[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Доповнення. — Париж, Нью-Йорк, 1995. — Т. 11. — С. 156-171.]
Попередня
Головна
Наступна
Пазуняк Наталія (* 1922), педагог, філолог, гром. діячка родом з Києва (дочка Н. Іщук-Шульгиної), викладач укр. мови і літератури в Пенсільванськім Ун-ті (ЗДА, 1962 — 83), лектор укр. мови, літератури і культури в Ун-ті Мекворі в Сіднею (Австралія, 1984 — 87); з 1987 проф. слов’янознавчих предметів в Ун-ті Віллянова (Пенсільванія). Д. чл. НТШ і УВАН. Автор ст. з укр. філології та монографії про життя і твори Я. Шульгина. Чл. управи СФУЖО (1950 — 90).
Патріярхат, суспільний лад, за якого влада належить чоловікові. П. заступив собою матріярхат (див.) і був поширений у мідному і бронзовому віках та в ранньому періоді залізного віку. Для П. характерні парна батьківська родина та визначення споріднености за чоловічою лінією. На території України П. поширився у II тисячолітті до Хр.
Патріярхат, див. Патріярх.
Патронат НТШ-Сарсель (Франція) у Торонто, гром. установа для фінансування ЕУ, заснована з рамени Акції „С“ (А. Фіґоль, К. Паліїв і Р. Голод) 1962 при Пластовій станиці у Торонто. З 1966 Є. Борис очолював П., у якому діяльними були К. Паліїв, М. Бігус, Я. Хоростіль, Н. Закидальська, Б. Кальба, П. Яцик, М. Шафранюк, М. Спольська, М. Зелена, С. Ґела, М. Хабурський, О. Тарнавський, М. Голод і Е. Косевич. П. організував зустрічі представників НТШ-Сарсель з громадянством у Канаді, з придбаних фондів забезпечено працю ЕУ 2 у Сарселі і Мюнхені. 1988 П. перейменовано на Фундацію Енциклопедії України, яку очолив О. Іванусів.
Переяславський договір, див. Переяславська угода 1654 року.
Переяславщина, іст.-геогр. край півд. частини Придніпровської низовини і лівобережного лісостепу. Охоплювала землі сучасної Полтавської, півд.-зах. частину Харківської, зах. р-ни Білгородської (Росія), півд. р-ни Сумської і Чернігівської обл. Виділятися в окрему одиницю почала в Другій пол. 9 в., коли поряд з Черніговом виник новий екон. і політ. центр — Переяслав, вперше згаданий після Києва та Чернігова як третє м. в договорах Київ. Руси з Візантією 907 і 911 (за версією М. Брайчевського — 906 і 914). Кордон між Чернігівською землею і П. проходив уздовж лівого допливу Десни — р. Остер (Островський городок був останнім пунктом, що входив до П.), далі тягнувся понад Десною майже до самого Києва. Тільки в околицях Києва він відхилявся на Лівобережжя і, ймовірно, проходив до течії р. Катрань. Нижче Києва межею між Київ. землею і П. був Дніпро аж до гирла Сули. Сх. лінія кордону (в залежності від того, які стосунки панували в степу) то подавалася в степ, то відступала назад.
Рельєф, річкова мережа, кліматичні й ляндшафтно-геогр. умови Дніпровського Лівобережжя склалися протягом мезоліту (бл. 8 000 pp. тому). За останні 2 000 pp. істотних змін не сталося. Клімат помірно-континентальний з помірно холодною зимою і помірно теплим літом. Поверхня хвиляста рівнина, яка шир. терасами полого знижується на півд. зах. до Дніпра. Важливим фактором, що визначав особливості П., була порівняно густа річкова мережа. Праві береги р. круті, ліві — низькі. Більшість р. належить до басейну Дніпра. Найбільші з них — Трубіж, Супій, Сула з допливом Удай, Псьол з Хоролом, Ворскла, Орель. У сх. частині П. ніс свої води приплив Дону — Сіверський Дінець з допливом Осколом. В минулому ріки П. були повноводнішими й відогравали помітну ролю у міжнар. сполученні, з’єднуючи в одну систему три великі водні маґістралі: Дніпро, Дон і Волгу. Розорювання земель, осушування боліт. вирубування лісів призвели до значного обміління й висихання р. Тому сучасний рівень води в р. та оз. не відповідає тогочасним навіґаційним можливостям. Спорудження на Дніпрі каскаду гідроелектростанцій, зокрема Дніпродзержинської, Кременчуцької і Канівської, утворення у зв’язку з цим водосховищ до невпізнання змінили заплаву цієї p., гирла її лівих допливів. Під водою опинилися багато давніх городищ, селищ, могильників, десятки км загадкових Змієвих валів. Минулі віки внесли й ін. корективи в ляндшафт Лівобережжя. Так, діяльність людини змінила течії деяких p., зокрема Орелі, яка тепер впадає в Дніпро на 70 км південніше від свого давнього гирла. Переважають глибокі й звичайні малогумусні, середньогумусні й опідзолені грунти. Майже вся П. знаходиться в лісостеп. зоні. Ліси (дуб, сосна, ясен, берест, клен, рідше — липа, граб) вкривали невелику територію. На піщаних ґрунтах терас р. поширені соснові ліси з домішкою дуба, у заплавах — луки. Залишки густих лісів існували ще в 17 в. Тепер в цих місцях про них нагадують численні діброви.
Найдавніші поселення на території П. з’явилися за доби пізнього палеоліту (Гінці, В’язівці, Городище та ін.). Неоліт засвідчений тут 30 поселеннями (урочище Біла Гора, с. Макушівка недалеко Полтави, с. Попівці тепер Решетилівського р-ну), доба бронзи — понад 60 пам’ятками, у тому ч. Чикалівським поселенням. Виявлено бл. 50 поселень скитсько-сарматського часу, в тому ч. Нільське городище, понад 70 пам’яток (могильники, поселення) черняхівської культури. Пам’ятки роменської культури досліджувалися в Полтаві та Опішні Полтавського р-ну.
З утворенням Київ. Руси півд.-сх. частину держави (до відокремлення в самостійне князівство) займала Переяславська земля. Держ. освоєння цієї території тривало з кін. 9 до сер. 11 в., що знайшло свій прояв у будівництві фортець, замків, нівелюванні поховального інвентаря, появою чисто христ. обрядности, загальнокульт. спільноти. У кін. 10-11 в. було зведено оборонну систему у межиріччі Трубежа і Супою, Посульську оборонну лінію, що сприяло швидкому зростанню кількости населення. За Володимира В. (980 — 1015) розпочалося будівництво фортець по Остру, Трубежу і Стугні. Відбувалися міґраційні процеси в освоєних р-нах і переселення в нові півд. та півд.-зах. реґіони. Давньоруські неукріплені поселення 12 — 13 в. виявлені по обох берегах Дніпра аж до Олешшя. У цей час помітний приплив кочовиків на П. Найбільша щільність населення була в обжитих і відносно безпечних реґіонах на зах. від Супою. Певним показником заселення, ступеня щільности й освоєння території П. може служити розвиток міськ. життя. У межах території ядра П. (разом з Остерською волостю) виявлено 26 городищ, у Посуллі — 42, у межиріччі Супою-Удая — 2, Сули-Орелі — 9. Серед м. П. в літописах згадані: Хорол (1084), Говтва (1088), Горошин (1083, тепер с. Горошине Семенівського р-ну Полтавської обл.), Кснятин (1069, тепер с. Снітин Лубенського р-ну), Дубні (1107), Пісочик (1092, тепер с. Піски Лохвицького р-ну), Пирятин (1155), Лукомль (1179). На р. Уди відоме м. Донець, згадане в „Слові о полку Ігоревім“, а на р. Ворсклі, ймовірно, попередниця сучасної Полтави літописна Лтава (1171).
По смерті Ярослава Мудрого (1054) П., за його заповітом, перейшла до його сина Всеволода Ярославича (1054 — 1093). Крім власне П. йому також досталися Верхнє Поволжя, Курське Посем’я, Ростовська і Білозерська землі. Після розподілу Смоленської землі між племінниками він одержав право на опіку над ними. До Переяслава, як одного з найзначніших військ.-політ. центрів півд. Руси, тяжіли навколишні території, сподіваючись на захист від кочовиків. Окремими територіями кн. керував через намісників — вихідців з князівського й боярського середовищ. 1078 Всеволод зайняв великокняжий стіл, зберігши при цьому за собою і П. Коли ж він помер (1093), переяславський стіл став належати Святополкові Із’яславичеві. Його смерть того р. спричинилася до переміщення з Чернігова до Переяслава Володимира Мономаха — найпомітнішої фігури з усіх переяславських кн. Формальна залежність від Києва давала Мономахові можливість впливати на вироблення княжої зовн. політики Руси. Організовані ним з’їзди кн. у Любечі (1097), Витичеві (1100) і Долобську (1103) сприяли згуртуванню і зміцненню єдности, припиненню міжкнязівських усобиць. Загальноруські походи в степ. ініціятором яких був переяславський кн. (1103, 1111), тимчасово припинили напади половців.
За князювання Володимира Мономаха зміцніли внутр. політ. зв’язки Переяслава з ін. м., а також його міжнар. контакти. На кін. 11 в. Мономах зосередив у своїх руках більшість волостей Руси: Переяславську, Ростовську, Смоленську і Новгородську. 1113 стався перерозподіл основних столів. Володимир Мономах зайняв великокняжий Київ. стіл, а Переяславський — Святослав Володимирович, який до того князював у Смоленську. Того ж р. Володимир призначив у Переяслав другого сина — Ярополка, а 1118 перевів сюди з Смоленська молодшого сина Гліба. Після смерти Володимира Святополк повернувся до Переяслава (1125). 1132 Святополк зайняв великокняжий стіл, а Переяслав передав Всеволодові Мстиславичеві. З цього часу почалася тривала боротьба за Переяславський стіл між нащадками Мономаха.
У 70-их pp. 12 в. половецький хан Кончак знову почав напади на П. Понад 20 pp. тривала ця боротьба, доки не був зламаний половецький натиск. Після невдалого походу проти половців Ігоря Святославича, описаного в „Слові о полку Ігоревім“, Кончак напав на П. Кн. Володимир Глібович стійко захищав м. і відстояв його, але був поранений. Повідомляючи про смерть кн. 1187, літописець зазначив: „За ним Україна багато потужила“. Це перша згадка назви України в літописах.
Епізодичні напади половців тривали аж до навали татарів. Підкорена ордами Батия П. припинила своє існування як самостійна одиниця (1239). Вона була включена до складу Золотої Орди, до одного з найбільших улусів — Саратівської тьми, що підтверджує утворення 1269 об’єднаної Сарайсько-Переяславської епархії на чолі з єп. Теогностом. Населення П. було обкладено важкою даниною. З цією метою 1257 і 1275 проведено переписи населення.
На поч. 60-их pp. 14 в. П. приєднано до Лит. В. Князівства. Ольґерд П. і Київщину віддав в уділ своєму синові Володимирові, який організував кілька походів проти тат. орд, в яких брали участь і переяславці. Після укладення Кревської унії (1385) між Литвою та Польщею посилився тиск поль.-лит. адміністрації на укр. землі. Становище кол. П. ще більше ускладнилося після Люблінської унії (1569), за якою Литва і Польща об’єднувалися в єдину державу. Віднині на укр. землі були поширені поль. порядки. 1585 поль. король Стефан Баторій подарував Переяслав київ. старості К. Острозькому, який спорудив тут замок, обвівши його дерев’яною стіною. На кін. 16 в. територія П. входила до складу Черкаського і Переяславського старости Київ. воєводства. У межах П. на карті, складеній франц. інж. Бопляном, що перебував на поль. службі 1630-48, позначено понад 300 населених пунктів — м., с., слобід. Великі володіння на П. належали Потоцьким, Жолкєвським, Конєцпольським, Вишневецьким та ін. Так Є. Вишневецькому тут належало 34 822 госп-ва (понад 140 тис. людей). Наприкін. 16 — у першій пол. 17 в. П. стає одним з важливих центрів очолюваної Запор. Січчю боротьби проти поль.-шляхетського панування. 15. 6. 1630 під Переяславом коз.-сел. військо на чолі з гетьманом Т. Федоровичем завдало поразки поль. армії С. Конєцпольського. З весни 1648 П. — один з центрів Хмельниччини. Того ж р. на її території виникли Переяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський та Полтавський полки. (Перегляд коз. старшини поданий у праці Ґ. Гаєцького.) З 1654 П. — чим раз більше під контролем Московщини. Здійснюючи централізаторську політику, Катерина II указом 16.9.1781 утворила Київ. і Чернігівське, указом 30. 3. 1783 Катеринославське намісництва, до складу яких увійшла П. Полки були перетворені на загальновійськ. (1785). Указом 12. 12. 1796 намісництво ліквідовано і створено Малоросійську губ. з центром у м. Чернігові. 1802 Малоросійську губ. ліквідовано і на її базі створено дві: Чернігівську і Полтавську, до складу останньої й увійшла кол. П. (див. Полтавщина).
Основним заняттям населення П. було рільництво, тваринництво. Водночас успішно розвивалися мисливство, рибальство та ін. промисли, пов’язані з т. зв. уходництвом. Товарний характер мало виробництво поташу й селітри. Розвивалися металообробні ремесла — ковальське, ливарне, ювелірне. Були поширені косторізне, ганчарне, деревообробне, склоробне, ткацьке та ін. виробництва. Торг. зв’язки існували як з країнами Зах. Европи, так і Сх., Закавказзя, Сер. Азії. Урбанізація життя П. позначилася й на розвитку культури (літератури, героїчного епосу, архітертури). Хоч з 20 відомих з джерел храмів, що становили неповторну сторінку в іст. давньої архітектури, не збереглося жодного, традиції самобутньої архітектурної школи П. були успадковані й творчо розвинуті в наступні часи.
Література П. представлена багатьма творами світської й церк.-полемічної літератури, серед яких виділяються твори Володимира Мономаха, митр. Леонтія, єп. Лазаря й Сильвестра. Переяславська літ. школа справила великий вплив на розвиток літератури в ін. реґіонах.
Іст. своєрідністю розвитку П. було те, що вона весь час перебувала віч-на-віч з степом: кочовики постійно здійснювали на неї напади, руйнуючи м. і с., що неґативно позначалося на розвитку економіки й культури, але, водночас, визначало і ту видатну ролю, яку вона відогравала в захисті ін. земель від ворожих нападів.
Література: Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. К. 1884; Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 2. Л. 1890, Стороженко А. Очерки Переяславской старины. К. 1900; Ляскоронский В. История Переяславской земли с древнейших времен до половины XIII столетия. К. 1903; Клепацкий П. Очерки истории Киевской земли. О. 1912; Падалка Л. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Полтава 1914; Андріяшев О. Нарис історії колонізації Переяславської землі до поч. XV ст. ЗІФВ ВУАН, т. 26. К. 1931; Юшков С. Общественно-политический строй и право Киевского государства. М. 1949; Довженок В. Землеробство Древньої Русі. К. 1961; Кучера М. Границы Переяславского княжества. Древнерусские княжества X — XIII вв. М. 1975; Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. I — II. Кембрідж (Масс.) 1978; Коринный H. Переяславская земля. X — первая половина XII века. К. 1992.; Корінний М. Переяславська земля X — перша пол. XIII ст. (Покажчики). К. 1993.
І. Бутич
Петрашевський-Буташевич Михайло (1821 — 66), рос. рев. діяч з петербурзького дворянського роду, прихильник теорій Фур’є і Сен-Сімона, один з керівників таємного гуртка петрашевців у 1845 — 49. Він і гурток, що складався з дворянської молоді, виступали за демократизацію Рос. Імперії, проти царизму і кріпацтва. Сов. дослідники твердили, ніби петрашевці позитивно ставилися до Кирило-Методіївського Братства і до діяльности Т. Шевченка. Заарештований з ін. гуртківцями 1849, був засуджений до розстрілу, який замінено довічною каторгою, яку відбував у Сибіру.
Петрійчук Орест, псевд. Моха Олександра (див.).
Північна Слобожанщина, частина Слоб. України, яка адміністративно входить до Рос. Федерації (півд. терени сучасних Воронізької, Курської та Білгородської обл.), історично заселена перев. українцями.
Перші поселення українців у П. С. з’явилися в сер. 16 в. (кн. Д. Вишневецький) у зв’язку із захистом півд. границь Моск. держави від ординських нападів, які продовжувалися у 16 — 17 в.
Масове переселення укр. козаків („черкасів“) мало місце в 1630-их pp. Воно стимулювалося певними пільгами (звільнення від податків, право вільної заїмки й заснування нових „слобід“, безмитні торгівля та промисли), які надавав царський уряд, зацікавлений у захисті кордонів.
Протягом 17 — 18 в. виникла величезна кількість укр. поселень у півд. р-нах майбутніх Курської та Воронізької губ., більшість яких увійшла до складу слоб. полків (слободи Посем’я, Виру, Кругу, Локни, Суджи, засновані переселенцями з Правобережної та Лівобережної України).
Поступово укр. козацтво відограє дедалі більшу ролю не лише у захисті кордонів, але й госп. освоєнні нових теренів. Лише у перші pp. гетьманства І. Мазепи у Путивльському, Рильському, Сєвському та Козельському пов. шляхом „пожалувань“, „скупки“, „заїмок“ було засновано 49 сіл, селищ і слобід, в яких налічувалося 5 136 сел. і 968 дворів т. зв. „вольних черкас“.
При визначенні у 20 в. міждерж. адміністративно-політ. кордонів терени П. С. були об’єктом постійних суперечок між Росією та Україною. За III Універсалом Укр. Центр. Ради (20.11.1917) півд. р-ни Куршини і Вороніжчини не увійшли до меж УНР. У результаті кількох спільних засідань урядових делеґацій у лютому 1919 Суразький, Новозибківський, Білгородський і Грайворонський пов. опинилися у складі РСФСР.
Об’єктивному вирішенню проблем вреґулювання кордонів не допомогли обґрунтовані наук. довідки, розроблені за дорученням гол. ВУЦВК Г. Петровського М. Грушевським і Д. Багалієм, в яких розкривалася правдива історія залюднення Слоб. України та ін. прикордонних реґіонів, визначалися ареали розселення українців від тат. навали до 20 в. Зокрема, на підставі їхніх досліджень доводилося, що держ. кордон повинен проходити через Курську губ. з включенням до складу УСРР півд. частин Суджанського, Грайворонського, Білгородського й Корочанського пов. У Воронізькій губ. до укр. етнічної території повинні бути віднесені Валуйський, Бірюченський, Острогозький, Богучарський і більша частина Коротоякського пов., значні терени на правобережжі Дону та ін.
Однак, складений на підставі зазначених наук. обґрунтувань „Укр. проєкт вреґулювання держ. кордонів між УСРР, РРФСР та БРСР“ був фактично іґнорований рос. стороною. В свою чергу, нею були висловлені територіяльні домагання на укр. землі (Новгород-Сіверський пов., півн. частини Сумської, Охтирської та Харківської округ, Старобільський пов. Луганщини). Прийняте після тривалих переговорів „компромісне“ рішення залишало в межах України лише пол. територій, зазначених в укр. проєкті, із заг. кількістю 1 019 230 населення. Проте, на поч. 1925 ЦК РКП(б) односторонньо прийняв рішення, за яким території, які повинні були ввійти до УСРР, зменшувалися в чотири рази і охоплювали 278 081 населення. Таким чином, поза межами України залишалися мільйони українців.
В 1920-их pp. також М. Скрипник робив заходи для приєднання до УССР суміжних з нею територій, заселених більшістю укр. населенням, в тому ч. і П. С. Це питання було поставлене перед Комінтерном у 1925, а в своїй ст. „Про кордони УСРР“ (14.12.1928) М. Скрипник вимагав приєднання до України півд. частин території Центр. Чорноземного Краю (ЦЧК), в склад якої входили частини Курської і Воронізької губ. Своє домагання він основував за даними ЦЧК СССР на 1.1.1927, які вказували, що в ЦЧК перебували 1 650 000 українців, з чого в певних пов. вони становили більшість населення: Розсош (89,6%), Богучар (79,9%), Валуйки (53,2%), Острогозьке (54,0%) — у Воронізькій губ. і Грайворон (55,0%) — у Курській губ.
Численні архівні матеріяли свідчать, що передача значних укр. територій до складу РСФСР викликала широку хвилю невдоволень серед населення, яке залишилося поза своєю батьківщиною. Місц. влади відповіли на це залякуваннями, арештами, репресіями. У доповідній записці ЦК КП(б)У ситуація розцінювалася як „явне порушення й брутальне викривлення нац. політики щодо укр. населення в Курській, Воронізькій губ., не кажучи вже про Півн.-Кавказький реґіон, де укр. людність по-справжньому русифікується“. Наступні події повністю підтвердили цей сумний висновок.
Порівняння статистичних матеріялів засвідчує, що у цьому реґіоні протягом 20 в. відбувалися активні процеси етнічної асиміляції українців. У Воронізькій губ., за даними Всерос. перепису 1897 їх налічувалося 915,9 тис. (36,2% усього населення за ознакою „рідна мова“), в Курській — 527,8 тис. (22,3%), при чому в деяких пов. вони становили абсолютну більшість (Острогозькому — 903%, Богучарському — 81,8%, Бірюченському — 70,2%, Грайворонському — 58,8%, Новооскольському 51,0% та ін.). В наступні десятиліття їхня питома вага набагато зменшилася: за переписом 1926 у Курській губ. українців було 554,6 тис. (19,1%), а в Воронізькій 1 078,6 тис. (32,6%). Тоді коли за переписом 1989 у Воронізькій обл. було лише 5,4% українців, Білгородській — 4,8%, Курській — 1,4%.
Процесам асиміляції українців в П. С. і в ін. р-нах укр.-рос. прикордоння сприяло, крім тенденційного територіяльно-адміністративного розмежування між Україною і Росією (внаслідок якого за межами УССР залишилися компактні масиви укр. населення), впроваджувана на поч. 1930-их pp. ліквідація осв. закладів з укр. мовою навчання, культ. та гром. центрів, періодичних вид. та ін. Зазначене спричинилося до майже суцільної русифікації населення цього реґіону.
Література: Чижикова Л. Русско-украинское пограничье. М. 1988; Ложкін В. Кричимо й простягаємо свої мозолясті руки до рідної України. „Пам’ятки України“, 2, 1991; Сергійчук В. Українці в імперії. К. 1992; Українці східної діаспори. Атлас. К. 1992; Заставний Ф. Східна укр. діаспора. К. 1992.
В. Наулко
Піонерський рух, див. Піонерська організація.
Пластичні маси (пластмаси, пластики), матеріяли, основу яких складають полімери, що знаходяться в період формування виробів із них у в’язко-текучому чи високоеластичному стані, а при експлуатації — у склоподібному або кристалічному стані.
В залежності від характеру процесів, які супроводжують формування виробів, П. м. поділяють на термопласти (при виробництві матеріял зберігає здатність переходити у в’язкотекучий стан) та реактопласти (при виробництві матеріял втрачає здатність переходити у в’язкотекучий стан).
У перев. більшості П. м. складаються із декількох взаємосумісних і несумісних компонентів (інґредієнтів). Окрім полімеру, в П. м. можуть входити наповнювачі, пластифікатори, стабілізатори, барвники тощо.
Наповнювач у П. м. може бути у газовій або конденсованій фазі. До газонаповнених П. м. відносять лінопласти і поропласти. Це найлегші з усіх П. м.; їх уявна питома вага коливається у межах від 0,02 до 0,8 г/см³.
Властивості П. м. з твердим наповнювачем визначаються ступенем наповнення, типом наповнювача і в’яжучого, міцністю зчеплення на границі контакту, товщиною граничного шару, формою, розмірами і взаємним розподіленням частинок наповнювача.
Окрім дисперсних наповнювачів можуть бути використані і природні та синтетичні органічні волокна, які зумовлюють різке підвищення міцности матеріялу. Серед термопластів найбільш різноманітного застосування одержали матеріяли із поліетилену, полівінілхлориду і полістиролу, перев. у вигляді гомогенних або еластифікованих матеріялів, рідше газонаповнених і наповнених мінеральними порошками або короткими скляними, вуглецевими або синтетичними органічними волокнами.
Реактопласти являють собою композиції, що містять сполуки, здатні до поліконденсації (феноло-формальдегідні, епоксидні, карбамідні, кремнійорганічні смоли) і полімеризації.
П. м. використовуються практично у всіх галузях пром-сти і господарювання. Їх виробництво постійно збільшується.
Основними наук. установами в Україні, що займаються дослідженнями в ділянці полімерів і П. м. є Ін-т хемії високомолекулярних сполук АН України (Київ), Укр. н.-д. ін-т П. м. (Донецьке), Технологічний ін-т „Армопласт“ (Сіверськодонецьке).
Виробництвом полімерів та П. м. займаються в Україні виробничі об’єднання „Азот“ у Сіверськодонецькому та Дніпродзержинському, концерн „Хлорвініл“ (Калуш), виробничі об’єднання „Склопластик“ (Сіверськодонецьке), „Барвник“ (Рубіжне), „Хімпром“ (Горлівка), акціонерна фірма „Барва“ (Івано-Франківське) і ін.
Переробкою П. м. в Україні займається виробниче об’єднання „Радикал“ (Київ), виробниче об’єднання „Укрпластик“ (Київ) із зав. у Броварах, Луцькому, Прилуці, Симферополі, Запоріжжі, Харкові, а також на ін. виробництвах.
Ю. Керна
Плейстоцен, рання епоха четвертинного періоду (між пліоценовою епохою і голоценовою) і відклади, що утворилися в цій добі. Характеризується заг. охолодженням клімату, що зумовило зледеніння (Дніпровське зледеніння). На Україні П. представлений континентальними утвореннями: лесами, алювієм, валунними пісками і глинами.
Повітряний транспорт, галузь транспорту заг. користування, що здійснює перевезення людей і вантажів за допомогою літаючих апаратів — літаків, вертольотів (гелікоптерів), дирижаблів, повітряних куль тощо. Включає в собі авіяційний транспорт, в якому перевожувальними засобами є повітряні судна (літаки, вертольоти). П. т. має переваги перед наземними і водними видами транспорту: висока техн. і комерційна швидкість (800-900 км/год.), можливість спрямлення і скорочення трас, висока прохідність і мала залежність від природно-геогр. умов місцевости, можливість швидкого прокладання нових і допоміжних ліній при порівняно малих капіталовкладеннях, економія суспільного часу за рахунок прискорення перевезень.
П. т. здійснює в основному перевезення пасажирів. Вантажі становлять 10-20% всіх перевезень. Гол. чином це продукти, що потребують швидкої доставки або такі, що швидко псуються. Спеціяльна авіяція перевозить пошту, здійснює гасіння ліс. пожарів, обробку плантацій, садів і лісів отрутохемікатами, проводить наук. дослідження, аерофотоздіймання тощо.
Важливим елементом технологічно-виробничої системи П. т. є повітряна траса (авіялінія). Вона являє собою спеціяльно виділений повітряний простір над земною поверхнею у вигляді коридору, в межах якого здійснюються лети. Аеропорти і повітряні траси поділяються на міжнар., заг.-держ. і місц.
На Україні П. т. виник в 1920-их pp. із створенням т-ва повітряних шляхів „Укрповітрошлях“ (1923), до якого приєднано Закавказьке т-во цивільної авіяції „Закавія“ (1925). Воно обслуговувало не тільки Україну, але й усю евр. частину СССР. 1930 „Укрповітрошлях“ ліквідовано, П. Т. УССР перейшов у підпорядкування Т-ва Цивільної Повітряної Фльоти та Оборони, пізніше до Гол. Управління Цивільної Повітряної Фльоти при Совнаркомі СССР (з 1964 Мін-во Цивільної Авіяції СССР, до якого входило Укр. Управління Цивільної Авіяції). З травня 1923 вступили в дію пасажирські лінії Харків-Полтава-Київ та Харків-Кіровоград-Одеса, проте рейси відбувалися нереґулярно (перевезено лише 750 пасажирів та 656 кг вантажу). Згодом, 1924, постали нові повітряні лінії: Харків-Курськ-Орел-Москва, Харків-Артемівське-Ростов та з лютого 1928 — перша міжнар. авіятраса Харків-Баку-Пехлеві (Іран).
Інтенсивний розвиток П. Т. в УССР припадає на pp. перших п’ятирічок, коли було створено модерну авіяційну промсть. На повітряних трасах почали використовувати літаки поштово-пасажирського призначення Г-2 та М-17 (швидкістю 150 км/год.), з 1933 — ХАІ-1 та К-5 (швидкістю 324 км/год.), а з 1937 — Ли-2. Збудовано ряд модерних аеропортів: Харківський (1930), Одеський (1931), Київ. (1933). У 1935 — 38 діяла найбільша в СССР пасажирська гідроавіялінія Одеса-Батум, що її обслуговували двомоторові гідропляни МП-1 та Сталь-3 на 12 осіб. Тоді ж відкрито нічні авіялінії з реґулярними рейсами, а також постали нові: Харків-Маріюпіль-Бердянське (240 км), Харків-Дніпропетровське-Одеса (625 км), Харків-Київ (420 км), Київ-Одеса-Херсон (445 км) та ін. З 1939 була відкрита лінія Київ-Львів. Постійно зростає ч. реґулярних рейсів по кожній лінії (1931 — в середньому 188 рейсів, 1935 — 586), пасажирів (1930 — 12 тис, 1937 — 19 тис.) та вантажів (відповідно 134 т й 1 658 т).
За війни 1941 — 45 П. Т. використовувався передусім для військ. цілей; більшість аеродромів було знищено. Проте вже 1945 було відновлено роботу Київ., Донецького, Харківського, Ворошиловградського та Львівського аеропортів; діяло 11 міжобл. та 37 міжрайонових авіяліній. 1951 — 55 П. Т. в УССР поповнився новими, більш потужними літаками АН-2, ИЛ-12, ИЛ-14 та вертольотами, яких до того часу не було, — МІ-1, МІ-4 та ін.; відкрито нові лінії до Ленінграду, Владивостоку, Мурманську та ін. м. 1958 почалися реґулярні рейси на першій в СССР вертольотовій лінії Симферопіль-Ялта.
Протягом 1955 — 70 збудовано нові аеропорти в Києві, Одесі, Харкові, Запоріжжі та ін. На авіялініях України працюють літаки з реактивними, турбореактивними та турбоґвинтовими двигунами: ТУ-134, ТУ-154, ЯК-42, ИЛ-86. На міжнар. траси виходить аеробус „Мрія“. В 1990 в Україні П. т. було перевезено 14 млн пасажирів, 0,1 млн т вантажів. Нині кожне обл. та чимало районових м. УССР мають авіясполучення. Майже 40% усіх повітряних перевезень припадає на внутрішньоукр. авіялінії. Міжнар. аеропортами є Бориспільський (Київ), Одеський, Львівський та ін. Створені 1992 Авіялінії України (Air Ukraine) пов’язують Київ (Бориспіль) з Віднем, Берліном, Мюнхеном, Франкфуртом, Амстердамом, Брюсселем, Парижем, Лондоном, Нью-Йорком, Торонто, Атенами, Нікозією, Стамбулом, Каїром, Тель-Авівом, Дубаєм, Делі, Пекіном.
Основні показники розвитку П. Т. на Україні
|
|
1940 |
1960 |
1970 |
1979 |
||||
Показники |
Одиниці виміру |
УССР |
в % до СССР |
УССР |
в % до СССР |
УССР |
в % до СССР |
УССР |
в % до СССР |
Пасажирооборот |
млн пасаж/км |
14 |
7,0 |
675 |
5,6 |
7 950 |
7,8 |
13 354 |
7,4 |
Перевезено пасажирів |
тис. осіб |
34 |
8,5 |
1 697 |
10,6 |
9 049 |
12,7 |
12 082 |
12,7 |
Вантажооборот |
млн т/км |
1 |
4,3 |
44 |
7,8 |
161 |
8,6 |
212 |
7,7 |
Перевезено вантажів |
тис. т |
4 |
6,8 |
63 |
9,1 |
181 |
9,8 |
212 |
8,7 |
Література: Ляховецкий М. Надежные крылья республики. К. 1962; Воздушные трассы Украины (Путеводитель-справочник). К. 1960; Яшник М., Гурнак В. Розвиток транспорту Укр. РСР на сучасному етапі. „Економіка Радянської України“, 9, 1976; Ляховецкий М. Летчики. К. 1977; Тихонов В. Международные авиационные организации. М. 1986; Соболин В., Макаров Б. Авиатранспортные системи мира. М. 1989; Антонов О. Планеры. Самолеты К. 1990; Нар. госп-во України в 1991 р. Статистичний щорічник. К. 1992.
С. Процюк, О. Шаблій
Погроми, у найширшому розумінні слова спустошення якої-небудь країни; шовіністичний виступ, що супроводжується вбивствами і пограбуванням майна; напади на осіб або майно слабшої етнічної, рел. чи нац. групи, заподіяні панівною групою. У вужчому розумінні слово П. застосовується до виступів, що супроводилися грабунками й кровопролиттям, спрямованих проти жидів у Рос. Імперії за останніх pp. 19 і поч. 20 в. Вперше це слово було вжите в описі нападів на жидів після вбивства царя Олександра II 1881. Точніше під цим означенням розуміють три великі хвилі П., які мали місце 1881 — 84, 1903 — 06 і 1917 — 21 у зв’язку з кризами у Рос. Імперії.
Перші П. відбулися ще 1859 безпосередньо після Крим. війни 1853 — 56, а 1871 Одеса стала свідком П., коли дійшло до зударів між грец. і жид. населенням на ґрунті конфлікту в торгівлі збіжжям. Після вбивства Олександра II членами орг-ції „Нар. Воля“ (див. Народництво) 1881 мала місце низка більших П., бо поширилися вістки, що вбивниками були жиди. Перші П. відбулися в Єлисаветграді при кін. квітня, згодом вони поширилися на Чернігівську, Катеринославську, Херсонську, Київ., Полтавську й Таврійську губ. У липні й серпні П. відбулися на Полтавщині й Чернігівщині. Були також П. у Варшаві, Балті, у різних м. Білорусі та Литви. П. дещо притихли після декрету мін. внутр. справ Д. Толстого (21.6.1882), однак ізольовано вони знову спалахнули на весні 1883 — у Ростові й Катеринославі, улітку 1884 в Нижньому Новгороді.
На Україні погромники рекрутувалися гол. з міськ. населення, робітників пром. підприємств, у більшості вихідців з Росії. Тільки малий відсоток становили місц. селяни. На П. рос. уряд зареаґував дальшими обмеженнями прав жидів, що мешкали в межах і поза „смугою осілости“, і масовим виселенням жидів з Москви 1881 — 82.
П. 1903 — 06 були пов’язані з кризою, зумовленою рос.-японською війною та революцією 1905. Щоб відвернути гнів шир. мас проти влади, монархістські кола приписували тогочасні соц. заворушення „жид. махінаціям“. У підготові П. грали визначну ролю різні т-ва, відомі під назвою Чорносотенців (у тому ч. Союз Русского Народа і Общество Двуглавого Орла). Низка П. відбулася в Кишиневі (Басарабія) на жид. Пасху 1903, за ними слідував у вересні П. у Гомелі (Білорусь). Восени 1904 рекрути та місц. люди з нижчих прошарків міськ. населення влаштували низку П. в укр. м.: Олександрії, Рівному, Смілі та ін. 1905 з посиленням рев. руху поширилися також П. У лютому мав місце П. у Теодосії, у квітні у Мелітополі, у травні в Житомирі. Найлютіші П. відбулися після проголошення жовтневого маніфесту, зокрема на поч. листопада 1905, жертвою яких стала також і нежид. інтеліґенція. На Україні теренами більших П. стали м.: Кам’янець-Подільський, Катеринослав, Київ, Кременчук, Миколаїв, Одеса, Ромен, Чернігів, Симферопіль і Єлисаветград. Ч. зареєстрованих П. досягло 700. Цим разом також гол. учасниками були залізничні й фабричні робітники, дрібні крамарі й ремісники. Селяни звичайно приставали до П., коли йшлося про грабіж майна. Друга хвиля П. посилила бажання жидів еміґрувати з Рос. Імперії. П. 1903 — 06 в укр. літературі знаходять зображення в творах М. Коцюбинського („Він іде“) і П. Мирного.
Остання хвиля П. пройшла в зв’язку з революцією і воєнним станом на Україні 1917 — 21. При кін. 1917 П. почали вибухати у місцевостях і містах, що знаходилися недалеко фронту, отже інспіровані військ. частинами. Згідно з приблизною оцінкою Н. Ґерґеля і С. Дубнова (точних даних немає), було 887 більших і 349 менших П., у висліді яких загинуло 60 тис. осіб і десятки тис. було поранено. Більшість П. мала місце на Правобережній Україні, де знаходилася велика частина жид. населення в Рос. Імперії. За Н. Ґерґелем найбільше П. було в 1919, тоді коли в 1918 їх було 80, і 178 в 1920. Кожна з воюючих сторін була причетна до П. Серед перших учасників нищення жидів у Глухові і Новгород-Сіверському на весні 1918 були больш. частини. Армія УНР не була спроможна контролювати деякі свої частини, які влаштовували П. Найбільші П. відбулися в Бердичеві, Проскурові й Житомирі в лютому 1919. Укр. історики однозгідні в тому, що підрядні старшини (Симосенко, Козир-Зірка, Палієнко, Віденко) влаштовували П. всупереч волі Гол. Отамана С. Петлюри. Різні незалежні отамани, як Ангел, М. Григоріїв, Струк, Д. Зелений теж влаштовували П. Однак більшість протижид. акцій — на сумлінні Добровольчої Армії рос. ген. А. Денікіна, часто надхненої ідеологією Чорносотенців, напр., у Хвастові загони Добровольчої Армії у вересні 1919 вбили 1 500 жидів. Збройні сили під командуванням О. Колчака і барона Р. Унґерн-Стернберґа також влаштовували П. жидів, які у висліді воєнних подій опинилися на територіях, контрольованих рос. генералами.
Література: Лавринович Ю. Кто устроил погромы в России? Берлін, б. д.; Dubnow S. History of the Jews in Russia and Poland from the Earliest Times to the Present Day. I — III. Філядельфія 1916 — 20, 2 вид. Нью-Йорк 1975; Chasanovich L., (réd.) Les Pogromes anti-juifs en Pologne et en Galicie. 1919; Heifetz E. The Slaughter of the Jews in the Ukraine in 1919. Нью-Йорк 1921; Черіковер Е. Антисемитизм и погромы на Украине 1917 — 1918 гг. К истории украинско-еврейских отношении. Берлін 1923; Yakovliv A. (red.) Documents sur les pogromes en Ukraine et l’assassinat de Simon Petlura à Paris (1917 — 1921 — 1926). Париж 1927; Torrès H. Le procès des Pogromes. Plaidoirie. Париж 1927; Les pogromes en Ukraine sous les gouvemements ukrainiens (1917 — 1920). Aperçu historique et documents. Париж 1927; Gergel N. Di Pogromen in Ukraine. 1928; Рибинський В. Протиєврейський рух p. 1881-го на Україні. Зб. праць Єврейської Іст.-Археографічної Комісії (Зб. Іст.-Філол. Відділу ВУАН, т. 73), т. II, 1929; Шехтман И. Погромы добровольческой армии на Украине. 1932; Pidigo F. (ed.) Material Concerning Ukrainian-Jewish Relations during the Years of the Revolution (1917 — 1921). Мюнхен 1956; Tcherikower E. Di Ukrainer Pogromen in Yor 1919. Нью-Йорк 1965; Кедровський В. Хто спричинив Проскурівський погром? „За Державність“, 11, 1966; Hunczak T. А Reappraisal of Symon Petliura and Ukrainian-Jewish Relations, 1917 — 1921: A Rebuttal. „Jewish Social Studies“, 31, 1969; Стахів М. Заходи уряду і провідних сил України проти погромництва. „Правничий Вісник“, 3, 1971; Pritsak О. The Pogroms of 1881. „Harvard Ukrainian Studies“, 11, № 1/2,1987.
П. Потічний
Погружальського процес, суд над палієм Віталієм Погружальським, співр. Центр. Наук. Бібліотеки УРСР у Києві. П. підпалив бібліотеку 24.5.1964 і був схоплений на місці. Пожежа тривала три доби, було знищено бл. 414 000 одиниць, в основному україніки, у тому ч. особливо цінні вид. творів укр. літератури 1920-их поч. 1930-их pp. та укр. періодика того часу.
Пожежу було ретельно підготовлено, на полицях розкладено фосфор та багато тонких плівок. За свідченнями очевидців, П. мав двох спільників, яких, проте, не було притягнуто до відповідальности.
Перебіг суду, на якому П. пояснював свій злочин бажанням помститися дир. бібліотеки, а його колеґам говорити практично не давали, перебиваючи та заплутуючи їх, дає підстави твердити, що П. був лише знаряддям у руках КҐБ, для якого спалення колекцій україніки було частиною пляну т. зв. „боротьби проти укр. буржуазного націоналізму“, що її провадило ком. керівництво.
Невдовзі після процесу у самвидаві з’явився написаний відомим правозахисником Є. Сверстюком, але опублікований анонімно, нарис „З приводу процесу над Погружальським“, який згодом фігурував на політ. процесах як один з найодвертіших антисов. документів.
Втрати, заподіяні пожежою укр. культурі, досі не відшкодовано.
Т. Марусик
Податок з обігу, один із гол. шляхів розподілу добавленої вартости, який існував в бюджетній системі СССР, гол. важелів стійкости бюджету.
П. з о. був твердо визначеною частиною ціни товару. Для визначення цього податку використовувалися оптові ціни підприємства, оптові ціни пром-сти, роздрібні ціни, а також закупівельні та здавальні ціни на с.-г. продукцію.
П. з о. обкладався тільки товарний обіг. Нетоварні обіги, що були пов’язані із наданням послуг, цим податком не обкладалися.
Через цей вид податку здійснювався розподіл доходів до бюджетів кол. союзних республік, в тому ч. України, та місц. бюджетів.
Суми податку обчислювалися самими платниками. Терміни оплати в різних галузях економіки визначалися або з кожного сплаченого рахунку, або на відповідний період часу.
Підприємства в деяких випадках мали пільги щодо сплати П. з о., зокрема для їх зацікавлености в освоєнні нових видів продукції, у використанні відходів виробництва та некондиційної сировини. Пільги щодо податку надавалися також підприємствам, що виробляли продукцію з використанням місц. сировини, а також тим, що використовували неповноцінну робочу силу.
Контроль за сплатою податку здійснювали Держбанк, мін-ва фінансів, торгівлі та деякі ін. установи.
В. Братішко
Покутники, рел. група укр. греко-католиків, активних після появи Богоматері в Середнім б. Калуша в Зах. Україні в день Благовіщення 1955. Вони закликали до покути і непослуху атеїстичній владі. П. рекрутувалися головно серед бувших в’язнів сибірських таборів, які, повернувшись зі заслання практикували рел. обряди по лісах, приватних хатах. Їхнім гол. був о. І. Солтис, якого арештовано 1981, а серед активістів: о. А. Поточняк (загинув у концтаборі 1984), С. Скалича; П. було б. 800. Вони перестали існувати із свободою релігії в 1991.
Початкова школа, див. Початкове шкільництво.
Природний рух людности, див. Природний рух населення.
Присадибна ділянка, див. Присадибне господарство.
Пруссія, край Німеччини до 1945, в початках герцоґство засноване 1525 на частині земель Тевтонського ордену (див. Нім. хрестоносні лицарі). Основою П. становив Бранденбурґ, з яким П. об’єдналася 1618. На протязі свого існування П. охоплювала і ін. нім. землі, що знаходилися під владою Гогенцоллернів.
Перші укр.-бранденбурзькі зв’язки пов’язані з особою В. курфюрста Фрідріха Вільгельма (1640-88), творця бранденбурзько-пруської держави. З закінченням Тридцятлітньої війни в 1648, у мирних переговорах він перебільшував значення повстання Б. Хмельницького, змальовуючи гетьманську державу як загрозу для цілої Европи. Це була політ. гра, спрямована проти Польщі, з метою унезалежнити П. від поль. корони. Зближення Фрідріха Вільгельма з семигородським кн. Ракоцієм в 1657 — 58 обґрунтовувалося прот. союзом, воно мало однак ціль послабити Польщу. Після смерти Б. Хмельницького контакти з гетьманом І. Виговським були безуспішні вже з конфесійних причин Україна належала до правос. світу, а Семигород до Прот. ліґи. Гетьманський уряд був занепокоєний зазіханням Ракоція на укр. землі.
У 18 в. політ. відносини між Україною і П. не витворилися, хоча й ворожнечі між вими не було. Багато козаків служило у пруському війську як рядові солдати, однак вони не добилися керівних постів. Тим зумовлена частинно безуспішність місії В. Капніста 1791. В кін., після розборів Польщі в 18 в. вплив Росії був засильний, щоб Україна стала міжнар. держ. фактором на сході Европи.
У Семилітній війні (1756 — 63) між П. (Фрідріх II), Англією з одної сторони і коаліцією Франції, Австрії, Росії, Саксонії, Швеції гетьман К. Розумовський був змушений постачати рос. армії людей і тяглову силу. 1757 вислано 8 000 селян як чурів, більшість яких загинула. Укр. реґулярне військо взяло участь у битві під Ґрос Єґерсдорфом. 1760 Розумовський знову мусів послати 2 000 запорожців і кілька тисяч тяглових волів.
Щойно після відходу „залізного канцлера“ Бісмарка від держ. політики, після 1890-их pp., Україні надається політ. значення у концепціях пруської східньої політики. З 1895 існує при берлінському уряді „реферат України“. Пруська концепція відносно царської Росії зводиться до етнічного розчленування імперії Романових. Україна має стати поруч Польщі як „Königreich Ukraine“ під впливом Берліну. Це період нім. імперіялізму. Концепція „Königreich Ukraine“ перечить політиці Габсбурґів. При кін. 19 в. П. залишає політ. концепції щодо України, яка стає країною „Öl, Weizen, Kohle“. З політ. фактора зводиться Україну на екон. Берестейський мир, як „Brotfrieden“ потверджує цю тезу. В 1918 німці це експлуататори України.
Окремий фактор для внутр. пруської політики представляє укр. заробітчанська еміґрація від 1870-их pp. і політ.-військ. в 1917 — 20. Сезонові робітники у різних землях П. на польових, портових і гірничих роботах доходять часами до 12 000 осіб. Щойно після 1918 зменшується ч. робітників. Після 1924 заробітчанська еміґрація цілковито завмирає. Політ. еміґрація частинно вже перед першою світовою війною і військ. після 1919 тримається більше на особистих зв’язках німців з України з українцями. Під тиском ідей націонал-соціялізму тратяться пруські ідеї, бере верх Райх, в якому ні українцям, ні державності України не приписується значення.
Література: Velsen (von) S. Die Ukraine und wir. Preußische Jahrbücher, 1919; Олянчин Д. Два листи гетьманів Б. Хмельницького і І. Виговського до курфюрста Бранденбурзького Фрідріха Вільгельма. „Хліборобська Україна“, 5, 1924 — 25; Олянчин Д. Укр.-бранденбурзькі політ. зносини в 17 ст. ЗНТШ, т. 151. Л. 1931; Олянчин Д. До історії торгівлі Руси-України з Балтикою, зокрема Стародуба з Кеніґсберґом 17 і поч. 18 ст. Записки ЧСВВ, т. 6. Жовква 1932; Fischer F. Griff nach der Weltmacht. Die Kriegszielpolitik des kaiserlichen Deutschlands 1914 — 1918. 2 вид. Кеніґштайн 1979; Mitter A. Die ukrainische Erwerbsemigration nach Preußen (1900 — 1914). Jahrbuch für Geschichte. 34. Берлін 1987.
Д. Злепко
Прутський похід, похід рос. війська в Молдавію під час рос.-тур. війни 1710 — 13. Рос. війська під проводом Петра I і Б. Шереметьєва, разом з молд. військом на чолі з Д. Кантеміром при кін. липня 1711 були оточені тур. військом бл. Станілешті на півд. від Яс. Щоб оминути знищення Петро I почав переговори з великим візіром, які закінчилися Прутським трактатом (23. 7. 1711), вигідним для Туреччини: Росія повертала Туреччині Озів і зобов’язалася зруйнувати фортеці Таганріг, Кам’яний Затон на Дніпрі і Новобогородицьку в гирлі р. Самари.
Разом з тур. військами були і відділи козаків, а гетьман П. Орлик старався не допустити до перемир’я.
Рада у справах культів при Раді Міністрів УРСР, офіц. установа для реґулювання відносин між державою (УССР, згодом Україна) і різними рел. інституціями.
Урядова політика в церк. справах на терені підсов. України розроблялася в Москві. Постановою Ради Нар. Комісарів СРСР 18.12.1943 була створена Рада у справах Рос. Правос. Церкви при РНК СРСР, завданням якої було „здійснення зв’язку між урядом СРСР і Патріярхом Моск. і всієї Руси з питань Правос. Церкви“. 19.5.1944 уряд СССР зорганізував Раду у справах рел. культів при РНК СРСР, яка мала за завдання здійснення зв’язку між урядом СССР і керівниками рел. об’єднань вірмено-григоріянських, старообрядницьких, кат., гр.-кат., лютеранської церков і мусулманського, юдейського, буддистського, сектантського віровизнань. Обидві Ради мали в союзних, автономних респ., краях і обл. своїх уповноважених (напр., уповноважений Ради у справах рел. культів при РНК СРСР по Укр. РСР). Фактично всі ці установи мали на меті здійснення контролю сов. режиму над духівництвом і вірними.
1946 відповідно до зміни назви сов. уряду змінюються й офіц. назви згаданих установ: Рада у справах Рос. Правос. Церкви і Рада у справах культів при Раді Мін. СРСР по Укр. РСР. Ці органи були важелями ліквідації Укр. Гр.-Кат. Церкви (1946) і підпорядкування Моск. Патріярхії громад УАПЦ, які на короткий час відродилися в pp. другої світової війни.
На посаді уповноваженого Ради у справах Рос. Правос. Церкви при РНК СРСР по Укр. РСР у повоєнні pp. були П. Ходченко (грудень 1943 — грудень 1950), Г. Корчевой (грудень 1950-лютий 1958), Г. Пінчук (лютий 1958 — січень 1966). Уповноваженими Ради у справах рел. культів при РНК СРСР по Укр. РСР працювали П. Вільховий (лютий 1945 — липень 1959), К. Полонник (липень 1959 — лютий 1963), К. Литвин (лютий 1963 — січень 1966).
І в післясталінські pp. названі установи були призначені здійснювати жорсткий поліційний контроль за віровизнаннями під орудою компартійних структур і КҐБ. Дуже показовим щодо їхніх функцій було те, що найбільше ч. тогочасних архівних справ мають назву: „Документы на снятие с регистрации религиозных обществ и закрытие молитвенных домов“. Станом на 1.1.1965 в Україні значилося на обліку 4 539 церков, 3 983 церкви були зачиненими, не використовувалися й були приреченими на руйнування 1 209 храмових будівель. Лише за 5 pp. (1961 — 65), тобто в pp. розгортання хрущовського наступу на Церкву у Києві й обл. у правос. духівництва було відібрано з користування 225 будівель.
Постановою Ради Мін. УРСР 25.1.1966 апарати уповноваженого Ради у справах Рос. Правос. Церкви й уповноваженого Ради у справах рел. культів при РНК СРСР по Укр. РСР перетворено в єдиний держ. орган — апарат уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Мін. СРСР по Укр. РСР. Відповідні зміни відбулися й у обл. республіки. Уповноваженим Ради у справах релігій при Раді Мін. СРСР по Укр. РСР з січня 1966 по квітень 1979 був К. Литвин.
Постановою Ради Мін. України 6. 11. 1974 апарат уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Мін. СРСР по Укр. РСР був перетворений у Раду у справах релігій при Раді Мін. УРСР. Однак і надалі він виконував ролю слухняної ланки моск. владних структур. Представники Ради у справах релігій в обл. здійснювали щонайжорсткіший контроль за духівництвом усіх віровизнань, безпосередньо керували нищенням укр. церков, усіма засобами намагалися приглушити потяг населення до віри. Особливих утисків зазнавали духівництво і вірні Укр. Гр.-Кат. Церкви. Однак, незважаючи на тиск, участь населення в традиційній обрядовості і відвідуванні храмів (особливо ж у Галичині, на Волині й Закарпатті) була високою.
Під час спроби М. Горбачова реформувати тоталітарну систему, в Україні пожвавився рух за відродження Укр. Гр.-Кат. Церкви й УАПЦ. Рада у справах релігій була вимушена леґалізувати ці Церкви, зареєструвавши їхні статути: 2.10. 1990 (УАПЦ), 28.5.1991 (Укр. Гр.-Кат. Церква). 23.4.1991 Верховна Рада УРСР прийняла Закон про свободу совісти та рел. орг-ції, яким передбачено існування держ. органу у справах релігій, що утворюється Кабінетом Мін. України. Ним є Рада у справах релігій при Кабінеті Мін. України. Вона покликана „забезпечити проведення держ. політики щодо релігій і Церкви“. Рада має за завдання подавати допомогу у досягненні домовлености рел. орг-цій з держ. органами, здійснювати реєстрацію статутів рел. орг-цій, сприяти „зміцненню взаєморозуміння і терпимости між рел. орг-ціями різних віросповідань“, сприяє розширенню їхніх контактів з міжнар. рел. орг-ціями і т. д. Гол. Ради у справах релігій при Кабінеті Мін. України з квітня 1979 по серпень 1992 був М. Колесник, а згодом А. Зінченко.
А. Зінченко
Ради Народного Господарства, див. Раднаргоспи.
Радіомовлення, див. Радіо.
Раштівці, с. на березі р. Гнилої Гусятинського р-ну Тернопільської обл.; 1 150 меш. В околиці с. виявлено поховання перших вв. по Хр. та залишки руського городища (11 — 13 вв.), що мав назву Звенигород.
Ревізіонізм (від лат. revisio — оглядати заново), перегляд марксистських догм, спроба пристосувати їх до реальности. Р. виник наприкін. 1870-их pp. у нім. соц.-дем. партії, на поч. 20 в. поширився на Францію, Австро-Угорщину, Росію.
В Україні ідеї Р. розвивалися прихильниками „леґального марксизму“ (соціолог Б. Кістяковський, філософи С. Булґаков, М. Бердяєв). Напр., Б. Кістяковський поєднував марксизм з неокантіянством. Економіст М. Туган-Барановський заперечував марксистські положення про клясову боротьбу, кризи, додаткову вартість і став одним з перших укр. критиків марксизму. Ревізували марксизм укр. народники С. Кривенко, М. Левитський та ін. З позицій неомарксизму дав нове тлумачення „Капіталу“ Р. Роздольський. Укр. соц.-демократ Л. Юркевич та большевики В. Шахрай і Ю. Лапчинський виступили з критикою ленінської нац. програми.
У 1920-30-их pp. ідеї „пролетарського інтернаціоналізму“, поставлені на службу зміцнення сов. імперії, було піддано ревізії з боку відомих укр. діячів О. Шумського (в галузі освіти), М. Хвильового (в галузі культури) та М. Волобуєва (в галузі економіки). Укр. большевик М. Скрипник (секретар ЦК КП(б)У), здійснюючи українізацію роб. кляси та держ. апарату, заперечував теорію та практику „інтернаціоналізації“ життя в Україні.
У післявоєнний час Р. виявився у творах І. Дзюби, Ю. Бадзя, С. Караванського, В. Мороза та ін. дисидентів, які обстоювали право України на вільний розвиток своєї державности й культури.
К. Шудря
Рибальство, див. Рибне господарство.
Ризький договір, див. Ризький мир.
Різьба, те саме, що скульптура, назва якої походить від лат. sculptor, той, що вирізує, висікає. Хоч визначення скульптура-різьба є однозначне, сьогодні перша назва має ширше значення, бо обіймає не тільки твори, вирізьблені у твердому матеріялі (камені, мармурі, дереві тощо), а взагалі всі вироби образотворчого мистецтва, які мають об’ємну форму в твердих і пластичних матеріялах (глині, воску, гіпсу, пластику, гумі тощо). Тому в укр. мистецтві поняття Р. вживається передусім для означення творів різьблених безпосередньо в дереві, напр., гуцульські вироби з дерева чи різні госп. прилади в докомуністичній Україні (вози, ярма, сволоки тощо).
С. Г.
Родина, сім’я, мала група людей заснована на кровнородинних зв’язках; що складається з чоловіка, жінки, дітей та ін. близьких родичів.
Основу сім’ї становить шлюбний союз між чоловіком і жінкою, санкціонований суспільством або за допомогою шлюбної угоди, або весільної обрядовости, вінчання, або і угоди, і вінчання, і весільної обрядовости. Шлюб в укр. середовищі завжди виступав як відношення не тільки між чоловіком і жінкою, але й між батьками і дітьми, розкриваючи тим самим глибинний смисл та природне призначення сім’ї. Отже, сім’я — це засноване на шлюбі чи кровній спорідненості об’єднання людей, пов’язаних духовно, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю. Укр. назва сім’ї — родина — символічна, бо містить у собі ключ до розуміння витоків її походження. Адже сім’я як соц. утворення зароджувалася саме в надрах роду, зазнаючи разом із родовою орг-цією кілька стадій розвитку. На першій — домінував рід, сімейні ж утворення тільки окреслювалися; на другій — значення роду звужувалося до статусу великої P.; на третій — Р. відокремлювалася з роду, набуваючи самостійного значення.
На момент складання українства як етнічної спільности (а це припадає на часи Київ. Руси) родинна орг-ція в його середовищі виступала у формі великої сім’ї патріярхального типу, відомою ще під назвою „служба“. Вона становила перехідну ступінь від групового до моногамного шлюбу та до індивідуальної сім’ї з притаманними для неї спільністю виробництва й споживання, авторитарністю та розширеним родинно-свояцьким складом.
Велика сім’я українців побутувала у кількох варіянтах: батьківської патріярхальної Р. — генетично найбільш ранньої її форми, за своєю структурою наближеною до роду; задруги та її більш пізнього різновиду — братської сім’ї задружного типу. Останній варіянт, особливо характерний для етапу формування укр. етнічної спільности, являв собою союз індивідуальних сімей, об’єднаних спорідненням по чоловічій лінії аж до п’ятого коліна. Всі її чл. мали спільне майно та госп-во, мешкали на одному подвір’ї, проте, як правило, в окремих житлах, розташованих довкола оселі домачина — виборного голови Р. Такі сім’ї, відомі археологам як „гніздові поселення“, зароджувалися на поч. нашої ери.
На поч. останнього тисячоліття, що співпадає з етапом формування укр. народности, велика сім’я зазнає суттєвих трансформацій. Від неї відокремлювалися деякі індивідуальні сім’ї, визначаючи тим самим два основні типи P.: велику та малу. Велика сім’я на цьому етапі виступала перев. у формі розширеної (або нерозділеної) сім’ї, яка порівняно із задругою була меншою за кількісним складом, простішою за структурою та функціями. В окремих реґіонах України (зокрема, в Галичині та у Підкарпатській Русі) розширена сім’я, очолена „ґаздою“ (або „завидою“), побутувала майже до 19 в.
Великі та малі сім’ї (останні нерідко об’єднувалися у дворища або посябрини) тривалий час співіснували, проте заг. процес їх трансформації йшов у напрямку редукції великої та спрощення малої Р. Малі сім’ї, аби раціонально вести госп-во, часом об’єднувалися у патронімії — госп. союзи кількох споріднених або ж і сусідських сімей.
Починаючи з 16 в. основним типом укр. сім’ї стає мала за формою (батьки з дітьми) P., яка на зламі 19 — 20 в. перетворюється на нуклеарну (батьки з неодруженими дітьми або окрема шлюбна пара) — найпростіший її варіянт. Динаміка цього процесу найбільш рельєфно проявляється через зміни кількісного складу сім’ї: за часів Київ. Руси її величина становила до 15 осіб, у 16 в. — 8, у 17 в. — 6,9, у 18 в. — 6, у 19 в. — 5,2. Тепер сер. величина сім’ї становить в Україні 3,3 особи. Це, як правило, мала за типом, проста за складом та нуклеарна за формою P., що перев. має подвійне головство при фактичному старшинстві жінки.
Укр. сім’я, побудована на традиціях землеробського типу культури, відзначається особливим шануванням жінки-матері та культивуванням жін. начала в сімейній обрядовості та системі управління: „чоловік за один вінець хату тримає, жінка — за три“ — так визначається в народі сутність укр. сім’ї.
Література: Кравець О. Сімейний побут і звичаї укр. народу. К. 1966; Задворний А. Радянська сім’я. Її сучасне і майбутнє. К. 1975; Перковський А. Еволюція сім’ї і госп-ва на Україні в XVII — першій пол. XIX ст. „Демографічні дослідження“, 4. 1979; Хоменко А. Семья и воспроизводство населення (избранные произведения). К. 1980; Пономарев А. Развитие семьи и брачно-семейных отношений на Украине. К. 1989.
А. Пономарьов
Русизми, позичення з рос. мови. Найбільше впадають в око Р. лексичні (позичення слів) і фразеологічні (позичення фразеологічних зворотів, найчастіше в формі дослівного перекладу, напр., робити вигляд — рос. делать вид ‘удавати’, в решті решт — рос. в конце концов ‘кінець-кінцем’), але також Р. фонетичні (напр., заміна початкового и- на і-, вимова інший замість иньший), морфологічні (напр., зрівняння родового відмінка однини з давальним у відміні іменників жін. роду на приголосний — радості замість радости) й синтактичні (напр., постачати кого чим замість кому що). У діялектах, особливо на півдні України Р. можуть ставати такими численними, що постає мішана укр.-рос. мова. Цей мовний гібрид дістав навіть спеціяльну назву „суржик“. У літ. мові приблизно до 1930 настанова супроти Р. була перев. пуристична (див. Пуризм); хоча припинити доплив Р. в обставинах політ. й культ. залежности не можна було, але здебільша шукано укр. еквівалентів, часом новоутворюваних для рос. слів і зворотів (напр., рос. комитет бедноты, комбед — укр. комітет незаможників, комнезам; рос. счетовод — укр. рахівник). Від приблизно 1930 починаючи, таку мовну політику в УССР проголошено „буржуазно-націоналістичною“, а всяке застереження проти Р. (як і вживання самого цього слова-терміну) стало неможливим. Від цього часу кількість Р. невпинно зростає, а опір їм розглядається як вияв ворожої ідеології. У лексиці й фразеології в запровадженні Р. панують дві методи: одноморфемні слова позичаються без істотних змін (напр., ярлик ‘наличка’, ярус ‘поверх’, фон ‘тло’), а многоморфемні частіше калькуються (див. Кальки) морфема за морфемою (напр., від-діл-ення ‘філія’, ‘відділ’ — рос. от-дел-ение); часом калькується ціле слово в його новому значенні (напр., рос. молния ‘блискавка’ і ‘рід застібки’ — укр. блискавка ‘рід застібки’). Зрідка наявні випадки контамінації (напр., рос. покорить і подчинить — укр. підкорити ’скорити’, ‘підпорядкувати’). Зокрема в виробничій і наук. термінології, ширеній через пресу й школу, кількість Р. така, що вони переважають питомі терміни. Багато термінів зах. походження також приходять через рос. посередництво і з цього погляду можуть розглядатися як Р.
Про умови й канали ширення Р. в їх іст. змінності див. Російська мова на Україні.
Ю. Шевельов
Руханка, гімнастика, система руханкових вправ, одна з основних форм фіз. виховання. Розрізняють Р. основну, яка сприяє розвиткові цілого організму (застосовувана у школі, передшкіллі і т. п.); Р. допоміжну — вправи, що сприяють розвиткові рухових навичок, потрібних спортовцям, та ін.; Р. лікувальну (для скореґування хиб постави чи усунення наслідків хвороби); Р. спортову (вправи на приладах: кінь, козел, поруччя, дручок, кільця, долівкові); Р. художню, що сполучає рухові вправи з музикою. 1968 Всесоюзна конференція СССР розрізнила: загально-розвиткові види (основна, гігієнічна, атлетична), спортові види (спортова, художня, акробатична), прикладні види (виробнича, проф.-прикладна, спорт.-прикладна, військ.-прикладна, лікувальна).
На центр. землях України царський режим забороняв організацію укр. самостійного руханкового т-ва, й українці силою обставин мусіли включатися в існуючі рух.-сокільські орг-ції, об’єднані в Союзі рос. сокольства. Укр. особливості мав спорт.-гімнастичний атлетичний гурток у Києві, заснований 1895 лікарем Є. Горнич-Горницьким. 1908 службовець мін-ва освіти, інспектор нар. шкіл Бахмутської округи О. Луцкевич організував молодь в окремі руханкові напіввійськ. гуртки, діяльність яких схвалив цар Микола II. Не мали успіху заходи І. Боберського, що висилав зі Львова до Києва С. Щерця й притягав до співпраці М. Міхновського в Харкові та І. Луценка в Одесі. З видатних керівників Р. можна назвати А. Анохіна (Київ).
З вибухом війни в сер. школах сокільську Р. замінено військ. муштрою. По війні, на теренах підсов. України, розвиток Р. вкладається в рамки сов. фізкульт. системи, яка не дозволяла творення укр. самостійних руханкових т-в. 1918 уряд РСФСР видав декрет про заг. військ. навчання (Всеобуч), дія якого автоматично поширювалася і на УССР. Всеобуч надає великої ваги Р. Першими масовими руханковими орг-ціями стали гуртки чи центри Всеобучу. Поряд з військ.-фізкульт. підготовою молоді, орг-ції Всеобучу організували при виробництвах колективи фізкультури чи спорт. клюби т. зв. „Добровільні спорт. т-ва“ (ДСТ), які з 1936 влада згуртовує за профспілковим принципом („Колос“ — колгоспники; „Буревісник“ студенти; „Локомотив“ — профспілка зал. транспорту; „Спартак“ — комсомол і т. д.) з різними спорт. секціями, в тому ч. й секціями спорт. Р. Руховики України досягають високого спорт. рівня й здобувають перемоги на Олімпійських ігрищах чи чемпіонатах світу, чемпіонатах Европи тощо, але всі їхні перемоги чи успіхи йдуть на рахунок Москви. Переможцями Олімпійських ігрищ чи чемпіонами світу стали: К. Калинчук, Н. Бочарова, В. Чукарін, М. Гороховська (1952), К. Шахлін, Л. Латиніна, П. Стахова, Ю. Титов (1956), Л. Петрик, В. Клименко (1972), В. Макуць, С. Захарова (1980), О. Білозерців, М. Лобач (1988), І. Коровицький, О. Дудик, В. Могильний, О. Омельянчик (1989). Політ. зміни 1990-их pp. сприяють віднові старих сокільських і січових руханкових традицій.
Інструкторські кадри готує Київ. Ін-т Фіз. Культури, ін-ти фізкультури у Львові, Дніпропетровському, технікуми фіз. виховання у Донецькому, Івано-Франківському, Дніпродзержинському, 14 фак. фіз. виховання пед. ін-тів. За даними сов. джерел на Україні було 1984 14,4 тис. спорт. заль; спорт. Р. зайнято понад 100 тис. молоді, художньою Р. — понад 52 тис.
На зах. землях України, під австр. окупацією, були кращі можливості для розвитку Р. в укр. т-вах. 1894 постав „Сокіл“, за ним „Січ“, „Луг“, а за їх зразком створені укр. руханкові т-ва на Буковині й Закарпатті. Багато для розвитку Р. спричинилися І. Боберський, С. Гайдучок, Д. Навроцька (Львів), які виховали ряд кваліфікованих учителів. Перший підручник Р. видав О. Попович у Чернівцях (1889).
У ЗДА 1907 постало в Нью-Йорку гімнастичне т-во „Гайдамаки“ (1910 перетворилося на допомогову, партійну орг-цію й 1925 заникло), 1913 руханкове т-во „Сокіл“, 1916 постала Централя „Січей“ (Січова орг-ція українців у ЗДА), яка відбула кілька заг. змагань на сході ЗДА. Їхня активність мала велике значення для закріплення нац. свідомости поселенців.
Література: Боберський І. Значення руханкових т-в. Л. 1909; Франко П. Швед. руханка. Л. 1930; Жарський Е. Руханка, гри, забави. Нью-Йорк 1956; Жарський Е. Від „Гайдамаків“ до бейзбольної ліґи УНС і УСЦАК. Альманах УНС. Джерзі Ситі 1990.
Е. Жарський