[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2161-2182.]

Попередня     Головна     Наступна






Полісся. Положення, межі. П. — це природно-геогр. край, частина смуги півн. низів і зони мішаних лісів, просторе обниження, положене між смугою Білор. височини на півн. і Холмсько-Волинською та Придніпровською височинами на півд., між Підляшшям і р. Бугом на зах. та Придніпровською низовиною на сх. П. являє собою велику пласку рівнину акумуляційного і, рідше, денудаційного типу, вкриту льодовиковими, водно-льодовиковими і алювіяльними шарами; малий спадок рік і плитке залягання підземних вод спричинює сильне забагнення; великі простори займають піски з еоловими формами, весь край сильно заліснений.

Півд., а частково і півн. межі П. тектонічного походження. Вони не завжди цілком виразні. Поліський багонно-ліс. краєвид втискається далеко на півн. уздовж рік Березини й Дніпра (аж по Могильов), на сх. сягає за Дніпро і в р-н гирла Десни, на зах. за Буг (т. зв. Володавське П.), а на півд. зах. врізається поміж Волинською і Подільською височинами (т. зв. Мале П. і Надбужанська котловина). Натомість на півн. зах. межа П. з Підляшшям невиразна (звичайно її визначають по р. Лісній). Інколи П. називали лише найбільше забагнену частину П. — трикутник з вершком у Бересті над Бугом, який на сх. доходить на широкій лінії Могилів — Київ до Дніпра. Тепер до П. зараховують звич. також півн. частину Придніпровської низовини аж по Сер. височину на сх. У цих межах П. займає територію понад 200 000 км², у вужчих — бл. 160 000 км² (див. карту). Півд. межа П. позначена різко — це межа полісько-льодовикового, ліс. краєвиду з Лісостепом і його ерозійно-яровим рельєфом та добрими ґрунтами; одночасно це межа р-нів різного госп-ва і густоти населення. Ця межа проходить б. м. Холм-Володимир Волинський — Луцьке — Рівне — Корець і становить виразний уступ на 20 — 40 м висоти. На сх. від Корця межа П. і Лісостепу пересувається на 40 км на півд. аж до Шепетівки і далі проходить (уже не так яскраво) через Житомир — Київ. На Лівобережжі границя між П. йде через Придніпровську низовину на лінії Ніжен — Комарівка — Батурин — Кроловець — Глухів, і вона тут помітна невиразно.

Через П. проходить укр.-білор. межа (докладніше далі) приблизно на лінії: Пружани — Картузька Береза — Вигонівське оз., далі на півд. сх. до Прип’яті і вздовж неї аж до Мозиря, далі на півд. до р. Словечної і на сх. згідно з сучасним кордоном УССР і Білор. ССР до Дніпра і вздовж нього на півн. (див. карту). Кордони УССР і Білор. ССР не збігаються на зах. з етнічною укр.-білор. межею, бо большевики віддали півн.-зах. частину укр. П. Білоруській ССР (бл. 27 000 км²).

Нині на Україні Укр. П. називають всю ліс. смугу в УССР (разом з Малим П.), бл. 100 000 км²; у нашому окресленні за П. вважається властиве П.: його правобережна частина (з вузькою смугою вздовж лівого берега Дніпра та гирлом Десни) без Малого і Володавського П.

Лівобережне (т. зв. Чернігівське і Новгородсіверське) П. відрізняється від властивого П. як фізіографією (воно є частиною Дніпровської низовини, менше заболочене й менше заліснене), так і відмінним минулим. Це окремий іст. край — Чернігівщина, коли властиве П. таким ніколи не було. Територія властивого Укр. П. становить бл. 100 000 км², у тому ч. 27 000 км² на території Білор. ССР. Укр. П. займає в УССР більшу частину Луцької і Рівенської обл., частину Київ. і кілька р-нів Хмельницької; у Білор. ССР українцями заселені частини Берестейської і Гомельської обл. (див. карту Укр. П. на 2163 стор.).

Геологія і геоморфологія. Сучасний рельєф П. лише частково збігається з тектонічною будовою, бо підложжя П. прикрите майже суцільно грубими четвертинними шарами, старіші тільки рідко залягають на поверхні.

Найдавнішою геоструктурною обл. П. є півн.-зах. частина Укр. кристалічного масиву, яка виступає гол. на Житомирському П. (див. карту); вона складається з порід докембрійського віку (ґраніти, ґнейси, а також лябрадорити, кварцити та ін.), а в прилеглому з півн. Овруцько-Словечанському кряжі (див. Овруцький кряж) з кварцитів й протерозойських пірофілітових лупаків. Подекуди на цій докембрійській основі поширені тонкі шари крейдового і палеогенового віку, майже скрізь — також тонкі — четвертинного; докембрійські породи відслонюються у долинах, а інколи і на водорозділах рік.

Породи Укр. кристалічного масиву опускаються глибоко під сучасну поверхню у зах., сх. і півн. напрямах. На зах. опускання кристалічних порід має скидовий характер, при чому на розломах виливаються маґматичні породи — базальти; на Волинському П. вони виходять на поверхню. Далі на зах. від цих т. зв. зах. схилів Укр. кристалічного масиву простягаються тектонічні обл.: Волинсько-Подільська плита і Гал.-Волинська га Надбужанська западини (див. карту), у яких докембрійські породи западають до 2 000 м і глибше, а їх виповнюють палеозойські й крейдові (марґелясто-крейдові) відклади; вони доходять на зах. до 300 м товщини і подекуди прикриті тонкими шарами палеогену, а скрізь — четвертинними (див. геол. профіль).

На півн. сх. і півн. Укр. кристалічний масив спадає до Дніпровсько-Донецької (або Півн.-Укр.) та Прип’ятської западин, виповнених потужними (1 — 5 км) осадовими шарами від девону до антропогену.

Півн.-зах. частину П. займає Берестейська западина — частина розлогої Білор.-Польської западини, виповнена, до глибини 2 500 м осадовими старопалеозойськими, юрськими, крейдовими, неогеновими й антропогеновими шарами. Ці обидві западини (Прип’ятська і Берестейська) відділені одна від однієї т. зв. Поліським валом (Поліською сідловиною), ядро якого становлять докембрійські й девонські породи; цей потужний підземний вал є помостом між Укр. і Балтицьким кристалічними масивами і у кількох місцях (напр., б. Микашевич) виходить на поверхню. У минулі геол. доби він відділював дві великі улоговини — Півн.-Укр. і Мазовецьку.

Перед наступом півн. льодовиків на Україну рельєф П. був більш різноманітний, ніж сучасний. П. було вкрите перев. шарами прекамбрію, крейди й олігоцену і обнижувалося (майже рівномірно) з 300-350 м на березі П. до 100 м у сучасній осі П. (долина Прип’яті) і до 60-80 м на Білор. височині.

Рельєф П. зазнав значних змін під впливом льодовиків, які покривали П., мабуть, двічі: під час найбільшого на Україні — дніпровського (або рісського) зледеніння, в часи якого льодовик виповнив усе П. та його т. зв. прип’ятську стадію, коли він покрив тільки Прип’ятську низовину, і півн. П. Т. зв. поліське (мєнсько-смоленське) зледеніння покрило лише півн.-зах. окраїни П. та сусіднє Підляшшя. Льодовики залишили після себе багато донних і кінцевих морен з ератичними наметнями (валунами), які виповнили всі нерівності давнього рельєфу. З льодовиків, що відступали на півн., спливали талі води, які виносили багато піску і ріні та на півдні змішувалися з відновленими після відступу льодовика річками, що плили на півн. Вздовж краю льодовика витворилася на півд. П. прадолина Стир — Словечна, води якої плили до Дніпра. По дальшому відступі льодовика на півн. свою діяльність відновила Прип’ять, що до неї тоді впадав Буг, бо його води не могли відпливати на півн. зах., зайнятий ще льодовиком; так постала широка прадолина Прабугу-Прип’яті. Водно-льодовикові й річкові води розрізали морени (вони займають тепер лише невеликі простори) і утворили великі оз., тим більше, що відплив Прип’яті був утруднений кінцевими моренами й Укр. кристалічним масивом; на поширення озер впливало також опускання осевої частини П. Згодом, після прориву Прип’яттю кінцевих морен між Мозирем і Юревичами поліські оз. зменшили свої розміри і їхні місця зайняли здебільша болота. Але Прип’ять не мала вже сили винести піски й наплави, які виповнили її долину, бо Буг був перетягнений до Висли, ерозійна база якої була, після виникнення Балтики, нижча від Дніпра. Таким чином великі простори П. покорили багна й піски, що виповнили не лише долини, але й великі міждолинні моренові простори (серед них простори на сх. від Горині, на яких тому нема слідів моренів і наметнів). Флюктуація льодовикових і міжльодовикових періодів й епейрогенічні рухи (западання осевої частини П., піднесення півд.), а разом з тим кількакратне чергування ерозійних і акумуляційних процесів вплинули на виникнення в долинах рік низки терас. Невеликі острови творить на П. лес.

Товщина четвертинних покладів на П. збільшується з півд. на півн.: з 10-20 м на півд. до 50 м і більше у сер. П., 100-150 м на білор. П., вище 150 і навіть 200 м на Білоруській височині й Підляшші.

Хоч П. являє собою назагал одноманітну рівнинну низовину, вона подекуди порушена дещо вище положеними місцями, горбами і грядами льодовикового, водно-льодовикового, еолового та денудаційного походження й долинами.

Найнижчу частину П. — його поздовжню вісь становить р. Прип’ять (вона впадає до Дніпра на висоті 101 м); її продовженням на зах. є її притока Пина, низький вододіл між Чорним і Балтицьким м. (найвище місце 140 м) і Мухавець, що впадає до Бугу на висоті 130 м. Від цієї осі П. підноситься поступово, але не зовсім рівномірно на півн. до Білор. й на півд. до Волинської і Придніпровської височин — на 180 — 200 м і вище.

Основну частину П. становить рівнина, що стелиться широкою смугою обабіч Прип’яті та її приток; це є властиво заплавини, що їх на весні майже цілком заливають води. Відносні висоти не перевищують 5 м, ширина річкових заплавин від 5 до 35 км; вони вкриті грубими шарами алювіяльних відкладів — болотами, пісками і торфовищами. Тераси долини тут низькі, в осі Прип’яті підносяться до 7 м над рівнем заплав, далі на півд. до 15 м і вище. З цими акумуляційно-алювіяльними рівнинами споріднені зандрово-алювіяльні (на продовженні Малого П. між Шепетівкою і Житомиром та над дол. Тетеревом) і зандрові (над. Убортю; див. карту).

З низового, рівнинного П. підносяться вищі, сухі острови, вкриті звич. мареновими пісками і глинами або й самими пісками. Найбільшим з них є Загороддя між Ясельдою й Пиною, що є власне продовженням Підляшшя й сягає аж до Пинського. У продовженні Загороддя лежать Парохонський, Лунинецький, Петриківський, Турівський, Мозирський і Чорнобильський острови; на Півн. від Загороддя — Телеханський і Логічинський, між Прип’яттю і Дніпром — Брагинський. Ці численні дрібніші острови складаються з залишків різьби, що підносяться понад алювіяльними відкладами, тобто походять з-перед акумуляційного часу. Деякі з них мають крейдову і третинну підбудову, напр., Мозирський (207) і великий та високий (316 м) Овруцький кряж, збудований з докембрійських твердих кварцитів і лупаків; обидва вони вкриті лесом і являють собою ерозійно-яровий краєвид.

Півд., вища частина П., а також Київське П. значно менше заболочені; болота тут чергуються з сухими місцями, які переважають, долини легко врізані; це — смуга денудаційних рівнин з тонким покривом зандрових пісків, а на сх. — мореновозандрові рівнини. На півд.-зах. Волинському П. у рельєфі помітні крейдові хребти; у р-ні Укр. кристалічного масиву річки творять вузькі долини, пороги, водойми — характеристичні для ґранітового краєвиду. На півн. сх. мореновозандрову рівнину подекуди розчленовують довгі, вузькі, порівняно високі (60 м над довкіллям) кряжі, збудовані з овруцьких кварцитів: Овруцько-Словечанський, Білокоровицько-Полільнянський, Озернянський та ін.

Ін. типу піднесеннями є горби кінцевих морен, т. зв. волинська моренова гряда, що простягається з зах, через Любомль-Ковель — Дубровицю аж по Столин на півн.-сх. (див. ЕУ 1, стор. 65 і 66). Невеликі морени трапляються на Мозирському і Чорнобильському островах.

П. вкрите на великих просторах безліччю надм, поперевіюваних пісків і піскових видмухів. Надми поширені скрізь, але в деяких місцях вони творять ланцюги або цілі надмові поля. Звич. надми скидаються формою на серп, вужчі рамена якого, звернені на зах. Ці рамена бувають то короткі, то 3-4 км завдовжки, висота надм сягає на глибоких пісках до 10, винятково до 20 м над рівнем довкілля; там, де покрив пісків тонкий, — до 6 м. На великих піскових рівнинах і по заплавинах надми бувають найвищими точками рельєфу, і тому поліщуки називають їх скупчення «горами». Надми створилися в кін. льодовикової доби, під час великого нагромадження пісків перед кінцевими моренами, в умовах сухого підсоння і переваги сх. вітрів. Чимало надм прикриті до пол. пізніше виниклими болотами й торфами.

Надми впливають не тільки на краєвид, але й на річкову систему та життя людини. Низинні ріки лише з трудом пробиваються крізь надмові поля; вода застоюється в раменах надм і творить болота та торфи. Рослинність надм вбога: сосна, іноді ялівець і змарнілі, сухолюбні трави. Тому на надми не підходять води, на них віддавна поселювалися люди і по них ідуть шляхи. У новіші часи брак землі часто приневолював поліщуків виліснювати надми і перетворювати їх на орну землю, але часто вітер, натрапляючи на не зміцнену землю, перетворює її на піскове невгіддя.

Клімат П. помірковано-континентальний з теплим і вогким літом і м’якою, хмарною зимою. Взимку переважає атлантичне повітря, влітку — континентальне. Разом з цим у напрямі з зах. на сх. зростає континентальність. Пересічна річна температура коливається між 6,5 до 7,5° Ц., січня від —4 на зах. до —7° Ц. на сх. (найнижча від —32 до —39°), влітку вона майже однакова на всьому П. (18-19° Ц.). Період без морозів збільшується з 170 днів на півн. сх. до 180 на півд. зах. Річне ч. атмосферичних опадів 600-650 мм (вони коливаються у різні pp. від 300 до 950 мм); найбільше їх у червні й липні, коли бувають часті рясні дощі, а інколи і зливи. Ч. днів з сніговим настилом 90 до 100 на рік, висота його від 15 ом на зах. до 30 на сх., сер. глибина промерзлого ґрунту 40 — 50 см. Неосушені болота промерзають на 15-20 ом, але іноді лишаються непромерзлими. Кількість атмосферичних опадів перевищує природне випаровування; попри це піщані ґрунти, які погано затримують вологу, бувають вразливі на посуху. Для П. характеристичні часті тумани (60 — 70 днів на рік), найбільше від жовтня до січня.

Води. П. досить добре обводнене; воно має густу мережу рік, багато оз. і боліт та великі запаси підземних вод.

Майже все П. лежить у сточищі Дніпра, невелика зах. частина — у сточищі притоки Висли — Бугу. Гол. артерією П. є р. Прип’ять. Її річкова система асиметрична: півн. притоки (Пина, Ясельда, Лань, Случ, Птич) — короткі і відносно маловодні, півд. — більшість з них бере поч. на Волинській і Подільській височинах (Турія, Стохід, Стир, Горинь, Ствига, Уборть, Словечна, Уж), перев. довгі та багатоводні. Безпосередньо до Дніпра впадають Тетерів і Ірпінь.

Річки П. мають, за винятком смуги, в якій перетинають кристалічне, а частково й крейдове підложжя, малий спад (Прип’ять — 0,05 до 0,2‰) і пливуть дуже повільно, по широких заплавах і творять безліч відног, закрутів, охабів. Вони не мають виразних берегів і тому вже при малому піднесенні водостану виливаються на заплави і творять немов би широкі оз. (напр., Прип’ять між Пинським і Туровом — 60 км довж. і 20 км ширини). У сточищі Бугу (Лісна, Мухавець) спад рік — значно більший (0,8‰), їх долини виразніші, а забагнення — менше. Тому вони перетягають притоки Прип’яті до сточища Висли. Живлення річок змішане: снігове, дощове й підземне. Вони мають тривалу весняну повінь (бл. 4 місяців, тоді спливає майже пол. річного стоку); найнижчий їх рівень — у серпні. Їх використовують для судноплавства (Дніпро, Десна, Прип’ять, Стир, Горинь), сплаву лісу, водопостачання. Низькі вододіли полегшили будову каналів — Дніпрово-Бузького і Оґінського, що сполучають сточища Дніпра з Вислою і Німаном.

П. багате на підземні води, які виступають у різних горизонтах, залежно від геол. будови. Найбільше у четвертинних шарах поширені мілкі ґрунтові води. І тепер мешканці П. вживають як питну воду — воду з рік та боліт, хоч вона погана і нездорова; кращою є вода з неглибоких колодязів. Добру воду дають палеогенові відклади на Київ. П. та крейдові (гол. на Волинському).

На П., більше ніж на ін. укр. землях, поширені озера (бл. 550) і ставки (бл. 1 000), зокрема на зах. Вони різної величини і глибини, як також різне їхнє живлення водою, генеза та геогр. розміщення. Найбільше на П. — Червоне оз. (кол. назви Княже, Жид) з площею 38,5 км², глибина — 9 м, воно лежить уже на Білор. П. На укр. П. найбільше Світязь (27,5 км², глибина 58 м) і Вигонівське (26,5 км², глибина 2,7). Поліські оз. мають перев. відплив річками або підземний; деякі його не мають. Більшість оз. — мілкі й забагнені; вони створилися у заглибленнях терену, де ґрунтові води виступають на поверхню (напр., згадані вже Вигонівське, Червоне), вони важкодоступні, їхні береги порослі буйною рослинністю; вони зазнають заторфлення і повільно зникають. До найглибших оз. належать карстові — на півд.-зах. П. у р-нах залягання крейди. Багато дрібних оз. положені в заплавинах рік, гол. Прип’яті. Відносно мало льодовикових оз. — найбільше на зах. П. серед горбків кінцевих морен. Між надмами постають невеличкі надмові оз., які швидко заторфлюються і перетворюються на торфовища. Про розміщення оз. та їх назви див. гасло Озера.

Майже пол. П. вкрита болотами і заболоченими землями (за офіц. даними лише 1/3). Заболочення П. зумовлене рівнинністю, близьким заляганням підземних вод, слабим спадом рік. Деякі болота є невжитками, ін. використовуються як малоцінні сіножаті; від інтенсивности заболочення лісів залежить можливість їхньої експлуатації. Найбільше боліт є в осі Прип’яті (напр., Дубове і Пинське) і на Загоринні, найменше на півд.-зах. і київ. П. (див. карту на 2163 стор.).

Найпоширеніші на П. низинні болота, які займають перев. теперішні й давні долини рік, мають сполучення з річками, живляться ґрунтовими водами і тому мають у своєму складі мінеральні солі. Вони вкриті перев. травами й мохами, рідше лісами та чагарниками. Незначно поширені верхові (оліготрофні) болота, які виступають здебільша у межиріччях, живляться атмосферичними водами і мають бідний рослинний покрив. З с.-г. погляду вони являють собою майже невжитки; натомість багаті на торф, що відзначається більшою кальорійністю і є вартісніший на паливо, ніж низовинний. Елементи цих обох типів боліт мають перехідні (мезотрофні) болота, поширені у придолинних смугах та котловинах. Див. також болота і стор. 2170.

Меліорація. Здавна людина на П. вела боротьбу з заболоченням (копання відводнювальних каналів). Більш плянові меліораційні праці почалися вже з 16 в. на Пинщині (заходи королеви Бони), але вони обмежувалися лише льокальними потребами; це саме було з працями 1770 — 80-их pp.

Великі роботи над осушенням П. здійснив рос. уряд, організувавши Зах. експедицію осушення боліт (1873 — 1902) під керівництвом ген. І. Жилинського. Наслідком її праці було перекопування 4 630 км² каналів, очищення 135 км рік; замість боліт постало 3 100 км² сіножатей, 1 000 км² орної землі, уможливлено експлуатацію бл. 10 000 км² доти заболочених лісів. Але невреґулювання рік мало неґативні наслідки і заболочення почало знову збільшуватися. Пляну остаточного осушення П. 1913 р. не вдалося здійснити через війну. По першій світовій війні осушувальні роботи утруднював поділ П. між СССР і Польщею. У Польщі діяло у 1928 — 34 pp. Бюро меліорації П. з осідком у Бересті, яке опрацювало плян осушення П., але роботи не були проведені. Натомість на сх. П. почали реалізувати штани осушення, опрацьовані академіями наук Укр. і Білор. ССР. Проте осушення боліт П. в УССР посувається і тепер повільно: разом з Лівобережним П. осушено понад 600 000 га боліт і заболочених земель (за пляном 1 700 000 га). Див. також гасло Осушення і карту та ілюстрації на 1903 стор.

Ґрунти П. розвинулися перев. на піщаних і супіщаних безкарбонатних відкладах льодовикового чи водно-льодовикового походження в умовах вогкого клімату під шпильковими і мішаними лісами (див. ЕУ 1, стор. 57). Різноманітність материкових порід, рослинного покриву і різне залягання підземних вод спричинює велику строкатість і мозаїчність ґрунтів: вони не займають великих просторів і швидко чергуються одні з одними.

Бл. 70% площі на П. займають попільнякові (підзолисті) ґрунти; їх природна родючість низька і пов’язана з вмістом у них глини; вона найнижча у піщаних попільнякових ґрунтах, вища у супіщаних, найвища у суглинкуватих. Найпоширенішими є піщані попільнякові ґрунти (або дерново-слабопідзолисті) — гол. на річкових терасах і зандрових рівнинах; борові піски ледве захоплені ґрунтоутворювальними процесами. Супіщані ґрунти займають перев. вододільні простори, суглинкові становлять лише невеликі простори (напр., на Загородді, Волинському й Житомирському П.). Менші простори займають попільнякові глеюваті й глейові ґрунти, виниклі в умовах надмірного підґрунтового зволоження. 15% простору П. становлять болотяні та торфово-болотяні ґрунти, які займають в основному річкові долини та улоговини; після меліорації, вони перетворюються на найродючіші на П. ґрунти. Малі простори займають глейові ґрунти. Найродючішими, але мало поширеними ґрунтами на П. є: дерново-перегнійно-карбонатні (редзини), поширені на Волинському П. на крейдовому й мерґелевому підкладі, сірі ліс. ґрунти, що становлять острови у місцях поширення лесовидних суглинків (б. Овруча, Житомира, Новограду Волинського, Мозиря та ін.), врешті, зовсім малі простори опідзолених чорноземів на межі П. з Лісостепом.

Рослинність. П. входить до зони мішаних лісів і становить підпровінцію сх.-евр. широколистяної ліс. провінції. У минулому все П. було суцільно покрите лісом і болотами. Тепер ліси займають не цілу 1/3 усієї площі — наслідок руїнницької діяльности людини, гол. у другій пол. 19 в., і збільшення заболочення; орна земля становить понад 1/4, сіножаті, пасовища і вигани 20%, інші до 20%. Розміщення природної рослинности пов’язане з родом ґрунтів, ступенем зволоження та рельєфом території. Завдяки сусідству з Лісостепом на П. поширені деякі степ. рослини (ковила, горицвіт та ін.), але й залишилися деякі види польодовикової фльори (верба ляпонська, береза низька та ін.).

Назагал ліс і болото чергуються одне з одним. З ліс. порід найпоширеніша сосна (58%), на кращих ґрунтах дуб (15%), далі береза (12%) і чорна вільха; невеликі простори займають осика, граб, смерека (лише на півн. та на Волинському П.). Відповідно до характеру ґрунту, підґрунтя та більшої чи меншої вологости на П. можна відрізнити низку рослинних формацій. Серед лісів виділяємо такі: 1) бори — соснові ліси на глибоких пісках, подекуди з домішкою берези, майже без підліска; залежно від глибини ґрунтових вод і складу зіллястого вкриття вирізняються сухі (лишайникові), свіжі (бруснично-зеленомохові) і вологі (чорнично-зеленомохові). 2) Найпоширенішими є субори — сосноводубові ліси на більш родючих супіщаних мало попільнякових ґрунтах, з домішкою у вологіших місцях вільхи, берези й осоки, з орляково-злаково-різнотравистим та орляково-чорничним покривом; на Загоринні характеристичні ліси з підліском з рододендрону. 3) Сугрудки — грабово-дубово-соснові ліси з домішкою ліщини, займають ділянки з кращими ґрунтами; вони поширені на невеликих просторах. 4) Груди — дубово-грабові ліси з добре розвиненим підліском, займають ще менші простори на родючих ґрунтах, зокрема лесових островах. Бори і субори перетворюються на зболотнілі ліси, якщо підґрунтова вода підходить ближче до поверхні. У менше зболотнілих переважає рідка сосна з домішкою волохатої берези та берізки, серед більш зболотнілих густе вкриття з осоки, пухівки й баговиння.

Рослинність різних родів боліт виявляє значні різниці. Найбільшу різноманітність помітно на низинних болотах, завдяки їх багатству на мінеральні солі. Серед них переважають осокові, гіпново-осокові (деякі з додатками кущів верби та берези) і злаково-осоково-гіпнові угрупування. Рослинний покрив верхових боліт є значно бідніший: його становлять різні види торфовиха (зокрема сфаґни), низькоросле соснове рідколісся, чагарники з родами вересових і брусницевих та кілька видів трав’янистих рослин (пухівка піхвяста, шейхцерія та ін.). Серед перехідних боліт переважають сосново-березово-сфаґнові та березово-сфаґнові угрупування ліс. характеру, рідше безлісні (чагарникові й трав’яні) — осоково-сфаґнові, пухівково-осоково-сфаґнові, шейхцерієво-осоково-сфаґйові та ін.

Значну площу займають луки як заплавні, так і посталі на місці вирубаних лісів. Останні діляться на суходільні, перев. низьковрожайні з такими травами, як мичка, щучник й ін., і на низинні, добре зволожені і врожайніші. Заплавні луки характеризуються найбільшою врожайністю: на них переважають різнотравно-злакові, різнотравно-дрібноосоково-злакові та бобово-різнотравно-злакові угрупування.

В. Кубійович

Фавна П. своїм видовим складом значно багатша, ніж лісостеп. чи степ. зони України, а генетично пов’язана з фавною євразійської ліс. обл. Серед ліс. масивів П. найбагатшу фавну мають мішані ліси, в яких водяться рись, вовк, ліс. куниця, сарна, лис, білка, ласка, горностай, дикий кабан, іноді заходить ведмідь, а з болотистих лісів — лось (рідкий). З птахів для мішаних лісів П. характеристичні: рідкісний глухар, тетерів, рябчик, дрізд, дятел та ін. У вологих місцях, серед густих зарослів чагарників зустрічаються змії, найчастіше звич. гадюка. Багато також різних комах: жуків, комарів; кліщів й ін. Соснові ліси — бідніші на фавну; тут водяться ліс. миша, їжак, дятли, зяблик, дрімлюга, сич, пугач й ін.

На болотах і заливних луках живуть: горностай, ласка, чорний тхір, добре акліматизувався єнотовидний собака, завезений на П. з Далекого Сх.; з птахів — білий лелека, рідкий чорний лелека, бугай, бугайчик, лунь болотяний, лунь луговий, кулик, журавель. З земноводних є ропуха звичайна, очеретяна й зелена, жаба озерна, ставкова, гостроморда, кумки, тритони; з плазунів вуж звичайний, гадюка звич., веретільниця, ящірка прудка й живородна, болотяна черепаха й ін.

На нерозораних відкритих площах виступає кріт звич., на полях — полівки, мишівки; на межі з Лісостепом — ховрах крапчастий, подекуди сліпак звичайний.

На поліських річках затрималися бобер (у резерватах), видра й норка; акліматизовано важливих хутрових тварин: ондатру й нутрію. З водоплавних птиць по річках і оз. — качки, кулики, мартини, крячки, крижні, берегові ластівки, голубі рибалочки та ін. Річки повні різновидих коропових: короп, плітка, головень, лящ, краснопірка, лин, карась й ін., як також щука, сом, в’юн, окунь, йорж, а з рік Балтицького басейну каналами заходить вугор річковий.

П. багате на різнорідних молюсків, з яких характеристичний слизун сітчастий, аріон, валонії й ін. З комах-шкідників водиться сосновий і непарний шовкопряди, різні роди вусачів, короїдів, хрущів та ін. Крім того, характеристичні окремі види бджіл, жужелиць, хрущів й ін.

У 17 в. на П. водилися зубри й тури, у 18 — білки летяги, у 19 в. було багато росомах, ведмедів і лосів; надмірне полювання й активізація людини спричинилася до їх знищення або до відсунення їхнього поширення далеко на півн.

Е. Жарський

Історія. Найстаріші сліди заселення П. походять з наймолодшого палеоліту (10 000-8 000 до Хр.); їх є значно більше з часів мезоліту (8 000 — 5 000; зокрема на прирічних надмах). Відносно густе заселення П. продовжувалося в неоліті носіями т. зв. гребінцевої культури. У новішому неоліті (з 2 500 р.) П. поділилося уздовж Ясельди, Прип’яті й Горині на дві самостійні культ.-іст. частини — зах. і сх. Для зах. П. характеристична культура лійкуватих путарів і глиняних амфор, а в бронзову добу тишнецька, для сх. П. — середньодніпровська і сосницька. Згодом аж до поч. залізної доби для зах. П. характеристична культура предків зах. слов’ян — лужицька, пізніше поморська, для сх. П. — культура предків балтицьких племен — милоградська. З кін. 2 в. до Хр. до 2 в. по Хр. все півд. П. аж по Ясельду й Прип’ять входило до складу зарубинецької культури, півн.-сх. — до складу культури штрихованої кераміки. У 2 — 4 вв. по Хр. на зах. П. панувала ґотсько-ґепідська культура. Після відходу ґотів півд. П. правдоподібно не було заселене. У другій пол. 6 в. воно було опановане носіями культури празького типу — вже безперечно слов’янами, півн. — ще балтицькими племенами, які займали півн. П. ще до 8 в. (за Ю. Кухаренком).

З ранньої доби (9 в.) на П. жили відомі з літопису племена: обабіч Бугу аж по Ясельду на півн. — дуліби (пізніша назва волиняни), на півд.-сх. (по Прип’ять на півн.) — деревляни (гол. городи Іскоростень, Овруч), на півн. — дреговичі (гол. городи Турів, Мозир); лише на півн. Берестейщині жило балтицьке плем’я — ятвяги. Т. ч. лінія Ясельди-Прип’яті, яка є тепер приблизно укр.-білор. межею, становила віками межу різних племен (Кухаренко).

У 10 в: П. увійшло до складу Київ. держави. Турово-Пинське князівство, яке охоплювало центр. частину П., увійшло до складу Київ. Руси в кін. 10 в.; воно знову стало самостійним на поч. 12 в. На поч. 13 в. воно ділилося на низку дрібних князівств — Пинське (див. Пинщина), Турівське, Дорогобузьке, Пересопницьке (див. Погориння), Давидгородське й ін., які хиталися між впливами Київ. і Волинського князівств. Сх. П. належало до Київ., півд.-зах. — до Волинського князівства, Берестейська земля до Турово-Пинського князівства, пізніше — до Волинського. За княжих часів заселення П. було нерівномірне; воно являло собою острови над р. і на вищих місцях. Через П. проходив важливий шлях з Києва до Польщі — водний Прип’яттю (відомий з давніх віків, його використав за княжих часів м. ін. Ярослав Мудрий у поході на Мазовію 1041 р. човнами). і паралельний — суходільний: Київ — Мозир — Турів — Пинське — Берестя; менше значення мав шлях з Києва на Литву і до балтицьких країн. Після тат. навали майже все П. увійшло до складу Гал.-Волинської держави. На поч. 14 в. півн. і прип’ятське П. зайняв В. кн. лит. Ґедимін. Після упадку Гал.-Волинської держави все П. увійшло до складу Литви. У пол. 15 (В. більшість П. перебувала якийсь час під владою київ. кн. Олельковичів. З 1519 р. Пинщина належала дружині поль. короля Жигмонта Боні, яка поселила на Пинщині поль. селян і дрібну шляхту. Тоді ж робилися перші спроби осушення П. Після Люблінської унії (1569) П. поділено: півн. П. залишилося В. Князівству Лит. (все Берестейське воєводство, частина Мєнського, окрайки Новгородського), півд. припало Польщі (частини воєводств Київ. і Волинського та Холмської землі). Гол. міста й густіше заселені частини цих воєводств, за винятком Берестейського, лежали за межами П. або на його периферії. З м. П. найбільше значення мали Пинське (воно перебрало значення Турова) і Берестя, обидва вузли шляхів та деякі культ. осередки. П. і далі перетинали транзитні шляхи: Київ — Пинське — Берестя — Варшава, Київ — Новогрудок — Вільна та Луцьке — Новогрудок-Вільна; ін. обходили П. по периферії. У політ. житті Речі Посполитої П. не відогравало ролі.

Натомість воно мало заг.-укр. значення в добу, коли татари опанували у 13 в. Лісостеп, а згодом, з другої пол. 15 в., поновили свої наскоки; тоді велика частина укр. населення Лісостепу знаходила захист на малоприступному П. У періоди ослаблення тат. сили населення відпливало знову з П. в Лісостеп, а навіть у Степ.

Під час війни Хмельницького з Польщею Київ. П. (а тимчасово також Пинщина) увійшло до складу Коз. держави. В часи воєн між Річчю Посполитою, Московщиною і Швецією у 1650-их pp. П. було побічним тереном війни. 1706 р. швед. король Карл ХП зайняв частину П. За останні роки існування Речі Посполитої побудовано канали: Оґінського у 1760-их pp. і Королівський (Дніпрово-Бузький) у 1770-их pp. і т. ч. сполучено П. і Дніпро з Німаном і Вислою.

І. Сидорук-Паульс і Р. М.

Після розподілів Польщі все П. припало Росії; півд. увійшло до складу Волинської і Київ. губ. (т. зв. Півд.-Зах. край), сер. і півн. до складу — Городненської і Мєнської (частина т. зв. Зах. краю). Т. ч. велика частина укр. П. увійшла до губ. з перевагою білор. населення. У часи перебування в складі Рос. Імперії П. було найбільше занедбаною і вбогою частиною укр. земель; його сухі простори ледве займали понад 1/4 краю, понад 1/3 припадала на підмоклі, що їх можна було піддати меліорації, 1/3 на болота. Відносини дещо покращали в наслідок часткового осушення П. (праці експедиції Жилінського), але його проведено гол. на держ. і поміщицьких землях; чимале значення для піднесення П. мала будова зал. шляхів.

Перша світова війна спричинила на П. велике знищення — через нього проходив у 1915-17 pp. фронт (див. карту на стор. 2172). Частину населення з зах. П. евакуйовано в глибину Росії, знищено ліси, збільшилося забагнення. За Берестейським миром все укр. П. увійшло до складу укр. держави. У 1917 — 18 pp. Зах. П. було охоплене тим самим укр. нац. рухом, що й Підляшшя. Його носіями були синьожупанники і укр. адміністрація.

Тоді у Бересті постало т-во «Просвіта» з 150 читальнями, укр. школи і кооперативи, поширювалася газ. «Рідне Слово».

Занепад Укр. держави і Ризький мир спричинили розподіл П. між Польщею й СССР. Майже все сх. П. заселене українцями, увійшло до складу УССР, але деяку частину його — Мозирщину (6 400 км²) приєднано до Білор. ССР. З зах. П., яке припало Польщі, створено Поліське воєводство з осідком у Бересті, півд. частину його визначено за Волинським воєводством.

Після розподілу П. між СССР і Польщею майже цілком припинилися зв’язки між цими двома частинами. Сх. П. зазнало таких самих змін, які характеризували всю сов. Україну. Півд. частина Зах. П., яка увійшла до складу Волинського воєводства, жила подібним життям, як і вся Волинь, у Поліському воєводстві Польща провадила окрему реґіональну політику.

Користаючи з слабої нац. свідомости як укр., так і білор. людности П., поль. влада мала на меті спольонізувати місц. населення і зміцнити на ньому поль. елемент (1920 — не цілих 5%): Польща не визнавала існування українців і білорусів на П., але створила фікцію «тутешніх»; при переписі населення 1931 р. «тутешню» мову записало 62,4% всього населення (укр. — 4,8%, білор. — 6,7%). Разом з тим укр. мова на П. не мала ніяких прав, мовою навчання у школах була тільки поль., вона також стала з часом урядовою мовою у правос. церкві (замість рос). Жадне леґальне укр. політ., гром. і культ. життя не могло існувати; укр. установи ліквідовано, серед ін. Берестейську «Просвіту» та укр. школи. Все укр. життя було піддане гострому контролеві низової адміністрації, поліції, а у прикордонних пов. — війська. Цією політикою керував з 1932 р. воєвода П. — В. Бернацький-Костек. Разом з цим на П. приплинуло у 1920 — 31 pp. бл. 40 000 поляків; це були парцелянти і військ. поселенці у маєтках кол. рос. землевласників 1 держави, службовці, учителі й робітники. За останні pp. існування Польщі на П. були намагання спольщити і перетягнути на католицизм дрібну правос. шляхту. Осушення боліт — створення «поль. Голляндії» мало уможливити новий наплив поль. селян, але до цього не дійшло через опір поль. ген. штабу, який вважав, що заболочення П. допоможе в його обороні на випадок війни Польщі з СССР. Убоге П. вимагало для екон. піднесення вкладів капіталу, але Польща їх не робила; виняток становили будова держ. будинків, шкіл, частково доріг і допомога поль. колоністам. Тому місц. населення, яке не могло поза сіль. госп-вом знайти працю, було ще у важчому матеріяльному становищі, ніж за рос. часів.

У вересні 1939 р. Зах. П. було окуповане сов. військами. Частину кол. Поліського воєводства, заселену українцями, лише частково приєднано до УССР (7 200 км²), більшість до Білор. ССР (20 600 км²). Це сталося «з волі» нар. депутатів Зах. Білоруси на з’їзді у Білостоці 28. 10. 1939. Не допомогли сел. делеґації до обл. центрів у Бересті й Пинському, які вимагали приєднання до УССР. У школах, які місц. населення українізувало, введено за деякий час навчання білор. або й рос. мови.

У перші місяці нім. окупації — влітку 1941 р. на П. відновилося укр. життя, пізніше воно було придушене новим окупантом. Користаючися з нелриступности терену, на П. діяли укр. збройні з’єднання: Поліська Січ, згодом УПА, а також сов. партизанські загони. Після нової сов. окупації відновлено держ. кордони, встановлені восени 1939 р. Укр. населення на Білорусі, яке нараховує бл. 800 000 і заселює суцільно більшість Берестейської обл. й півд. окрайки Гомельської, вважається білор. (перепис 1959 р. встановив у обох обл. ледве 100 000 українців), укр. мова не має прав в адміністрації й школі; укр. мовою не виходять ні газ., ні книжки. Українцям на П., що входить до складу Білор. ССР, загрожує білорусизація і (по містах) русифікація.

Р. М.

Людність. На розміщення населення і життя людини на П. сильно вплинули геогр. умови, захистність і неприступність терену, які забезпечували на протязі історії населення від ворожих наїздів і чужих впливів. Тому на П., як і в Карпатах, залишилося донедавна багато старовини у матеріяльній культурі, одязі, звичаях, обрядах тощо. П. зберегло давню дерев’яну архітектуру, давній одяг з слідами старої традиції княжої доби і широко розвинену обрядовість, яка виявляє велике багатство усної словесности, що своїм змістом і типом тісно пов’язана з заг. укр. творчістю. П. зберегло велике число колядок з давньою тематикою, чимало обрядових пісень, які вже тепер належать до пережитків та казкових тем, що з укр. П. перейшли до білорусів (див. ЕУ 1, стор. 199).

Приспішений ритм життя з кін. 19 в., поліпшення транспорту, обидві світові війни і зокрема примусова уніфікація життя у сов. умовах знищили у великій мірі давні форми, які швидко зникають, а їх місце займають перейняті ззовні нові.

Відокремлення поліщуків і віддалення від осередків нац. життя як укр., так і білор. є причиною того, що нац. почуття на П. було й є слабе.

 Мешканець П. відчував і далі відчуває свою окремішність від ін. народів, з якими сусідує, або які серед нього живуть: поляків, росіян, жидів, хоч звич. говорить про себе, що він «тутешній», «руський», «простий», правос. Назву поліщуків, пинчуків дали йому ін. або він сам їх дає своїм сусідам. Поділ на українців і білорусів, ще остаточно не вирішений, назагал визначається більш-менш згідно з мовною межею. І самі поліщуки, беручи до уваги тверду і м’яку вимову за гол. різницю між мовами обох народів (укр. ходити або ходіти, білор. хадзіти) без труднощів відрізняють українців від білорусів. Ось приклад укр. говірки з П. (с. Більське б. Кобриня) — явний доказ, що мова тут укр.: коли́с’ давнó л’ýде ни знáли дохторíв. Як щос’ зроби́лос’ то вони ум’íли замовл’áти хворóбу, або щíро молились. От як бувáло чáсом пастýх пробйé нóгу на гóстрий чирю́г, то вюн с’áде, побóжно пирихри́стит’ рáну три рáзи прáвим мизи́нцем і скáже такóйе примóвис’ко: «Ішóв Христóс чéрез болю́тце, проби́в нóгу на чирю́тце. Став вюн нóгу завивáти, і став так примовл’áти: „Моў, моў, щоб ни йшла кроў“». І с’íте слóво помагáло л’íпш од вс’áкого л’ікáрства. (Записав І. Сидорук, 1939). Укр. поліщуки називають білорусів «литвинами» або «лицьвинами»; рідше «гедиками» або (зневажливо) «лапацьонами» тощо; білоруси в свою чергу звали українців «хідунами», в ін. районах «гетунами». Назагал укр. населення П., з одного боку, відчуває різницю від білорусів, з другого — зв’язок з українцями Волині й Київщини; до цього немало спричинилися ходіння на прощу укр. населення з П. до Києва, а ще більше до далеко положеної Почаївської Лаври.

У світлі рос. перепису населення з 1897 р. Берестейський і Кобринський пов. Городненської губ. заселювали українці, натомість т. зв. пинчуків у Пинському і Мозирському пов. Менської губ. зараховано до білорусів, хоч досі такі знавці місц. відносин, як К. Михальчук, Е. Карський, Д. Шендрик і М. Довнар-Запольський, рішуче вважали пинчуків за укр. плем’я; так вони зазначені й на етногр. картах О. Ріттіха та ін. Сов. переписи населення 1926 і 1959 pp. представляли укр.-білор. межу згідно з кордонами обох респ. — Укр. і Білор. ССР. Нац. і мовні відносини у світлі поль. переписів 1921 р. і 1931 представлені цілком довільно (напр., перепис 1921 р. виявив великий поль. острів у Кобринському пов. який ніколи не існував і зник у переписі 1931 p.: на його місці з’явилися «тутешні»).

Різниці між укр. і білор. населенням П. помітні також у фолкльорі, одязі, антропологічних прикметах і характері, значно менше — у госп-ві й матеріяльній культурі. Треба ще додати, що укр.-білор. етнічна межа не завжди ясна: з одного боку, виступають переходові говірки (див. карту), з другого — маємо серед українців білор. острови, як наслідок парцеляції великої посілости між селянами, зайшлими з корінної Білоруси. Крім того, П. не є етногр. одноцільне, і укр. населення ділиться на низку племен завдяки різним геогр. умовам (сухе і багнисте П.), різному іст. мину-лому, ближчій чи дальшій відстані від вище розвинених укр. країв (Волинь, Київщина), пограниччя з білорусами тощо. Ці племінні різниці не є вивчені. У сов. дійсності вони втрачаються, і існує тенденція згаданої вище білорусинізації цього укр. населення П., яке опинилося у межах Білор. ССР.

В. Кубійович, І. Сидорук-Паульс і Р. М.

Убоге П. не притягало чужинців, і тому неукраїнців (і небілорусів) мало. До 1860-их pp. вони становили бл. 20%, це були жиди, поляки, переходова між українцями і поляками група римо-католиків, які говорили укр. мовою («латинники»), і нечисленні росіяни, скупчені перев. по містах. Серед укр. населення окрему групу становила дрібна шляхта (частково поль. походження). Після скасування панщини поміщики розпарцелювали частину своїх земель і викорчовували на півд. П. чимало лісів, що перейшли також у руки колоністів-поляків і значно менше — німців (див. докладніше стор. 309). Разом з цим зменшився відсоток українців на П. до 71%; 15% становили жиди (найвищий відсоток з усіх укр. земель), поляки і латинники 7%, росіяни 4%, німці 3%.

У результаті війни 1914 — 20 pp. і повоєнних змін відсоток жидів зменшився до 13%, німців і росіян до 2%, натомість збільшився відсоток поляків і латинників до 9% (на зах. П.; на сх. він дещо зменшився) і українців — до 74% (1926 — 31). У наслідок другої світової війни і обміну населення між СССР і Німеччиною перестали існувати німці, відсоток жидів зменшився до 2%, поляків до 2,5% (до 1% на зах. П., на сх. упав з 4 до 3%), збільшилося росіян — 5%, українці становлять 90,5%. Серед українців є й деяке ч. білорусів (числа на 1959). П. належить до найрідше заселених частин України, зокрема його багниста частина; на 1 км² живе на укр. П. 43 всього й 30 сіль. населення (ч. приблизні на 1970). Розміщення й густота людности, а також угіддів є нерівномірне і залежить від природних умов: ступеня заболочення й роду ґрунтів. На поч. 1930-их pp. (теперішні відносини незначно змінилися) на сухому П. припадало на 1 км² 51 меш., на багнистому — 26; на першому — рілля становила 36% всієї площі, сіножаті й пасовища — 18%, ліси — 33%, ін. ґрунти й невжитки — 13%; відсотки для багнистого П. — 18, 24, 33 і 25.

На сухому П. найбільше суцільно заселене і одночасно виліснене є Загороддя і півд.-зах. частина Волинського П. (див. таблицю). Подібну густоту населення мають сх. частина Волинського, кристалічного (Житомирщина) та Київ. П., але тут більше лісів; натомість зах. частина кристалічного П. (між р. Горинню і Убортю) ще нині сильно заліснена, а заселені місця творять лише острови серед лісів.

На багнистому П. людина зайняла насамперед всі вищі й сухі острови, розкинені серед багнів та над річками, береги яких є звич. трохи піднесені та менше заболочені. Найбільше островів лежить у продовженні Загороддя обабіч Прип’яті (див. стор. 2165). Густо заселений є лівий, підвищений берег Горині (Пригориння; 84 меш. на 1 км²) і великий, покритий лесом Овруцький острів (густота — 81), що лежить на пограниччі сухого й багнистого П. Численні, але дрібні острови трапляються у зах. частині багнистого П. поміж Бугом і Стиром. Найслабше заселений край поміж Горинню й Убортю, де простягаються найбільші комплекси багнів і невжитків та найменше ріллі. Густоту людности й розміщення угіддів (на 1931) для великих природних р-нів П. видно з таблиці (див. також карти на стор. 2176 і 2178).

Природні р-ни

Площа у км²

Угіддя у % до всієї площі

Людність у 1931 р.

Рілля

Сіножаті і пасовища

Ліси

Інші

у 1000

на 1 км²

1 Загороддя

6 500

37

35

15

13

369

57

2 Волинське П.

13 700

33

23

28

16

694

51

а) зах. частина

4 700

39

33

13

15

256

54

б) сх. частина

9 000

30

19

35

16

438

49

3 Кристалічне П.

24 700

33,5

12,5

41

13

1 167

47

а) зах. частина

11 000

17

13

52,5

17,5

317

29

б) сх. частина

13 700

46,5

12,5

31,5

9,5

850

60

4 Київ. Л.

9 600

44

14

32

10

548

57

І. 1 — 4 Сухе П.

54 500

36

18

33

13

2 778

51

5 Заріччя

15 900

20

33

24

23

495

31

6 Півн. П.

14 000

13

24

38

25

267

19

7 Загориння

7 200

12

17

37

34

78

11

8 Мозирсько-Річицьке П.

13 900

26

18

35

21

481

35

II. 5 — 8 Багнисте П.

51 000

18

24

33

25

1 321

26

I — II. Все Полісся

105 500

27

21

33

19

4 099

39

Села П. скупчені, вони часто положені на пограниччі сухих і багнистих околиць, щоб людина могла використовувати одні й інші. Щойно за останні pp. перед першою світовою війною населення почало переселюватися на хутори, особливо на сухому П., найбільше — на Волинському. Розселення на хутори і комаоація відбувалися на зах. П. і далі; за сов. часів хутори стягнено у скупчені оселі.

На багнистому і лісистому П. існує цікаве тимчасове заселення. Поліщуки мають свої землі, порозкидані по дрібних островах, які часто далеко положені від села. Щоб їх використати під ріллю, вони переселюються на ці острови кілька разів (на весняні роботи й на жнива) і тоді живуть у примітивних хатках. Недовгий час (2 — 3 тижні) триває тимчасове перебування, пов’язане з госп-вом на сіножатях. Зібране збіжжя і сіно поліщуки везуть до села тільки тоді, коли замерзлі й вкриті снігом багна улегшують перевіз. Значно довше триває тимчасове перебування пастухів; і рибалки перебувають деякий час далеко від села. У міру зростання населення тимчасові оселі перетворюються на постійно заселені.

Людність П. до першої світової війни швидко збільшувалася — за час від 1856 до 1914 р. на 180%. Цей високий приріст був спричинений не тільки самим природним приростом населення, але й напливам українців, поляків і німців на розпарцельовані землі; разом з цим бл. 1/3 лісів перетворено на сіль.-госп. вгіддя. Перша світова війна завдала великих втрат населенню зах. П. Після війни населення П. знову сильно зросло; на зах. П. за 1921 — 31 pp. аж на 51%, як завдяки дуже високому природному приростові (пересічно щороку 4,3% народжень і 1,7% смертности), так і в результаті повернення частини евакуйованих за війни та припливу поль. колоністів, при невеликій еміґрації за океан. Зміни в стані людности на сх. П. не відрізнялися від заг.-укр. на сов. Україні. Також під час другої світової війни і після неї (зокрема у 1941 — 46) вони були на всьому П. така, як і на ін. укр. землях. Щойно 1956 р. П. мало таке саме ч. населення, що і 1939 р. Через невелику індустріялізацію й урбанізацію приріст населення П. є менший від заг. приросту по УССР. Балянс мандрівок — гостро неґативний; у 1963 — 68 pp. дійсний приріст становив ледве 35% природного (приблизні дані).

Ч. всього населення на 1970 р. на укр. П. 4,5 млн (числа приблизні).

П. має найменший відсоток міськ. населення: 1941 р. ледве 10%, тепер бл. 30% (в усій УССР — 55%).

Через брак більшої пром-сти до 1930-их pp. м. П. мали характер торг.-ремісничо-адміністративний; 60% їх населення становили жиди. Тепер усі більші м. є осередками пром-сти. Міста виступають лише на сухому П. або на сухих островах багнистого П. Найбільші простягаються на пограниччі П. з Лісостепом і Білор. височиною. На пограниччі з Волинською і Придніпровською височинами уздовж старого шляху Київ-Холм лежать м.: Київ, Коростишів, Житомир, Шепетівка, Новоград Волинський, Рівне, Луцьке, Володимир Волинський (всі, за винятком Житомира, положені вже в смузі Лісостепу). На пограниччі П. з Підляшшям положене Берестя, на півн. — Пружани, Слуцьк, Бобруйськ, на сх. — Могилів, Бихів, Гомель і Чернігів. У глибині П. довгий час було лише кілька м., положених уздовж старого шляху Київ-Берестя на осі П. над Прип’яттю: Мозир, Давидгородок, Турів, Пинське і Кобринь, з них зберегло більше значення найкорисніше положене Пинське. З ін. давніших м. П. треба згадати Іскоростень (Коростень) і Овруч на кристалічному П. З проведенням залізниць на їх перехрестях розвинулися м.: Ковель, Сарни, Лунинець та Калинковичі (див. карту на 2163 стор.).

Нар. госп-во до 1930-их pp. Багато ст. мешканець П. жив гол. з того, що йому давали ліс і багно; хліборобство мало деяке значення лише у сухих р-нах.

Ліс і багно були для людини місцем ловецтва, ріки й оз. — рибальства; тут він збирав гриби, дикі овочі й ягоди, сік з берези був йому за напій, а березові чи соснові скіпки освітлювали його хату. Тут знаходили поживу і його свійські тварини. По лісах процвітало бджільництво, розвинулися такі ліс. промисли, як виріб смоли, дьогтю, поташу й деревного вугілля. Ін. потреби промислу поліщуки задовольняли домашнім промислом. Підетавовою сировиною було дерево, що з нього виробляли різне приладдя, серед ін. і дерев’яну соху та взуття: личаки з липової або лозової кори. Льон, коноплі й вовна були основою текстильного промислу, глина — танчарства. Навіть залізо виробляли на місці примітивними способами з болотяної руди. З П. вивозили продукти ліс. госп-ва: хутра, мед, смолу, поташ, дьоготь і дерево у готовій чи півобробленій формі.

Згодом приріст людности став причиною щораз більшого вирубуваная лісів і заміни їх на ріллю ; хліборобство і тваринництво стали її гол. зайняттями. Ловецтво втратило свою вагу, бджільництво й рибальство стали допоміжними зайняттями, значення домашнього промислу зменшилося, його почали витискати, хоч у невеликій мірі, фабричні вироби. Велике значення для поліщуків мала заробітчанська праця по лісах. На території сухого П. гол. значення мала управа ріллі, у ліс. селах — тваринництво, ліс. промисли і щойно на останньому місці — хліборобство. До 1930-их pp. фабрична пром-сть (гол. харч. і деревообробна) мала невелике значення.

Сіль. госп-во П., зокрема його ліс.-багнистої частини, мало низку характеристичних прикмет. Упродовж ст. способом одержання ріллі була вирубна система. На ґрунтах, збагачених попелом спалених пнів викорчуваних дерев сіяно просо, згодом ін. збіжжя. Нову землю засівали аж до цілковитого виснаження, пізніше залишали II, поки вона за 20 — 30 pp. вкривалася знову лісом, потім через брак землі вироблена з лісів рілля залишалася вже назавжди; за кілька pp., коли вона виснажувалася, її угноювали. Т. ч. панівною сіль. — госп. системою стало двопілля, а згодом трипілля; подекуди пар використовувався як зайнятий (див. 1953 стор.). Залишки вирубної системи залишилися на дрібних сухих островах ще до 1930-их pp.

Хліборобство на П. мало і частково ще має низку прикмет, пов’язаних з заболоченням: роблять глибокі борозни, щоб відводнити ґрунт, стоги сіна кладуть часто на палях, а збіжжя сушать на окремих високих тинах. Плуг почав витискати дерев’яну соху й рало щойно у другій пол. 19 в., але й далі соху вживали на нових 1 кам’янистих грунтах. На сіль. госп-во некорисно впливало роздрібнювання землі на малі частини, далеко повіддалювані одні від одних. У сухих р-нах вже до 1914 р. введено комасацію, а по війні цей процес на зах. п. ще більше зміцнився.

Гол. культурою на П. було жито (41% посівної площі), на дальшому пляні: картопля (16%), овес (13%), гречка (6%), ячмінь (6%), просо (3%). З пром. рослин найбільше значення мала управа льону, менше — конопель і хмелю. Через несприятливі природні умови й невисоку хліборобську культуру збір збіжжя давав пересічно 7 — 10 центнерів з 1 га, картоплі — 70 — 100 центнерів, тому П. бракувало збіжжя.

Завдяки наявности багатої кормової бази, краще була забезпечена людність П. свійськими тваринами. Тваринництво було для підмоклих околиць найважливішою галуззю сіль. госп-ва; гол. ролю мала рогата худоба, далі свині та вівці. Коней почали більше плекати щойно у 19 в., по багнистих околицях і далі мав перевагу віл; хоч рогатої худоби було багато, але вона була маловартісна щодо молочности й якости м’яса; її плекали у великій мірі й для гною. Свиней випасали напівдико по лісах, овець плекали гол. для вовни, менше для м’яса. П. мало деякі надвишки м’ясних продуктів.

Найбільшою цінністю П. і найважливішим предметом експорту був ліс і продукти деревообробної пром-сти. Ліс набрав експортового значення з кін. 18 в., після будови каналів, які пов’язали П. з Балтицьким м., а ще більше з 1880-их pp. після будови залізниць. Тоді експлуатовано сильно ліс б. водяних і зал. шляхів, а віддалені ліс. р-ни залишилися у первісному стані. Перша світова війна значно вплинула на винищування лісів. На сх. сов. П. і по війні не припинилася надмірна експлуатація лісів.

На всьому П. до 1917 р. ліси належали майже виключно державі й поміщикам. Взагалі ж госп-во великої власности трималося майже виключно на експлуатації лісів, госп-во селянина — на сіль. госп-ві; натомість праця в лісах була для нього чималим джерелом прибутку. У період між двома світовими війнами такий стан існував і на зах. П.

П. належало до найбільш аґрарно перенаселених країв України. Правда, селянин мав на П. більше землі, ніж у Лісоотепу, але вона була маловартісна і давала малі врожаї. Госп-во було, зокрема на багнистому П., примітивне і відстале, майже самодостатнє, мінімально зв’язане з ринком; надвишками його продукції була лише рогата худоба (але не молочні продукти) і плоди лісів: гриби, ягоди; вироби домашнього промислу тільки рідко йшли на продаж (напр., вироби глиняного посуду в Городниці, «полукошків» з лози у с. Хлябах тощо); велике значення мали заробітки на ліс. роботах. Пром-сть була слабо розвинена, а втім і вона, як і вся торгівля, була У чужих, гол. жид. руках. Чималою була еміґрація до Азії і з зах. П. на зах півкулю.

Назагал укр. населення на п. (як і в деяких околицях Карпат) було найбідніше зі всіх укр. земель. На зубожіння населення на зах. п. спричинилося у часи поль. панування спроваджений на перенаселене село поль. колоністів і парцелянтів, приплив поль населення до міст і неможливість для місц знайти працю (поза роботою у лісах).

Сучасне нар. госп-во. Представлені відносини зазнали корінних змін на сх. П. у 1930-их pp., на зах. після другої світової війни у зв’язку з колективізацією сіль. госп-ва, зміною аґрарної системи, розвитком пром-сти й урбанізації і взагалі тими змінами які відбулися у нар. госп-ві СССР.

Розподіл землі на вгіддя є тепер подібний, як і в 1930-их pp.; деякого збільшення (завдяки меліораційним роботам) зазнала площа орної землі, а (через надмірну експлуатацію) — далі зменшилося лісів. У зв’язку з переходом з трипільної системи до сівозміни значно збільшилася посівна площа. Як скрізь на Україні, змінилася її структура: зменшився відсоток зернових (тепер 49% всієї посівної площі), збільшився — кормових (24%) і техн. (9%), на картоплю та городньо-баштанні культури припадає 18% (числа приблизні). З зернових найбільше значення, як і давніше, має жито, на яке припадає 30% посівної площі (і 61% зернових), зменшилося значення вівса (6%), поширено посіви озимої пшениці (7%), незначні відсотки припадають на ячмінь, зерново-бобові, гречку, просо і кукурудзу; з техн. найбільше значення має льон-довгунець (7% засівної площі), невелике — коноплі, на півд. Житомирщині поширений хміль, на півд.-зах. — цукровий буряк. З свійських тварин збільшилося поголів’я великої рогатої худоби і свиней, зменшилося ч. коней і овець; введено кращі породи свійських тварин. У тваринництві переважає молочно-м’ясне скотарство і свинарство. Допоміжне значення мають птахівництво, рибальство й бджільництво; заведено деяке ч. звіроферм.

Аґрарне перенаселення зменшилося завдяки підвищенню рівня сіль. госп-ва, але й еміґрації чималого відсотка селян до міст, ще більше на Півд. Україну і на Донбас та завдяки примусовим висилкам до Азії, зокрема на цілинні землі.

Пром-сть П. відносно слабо розвинена. Вона пов’язана з переробкою с.-г., ліс. і (частково) мінеральної сировини. Довгий час найбільше значення мала ліс. і деревообробна пром-сть, на другому пляні — харч. Тепер основну галузь пром-сти становить харч., на яку припадає у заг. обсязі валової продукції понад 40%, на другому місці деревообробна — до 20%; щойно в новіші часи розвинулися ін. галузі: легка — понад 10%, машинобудів. і металообробна — бл. 10%, виробництво будів. матеріялів — бл. 7%.

Гол. галузі харч. пром-сти: спиртова, масло-сироробна (серед ін. у Ковелі, Радомишлі, Шевському та ін.), м’ясна (у Ковелі, в Бересті, Пинському, Кобрині, Житомирі, Шепетівці, Сарнах, Коростишеві й ін.), овоче-коноервна (у Овручі, Житомирі та ін.), млинарська, броварна, цукр. (в Шепетівці).

Широко поширена ліс, деревообробна, мебльова і паперова пром-сть. Ліс переробляють на місці; найбільше лісопильних зав. є на перехрестях залізниць з річками; на цих зав. серед ін. виробляють фанеру, паркет, будів. деталі, стружкові плити тощо. Найважливіші деревообробна комбінати є у Пинському, Кобрині, Ковелі, Микашевичах, Киверцях, Цумані, Оржеві, Шепетівці та ін. Домобудів. комбінати у Костополі й Ірпені; мебльові фабрики у Житомирі, Костополі та ін.; фабрики паперу в Малині, Коростишеві, Моквині й ін. Лісохем. зав. у Коростені, Овручі та ін.

Галузі легкої пром-сти: текстильна, зокрема обробка льняного волокна (великий льонокомбінат у Житомирі — найпотужніший в СССР; льонопідприємства у Ковелі, Коростишеві, Новограді Волинському, Емільчиному, Овручі та ін.), швейна (у Житомирі, Коростені, Новограді Волинському, Бересті, Кобрині, Пинському), бавовняна, шкіряно-взуттєва (у Житомирі) та ін.

За останні десятиліття розвинулася машинобудів. і металообробна пром-сть. Важливіші підприємства з цієї ділянки: зав. с.-г. машин у Ковелі й Новограді Волинському, ремонтно-мех. і електроприладобудування у Житомирі; зав. хем. машинобудування і шляхових машин у Коростені; суднобудів. у Пинському та ін.

Пром-сть будів. матеріялів представлена видобутком і обробкою ґранітів і лябрадоритів, каоліну і кварцитів на кристалічному П. і базальтів над р. Горинню, виготовленням цегли і черепиці тощо. Важливіші зав.: Головинський, Лизниківський, Омелянівський кар’єри чорного лябрадориту і рожевого ґраніту, видобуток в Овруцькому р-ні динасових кварцитів і пісків, титанового ільменіту (поблизу с. м. т. Іршанського у Житомирській обл.). Порцеляно-фаянсова пром-сть розвинулася на кристалічному П. сильніше, ніж в ін. частинах України, завдяки поширенню родовищ каоліну. Найважливіші підприємства: у Баранівці, Городниці, Коростені, Довбиші. Скляна пром-сть поширена на півн. Житомирщині, де є кварцові піски; найбільший склоробний зав. у Житомирі.

Енерґетичне госп-во П. базується на привізному вугіллі й нафті, на зах. П. — на природному газі, що надходить з Дашави, а також на енерґії Добротівської ДРЕС (Львівська обл.); на Житомирщину електроенерґія надходить з системи Київенерґо. Важливіші електростанції (частково на торфі) є у Житомирі, Новограді Волинському, Коростені й Березі.

Гол. пром. центри П.: Житомир, Ковель, Берестя, Пинське, а також Новоград Волинський, Шепетівка, Костопіль, Кобринь та ін. Півд. частину П. обслуговують пром. м., положені вже в Лісостепу: Рівне, Луцьке, Володимир Волинський. Геогр. розміщення гол. видів пром-сти видно на карті.

П. ще й досі має незадовільний суходільний транспорт; зал. і битих шляхів тут менше, ніж в ін. частинах України; вони по змозі обходять П. Так було з першими залізницями: Київ — Козятин — Рівне — Берестя, Київ — Бахмач — Гомель — Бобруйськ — Мєнськ і Мєнськ — Барановичі — Берестя. Щойно після 1880 р. уряд почав будувати залізниці, більше з стратегічних, ніж з госп. міркувань, щоб сполучити майбутній театр війни у Польщі з запіллям. Цю ролю виконувала гол. побудована у 1880 — 85 pp. повздовжня лінія з Гомеля до Берестя через Калинковичі і Пинське. 1902 р. побудовано другу поздовжню лінію, на цей раз на півд. П.: Київ — Коростень — Сарни — Ковель — Холм. З двох поперечних ліній, які поєднують Волинь з Білор. височиною — одну проведено вже у 1885 р. — з Барановичів до Рівного через Лунинець і Сарни, другу ж щойно під час світової війни на сх. краях П.: Жлобин — Калинковичі — Коростень — Житомир — Шепетівка. За сов. часів постала лінія Чернігів — Овруч — Житомир — Хвастів. Низка вузькоколійок, побудованих здебільша під час першої світової війни, має значення перев. для перевозу лісу. Важливі зал. вузли: Берестя, Лунинець, Калинковичі, Жлобин, Гомель, Житомир, Коростень, Сарни й Ковель.

Будова залізниць випередила на П. будову битих шляхів (навіть до Пинського осередку зах. П. вони дійшли тільки в 1938 p.). Більшість шляхів з твердим покриттям побудована у сов. часи, але їх мало; найважливіші: Київ — Рівне — Берестя (кол. Києво-Берестейське шосе), Київ — Чернігів — Гомель, Берестя — Бобруйськ, Житомир — Мозир — Бобруйськ, Берестя — Пинське — Рівне. Тому автобусний рух на П. менший, ніж в ін. частинах України.

Велике значення мають водні шляхи: судноплавним є Дніпро, Прип’ять і її притоки: Стир, Горинь та Дніпровсько-Бузький канал. Значно більше рік мають значення для сплаву лісу.

На п. переважають примітивні ґрунтові шляхи без твердого покриття, збудовані самим населенням П. На сухому П. транспорт утруднюють часто сипкі піски (на них Іноді накидають галуззя, солому тощо). На багнистому П. шляхи проходять від одного сухого острова до другого. Там, де треба провадити дорогу багном, будуються примітивні греблі, рідше настилані шляхи, т. зв. накоти; у місцях, покритих водою або глибокими багнами, ставлять вузькі мости, оперті на палях, або будують вузькі кладки. Більші річки тут переїздять поронами чи човнами.

Література: Чубинский П. Труды Этнографическо-Статистической Экспедиции в Западно-Русский Край, тт. 1 — 7. К., 1872 — 79; Толмачев И. Юго-Западный Край. Статистическое обозрение. т. І. Восточное Полесье. К. 1897; Пачоский И. Флора Полесья и прилегающих местностей. Труды СПб. Общества естествоиспытателей. П. 1897; Жилинский И. Очерк работ Западной Экспедиции по осушенню болот (1873 — 1898). П. 1899; Танфильев Г. Геоботаническое описание Полесья. Там же. Россия. Полное географическое описание нашого отечества под редакцией В. П. Семенова. т. IX. Верхнее Поднепровье и Белоруссия. П. 1905; Тутковский П. Орографический очерк Центрального и Южного Полесья. М. 1913; Карский Е. Этнографическая карта белорусского племени. П. 1917; Тутковський П. Словечансько-Овруцький Кряж та узбережжя річки Словечни. Труди Фіз.-Матем. Відділу ВУАН 1923, т. I, випуск I. К. 1923; Kubijowicz W. Rozmieszczenie ludności na Polesiu. II Sprawozdanie Krakowskiego Koła Geografów. Кр. 1925; Mondalski W. Polesie. Берестя 1927; Prace biura meljoracji Polesia. Берестя 1929 — 33; Niezbrzycki J. Polesie. Opis wojskowo-geograficzny i studium terenu. B. 1930; Lencewicz S. Carte géologique de la Polesie 1 : 350 000. В. 1934; Кисілевська О. По рідному краю. Полісся. Коломия 1935; Obrębski J. Problem etniczny Polesia. В. 1936; Bürgener M. Pripet-Polessle. Ergänzungsheft № 237 zu Petermanns Mitteilungen. Ґота 1939; Михайловская В. Флора Полесской низменности. Менськ 1953; Нариси про природу і сіль. госп-во Полісся. К. 1955; Одрач Ф. Наше Полісся. Вінніпеґ 1955; Западное Полесье УССР. К. 1956; Беларусская ССР. Інститут Экономики АН БССР. М. 1957; Кугукало І. Ровенська обл. К. 1958; Корецький Л. Волинська обл. К. 1958; Атлас Беларускай Савецкай Сацыялістычнай Распублікі. Мєнськ-М. 1958; Рибачок І. Житомирська обл. К. 1960; Коржуев С. Рельєф Припятского Полесья. М. 1960; Акинчиц А. Брестская обл. Мєнськ 1962; Маринич О. Укр. Полісся. К. 1962; Атлас Украинской ССР и Молдавской ССР. М. 1962; Маринич А. Геоморфология Южного Полесья. К. 1963; Tomaszewski J. Z Dziejów Polesia 1921 — 1939. В. 1963; Геренчук К., Койнов М., Цись П. Природно-геогр. поділ Львівського та Подільського екон. р-нів. Л. 1964; Полесье (Лингвистика. Археология. Топонимика). М. 1968; Kolberg O. Białoruś-Polesie. Dzieła wszystkie. т. 52. Вроцлав — Познань 1968; Брадіс Е., Бачурина Г. Болота УРСР. К. 1969. Див. також Літературу до гасла Поліські говірки.

В. Кубійович










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.