[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1416-1426.]

Попередня     Головна     Наступна





Львівська (7) бриґада УГА, постала в січні 1919 з групи «Південь II», комендант отаман (пізніше підполк.) Бізанц. На весні 1919 обороняла під Любінем відступ 2 корпусу УГА; разом з Бережанською бриґадою прорвала поль. фронт під Чортковом, 18 липня здобула Лисоню. Згодом на Волині вела успішні бої з большевиками під Деражнею, Бердичевом, Староконстантиновом, Коростенем; з добровольчою армією боролася під Немировом, Брацлавом й ін. Під час реорганізації УГА зимою 1919—20 увійшла до складу І бриґади Червоної УГА. На весні 1920 мала кілька боїв з частинами 6 поль. армії на відтинку Літин — Лятичів; потім включилася до частив Дійової Армії УНР, яка пробивалася із Зимового походу через больш. фронт; в кінці квітня 1920 роззброєна поляками.


Львівська Державна Картинна Ґалерія, створена 1940 р. на базі Нац. ґалерії м. Львова, зб. ґалерії Міськ. Музею Мист. Промислу (з 1905), Музею ім. Любомирських (з 1907), зб. Б. Ожеховича (з 1921), Укр. Нац. Музею і Музею Ставропігійського Братства й ін. Гол. відділом є відділ рос. і сов. мистецтва, в якому демонструються м. ін. твори укр. мистців (І. Айвазовський, В. Боровиковський, Д. Левицький, М. Ярошенко) як рос; у відділі мистецтва країн нар. демократії найбагатше представлена Польща (М. Баччареллі, А. Ґроттґер, О. Котсіс, В. Лєопольський, Я. Мальчевський, Я. Матейко, Г. Родаковський, Я. Станіславський, Б. Тепа та ін.); зах.-евр. мистецтво репрезентують С. Річчі, Б. Строцці, Я. Тінторетто, В. Тіціян, М. Гоббема, Г. ван Гонтторст, К. Моньє, Н. Діяз, Ф. Жерар, Ф. Ґойя, А. Менґс й ін.


Львівська Державна Консерваторія ім. М. Лисенка, висока муз. школа, постала 1940 р. на базі Муз. Ін-ту ім. М. Лисенка (з 1904) і Львівської Консерваторії (з 1830). Між ін. педагогами в різні періоди її існування — В. Барвінський (1940 — 44 дир.), С. Людкевич, М. Колесса (з 1953 дир.), В. Витвицький, Б. Кудрик, З. Лисько, Р. Любинецький, Р. Савицький, Г. Левицька, Р. Хомінський, Д. Герасимович та ін. 1960 — 61 — 10 катедр, 550 студентів. При Л. Д. К. Л. є оперова та дитяча студії.


Львівська єпархія (львівська архиєпархія), була продовженням гал. єпархії, заснованої Ярославом Осмомислом у 12 в., і підлипала київ. митр. З 1303 р. вона стала ненадовго митрополією (див. Галицька митрополія), але на поч. 15 в. як окрема церк. одиниця перестала існувати і була у віданні намісника (він спершу жив у Галичі, згодом у Львові) київ. митр., якого призначував львівський латинський архиєп.; в той час частина маєтків Л. є. перейшла до латинської церкви. На домагання укр. кліру і шляхти, підтримане великим дарунком для королівського двору, король Жигмонт I відновив 1539 р. гал. єпархію і номінував єп. Макарія Тучапського, якого висвятив київ. митр. Макарій 1540 p.; відтоді осідком гал. єпархії став Львів. Після Тучапського (1540 — 49) львівськими єп. були вже безперервно: Арсеній Балабан (1549 — 69), Гедеон Балабан (1569 — 1607), Єремія Тиссаровський (1607 — 41), Арсеній Желиборський (1641 — 63), Атанасій Желиборський (1663 — 67), Єремія Свистельницький (1668 — 76). Від Йосифа Шумлянського (1668 — 1708) починається ряд львівських єп., що прийняли унію з Римом: Варлаам Шептицький (1710 — 15), Атанасій Шептицький (1715 — 46, з 1729 також київ. митр.), Лев Шептицький (1749 — 79, з 1778 також київ. митр.), Петро Білянський (1780 — 98), Микола Скородинський (1798 — 1805). Далі йдуть львівські архиєп., які одночасно були гал. митр. (див. Гал. митрополія).

З 1885 виділено з Л. є. Станиславівську єпархію. Л. є. нараховувала 1936 р. 54 деканати, 1 266 парохій і 1 350 000 вірних.

1945 большевики скасували Л. є., тепер частина кол. Л. є. становить собою єпархію в рамках Рос. Правос. Церкви.

В. Л.


Львівська область, область в півд.-зах. частині УССР; обіймає частини Подільської височини, Надбужанської котловини, Волинської височини, Надсянської низовини, Передкарпаття та Середнього і Високого Бескиду. Після скасування Дрогобицької обл. і приєднання її до,Л. о. (1958), Л. о. охоплює 21 800 км², 2 267 000 меш. (1963), в тому ч. 964 000 міськ., 1 303 000 сіль.; за переписом з 1959 р. українці становили 86,3% населення, росіяни 8,6%, поляки 2,8%, жиди 1,4%, інші 0,9%. 35 міст (в тому ч. 7 обл. підпорядкування), 36 с. м. т., 32 сіль. р-ни, 521 сіль. рада.


Львівська (таємна) Українська Висока Політехнічна Школа, постала 1922 — 23 з однорічних політехн. студій (тільки заг.-теоретичні предмети) при Львівському (таємному) Укр. Ун-ті; мала три відділи: заг., машиновий і ліс, організовані на зразок Данціґської Політехніки і Пршібрамської Гірничої Академії в Чехо-Словаччині (ліс. відділ). Ректором був В. Лучків; ч. студентів 64. Після першого року студій студенти виїжджали на дальші студії за кордон, здебільша до Данціґу. Школа припинила діяльність 1925 з тих самих причин, що й ун-т.


Львівське євангеліє, з 1423 p., староукр. пам’ятка, зберігалося в київ. Десятинній церкві.


Львівське Успенське Братство, також Львівське Ставропігійське Братство, рел.-нац. об’єднання, засноване львівськими міщанами (купцями і ремісниками) при церкві Успення Пресвятої Богородиці у Львові (див. Успенська церква). Найстаріше і одно з найвизначніших укр. церк. братств 15 — 18 вв., згадуване вже в іст. джерелах під 1463 р. Згідно з статутом, що був затверджений 1586 р. антіохійським патріярхом Йоахимом і в 1589 р. царгородським патріярхом Єремією, за братством були визнані права ставропігії — автономної церк. орг-ції, непідлеглої юрисдикції місц. єпископів і залежної безпосередньо від патріярха. Л. У. Б. мало право зверхности над ін. братствами і нагляду над діяльністю як світських, так і духовних осіб, в тому ч. навіть єпископів. До Л. У. Б. могли належати люди різних станів, також правос. особи з ін. міст і країн. З членських внесків, прибутків з продажу книг, дарів і дотацій воно утримувало церкву Успення і манастир св. Онуфрія, що були його власністю, вело друкарню і школу, сиротинці й шпиталі та заклади для хворих й осіб старшого віку з-поміж членства. Як провідний культ. і духовий осередок всієї Зах. України, Л. У. Б. відогравало видатну ролю в боротьбі з поль. нац. і рел. тиском, добиваючись рел. і проф. рівноправности з католиками і міщанами поль. національности. Заходами Л. У. Б. була відновлена 1539 р. Львівська єпархія; в кін. 16 в. братство було одним із центрів боротьби навколо Берестейської унії. 5 квітня 1709 р. Л. У. Б. прийняло унію, одержавши від папи Климента XI ґарантію своїх прав як ставропігії, і об. межило свою діяльність церк. справами. Після прилучення Галичини до Австрії братство було спочатку ліквідоване (1788), але ще цього ж року відновлене, уже з ін. статутом, і п. н. Ставропігійський Інститут проіснувало до 1939 p., перебуваючи здебільша під проводом і впливом діячів москвофільського напряму.

Л. У. Б. вело широку видавничу й осв. діяльність, що її гол. основою була власна друкарня, на базі кол. друкарні І. Федоровича, викупленої в 1586 — 89 pp. із застави у Ізраїля Якубовича (за ін. даними братська друкарня існувала ще до прибуття І. Федоровича). Перші з збережених видань братської друкарні були опубліковані 1591 p.: грамота патріярха Єремії з 1589 p., зб. віршів на пошану митр. М. Рогози п. н. «Просфонема» та відома п. н. «Адельфотес» (братство) «Грамматика доброглаголиваго еллинословенскаго языка». Від 1591 до 1722 в братській друкарні було надруковано 140 книг у 160 000 прим., в тому ч., крім богослужбових книг, багато шкільних підручників і творів полемічної літератури. У першій пол. 17 в. Л. У. Б. видало по три вид. «Октоїха» (1630, 1639, 1644), Апостола» (1634, 1637, 1648), «Анфологіона, або Трефолоя» (1632, 1638, 1643), два вид. «Євангелія» (1636, 1644) та ін. З пізніших вид. важливіші: «Ключъ разумЂнія» (1663 і 1665) і «Небо новое» (1665) І. Ґалятовського, «Іфіка Ієрополітика» (1760). Між керівниками друкарні були в 16 в. чернець Мина, р. Никифор, у 18 в. Михайло Сльозка, Андрій Скульський та ін. Книги львівської. братської друкарні розходилися по всій Україні, як також у Білорусі, Волощині, Молдавії, Болгарії, Сербії. В Росії ввіз і продаж львівських книг був заборонений; Петро I дозволив окремою грамотою Л. У. Б. продаж книг, але тільки в Сх. Україні. Широку видавничу діяльність продовжувала братська друкарня також і протягом 18 в., а особливо у 19 і 20 вв. до 1939 р. як Друкарня Ставропігійського Ін-ту.

На кошти з продажу книг була утримувана заснована братством 8 жовтня 1586 «школа грецкая і руская», що була першою братською школою на всій Україні (див. Братські школи). Ця школа діяла на підставі окремого, виробленого засновниками і першим ректором школи Арсенієм, єп. елласонським, статуту, який є найдавнішою пам’яткою цього роду в укр. пед. літературі. В школу приймали не тільки дітей міщан, але й нижчих верств населення. Навчання відбувалося тодішньою укр. мовою. Предметами навчання були: слов’янська, грецька (до 1680-их pp.), латинська (з 1604) і поль. (лише принагідно) мови, богословіє, філософія, граматика, реторика, поетика, діялектика, математика, астрономія і музика. Підготовою вчительських кадрів і видаванням шкільних підручників школа відограла видатну ролю у розвитку шкільництва й освіти не тільки на Україці, де за її зразком постало чимало братських шкіл, але також і в Білорусі, Росії, Волощині, Молдавії та ін. країнах. Між ректорами і викладачами були такі визначні діячі укр. культури, як Лаврентій і Степан Зизанії, Кирило Ставровецький, Йов Борецький, Олександер Мітура, Захарія Копистенський, Памва Беринда, Федір Сидорович, Микола Грек та ін. У 18 в. школа почала занепадати. Пед. діяльність була відновлена вже в рамках Ставропігійського Ін-ту, який, крім школи, утримував до 1939 р. також окрему бурсу.

Література: Грушевський М. Історія України-Руси, том VI. К. 1902; Крыловский А. Львовское Ставропигиальное Братство. К. 1904; Возняк М. Школа Успенського Братства у Львові. Шлях Виховання, ч. 3. Л. 1936; Мітюров В. Львівська братська школа в XVI — XVII ст., у зб. Нариси історії Львова, стор. 87 — 96. Л. 1956; Мединський Є. Братські школи України і Білорусі в XV — XVII ст. К. 1958; Исаевич Я. Издательская деятельность Львовского Братства в XVI — XVIII веках, у зб. Книга, т. VII, стор. 199 — 238, М. 1962; Andrusiak M. Lviv from its Beginning to 1772, у зб. Lviv. A Symposium on its 700-th Anniversary. Нью-Йорк 1962.

Б. Кравців


Львівське учительне євангеліє, див. Учительні євангелія.


Львівський Державний Академічний Театр Опери та Балету ім. І. Франка, заснований 1940 в будинку кол. Міськ. Театру у Львові, діяв до нім. окупації (за 1941 — 44 pp. див. Львівський Оперний Театр); наново організований 1945 р. за поновного встановлення сов. влади у Львові. Помітніші вистави з евр. клясичного репертуару: «Аїда», «Кармен», «Мадам Батерфляй» й ін.; з укр. і сучасних «Тарас Бульба» й «Утоплена» (М. Лисенка); «Богдан Хмельницький» (К. Данькевича), «Молода ґвардія» та «Украдене щастя» (Ю. Мейтуса), «Лісова пісня» (В. Кирейка), «Заграва» і балет «Сойчине крило» (А. Кос-Анатольського) й ін. Солісти опери: П. Дума, П. Кармалюк, Н. Шевченко, В. Герасименко, З. Головко, М. Попіль, Ю. Лисянський; балету — Н. Слободян, М. Тригубів, О. Сталінський. Дириґенти — Я. Вощак і Ю. Луців. Режисери — О. Гречньов, С. Сміян; декоратори — Ф. Нірод, О. Сальман та ін.


Львівський Державний Історичний Музей, створений 1940 на базі Іст. Музею Міста Львова (з 1891) і Нар. Музею ім. короля Яна III (з 1903), доповнений зб. музеїв НТШ, Нац., Ставропігії, Гр.-Кат. Богословської Академії і Любомирських. ЛДІМ розміщений у трьох ренесансових будинках з 16 в. на площі Ринку, зберігає бл. 170 000 експонатів, гол. з історії міста, почавши з 13 в.; цінні археологічні пам’ятки (м. ін. трипільської культури, бронзи, золотий скарб з Михалкова, скитські пам’ятки), нумізматичні й сфрагістичні зб., багата колекція зброї, предмети давнього ремесла, друкарства, палітурництва, ювелірні вироби, скло, тканини, графіка.


Львівський Державний Літературно-Меморіяльний Музей Івана Франка, заснований 1940 р. в будинку І. Франка, в якому він жив (1902 — 16) і помер; в музеї зберігається робочий кабінет, речі й документи, зв’язані з життям і творчістю Франка (рукописи, перші вид. творів, переклади, листування і т. п.).


Львівський Державний Медичний Інститут, постав 1939 р. на базі мед. (з 1894) і фармацевтичного фак. Львівського Ун-ту. У 1961 — 6 фак.: лікувально-профілактичний, педіятричний, санітарно-гігієнічний, стоматологічний, фармацевтичний і спеціялізації та удосконалення лікарів; 3 200 студентів і 240 лікарів; 54 катедри, бібліотека (230 000 тт.); видає наук. праці.


Львівський Державний Музей Українського Мистецтва, до 1939 Національний Музей (Н. М.), заснований 1905 р. митр. А. Шептицьким, спочатку як церк., згодом поширений, переданий під опіку окремій кураторії і перенесений (1912) до будинку, в якому існує донині. Н. М. складався з 10 відділів: археологічного, нар. мистецтва (особливо цінна зб. килимів 17-18 в., писанок, вишивок), церк. старовини (найбільша зб. гал. іконопису 14 — 18 вв., ручних дерев’яних храстів, риз, посуду), новітнього укр. мистецтва, іст. пам’яток культури (портрети діячів 16 — 18 вв., шевченківська зб., пам’ятки з років визвольних змагань), нумізматики і сфрагістики, архіву (зокрема актів, що стосувалися укр. церкви і духовенства), книгозбірні (понад 30 000 тт. з різних ділянок українознавства, особливо мистецтва і музейництва), стародруків (цінна зб. укр.-слов. стародруків 15 — 18 вв., мап, ґравюр) 1 укр.-слов. рукописів 12 — 18 вв. Н. М. нараховував понад 80 000 експонатів, провадив н.-д. роботу, видав 16 тт. «Збірок Нац. Музею» (крім каталогів, праці, присвячені вивченню укр. мист. пам’яток, зокрема ікон, стародруків, церк. архітектури тощо) і ж. «Літопис Нац. Музею» (з 1934), влаштував бл. 70 виставок. Кустосом музею, від його заснування аж до, 1945 p., був І. Свєнціцький. За сов. період ЛДМУМ має 7 відділів, в тому ч. новостворений — сов. мистецтва, і бл. 46 000 експонатів; іст., нумізматичні, сфрагістичні й археологічні зб. 1940 р. передано до Львівського Держ. Іст. Музею, а частину етногр. — до Укр. Держ. Музею Етнографії та Художнього Промислу АН УРСР.

Фонди іконопису, різьби та дерев’яної скульптури 16 — 18 вв. експонуються в кол. Вірменській катедрі.


Львівський Державний Український Драматичний Театр ім. М. Заньковецької, заснований 1922 р. на базі Держ. Нар. Театру в Києві учнями М. Заньковецької й П. Саксаганського під назвою Театр ім. М. Заньковецької; 1923 — 31 був пересувним театром (виступав у Донбасі, Дніпропетровському, Кременчуці), 1931 — 41 — стаціонарний у Запоріжжі, під час війни s Сталінську (Зах. Сибір), з кін. 1944 у Львові під теперішньою назвою. У 1920-их pp. театр продовжував традиції психологічного реалізму корифеїв, спираючись гол. на клясичний репертуар, з світової клясики ставив п’єси Ф. Шіллера, К. Ґольдоні, Льопе де Веґа. В. Шекспіра (перша вистава «Отелло», здійснена П. Саксаганським 1926) й ін.; з сучасних авторів — І. Кочерги («Фея гіркого мигдалю», «Майстрі часу», «Пісня про Свічку»), М. Куліша («97», «Мина Мазайло»), Я. Мамонтова («Рожеве павутиння»), переробки О. Вишні («Вій», «Запорожець за Дунаєм») та ін. Помітніші вистави останнього часу: «Мужицький посол» Л. Смілянського (1945), «Тарас Бульба» за М. Гоголем (1952), «Сон кн. Святослава» І. Франка (1954), «Шлях на Україну» (1947), «Остання зустріч» (1956) та «Фавст і смерть» (1960) О. Левади, «Гамлет» В. Шекспіра (1957). Мист. керівники театру Б. Романицький (до 1948), згодом Б. Тягно († 1964). Серед акторів — О. Корольчук († 1925), Ф. Левицький († 1933), В. Любарт, В. Яременко, К. Капатський, Д. Дударів. О. Гай; О. Кривицька, І. Рубчак († 1952), О. Давиденко й ін.

В. Р.


Львівський Державний Університет ім. І. Франка (Л. У.), найстаріший ун-т на Україні, заснований цісарем Йосифом II 1784 р. з латинською викладовою мовою (в 1817 — 1918 pp. мав назву ім. цісаря Франца I, в 1919-39 pp. ім. Яна Казіміра, з 1940 — сучасну); при Л. У. 1787 засновано наук. ін-т, т. зв. «Студіюм Рутенум» з укр; викладовою мовою. 1805 австр. уряд перетворив Л. У. на ліцей, 1817 знову його відновив, уже з нім. викладовою мовою. З «Весною народів» (1848) розпочалася боротьба за введення укр. і поль. мов у Л. У.; 1849 постала катедра укр. мови й літератури (Яків Головацький). 1862 і 1872 виникли перші катедри з укр. мовою навчання на правничому, ще скоріше на богословському фак. Л. У. був створений для потреб населення Сх. Галичини, зокрема для українців (поляки мали свій ун-т у Кракові), проте він набрав утраквістичного характеру. До 1860-их pp. українці й поляки виступали разом за скасування знімчення Л. У. З відновленням конституції в Австрії 1867 р. почалася — гол. в гал. соймі — довголітня боротьба за нац. обличчя Л. У. 7. 7. 1871 цісарське розпорядження касувало всі обмеження в справі викладання укр. чи поль. мовами та визначило, що на майбутнє на катедри можна запрошувати тільки тих осіб, які володіють поль. або укр. мовою. Хоч це розпорядження начебто стверджувало утраквістичний характер Л. У., в дійсності він швидко польонізувався. 1879 введено поль. мову для внутр. урядування, а габілітації українців на доц. натрапляли на великі труднощі. Щоб підкреслити польськість Л. У., поляки з поч. 20 в. твердили, що він постав з Львівської Єзуїтської Академії, заснованої 1661 королем Яном Казіміром, хоч її не затвердив поль. сойм, а саму академію скасовано 1763 р. (це поль. твердження безкритично перейняли в СССР, а за ними деякі чужомовні вид.).

Попри це, 1894 р. засновано катедру укр. історії, 1900 другу катедру укр. літератури; 1914 було 8 укр. катедр (на всіх 80) і 4 доцентури. З укр. вчених в Л. У. викладали м. ін. історики: І. Шараневич, М. Грушевський, С. Томашівський; філологи: Я. Головацький, О. Огоновський, О. Колесса, К. Студинський, І. Свєнціцький; правник С. Дністрянський, географ С. Рудницький, богослов Т. Мишковський й ін. Л. У. виховав тисячі укр. молоді, а львівське студентство брало жваву участь в укр. політ. і гром. житті та творило низку своїх т-в (див. ЕУ I, стор. 960-65). Зате Л. У. не відогравав ролі в укр. науці (публікації Л. У. виходили поль. мовою), яка скупчилася гол. в НТШ. До вибуху першої світової війни Л. У. мав бл. 5 000 студентів (1870 — 1 000, 1906 — 3 300) на 4 фак.: богословському, філос. (його в 1920-их pp. поділили на гуманістичний і матем.-природничий), правничому і мед., заснованому в 1894 р.

Боротьба за рівноправність українців в Л. У. поширилася в кін. 19 в. на змагання за створення окремого укр. ун-ту у Львові — одне з гол. домагань гал. українців в їхній політ. боротьбі, що мало також всеукр. значення (боротьба за єдиний у світі укр. ун-т). Її ведено в гал. соймі, віденському парляменті і самому Л. У., а гол. носієм її було укр. студентство; поступово вона набирала чимраз гостріших форм (бійки між укр. і поль. студентами, 1901 сецесія укр. студентів на ін. ун-ти, 1907 демонстрація, 1910 вбивство А. Коцка і засудження укр. студентів до в’язниці тощо). 1912 австр. уряд погодився заснувати укр. ун-т (не пізніше поч. 1916 p.), але війна перешкодила реалізації цього проєкту.

Зайнявши Львів, поляки скасували всі укр. катедри й доцентури, а розпорядження з 14. 9. 1919 дозволяло на вступ до ун-ту тільки тим, що служили в поль. армії і були поль. громадянами. У відповідь на це українці організували Львівський (таємний) Укр. Університет, а при Гр.-Кат. Духовній Семінари у Львові богословський фак., при одночасному бойкоті всіх поль. високих шкіл аж до 1925 р. Весь час поль. окупації Л. У. був одним з осередків поль. шовінізму (в ньому не було ні одного укр. проф.), а укр. студентству утруднювано студії, так що велика його частина студіювала в ін. ун-тах (спершу за кордонами Польщі, м. ін. в Укр. Вільному Ун-ті у Празі) і тільки з 1925 р. в Польщі. В 1930-их pp. Л. У. мав від 6 000 до 7 000 студентів і до 200 осіб викладацького складу.

З приєднанням 1939 р. Зах. України до УССР Л. У. українізовано з значними рос. впливами і переорганізовано; м. ін. скасовано богословський фак., а мед. перетворено на окремий мед. ін-т. В 1960 — 61 Л. Д. У. мав 11 фак.: іст., філол., чужих мов, юридичний, геогр., геол., біологічний, фіз., механічно-матем., хем., журналістичний; крім того, вечірній і заочний відділи; ч. студентів становило 8 400 (54% заочників), в тому ч. 7 045 українців і 1 100 росіян; проф. і викладачів — понад 500.

При Л. Д. У. є ряд наук.-допоміжних закладів: астрономічна обсерваторія, геол. і магнетна станції, ботанічний сад, геол. і зоол. музеї з цінними збірками, аґробіологічна станція й ін.; бібліотека має 1,5 млн тт., серед них багато раритетів і стародруків. При Л. Д. У. працюють наук. т-ва: геолог. (видає «Минералогический сборник» і щорічник «Геологический сборник»), геогр. (видає щорічник «Геогр. збірник»), які досліджують гол. Зах. Україну, та хем. ім. Менделєєва. Ін. публікації Л. Д. У.: «Наукові записки» (всіх фак.), «Вісник Львівського Ун-ту», щорічник «Іван Франко» і ряд тематичних зб., зокрема з ділянки історії і суспільних наук. часто присвячених поборюванню «укр. буржуазного націоналізму»; в 1950-их pp. видано разом понад 350 монографій.

Гол. будинок Л. У. міститься з 1920 р. в будинку кол. Гал. Сойму, збудованому в 1877 — 81 pp. архітектом Ю. Гохберґером в ренесансовому стилі.

Література: Wolf G. Geschichte der Lemberger Universität von ihrer Begründung 1784 bis 1848. Відень 1893; Finkel L. — Starzyński S. Historya Uniwersytetu Lwowskiego. I, II. Л. 1894; Барвінський Б. Предтеча університету ім. Франца I у Львові. ЗНТШ т. 75. Л. 1918; Мудрий В. Боротьба за огнище укр. культури на зах. землях України. Л. 1923; Korduba M. Kilka dat z dziejów dążeń społeczeństwa ukraińskiego do uzyskania własnego uniwersytetu. Biuletyn polsko-ukraiński 4. B. 1934. Назаренко Є. 300 літ Львівського Університету. Л. 1961.

А. Фіґоль


Львівський літопис, літопис першої пол. 17 в., названий так Д. Зубрицьким від місця знайдення. Л. л. описує події від 1498 по 1649 p., докладно з 1630, гол. на зах. Україні (Київщина, Поділля, Галичина); мова наближена до зах.-укр. Вміщений у рукописній книзі Михайла Гунашевського, якого вважають автором Л. л. Надрукований у 1870-их pp. у Львові А. Петрушевичем в його праці «Сводная Галичско-русская летопись».


Львівський Науково-Природничий Музей Академії Наук УРСР, постав 1940 р. на базі Праіст., етногр. і природничого поль. музею ім. Дзєдушицьких (з 1857) та природознавчих зб. музею НТШ (з 1895), має понад 160 000 експонатів.


Львівський Оперний Театр, діяв за нім. окупації у 1941 — 44 pp. під управою А. Петренка і гол. режисурою В. Блавацького, в будинку кол. Міськ. театру. Л. О. Т. протягом короткого часу свого існування був найвизначнішим театром України. Його драматичний ансамбль (режисери В. Блавацький, Й. Гірняк) мав у своєму складі визначних акторів гал. сцен, які в 1940 р. творили Драматичний Театр ім. Л. Українки (м. ін. Л. Кривицька, В. Левицька, С. Стадникова, Г. Совачева, М. Степова, С. Стадниківна, І. Рубчак, Б. Паздрій та ін.), і, поряд з ін. виставами, вперше на укр. сцені поставив «Гамлета» В. Шекспіра (1943), «Ріку» М. Гальбе, увів до репертуару п’єси Л. Українки («Камінний господар», «На полі крови», «Йоганна жінка Хусова»), відновив виставу п’єси М. Куліша «Мина Мазайло».

Оперовий ансамбль (муз. керівник Л. Туркевич, концертмейстер М. Лисенко, хормейстер Я. Вощак, балетмайстер Є. Віґільов, декоратор М. Радиш) мав значні успіхи в евр. репертуарі («Аїда», «Кармен», «Мадам Батерфляй», «Паяци», «Продана наречена», «Тоска», «Травіята», «Трубадур», «Фавст» та ін.), з солістами Є. Поспієвою, Л. Черних, З. Дольницьким, І. Романовським, О. Руснаком, В. Тисяком та ін., і в клясичному балеті: «Дон Кіхот», «Пер Ґюнт», «Каппелія», «Серпанок П’єретти» (солістка В; Переяславець, балетмайстер М. Тригубів). У Л. О. Т. виставлені були також оперети (муз. керівник Я. Барнич) «Лилик», «Пташник з Тіролю», «Паґаніні» та ін. Перед відновленням сов. влади у Львові більшість акторів Л. О. Т. виїхала на еміґрацію (див. Ансамбль Українських Акторів).


Львівський Політехнічний Інститут, найстаріша висока техн. школа на Україні, заснована 1844 p., 1872 дістала права високої школи з назвою (до 1939) Львівська Політехніка (Л. П.) у складі 4 фак.; в 1919 — 41 pp. до її складу входив ще с.-г. ліс. фак. (на базі с.-г. академії в Дублянах, заснованої 1891 p., і ліс. школи з 1874 p.). До 1918 р. в Л. П. викладали українці: О. Волощак, І. Медвецький (також ректор), І. Левинський, Р. Залозецький; укр. студенти об’єднувалися в т-ві «Основа» (1898 — 1939). За поль. влади укр. професорів усунено, а укр. студентам створювано труднощі в прийманні на студії; в наслідок чого українці заснували Львівську (таємну) Політехнічну Високу Школу (1922 — 25). Пересічне ч. студентів у 1930-их pp. 3 000 (1914 бл. 2 000), викладачів 170. За нім. окупації (1941 — 14) ЛПІ діяв у формі т. зв. Держ. Техн. Ін-ту (бл. 1 000 студентів, 90 викладачів). В 1961 р. ЛПІ мав 7 фак.: геодезичний, нафтовий, механічний, енерґетичний, радіотехніки і автоматики, хемікотехн., інж.-будів.; крім того вечірній і заочний відділи та заг.-техн. факультети у Івано-Франківському, Дрогобичі й Тернополі. 1961 — 62 — ч. студентів 14 400, професорів і викладачів понад 600. ЛПІ має бібліотеку (понад 500.000 тт.) і видає наук. праці й посібники. Гол. будинок ЛПІ збудований у 1873 — 77 pp. в неоренесансовому стилі (проєкт Ю. Захарєвича).


Львівський синод, синод гал. провінції Гр.-Кат. Церкви, скликаний гал. митр. кардиналом Сильвестром Сембратовичем у Львові восени 1891 р. з метою зреформувати церк. життя, майже по двох століттях від Замойського синоду 1720 р. Л. с. устійнив число свят і постів, наладнав справи церк. дисципліни, судівництва і богослужби. На Л. с., яким керував папський леґат Августин Часка, виникли дві течії — консервативна і реформаторська; остання, підтримана деякими рим. колами, намагалася без успіху завести безшлюбність духовенства, можливо, також григоріянський календар, але змогла лише зобов’язати священиків приватно відчитувати богослужбу дня (Ієрейський часослов). Існує досить поширене переконання, що Л. с. спричинився до порушення старих прав гал. митр. та унезалежнення від нього перемиського і станиславівського ієрархів. Дії Л. с. (з обширним додатком до нього) вийшли окремою публікацією укр. і латинською мовами («Чинности і рішення руского провінціяльного Собора в Галичині, отбувшогося во Львові в році 1891», 1896; «Додаток до чинностей...», 1897). Поза Галичиною — на Закарпатті й в Америці постанови Л. с. закріпилися як звичаєвий закон.

В. Л.


Львівський (таємний) Український Університет, (ЛУУ), постав у липні 1921 з університетських курсів, що їх з вересня 1919 влаштовувало НТШ, далі Т-во Укр. Наук. Викладів ім. П. Могили і, нарешті, Ставропігійський Ін-т для укр. молоді, як відповідь на скасування поляками всіх укр. катедр і доцентур у Львівському Ун-ті та прийняття до високих шкіл тільки тих, що служили в поль. війську і мали поль. громадянство. Після урядової заборони цих курсів 1920 організовано таємні курси з відділами: філос., правничим і мед., а в липні 1921 їх переорганізовано в ЛУУ на зразок зах.-евр. ун-тів; на всі поль. високі школи проголошено бойкот. Першим ректором ЛУУ був В. Щурат, потім М. Панчишин, останнім Є. Давидяк. Ч. катедр 1921 р. 54, студентів 1 260, в 1922 — 23 відповідно 65 і 1 500. Мед. фак. мав тальки два перші роки навчання, на дальші студії студенти мусіли виїздити за кордон. В ЛУУ викладали майже всі укр. вчені і фахівці, які тоді проживали у Львові. Студії в ЛУУ визнавали закордонні ун-ти.

Переслідування студентів і проф. ЛУУ поль. владою не припинялися від самого поч. Протести і намагання леґалізації ЛУУ перед польською владою і на міжнар. форумі були безуспішні. Ухвала Ради Амбасадорів про інкорпорацію Галичини до Польщі (1923), постійний поль. тиск, а вкінці безвиглядність дальшого існування для абсольвентів ун-ту довели в кін. 1925 р. до припинення діяльности ЛУУ. Див. також ЕУ I, стор. 947.

Література: Мудрий В. Український Університет у Львові у pp. 1921 — 1925. Нюрнберґ 1948.


«Львівські Архиепархіяльні Відомості», місячник, орган укр.-кат. Митрополичої Консисторії, виходив у Львові 1889 — 1944 (з перервою 1940).


«Львівські Вісті» (спочатку «Укр. Щоденні Віїсті»), щоденник для дистрикту Галичини, видаваний нім. владою 1941 — 44 у Львові; гол. ред. О. Боднарович.


Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн, вугільний басейн у межах Галичини і півд.-зах. Волині вздовж р. Бугу; його продовження лежить на території Холмщини в Польщі. Заг. площа басейну бл. 10 000 км², пром.-вугленосна — понад 1000 км²; довж. 125 км (від Володимира Волинського на півн. по Золочів на півд. сх.), ширина 60 км. Заг. геол. запаси вугілля бл. 1,75 млрд т (понад 1% запасів в УССР). Л.-В. к. б. охоплює частини геогр. країв: Волинсько-Холмської височини, Надбужанської котловини та скрайки півн. Опілля й сх. Розточчя.

Наявність вугленосних відкладів у Л.-В. к. б. виявлена в 1930-их pp. за Польщі (поль. геолог Я. Самсонович), і тоді зроблено перші свердловини, але тільки з 1945 р. вивчено докладніше геол. будову басейну та визначено його вугленосність (серед дослідників: Д. Бобровник, А. Хижняков, П. Шульга й ін.). Будівництво шахт розпочато 1950 p., експлуатацію вугілля — 1954 р.

Л.-В. к. б. являє собою мульдоподібну западину у кристалічних породах, виповнену осадовими породами силурійського, девонського, кам’яновугільного, юрського, крейдового та четвертинного віків. На півн. він обмежений скидом, що проходить на півн. від Володимира Волинського, на півдні тектонічною лінією Щирець — Рава-Руська. Вугленосні пласти пов’язані з дол. карбоном (потужність 950 — 1250 м), основні пласти вугілля пром. значення — з намюрським (потужність 125-225 м), менше з башкирським ярусами. Вони прикриті згаданими вже молодшими шарами заг. потужности від 100 (в сх. частині басейну) до 700 (в зах. частині) м, гол. верхньо-крейдовими (потужність 80 до 550 м). Таким чином вугленосні шари залягають на глибині 250 — 750 м, глибина залягання продуктивної вуглемісної товщі — 315-535 м, при чому вона збільшується в зах. напрямі. Пласти кам’яновугільних порід падають на зах. під кутом 1,5 — 3°, і в цьому ж напрямі збільшується їх потужність.

Вугілля Л.-В. к. б. доброї якости, воно містить в собі до 4% сірки, до 0,14% фосфору, летких речовин — 33 — 41%, вологи 1,1 — 5,2%; тепловидатність 7 000 — 8100 кальорій, газоносність незначна; воно є високоякісним енерґетичним паливом, а також придатне для газифікації та напівкоксування. Видобуток вугілля зазнає таких змін (в млн т): 1958 р. — 1,9, 1959 — 2,7, 1960 — 3,9, 1961 — 5,4 (3,2% видобутку в УССР); 1965 р. він мав би зрости до 10 млн. т. Гол. родовища: Волинське, Забузьке й Межигірське; ч. шахт — 15 (1961); ч. працюючих в кам’яновугільній пром-сті Л.-В. к. б. становить 35 000 (1960).

Розбудова Л.-В. к. б. має велике значення для нар. госп-ва Зах. України, яка дотепер мусіла довозити вугілля з далекого Донбасу (до 1939 р. з поль. Шлезьку), і дозволить поширити її пром-сть. Вугілля басейну іде насамперед на потреби електростанцій (зокрема Добротвірської — б. Кам’янки Бузької — найпотужнішої на Зах. Україні), транспорту (також для Білоруси) і пром-сти. Розбудова басейну вплинула вже на зріст населення і постання низки шахтарських осель або реконструкцію давніших. Так у Волинській частиш басейну виникло найбільше м. басейну Ново-Волинське (1961 р. — 31 000 меш.), с. м. т. Жовтневе (5 300 меш.) й ін.; у Львівській частині — Червоноград (12 400; на місці кол. Кристинополя), Гірник (4 000 меш), Шахтарське, Соснівка та ін.

Література: Заставний Ф. Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн. Л. 1956; Демченко О. Освоєння Львівсько-волинського вугільного басейну. К. 1959; Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн. Зб. Ін-ту Геол. Наук. АН УРСР. К. 1962.


Льготак Любов (* 1906), графік, працює в Харкові; кольорові ліноґравюри («На просторах України», квіти), кольорові ґравюри на дереві, присвячені індустріяльним темам.


Льєж (Liège), м. в Бельгії, центр її валлонської частини, важливий осередок вугільної, важкої і машинобудів. пром-сти, 160 000 меш., разом з передмістям 350 000, найбільше укр. скупчення в Бельгії. До 1914 р. в Л. перебувало невелике ч. українців (робітники, студенти), які організували «Руську Безсторонню Громаду», їхнє ч. збільшилося в період між двома світовими війнами до 200 осіб (серед них також політ. еміґранти і бл. 25 студентів); орг-ції: Укр. Громада і Т-во кол. Укр. Вояків у Бельгії та ін. З 1945 р. ч. українців збільшилося до 2 000 у зв’язку з масовою укр. еміґрацією на Зах. (див. Бельгія); нині Л. є осідком двох укр. парафій — кат. і УАПЦ, Союзу Українців у Бельгії й ін.


Льобковіц Вільгельм (1893 — ?), нім. походження отаман УГА, спершу шеф оперативного відділу Начальної Команди, пізніше шеф штабу 3 корпусу УГА. 1920 в поль. таборі інтернованих в Тухолі; 1921 перейшов на службу в УССР, де пропав без вісти.


Льовшин Олександер (1875 — 1945?), ботанік-фізіолог-цитолог, проф. Київ. Ун-ту; досліджував ізотонічні коефіцієнти, вплив світла на дихання нижчих грибів, опір деревини при фільтрації у зв’язку з теорією руху води в рослині, виникнення хондріозом, фотосинтезу і первинну синтезу органічних речовин. Значна кількість наук. праць чужими мовами. Льовшин (рос. Левшин) Олексій (1799-1879), держ. діяч, вихованець Харківського Ун-ту, градоначальник м. Одеси, згодом чл. Держ. Ради. Засновник «Одесского Вестника», Одеської Публічної Бібліотеки. Брав участь у підготовці сел. реформи. Автор кн. «Письма из Малороссии» (1816), де м. ін. відзначено вороже ставлення українців до росіян.


Льодовий похід, див. Зимові походи.


Льодовиковий краєвид, основний краєвид півн. України, спричинений кол. зледенінням цієї території. Див. ЕУ I, стор. 64 — 66.


Льодовиковий період, див. Геологія і ЕУ I, стор. 48 — 50.


Льодомерія, латинська назва Володимиро-Волинського князівства в титулі Андрія II угор. (Galiciae Lodomeriaeque rex), пізніше австр. цісарів після зайняття Австрією Галичини (1772).


Льожі масонські, див. Масонство.


Льозанна (Lausanne), м. в зах. Швайцарії, над Женевським оз., 127 000 меш. (1960). У 1917 — 21 pp. Л. була важливим осередком укр. інформаційної служби з метою підтримки укр. визвольних змагань. Тут діяло Укр. Пресове Бюро під керівництвом В. Степанківського (тижневик «L’Ukraine», численні публікації про Україну, бюлетені тощо) і Союза Визволення України (ж. «La Revue Ukrainienne»). Після закінчення війни укр. інформаційна робота поступово перенеслася до Женеви.


Льокатив, місц. відмінок, позначує місце й час; в старо-укр. вживався ще й без прийменника (КыевЂ, лони — «минулого року»), сьогодні лише з прийменниками в, на, по, при, о; закінчення Л. в однині жін. іменників — і, чол. і сер. — і, -у (ю), як і -ах у множині — це вислід далекосяжних вирівнянь у 15 — 18 вв.; по півд.-зах. говірках закінчення тут різноманітніші і продовжують давніший стан (на земли); в нову добу помітно виразну тенденцію завести в Л. в однині закінчення дативу також і в чол. та сер. іменниках, а особливо в прикметниках (в доброму чоловікові).


Льонарська промисловість, галузь текстильної пром-сти, що займається переробкою волокна льону. Виробництво льняних тканин на Україні відоме від найдавніших часів; мануфактурне — постало у 18 в., гол. в півн. Україні, де концентрувалися посіви льону, але воно занепало у другій пол. 19 в. До революції існувала лише домашня і кустарна Л. п., яка зовсім підупала в часи колективізації. До 1962 р. властивої Л. п. не було, існували лише невеликі зав. первинної переробки льону (1958 р. 11 зав. у Житомирській і Чернігівській обл.). Тільки тепер споруджуються великі льонокомбінати в Житомирі й Рівному.


Льонер Фердінанд (1886 — 1956), нім походження отаман УГА, начальник штабу 2 корпусу, пізніше помічник начальника оперативного відділу при Начальній Команді УГА. 1929 — 38 австр. аташе в Москві.


Льонок (Linaria Mill.), багаторічні або однорічні рослини з родини ранникуватих. На Україні росте 13 видів. Найпоширеніші: Л. звичайний (L. vulgaris Mill.), розповсюджений як бур’ян у посівах, на луках і в лісах; рідше в Степу, стебла та листки отруйні, настій з надземної частини вживають в медицині як легкий послабляючий засіб; Л. дроколистий (L. genistifolia (L.) Mill.), звич. рослина на пісках, відслоненнях, у степах.


Льон посівний (Л.) або культурний (Linum usitassimum L.), однорічна рослина з родини льонових, яку вирощують для волокна й олії. З різних груп Л. найважливіші: 1) Л.-довгунець (Л.-д.) з тонкими довгими стеблами (80 — 100 см), що його культивують перев. на волокно (у стеблі міститься 20 — 30% волокна), він любить холодно-поміркований, вологий клімат (гол. сорти на Україні — Світоч, Томський 5); 2) Л.-кудряш або олійний (Л.-к.) з коротким (30 — 55 см) гіллястим стеблом і великою кількістю коробочок, який плекають для олії (насіння має 40 — 48% олії), вдається більше в теплому підсонні (гол. сорти на Україні — Укр. місцевий, Воронізький 1308, Кіровоградський 71, Великонасінний 3, ВІР 1650); 3) Л.-межеумок — як для олії, так (у другу чергу) і для волокна (він має менше значення). Волокно Л. йде на виготовлення тканин (полотно, брезент, мішковину й ін.), мотузків і шпагатів та олії, що використовується як сировина для лакофарбової, електротехн., гумової, шкіряної й ін. галузей пром-сти і для харчування; використовують також відходи переробки Л. — клоччя, кострицю й макуху — цінний корм для худоби.

Л. належить до найдавніших культурних рослин світу, на Україні його вирощували вже за трипільських часів. До 1920-их pp. на Україні була поширена культура Л.-межеумка, гол. для олії, менше для волокна — другорядної якости. Товарне значення Л. було невелике. Гол. р-ном поширення Л. була Поліська смуга — півд. скрайок найбільшого в світі льонового р-ну, який знаходиться в півн.-зах. частині сх. Европи. Засіви Л. виявляли нахил зменшуватися: в 9 укр. губерніях з 159 800 га в 1901 — 05 pp. до 97 900 в 1911 — 15 (менше ніж 1/10 в Рос. Імперії); урожайність 1913 р. в центнерах з 1 га: волокна 2,6, насіння — 4,2.

Сильніше поширилося льонарство на Україні, почавши з 1930 p., м. ін. з уваги на значення волокна з Л. для воєнної пром-сти; одночасно піднесено аґротехніку й механізацію виробництва й обробки Л. Гол. увагу звернено на поширення Л.-д. (тепер 86% всієї площі під Л.). Л.-д. вирощується в півн.-ліс. смузі України, де він становить основну тех. культури (бл. 7% всієї посівної площі і 2/3 площі під техн. культурами), далі в Львівській обл. й на Передкавказзі. Л.-к. поширений у Степу і на Передкарпатті. Майже 80% посівної площі Л.-д. в УССР припадає на Полісся і такий самий % площі Л.-к. припадає на Степ. Зміну посівної площі Л. в. УССР видно з таблиці (в тис. га):


1913

1940

1950

1955

1960

Л.-д

Л.-к.

109,4

118,2

77,6

125,6

84,9

169.4

42,3

223,4

37,8

Посівна площа під Л.-д. в УССР становить порівняно з усім СССР — 13,5%, Л.-к. — 16%. Л.-к. на укр. Передкавказзі займає бл. 20 000 га. 95% посівної площі Л. належить колгоспам. Сер. річний збір Л. за 1951 — 60 pp. в тис. тонн такий:


1951 — 55

1956 — 60


Л.-д.

Л.-к.

Л.-д.

Л.-ч.

Волокно

Насіння

308

298

 —

329

691

613

 —

287

Збір волокна в УССР становить 16% збору всього СССР.

Сер. річний урожай Л.-д. з 1 га становив в УССР у 1956-60 pp. 3,2 центнерів волокна (в СССР — 2,5) і 3,1 центнерів насіння. 90% збору волокна віддавано державі/

В. Кубійович


Льос-Анджельос (Los Angeles), один з найбільших пром. і, торг. центрів ЗДА, положений над Тихим океаном, в стейті Каліфорнія; ч. населення з передмістями 6,5 млн у 1960 p., в самому Л.-А. — 2,5 млн. Українці стали поселюватися в Л.-А. після першої світової війни; тепер ч. українців бл. 1 500; 4 укр. парохії (2 правос., 1 укр.-кат. і 1 гр.-кат. для закарпатців), низка укр. орг-цій, м. ін. Укр. Культ. Осередок (з Нар. Домом).


Льош Теодор (1840 — 1903), проф. діягностики і пропедевтики. Київ. Ун-ту; гол. Т-ва київ. лікарів; опрацював клініку балантіязи, описав лямбіозу, трихомонади і бластоцистозу в кишках та перший довів патогенну ролю „Amoeba coli“.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.