[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1916-1925.]

Попередня     Головна     Наступна





П


Павенцький Антін (1818 — 89), гал. гром. діяч і журналіст, правник, один з засновників Гол. Руської Ради, перший ред. першого укр. часопису «Зоря Галицька» (1848 — 50), посол до гал. сойму (1861).

[Павенцький Антін (* Нижнів, Товмацький пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Павленко Віктор (* 1888), військ. діяч, ген.-хорунжий Армії УНР, кадровий старшина рос. армії — підполк. авіяції; чл. Укр. Центр. Ради та Укр. Ген. Військ. Комітету (був від нього зв’язковим до верховного командування рос. армії), обраний на І Всеукр. Військ. З’їзді (18-25 травня 1917). По упадку Рос. Тимчасового Уряду та проголошенні УНР — командувач Київ. Військ. Округи, з грудня 1918 р. до листопада 1920 р. начальник літунства Армії УНР. У 1926 р. повернувся з еміґрації на батьківщину, дальша доля невідома.

[Павленко Віктор (1888 — 1932). Помер на Кубані під час голоду. — Виправлення. Т. 11.]


Павленко Віра (* 1912) і Галина (* 1918), сестри, майстрі нар. декоративного розпису, родом з Катеринослава, з 1922 в с. Петриківці, з 1935 у Києві, де вчилися в Школі нар. майстрів (1937 — 39); з 1944 на Київ. експериментальному кераміко-мист. зав. розписують ужитковий та. декоративний порцеляновий і фаянсовий посуд у стилі петриківського розпису.

[Павленко Віра і Галина, м. б. Павленко Віра (* 1912, Катеринослав) і Павленко-Черниченко Ганна (* 1919, Петриківка). — Виправлення. Т. 11.]


Павленко Оксана (* 1896), маляр-монументаліст і графік, родом з Черкащини, учениця М. Бойчуки, чл. АРМУ; брала участь з бриґадою М. Бойчука у розписах Луцьких касарень (1919), Межигірського технікуму (1925; фреска «Консультація на селі») і кол. Червонозаводського театру в Харкові (1933 — 35; фреска «Фізкультура і спорт в СРСР»); фрески в Киргизькому і Азербайджанському павільйонах на Всесоюзній с.-г. виставці у Москві (1938-40 і 1951-54; «Демонстрація в м. Фрунзе», «Збиральниця бавовни») та ін. З графіки — . лубки-плякати, близькі до давніх нар. картин.

[Павленко Оксана (1895, Валява 1991, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Павленко Павло (1890 — 1931), драматичний актор, у 1910-их pp. у трупі Д. Гайдамаки, з 1927 р. у Нар., з 1928 р. в Червонозаводському театрах у Харкові.


Павленко Юрій (* 1898), гідромеханік родом з Харківщини, проф. Ленінградського Кораблебудівного Ін-ту (з 1930) і Одеського Ін-ту Інженерів Морської Фльоти (з 1944), д. чл. АН УРСР (з 1961); бл. 250 праць з основних питань гідромеханіки і теорії корабля (геометрії, статики, хитавиці, опору води, суднових рушіїв тощо).

[Павленко Юрій (Георгій) (1898, Леб’яже, Зміївський пов. — 1970, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Павлик Анна (1855 — 1928), гал. гром. діячка, сестра й співр. Михайла П., пропаґаторка поступових ідей та ідеалістично — месіяністичного соціялізму, піонерка жін. руху в Галичині; ст. в пресі.

[Павлик Анна (Ганна) (* Монастирське, Косівський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Павлик Михайло (17. 9. 1853 — 26. 1. 1915), гром.-політ. діяч у Галичині, письм., публіцист, один з засновників Укр. Радикальної Партії і її гол. з 1899, д. чл. НТШ, родом з с. Монастирська б. Косова. Як студент Львівського Ун-ту, разом з І. Франком був чл. Акад. Кружка і співр. його органу «Друг» (1874 — 77), які під впливом М. Драгоманова перейшли з москвофільських на укр. позиції. П. став учнем Драгоманова і був речником його ідей аж до смерти. За це був у молоді роки переслідуваний владою (і засуджений). Разом з І. Франком редаґував місячник «Гром. Друг» і зб. «Дзвін» та «Молот», з Драгомановим і С. Подолинським у Женеві «Громаду» (1879 — 82) і знову з Франком органи радикальної партії «Народ» і «Хлібороб» (1890 — 95). У 1895 — 1905 pp. перший бібліотекар НТШ, згодом ред. радикального «Гром. Голосу». У 1914 р. заступник гол. Гол. Укр. Ради. Помер у Львові.

П. писав оп. («Юрко Куликів», «Ребенщукова Тетяна») і повісті («Пропащий чоловік», «Вихора») та перекладав з рос. (Н. Лєскова, Л. Толстого, А. Островського) і поль. («Мужики» В. Реймонта) літератур, але найбільше часу віддавав журналістиці. Наук. праці: «Про русько-укр. читальні» (1887), «Михайло Петрович Драгоманів 1841 — 1894» (1896), «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літ. діяльности 1874 — 1898 pp.» (1898), «Якуб Ґаватович (Ґавот) — автор перших руських інтермедій в 1619 р.» (ЗНТШ, т. 35-36, 1900). П. редаґував вид. НТШ, фолкльористичні твори Драгоманова; видав своє листування з Драгомановим (8 тт.) та листування Драгоманова з М. Бучинським (1 т.) і Т. Окуневським (1 т.); впорядкував бібліотеку Й. І. Крашевського в Кракові й видав каталог. П. був прихильником ліберально-гуманного соціялізму, далекого від ортодоксального марксизму, при чому виступав проти народовецького руху і гостро атакував гал. духовенство. П. відстоював ідею самостійности України і теперішня сов. інтерпретація його поглядів — тенденційна і невірна.

P. М.


Павликів Теофіл (1821 — 1905), гал. гром. діяч, почесний крилошанин митрополичої капітули, парох Волоської Церкви у Львові, посол до гал. сойму (1861, 1868, 1873), провідний діяч т-ва Руська Рада у Львові (з 1870).


Павликовська Ірина (* 1901), гром. діячка, дочка І. Макуха, дружина Ю. Павликовського, родом зі Львова. Співзасновниця і чл. управи кооперативи «Укр. Нар. Мистецтво» (1925-39), Союзу Українок (1923-28), т-ва Укр. Захоронка і Вакаційні Оселі (1926 — 39); чл. крайової управи Секції Сіль. Господинь (1935 — 39) всі у Львові. На еміґрації в Німеччині й Канаді; засновниця і гол. Об’єднання Укр. Жінок у Німеччині (1945 — 50), чл.-засновник і чл. управи СФУЖО (з 1948), гол. крайової управи Ліґи Укр. Кат. Жінок Канади (1964 — 68).

[Павликовська Ірина (1901 — 1975, Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Павликовський Юліян (20. 7. 1888 — 28. 12. 1949), провідний гал. кооператор і аґроном, гром.-політ. діяч, економіст і публіцист, д. чл. НТШ, родом з с. Синькова (Радехівщина), з священичої родини. Після закінчення правничих (у Львові) і аґрономічних (у Відні) студій працював у 1915 — 23 pp. в т-ві «Сіль. Господар» у Львові (до 1918 як керівник госп. відбудови краю, згодом як організатор), у 1924 — 29 гол. цього т-ва, пізніше заступник гол. У 1920 — 21 керівник Крайового Комітету Орг-ції Кооператив, у 1922 — 44 гол. Крайового Союзу Кооператив і Ревізійного Союзу Укр. Кооператив, до орг-ції і розбудови якого найбільше спричинився; у 1923 — 39 дир. «Нар. Торговлі»; чл. управ низки укр. установ (м. ін. гол. Надзірної Ради «Маслосоюзу» у 1926 — 39). П. був ідеологом кооп. руху на Зах. Україні, організатором кооп. конґресів у Львові, учасником і репрезентантом укр. кооперації на міжнар. кооп. з’їздах, представником укр. інтересів у ряді заг.-поль. установ (чл. Держ. Хліборобської Ради і Держ. Кооп. Ради у Варшаві, Ради Хліборобської Палати у Львові та ін.). Діяч Нац. Дем. Партії (з 1917 р. чл. ширшого Нар. Комітету), співзасновник УНДО і чл. його президії (у 1930 — 39 заступник гол.), у 1930 — 38 чл. поль. сенату, в якому брав участь у ряді комісій як екон. експерт. З 1944 р. на еміґрації в Німеччині, де очолював Об’єднання Укр. Кооператив у Мюнхені. Помер і похований у Мюнхені.

Ст. з ділянки аґрономії, про знищення Галичини під час першої світової війни, програмові ст. з ділянки розбудови кооперації на Зах. Україні, про екон. положення с. в Галичині, з іст. й ідеології кооперації, аґрарної і кооп. політики в Польщі тощо — в журн. і газ., зокрема в «Кооп. Республіці» і в «Ділі». Окремі праці: «Будівництво, мета і праця кооперації на Великій Україні» (1920), «Земельна справа у Сх. Галичині» (1922), «В обороні Рідної Землі» (1925), «Природа, мета і світогляд укр. кооп. руху» (1934) та ін: Викладав аґрарне законодавство в Укр. (таємному) Ун-ті у Львові і кооперацію на різних кооп. курсах у Галичині і в УТГІ та УВУ на еміґрації.

[Павликовський Юліян (* Сеньків). — Виправлення. Т. 11.]

Р. М.


Павличенко Тиміш (1892 — 1958), ботанік-еколог, гром.-політ. діяч і письм., родом з Вінничини, д. чл. НТШ. У 1917 — 18 pp. чл. Укр. Центр. Ради, 1918 р. — Укр. Установчих Зборів; з 1920 р. на еміґрації в Празі. З 1927 р. в Канаді; з 1938 р. проф. та дир. відділу екології рослин в Саскатунському Ун-ті, з 1948 р. дир. Рільничо-Дослідної праці при Амер. Хем.-Фарбовій Кампанії; помер у Саскатуні. П. дослідник кореневих систем культ. (гол. збіжжевих) рослин і бур’янів та їх конкуренційного взаємовідношення в ґрунті; у цій ділянці написав кілька праць і устаткував у Саскатунському Ун-ті цікавий гербарій. П. був довголітнім гол. Осередку Укр. Культури і Освіти (ОУКО) чл. Видавничої спілки «Новий Шлях» та Екзекутиви Укр. Нац. Об’єднання в Канаді. Літ. праці: «Дух нації», ст. «Нац. єдність», «Україна як екон. цілість» та ін.


Павличко Дмитро (* 1929), поет родом з Коломиї (Галичина). Закінчив Львівський Ун-т (1953) і вчився в аспірантурі при ньому. Друкується з 1951 р. Був гостро критикований за патріотичні мотиви перших зб. (оборона укр. мови) і «формалізм». З поч. 1960-их pp. переорієнтувався на виступи проти «буржуазного націоналізму» та Ватикану і здобув ім’я відданого партії поета, висунувшись в число керівних діячів Спілки Письм. України. Зб. поезій: «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960), «На чатах» (1961), «Пальмова віть», «Жест Нерона» (1962), «Пелюстки і леза» (1964), «Гранослов» (1968).

[Павличко Дмитро (* Стопчатів, Косівський пов., Галичина). Активний діяч відродження укр. державности, депутат і гол. Комісії міжнар. зв’язків Верховної Ради України (1990 — 94). — Виправлення. Т. 11.]


Павлиш (V — 14), с. м. т. Онуфріївського р-ну Кіровоградської обл.; 5 400 меш. (1966). Відомий з 1776 р.


Павлів (Білозерський) Остап (1892 — 1955), гал. гром.-політ. діяч, журналіст і письм.; видатний чл. Укр. Радикальної Партії, з 1922 р. чл. її Гол. Секретаріяту, секретар Центр. Ради Союзу Сел. Спілок у Львові, активний діяч Січ. Руху та орг-ції молоді «Каменярі»; ред. «Гром. Голосу» (1922 — 28) і ж. «Молоді Каменярі» (1928 — 32), «Плуг і Гарт» (1928 — 29), кілька разів політ. в’язень у поль. в’язницях; на еміґрації в Німеччині (співред. газ. «Укр. Слово», 1947 — 49) і (з 1950) в ЗДА (співр. «Нар. Волі» і «Вільної України»). Автор оп. та іст.-психологічних повістей («Панщину відвоювали», «Напередодні» (1935), «Комаха», «Димарівка живе» (1939), «Диявол погноблений» (1943), переклади з поль., нім. і рос. мов.

[Павлів (Білозерський) Остап († Скрентон, Пенсільванія). — Виправлення. Т. 11.]


Павло I (1754 — 1801), рос. імператор (1796 — 1801), син Петра III і Катерини II. Бувши престолонаслідником, П. I був відомий з своєї опозиції до політики Катерини II, і укр. автономістичні кола сподівалися від нього полегшення централістичної політики рос. уряду, в якому тоді велику ролю відогравали особи укр. походження (О. Безбородько, Д. Трощинський, Віктор Кочубей, брати А. і І. Гудовичі та ін.). Йшли навіть чутки, що буде відновлене гетьманство на чолі з другим сином П. I — В. кн. Константином і регентом А. Гудовичем. Але ці надії не здійснилися. Політика П. I як зовн., так особливо внутр. продовжувала імперіялістичну й централістичну політику Катерини II. Страх перед франц. революцією й небезпека франц. аґресії в Европі й на Близькому Сході примусили П. I вести війну проти Франції, яка тривала майже до кін. його царювання, коли він, невдоволений з своїх союзників — Англії й Австрії, скерував рос. політику на антиангл. шлях. У внутр. політиці П. I. сприяв поширенню поміщицького землеволодіння й кріпацтва на Україні, зокрема на півдні, де 1796 р. було покріпачено селянство. Хоч П. I скасував 1796 р. деякі адміністративні й суд. реформи Катерини II, зокрема замінив намісництва на губ., частково відновив суд. систему, яка існувала у 1760 — 70-их pp. і припинив переслідування уніятської Церкви, але Україна й надалі залишилася звич. провінцією Рос. Імперії. До того ще П. І встановив жорстокий поліційний режим, з палочною муштрою у війську, переслідуванням будь-якої вільної думки, суворою цензурою тощо. Все це викликало велике невдоволення серед нижчих і вищих верств людности, численні розрухи селянства і робітництва (особливо сильні на Україні й суміжних обл. Росії у 1798 р.) й низку змов серед дворянства і офіцерства (зокрема т. зв. «Смоленська змова» 1798 p., в якій брали участь також українці, й ґвардійська змова 1800 — 01 p.), які закінчилися вбивством П. I.

[Павло I (* Петербурґ — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

О. Оглоблин


Павлов Гаврило («Маляр»), чернігівський ґравер на міді поч. 18 в.; зберігся антимінс його роботи з зображенням 8 постатей (1720-і pp.).


Павлов Капітон (1792 — 1852), маляр родом з Талліна (Естонія); закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі, з 1820 р. на Україні; викладав рисунок у Ніженському Ліцеї (1820 — 39), пізніше у Київ. Ун-ті (1839 — 46). Портрети («Автопортрет», «Портрет мічмана Г. Чайковського» та ін.), жанрові картини («Діти будують картковий дім», «Бондар» й ін.), пейзажі («Церква Спаса Нерукотворного в Полтаві»). За малюнком П. «Чабан з своєю отарою» Л. Жемчужніков виконав офорт для альбому «Живописная Украина».

[Павлов Капітон († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Павлов Платон (1823 — 95), рос. історик, осв. та гром. діяч, у 1847 — 60 і 1875 — 85 pp. проф. Київ. Ун-ту, один з організаторів недільних шкіл у Києві.


Павлова Марія (1854 — 1938), уроджена Гортинська, палеозоолог родом з м. Козельця (Чернігівщина); закінчила Паризький Ун-т, з 1885 працювала в геол. музеї Моск. Ун-ту, в 1919 — 30 pp. проф. того ж Ун-ту, д. чл. АН УРСР (з 1921), почесний чл. АН СССР (з 1930). Понад 50 праць, присвячених перев. викопним ссавцям Півд. України, Молдавії і Поволжжя.

[Павлова Марія († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Павлович (псевд. Вельтман і Волонтер) Михайло (1871 — 1927), больш. діяч родом з Одеси; до 1918 р. — меншовик. У 1919 — 20 pp. був уповноваженим Реввійськради РСФСР на Україні, керував укр. справами в Комінтерні. Співавтор з Х. Раковським кн. «Die Probleme der Sowjet-Ukraine» (1920). Пізніше став теоретиком нац. питання та сходознавцем.

[Павлович Михайло (Волонтер; справжнє прізвище Вельтман) († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Павлович Олександер (1819 — 1900), закарп. поет, називаний «маковицьким солов’єм», гром. діяч Пряшівщини, свящ., родом з с. Чарне на Пряшівщині. П. писав вірші місц. маковицьким діялектом, почасти «язичієм» на іст.-патріотичні (напр., «Думки над могилою под Бардиевом на 1849 г.», про І. Підкову тощо), дидактично-моралізуючі і суспільні теми. Зб. «ПЂсник для маковицкой русской дЂтвы» (1860); посмертно вийшли зб. «Венец стихотворений» (1920), «Избранные произведения» (1955). П. збирав етногр. і іст. матеріяли про Маковицю.

[Павлович Олександер (* Шариське Чорне — † Свидник, Пряшівщина). — Виправлення. Т. 11.]


Павлович Петро, див. Трембовецький Аполлон.


Павлович Юрій (1906 — 49), театральний мистець-декоратор, модерніст; з 1925 р. в Одеській Укр. Держ. Драмі. Кращі оформлення: «Міщанин-шляхтич» Мольєра, «Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги, «Композитор Нейль» Г. Кавфмана та «Фавст» Ґуно (в Одеській Опері) в стилі конструктивізму. Дро долю П. з 1930 р. до смерти відомостей немає.

[Павлович Юрій (1906 — ?). Зник під час сталінського терору на поч. 1930-их pp. — Виправлення. Т. 11.]


Павловськ (III — 21), м. на Півн. Слобожанщині, р. ц. Воронізької обл. РСФСР; 12 000 меш. (1959). Пристань на Дону; харч. пром-сть і судноремонтні майстерні; за переписом 1926 р. українці становили в П. 36,6%, а в Павловському р-ні — 71,1% всього населення.


Павловська (VII — 20), станиця на Кубані над р. Сосикою, р. ц. Краснодарського краю РСФСР. За переписом 1926 р. в Павловському р-ні українці становили 83,5% всього населення.


Павловська Олександра (* 1928), графік, працює в Києві в галузі пляката («Ліс державі», 1952) і книжкової графіки. Ілюстрації П. до нар. казки «Коза-Дереза» (1956, ґваш) і «Кирило Кожум’яка» (1966, ґваш-акварель) нагадують ґравюри старих київ. майстрів.

[Павловська Олександра (* Київ), „Коза-Дереза“ (1957), „Кирило Кожум’яка“ (1958). — Виправлення. Т. 11.]


Павловський Андрій (1789 — 1857), математик родом з м. Валок (Харківщина); проф. Харківського Ун-ту (з 1819 p.; у 1837 — 38 р. його ректор); працював у галузі інтеґрування диференціяльних рівнянь з частинними похідними і альґебраїчних кривих. Серед учнів П. був М. Остроградський.

[Павловський Андрій († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Павловський Вадим (* 1907), хемік родом з Києва, син Методія П., наук. співр. Київ. Ін-ту Наук.-Суд. Експертизи (1935 — 43) та Ін-ту Суд. Медицини Ун-ту в Гайдельберґу (1944 — 46); з 1947 р. у ЗДА. Праці з хем. технології, лябораторних криміналістичних досліджень і з наук. фотографії; ст. з мистецтвознавства, розвідка «Шевченко в пам’ятниках» (1966) та ін.

[Павловський Вадим (1907 — 1986, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Павловський Віктор (* 1893), педагог, проф. Харківського Ін-ту Нар. Освіти, наук. співр. Харківського Ін-ту педагогіки; праці про плянування, методику, техніку й орг-цію праці в школі, з ділянки дидактики тощо. З пол. 1930-их pp. про П. нема відомостей.

[Павловський Віктор (1893, Ананьїв, Херсонщина — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Павловський Григорій (1884 — 1967), співак-бас, свящ. і церк. діяч УПЦ в ЗДА, родом з Київщини. У 1910 — 18 pp. в театрі М. Садовського і Київ. Опері, чл. капелі О. Кошиця; з 1922 у ЗДА, співзасновник і проф. укр. муз. консерваторії у ЗДА (1924 — 29) і власної муз. школи (1930-і pp.); в 1940-их pp. ред. ж. «Дніпро» у Філядельфії. Рел. композиції (літургії, коляди і канти та ін.), обробка нар. пісень тощо.

[Павловський Григорій (* Київ — ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Павловський Іван (1851 — 1922), історик, закінчив Київ. Ун-т, чл. Полтавської Архівної Комісії, співр. її «Трудов», «КСт.» та ін. Автор багатьох джерельних праць з історії й культури Полтавщини, зокрема: «Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины 18 в.» (1912 і доповнення); «Полтавцы, иерархи, государственные и общественные деятели» (1914), «Очерк деятельности кн. А. Б. Куракина» (1914), «Описание архивов Полтавской губернии» (1915) та ін.

[Павловський Іван (1851, Боброво, Калузька губ., Росія — 1922, Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Павловський Іван, митр. УАПЦ, див. Іван Павловський.


Павловський Методій (1877 — 1957), журналіст, кооп. і гром. діяч родом з Київщини, брат Григорія П., секретар редакції газ. «Гром. Думка» (1906) і ред. газ. «Рада» (1907 — 13) у Києві, де містив театральні і муз. рецензії під різними псевд.; зібрав і видав зб. укр. нар. пісень під псевд. М. Лісовицький.


Павловський Мечислав (* 1921), майстер-гутник родом з Житомирщини; з гутного скла виготовляє фігурний посуд і статуетки (пташки, рибки, звірята тощо).


Павловський Олександер (1857 — 1944), мікробіолог і хірург родом з Ярославської губ., у 1888 — 1912 pp. проф. Київ. Ун-ту, організатор і перший дир. Київ. Бактеріологічного Ін-ту. У 1893 виготував протихолерну, у 1894 — протистрептококову сироватки, у 1893 вперше у Києві застосував протидифтерійну сироватку, у 1894 організував Київ. пастерівську станцію та Т-во по боротьбі з заразними хворобами. Автор понад 100 праць, присвячених вивченню туберкульози, риносклероми та ін. інфекційних хвороб.

[Павловський Олександер (* Чуфарово — † Басарабія). — Виправлення. Т. 11.]


Павловський Олексій (бл. 1770 — по 1822), родом з Путивельщини. Учився в Київ. Академії (1779 — 89), згодом у Петербурзькій учительській семінарії, автор «Грамматики малороссійскаго нарЂчія», написаної перед 1805, виданої 1818 p., «Прибавления к Грамматике малороссийского наречия» (1822) і рос. «Оды на смерть князя А. Безбородка», виданої 1805 р. «Грамматика» П. складається з коротких граматичних відомостей про укр. мову, перев. з півн.-укр. діялектною основою, — перший опис живої укр. мови, цінного укр.-рос. словничка на 1 130 слів і літ.-критичних та літ. матеріялів, що є першим проявом і свого роду маніфестом укр. преромантизму.

[Павловський Олексій (1773, Шутівка [тепер Соснівка] бл. Глухова, Ніженський полк, Чернігівщина — після 1822), мовознавець. — Виправлення. Т. 11.]


Павловський Теоктист (1706 — 44), маляр та іконописець родом з Полтавщини. Вчився у Києво-Могилянській Академії у Міґіневича й І. Максимовича; з 1730 р. монах, пізніше начальник «Великої Малярні» Києво-Печерської Лаври. Керував роботами й брав участь у розписах Успенського собору і Надбрамної церкви Миколи Святоші у Лаврі, ікон та іконостасу церкви у Великих Сорочинцях, проєктував богословський «Тезис» Сильвестра Кулябки; малював пейзажі, портрети (Варлаама Ванатовича) й ін. Малюнки та ескізи П. збереглися в «Кужбушках».


Павлоград (V — 16), м. обл. підпорядкування, р. ц. Дніпропетровської обл., положене над р. Вовчою; 59 000 меш. (1966). П. виник 1780 p., з 1784 пов. м. Катеринославського намісництва, з 1802 — Катеринославської губ.; 1860 р. — 8 800 меш., 1897 — 15 800, 1926 — 18 800; до 1914 мав торг.-пром. характер. Нині П. — центр. вугленосного р-ну Зах. Донбасу. Зав.: ливарних машин, «Хеммаш», ремонтно-мех., стінових матеріялів, асфальтобетонний; харч. пром-сть, мебльова і швейна фабрики. Машинобудів. технікум, мед. училище. Нар. історико-рев. музей.


Павлодар, м. над р. Іртишем у Сер.-Азійському Степ. Краї, обл. центр Казахської ССР, 154 000 меш. (1967). П. заснований 1720 р. як Коряковський форпост, з 1861 р. — м. П. Швидке зростання ч. меш. (у тис.): 1896 — 7,6, 1926 — 17,9 (в тому ч. 1,3 українців), 1939 — 28,5, 1959 — 90,0. Зав.: алюмінієвий, металоконструкцій, судноремонтний, ремонтно-мех., машинобудів.; харч. і будів. матеріялів пром-сть. Індустріяльний і пед. ін-ти, драматичний театр, краєзнавчий музей.


Павлодарська область, обл. у півн.-сх. частині Казахської ССР; 127 500 км², 678 000 меш. (1967), у тому ч. 296 000 міськ. (з них у Павлодарі — 154 000), 382 000 сіль. Більшість П. о. — низька рівнина (частина Зах.-Сибірської низовини), півд.-зах. частина — і хвиляста рівнина на 150 — 350 м висоти. Підсоння різко континентальне (пересічна температура січня бл. — 18° Ц., липня — бл. + 21 Ц., опадів від 300 мм. на півн. до 200 мм. на півд. на рік). Перев. частина П. о. лежить у ковилово-типчаковому степу на темнокаштанових ґрунтах, півн. в смузі лісостепу на чорноземах. Для хліборобства (пшениця, просо) сприятлива півн. частина, частково і сер. (тут освоєно за останні pp. багато цілинних земель), на півд. і півд. зах. переважає вівчарство. Пром-сть зосереджена перев. в Павлограді.

Людність П. о. швидко зростає: 1939 р. — 222 000, 1959 — 455 000. У півн. частині П. о. переважають українці, в півд. і півд.-зах. казахи, в сер. — українці і росіяни. За переписом з 1926 р. українці становили в Павлодарському пов. — 23,4% (у дійсності більше) всього населення (295 000), казахи — 54,9%, росіяни — 16,1%. За фальшивим сов. переписом з 1959 р. нац. склад людности П. о. мав би бути такий (у %): українці — 14,5%, росіяни — 39%, казахи — 25,6%. Докладніше див. Сер.-азійський Степ. Край.


Павлось Антін (1905 — 54), скульптор родом з Холмщини; закінчив Мист.-пром. школу у Львові, учасник виставок УТМП та СУОМ; на еміґрації в Німеччині, з 1949 р. у ЗДА. Свою творчість П. почав з малих теракотових фігур-погрудь, актів, зображень тварин (гол. коня), пізніше його зацікавлення зосередилися на іст. тематиці (медальйони) і він перейшов до більших форм: проєкти пам’ятників, погрудь (О. Новаківського, Т. Шевченка, Б. Хмельницького, І. Мазепи, кн. Романа Гал., короля Данила Гал. та ін.). До кращих творів П. належать жін. статуетки і торси («Дівчина», «Мати» й ін.). П. залишив також чимало імпресіоністичних краєвидів. Стиль П. реалістичний з деяким впливом імпресіонізму, легкий і природний, зокрема у малих формах.

[Павлось Антін (* Гостинне — † Сент Пол, Міннесота). — Виправлення. Т. 11.]


Павлусевич Володимир (1887 — 1958), учитель-україніст гімназій у Галичині (1912 — 44), таборових гімназій у Німеччині (1945 — 50) та шкіл українознавства в ЗДА; автор зб. ліричних віршів «З пісень кохання» (1921), п’єс «Американка» (1928), «Добродій людства» (1934), лібретта до опери «Дівча з Маслосоюзу» (1936), «Свят Вечір» (1958) та ін.

[Павлусевич Володимир († Клівленд, Огайо, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Павлусевич Порфир (1839 — 90), гал. письм., автор ст. на філол. теми у «Меті», в тому ч. про сліди кулішівки в 17 в. і дописів у гал. газ. 1860-их pp.


Павлуцький Григорій (1861 — 1924) мистецтвознавець родом з Києва, з 1888 доц., з 1897 проф. Київ. Ун-ту, чл. Укр. Наук. Т-ва (гол. Секції Історії Мистецтва) та проф. Укр. Академії Мистецтв у Києві. Праці «Коринфский архитектурный ордер» (1891), «Про жанровые сюжеты в греческом искусстве эпохи эллинизма» (1897), «Деревянные и каменные храмы» в «Древностях Украины», випуск І (1905), «Киевские храмы домонгольского периода...» в «Трудах XIV археологического съезда в Чернигове», т. II (1911) та багато ін., зокрема з історії укр. орнаменту («Орнамент „Пересопницкого Евангелия“» в ж. «Искусство в Южной России», ч. 2, 1911 і «Історія укр. орнаменту», 1927) й ін. П. належав до перших укр. мистецтвознавців, що відстоювали окремішність укр. мистецтва.

[Павлуцький Григорій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Павлушков Микола (* 1903), гром. діяч, племінник С. Єфремова; у 1920-их pp., бувши студентом Київ. Ін-ту Нар. Освіти, очолював Союз Укр. Молоді (СУМ). На процесі Союзу Визволення України (СВУ) і СУМ засуджений на 10 pp. ув’язнення; дальша доля невідома.

[Павлушков Микола (1904, Тула, Росія — 1937). Під час відбування покарання засуджений 9.10.1937 до розстрілу. Вирок виконано 3.11.1937. — Виправлення. Т. 11.]


Павлюк Антін (1875 — 1945), гром. діяч на Холмщині родом з с. Плаваничів Холмського пов.; правник. 1917 — 18 чл. Центр. Ради та Холмського Губ. Виконавчого Комітету, 1918 — 19 уповноважений Мін-ва судівництва уряду Укр. Держави та УНР на Холмщині, Підляшші, Поліссі і Зах. Волині. Під час другої світової війни перший гол. Холмського Допомогового Комітету. Помер на еміґрації в Німеччині.


Павлюк Антін (1899 — 193?), письм. родом з Волині, з 1922 р. на еміґрації в Празі; ред. альманаху «Стерні», співр. київ. і львівських журн., керівник (з 1925) лівої літ. групи «Жовтневе коло». Після переїзду у 1932 р. в УССР пропав без вісти. Зб. поезій: «Сумна радість» (1919), «Життя» (1925), «Осінні вири» (1926), «Біль» (1926), «Пустеля любови» (1928), «Полин» (1930), «Reliquaire» (1931), «Ватра» (1931) та ін. й зб. оп. «Незнайома» (1922). Перекладав Аполлінера укр. мовою і укр. поетів — рос.


Павлюк Микола (* 1901), маляр-монументаліст, закінчив Одеський Художній Ін-т, послідовник М. Бойчука, чл. АРМУ; співучасник орнаментальних композицій на пляфонах і картушах над вікнами в Сел. санаторії ім. ВУЦВК (1928) і розписів Будинку преси ім. М. Коцюбинського (1929 — 30) — в Одесі; у 1930-их pp. картини з сов. іст. тематикою («Кінець імперіялістичній війні», 1935; «Котовський на чолі партизанського загону», 1937) та ін. Доля П. з кін. 1930-их pp. невідома.

[Павлюк Микола (1901, Гайсин, Вінничина — 1984, Одеса). У 1930-80-их pp. викладав у мист. закладах Києва і Одеси. — Виправлення. Т. 11.]


Павлюк Павло, також Бут, Павло Михнович († 1638), гетьман і провідник коз. повстання 1637 р. 1635 р. учасник повстання І. Сулими, разом з яким здобув Кодак. Улітку 1637 р. П. був на чолі протиполь. повстання, яке після захоплення повстанцями Корсуня і проголошення П. універсалу до укр. населення з закликом до боротьби набрало масового характеру і поширилося на Лівобережжя. У грудні 1637 р. повстанці зазнали поразки під Кумейками від поль. війська гетьмана М. Потоцького і після оточення під Боровицею (б. Черкас) капітулювали. П. був виданий полякам і страчений у Варшаві у квітні 1638 р.


Павлюченко Сергій (* 1902), музикознавець родом з Курську. «Підручник елементарної теорії музики» (1938), «Короткий муз. словник» (1951), «Практичний підручник по вивченню інвенційної поліфонії» (1953), короткий словник-довідник «Музиканту-любителю» (1965); поліфонічні п’єси для фортепіяна й ін.


Паволоч (IV — 10), с. на Придніпровській височині (на гор. Пороссі) Попільнянського р-ну Житомирської обл.; 4 800 меш. (1959). У 1650 — 70-их pp. полкове м., з 1797 заштатне м-ко Сквирського пов. Київ. губ.


Падалиця, веретінниця ламка (Anguis fragilis L.), безнога ящірка завдовшки до 50 см, поширена в Карпатах, на Поліссі та в Лісостепу. Корисна — винищує шкідливих безхребетних.


Падаліца Тадеуш, справжнє прізвище Фіш Зенон (1820 — 70), поль. письм. й етнограф, автор публіцистичних нарисів з укр. нар. побуту «Opowiadania і krajobrazy» (в 2 тт., 1856) і виданих посмертно «Powieści ukraińskie» (1898). Виступ Ппроти В. Антоновича з обвинуваченням у ренеґатстві та ґльорифікації гайдамаччини викликав відповідь останнього п. н. «Моя исповедь» в ж. «Основа» (1862).


Падалка Іван (1897 — 1938), маляр і графік-монументаліст родом з Черкащини; закінчив Київ. Художній Ін-т, учень В. Кричевського та М. Бойчука і його послідовник, чл. АРМУ; викладач Миргородського керамічного і Межигірського мист.-керамічного технікумів (з 1923). Харківського і Київ. (1934 — 36) Художніх ін-тів; обвинувачений у «націоналістичному формалізмі», репресований і розстріляний 10. 8. 1938.

П. брав участь з бриґадою М. Бойчука у розписах Луцьких казарм (1919; 14 композицій) і кол. Харківського Червонозаводського Театру (1933 — 35; фреска «Відпочинок»), виконав чимало портретів, яким питоменні монументальність і епічність (П. Панча, Г. Сковороди, М. Коцюбинського і особливо жіночі). На виставках експонувалися його картини: «Шахтарі», «У колгоспному саду», «Збирають баклажани», «Сіножать», «Молочниці», «Фотограф» та ін. і станкові ґравюри: «Полільниця», «Криворіжжя», «Вантажник», «Яблучко», «Несуть товариша», «Атака червоної кінноти», «Повстанці», серія «Дніпрогес» й ін. Чималий вклад П. дав у книжкову графіку: ілюстрації до дитячих кн. (зб. «Барвінок» 1919 — разом з Т. Бойчуком, кн. «Півень Хвалько» Б. Чигиринця, «Га-ла-гал» О. Донченка), до «Слова о полку Ігореві» (1928), «Гайдамаків», «Леґенд Татр» (К. Тетмаєра) та ін., обкладинки до «Захара Беркута» (І. Франка) та творів О. Досвітнього, М. Йогансена, В. Поліщука, С. Таранушенка й ін.; екслібриси та марки. Композиції П. побудовані на принципах, засвоєних з традиції іконопису і нар. лубка; як стінопис, так і станкове малярство та графіка П. завжди композиційно завершені, на подобу ікон. Мист. спадщина П. за. невеликими винятками знищена, а його ім’я реабілітоване щойно у 1960-их pp. До учнів П. належать О. Довгаль і М. Котляревська.

[Падалка Іван (27.10.1894, Жорнокльови — 1937). Репресований 1936 і розстріляний 13.7.1937. — Виправлення. Т. 11.]

С. Г.


Падалка Лев (1859 — 1927), історик і статистик родом з Полтавщини, вихованець Київ. Ун-ту, співр. «КСт.», чл. Полтавської Архівної Комісії. Праці з іст. Полтавщини та Запоріжжя. Головніші: «Прошлое Полтавской территории и ее заселение» (1914), «Карта казацких полков на Полтавской территории» (1914), «К истории Полтавской епархии» (1916); ст. і розвідки з іст. Запоріжжя в «КСт.». Працював як земський і міськ. статистик на Полтавщині, Херсонщині й у Харкові та опублікував кілька статистичних праць, зокрема «Земли Полтавской губернии. Роменский уезд» (1904).

[Падалка Лев (1859, Чорнухи, Лохвицький пов. — 1922). — Виправлення. Т. 11.]


Падальський Олександер, гал. поет 18 в., про якого не збереглося жадних відомостей, крім імени й прізвища, записаних акростихом. Д. автор популярної «Пісні о світі» соц. змісту, побудованої на зразок нар. пісні. Опублікував і досліджував пісню І. Франко, також М. Возняк та ін.


Падох Ярослав (* 1908), адвокат у Галичині (до 1944) і в ЗДА, пластовий діяч (гол. Гол. Пластової Старшини у ЗДА, 1958 — 60), з 1958 р. гол. секретар Укр. Нар. Союзу; проф. УВУ, д. чл. НТШ. Праці з іст. укр. права: «Ґрунтовий процес Гетьманщини» (1938), «Давнє укр. судове право, конспект лекцій» (1949), «Нарис іст. укр. карного права» (1951); ст. на іст.-правничі, іст. і гром. теми.

[Падох Ярослав (* Бучач, Галичина), гол. НТШ у ЗДА (1977 — 90), през. Гол. Ради НТШ (1983 — 92). Праці: „Міські суди на Україні після 1648 р.(1948), „Суди і суд. процес старої України“ (1990), „Ґрунтове судочинство“ (1994). — Виправлення. Т. 11.]


Падура Тимко (1801 — 71), поет і музика поль. роду, нар. на Київщині. Закінчив Крем’янецький Ліцей (1825), підтримував зв’язки з декабристами і був ув’язнений рос. владою (1830 — 32). Під впливом укр. фолкльору, Ю. Нємцевіча, Байрона і Оссіяна П. писав (латинкою) ліричні вірші й пісні з слов’яно- і польонофільською концепцією історії України («Лірник», «Запорожець», «Гетьманці» «Пісняр», «До Дніпра») та до деяких з них складав мелодії. До віршів П. писав музику М. Лисенко («Лірник») і К. Ліпінський. Пісні П. виконував торбаніст Г. Відорт. П. написав кілька віршів поль. мовою. Твори П.: «Pienia...» (1842), «Ukrainky z notoju» (1844), «Pyśma» (1874), «Співанки», І. (1878).

[Падура Тимко (* Іллінці — † Козятин, Київщина). — Виправлення. Т. 11.]


Падучак Омелян Ілля (1885 — 1961), укр. гром діяч і промисловець у Параґваї, родом з Рогатинщини (Галичина), з 1910 р. оселився в Парагваї. 1937 був одним з засновників і в останні роки життя почесним гол. «Просвіти» в Параґваї, з 1946 засновник і гол. Укр. Допомогового Комітету, з. 1949 гол. Укр. Осередку в Респ. Параґвай та чл. ПАУК. Помер в Асунсіоні.


Паєвський Іван, маляр кін. 17 в.; груповий портрет стародубської полковниці Євдокії Журавко з трьома дітьми, здогадно портрет Михайла Лежайського, архимандрита Новгород-Сіверського манастиря; твори П. зберігалися до другої світової війни у Чернігівському музеї.


Пажитниця (Lolium L.), рід однорічних або довгорічних рослин з родини злакових. На Україні 5 видів; ростуть по сухих луках, піщаних місцях, кам’янистих схилах як бур’ян у посівах. Найпоширеніші: П. рясноцвіта, райграс італ. (L. multiflorum Lam.) і Д. звич., райграс англ. (L. perenne L.), що їх вирощують як кормові рослини; бур’яни — П. п’янка, дурійка (L. temulentum L.) в посівах жита, пшениці, вівса і П. льонова (L. remotum Schrank.) в посівах льону — обидві отруйні для людей і тварин, їх насіння має алькальоїд темулін і гіркий глюкозид.


Паздрій Богдан (* 1904), актор і режисер родом з Збаражчини (Галичина). З 1927 р. в трупі І. Когутяка, з 1933 у «Заграві», де розпочав і режисерську роботу, з 1938 у Театрі ім. І. Котляревського, згодом у Львівському Оперному Театрі (1941 — 44), Ансамблі Укр. Акторів (на еміґрації в Зах. Німеччині); з 1950 р. в ЗДА. В репертуарі П. понад 130 ролей; його амплюа — характерний герой (Кум у «Народному Малахії» М. Куліша, Микола в «Украденому щасті» І. Франка, Клавдій у «Гамлеті» В. Шекспіра та ін.). П. також з успіхом виступав в оперетах. Краща режисерська робота «Охоплення сабінянок» братів Шейтанів (у Львівському Оперному Театрі).

[Паздрій Богдан (1904, Нове Село — 1975, Філядельфія), з 1926 р. у трупі І. Когутяка. — Виправлення. Т. 11.]


Пазуняк Наталія (* 1922), педагог і гром. діячка родом з Києва, дочка Н. Іщук-Шульгиної; лектор укр. мови у Пенсільванському Ун-ті у Філядельфії (з 1962), чл. управи Світової Федерації Укр. Жін. Орг-цій (з 1959 р. — її секретар).

[Пазуняк Наталія. — Доповнення. Т. 11.]


Паїсій Іполитович, правос. єп., висвячений 1620 р. з призначенням на Холмсько-Белзьку катедру, не визнаний поль. королем Зиґмунтом III, перебував поза межами своєї єпархії. Брав участь у хіротонії Петра Могили і єпископських соборах у Городку на Волині 1628 р. та в Києві 1629 р.


Пак Вітольд (1888 — 1965), вчений в галузі гірничої механіки родом з Литви; проф. гірничої механіки Донецького Гірничого Ін-ту (з 1943), д. чл. АН УРСР (з 1951); бл. 80 праць з ділянки рудникового підйому, вентиляції, водовідливу.

[Пак Вітольд (* Казлу-Руда — † Донецьке). — Виправлення. Т. 11.]


Пакс Романа (Pax Romana), назва двох ідеологічних організацій Міжнар. Руху Кат. Студентів (з 1921) та Міжнар. Руху Кат. Інтелектуалістів (з 1947); перша об’єднує понад 100 федерацій з 63 країн, друга — понад 70 з 45 країн; осідком Ген. секретаріяту є Фрібурґ у Швайцарії. Укр. кат. орг-ція «Обнова» — студентська і сеньйорська є звич. чл. П. Р. та беруть участь в усіх міжнар. з’їздах цих орг-цій.


Палагнюк Володимир (Jack Palance; * 1918), кіноактор у ЗДА укр. походження. З 1946 р. виступав у театрах в Нью-Йорку (м. ін. у ролі слідчого в п’єсі А. Кестлера «Темрява опівдні»), незабаром перейшов до Голлівуду, де зіграв багато ролей у фільмах: «Паніка на вулиці» (у ролі психопатичного вбивці), «Раптовий страх», «Друга зміна», «Провідник індійців», «Чоловік на горищі», «Аттіла», «Наступ» та ін. П. виступав також у телевізійних фільмах (здобув нагороду найкращого актора 1956 р. за гру у фільмі «Requiem for a Heavyweight»).

[Палагнюк Володимир (Jack Palance) (* 1920, Латтімер, Пенсільванія). — Виправлення. Т. 11.]


Паладійчук Роман (* 1912), видавець і журналіст з Галичини, ред. ж. «Наш Фронт» і «Пробоєм» (1933), організатор в-ва «Осередок вид. допомоги масовій освіті», ред. вид. націоналістичного напряму: «Дешева Книжка» (1935 — 39), ж. «Самоосвітник» (1937 — 39), «Молодняк» (1937 — 39); на еміґрації, в Новому Ульмі (Німеччина) у власному в-ві «Прометей» видав 16 кн. З 1949 р. в Торонто (Канада).

[Паладійчук Роман (* 1911, Більче Золоте, Борщівський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Палажченко Олексій (* 1924), поет родом з Сумщини; зб. поезій «Путивляночка» (1956), «Зелений гомін» (1958) та ін.

[Палажченко Олексій (1924, Вікторово — 1979, Київ). Зб. поезій „На полі чести“ (1971), кн. нарисів „З вогнем Прометея у серці“ (1966), „Батьки заповідали мужність“(1974). — Виправлення. Т. 11.]


Паламарчук Лука (* 1906), сов. журналіст, партійний діяч і дипломат родом з Вінничини; у 1929 — 43 pp. на ред. роботі у провінційній і центр. пресі, у 1943 — 52 гол. ред. газ. «Радянська Україна», 1952 — 54 заступник мін., 1954 — 65 — мін. закордонних справ. З 1965 р. повпред СССР у Марокко.

[Паламарчук Лука (* Троща, Липовецький пов., Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Паламарчук Максим (* 1916), економіст і географ родом з Поділля; у 1946 — 60 pp. викладач Львівського Торг.-Екон. Ін-ту; від 1967 гол. Ради по вивченню продукційних сил при АН УРСР. Праці з питань розміщення продукційних сил та економіки окремих р-нів.

[Паламарчук Максим (* Воробіївка, Новоград-Волинський пов., Волинь). — Виправлення. Т. 11.]


Паланка, адміністративна одиниця (округа) на території Вольностей Війська Запорізького Низового; у 18 в. було 8 П.: Кодацька, Бугогардівська й Інгульська на Правобережжі; Протовчанська, Орельська, Самарська і Калміюська на лівому березі та Прогнойська у гирлі Дніпра. Повна система П. оформилася за Нової Січі (1734 — 75).

На чолі П. стояв полк., що мав суд., адміністративну, фінансову і військ. владу. Йому допомагала старшина і підпорядковувалася місц. адміністрація: отамани й писарі слобід. Паланкова старшина не обиралася, а призначалася кошовою старшиною. Її влада поширювалася на коз. і некоз. населення. Центром П. була велика слобода з коз. залогою. Див. також Запоріжжя (там таки мапа П.) і ЕУ 1, стор. 463, 646-47.


Палатник Лев (* 1909), фізик родом з Полтави, проф. Харківського Ун-ту; працює в галузі фізики твердого тіла, теорії сплавів, фізики кристалів, структури металів і сплавів. Автор бл. 300 праць.


Палаци і будинки культури, більші за обсягом діяльности і краще устатковані заклади клюбного типу в СССР і УССР. У великих м. і пром. осередках вони перев. підпорядковані підприємствам і профспілкам, у р-нах і с. місц. органам влади. У П. і б. к. провадиться різна гурткова робота, спрямована гол. на пропаґування ідей комунізму, організуються різні гри, розваги та навчання на здобуття чи поглиблення проф. кваліфікації; влаштовуються лекції, доповіді, театральні вистави, концерти, кіносеанси, виступи художньої самодіяльности, зустрічі з політ., мист. діячами тощо. П. і б. к. мають бібліотеки, читальні, лябораторії. Серед П. і б. к. є спєціяльні, що обслуговують окремі групи інтеліґенції: будинки наук. робітників, будинки вчителів, письм., будинки культури залізничників тощо. П. і б. к. почали будувати ще у 1920-их pp. Ч. П. і б. к. в УССР на 1. 1. 1965 — бл. 2 500 (в тому ч. 1 109 держ.).


Палаци і будинки піонерів, дитячі позашкільні заклади в СССР і УССР для культ.-осв. масової роботи і виховання дітей у ком. дусі. П. і б. п. поділяються на районні, обл. і центр.-респ. Праця ведеться під керівництвом комсомолу й місц. відділів освіти, широко застосовується гурткова робота з різних видів техніки і мистецтва (дитячі оркестри, хори, ансамблі пісні і танку, гуртки образотворчого мистецтва, мист. слова, драматичні й ін.). П. і б. п. влаштовують конкурси, олімпіяди, диспути, конференції, дитячі вистави, прогулянки, екскурсії. При них є різні кабінети, лябораторії, бібліотеки. П. і б. п. також є методичними осередками піонерської роботи (див. Піонерська орг-ція), вони мають консультативні пункти для піонерватажків і вчителів. П. і б. п. постали в УССР у першій пол. 1920-их pp.; на 1. 1. 1965 діяло 49 П. та клюбів і 650 б. п., з них найкраще устатковані київ. і харківський.


Палащук Федір (псевд. Конар Богдан; 1895 — 1933), родом з Рогатинщини (Галичина); під час першої світової війни УСС, 1918 р. відряджений до праці в укр. адміністрації на Підляшші; на поч. 1920 р. чл. Ревкому Укр. Гал. Армії у Вінниці, влітку — комісар фінансів у Гал. Рев. Комітеті. Запідозрений у націоналістичному ухилі, переведений до Москви, де перебував на відповідальних посадах (заступник керівника Держвидаву, Промбанку СССР, комісара зем. справ СССР). 1933 р. обвинувачений на чолі групи 75 відповідальних службовців у Москві й Києві в тому, що був нібито чужоземним аґентом, відповідальним за саботаж сіль. госп-ва і за голод на Україні, Кубані й Білорусі; разом з 34 ін. розстріляний.

[Палащук Федір (1895 — бл. 1933). — Виправлення. Т. 11.]


Палеогеновий період, див. Геологія України.


Палеографія, наука, що досліджує письмо, орнаментування, матеріял і оправу рукописних пам’яток, допоміжна для філології й історії. Пов’язана з П. епіграфіка (разом з спорідненими сфрагістикою й нумізматикою) досліджує давні написи на предметах, будинках (графіті) тощо, а давні правові акти вивчає, гол. з іст.-юридичного боку, дипломатика. При досліді рукописів П. притягає й дані з історії правопису (систему скорочень, пунктуації, діякритичних знаків, вживання окремих літер). За письмом слов. П. поділяється на глаголичну й кириличну (у кат. слов’ян латинична). В кириличному письмі розрізнюється на Україні уставне (11 — 16 вв.), півуставне велике й мале (14 — 18 вв.) та скорописне (16 — 18 вв.), крім того оздобне ліґатурне (в’язі) та рідке криптограмне. Найдавніші рукописи писані на пергамені; від 14 в. з’являється папір (спершу бомбіцина — бавовняний гладжений), при чому окремі фабрики вживали різних водяних знаків (філіґранів), вивчення яких допомагає датувати виникнення паперового рукопису. Приватні ділові записки писалися (частіше у В. Новгороді й Білорусі) на березовій корі (11-15 вв.). В орнаментуванні (ілюстрації, заставки, ініціяльні букви) ілюмінованих (лицевих) рукописів, частих зокрема від кін. 14 в., розрізняють мотиви геометричні, з природним зображенням тварин і рослин, від 13 в. химерні (тератологічні) з фантастичними птахами й звірами, а від 15 в. плетінкові й рослинні.

П. виникла в 17 в. у Франції. Слов. П. почала розвиватися від кін. 18 в. й була пов’язана з осередками археографічних студій, збиранням рукописів та описуванням їх у 19 — 20 вв. Укр. П. розглядалася в працях з слов. й рос. П. росіян (І. Сахарова, І. Срезнєвського, М. Тіхонравова, О. Соболевського, Я. Трусевича, І. Шляпкіна, М. Карінського, П. Лаврова, В. Щепкіна, М. Прісьолкова, М. Сперанського, О. Селіщева, І. Колеснікова, Л. Черепніна, І. Беляєва), поляків (С. Пташицького, В. Курашкевича, Б. Городиського), хорвата В. Яґіча, білоруса Є. Карського, українців О. Калужняцького, І. Огієнка та ін. Описи рукописів з України складали: І. Свєнціцький та Я. Гординський (з бібліотек Львова), Г. Крижановський та М. Петров (з Києва), О. Яцимірський (молд. і західньоевр. бібліотек), О. Горський і К. Нєвоструєв (Синодальної бібліотеки в Москві), Е. Ґранстрєм (Публічної в Ленінграді) та ін. Філіграні укр. рукописів вивчали І. Каманін та О. Вітвицька, а також росіяни М. Ліхачов, С. Клепіков, З. Участкіна й М. Кукушкіна. Орнаментування опрацьовували Г. Павлуцький, М. Макаренко і Я. Запаско, а також росіяни В. Бутовський й В. Стасов.

О. Горбач


Палеозойська ера, див. Геологія України.


Палеоліт, старіша кам’яна доба (300 000 до 8 000 літ до Хр.), що вся припадає на льодовикову епоху. Шість її культур поділені на дві групи: старіший П. (культури шельська, ашельська, мустьєрська) та молодший або верхній П. (культури оріньяцька, солютрейська, мадленська). Див. ЕУ 1, стор. 370-74.


Палеоцен, див. Геологія України.


Палець Леонтій (1911 — 64), геолог-нафтовик родом з Києва; керував геол. роботами, які визначали відкриття і розвідки Шебелинського родовища газу.


Палея, див. Історична палея і Толкова палея.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.