[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1964-1978.]

Попередня     Головна     Наступна





Пацифікація, поль. офіц. назва репресій до укр. населення в Галичині, яку провів восени 1930 р. поль. уряд (прем’єр маршал Й. Пілсудський, мін. внутр. справ ген. Ф. Славой-Складковський) перед виборами до сойму і сенату, розпущених на весні. Щоб знищити поль. опозицію у передвиборчий час (і провести пізніше зміну конституції), було заарештовано чільних її представників і посаджено в тюрму в Бересті. При цьому заарештовано також укр. послів: В. Целевича, Д. Палієва, І. Ліщинського, В. Кохана, О. Когута, о. Л. Куницького, С. Біляка та ін.

У найгарячіший час тієї внутр.-політ. боротьби, укр. націоналісти почали саботажну акцію палення поль. маєтків. За поль. офіц. статистикою спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 ін. госп. будинків та 112 скирд збіжжя. Тому що ця акція ослаблювала розмах Пілсудського у його розправі з опозицією, він застосував П.: наслав (крім поліції) карні військ. відділи кінноти для залякування укр. населення. Ці відділи знущалися над передовими укр. громадянами (також над учителями і свящ.) на селі, без різниці віку й статі; били їх прилюдно до крови (7 осіб померло від побоїв, ч. поранених обраховувалося тисячами). їхнє майно, а також майно укр. установ (будинки або устаткування читалень т-ва «Просвіта» чи кооперативи з товарами) було нищене. На села накладали контрибуції для прохарчування кінноти. Українців масово заарештовували. Укр. партії засудили саботажну акцію, але й запротестували проти застосування урядом засади збірної відповідальности невинного населення. Не зважаючи на це, була заарештована президія найбільшої укр. партії УНДО. Пастирський лист укр. єпископату уряд сконфіскував. Особисте клопотання митр. А. Шептицького у Варшаві не дало жадних результатів. Під час і після П. Галичину відвідували діячі різних народів, м. ін. американець укр. роду Я. Макогін. На підставі зібраного ним матеріялу і зняток вийшли документальні публікації про П. укр., англ. і франц. мовами. Найважливіші: «На вічну ганьбу Польщі» і «Polish Atrocities in Ukraine» (1931, ред. і видавець О. Ревюк).

Укр. парляментарна репрезентація (з нових виборів) гостро засудила в поль. соймі й сенаті методи П. і жадала покарання винних і відшкодування для невинно потерпілих. Була також подана скарга на поль. уряд до Ліґи Націй. У кін. 1931 р. окрема Комісія Ліґи Націй осудила Польщу на повних зборах. Хоч ці акції не принесли реальної користи, озони мали моральне значення і підірвали престиж Польщі на міжнар. арені. (Див. також ЕУ 1, стор. 561).

В. Мудрий


Пацлавський Віктор (* 1884), гром.-політ. діяч, адвокат у Дрогобичі (діяч УЦДО) організатор (разом з В. Ільницьким) укр. нафтових т. зв. бруттівців у т-ві «Підойма»; на еміґрації в ЗДА.

[Пацлавський Віктор (1884, Броди, Галичина — 1974, Йонкерс, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Пацюк, щур (Rattus), рід гризунів родини мишачих. Довж. тіла 10-30 см, хутро сіре, рудувате, чорне; хвіст має кільцювату луску. Понад 100 видів, поширених по всіх материках; на Україні два види: П. сірий (R. norvegicus Berkenhout), розповсюджений по всій території, і Пчорний (R. rattus L.), поширений у деяких р-нах Полісся та окремих причорноморських р-нах. П. завдають шкоди тваринництву, нищать харчові продукти на складах, поширюють чуму, туляремію, деякі тифи, ящур та ін. хвороби людей і тварин.


Пачовський Борис (* 1931), графік-модерніст, син Василя П., нар. у Перемишлі; з 1950 р. у ЗДА. Закінчив Сіті Коледж у Нью-Йорку (1956); учасник виставок Т-ва Молодих Укр. Мистців, згодом ОМУА. Графіка П. при нахилі до абстракціонізму не втрачає сюжетности; його праці експресивні й ефектні як у чорній, так і в кольоровій техніці.


Пачовський Василь (1878 — 1942), поет і драматург, один з провідних представників літ. угрупування «Молода Муза», педагог, родом з Золочівщини (Галичина). Вчителював у гімназіях у Станиславові й у Львові, у 1915 — 18 pp. працював у австр. таборах укр. полонених, у 1920 — 29 pp. на Карп. Україні вчителював у гімназіях у Берегові, згодом знову в Галичині — у Перемишлі й Львові, де й помер. В літературу П. увійшов 1901 р. зб. любовних поезій «Розсипані перли». 1907 р. вийшла зб. «На стоці гір», 1912 р. «Ладі й Марені: терновий огонь мій...» Ліричні вірші П., стилізовані під нар. пісні, відзначаються легкою, дзвінкою формою. Драматичні твори П.: «Сон укр. ночі» (1903), «Сонце руїни» (1911), «Сфінкс Европи» (1914), «Роман Великий» (1918), «Гетьман Мазепа» (1933), пройняті візією укр. державности й самостійности, через надмірний ліризм і публіцистичність — мало сценічні. З задуманої великої епічної поеми «Золоті Ворота», гол. героєм якої є дух-руїнник України Марко Проклятий, П. закінчив тільки дві частини «Пекло України» (надруковане 1937) і «Преісподня».

П. автор ряду іст. праць, у тому ч. «Нарис історії мініятюри по рукописям» (1913), оглядів іст. Закарпаття «История Подкарпатскои Руси» (1921), «Срібна Земля» (1938) і виданої посмертно «Історії Закарпаття» (1946), як також кільканадцятьох вид. популярної і дитячої літератури.


Пачовський Михайло (літ. псевд. Михань Лопач; 1861 — 1933), педагог і письм. родом з Яворівщини; вчителював у Львові, Коломиї, був дир. приватної гімназії в Долині (1911 — 22); чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР. Автор повісти «Вечорниці», розвідок «Про руські биліни і думи» (1895), «Похоронний обряд на Руси» (1903), ст. про І. Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, «Виїмки з укр. письменства XI — XVIII ст.» (1911) «Ілюстроване укр.-руське письменство в життєписах» (1909); упорядник підручників, компонував пісні для мішаного хору.


Пачовський Роман (1911 — 68), маляр, син Василя П. нар. у Раві-Руській (Галичина); навчався в Празі й у Нью-Йорку (з 1950) в Нац. Академії та в Школі Артс Стюдентс Ліґ; активний чл. ОМУА (13 pp. його секретар), учасник численних виставок, крім того кілька індивідуальних. П. представник поміркованого імпресіонізму, крім пейзажів, низка портретів і композиційних картин перев. на іст. теми («Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з Озова», «Дума про бурю на Чорному морі», «Байда Вишневецький» та ін.); ст. на мист. теми. П. зібрав і зберіг літ. спадщину батька.

[Пачовський Роман († Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Пачоський (Paczoski) Юзеф (1864 — 1942), ботанік родом з Волині; у 1897 — 1920 pp. дир. Херсонського Природознавчого Музею, 1918 — 22 проф. Херсонського Політехн. Ін-ту, 1922 — 23 співр. заповідника Асканія-Нова, з 1923 в Польщі (з 1925 — проф. Познанського Ун-ту). Праці П. (бл. 200) присвячені вивченню фльори і фавни (перев. про шкідників сіль. госп-ва) України (гол. Півд. і Полісся) та сх. Польщі; П. один із засновників фітоценології. Гол. праці: «Флора Полесья и прилежащих местностей», ч. 1-3, 1897 — 1900; «Основные черты развития флоры Юго-Западной России» (1910), «Описание растительности Херсонской губ.», ч. 1-3, 1915 — 1927; «Основы фитосоциологии» 1921, «Lasy Białowieży» 1930.


Паше-Озерський Микола (* 1889), правник, проф. Київ. Ін-ту Нар. Госп-ва, пізніше (1940 — 41) Львівського Ун-ту; праці з ділянок карного права, судочинства і пенітенціярної системи. У 1941 — 44 pp. правний дорадник УЦК у Львові. Дальша доля невідома.


Пашкевич Степанія (1890 — 1952), педагог-географ, пластова виховниця, учителька укр. шкіл у Львові, у 1941 — 45 pp. на засланні, з 1945 р. старший викладач Львівського Ун-ту; «Морфологічні краєвиди укр. земель» (у «Географії укр. і сумежних земель», 1938, за ред. В. Кубійовича), ст. з географії (зокрема з дидактики географії) і краєзнавства. П. була активним чл. УСДП; співред. щоденника «Вперед» (1918 — 22) і ж. «Наша Мета» (1919 — 22), співр. Горожанського Комітету у Львові (1918 — 21) і Комітету допомоги укр. політ. в’язням (до 1939).

[Пашкевич Степанія (Стефанія) (1889, Самбір, Галичина — 1953, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Пашківська волость (Пашківці), на сх. Поділлі б. Проскурова, звана також «Пашківська республіка», у 1919 — 20 pp. один з найбільш охоплених анархією р-нів на Україні. Озброєні ватаги цієї волости, опановані ворожою до УНР пропаґандою, руйнували тили Армії УНР, що мало катастрофічні наслідки для уряду і Армії УНР в листопаді 1919 р. (грабунок транспортів на станції Климаківка).


Пашківський Роман (* 1898), журналіст, співред. офіціозу УНДО «Свобода» (1922 — 39), ред. гумористичного журн. «Жорна» (1933 — 34), співр. «Зиза» (1923 — 33) і «Комара» (1935 — 39) у Львові; тепер у Канаді.

[Пашківський Роман (1898, Борщівський пов., Галичина — 1971, Монтреаль). — Виправлення. Т. 11.]


Пашковський Іван, поет 18 в., свящ. на Тернопільщині, автор колядок (зокрема популярної свого часу в Галичині «Херувими свят»), духовних (у «Богогласнику»), світських пісень-акростихів соц. забарвлення («Поки ж думати», 1764) і любовних пісень («Тяжкая річ любити», «Ох мні жаль не помалу»).


Пашковський Мартин († 1620), поль. письм. другої пол. 16 і поч. 17 в.; у віршованій формі представляв боротьбу Польщі і козаків з турками і татарами в часи поль. короля Жигмонта III, при чому використав різні документальні матеріяли: «Ukraina od Tatarów trapiona o ratunek prosi» (1608), «Dzieje tuireckie і utarczki Tatarów z Kozakami» (1615), «Rozmowa Kozaka Zaporoskiego z Perskim gońcem» (1617).


Пашпортна система, гол. засіб контролю над рухом населення, документації особи, її права на проживання, працю тощо. У більшості країн світу вживаються тільки закордонні пашпорти (П.), в СССР і на Україні існує також внутр. П. с.

На Укр. Центр. і Сх. Землях П. с. існувала вже за Рос. Імперії. Спершу П. були лише подорожніми документами, що давали право на тимчасовий виїзд. З 1765 — 95 pp. селяни, які виходили на заробітки або переселювалися до ін. місцевостей, повинні були одержати у пов. (пізніше у волосних) управліннях т. зв. «пропускні письма» та «відпускні білети», що з часом стали зватися П. Також міщани при виїзді з міста одержували у поліцмайстра П. У П. зазначалися гол. особисті дані, термін (від півроку до 3 pp.) та мета подорожі. З 1870-их pp. місц. органи поліції видали накази підприємцям, щоб без П. не наймали робітників на працю. На пром. підприємствах з понад 20 робітниками було введено поіменні «книги записів поліції», в яких реєстрували на підставі П. кожного робітника. «Із зростанням роб. та рев. руху царський уряд 14. 8. 1881 видав закон, за яким окремі міста було визначено в стані «посиленої охорони», що в них усе доросле населення повинно було мати Д. Остаточне оформлення внутр. П. с. за царату сталося з виданням 3. 6. 1894 «Положення о видах на жительство», згідно з яким П. повинні були мати всі фабричні робітники та особи, що виїздили з місця проживання на відстань понад 50 верст на довший час, ніж 6 місяців. Вищі кляси мали безтермінові П. Таким чином, було встановлено контроль над рухом населення та уможливлено реґулювання напливу населення з сіл до міст та з одних частин імперії до ін.

На укр. землях, що входили до складу Австрії, П. с. існувала до 1860-их pp. для осіб, що бажали подорожувати. Пізніше Д. заміняли звичайні посвідки.

Революція 1917 скасувала П. с. До 1933 П. в СССР не існували, а за посвідчення особи служили будь-які довідки: посвідки з місця праці, проф. квитки, метрики тощо. Рух населення нічим не обмежувався й не реґулювався. П. с. в СССР відновлено з 1932 p., а на Україні — постановою ВУЦВК та РНК УРСР 4. 7. 1933. Метою нової П. с. було «очищення міст» від втікачів з села: голодуючих колгоспників, безпритульних, розкуркулених, «вреґулювання притоку населення до міст», а також боротьба з кримінальними й політ. злочинцями, «шпигунами й диверсантами».

Нова П. с. була суворіша, ніж за царату. Всі мешканці міст, с. м. т., районових центрів та сіл прикордонної смуги, яким минуло 16 pp., зобов’язані мати П. і бути прописаними в міліції. Мешканці сіл, як правило, П. не мають і тому не можуть вільно рухатися. За прийняття на працю без П. чи без прописки працедавця карають штрафом або 2 pp. примусових робіт. У П. зазначається ім’я, дата й місце народження, національність, соц. приналежність, місце проживання, стосунок до військ. служби, імена утриманців. Згідно з «Положенням про П.» (21. 10. 1953), на П. робляться також урядові помітки про прийняття і звільнення з праці та про одруження й розлучення. Особам понад 40 pp. видаються безтермінові П., від 20 до 40 pp. — 10-річні, від 16 до 20 pp. — 5-річні. Селянам у деяких випадках видають 6-місячні П. Щоб запобігти втечам, особи, мобілізовані до війська, та ті, що реґулярно виїздять за кордон (моряки, пілоти тощо), повинні здавати свої П. Окремо існують ще закордонні П., які контролює КДБ. Характеристичними ознаками сов. П. с., крім дискримінації селян, є суворі правила прописки і виписки. Особи, які зміняють місце проживання, повинні реєструватися в міліції на підставі П. в точно визначених реченцях. Відсутність прописки позбавляє права не тільки на працю й проживання, але й на безплатну мед. допомогу. При прописці деяких осіб міліція керується політ. інструкціями. Так, напр., звільнених з концтаборів по війні на Україні, як правило, не прописували і змушували повертатися й оселюватися в Сибіру чи деінде. Перешкоди з пропискою роблять і укр. молоді, що повертається з військ. служби, цілинних земель і будівництва. Така П. с. улегшує роботу міліції та органам безпеки, уможливлює реґулювання руху населення, але створює також і різні зловживання, змушує до фальшування документів тощо.

Література: Брокгауз В., Ефрон И. Энциклопедический словарь, т. XXIIa. П. 1897; Материалы Высочайше учрежденной Комиссии по иследованию вопроса о движении с 1861 по 1900 гг. М. 1965; Советское административное право (Особенная часть). П. 1966.

В. Голубничий


Пашуто Володимир (* 1918), рос. історик, співр. Ін-ту Історії АН СССР, дослідник іст. княжої України-Руси й Литви. Гол. праці: «Киевская летопись 1238 года» («Исторические Записки», 1948). «Очерки по истории Галицко-Волынской Руси» (1950), «Образование Литовского Государства» (1959), «Очерки истории СССР XII — XIII вв.» (1960), «Внешняя политика Древней Руси» (1968).


Пащевський Павло (1874 — 1944), діяч Правос. Церкви родом з Київщини, митрат, протопресвітер військ УНР, учасник Зимового походу, активний чл. церк. собору 1918 р. 1920 — 25 pp. — у таборах інтернованих вояків у Польщі, пізніше на Волині, з 1927 настоятель Чеснохресної парафії у Луцькому; брав участь в українізації Правос. Церкви. Від 1942 настоятель катедрального собору у Варшаві, де й помер. Ст. у церк. та світській пресі.


Пащенко Василь (1822 — 91), композитор; жив і працював в Одесі. Численні фортепіянові твори (мазурки, вальси, польки) та пісні, написані з використанням укр. муз. фолкльору; найвідоміші — «Польонез на смерть Шевченка» (1861), «За Німан іду» та «Дума про Україну».

[Пащенко Василь († Буда Горобіївська, Черкащина). — Виправлення. Т. 11.]


Пащенко Дмитро (1759 — 1809), з коз.-старшинського роду Гадяцького полку, канцелярист Малоросійської Колеґії, пізніше військ. товариш, полковий писар і підкоморій Городнянського пов. на Чернігівщині (1802). Як чл. Комісії для топографічно-статистичного опису Гетьманщини, 1781 р. склав «Описание Черниговского наместничества», яке частково опублікував О. Лазаревський (1868).


Пащенко Марія (1900), літограф-офортист, майстер монотипії, закінчила Харківський Художній Ін-т (1928); кращі новіші праці — серія «Пейзажі Харкова» (1957 — 60), «Ялта» та ін.


Пащенко Олександер (1906 — 63), графік реаліст родом з Вінничини, чл.-кор. Академії Мистецтв СССР, закінчив Київ. Художній Ін-т, з 1947 його проф. (з 1955 — ректор); у 1928 — 31 чл. ОММУ. П. працював у галузі станкової графіки перев. в техніці кольорової ліноґравюри, офорту й акварелі. Серед ін. серії ґравюр з київ. мотивами («Київ. сюїта», 1938 — 60; «Києво-Печерська Лавра», 1944 — 45; «Київ-Дніпро», 1950 — 52) і виробничою тематикою («Відбудова Дніпрогесу», 1945 — 46; «У металюрґів Придніпров’я», 1952; «Народження Кременчуцької ГЕС», 1958 — 60) га ін.

[Пащенко Олександер (1906, Лука, Брацлавський пов., Подільська губ. — 1963, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Пащенко Олександер (* 1923), біохемік родом з Харківщини, проф. Ужгородського Ун-ту; вивчає біохемію артеріосклерози. Бл. 70 праць, у тому ч. «Клінічна біохемія» (у співавторстві, 1966).

[Пащенко Олександер (1929, Лохвиця, Полтавщина — 1990, Київ?). — Виправлення. Т. 11.]


Пащенко-Шульмінська Олімпіяда (* 1879), гром. діячка на сх. Поділлі, учителька, дружина О. Шульмінського; 1917 р. гол. земської управи Кам’янець Подільського пов., співорганізаторка Кам’янець Подільського Держ. Укр. Ун-ту. Після 1920 на зах. Волині, після другої світової війни у Львові.

[Пащенко-Шульмінська Олімпіяда (Олімпія) (1879, Серби, Могилівський пов. — 1972, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Пащук Андрій (* 1891), гром, і політ. діяч на зах. Волині, 1918 р. перший гол. Луцької «Просвіти», 1922 — 28 посол до поль. сойму (спочатку чл. Укр. Клюбу, пізніше перейшов до Ком. Клюбу). 1928 виїхав до УССР; 1933 заарештований і засланий, дальша доля невідома.


Певний Аполон (1888 — ?), гром. і військ. діяч, аґроном; 1917 р. чл. Укр. Військ. Ген. Комітету при Укр. Центр. Раді; як чл. його Президії, керував орг-цією Вільного Козацтва; 1919 р. заступник гол. держ. інспектора Армії УНР. Засланий большевиками на Соловки, дальша доля невідома.


Певний Петро (* у 1870-их pp.), гром. діяч, чл. Партії Соціялістів Федералістів; за його гроші збудовано у Полтаві пам’ятник І. Котляревському та відновлено будинок, де жив Котляревський; допомагав укр. театрам.


Певний Петро (1888 — 1957), гром.-політ. діяч і журналіст родом з Полтави. Співред. щоденника «Відродження» (1918) у Києві і ред. щоденника «Україна» (1919) у Кам’янці Подільському, пізніше на еміґрації в Польщі, з 1929 р. на Волині. Ред. тижневика «Укр. Нива» (1926 — 35 pp. — у Варшаві й Луцькому), гол. Волинського Укр. Об’єднання (до 1935) та клюбу «Рідна Хата» у Луцькому, посол до поль. сойму (1930 — 35), прихильник угодової політики з поляками. На еміґрації в Німеччині й у ЗДА, де й помер.

[Певний Петро (1888 — 1957, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Педагогіка, наука про основи, теорію і методику виховання та навчання (дидактику) дітей і молоді. Відповідно до своїх завдань і обсягу поділяється на заг., дошкільну, методику окремих навчальних предметів, спеціяльну та історію П.

До пол. 19 в. Наявність певних виховних ідеалів — поглядів на виховання й освіту в Київ. Русі засвідчена в таких творах, як «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям» (1096), зб. повчань «О воскръмленнии детии» тощо. Після довгої перерви, спричиненої монгольським наїздом, осередками пед. думки стали братські шкод» Львова, Луцького, Острога, Києва. Видатну ролю в розвитку П. і дидактики другої пол. 16 — першої пол. 17 вв. відограли тогочасні церк.-осв. діячі, педагоги й письм., в тому ч. І. Вишенський, Й. Борецький — автор передмови до зб. «О воспитании чад» (1609), К. Т. Ставровецький — автор зб. віршованих повчань «Перло МногоцЂнное» (1646), Л. Зизаній-Тустановський, М. Смотрицький. та ін.

Осередком пед. думки у другій пол. 17 і впродовж 18 вв. була Києво-Могилянська Академія (до 1701 р. Колеґія). До розвитку П. і дидактики значно спричинилися її професори й вихованці, особливо І. Ґалятовський, автор зб. «Ключъ разумЂнія» (1659) з окремим трактатом про виклад знань, С. Полоцький, який у своїх творах підкреслював значення виховання й освіти та обстоював зокрема принцип наочности навчання. Чималий вплив на розвиток П. у другій пол. 18 в. мали ідеї Г. Сковороди, який у своїх творах поширював принцип розвитку природних здібностей людини і вимагав загальноприступного навчання для всіх шарів населення, а також і для жінок.

1850 — 1917 pp. Новозасновані у першій пол. 19 в. Харківський та Київ. ун-ти значної ролі в розвитку П. початково не відогравали. Створену з 1850 р. при Київ. Ун-ті катедру П. очолив філософ С. Гогоцький, автор праць з теорії й іст. П. Видатнішу ролю у розвитку пед. думки у другій пол. 19 в. відограли своїми теоретичними працями і складеними ними підручниками українці: Ф. Бемер — пропаґатор ідей гуманізму, наочности і свідомости в навчанні, М. Левицький — методист початкової освіти і, зокрема, педагог укр. роду К. Ушинський, прихильник базованих на наук. психології і фізіології метод навчання. Значний вплив на розвиток пед. ідей у той час мала діяльність активного на Україні рос. лікаря-педагога М. Пирогова, пропаґатора єдиної загальноосв. школи і системи шкіл-ступенів, як також барона М. Корфа, організатора земських шкіл. Послідовником Ушинського на Україні був І. Деркач (Деркачов, див. Доповнення), укр. педагог і дитячий письм., автор понад 50 шкільних підручників. В кін. 19 в. над питаннями П., зокрема в ділянці нар. і дошкільної освіти, працювали Х. Алчевська, Т. Лубенець, С. Русова й ін.

З 1900-их pp. діяльність катедр П. в Київ., Харківському й Одеському ун-тах розвивалася під все сильнішим впливом модерних зах. напрямів і метод виховання. У Київ. Ун-ті гол. прихильником їх був С. Ананьїн. Важливим осередком пед. студій став заснований у Києві Пед. Музей. Розвиток укр. пед. думки обмежувався в той час, особливо після 1905 p., здебільше питаннями нар. освіти укр. мовою. Крім Т. Лубенця й С. Русової, виступали в цій ділянці з своїми працями Б. Грінченко, С. Єфремов, В. Прокопович, С. Сірополко, М. Чалий, Я. Чепіга, С. Черкасенко, Г. Шерстюк. З 1910 р. провідним укр. пед. осередком на Центр. і Сх. Землях стало в-во «Укр. Учитель» з укр. пед. журн. «Світло» (1910 — 14).

На Зах.-Укр. Землях першою важливішою появою в пед. літературі була видана у Львові 1857 праця закарп. осв. діяча О. Духновича «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских». В кін. 19 і на поч. 20 в. над питаннями теорії й історії П. працювали О. Макарушка, В. Білецький, С. Ковалів, І. Дем’янчук, К. Малицька, І. Ющишин та ін. Деяку ролю в розвитку пед. думки, зокрема в ділянці позашкільної освіти, відогравало засноване 1867 т-во «Просвіта». З 1881 питаннями пед. теорії і практики зайнялося вже окреме Руське (згодом) Укр. Пед. Товариство і видаваний ним ж. «Учитель» (1889 — 1914). Ін. осередками пед. думки стали т-ва укр. учителів: для нар. шкіл Взаємна Поміч Укр. Вчительства (з 1905) з ж. «Учительське Слово» (з 1912), для сер. — Учительська Громада (з 1908), яка видавала, крім підручників, двомісячник «Наша Школа». На Буковині пед. осередком з 1887 р. було т-во Руська (пізніше) Укр. Школа; а з 1908 — також Вільна Орг-ція Укр. Вчительства на Буковині, яка видавала ж. «Каменярі». На Закарпатті першим укр. пед. часописом був «Учитель» (1867). Там же з 1900 р. розпочав пед.-осв. діяльність о. А. Волошин. Над питаннями теорії й історії П. працювали також учені Львівського і Чернівецького ун-тів.

1917 — 20 pp. Розвиток укр. шкільництва на Центр. і Сх. Землях після березневої революції 1917 викликав широке розгортання пед. думки. Одночасно з спонтанною орг-цією нар. шкільництва і згодом сер. та вищих шкіл почалася праця над укладанням пляну і програм Єдиної Трудової Школи (ЄТШ). Опрацьований заснованим 1917 Т-вом Шкільної Освіти і ухвалений Другим Всеукр. Учительським З’їздом у серпні 1917 заг. плян ЄТШ ліг в основу відповідного проєкту, що його опрацьовувала низка комісій під керівництвом Ген. секретаріяту освіти при Центр. Раді, згодом мін. освіти УНР (І. Стешенко, П. Холодний, В. Науменко, І. Огієнко). Активними в установлюванні нової системи ЄТШ у 1917 — 19 pp. були С. Русова, В. Дурдуківський, Я. Чепіга-Зеленкевич, Г. Іваниця, С. Сірополко, О. Музиченко. Питанням Д. й орг-ції шкільництва був присвячений ж. «Вільна Укр. Школа» (1917 — 19), який видавала діяльна у 1917 — 19 pp. Всеукр. Учительська Спілка. Осередком наук. досліджень у ділянці П. стала заснована 1917 р. у Києві Укр. Пед. Академія. Працю в цьому напрямі вели далі катедри П. в існуючих на той час ун-тах, зокрема в Київ.

З 1921 р. Ідеї і програму ЄТШ, нац. за змістом, з пристосуванням подекуди до існуючих умов далі здійснювали і поширювали в перші роки після сов. окупації України педагоги-теоретики й методисти, згуртовані у Пед. Секції Укр. Наук. Т-ва в Києві і з 1921 в Наук.-Пед. Комісії при Іст.-Філол. Відділі ВУАН (О. Корчак-Чепурківський, В. Дурдуківський, О. Дорошкевич, В. Доґа й ін.), в Наук.-Пед. Т-ві при ВУАН, як також в Пед. Секції Одеського Наук. Т-ва при ВУАН.

Активною в ширенні нових, перейнятих з Зах. ідей і шляхів виховання була у 1920-их pp. досить численна група педагогів, прихильників таких пед. напрямів і метод, як «вільне виховання», «комплексна система навчання», «метода проєктів», «експериментальна педагогіка», «рефлексологія», «педологія», «лябораторно-бриґадна метода навчання» тощо. Видатнішими представниками цих та ін. напрямів були: К. Чепіга-Зеленкевич — пропаґатор «вільної школи», Я. Мамонтов — прихильник методи естетичного виховання, О. Музиченко — індивідуалістичної П. та комплексної системи навчання, А. Володимирський — «школи природного розвитку» і теорії рефлексології та педології, Б. Манжос — прихильник амер. пед. систем, О. Сковорода-Зачиняєв — керівник Лябораторії Рефлексології та Експериментальної П. при Фіз.-Матем. Відділі ВУАН й ін.

Окремий напрям у розвитку П. 1920-их pp. був визначуваний офіц. сов. чинниками, зокрема Комісаріятом Нар. Освіти УССР, і їхніми намаганнями перебудувати освіту й виховання на засадах марксистсько-ленінських ідей. В основу цього напряму була покладена відрубна від встановленої в РСФСР системи «єдиної школи», система соц. виховання і проф. освіти, вироблена в нар. комісаріяті освіти (Г. Гринько, Я. Ряппо). Осередком наук. досліджень з пед. теорії і практики, як також історії П. був у 1920-их pp. Укр. Н.-Д. Ін-т П., заснований 1926 p. у Харкові, а також катедри П., гол. в ін-тах нар. освіти й окремо, напр., катедра П. в Одесі (з 1927), також пед. музеї: в Києві (з 1929), у Херсоні та при Ін-ті Нар. Освіти в Чернігові. Органами пед. думки були ж. «Шлях Освіти» і «Радянська Освіта».

Після знищення у першій пол. 1930-их pp. сов. владою осередків та діячів і пропаґаторів несприйнятних для сов. режиму пед. напрямів їхні ідеї й методи були засуджені в ряді постанов ЦК ком. партії й сов. уряду. Була реорганізована ґрунтовно й сама система «соц. виховання» і проф. освіти. З другої пол. 1930-их pp. розвиток П. в УССР відбувався виключно на марксистських основах, згідно з теоріями трудового і колективного виховання, зформульованими сов. педагогом укр. роду А. Макаренком і розвинутими М. Даденковим, С. Чавдаровил та ін. Гол. осередком пед. досліджень став реорганізований і перенесений 1934 р. до Києва Педагогіки Н.-Д. Ін-т. Одночасно діють Психології Н.-Д. Ін-т, заснований 1935 р. у Києві, і катедри П. при ун-тах і пед. ін-тах. Надрядної наук. пед. установи, що нею мала бути проєктована наприкінці 1920-их pp. Укр. Академія Пед. Наук. в УССР немає. Єдиною для всього Сов. Союзу є Академія Пед. Наук СССР у Москві (до 1966 р. Академія Пед. Наук РСФСР).

Органами пед. думки стали вид. офіц. пед. установ. Київ. Н.-Д. Ін-т Педагогіки видає з 1940 р. «Наук. Записки» (23 тт. до 1961) з окремою пед. серією. Більшість пед. ін-тів видають «Наукові Записки». Після війни Н.-Д. Ін-т Педагогіки почав видавати низку методичних зб. («Природознавство в школі» — з 1947, «Географія в школі» — з 1948, «Математика в школі» — з 1948, «Історія в школі» — з 1949, «Краєзнавство в школі» — з 1953, «Рисування в школі» — з 1959) та журн. (див. Пед. преса).

На Зах.-Укр. Землях у 1918 — 39 pp. гол. пед. осередком під Польщею було Укр. Пед. Т-во «Рідна Школа» з журн. цієї ж назви (1932 — 39). У цій ділянці працювали також згадані вище проф. орг-ції укр. учителів Взаємна Поміч Укр. Вчительства з ж. «Учительське Слово» та квартальником «Шлях виховання і навчання» і «Учительська Громада» з журн. «Світло» (1921 — 22), «Учитель» (1923 — 24), «Укр. Школа» (1925 — 39). Під час другої світової війни працю Взаємної Помочі Укр. Вчительства продовжувало у 1940 — 44 pp. у Кракові й Львові Учительське Об’єднання Праці при УЦК з ж. «Укр. Школа» (1942 — 44). На Закарпатті гол. пед, осередком було засноване 1924 р. Пед. Т-во Підкарпатської Руси та Учительська Громада.

З 1950-их pp. у Пряшеві діє укр. відділ Н.-Д. Пед. Ін-ту, який працює над підготовкою підручників та розробкою методики для укр.-мовних шкіл на Словаччині.

На еміґрації з 1918 р. між двома світовими війнами видатну ролю в розвитку пед. думки відограли Укр. Високий Пед. Ін-т іж. М. Драгоманова та Укр. Пед. Товариство — обидва в Празі, гол. діячами яких були С. Русова, В. Бідков, В. Сімович і С. Сірополко, автор «Історії освіти на Україні» (1937). В УВУ в Мюнхені діяла катедра П. під проводом Г. Ващенка. Опрацьовуванням практичних питань П. і методики навчання та видаванням шкільних підручників займаються Шкільна Рада при Укр. Конґресовому Комітеті Америки у ЗДА і Об’єднання Укр. Педагогів Канади (ОУПК). Проблемам виховання на еміґрації присвячує увагу, створена заходами ОУПК, Комісія для виготовлення проєкту укр. виховної системи у вільному світі.

Література: Бартошевський І. Педагогія руска або наука о воспитаню. Л. 1891; Демков М. История русской педагогии. II. П. 1897; Левицький В. Історія виховання і навчання. Л. 1925; Авдієнко М. Нар. освіта на Україні. Х. 1927; Kot S. Historia wychowania. П. Л. 1934; Сірополко С. Нар. освіта на Сов. Україні. В. 1934; Сірополко С. Іст. освіти на Україні. Л. 1937; Біднов В. Школа й освіта на Україні. Укр. культура. Подебради 1940, передруковане у Реґенсбурзі 1947; Даденков М. Історія педагогіки. К.-Х. 1947; Константинов М. і Смирнов В. Історія педагогіки. К. 1958; Питання іст. освіти і школи на Україні. К. 1958; Марченко М. Іст. укр. культури. К. 1961; З іст. школи і пед. думки на Україні. Наук. Записки Н.-Д. Ін-ту Педагогіки. XX. К. 1963; Педагогическая энциклопедия. I — IV. М. 1964 — 67; Нар. освіта і пед. наука в Укр. РСР. 1917 — 1967. К. 1967.

Б. Кравців


Педагогіки Науково-Дослідний Інститут УРСР, Н.-Д. Ін-т Педагогіки УРСР, н.-д. установа Мін-ва Освіти УССР, заснована у Харкові 1926 р. п. н. Укр. Н.-Д. Ін-т Педагогіки, з філією у Києві, з 8 відділами (в тому ч. соц. виховання, проф. і політ. освіти) та багатьма секціями (в тому ч. дошкільного виховання, трудової школи, дитячої літератури, фіз. культури, рефлексології, історії педагогіки і новітніх пед. систем), бібліотекою й лябораторіями. Реорганізований і перенесений 1934 р. до Києва, ін-т поділяється нині на ряд відділів: дидактики, іст. педагогіки, школознавства, переддошкільного і дошкільного виховання, шкіл-інтернатів, шкіл роб. і сел. молоді, морального і родинного виховання, методик усіх шкільних предметів, дефектології тощо. При ін-ті існує аспірантура. До завдань П. Н.-Д. І. належить координувати наук. дослідження з пед. наук. співпрацювати з пед. установами (всесоюзними та окремих респ.) і суміжними н.-д. ін-тами. П. Н.-Д. І. видає свої «Наук. Записки», зб. пед. праць й ін. пед. літературу.


Педагогічна освіта, сукупність загальнотеоретичних і фахових пед. знань та практичних навиків, потрібних для праці у навчально-виховних установах. До кін. 18 в. на Україні окремих шкіл для підготовки пед. кадрів не було. Вчителями в початкових, гол. церк. школах ставали ті, що здобули заг. освіту в манастирських, парафіяльних і згодом братських школах, інколи й. самоуки: дяки й мандрівні бакаляри. З кін. 16 в. виховники й викладачі сер. і вищих шкіл того часу виходили з школи Львівського Успенського (Ставропігійського) Братства; Острозької школи, Замостської Академії та ін. шкіл, особливо ж з Києво-Могилянської (Колеґії) Академії, багато з вихованців якої були засновниками та проф. сер. і вищих шкіл у ін. слов. країнах, зокрема в Росії.

На Центр. і Сх. Укр. Землях у першій пол. 19 в. осередками підготовки вчителів для пов. училищ, вищих духовних шкіл та гімназій були пед. ін-ти, організовані при Харківському (1811) і Київ. (1834) ун-тах (вони існували до 1859 p.), як також частково Київ. Духовна Академія. Вчителі для нижчого типу шкіл виходили з існуючих ще з 18 в. колеґій, духовних семінарій та шкіл. Спеціяльні пед. школи для підготовки вчителів почали поставати щойно у другій пол. 19 в.; першою з них була «Временная Педагогическая Школа» у Києві (1862 — 64). Основним типом школи для підготовки вчителів нар. шкіл на Україні з кін. 1860-их pp. були учительські семінарії з 4-річним курсом навчання, підпорядковані Мін-ву Нар. Освіти (Коростишевська 1869, Херсонська 1872, Переяславські 1878 й ін.); 1917 р. їх було 26 (у Рос. Імперії — 171), але в них П. о. діставала лише незначна частина учительства. Більшість вчительок П. о. здобувала в додаткових пед. клясаж при жін. гімназіях (8 кляса) або епархіяльних школах (7 кляса). П. о. для вчителів парафіяльних шкіл діставали перев. у 3-річних учительських школах, які підлягали Синодові. Йому підпорядковувалися також двоклясові вчительські школи, які готували учителів до найнижчого типу шкіл — шкіл грамоти (1895 — 1908). Чимало вчителів не мало спеціяльної П. о. і набували звання вчителя, склавши відповідні іспити. Для підвищення кваліфікації учителів земські й міські управи організовували, почавши з 1860 p., літні пед. курси. Підготовку вчителів вищих початкових шкіл — міських шкіл, що діяли за положенням з 1872 p., а пізніше — з 1912 p., перетворених у вищі початкові школи давали учительські ін-ти у віданні Мін-ва Освіти а 3-річним курсом навчання (перший учительський ін-т було відкрито на Україні у Глухові 1874 p.; 1917 p. на Україні їх було 11; в усій Рос. Імперії — 47). Для підготовки виховательок дошкільних закладів та вчительок молодших кляс гімназії було відкрито Фребелівський Жін. Пед. Ін-т у Києві (з 1908) та приватні фребелівські курси у Харкові. П. о. спершу стояла на низькому рівні, пізніше (зокрема в учительських семінаріях й ін-тах) була поставлена досить високо. Не зважаючи на русифікаційний тиск, учительство набиралося перев. з свідомого укр. нац. елементу (гол. з сіл). Вчителів для сер. шкіл готували, крім Харківського, Київ. й Одеського ун-тів та Київ. Духовної Академії, також окремі вищі пед. заклади, з яких на Україні діяли: Іст.-Філол. Ін-т у Ніжені (див. Безбородьківський Ліцей), Вищі Жін. Пед. Курси у Києві, Харкові, Одесі.

На Зах.-Укр. Землях під Австрією після шкільних реформ (1777 р. і наступних) у нижчих держ. нар. (тривіяльних) школах могли вчити ті, що закінчили 6-клясові нормальні школи у Львові або Чернівцях. Згодом (до 1854) вчителів держ. нар. шкіл готували вчительські препаранди з 2-річним терміном навчання (в Галичині їх було 5). Вчителями в парафіяльних школах були дяки, які не мали звич. П. о., деякі з них діставали П. о. в заснованому 1817 р. дяковчительському ін-ті у Перемишлі. Після шкільної реформи 1869 р. вчителів для всіх нар. шкіл готували учительські семінарії з 4-річним курсом навчання (перша у Львові 1871 р.), що їх у кін. 19 в. у Галичині було 8 з укр. і поль. мовою навчання (6 хлоп’ячих і 2 жін.); крім того, у 1903 — 12 pp. у Сх. Галичині були створені ще 4 укр. приватні вчительські семінарії. На Буковині діяли держ. (з 1871) і (з 1907) приватна (для дівчат) учительські семінарії — обидві у Чернівцях; на Закарпатті були 3 учительські семінарії. П. о. для учителів сер. шкіл давали Львівський, Чернівецький, Віденський, Будапештський й ін. ун-ти.

У 1917 — 21 pp. осередками П. о. на Центр. і Сх. Укр. Землях були фак. існуючих і новозаснованих ун-тів, діяли учительські ін-ти й семінарії, як також створена 1917 р. Укр. Пед. Академія у Києві. Заходами Всеукр. Учительської Спілки 1917 р. відбулися сотні учительських, курсів, 64 такі курси були організовані Мін-вом Освіти влітку 1918 р.

За больш. влади створено нову систему П. о. Вона була представлена в УССР ін-тами нар. освіти (ІНО) та вищими трирічними пед. курсами, які 1925 р. були перейменовані на пед. технікуми. ІНО постали на базі вищих учбових установ — ун-тів, вищих жін. курсів та учительських ін-тів. Вони мали два фак. соц. виховання і проф. освіти; перші підготовляли вчителів для старших клясів трудових шкіл, другі — вчителів для фабрично-заводських училищ, технікумів, робфаків та ін. шкіл для дорослих. Пед. курси і пед. технікуми, що виникли на базі сер. пед. установ, гол. учительських семінарій, підготовляли вчителів для початкових шкіл (1-4 клясів) та вихователів дитячих садків. З 1930 р. в УССР систему П. о. уніфіковано з існуючою по всьому СОСР. 1930 р. на базі двох фак. ІНО створено самостійні вищі пед. учбові заклади — ін-ти проф. освіти й ін-ти соц. виховання; 1933 р. останні реорганізовано в пед. ін-ти, на базі частини перших відновлено ун-ти. У зв’язку з проголошенням заг. семирічного навчання у м. і робітничих селищах та потребою підготови нових кадрів учителів для семирічних шкіл 1935 р. створено учительські ін-ти (2-річний термін навчання), частинно з пед. ін-тів і відкрито ряд нових. 1940 р. в УССР існувало 20 пед. ін-тів (15 860 студентів), 47 учительських ін-тів (15 434) та 56 пед. училищ (20 120 учнів). 1937 р. пед. технікуми було перетворено на пед. школи, а з 1944 — пед. училища. Термін навчання в пед. училищах 4 pp., а для осіб, що закінчили повну сер. школу — 2 pp. 1950 p. на Україні діяло 25 пед. ін-тів, 33 учительські ін-ти і 82 пед. училищ. У першій пол. 1950-их pp. мережа учительських ін-тів була скорочена. Частина з них була перетворена на пед. ін-ти, більшість — на пед. училища.

З 1962 р. в УССР, як і в усьому СССР, існує така система П. о.: пед. училища з сер. П. о. для вчителів початкових клясів заг.-осв. школи і -вихователів для дошкільних закладів (1968 р. їх було 43); пед. ін-ти (1968 — 32) й ун-ти (8) з вищою П. о. для сер. шкіл. П. о. ведуть також пед. фак. галузевих ін-тів, політехнікумів, консерваторій, ін-тів фіз. культури та Київ. Художнього Ін-ту. Крім стаціонарних учбових закладів. П. о. здобувається ще й на вечірніх та заочних відділах. Заочне навчання розпочалося з 1927 р. 1965. р. при 24 пед. ін-тах, включаючи й ін-ти фіз. культури, є заочні відділи, при 8 пед. ін-тах — вечірні. Заочне навчання ведеться і при пед. училищах. Термін навчання на заочних і вечірніх відділах триває на півроку, рік довше, ніж на стаціонарних. На поч. 1966 — 67 навчального р. чисельність студентів (разом з заочниками) у пед. вузах в УССР становила 217 886 (1960 — 61 — 123 138), ч. учнів у сер. пед. школах — 33 071 (1960 — 61 — 21 012). Відсоток жінок у вищих пед. закладах — 66,2 (64,7), у сер. — 80,9 (73,4). 1966 р. випущено з вищих шкіл 25 795 фахівців, з сер. шкіл — 7 562.

На Кубані 1919 р. діяли 1 учительський ін-т та 5 учительських семінарій ( в тому ч. 2 з укр. мовою навчання). Існував також окремий Пед. Ін-т у Краснодарі. В період українізації (до 1933) існували укр. відділи при цьому ін-ті й укр. пед. технікум.

На Зах.-Укр. Землях під Польщею після 1923 р. частину діючих учительських семінарій переведено виключно на поль. мову навчання. На 1 грудня 1930 р. у Львівській Шкільній окрузі працювало 10 учительських семінарій з укр.-поль. (в тому ч. 8 приватних) та 43 з поль. мовою навчання. Після шкільної реформи в Польщі 1932 р. для підготови вчителів встановлено 3 кляси пед. ліцею або 2 pp. педагогіки. На Закарпатті учительських семінарій з укр. мовою навчання у 1931 — 32 pp. було 3 (у 1938 — 4), з чес. — 1-У Празі при Карловому Ун-ті діяла для вчителів сер. шкіл Закарпаття катедра укр. мови і літератури. На еміґрації вищу П. о. давав, крім УВУ та Укр. Госп. Академії, гол. чином Укр. Високий Пед. Ін-т ім. М. Драгоманова у Празі.

Під час другої світової війни на укр. землях у межах Ген. Губернії існувало 9 учительських семінарій, усі з окремими відділами для керівниць дитячих садків.

Література: Ряппо Я. Просвещение на Украине за годы революции. ж. Путь Просвещения. ч. 6, Х. 1922; Сірополко С. Нар. Освіта на Сов. Україні. В. 1934; Крилов І. Система освіти в Україні. Мюнхен 1956; Ясницький Г. Розвиток нар. освіти на Україні (1921 — 32 pp.). К. 1965; Педагогическая энциклопедия, т. 3. М. 1986; Нар. освіта і пед. наука в Укр. РСР. 1917 — 67. К. 1967.

І. Бакало, Б. Кравців


Педагогічна преса, періодичні вид., присвячені питанням виховання й навчання; на Україні виникли у другій пол. 19 в.

Зах.-Укр. Землі. Перша пед. газ. «Домъ и Школа» виходила тричі на місяць у Львові (1863 — 65), за ред. І. Гушалевича. Газ. відстоювала позиції співпраці школи і церкви, а поряд шкільно-виховних і рел.-церк. проблем заторкувала також і актуальні гром., культ. і госп. питання. Такого самого мішаного типу був і тижневик «Учитель» (1869 — 74 і 1880) М. Клемертовича, теж у Львові. Першим проф. ж. укр. нар. учительства був двотижневик. «Школа» (1865) С. Шеховича, що виходив як додаток до газ. «Письмо до Громади» (вийшло 7 чч.). Згодом виходили пед. двотижневики «Газета Школьна» (1875 — 79) О. Партицького, яка домагалася укр. мови у школі, «Школьна Часопись» (1880 — 89) Г. Врецьони, редаґована у народовецькому дусі, всі у Львові) й «Нар. Школа» (1875) І. Шушковського в Коломиї.

На Закарпатті П. п. розпочали тижневики «Учитель» (1867) в Ужгороді (ред. А. Ріпай), пізніше Газета для народныхъ учителей» (1868 — 73), що видавалася угор. мін-вом освіти. Обидві газ. друкувалися укр. нар. мовою; вони заторкували також актуальні питання нар., політ., госп. і культ. життя. На Буковині перший пед. ж. «Руска Школа» (1888 і 1891), вид. укр. пед. т-ва тієї ж назви у Чернівцях, друкувався укр. нар. мовою; ред. С. Смаль-Стоцький.

У розвитку П. п. важлива роля припала двотижневику «Учитель» (1889 — 1914) з квартальним додатком «Наука» (з 1911), органові Руського Т-ва Пед., що замінив «Шкільну Часопись» і обслуговував та захищав інтереси нар. учительства і школи. Заснована 1905 р. проф. орг-ція Взаємна Поміч Укр. Вчительства у Львові з перервами і з змінною періодичністю видавала орган «Учительське слово» (1912 — 39). Ін. пед. ж. 20 в. були: на Буковині — двотижневики «Промінь» (1904 — 07) у Вашківцях і «Каменярі» (1908 — 14) у Чернівцях; у Галичині недовготривалі — «Луна» (1907), півофіціоз Т-ва Взаємна Поміч Укр. Вчительства (ред. Ю. Ловицький), а по її упадку, того ж р. «Наше Слово» (ред. П. Кирчів і О. Власійчук) — обидва у Львові, далі «Прапор» (1908 — 12) у Коломиї і «Укр. Учитель» з додатком «Рідна Школа» (1911) у Станиславові (ред. І. Буцманюк). У 1904 — 14 і 1916 — 18 pp. у Львові виходив поважний наук.-пед. квартальник «Наша Школа», орган т-ва учителів сер. шкіл Галичини і Буковини «Учительська Громада».

На Центр. і Сх. Укр. Землях перший пед. ж. «Світло» виходив (1910 — 14) у Києві, у в-ві «Укр. Учитель» за ред. Г. Шерстюка і В. Прокоповича (з 1911). Навколо ж., що пропаґував ідею рідної школи, згуртувався актив свідомого укр. учительства, яке пізніше (1917) заснувало Всеукр. Учительську Спілку, видавало орган «Вільна Укр. Школа» (1917 — 19) та намагалося за їх посередництвом реалізувати нац. здобутки революції. Ін. пед. ж.: у Полтаві «Нова Школа» (1917 — 18), у Кам’янці Подільському «Освіта» (1919) тощо.

На Зах. Укр. Землях 1919 р. виходили деякий час органи нар. вчительства «Нова Школа» (у Дрогобичі) й «Учительський Голос» (у Коломиї). 1920 р. відновлено видання «Учительське Слово» (з 1. 11. 1923 до 1. 8. 1924 його заміняв «Учитель»), з пед.-наук. додатками «Життя і Школа» (1923), «Шлях Виховання і Навчання» (1927 — 39), що з 1930 р. став самостійним квартальником, і «Методика і шкільна практика» (з 1931). Т-во «Учительська Громада» у 1921 — 22 pp. видавало місячник нац.-суспільного виховання «Світло» (ред. М. Галущинський), у 1925 — 39 pp. ж. «Укр. Школа», обидва були фактичним продовженням «Нашої Школи». Центр. керівництво приватного укр. шкільництва «Рідна Школа» видавало свій орган під тією ж назвою (1927 і 1932 — 39), а Т-во Укр. Захоронка ж. «Укр. Дошкілля» (1938 — 39).

На Закарпатті, в Ужгороді — Мукачеві виходили місячники: «Учитель» (1920 — 32), орган Шкільного Відділу Цивільної Управи Підкарп. Руси, «Нар. Школа» (1921 — 38) і «Учительський Голос» (1930 — 38), органи Учительського Т-ва Підкарп. Руси, «Наша Школа» (1935 — 38), орган Т-ва Учительська Громада.

Видавані на Центр. і Сх. Землях у 1920-их pp. ж. і газ. віддзеркалювали подекуди боротьбу різних напрямів виховання й навчання. Програму і методи «єдиної трудової школи», базованої на нац. основах, хоч і пристосованої до сов. умов, обстоювали ж. «Освіта» (1920) у Києві, газ. «Нар. Учитель» (1925 — 30), орган Всеукр. Спілки Робітників Освіти й ж. «Нар. Учитель» (1926 — 27; обидва у Харкові) та «Кузня Освіти» (1928 — 29) в Києві. Близькими до них за спрямуванням були численні бюлетені і ж. (звич. недовготривалі) органи окружних інспектур нар. освіти: «Трудова Освіта» (1920 — 22) в Охтирці, «Пролетарська Освіта» (1921) у Вінниці, «Освіта Донбасу» (1922 — 25) в Артемівському, «Радянська Школа» (1925 — 30) в Луганському, «Наша Освіта» (1924) в Житомирі, «Наша Освіта» (1925 — 30) в Сумах, «Освіта Проскурівщини» (1927 — 30), «Освіта Мелітопільщини» (1928 — 29), «Освіта Прилуччини» (1929 — 30) та ін. Нові, прийняті з Зах. пед. напрями пропаґували ж. «Укр. Вісник Рефлексології та Еспрементальної Педагогіки» (1925 — 26) та «Укр. Вісник Експериментальної Педагогіки та Рефлексології» (1927 — 30) у Харкові. Офіц. напрям соц. виховання, базований на ідеях марксизму-ленінізму, але відрубний від системи виховання й навчання у РСФСР, подавали ж. «Нар. Освіта» укр. й рос. мовами (1919) та «Пролет. Освіта» (1920 — 21) у Києві й офіц. органи Наркомату Освіти УССР ж. «Шлях Освіти» (1922 — 30) і «Радянська Освіта» (1923 — 31) — всі у Харкові. З засудженням усіх цих напрямів на поч. 1930-их pp. дотогочасні пед. ж. були ліквідовані. Короткий час виходили ж. «За Марксо-Ленінську Педагогіку» (1931 — 32), «За Масову Ком. Освіту» (1931 — 33), «Політехн. Школа» (1932 — 34). Органами Наркомату Освіти УССР були ж.: «Ком. Освіта», «За Ком. Виховання Дошкільника» — обидва у 1931 — 41 pp. (спершу в Харкові, пізніше у Києві) та «Пед. і Методична Література» (1938 — 41) у Києві. Численні пед. ж. по ін. м. перестали виходити.

По другій світовій війні в УССР виходять у Києві три пед. ж. (на всіх 46 в СССР у 1965 p.), всі органи Мін-ва Освіти УРСР. Місячники: методичний «Дошкільне Виховання» (з 1951), наук.-пед. «Радянська Школа» (з 1945) і методичний — «Укр. Мова і Література в Школі» (з 1963), який виник з об’єднання ж. (місячника) «Укр. Мова в Школі» і (двомісячника) «Література в Школі», що виходили у 1951 — 62 pp. До П. п. можна зарахувати газ. для вчителів і працівників нар. освіти «Радянська Освіта» (з 1940 p., тепер виходить тричі на тиждень), яка присвячує багато місця питанням навчання і виховання.

У Пряшеві, на Закарпатті, з 1964 виходить місячник «Школа і життя», як додаток до ж. «Дружно вперед».

На еміґрації під час другої світової війни Учительське Об’єднання Праці при УЦК видавало місячник «Укр. Школа» (1942 — 43) у Кракові, пізніше під цією ж назвою виходив ж. в Авґсбурзі (1947 — 48; ред. обох ж. П. Ісаїв). У ЗДА були спорадичні спроби видавати пед. ж. для дяковчителів «Рідна Школа» (1918) і «Учительські Вісті» (1928 — 29) у Нью-Йорку. В Торонто (Канада), пізніше в ЗДА у в-ві і за ред. В. Луцева виходить ж. для вчителів й батьків «Життя і Школа» і методичний ж. «Учительське Слово».

Література: Грицак Є. Укр. педагогічно-шкільні та вчительські часописи й журнали. (Бібліографічний огляд), в ж. Укр. Школа, ч. 7 — 12. Л. 1938.

С. Янів


Педагогічне Товариство Підкарпатської Руси, пед. т-во, що діяло у 1923 — 39 pp. на Закарпатті; осідок Ужгород (з осени 1938 — Хуст). Видало низку підручників для нар. і сер. шкіл (автори: Ф. Агій, А. Волошин, О. Маркуш, Ю. Ревай та ін.). П. Т. П. Р. також видавало краєзнавчий місячник «Подкарпатська Русь» (1924 — 38). Гол. Т-ва був о. А. Волошин.


Педагогічні інститути, вищі навчальні заклади, в яких підготовляють викладачів загально-осв. предметів для всіх типів сер. шкіл. У першій пол. 19 в. на укр. землях Рос. Імперії П. і. існували при Харківському (з 1811) та Київ. (з 1834) ун-тах; вони готували вчителів для гімназій і повітових училищ; термін навчання — 4 pp. 1859 p. П. і. було скасовано і таку підготову з 1860-их pp. здійснювали ун-ти (з 1875 також Ніженський Іст.-Філол. Ін-т).

Після революції 1917 р. назву П. і. мали кілька вищих шкіл. Основним типом вищого пед. учбового закладу стали П. і. з 1933 р. Вони постали на базі ін-тів соц. виховання (до 1930 р. фак. ін-тів нар. освіти); 1940 р. їх було в УССР — 20 з 15 860 студентами (див. Пед. освіта). Ч. П. і. збільшилося на поч. 1950-их pp., коли з закриттям учительських ін-тів частина їх була перетворена на П. і. 1968 р. на Україні було 32 П. і. Термін навчання в П. і. змінювався. При підготовці вчителів широкого профіля (з 2-3 споріднених дисциплін) — 5 pp., при однопрофільній підготовці, як то провадиться з сер. 1960-их pp. — 4 pp. У П. і. готують учителів на фак.: фізико-матем., природничому, природничо-геогр., історико-філол., чужих мов, фіз. виховання, дефектологічному. Існують також і окремі П. і. для підготовки вчителів чужих мов (Київ, Горлівка) та фіз. культури (Київ, Львів). Студенти П. і. відбувають пед. практику за обраним фахом. Всі катедри П. і. ведуть н.-д. роботу. При деяких П. і. є аспірантура, але права прийому аспірантських дисертацій вони не мають. П. і. у 1968 р. були у Бердичеві, Бердянському, Вінниці, Глухові, Дрогобичі, Житомирі, Запоріжжі, Івано-Франківському, Ізмаїлі, Кам’янці-Подільському, Києві, Кіровограді, Крем’янці, Криворіжжі, Симферополі (Кримський), Луганському, Луцькому, Мелітополі, Миколаєві, Ніжені, Одесі, Полтаві, Рівному, Слов’янському, Сумах, Умані, Харкові, Херсоні, Черкасах, Чернігові. Майже при всіх П. і. є заочні та вечірні відділи. Більшість з них мають ще й загальнонаук. фак.

І. Бакало


Педагогічні кляси, додаткові кляси в сер. жін. учбових закладах дорев. Росії з метою підготовити вчительок для початкових шкіл: з 1870 р. в гімназіях (восьма кляса, закінчення якої давало право навчати в початковій школі та молодших клясах гімназій) і (з 1900) в епархіяльних школах (сьома кляса, випускниці якої вчили гол. у церк.-парафіяльних школах). В УССР у 1945 — 50 pp. у деяких школах була відкрита одинадцята П. к. для підготови вчителів початкових шкіл.


Педагогічні курси, одна з форм підготови та підвищення кваліфікації вчителів на Центр. і Сх. Землях. З 1860-их pp. були широко розповсюджені літні (4 — 6 тижневі) учительські курси; їх організували земства, міські управи та різні т-ва сприяння розвитку грамотности населення. У першій пол. 1920-их pp. назву П. к. мали вищі учбові пед. заклади з 3-річним терміном навчання, створені замість учительських семінарій і учительських ін-тів; 1925 їх перетворено на пед. технікуми. За сов. влади П. к. на Україні провадили гол. перепідготовку вчителів відповідно до завдань ком. системи у навчально-виховних процесах школи. З утворенням ін-тів удосконалення кваліфікацій вчителів (1938) П. к. перейшли в їх систему.


Педагогічні технікуми, сер. учбові заклади в УССР, створені у 1925 р. замість пед. курсів для підготовки вчителів для 1-4 кляс загальноосв. шкіл, вихователів дошкільних закладів та працівників політ.-осв. установ (клюбів, хат-читалень, бібліотек). Базою П. т. була семирічка. Учні Д. т. вивчали суспільні, загальноосв. та пед. дисципліни. Строк навчання — 3 pp. З 1937 р. П. т. реорганізовано у пед. школи, а з 1944 — у пед. училища.


Педагогічні товариства, гром. об’єднання педагогів і діячів нар. освіти, творені на добровільних основах для сприяння розвиткові й поширенню пед. знань і допомоги в розробці питань педагогіки і дидактики. Перші Д. т. виникли на Зах.-Укр. Землях: 1881 р. у Львові Руське, з 1912 р. Укр. Пед. Т-во (у 1926 — 39 pp. п. н. «Рідна Школа») та 1887 р. у Чернівцях Руська, з 1910 p. Укр. Школа. На Центр. і Сх. Укр. Землях діяли Київ. Фребелівське Т-во (з 1908), Київ. Обл. Пед. Т-во (з 1916) та ін. Ролю й завдання П. т. виконували також учительські т-ва й в-ва: Взаємна Поміч Укр. Вчительства у Львові (з 1905), Учительська Громада (там таки, з 1908) і вид. т-во Укр. Учитель у Києві (з 1910). У 1917 — 20 pp. діяло Т-во Шкільної Освіти в Києві, з 1925 р. Наук.-Пед. Т-во при ВУАН з філією у Харкові з 1927 p., ліквідоване на поч. 1930-их pp. У 1923 — 39 pp. на Закарпатті діяло Пед. Т-во Підкарп. Руси; у 1940 — 44 pp. існувало Учительське Об’єднання Праці при УЦК у Кракові й Львові.

Нині єдиним П. т. на Україні є засноване 1960 р. у Києві респ. П. т. УРСР, яке має свої відділи в усіх обл., р-нах і більших м. та нараховує (1967) бл. 40 000 чл. В УССР діє також Пед. Секція всесоюзного т-ва «Знання» і Укр. відділ т-ва психологів при Академії Пед. Наук СССР. З Л. т., які діяли чи діють на еміґрації, важливіші: Укр. Пед. Т-во в Празі (1923 — 45), Об’єднання Укр. Педагогів Канади (з 1949), Спілка укр. вчителів та виховників у Великобрітанії.


Педагогічні училища, сер. пед. учбові заклади в СССР і УССР, в яких підготовляють вчителів для початкової школи (1-4 кляс), вчителів співу, фізкультури, креслення і малювання для 5-8 кляс та вихователів дитячих садків. До 1937 р. П. у. називалися Пед. технікумами, до 1944 р. — пед. школами. Терміни навчання для випускників 8 кляс — 3 — 4 pp., для тих, що мають сер. освіту — 2 pp. Учні, які вступили до П. у. після закінчення 8 кляс, у Д. у. дістають повну освіту в обсягу сер. загальноосв. школи. Обов’язковим предметом навчання для всіх учнів П. у. поряд пед. предметів, є гра на одному з муз. інструментів. З 1957 р. в окремих Д. у. ведеться підготова вчителів праці у навчальних майстернях восьмирічної школи. У 1966 — 67 навчальному р. у сер. учбових закладах України в групі осв. спеціяльности навчалося (разом з заочниками) — 33 094 учнів.


Педаєв Дмитро (1873 — ?), геофізик, метеоролог і кліматолог родом з Полтавщини; з 1903 р. працював в орг-ції Харківської метеорологічної мережі, якою керував до 1930 p.; у 1913 — 24 pp. очолював відділ метеорології Харківської обл. с.-г. досл. станції, з 1917 р. проф. Харківського Ун-ту, пізніше Ін-ту Нар. Освіти й ін. високих шкіл. Бл. 40 праць з геофізики, метеорології й кліматології, зокрема Слобожанщини, м. Харкова й р-ну Великого Дніпра.


Педіятрія, наука, яка вивчає особливості дитячого організму, розробляє питання профілактики та лікування дитячих хвороб. Вже у 18 в. ряд укр. вчених медиків працював у галузі акушерства та дитячих хвороб, найвидатнішим з них був Н. Амбодик-Максимович (якого можна вважати засновником П. в Рос. Імперії); ін.: І. Руцький, Г. Сухарев, С. Леонтович, О. Масловський, І. Орлай та ін. Як окрема наука П. оформилася на поч. 19 в. Першим проф. П. в Рос. Імперії у Петербурзькій Медико-Хірургічній Академії був українець С. Хотовицький, автор першого ориґінального у Росії підручника з П. Перший курс дитячих хвороб на Україні почав викладати (з 1844) проф. Київ. Ун-ту О. Матвєєв. Першу катедру П. було організовано 1889 р. у Київ. Ун-ті (О. Чернов), згодом у Харківському (1892). 1900 р. було організовано перше на Україні Т-во Дитячих Лікарів у Києві.

Значного розвитку П. набула за останні 50 pp. Поруч великої мережі лікувально-профілактичних установ по охороні матері та дитини (див. Охорона здоров’я), на Україні працює 4 н.-д. інти охорони, материнства та дитинства (Харків, Київ, Львів, Мукачів), 6 спеціяльних педіятричних фак., які щороку випускають понад 1 000 лікарів-педіятрів. У всіх мед. ін-тах України існують катедри Л. Видатніші педіятри України 19-20 вв.: І. Троїцький, Ф. Румянцев (обидва проф. Київ. Ун-ту), Є. Скловський (організатор першої на Україні дитячої консультації у Києві та Київ. Ін-ту охорони материнства та дитинства), О. Лазарев, О. Хохол, А. Зеленський, О. Черкасов, Д. Сігалов, В. Чеботарьов, А. Федорович та ін.; туберкульозу у дітей досліджували Б. Яхніс, О. Єлецький, Б. Куценок, М. Новаченко та ін.; венеричні хвороби — К. Каришева. На Україні працює Укр. Наук. Т-во Педіятрів (бл. 6 000 чл.). Мін-во Охорони Здоров’я УССР видає з 1936 р. двомісячник «Педіятрія, акушерство і гінекологія» (єдиний клінічний журн., що видається на Україні укр. мовою).

В. Плющ


Пежанський Григорій (1860 — 1925), інж.-архітект на держ. службі і гром. діяч родом з Стрийщини; один з засновників Укр. Техн. Т-ва (деякий час його гол.), чл. дирекції забезпеченевого т-ва «Дністер» і виділів НТШ і Укр. Пед. Т-ва та чл. Кураторії Нар. Дому і Ставропігійського Ін-ту у Львові. Будував багато держ. об’єктів у Львові (Пром. школа, павільйони для Крайової Виставки 1894, бібліотека та фіз. і хем. ін-ти Львівського Ун-ту, жін. учительська семінарія та ін.) і на провінції. Був дорадником при будові будинків укр. установ у Львові й численних Нар. домів, шкіл і церков на провінції.

[Пежанський Григорій (* Пчани, Жидачівський пов. — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Пейзаж, зображення природи, краєвиду. В укр. образотворчому мистецтві фраґменти П. помітні з 14 в. у мініятюрах («Київ. псалтир», 1397), стінописі, на іконах («Преображення» з Яблонова на тлі карп. П., 1590-і pp.; ікони: Степана Маляра, І. Рутковича, Й. Кондзелевича та ін.), у книжковій графіці (стрятинський «Требник», 1606; «БесЂды Іоанна Златоустого на дЂяння апостоловъ», 1624), у ґравюрах І. Щирського, Н. Зубрицького, Д. Сінкевича, Л. Тарасевича та ін. і в нар. картинах. Розквіт П. припадає на 19 в.: Т. Шевченко, І. Сошенко, К. Трутовський, І. Гайвазовський (мариніст), С. Васильківський, П. Левченко, В. Орловський, М. Пимоненко, С. Світославський, І. Похитонов; у 20 в.: І. Труш, В. Кричевський стар., Г. Світлицький, Й. Бокшай, А. Манастирський, М. Бурачек, О. Новаківський. З сучасних мистців велику увагу П. приділяють О. Грищенко, М. Неділко, М. Мороз, Л. Ґец (урбаністичні мотиви), М. Глущенко, О. Шовкуненко, О. Пащенко, Р. Сельський, О. Ліщинський, В. Патик та ін.

П., як засіб вияскравлення подій чи настрою персонажів при допомозі контрастуючого чи гармоніюючого тла, в укр. літературі відомий з княжої доби (вельми майстерні П. у «Слові о полку Ігореві»), особливого поширення набув у прозі 19 в., так само широко практикується і в сов. прозі. У 20 в. термін Д. набув і ширшого значення: міськ., урбаністичний П. (П. металюрґійного м. у «Соборі» О. Гончара, поєднання описів природи з панорамою будівництва в О. Довженка). П. має велике застосування й у поезії, творячи навіть окремий її жанр: пейзажна лірика, зразки якої є майже в кожного відомого поета.


Пекар Атанасій, світське ім’я Василь (* 1922), василіянин, історик укр. Церкви родом з Перечина (Закарпаття), з 1948 р. у ЗДА; низка ст. і праць з історії Церкви на Закарпатті, серед них: «De erectione canonica Eparchiae Mukačoviensis» (1956), «Нариси Історії Церкви Закарпаття» (1967), ряд біографій закарп. єпископів, популярні рел. брошури і ст.


Пекар Соломон (* 1917), фізик-теоретик, д. чл. АН УРСР (з 1961) родом з Києва; у 1938 — 60 pp., за винятком 1941 — 43, працював в Ін-ті Фізики АН УРСР, з 1960 керує теоретичним відділом Ін-ту Напівпровідників АН УРСР; одночасно проф. Київ. Ун-ту (з 1944). Праці (115) П. стосуються теорії напівпровідникових випрямлювачів при великих струмах, поглинання світла з домішкових напівпровідників, кристалооптики тощо.

[Пекар Соломон (1917 — 1985, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Пекарі, с. Канівського р-ну Черкаської обл.; тут були виявлені селища трипільської та катакомбної культур і знайдені бронзові імпортовані вироби лужицького типу. На городищі Княжа гора (літописний город Родня) розкопи М. Біляшівського 1891 — 92, В. Богусевича 1947 — 48, Г. Мезенцевої 1958 — 65 дали багато окремих знахідок, у тому ч. срібний скарб ювелірних прикрас, рідкісну мідяну пластинку з зображенням (золотою інкрустацією на чорному тлі) оборонної вежі (Родня?) і 3 воїнів біля неї (IX — X в.), мідяні дзеркала та срібні й олов’яні привісні печатки-молібдобулі. На сусідній Маріїній горі виявлено робітню кістяного знаряддя княжої доби («Археологическая летопись», I, 1899; II, 1900); Г. Мезенцева «Древньоруське м. Родень», 1968).


Пекарський Микола († 1931), полк.-ветеринар Армії УНР, начальник Ветеринарної Управи Військ. Мін-ва УНР.


Пекарський Федір (* 1893), осв. і гром. діяч на Волині родом з Городла (Холмщина); засновник і ліценціят укр. гімназії у Рівному (1923 — 39), до 1930 р. її дир. (усунений поль. владою); у 1940 — 44 pp. учитель укр. гімназії у Холмі, після війни — сер. шкіл в Одесі.


Пелагіївка (V — 19), с. м. т. в Донбасі, Донецької обл., підпорядковане Чистяківській міськраді; 14 500 меш. (1965). Дві кам’яновугільні шахти.


Пеламіда (Sarda sarda Bloch), цінна пром. риба родини пеламідових, довж. тіла 50 — 75 см, вага 2,5 — 3,5 кг, іноді до 7 кг. Поширена у Чорному м. Пеленський Андрій (1864 — 1940), гром. діяч, гр.-кат. свящ., один з перших діячів укр. кооп. руху та суспільної аґрономії в Галичині; організатор Рогатинщини (до 1910), пізніше Комарнянщини і Стрийщини; 1918 — 20 pp. гол. Укр. Нац. Ради в Стрию; один з засновників і довголітній чл. Ради Крайового Т-ва «Сільський Господар».


Пеленський Дем’ян (1899 — 1967), гром. діяч, інж.-хемік, родом з Галичини, син о. Андрія П. З 1944 р. на еміґрації у Німеччині, доц. і проф. Укр. Техн.-Госп. Ін-ту, гол. Т-ва Сприяння Укр. Науці в Мюнхені (з 1965), гол. Пластової Старшини у Німеччині.


Пеленський Євген Юлій (1908 — 56), літературознавець, бібліограф, педагог, гром. діяч і видавець, д. чл. НТШ (з 1938) та Укр. Іст.-Філол. Т-ва в Празі (з 1941), родом зі Стрия. У 1927 — 38 pp. працював у Нац. Музеї у Львові, у 1929 — 41 pp. вчителював у Львові, Ярославі та Кракові, з 1943 доц. УВУ в Празі, згодом у Мюнхені; на еміґрації в Німеччині й Австралії. Співзасновник і гол. Т-ва Укр. Бібліофілів, у 1930-их pp. секретар і заступник гол. Етнологічної Комісії НТШ, з 1949 р. засновник, пізніше гол. НТШ в Австралії. Видавець і ред. багатьох кн. і журн., у тому ч. літ. ж. «Дажбог» (1932 — 34), бібліографічного ж. «Укр. Книга» (1937 — 41) і співр. ЗНТШ, ЛНВ, «Богослови» й ін.; дир. Укр. Видавництва у Кракові (1940 — 41), засновник в-в «Бистриця» в Кракові, згодом у Міндені (Німеччина) і «Слово» в Сіднеї. З понад 250 праць і ст. важливіші: «Бібліографія укр. бібліографії» (1934), «Антологія сучасної укр. поезії» (I, 1934), «Богдан Лепкий» (1941), «Шевченко-клясик». (1942), «Ucrainica в західньоевр. мовах» (1948); шкільні підручники для нар. і сер. шкіл та ін. Помер у Сіднеї (Австралія).

[Пеленський Євген Юлій (* Конюхів, Стрийський пов.), [ред.] ж. „Укр. Книга“ (1937 — 39 і 1942 — 43). — Виправлення. Т. 11.]


Пеленський Зенон (* 1902), журналіст і гром.-політ. діяч родом з Галичини. Чл.-засновник ОУН, в’язень поль. тюрем, у 1935 — 39 pp. діяч УНДО. Берлінський кореспондент «Діла» (1926 — 28) і співр. ж. «Розбудова Нації» у Празі (1928 — 35); гол. ред. націоналістичного тижневика «Укр. Голос» у Перемишлі (1928 — 29), офіціозу УНДО — тижневика «Свобода» (1936 — 38) і щоденника «Новий Час» (1938 — 39) у Львові. На еміґрації у Мюнхені гол. ред. тижневиків «Укр. Трибуна» (1946 — 47) і «Укр. Самостійник» (1950), у 1955 — 67 pp. чл. ред. Радіо Свобода»; співр. численних газ. і журн. в Европі й Америці. У 1967 — 69 pp. гол. Спілки Укр. Журналістів у Німеччині.

[Пеленський Зенон (1902, Тулиголови, Рудківський пов. — 1979, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Пеленський Зиновій (1890 — 1943), гром.-політ і кооп. діяч у Галичині, син Андрія П.; ред. «Госп.-Кооп. Часопису» (1927 — 30), референт пропаґанди при Ревізійному Союзі Укр. Кооператив та його представник на міжнар. кооп. з’їздах. Чл. ЦК УНДО (з 1929), посол (з 1930) до поль. сойму і делеґат Укр. Парляментарної Репрезентації на конґреси нац. меншостей і в справах укр. петицій до Ліґи Націй, чл. Президії Ради Нац. Меншостей у Женеві. 1940 — 41 — комісар Рільничого Банку в Любліні та гром. діяч на Холмщині й Підляшші, пізніше дир. аґрарного банку у Львові.

[Пеленський Зиновій (* Лисятичі, Стрийський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Пеленський Йосип (1879 — 1957), історик і мистецтвознавець родом з Комарна (в Галичині); д. чл. НТШ, консерватор старовини (за Австрії), НТШ проф. Укр. Держ. Кам’янець Подільського Ун-ту (1918 — 20). П. дослідник візанг. мистцетва, пам’яток дерев’яної архітектури і гол. мист. минулого м. Галича («Halicz w dziejach sztuki średniowieoznej», 1914).

[Пеленський Йосип († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Пеленський Ярослав (* 1929), історик родом з Галичини; 1964 — 67 проф. Амер. Ун-ту у Вашінґтоні, з 1967 р. — Ун-ту Айова. Автор друкованих у „Jahrbücher für Geschichte Osteuropas“ праць: „Geschichtliches Denken und politische Ideen V. Lypynsky’s“ (1961), „Soviet Ukrainian Historiography after World War II“ (1964) та ін.

[Пеленський Ярослав (* Варшава). — Виправлення. Т. 11.]


Пелех Іван (1859 — 1914), гал. журналіст-москвофіл; співред. газ. «Червоная Русь» (1888 — 91), ред. «Русского Слова» (1890 — 1914) і «Галичанина» (1909 — 13), співр. «Страхопуда»; видавець «Руской Библиотеки» (1887 — 1905), в якій друкувалися твори рос. письм.

[Пелех Іван (* Поморяни, Зборівський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Пелехатий Кузьма (1886 — 1952), журналіст і політ. діяч москвофільського, пізніше ком. напряму, співр. львівських газ. «Галичанин» з 1910 p., потім «Прикарпатская Русь» та ж. рос. мовою. Новая Жизнь», видавець і відповідальний ред. газ. «Воля Народу» (1921 — 27), ред. газ. «Сіль-Роб», (1927 — 28), в яких виступав також як фейлетоніст під псевд. Кузьма Безродний і Максим Стріха. П. дотримувався беззастережно лінії Москви і 3 Інтернаціоналу та виступав проти нац. опозиції в КПЗУ. У 1939 — 41 pp. і з 1944 на відповідальних посадах у Львові (з 1949 р. гол. Львівського Обл. Виконкому).

[Пелехатий Кузьма (* Опори, Дрогобиччина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Пелехин Павло (1842 — 1917), укр. хірург, нар. у Петербурзі, син Петра; з 1868 р. адьюнкт-проф. Военно-Мед. Академії у Петербурзі, з 1877 до 1889 її проф. П. опублікував бл. 30 праць з питань хірургії, зокрема про лікування ран, резекцію суглобів, оваріотомію та піємію. П. був піонером застосування антисептики в Рос. Імперії. У 1898 він передав НТШ у Львові 90 000 австр. корон на фонд будівництва майбутнього мед. фак. Укр. Ун-ту та для підготування професури для нього. За ці гроші НТШ купило будинок на вулиці Чарнецького. Пелехин Петро (1794 — 1871), лікар родом з Київщини; 1811 р. закінчив Київ. Академію, 1824 — Петербурзьку Воєнно-Мед. Академію, з 1831 її проф., з 1846 — проф. медицини у Київ. Духовній Академії. У докторській дисертації на тему про неврози висловив думку про відсутність постійного зв’язку між виникненням неврози і конституційним типом людини. Заповів грошову суму на підготовку укр. мед. наук. кадрів.

[Пелехин (Пелехін) Петро (1789, Макіївка, Черкаський пов. — 1871, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Пелеш Юліян (1845 — 96), кат. церк. діяч і богослов родом з Лемківщини. Закінчив богословський фак. у Відні, висвячений 1867 p.; префект Ген. Духовної Семінарії і адьюнкт богословського фак. Львівського Ун-ту та співзасновник церк. місячника «Рускій Сіон»; 1872 — 74 pp. префект Духовної Семінарії у Перемишлі, 1874 — 83 — парох церкви св. Варвари й ректор Духовної Семінарії у Відні. 1885 p. — перший єп. новозаснованої єпархії у Станиславові, з 1891 — перемиський єп., співтворець Львівського синоду (1891). Важливіші твори: «Учебникъ кат. религіи» (1876), «Пастирское Богословіе», 2 тт. (1876 — 77; 2 вид. 1885), «Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis auf die Gegenwart» I — II (1878 — 80).

[Пелеш Юліян (1843, Смерековець, Яслівська округа, Галичина — 1896, Липовець, Сяніцький пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Пелешок Катерина (* 1898), уроджена Шумейко, жін. діячка в ЗДА родом з Галичини; у 1950 — 59 pp. заступниця гол. Союзу Українок Америки (СУА), з 1959 р. чл. Гол. Управи СУА і Світової Федерації Укр. Жін. Орг-цій та заступниця гол. ЗУАДКомітету, 1964 — гол. Об’єднаного Комітету Орг-цій м. Нью-Йорку, з 1963 — чл. Політ. Ради Укр. Конґресового Комітету Америки.

[Пелешок Катерина (1898, Бірки Великі Тернопільський пов. — 1981, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Пелікан, баба (Pelecanus), див. Баба.


Пелліх Володимир (* 1886), гром. діяч, перев. на Радехівщині (1918 — 32), гр.-кат. свящ.; у 1928 — 30 pp. посол до поль. сойму; тепер у ЗДА.

[Пелліх Володимир (1886, Лисовичі, Стрийський пов., Галичина — 1981, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Пелчицький Леонтій, єп. холмський (1577 — 85), згодом пинсько-турівський (1585 — 95); один з ініціяторів Берестейської унії.

[Пельчицький Леонтій (? — 1595). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.