[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2005-2021.]

Попередня     Головна     Наступна





Перемишль (IV — 3), найстаріше й одне з найважливіших м. Галичини, колись столиця окремого укр. князівства, а згодом важливий осередок укр. церк. і культ. життя та його бастіон на пограниччі з Польщею, гол. м. Посяння; з 1945 р. у Польщі (пов. м. Ряшівського воєводства), 50 000 меш. (1964), у тому ч. ледве бл. 1 000 українців (після їх масового виселення). Положений над сер. Сяном, на пограниччі Карп. підгір’я і Надсянської низовини, на перехресті водних шляхів (з Дністра до Сяну й Висли, а то й до Одри) та суходільних шляхів з сх. на зах. і півн. зах. до Польщі і на півд. на Словаччину через карп. перевали.

Рання і княжа доба. П. вперше згадується в літописі під 981 p., але місце, де тепер стоїть П., було майже безперервно заселене, починаючи від палеоліту. Численні рим. монети (бл. 250), викопані на території П., свідчать про існування там важливого торг. пункту вже у перші вв. по Хр. на прастарому шляху з Подністров’я у Повисля. Для раннього середньовіччя це підтверджене скарбом араб. (куфійських) монет (бл. 700) 9 — 10 вв. Виявлені розкопами (1958 — 60) на Замковій горі фундаменти круглої каплиці-ротонди й княжого палацу 9 — 10 вв., ставлені за гал.-волинським (укр.) зразком з тесаного каменю (не за краківським з цегли), підтверджують здогад, що П. був уже у 9 в. столичним городом кн. білих хорватів та єп. слов. обряду (М. Андрусяк), при чому назва засновника П. є старого східньослов. (укр.), не чес. походження (Я. Рудницький). Пограничне положення П. спричинило те, що за нього деякий час боролися дві держави, що формувалися, — Київ. і Поль., а подеколи й Угор. 981 р. Володимир В. приєднав П. до Київ. держави; у 1071 — 79 (може, й 1018) pp. він був зайнятий поляками. В кін. 11 в. П. став столицею окремого Перемиського князівства, в якому княжили Рюрик Ростиславич (1087 — 94) і Володар Ростиславич (1094 — 1124), який у бою під П. розбив угрів і збудував катедральну церкву — собор св. Івана Христителя, далі сини його Ростислав (1124 — 30 pp.) і Володимирко, що об’єднав усі гал. волості і 1141 (або 1144) р. переніс столицю до Галича. У першій пол. 13 в. час від часу в П. появлялися самостійні кн. (Святослав Ігоревич у 1206 — 11 pp., Олексій Всеволодович 1231 й ін.), доки Данило Романович, зломивши боярську опозицію, не приєднав остаточно Перемищину до Галичини. За його і кн. Лева Даниловича володіння до П. наплинули нім. купці й ремісники, які дістали міську самоуправу. Княжий П. був положений між теперішньою замковою горою і Сяном.

Під Польщею (1349 — 1772). 1349 р. П. здобув поль. король Казімір і збудував тут новий мурований замок; за кн. Володислава Опольського, який володів у Галичині з доручення угор. короля Людовіка, засновано у П. 1375 латинське єпископство. З 1387 П. належав знову до Польщі, 138’9 король Яґайло дав П. маґдебурзьке право (1458 П. дістав повні права королівського м.). У 1434 у П. введено поль. адміністрацію й устрій; тоді було створене Руське воєводство, до якого належав П., що був центром Перемиської землі і городового староства (до 1772).

Осередок П. у другій пол. 14 в. дещо перенісся на сх. від княжого м. Тут постав просторий ринок і 8 правильних вулиць; все було оточене валами, ровами й мурами. У першій пол. 16 в. площа м. становила 50 га (так само, як у Львові), за мурами м. лежали передмістя, ще далі т. зв. «юридики». Найкраще П. розвивався від пол. 15 до пол. 17 в. Гол. зайняттям меш. були ремесла, зокрема обробка шкіри, броварство, ткацтво; далі торгівля, що мала як льокальний, так і транзитний характер. У пол. 17 в. ч. меш. доходило до 4 000. Це були, крім українців, німці (вони швидко підпадали польонізації), поляки, вірмени; з часом щораз більше напливали жиди (зокрема після королівського привілею 1559). Окремі етнічні групи жили в різних частинах м. Українці мешкали перев. в дільниці Владиче, де була у 16 в. правос. церква (давню соборну церкву св. Івана Христителя 1412 р. король Яґайло передав поль. єп., при чому з гробниць було викинено кістки похованих там укр. кн., єп. і маґнатів), та на передмістях. Як і у Львові (див.), укр. міщани мусіли боротися за рівноправність з поляками. Осередком цієї боротьби було братство при укр. катедральній церкві, яке з 1592 р. вело школу, а пізніше і шпиталь. Згодом братство існувало також і при церкві Пресвятої Тройці, воно після 1633 р. мало друкарню, але у другій пол. 17 в. продало її Львівському Братству. Назагал укр. життя у П. занепало, на що, крім поль. утисків, вплинула рел. боротьба між правос. і уніятами, яка тривала впродовж 17 в. і закінчилася перемогою уніятів 1691 р. (див. Перемиська єпархія). П. став важливим центром поль. культ. життя, яке скупчилося навколо поль. єп., катедральної школи (пізніше і єзуїтської Колеґії) й освічених маґнатів. У 16 і першій пол. 17 в. Перемищина була одним з осередків поль. відродження і реформації. П. був також важливим рел. і культ. жид. центром.

Друга пол. 17 і 18 в. були добою занепаду П. через зміни торг. шляхів, але ще більше через часті війни та безправ’я і натиск можновладців і шляхти на міщан. На поч. 18 в. П. нараховував ледве 1700 меш.

Під Австрією 1772 — 1918. Після першого поділу Польщі 1772 П. дістався Австрії, яка продала його графові Ігнатові Цетнерові 1778, але вже 1789, на прохання міщан, цісар Йосиф II повернув давні права і привілеї м., разом з. цим П. став пов. м. До П. напливали, як службовці та ремісники, німці й чехи. Знищення старих укріплень дозволяло на територіяльне поширення м. Однак зростання П. було повільне: 1860 р. — 10 000 меш. (Львів — 70 000), пізніше на розвиток П. вплинула розбудова зал. мережі: сполучення з Краковом (1859) і Львовом (1861) та з Угорщиною (1872), будова зал. верстатів, фабрики с.-г. машин і зокрема розбудова (з 1876) П. та околиць на велику (одну з більших в Европі) фортецю з майже 10 000 залоги. Зростання ч. меш. (у тис): 1880 р. — 20,7, 1900 — 46,3, 1910 — 54,7 ( в тому ч. військ. 7,5).

У зв’язку з переходом П. під австр. владу виникли й можливості для відродження укр. П. на церк. і осв. полі. Завдяки свящ. І. Могильницькому (за підтримкою єп. М. Левицького й І. Снігурського) П. став у першій пол. 19 в. важливим укр. осв. центром: заснування (1816) т-ва свящ. для видавання шкільних і загальноосв. книжок і Дяковчительського ін-ту (1817), друк кількох шкільних підручників, поява двох граматик «руської мови», орг-ція цінної бібліотеки капітули, що стала також архівом та частково музеєм тощо. З 1870-их pp. П. став після Львова найбільшим скупченням укр. сер. шкіл: двомовної жін. учительської семінарії (1870), держ. укр. гімназії (1888, див. Перемиська Держ. Гімназія), Укр. Ін-ту для дівчат (з 1881 p., спершу виховна установа-бурса, згодом також виділова, врешті, сер. школа, ліцей); крім того, діяло кілька нар. і фахових шкіл, врешті кілька бурс. Як вид. осередок П. мав менше значення: виходили перші в Галичині календарі «Перемишлянин» і жін. «Перемишлянка», місячник «Вісник Перемиської Епархії» (1889 — 1918), двотижневик «Перемиський Вісник» (1907 — 14), поява невеликого ч. рел. і шкільних вид. Численні екон. установи часто ширили діяльність далеко поза межі перемиського пов.: кооп. банк «Віра» (з 1894), кредитова кооператива «Нар. Дім» (1906), «Руська (Укр.) Щадниця», «Міщанська Каса» тощо. Передовими укр. діячами тих часів, крім згаданих церк. (також єп.: Г. Яхимович, Т. Полянський, І. Ступницький, Ю. Пелеш, К. Чехович; див. Перемиська єпархія), були: Г. Цеглинський, адвокати Т. Кормош і В. Загайкевич, купець І. Борис (організатор укр. міщанства) та ін.

 П. зазнав великих потрясень під час першої світової війни: фортеця двічі була обложена рос. військами (17. 9. — 10. 10. 1914 і з 8. 11. 1914); її залога (120 000 вояків) здалася 22. 3. 1915, а 3. 6. 1915 австр. і нім. війська знову здобули П.

Роки 1918 — 39. Після розгрому Австро-Угорщини П. був тереном укр.-поль. боїв; в укр. руках він був тільки з 3 до 12. 11. 1918, згодом його зайняли поляки. У 1919 — 21 pp. під П. в Пикуличах був поль. табір інтернованих вояків УНР і Укр. Гал. Армії.

Після війни П. перестав бути фортецею (хоч і залишився ґарнізонним м.), що неґативно вплинуло на його розвиток (1921 р. — 48 100 меш.; 1931 — 51 000). Слабо розвивалася пром-сть (гол. лісообробна й метал.). П. і далі був важливим осередком церк. життя, яким керував єп. Й. Коциловський; було відкрито манастир ЧСВВ (на Засянні), розвинуло діяльність т-во «Перемиська Епархіяльна Поміч», діяла Перемиська Гр.-Кат. Духовна Семінарія. Постав ряд нових культ.-осв. (м. ін. музей «Стривігор» з 1932), молодіжних, спортових (спортові клюби «Беркут» з 1922 і «Сян» з 1929) та ін. Виникла низка нових кооператив і приватних підприємств; виходили тижневики «Укр. Голос» (1919 — 32), «Бескид» (1931 — 33, пізніше П. н. «Укр. Бескид») та ін.

Склад населення П. за віровизнанням (разом з військом) зазнавав таких змін (у 1 000 і в дужках у %):


1880

1900

1910

1921

1931

Вся людність

22,0

46,3

54,7

48,0

51,0

У тому ч.:

гр.-кат.


4,7 (21,4)


10,4 (22,5)


12,3 (22,5)


7,5 (15,6)


8,3 (16,3)

рим.-кат.

9,6 (43,6)

21,3 (46,0)

25,5 (46,7)

21,9 (45,5)

25,1 (49,0)

жиди

7,6 (34,5)

14,1 (30,6)

16,1 (29,5)

18,4 (38,4)

17,3 (34,0)

1939 р. на 54 200 меш. було 8 600 (15,8%) українців (у т. ч. бл. 2 000 або 3,7% вживало поль. мову як розмовну), 27 100 (50,0%) поляків, 18 400 (34,0%) жидів (ч. приблизні). За нім. переписом 1942 на 34 000 меш. було 8 100 (23,9%) українців, 20 200 (59,5%) поляків, 3 800 (11,2%) жидів, 1 800 (5,3%) німців.

П. з 1939 р. Після військ. катастрофи Польщі у вересні 1939 Сян став кордоном у м.: Засяння перейшло під нім. владу, а решта П. опинилася під режимом УССР. Багато українців, подекуди й поляків, втекло на нім. бік, чимале їх ч. большевики заарештували й вивезли, а деяких розстріляли. З кін. червня 1941 до кін. липня 1944 П. був під нім. окупацією.

27. 7. 1944 П. здобули сов. війська, при чому під час боїв його знищено на 40%. На основі поль.-сов. договору 1945 Польща отримала П. і укр. населення здебільша виселено до УССР, а частково насильно вивезено на т. зв. відзискані землі у зах. Польщі. Всі укр. школи і орг-ції ліквідовано, єп. Й. Коциловського та Г. Лакоту разом з групою свящ. поль. влада заарештувала й передала совєтам. Укр. катедральну церкву і капітульні будинки відібрала держава. У кол. укр. єпископській палаті розміщено «Narodowe Muzeum Ziemi Przemyskiej», в якому є частина експонатів кол. укр. музею «Стривігор» і епархіяльного архіву. Деяка лібералізація в Польщі з 1956 дозволила на невелику укр. культ. діяльність. Виникло пов. управління Укр. Суспільно-Культ. Т-ва; влада відкрила паралельні кляси при загальноосв. поль. ліцеї та інтернат. Але вже 1960 р. вона закрила укр. інтернат, а пізніше і ліцей. Існує правос. парафія, для українців-католиків богослужби відбуваються в поль. поєзуїтському костьолі.

Сучасний П. не має вигідного положення, бо політ. кордони відрізали його від дотеперішнього тилу на сх. і півдні. Тому П. довгий час був у застої (1946 р. — 36 800 меш., 1953 — 38 000) і тільки за останні pp. почав розвиватися, гол. завдяки поширенню пром-сти. Нині у П. розвинена харч., будів., метало- і деревообробна та конфекційна пром-сть; зав. електро-техн. апаратури. П. стоїть на перехресті битих і зал. шляхів і є пунктом товарообміну між Польщею і СССР. Театри: «Фредреум» і міськ.; музеї: реґіональний і дієцезіяльний, збагачений забраними укр. іст.-культ. пам’ятками.

Обличчя П. Старий П. — нині середмістя, з великим ринком посередині, мальовничо розташований на узбіччях дол. Сяну, частково зберіг ще своє попереднє обличчя. Тут найбільше іст. пам’яток. Півн. частина старого м. до 1942 р. становила жид. дільницю (осередок — площа Шмелькеса). Старе м. являє собою тепер адміністративно-торг. центр П. У 19 і 20 вв. П. розвивався гол. у сх. напрямі — до Львова (тут поряд старого м. — зал. двірець; гол. артерія — вулиця Міцкєвіча), менше — у півд.-сх. (вулиця Словацького). У півн.-сх. частині м. — дільниця Гарбарі. Нині найбільш пром. зав. розміщено на сх. окраїнах П. у кол. с. Бакончицях, Переконаній, Коровниках. Велика дільниця П. виникла на лівому березі Сяну — Засяння (гол. артерія в напрямі до Ярослава — вулиця 3 Мая). У півд.-зах. частині на високих схилах Карп. підгір’я розташований розлогий міськ. парк (див. карту).

З архітектурних пам’яток П. — найбільше церков і костьолів. Це укр. єпископська катедра, до 1784 р. кармелітський костьол (див. Івана св. собор у П.), побудована у барокковому стилі (1625 — 30), відновлена у 1876 — 84 pp., тепер закрита. Латинська катедра, збудована у 1460 — 1571 pp. у ґотичному стилі на місці кол. церкви св. Миколи (з 11 — 13 вв.), перебудована у 1724 — 44 pp. у барокковому стилі. Ін. костьоли: Єзуїтів (1622 — 37) в барокковому стилі, Францісканців (1754 — 78) в пізньо — барокковому стилі з домішкою клясичного, Реформаторів (1645) з рештками оборонних мурів. До війни існувала стара синагога в стилі ренесансу (16 в.; реставрована 1910). Ін. пам’ятки архітектури: Стара (або годинникова) вежа з 1775 — 77 pp., що мала бути дзвіницею проєктованої гр.-кат. катедри; невеликі залишки оборонних мурів на Владичому, кілька ренесансових і бароккових будинків к. ринку (частково знищені 1944 і пізніше відбудовані); залишки замка з пол. 14 в. (на місці кол. княжого), перебудованого у ренесансовому стилі У 1612 — 30 pp., розібраного австр. владою і частково відбудованого (1867, 1887 і 1912). У новіші часи збудовані церкви: Різдва Богородиці, розписана О. Скрутком 1906 (на місці старої дерев’яної церкви 17 — 18 вв.); Івана Богослова на Перекопанні 1901 (на місці старої дерев’яної церкви 1773); церква при Василіянському манастирі на Засянні (1935).

П. як осередок укр. культури завдячував довгий час своє значення тому, що був осідком укр. єп. і вищого духівництва, які сприяли культ. заходам, а часто брали в них активну участь. У новіші часи більшість укр. науковців і письм. працювала з школах П., перев. у гімназії.

У першій пол. 19 в. учені, які працювали в П., були майже всі свящ.: А. Добрянський, Г. Гинилевич, Ю. Желехівський, Й. Левицький, І. Могильницький та ін. В новіші часи в П. жили деякий час науковці: І. Брик, Є. Грицак, І. Зілинський, єп. Г. Лакота, С. Шах, В. Щурат, й ін.; письм.: О. Авдикович, П. Карманський, У. Кравченко, П. Леонтович, Д. Лукіянович, В. Масляк, В. Пачовський, О. Турянський, Г. Цеглинський, С. Яричевський та ін.

П. був здавна осідком визначних малярів. У П. отримав посілість від короля Яґайла мистець Гайль, який розписував Вавельський замок у Кракові в 15 в. У П. впродовж століть жило багато церк. малярів, що розписували церкви та костьоли П. і його околиць. За єп. Арсенія Брилинського (1581 — 91) постала іконописна школа в Риботичах бл. П. У нові часи з П. або з його околиць походили малярі: Т. Копистенський, А. Пилиховський, О. Скруток; тут діяли сестри Кульчицькі: Олена — маляр і графік, та Ольга і С. Чехович — мистці-декоратори.

У П. здавна розвивалися також спів і музика. У Гал.-Волинському літописі згадано під 1241 p., що при дворі єп. був «славетний співець Митуса». У 18 в. У П. був цех музик. Важливу ролю відограв у розвитку співу у П. в 19 в. хор гр.-кат. катедральної церкви, організований о. Й. Левицьким 1829 p., дириґенти якого були чехи-композитори: А. Нанке, В. Серсавий і Л. Седляк. В П. працювали композитори І. Лаврівський і М. Вербицький. Муз. культуру плекали т-во «Боян» (з 1891) і філія Муз. Ін-ту ім. М. Лисенка (з 1924).

Література: Добрянський А. ВЂдомость историческая о мЂстЂ Перемышли. Перемышлянинъ (календар) на 1852 р. Перемишль 1852; Lewicki A. Obrazki z najdawniejszych dziejów Przemyśla. Перемишль 1881; Hauser L. Monografia miasta Przemyśla. Перемишль 1883; Чернецкій В. ЗвЂстки о мЂстЂ Перемышли. Коломия 1897; Smolka J. Historia miasta Przemyśla. Перемишль 1924 і 1936; До історії Перемишля і його єпископської катедри, Записки ЧСВВ, т. III, вип. 1 — 2. Л. — Жовква 1928; Грицак Є. Перемишль тому сто літ. Перемишль 1936; Альманах. Де срібнолентий Сян пливе. Перемишль 1938; Wolski K. Przemyśl i okolice. Перемишль 1957; Kunysz A. Przemyśl wczesnodziejowy. Rocznik Wojew. — Rzeszowskiego II. Зошит 1. Ряшів 1960; Шах С. Між Сяном і Дунайцем, частина І. Мюнхен 1960; Tysiąc lat Przemyśla (зб. статтей). Перемишль 1961; Перемишль — зах. бастіон України. Зб. матеріялів... ред. колеґія під проводом проф. Б. Загайкевича. Нью-Йорк — Філядельфія 1961; Ziemia Przemyska. Кр. 1963; Пастернак Я. Княжий город Перемишль у світлі нових археологічних досліджень. Чікаґо 1964; Kunysz A. i Persowski F. Przemyśl w starożytności i średniowieczu. Рящів 1966.

Див. також Перемиська єпархія.

П. Ісаїв, В. Кубійович


Переміщені особи (Displaced Persons — D. P.), визначення для різних категорій осіб, які під час і після другої світової війни опинилися поза країнами свого походження на території Німеччини, Австрії й Італії. Це були гол. ч. особи силоміць вивезені нім. владою на працю, військовополонені, в’язні концентраційних таборів, втікачі та ін. жертви війни, яких воєнні події масово викинули з рідних земель (бл. 6 млн). Термін Д. П. стосувався громадян окупованих Німеччиною країн, а після повернення більшости з них на батьківщину (1945 — 46) лише виходнів з Сх. Европи, які не бажали повернутися до опанованих комуністами своїх країн. Нім. втікачі й вигнанці з країн Сх. Европи не називалися Д. П.

Назву Д. П. у вужчому розумінні вживали до осіб примусово вивезених, а тих, які з політ. чи ін. причин рятувалися перед наступаючими сов. військами, називали втікачами. Проте, таке розрізнення не було дотримуване послідовно; у практиці окреслення Д. П. і втікачі були однозначні. Подекуди для неповоротців застосовували техн.-правний термін «бездерж.» (stateless, apatride). У 1946 таких неповоротців після репатріяції більшости Д. П. залишилося в Німеччині й Австрії бл. 1 200 000), у тому ч. понад 200 000 українців. П. о. жили в більшості у т. зв. таборах Д. П. в трьох окупаційних зонах Зах. Німеччини та Австрії; укр. таборів або мішаних з перев. укр. мешканцями було бл. 80; решта жили у мішаних таборах, а 25-30% укр. Д. П. жили поза таборами.

Підставою міжнар. опіки над П. О. була угода, підписана 44 державами у Вашінґтоні 9. 11. 1943.

Матеріяльну опіку П. О. спершу давала Адміністрація Допомоги і Відновлення Об’єднаних Націй (УНРРА), яка разом з окупаційною військ. владою дбала насамперед про повернення Д. П. до країн їх походження. УНРРА припинила свою діяльність у 1947, а всю опіку, включно з орг-цією переселення Д. П., перебрала Міжнар. Орг-ція для втікачів (ІРО), яка за час свого існування (до 1952) переселила понад 600 000 Д. П. за океан. Найбільшу кількість Д. П. прийняли ЗДА, які відкрили кордони для сх.-евр. еміґрантів поза встановленою квотою: закони 1948 і 1950 pp. та закон про допомогу втікачам (Refugee Relief Act) 1953 p.

Справи правної опіки і переселення деякої частини Д. П., т. зв. кол. нансенівців, полагоджував також Міжурядовий Комітет для втікачів (Comité Intergouvernemental pour les réfugiés), створений ще у 1938 p. замість Бюра Нансена (проіснував до липня 1947). Після припинення діяльности ІРО переселенні справи продовжував полагоджувати Міжурядовий Комітет для Евр. Еміґрації (Comité Intergouvernemental pour les émigrations européennes) з осідком у Женеві, що існує поза системою ООН. У 1951 засновано Високий Комісарят ООН для справ втікачів у Женеві, який перебрав деякі функції від кол. ІРО, гол. правну опіку над т. зв. залишенцями в евр. країнах.

Гол. маса Д. П. у 1947 — 52 pp. переселилася за океан. Залишилися здебільша у Німеччині й Австрії ті, які з причин здоров’я та віку не підходили до вимог іміґраційних законів і потребували дальшої матеріяльної допомоги, але почасти й ті, що не хотіли виїздити з Европи; частина їх знайшла місце перебування і працю у різних зах.-евр. державах, де вони дістали право азилю, зберігаючи статус втікачів. Оскільки більшість з них не прийняла громадянства (див. Натуралізація), на них поширено режим Женевської конвенції про втікачів з 28. 7. 1951, чл. якої є більшість зах.-евр. країн.

З укр. установ справи Д. П. полагоджували (допомога в переселенні, матеріяльна і харитативна опіка тощо) Злучений Укр.-Амер. Допомоговий Комітет, Укр. Кат. Допомоговий Комітет та Фонд Допомоги Українців Канади (див. також Еміґрація та ЕУ 1, стор. 596 — 99).

В. Маркусь


«Перемога», ідеологічний орган Фронту Нац. Єдности, виходив у Львові (1933 — 39) у в-ві «Батьківщина», спершу як двотижневик, з 1936 р. — квартальник; гол. ред. М. Шлемкевич, співр. Д. Паліїв, І. Гладилович, С. Волинець.


«Перемога», в-во і книгарня С. Кравця і М. Паренюка у Буенос-Айресі (Арґентіна) у 1947 — 57 pp., постала на базі в-ва «Промінь» (з 1942). «П.» видала бл. 50 кн. і 78 чч. літ. ж. «Пороги» (1949 — 57).


Перепелиця Степан (1884 — 1932), політ. діяч, чл. УПСР, знавець укр. фінансової кооперації, мін. фінансів у першому і другому кабінетах С. Голубовича.


Перепелятник, малий яструб (Accipiter nisus nisus L.), хижий птах родини яструбових; довж. тіла до 38 см, вага до 280 г, поширений по всій Україні, за винятком степу. Шкідливий — живиться корисними комахоїдними птахами.


Переписи населення, безпосереднє масове статистичне обстеження всієї людности даної території для визначення її числа, складу (за статтю, віком, родинним складом, походженням, мовою й національністю, віровизнанням, суспільним становищем, професією та ін. прикметами) і розміщення на певну дату. Ці т. зв. заг. П. н. почали робити держави з кін. 18 в. (у Сх. Европі тільки з кін. 19 в. — у Рос. Імперії з 1897 p.), звич. кожні 10 чи 5 pp. Натомість вже з давніх часів проводили часткові П. н., що звич. охоплювали тільки осіб, які мали платити податки; вони дають лише скупі відомості про людність і не були публіковані.

П. н. у давніші часи. Також на укр. землях до часу проведення заг. П. н. можна довідатися про ч. населення та його розподіл на суспільні групи з реєстрів осіб, що мали платити податки; у Речі Посполитій, на Гетьманщині й у Рос. Імперії. В Коз.-Гетьманській державі П. н. мали здебільша фіскальний характер (напр., т. зв. «Переписні книги» 1666 p.). У 18 в. П. н. («ревізії») провадилися досить часто, але перев. охоплювали лише певні місцевості (полки) абож окремі групи (стани) людности. Перший заг. П. н. був проведений у 1723 р. Другий докладний П. н. (чоловічого) Гетьманщини був у 1763 p. T. зв. «Рум’янцівський Опис» всього (чоловічого й жін.) населення Гетьманщини відбувся протягом 1765 — 69 pp. (але він не був закінчений і зведений). Для укр. земель у Рос. Імперії є цінні т. зв. ревізії. Їх було 10 (у тому ч. на Україні, крім Слобідської, де вони були й раніше, у 1782, 1795, 1811, 1815, 1833, 1850, 1857 pp.), вони облічували населення, що мало платити податки, подавали його ч. з розподілом на стани, міське і сіль. населення та (у 18 в.) національність. У 1857, 1863 і 1885 pp. здійснено ще 3 адміністративно-поліцейські П. н.

П. н. 1897 р. передували на Центр. і Сх. Землях П. н. у ряді м. України: Евпаторії (1887), Житомирі (1873), Катеринославі (1865, 1873), Києві (1874), Миколаєві (1875), Одесі (1873, 1879, 1892), Таганрозі (1863, 1864), Херсоні (1887), Ялті (1894). Підсумків цих П. н. не оголошено, за винятком П. н. у Києві 2. 3. 1874, що його провів і розробив Півд.-Зах. Відділ Рос. Геогр. Т-ва, і Харкова — 1892 (результати його подав О. Русов).

Єдиним заг. у Рос. Імперії був П. н. 28. 1. (9. 2.) 1897, який здійснив Центр. Статистичний Комітет у Петербурзі. Переписні листки містили 14 запитів, у тому ч. про віросповідання й рідну мову (але не про національність). П. н. 1897 р. мав низку недоліків, м. ін. неясну клясифікацію професії, помилкові дані про мову на деяких окраїнах України (на укр.-білор. пограниччі й у півн. Чернігівщині); підсумки П. н. опубліковано лише частково і по великих адміністративних одиницях (губ. і пов.). Не зважаючи на всі хиби, П. н. 1897 р. залишився єдиним поважним джерелом для ознайомлення з складом 85% населення укр. земель під кін. 19 в. Результати П. н. 1897 опубліковано для всієї Імперії (2 тт.) і для поодиноких губ.; деякі його матеріяли опрацювало у 1920-их pp. Центр. Статистичне Управління (ЦСУ) УССР.

Перший П. н. в СССР 28. 8. 1920 має обмежене значення, бо його проведено не по всій території України і в умовах громадянської війни, до того чимало осіб відмовилося від реєстрації або подало невірні дані. Матеріяли П. н. 1920 р. були опубліковані у вид. ЦСУ СССР у Москві й ЦСУ УРСР у Харкові.

15. 3. 1923 проведено досить докладний П. н. міст СССР. Дані з УССР публіковано у вид. Центр. Статистичного Управління СССР у Москві й Центр. Статистичного Управління УССР у Харкові.

Перший заг. П. н. в СССР проведено 17. 12. 1926. Він був добре підготований і назагал об’єктивно проведений. Особиста картка для опитуваних містила 14 запитів, у тому ч. про національність і мову, місце народження, докладні запити про зайняття, письменність й освіту; натомість не питали про релігію. Дані П. н. 1926 р. найцінніші з усіх П. н. на Центр. і Сх. Землях; вони також найдокладніше опубліковані й розроблені ЦСУ як СССР, так і УССР. Деяка помилковість інструкцій і спосіб проведення П. н. знецінюють дані про рідну мову і, в меншій мірі, про національність населення на укр. землях, поза межами УССР, так що ч. українців за національністю, а ще більше за мовою було в дійсності дещо вище.

Новий П. н. проведено в СССР (його організувало ЦУНХУ — «Центральное Управление Народно-Хозяйственного Учета» в Москві) 6. 1. 1937. За урядовою версією цей П. н. був проведений з грубим порушенням основ статистичної науки та урядових інструкцій, і тому розпорядженням Ради Нар. Комісарів СССР від 25. 9. 1937 його анульовано (ще перед публікацією підсумків П. н.). Насправді це зроблено тому, що П. н. виявив жахливі втрати людности (зокрема на Україні) через голод 1933 р. і репресії.

Наступний П. н. 17. 1. 1939 також не був опублікований, за винятком найзагальніших даних — офіц. через поч. війни 1941 p., фактично тому, що він був зфальшований (ч. населення СССР збільшено на 6 млн, в тому ч. УССР на 2 млн, щоб не виявити втрати населення у 1930 — их pp.), і цей факт був би викритий при публікації докладніших результатів.

Передостанній П. н. в СССР з 15. 1. 1959 подає 15 прикмет населення. Порівняно з 1926 р. пропущено запит про місце народження (щоб не дати інформацій про міґраційні процеси), відносно докладно розроблено дані про віковий, соц.-проф. і родинний склад населення. Підсумки П. н. подає УЦС СССР досить скупо («Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 г.», тт. 1 — 15 — по 1 т. для кожної респ., 1962 — 63) і тільки по великих адміністративних одиницях (респ., краях, обл.), що дуже утруднює порівняння результатів цього П. н. з П. н. 1926. Національність і рідну мову населення подано вірно лише для УССР, натомість зфальшовано на укр. землях поза межами УССР, а також ч. українців у діяспорі (див. стор. 1733 — 34).

Останній П. н. відбувся 15. 1. 1970. Його висліди ще невідомі.

В Австрії П. н. провадилися з 1818 p., в Угорщині з 1850 р. Докладнішими були П. н. 1857, 1869, зокрема 1880, 1890, 1900 і 1910 pp. (останні 4 відбувалися 31. 12 відповідного p.). Підсумки П. н. були публіковані й розроблені у численних вид. Центр. Статистичної Комісії у Відні, Угор. Статистичного Уряду в Будапешті, а також крайовими статистичними установами для Галичини і Буковини. Їх подавано по пов., а частково (з 1880) і по громадах. П. н. Австро-Угорщини не питали про національність, лише про мову (зв. вживану — Umgangssprache) і віровизнання. Мовний склад населення був представлений невірно тому, що не визнавав жид. мови (жидів зараховувано до різних мовних груп) та що адміністрація (поль. в Галичині й угор.) провадила П. н. на некористь українців; проте його можна було виправити на підставі даних про віровизнання.

П. н. на Зах. Україні після 1918 р. У Польщі П. н. проведено 30. 9. 1921 і 9. 12. 1931. П. н. 1921 р. реєстрував національність, П. н. 1931 — рідну мову. Підсумки П. н. 1921 р. опубліковано і розроблено детальніше (нац. й віросповідну структуру за поодинокими оселями), 1931 — тільки за пов. В обох П. н. нац. чи мовну приналежність населення на укр. землях подано невірно на некористь українців, вірніше віроісповідну.

У Чехо-Словаччині П. н. проведено 15. 2. 1921 і 1. 10. 1930. Вони реєстрували всі важливіші прикмети населення, м. ін. національність і віровизнання та детально їх публікували. Нац. відносини на Зах. Закарпатті (у Словаччині) подано невірно: ч. українців зменшено на користь словаків.

У Румунії П. н. проведено 19. 12. 1930 і опубліковано гол. його підсумки по пов. і громадах. Нац. приналежність населення подано подвійно: за рідною мовою і за національністю (етнічним походженням). Ч. українців применшене на користь румунів.

По другій світовій війні П. н. проведено у державах, до складу яких входять окраїни Зах. України: Польщі (1946, 1950, 1960), Чехо-Словаччині (1947, 1961) і Румунії (1948, 1956, 1966). У цих державах не реєструється тепер віровизнання населення; у Чехо-Словаччині й Румунії реєструється його національність (в обох державах П. н. подають надто низьке ч. українців), П. н. у Польщі не беруть до уваги ні нац., ні мовної структури людности.

Див. також ЕУ 1, стор. 130 — 31 і 156 — 57.

Література: Садовський В. Огляд літератури про укр. демографію. У зб. Укр. людність СССР. В. 1931; Галин П. Как производились переписи населения в СССР. Мюнхен 1951; Боярский А. и Шушерин П. Демографическая статистика. М. 1955; Пустоход П. З історії переписів населення в СРСР Укр. Іст. Журнал, ч. 1. К. 1959; Пиcapев И. Народонаселение СССР. М. 1962. Див. також ЕУ 1. стор. 132 і ЕУ 2, стор. 1739.

П. Кубійович


Перепілка, перепел, перепелиця (Cotumix coturnix L.), птах родини фазанових. Довж. тіла бл. 20 см, вага 76 — 150 г. Поширена по полях і луках по всій Україні, живиться комахами, пагонами і насінням рослин. Зимує гол. ч. в Африці та півд.-сх. Азії; під час осіннього перельоту у великій кількості збирається на півд. України, зокрема в Криму. Об’єкт пром. полювання.


Переп’ять і Переп’ятиха, дві великі могили б. с. Мар’янівки Васильківського р-ну Київ. обл., згадані вже в літописі під 1151 р. та пов’язані з іст. переказами. Переп’ятиху розкопав М. Іванишев 1845, виявив 14 кістяків у дерев’яній коморі під ґранітними плитами та прикраси 6 в. до Хр., у тому ч. бронзове дзеркало і 24 золоті бляшки з зображеннями грифів. З розкопів був виданий 1846 альбом «Древности», частина малюнків якого була виконана Т. Шевченком (М. Ростовцев «Скифия и Боспор», 1925).


Перерісль, с. Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл., де був досліджуваний великий тілопальний могильник літописного племени тиверців з імпортованими рим. речами (скляний посуд, амфори на вино) у виряді могил (Я. Пастернак «З надвірнянської старовини», 1935).


Пересада-Суходольський Михайло (1883 — 1938), ген.-хорунжий Армії УНР родом з Харківщини; старшина ген. штабу рос. армії, з 1917 р. в Армії УНР на посадах начальника штабу по різних дивізіях: 3 у Києві, 4 (командир — отаман Ю. Тютюнник) Запасної і 3 Залізної (1920); 1921 р. начальник відділу Повстанчого Штабу. Згодом жив у Галичині.

[Пересада-Суходольський Михайло († Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Пересічень (Пересічинь, Пересічна), гол. город уличів; уперше згадується в літопису в зв’язку з намаганням кн. Олега підкорити уличів. Бл. 940 р. П. після трирічної облоги був здобутий кн. Ігорем і увійшов до складу Київ. Руси. Деякі дослідники вважають, що П. існував на місці сучасного с. Пересічиного Кріулянського р-ну Молд. ССР.


Пересічна (III — 17), с. м. т. на Слобожанщині Деркачівського р-ну Харківської обл. над р. Удою; 9 100 меш. (1966). Бальнеологічний курорт Березівські мінеральні води з джерелами гідрокарбонатно-кальцієво-натро-магнієвої води (лікування захворювань печінки, обміну речовин, органів травлення і сечостатевих).


Пересопниця, староукр. м. над р. Стублою на Волині, нині с. Рівенського р-ну Рівенської обл. П. разом з Дорогобужем була столицею княжої волости Погорини. Після здобуття Києва і Погорини (1149) кн. Юрій Долгорукий посадив У П. й у Дорогобужі свого сина Гліба, а пізніше Андрія. Ярослав Мстиславич луцький, заволодівши Погориною, віддав частину її з П. синові, Мстиславові Німому, який передав П. Данилові Романовичеві. З 1227 р. П. увійшла до складу Луцького князівства. Наприкін. 15 в. П. належала кн. Чорторийським, які тут заснували Пречистенський манастир (в ньому закінчено переклад Пересопницького Євангелія) та збудували новий замок. У другій пол. 16 в. П. стала с.

Дитинець (княжий осідок) П. був на о. р. Стубли серед боліт, б. нього, в урочищі Замістя, цвинтар 11 — 12 вв.; в урочищі П. (кол. посад-м.) були виявлені землянки (20) з княжої доби. Б. с. 170 могил княжої доби та кременярська майстерня неолітичної доби, селище нордійських пізньонеолітичних поселенців і погребище бронзової доби з скарбом. Археологічні досліди провадили К. Антонович-Мельник (1898) і О. Цинкаловський (1936 — 38).


Пересопницьке Євангеліє, рукописне чотириєвангеліє, багато орнаментоване, писане у 1556 — 61 pp. у с. Двірці (Львівщина) й у манастирі Богородиці в Пересопниці (Волинь) сином протопопа Михайлом Васильовичем з Сянока й архимандритом Григорієм, знайдене 1837 р. О. Бодянським, тепер зберігається у Держ. Публічній Бібліотеці АН УРСР у Києві. Цікава спроба перекладу Євангелії на нар. мову за поль. і чес. (назви розділів за Біблією 1506 р.) зразками; наявні риси зах.-бойківських (рідше — півд.-волинських) говірок; крім лексичних церковнослов’янізмів, часті ще польонізми; правопис болг.-серб.; характеристична поява різнодіялектної лексичної синоніміки в тексті (колодязь — студня — криниця; житницу — клуню — стодолу). Мову П. Є. опрацьовував і опублікував частину тексту (Євангелія Луки) П. Житецький (1876), а палеографічно-мист. особливості досліджував О. Грузинський (1912).


«Пересторога», полемічний трактат в обороні православія, з програмою культ.-осв. діяльности, написаний 1605 або 1606 р. у Львові п. н. «Пересторога зело потребная на потомные часы православным християном». Авторство «П.» приписують львівському свящ. А. Вознесенському (Д. Зубрицький, А. Попов, П. Яременко), Ю. Рогатинцеві (І. Франко, К. Студинський, М. Василенко, Г. Коляда), або І. Борецькому (М. Возняк, О. Білецький, П. Загайко). «П.» вперше опублікована у 1851 р. в «Актах, относящихся к истории Западной России» (т. IV, П.) з переданого Д. Зубрицьким рукопису, що зберігався у бібліотеці Львівської Ставропігії; перевидана М. Возняком у Львові 1954 р.


Перестріч (Melampyrum L.), рід однорічних напівпаразитних рослин з родини ранникуватих. На Україні 9 видів, з них найбільш поширені: П. гайовий (M. nemorosum L.), росте у ліс. і лісостеп. р-нах; П. польовий (M. arvense L.), бур’ян у посівах і б. доріг у зах. р-нах і на півд.; її. гребенястий (M. cristatum L.), росте між чагарниками, на ліс. галявинах і на луках, у лісостеп. р-нах. Насіння більшости видів отруйне, має отруйний глюкозид ринантин. Тому трапляється отруєння домашніх тварин при годівлі зерном або макухою з домішкою насіння П.


Переступень (Bryonia L.), рід багаторічних однодомних або дводомних шорстковолосистих зіллястих рослин з родини тарбузуватих. На Україні 2 види, ростуть у лісах і б. парканів. П. білий (B. alba L.) по всій Україні; П. дводомний (B. dioica L.), перев. в зах. і лісостеп. р-нах. Рослини дуже отруйні, містять алькальоїди — бріонін і бріонідин, смолисті речовини, етерову олію.


Пересувні театри, театри, не зв’язані постійним місцем праці, на Україні постали в кін. 18 в. на базі кріпацьких і аматорських театрів і були майже єдиною формою існування укр. театру до 1917 р. Спершу з’явилися поль., рос., укр. і мішані приватні проф. антрепризи, які в своєму складі мали чимало укр. акторів, а в репертуарі також укр. п’єси; найвідоміші трупи: І. Штейна, Й. Каліновського, Л. Млотковського, Ленкавського, Д. Жураховського, А. Змієвського, К. Зелінського, П. Рекановського, Г. Квітки, О. Бачинського та ін. Кращі актори цього періоду в укр. ролях (у п’єсах В. Гоголя, І. Котляревського, Г. Квітки, О. Шаховського): М. Щепкин, К. Соленик, І. Дрейсих, С. Гулак-Артемовський, К. Нальотова, Л. Млотковська. З другої пол. 19 в. найбільшим П. т. можна вважати театр «Руської Бесіди» у Львові (з 1864), який обслуговував Зах. Укр. Землі, намагався створити власну (Р. Мох, І. Франко, Г. Цеглинський) та впровадити на укр. сцену зах.-евр. драматургію; кращі актори: Т. Бачинська, М. і Т. Романович, І. Біберович, А. і Е. Стечинські, А. Осиповичева, В. Плошевський, К. Підвисоцький, І. Гриневецький, І. і К. Рубчаки, Й. і С. Стадники, В. Юрчак та ін. Після здобуття 1881 р. трупою Г. Ашкаренка — М. Кропивницького дозволу на відновлення укр. театральних вистав (по забороні 1876) на Центр. і Сх. Укр. Землях постають чисто укр. трупи: М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, Т-ва Укр. Акторів під керівництвом братів Тобілевичів, Д. Гайдамаки, О. Суслова, О. Суходольського, Л. Сабініна, Г. Деркача, Т. Колесниченка, І. Сагатовського та багато ін. Це період розвитку побутового і іст.-побутового театру (п’єси М. Кропивницького, Т. Шевченка, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, С. Гулака-Артемовського) з плеядою знаменитих акторських сил на чолі з М. Кропивницьким, братами Тобілевичами, М. Заньковецькою, Г. Затиркевич-Карпинською, М. Садовською-Барілотті, Г. Борисоглібською, Л. Ліницькою, А. Максимовичем, Ф. Левицьким, Є. Боярською й ін., що впродовж чверти століття обороняли укр. мову і укр. народність перед обмосковленням.

На Зах. Укр. Землях у 1920 — 39 pp. надалі діяли тільки П. т. На протязі коротшого чи довшого часу працювали театри ім. І. Тобілевича, «Заграва» і об’єднаний з цих двох Театр ім. І. Котляревського, трупи І. Когутяка, О. Карабиневича, М. Орла-Степняка та ін. На Волині працювали трупи П. Бойко і О. Міткевич, на Буковині Укр. Театр С. Терлецького (з 1919) і Драматична Секція при т-ві «Буковинський Кобзар», на Закарпатті Руський Нар. Театр при т-ві «Просвіта» і пізніше театр братів Шерегіїв «Нова Сцена».

На поч. сов. окупації на Центр. і Сх. Землях діяли аґіт.-пропаґандивні П. т., підпорядковані Червоній Армії; у 1920-их pp. — роб.-сел. П. т. (у 1930-их pp. перейменовані на роб.-колгоспні), найстаріші з них на Одещині (Обл. роб.-сел. театр) та на Білоцерківщині (Мандрівний зразковий театр, кол. третя театральна майстерня Мист. Об’єднання «Березіль»). 1926 р. їх було 5, 1927 — 12, 1930 — 20, 1931 — 24, 1937 — 29, 1941 понад 40, у 1950-их pp. — 16; з 1960 р. реорганізовані на обл. театри. При роб.-колгоспних театрах влаштовувалися пропаґандивні виставки на госп., осв. та санітарні теми. Іноді шефство над П. т. брали стаціонарні театри великих міст і передавали їм свій репертуар (напр., Харківський Театр ім. Т. Шевченка мав шефство над Охтирським П. т.). Існували також П. т. малих форм — «Веселий Пролетар» у Харкові (1926) і «Червоний Перець» у Полтаві (1929); в їх репертуарі були м. ін. інсценізації фейлетонів О. Вишні та новель B. Стефаника.

В. Ревуцький


Перетц Володимир (1870 — 1935), філолог, історик укр. та рос. літератури, родом з Петербурґу, д. чл. НТШ (з 1908), Петербурзької АН (з 1914), почесний чл. Рос. Бібліографічного Т-ва (з 1915), д. чл. УАН (з 1919). Закінчивши Петербурзький Ун-т, залишився у ньому приват-доц. (1896 — 1903), пізніше до 1914 р. проф. Київ. Ун-ту, гоя. філол. секції Укр. Наук. Т-ва у Києві, ред. його «Записок». Засновник і керівник «Семинария русской филологии» (у 1907 — 14 pp. у Київ. Ун-ті і з 1914 р. у Петербурзькому Ун-ті), з якого вийшло багато видатних дослідників давньої й нової укр. та рос. літератури: В. Адріянова-Перетц (дружина П.), О. Багрій, С. Балухатий, Л. Білецький, С. Богуславський, С. Гаєвський, О. Грузинський, М. Ґудзій, О. Дорошкевич, М. Драй-Хмара, І. Єремин (Єрьомін), В. Маслов, С. Маслов, О. Назаревський, І. Огієнко, В. Отроковський, П. Попов, П. Филипович, С. Шевченко, C. Щеглова, Б. Якубський. У ВУАН у Києві П. очолював катедру й комісію давнього укр. письменства, обидві в системі Іст.-Філол. Відділу. Під проводом П. діяло у 1921 — 33 pp. засноване ним Ленінградське Т-во дослідників укр. історії, письменства та мови. П. був противником будь-якого втручання партійних чи урядових чинників у справи науки. Це, як і обстоювана ним теза про українськість літ. пам’яток і традицій княжого Києва, призвело до репресій щодо нього: він був засланий до Саратова, де й помер.

У н.-д. праці П. дотримувався принципів філол. школи, звертаючи гол. увагу на форму, будову літ. пам’яток і вимагаючи солідного вивчення й інтерпретації текстів і їх критичної публікації. Для методологічних позицій П. визначальні його праці «Из лекций по методологии истории русской литературы» (1912) та «Краткий очерк методологии истории русской литературы» (1922). З великої кількости праць П. (понад 300, у тому ч. понад 100, виданих у Києві, також укр. мовою) важливі його дослідження й публікації давньої укр. віршованої літератури, драми, повісти: «Кукольный театр на Руси» (1895), «Материалы к истории апокрифа и легенды» (I — II, 1899 — 1901), «Малорусские вирши и песни в записях XVI — XVIII вв.» (1899), «Очерки старинной малорусской поэзии» (1903), «Из истории старинной русской повести» (1907), «Новые данные для истории старинной украинской лирики». (1907), «Вірші ієромонаха Климентія Зіновьєва сина» (1912), «Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII веков» (I — IV, 1926 — 29, 1962). На особливу увагу заслуговують синтетичні праці П. «Из лекций по истории древнерусской литературы» (1912 — 13) та, одна з найбільш авторитетних, монографія «Слово о полку Ігоревім, пам’ятка феодальної України-Руси XII віку» (1926). У своїх працях, публікаціях і викладах П. пов’язував княжу добу укр. літератури з її пізнішими періодами 14 — 18 вв. в одну органічну цілість. П. також автор праць з нової укр. літератури, бібліографії, палеографії, текстології, археографії.

Б. Кравців


Перетяткович Георгій (1840 — 1908), історик, проф. Одеського Ун-ту; праці з історії укр. колонізації у Надволжі й в Оренбурзькому краю.

[Перетяткович Георгій (* Одеса — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


«Перець», ілюстрований двотижневик сатири і гумору, виходить у Києві з 1941 р. (під час війни з’являвся неперіодично у Москві й пізніше у Харкові), як продовження «Червоного Перця». У 1944 — 50 pp. виходив двома накладами — гол. (тираж 125 000) і спеціяльним для Зах. обл. (20 000]. У 1946 р. був критикований постановою ЦК КП(б)У за ідеологічні ухили у 1944 — 45 pp. З 1946 сатира «П.» спрямована гол. проти політики «капіталістичного Зах.», «буржуазно-націоналістичної» укр. еміґрації, рел. «забобонів» та на виявлення внутр. надуживань і хиб, гол. в адміністративній і госп. ділянках. Гол. ред. Ф. Маківчук (з 1946), серед співр.: М. Білкун, Д. Білоус, С. Воскрекасенко, Л. Гроха, В. Заруба, Ю. Кругляк, О. Михалевич, С. Олійник; ілюстратори: К. Агніт, А. Арутюнянц, А. Василенко, С. Герасимчук, В. Гливенко, В. Григор’єв, В. Зелінський, Л. Каплан, В. Литвиненко та ін.

У бібліотеці «П.» вийшло кільканадцять кн. вид. фейлетонів, гумористично-сатиричних оп., гуморесок, епіграм, пародій.


Перець червоний, П. стручковий, перчиця, паприка (Capsicum annuum L.), городня однорічна рослина з родини пасльонуватих. З усіх городніх культур П. ч. найбагатший на вітамін C і каротин. Сорти П. поділяються на солодкі (використовуються як салата, у борщах, супах, у консервній пром-сті тощо) і гострі (вживають як приправу до страв). У медицині настоянка П. вживається для підвищення апетиту і поліпшення травлення, зовн. — як подразник шкіри. Водні настоянки П. мають інсектицидні властивості. Поширені на Україні сорти: солодкі — Новочеркаський 35, Калинківський, Болг. 79, Великий жовтий, Ротунда та ін.; гострі — Укр. гіркий, Астраханський 147 та місц.


Перечин (V — 3), с. м. т., р. ц. Закарп. обл., положене над р. Ужем; 4 400 меш. (1966). Лісо-хем. та соковинний зав., деревообробний комбінат; краєзнавчий музей. Тут було досліджуване тілопальне енеолітичне погребище буківської культури (Я. Пастернак, 1925), урни якого мали сліди орнаменту білою фарбою.


Перещепине (V — 15), с. м. т. на Придніпровській низовині Новомосковського р-ну Дніпропетровської обл., положене над р. Ореллю; 9 700 меш. (1965). Зав. по обробці конопель, молокозав.


Перещепинський скарб, найбагатший з виявлених досі скарбів на Україні (25 кг золотих і 50 кг срібних речей), викопаний 1912 р. б. с. Малої Перещепини Полтавського р-нур був, мабуть, воєнною здобиччю антського кн. з походу на Візантію. Складається з візант., іранських та місц. речей 5 — 7 вв. по Хр.: золотий і срібний посуд, у тому ч. тарілка з написом єп. м. Томі (Констанца) Патерна і сасанідська тарілка з зображенням царя Шапура II (310 — 363 по Хр.), вази, дзбанки, амфори, меч у золотих піхвах, візант. монети 602 — 668 pp. й ін. Зберігається в Ермітажі в Ленінграді (А. Бобринский «Перещепинский клад», 1914; Б. Рыбаков «Ремесло древней Руси», 1948).


Переяслав-Хмельницький (III — 12; до 1943 р. — Переяслав, за княжих часів Переяславль), м. на Придніпровській низовині, при впадінні р. Альти в р. Трубеж (ліва притока Дніпра), р. ц. Київ. обл.; 18 500 меш. (1965). П. — одне з найстаріших укр. м., вперше згадане у договорі кч. Олега з греками 907 р. (на третьому місці після Києва і Чернігова). П., бувши пограничним м. Київ. держави, став важливим політ., церк. (осідок єп.) й екон. центром та відограв велику ролю у боротьбі з кочовиками.

Літопис згадує, що 992 p., після перемоги над печенігами, кн. Володимир В. побудував у П. фортецю. З пол. 11 в. до першої пол. 13 в. П. був столицею удільного Переяславського князівства. У княжому П існував ряд монументальних споруд: великий п’ятинавний храм св. Михаїла (збудований 1090 р. заходами єп. Єфрема) церква Богородиці (Успенська), збудована кн. Володимиром Мономахом (1098) шестистовпний тринавний храм на посаді П., церква св. Федора і св. Андрія та ін. Дитинець був обведений укріпленнями з мурованою брамою і з церквою над нею. 1239 р. П. був знищений татарами і з будівель княжих часів нічого не збереглося. Після цього П. зовсім занепав і тільки з пол. 16 в. почав зростати (у складі Київського воєводства) як один з центрів укр. козацтва. 15. 5. 1630 під П. коз. військо під проводом Т. Федоровича перемогло армію поль. гетьмана С. Конєцпольського. Тут був осередок повстання Я. Острянина (1638) і один з важливих центрів держави Б. Хмельницького. З 1648 р. (до 1781) П. був центром Переяславського полку; 1654 р. у П. відбулися укр.-моск. переговори, що завершилися укладенням Переяславської угоди. У 17 і 18 вв. у П. збудовано ряд архітектурних споруд, що з них деякі існують донині. У 1738 — 85 pp. — осідок Переяславського Колеґіюму, а згодом Духовної Семінарії (до 1862).

З ліквідацією Коз.-Гетьманської Держави П. занепав. Він став пов. м. Київ. намісництва (1782 — 96), Малоросійської (1797 — 1802) і Полтавської (1802 — 1923) губ.; з 1923 р. районове м. Незначна пром-сть: харч., швейна, взуттєва; іст. музей (заснований 1954; 12 000 експонатів). Визначні архітектурні пам’ятки: Михайлівська церква (збудована 1646 — 66 на місці старої, реставрована 1711 — 49, розписана 1715), Вознесенський собор (1695 — 1700, споруджений коштом І. Мазепи) з дзвіницею (1760 — 70 pp.) і колеґіюм (1753 — 57). Покровська церква, збудована коштом переяславського полк. І. Мировича (1704 — 09), була знищена большевиками (1936 — 37).

У 1750-их pp. у Переяславському Колеґіюмі вчителював Г. Сковорода; у 1845 і 1859 pp. у П. жив у свого друга А. Козачковського Т. Шевченко і тут написав «Заповіт», «Наймичку», «Кавказ» і вступ до поеми «Єретик».

Р. М.


Переяславець, Малий Переяславець, за Несторовим літописом назва болг. городу на правому березі Дунаю (болг. Малий Преслав), що його кн. Святослав Ігоревич здобув під час першого походу на Болгарію 968 p., і плянував перенести до П. свою столицю (з уваги на його вигідне екон. положення).


Переяславець Валентина (* 1906), балерина, хореограф і педагог; вчилася в балетних школах Великого Театру у Москві і Держ. Театру Опери і Балету у Ленінграді (керівник А. Ваґанова). З 1923 р. солістка балету у Харкові й Києві, у 1939 — 44 pp. прима-балерина у Львівському Оперному Театрі (Сольвейґ у «Пер Ґюнті», Кітрі у «Дон Кіхоті», Свавільда в «Копелії», Тао-Хоа у «Червоному маці» та ін.). На еміґрації у Німеччині вела балетну школу, з 1949 р. у Нью-Йорку вчила у балетній студії Т. Семєнової у Карнеґі Голл, з 1951 p. є педагогом у «Балет Театрі» в Нью-Йорку. П. керує також тренінґами й курсами для видатних балерин різних балетних труп і солісток «Королівського Балету» у Великобрітанії. Її композиції нові танці в балетних виставах «Копелія», «Баядера», «Дон Кіхот» та ін. мали значний успіх. Награла на платівку лекції клясичного балету для вжитку учителів і учнів.

[Переяславець Валентина (* 1907). — Виправлення. Т. 11.]


Переяславська угода 1630 року, угода укладена 8. 6. 1630 між козаками і поль. гетьманом С. Конєцпольським після вдалого коз. повстання під проводом гетьмана Тараса Федоровича. У цьому повстанні, що відбулося у квітні-травні 1630 на Київщині й Полтавщині і в ході його до запорожців приєдналася більшість реєстрових козаків та маси селянства, поляки зазнали поразки під Корсунем (14.4. 1630) і під Переяславом («Тарасова ніч» 25. 5. 1630). За умовами П. у. залишалася в силі Куруківська угода 1625 p., але коз. реєстр було збільшено з 6 000 на 8 000; доповнення реєстру мала зробити комісія, зформована з реєстрових і повстанців; козаки дістали право вибирати собі гетьмана. Вони відмовилися видати полякам Т. Федоровича і обрали на гетьмана Т. Орендаренка. П. у. 1630 р. була тимчасовим компромісом; коз.-поль. суперечності незабаром спричинилися до коз. повстання під проводом П. Павлюка (1637) і Я. Острянина (1638).


Переяславська угода 1654 року, договір мілітарно-політ. союзу, укладений між гетьманом України Богданом Хмельницьким і моск. царем Олексієм Михайловичем. У процесі нац.-визвольної революції й війни з Польщею Б. Хмельницький мав низку союзів: з Кримом, Туреччиною, Московщиною (1654), пізніше — з Швецією та ін. країнами. Зраджений (втрете) крим. ханом під Жванцем 1653 р. і не сподіваючись реальної допомоги з боку Туреччини, гетьман, напередодні нового поль. наступу, звернувся до Москви, яка, з свого боку, зацікавлена була в союзі з Україною, щоб не допустити до тіснішого укр.-тур. зближення. Переговори почалися в січні 1654 у Переяславі (з укр. боку — гетьман і старшинська рада; з моск. — посольство на чолі з боярином В. Бутурліном) і завершилися в березні того року, в Москві (з укр. боку — ген. суддя С. Богданович-Зарудний і переяславський полк. П. Тетеря; з моск. — бояри кн. О. Трубецькой і В. Бутурлін та ін.). Договір був оформлений у вигляді двох основних документів (за зразком Зборівської угоди 1649 p.): царської «Жалуваної грамоти» Військові Запор. (були також окремі грамоти станам. України) 27. 3. 1654 і 11 «статтей», здебільша військ.-політ. й техн. характеру. Україна визнавала протекцію моск. царя як «царя Малої Росії», а Москва визнавала гетьмана й Військо Запор. за єдину держ. репрезентацію України та її уряд. Україна, на чолі з вільнообраним гетьманом, зберігала держ. самостійність і незалежність у справах зовн. і внутр. політики, зокрема адміністрації, судівництва, війська, фінансів і госп-ва, соц. відносин, культ.-нац. й церк.-рел. життя. Права і вольності коз. та ін. станів (шляхти, міщанства, духовенства) були ґарантовані. Москва зобов’язувалася боронити Україну збройно й негайно виступити проти Польщі, у зв’язку з чим моск. залога, на чолі з воєводою, мала обсадити Київ. Реєстр коз. війська, яке мало діставати окрему платню від царя (із зібраних на Україні податків), був встановлений на 60 000. Зважаючи на стан війни, укр. уряд не повинен був провадити зносин з Польщею й Туреччиною без дозволу царя (цей пункт не був запроваджений у життя, так само, як і збирання податків з укр. людности до царського скарбу). Ці обмеження, а також формальний бік П. у. 1654 р. спричинилися до розбіжного тлумачення її з обох сторін. Укр. уряд, зокрема за Б. Хмельницького, вважав П. у. 1654 р. передусім за тимчасову угоду мілітарно-політ. характеру. Натомість Москва, особливо після смерти Б. Хмельницького, чимраз більше втручалася у внутр. справи України, обмежуючи її суверенні права, а згодом звела нанівець П. у. 1654 р.

П. у. 1654 р. не знайшла собі одностайної оцінки в наук. іст. та правничій літературі, зокрема щодо правного характеру укр.-рос. відносин, створених цією угодою. Деякі дослідники (перев. рос.) вбачали в П. у. 1654 р. інкорпорацію України Росією, повну чи неповну (Д. Одинець, І. Розенфельд, В. Мякотін у пізніших часах та ін.) абож автономію України в складі Моск. царства, а згодом Рос. Імперії (Б. Нольде та ін.). Ін. дослідники, як укр., так і рос., вважали П. у. 1654 р. за договір реальної унії двох держав (М. Д’яконов, О. Філіппов, О. Попов), персональної унії в особі моск. царя (В. Сергеєвич, Р. Лащенко та ін.); васалітету (М. Коркунов, В. Мякотін у своїх перших працях, М. Покровський, почасти М. Грушевський та І. Крип’якевич, М. Слабченко, А. Яковлів у раніших своїх працях, Л. Окіншевич та ін.), протекторату (почасти М. Грушевський, І. Крип’якевич, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, А. Яковлів у пізніших працях), псевдопротекторату чи квазіпротекторату (Б. Галайчук), мілітарного союзу двох держав, скріпленого протекцією моск. царя (В. Липинський, І. Борщак, почасти А. Яковлів в останніх публікаціях, С. Іваницький та ін.). У сучасній укр. історіографії найбільш поширена концепція васалітету-протекторату (Л. Окіншевич, А. Яковлів) і мілітарно-політ. союзу (В. Липинський, О. Оглоблин). Натомість сучасна сов. історіографія взагалі заперечує договірний характер П. у. 1654 p., визнаючи лише рішення т. зв. Переяславської ради про «возз’єднання двох братніх народів у єдиній Рос. державі».

Література: Грушевський М. Історія України-Руси, т. IX. К. 1928 — 31; Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з моск. царем Олексієм Михайловичем 1654. Нью-Йорк 1954; Оглоблин О. Укр.-моск. угода 1654. Нью-Йорк — Торонто 1954; The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S., т. IV, ч. 3 (13). Нью-Йорк 1955.

О. Оглоблин


Переяславське князівство. У ранній історії України Переяславщина разом з Чернігівщиною творила окрему територію сіверян. За заповітом кн. Ярослава Мудрого, П. к. відокремлювалося в осібне князівство, яке дістав син Ярослава Всеволод. Останній, зайнявши київський стіл, об’єднав П. к. з Київщиною. Пізніші поділи укр. земель між княжими родами звели Переяславщину до другорядного князівства, що завжди переходило до рук сильніших кн. Щоб покінчити з цим невигідним станом, переяславці вирішили знайти собі такий княжий рід, який давав би їм допомогу в боротьбі з степовиками й одночасно не надто втручався б у їх внутр. справи. Вибір упав на суздальських кн. з роду Володимира Мономаха. Відтоді (друга пол. 12 в.) П. к. залишилося у володінні суздальських кн. У часи окремішности П. к. на зах. спиралося на Дніпро, на півн. від Чернігівщини його відділяло поріччя Сейму. Півд.-сх. границі П. к. зазнавали великих пересунень залежно від сили й експансії степовиків печенігів та половців і протидії укр. кн. У найсприятливіші часи для Переяславщини колонізація степів укр. людністю проходила р. Ворсклом.

Після нападу татар (1240) Переяславщина разом з ін. укр. землями опинилася під зверхністю Золотої Орди. Приблизно у 1360 pp. Переяславщина разом з Київщиною попала під панування Литви, а після Люблінської унії (1569) увійшла до складу Поль. держави. Ворогування Яґеллонів з крим. ханатом поставило Переяславщину під безупинні тат. наскоки, які припинили на якийсь час укр. колонізаційний рух у півд.-сх. напрямі. Тільки виникнення Козаччини та її розвиток усунули ці перешкоди. Відтоді Переяславщина стала однією з важливіших земель Укр. Коз. держави.

М. Ждан


Переяславський Колеґіюм, школа («латинська школа», «слов.-латинське училище»), заснована єп. Арсенієм Берлом 1738 р. у Переяславі. Навчання у П. К. тривало 6 pp. і було організоване за зразком Києво-Могилянської Академії. У 1774 р. в П. К. була відкрита кляса філософії, а в кін. 1770-их pp. — богословія. 1785 р. П. К. перенесено до Новгороду-Сіверського й реорганізовано на духовну семінарію. Пізніше в Переяславі було засновано духовну семінарію, яку 1862 р. перенесено до Полтави. Серед визначніших вчителів у П. К. були Г. Сковорода (викладав поетику у 1750-х pp.), І. Козлович, І. Леванда (Сікачка), В. Шишацький.


Переяславські статті 1659 року, укр.-моск. договір, укладений у Переяславі 17. 10. 1659 між гетьманом Юрієм Хмельницьким і моск. уповноваженим, боярином кн. О. Трубецьким. Після обрання Ю. Хмельницького укр. уряд запропонував свій проєкт договору (т. зв. «Жердевські статті»), який містив у собі укр. версію Переяславської угоди 1654 р. з деякими змінами на користь України. Але моск. уряд, користуючися з скрутного становища Ю. Хмельницького, оточеного в Переяславі 40-тисячним моск. військом, не тільки відкинув «Жердевські статті», але й нав’язав укр. стороні свій диктат, що складався з зфальсифікованого тексту Переяславської угоди 1654 й т. зв. «нових статтей» (у 14 пунктах), які в цілому значно обмежували суверенні права України.

П. с. 1659 р. позбавляли Україну права вести самостійну зовн. політику (заборона укладати міжнар. договори, зокрема мілітарного характеру, воювати з сусідніми державами, провадити дипломатичні зносини тощо). Моск. воєводи й залоги мали право бути не тільки в Києві, але у Переяславі, Чернігові, Ніжені, Брацлаві й Умані, хоч вони формально й не повинні були втручатися в справи місц. адміністрації. Коз. залоги на Білорусі мали бути відкликані. Військо Запор. не мало права скидати гетьмана. Гетьман не мав права сам призначати й усувати генеральну старшину й полковників. Укр. Церква мала перейти під зверхність моск. патріярха. Текст П. с. 1659 p., з наказу кн. Трубецького, був видрукований у Києво-Печерській друкарні й надісланий до всіх полків України.

П. с. 1659 р. викликали велике обурення на Україні і значною мірою спричинилися до переходу Ю. Хмельницького на бік Польщі в 1660 р.

Література: Яковлів А. Укр.-моск. договори в XVII — XVIII ст. В. 1934.

О. О.


[Переяславщина. — Доповнення. Т. 11.]


Перила васильковидна, судза (Perilla ocymoides L.), однорічна олійна рослина з родини губоцвітих, насіння якої містить від 40 до 52% швидковисихаючої олії, яка використовується для виготовлення оліфи, високоякісних лаків, широко застосовуваних в авіяційній, суднобудів. і автомобільній пром-сті, для виготовлення непромокальних тканин, друкарських фарб тощо; перилова олія має бактерицидні властивості і застосовується в медицині. Врожай насіння 10 — 15 центнерів з 1 га. П. введена на Україні в культуру у 1930-их pp. Поширена перев. в Лісостепу й на Кубані; гол. сорти: Укр. 30 і Укр. 3.


Період, значеннєво завершене багаточленне складне речення з двох логічно пов’язаних половин, ритмізоване щодо будови своїх складових частин, звич. з анафорними словами, з дводільною інтонацією: наростання у першій пол. та спаду в другій і з вершковою павзою поміж ними (Не у бору сосна зашуміла, не з буйним вітром говорила, — то вдова, старенькая жона, на подвір’я виходила, трьох синів маленьких на руках виносила, Господа милосердного на поміч просила). П. вживався широко в реторичних жанрах доби барокко й клясицизму, у думах. У сучасній публіцистичній прозі П. надає їй ознак патетичного стилю.


Перкарина, лиманний йорж, сопач (Percarina demidoffi Nordmann), риба ряду окунеподібних; довж. до 10,5 см, вага 1,5 — 5 г. Живе в солонуватій воді Дніпровського та Дністровсько-Бузького лиманів, а також в Озівському м. Використовується на кормове борошно і добрива.


Перлик Іван († 1919), військ. діяч, підполк. Армії УНР; кадровий старшина рос. армії, один з організаторів і перший командир дивізії Сірожупанників з полонених українців у таборах в Австрії; по прибутті дивізії на Україну в серпні 1918 р. був усунений гетьманським урядом. У січні 1919 р. очолював партизанський загін, поляг у бою з большевиками під Ромном на Полтавщині.

[Перлик Іван (1880? — 1919 [за ін. даними 1921]). — Виправлення. Т. 11.]


Перлівка (Melica L.), багаторічні трави з родини злаків. На Україні — 8 видів, ростуть у лісах, між чагарниками. Найпоширеніші: П. звисла (M. nutans L.), П. ряба (M. piota L.), П. кримська (M. taurica C. Koch.). Деякі види отруйні.


Перлівниця, скряжка (Unio), рід двостулкових молюсків; довж. мушлі до 90 мм. У річках і оз. України живуть 4 види: П. малярська, П. опукла, П. жовтостінна і П. Стевена. Мушлі П. використовують для виготовлення ґудзиків і різних прикрас, м’ясо — для свійських тварин.


«Перло МногоцЂнное», зб. повчань і настанов богословсько-пед. призначення, автором якої був церк. діяч, педагог і письм. К. Транквіліон Ставровецький; видана у Чернігові 1646 p., передрукована в Могилеві 1699 р. Написана укр. книжною мовою 17 в. з багатьма елементами нар. поетики, зокрема нар. дум. Широко відомий і цитований у хрестоматіях вірш з «П. М.» п. н. «ЛЂкарство роскошником того свЂта».


Пермський період, див. Геологія України.


Перовські, дворянський і графський рід, який походив від гетьмана Кирила Розумовського і його сина, графа Олексія Розумовського. Сини (нешлюбні) останнього: граф Василь П. (1795 — 1857), оренбурзький і самарський ген.-губернатор, який доброзичливо ставився до засланого Шевченка; граф Лев П. (1792 — 1856), мін. уділів і внутр. справ; Олексій П. (1787 — 1836), куратор Харківського Ун-ту, відомий рос. письм. (псевд. Антін Погорєльський). До цього роду належала також Софія П. (1853 — 81), рос. рев. діячка, яка за участь у вбивстві царя Олександра II була страчена. Нащадками П. (по жін. лінії) були Лев Жемчужніков, відомий маляр, знайомий Шевченка, автор спогадів, і граф Олексій Толстой, відомий рос. поет, — обидва захоплювалися Україною і присвятили їй низку творів.


Пероговський Василь (1824 — 81), історик та етнограф, пов. суддя на Волині. Автор праць з історії й етнографії Волині, вміщених гол. у «Волынских Губернских Ведомостях», «КСт.» та ін. вид.


Персик, див. Бросква.


Перстач (Potentilla L.), рід багаторічних (рідко одно- або дворічних) рослин з родини розоцвітих. На Україні 40 видів, ростуть перев. по лісах, по луках. П: гусяча лапка (P. anserine L.), медодайна рослина, використовується на дублення шкір. Деякі види П. вживають в нар. медицині для лікування. Тепер введено в медицину П. зав’язник [P. execta (L.) Hampe], кореневище якого містить 18 — 30% чинбарних речовин, елаґову та хінову кислоти, глюкозид терментилін, етер терментол, червоний флодафен, смоли. Відвари і настоянки з кореневища в медицині використовують як кровотамуючий й бактерицидний засіб при захворюваннях шлунково-кишкового тракту і як в’яжучий — при хворобах рота й горла.


Перт (Perth), м. у зах. частині Австралії, адміністративний центр стейту Зах. Австралія, 500 000 меш. (1961) разом з передмістями (також порт П. — Фреметл); харч., нафтопереробна, деревообробна і машинобудів. пром-сть. Перші українці прибули до П. 1948 p.; теперішнє ч. бл. 1 800 (85% всіх українців у Зах. Австралії); вони організовані в Укр. Громаді; укр.-кат. і укр. правос. парафії.


Перун, гол. поганський бог Київ. Руси дохрист. доби, бог дощу, блискавки і грому, згодом і війни, що його згадують на першому місці в договорах київ. кн. з греками і в пантеоні Володимира В. На зображенні присяги кн. Ігоря в Кеніґсберзькому літописі П. представлений із стрілами в руці. П. є і в мітології зах. і півн. слов’ян та балтицьких народів. Наявність культу П. в Новгороді В. підтверджена відкриттям здогадно його святилища під час археологічних розкопів на Перині 1951 р. Залишки культу П. як бога грому збереглися в нар. віруваннях і після прийняття християнства, гол. в постаті св. Іллі. Докладніше про П. див. Мітологія.


Перфект, минулий доконаний час, від 13 — 14 в. єдина (крім плюсквамперфектам) дієслівна форма розмовної мови на вираз стану або дії в минулому супроти акту мовлення; у староукр. мові існував поруч імперфекту й аористу та первісно означав завершену в минулому дію, результат якої мав тісніший зв’язок з актом мовлення. П. складався з особових форм теперішнього часу допоміжного дієслова бути й активного дієприкметника минулого часу на -лъ, -ла, -ло... (напр., на-, писалъ єсмь, -єси, -єсть, на-, писали єсмо, -єсте, -суть), a тому розрізнював граматичні роди. Виникнення доконаного й недоконаного аспектів дієслова (написати, писати) у ранню іст. добу надало і формам перфекту від недоконаних дієслів значення недовершеної в минулому дії (писалъ єсмь), чим уможливлено остаточне витіснення форм імперфекту (писаахъ). Допоміжне дієслово єсмь, єси... почато з часом пропускати (найперше в 3 особі однини і множини — ще з 11 в.), а для розрізнювання дійових осіб послідовно введено вживання особових займенників (я, ти, він писав, ми, ви, вони писали); форми допоміжного дієслова живуть ще як енклітичні дієслівні закінчення (-єм, -сь, -сьмо, -сьте) в зах. групі півд.-зах. говірок (писали-сьмо). До переходу післявокального -лъ в -в спричинилася форма активного дієприкметника минулого часу на -въ (писавъ), уживана в староукр. мові в складених формах минулого часу типу бЂ писавъ на вираз постійної дії або стану (її залишки помітні ще в нар. піснях, напр., а святий Олекса ні ївши ні пивши, а 33 роки у пустині живши).

О. Г.


Перфецький Євген (1882 — 1936), скрипаль концертант і муз. педагог, учень О. Шевчіка; з 1910 р. учитель Муз. Ін-ту ім. М. Лисенка у Львові.


Перфецький Євген (1888 — 1947), історик родом з Підляшшя, замолоду один з піонерів укр. нац. відродження на Підляшші, закінчив Петербурзький Ун-т, 1919 р. приват-доц. Київ. Ун-ту; з 1921 — на Словаччині: доц. (з 1922) і проф. (з 1939) історії Сх. Европи у Братіславському Ун-ті. Праці з історіографії Сх. Европи: «Обзор угрорусской историографии» (1913), «Нестор Печерский» (1918), «Русские летописные своды и их взаимоотношение» (1922) й ін., а гол. з історії Закарпаття: «Религиозное движение в XVI и начале XVII века в Угорской Руси» (1915), «Угорська Русь в XII ст.», в ж. «Україна» (1917), «Іоаникій Базилович та його „Brevis notitia“» (1918), «Василій Тарасевич, єп. мукачевський» (1923), «Sociálně-hospodářské poměry Podkarpatské Rusi ve století XIII — XV» (1924), «Підкарпатські й гал.-руські традиції про короля Матвія Корвіна» (1926) та ін. «Перемиський літописний кодекс першої редакції в складі хроніки Яна Длуґоша». ЗНТШ, тт. 147, 149 (1927 — 28); „Historia Polonica Jana Długosza a ruskê letopisectví“ (1932).

[Перфецький Євген (1888, Носів, Костянтинівський пов., Сідлецька губ. — 1947, Бардіїв, Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]


Перфецький Леонид (* 1900), маляр-баталіст; учився у школі О. Новаківського у Львові, у Краківській Академії Мистецтв і в паризькій школі Андре Льота. По другій світовій війні в Монтреалі. П. учасник виставок ГДУМ (з 1922), АНУМ і Спілки праці Образотворчих Мистців у Львові та багатьох виставок у Парижі. Твори П. з допаризького періоду: «Наскок мазепинців», «Чорні Запорожці», «Батерія в небезпеці», «Наскок козаків», «Атака» та численні ілюстрації — епізоди з змагась за укр. державність. У паризький період його картини набрали більш модерного конструктивістичного стилю; з укр. тематикою тут постала картина «Крути». У Канаді П. дав цикли малюнків ілюстративного типу з пластового життя та баталістичні на теми оборони Львова 1918 р. і моск. наїзду на Україну; працює також у декоративному малярстві (панно в латинській ораторії св. Йосифа у Монтреалі та ін.).

[Перфецький Леонид (1900, Ладижинці, Галичина — 1975, Монтреаль). — Виправлення. Т. 11.]


Перфецький Роман (1880 — 1944), політ.-гром. діяч, адвокат і нотар, організатор Бібреччини. 1913 — 14 посол до гал. сойму, під час першої світової війни співр. СВУ у таборі укр. полонених у Вецлярі; 1918 — 19 — чл. Укр. Нац. Ради, заступник держ. секретаря внутр. справ ЗУНР; гол. делеґації Укр. Нац. Ради у Львові у 1920 p., пізніше чл. еміґраційного уряду ЗУНР і гол. Зах.-укр. Т-ва Ліґи Націй; у 1935-38 pp. посол до поль. сойму (від УНДО); у 1939 — 43 pp. нотар і діяч Замостянщини (Холмщина).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.