[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2214-2228.]
Попередня
Головна
Наступна
Полуботки, чернігівський старшинський рід, правдоподібно міщанського походження. Ярема П. був райцею Чернігівського маґістрату (1619, 1642); Артем П. був чернігівським міщанином (сер. 17 в.). Найвизначніші представники роду: Леонтій П., полк. переяславський і ген. осавул (див.), і його син Павло П., полк. чернігівський і наказний гетьман (див.). За гетьмана Мазепи П., позбавлені урядів, розгорнули в кін. 17 в. широку госп., зокрема пром. (рудництво, гутництво), і торг. діяльність та стали власниками великих зем. володінь. У 18 в. сини й унуки Павла П. були найбагатшим старшинським родом Гетьманщини (3 200 дворів), але політ. ролі не відогравали. Рід П. по чол. лінії згас у другій пол. 18 в. Маєтки П. дісталися, шляхом шлюбів і спадку, ін. старшинським родам (гол. Милорадовичам і Лашкевичам).
О. О.
Полуботківський полк, укр. полк ім. гетьмана П. Полуботка, створився стихійно у червні 1917 р. на розподільній станиці у Києві. Вночі з 17 на 18 липня 1917, без порозуміння з Центр. Радою і Військ. Ген. Комітетом, П. п. виступив проти влади Рос. Тимчасового Уряду, зайнявши кілька важливих об’єктів у Києві. На другий день наслідки виступу були ліквідовані урядовими військами, П. п. розформований і 27. 7. 1917 висланий на фронт.
Полуботок Леонтій († бл. 1695), чернігівський полковий писар (1668), сотник (1671 — 72) і наказний полк. (1671); ген. бунчужний (1672 — 77), ген. осавул (1678 — 87 і 1689 — 90). Прихильник гетьмана І. Самойловича, з яким був посвоячений, брав участь у старшинській опозиції проти політики І. Мазепи у 1680 — 90-их pp. Обвинувачений у таємних зносинах з Кримом (1690), втратив уряд і останні pp. присвятив маєтковим та госп. справам.
Полуботок Павло (бл. 1660 — 1724), гетьман (наказний) України (1722 — 24), син Леонтія; П. вихованець Києво-Могилянської Колеґії (1679), знатний військ. товариш (1689). Одружений з небогою гетьмана І. Самойловича, разом з батьком брав активну участь у старшинських змовах проти І. Мазепи, за що був на довгий час усунений від держ. діяльности; щойно в 1706 р. став полк. чернігівським. Відомий як особистий ворог Мазепи, був кандидатом на гетьманство у 1708 p., але Петро I, що не довіряв П. відхилив цю кандидатуру, компенсувавши його великими маєтностями на Гетьманщині й Слобожанщині (понад 2 000 дворів). Ставши після смерти Скоропадського (1722) наказним гетьманом, продовжував політику свого попередника, але мусів увійти в конфлікт з рос. урядом, який не дозволяв на вибори нового гетьмана й фактично передав керівництво Гетьманщини Малоросійській Колеґії. Відносини загострилися, коли Малорос. Колеґія почала втручатися у фінансові справи укр. уряду, а гол. виступила демагогічно проти старшинських надуживань над козацтвом та поспільством. Конфлікт загострила ще брутальна поведінка през. Колеґії С. Вельямінова супроти укр. влади й зокрема П. В наслідок численних взаємних скарг П. був викликаний до Петербурґу. Повторні прохання П. обмежити владу Колеґії й дозволити вибори гетьмана, а гол. подання цареві «Коломацьких чолобитних», спричинилися до арешту П. та його помічників. Ув’язнений у Петропавлівській фортеці, П. там і помер. Майно його було описане (зберігся дуже цікавий опис) й секвестроване. П. цікавився історією України й був автором «Кронічки», яка охоплює події 1452 — 1715 pp. (його зять Я. Маркович вніс її до свого «Діяріюша»).
Оборона прав України і трагічна доля зробили П. нац. героєм в очах сучасників і наступних поколінь укр. старшини. Традиція ще з 18 в. приписує П. патріотичну промову, що її він нібито виголосив перед Петром I (насправді це був укр. публіцистичний твір другої пол. 18 в.). «Дух Полуботка» був живий на Лівобережній Україні ще в першій пол. 19 в., і це яскраво відбилося в «Історії Русів» та укр. історіографії (Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич) і літературі (Т. Шевченко) того часу. Натомість народницька (О. Лазаревський, О. Єфименко) й сов. історіографія неґативно оцінюють діяльність П., вбачаючи в ній лише вияв клясових старшинських інтересів і персональних амбіцій П. Більш об’єктивну оцінку П. дали праці В. Модзалевського й особливо М. Василенка. Новітня укр. історіографія, визнаючи також П. за речника станових інтересів старшини, вважає його за видатного політ. діяча, який, спираючися на засади Переяславської угоди, боронив автономні права України.
Література: Костомаров Н. Павел Полуботок. Русская Старина, кн. I. П. 1876; Лазаревский А. Павел Полуботок. Русский Архив, І. М. 1880; Ефименко А. Двенадцать пунктов Вельяминова. КСт., 10. К. 1880; Модзалевский В. Павел Полуботок. П. 1903; Василенко М. Павло Полуботок, ж. Україна, 6. К. 1925; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. ЗНТШ, т. 170. Нью-Йорк — Париж — Торонто 1960.
О. Оглоблин
Полузери, р. на Придніпровській низовині, права притока Ворскла; довж. — 68 км, сточище — 731 км².
Полуниця, суниця (Fragaria L.), рід багаторічних рослин з родини розоцвітих. На Україні — 4 дикорослих види: П. зелена (F. viridis Duch. = F. callina Ehrh.), С. мускусна (F. mosobata Duch. = F. elatior Ehrh.), П. польова (F. campestris Stev.), С. ліс. (F. vesca L.); ростуть у степах, чагарниках, на узліссях у степ. і лісостеп. р-нах. Існують ще три культ. види: С. чілійська (F. chiloensis Ehrh.), С. вірґінська (F. virginiana Duch.), С. ананасна (F. ananaissa Duch.). Плоди П. споживають свіжими і переробляють на конфітури. Плоди С. ліс. та культ. дрібноплідної мають до 7,5% цукрів, до 1,3% яблуневої кислоти, до 0,4% чинбарних речовин, бл. 1,5% пектинових речовин, етерову олію, вітамін С. Листки та кореневища багаті на залізо й чинбарні речовини. Свіжі плоди С. ліс. вживають як дієтичний засіб при недокрів’ї, подагрі та кам’яній хворобі.
Полухин Леонид (1914 — 63), історик родом з Київщини; закінчив Київ. Ун-т, старший наук. співр. УАН. Праці з історії України 17 в. й укр. історіографії 19 в., зокрема: «Формування іст. поглядів М. І. Костомарова» (1959) й (спільно з М. Марченком) «Видатний історик України О. М. Лазаревський» (1958); нариси про діячів Хмельниччини: М. Кривоноса, Д. Нечая, І. Богуна тощо.
Полфйоров Яків (1895 — 1966). музикознавець і педагог, нар. у Петербурзі, де й закінчив студії; викладач і короткий час ректор Харківського Муз. Ін-ту (у 1920-их pp.), муз. критик, співр. ж. «Музика Масам», «Червоний Шлях» та ін.; праці про укр. нар. пісню, монографії про М. Лисенка, П. Сокальського й ін., підручники для муз. учбових закладів («Органіка», 1930). Репресований на поч. 1930-их pp.
[Полфйоров (Полфьоров) Яків (1891, станиця Ільїнська, Краснодарський край — 1966, Харків). — Виправлення. Т. 11.]
Полчансько-Мізоцьке пасмо, горбаста височина на Волині між р. Стиром і Горинню, висотою до 342 м, збудована з третинних і крейдяних шарів з девонським дисльокованим ядром. П.-М. п. розчленоване притоками Ікви й Горині, має подекуди характер низькогір’я.
Полюддя (від «хожденіє по людям»), на Русі-Україні об’їзд кн. по підвладних м. і оселях з метою збирання данини; також назва основної данини, а згодом, коли податки здиференціювалися (див. Данина), лише обов’язку утримувати кн. і його дружину під час річних об’їздів, зокрема восени. Розмір П. не був точно встановлений, що призводило до зловживань. Після того, як кн. Ігор загинув у Деревлянській землі під час збирання П. 945 p., воно, як свого роду княжий похід за здобичею, не практикувалося. Існувала певна форма П. у В. Князівстві Лит. — оплата для княжої адміністрації під час об’їзду обл.
Полюта Юрій (1820 — 97), перший укр. ветер. фармаколог-експериментатор, родом з м. Городна (Білорусь); з 1851 р. викладач фармакології та заг. терапії у Харківському ветер. училищі, а далі у Харківському Ветер. Ін-ті (в 1859 — 81 pp. його проф.). Праці з питань ветеринарії, медицини, зоології та ботаніки. П. — автор ориґінального підручника про ветер. фармакологію з заг. терапією і рецептурою (1878).
[Полюта Юрій (Георгій) († Харків). — Виправлення. Т. 11.]
Поляки на Україні. До 1340 р. Першими П. на У. були, мабуть, купці, що займалися транзитною торгівлею з Зах. на Сх. через Польщу і Русь. П. були у почтах поль. княгинь, що виходили заміж за укр. кн. Численнішу групу П. на У. становили військ. бранці, поселювані звич. громадою у визначених місцях (першими були бранці, захоплені Ярославом Мудрим у поході на Польщу 1030 — 31 pp., що він їх оселив на Пороссі), де вони займалися сіль. госп-вом і пізніше злилися з місц. населенням. Потреба духовної опіки над П. і ін. католиками на У. і намагання Риму поширити кат. віру довели на поч. 12 в. до заснування кат. місії у Києві (вона діяла до 1233).
Найбільша кількість П. жила на окраїнах Київ. держави, у Галичині й на Волині, на Холмщині і Підляшші. При дворах гал. та волинських кн. служило чимало П.; ці кн. також користувалися поль. елементом у розбудові краю, зокрема після нападу татар (1240). Найбільше зміцнився поль. елемент у Гал.-Волинській державі за Юрія-Болеслава II.
З 1340 pp. до Люблінської унії. Чимало П. наплинуло на У. після розпаду Гал.-Волинської держави і по зайнятті Польщею Галичини, Холмської й Белзької земель та зах. Поділля. Щоб укріпити панування П. на цих землях, король Казімір III і його наступники щедро роздавали поль. вельможам великі маєтки, відібрані від укр. бояр або належні князям. Поодинокі села надавано зайшлій поль. шляхті — з обов’язком військ. служби, засновувано (перев. на нім. і поль. праві) численні с. і стягано до них, крім укр., також поль. селян, розбудовувано низку вже існуючих міст і надавано їм здебільше маґдебурзьке право та закладало нові, до яких спроваджувано нім. і поль., а згодом і вірменських купців і ремісників. Нових поселенців, гол. з Малопольщі, притягало багатство рідше, ніж у Польщі, заселених земель (врожайні ґрунти, тепле підсоння, багатий тваринний світ тощо), корисні умови для торгівлі з сх., великі пільги: звільнення від податків, панщини тощо. Землі в Галичині й на Поділлі роздано поль. магнатським і шляхетським родам: Габданкам, Одровонжам, Пакославам, Тарновським, Спиткам, Гербуртам, Бучацьким, Потоцьким, Язловецьким, Лянцкоронським, Сєнявським та ін. Дискримінація укр. бояр спричинилася до того, що більшість з них польонізувалися (напр., Володийовські, Ярмолинські, Кирдеї, Чурили, Струсі й ін.). Почавши з 16 в., поступово спольщилися у м. німці, вірмени й частина українців. Натомість більшість поль. селянства, розпорошеного серед укр. мас, українізувалася під впливом більш динамічної укр. нар. культури. Нац. розрізнювання відбувалося назагал по віросповідних критеріях: римо-католицизм утотожнювано з поль., а православіє (і згодом унію) з руською народністю. Подібно було й на Підляшші (див. стор. 2088), куди наплинуло багато дрібної шляхти з сусідньої Мазовії.
Польськість зміцнило створення 1375 р. римо-кат. ієрархії з архиєп. у Галичі (з 1412 р. у Львові) та єпископствами у Перемишлі, Холмі й Володимирі Волинському (з 1428 р. у Луцькому) і щедре обдарування латинського духовенства і чернечих чинів зем. маєтками.
Поль. елемент слабше проникав на Волинь, Київщину і Брацлавщину, які входили до складу В. Князівства Лит. Це проникання відбувалося, не зважаючи на правні обмеження, шляхом купівлі або застави дібр, а найчастіше в наслідок подружніх зв’язків. У 15 в. були створені поль. кат. єпископства у Києві та Кам’янці Подільському.
Поль. колонізація, як і значно сильніша укр., зазнала на Поділлі, Брацлавщині й Київщині загальмування, а то й подалася назад у другій пол. 15 в. під впливом тат. нападів. Тоді ж розбудовано для охорони перед ними мережу оборонних замків, які були частково заселені П. (див. 2137 стор.).
Одночасно з занепадом укр. політ. й екон. життя і послабленням культ. розвитку, на зайнятих Польщею укр. землях виникли сильні осередки польськости. Міста Львів, Перемишль, Ярослав, Кам’янець Подільський, а також магнатські двори стають осередками розвитку культури й мистецтва. З-поміж П. на У. того часу походить (дехто з них був укр. роду) ряд поль. культ. діячів і письм.: Григорій з Сянока (1407 — 77), один з перших поль. гуманістів і поетів та кат. львівський архиєп., провідний діяч гуманізму на поч. 16 в. Павло з Коросна (також Павло Русин, † 1517), письм. і викладач клясичної літератури у Краківському Ун-ті, Григорій із Самбора панегірист і педагог (літ. псевд. Roxolanus або Ruthenus), один з зачинателів поль. літератури М. Рей, родом з Журавна (1505 — 69). До першої укр. школи в поль. літературі зараховують також С. Ожеховського (1513 — 66), письм. й полеміста, спершу оборонця правос. Руси, як також С. Ф. Кльоновіца (1545 — 1602), автора одного з перших у поль. літературі творів на укр. теми («Roxolania», 1584).
Від Люблінської унії до 18 в. З переходом Волині, Брацлавщини і Київщини до складу Польщі на цих врожайних і відносно рідко заселених землях (густота населення становила у 1572 р. у корінній Польщі 16 меш. на 1 км², у воєводствах Руському і Белзькому 9, на Волині й Поділлі 6,4, Київщині й Брацлавщині бл. 1625 р. — 3,8) поселювалися поль. магнати і шляхта. Колонізація Лівобережжя розпочалася пізніше з кін. 16 в. — поч. 17 в.
Займаючи нововідкриті для колонізації землі, магнати обсаджували їх своїми слугами і економами з-поміж дрібної поль. шляхти і орендарями, здебільша жидами. Після 1569 р. була проведена за наказом короля Стефана Баторія (1575 — 86) у воєводствах Подільському, Брацлавському і Волинському ревізія «пустинь», що мали б бути роздані на. вічність або в користування зайшлим поль. маґнатам і шляхті; ця акція посилилася за Жигмонта III Вази (1587 — 1632). Їх обсаджували поряд волинських кн. укр. роду поль. магнати: Замойські, Калиновські, Сєнявські, Яблоновські, Жолкєвські, Потоцькі, Конєцпольські. У приєднаній 1619 р. до Польщі Чернігівщині землі й маєтки надавалися на «воєнному праві», за заслуги військ., гол. з поль. корінних земель, а на Сіверщині в 1630 — 40 pp. також з В. Князівства Литовського.
З одержуваних у користування просторих «королівщин» — староств, а також і приватних посілостей, випрошуваних від короля чи сойму або купованих за безцінь чи просто здобутих зброєю, почали творитися величезні лятифундії, до яких притягано нових поселенців проголошуванням «свобод»: звільнення на 20-30 pp. від панщини. Основну масу поселенців творили укр. селяни, втікачі з зах.-укр. земель, гол. з Галичини і півн.-зах. України, але було й невелике ч. поль. селян з корінної Польщі. Чимало з них включилося в лави козацтва, керівниками загонів якого і згодом гетьманами коз. війська ставали іноді, особливо на поч. козацтва, поряд укр. магнатів і шляхтичів, також поляки. Чимало поль. елементу, гол. з поль. дрібної шляхти, було у збройних відділах маґнатів, їхній обслузі тощо. Власники лятифундій були необмеженими володарями земель і дідичними «королев’ятами», як їх називали. Вони мали великий вплив на напрям поль. внутр., а то й зовн. політики. Маґнати з України дали Польщі двох королів (Михайло Вишневецький — 1669 — 73 і Ян Собєський — 1674 — 96) та ряд визначних політиків і військ., між ними С. Жолкєвського, С. Чарнецького та ін.
На поч. 17 в. найбільша кількість панських фільварків була у спокійніших Галичині й Волині, натомість на схід і півд. сх. простягалися величезні лятифундії маґнатів (Єремія Вишневецький напередодні революції 1648 р. мав 38 000 госп-в з 230 000 підданими).
Поль. Кат. Церква здобувала чимраз більший вплив. Чимало для поширення католицизму зробили поль. чернечі ордени, особливо єзуїти. Завдяки своїм школам вони були активні не лише серед поль. маґнатів і шляхти, але приєднували заможних і талановитих українців до поль. культури і церкви.
З поширенням освіти і зростанням добробуту й багатства вищих верств одночасно розвивалися різні ділянки поль. культ. життя, зокрема архітектура, малярство та різьба. У 17 — 18 вв. будуються численні оборонні й прикрашені замки й магнатські садиби з колекціями творів мистецтва, бібліотеками, архівами. Визначними осередками культури ставали Львів, Перемишль, Ярослав, Кам’янець Подільський, Луцьке й ін. з численними будівлями та костьолами. Своїм багатством деякі з цих міст дорівнювали, а іноді й перевищували найбільші м. у корінній Польщі.
Поль. духове й культ. життя на укр. землях зосереджувалося у цей час на Гал. Русі, звідки вийшли і де жили видатні поль. письм.: Ш. Шимоновіч (Сімонідес, 1558 — 1629), Ян Щенсни-Гербурт (1567 — 1616), С. Твардовський († 1661), автор «Роксолянок» III. Зіморович (1608 — 29), М. Семп Шажинський (1550 — 81), композитор Мартин Леополіта (Львовчик, † 1589), історики В. Папроцький (1543 — 1614), Ю. Б. Зіморович (1597 — 1667), публіцист і київ. кат. єп. (з руського роду) Й. Верещинський († 1599).
Поль. політ. й екон. експансію на укр. землі сповільнили коз. повстання у перших десятиліттях 17 в., а припинила на довгий час Хмельниччина. У наслідок цих подій почався відплив поль. елементу з Лівобережжя і сх. частини Правобережжя на зах. Загрожені у своєму існуванні поль. магнати, в тому ч. й спольщені, з укр. родів (Вишневецькі, Заславські й ін.) очолили збройну боротьбу з укр. визвольним рухом, застосовуючи жорстокі репресії й викликаючи цим посилення ненависти укр. нар. мас. На Наддніпрянській Україні залишилася і подекуди брала участь у війні проти Польщі у 1648 — 57 pp. частини шляхти, навіть спольщеної, посівши у проводі коз. держави видатне становище. Чимало шляхти, у тому ч. і поляків, почали повертатися на укр. землі в останні роки життя Б. Хмельницького й за гетьманування І. Виговського (особливо після Гадяцького договору) та за П. Тетері. Але і цей рух припинився в часи Руїни через опір коз. і сел. маси. У боротьбі її проти поль. орієнтації частини вищої старшини загинуло чимало укр. шляхти (зокрема убивство Ю. Немирича, ініціятора Гадяцького договору), і більшість її на Правобережній Україні повернулася до поль. табору. Досить сильними у Києві й навіть на Лівобережній Україні залишилися ще до пол. 18 в. поль. впливи у ділянці духової культури (поль. мова у навчальних програмах Києво-Могилянської Академії та ін. тогочасних колеґіюмів, у вид. київ., новгород-сіверської й чернігівської друкарень, у побуті тощо). Натомість поль. меншість на території Гетьманщини перестала існувати.
18 століття. На Правобережжя, спустошене в наслідок Руїни, масового переселення людности на Лівобережжя і тимчасової окупації півд. земель Правобережжя Туреччиною, з поч. 18 в. почала напливати нова хвиля поль. колонізації. Маґнати почали займати свої кол. посілості або колонізувати нові землі й творити великі лятифундії з окремою адміністрацією й військом (у деяких 4-5 000). На них осідала безземельна чиншова шляхта, залежна від маґнатів, та частково селяни і міщани, спроваджувані з ін. земель Польщі. Ця масова колонізація Київщини, Поділля й Брацлавщини була припинена гайдамацькими повстаннями (особливо 1768; див. Гайдамаччина), під час яких велика кількість поляків і жидів була знищена.
На Зах. Укр. Землях — Галичині з Белзчиною і Холмщиною, Підляшші й Волині, які перебували впродовж 17 і 18 вв. безперервно під поль. владою, кількість П. та їх значення постійно збільшувалися.
17 і 18 вв. були періодом найбільшого поширення поль. шкільництва на Україні, гол. на Зах. Укр. Землях (на Правобережній Україні лише до пол. 17 в., потім щойно з 1770-их pp.). Найактивнішими у розбудові шкільництва й далі були єзуїти. Після скасування їх ордену 1773 р. шкільництвом на Волині й Правобережній Україні керувала поль. Едукаційна Комісія, яка передала частину єзуїтських колеґій і шкіл василіянам; вони були призначені для молоді шляхетського походження і виховували її у поль. дусі, хоч давали також деяке знання церк.-слов. мови. У поль. патріотичному дусі діяли школи ордену піярів та відділи (колонії) Краківської Академії. Треба додати, що занепад поль. культури з пол. 17 в. (її відродження почалося з пол. 18 в.) мав неґативний вплив і на укр. культуру в Польщі.
Чимало до поширення польськости спричинилися також поль. друкарні єзуїтів у Львові й Перемишлі, василіян у Почаєві (лише частково), домініканів у Луцькому, кармелітів у Бердичеві та приватні. У своїх центрах єзуїти мали багаті бібліотеки. Значними культ. осередками були магнатські маєтки з величними палацами, садибами та ін. будівлями, де були великі бібліотеки, мист. збірки, приватні архіви; зокрема у Ляхівцях — Яблоновських, у Вишнівці — Вишневецьких, згодом Мнишків, у Тульчині — Потоцьких, Славуті — Санґушків, великий архів Острозьких і Любомірських у Дубному, Ржевуських у Підгірцях тощо.
З укр. земель походило багато визначних політ. і культ. діячів П. у 18 в. Власники великих лятифундій на Україні: Вишневецькі, Чарторийські, Потоцькі, Браніцькі, Любомірські, Яблоновські, Ржевуські, Конецпольські відогравали у другій пол. 18 в. визначну ролю у Речі Посполитій. З України походила більшість керівників Барської (напр., А. Красінський, кам’янець-подільський єп.) і Торговицької (С. Потоцький, К. Браніцький, С. Ржевуський) конфедерацій, діячів Чотирилітнього сейму (1788 — 92), герой повстання 1794 р. Т. Косцюшко (з Волині), просвітитель і філософ, співтворець конституції 3. 5. 1791 Г. Коллонтай (з с. Дедеркали на Тернопільщині), історик права та осв. діяч граф Т. Чацький (з м. Дубного), історик — єп. луцький А. Нарушевіч, письм. Ігнатій Красіцький (з Перемищини, деякий час перемиський і київ. канонік) та ін.
1795 — 1917 pp. у складі Російської Імперії. У кін. 18 в. на укр. землях, приналежних до Польщі, які були включені у 1793 — 95 pp. до складу Рос. Імперії (Волинь, Поділля й Київщина), на підставі поль. церк. статистики, жило бл. 240 000 римо-католиків (на всіх укр. землях разам з Холмщиною, Підляшшям і Поліссям їх могло бути бл. 300 000), або 11 — 12% всього населення. Ч. римо-католиків не було і не є донині тотожне з ч. поляків, бо низка римо-католиків (перев. поль. походження) — селян і нижчої шляхти зазнала мовної і побутової українізації, але залишилася ще римо-католиками і подекуди вважала себе поляками (у Галичині — латинники). Після примусового скасування унії (1839) деяке ч. уніятів перейшло на римо-католицизм.
На цих землях поль. маґнати і шляхта зберегли своє упривілейоване становище, і навіть збільшили свою владу над підданими їм селянами. Значно збільшився поль. екон. потенціял. Поль. лятифундії на Правобережній Україні були гол. продуцентами й експортерами збіжжя, гол. пшениці. Поль. культура на укр. землях під Росією зберегла й зміцнила своє панівне становище, а новозаснований Кременецький Ліцей (1805) став провідним осередком поль. культури й освіти. Поль. мова була урядовою у школах, адміністрації й судівництві. Поль. римо-кат. церква, не зважаючи на боротьбу царського режиму з уніятською, — мала свободу дій. П. мали змогу поселюватися у Києві й на всій Лівобережній і Півд. Україні, набувати там маєтки тощо.
Провідною серед П. була, невелика за кількістю, магнатська верхівка, далі йшли сер. й дрібні дідичі — шляхтичі («зємянство»), найчисленнішою була ходачкова шляхта (чиншова або веретяна, як її називали в народі), поселювана на маґнатських землях, що оплачувала щорічний трошовий чинш, з лав якої набиралися кадри різних адміністраторів панських і держ. маєтків, економів й ін. служби. Більшість маґнатів ставилася пазагал льояльно до Рос. Імперії (також після поль. повстань), радо ріднилася з рос. аристократією, жила у Петербурзі або за кордоном. Зате сер. шляхта була гол. носієм поль. патріотизму та змагань, прагнула реставрувати Польщу в кордонах з 1772. Невелике ч. П. жило по містах. Приблизно пол. П. на У. становили зайшлі, перев. у першій пол. 18 в. селяни, розпорошені серед українців, рідше в окремих оселях.
Поль. великі землевласники на Правобережній Україні виявили у першій пол. 19 в. чималу ініціятиву і підприємливість у розвитку торгівлі (зокрема зовн.) й особливо пром-сти, зокрема текстильної, порцеляно-фаянсової й скляної, металюрґійної, а починаючи з другої чверти 19 в. — цукробурякозої. Великі, як на той час, пром, підприємства Любомірських, Потоцьких, Чарторийських, Санґушків, Радзівілів, Браніцьких та ін. магнатів, а поряд з ними, Понятовських і Головінських, — сприяли тому, що в пром. розвитку України першої пол. й сер. 19 в. Правобережжя посідало перше місце; це особливо помітне було в царині цукроварстіва. Ці пром. досягнення поль. землеволодіння допомогли йому пережити наслідки поразок повстань 1830 — 31 і 1863 pp., зокрема конфіскацію маєтків учасників повстання рос. урядом й дискримінаційну політику його супроти поль. землеволодіння у другій пол. 19 в., сел. реформу 1861 р. тощо та зберегти свою екон. силу й вплив аж до революції 1917 р.
Упривілейоване становище П. на Правобережній Україні було підірване в наслідок поразки поль. повстання 1830 — 31 (див. Польща). Тис. активних учасників повстання заслано, їх маєтки конфісковано; ще більшим ударом по дрібній шляхті була вимога верифікації шляхетства і переведення значної частини її до стану держ. селян; чимало дрібної шляхти вивезено на Кубань і Урал. Невдачею закінчилася змова Ш. Конарського, учасника повстання 1830 — 31 p., який 1835 повернувся з еміґрації і організував на Україні серед поль. молоді численні гуртки «Stowarzyszenia Ludu Polskiego». Змова була викрита; у справі т. зв. «конарщини» заарештовано понад 209 осіб, у тому ч. багато студентів Київ. Ун-ту, який влада на деякий час закрила, а Конарського страчено (1839). Злагіднення рос. режиму після Кримської війни призвело до відновлення серед поль. молоді таємних орг-цій, з яких ширше значення мав «Związek Trojnicki» (одним з організаторів його був спершу В. Антонович). Поль. політ. рух розгорнувся у 1861 у відкриті патріотичні маніфестації у Києві, Житомирі й Бердичеві; одночасно поль. шляхта подавала рос. владі меморіяли («адреси»), в яких ставилася досить прихильно до сел. реформи, а в деяких вимагала введення поль. шкіл на Поділлі, поль. мови у Київ. Ун-ті, а навіть (шляхта Подільської губ.) приєднання «забраних провінцій» до Поль. Королівства.
У першій пол. 19 в. серед П. помітні деякі вияви українофільства та поль.-укр. територіяльного патріотизму з прагненням скерувати укр. рух у річище відновленої, можливо, федеративної — Речі Посполитої. У 1820-их pp. граф Вацлав Ржевуський організував у своєму маєтку щось на зразок коз. Січі, школу лірників тощо; у нього перебував поет Т. Падура, «думи» якого укр. мовою закликали до повстання проти Росії. Українофільство виявлялося подекуди серед поль. еміґрації (брошури Якуба Яворського «Przypomnienia Ukraińskie» і о. Іполіта Терлецького «Słowo Rusina...», писання Ф. Духінського тощо). Під час Крим. війни М. Чайковський організував коз. леґіон по тур. боці, повертаючися до традиції гетьмана П. Дорошенка. У кін. 1850-их pp. група дем. молоді з спольщеної укр. шляхти, т. зв. «хлопомани» з В. Антоновичем на чолі, пропаґувала наближення до укр. народу. Напередодні 1863 р. Антонович і його ближчі товариші (Т. Рильський. Б. Познанський) відмовилися підтримувати поль. зазіхання на неполь. землі й перейшли на укр. нац. позиції. Але більшість навіть українофільськи настроєних кіл поль. громадянства була неспроможна на такий радикальний розрив з традиціями своєї верстви.
Назагал до поч. 1860-их pp. поль. суспільство на Правобережжі зберегло свою активність і життєву силу, й навіть створений 1834 р. для русифікації краю Київ. Ун-т, завдяки поль. проф. з Крем’янецького ліцею та Віленського Ун-ту, був деякий час осередком польськости. Правобережна Україна дала у першій пол. 19 в. поль. літературі ряд визначних письм., крім Ю. Словацького (1809 — 49), поетів Укр. школи в поль. літературі: А. Мальчевського, Б. Залєського, С. Гощинського. На Україні нар. і деякий час жили письм.: А. Фелінський, Г. Ржевуський, Ю. Коженьовський, Л. Совінський, м. Чайковський (Садик Паша), літератор і історик М. Ґрабовський. З Україною була пов’язана творчість Ю. І. Крашевського. Укр. поетом і музикою поль. роду був Т. Падура.
Напередодні поль. повстання 1863 р. у трьох губ. Правобережжя жило 471 000 римо-католиків, або 9% всього населення.
Поль. сила і вплив на укр. землях Рос. Імперії сильно зменшилися після придушення поль. повстання 1863 p., у якому брала участь частина «хлопоманів». Екзекуції повстанців, депортації і переселення супроводилися конфіскацією поль. маєтків або їх примусовим продажем неполякам, заг. забороною поль. мови (навіть у навчанні римо-кат. релігії), друків, т-в й орг-цій тощо. Поль. дідичі, які становили базу поль. посідання на Україні, мусіли відійти від грам., а то й культ. діяльности і зосередити свої зусилля на екон. відтинку. Поль. духовенство, ч. якого зменшилося, мусіло також обмежити свою діяльність. Але екон. розвиток сіль. госп-ва на Україні і с.-г. пром-сти дозволили полякам у 1870-их pp. знову вирости на силу, спершу на екон., згодом і культ., а навіть політ. відтинках.
У 1870 — 1914 pp. зайшли зміни у ч. й розміщенні П. на У. і ще більші — у їх соц. складі. На цю еволюцію впливали: нерівномірний природний приріст різних етнічних груп, сильніший у правос., слабший — у римо-католиків (напр., для 1901 p.: на Волині 21,1 і 17,7%, Поділлі — 17,4 і 14,0%, Київщині 17,0 і 11,0%), міґраційні й асиміляційні процеси. Разом з екон. зростанням України і скасуванням кріпацтва відновився приплив П. з корінної Польщі (Поль. Королівства) на Україну — фахівців і робітників до міст, а селян (гол. на Волинське Полісся) на землі, що їх розпарцельовували після скасування панщини поль. поміщики (див. стор. 309). Одночасно чимало П. з Правобережжя, що втратили свої маєтки або прийшли з Польщі, поселилися у великих м.: Києві, Одесі, Харкові, Миколаєві й ін. Противагою для припливу П. була мовна і частково віроісповідна асиміляція давніше оселених поль. селян; до цього спричинився також і закон, на підставі якого діти з мішаних подруж мусіли бути правос.
На підставі перепису 1897 р. ч. римо-католиків (серед них невелике ч. становили німці і чехи) і осіб з поль. мовою було таке:
Губернії |
Римо-католики у 1 000 у % |
З поль. мовою у 1 000 у % |
||
Волинська Подільська Київська |
291 261 104 |
10,0 8,7 2,9 |
185 72 68 |
6,2 2,3 1,8 |
Разом |
656 |
6,9 |
325 |
3,4 |
Великий відсоток П. (за мовою) жив у містах: 1897 р. (на укр. землях, які згодом увійшли до складу Укр. ССР) 30,3% (всього населення — 12,6’%, укр. — 5,4%). Найбільшим поль. скупченням і осередком поль. життя був Київ, у якому ч. П. швидко зростало: 1874 р. — 10,4 тис. (8,2% всього населення), 1897 — 16,7 (6,8%), 1909 — 44,4 (9,8%); ін. — на Правобережжі: Бердичів, Житомир, Кам’янець Подільський; у Степу: Одеса (1914 р. — 26 000), Катеринослав (13 000), Миколаїв, Херсон; на Слобожанщині — Харків (6000). Найбільший відсоток становили римо-католики і П. у півн. смузі Поділля (у Проскурівському пов.: 22, 6 і 6,4’% всього населення) та на півн. Волині (докладніше див. карту на 2220 стор.).
За урядовими даними, 1909 р. у трьох правобережних губ. жило 424 000 П. (3,8% всього населення), за церк. — 802 000 римо-католиків (6,3%). Офіц. ч. (вони приблизні) римо-католиків і П. на укр. землях у Росії, поза Правобережжям, такі:
|
Римо-католики |
Поляки |
||
у 1000 |
у % |
у 1000 |
у % |
|
Укр. частина Гродненської й Мінської губ. |
130 |
11,0 |
100 |
8,5 |
Холмщина й Підляшшя |
371 |
44,0 |
201 |
24,0 |
Ін. укр. землі |
230 |
0,9 |
180 |
0,7 |
Разом на укр. землях під Росією 1914 р. жило 1 390 000 римо-католиків і 809 000 П.
Провідну ролю серед П. відогравали й далі дідичі, зокрема власники великих лятифундій. Згідно з урядовою рос. статистикою з 1909 p., зем. власність П., які мали право виборів до управ земств (його не мали ті, що посідали менше ніж, залежно від пов., 5 — 25 десятин землі) становила у 3 правобережних губ. 2 306 000 десятин (2 540 000 га), або 46% всієї приватної власности і 15,4% всієї території названих губ. Разом з землею дрібних власників П. на Правобережжі мали до 3 млн га землі. Поль. велика зем. власність мала провідне місце у сіль. госп-ві Правобережжя й у розвитку цукроварства. У зв’язку з цукровою пром-стю працювали (гол. у Києві) численні поль. фабрики машин і устаткування для цукроварень, техн. і торг. бюра тощо. Багато поль. фахівців працювало в ін. галузях с.-г. пром-сти (гуральництві, броварництві), а також у гірництві, гутництіві, металюрґії, лісівництві тощо. По містах П. становили чималий відсоток серед вільних професій і ремісників.
Поль. пром., культ. і політ. життя завдяки пом’якшенню царського режиму, активізувалося у кін. 19 в. Поль. політ. думка відзначалася тоді трьома напрямами: консервативним, що його репрезентували великі землевласники (орган — петербурзький тижневик «Kraj», згодом також «Kresy» у Києві), нар.-дем. «Liga Narodowa» Р. Дмоврького (орган «Przegląd Wszechpolski») і соціялістичним — Поль. Партія Соціялістична (підпільний орган її «Robotnik» був у 1901 — 02 pp. друкований у Києві).
За прикладом ППС постала Укр. Соціялістична Партія (УПС; 1900 — 04 pp.) під проводом українця поль. культури Б. Ярошевського; згодом ця група об’єдналася з Рев. Укр. Партією (РУД). Консерватори уважали українство за внутр. рос. питання, нац. демократи заперечували укр. нац. прагнення і тільки керівники та чл. ППС обережно виявляли свою прихильність до укр. руху. Винятком для того часу було зформування нечисленної громади «українців польської культури», чи «українців римо-католиків», під керівництвом В. Липинського (ін. діячі Йосип Юркевич, Францішка Вольська, Людвік Сєдлецький та ін.), органом якої був двотижневик «Przegląd Krajowy» (виходив у Києві в 1909). Липинський і його однодумці стали політично на укр. нац. і навіть самостійницькій плятформі. Процес повороту П. до укр. національности відбувався і поза нею (напр., граф М. Тишкевич, Ян Токаржевський-Карашевич та ін.). Серед П. на Правобережжі було поширене явище стихійного українофільства та «територіяльного патріотизму».
Поль. політ. й суспільне життя посилилося після революції 1905 р. У Києві постав поль. клюб «Ogniwo», гімнастичне т-во «Sokol», що мало свої відділи. Заходами групи поль. землевласників під проводом В. Ґрохольського почав виходити перший поль. щоденник «Dziennik Kijowski», нац.-дем. напряму. У Києві виходили ще: літ. наук. ж. «Nasza Przyszłość» (гол. ред. Оттон Ґлінка) з 1908 p., літ. тижневик «Kłosy Ukraińskie» (ред.-видавець Ян Урсин-Замараєв), у 1910-их pp. суспільно-політ. тижневик «Przedświt» (видавець-ред. Станислав Дунін-Карпінський). Виявом поль.-укр. співпраці у літ. ділянці був двомовний ж. «Новорічник авторів поль. й українських» (1905).
У 1906 р. П. на У. здобули своє політ. представництво у Держ. Думі: 5 мандатів у першій і тільки один у другій та одержали 3 репрезентантів у Держ. Раді. Поль. депутати у Держ. Думі співпрацювали з укр. парляментарною фракцією і в створеному за поль. ініціятивою Союзі Автонолістів. Чималими були впливи П. в управах губ. і пов. земств (з 1911) та в міськ. самоврядуванні.
До 1905 p., крім таємних поль. шкіл і гуртків, у Києві діяли нелеґально «Towarzystwo Oświaty Ludowej» (з 1897) і «Towarzystwo Oświaty Narodowej» з 1904); згодом уже леґально «Oświata» і низка приватних шкіл, які об’єднувало Т-во «Polska Macierz Szkolna» (1917 p. 103 школи з 8 880 учнями). Інтенсивним було поль. культ.-літ. й мист. життя, осередками якого були, крім Києва, Житомира, Бердичева, Кам’янця Подільського, також поль. двори.
У другій пол. 19 і на поч. 20 в. чималою була участь поляків з укр. земель у складі Рос. Імперії у поль. літературі, малярстві й музиці. На Україні нар. або жили й творили поети й письм.: Т. Т. Єж (1824 — 1915), Л. Совінський, видатний англ. прозаїк поль. походження Дж. Конрад (Коженьовський; 1857 — 1924) та ін.; малярі: Г. Сємірадзький, В. Котарбінський; композитори й музики: Ю. Зарембський (1854 — 85), І. Я. Падеревський (1860 — 1941), К. Шимановський, А. Вєльгорський (* 1890) та ін.
Гол. осередком поль. театрального життя у 1910-их pp. був Київ, де у 1911 р. був заснований Ф. Рихловським (1878 — 1949) постійний драматичний театр, розквіт якого припадає на 1916 — 18 pp., коли у Києві згуртувалося багато визначних поль. артистів. З поль. культ. життям були пов’язані книгарня й в-во Леона Ідзіковського у Києві у 1857 — 1920-их pp., яке видало понад 200 кн. поль. письм., здебільше родом з України або пов’язаних з нею, і пізніше розвинулося в одне з найбільших поль. в-в муз. творів укр. (зокрема М. Лисенка) і поль. композиторів
З України були родом або зв’язані своєю діяльністю поль. науковці й дослідники: краєзнавці Е. Руліковський і Т. Стецький, історики: А. Яблоновський, Ф. Ґавронський-Равіта, Ю. Роллє, Л. Бялковський (1885 — 1952), Т. Міхальський, антрополог Ю. Талько-Гринцевіч, публіцист й економіст Й. Бартошевіч (1867 — 1938), славіст Г. Улашин, клясичний філолог В. Клінґер (1875 — 1962) й багато ін. (див. Польща). Поль. походження були історик А. Скальковський, археолог і нумізмат К. Болсуновський, архітект В. Городецький і багато ін.
Поляки трималися здебільша відокремлено від укр. оточення (також від рос), хоч більшість з-поміж них добре знала укр. мову. Близьким було співжиття поль. дрібної римо-кат. шляхти і селян з їх укр. сусідами: поза віровизнанням між ними не було майже різниці. Поль. землевласники і їх адміністрація ставились до укр. селянства здебільша як до нижчої верстви чи до робочої сили; їх взаємини з рос. адміністрацією були стримані. У містах П. жили звич. у своїх колоніях; їхні зв’язки з українцями були мінімальні. До укр. політ. і нац. прагнень П. ставилися невтрально або неприхильно: основою ідеології укр. руху була концепція етнічної України, поль. загалу — іст. Польщі.
Проте поль. елемент відограв велику й у дечому позитивну ролю у розвитку України 19 — поч. 20 в. Наявність поль. впливів на Правобережжі становила противагу до рос. політ. панування й русифікації. Хоч ані рос., ані поль. сторона не визнавали України як рівнорядного партнера, проте рос.-поль. боротьба сприяла кристалізації укр. нац. самобутности, культурою і політ. відмінної від обох сусідів. «Укр. П.» створили культ. цінності, які входять до укр. культ. процесу так само, як твори тих українців, які писали рос. мовою. Ті одиниці, що, вийшовши з поль. середовища, перейшли до укр. нац. табору, внесли багато у формування новітньої укр. нації — їхньою заслугою було насамперед зміцнення зах. первнів в укр. духовості (В. Антонович, Т. Рильський, В. Липинський).
У Галичині 1772 — 1918 pp. 1914 в укр. частині Галичини (з Лемківщиною, але без поль. частини пограничних пов.) жило 1 240 000 римо-католиків, тобто 23,1% всього населення (63,5% гр.-католиків, 12,3% жидів, 1,1% ін.); бл. 2/3 серед римо-католиків становили властиві П., понад 1/3 т. за. латинники, тобто римо-католики, які вживали укр. мови і були частково укр. походження, але не мали ясної нац. свідомости. Бл. 25% римо-католиків (майже все П.) жило у містах (гр.-католиків — 8%). Відмінний був проф. склад українців і П.: 1910 р. 90,0% гр.-католиків працювало у сіль. госп-ві (римо-католиків — 68,0%), 3% у пром-сті (16%), 2,5% у торгівлі й транспорті (8,5%), 4,5% становили службовці, вільні професії, домашня прислуга й ін. (7,5%). Етнічні й віроісповідні відносини зазнавали змін на користь римо-католиків. Їх відсоток збільшився з 21,4% у 1857 р. (гр.-католиків — 66,5%) до 22,2% у 1880 (63,4%), 23,5 у 1900 (62,8%) і до 25,3% в 1910 р. (61,7%; без Лемківщини, натомість з цілими пограничними пов.), гол. завдяки постійному припливові П. з Зах. до Сх. Галичини як до міст, так і на парцеляцію (напр., за 1891 — 1900 pp. — 35 000), меншої еміґрації за океан, ніж українців, врешті, деякої польонізації українців (гол. у більших м.), німців та жидів — асиміляторів. Найбільший відсоток становили П., крім міст, у великих островах навколо Львова, Самбора, Мостиськ, Тернополя та у сер. смузі краю від Перемишля й Самбора на зах. по Збруч на сх. (див. карти на стор. 349, 2142 і 2225).
Підставою польськости в Галичині були дідичі, держ. службовці та самоврядування, згодом і вільні професії, робітники й ін. міський елемент; менше значення мали селяни. Відсунені спершу (реформами Йосифа II від адміністрації й обмежувані у своїх правах над селянами, поль. магнати і шляхта по смерти Йосифа II (1790) почали поступово опановувати тодішній нім. бюрократичний апарат, здобуваючи, з одного боку, вплив на вищих службовців австр. адміністрації і, з другого, — просуваючи на нижчі ступені цього апарату дрібну поль. шляхту. Панівним елементом П. залишилися як у самоуправах міст, так і у Гал. Становому соймі (1817 — 45). Численні кол. королівські маєтки в Галичині шляхом продажу перейшли до поль. магнатів, збільшуючи їх зем. володіння.
До пробудження нац. свідомости серед гал. духовної інтеліґенції у 1830 — 40-их pp. спричинилися поль. революціонери-демократи, які творили аґітаційну літературу укр. мовою і намагалися поширити її серед гр.-кат. студентів богословія і селянства (Каспер Ценґлєвіч, М. Попель та ін.). Спроба 1848 р. примирити укр. нац. рух («Руський Собор») з концепцією іст. Польщі закінчилася невдачею. Наслідком подій 1848 — 49 було різке і тривале розмежування обох національностей.
П. зміцнили своє панівне становище особливо з 1849 p., коли намісником Галичини став поль. граф А. Ґолуховський, а після договору з австр. урядом 1867 р. цілком опанували адміністрацію краю (див. Польщо). Значну перевагу П. мали у зем. власності. У 1892 р. у великих землевласників, майже самих П., було 43% всієї землі (це були частково маґнатські лятифундії), на поч. 1910-их pp. бл. 1/4 орної. Поль. стан посідання у Сх. Галичині збільшувався завдяки поль. колонізації: між 1852 і 1912 поль. колоністи з Зах. Галичини набули з розпарцельовуваної великої посілости 237 000 га, українці тальки 38 000 га. Переважним був поль. стан посідання у Сх. Галичині особливо в уоіх ділянках адміністрації (напр., 1907 р. всі службовці в намісництві й всі старости були П.). У віденському центр. уряді на вищих посадах у мін-вах було у 1912 р. — 112 П. і тільки 5 українців. Сер. шкільництво і високі школи мали поль. характер. П. мали в Сх. Галичині 39 держ. гімназій, українці — 6, всі високі школи були поль.
У 1870 — 80-их pp. найбільший вплив з поль. партій мала група зах.-гал. консерваторів (краківських), т. зв. «станьчиків», які займали найвищі посади у керівництві краєм, а також й у Відні (П. завжди очолювали в австр. уряді пост мін. для Галичини і звич. ще якийсь ін., кілька разів були й прем’єрами); 1907 вони оформилися у «Strannictwo Prawicy Narodowej». До лідерів цих обох консервативних партій на території Сх. Галичини належали серед ін. А. Потоцький, М. Бобжинський, Л. Білінський (австр. мін. фінансів), К. і С. Бадені й ін. До сx.-гал. групи крайніх консерваторів, т. зв. «подоляків», належали серед ін.: Д. Абрагамовіч, В. Дзєдушицький, А. Ґолуховський, М. Цєнський, К. Ґрохольський; ця група вела провід у поборюванні українців («станьчики» мали деяке розуміння укр. потреб). На поч. 20 в. найбільше значення мало ліберально-націоналістичне «Stronnictwo Narodowej Demokracji» (популярно «ендеки» або «вшехполяки»), шовіністично наставлене до українців, з зовн. орієнтацією на Росію (тому підтримувало гал. москвофілів), їх ідеологом був Р. Дмовський, лідерами — С. Ґрабський, С. Ґломбінський, А. Скарбек та ін.; їх органом — щоденник «Słowo Polskie»; під впливом «ендеків» були поль. масові суспільні орг-ції «Sokół», «Towarzystwo Szkoły Ludowej» та ін. Менше значення мали сел. партії гол. «Polskie Stronnictwo Ludowe Piast» (один з його лідерів Б. Вислоух був прихильником укр. руху). У містах поширився вплив поль. соціялістів спершу (до 1897) п. н. Гал. Соц.-Дем. Партія, з 1892 р. Поль. Партія Соц.-Дем. Галичини і Шлезьку; більшість їх лідерів походили з Сх. Галичини і працювали на її терені: І. Дашинський, Г. Діяманд, Г. Ліберман та ін., деякий час визначний діяч Б. Лімановський. Ця партія співпрацювала з укр. соціялістами і ставилася з деяким зрозумінням до укр. потреб. Поль. і укр. соціялісти співпрацювали на терені спільних робітничих профспілок.
Напередодні першої світової війни серед П. у Галичині зарисовувалися два табори: краківських консерваторів і дем. груп (соціялісти, ліберали, людовці) та нар.-демократів і «подоляків». Справою першого табору була найповажніша спроба укр.-поль. компромісу (див. Польща), яка не була здійснена через вибух війни. Політ. і суспільним життям у Сх. Галичині керували землевласники і патріотична поль. інтеліґенція. Щойно в кін. 19 в. почало організовуватися (гол. у соц. орг-ціях) поль. робітництво. Поль. селянство жило соц. й культ. на такому ж становищі, як і укр. селяни; тільки у кін. 19 в. поль. інтеліґенція і духовенство почали серед нього культ.-осв. і екон. працю (поль. читальні, «Товажиства Школи Людовей», відділи «Сокола» тощо). Проте, визначнішої участи у поль. політ. житті того часу поль. селяни у Сх. Галичині не брали.
Поль. культура у Сх. Галичині мала сприятливі умови для свого розвитку й користувалася постійними дотаціями Гал. сойму (1902 на поль. культ. потреби визначено 333 059 корон, на укр. — 35 900). Тогочасний Львів був важливим осередком поль. політ. й культ. життя, подекуди навіть активнішим, ніж Краків чи Варшава. У Львові поряд ун-ту і політехніки діяли численні поль. наук. установи і т-ва (зокрема Оссолінеум, Поль. Іст. Т-во, Поль. Т-во Природників ім. Коперніка), бібліотеки, музеї, театр, книжкові й газетно-журнальні в-ва. Меншими поль. осередками були Перемишль, Станиславів, Тернопіль й ін.
З Сх. Галичини (впродовж майже піввіку) походило і працювало багато поль. діячів культури, науки і політики (серед них було чимало еміґрантів з поль. чи укр. земель у Росії), які мали вплив на розвиток укр. культури.
З поетів і письм.: А. Фредро, Т. Заборовський, К. Уєйський, Я. Х. Захаріясєвіч, З. Качковський, Я. Лям і багато ін., які у своїй творчості часто заторкували й укр. проблематику; з літературознавців: М. Мохнацький, А. Брюкнер, В Фельдман, Ю. Кляйнер. З малярів та скульпторів: Г. Родаковський, Ю. Коссак, А. Ґроттґер, Ю. Фалат, К. Сіхульський; з композиторів і музик: Г. Ярецький, Я. Ґалль, М. Солтис й ін. Чимало визначних поль. акторів працювало у Львівському Міськ. Театрі. У Львові більше, ніж у будь-яких м. на укр. і поль. землях, працювало поль. учених в ун-ті й політехніці. Серед них чимало займалося укр. тематикою; з істориків: А. Бєльовський, К. Шайноха, В. Лозінський, А. Прохаска, Ф. Буяк та ін.; правник О. Бальцер, економісти С. Щепановський і Л. Каро, статистик Й. Бузек, географи А. Реман і Е. Ромер та ін.
Назагал гал. П. відзначалися високорозвинутим патріотизмом, почасти й шовінізмом у ставленні до українців. Своїм характером і ментальністю гал. шляхта, гол. великі землевласники, як також інтеліґенція і духовенство продовжували традиції кол. поль. колонізаторів, консервативних у своїх поглядах і побуті та войовничих щодо людей ін. національностей й суспільних верств, зокрема селянства. Толерантні у ставленні до угодових елементів між українцями, ці провідні поль. кола не могли примиритися з існуванням укр. нації або (у кращому разі) визнавали українців як національність нижчого ґатунку, розвиток якої не мав би порушувати поль. гегемонії; незалежних укр. діячів і свідоме селянство трактували як бунтівників, «гайдамаків», безоглядно поборюючи їхні змагання за нац. й соц. емансипацію. У результаті між українцями й П. витворилася ворожнеча, а прихильні до українства П. не мали впливу на розвиток укр.-поль. взаємин.
Ч. П. і латинників на всіх укр. землях доходило у 1914 р. до 2 660 000, у тому ч. 1 640 000 П. і 1 020 000 латинників (ч. приблизні).
П. на Наддніпрянщині у 1917 — 20 pp. Після вибуху війни 1914, а ще більше у пол. 1915 на Україну наплинуло десятки тис. П. — утікачів з земель, окупованих військами Центр. Держав. Найбільше їх поселилося у м., гол. в Києві, у якому ч. П. зросло 1917 р. до 42 800, або 9,5% всього населення. Щоб допомагати утікачам (також шкільництву) постали «Polskie Towarzystwo Pomocy Ofiarom Wojny» (бл. 50 відділів) і «Centralny Komitet Obywatelski».
Після березневої революції 1917 p. розвинулися різні ділянки поль. політ., суспільного і культ.-осв. життя. Вже у березні був створений «Polski Kornitet Wykonawczy na Rusi» (ПКВ), очолений Й. Бартошевічем, перевагу в якому мали нар. демократи (лідери: пізнішим поль. мін. Є. Здзєховський, Й. Бартошевіч та ін.) й землевласницькі кола. У липні у Києві відбувся всеукр. з’їзд П. На ньому прийшло до сецесії дем. елементів (вони перебували під впливом ППС і Поль. Орг-ції Військ.; його лідерами були серед ін. пізніші поль. прем’єри, мін. і вищі урядовці: А. Славінський, В. Свєнтославський, Г. Юзефський, Я. Єнджеєвіч, Р. Кнолль), які створили Поль. Централю Дем. (гол. С. Стемповський, заступники М. Міцкєвіч і Р. Кнолль). Обидві поль. течії поставилися позитивно до укр. нац. відродження, але консервативний ПКВ був в опозиції до політики Центр. Ради. Тому лише з середовища Поль. Централі Дем. увійшли (24. 7. 1917) поль. представники до Центр. (20 депутатів) і Малої (В. Матушевський і В. Рудницький) Ради. Товаришем ген. секретаря в нац. справах для поль. справ став М. Міцкєвіч. Радикальна аґрарна політика Центр. Ради (вивласнення нетрудової зем. власности без викупу) відштовхнула більшість П. від укр. державности. Після III Універсалу було створено Мін-во для поль. справ, яке очолював знову Міцкєвіч. Згідно з законом про нац.-персональну автономію від 24. 1. 1918, поль. меншість мала творити окремий нац. союз, наділений автономними правами, але проєктовані вибори до установчих його зборів не відбулися. Загал поль. громадянства продовжував орієнтуватися більше на ПКВ, ніж на поль. мін-во, через «лівий» характер останнього. Не зважаючи на несприятливі обставини, поль. мін-во зробило велику працю для орг-ції поль. шкільництва, суспільної опіки, оборони поль. інтересів тощо. Нац. мін-ва, у тому ч. й поль., були ліквідовані після гетьманського перевороту, і поль. шкільництво безпосередньо підпорядковано укр. Мін-ву Освіти. А втім, оскільки гетьманський режим ішов назустріч соц. інтересам поль. землевласників, П. позитивно ставилися до уряду Скоропадського. Весь час Гетьманщини далі діяв Поль. Комітет Виконавчий. У 1917 — 18 pp. діяв також «Związek Macierzy Polskiej», який опікувався гол. поль. освітою.
На Україні у 1917 — 18 pp. існувало понад 1 300 поль. шкіл з 84 000 учнями і 1 800 учителями (у Києві діяло 13 сер. шкіл, у Житомирі 2, в Одесі 2). У листопаді 1917 р. засновано у Києві «Polskie Kolegium Uniwersyteckie» (перший ректор — Л. Яновський), яке існувало до 1919 (у 1917 — 18 — 718 студентів).
У 1919 р. у зв’язку з хаотичним станом на Україні та окупацією більшости укр. земель большевиками, наступив масовий ісход поль. меншости до відродженої поль. держави. На весні 1920 p., в період Варшавського договору, у складі уряду УНР (прем’єр — В. Прокопович), мін. зем. справ був поль. діяч С. Стемповський. Перспективи повороту поль. землевласників й інтеліґенції на Україну зійшли нанівець після відступу поль. військ і Ризького миру. Тоді до Польщі виїхала ще решта поль. землевласників й майже вся інтеліґенція. Чимало з них здобули визначні посади у відродженій Поль. державі. Багато з них гуртувалося у різних т-вах утікачів з України.
В УССР у 1920 — 30-их pp. На підставі перепису населення 1926 в УССР жило 476 400 осіб, які подали свою національність як поль. (1,6% всього населення УССР) з тим, що 230 400 з них (48,4%) подали укр. мову за свою рідну (по містах 15,7%, по селах 56,9%); це були римо-католики з укр. мовою (латинники). 408 000 (86%) П. в УССР жило на території, яка до кін. 18 в. належала до Речі Посполитої. Їх розміщення подібне, як і в 1897 p., найбільше їх жило у Волинській (12,5%) і Проскурівській (10,2%) округах; докладніше див. карту. Єдиний р-н з поль. більшістю — Мархлевський (на сх. Волині) мав 69,2% П. за національністю, 1/3 за мовою. Поза Правобережжям невеликі поль. скупчення існували в Степу. Чимало П. жило у великих м.: Києві (13 700 або 2,7%), Одесі (11600), Харкові (7 000), Херсоні (4 500), Дніпропетровському (4 000).
У наслідок подій 1917 — 20 поль. стан посідання зазнав чималого зменшення; поміщики і більшість міської інтеліґенції виїхали до Польщі. Процес асиміляції поль. селянства в укр. оточенні поступав далі, що виявляють переписи населення 1897 і 1926 pp. (у тис. і — в дужках — у % до всього населення) на Правобережжі :
|
1897 |
1926 |
Римо-католики Особи з поль. мовою П. за національністю |
531 (6,5) 223 (2,7) ? |
? 180 (1,8) 410 (4,0) |
Назагал особи римо-кат. віровизнання покриваються з особами, які подали 1926 р. свою національність за поль., тобто з справжніми П. і латинниками. Отже наявність цієї етнічної групи зменшилася за 30 pp. (1897 — 1926) на 38%, П. за мовою на 1/3.
Значно обнизився відсоток П. у містах: з 3,1 до 1,9% всього населення; 1897 р. 30% П. жило в м., 1926 — 15%. Соц. поділ П. до революції був відмінний від українців, у 1926 р. — подібний. 1917 — 20 pp. П. на У. пережили значно більшу катастрофу, ніж у роки після повстань 1830 — 31 і 1863 — 64: вони стали незначною меншістю; їхня провідна верства майже перестала існувати.
Під больш. режимом поль. політ., гром. й культ. орг-ції були ліквідовані або самоліквідувалися; шкільництво було включене в заг. сов. шкільну мережу. У 1920-их pp. П. в УССР були трактовані як окрема нац. меншість. З поль. партій залишилися тільки ком. клітини, які постали 1918 з лівого крила «Централі Демократичної» і належали до КП(б)У; при Центр. Комітеті, міськ. і обл. комітетах КП(б)У існували поль. бюра. Вони у 1920-их pp. керували суспільно-політ. та культ. життям поль. меншости в УССР. Поль. комуністів в УССР очолювали Скарбек, Квятек та Шмайонек, які стояли також на чолі поль. Мархлевського р-ну, що був створений у пол. 1920-их рр.; нац, ради існували у місцевостях з більшістю поль. населення (у травні 1927 — 139). Також діяло 6 судів з поль. мовою. На 1. 1. 1927 в УССР було 281 поль. трудових шкіл (1936 — 134). 1928 р. появилося 38 кн. поль. мовою, 1934 — 63; 1935 р. їх вийшло накладом 213 000 примірників (0,35% накладу усіх кн.), тоді ж виходило 17 газ. поль. мовою, в тому ч. щоденник «Sierp» (з 1935 п. н. «Głos Radziecki»). При Нар. Комісаріяті Освіти УССР існувало Поль. Центр. Бюро. У Києві працювали Центр. Поль. Бібліотека і у Держ. в-ві для нац. меншостей поль. відділ. У кін. 1920-их pp. при ВУАН був заснований Ін-т поль. пролет. культури, керований комуністами поль. походження (Скарбек, Лазоверт, Політур та ін.), який однак не розгорнув наук. діяльности й скоро був ліквідований, як і пов’язана з ним поль. секція при Київ. Центр. Іст. Архіві.
Коли на поч. 1930-их pp. відносини між СССР і Польщею погіршилися й СССР став називати Польщу форпостом нім. аґресії проти нього, в кін. 1933 р. П. Постишев оголосив, що викрито «підпільну» Поль. Орг-цію Військ., на чолі якої, мовляв, стояли Скарбек та ін. поль. чл. КП(б)У; їх розстріляно як «шпигунів». Після того ліквідовано Мархлєвський нац. р-н і нац. сільради, а в наступні pp. всі поль. культ. надбання; поль. селянство, як і укр., багато потерпіло під час колективізації, і частину його, зокрема з пограничної смуги, вивезено на схід. Для поль. справи майже нічого не робили поль. або поль.-жид. комуністи на високих постах у партійному і урядовому апараті УССР (Ф. Кон, брати Станислав і Йосип Косіори та ін.).
Зах. Укр. Землі у складі Польщі у 1919 — 39 pp. Ч. П. і латинників на цих землях на 1931 р. було (у тис. і % до всієї людности):
Краї |
Поляки |
Латинники |
||
у 1 000 |
у % |
у 1 000 |
у % |
|
Галичина |
874 |
16,0 |
478 |
8,8 |
Зах. Волинь |
327* |
15,7* |
|
|
Зах. Полісся |
99* |
10,8* |
|
|
Холмщина і Підляшшя |
205 |
27,2 |
180 |
23,9 |
Зах. Україна |
1 505 |
16,4* |
658 |
7,2 |
* Разом з деяким ч. латинників.
Мабуть, ч. латинників (разом з Волинню і Поліссям) треба збільшити до 750 000, а ч. П. зменшити до 1 415 000 (все це приблизні дані на підставі інтерполяцій різних статистичних матеріялів, а щодо Галичини обчислень В. Кубійовича).
Розвиток етнічних відносин і ч. П. у кожному з цих країв Зах. України був ін. У Галичині, попри поль. тиск і приплив нових парцелянтів і деякої польонізації українців, відсоток римо-католиків зріс у 1910 — 31 pp. лише з 24,3 до 25,0% (за поль. статистикою — до 30%) через дещо вищий природний приріст гр.-католиків, меншу, ніж до війни еміґрацію українців за океан та менший приплив П. з Зах. Галичини (їх більше притягали пром. поль. обл., зокрема Шлезьк, великі м.; Познанщина і Помор’я). Багато поль. діячів і високих службовців, учених, мистців й ін. відплинуло зі Львова до Варшави, Познані, Вільни. 1/4 римо-католиків жила у м. (див. також стор. 348).
На зах. Волині (1897 П. й латинники становили не цілих 9%) і на Поліссі (1897 — 4,5%) відсоток П. майже двічі збільшився завдяки їх сильному припливові як до м. (зокрема до адміністрації), так і до сіл (військ. поселенці, парцелянти). На Холмщині й Підляшші ч. українців зменшилося через перехід (ще до 1914) частини кол. уніятів, згодом правос. на римо-католицизм (т. зв. калакути), і тому що по війні повернулася тільки частина холмщаків і підляшан, що їх евакуйовано на сх. 1915 (див ЕУ 1, стор. 163 і Холмщина).
Структуру поль. населення за зайняттями видно на прикладі Галичини: на 100 римо-католиків 1931 р. у сіль. госп-ві працювало 69,9% (гр.-католиків 88,1%), у пром-сті — 11% (5,8%), торгівлі — 5,8% (1,5%), адміністрації — 5,6% (1,2%), в ін. зайняттях — 7,7% (3,4%). Чималі соц. зміни наступили також у структурі П. Послаблені зем. реформами великі землевласники відійшли на другий плян; керівництво гром. і політ. життям перебрала поль. інтеліґенція, гол. нац.-дем. напряму. До більшого голосу прийшли селяни, усвідомлювані нац. й організовані «Стронніцтвом Людовим» і сильно активізованим поль. патріотичним духовенством. Поль. соц. табір і ліві сел. партії, прихильні декляративно до українства, великого впливу на практичну політику щодо українців не мали; після створення у 1926 р. Ю. Пілсудським Безпартійного Бльоку співпраці з урядом багато з кол. соціялістів перейшло на антиукр. позиції.
Важливим осередком поль. науки й культури, письменницького, мист. і театрального життя був Львів, але його культ. значення для всієї Польщі було менше, ніж до 1914 р. Незначними поль. культ. осередками були м. Перемишль, Станиславів, Луцьке, Тернопіль, Берестя та ін. Велику перевагу П. мали також у ділянці книгодрукування і преси. У 1929 р. на всіх 313 періодичних вид. (у тому ч. також нім. і жид.) у сх. воєводствах Польщі тільки 77 були укр.; на всіх 16 щоденників лише 2 укр. Поль. в-ва, гол. львівські, були добре поставлені.
Видатною була участь П. з укр. земель під Польщею у заг. поль. літературі: Л. Стафф, К. Макушинський, С. Вінценц, Я. Парандовський, М. Яструн; у музиці: Б. Валевський, Л. Бронарський, Т. Шеліґовський. Солтис Мєчислав і його син Адам; у науці (лише ті, що серед ін. досліджували укр. питання або укр. територію): історики Ф. Буяк, С. Закшевський, О. Ґурка, Я. Гофман та ін., мовознавці Є. Куриловіч, Я. Янув, Т. Лер-Сплавінський, етнограф А. Фішер, правники П. Домбковський, А. Гальбан, економіст і визначний політик С. Ґломбінський та ін., геологи В. Тейсейр, В. Роґаля й ін., ботанік С. Кульчинський, антрополог Я. Чекановський і багато ін. Майже всі вони працювали у Львові, де діяло також чимало визначних учених з усіх ділянок знання (надр., відомі математики С. Банах і К. Бартель — також політ. діяч, хемік І. Мосьціцький — пізніший през. Польщі, та багато ін.). З Галичини була родом низка визначних поль. політиків і військ. діячів, напр., маршал Е. Ридз-Сьміґли, ген. С. Шептицький (брат митр.) та ін. У літературі та мистецтві того часу в Польщі були активні також видатні поль. культ. діячі родом з Правобережної України: письм.: Я. Івашкєвіч, Ю. Волошиновський, М. Хороманський, З. Коссак-Щуцька, Ю. Лободовський, В. Слободнік та ін.; композитори: К. Шимановський, Б. Войтовіч, М. Кондрацький, архітект Т. Толвінський та ін. Чималою була участь поль. політ. діячів з України в політ. житті й адміністрації Польщі. Напр., на Волині діяли Г. Юзефський і Й. Волошиновський, на Поліссі — Я. Бернацький-Костек.
Поль.-укр. взаємини побутового, товариського і сусідського характеру були різні у різних іст. зах. укр. р-нах, ін. в селах, ін. у містах. Назагал вони були добросусідські між укр. селянами і латинниками і здебільша — давно осілими П.; стримані або неприхильні до колоністів і несіль. елементу (учителів, поліції, ліс. і фільварочної служби тощо). Між укр. і поль. інтеліґенцією на селі існували здебільша офіц. контакти. Це саме стосується до укр.-поль. взаємин у містах (не тільки інтеліґенції): обидві суспільності жили одна поряд однієї майже без особистих зв’язків, а ненависницькі комплекси між ними постійно зростали.
З 1939 р. У наслідок сов. окупації Зах. України у 1939 р. і приєднання її до УССР експансивна сила П. на У. відразу зменшилася. Поль. великі й сер. зем. посілості були ліквідовані, а 1940 — 41 pp. сов. влада вивезла з Зах. України усіх поль. колоністів і частину кол. адміністративного апарату. Тоді ж у Львові опинилася численна група поль. утікачів з території П., окупованої німцями, перев. комуністів (серед них В. Ґомулка, З. Клітко та ін.). Діяв Поль. Театр драми і сатири, виходили поль. газ. й журн. Після устійнення нового кордону між УССР і Польщею (договір 16. 8. 1945) і обміну населення 1946 р. переселено майже всіх П. з зах. укр. земель до Польщі, гол. на т. зв. «Зємє одзискане» (найбільшим скупченням кол. меш. Львова є м. Вроцлав). По виселенні тих українців, які й після обміну населення залишилися на укр. окраїнах, що припали Польщі (Лемківщина, Посяння, півн.-зах. Галичина, Холмщина) на зах. Польщі, укр.-поль. етнічна межа покривається приблизно з держ. кордонами УССР і Польщі; порівняно з пол. 14 в. вона пересунулася на яких 50 — 60 км на сх. Поль. елемент, що напливав з пол. 14 в. на Україну, становить тепер на Україні невелику меншість.
За сов. переписом 1959 р. в УССР залишилося 363 000 П. і латинників, тобто 0,9% всього населення (1933 — в сучасних межах — 2,1 млн, тобто 5%). З цього ч. лише 68 000 (19%) вживали поль. мови, решта укр. (69%) або рос. (12%; по містах). У Зах. Україні, у якій жило 1933 р. 1 570 000 П. і латинників (21,9% всього населення), їх залишилося тільки 100 000 (1,4%), з них поль. мови вживало 37 000; більше П. залишилося на Правобережжі, що з нього їх не виселювано — 209 000 (поль. мови вживало тільки 23 700) або 57% всіх П. в УССР, зокрема в Житомирській (103 000) і Хмельницькій (70 000) обл. 45% П. жило у м., 55% у с. Найбільше скупчення П. у м.: у Львові 15 000 (?) і в Києві 8400 (поль. мови вживало тільки 815). Див. також карту. За найновішим сов. переписом 1970 р. ч. П. в УССР зменшилося до 295 000 (0,6% всього населення).
Поль. наук. установи, у тому ч. бібліотеки й музеї, були ліквідовані й включені до укр.; тільки частину ке. і музейних зб., зокрема Оссолінеум, дозволено вивезти до Польщі. Перестали існувати поль. суспільні чи культ. орг-ції. Залишилися й діють здебільша тільки у зах. обл. УССР (гол. у Львові), нечисленні римо-кат. костьоли та кілька шкіл. У 1939 — 41 і 1944 — 50 pp. у Львові виходив щоденник «Czerwony Sztandar». Невелика кількість поль. наук. і культ. діячів включилася в укр. наук. і мист. життя.
Література: Див. Польща. При опрацюванні ст. використано матеріяли, що їх прислали: І. Витанович, О. Горбач, І. Коровицький, Б. Осадчук (20 в.), о. І. Сохоцький (19 і 20 в.), М. Стахів.
Б. Кравців, В. Кубійович, О. Оглоблин, І. Л. Рудницький