[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2182-2194.]

Попередня     Головна     Наступна

«Поліська Січ», перша укр. повстанська формація, що діяла під час другої світової війни на Україні, під командуванням Тараса Бульби-Боровця. Початки «П. С.» сягають 1933 p., коли Т. Боровець, прихильник екзильного уряду УНР, намагався організувати поліську молодь в Укр. Нац. Відродження (УНВ), що підтримувало б традиції УНР. Діючи поза розмахом ОУН, він не міг розгорнути орг-цію ширше, тим більше, що був виселений поляками з Полісся (1937) в глибину Польщі, а 1939 р. опинився в Ген. Губернії.

Порозумівшися з през. УНР в екзилі А. Лівицьким та ген. В. Сальським, Боровець перейшов 1. 8. 1940 нелеґально сов. кордон і почав, по слідах УНВ, організувати збройну підпільну силу як територіяльні «січі». Підготував однак лише одну формацію — «П. С», яка виступила проти Червоної Армії з вибухом нім.-сов. війни. Користуючися заг. антисов. настроями і потребою боронити населення перед сов. частинами, що залишилися на просторі Полісся в кліщах нім. обходу на лініях Смоленськ-Москва та Житомир-Київ, «П. С.» нараховувала до кілька тис. вояків. Вона діяла гол. на Волинському Поліссі. В її лави влилися деякі кол. старшини Армії УНР (полк. І. Литвиненко, полк. П. Дяченко, полк. П. Смородський, полк. Трейко, сотн. Рогатий та ін.), а пізніше ОУН полк. А. Мельника (сотн. Терлиця, поручник Домазар, поручник Дяченко), на підставі окремого договору з Боровцем, складеного у Львові в липні 1941 р.

«П. С.» очистила Полісся від сов. частин, що у безвихідній ситуації вдавалися до грабунків та організації сов. підпілля. Коли на Поліссі з’явилася нім. адміністрація і наказала «П. С.» скласти зброю, Боровець дав наказ зброю заховати, а воякам розсіятися. 16. 11. 1941 він офіц. ліквідував команду «П. С.» в Олевському й перейшов у підпілля.

На весні 1942 р. Боровець відновив діяльність «П. С.» малими відділами (вони співпрацювали з боївками обох ОУН), які набирали сили мірою зростання нім. терору. «П. С.» на той час воювала з сов. партизанами, охороняла укр. населення від їх і нім. грабунків, карала жорстоку нім. адміністрацію, нищила нім. госп. установи, роздаючи їх майно і реманент укр. населенню. Влітку 1942 р. формацією «П. С.» зацікавилася Москва, виславши на переговори полк. А. Лукіна, який пропонував підтримку зброєю, скиненою на парашутах, якщо «П. С.» розгорне терористичну діяльність проти німців (почавши від вбивства Е. Коха). Тоді ж німці пропонували «П. С.» перехід на поліційні формації для боротьби проти больш. партизанів. Але ні Москва, ні німці не хотіли пристати на політ. вимоги «П. С.»: визнання самостійности України.

У грудні 1942 р. Боровець пропонував обом ОУН створити спільну Політ. Раду як конечну політ. надбудову Укр. Повстанської Армії, що була б однією збройною силою всього укр. народу. Але вже на весні 1943 р. виникли численні військ. відділи обох ОУН. Коли ОУН полк. А. Мельника пішла на тісну співпрацю (на Поліссі) з «П. С», що вже звалася УПА, виславши О. Ждановича як представника при штабі УПА — «П. С», ОУН С. Бандери перейменувала свої відділи на УПА і намагалася роззброювати частини УПА — «П. С». Щоб уникнути боротьби за назву, Боровець перейменував у липні 1943 р. УПА — «П. С.» на Укр. Нар. Рев. Армію — УНРА (її орган «Оборона України»), ведучи боротьбу малими відділами у противагу масовості УПА. УНРА посилалася на дем. традиції УНР та висувала ряд лівих гасел, які мали б бути сприятливі для людей, що виросли в підсов. дійсності. На базі УНРА постала і Укр. Нац.-Дем. Партія.

Після вступу сов. армії в Житомир (кін. 1943), штаб УНРА вирішив вести переговори з німцями про залишення ними зброї для частин, що залишалися у запіллі фронту, одночасно домагаючися звільнення укр. політ. в’язнів, включно з С. Бандерою і його товаришами. Під час переговорів Боровець був заарештований і посаджений до концтабору в Саксентавзені. Командування УНРА перебрав отаман Л. Щербатюк-Зубатий, але невдовзі УНРА перестала існувати.

Озброєння «П. С.» здобували з залишених Червоною армією складів і трофеїв.

Література: Бульба-Боровець Т. Кредо революції. Париж 1946; Шуляк О. В ім’я правди. До історії повстанського руху в Україні. Роттердам 1947; Бульба-Боровець Т. Збройна боротьба України (1917 — 1950) 1951; Шанковський Л. Українська Повстанська Армія. Вінніпеґ 1953.

О. Штуль

Поліське (II — 10; кол. Хабне), с. м. т. на київ. Поліссі над р. Ужем, р. ц. Київської обл.; 7 600 меш. (1965). Мебльова й швейна фабрики, льонозав., харч. пром-сть.

Поліські говірки, разом з підляськими на півн. зах. творять архаїчний півн.-укр. діялект на півн. від лінії Холм — Київ — Путивль. На межі до білор. мови виникла смуга перехідних (місцями мішаних) укр.-білор. говірок у висліді нерівномірного поширення в давнину укр. фонетичних рис на півн. (твердість приголосних перед давніми е, і) та білор. експансії на півд. і півд. сх. (акуча вимова ненаголошеного о як а: нагá «нога», цєкання-дзєкання: дзіéці «діти»). Основна риса П. г. та, що дифтонги (уо, üö, уи; іе) або голосні у, ü (и на півд.) вживаються на місці о та е перед занепалим єром, а також на місці ě під наголосом, а не під наголосом виступають о, е, е/и (дуом — домкú, йачміéн’ — пóпел, міéсец — мисец’íе «місяць, -ці»). Подвійну рефлексацію мають *ę та йа-: під наголосом ’а, йа-, без наголосу е, йе- (пйат’-петá «п’ята», йак — йек’í «який» — зокрема на сх.). П. г. поділяються на сх. — П. г. (лівобережно — П. г. або чернігівські — по Дніпро), сер. — П. г. (правобережно — П. г. — між Дніпром і Горинню) й зах. — П. г. (або волинсько — П. г. — між Горинню й Бугом-Лісною). Більшості П. г. притаманні: 1) сліди півпалятальної вимови деяких приголосних перед і, е (сх. — П. г. д’éўка, пл’éтен’, сер. — П. г. св’ет «світ»), зокрема шелесних ч, ж, ш (ш’ест’, меж’éю; зах. — П. г. в формі й перед наголошеним а: жйáба, чйас, шйáпка); 2) твердість р (зорá/зорйá та ц (крім більшости зах. — П. г.; ýлица, зáйец, танцоват’, півн.-сх. ж’ен’іцца «женитися»); 3) афереза чи десилябізація одного голосного при стику голосних, у прийменниковому словосполученні (до дногó «до одного»); 4) наголос сх.-укр. типу у словотворі (зачíска) в дієсловах хвалю́: хвáлиш, нести́: понести́, -неслá, -ó, -ú, ношý: принóшу, принóсити, молотíнне; але на зах. несéмо, несéте) без відтягання в займенників після прийменника (до менé, при собí, до тогó) та зі слабшим його морфологічним використанням у протиставленні множини однині (зокрема на сх.: хáти, хáтам, в хáтах); 5) в іменників форми типу жит’т’é, писáн’н’е; закінчення давального однини чоловічого і сер. роду -у: брáту, кон’ý (на зах. також -ови: хлóпц’ови/-ц’у, в називному множини чоловічого роду поява збірно-множинного закінчення -á (зокрема на сх.: холодá) та закінчення -(ан)е (сел’áне, л’ýде), а в родовому множини часто -éй (хлебéй, сторожéй, полéй, хатéй, — рідше на зах.); 6) довгі форми прикметників і займенників (тáйа нáшайа молодáйа); на зах. здебільша лиш у накінцевонаголошених, але з утратою -й в називному однини чоловічого роду (весéли, л’іéтн’і, — на зах. теж з -й); 7) післяприйменникові форми особового займенника без приставного н- (до йейí, на йüй) як і давні форми в множині типу т’іх, т’ім, т’іми; 8) у дієслів інфінітиви на -овати (сх. — П. г. -оват’, сер. — П. г. -оват’/т), закінчення 2 особи однини імперативу -іте (нес’іéте, ход’іéте), форма майбутнього часу бýду робúти/-ит’ та робúтиму (зокрема в сер. і зах. — П. г., де й: майу робúти); 9) спорадично зустрічається в окремих виразах пом’якшення н після и-і (пíн’а «піна», слúн’а «слина»).

Сх. П. г. на півн. від Десни виявляють, крім архаїчніших форм дифтонгів, у фонетиці окремі риси, близькі до білор. (півпалятальні приголосні перед е та u — також з *ы, що може звучати як і). У півд.-деснянських говірках виступає: спорадичне акання (нáшага, кан’óм), палятальне ч’, вплив закінчень коньюґації е на и/ї в накоріннонаголошеній 3 особі однини й множини (хóде, хýд’ут’) та (на півд.-сх.) в орудному однини накоріннонаголошених жін. іменників дублетні форми типу хáтойу/-ой, в займеннику форми сей, с’áйа, сéйе як і низка лексичних особливостей.

У сер. П.-г. частіші форми типу пóйес, предýт’/т «прядуть», акання (вада, «вода» включно з гіперистичною вимовою ненаголошеного а як о: сторýха «старуха»), твердість -т’ в дієслівних закінченнях (рóбит’/т «робить», робúт’/т «робити»), закінчення в орудному однини типу кон’óм, душóйу розрізнювання тей «той», той «він», конструкції типу я берý серпá, менí болúть головá як і лексичні паралелі з півд.-білор. говірками. Дифтонги тут здебільша вже монофтонгізовані (вуз «віз», але: пйúена «піна», обиéд «обід»).

У зах. — П. г. появляється губно-губна (й губно-зубна) вимова поствокального в (дав, а не даў — частково й у сер. — П. г.), приставні приголосні (гýлиц’а, гинáчий «інакше», вуж/уж), твердість приголосних перед ненаголошеним -и з -Ђ (звідси форми давального-місцевого жін. роду хáти, клýни, називного множини кóни «коні»), вплив м’яких закінчень займенника на накоріннонаголошені жін. прикметники в однині (мéйі, бíлейі, бíлейу), закінчення в орудному однини жін. іменників типу т’íн’н’у, мúшйу, костéйу, в сер. іменників закінчення однини тел’á, -áта, -áтови, -áтом, -áти/-áтови, в ухóви, а в чоловічих і сер. іменників у давальному й місцевому множини закінчення -ам/-ом та -ах/-ох (зокрема на півн. сх. на возáх/-óх, возáм-óм), дієслівні форми типу бíхчи, печú, ступеньовані прислівники типу горíей «гірше», дáлий «дальше», префікс ни- (нихтó), суфіксальна частка неозначености -с’а (котрúйс’а «котрийсь»), лексичні пов’язання з підляськими й волинськими говірками.

Окремі риси чернігівських говірок виступають у мові творів І. Некрашевича, П. Куліша, В. Грінченка, П. Тичини та ін.

П. г. вивчали: В. Анохіна, Л. Барановська, Д. Бейліна, А. Бескровний, В. Брахнов, В. Вереніч, Г. Вершторт, Л. Вигонна, Ю. Виноградський, Н. Владимірська, В Ганцов, П. Гладкий, Н. Ґрінкова, Г. Денисевич, С. Дорошенко, Ф. Жилко, Г. Їжакевич, В. Камінський, Є. Карський, Ф. Климчук, Н. Корень, А. Кривіцький, О. Курило, М. Лекомцева, П. Лисенко, Л. Масленнікова, В. Московіч, Т. Назарова, Н. Никончук, З. Ніколаєнко, Л. Оссовський, В. Покальчук, П. Попов, І. Приймак, П. Расторгуєв, I. Сидорук-Паульс, О. Синявський, А. Соколовська, Г. Солонська, Ю. Тарнацький, Д. Телентюк, Є. Тичина, С. Толста, Г. Філіпова, В. Чекман, М. Шушкевич.

Література: зб. Чернігів і півн. Лівобережжя. К. 1928; Tarnacki J. Studia porównawcze nad geografią wyrazów (Polesie — Mazowsze). В. 1939; Сидорук І. Питання укр.-білор. мовної межі. Авґсбурґ 1948; Дыялекталагічны атлас беларускай мовы, Мєнськ 1963 (насправді діялектологічний атлас Білор. РСР); Лексика Полесья. Материалы для полесского диалектического словаря. М. 1968; Полесье (лингвистика, археология, топонимика). М. 1968.

О. Горбач

Політехнічна освіта, навчання, в процесі якого учні заг.-осв. школи знайомляться з основами пром. і с.-г. виробництва, а також з засадами його орг-ції, економікою та геогр. розміщенням джерел сировини. Для П. о. використовуються шкільні виробничі майстерні, пришкільні с.-г. ділянки та екскурсії на пром. 1 с.-г. підприємства тощо. В СССР П. о. теоретично має здійснюватися в пляні виконання настанов Маркса-Енґельса-Леніна про ознайомлення учнів з теорією й практикою гол. галузів виробництва та прищеплення навичок поводження з найпростішими знаряддями праці. Ця настанова має своє відображення і в програмі РКП(б), схваленій на VIII з’їзді 1919 р. щодо шкільництва. Наркомос України у перші роки розбудови шкільництва П. о. не надавав значення, натомість він широко розгортав проф. освіту на базі семирічної школи. У Москві цей процес розглядався як викривлення марксо-ленінських принципів П. о.; під тиском ВКП(б) Навкомос УССР визнав на X з’їзді КП(б)У, в кін. 1927 p., що дітям треба давати знання з основ науки у поєднанні теорії з практикою: у сіль. місцевостях — з с.-г. виробництвом, у міськ. — з фабрично-заводським. Для здійснення цього сіль. семирічки укладали умови (договори) про прикріплення їх до підприємств сіль. госп-ва (школи колгоспної молоді — ШКМ), а міські — до фабрично-заводського виробництва (фабрично-заводські семирічки — ФЗС). 1930 — 31 р. на Україні було 900 ФЗС (78% заг. кількости міськ. семирічок) і 1 088 ШКМ (53,4% сіль.). Здебільша цей зв’язок школи з виробництвом мав формальний характер. П. о. зводилася фактично до ремісництва, кустарщини, що цілком було відірване від шкільного навчального процесу. 1937 р. навчання праці в школі було відмінене, шкільні майстерні ліквідовані й П. о. фактично була припинена. 1952 р. до навчальних плянів шкіл знову було введено години трудового навчання, і школи, щоб виконати директиви XIX з’їзду КПРС, почали розгортати П. о. Спроба поєднати заг. і П. о. з виробничою, як то було передбачено законом «Про зміцнення зв’язку школи з життям» (1959), дала неґативні наслідки: значна частина випускників восьмої кляси не кінчала нормальної сер. школи, її продовження у вечірніх змінних школах велося за спрощеним курсом навчальних програм, рівень випускників з уоіх заг.-осв. дисциплін знизився.

П. о. тепер знаходить ширше застосування у процесі вивчення основ матем.-природничого циклу наук (учням прищеплюються політехн. уміння, навчають вирощувати рослини, доглядати за тваринами тощо; організуються екскурсії на заводи, будівництва, у радгоспи та ін.). У навчальних плянах з 1966 — 67 р. передбачено трудове навчання у 1 — 8 клясах (шкільні учбові майстерні для учнів 5 — 8 кляс, роботи на учбоводослідних с.-г. ділянках тощо).

І. Бакало

Політехнічні та індустріяльні інститути, вищі навчальні заклади для підготовки інженерів з різних ділянок нар. госп-ва. 1968 р. на Україні було 6 політехн. (Донецький, Київський, Львівський, Одеський, Укр. Заочний у Харкові, Харківський; в усьому СССР — 48) і 2 індустріяльні (Дніпродзержинський і Краматорський; в СССР — 4) ін-ти. Термін навчання на всіх фак. денного навчання 5 pp., вечірнього і заочного — 6 pp. Всі П. ін-ти, крім Одеського та Укр. Заочного (у Харкові), мають філіяли поза місцем свого осідку. При П. та і. ін-тах і їх філіялах існують заг.-техн. фак. з різних груп інженерних фахів з терміном навчання 3 pp.; після їх закінчення студенти вивчають ще 3 pp. фах, обраний ними при вступі.

«Політика», двотижневик, журн. політ. думки, виходив у Львові від жовтня 1925 р. до березня 1926. Видавець-ред. В. Панейко, ред. С. Томашівський. Виступав за потребу леґальних, держ.-правних метод в укр. нац. політиці, проти рев. непримиренности й індивідуального та політ. терору. Між співр. «П.» були В. Бачинський, о. Т. Галущинський, І. Крип’якевич, В. Кучабський, В. Липинський, О. Назарук та ін.

«ПолЂтика свЂцкая», підручник доброго тону (повніша назва «ПолЂтика свЂцкая, от иностранных авторов вкратцЂ собранная»), складений за такими ж тогочасними зах. підручниками, виданий у Почаєві (1770) і заходами М. Шадурського, передрукований у львівському «БукварЂ языка славенскаго» (1790). Про «П. с.» писали І. Франко й М. Возняк.

Політична економія, теоретичні основи економічної науки, що складаються з етичних, нормативних або методологічних принципів, які об’єднують окремі школи, доктрини та течії екон. думки та відображають певні екон. інтереси (напр., нації, кляси, держави, приватних підприємств, споживачів, профспілок тощо). П. е. на Україні починається з перших записів думок та поглядів на екон. проблеми й звичайно датується від рел. вчень середньовіччя (погляди церкви на гроші, на лихву), хоч можна П. е. датувати й від найраніших документів держ. права, що відображають чи нормують госп. діяльність (напр., «Руська Правда»).

Середньовічна екон. думка Київ. Руси й меркантилізм коз. доби й Гетьманщини ще як слід не вивчені. Фізіократична школа, якої на Московщині майже не було, на Україні розвинулася дещо пізніше, ніж на Зах., й одночасно з клясичною школою. Гол. її представником був В. Каразин (поч. 19 в.). Від зах. фізіократів укр. відрізнялися радикалізмом (критика кріпаччини).

Клясична англ. П. е. дійшла на Україну ще за життя її основоположника Д. Рікардо і панувала на Україні аж до першої світової війни. Перший повний рос. переклад А. Сміта з англ. мови зробив у 1802 — 06 pp. чернігівський віцегубернатор М. Політковський (скорочений переклад «Багатства народів» А. Сміта укр. мовою видав О. Михалевич у 1913 p.). У 1806 — 16 pp. першу на Україні катедру П. е. у Харківському Ун-ті очолив Л. Якоб. послідовник Є. Бентама й А. Сміта. Його наступником був Т. Степанов, автор першого підручника П. е. рос. мовою (1844), побудованого виключно на концепціях А. Сміта й Д. Рікардо. Харківський Ун-т став надовго цитаделею клясичної П. е. не лише на Україні, а й у Рос. Імперії. У 1850-их pp. довкола М. Бунґе у Київ. Ун-ті створився другий осередок клясичного лібералізму. Бунґе та його учень Г. Цехановецький обстоювали капіталізм та індустріялізацію України, розвиток дешевого банківського кредиту, писали про економіку сталеварної та цукрової пром-сти і залізниць, наголошуючи переваги вільної торгівлі й конкуренції. Тут таки у 1873 p. M. Зібер вперше переклав рос. мовою «Принципи» Д. Рікардо. Він публікував також праці про Дж. С. Мілля та К. Родбертуса. На поч. 20 в. оформилася т. зв. «київ. школа» рос. П. е. (Д. Піхно, А. Білімович, В. Желєзнов), що хоч політ. й була реакційною, проте боронила вільну конкуренцію й свободу підприємства. У Харківському Ун-ті С. Пахман став одним з перших в імперії теоретиком акційних спілок (1861); К. Гаттенберґ успішно критикував іст. школу, доводячи, що супроти клясицизму вона нічого нового не дає, а Н. Косовський навіть робив спроби збудувати теорію ліберального соціялізму, основаного на П. е. Сміта-Рікардо. На поч. 20 в. у Харкові П. Фомін та А. Вольський обґрунтовували економіку синдикатів. Серед провідних теоретиків-аґрарників України також панувала капіталістична П. е. (В. Косинський, П. Лященко, Ю. Мейєндорф та ін.). На відміну від своєрідної нім.-рос. школи П. е., що в 19 в. створилася в Петербурзі й Москві й відзначалася ворожістю до лібералізму, як і майже всі ін. школи та течії у Росії (слов’янофіли, народники, утопійні соціялісти), для яких характеристичним і спільним було відкидання конкуренційного капіталізму, що ніби до рос. умов не пасував, серед економістів не лише на Україні, а й тих, що вийшли з України в Петербурґ і Москву (М. Балудянський, І. Вернадський, М. Бунґе, І. Янжул та ін.), завжди переважав антиетатизм та прихильність до вільного, конкуренційного госп. життя. Ці відмінності пояснюються тим, що на Україні розвиток капіталізму як у пром-сті, так і сіль. госп-ві був незрівняно інтенсивніший, ніж у Росії. З поширенням соціялізму й марксизму в Росії, що пророкували неминучість заг. кризи та кінця капіталізму й легко сприймалися там, характеристичним було, що саме М. Туган-Барановський, розвиваючи клясичні принципи Рікардо-Сея й опонуючи В. Ленінові та Р. Люксембурґ, висунув свою теорію ринків (1898), згідно з якою при умові раціонального розподілу ресурсів капіталізм зможе розвиватися й без криз, бо циклічне скорочення нар. споживання може компенсуватися розширенням продуктивних приватних і держ. капіталовкладень, чим до деякої міри попереджав новітні теорії пляновото і реґульованого капіталізму.

Романтична, іст. та інституційна школи П. е. на Україні послідовників майже не мали, як не було тут і послідовників націоналістичної школи Ф. Ліста. Натомість у Росії ці школи були помітно поширені (напр., націоналізм С. Вітте).

Соціялізм прийшов на Україну з Франції, а до Росії — з Німеччини, і в цьому була істотна різниця. М. Драгоманов вважав себе послідовником П. Прудона; про нього позитивно писав також і М. Туган-Барановський. Еволюція П. е. укр. соціялізму від громадівства Драгоманова до кооперативізму Туган-Барановського (і навіть далі, до робітничої опозиції в КП(б)У) позначена такими спільними програмовими рисами: 1) соціялізація, а не націоналізація власности; 2) дем. самоуправління соц. підприємств: сел. громад, артілей, кооперативів, фабрик під контролем робітників; 3) вільні ринкові відносини поміж соц. підприємствами. У П. е. укр. соціялізму аж до 1920-их pp. зовсім не було ідеї централізованого держ. плянування, і цим він найбільше відрізнявся від соціялізму рос. (як саме цим завжди відрізнявся і франц. соціялізм від нім.). Екон. теорія кооперації, початки якої заклав у Києві М. Зібер (своєю першою в імперії працею 1869), а розаивав далі Є. Слуцький та ряд ін. авторів і завершив на світовому рівні Туган-Барановський, була найбільш притаманною саме П. е. укр. соціялізму. Вершком її слід вважати програму «кооп. суспільства» Туган-Барановського (1918), що мала вплив навіть на Леніна. Крім того, укр. соціялізм був гол. ч. етичним, а не матеріялістичним, і тому в центрі його уваги стояв не розвиток продукційних сил, як у рос. соціялізмі, а добробут нар. мас, проблеми злиднів, здоров’я, соц. забезпечення тощо. Саме це наголошували у своїх писаннях С. Подолинський, І. Франка, В. Навроцький, М. Левитський та ін., а на поч. і М. Зібер.

П. е. марксизму аж до кін. 1920-их pp. на Україні мала неспівмірно менше значення, ніж клясична П. е. чи немарксистський соціялізм, хоч М. Зібер і був першим марксистом-економістом у Рос. Імперії, якого визнав сам Маркс. Однак Зібер, як і С. Подолинський, Ю. Бачинський та ін. укр. марксисти, належав до школи т. зв. «леґального марксизму», або «економізму» (до якої пізніше причислювано й Туган-Барановського). Ця течія вірила в еволюцію соц.-екон. відносин і виступала проти народництва й ленінізму.

Психологічна школа П. е., теорія граничної корисности, марджіналізм та матем. економія прийшли на Україну в кін. 19 в. з Австрії. Туган-Барановський був першим у Рос. Імперії популяризатором австр. П. е. (1890). Його власну концепцію синтези трудової теорії вартости й граничної корисности матем. обґрунтував у Києві Н. Столяров; Р. Орженцький в Одесі перед В. Дмітрієвим у Росії виклав суцільну матем. теорію марджіналізму. Однак П. е. англ. й амер. неоклясицизму не встигла поширитися на Україні; трохи більше поширення мала ця школа в Росії вже за НЕП. Зате праці Є. Слуцького (Київ) про функцію споживання (1915), раціональну поведінку споживачів та циклічні процеси, що вийшли італ., нім. та англ. мовами, мали вплив на англ. неоклясицизм (Дж. Р. Гікс, Р. Дж. Д. Еллен) та на амер. економетрію (К. Дж. Ерров, Дж. Дебру, Г. С. Гутеккер) від 1930-их pp. і далі.

У другій пол. 19 в. на Україні почався великий розвиток статистики — обслідувань та описів окремих губ. З цього на переломі 20 в. постала унікальна укр. школа територіяльної економетрії, що випередила появу подібних шкіл в ін. багатонац. державах та федераціях на кілька десятків років. Ця школа відзначалася методологією побудови й виділення територіяльних екон. балянсів України з статистичних показників цілости Рос. Імперії. Почалася ця школа перед 1917 р. з обчислень доходів і витрат рос. держави на території України (М. Яснопольський, М. Порш, П. Мальців); вона знайшла своє продовження в УССР у 1920-их pp. у працях М. Шафіра, В. Доброгаєва. Доповнювали й поширювали її статистичні студії зовн. торг. балянсу України (Г. Кривченко, М. Шраг, К. Коберський та ін.) і обчислення нац. доходу (В. Мишкіс, а в обширі всього СССР у перекрої республік Л. Літошенко). На основі цих студій було доведено, що в Рос. Імперії й СССР існувала фінансова експлуатація України через систему централізованих податків. На цій підставі у 1928 р. М. Волобуєв, виходячи з марксо-ленінської теорії імперіялізму, прийшов до висновку, що Україна була і є колонією Росії. За це він був репресований і оголошений основоположником П. е. укр. націоналізму. Спостереження над реквізиціями та вивозом до Росії з України, зокрема с.-г. продуктів та сировини, особливо в добу воєнного комунізму, голоду та примусових заготівель с.-г. продуктів, стали підставою розвитку, гол. ч. на еміґрації, новітнього укр. напряму П. е. (Є. Ґловінський, К. Кононенко, Д. Соловей. М. Васильїв, Б. Винар, З. Мельник). Ця школа також вважає, що Україна є екон. колонією Росії.

У 1920-30-их pp. в УССР помітна була аналітична П. е. розвитку й зростання (В. Акуленко, Я. Діманштейн, І. Ландо), яка доводила, що продуктивність праці й капіталу на Україні є вища, ніж в центр. та сх. Росії, і тому вимагала пріоритету розвитку України в екон. плянах СССР. Певне продовження цієї школи можна добачати в аналітичних студіях ефективности капіталовкладів у 1960-их pp.

Канонізована марксистська П. е. в дусі партійної догми й цитат з Леніна та Сталіна виникла в 1930 p., коли в Харкові вийшов високошкільний підручник П. е. за ред. Б. Радзіковського. Незабаром цей підручник був вилучений як «бухарінський», і аж до 1954 р. жадного підручника П. е. ні в УССР, ні в СССР не існувало, так що викладання її стояло на дуже низькому рівні. У 1954 р. вийшов сталіністський підручник П. е., який з незначними змінами дійсний ще й досі. Він цілком нереалістичний, особливо в поясненні П. е. сов. соціялізму.

У 1960-тих pp. у Києві помітно зросла кількість критичних студій сучасної зах. П. е., але рівень їх дуже низький. (Див. ще Соціологія, Філософія).

Література: Шимонович І. Історія політ. економії. Л. — К. 1923; Садовський В. Розвиток екон. думки на Україні, ж. Життя і Знання. IV. Л. 1928; Горенштейн Н. Проти націоналізму у вивченні історії екон. думки на Україні, ж. Більшовик України, ч. 5 — 6. К. 1934; Normano J. F. (Левин И. И.) The spirit of Russian economics. Нью-Йорк 1945; АН УРСР. Нариси з історії екон. думки на Україні. К. 1956; АН УРСР, Ін-т Економіки. З історії екон. думки на Україні. К. 1961; Институт Экономики АН УССР. Из истории экономической мысли народов СССР. М. 1961; АН УРСР. Ін-т Економіки. Критика буржуазних, реформістських і ревізіоністських екон. теорій. К. 1963; Власенко В. Теории денег в России. К. 1963; Винар Б. Матеріяли до історії екон. дослідів на еміґрації. Мюнхен 1965; Питання політ. економії (Міжвідомчий наук. зб.), вип. 29. К. 1967; АН УРСР. Центр. Наук. Бібліотека. Історія екон. думки на Україні (IX — поч. XX ст.), бібліографічний покажчик. К. 1968; Васильєва Р. Критика сучасних буржуазних концепцій соц. економіки. К. 1968; Злупко С. Екон. думка на Україні. Л. 1969; Ukraine: A Concise Encyclopaedia, т. 2. Торонто 1971.

В. Голубничий

Політичне бюро ЦК КПСС, Політбюро ЦК КПСС, керівний орган Компартії СССР, який скеровує усю політ. роботу ЦК КПСС, формально між пленумами, а на практиці діє як дійсний уряд СССР, формулює і проводить у життя усю політику в СССР. П. б. було створене у 1917 p., а з ухвалою нового статуту XIX з’їздом ВКП(б) (1952) перетворене на Президію ЦК. а назву ВКП(б) замінено на КПСС. У 1966 р. Президію ЦК КПСС знову перетворено на Політбюро ЦК КПСС.

П. б. обирається формально на пленумі ЦК, а на практиці склад його чл. постає в результаті внутр.-партійної боротьби й інтриґ серед окремих провідних чл. компартії. Воно складається з чл. і кандидатів.

Між 1917 — 38 pp. в П. б. було тільки два чл. укр. національности (В. Чубар і Г. Петровський), які у 1938 р. стали жертвами сталінських чисток у партії. У 1938 — 52 pp. серед чл. П. б. не було жадного українця за національністю. Щойно почавши з 1952 p., а зокрема за режиму М. Хрущова, в чл. або кандидати П. б. були допущені партійні діячі укр. національности, як О. Кириченко, Д. Коротченко, М. Підгорний, П. Шелест, В. Щербицький. Однак чл. П. б. ЦК КПСС з України ніколи не були повноправними чл. П. б.; їх не інформовано про заг.-союзні проблеми чи закордонну політику, а тільки про оправи, що безпосередньо торкалися УССР.

С. Олійник

Політичне бюро ЦК КП України, Політбюро ЦК КПУ, керівний орган Компартії України, який формально скеровує усю політ. роботу ЦК КПУ в період між пленумами, а на практиці керує в УССР всією політикою, що визначається його зверхнім відповідником у Москві — Політ. бюром ЦК КПСС. КП(б)У була єдина з респ. партійних орг-цій, керівний партійний орган якої від 1919 р. носить назву політбюра (у ін. союзних респ. були лише бюра ЦК).

Формально П. б. ЦК КПУ обирається на пленумі ЦК, на практиці її членський склад, як і всього ЦК КПУ, призначається за списком Політ. бюра ЦК КПСС у Москві. П. 6. ЦК КПУ складається з чл. і кандидатів. Звич. до членського складу П. б. ЦК КПУ входять три або чотири секретарі ЦК, гол. През. Верховної Ради УССР, гол. Ради Мін. (до 1946 р. Раднаркому) і два або три його заступники, головнокомандувач Київ. військ. округи; до 1941 р. — також нарком НКВД УРСР, іноді перші секретарі важливіших обкомів. З кожним з’їздом КП(б)У членський склад П. б. ЦК КПУ мінявся як щодо осіб, так і щодо кількости чл. і кандидатів, залежно від вимог часу. Найменше ч. чл. П. б. ЦК КПУ було у 1938 і 1940 pp. (6 чл. і 2 кандидати), найбільше у 1930 (11 чл. і 8 кандидатів). Під час сталінських чисток у 1936 — 38 pp. П. б. ЦК КПУ, як і вся провідна верхівка КП(б)У зазнала великих змін у персональному складі: 1938 р. всі чл. П. б. ЦК КПУ, на чолі з першим секретарем ЦК С. Косіором, були заарештовані і на їх місце з Москви прислано новий склад П. б. ЦК КПУ на чолі з М. Хрущовим.

Від часу створення П. б. ЦК КПУ до кін. 1940-их pp. ч. українців у П. б. ЦК КПУ, як і в ін. органах КП[б)У послідовно зменшувалося. Щойно по другій світовій війні, зокрема по смерти Сталіна, членський склад П. б. ЦК КПУ почав поповнюватися особами у переважній більшості укр. національности. У свій час у П. б. ЦК КПУ були чл. визначні партійні діячі, які відогравали провідну ролю у партійному апараті ВКП(б) (напр., Ю. П’ятаков, С. Косіор, В. Молотов, Л. Каганович, М. Хрущов).

С. Олійник

Політичний комісар (військ. комісар), політ. представник компартії в збройних силах СССР; у підрозділах (нижче батальйону) ці обов’язки виконував політрук — політ. керівник. Інститут П. к. існував з 1918 р. (політрука з кін. 1919) до 1942 і був підпорядкований Політ. Управлінню Червоної Армії. До 1924 р. П. к. був начальником всього особового складу даної військ. частини, рівним у правах з військ. командиром. 1924 р. було заведено «єдиноначальство» у Червоній Армії і П. к. знижено до заступника командира по політ. частині. 1937 p., у зв’язку з сталінськими чистками, було відновлено становище П. к. як співкомандира. 1940 р. знову його знижено до заступника командира; на поч. війни між СССР і Німеччиною та з напливом до Червоної Армії великого ч. безпартійних і молодих старшин втрете відновлено П. к. як співкомандира. У жовтні 1942 остаточно відновлено «єдиноначальство» у Червоній Армії і введено посаду заступника командира по політ. частині. Полігрук і комісар як військ. звання політ. складу Червоної Армії існувало у 1935 — 42 pp. (молодший і старший політрук, батальйонний комісар, полковий комісар, дивізійний комісар і т. д.). При фронтах і арміях існували військ. ради ( на чолі з командувачем), до яких входили два П. к., і політвідділи, а в дивізіях існували посади П. к.

Під час визвольних змагань 1918 — 20 pp. П. к. відограли особливу ролю у поборюванні нац. руху. Своєю аґітацією і пропаґандою вони сприяли Червоній Армії в її кампаніях проти збройних сил УНР. У тилах фронту П. к. були політ. адміністраторами окупованих большевиками територій України (напр., комісари — чл. військ. рад Й. Сталін, К. Ворошилов, С. Орджонікідзе).

Під час другої світової війни до складу військ. рад армій і фронтів входили видатні діячі компартії, між ними чл. і кандидати в ЦК (напр., М. Хрущов на 1 Укр. фронті, Л. Брежнєв на IV Укр. фронті).

П. к. також призначалися до загонів сов. партизанів, які оперували в тилах нім. армії на Україні й Білорусі (напр., С. Руднєв у загоні С. Ковпака).

С. Олійник

Політичні відділи, політвідділи. партійно-політ. органи, які створювалися ЦК ВКП(б) з метою посилення партійного контролю і політ. роботи в окремих ділянках соц.-екон. життя в СССР, і в армії. П. в. працювали на базі спеціяльних інструкцій ЦК партії. Перші П. в. були утворені у 1918 р. в Червоній Армії.

У січні 1933 p., у зв’язку з критичною ситуацією в сіль. госп-ві, зокрема голодом на Україні, партія створила П. в. в усіх машинно-тракторних станціях (МТС) і радгоспах, куди вона направила тис. спеціяльно вишколених партійних працівників, при яких були й підвідділи ДПУ. На поч. 1934 р. в МТС і радгоспах УССР було вже 846 П. в., до яких було надіслано 4 500 комуністів з м. України і Росії; всі вони були озброєні. П. в. відограли сумну ролю на Україні у зв’язку з проведенням примусової колективізації до кін., зокрема в застосуванні терору супроти укр. селянства. Бувши «очима» й «вухами» партії й органів безпеки, П. в. являли собою в той час дійсну владу на селі.

У листопаді 1934 р. П. в. в МТС були перетворені на звич. партійні органи І злилися з районними комітетами партії, в радгоспах вони існували до 1940 р. У 1941, під час поновної кризи на селі і у зв’язку з воєнним станом в СССР, П. в. в МТС були відновлені, і діяли до 1943 р.

У грудні 1949, в зах. обл. України створено 240 П. в. при МТС під керівництвом політсектора Мін-ва Сіль. Госп-ва УРСР з завданням допомогти провести примусову колективізацію сіль. госп-ва і встановити орг.-політ. контроль на селі. У 1953 р. П. в. при МТС і радгоспах були ліквідовані як на Україні, так і в усьому СССР.

П. в. діяли також на зал. і водному транспорті (1933 — 56) під керівництвом політ. управлінь відповідних наркоматів.

С. Олійник

Політичні в’язні, в’язні, засуджені до позбавлення волі за порушення карних законів з політ. мотивів (див. Політ. злочини). Ув’язнення з політ. мотивів — поняття новочасне, пов’язане з уведенням карних та карно-процесуальних кодексів і держ. судів та з обмеженням монаршого абсолютизму. У цьому розумінні можна говорити про П. в. на укр. території від поч. 19 в. під Австрією і від другої пол. 19 в. під Росією. Доти, зокрема в добу необмеженого абсолютизму, гол. в Родії, поняття П. в. було невиразне, ув’язнення з політ. мотивів залежало від суб’єктивного погляду монарха, а не від об’єктивного ствердження вини підсудного. П. в. «з волі монарха» стали П. Полуботок, П. Калнишевський та ін. представники коз. старшини. Заслання Шевченка також відбулося не на основі суд. процесу, а постановою адміністративної влади. Політ. процеси та число П. в. є звич. наслідком політ. боротьби незаконними методами. На укр. землях до 1914 р. політ. процеси були рідкістю. Великих розмірів вони набрали на укр. землях під Польщею до 1939 р. (див. далі).

П. в. в УССР. Ін. характер мало ув’язнення з політ. причин в СССР, зокрема в УССР. Сов. владі та її терористичному апаратові йшлося про те, щоб ліквідувати або ізолювати осіб, до яких вона не мала довір’я з різних мотивів: а) через їх соц. походження з «ворожих» кляс; 6) через пасивне ставлення до держ., госп. і культ. плянів, пов’язане з контрреволюцією і шкідництвом. Тільки в рідких випадках основою ізоляції були справжні вчинки, що порушували держ. закони. Більшість політ. в’язнів творили особи, які не порушували держ. законів. Для боротьби з політ. злочинами в РСФСР була створена 1918 р. «Всероссийская Чрезвычайная Комиосия по борьбе с контрреволюцией и саботажем» (т. зв. ЧК; див. ВЧК). Крім того, в той час діяли рев. трибунали. Удари цього апарату спрямовувалися проти «ворога», розуміння якого було дуже широке: «ворогом» вважався кожний, хто був проти сов. влади чи таким міг потенціяльно бути, і розуміння його мінялося в ході сов. еволюції, так що ним міг стати й той, хто соціяльно мав би бути підпорою сов. ладу (напр., т. зв. «підкуркульники» з незаможного селянства у 1930-их pp.).

1922 p. ліквідовано ВЧК і створено ҐПУ (Государственное политическое управление, див. ДПУ). ҐПУ мало право прирікати на заслання без суду. 1933 р. під претекстом потреби обмежити всевладу ҐПУ Сталін піддав ҐПУ наглядові прокуратури, а 1934 реорганізував його в НКВД (Народный комиссариат внутренних дел, див. Нар. Комісаріят Внутрішніх Справ). У ҐПУ існувала т. зв. Судова колеґія, яка судила уявних політ. злочинців. 1934 р. цю колеґію ліквідовано, а на її місце в рамках НКВД створено «Особливі наради», які мали право адміністративним порядком депортувати, а то й ізолювати підозрілих осіб у трудово-виправних таборах на термін до 5 pp. По відбутті 5-річного терміну могло наступити його продовження на дальше 5-річчя. У 1940-их pp. ув’язнювано непевних осіб уже на термін до 10, а часом 15 і навіть 25 pp.

1934 p. були видані два укази: «О расследовании и рассмотрении дел о террористических организациях и террористических актах против работников советской власти» і «О рассмотрении дел о контрреволюционном вредительстве и диверсиях». Ці укази були включені в карно-процесуальні кодекси союзних республік. Згідно з цими указами обвинувальний акт вручався обвинуваченому за добу до суд. процесу, який міг відбуватися без участи підсудного. Касаційна скарга не передбачалася, а смертний вирок виконувано негайно. Справу вели або обл. суди, або військ. трибунали. Для доведення вини вистачало самого признання або якоїсь таємної довідки держ. органу. Процес відбувався при відсутності найпримітивніших процесових ґарантій для підсудного, без співучасти прокурора і захисника, через що функцію прокурора перебирав сам суд. Прокуратура дістала необмежене право переглядати суд. справи з минулих літ та «поправляти» вироки. Т. ч. особи, що відсиділи свої терміни у 1920-их чи 1930-их pp., попадали до таборів і в’язниць наново за той самий вчинок і т. зв. трудово-виправні, а насправді концентраційні табори заповнювалися невинними людьми або тими, провина яких була мінімальна. Серед П. в. після 1944 р. були також активні учасники ОУН — УПА, особи, які будь-яким способом допомагали рухові опору, виступали проти колективізації, а далі ті, що добровільно або й ні попали в нім. полон, українці, щодо яких існувала підозра націоналістичного способу мислення, та ін. Серед П. в. було також багато таких, які з ін. причин не сподобалися больш. владі, напр., свящ., віруючі католики, чл. рел. сект тощо.

За весь час існування сов. влади на Україні було багато процесів, про більшість яких неможливо здобути достовірні інформації, бо вони були закриті. Тільки деякі з них відомі частково або й у деталях, нагар., процеси проти свящ. і діячів Укр. Автокефальної Правос. Церкви у 1920-их pp., процес проти діячів СВУ (Спілки Визволення України; 1930), процес проти О. Влизька, Д. Фальківського, Г. Косинки, А. Крушельницького і його синів у грудні 1934 p., процес «59» у січні 1941 p., процес групи юристів Л. Лук’яненка, І. Кандиби та ін. у 1961 p., процеси В. Мороза, О. Заливахи, М. і Б. Горинів, М. Масютка, М. Озерного й ін. у 1966 p., два процеси В. Чорновола у 1966 і в 1967 pp., процес проти С. Караванського і чергове засудження В. Мороза в 1970 р.

По смерти Сталіна, а гол. по XX з’їзді КПСС, за словами Хрущова, явище П. в. мало бути ліквідоване і у виправно-трудових таборах нібито мали бути залишені тільки ті, які справді вчинили протидерж. злочини. На ділі звільнено лише деяку кількість жертв сталінського режиму. Однак у наступні роки число П. в. почало зростати мірою того, як активізувався нац. і дем. рух опору. Серед П. в. укр. національности є тепер чл. підпільних націоналістичних орг-цій, особи, які леґальними засобами відстоювали права укр. мови, виступали проти русифікації, в обороні свободи релігії тощо. У переважній більшості випадків політ. вчинки кваліфікують як «злісне хуліганство» або кримінальні злочини, і тому поняття П. в. нині пливке і не піддається визначенню за критеріями певних статтей карного кодексу. Слідство в усіх політ. процесах ведеться слідчими органами КҐБ (Комитет государственной безопасности), і суди підпорядковуються його директивам. Тому П. в. можна назвати кожного, у справі якого слідство вели слідчі органи КҐБ. Звичайно, в цих оправах суд. процес відбувається часто закрито або з участю «обраної» публіки.

А. Білинський

На Зах. Україні. У Галичині П. в. в умовах поль. окупації походили у 1918 — 20 pp. з кол. активних учасників протиполь. війни та з політ. і гром. діячів. Їх тримали в таборах для інтернованих і у в’язницях. У 1920-их pp. це були чл. Укр. Військ. Орг-ції (УВО) та Кол. Партії Зах. України (КПЗУ). У 1930 p., у зв’язку з пацифікацією, у в’язниці попала також велика кількість діячів леґальних політ. партій. У 1930-их pp. П. в. в Галичині й на півн.-зах. землях були чл. Орг-ції Укр. Націоналістів (ОУН) і у невеликій мірі чл. КПЗУ. У концентраційному таборі в Березі Картузькій у 1934 — 39 pp. перебувало кількасот чл. ОУН. Між двома світовими війнами бл. 1 000 українців були засуджені на різні реченці ув’язнення, а кільканадцять — на смерть.

Суди за політ. злочини відбувалися в Галичині до 1939 р. перед лавою присяжних, на півн.-зах. землях перед звич. судом, інколи перед наглим судом (напр., В. Біласа. і Д. Данилишина у 1932). За приналежність до ОУН у 1920-их pp. карали на кілька pp. в’язниці, від пол. 1930-их на кільканадцять (15). Вчинки П. в. кваліфікувалися як зрада держави і намагання відірвати частину держ. території від цілости.

П. в. мали у в’язницях свої громади з головою (старостою) в проводі. Вони підтримували зв’язок, вели політ. вишколи й спільні акції, напр., голодівки з домаганнями укр. преси, книжок, писання листів і актів обвинувачення укр. мовою, як також окремих камер для П. в. Громади П. в. діяли нелеґально, але про їх існування знали начальники в’язниць і вели переговори з старостою. Засуджені «а довгі реченці відбували кару на поль. етнічних теренах, напр., на Св. Хресті, у Тарнові, Равічі, Вронках, Катовицях, Седльцях. Дерев. П. в. сиділи у камерах з кримінальними в’язнями.

П. в. у рум. в’язницях у період між двома світовими війнами були в основному чл. ОУН, але також діячі леґальних форм укр. організованого життя.

На Закарпатті явище П. в. набрало масового характеру під угор. окупацією 1939 — 44 pp. Кількасот осіб сиділи в концентраційних таборах без суд. вироку у 1939 — 41 pp. У 1942 р. відбулися три великі закриті процеси перед військ. трибуналом у Мукачеві, на яких суджено за націоналістичну діяльність понад 150 чл. ОУН; вони перебували в тюрмах Угорщини — Шатордльяуйгель і Вац. Також засуджено деяку частину чл. підпільної ком. орг-ції та партизанів.

Допомога П. в. В УССР не могла леґально існувати ніяка організована допомога П. в.; її давали родини й друзі. Такий стан існує й тепер.

В умовах поль. окупації Зах. України у 1918 — 21 pp. у Львові існував Горожанський Комітет, завданням якого була м. ін. допомога укр. полоненим і в’язням. Пізніше допомогу подавав Комітет, неофіц. під керуванням С. Федака, а після його смерти (1937) о. Л. Куницького. Допомога включала висилку харч. пакунків, ліків, книжок, підготову оборони, винагороду адвокатів тощо. Фонди походили із збірок громадянства в Галичині, у ЗДА і Канаді. У ін. містах Зах. України існували також неофіц. гром. комітети, що організовували допомогу П. в.

Під час нім. окупації допомогу П. в. у Галичині подавали референтури суспільної опіки УЦК.

Орг-ції П. в. До другій світовій війні на еміґрації створено кілька орг-цій допомоги кол. П. в. У червні 1945 р. чл. ОУН С. Бандери організували в Мюнхені Ліґу Укр. П. В., що об’єднувала бл. 1 000 П. в. з нім. концентраційних таборів. Ліґа мала бл. 30 осередків у різних м. Німеччини й Австрії. Перший гол. В. Пасічняк, потім В. Стахів, М. Марунчак, П. Олійниченко, Б. Кордюк. У 1945 — 48 pp. Ліґа видавала ж. «Літопис» (ред. М. Марунчак), а далі «Літопис Політ. В’язня» (ред. О. Логуш). З ініціятиви Ліґи створено у 1947 р. Н.-Д. Ін-т Мартирологи (дир. О. Оглоблин) та у 1946 р. Міжнар. Унію П. В. Ліґа продовжує існувати в Мюнхені, а частина її чл., що переїхала до ЗДА, створила у 1949 р. у Нью-Йорку Укр. Союз П. В., що об’єднує бл. 300 чл. (гол. Є. Лозинський). Обов’язки правного репрезентанта всіх укр. П. в. нім. концентраційних таборів перед нім. владою виконує з 1945 р. Л. Мірчук.

Чл. і прихильники ОУН А. Мельника створили 1945 р. в Мюнхені Т-во Укр. П. В., що згуртувало кількасот чл. Першим гол. був П. Герасименко, другим Л. Ганкевич, тепер Антін Мельник. Т-во видавало бюлетень для внутр. вжитку.

З 1950 р. кол. П. в. сов. тюрем і концентраційних таборів, більшість яких була прихильниками Укр. Рев. Дем. Партії під проводом І. Багряного, створили в ЗДА Дем. Об’єднання кол. Репресованих Українців Сов. Режимом (ДОБРУС) з централею в Нью-Йорку, а в Канаді — Союз Українців Жертв Рос. Ком. Терору (СУЖЕРО) з централею в Торонто (бл. 200 чл.; гол. до 1965 р. С. Підгайний). ДОБРУС був утворений також у Німеччині, Англії, Арґентіні, Австралії. У ЗДА створено 12 відділів, тепер діє 5 (бл. 100 чл.). Гол. ДОБРУС були М. Степаненко, І. Яловий, К. Туркало, В. Гришко, І. Дубинець, М. Чулаєвський, П. Павлович, нині А. Гудовський. Виходить неперіодичний ж. «Добрусівець» (6 чч.). Гол. СУЖЕРО: С. Підгайний, М. Приходько, П. Сосна, П. Волиняк, М. Литвинів, М. Підлісний, І. Костюк, Ю. Булат, тепер А. Канарейський.

Завдання ДОБРУС-у і СУЖЕРО: матеріяльна допомога чл. та роз’яснювальна робота серед укр. громади і зах. світу про сов. режим. Видано укр. і англ. мовами два тт. «Білої книги» про голод на Україні у 1933 р. та про нищення укр. інтеліґенції у 1930-их pp. і 23 книжки та брошури укр. й англ. мовами. У 1954 р. силами ДОБРУС і СУЖЕРО створено Світову Федерацію Українців П. В. і Репресованих Совєтами, з осідком у Нью-Йорку і 8 відділами; перший гол. — С. Підгайний. Заходами Федерації виходить ж. «The New Review» (ред. О. Підгайний та ін.). В ЗДА діє також Асоціяція Укр. П. В. і Репресованих (І. Самійленко, Т. Бульба, Д. Мельник й ін.).

М. Прокоп

Політичні злочини, вчинки, що з політ. мотивів у боротьбі за нац., політ. та соц. права порушують держ. карний закон. Укр. народ мусів стосувати методи П. з., зокрема у тих державах-займанцях, які обмежували політ. і гром. права людини та не давали можливости боротися ін. засобами.

У княжу добу на Україні були відомі такі П. з., як зрада держави або змова проти влади та публічного порядку. Карне право В. Князівства Лит., під впливом Зах., знає низку П. з., між якими є гол. злочин проти влади кн. — «образа маєстату» та ін. споріднені дії (зрада держави, змова) й військ. злочини (дезертирство, співпраця з ворогом тощо), а також злочини проти суспільного ладу (фальшування держ. паперів, грошей тощо). Сюди зараховувалися і службові злочини, які тоді вже були досить розповсюджені. За П. з. назагал накладалися суворі кари (смерть, покарання на тілі, конфіскація майна, позбавлення волі).

Коз. держава продовжувала традицію лит. законодавства у ділянці П. з., доповнивши роди злочинів та форми покарань під впливом зах. та рос. законодавства. Кодекс «Права, по которым судится малороссийский народ» (1743) подає злочини політ. характеру у 3 розділі. Серед ін. визначає суворі кари за вбивство, нанесення ушкоджень та образу чужоземних послів.

Законодавство про П. з. в країнах, у межах яких перебували укр. землі у 18 — 20 вв., позначене модерними впливами та політ.-ідеологічними настановами даних режимів. У деяких з них і в певні періоди сам факт активної приналежности й діяльности в укр. нац. русі вважався П. з. та давав привід до суд. і адміністративного переслідування.

Широко розроблена система П. з. виступає в сов. законодавстві та суд. і адміністративній практиці. Під час громадянської війни і в перші роки сов. влади на Україні існував цілий ряд декретів і законів про П. з. і їх переслідування; найчастіше вони виступали як «контррев.» злочини. Проти П. з. застосовувалися суворі міри покарання суд. і позасуд. шляхом. П. з. належали до компетенції рев. і військ.-рев. трибуналів та Всеукр. Надзвичайної Комісії (див. ВЧК).

Кримінальний Кодекс УРСР з 1927 р. в окремій частині клясифікує П. з. як «контррев.» та «злочини проти порядку управління». Діючий кодекс з 1960 р. розрізняє особливо небезпечні держ. злочини у ст. 56 — 65 (зрада батьківщини, шпигунство, терористичні акти, диверсія, антисов. пропаґанда) і ін. держ. злочини в от. 66 — 80 (розголошення держ. таємниці, бандитизм, масові заворушення та ін.). За 11 родів злочинів передбачається смертна кара. Деякі роди П. з. не специфікуються виразно і тому дають можливість довільної інтерпретації (напр., зрада батьківщини, антисов. пропаґанда, приналежність до антисов. орг-цій). П. з. у карному законодавстві УРСР є заг.-союзного значення і походження. Схвалений 25. 12. 1958 Верховною Радою СССР закон про кримінальну відповідальність за держ. злочини є частиною Кримінального Кодексу УРСР.

Поняття держ. злочинів в СССР ширше, ніж П. з. у зах. країнах; до них входять деякі екон. злочини. В СССР та УССР лише окремі політ процеси дістають розголос (т. зв. монстрпроцеси). Ін. процеси бувають, як правило, закритими, хоч цим порушується чинне процесуальне право про суд. гласність. Див. також Політичні в’язні, Концентраційні табори.

В. Маркусь

Політковський Федір (1756 — 1809), лікар родом з Чернігівщини. 1778 р. закінчив мед. фак. Моск. Ун-ту, у 1781 — у Лейденському Ун-ті захистив докторську дисертацію (про гноєутворення), у 1781 — 83 pp. студіював у Парижі, з 1785 — проф. Моск. Ун-ту. Праці П. присвячені взаємозв’язку медицини з ін. галузями природознавства, питанням гігієни та іст. медицини. П. один з перших висунув теорію про виникнення більшости хвороб у наслідок зовн. впливів, він запропонував методу огляду хворих та спеціяльний плян збирання анамнези.

[Політковський Федір († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Політосвіта, здійснювана з перших pp. ком. режиму в СССР система масової політ.-осв. роботи серед дорослого населення для виховання нар. мас у дусі марксизму-ленінізму, ознайомлення з ідеями і програмою ком. партії й мобілізації їх для виконання конкретних завдань, ставлених ком. партією. В основному ІЗ. почасти збігається, почасти розгортається паралельно з партійною освітою та політ.-виховною частиною позашкільної освіти і використовує всі їх засоби: пресу, усні виступи, радіо, телебачення, кіно, театр, образотворче мистецтво, політ. й мист. літературу. П. здійснюють партійні й держ. органи, проф. спілки, комсомольські та ін. орг-ції. Системою П. охоплені всі типи заг.-осв. шкіл для дорослих, самоосвіта й уся мережа закладів позашкільної освіти. У 1920 — 30-их pp. керівництво П. належало Гол. Політ.-Осв. Комітетові при Наркомосі України (Головполітосвіта з підпорядкованими їй округовими, пізніше облполітосвітами при округових і обл. відділах нар. освіти), з 1945 р. Респ. Комітетові в справах культ.-осв. закладів, а з 1953 — союзно-респ. мін-ву культури. Значною мірою питанням П. присвячена діяльність Т-ва «Знання» УРСР. Кадри організаторів П. підготовлялися в 1930-их pp. у Харківському Ін-ті Політ. Освіти і в технікумах (згодом школах) П. та в партійних школах; тепер їх готують у спеціяльних сер. та вищих школах мін-ва культури УРСР.

І. Б.

Політрук (політкерівник), спеціяльний політ. працівник у підрозділах Червоної Армії (роті, ескадроні, батерії) див. Політичний комісар.

Поліція, частина внутр. держ. адміністрації, яка відповідає за правопорядок і безпеку громадян. За родами своєї діяльности П. поділяється на П. безпеки, транспорту, санітарну, будів., водну, польову, торг. тощо. В ін. сенсі слово П. означає також інституції і персонал, які постійно виконують у державі її поліційну діяльність. П. у такому розумінні можна поділити на обмундировану і таємну; кримінальну і П. порядку; держ., крайову і міську; заг. і політ. Хоч призначення П. бути на сторожі закону і правопорядку та охороняти життя і майно громадян, влада часто зловживає П. для переслідування осіб, не згідних з панівним режимом, а також для утисків і винародовлення нац. меншостей (див. стор. 661).

У Рос. Імперії верховна поліційна влада була зосереджена у мін-ві внутр. справ, у якому діяв окремий департамент П. з дуже широкими повноваженнями. У губ. — представниками поліційної влади були ген.-губернатори і губернатори, у пов. начальники пов. і їх помічники. Поліційними органами в м. були поліцмайстри, яким підпорядковувалися начальники поліційних дільниць («участків») — пристави та поліцаї («городові»). Пов. начальниками сіль. П. були станові пристави, а їм підпорядковувалися волосні («стражники») і сіль. урядники. Обов’язки політ. П. виконувала жандармерія і таємна охрана.

В Австрії верх. поліційною владою було мін-во внутр. справ. У Галичині й на Буковині (як у всіх коронних краях) начальниками крайової поліційної влади були намісники. У Львові й Чернівцях були дирекції П., яким підлягали дільничі комісаріяти, у менших м. діяли самостійні комісаріяти П., в ін. — поліційними справами відали пов. староства. Виконавчими органами П. у Львові й Перемишлі були вояки Військ. Поліційного Вартового Корпусу, в усіх ін. м. та в усіх с. — жандармерія. Обидві формації були організовані на військ. лад з окремим старшинським складом і підпорядковувалися щодо виконування поліційної служби відповідним адміністративним установам, а в усіх ін. справах — своїм військ. зверхникам (див. також стор. 661). Поряд жандармерії діяла подекуди, як її допоміжний орган, міська П. На укр. землях на службі в П. українців було дуже мало.

Подібно була організована поліційна служба на Закарпатті, яке входило до складу Угорщини.

1917 — 20 pp. Після революції 1917 р. в Рос. Імперії скасовано П. і жандармерію, а на їх місце введено міліцію. На Україні спершу поліційну службу виконувала міська і пов. міліція, за Гетьмана — Держ. варта, за Директорії знову міліція. Крім того, 1917 р. на Україні постали добровільні міліційно-військ. формації Вільне Козацтво для «оборони вольностей укр. народу» та для захисту сіл від банд збольшевизованих дезертирів; 1919 р. засновано Кіш для охорони респ. ладу, а відтак і жандармерію. В ЗУНР поліційну службу було організовано за австр. зразком. Гол. виконавчо-поліційним органом була Держ. Жандармерія, створена також за австр. зразком (докладніше див. Жандармерія і Міліція).

В УССР функції П. з царських часів перебрала міліція, орган для вдержання публічного порядку, нині складова частина апарату Мін-ва Внутр. Справ УССР. Натомість справи держ. безпеки та політ. репресій (тобто обов’язки охрани й жандармерії з царських часів) перебрала ВЧК, перетворена 1922 р. на ДПУ (по-рос. ҐПУ; з 1923 р. ОДПУ — ОҐПУ), 1934 — Нар. Комісаріят Внутр. Справ (НКВС, по-рос. НКВД), з 1941 р. Нар. Комісаріят Держ. безпеки (НКДБ), з 1946 — Мін-во Держ. Безпеки в УССР, з 1954 р. — Комітет Держ. Безпеки (КДБ) при Раді Мін. УССР. Особливістю сов. орг-ції П. є втримування «внутр. військ. МДБ» і «внутр. військ. КДБ». Це військ. формації, що є своєрідною резервою на випадок внутр. заворушень. Поліційні функції виконує також гром. чинник т. зв. нар. дружини, що співпрацюють з міліцією. До боротьби з злочинністю притягаються різні гром. орг-ції, зокрема комсомол.

На Зах. Укр. Землях у 1920 — 30-их pp. існували поліційні фармації тих держав, до яких вони належали. У Польщі найвища поліційна влада була зосереджена в Мін-ві Внутр. Справ, при якому була встановлена Гол. Команда Держ. П. Виконавчо-поліційним органом була Держ. П., яка була організована на зразок нім. і австр. жандармерії і також на військ. лад. Гол. Команді підлягали воєводські та пов. команди П. Найнижчою орг. клітиною П. була станиця (Posterunek). Поль. П. поборювала всі вияви укр., навіть леґального життя, яке було повністю залежне від її сваволі, зокрема на с. (див. ЕУ 1, стор. 565).

На Закарпатті під чехо-словацькою владою П. і жандармерія були організовані на австр. зразок. На укр. землях під Румунією діяла сіль. жандармерія, яка, крім служби безпеки, мала ще функції кримінальної П. (див. стор. 662). Політ. П. називалася сіґуранца.

За нім. окупації під час другої світової війни нім. поліційний апарат був надзвичайно сильно розбудований. Його очолював у Ген. Губернії і в Райхскомісаріяті України вищий провідник СС і П., якому підлягала П. охорони (Шуцполіцай) у м. та жандармерія на селах. Окремо діяла: таємна держ. П. (Ґестапо) з службою безпеки; жадна важливіша справа не вирішувалася без її згоди, вона вирішувала оправи життя і смерти ненім. населення.

Не мавши фіз. змоги обсадити всі окуповані країни своїми поліційними силами, нім. адміністрація створювала у цих країнах допоміжну П., зформовану з місц. населення. На Укр. Землях створено т. зв. Укр. Допоміжну П. (офіц. назви: в Ген. Губернії — Укр. Л. Ген. Губернії, у Райхскомісаріяті «шуцманншафтен»). Укр. П. були обсаджені всі низові клітини — команди м. і комісаріяти у більших м. та окружні команди і станиці в ін. м. і с., як також Поліційна школа у Львові. Укр. П. виконувала службу під доглядам та керівництвом нім. П. і була погано озброєна.

І. Козак

Поліщук Валер’ян (1897 — 1942, псевд. Сонцвіт Василь, Микита Волокита та ін.), письм., літ. критик і теоретик, родом з Дубенщини на Волині; друкувався з 1918 р. З 1923 р. належав до літ. орг-ції «Гарт», 1925 р. організував у Харкові літ. орг-цію «Аванґард», яка пропаґувала ліву програму т. зв. конструктивного динамізму (або також спіралізму) та в практиці й теорії опиралася на аванґардну літературу Росії (І. Сельвінський і К. Зелінський), Зах. Европи (Е. Вертарн) й Америки (найбільше В. Вітмен). За закордонними зразками Л. жадав оспівувати модерну цивілізацію й світ техн. революції. Виступав у жанрі поезії, прози, дитячої літератури і т. д. Почавши з іст. тематики («Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», 1919), П. незабаром переключився на злободенну тематику, оспівував больш. й світову ком. революцію («Ленін», 1922; «Дума про Бармашиху», 1922; «Жмуток червоного», 1924; «Европа на вулкані» 1925) і відбивав у творчості вимоги партії («Металевий тембр», 1927; «Електричні заграви», 1929). Ця офіційщина скоро вбила в ньому поета. Значно кращий був з П. полеміст і літ. критик. У теоретичних працях він пропаґував т. зв. теорію хвиляд (різновид укр. верлібру, який і сам застосовував у своїй творчості). На свій час П. був добрим знавцем новітніх прямувань світової пролет. літератури, що зафіксоване в його багатьох ст. У сер. 1930-их pp. П. був заарештований і загинув на засланні; у другій пол. 1950-их pp. посмертно реабілітований. Останнє збірне вид. «Вибране» (1960).

[Поліщук Валер’ян (1897, Більче — 1937, Соловки). У кін. 1934 П. заарештовано й засуджено на 10 р. ув’язнення в концтаборах. Покарання відбував на Соловках, де загинув 9.10.1937 (за ін. даними 11.11.1937). — Виправлення. Т. 11.]

М. К.

Поліщук Василь (* 1918), письм., нар. у Сибіру, звідки повернувся з батьками на Україну; працював як журналіст в обл. газ. («Червоне Запоріжжя», «Радянське Закарпаття»). З кін. 1950-их pp. автор кількох кн. прози: «Дзвенять струмочки» (1958), «Зустрінемось на Менчулі» (1959), «15 кадрів для містера Ікс» (1961), «Скарби Чорного мочару» (1963), «Ентузіясти» (1964), «Казки карпатського лісу» (1968).

[Поліщук Василь (1918, Михайловське, тепер Новосибірська обл. — 1979, Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]

Поліщук Клим (1891 — ?), письм. родом з Житомирщини на Волині; з 1920 р. перебував у Галичині, де й була видана більшість його творів. Літ. творчість розпочав з нарисів і оп. (зб. «Далекі зорі», 1914), згодом перейшов до поезії («Співи в полях», 1917; «Поезії», 1919; «Звукоколірність», 1921), працюючи далі в жанрі прози («Серед могил і руїн», 1918; «Тіні минулого», волинські леґенди; «На порозі», 1919; «Розп’ята душа», «Воєнко», «Веселе в сумному», 1921; «Червоне марево», 1922; «Манівцями», 1922; «Світ червоний », «Ангельський лист», 1923; романи: «Гуляйпільський батько», 1925; «Отаман Зелений», 1925). З драматичних творів П. відома старокиїв. леґенда в 4 явах «Гад Звіринецький» (1925). Як поет П. належав до символістів («Музагет»); був співр. ж. «Мистецтво», «ЛНВ» і т. д. Цікаві спогади П. про літ. Київ 1919 р. вийшли в брошурі «З виру революції», 1923. Повернувся 1925 до Києва, 1935 ув’язнений у концтаборі, загинув на Соловках.

[Поліщук Клим (1891, Краснопіль — 1937?). — Виправлення. Т. 11.]

Поліщук Петро (* 1913), гром. (зокрема в ділянці виховання молоді) діяч, психоаналітик юнґівської школи родом з Тернопільщини. 1933 — 34 pp. ред. дитячого місячника «Юні Друзі» у Львові, 1939 — 40 — виховник юнацтва в УЦК в Кракові; в’язень нім. концентраційних таборів. На еміґрації у Німеччині, Італії (діловий секретар Укр. Комітету допомоги біженцям у Римі), Франції (серед ін. ген. секретар ОУРФ) та (з 1956) у Швайцарії (з 1967 р. доц. і вишкільний аналітик Ін-ту Юнґа).

[Поліщук Петро (1913, Носівці — 1987, Цюріх). — Виправлення. Т. 11.]

Поліщуки, територіяльна назва укр. і білор. населення, що живе на Поліссі.

Попередня     Головна     Наступна