[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1950-1964.]

Попередня     Головна     Наступна





Парк, відокремлена територія з природними або штучними зеленими насадженнями, алеями, водоймами, архітектурними будівлями, скульптурними прикрасами тощо, призначена для відпочинку і задоволення гігієнічних і естетичних потреб людини, а інколи і для наук. дослідів; менші П. також іноді називаються садами (С).

Перші С. постали на Україні ще за княжих часів при манастирях і княжих садибах. Справжні П. виникли щойно у першій пол. 18 в. Це були г. зв. реґулярні П. (франц. типу), характеристичні геометричним плянуванням, осьовими композиціями з чітко визначеним центром і підпорядкуванням пейзажеві архітектури паркових споруд. Найвизначнішим П. цього типу є кол. Царський С., тепер Першотравневий П. у Києві, закладений 1735 р. Найбільше П. постало на Україні у другій пол. 18 і на поч. 19 в. Майже всі ці П. були пейзажні або краєвидні (англ. типу), в основу їх покладено принцип вільного плянування з максимальним використанням природних умов; зелені насадження у П. цього типу гармонізують пейзаж і архітектурні споруди в одне композиційне ціле. Краєвидні П. створені перев. у місцевостях з мальовничим рельєфом (подекуди, напр., у Тростянецькому П., він був штучно створений) на базі природних ліс. масивів, які були вміло використані й доповнені насадженнями дерев і кущів з ін. біогеогр. р-нів; майже всі вони мають водойми (стави, річки з водоспадами, водограї), часто штучні ґроти й скелі, оранжерії, павільйони, альтанки, колони, обеліски тощо. Будівничими С. і П. були перев. архітекти чужинці, але також місц. кріпосні майстрі. Майже всі краєвидні П. були створені у маєтках поміщиків. «Софіївка» (в Умані, заснована 1796 — 1800), «Олександрія» (у Білій Церкві, 1793), «Тростянець» (Чернігівщина, 1834), Весело-Боковеньківський (Кіровоградська обл., 1893) та багато ін. З публічних П. одним з перших був міський Стрийський П. у Львові (1877). У другій пол. 19 і на поч. 20 в. постало чимало міських і курортних П.; це були перев. невеликі П., в яких мало уваги приділювано композиції паркових насаджень. Назагал Україна до 1914 р. була задовільно забезпечена П. і різного роду озелененнями.

За сов. влади приватні П. націоналізовано і передано під охорону різних відомств. П. і С. зазнали під час війни і в перші роки сов. влади великого знищення. Цей стан дещо покращав після постанови ВУЦВК та РНК УРСР від 16. 6. 1926 «Про пам’ятки культури і природи»; кращі П. відтоді стали заповідниками. Разом з цим (значно більше у 1950 — 60-их pp.) поширено існуючі П. і створено нові, гол. в м. і пром. р-нах.

Найбільше П. є у лісостеп. смузі. Найвизначні П. України належать тепер до категорії дендропарків, тобто н.-д. закладів, в яких вирощується багато видів дерев і кущових насаджень та ведеться робота по інтродукції та акліматизації. Вони також призначені для відпочинку. До дендропарків належать згадані вже «Софіївка» (140 га, понад 400 видів дерев і кущів), «Олександрія» (180 га, понад 500 видів), «Тростянець» (200 га, 400 видів), Весело-Боковеньківський П. (див. Весело-Боковеньківська станція; 543 га, бл. 800 видів) — всі у віданні Центр. Респ. Ботанічного Саду АН УРСР, та П. в Асканії Новій (з 1887 p., 68 га, 120 видів). Ін. визначніші П. майже всі краєвидні (їх нараховується в УССР понад 120): Сокиринський (Чернігівська обл.; заснований у 1763 — 1835 pp., 600 га), Качанівка (Чернігівська обл. у кол. маєтку Тарновських з кін. 18 — поч. 19 в., 300 га; нині кліматичний ліс. курорт), Алупківський на півд. березі Криму (1830 — 44 pp., 40 га, субтропічна рослинність), у Вінницькій обл. — Немирівський (з першої пол. 19 в., 85 га), Антопольський (з сер. 19 в., 30 га) і Верхівський (з другої пол, 19 в., 30 га); Скала-Подільський (Тернопільська обл.; 34 га), Стрийський (Львів, 44 га) та ін.

У новіші часи на периферіях великих м. постали великі лісопарки (найбільші: Комсомольський під Харковом — 2 383 га та Голосіївський у півд. частині Києва — 1 463 га, під Львовом — Брюховицький) та гідропарки, до складу яких входять зелені насадження і штучні або природні водойми (найбільший у Києві на лівому березі Дніпра, бл. 2 000 га, в тому ч. 500 га водойм). До спеціялізованих П. належать ботанічні сади, які, поряд свого основного завдання як н.-д. заклади, призначені також до відпочинку. В УССР їх є 13; найбільші: Ботанічний Сад АН УРСР у Києві (бл. 200 га) і Никитський Ботанічний Сад у Криму (понад 900 га).

До нових за типом П. в СССР і УССР належать т. зв. П. культури і відпочинку (П. к. і в.), які, крім відпочинкового призначення, мають служити розвиткові фізкультури і масовій культ.-осв. роботі (театри, естради, бібліотеки, читальні, павільйони для мист. виставок тощо), хоч поняття відпочинку і масових розваг та культ.-осв. роботу важко поєднати в одну цілість. Ці П. поділяються на центр. (Ц. П. к. і в.) і районові. П. к. і в. звич. виділені з частини великих міськ. П. або на них перейменовано раніше існуючі — менші. Найвідоміші Ц. П. к. і в. : у Києві на схилах правого берега Дніпра, ім. О. Ґорького у Харкові й ім. Т. Шевченка в Одесі.

Найбільше П. і озеленення є у Києві і Львові. Про П. у більших м. України див. при цих м.

Література: Рубцов Л. Садово-парковый ландшафт. К. 1956; Матеріяли про охорону природи на Україні, випуск 1. К. 1958; Липа О. Визначні сади і парки України та їх охорона. К. 1960; Косаревський І. Парки України. К. 1961.

P. M.


Парлямент, найвища представницька і здебільша виборна держ. установа, законодавчий орган модерної держави. Назва і розвиток П. пов’язані з середньовічною Англією, де був створений П. У 13 в. На поч. П. мав дорадчі чи співвирішальні у певних справах функції, обмежуючи абсолютну владу монарха, вкінці набув незалежні прерогативи гол. законодавчого органу. Існують дво- або однопалатні П. Важливішу ролю тепер у більшості систем відограє нижча палата, утворена шляхом заг. виборів.

У княжій Україні-Русі установою, яка певною мірою виконувала функції П., була Боярська Рада; вона була особливо впливовим держ. органом у Гал. Князівстві. У В. Князівстві Лит. ним були Пани-Рада та Сойм; перша мала характер вищої палати, другий — широкого представництва, але в принципі станового. В них брали участь укр. кн., маґнати, представники шляхти, вищого духівництва і міщан. Після Люблінської унії (1569) Сойм був спільний для всієї Речі Посполитої; він складався з двох палат — Сенату, до якого входили найвищі світські й духовні особи та посольської палати з представників шляхти. Поряд центр. Сойму у Литві й Польщі збиралися по окремих землях чи воєводствах соймики, як станові представництва, що вирішували свої місц. справи, а також вибирали представників до заг. сойму.

У Коз. державі деякі функції П. виконувала Рада Старшини. Бендерська конституція П. Орлика (5. 4. 1710) вводила коз. П. — Ген. Раду, у складі Ген. старшини, полк. і т. зв. «ген. радників», обраних по одному від кожного полку, що мали збиратися реґулярно тричі на рік.

У Рос. Імперії парляментарна інституція модерного типу постала тільки після революції 1905 р. — Держ. Дума, непрямо вибираний П. з обмеженими законодавчими функціями. Кол. Держ. Рада (Государственный Совет) набула парляментарного характеру (як вища палата) лише з 1906 p., коли пол. її чл. творили вибрані представники дворянства, духовенства, земств та ін. станових груп (друга пол. чл., як і раніше, призначалася царем).

В Австрії, поза спробами під час революції 1848 — 49 pp., парляментарний режим утворено тільки у 1867 p., при чому П. — Держ. Рада (Reichsrat) складалася з двох палат: вищої — Панів (Herrenhaus) і нижчої — Послів (Abgeordnetenhaus). Палата Панів складалася з чл.: спадкових, тих, становище яких було пов’язане з високою посадою, та призначуваних цісарем осіб за спеціяльні заслуги. Постійним чл. Палати Панів був гал. гр.-кат. митр., а з українців призначеними чл. були О. Барвінський і І. Горбачевський. Палата Послів спершу була представництвом крайових соймів, з 1873 р. обиралася безпосередньо за т. зв. куріяльною системою, з 1907 р. на підставі заг., рівних і безпосередніх виборів (див. Вибори). На куріяльній основі вибиралися однопалатні крайові П. в Австрії — гал. і бук. сойми. Див. докладніше ЕУ 1, стор. 495-96.

Під час Укр. державности 1917 — 20 pp. ролю П. виконували Укр. Центр. Рада, Трудовий Конґрес, Держ. Наради, а в ЗУНР — Укр. Нац. Рада ЗУНР. Укр. Установчі Збори, до яких було проведено вибори у 1917 — 18 pp. (але вони не були скликані), мали мати характер дем. П. Конституція УНР з 29. 4. 1918 передбачала однопалатний П. — Всенар. Збори України. Трудовий Конґрес, хоч сам був утворений за клясово-трудовим принципом, висловився за всенар. дем. обраний укр. П. Грамота й ін. конституційні акти гетьмана П. Скоропадського передбачали скликання Укр. Сойму як П. гетьманської держави.

У період між двома світовими війнами у Польщі діяли дві законодавчі палати — Сенат і Сойм, при чому до обох установ були безпосередні вибори з деякими змінами щодо складу сенату за останній період (з 1935; див. Вибори, Виборче право). Українці, чл. цих палат, творили Укр. Парляментарну Репрезентацію під проводом УНДО, а деякі — свої партійні посольські клюби, як також іноді бльокувалися з послами ін. нац. меншостей. Вони також були чл. Міжпарляментарного Союзу, виступаючи на його конґресах на захист прав укр. меншости в Польщі (див. ЕУ 1, стор. 560).

Так само українці обиралися до відповідних парляментарних установ у Чехо-Словаччині (Сенат і Нац. Збори) та Румунії (Сенат і Камера Послів). В угор. сойм (Orsźaggyülés) час від часу обиралися, також за куріяльною системою, і деякі депутати від закарп. українців (А. Добрянський, А. Бескид, К. Грабар). Так само була створена (не обрана) закарп. репрезентація до угор. П. у 1939 — 44 pp. Сойм Карп. України мав характер однопалатної парляментарної установи; він відбув тільки одну сесію.

В УССР псевдопарляментарними установами були Всеукр. з’їзди рад роб., сел. і червоноармійських депутатів та Всеукр. Центр. Виконавчий Комітет у 1917 — 37 pp. Депутати з України вибиралися і до паралельних загальносоюзних установ. З 1937 р. ролю «сов. П.» виконують Верховна Рада УССР та Верховна Рада СССР. Депутати Верховної Ради УССР не є чл. Міжпарляментарного Союзу; тільки СССР формально був прийнятий 1955 р. до Союзу, на конґреси якого висилає офіц. делеґації.

Укр. меншість в соц. країнах Сх. Европи після 1945 p., зокрема у Чехо-Словаччині і Юґославії, має своє представництво у загальнодерж. і крайових законодавчих органах.

У більшості держав чл. П. користуються парляментарним імунітетом. Всі згадані вище укр. парляментарні установи 1917 — 20 pp. надавали це право політ. і особистої недоторканости своїм чл. Конституція УССР також передбачає таке право (ст. 34), але його ґарантія лише формальна; багато депутатів Верховної Ради були заарештовані й ліквідовані.

Укр. іміґранти, громадяни країн свого поселення за океаном, беруть деяку участь у П. своїх країн (Канада, Бразілія, ЗДА): кан. Палата репрезентантів (House of Commons), Сенат та провінційні законодавчі збори, браз. двопалатний федеральний конґрес та леґіслятива стейту Парани, а також стейтові леґіслятиви ЗДА. (Див. відповідні країни).

Утворена на еміґрації у 1948 р. Укр. Нац. Рада як представництво політ. партій, які стоять на позиціях Укр. Нар. Республіки, побудована за парляментарним принципом. (Див. також Вибори, Законодавство, Конституції).

В. Маркусь


Парова система, одна з систем хліборобства, яка полягає в тому, що рілля ділиться на дві частини: одна під засіви, а друга, що відпочиває, під пар. При двопільній П. с. (вона розвинулася з перелогової системи) пол. ріллі відпочиває, при трипільній — рілля поділена на три частини: озимина (на Україні звич. озиме жито), ярина (ячмінь, овес, яра пшениця тощо) і пар. На Україні П. с. була розповсюджена вже в княжу добу; трипілля переважало на Центр. і Сх. Землях ще до 1920 — их pp. Гол. недоліком трипілля було те, що однорічний відпочинок ґрунту в умовах низької аґротехніки і недостатнього угноєння не міг відновити родючости ґрунту, тим більше, що парове поле використовувалося здебільше для випасу худоби (толока) і ущільнювалося та втрачало потрібну вологу. Вирощування одноманітних зернових культур призводило до забур’янення посівів; недостатня кормова база не сприяла розвиткові тваринництва. Тому П. с. замінила сівозмінна система (на Зах. Україні з пол. 19 в., а на Центр. і Сх. Землях гол. з 1920-их pp.), при якій майже вся рілля є під засівами. Разом з тим парове поле зазнало сильного скорочення (див. також ЕУ I, стор. 1049-50).

З розвитком аґротехніки парове поле увійшло в систему сівозміни; його обробляють оранкою і боронуванням, щоб знищити бур’яни, зберегти вологу і нагромадити для культ. рослин поживні речовини, що легко засвоюються. Пари поділяють на чисті й зайняті. Чистий пар заорюють восени (чорний) або на весні (ранній). Він поширений на Україні в Лісостепу і Степу; його площа становила в УССР (у млн га): 1913 р. — 5,0 (приблизно), 1940 — 3,9, 1958 — 2,2, 1960 — 0,7, 1962 — 0,2 (наслідки аґрарної політики М. Хрущова), 1966 — 1,2. Поступом в аґрикультурі є зайнятий пар, при якому не тільки парове поле систематично обробляється, як при чистих парах, але на ньому вирощують у першій пол. літа скороспілі культури, гол. кормові, які збагачують ґрунт на азот (горох, вику, еспарцет, люцерну, люпін й ін.), а також кукурудзу на силос і ранню картоплю. Зайняті пари поширені у вологіших р-нах: Поліссі й Лісостепу. На бідних піщаних і супіщаних ґрунтах Полісся застосовують т. зв. сидеральний пар (під люпіном), у посушливих р-нах — кулісний, з смугами високостеблих рослин (кукурудза, соняшник та ін.), призначених для захисту рослин від спеки, вітрів і затримання снігу. Зайняті пари після парозаймаючих культур переорюють, додають добрива і засівають озимину.

Р. М.


Пародія, літ. жанр, що ґрунтується на гумористично-сатиричному наподобленні змісту чи стилю окремого літ. твору, творчости одного письм. чи цілої літ. школи з метою виопуклити неґативні риси пародійованого об’єкту у змісті чи формі або доброзичливо пожартувати з нього. П. відома з старогрец. літератури (Гіппонакт, Арістофан), у евр. літературі вава появилася за середньовіччя (П. на церк. відправи, на поезію трубадурів.) В укр. літературі з давнього касу відомі приклади П. у нар. творчості (перші записи її у зб. Кондрацького 1684 p.), особливо вона набула поширення у творчості мандрівних дяків («Служба пиворізам»), посівши велике місце в укр. літературі 17 — 18 в.; зокрема є чимало прикладів пародіювання нар. пісень і дум. Літ. II. відома у записах з кін. 16 в. («Промова Мелешка» 1589), а з поч. 18 в. в поетиках Київ. Академії подається її теоретичне визначення (поетика Ю. Кониського 1746 р. з прикладом П. Т. Прокоповича «Elegia Alexii»): тоді переважало розуміння П. як серйозного наслідування якогось твору, хоч у літ. практиці вона вже набула сатирично-гумористичного змісту.

За нової доби елементи Д. є в «Енеїді» І. Котляревського та його послідовників. Однак брак інтенсивного літ. життя під безнастанними заборонами не сприяв розвиткові укр. П. протягом 19 в., аж під кін. якого й на поч. 20 в. вона розвинулася у творчості таких видатних письм., як І. Франка (П. на І. Гушалевича, М. Устияновича), В. Самійленко, М. Чернявський, І. Нечуй-Левицький (П. на модерністів у оп. «Без пуття») та ін. Значного розвитку П. досягнула в укр. сов. літературі 1920-их pp., коли в заг. літ. пожвавленні вона знайшла сприятливий ґрунт як вияв боротьби різних течій і літ. груп. Серед визначніших пародистів того часу були: В. Блакитний («Вибрані сатири і байки», 1930), О. Вишня (П. на М. Хвильового, Г. Косинку, Г. Коцюбу, В. Коряка та ін. у «Червоному Шляху», 1923), В. Чечвянський, Ю. Вухналь та ін. Найвидатнішим пародистом цього часу був К. Буревій: П. на М. Семенка й ін. письм. з «Нової Ґенерації», друковані в названому журн. й у «Аванґарді» (1929) В. Поліщука (перевидані на еміґрації: «Пародези, Зозендропія, Автоекзекуція», 1955). З занепадом літ. життя у 1930-их pp. занепала й П., набравши не так мист., як публіцистично-викривального змісту: «Літ. пародії, шаржі, епіграми» Т. Орисіо (1932), «Літ. пародії» О. Хазіна (1934) тощо. З сер. 1950-их pp. пародійному жанрові присвячують увагу багато письм. (С. Воскрекасенко, Д. Сліпчук, Ю. Кругляк, Б. Чалий, О. Жолдак, М. Білкун і багато ін.), але всі вони не підносяться понад сер. рівень, за винятком талановитих пародійних рецензій Ю. Щербака та Ю. Івакіна. На еміґрації вийшли зб. П. Т. Курпіти «Карикатури з літератури» (1948) та ін.

Література: Андріянова-Перетц В. До іст. пародії на Україні в XVIII в. ЗІФВ ВУАН, кн. XVIII. К. 1928; Грушевська К. На бічних стежках кобзарського епосу. Первісне громадянство, 2. К. 1929; Нудьга Г. Пародія в укр. літературі. К. 1961.

І. Кошелівець


Пароплавство, а) вид водного транспорту й б) назва підприємств та госп. орг-цій водного транспорту. Перший пароплав був спущений на Дніпрі 1825 p., a на Чорному м. — у 1828. У 1833 р. засновано акційну спілку Чорноморське Пароплавне Т-во, яка 1858 шляхом злиття з ін. підприємствами перетворилася на Рос. Т-во Пароплавства і Торгівлі (РОПІТ) і залишалася аж до 1917 єдиною монополією на Чорному м. У 1838 виникла Дніпровська Пароплавна Компанія, яка у 1858 реорганізувалася у Товариство Пароплавства по Дніпру та його притоках. 1923 ці підприємства перетворено на держ.: Чорноморське Морське Пароплавство й Дніпровське Річкове Пароплавство, що існують донині. У 1944 в Ізмаїлі з конфіскованих рум. суден утворено ще третє Д. на Україні — Дунайське Держ. Пароплавство, судна якого курсують по Дунаю і Дністру.

Паротягобудування, галузь транспортного машинобудування, що довгий час була дуже високо розвинутою на Україні. П. виникло на Україні відносно пізно, після збудування більшости залізниць. Першими стали до ладу у 1897 р. зав. П. у Харкові (ХПЗ), збудований акційним Т-вом Рос. Паротягобудів. і Мех. Заводу (найбільше в Рос. Імперії спеціялізоване підприємство П.) і зав. Гартмана в Луганському, згодом відомий як Ворошиловградський. Устатковані франц. й нім. технікою обидва зав. були передовими в Европі. Перед першою світовою війною вони випускали в сер. по 100 — 150 паротягів кожний. Частка укр. зав. становила 31% продукції П. Рос. Імперії й 40% у 1915 р.

Після занепаду у 1917 — 22 pp. П. в УССР поступово набуло своєї передвоєнної продуктивности (240 паротягів у 1928 p.). У першу п’ятирічку обидва укр. зав. були ґрунтовно реконструйовані й побільшені; освоєно виробництво нових потужних і швидкісних паротягів серій «CO», «ФД», а далі «ИС», 2 — 3 — 2 та «Л». У кін. 1930-их pp. П. досягло вершка свого розвитку, випускаючи понад 800 машин на рік (70 — 75% продукції всього СССР і більш, ніж будь-яка ін. країна в Европі). Дід час нім.-сов. війни підприємства П. були знищені дощенту. По війні, після певного піднесення в кін. 1940-их і на поч. 1950-их pp. (393 машини у 1950 p., 40% від СССР), Л. почало занепадати, поступаючись перед техн. проґресом — на залізницях замість паротягів прийшли значно економніші дизельні тепловози та електровози. У 1956 р. востаннє було випущено 400 паротягів, а з 1957 їх виробництво, припинено. (Див. Тепловозобудування).

В. Г.


Парпура Максим (1763 — 1828), культ.-осв. діяч, родом з Конотопу; працював у різних мед. закладах Петербурґу, м. ін. як перекладач у Мед. Колеґії, з 1793 р. завідував її друкарнею. Одночасно вів літ.-перекладацьку та вид. діяльність. У 1798 р. видав на власні кошти «Енеїду» І. Котляревського. Д. помер на Харківщині, заповівши значні кошти на Харківський Ун-т, лікарню та школи.

[Парпура Максим (бл. 1763, Конотопська сотня — 1828). — Виправлення. Т. 11.]


Партеній Петро († 1665), закарп. церк. діяч, василіянин, активний діяч Ужгородської унії, мукачівський єп. (1651 — 65).


Партеніт, середньовічне м. на півд. березі Криму (тепер с. Фрунзенське Алуштинського р-ну), де греки збудували кам’яну тринавну церкву, що згоріла у 10 в., була відновлена 1427 р. та знищена турками 1479. Розкопи 1871 і 1907 виявили її мозаїчну долівку й уламки мармурових архітектурних різьб.


Партесний спів, рід хорового церк. співу, перев. чотириголосого акордового укладу, без інструментального супроводу. На Україні виник у 16 в. на базі нар. пісенних традицій і розвинувся у 17 — 18 вв. У другій пол. 17 в. П. с. був поширений укр. музиками в Росії. Теоретичні основи Л. с. опрацював М. Дилецький.


Партизани (VII — 15), с. м. т. на Причорноморській низовині Генічеського р-ну Херсонської обл.; 6 200 меш. (1966). Зав.: по ремонту с.-г. машин, асфальтовий, маслопереробний.


Партицький Омелян (1840 — 95), мовознавець, етнограф, історик та педагог; учитель учительської семінарії у Львові. П. автор «Нім.-руського словаря», (1867, бл. 35 000 слів), без наголосів і фразеології з низкою індивідуальних кальок і зах.-укр. лексикою; підручників з укр. мови й літератури для нар. шкіл; видав «Слово о полку Ігоре※ з власним перекладом (1884) та інтерпретацією окремих місць (1883). У популярних «Старинній історії Галичини» (1894) й «Скандінавщині в давній Русі» (1887) П. переяскравлював германсько-скандінавські впливи в княжу добу та на підставі фа нтастичних етимологій утотожнював слов’ян з тракійцями й ґетами. Редаґував ж. «Зоря» (1880 — 85) і «Газ. Школьна» та перші вид. т-ва «Просвіта».

[Партицький Омелян (* Тейсарів, Стрийщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Партійна освіта в СССР, складова частина ідеологічно-виховної роботи КПСС, що має подвійне завдання: 1) проф. підготову сов. і партійних керівників для всіх щаблів партійного й держ. апарату і 2) підвищення ідейно-політ. рівня як чл. партії, так і непартійного активу. Останнє здійснюється в системі політ. самоосвіти, гуртків поточної політики, семінарів по вивченню історії КПСС, основ марксизму-ленінізму, районових вечірніх шкіл, т. зв. ун-тів марксизму-ленінізму тощо. До цих форм притягаються й непартійні, навіть у приховано-примусовому порядку, особливо ті, що працюють в ділянках освіти й культури. Перевага надається організованим формам П. о. (гуртки, семінари тощо), а самоосвіта контролюється лекторами кабінетів політ. освіти.

Система підготови партійно-сов. кадрів від початків її після больш. революції зазнала багато змін. Початково в Москві були організовані у 1918 р. двотижневі аґітаційно-пропаґандистські курси, перетворені 1919 на Ком. Ун-т ім. Свердлова. На Україні у 1920 була створена в Харкові Укр. Центр. Партійна Школа, перейменована у 1921 на Вищу Партійну Школу при ЦК КП(б)У, а 1922 — на Ком. Ун-т ім. Артема, що став школою підготови партійних апаратників, пропаґандистів і викладачів партійних дисциплін вищої осв. ланки. Після колективізації цей ун-т був перетворений 1932 на Вищу Ком. С.-Г. Школу, що готувала керівні партійні кадри для районових, колгоспних, радгоспних та ін. партійно-сов. установ, а вона своєю чергою була перетворена у 1939 на Вищу Партійну Школу при ЦК КП(б)У. Для підготови партійно-сов. кадрів низової ланки (перев. р-ну) з поч. 1920-их pp. були створені в УССР сов.-партійні школи нижчого і сер. типу; на 1927 їх було 47 (5 160 слухачів). У 1936 р. їх перетворено на обл. с.-г. школи для підготови керівного апарату колгоспів, радгоспів і МТС. Як н.-д. установа в ділянці ідейно-політ. виховання у Харкові була заснована 1921 катедра марксизму, перетворена 1922 на Укр. Ін-т Марксизму (з 1924 — марксизму-ленінізму), катедри якого перетворилися на окремі ін-ти, що з них 1931 була створена Всеукр. Асоціяція Марксо-Ленінських Ін-тів (ВУАМЛІН). Тому що майже всі її працівники вже за харківського періоду діяльности П. Постишева були ліквідовані (Є. Гірчак, П. Демчук, Ю. Семковський, В. Юринець і багато ін.) і що в ній наголошувано розробку нац. питання (окрема катедра, очолена М. Скрипником), після переходу її до Києва в 1934 р. вона була ліквідована, і на її базі постали ін-ти АН УРСР (історії, філософії, економіки тощо).

У наслідок ряду реорг-цій після другої світової війни встановилася така система П. о. в. СССР: найвищими її всесоюзними установами в Москві стали Академія Суспільних Наук при ЦК КПСС (з 1946) і Вища Партійна Школа при ЦК КПСС (з 1939, реорганізована 1946). Їхні функції не чітко розмежовані, але перша готує перев. викладацький склад партійно-політ. дисциплін як для мережі закладів П. о., так і для високих шкіл взагалі, а друга — партійно-пропаґандистський апарат союзно-респ. рівня. При обох є аспірантура з наданням наук. звань не лише з таких чисто партійних дисциплін, як історія КПСС, історія сов. суспільства, робітничого руху тощо, а й з історії, філології, мистецтва. Ті, що дістають наук. звання з останніх фахів, здійснюють партійний контроль над гуманітарними н.-д. закладами як всесоюзними, так і респ. В УССР найвищим закладом П. о. є Вища Партійна Школа при ЦК КПУ (утворена 1948 р. з дворічної респ. партійної школи) з 4-річним терміном навчання, що готує керівних партійних, держ., газетних тощо працівників респ. й обл. маштабу. З 1956 р. відновлені обл. сов.-партійні школи, що готують на рівні сер. школи керівний апарат для р-нів, колгоспів, радгоспів та пропаґандистів нижчої ланки.

З 1964 — 65 р. гол. форми П. о. найнижчого ступеня такі: початкові політ. школи і школи основ марксизму-ленінізму (програма яких розрахована на 64 год. на рік) та ун-ти марксизму-ленінізму (за програмами Вищої Партійної Школи), при яких існують фак. партійно-госп. активу, що допомагають партійним комітетам організувати постійне політ. навчання госп. кадрів (також службовців сер. кваліфікації). З лютого 1967 р. в ряді м. організовано т. зв. постійні місячні курси для перевишколу керівних партійних та радянських кадрів. У 1967 — 68 pp. системою П. о. було охоплено 2 440 000 осіб, у тому ч. 1 730 000 (80,9%) чл. і кандидатів партії. З 1946 до 1967 р. Вищу Партійну Школу закінчило 6 456 осіб, дво- й трирічні обл. школи — 17 229 осіб. 282 особи з України закінчили Академію Суспільних Наук при ЦК КПСС і 277 — Вищу Партійну Школу при ЦК КПСС (крім того, 6 430 заочно).

Крім мережі суто П. о., нею охоплена і вся система н.-д. і навчальних закладів, від АН УРСР (з ін-тами історії, філософії, економіки тощо, які мають більше пропаґандивний, ніж наук. характер), ун-тів, де, крім таких чисто партійних фак., як фак. журналістики, на всіх. фак. викладається історія партії, основи марксизму-ленінізму тощо, до сер. шкіл, у яких обов’язкове викладання Конституції СССР і УССР, суспільствознавства тощо.

І. Бакало


Партійно-державний контроль, одна з форм всебічного контролю діяльности підприємств, колгоспів і установ у СССР партійно-держ. апаратом.

Органи П.-д. к. створені вперше В. Леніном для перевірки здійснення директив партії, а також для боротьби з злодійством, бюрократизмом тощо: Роб.-Сел. Інспекція і Центр. Контрольна Комісія, що в 1923 р. були об’єднані в Роб.-Сел. Інспекцію. У 1934 р. на 17 з’їзді ВКП(б) на пропозицію Й. Сталіна було створено дві незалежні установи для контролю: Комісія Партійного Контролю при ЦК ВКП(б) і Комісія Радянського Контролю при Раді Нар. Комісарів СССР. Остання реорганізована у 1940 р. на Гол. Воєнний Контроль і Нар. Комісаріят Держ. Контролю (з 1946 р. Мін-во Держ. Контролю СССР і УССР). Органи держ. контролю були в часи Сталіна додатком до апаратів терору.

Після 20 з’їзду КПСС (1956) органи контролю були кілька разів реформовані. Було створено комісії радянського контролю СССР і в республіках відповідні органи, пізніше союзно-респ. комісії держ. контролю. На пропозицію М. Хрущова в листопаді 1962 р. створено Комітет Держ.-Партійного Контролю ЦК КПРС і Ради Міністрів СССР як єдиний союзно-респ. орган. Комітет Держ.-Партійного Контролю дістав широкі повноваження й став незабаром важливою внутр.-політ. силою. Динамічний розвиток цього апарату і методи праці стали джерелом конфліктів контролерів з дир. підприємств, партійцями та різними установами. На грудневій сесії Верховної Ради СССР 1965 р. на пропозицію Л. Брежнєва Комітет Держ.-Партійного Контролю реорганізовано на Комітет Нар. Контролю.

Б. Л.


Партія Національної Роботи, див. Укр. Партія Нац. Роботи.


Парусний спорт, один з видів водного спорту. Спортові змагання ведуться перев. на вітрильних яхтах, з яких найпоширеніші кільова яхта і яхта з висувним кілем (швертбот). Змагання за першість відбуваються у кожній клясі яхт окремо (найпопулярніші міжнар. змаган ня в клясах: «Стар» (зірка), «Дракон», 5,5 м², «Літаючий Голляндець» й ін.).

На Україні П. с. зв’язаний спершу з морем (перший яхт-клюб в Одесі 1875), поширюється пізніше на Дніпро (1913 р. змагання на 1 Всерос. олімпіяді у Києві). У спартакіядах 1920-их і наступних pp. відбувалися змагання чоловіків і жінок у кількох клясах, при чому укр. вітрильники здобували не раз абсолютний чемпіонат СССР. Змагання за першість відбуваються щорічно. Тепер П. с. розвинутий в Одесі, Миколаєві, Севастополі, Херсоні, Києві, Дніпропетровському, Запоріжжі та ін. Постійно відбуваються переходи на крейсерських яхтах (яхти для далекого плавання у відкритому м.) на відтинку Херсон-Батум, Київ-Батум.


Парфанович-Волчук Софія (1898 — 1968), лікар-гінеколог, суспільна діячка і письм. нар. у Львові; д. чл. НТШ. У 1926 — 44 pp. лікар у Львові (у 1940 — 41 дир. фельдшерсько-акушерської і медсестерської шкіл), з 1944 на еміґрації в Австрії, Німеччині і (з 1949) у ЗДА. П. автор наук. і наук.-популярних праць з ділянки гінекології, гігієни та боротьби з алькоголізмом: «Чоловік та жінка — статева гігієна» (1923), «Овочі, ярина та безалькогольні напитки» (1932), «Правильна віджива» (1936), «Велика гігієна жінки» (1939) та ін. П. розвинула широку діяльність (зокрема в Галичині) як пропаґатор гігієни та протиалькогольного руху; була одним з гол. діячів Укр. Гігієнічного Т-ва, гол. укр. протиалькогольного т-ва «Відродження» та ред. його органу цієї ж назви (1928 — 37).

В літературу П. увійшла зб. оп. «Ціна життя» (1936). Пізніше вийшли оп. «Загоріла полонина» (1948), «Інші дні» (1948), «У лісничівці» (1954), «Люблю Діброву» (1959) й «Чарівна Діброва» (1964), репортаж «У Києві в 1940 році» (1950), повісті «Вірний приятель» (1961), «На схрещених дорогах» (1963), «Такий він був» (1964), «Карусь і ми» (1966). Теми й сюжети творів П. здебільша автобіографічні: з переживань жінки-лікаря, бойківського життя, з спогадів про улюблених тварин.

[Парфанович-Волчук Софія († Детройт, Мічіґан). — Виправлення. Т. 11.]


Парфеній (Памфил) Левицький (1858 — 1922), церк. діяч, архиєп. Правос. Церкви, родом з Полтавщини. Закінчив Київську Духовну Академію (1882), з 1899 — єп., з 1904 у Кам’янці Подільському, де діяв не тільки в церк., але й у просвітній та нац. ділянках. Під його керівництвом зредаґовано й видано переклад євангелія на укр. мову П. Морачевського і 1906 уперше вживано його в церквах. 1909 П. переведено до м. Тули, (де з 1911 став архиєп.), звідки він повернувся на Україну лише 1917 р. У Полтаві П. заснував Укр. Правос. Братство, з 1920 співпрацював з УАПЦерквою, яка 1921 обрала його на Київ. митр., проти чого виступила рос. ієрархія. За 9 місяців П. відійшов від керування УАПЦерквою і незабаром помер; похований у Полтаві.


Парфумерно-косметична промисловість, галузь пром-сти, що виготовляє парфумерні (парфуми, одекольонь, туалетні води), косметичні (крем, пудру, зубний порошок і пасту тощо), запашні речовини та ін. Сировиною П.-к. п. є етерні олії, ароматичні синтетичні речовини, спирти тощо. В УССР нараховувалося (1962) 14 підприємств П.-к. п., серед них найбільшими є Харківська, Миколаївська та Львівська фабрики, що випускають готову продукцію. Всі ін. 11 підприємств продукують етерні олії (найбільше в Золотоноші). У 1961 р. виготовлено: парфумів — 23,9 млн фляконів, одекольоню — 43,8 млн, сюрпризних коробок — 3,1 млн штук, косметичних виробів — 331 млн баночок; етерної олії — 1 704 000 кг, що приблизно покривало попит населення України. П.-к. п. УССР переробляє як місц. сировину, так й імпортовану з Молдавії, Півн. Кавказу, Закавказзя, Болгарії (зокрема трояндну олію) та ін. У 1966 р. в УССР продано парфумерних продуктів на 116,7 (1960 — 74,6), туалетного мила на 28,9 (23,1) млн карб.


Пархоменко Володимир (1880 — 1942), історик родом з Полтавщини, приватдоц. (згодом доц.) Київ. Ун-ту (з 1918) й Київ. Ін-ту Нар. Освіти, у 1920-их pp. проф. Дніпропетровського Ін-ту Нар. Освіти; 1929 p., у зв’язку з справою СВУ, був висланий з України, з кін. 1930-их pp. проф. Ленінградського Ун-ту. Перші праці П. були присвячені іст. укр. Церкви («Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии, 1733 — 1785», 1910) і ранній іст. християнства на Русі («Древнерусская княгиня Ольга и вопрос о крещении ее», 1911; «Начало христианства Руси», 1913). Пізніше П. перейшов до ширших проблем іст. Київ. Руси й опублікував низку праць, де зокрема обстоював півд.-сх. походження Руси: «У истоков русской государственности», 1924 (укр. мовою «Початок іст. держ. життя на Україні», 1925), «Олег та Ігор» (ЗІФВ УАН, IV, 1924), «Київська Русь і Хозарія» (1927), «Русь і печеніги» (1929), «Русь, Степ та Варяги» («Наук. Записки Дніпропетровського Наук. Т-ва, I, 1929), «Характер и значение эпохи Владимира, принявшего християнство» («Ученые Записки Ленинградского Государственного Университета», VIII, 1941). З ін. праць: «До питання про політику гетьмана Самойловича» («Ювілейний Зб. УАН на пошану М. Грушевського», 1928) й ін.

[Пархоменко Володимир (* Сміле, Роменський пов. — † Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Пархоменко Іван (1870 — 1940), маляр-портретист і письм. родом з Чернігівщини; вчився в іконописній майстерні у М. Ґе, в Київ. Рисувальній Школі, у Петербурзькій Академії Мистецтв, в Академії Жульян у Ж. П. Льорана (Париж). До революції працював у різних м. України, завідував портретною майстернею в Києві, керував Рисувальною Школою у Полтаві. У 1920-их pp. у Москві, з 1930-их pp. у Харкові. П. автор понад 90 портретів перев. рос. письм. (з укр. П. Тичини, П. Панча) і діячів ком. партії ( в тому ч. М. Скрипника). Літ. доробок П. (рос. мовою): два романи, оп., кілька драм і зб. поезій.

[Пархоменко Іван (* Семенівка — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Пархоменко Микола (* 1902), композитор і скрипаль родом з Катеринославщини; закінчив Ростовську Консерваторію (1924), вчив гри на скрипці у різних муз. школах, викладав у консерваторії і муз. школі у Львові (1946 — 49). Твори: чотири симфонії (в тому ч. четверта «Українська»), дві оркестрові сюїти, камерні твори, дитячі опери, балети та ін.

[Пархоменко Микола (1902, Караван — 1964, Еліста, Калмикія). — Виправлення. Т. 11.]


Пархоменко Михайло (* 1910), літературознавець і критик родом з Полтавщини; праці перев. з франкознавства: «Горький і Франко» (1946), «І. Франко на стор. рос. преси» (1948), «Драматургія І. Франка» (1956) та ін.

[Пархоменко Михайло (* Шкуратівка, Сумський пов., Харківська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Пархоменко Олександер (1886 — 1921), больш. військ. діяч родом з Луганщини. Перед революцією провадив больш. політ. роботу серед робітників Донбасу. Впродовж 1918 — 20 pp. командував рядом кінних частин Червоної армії на Україні, брав участь в боях проти військ УНР. Забитий махновцями.

[Пархоменко Олександер (* Макарів Яр — † Бузівка, Уманський пов., Київщина). — Виправлення. Т. 11.]


Пархоменко Ольга (* 1928), скрипачка родом з Києва. Закінчила Моск. Консерваторію в клясі Д. Ойстраха (1953), з 1954 солістка Київ. Філармонії. Лавреатка конкурсу ім. Моцарта в Зальцбурґу (1956, перша премія) та ін. міжнар. конкурсів. У репертуарі П. численні твори укр. композиторів (серед ін. Б. Лятоширького, М. Вериківського, А. Штогаренка).


Пархоменко Терентій (Терешко; 1872 — 1910), кобзар, лірник і співак-тенор, родом з Чернігівщини. У репертуарі П. — псальми, думи, іст., побутові та жартівливі пісні. П. перший з бандуристів почав співати іст. пісню про Морозенка; виступав під час XII археологічного з’їзду в Харкові (1902). П. чимало спричинився до пробудження нац.-політ. свідомости селян.

[Пархоменко Терентій (* Волосківці, Сосницький пов. — † там же). — Виправлення. Т. 11.]


Парчевим Петро, болг. місіонер і адміністратор кат. церков у Молдавії (Баков; 1644 — 56), кат. архиєп. Мартіянополя; посол австр. цісаря Фердінанда III до гетьмана Б. Хмельницького (1657) з місією замирення України з Польщею й орг-ції союзу проти Туреччини.


Парчевський Всеволод (* 1914), маляр-графік, закінчив Харківський Художній Ін-т; з 1945 р. працює перев. в галузі станкової графіки, у техніці кольорової автолітографії; серії: «Дорогами війни» (1953), «У Будапешті» (1953), «Альпінізм» (1954), «Порт-Артур» (1955), «Соколовці» (1960) та ін.


Пасив, стан перехідного дієслова, виражуваний часткою -ся або пасивним дієприкметником зі зв’язкою в минулому й майбутньому, рідше в теперішньому часі. У пасивних зворотах спричинник дії, суб’єкт активного звороту, виступає як непрямий додаток в інструменталі (давніше також у ґенітиві з від), а прямий об’єкт стає синтаксичним суб’єктом, напр., Учнем читалася (була читана), книжка. П. притаманний лише наук. і юридичним жанрам; у літ. мові вживався дещо частіше в добу посиленого грец. й поль.-латинського впливів; у живій мові прищепилися тільки пасивно-безособові конструкції типу: У полі жито копитами збито; Пилося вино й горілку.


Пасіка Микола (1899 — 1969), журналіст; у 1925 — 39 pp. співр. газ. і ж. у Львові («Поступ», «Нова Зоря», «Хліборобський Шлях», «Батьківщина» й «Укр. Вісті»); на еміґрації ред. «Укр. Дійсности» (1943 — 45) у Празі, співр. «Укр. Трибуни» (1947 — 48) у Мюнхені і «Америки» (з 1955) у Філядельфії.


Пасічинський Ісидор (1853 — 1930), письм. родом з Турчанщини (Галичина), свящ. у різних с. Бойківщини; автор низки ст. з етнографії і багатьох віршів, друкованих з 1870 р. в ж. і газ. («Ластівка», «Буковина», «Руське Слово» та ін.), за які його прозвали «солов’єм Бойківщини».

[Пасічинський Ісидор (Сидір) (* Красне, Симбірська округа, Галичина — † Задільсько, Турківський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Пасічник Митро (* 1902), нар. учитель з Галичини, амер.-укр. діяч; у ЗДА з 1927 р. Автор зб. нар. оп. «Наша слава» (1954), «З вишневих садів» (1955), «Квіти з України» (1958).


Пасічник Митрофан (* 1912), фізик, д. чл. АН УРСР (з 1961) родом з Полтавщини; у 1935 — 40 pp. і з 1946 р. працює в Ін-ті Фізики АН УРСР, у 1949 — 65 pp. його дир. (згодом завідувач відділу цього ін-ту), одночасно до 1960 р. очолював катедру ядерної фізики Київ. Ун-ту. Дослідження П. стосуються ядерної фізики, зокрема взаємодій протонів і нейтронів з атомними ядрами, впливів спінорбітальних сил на ядерні перетворення тощо. П. належить бл. 100 наук. праць.


Пасічник Трохим (1896 — 1968), поет і педагог родом з Поділля; з 1921 р. на еміґрації у Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині й (з 1951) у ЗДА. Автор поеми про укр. визвольну боротьбу 1917-19 «По всій Україні» (1944) і епопеї з нової історії й побуту укр. народу у 7 частинах п. н. «Петро Гордієнко», з якої були видані друком перша частина «В дорозі» (1944) та друга «Рідний гомін» (1957).

[Пасічник Трохим († Вунсокет, Род Айленд, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Пасічництво, див. Бджільництво.


Паскевичі, старшинський (згодом дворянський і княжий) рід на Полтавщині, який походив від козака Полтавського полку Федора Цаленка (1698) і його внука Івана Паскевича. У другій пол. 18 в. кілька П. вчилися в нім. ун-тах. Один з них, Петро П., бунчуковий товариш (1787), заснував першу на Полтавщині книгарню в Полтаві, де продавалися також закордонні кн. Іван П. (1782 — 1856), граф Паскевич-Ериванський, світліший кн. Варшавський, рос. ген.-фельдмаршал, був головноуправляючим на Кавказі (з 1827) і, після придушення ним поль. повстання 1830 — 31 pp., намісником Царства Поль. у 1830 — 50-их pp. 1849 p. командував рос. військом, яке придушило революцію в Угорщині.


Паславський Петро (1792 — 1846), гр.-кат. свящ. і гром. діяч, автор укр. проповідей та «Скороченої руської граматики», якою користувався Йосип Левицький.


Паслін (Solanum L.), рід одно- або багаторічних зіллястих чи деревистих рослин з родини пасльонуватих, стебла прямостоячі або висхідні, іноді виткі, з суцільними або розсіченими листками; плід — ягода. На Україні росте 6 диких видів, з яких найпоширеніші два: П. солодко-гіркий (S. dulcamara L.), гони якого зрідка застосовуються як сечогінний, відхаркувальний і антиревматичний засіб, і П. чорний (S. nigrum L.); стебла та листки обох П. мають глюко-алькальоїд солянін, а П. солодкогіркий — глюкозид дулькамарин. Культ. види: картопля (S. tuberosum L.) і баклажан синій (S. melongena L.).


Пасовище, пасовисько, один з видів с.-г. угідь, ділянка землі з травистою рослинністю, яку використовують для випасу худоби; розрізняють П. природні й засівні. На всіх укр. землях П. становлять бл. 7 млн га, в тому ч. в УССР (1965) — 4 696 700 га, тобто 7,8% всіх земель (10,8% всіх с.-г. угідь). Найбільший відсоток П. становлять у горах (у Карпатах бл. 10% всіх земель) і в Степу (13%; перев. по балках), зокрема в Криму і на Сх. Передкавказзі, найменший у Лісостепу (4%). У кін. 18 в. П. становили приблизно 1/3 всіх земель в межах УССР, після розорення степів їх відсоток сильно зменшився (1890 р. — бл. 11%).

Високогірські П. називаються полонинами.


Пассейк, м. в ЗДА, в півн. частині стейту Нью-Джерсі; 406 600 меш. (1960), в тому ч. бл. 12 000 українців, які почали поселюватися у. П. з 1885 р. (з Закарпаття і Лемківщини) і з 1895 р. (з Галичини). Вони гуртуються у 3 громадах за віровизнаннями: укр.-кат., укр.-правос. та гр.-кат. візант. обряду (закарпатці). Перше укр. т-во — св. Миколая (1900), перша (гр.-кат.) церква св. Миколая (1910). Осередки орг. життя: Нар. Дім (з 1913), Укр. Централя (з 1959) та численні ін. орг-ції. П. є осідком єп. закарп. єпархії й Гол. управи Орг-ції Оборони Лемківщини. Один з парків в П. названий ім’ям Шевченка (1964).


Пассек Вадим (1807 — 42) історик-етнограф родом з Харківщини, вихованець Моск. Ун-ту. Працюючи на Україні, П. склав «Историко-статистическое описание Харьковской губернии» (1839), опис «Города Харьковской губернии с картами, планами и гербами» (1839), опис городищ і курганів кількох пов. Слобожанщини тощо. У публікаціях «Путевые заметки Вадима Пассека» (1834) і «Очерки России», кн. 1-5 (1838 — 42, спільно з І. Срезнєвським та ін.) подав чимало укр. етногр. матеріялу.

[Пассек Вадим (1808, Тобольськ, Сибір — 1842, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Пассек Татьяна (* 1903), рос. археолог, дослідниця трипільської культури на Україні, гол. в селищі «Коломийщина» на Київщині (1934 — 38); гол. праці: «Периодизация трипольских поселений» (1949) і «Раннеземледельческие (Трипольские) племена Поднестровья» (1961).

[Пассек Татьяна (1903, Петербурґ — 1968, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Пассеки, смоленський (білор.) шляхетський рід чес. походження, споріднений з коз. старшиною Гетьманщини. Богдан П. був рос. чл. укр. Ген. Суду (1734). Його син Василь († 1778) був підполк. на Слобідській Україні, і нащадки його оселилися там назавжди. Внук Василя, Вадим П. (див.), відомий укр. етнографісторик. З цього ж роду походить археолог Тетяна П. (див.).


Пастелій Іван (1741 — 99; світське ім’я Іван Ковач), закарп. церк. і осв. діяч, канонік мукачівської єпархії, кошицький вікарій (1787-90); автор історії мукачівської єпархії, сатиричних віршів на духовенство своєї доби («Пастырю душевный») та ін.

[Пастелій Іван (* Закарпаття — † Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Пастерівські станції, профілактичні заклади, які ведуть боротьбу з сказом. До завдань П. с. належать щеплення осіб, покусаних скаженими тваринами, опрацювання та введення в життя заходів запобігання сказу серед тварин, орг-ція санітарно-освітньої роботи серед людности. Перша П. с. на Україні (після Паризької друга у світі) була організована у 1886 р. в Одесі І. Мечниковим та М. Гамалією, вона була тоді також єдиною установою, що виготовляла протисказову вакцину. Перед першою світовою війною П. с. існували у всіх губ. м. України. Тепер на Україні функціонує широка мережа П. с. та П. пунктів при лікувально-профілактичних і санітарних закладах у м. та районних центрах. При крайових і деяких міських санітарно-епідеміологічних станціях є спеціяльні П. відділи.


Пастернак Іван (1876 — 1943), гром. діяч, піонер укр. нац. відродження на Підляшші родом з с. Павлова, нар. учитель. У 1922 — 28 pp. чл. поль. сенату, в 1923 — 27 гол. т-ва «Рідна Хата» у Холмі; під час другої світової війни перший гол. Укр. Допомогового Комітету і Надзірної Ради Підляського Союзу укр. кооператив у Білій. Забитий поль. боївкою.

[Пастернак Іван († Біла Підляська, Підляшшя). — Виправлення. Т. 11.]


Пастернак Северин (* 1899), геолог родом з Дрогобиччини, брат Ярослава, д. чл. НТШ, наук. співр. Природничого Музею НТШ у Львові (1927 — 39), пізніше Львівського Природознавчого Музею АН УРСР (деякий час керівник відділу палеонтології). Праці про корисні копалини зах. укр. земель, про крейдові відклади Поділля та Волині тощо.

[Пастернак Северин (1899 — 1994, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Пастернак Ярослав (* 1892), археолог родом з м. Хирова (Галичина), дослідник праісторії та княжої доби Галичини і Чехо-Словаччини; студіював у Львівському та Празькому (Карловому). ун-тах, асистент Держ. Археологічного Ін-ту в Празі (1923 — 28), дир. Музею НТШ (1928 — 39), проф. Гр.-Кат. Богословської Академії (1935 — 44) та Держ. Ун-ту ім. Франка (1939 — 41) у Львові, старший наук. співр. Ін-ту Археології АН УРСР у Львівському її філіялі (1939 — 41). З 1944 р. на еміґрації в Німеччині й Канаді; гість-проф. ун-ту в Бонні (1947 — 49), проф. УВУ в Мюнхені (з 1946) та Укр. Кат. Ун-ту в Римі (з 1963); д. чл. НТШ (з 1929) та ряду укр. й іноземних наук. т-в. Розкопи у 72 місцевостях Чехо-Словаччини, Карп. України й Галичини, з них найважливіші в королівському замку Градчани в Празі (1925 — 28) та у княжому Галичі-Крилосі (1934 — 41). Важливіші публікації: «Антропометричні досліди над укр. населенням півд. Жовківщини» (1919), «Podkarpatská Rus v mladši době kamenné» (1925), «Ruské Karpaty v archeologii» (1928), «Гальштатська культура Закарпаття» (1930), «Коротка археологія зах.-укр. земель» (1932), «Перша бронзова доба в Галичині» (1933), Die ersten altungarischen Grabfunde nördlich der Karpaten» (1937), «Katedra halicka w Kryłosie» (1938), «Старий Галич» (1944), «Найстарші часи Волині» (1952), «Угнівщина у глибині віків» (1960), «Археологія України» (1961), «Праіст. та ранньо-іст. пам’ятки Бережанщини» (1968) та численні ст. на археологічні, етногр. та музейні теми.

[Пастернак Ярослав (2.1.1892 — 30.11.1969, Торонто, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Пастернак городній (посівний; Pastinaca sativa L.), дворічна городня рослина з родини окружкових; корінь утворює м’ясистий коренеплід, який містить цукри (8,6 — 10,5%) і вітаміни (A, B, C та ін.). П. використовується в кулінари, консервній пром-сті і на корм тваринам.


Пастернакова Марія (1897), нар. у Львові, педагог і знавець нар. і мист. танку, дружина Ярослава П. До 1939 р. учителька «Рідної Школи», референт дошкільного виховання у Т-ві Укр. Захоронка (1934 — 39) і в УЦК (1941 — 44) у Львові, співред. ж. «Укр. дошкілля» (1937 — 39). На еміґрації в Німеччині, з 1949 в Канаді. Підручник «Зайняття в дитячому садку» (1959); «Укр. жінка в хореографії» (1963); численні ст. на виховні і дошкільні теми та про мистецтво танку. Пастирське, с. Смілянського р-ну Черкаської обл., б. якого в урочищі Галушине виявлено укріплене городище, двічі заселене: 7 — 4 вв. до Хр. (наземні житла й землянки, кераміка, глиняні фігурки коня) та у 7 — 8 вв. по Хр. — важливий торг. пункт антів, пов’язаний з закордонною торгівлею, який був знищений, мабуть, під час боротьби з хозарами. Розкопами В. Хвойки (1898) та М. Брайчевського (1955) виявлено багато житлових, госп. та колективних похоронних споруд. Тут були відкопані (1892, 1898, 1949) три скарби ювелірних прикрас, у тому ч. понад сто фібул різних типів та багато різних речей. Між П. городищем та Осетняжкою скито-сарматський могильник, який розкопували: В. Хвойка у 1898, Бранденбург 1899. (М. Брайчевський «Пастирське городище», 1952, ст. І. Шовкопляса у «Віснику» АН УРСР, 1955, ч. 5).

[Пастернакова Марія (1897 — 1983, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Пасторій (Pastorius) Йоахим (1610 — 82), поль. історик, лікар, педагог, канонік, секретар поль. короля Володислава IV; автор кількох творів, присвячених Хмельниччині, зокрема «Bellum scythicocosacicum...» (1 вид. 1652), в якому подано історію поль.-коз. війни 1648 р. З ін. творів: «Historiae Polonae...» (у 5 кн. — 1680 p.; 2 вид., доповнене, 1685 p.).


Пастрнек (Pastrnek) Франтішек (1853 — 1940), чес. славіст ніколи Міклошіча і Яґіча, д. чл. НТШ. Гол. праці з староц.-слов. мови, історії й діялектології чес. й словацької мов та історії слов. філології, а також з кирило-методіянських питань. П. цікавився також укр. діялектологією, зокрема закарп. говір-ками (рецензії і реферування праць В. Гнатюка, О. Соболевського й О. Брока). П. присвятив спеціяльну студію порівнянню Реймського, Юр’ївського й Гал. євангелія.


Пастушок (Ballus aquaticus aquaticus L), птах ряду пастушкових, поширений по всій Україні; живе по болотяних місцях у заростях очерету, в чагарниках; довж. тіла бл. 30 см, вага 100-170 г. Пром. значення не має.


Пасюга Степан (1862 — 1933), кобзар родом з Сумщини; виконував думи (зокрема «Удова й три сини», «Плач невільників», «Три брати озівські», «Конівченко»), іст., побутові та жартівливі пісні. Виступав на концертах 1911 і 1912 pp. у Києві, Полтаві, Миргороді, Охтирці та ін. м. Його учнями були І. Кучеренко-Кучугура і Є. Мовчан.

[Пасюга Степан (* Велика Писарівка — † там же). — Виправлення. Т. 11.]


Пата Тетяна (* 1880), майстер нар. декоративного т. зв. петриківського розпису. Родом з с. Петриківки. «Мальовки» П. у вигляді яскравих багатоквіткових асиметричних букетів та вазонів близькі до старовинного розпису дерев’яного посуду і скринь.

[Пата Тетяна (1884 — 1976, Петриківка). — Виправлення. Т. 11.]


Патерик (гр. πατηρικόν, старослов. — отечник), зб. оп. з життя св. щтців, гол. визначних ченців якогось манастиря, часто у супроводі рел. повчань. П. виникли у Візантії в 4 в., на Україні відомі з перекладів 11 — 12 вв.: «Синайський» («Лимонар» або «Луг Духовний»), «Єрусалимський», «Скитський» та ін., як також компіляції — т. зв. «Сводний П.» (див. працю І. Єрьоміна «Сводний Патерик, у півд.-слов., укр. та моск. письменствах», ЗІФВ УАН, XII, XV, 1927). У 13 в. постав ориґінальний «Києво-Печерський Патерик».


Патологічна анатомія, наука, що вивчає зміни тканин та органів, що виникають через хвороби або ін. патологічні процеси у людей і тварин. Початки П. а. припадають на Україні та в Росії на 18 в., коли законодавчим шляхом було введено розтин трупів при т. зв. ген. шпиталях; перші укр. дослідники: Д. Самойлович, С. Андрієвський, Г. Базилевич, І. Руцький, Д. Волчанецький, П. Симонтовський, І. Каменський та ін. Перші катедри П. а. на Україні були створені у Харківському (1867; Д. Лямбль) і Київ. (1876; Г. Мінх) ун-тах. Видатніші укр. патолого-анатоми у 19 — 20 вв.: Г. Мінх, В. Високович, М. Мельников-Разведенков, П. Кучеренко, Б. Кучеренко, Є. Чайка та ін. Два основні напрями П. а. на Україні були засновані саме українцями: клініко-анатомічний — Г. Мінхом, експериментально-фізіологічний — В. Високовичем. Тепер у всіх мед. ін-тах України діють катедри П. а, а при всіх н.-д. мед. ін-тах її відділи. Перший підручник укр. мовою з П. а. написав П. Кучеренко (1936).


Патологічна фізіологія, наука, що вивчає зміни функцій у хворому організмі людей та тварин. Ще у 18 в. відомі були праці з П. ф. укр. вчених М. Крутеня, С. Митрофанова, С. Фіялковського, І Сміловського, П. Симонтовського, Г. Базилевича, П. Загорського та ін. Як самостійна наука П. ф. існує з пол. 19 в. Перша катедра П. ф. на Україні була створена у Києві в 1869 р. (перший проф. Н. Хржонщевський). Видатніші укр. патолого-фізіологи: В. Підвисоцький, В. Високович, І. Савченко, Л. Тарасевич, О. Богомолець (він створив цілу школу патолого-фізіологів), М. Вашетко, О. Кронтовський, О. Тимофеєвський, В. Комісаренко; за останні часи — М. Сиротинін, М. Горев, Р. Кавецький, Н. Медведєва, Є. Татаринов, Д. Альперн та ін. У всіх мед. ін-тах України працюють катедри П. ф., а при н.-д. мед. ін-тах є її відділи. Укр. Т-во патолого-фізіологів об’єднує 256 науковців. Перший підручник з П. ф. укр. мовою був складений О. Богомольцем та його учнями («Основи патологічної фізіології», 1 — 3 тт., 1933 — 36).

В. П.


Патологія, наука про причини виникнення, розвиток та наслідки захворювань людей та тварин. П. включає патологічну анатомію і патологічну фізіологію. Одними з перших видатніших патологів Рос. Імперії були українці Г. Базилевич, О. Шумлянський, К. Ягельський, М. Тереховський, О. Звіряка, Є. Мухін, Д. Самойлович, С. Андрієвський та ін., які викладали у 18 і на поч. 19 в. П. у високих мед. школах і академіях у Петербурзі, Москві та Єлисаветграді. У 19 — 20 вв. видатнішими укр. патологами були: І. Мечников, В. Високович, В. Підвисоцький, Г. Мінх, Д. Заболотний, О. Богомолець, М. Мельников-Разведенков. У 1926 р. було створено Наук. Т-во Патологів у Харкові; з 1930 р. у Києві працює ін-т експериментальної біології та П., що був заснований О. Богомольцем.


Патон Борис (* 1918), син Євгена П., наук. і політ. діяч, металюрґ і дослідник електрозварювання родом з Києва; закінчив Київ. Політехн. Ін-т (1941); з 1942 р. працює в Ін-ті Електрозварювання АН УРСР, з 1953 р. його дир.; д. чл. АН УРСР (з 1958) і її президент (з 1962), д. чл. АН СССР (з 1962). Дослідження П. присвячені розрахункові і конструкції джерел живлення й апаратури для зварювання; під його керівництвом створено спосіб шлангового напівавтоматичного зварювання під флюсом. П. розробив і ввів новий спосіб електрошлакового зварювання металів, що дав змогу внести важливі зміни в технологію машинобудування і виробництва зварних труб. Автор бл. 220 наук. праць, ред. ряду монографій та підручників. Депутат Верховної Ради СОСР 6-7 скликань і Верховної Ради УРСР 5-7 скликань; чл. ЦК КПСС і ЦК КП України; нагороджений сталінською (1950) і ленінською (1957) преміями.


Патон Євген (1870 — 1953), визначний учений у галузі мостобудування і електрозварювання; нар. в Ніцці (Франція) в родині рос. консула. Закінчив Петербурзький Ін-т інженерів шляхів (1896); викладав у Моск. Інженерному Училищі (1898 — 1904), проф. Київ. Політехн. Ін-ту (1904 — 38), д. чл. АН УРСР (з 1929; у 1945 — 52 її віце-през.), засновник і дир. Ін-ту Електрозварювання АН УРСР (1934 — 53), якому у 1945 р. присвоєно його ім’я. П. створив нові методи розрахунку конструктивних схем металевих прольотних будов мостів та 35 проєктів мостів, розробив способи відбудови зруйнованих мостів; досліджував розрахунок і міцність зварних конструкцій, механізацію зварювальних процесів, наук. основи електричного зварювання плавленням тощо; керував створенням способу зварювання під флюсом (1941) та проєктуванням зварних мостів, в наслідок чого збудовано бл. 100 мостів, серед яких один з найбільших у світі — суцільно зварний через Дніпро в Києві, який названо 1953 ім’ям П. Він є автором понад 350 праць, низки підручників з мостобудування і проєктів мостів та шляхопроводів; нагороджений орденами (Леніна), медалями. Твори П.: «Избранные труды», в 3 т. (1959 — 61).

[Патон Євген (4.3.1870 — 12.8.1953, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Паторжинський Іван (1896 — 1960), визначний співак-бас родом з Катеринославщини. Закінчив Катеринославську Консерваторію (1922; у З. Мілютиної). Після виступів в аматорських виставах і в театральній трупі І. Колісниченка, з 1925 соліст укр. оперових театрів — у Харкові (1925 і 1927 — 34), Одесі (1926), а з 1935 у Києві. Визначніші партії П.: Тарас Бульба, Виборний («Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» М. Лисенка), Карась («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Борис («Борис Ґодунов» М. Мусорґського), Галицький («Князь Ігор» О. Бородіна), Кочубей («Мазепа», П. Чайковського), «Мефістофель» («Фавст» Ґуно), Дон Базіліо («Севільський цирульник» Россіні), Трохим («Наймичка» М. Вериківського), Валько («Молода ґвардія» Ю. Мейтуса) та ін. З 1925 виступав також як камерний співак, особливо як виконавець нар. пісень, зокрема жартівливих. У 1929 виступав у Німеччині й Італії, 1946 у Канаді і ЗДА. П. знімався у фільмах: «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» та ін. З 1944 викладач Київ. Консерваторії, з 1946 її проф. Помер у Києві.


Патріярх (Πατρίαρχος), у правос. церквах найвищий титул ієрарха — гол. самостійної церкви; цей титул мають тепер голови сімох правос. церков (найавторитетнішим між цими рівними П. традиційно вважається вселенський — константинопільський). У кат. сх. церквах П. (антіохійсько-сирійський, вірменський та ін.), хоч і мають церк. владу у своїй обл., але підпорядковуються папі римському. У Кат. Церкві титул П. мають також чотири єп. латинського обряду (Венеція, Ґоа й ін.), але без будь-яких патріярших повноважень.

Укр. Церква, хоч і користувалася широкою автономією, була очолена не П., а митр. (див. Київ. митрополія), який до 1686 р. підлягав константинопільському П. Також Укр. Кат. (уніятська) Церква, що оформилася у кін. 16 в. (1596), підпорядковуючися церк. столиці у Римі, мала широкі, майже патріярші права. Тому в укр. церквах завжди були намагання поширити свою автономію і оформити її як окремі патріярхати. Ці тенденції, пов’язані з плянами унії Сх. і Зах. Церков, найяскравіше виявилися в 16 — 17 вв. Так, 1583 p., при активній участи єзуїтського діяча А. Поссевіно, у Кракові велися розмови про Київ. патріярхат. Питання об’єднання двох укр. церков. («Русі з Руссю») на основі власного патріярхату ставилося у 1623 — 24, 1629, 1636 pp. митр. Й. Рутським, Й. Борецьким, пізніше П. Могилою, архиєп. М. Смотрицьким та королем Володиславом IV. Після підпорядкування 1686 р. Київ. правос. митрополії моск. П. та після того, як гетьмансько-коз. держава втратила політ. незалежність, усі ці задуми втратили актуальність. Під час недовготривалого відновлення укр. державности законом 1. 1. 1919 правос. українці ствердили свою незалежність (автокефалією), себто наблизилися до здобуття патріярхату, що не здійснилося в наслідок політ. подій. Тепер Правос. Церква на Україні підпорядкована відновленому у 1918 р. моск. П., що очолює Рос. Правос. Церкву. Укр. правос. церкви, які існують на еміґрації, перев. вважають себе цілковито самостійними (автокефальними) і не входять у юрисдикцію будь-якого правос. П.; зверхність вселенського П. визнає тільки невелика частина українців у діяспорі (Укр. Правос. Церква в Америці та УАПЦ в екзилі). Прагнення здобути патріярхат серед правос. українців у діяспорі — незначні.

В Укр.-Кат. Церкві, крім вищезгаданих спроб, у 19 в. рим. папи Григорій XVI (1843), Пій IX (1850 — 53) і Лев XIII (1880) висували проєкти підвищення гал. митрополії до патріяршої гідности. Подібне бажання було висловлене чл. укр. передсоборних нарад другого Ватиканського Собору і офіц. поставлене під час собору (він визнав заг. принцип патріярхатів Сх. Церков) верховним архиєп. Йосифом Сліпим. Цей проєкт покищо не здійснений, проте заходи в справі патріяршого завершення Укр. Кат. Церкви ведуться далі у різних країнах поселення українців-католиків (Т-во за Патріярхальний устрій Укр. Кат. Церкви з осідком у Філядельфії, орган «За Патріярхат»; Централя Оборони Обряду, Традиції і Мови Укр. Кат. Церкви з осідком у Чікаґо, орган «За Рідну Церкву» та ін.).

Література: Andrusiak M. Sprawa Patriarchatu Kijowskiego za Władysława IV. Prace Historyczne w 30-lecie działalności profesorskiej S. Zakrzewskiego. Л. 1934; Tanczuk D. Quaestio Patriarchatus Kioviensis tempore conaminum Unionis Rutрenorum (1582 — 1832). Analecta OSBM, VII. Рим 1949; Baran A. Progetto del Patriarcato Ucraino di Gregorio XVI. Analecta OSBM, IX. Рим 1958 — 1960; Нагаєвський І. Об’єднання Церкви й ідея патріярхату в Києві. Торонто 1961; Krajcar J. The Ruthenian Patriarchate. Some remarks on the project for its establishment, in the 17th century. Orientalia Christiana Feriodica XXX 1964.

Р. М.


[Патріярхат. — Доповнення. Т. 11.]


Патронат, право патронату, в найстарішому церк. праві привілей засновника (ктитора, фундатора) або опікуна церкви, манастиря тощо пропонувати церк. владі духовну особу до затвердження на звільнене настоятельство; у візант. Церкві ще також право користування церк. маєтками. У такій формі П. перейшов до київ. митрополії, а під поль.-лит. пануванням, у поєднанні з паралельним розвитком у латинській Церкві, П. від Казіміра Яґайловича († 1492) перетворився на систематичне «подавання духовних хлібів». Зем. маґнати й цивільні урядовці почали втручатися не тільки у правно-адміністративні справи церков і манастирів, але й у їхні духовні ділянки. Призначення на митрополію Йосифа І Болгариновича, з волі В. кн. лит. Олександра 1498 p., було особливо яскравим виявом застосування П. Відтоді за королями було залишено право призначати на митрополичі й єпископські катедри, а у королівських зем. володіннях — надавати архимандрії, манастирі та церкви; це саме право мали маґнати і дідичі у своїх маєтках. Право до вищих церк. посад (єп. й архимандрита) мали тільки шляхтичі, подекуди з виключенням кандидатів з ін. воєводств і земель (перемиська єпархія й ін.). Право П. у різних його формах (jus donandi, jus praesentationis) мало деяку користь для Церкви, доки патронами були особи «руської», віри; коли ж ними ставали іновірці, їхня діяльність часто не відповідала інтересам Церкви. Також було шкідливе, коли адміністрування церк. маєтками патрони передавали світським особам. Впродовж 16 в. П. перетворився на продаж і купівлю єпископських та ін. посад, привласнювання церк. маєтків і самих церков, викуп душпастирств і церков у власність священичих родів, перепродаж і винайм храмів і цвинтарів (гол. жид. орендарям). Проти зловживань з боку патронів Церква боролася постановами церк. соборів, протестами до найвищих держ. чинників тощо, але найчастіше (17 — 18 вв.) без наслідків. У цій боротьбі уніятська Церква мала допомогу Апостольської Столиці в Римі, а правос. — створила установу виборних церк. старостів (титарів) для управління церк. майном (лише у вільних громадах), яка проіснувала на Правобережжі до розборів Польщі.

Під царським режимом після конфіскації церк. маєтків за Катерини II духовенство перейшло на держ. службу, а під австр. володінням діставало зем. наділ і винагороду коштом т. зв. рел. фонду з скасованих за Йосифа II церк. зем. власностей, манастирів тощо. Разом з тим П. обмежувався правом вибору (коляторства) з пропонованих церк. владою кандидатів на парохії, з обов’язком утримування церкви, почесним місцем під час богослужби тощо. У новіші часи П. не існує.

о. І. Патрило


[Патронат НТШ-Сарсель (Франція) у Торонто. — Доповнення. Т. 11.]


Патронат хліборобських спілок, орг. і контрольний орган для кооп. спілок системи Райфайзена в Галичині, утворений 1899 р. постановою гал. сойму при його виконавчій установі — Крайовому Виділі. Для орг-цій тих спілок (т. зв. райфайзенок), в основі ощадно-позичкових кас з тенденцією універсального поширення їх діяльности на всі потреби виробничого кредиту, збуту, а також культурних потреб села, були призначені кредити з крайових фондів. Гол. організаторами райфайзенок з поль. боку був Ф. Стефчик, з укр. — Д. Савчак, К. Левицький і К. Паньківський. Спершу укр. гром. провід надавав П. х. с. великого значення, але незабаром П. х. с. під керівництвом Стефчика почав підтримувати заснування райфайзенок перев. в поль. місцевостях, а в укр. протеґував заснування їх з мішаним членством при перевазі поляків у надзірних радах і управах. Тому ще перед першою світовою війною українці звернули більше уваги на творення незалежних від П. х. с. кооператив під проводом укр. Крайовою Союзу Ревізійного. 1912 р. на території всієї Галичини було на 1575 райфайзенок бл. 400 укр.; для них П. х. с. видавав «Часопис для спілок рільничих» (1904 — 21). У період між двома світовими війнами райфайзенівки були відомі п. н. «Кас Стефчика»; вони майже не поширили діяльности поза функції довготермінового сіль. кредиту.

І. В.


Патрус-Карпатський (справжнє прізвище Патрус) Андрій (* 1917), поет родом з Закарпаття. Писати почав рос. мовою з 1934, друкувався в газ. «Русский народный голос» і «Карпаторусское слово». У 1939 утік з окупованого Закарпаття до СССР, де був кілька літ на засланні. По другій світовій війні живе на Закарпатті. Зб. поезій: «Рідний край кличе» (1938), «Батьківщина кличе до бою» (1943), «Одної матері ми діти» (1946), «Що в серці найсвятіше» (1958), «Іду житгям» (1960), «Бескиде, відрадо моя» (1961), «Колиска орлина» (1963), «Малиново квітнуть ялини» (1966).

[Патрус-Карпатський (справжнє прізвище Патрус) Андрій (1917, Теребля бл. Тячева — 1980, Київ), з.: У 1939 утік... до СССР, де був кілька літ на засланні, м. б.: Брав участь у другій світовій війни У жовтні 1947 був заарештований і засуджений на 10 р. ув’язнення в концтаборах. Покарання відбував на Воркуті. У грудні 1956 вийшов на волю. Зб. поезій „Терези часу“ (1967), зб. оп. „ Чорт на мотоциклі“ (1966), нарис „З левами на щитах“ (1975). — Виправлення. Т. 11.]


ПАУК, див. Пан-Американська-Українська Конференція.


Паулі (Pauli) Жеґота Іґнаци (1814 — 95), поль. етнограф й історик; вчився у Львівському Ун-ті разом з чл. Руської Трійці. Упорядник зб. «Pieśni ludu polskiego w Galicyi» (1838), зб. археологічних пам’яток «Starożytności Galicyi» (1840) і зокрема першого систематизованого зб. укр. нар. поетичної творчости, виданого латинкою п. н. «Pieśni ludu ruskiego w Galicyi» (y 2 тт. 1839 — 40), в першому т. якого зібрані обрядові та іст. пісні, у другому — ліричні й побутові, в тому ч. пісні до танців і коломийки.


Пахаревський Леонид (літ. псевд. Г. Одинець, Л. Чулий; 1880 — 193?), письм. й актор, автор зб. оп. «Буденні оповідання» (1910), зб. віршів «Пожовкле листя» (1911), п’єс «Нехай живе життя» (1908), «Тоді, як липи цвіли»; перекладач творів К. Ґамсуна, Г. Гавптмана, А. Шніцлера, Є. Чирикова й ін. Брав участь в альманахах «Розвага» (1908), «Терновий Вінок» (1908); газ. «Рідний Край» (1905 — 14), «Світло» (1910 — 14) та ін. З кін. 1920-их pp. жив у Москві.

[Пахаревський Леонид (1883, Щербашинці, Канівський пов., Київщина — 1938). — Виправлення. Т. 11.]


Пахуча трава (Anthoxanthum L.), рід рослин з родини злакових. На Україні поширена П. т. звич. (A. odoratum L.), багаторічна рослина до 60 см заввишки, утворює дернинки; росте на луках, ліс. галявинах, перев. на супісках на правобережному Поліссі і в Лісостепу. Має запашну речовину-кумарин, тому її домішують до нюхального і паливного тютюну; кормова рослина низької якости.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.