. Кулик, К. Малицька, Р. Терещенко та ін.

Під час другої світової війни в «Укр. В-ві» (Краків-Львів) виходив єдиний дитячий ж. «Малі друзі» з бібліотекою «Моя книжечка». У журн. друкувалися автори з Галичини і з давнішої та нової еміґрації. Серед них: О. Олесь, І. Багряний, Т. Білецька, І. Наріжна, О. Варавва-Кобець, С. Гординський, Н. Калюжна, О. Лятуринська, І. Керницький, А. Коломиєць, Б. Нижанківський, М. Ситник, В. Чапленко, П. Карпенко-Криниця, Л. Полтава, Г. Соколенко. У бібліотеці «Моя книжечка» вийшло за роки війни понад 40 назв давніх і нових авторів.

За сов. періоду, що триває на Наддніпрянщині від поч. 1920-их pp., а з 1945 і по всіх укр. землях, твориться під неухильним наглядом больш. партії Л. д. ком. спрямування. Починаючи з резолюції XI з’їзду РКП(б) 1922 p., в якій деклярується «ком. виховання», вийшло десятки партійних, комсомольських постанов і резолюцій, ухвал з’їздів письм. тощо, що ними визначається напрям Л. Д. У ділянці національній сов. Л. д. освітлює в спотвореному вигляді іст. минуле укр. народу і з ненавистю описуються укр. визвольні змагання Виговського. й Мазепи та 1917 — 21 pp.

Цілковито змінився і склад письм. за сов. періоду, бо більшість з тих, що писали для дітей до революції, або вийшли на еміґрацію, або перестали писати. Майже єдиний з дорев. письм., що написав кілька оп. за сов. часу, був С. Васильченко.

Натомість у Л. д. прийшли письм. молодшого покоління, що мусіли відразу прийняти сов. плятформу.

Тенденційно політизована сов. Л. д. відбиває етап за етапом розвиток больш. політики. У перше десятиліття сов. влади гол. темою її була громадянська війна з спотворенням укр. визвольних змагань (як у А. Головка). Але ця тема лишилася й надалі, і до неї повертаються в пізніші роки (повість І. Христенко «Настуся», 1959). У наступний період, особливо від 1930 p., больш. терор на укр. селі викликав велику кількість творів для дітей, у яких кожний непокірний сов. владі селянин зображувався як жорстокий «ворог народу» («куркулі»); від 1941 р. і по війні домінувала воєнна тематика; в останній період — виховання нової людини «ком. суспільства».

Одначе в галузі Л. д. працює багато письм. (в останній період понад 120 авторів) в т. ч. найвизначніші як М. Рильський, Ю. Яновський, В. Сосюра, тому в повені фальшу трапляється багато справді високомист. творів, особливо коли вони пишуться про світ дитини, незалежно від політики. Зокрема поетичні шедеври для дітей написав П. Тичина («А я у гай ходила», Хор лісових дзвіночків», «Івасик-Телесик», «Дударик»).

З тих, що пишуть перев. для дітей, багато для дошкільного й молодшого віку видала Н. Забіла. Найвідоміші з них: «Ясоччина книжка» (1934), «Дерев’яний бичок» (1935), «Казка про півника та курочку і про хитру лисичку» (1936), «Весела абетка» (1954), у прозі «Катруся вже велика» (1955) та ін.; чимало казок і оп. для молодшого віку видала О. Іваненко («Лісові казки», 1935; «Оповідання та казки», 1951), іст.-біографічні твори для старших («Друкар небачених книжок» про І. Федорова, 1947), роман «Тарасові шляхи» (1 т., 1939) та ін.; М. Пригара почала літ. діяльність кн. «Весна на селі» (1929), після того видала кільканадцять книжок («Наші друзі», «Яринка» «Казки», «Весела мадрівка» та ін.); багато для дітей пишуть В. Бичко, І. Нехода, П. Воронько.

Л. д. в УССР є одним з гол. засобів русифікації у здійснюваній партією програмі «злиття націй». Заборонена й вилучувана з ужитку аж до поч. 1930-их pp. світова дитяча клясика і тепер дуже мало перекладається на укр. мову з тим розрахунком, щоб укр. діти знайомилися з нею через рос. переклади. Зате, попри пляномірне заповнення укр. книжкового ринку рос. Л. д. в ориґіналах, її перекладають у великій кількості, і то найкращі письм.: М. Рильський, П. Тичина, Н. Забіла, І. Вирган, Є. Кротевич, М. Пригара, майже всі, що пишуть для дітей.

В УССР Л. д. видають: Держ. в-во дитячої літератури, в-во ЦК ЛКСМУ «Молодь» і «Радянська школа». Про літ. періодику див. Дитяча преса.

На еміґрації по другій світовій війні вид. Л. д. розпочав з 1945 р. в Мюнхені Б. Гошовський серією «Нашим дітям», а в Реґенсбурзі Л. Полтаві, і Л. Лиман — журн. «Школяр» і «Школярик». У 1946 р. було засноване Об’єднання Працівників Дитячої Літератури ім. Л. Глібова (ОПДЛ) яке у різних країнах світу до 1961 р. видало понад 50 кн. У ділянці Л. д. за кордоном працюють Ю. Тищенко-Сірий, І. Багряний, Р. Завадович, О. Цегельська, О. Лятуринська, Т. Білецька, І. Наріжна, М. Головінська, Б. Федчук, В. Радзикевич, І. Савицька, Л. Храплива, Н. Мудрик, О. Кобець, В. Барагура, Л. Полтава, Д. Чуб, Г. Чорнобицька, Т. Черінь, І. Шугай, Діма, К. Перелісна, П. Кізко та ін. Для дітей виходять журн.: «Веселка» і «Готуйсь» (ЗДА), «Мій приятель» і «Соняшник» (Канада), «Юні друзі» (Англія), є також дитячі сторінки в періодиці для дорослих. Шкільні підручники, абетки й читанки виходять під наглядом Шкільних Рад у ЗДА, Канаді, Австралії, а також окремо (в-во «Нові дні» П. Волиняка в Канаді, в-во «Книгоспілка» у ЗДА та ін.). Дотепер вийшли три книжки «Дитячої Енциклопедії Українознавства» ОПДЛ.

Література: Дорошенко Д. Покажчик літератури укр. мовою в Росії за 1798 — 1897. Наук. ювілейний зб. Укр. Пед. Ін-ту в Празі. Прага 1925; Левицький І. Галицько-Русская Библіографія XIX ст. 1801 — 86. Л. 1886; Марієнгоф Є. Тридцять років дитячої літератури в УРСР. К. 1949; За рідну книжку дітям. Торонто 1951; Що повинна читати укр. дитина. Торонто 1957; Художня література, видана на Україні за 40 років. К. 1958; Веселка. Антологія укр. радянської художньої літератури для дітей. К. 1960; Письменники радянської України. Довідник. К. 1960; Укр. дитяча література. Хрестоматія критичних матеріялів. К. 1962.

Р. М.

Література українська,див. ЕУ I, стор. 725 — 800 та Література, синхроністично-хронологічна таблиця, стор. 1338 — 1355).

Література СИНХРОНІСТИЧНО-ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ

«Літературна газета», див. «Літературна Україна».

Літературна критика, від заг. критика (з грец.) — тлумачення, оцінка. Л. к. є, з одного боку, частиною літературознавства в розумінні метод наук. тлумачення й оцінки літ. творів, джерел тощо, а з другого — літ. жанр у поточному літ. процесі — мистецтво оцінювати й характеризувати літ. твори, напрями чи заг. тенденції розвитку літератури. В цьому значенні, в якому перев. і вживається термін Л. к., за нових часів вона широко користується формою есею. На Україні початки Л. к. можна знайти вже в княжій добі, а ще більше в літературі 16 — 18 вв. (зокрема на терені Києво-Могилянської Академії, пізніше в літ. колах Глухова й Новгорода Сіверського). але розвиток її як окремого літ. жанру збігається з відродженням літературознавства за перших десятиліть 19 в. Деякі дослідники (М. Плевако) вважають, що з уваги на відсутність укр. друкованих органів укр. Л. к. аж до поч. 1860-их pp. майже не було.

Перші кроки Л. к. 19 в. пов’язані з дискусією про можливість існування літератури укр. мовою. Позитивну відповідь на це питання дав ще в кін. 18 в. (1794) О. Лобисевич у листі до Г. Кониського. Тоді ж у цьому дусі висловився Я. Маркович («Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях», 1798). Є зауваги критичного характеру в «Граматиці» (1818) О. Павловського. Принагідно питанню літератури укр. мовою присвячували увагу журн., що постали в Харкові після заснування ун-ту і були з ним тісно пов’язані: «Харьковский Демокрит» (1816), «Украинский Вестник» (1816), «Украинский Журнал» (1824). В останньому появилася (ч. 5, 1825) прихильна ст. І. Кулжинського «Некоторые замечания касательно истории и характера малорусской поэзии». Поява на поч. 19 в. літ. творів укр. мовою викликала ворожу реакцію з боку рос. критики — від ред. «Вестника Европы» М. Каченовського (відомий, попри ін., його виступ у цьому журн. 1815 р. проти укр. мови у зв’язку з «Енеїдою» І. Котляревського) до В. Бєлінського, який до кін. життя (1848) виступав вороже супроти укр. літератури. Укр. Л. к. за цих часів майже цілковито (а значною мірою й пізніше) мусіла обмежуватись на обороні самого права на існування літератури укр. мовою. Це прауґрунтовували й самі письм. (П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко), доводивши, що цією мовою можна творити не тільки жартівливі речі, а й писати «ніжне, зворушливе» (Г. Квітка-Основ’яненко).

Один з перших широких критичних оглядів укр. літератури, написаний М. Костомаровим — «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» («Молодик», 1844), починається теж ствердженням права на існування укр. літ. мови. Проте, М. Костомаров, який доводив окремішність укр. народу від рос. («Две русские народности»), пізніше висловився за обмежене застосування укр. мови «для внутрішнього вжитку».

Значним поступом у розвитку Л. к. були виступи П. Куліша в кін. 1850-их pp., потім в альманасі «Хата» (1860) і в «Основі» (1861 — 62). Проти ворожої рос. критики П. Куліш виступив з обрґунтуванням самостійности та ориґінальности укр. мови й літератури, жадаючи, щоб література дала такі твори, які мають висловити «своє українське я». Цим визначалася критична концепція П. Куліша. Вважаючи, що травестія і бурлеск завдали укр. літературі шкоди, бо дали привід висміювати її як придатну лише (Далі на 1355 стор.) на простацькі дотепи, він неґативно поставився до І. Котляревського і П. Гулака-Артемовського. які, на його думку, виявили неповагу до укр. мови, зате найвище цінував укр. повісті Г. Квітки-Основ’яненка. З тих самих причин, цінуючи «Мертві душі» й «Ревізора» М. Гоголя, він виступив проти «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» за глузування з селян і викривлене зображення їхнього життя. Повертаючись кількаразово до творчости Т. Шевченка, п. Куліш тримався поширеного тоді уявлення про «народність» поета, але й одним з перших підкреслив всеслов’янське його значення. Суперечливий у критиці, як і в ін. писаннях, П. Куліш, тримаючись народности й вірности етногр. принципові, ставив одночасно високі естетичні вимоги до літератури, вважав обов’язком Л. к. боротися проти графоманів і епігонів і тим, разом з «Основою» та ін. критиками-сучасниками (М. Костомаров, М. Максимович), як найяскравіша постать серед них. відограв на цьому етапі розвитку Л. к. визначну ролю. Виступивши з великою кількістю ст. (назвемо лише частину з них: «Об отношении малорусской словесности к общерусской»; «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги „Народні оповідання Марка Вовчка“», 1857; «Григорій Квітка (Основ’яненко) і його повісті», 1858; «Характер и задачи украинской критики», «Гоголь, как автор повестей из украинской жизни и истории», 1861; «Простонародность в украинской словесности», 1862), П. Куліш дав підставу деяким дослідникам називати його основоположником укр. Л. к.

Настанова Л. к. цієї доби й наступних десятиліть оформилася пізніше в ідеї народництва, що протрималася в ній до 20 в. (С. Єфремов). Іншу політ. основу має псевдонародництво, що незмінно тримається від 1940-их pp. у сов. Л. к. Щойно найостаннішим часом, особливо у зв’язку з появою на Україні плеяди молодих письменників модерністичного напрямку, з’явились і в Л. к. фаховіші спроби усвідомити істотніші явища літ. процесу.

У Галичині першої пол. 19 в. відбувався з деяким запізненням той самий процес зародження Л. к. у зв’язку з ствердженням живої мови в літературі. Правда, вже І. Могильницький («Граматика», 1823) деклярував живий «руський діялект» нарівні з ін. слов. мовами, але пожвавлення літ. руху викликала щойно поява «Русалки Дністрової» (1837). З «руської трійці» найбільш діяльний у Л. к. був Я. Головацький. У ряді літ.-критичних та ін. праць («Пам’ять Маркіяну Руслану Шашкевичу», «Розправа о язиці южнорускім», «Іван Котляревський» та ін.) він ширив думку, що література нар. мовою не може бути обмежена якимись вузькими рамками, а мусить охоплювати всі ділянки життя, і популяризував діяльність письм. Наддніпрянщини. Питання шляхів розвитку літератури (зокрема справа мови й правопису) знайшли місце і в «Вінку русинам на обжинки» (1846) та «Зорі Галицькій» (1848 — 57), у якій прихильником нар. мови в літературі виступив Й. Лозинський, та ін. гал. вид. того часу. Пожвавлення цього самого процесу викликав 1848 p., з яким пов’язані постання «Головної Руської Ради» і «З’їзд руських учених», на якому жваво обговорювалося питання шляхів розвитку укр. письменства. Речником літ. відродження на Закарпатті в 1860-х pp. був О. Духнович, хоч, виступаючи проти зугорщення цієї землі, до визнання нар. мови в літературі він не дійшов, що дало привід пізнішим русофілам використати його ім’я в своїх цілях.

Однак дискусія про мову і завдання літератури на Зах. Укр. Землях у кін. 1840-их pp. не закінчилася. Навпаки, в наступні десятиліття посилилася протинародницька течія то у вигляді відстоювання церк.-слов’янщини (М. Малиновський), то у вигляді москвофільського орієнтування на рос. мову (А. Петрушевич), що разом було обґрунтованням мертвого «язичія», проти якого справедливо гостро виступала «Основа» і зокрема М. Максимович. Помітних постатей у Л. к. москвофіли і прихильники «язичія» не висунули.

У 1860-их pp., у зв’язку з репресіями царського уряду проти укр. мови і перенесенням літ. життя на гал. терен, у Галичині почали жвавіше ширитися ідеї «Основи», передусім у вигляді пізнішого передруку з неї ст. П. Куліша і М. Костомарова, здебільша у «Правді» (1867 — 98), що стала найвизначнішим всеукр. органом того часу. У ній мали великий вплив спочатку П. Куліш, потім довготривало О. Кониський; почав і систематично провадив літ.-критичну діяльність типовий представник народницької критики І. Нечуй-Левицький, надрукувавши там і славнозвісну ст. «Сьогочасне літ. прямування» (1878) з обґрунтуванням трьох принципів літ. творчости (реалістичність, національність, народність) з гострим виступом проти орієнтування на рос. літературу.

Але 1870-і pp. в розвитку Л. к. пов’язані насамперед з ім’ям М. Драгоманова, який мав великий вплив і на сучасну йому й пізнішу Л. к. в Галичині (І. Франко). М. Драгоманов виступив у Л. к. як позитивіст, чим зумовлене й те нове, що він вніс у неї: ідея проґресу і підкреслення ваги соц. питання в літературі. Серед його праць 1870-их pp. особливо значення мали: «Малороссия в ее словесности» (1870), „Il movimento letterario in Russia e Galizia“, «Литературное движение в Галиции» (1873), «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873 — 74), «Галицько-руське письменство» (1876), ряд ін. ст. і листування з окремими діячами й вид. Завжди полемічні, ці праці були гостро спрямовані або проти рос. шовінізму і нац. гноблення нерос. народів (особливо «Восточная политика Германии и обрусение», 1872), за право укр. народу на нац. незалежність, або проти гал. народовецтва і москвофільства. Заслугою М. Драгоманова в полеміці першого роду була популяризація укр. літератури на Заході і викриття нац. гноблення в умовах Рос. Імперії. Сюди належить його виступ на літ. конґресі в Парижі (1878) з доповіддю «Література українська, проскрибована урядом російським (справоздання, представлене конґресові літературному в Парижі), що вийшла окремою брошурою в «Малій бібліотеці» І. Франка і у франц. перекладі («La litterature ukrainienne proscrite par le gouvernement russe»), a 1880 p., в дещо зміненому вигляді, була надрукована в італ. журн. „Rivista internazionale del Socialismo“. У праці «Шевченко, українофіли і соціялізм» (1879) М. Драгоманов виступив проти культу поета, твореного попередниками, проти тенденційности у ставленні до нього і поставив вивчення Шевченка на широкому соц. і культ. ґрунті. З ідеї федералізму виникла штучна й нежиттєва схема «трьох» чи «чотирьох» літератур («Література російська, великоруська, українська і галицька»), якої ніхто не прийняв ні за його життя, ні пізніше. Заслуга Драгоманова в розбурханні літ.-критичної думки: українофілів і народовців він критикував за народницьку вузькість, москвофілів за реакційність, чим викликав жваву дискусію в Галичині, що була тоді осередком укр. літ. життя. Вказуючи на нац. гніт в Рос. Імперії, Драгоманов одночасно ставив за приклад народовцям і українофілам все поступове, що було в рос. літературі, як і загалом хотів бачити укр. літературу на заг. тлі зах.-евр. літературного руху. Від нього ж бере початок соціологічна критика. Під значним впливом Драгоманова на Наддніпрянщині був І. Білик (Рудченко), який теж співпрацював у гал. «Правді».

Серед гал. правдян прихильником Драгоманова був В. Навроцький. О. Кониський провадив у «Правді» далі лінію нац. незалежности укр. літератури, висуваючи гасло брати «світові ліберальні ідеї... прямо з евр. джерела», оминаючи рос. посередництво. Решта правдян (М. Бучинський, О. Огоновський, В. Барвінський та ін.), лишаючися на народовецьких позиціях, вступили у конфлікт з Драгомановим, який з другої пол. 1870-их pp. переніс увагу на журн.«Друг» (1874 — 77), що з ним пов’язаний поч. літ.-критичної діяльности І. Франка.

«Друг» почав виходити як москвофільський орган, але значною мірою під впливом «Листів» М. Драгоманова він у 1876 р. відійшов від москвофільства. Під впливом Драгоманова почали літ.-критичну діяльність І. Франко і М. Павлик. У 1876 — 77 pp. І. Франко виступив з рядом ст. у «Друзі»: «Слівце критики», «Поезія і її становисько в наших временах», «Літературні письма» тощо. Зокрема він першим в укр. Л. к. удався до філософічно-естетичних проблем, зосередивши увагу на питанні взаємин між поезією та життям («Поезія і її становисько в наших временах»), Тут і в пізніші роки Франко виступає в Л. к. як послідовник М. Драгоманова, роблячи наголос на ідеї проґресу в літературі і підкреслюючи вагу соц.-політичного питання в ній. У «Молоті» (1878) з’явилася важлива для історії укр. Л. к. ст. І. Франка «Література, її завдання і найважливіші ціхи», в якій він зокрема піддає критиці вузькість поглядів народницької критики, висловлених у ст. І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літ. прямування». Але в дальшому (журн. «Житє і Слово», а ще більше в «ЛНВ») І. Франко виходить далеко за межі позитивістичної критики М. Драгоманова, розробляючи дедалі ширше розуміння літератури як мистецтва («З останніх десятиліть XIX в.», «ЛНВ», 1901), а особливо філос. опрацювання естетики літ. творчости як у заг. ст. («Із секретів поетичної творчости», «Слово про критику»), так і у ст. про окремих письм. («Леся Українка» та ін.).

Осередком Л. к. на підрос. Україні кін. 19 — поч. 20 в. була «КСт.» (з 1882, з 1907 «Україна»), у якій, серед ін., визначне місце посідав В. Горленко. Діставши освіту в Парижі і, бувши під впливом Сент-Бева і Тена, він опублікував низку розвідок про попередників і літ.-критичних ст. і рецензій про сучасних йому письменників (Нечуй-Левицький, Мирний, Франко та ін.), подаючи літ.-естетичні оцінки на культ.-іст. фоні.

На кін. 19 — поч. 20 в. припадає й розвиток модерністичної Л. к. Формальним проголошенням модернізму був маніфест М. Вороного в «ЛНВ» (1901), що зводився до 1) втечі від народницького шабльону, 2) піднесення укр. поезії на рівень сучасної світової, 3) висунення принципу «чистого мистецтва». Модерністичну програму висунули поети «Молодої музи» в журн. «Світ», орієнтуючись на модерну евр. поезію (М. Метерлінк. Г. Ібсен. Ф. Ніцше і раніший Ш. Бодлер). Типовим представником модерністичної Л. к. був М. Євшан, що співпрацював і у модерністичному київ. ж. «Українська Хата». Його кн. «Під прапором мистецтва» (1910), що містить, крім заг. ст. «Проблеми творчости», літ. характеристики тодішніх модерністів М. Яцкова. О. Кобилянської, В. Пачовського, Б. Лепкого, П. Карманського, А. Кримського та ін., позначена намаганням виробити принципи суто естетичної Л. к. і неясністю, суперечністю вихідних позицій критика, що було притаманне й усій модерністичній Л. к. того часу. З «Молодої музи» серед ін. активним у Л. к. був О. Луцький, що в ряді ст. уґрунтовував програму цієї течії («Молода муза», в «Ділі», 1907; «На соняшних левадах», «Світ», 1907).

Поряд з модернізмом лишалася сильною течія неонародницької Л. к., що корінням своїм виростала з традиційного народництва 19 в. й пізніших його представників (О. Кониський, І. Нечуй-Левицький). До її живучости видатно спричинився С. Єфремов, який і в іст.-літ. працях, і в Л. к. виступав передусім у ролі публіциста, відкидаючи естетичний принцип як «цілком негодящий» і кладучи в основу цінування літ. твору «визвольно-нац. ідею» і «народність в змісті і формі, насамперед у літ. мові».

В період від поч. 20 в. до першої світової війни між різними течіями в Л. к. точилася жвава дискусія. Викликала її ст. С. Єфремова «В поисках новой красоты» («КСт.», 1902), спрямована проти модернізму і навіть проти письм., які були дуже поміркованими модерністами.

Проти неонародників виступали модерністи: О. Луцький, Г. Хоткевич («Літературні вражіння», «ЛНВ», 1908; «Камні отмєтаємиє», «Укр. Хата», 1909) та ін. Органами неонародницької критики були «КСт.» і «Нова Громада». «ЛНВ» давав місце почасти тим і другим, але не приставав ні до однієї крайньої течії, що пояснюється широтою літ.-критичних поглядів І. Франка, який визначав лінію «ЛНВ». І. Франко, з одного боку, досить критично ставився до модернізму і М. Вороного і молодомузців, бо надавав великого значення ідейному змістові і освітленню соц. питання в літературі, з другого ж боку, виступив і проти С. Єфремова, обстоюючи право письм. на «психологічну аналізу суспільних явищ», на шукання нових засобів мист. досконалости («Принципи і безпринципність», «ЛНВ», 1903). Для І. Франка неонародництво в Л. к. несприйнятне було з-за публіцистичної вузькости, іґнорування літ.-мист. специфіки. Близькою поглядами до І. Франка в літ.-критичних виступах була Л. Українка, що не обмежувалася рамками лише укр. літератури, а у зв’язку з нею, а то й окремо зверталася до евр. літератури («Утопія в белетристиці», 1906 та ін.).

Революція 1917 р. в Росії, укр. визвольна війна, а за нею швидке встановлення сов. режиму на Україні викликали велике пожвавлення літ. життя, зокрема і в Л. к., гол. органом якої на короткий час став «Книгар» (1917 — 20). У ньому вміщено багато ст. і рецензій М. Зерова. П. Зайцева, В. Королева-Старого та ін. Поза тим швидкі зміни подій викликали строкатість і змінність літ. процесу, розгалуження його на різноманітні течії, кожна з яких мала тенденцію породжувати власну Л. к. Попри короткотривалі журн. й альманахи, в яких міщено літ.-критичні матеріяли, появилися тоді й окремі солідні праці, як зб. есеїв (про П. Тичину, М. Семенка, Я. Савченка, М. Рильського) „Vita nova“ (1919) А. Ніковського, що в ній автор, вихований на традиційній літературі, намагався позитивно сприйняти й уґрунтувати появу модерної поезії укр. відродження, що починалося. Але цей процес не тривав довго. І вже. після епізодичних виступів символістів (К. Савченко, Д. Загул, Ю. Іванів-Меженко), пролеткульту (який взагалі заперечував мистецтво у традиційному розумінні), тривалішого неоклясицизму (М. Зеров, П. Филипович) і багатьох ін. на сер. 1920-их pp. на підсов. Україні викристалізувалися два табори в Л. к., єдність серед яких визначалася не так спільністю літ. поглядів, як політ. ситуацією. З одного боку, була режимова течія, представлена не так ортодоксальними, як офіц. марксистами, з другого — опозиційний до режиму напрям, в якому знайшли спільну плятформу такі досить далекі за мист. кредо групи, як неоромантики з Вапліте і неоклясики (що взагалі трималися осторонь від політики). Ця поляризація яскраво виявилася у великій літ. дискусії 1925 — 27 pp., у якій ішлося про кардинальні питання існування укр. літератури взагалі, оскільки вирішальним чинником у цих питаннях виступала держава з застосуванням усіх засобів, аж до терору включно. Першу течію появляли речники партійної лінії русифікації, підпорядкування укр. літератури рос., заперечення формально-естетичного принципу і плекання тільки примітивної пропаґанди в літ. формі. Тут були вульгарно-соціологічні (з деякими видозмінами) марксисти В. Коряк, С. Щупак і дехто з молодших (Г. Овчаров), а найпослідовніший з них — теоретик «Молодняка» Б. Коваленко з його гаслами «пролетарського реалізму», що був прообразом офіц. проголошеної пізніше «методи соц. реалізму». Визначнішими представниками опозиційного напряму в Л. к. були ваплітяни з М. Хвильовим на чолі (відомі його памфлети 1925 — 26 pp.) і неоклясики на чолі з М. Зеровим («Евразійський ренесанс і пошехонські сосни», «Життя й Революція», 1926). І той і другий вимагали високої майстерности і засвоєння «культ. набутку ін. народів» (М. Зеров) — як єдиного шляху розвитку укр. літератури, звільненої від зверхности рос. Звичайно, цими двома напрямками не вичерпувалася Л. к. тих часів. Між ними, не пристаючи виразно ні до одного, виступали окремі фахові критики, і серед них варто передусім згадати О. Білецького, який у розвитку нової укр. Л. к. відограв визначну ролю, впроваджуючи всесторонню критичну аналізу, з підкресленням також формально-естетичного моменту, і розглядаючи укр. літературу на тлі заг.-евр. Сюди належить ряд його синтетичних оглядів: «Сучасне красне письменство Заходу» (1923-25), «Нова укр. лірика» (1924), «Проза взагалі і наша проза 1925 року» (1926), ряд ґрунтовних ст. про окремих письм. (П. Тичину, М. Вороного та багатьох ін.) тощо.

Усі вони до кін. 1920-их pp. могли ще користуватися сторінками літ. журн. «Червоний Шлях» і «Життя і Революція», хоч «Критика» (з 1928 р.) вже була деклярована як журн. «марксистської критики». Однак, уже в 1926 р. листом Й. Сталіна до Л. Каґановича про боротьбу проти укр. націоналізму (М. Хвильового) була вирішена перемога режимової Л. к., а з поч. 1930-их pp., коли вийшла постанова ЦК ВКП(б) про ліквідацію літ. орг-цій (1932), усяка Л. к., крім партійної, була заборонена. Метода «соц. реалізму», проголошена тоді ж таки, виключала і в Л. к. всі мист. критерії, крім єдиного — відповідности літ. твору інтересам партії. З цього часу Л. к. на підсов. Україні цілковито заниділа. Були фізично ліквідовані чи репресовані не тільки представники опозиційної її течії (М. Зеров, П. Филипович, М. Могилянський та багато ін.), а й партійні критики (В. Коряк, С. Щупак, Б. Коваленко та ін.). Ще інші на довгий час мусіли замовкнути.

І. Кошелівець

Л. к. на Зах. Укр. Землях і на еміґрації розвивалася в 1919 — 45 гол. чином по світоглядових лініях, виявляючи тодішні ідеологічні і політичні тенденції. Не зв’язана з якимись літ. напрямами, вона зосереджувалася навколо літ.-гром. журн. і газ., а її репрезентантами були ідеологи чи й публіцисти окремих угрупувань. В річищі соціологічної школи М. Грушевського і неонародницької С. Єфремова писали М. Шаповал, П. Богацький та ін. в празькій «Новій Україні», В. Піснячевський, М. Славинський та ін., як і деякі львівські критики в нац.-дем. чи соц. вид. Модерністичну Л. к., зорієнтовану на зах.-евр. модернізм, продовжували М. Рудницький, М. Струтинський та дехто з молодших у літ. зб. «Терем» (1919), журн. «Митуса» (1922) і в перші pp. по відновленні — «ЛНВ» (з 1922). У процесі світоглядового розшарування літ. життя ці представники модерністичної критики створили напрям, визначуваний «ліберальним». Їх органами були газ. «Діло», двотижневик «Назустріч» (з 1934), у якому з літ.-критичними ст. виступали, крім М. Рудницького, ще В. Сімович, О. Боднарович, С. Гординський та ін., і варшавський двомісячник «Ми» (з 1935); в якому, крім ін., співробітничали Я. Гординський, І. Дубицький. Гол. теоретиком цього руху був М. Рудницький, автор кн. есеїв п. н. «Між ідеєю і формою» (1932). Я. Гординський, крім заг. огляду критики підсов. України, написав ряд оглядів укр. сов. прози.

На поч. 1920-их pp., як реакція проти вузько народницьких чи суто естетичних настанов, з одного боку, і ком. намагань надати укр. літературі пролетарсько-інтернац. характеру, з другого — виник на Зах. Укр. Землях і на еміґрації націоналістичний рух, який виявив себе спочатку здебільша в літературі і Л. к. Гол. органом його був «ЛНВ», редаґований Д. Донцовим, а потім його ж «Вісник» (з 1933). Л. к. з гострим публіцистичним забарвленням репрезентував у них сам Д. Донцов, гол. ст. якого зібрані в кн. «Наша доба і література» (1936, 2 вид. п. н. «Дві літератури нашої доби», 1958). Публіцистичного спрямування були й ст. празького критика М. Мухина. З фаховими літ.-критичними ст. виступали в цих журн. Є. Маланюк, Ю. Липа, Ю. Клен, В. Дорошенко, І. Коровицький, Б. Кравців, особливо ж Л. Луців, якому належить низка ст. про укр. письм. та оглядів зах.-укр. і сов. прози. Ю. Липа, відійшовши від «Вісника», опублікував кн. літ.-критичних есеїв «Бій за укр. літературу» (1936). Світоглядово близьким до «вісниківської» Л. к. був журн. «Дажбог» (1932 — 34) Є. Ю. Пеленського. Крім видавця, з ст. й рецензіями в ньому виступали Б. І. Антонич, Й. Шемлей, Б. Романенчук. Органами націоналістичної літ. молоді були літ. журн:, редаґовані Б. Кравцевим, — «Дажбог» (1935), «Обрії» (1926), «Напередодні» (1937 — 38), у яких друкувалися О. Грицай, Д. Віконська, О. Ольжич, Ю. Липа, В. Рудко. Літ.-критичні ст. Б. Кравцева цього періоду зібрані в кн. «Дон Кіхот в Альказарі» (1938). Націоналістичною трибуною Буковини (призначеною також для Закарпаття та укр. еміґрації в Чехо-Словаччині) був чернівецький ж. «Самостійна думка», у якому Л. к. репрезентували О. Грицай і М. Мухин. Найвизначнішим націоналістичним дослідником і критиком літератури в УССР був автор праць «Націоналізм у літературі на Сх. Укр. Землях» (1938) і «Культурна політика большевиків і укр. культ. процес» (1939, опублікована пізніше) С. Николишин. В антиком. й антиліберальному напрямі розвивалася й кат. Л. к., яку представляли в ж. «Поступ» і «Дзвони» та газ. «Мета» і «Нова Зоря» М. Гнатишак, автор огляду «Укр: лірика в Галичині на тлі зах.-евр. модерної поезії» (1934), і М. Мох, автор ст. і рецензій суворо конфесійного, неприхильного також і до націоналізму характеру. Близьким до кат. Л. к. був і Л. Нигрицький (Г. Лужницький) провідний критик вид. І. Тиктора, в яких, зокрема в літ.-наук. додатку до «Нового Часу» (1937 — 39) співпрацювали й ліберальні і націоналістичні критики: С. Сірополко, М. Голубець, С. Гординський, Є. Ю. Пеленський, Б. Романенчук та ін. Незначну числом і впливом світоглядову групу творили в 1920-их pp. комуністи, які в своїх вид. «Культура», «Нова Культура», «Вікна» орієнтувалися на сов. літературу і стосували в літ.-критичних ст. марксистську методу. Під кін. 1920-их pp. до них почали приєднуватися під проводом А. та І. Крушельницьких совєтофіли («Нові Шляхи» і «Критика»); але після виїзду В. Бобинського, Крушельницьких та гурту їх однодумців до УССР і посилення стосованого там до укр. культури терору активність цієї групи вже на поч. 1930-их pp. занепала.

Під час другої світової війни осередками Л. к. були Прага з журн. націоналістичного напряму «Пробоєм» і Львів з журн. «Наші Дні», б. якого гуртувалися місц. критики В. Сімович, М. Струтинський, С. Гординський, Ю. Гаморак та ін. й прибулі з Центр. і Сх. Земель.

Б. Кравців

Під час війни і в другій пол. 1940-их pp. на підсов. Україні істотно нічого не змінилося супроти попереднього стану. Навіть більше, зазнали переслідування ще деякі критики як «безрідні космополіти» (Є. Адельгейм, І. Стебун). В ці роки сов. Л. к. одним з гол. критеріїв висунула «народність» літератури (радше псевдонародність), суть якої полягає у штучному пристосуванні до нар. творчости, а фактично до найбільшої примітивізації літератури.

Деяке пожвавлення Л. к. почалося з сер. 1950-их pp. Тут варто відзначити кілька літ.-критичних виступів О. Білецького, М. Рильського, Л. Новиченка, Б. Антоненка-Давидовича (перев. стосовно культури літ. мови), а у зв’язку з появою модерністичної течії в поезії й прозі т. зв. «шестидесятників» — виступ наймолодшої ґенерації критиків (І. Дзюба, І. Світличний та ін), які знову висунули формально-естетичний момент у Л. к.; бунтуючи проти народницької примітивізації і фальшу сучасної сов. літератури, всіляко намагаючись привернути укр. письменству бодай елементарну культуру, фахову майстерність і добрий смак.

На еміґрації по 1945 p., після орг-ції МУР-у (Мистецький Укр. Рух) провідним критиком його виступив Ю. Шерех, що дав кілька цікавих заг. оглядів укр. літератури на еміґрації (в ж. «Арка» 1947 — 48, за його ред.). обґрунтовуючи засади «нац.-органічного стилю», навколо якого деякий час точилася жвава дискусія. В. Державин практикує своєрідне поєднання укр. неоклясицизму 1920-их pp. з модернізмом. Дослідник укр. літератури 1920-их pp. Ю. Лавріненко літ.-критичну діяльність почав ще до війни (літ. портрети П. Тичини, В. Еллана-Блакитного, В. Чумака), дав кілька нарисів про сучасну сов. і еміґраційну літературу (зокрема про поетів Нью-Йоркської групи) і впорядкував велику антологію «Розстріляне відродження» з короткими літ. портретами та великим єсеєм «Література вітаїзму. 1917 — 33». Так само ще до війни розпочав літ.-критичну діяльність М. Глобенко-Оглоблин († 1957), але спеціяльно в Л. к. багато працював уже на еміґрації. Крім ряду заг. оглядів («Література підсовєтської України», «Укр. проза 1920 — поч. 1930-их pp.») йому належить ряд фахових ст. про підсов. і еміґраційних письм.: Ю. Яновського («Майстер, що не сказав останнього слова»), О. Лятуринську («Стріла окрилена») та багатьох ін. Систематичні огляди нової укр. літератури в УРСР. подає Б. Кравців (зокрема про нову поезію «Велика Ведмедиця і Гончі Пси» і прозу «До синіх зір», «Сучасність», 1962). Крім того, в Л. к. виступають В. Дорошенко, І. Коровицький, І. Костецький, Г. Костюк, І. Кошелівець, Б. Романенчук та ряд ін.

Праць з історії укр. Л. к. до останнього часу не було, крім принагідних коротких оглядів якогось періоду чи теми (В. Дорошенко «Життє і Слово», 1918; М. Плевако «Шевченко й критики», 1924; Я. Гординський «Літ. критика підсов. України», 1939). За останні роки в Києві видано кілька обширних праць, які, хоч і тенденційно, дають багато матеріялу до історії Л. к. Серед них назвемо: М. Комишанченко «Літ, дискусія 1873 — 1878 на Україні» (1958);, М. Бернштейн «Журнал ’Основа’ і укр. літ. процес кін. 50-их — 60-их років XIX ст.» і «Укр. літ. критика 50-70-их років XIX ст.» (1959); П. Волинський «Теоретична боротьба в укр. літературі. Перша пол. XIX ст.» (1959); О. Бабишкін «Боротьба за реалізм в укр. літературі кін. XIX — поч. XX ст.» (1961).

І. Кошелівець

«Літературна критика», журн., див. «Критика».

Літературна мова на Україні в своєму іст. розвитку пройшла кілька досить виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює 10 — 13 вв., сер. — 14 — 18 і нова 19 — 20 вв. Досить кардинальні зміни в типі Л. м. на межах періодів зумовлені змінами в політ. і культ. історії України.

Л. м. давньої доби засвідчена для Києва церк. й наук. текстами, починаючи від сер. 11 в. і грамотою 1130, для Галичини церк. текстами від кін. 11 в. і грамотами від сер. 14 в., які відбивають почасти попередню традицію, безпосередньо не збережену. Пам’яток з Чернігова, Тмуторокані, Переяслава нема або майже нема, тому судити про Л. м. цих князівств можна лише порядком гіпотез. Крім церк. і наук. жанрів, той же варіянт Л. м. представлений матеріялами приватно-епістолярного характеру, літописами, красним письменством. Мова усіх цих жанрів у своїй основі ц.-слов. (див. Староцерк.-слов. мова), хоч до неї чимдалі більше просочується місц. рис у словництві, фонетиці, морфології, синтаксі. Ця мова не була реґульована жадною спеціяльною інституцією, але патронат церкви й зосередження літ. життя навколо церк. центрів роблять її доволі витриманою, так що тексти, створені в Києві, не надто різняться від переписаних з болг, ориґіналів. Припускають, що ця мова була і усною мовою найкультурніших верств інтеліґенції (Шахматов). Спроби довести існування місц. літ. мови, посталої на основі мови міст, перед засвоєнням ц.-слов. мови (Обнорський, почасти Якубінський, Свєнціцький), не підтримуються жадними відомими фактами. Тільки мова гал. грамот має місц. характер, але нема даних, наскільки давня ця традиція.

Занепад Київської, а пізніше Галицько-Волинської держави і входження укр. земель, крім Галичини й Закарпаття, до білор. в своїй основі В. Князівства Лит. переривають традицію Л. м. давньої доби. Зокрема стається розрив між церк. і урядовою мовою. Розвиток Л. м. в церк. жанрах і стилях характеризується в кін. 14 — 15 вв. поновною церковнослов’янізацією її (т. зв. друга хвиля ц.-слов. впливів). Але це не стара ц.-слов. мова, а зреформована в Болгарії патріярхом Євтимієм у дусі часом штучної архаїзації, наближення синтакси й письма до грец. мови, плекання реторичного стилю. Тим часом урядова мова розвивається в напрямі зближення з живою мовою, вбираючи в себе також впливи мови центр.-евр. канцелярій (латинські, нім., чес., поль.). Політ. розрив укр. земель між Польщею й Литвою спричинився до того, що ця мова виступала в двох відмінах — гал. і волинсько-поліській. Гал. відбивала фонетику й морфологію півд.-зах. говірок і мала більше польонізмів, волинсько-поліська з центром у Луцькому відбивала фонетику й морфологію північно-укр. говірок, а в дальшому розвитку, ставши основою офіц. мови Лит. держави, вбирала в себе чимраз більше білор. рис, здебільша орієнтуючися на спільні північноукр.-південнобілор. риси (розрізнення е і ѣ під наголосом, тверді р, ж, ч, ш тощо). Гал. парость канцелярійної мови незабаром завмерла в наслідок переведення урядів на латинську або поль. мову (1433), півн.-укр. парость канцелярійної мови набрала рис своєрідного койне, виступаючи подекуди як дипломатична мова Сх. Европи.

Розвиток міст, становлення укр. міщанства і впливи Реформації спричиняють наближення мови ін. жанрів до канцелярійної й розмовної мови. Постають навіть спроби перекладу Св. письма на мову близьку до живої (Пісня пісень 16 в., Пересопницьке євангеліє 1556 — 61, Крехівський апостол 1563 — 72 та ін.). Одначе цей рух був загальмований т. зв. третьою хвилею церк. слов’янізації. Гол. причиною її було те, що після Люблінської унії, в умовах поль. культ., політ. й екон. експансії підривалася фактична можливість оформлення укр. Л. м. на основі живої мови, бо шляхта польонізувалася, а укр. міста втрачали своє значення й спроможність бути центрами нац. культ.-політ. життя. З другого боку, ідеологічний провід укр. спротиву перейшов у руки духівництва, що підносило саме ц.-слов. мову як носія старої, ще греко-візант. традиції. Рух за відродження й нормалізацію ц.-слов. мови виявляється в опрацюванні граматик ц.-слов. мови (Острозька 1586, Л. Зизанія 1596, М. Смотрицького 1619 та ін.) і словників (Л. Зизанія 1596, П. Беринди 1627, 1653 та ін.). Відбудувати чисту ц.-слов. мову не пощастило, і до неї ввійшли елементи довільні, як і окремі укр. (напр., у фонетиці вимова ѫ, ѧ як у, я, г як г, ѣ як і, невимовляння ъ, ь). Об’єктивно, проти бажання учасників руху, цей тип мови, відриваючи літ. мову від нар. й перешкоджаючи секуляризації літ. мови, сприяв успіхам польонізації.

Та навіть у сфері писемного й офіц. вживання не пощастило втримати чистоту цієї мови хоч би в межах приписів М. Смотрицького, і в неї продирається багато елементів живої мови і зах. впливів, насамперед латинських і поль. Так витворюється на ц.-слов. основі такого типу літ. мова коз. держави 17 — поч. 18 вв., чий строкатий склад відповідав панівному стилеві доби — барокко. Ця мова культивується в проповіді, наук. літературі, красному письменстві (драма, вірші, повість), а з значно зменшеним ц.-слов. елементом і в діловій мові й приватному листуванні. Через штучний характер цієї мови тяжко говорити про її діялектну основу, хоч загалом півд.-зах.-укр. елементи переважали над півн.-укр.

Занепад коз. держави після Полтавського бою 1709 р. підірвав нормальний розвиток цієї мови. Під впливом заходів рос. уряду (укази 1721, 1727, 1728, 1735, 1766, 1772 про цензурування мови укр. друків, русифікація освіти), а почасти з бажання певних прошарків коз. старшини й вищого правос. духовенства ствердити своє становище в Рос. Імперії, в обставинах занепаду стилю барокко й секуляризації культ. життя твори, писані літ. мовою 17 в., перестають появлятися друком. Л. м. України під рос. окупацією в другій пол. 18 в. фактично, стає рос. мова (пізні коз. хроніки, Сковорода, Капніст, «Історія Русов»).

Нар. мова в літературі в цей період допускалася в творах сатирично-гумористичного, рідше романсово-ліричного жанру, у згоді з теорією низького стилю в клясицизмі. Твори такого типу не підносилися до формування Л. м., а фіксували різні говірки (півн. у Некрашевича, полтавську у Котляревського, харківську в Квітки-Основ’яненка тощо). Нову настанову принесли ідеї романтизму, що на Україні набрав виразного народницького забарвлення. Постає проблема поважної й повноцінної літератури на основі нар. мови (Шашкевич, Метлинський, Костомаров). Понад усну мову підносять інше джерело, теж узяте з уст народу, але більше зв’язане з іст. традицією — фолкльор. Остаточно закріплюється півд.-сх. основа літ. мови. Але цим спробам бракувало історичности. Шевченко перший піднісся до розуміння синтетичности й соборности Л. м. як у розрізі іст. (використання архаїзмів, слов’янізмів тощо), так і в геогр. (використання приступних і відомих Шевченкові говірок), з врахуванням досвіду його полтавсько-харківських попередників. У відмінних пропорціях сполучав ці елементи і П. Куліш. Іст. і стилістична синтеза як суть мовної реформи лишилася незрозумілою сучасникам і ближчим наступникам Шевченка й Куліша, але широта геогр. синтези забезпечила новій Л. м. великий вплив. Ця засада лягла і в основу мовних прямувань діячів, об’єднаних навколо «Основи», а пізніше визначила характер словника Б. Грінченка, що всупереч своєму позірно діялектному характерові відіграв велику ролю в нормалізації Л. м.

Новозформована Л. м. поширилася вже в часи «Основи» на наук. й публіцистичні жанри, але цьому розвиткові поклала край заборона друку укр. мовою, видана рос. урядом 1863. Перенесення вид. діяльности до Галичини спричинило й перенесення туди цього типу Л. м. і остаточно поклало там край традиції сер.-укр. Л. м., а згодом і спробам москвофілів запровадити рос. мову. У Галичині нова Л. м. зазнала помітних впливів місц. мови. В. Мова-Лиманський, О. Пчілка, практично також М. Старицький виступили прихильниками такої сх.-зах. синтези, пізніше цю лінію провадили М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко та ін., тоді як Б. Грінченко, А. Кримський, І. Нечуй-Левицький вважали за потрібне усунути зах.-укр. впливи (особливо запальних форм дискусія набирала 1891 — 93 і 1907 — 12 pp.). Впливи півн. говірок не були такі помітні, але відбувалися через твори видатних письм., що походили з Чернігівщини (Куліш, Грінченко, Коцюбинський та ін.). Коли після знесення заборон у наслідок революції 1905 р. Л. м. «повернулася» на підрос. Україну, вона вже мала синтетичний характер, хоч її центр.-укр. основа лишилася непорушною.

Творення укр. держави 1917 — 20, а пізніше політика українізації принесли, з одного боку, поширення Л. м. на всі сфери життя і всі жанри літератури в широкому сенсі слова, а з другого боку, поставили проблеми нормалізації й кодифікації Л. м. У нормалізації Л. м. виявилися дві течії. Етногр. школа мала пуристичний характер і хотіла взорувати Л. м. на нар. мові (Тимченко, Смеречинський, ранні праці Курило й Сімовича). Гору взяв напрям, очолюваний О. Синявським, що звертав увагу не лише на традиції, а й на тенденції розвитку мови. Синявський найбільше визначив норми Л. м. в правописі, ортоепії, морфології й синтаксі. У словнику цю працю виконував Академічний словник, що його від 1924 р. вийшло 6 випусків (А-П). Про термінологічну працю див. Термінологія.

Припинення українізації, розгром укр. нац.-культ. життя принесли з собою намагання сов. уряду обмежити вживання укр. Л. м. (цілковите виключення її з військ. життя, обмеження в техн. жанрах тощо), а з другого боку, намагання очистити Л. м. від европеїзмів, незнаних у рос. мові, і від зах.-укр. елементів, переорієнтувати її на сх.-укр. говірки і включення деяких суто рос. слів, форм і конструкцій. Правописи, граматики й словники 30-их pp. зайшли в цьому напрямі так далеко, що дещо з змін відкинено в правописі 1946 р. і в словнику (Рос.-укр.) 1948, але заг. напрям мовної політики не уляг змінам і досі, хоч у 50-их pp. були поодинокі висловлення критичного характеру в зв’язку з критикою словників або перекладами творів з чужих мов (Ю. Яновський, О. Кундзіч, М. Лукащ та ін.). Не зважаючи на цю політику, як також постійний вплив рос. мови, що в СССР є заг.-обов’язковою й гол. мовою, тоді як укр. мова допущена фактично лише в ролі реґіональної «другої мови», і досі в гол. зберігається заг. характер Л. м., як він був визначений Т. Шевченком і П. Кулішем, кодифікований Б. Грінченком, О. Синявським і Акад. словником, хоч і порушений у багатьох деталях.

Література: Старша література — див. ЕУ I, стор. 358 — 59; Левченко І. Нариси з історії укр. літ. мови першої пол. XIX ст. К. 1946; Митр. Іларіон. Історія укр. літ. мови. Вінніпеґ 1950; Чапленко В. Укр. літ. мова, її виникнення й розвиток (XVII ст. — 1917). Нью-Йорк 1955; Булаховський Л. Питання походження укр. мови. К. 1956; Shevelov G. L’ukrainien littéraire. Revue des études slaves. Париж 1956; Lehr-Spławiński T., Zwoliński P., Hrabec S. Dzieje języka ukraińskiego w zarysie. B. 1956. Плющ П. Нариси з історії укр. літ. мови. К. 1958; Білодід І., ред. Курс історії укр. літ. мови, І — II. К. 1958 — 61; Тимошенко П. Хрестоматія матеріялів з історії укр. літ. мови, І — II. К. 1959 — 61; Шевельов Ю. Чернігівщина в формуванні нової укр. літ. мови. ЗНТШ, 169. Париж — Нью-Йорк 1961.

Ю. Шевельов

«Літературна Одеса», літ.-мист. і публіцистичний альманах Одеської філії Спілки Письменників України, виходив у 1948 — 58 pp. в Одесі укр. і рос. мовами. «Літературна Україна», виходить з 1927 р. в Києві (1930 — 34 у Харкові), до 1962 п. н. «Л. газета» (1941 — 45 «Література і мистецтво» в Луганському, Уфі, Москві, Харкові, з 1944 — в Києві); спочатку двотижневик, пізніше тижневик, з 1957 два рази на тиждень. Заснована за постановою ЦК КП(б)У, тоді як орган ВУСПП (до 1932), «Л. У.» була першим літ. органом, який, неухильно тримаючись партійної лінії і підтримуючи т. зв. «пролетарських» письм., оголосив боротьбу проти укр. культури ще в 1920-их pp. «Л. У.» відограла велику ролю як у знищенні т. зв. «буржуазної» літератури (неоклясики, Ланка-МАРС), так і тих письм. і літ. орг-цій, які, називаючи себе «пролетарськими», в дійсності були проти партійного курсу в літературі (Вапліте, «Пролітфронт», «Нова Ґенерація» тощо). З 1932 р. (з цього часу як орган Спілки Радянських Письм. України) «Л. У.» була речником сталінської літ. політики, а тепер хрущовської. У перші роки її існування велику ролю щодо напрямку газ. відогравав Б. Коваленко.

«Літературний Архів», двомісячник літературознавства, орган Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка, виходив у Харкові 1830 — 31 за ред. Д. Багалія, О. Білецького, О. Дорошкевича, С. Пилипенка (відповідальний ред.) й ін.

«Літературний Донбас», літ.-мист. альманах Донецької орг-ції Спілки Радянських Письменників України, виходив в Артемівському 1923-32 р. п. н. «Забой», з 1933 у Сталіно (тепер Донецьк), з 10 ч. рос. мовою; спочатку місячник, у 1936 двомісячник, 1937 — 38 по 5 чч. на рік і 1939 двомісячник; відновлений 1946, з 1958 виходить п. н. «Донбасс» як двомовний квартальник, практично майже виключно рос. мовою; містить твори гол. з шахтарського життя.

«Літературний призов», літ-мист. ілюстрований двотижневих ВУСПП у Харкові 1931 — 32 для початкуючих письм.

«Литературный Сборникъ», вид. Галицько-Руської Матиці» у Львові в 1869 — 73, 1885 — 90 і 1896 — 97 pp. як продовження «Наукового Сборника» (1865 — 68), виходив чотири рази на рік; ред. Я. Головацький, А. Петрушевич, Б. Дідицький; співр. А. Кралицький, О. Лепкий, Й. Лозинський, В. Площанський, І. Шараневич, М. Устиянович та ін. «Л. С.» містив важливі розвідки з іст. України, зокрема Гал. Руси, надрукував «Сводну Галицко-русску лЂтопись» А. Петрушевича, монографії гал. міст В. Площанського, спомини Я. Головацького про М. Шашкевича та І. Вагилевича, огляд укр. письменства О. Лепкого та ін.

Літературний фонд, у Росії був створений 1859 р. для допомоги літераторам і вченим; складався з добровільних внесків, коштів з окремих вид., вистав тощо. З укр. письм. допомогою Л. ф. користувалися Т. Шевченко, М. Вовчок, М. Коцюбинський, П. Грабовський та ін. За сов. часу Л. ф. СССР створено 1934 р. в Москві з філіями по союзних респ., в т. ч. й УССР. Укр. філія Л. ф. має відділи в Харкові, Донецьку, Львові, Одесі; їй підпорядковані будинки творчости в Ірпені та Одесі, будинок літераторів у Києві, житлові будинки, клюби тощо.

«Літературний Ярмарок», літ.-мист. альманах у Харкові (12 чч., грудень 1928 — лютий 1930) за ред. М. Хвильового. Деклярований як позагруповий, «Л. Я.» лишився фактично органом групи письм., що входили до ліквідованої перед тим Вапліте. Літ.-іст. значення альманаха полягало в тому, що це була одна з останніх організованих спроб протистояти намаганням ком. партії нівелювати всю літературу під знаком пропаґованого тоді «пролетарського» реалізму. У «Л. Я.» були друковані твори, визнані пізніше за «буржуазно-націоналістичні»: п’єси М. Куліша, сатири («Іван Іванович» і «Ревізор») М. Хвильового, роман «Чорне озеро» В. Ґжицького. «Червоноградські портрети» І. Сенченка, поема В. Сосюри «Мазепа», поезія і проза В. Мисика, О. Близька, М. Йогансена й ін., інтермедії О. Вишні й В. Юринця. Напади офіц. критики викликало навіть ориґінальне оформлення альманаха, в якому поєднувався модернізм (зокрема в ілюстраціях) з використанням традиційної форми укр. вертепу (обрамування й пов’язання всього змісту інтермедіями, писаними в кожному ч. ін. автором). Після насильницької ліквідації «Л. Я.» основна група його співр. спільно з рядом ін. письм. утворили групу «Пролітфронт» з журн. тієї ж назви.

І. К-ць

Літературно-меморіяльні музеї, створені перев. у садибах і будинках, де жили і працювали визначніші письм. України. В них зберігаються й експонуються документи, рукописи, друковані твори, пам’ятки, фотографії, а також особисті речі. В УССР є бл. 30 Л. м. м.: М. Гоголя у Великих Сорочинцях (з 1939), О. Кобилянської в Чернівцях (з 1944), В. Короленка (з 1927) й І. Котляревського (з 1950) в Полтаві, М. Коцюбинського у Вінниці (з 1927) й Чернігові (з 1935), П. Мирного в Полтаві (з 1939), І. Нечуя-Левицького в Стеблеві (з 1959), В. Стефаника в Русові (з 1940), Л. Українки в Києві (з 1961), І. Франка у Львові (з 1940) та в с. Франко (кол. Нагуєвичі, з 1946), М. Черемшини в Снятині (з 1949), Т. Шевченка в с. Шевченковому (з 1939). Як філії іст. та краєзнавчих музеїв існують Л. м. м. — Я. Галана у Львові (з 1961), О. Довженка в Сосниці (з 1961), І. Франка в Криворівні (з 1960). Л.-м. м. типу культ.-осв. установ є: Держ. Літ.-художній музей Т. Шевченка у Києві (з 1949), Держ. Літ. Музей Ю. Федьковича в Чернівцях (з 1945) і Меморіяльно-пед. музей А. Макаренка в Крюкові (Полтавська обл., з 1951). Л.-м. м. заповідниками є: музей-заповідник І. Тобілевича на хуторі «Надії» (Кіровоградська обл., з 196?), Садиба-музей Л. Українки в Колодяжному (Волинська обл., з 1957), Будинок-музей Т. Шевченка в Києві (з 1927) і Музей-заповідник Могила Т. Шевченка в Каневі (з 1925).

За кордонами України існують — Будинок-музей М. Вовчка в Нальчику (Кабардино-Балкарська Автономна ССР). Л. Українки в Сурамі (Грузинська ССР) і Т. Шевченка в Форті Шевченка (Казахська ССР).

На Україні рукописи й листування укр. письменників і критиків зберігаються гол. чином у відділі рукописів Інституту Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР та у відділі рукописів Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві. До 1939 р. літ. спадщина зах.-укр. письменників переховувалася здебільша в архіві НТШ та в Нац. Музеї у Львові, на еміґрації в Музеї Визвольної Боротьби в Празі. З часу другої світової війни рукописні й біографічні матеріяли про укр. письм. збирають Осередок Української Культури й Освіти у Вінніпеґу, Бібліотека-Архів УВАН в Нью-Йорку та ін. Літ. музею н.-д. типу, як Літ. Музей у Москві (в ньому є багато цінного укр. матеріялу) чи Літ. Музей Ін-ту Літератури в Ленінграді — в УССР немає.

«Літературно-Наукова Бібліотека», в-во І. Франка в 1889 — 98 pp. у Львові, замість «Наук. Бібліотеки». В «ЛНБ» вийшло 15 книжок: розвідки І. Франка про Шевченкового «Перебендю» і «Іван Вишенський» та поема «Смерть Каїна»: М. Драгоманова — «Австро-Руські спомини» і «Чудацькі думки»; зб. віршів У. Кравченко «На новий шлях» й ін.; переклади (з Фльобера, Моріса Берна та ін.) та передруки з журн. «Народ» і «Житє і Слово».

«Літературно-Науковий Вісник», місячник (1898 — 1906 у Львові, 1907 — 14 і 1917 — 19 у Києві, 1922 — 32 знов у Львові), заснований за почином М. Грушевського як вид. НТШ (з 1905 р. — «Укр.-Руської Вид. Спілки») на базі журн. «Зоря» (вид. НТШ) і «Житє і Слово» (вид. І. Франка). До складу ред., крім М. Грушевського (гол. редактор), входили І. Франко, О. Борковський і О. Маковей. Останні два скоро відійшли, а на їх місце прийшов В. Гнатюк. Фактично ред. «ЛНВ» першого львівського періоду був І. Франко, надрукувавши в ньому велику кількість власних поезій, оп., повістей, літ.-критичних та іст. ст., рецензій тощо і притягнувши до співробітництва кращі літ. сили з усіх укр. теренів. Завдяки невтомній праці Франка «ЛНВ» став найвизначнішим на той час літ.-наук. журн., навколо якого єдналися, поруч старших (Г. Барвінок, О. Кониський, Д. Мордовець та ін.), і молодші письм. (В. Винниченко, М. Вороний, Б. Грінченко, І. Тобілевич, А. Кримський, В. Леонтович, В. Самійленко, Л. Старицька-Черняхівська, Л. Українка, К. Гриневичева, П. Карманський, Ю. Кміт, Б. Лепкий, О. Маковей, Л. Мартович, В. Пачовський, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Яцків, О. Кобилянська й ін.).

Після революції 1905 р. в Росії, коли відкрилися можливості для появи укр. преси, М. Грушевський переніс «ЛНВ» до Києва, перебравши тут на себе, з уваги на хворобу І. Франка, всю ред. працю. Щоб уможливити поширення «ЛНВ» в Галичині й на Буковині, його пересилали в аркушах до Львова й оправляли в палітурні НТШ, а згодом там постала гал. філія ред., яку очолював М. Євшан. «ЛНВ» і тут не втратив провідного значення. Сам М. Грушевський містив, крім белетристичних творів за підписом М. З. (Михайло Заволока — його псевд. з молодих літ), публіцистичні ст., звідомлення, рецензії тощо. Крім нього і багатьох вищезгаданих співр., в журн. брали участь С. Черкасенко, Г. Чупринка, Д. Лукіянович, О. Грушевський, М. Залізняк, В. Липинський, А. Ніковський, М. Порш, В. Садовський, М. Стасюк, І. Фещенко-Чопівський, К. Широцький, В. Дорошенко, І. Джиджора, М. Євшан, Є. Левицький, М. Лозинський, М. Мочульський, Л. Цегельський та ін.

Увесь цей час, аж до поч. першої світової війни, «ЛНВ» відогравав важливу ролю єднання усіх культ. сил України, поділеної чужими держ. кордонами. 1914 р. «ЛНВ», як і вся укр. преса, був заборонений царським урядом і відновився щойно по поваленні царату в 1917 p., цим разом уже за ред. О. Грушевського, але обставини для його розбудови були несприятливі, хоч і в цей час, поруч з рядом старих, появилися молоді співр., в майбутньому визначні поети і письм.: П. Тичина, М. Рильський, Я. Савченко, М. Івченко й ін. У 1920 р. «ЛНВ» був закритий больш. владою.

Востаннє «ЛНВ» був поновлений знову у Львові 1922 р. «Укр. Вид. Спілкою» з фінансовою допомогою Січ. Стрільців, на пропозицію яких ред. комітет (у складі В. Гнатюка, В. Дорошенка, М. Галущинського, Є. Коновальця, Ю. Павликовського й І. Раковського) очолив Д. Донцов. В ідеї відновлений «ЛНВ» мав об’єднувати всі літ. сили Зах. Укр. Земель і еміґрації, що стояли на укр. нац. ґрунті. І справді спочатку в ньому взяли участь визначні старші сили, а потім з молодих такі, як Б. Антонич, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, Ю. Липа, Б. Кравців, О. Ольжич, О. Стефанович та ін. Але ред. комітет поступово усунувся від праці, а ред. Д. Донцов, ставши на ідеологічні позиції націоналізму, спричинився до відходу частини співр., що вплинуло на зниження рівня журн., і з кін. 1932 р. з причини фінансових труднощів «ЛНВ» перестав виходити, а Д. Донцов почав видавати з групою своїх прихильників власний журн. «Вісник».

Спроба відновити журн. під цією самою назвою на еміґрації з традиціями «ЛНВ» мало пов’язана і зазнала невдачі (2 чч. 1948 — 49, за ред. В. Шульги).

Література: Дорошенко В. «Літ. Наук. Вісник (1898 — 1914, 1917 — 19, 1922 — 30)» в ЛНВ, кн. 1. Регенебурґ 1948.

В. Дорошенко

Літературознавство, заг. назва вживана на означення всіх ділянок науки про літературу як мистецтво слова. Вона охоплює передусім теорію й історію літератури, з допоміжними галузями останньої — текстологією, історіографією, бібліографією тощо. У своєму властивому, «чистому» характері Л. вивчає структуру літ. твору як форми, простежує іманентні закони його виникнення й розвитку до ступеня літ. факту, який визначає обличчя певної літ. епохи з її перевагою того чи того роду словесно-виразових засобів, внутр. боротьбою різних зображувальних тенденцій.

Початки укр. Л. припадають на епоху барокко. Частина «Граматики» (1619) М. Смотрицького «О просодії стихотворной» далеко переростає рамки спеціяльно граматичної характеристики, а питання поетичних розмірів та жанрів розглядає у самостійно літературознавчому аспекті. З ясним розумінням предмету плекано науку про стилі у Києво-Могилянській Колеґії, і ця підсилена увага до фахової сторони виявляється в певних теоретизуючих елементах присвячених П. Могилі панегіричних творів «Имнологія, си єстъ пЂснословіе» (1630), «Евфонія веселобрмячая» (1633), особливо ж у виданій києво-могилянськими учнями 1632 р. зб. од «Евхарістеріонъ». 1705 p. Т. Прокопович прочитав там само курс лекцій з теорії літератури (вид. 1786 р. в Могилеві), який, всебічно розглядаючи закони різних літ. жанрів, був витриманий на високому літературознавчому рівні.

З перенесенням діяльности укр. учених до Москви, а потім до Петербурґу наука про літературу у нас занепадає, і новий її етап, уже за цілковито відмінних умов літ. побуту припадає на першу пол. 19 в. (її розвиток до 1940-их pp. див. в ЕУ I, стор. 725-32).

За другої світової війни і за перших воєнних pp. дослідна праця укр. літературознавців занепала. Помітне пожвавлення починається з другої пол. 1950-их pp. На цей час стабілізувалась орг. структура літературознавчих установ, до яких належить Ін-т Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, (як гол. центр) і катедри при ун-тах та деяких пед. ін-тах. Плянування їхньої праці координує спеціяльна комісія, гол. якої є дир. Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка.

Розвиток Л. за цієї останньої доби дуже нерівномірний. Бракує й далі праць з теорії літератури, зокрема в ділянці естетики на загальнофілософічній основі. Ті ж праці, що за назвою ніби належать до цієї тематики, як от зб. «Питання соціялістичного реалізму» (1961), «Соціялістичний реалізм -і творчий метод радянської літератури» (1961) С. Крижанівського, «Про красу мистецтва» (1959) А. Трипільського, «Про художність» (1957) М. Шамоти та ін., написані догматично, виявляють повне іґнорування філософічно-естетичної думки на Заході і правлять за пропаґанду, яка не має нічого спільного з філософією. Лише деякі праці присвячені заг. чи конкретним питанням теорії літератури: заг. курс «Основи теорії літератури» (1962) П. Волинського, «Ритмічні засоби укр. літературного вірша» (1960) В. Ковалевського, «Короткий словник літературознавчих термінів» (1961) В. Лесина й О. Пулинця та деякі ін.

Майже зовсім занедбане дослідження літератури старої доби 11 — 13 вв. Її ґрунтовно досліджують в річищі рос. літератури, при чому це роблять і визначні літературознавці з України. Прикладом може бути вивчення «Слова о полку Ігореві». На Україні появилися тільки два невеличкі вид. його з популярними вступами М. Ґудзія і Л. Махновця, зате суто наукові статті про «Слово» київ. вчені друкували рос. мовою у вид. Ін-ту рос. літератури (Пушкінський дім) у Москві (М. Ґудзій, Л. Булаховський, М. Шарлемань, П. Попов та ін.). При цьому не вільно згадувати про укр. досліди над «Словом» поза Україною, хоч на рос. авторів ці обмеження не поширюються, і вони цитують укр. закордонні вид. У висліді, крім «Хрестоматії давньої української літератури» (1948, 2 вид. 1952) О. Білецького, що має підручниковий, а не дослідний характер, і кількох ст. у 5-томовому зб. «Матеріяли до вивчення історії української літератури» (I, 1959; з них лише 2 того самого автора написані для цього зб., а решта — давно відомі праці) та ще першого тому в 5-томовому вид. «Українські письменники. Бібліографічний словник» (I, 1960, ред. О. Білецький, упорядник Л. Махновець), — в ділянці старої укр. літератури майже нічого не з’явилося.

У дослідженні літератури сер. доби (14 — 18 вв.) звернено увагу на публікації чи перевидання деяких текстів. Але й цю працю частково перенесено до Москви. Там видано І. Вишенського («Сочинения», 1955, за ред. І. Єрьоміна), тільки пізніше перевиданого в Києві («Твори», 1959), і Т. Прокоповича. Там же видано досі не публіковані «Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII веков» (1962, за ред. Д. Ліхачова) В. Перетца. Крім цих, можна ще назвати «Твори в двох томах» (1961) Г. Сковороди з примітками й вступною ст. Д. Острянина, П. Попова, І. Табачникова; «Українські інтермедії XVII — XVIII ст.» (1960) з вступною ст. М. Ґудзія, солідну розвідку «Перекладна укр. повість XVII — XVIII ст.» (1960) Б. Деркача, де в додатку вперше опубліковано цінні ориґінальні тексти, та окремі ст. П. Попова й ін. авторів. Як виняткову слід розглядати ст. Я. Дзири «Творчість Шевченка і літопис Величка» («Вітчизна», 5, 1962), в якій автор не тільки виявляє коз. літописця, досі майже не вивченого з цього боку, як проміжну ланку в суперечному, проте органічному розвитку від бароккової (включно з Сковородою) до нової поезії, а й відкриває для укр. літератури ще одного видатного письм.

Найбільше уваги присвячується вивченню літератури 19 в. і сов. доби. У ділянці літератури 19 в. з’явилося багато пропаґандивних праць на тему укр.-рос. літ. «єднання» (зб. «Украинские революционные демократы о дружбе украинского народа с российским», 1955; ряд ін. зб., кілька праць Н. Крутікової тощо). Але поруч з ними, що продиктовані не науковими, а політ. міркуваннями, є монографії, присвячені окремим періодам чи проблемам. У них, попри тенденційно фальшиве політ. наставлення, подано багато фактичного матеріялу з раніше заборонених джерел (П. Куліш, М. Драгоманов та ін.), як, напр., праці М. Бернштейна «Журнал ’Основа’ і укр. літ. процес кін 50 — 60 років XIX ст.» (1959) і «Укр. літ. критика 50-70 років XIX ст.» (1959), П. Волинського «Теоретична боротьба в укр. літературі» (1959), М. Комишанченка «Літ. дискусія 1873 — 78 pp. на Україні» (1958), надто тенденційна праця О. Бабишкіна «Боротьба за реалізм в укр. літературі кін. XIX — поч. XX ст.» (1961) та ін. Сюди ж належать почасти й такі праці з близьких до літератури ділянок, як «Матеріяли з історії укр. журналістики» (I, 1959) П. Федченка та подібні. Вийшло також багато монографій, присвячених творчості окремих письм., особливо у зв’язку з ювілейними датами Т. Шевченка та І. Франка. Передусім досить повні, але однобокі й тенденційні нариси їхнього життя й творчости: Є. Кирилюка «Т. Г. Шевченко. Життя і творчість» (1959), Л. Хінкулова «Т. Г. Шевченко» (по-рос., 1957 і 1960), колективна праця одеських літературознавців «Т. Г. Шевченко. Біографія» (1960); І. Басса, О. Білецького, О. Кисельова «І. Франко. Життя і творчість» (1956) Є. Кирилюка «І. Франко. Біографічний нарис» (1956) та монографії з окремих питань їхньої творчости, публікації документальних матеріялів до літ. біографій типу «Т. Г. Шевченко в документах і матеріялах» (1950, ред. Д. Копиця), «Спогади про Шевченка» (1958, вступна ст. А. Костенка) і зб. ст., як «Слово про великого Каменяра» (I — II, 1956) та багато ін. Усі ці дослідження хибують на тенденційне (аж до фальшування текстів включно) намагання довести любов укр. письм. до всього російського. Багато аналогічних вид. присвячено й ін. письм. 19 в.

У літературі сов. доби, починаючи з 1956 p., помітна, з одного боку, лінія ніби «реабілітації» письм., знищених у 1930-их pp. з дуже обмежено (за винятком І. Микитенка) дібраними перевид. Їхніх творів і відповідним насвітленням їхньої творчости, як ніби відданих сов. патріотів, але з умисним замовчуванням причин передчасної смерти обговорюваних письм. З другого боку, монографічні дослідження літ. доробку старших сов. письм. з намаганням знецінити їхню ранню творчість досоцреалістичного періоду. Типові для цього жанру праці Л. Новиченка «Поезія і революція». Творчість П. Тичини в перші пожовтневі роки» (1959), С. Крижанівського «Максим Рильський. П’ятдесят років творчої діяльности» (1960) та ін. Крім того, видається багато літ. портретів окремих письм. серії літ.-критичних нарисів (напр., «Укр. радянські письменники» у кількох томах з 1957).

Поступ Л. останньої доби дещо помітний у вид. антологій з включенням творів деяких досі заборонених письм. (4-томові «Антологія укр. поезії», упорядники М. Рильський і М. Нагнибіда, 1957; «Антологія укр. оповідання» за ред. О. Білецького та ін., 1960) і в розробці та публікаціях окремих жанрів: Г. Нудьга «Пародія в укр. літературі» (1961), «Бурлеск і травестія в укр. поезії першої пол. XIX ст.» (1959, вступна ст. і примітки Г. Нудьги); «Пісні та романси укр. поетів» (I — II, 1956, вступна ст. і примітки Г. Нудьги); у публікації зб. матеріялів («Матеріяли до вивчення історії укр. літератури» в 5 тт. за гол. ред. О. Білецького, з 1959 p.); а особливо у досі занедбаній бібліографії, з якої вийшли: вид. Книжкової палати УРСР, «Художня література, видана на Україні за 40 років (1917-57)», випуск І (1958), у якому занотовані, хоч і з багатьма пропусками, вид. з укр. літератури, і випуск II (1960) — рос., ін. народів СССР, і зах. література; «Укр. радянська література між III і IV з’їздами письменників. 1954-59» (1959), перший т. 5-томового вид. «Укр. письменники. Біобібліографічний словник» (1960, упорядник Л. Махновець, ред. О. Білецький), «Письменники радянської України. Довідник» (1960, упорядкував О. Килимник).

Однак, з причин політ. тиску розвиток Л. на Україні на справді наук. основі і далі неможливий. Багато праць попередніх дослідників (П. Куліш, І. Франко, С. Єфремов, М. Зеров і багато ін.) лишається далі під забороною, формально-естетична аналіза вважається несполучною з методою марксизму-ленінізму (з цієї причини, напр., навіть у вид. літературознавчих праць провідної постаті укр. сов. Л. О. Білецького «Від давнини до сучасности», І — II, 1960, не включено найцінніші його праці). Найбільше ж це видно з того, що й досі не укладено ні одного синтетичного курсу історії укр. літератури. Після заборони «Історії укр. письментва» С. Єфремова і зняття з ужитку окремих спроб 1920-их pp. (A. Шамрай, М. Зеров), що їх можна вважати за основоположників укр. модерного Л., ст. В. Петрова та Б. Неймана у зб. «Пантелеймон Куліш» за ред. С. Єфремова та О. Дорошкевича, де по-фаховому поставлено питання як про літературні впливи, так і про самий літ. побут доби, витриманих у дусі «літератури факту» праць В. Петрова, присвячених Кулішеві та Костомарову, розвідки М. Йогансена про техніку новелі тощо, а, з другого боку, вульґарно-соціологічного й хаотично написаного 2-томового «Нарису історії укр. літератури» (1926 — 29) В. Коряка перед другою світовою війною був підготований до друку 2-томовий курс історії укр. літератури, але з невідомих причин не був опублікований. Розкритиковано і знято з ужитку за «націоналістичні» збочення «Нарис історії укр. літератури» (1945) Є. Кирилюка і С. Маслова. Залишився дійсним тільки офіц. схвалений 2-томовий курс «Історія укр. літератури» (1954 — 57), укладений великим колективом літературознавців за гол. ред. О. Білецького. Написаний антинауково, з майже цілковитим виключенням старої доби 11-13 вв., без належного апарату та бібліографії, він ніяк не може відповідати своєму призначенню і є тільки показником політ. обмежень, під тиском яких працюють укр. літературознавці. Щоправда, якоюсь мірою прогалину виповнює пізніший «Курс історії укр. літ. мови» (I — II, 1958 — 61) за ред. І. Білодіда, де не тільки узгляднено найдавніші часи від 10 в., а й весь процес мовного становлення розглядається невідривно від стилістичної аналізи тієї чи тієї з літ. епох. Про певні полегші останнього часу на полі Л. свідчать особливо 2 т. цієї праці, позначені більшою незалежністю і багатством дослідницької думки. Взагалі шлях до поновного вивчення літературно-формальних проблем відкривається тепер саме через поглиблення мовознавчих дослідів, і з цього погляду характеристична праця «Галицько-волинський літопис» А. Генсьорського, яка всебічним розглядом стилістичних особливостей пам’ятки переконує, що формування укр. мови почалося ще в 13 в. Помітний також інтерес до античного письменства. Поруч з пожвавленням перекладання античних авторів (повна «Одіссея» в перекладі Б. Тена, комедія Менандра «Відлюдник» у перекладі А. Содомори), посилюється увага й до літературознавчих проблем греко-рим, письменства, особливо серед львівських дослідників (Л. Чурилик, Ю. Мушак, Т. Пачовський, Г. Гузар).

Центр. періодичним органом Л. є «Радянське літературознавство». Крім цього, літературознавчі праці друкуються в «Записках» ун-тів і пед. ін-тів.

За повоєнний період якісно значний вклад в укр. Л. зробили еміґраційні дослідники. З заг. праць слід назвати «Історію укр. літератури від початків до доби реалізму» (1956) Д. Чижевського, побудовану на концепції автономного чергування літ. стилів, «Історію укр. літератури» (1947) Л. Білецького, «Історію укр. літератури» В. Радзикевича (I — III, 1947 — 53), його ж «Укр. літературу XX-го ст.» (1952), «Модерну укр. поезію» (1950) Я. Славутича. Крім того, перевидано «Історію укр. літератури», І — V (1959 — 60) М. Грушевського. Критерій революціонізації стилістичних засобів при перебранні однією літ. епохою матеріялу з другої застосував М. Глобенко у розвідках про «Патерикон» С. Косова (ЗНТШ т. 165 і окремо 1956) та «Тератургіму» А. Кальнофойського (Зб. «Ук. Літ. Газ.», 1957), показавши, на численних порівняльних ілюстраціях, як, «осучаснюючи» виклад старих тем та фабул, бароккова доба утривалювала життя ідей старокиївської доби. Розвиваючи тези т. зв. «формальної школи» І. Костецький (у ст. про О. Зуєвського, В. Лесича, К. Павнда та ін.) обґрунтував поняття «пародії» як нового народження літ. форм, висунув мірило «оптичного» та «позаоптичного». слова на розрізняння прози та поезії. Найбільшій пам’ятці старої укр. літератури присвячена праця «Слово о полку Ігореві» (1949) І. Огієнка; вийшло також ювілейне вид. «Слова» (1950) в перекладі, з коментарями й ст. С. Гординського. З ділянки шевченкознавства вийшли: монографія «Життя Тараса Шевченка» (1955), П. Зайцева, студія «Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства» (1946) В. Петрова, «Покажчик видань Шевченкових творів» (1961) і біографічний нарис «Горе і радість в Шевченковому житті» (1952) В. Дорошенка, «Шевченко і Москва» (1952), «Творчість Т. Шевченка на тлі західноевропейської літератури» (1956) і «І. Франко — дослідник Шевченкової творчости» (1956) Ю. Бойка, «Словник Шевченкової мови» (1961) І. Огієнка, «Правда Кобзаря» (1961) В. Барки, «Шевченкіяна на Заході» (1959) Я. Рудницького та багато ін. Найновішій добі присвячені перевидання заборонених в УССР поетів — «Обірвані струни» (1955) Б. Кравцева, «Розстріляна муза» (1955) Я. Славутича і найповніша з цих публікацій «Розстріляне відродження» (1959) Ю. Лавріненка, у якій автор у численних літ. портретах і заг. ст. обґрунтовує домінанту необароккового стилю в . найновішій укр. літературі. Крім того, вийшли заг. огляди сов. літератури: «Література підсовєтської України» і «Укр. проза 1920 — поч. 1930-их pp.» (ЗНТШ, 167, 1958) М. Глобенка, «На багряному коні революції» (1960) Б. Кравцева. Перевидано «Нове укр. письменство» (1961) М. Зерова і «Статті, розвідки й біо-бібліографічні матеріяли» М. Плевако (1961, вступна ст. Г. Костюка) і з вступними ст. твори сучасних письменників, заборонені в УССР: Ю. Яновського, В. Підмогильного, М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, П. Филиповича, В. Свідзінського, Є. Плужника та ін. Заг. питанням теорії літератури присвячені праці; «Укр. вірш» (1947) С. Гординського, «Нариси з теорії літератури» (I, 1954) І. Кошелівця, «Новеля. як жанр» (1958) І. Качуровського. Ряд літературознавчих праць вийшло англ. мовою: «Literary politics in the Soviet Ukraine 1917 — 34» (1956) Ю. Луцького, «Ukrainian Literature within the framework of world Literature» (1961) Г. Лужницького та ін.

Література: Див. ЕУ I, стор. I, стор. 732; крім того Білецький О. Укр. літературознавство за сорок років (1917 — 57). К. 1957; Матеріяли до вивчення історії укр. літератури, І. К. 1959.

І. Кошелівець

Попередня     Головна     Наступна