[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2228-2236.]

Попередня     Головна     Наступна





Поляков Ілля (* 1905), біолог родом з Харкова, чл.-кор. АН УРСР. У 1932 — 41 і 1944 — 48 pp. викладач, згодом проф. Харківського і Томського ун-тів; у 1956 — 63 — заступник дир., пізніше дир. Укр. Н.-Д. Ін-ту Рослинництва, Селекції і Генетики. Праці присвячені питанням експериментальної ботаніки, теоретичним проблемам біології та історії біології.

[Поляков Ілля (1905 — 1976, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Поляков Микола (* 1903), вчений у галузі гірничої механіки родом з Дніпропетровського, д. чл. АН УРСР (з 1967). Викладач, з 1939 р. проф. Дніпропетровського Гірничого Ін-ту, одночасно (з 1945) зав. відділом комплексної механізації Ін-ту Гірничої Справи АН УРСР, з 1962 р. керівник Дніпропетровського філіялу Ін-ту Механіки АН УРСР, з 1967 — дир. Ін-ту Геотехн. Механіки АН УРСР. Основні праці з питань розвитку рудникового транспорту і механізації трудомістких процесів у шахтах.

[Поляков Микола (1903 — 91). — Виправлення. Т. 11.]


Поляков Петро (* 1907), композитор і дириґент родом з Одеси, закінчив Київ. Муз.-Драматичний Ін-т у клясі Б. Лятошинського (1931); у 1933 — 53 pp. дириґент Київ. радіо-оркестри, з 1953 р. мист. керівник і дириґент філармонії; з 1948 р. викладач Київ. Консерваторії. Кантата «Живи, Україно!», дві сюїти для симфонічної оркестри, музика до радіовистав, обробка укр. нар. пісень.

[Поляков Петро (1907 — 1973, Київ), 1951 — 58 викладач Київ. Консерваторії. — Виправлення. Т. 11.]


Поляна, с., положене у внутр.-карп. долині, Свалявського р-ну Закарп. обл.; 1900 меш. (1969). Бальнеологічний курорт; мінеральні джерела з вуглекисло-гідрокарбонатно-натрієвою водою; показання: хронічні гастрити, виразкова хвороба, захворювання печінки і жовчних шляхів, хронічні пієліти і цистити.


Поляни, укр. плем’я, що жило на правому березі Дніпра, між pp. Россю та Ірпенем. Вигідне положення території П. на перехресті важливих торг. шляхів спричинилося до їх екон. й культ. розвитку і забезпечило їм ролю організатора Київ. держави. Вже від 9 — 10 вв. П. мали назву Русь, яка згодом поширилася на ін. племена, що увійшли до складу Київ. держави. Гол. м. П. був Київ, який одержав назву «матері руських городів». За археологічними і літописними відомостями П. займалися хліборобством з застосуванням рала і плуга, а також скотарством, ловецтвом, пасічництвом і рибальством; високо було розвинене ремесло. Літопис відзначає вищість П. в соц.-екон. відношенні порівняно з сусідніми племенами.


Поляновський мир 1634 року, мирний договір між Польщею й Москвою, укладений 14. 6. 1634 над. р. Поляновкою (Смоленщина), який закінчив поль.-моск. війну 1632 — 34 pp. Москва остаточно відступила Речі Посполитій більшість земель, що їй припали за Деулінським перемир’ям 1618 p., серед ін. укр. Чернігово-Сіверську землю.


Полянська-Карпенко Ольга (1869 — 1943), драматична акторка характерного пляну родом з Новочеркаська. Працювала у трупах М. Кропивницького (з 1884), О. Суслова, братів Тобілевичів, у театрі М. Садовського (1906 — 14), у Т-ві Укр. Акторів і в Держ. Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка у Києві. Кращі ролі: Фена («Шельменко-Денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Гордиля («Циганка Аза» М. Старицького), Настя («Дві сім’ї» М. Кропивницького), Хане Двойра («Міреле Ефрос» Я. Ґордіна), Лимериха («Лимерівна» П. Мирного), Кукушкіна («Тепленьке місце» О. Островського). З 1925 зійшла зі сцени.


Полянський Михайло (1828 — 1904), педагог у Галичині, автор шкільних підручників з природознавства.


Полянський Олександер (1890 — 1952), закарп. педагог, осв. і політ. діяч (чільний чл. Укр. Соц.-Дем. Партії), письм., родом з с. Веряці Угочанської жупи. Гол. «Просвіти» в Мукачеві, чл.-засновник т-ва укр. учителів «Учительська Громада» і ред. місячника «Учительський Голос» (1929 — 39), автор підручників для нар. шкіл. «Оповідання ловця» (1925), співзасновник літ. альманаха «Трембіта» (1927). Помер на еміґрації в Празі.


Полянський Петро (1863 — ?), гал. письм., москвофіл, автор зб. «Карпатскіи новелли», брошури «Вопрос о фонетицЂ» (1892), видавець ж. «Новый Галичанинъ» (1889 — 91), в якому писав про укр. театр, співр. календарів Общества ім. М. Качковського і «Временників» (1892 — 1902).


Полянський Тома (1796 — 1869), церк. діяч у Галичині родом з Лемківщини, довголітній чл. капітули Перемиської єпархії (деякий час її гол.), у 1860 — 69 pp. перемиський єп. Багато зробив для правного вирівняння між гр.-католиками і римо-католиками в Галичині (т. зв. конкордія, затверджена Римом 1863) і затвердження Римом перемиської капітули (1864).

[Полянський Тома (1794, Бортне, Сяніцька округа, Галичина — 1869, Перемишль). — Виправлення. Т. 11.]


Полянський Тома (1822 — 86), гал. пед., гром. і політ. діяч, свящ., до 1858 р. катехит Перемиської гімназії, пізніше дир. гімназії у Самборі. Брошура П. „Słowo jedno w celu wzajemnego porozumienia“, Перемишль, 1848 (укр. переклад «Одно слово въ цЂли взаємного порозумЂнія» у «Литературному Сборнику», Л. 1886) була нац.-політ. програмою гал. українців.

[Полянський Тома (1822, Фельштин, Симбірська округа, Галичина 1886, Перемишль). — Виправлення. Т. 11.]


Полянський Юрій (* 6. 3. 1892), геолог, географ і археолог родом з Жовтанців б. Львова. Старшина Укр. Гал. Армії і визначний чл. УВО (1920), у 1921 — 37 pp. учитель Акад. гімназії у Львові, 1937 — 39 — візитатор сер. шкіл, одночасно проф. Гр.-Кат. Богословської Академії у Львові і дир. Природничого Музею НТШ, у 1939 — 41 pp. проф. фіз. географії Держ. Ун-ту ім. І. Франка у Львові. У липні 1941 р. гол. Тимчасового Управління м. Львова. З 1944 р. на еміґрації в Австрії, Німеччині (1945 — 47 — проф. УВУ) і (з 1947) в Арґентіні — геолог Держ. Геол. Ін-ту, з 1956 — проф. Держ. Ун-ту в Буенос-Айресі. Д. чл. НТШ, почесний чл. Арґентінського Геол. Т-ва та чл. ряду наук. т-в. Праці з геології і фіз. географії Гал. Поділля («Геол. й морфологічні помічання в р-ні Новосілки-Костюкової» у зб. Фізіотрафічної Комісії НТШ, випуск 1, 1925; «Подільські етюди», у зб. Матем. Природописно-Лікарської Секції НТШ, т. 20, 1929 та ін.), четвертинної геології Полісся (3 листи геол. карти 1 : 100 000 Берестя Лит., Любешів й Ветли, що були опубліковані Бюром Меліорації Полісся в «Carte géologique de la Polesie du Sud-Ouest 1 : 350 000 dressée par Lencewicz d’aprés Karaszewicz, Polanski», B. 1934; «Матеріяли до пізнання малакофавни зах. Полісся», у зб. Фізіографічної Комісії НТШ, тт. IV — V, Л. 1932), «Геологія України» (в кн. «Географія укр. й сумежних земель» В. Кубійовича, Л. 1938), палеоліту Галичини (відкрив бл. 70 палеолітичних стоянок, гол. у сточищі Дністра: «Die erste Paläolithstation Nowosilka Kostiukowa» у зб. Матем.-Природописно-Лікарської Секції, Л. 1926; «Rekonstruktion der geograpischen Verhältnisse der Jungpaläolithikums der podolisch-beissarabischen Provinz». Праці Геогр. Комісії НТШ, випуск I, Л. 1935 та ін.). В Арґентіні опублікував 31 працю з геології Арґентіни, серед ін: «Prolegomeno a la estratigrafia у tectónica del Terciario de la Depresión Intermontánea del Alto Tunuyán». Ser. Gaol. Univ. Buenos-Aires 1957; Estratigrafia, neoteotónica y geomorfologia del Pleistoceno pedemontano entre los rios Diamante y Mendoza. Rev. Asoc. Geool. Arg. T. XVII. no. 3-4. 1963; The Maximum Glaciation in the Argentine Cordillera. Special Paper 84; Geolog. Society of America. 1965; Edades de eruptivas suprapaleozóicas asociadas con el diastrofismo váriscico. Rev. Geolg. Arg. T. XXI/I. 1966; Flujos rápidos de esoombros rocosos en zonas áridas y volcánicas. Manuales de la Editorial Univeps. 1966; Paleozoico Superior de Argentina. Там же 1970. Усі в Буенос Айресі.

[Полянський Юрій (6.3.1892 — 19.7.1975, Буенос-Айрес). — Виправлення. Т. 11.]


Поля поховань (поля поховальних урн), розлогі могильники ранньослов. племен з ґрунтовими могилами без насипів, в яких закопувано просто в неглибоких ямках у землі або у глиняному посуді (глеках) рештки від тілоспалення або здебільша самі черепи. Умовну назву П. п. дав цим могильникам В. Хвойка, який перший відкрив такий великий могильник з бл. 250 похованнями у с. Черняхові на Київщині й описав його у праці «Поля погребений в Среднем Приднепровье» (1901). П. п. належали на зах.-укр. землях племенам липицької культури, а на Подніпров’ї — зарубинецької й черняхівської. П. п. охоплюють час від 2 в. до Хр. до 5 або й 7 вв. по Хр.


Поль (Pol) Вінценти (1807 — 72), поль. поет-романтик і прозаїк та географ нім. походження, родом з Любліну; жив перев. в Галичині, зокрема у Львові й на Покутті. У зб. поезій „Pieśń o ziemi naszeij“ (1843) та у геогр. працях „Rzut oka та północne stoki Karpat“ (1851) і „Północny wschód Europy pod względem natury“ (1851) присвятив чимало місця описові природи та життю населення України.

[Поль (Pol) Вінценти († Краків). — Виправлення. Т. 11.]


Поль Олександер (1832 — 90), краєзнавець і археолог-аматор, підприємець і меценат з Катеринославщини, нім. роду, спорідненого з визначними коз.-старшинськими родами Гетьманщини (зокрема з Полуботками й Апостолами). Закінчивши Дорпатський Ун-т (з фаху правник), віддався дослідам Катеринославщини й зібрав велику колекцію півд.-укр. старовини, що стала основою утвореного ним Катеринославського музею, якому згодом надано було ім’я П. Опублікував кілька праць, зокрема «Мишурин Рог» (в «Записках» Одеського Т-ва Історії і Старожитностей, VIII, 1872). Відкрив багаті залізорудні родовища в Кривому Розі й заснував франц.-укр. акційне т-во для їх розроблення.

[Поль Олександер (* Малоолександрівське, Верхньодніпровський пов. — † Катеринослав). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.


Полька, чес. нар. парний танок, муз. розмір 2/4, ритм перев. з вісімок і шістнадцяток; у 19 в. поширився також на Україні, набравши притаманних укр. нац. ознак у музиці й хореографії. Відповідно до місцевостей поширення є різновидні П.: П. «Санжари», П. Краснянська, Балабинська, Поліська, Крижова, П. «Плескач», П. «Коханочка», Полтавочка та ін. П. концертного характеру компонував М. Лисенко та ін.


Польова (III — 17), с. м. т. Деркачівського р-ну Харківської обл., положене над р. Лопанню на півн. від Харкова; 4 000 меш. (1965).


Польова жандармерія, військ. частина, що належить до допоміжних формацій або служб війська. Її завданням є нести військ. поліційну і охоронну службу в р-ні розташування та дій армії, у фронтових і прифронтових (етапних) смугах. Історія її постання тісно пов’язана з історією заг. жандармерії.

У Рос. Імперії існувало 6 ескадронів П. ж., що не мали жадного стосунку до Заг. Корпусу Жандармів (див. стор. 662) і несли виключно військ.-поліційну службу як під час миру, так і війни при військ. командах і частинах, яким вони були з кожного погляду підпорядковані. Вони діяли також як допоміжні органи військ. судів. У фортецях існували окремі фортечні жандармські команди. У Австро-Угорській монархії було введено орг-цію П. ж. 1876 р. Вона була орг-цією воєнного часу: формувалася при мобілізації та розформовувалася по закінченні війни.

На зразок Австро-Угорщини П. ж. була організована у грудні 1918 р. при Начальній Команді ГА (НКГА), оформлена наказом НКГА від 12. 3. 1919. Деякі зміни в орг-ції П. ж. введено наказом ген. Грекова від 24. 6. 1919 і одночасно змінено назву П. ж. на Польову Сторожу (ПС), з підпорядкуванням її Команді Етапу Армії. ПС була поділена на 6 відділів — один при НКГА та 5 при корпусах. Кожний відділ при корпусі складався з корпусної та бриґадних сотень. Кожна бриґадна сотня (80-100 вояків) ділилася на 3 чоти (по 30 вояків), одну бриґадну і дві кордонні. ПС несла військ. поліційну службу у фронтовій і прифронтовій смугах. Її завданням було: збирати і охороняти військ. майно, забезпечувати залізничі шляхи, мости та ін. споруди й засоби комунікації та зв’язку, поборювати дезертирство, доставляти конвої і кур’єрів та виконувати накази адміністративного порядку приналежних команд; вона спричинилася у великій мірі до поборювання пошесних хвороб. У разі потреби брала безпосередню участь у боях. Організаторами і командирами всієї П. ж. УГА з осідком при Штабі Начальної Команди УГА були за чергою: підполк. О. Красіцький, сотн. І. Козак, сотн. М. Яворський (за його командування назву П. ж. змінено на П. С.).

У дійовій Армії УНР для несення військ.-поліційної служби були призначені сотні П. ж., які були приділені до вищих команд і їм підпорядковувалися. Див. також Жандармерія.

І. Козак


Польовик, польовий дух, одна з менше відомих в укр. демонології постатей, більш популярна серед нім. селян. У деяких околицях Галичини П. уявляли як злого біса (чорта) — людину, вкриту шерстю, з великими кігтями на руках і ногах, з вухами, як у теляти, і малими ріжками, з хвостом і крилами, як у кажанів. Подекуди в нар. уявленнях П. приймав подобу птаха або тварини, що живе на полях, луках чи в степу, ховаючися у ямах, ярах або розкопаних могилах. В укр. нар. усній словесності й обрядовості в ролі доброго польового духа, божка поля виступає коза чи козел, що своєю ходою або рогами приносить врожай («Де коза рогом, там жито стогом»); йому під час жнив залишали на полі для останнього притулку жмуток незрізаних колосків, закручених у «бороду», як символ майбутнього врожаю.


Польонізми, позичення з поль. мови: фонетичні (спорадична зах.-укр. вимова ў замість л), морфологічні (добре, зле, замість ; півд.-зах. діялектне том дóбром рукóм — тою доброю рукою), синтаксичні (зах.-укр. діялектне розхóдиться о хáту — йдеться про хату), семантичні (місто — гóрод) та у вужчому розумінні — лексичні, перейняті від 11 — 12 вв. в ході торг. і культ.-політ. зв’язків України з Польщею, зокрема як етранжизми й кальки в літ. мові 16 — 17 та 19 — 20 вв. Їх число й характер різні по говірках та в різні доби літ. мови; вони проникали почасти книжним шляхом — з поль. літ. мови (зокрема як кальки у освічених двомовних мовців), почасти у висліді мовних стиків з поляками по поміщицьких дворах, містах, судах, у держ. адміністрації, війську, школі, менше — з поль. поселенцями на Україні, від 14 в. в Галичині, в 16 — 19 вв. на Правобережжі й Волині та в 16 — 17 вв. на Лівобережжі. Насиченість діялектної лексики П. зростає в напрямі на півд. зах., відповідно до часу перебування даних земель під поль. політ.-культурними впливами. Найбільше П. у говірках півн.-лемківських (ще з 14 — 15 вв. з -ан- / -ам на місці поль. ǫ, ę: ґáмба — рот, плянтáтися — плутатися), надсянських та холмсько-підляських — також з численними укр. звуковими субституціями в поль. лексемах (вóрга — губа, четирдéсят — 40, тон — той, колотúтися — сваритися, гадáти — говорити). Помітні сліди й соц.-конфесійного розшарування П. по говірках: їх куди більше в мові латинників Поділля (попєлець — запусна середа), дрібної шляхти Підкарпаття (вáшець — ви) та перед- і маломіських ремісників (підоґóння — підхвісний ремінь упряжі, вонтóрник — ніж вистругувати дновий рівець у клепках бочки). Високий зокрема відсоток П. в арґо та сленґу зах.-укр. міст (жлоб — несимпатична людина). У літ. мові найраніше проникли П. у суспільно-політ. термінологію Галичини-Волині (кметь, земяне, потреба, продок); їх ч. дуже зросло у лит.-поль. добу аж до другої пол. 17 в., зокрема в публіцистичній прозі та діловій мові. До поль. кальок укр. літ. мова 19-20 вв. вдавалася у наук. термінології й газетній мові (паристокопитні, обняти катедру), замінюючи ними ц.-слов. й латинські терміни, при чому йшлося часто вже про поль. (й чес.) кальки з латинської і нім. мов (вплив, листонóша). За поль. посередництвом проникла в укр. літ. мову й говірки також основна маса германізмів (лúцар, ратýша, цех), латинізмів (рáція), італізмів (шкарпéтка), ґалізмів (етажéрка) та деякі чехізми (влáсний, брáма). В ділових жанрах літ. мови 17 в. фонетичні П. перебирали стилістичну функцію давніших ц.-слов’янізмів — творити «інші, ніж простонародні», форми слів (броню, крвáвий); може, слідом цього залишилося поетичне вживання деяких П. (злóто, ґрéчний) у піснях. Говірки послуговуються П. і для засекречування вульґаризмів (прокльони: псякрéв, псяюха). Окремі П. поширилися в новішій літ. мові і через рос. мову (вéнзель — монограма). П. пізнати з тих фонетичних особливостей, що різнять укр. мову від поль. (хлóпець, крілик, видéлка, ковáдло, скáрга, партáч, сейм, лéпський, нікчéмний, крéвний, звóмпити, пóнчик, ксьондз, пúсар — через наголос). Від П. слід розрізняти спільні поль.-укр. лексеми говірок Зах. України (здумітися — остовпіти, падаражáтися — насміхатися, ховстáти, дідич, перея — вулиця хат). Проти П. некалькового характеру вели боротьбу зах.-укр. пуристи, намагаючися витиснути давні сх.-укр. П. з літ. мови (дощéнту, допіру, зáвше). Проти калькових новотвірних П. 19 — 20 вв. поведено у 1930-их pp. боротьбу офіц. в УРСР, замінюючи їх русизмами чи повертаючи до тогожніх з рос. термінологічних етранжизмів (бігýн — пóлюс). У сучасній літ. мові втрималися гол. давніші, засимільовані П., наявні й у лівобережних говірках (пéвний, міць, обіцяти, ґедзь, кепкувáти, пáнство). П. досліджували П. Расторгуєв, І. Зілинський, З. Штібер, К. Дейна, Ю. Тарнацький, Л. Гумецька, М. Худаш, Ф. Ткач, В. Вітковський, А. Мартель, Ю. Шевельов, Р. Ріхардт, О. Горбач, М. Лесів.

Література: Richardt R. Polnische Lehnwörter im Ukrainischen. Берлін 1957; Horbatsch O. Polnische Lehnwörter in den ukrainischen Mundarten, Slavistische Studien zum VI Intemationalen Slavistenkongreß in Prag 1988, Мюнхен 1968 (там і бібліографічні дані).

О. Горбач


Польська Автокефальна Православна Церква, об’єднує у сучасній Нар. Поль. щі бл. 500 000 різнонац. (білоруси, українці й незначна кількість росіян, поляків та ін.) населення правос. віровизнання. Ця Церква — у зміненому юрисдикційному становищі, у ін. кордонах і при значному зменшенні вірних, — є продовженням Правос. Церков у Польщі між двома світовими війнами й у Ген. Губернії під час другої світової війни (див. ЕУ I, стор. 618-19). П. А. П. Ц. це самостійна (автокефальна) митрополія, оформлена 1948 p., коли до Москви, як до фактичного правос. центру частини сателітних країн, вислано з Польщі делеґацію, яка відкинула попередній зв’язок Правос. Церкви в Польщі з Вселенським (Константинопільським) патріярхом і отримала підтвердження своєї автокефалії від моск. патріярха.

Бл. 70% правос. живе у Білостоцькому воєводстві, не цілих 10% у Люблінському і Ряшівському, тобто на землях, на яких вони жили і до 1945 p.; ін. у зах. і півн. воєводствах Польщі («Зємє Одзискане»), що на них їх примусово переселено з Холмщини, Підляшшя і Лемківщини. Правос. українці живуть майже суцільно на півн. Підляшші, яке входить до складу Білостоцького воєводства (їх вважають білорусами), невелике їх ч. (1/10 від ч. на 1945 р.) живе на Холмщині і Півд. Підляшші, ще менше на Лемківщині, ін. перев. у зах. і півн. воєводствах (див. карту на 2233 стор.).

П. А. П. Ц. очолювали митр. з осідком у Варшаві: Макарій Оксіюк, Тимофій Шретер, Стефан Рудик, з 1970 очолює Василь Дорошкевич. Найвищим органом Церкви є Собор єп., до складу якого входять, крім митр., ще три правлячі єп. Митрополія поділена на 4 єпархії: Варшавсько-Більську, що її очолює митр., вона має 98 парафій, об’єднаних у 8 деканатах; Білостоцько-Ґданську — 47 парафій у 5 деканатах; Лодзько-Познанську — 15 парафій у 3 деканатах та Вроцлавсько-Щецінську — 45 парафій у 4 деканатах. Усього митрополія має 205 парафій, бл. 200 свящ., що їх у малій кількості випускають дві богословські школи у Варшаві: Духовна Семінарія та Правос. Секція при Христ. Богословській Академії. П. А. П. Ц. має два манастирі: чоловічий св. Онуфрія, б. с. Яблочина у Біло-Підляському пов. Люблінського воєводства, та жін. св. Марти і Марії б. с. Грабарки, Сем’ятичівського пов. Білостоцького воєводства. Урядова мова церкви — поль., неурядова — рос., нею ж виходить місячник «Церковный Вестник» (з 1954) та «Православный Календарь» (з кін. 1960-их pp. також укр. мовою «Церковний Календар»). Богослуження відправляються ц.-слов. мовою з рос., але також укр. і білор. вимовою. Мова проповідей перев. білор. та укр. Залишені храми, між ними багато унікальних іст. і мист.-архітектурних пам’яток, разом з рідкісними іконами, книгами, архівами й різним церк. майном та цвинтарями, були поруйновані новими поселенцями-поляками, або без догляду з часом руйнуються. На місцях нового поселення правос., хоч і поселені між чужонац. населенням, організували з великими зусиллями церк. життя; проте, лише частково змогли збудувати власні церкви.

І. К-ий


Польська Комісія Ліквідаційна, політ. установа, утворена 28. 10. 1918 у Кракові, намагалася стати тимчасовим урядом для всієї Галичини. Коли УНРада 1. 11. 1918 перебрала владу в Сх. Галичині, П. К. Л. почала з своїми збройними силами війну проти ЗУНР. У пол. листопада П. К. Л. підпорядкувалася поль. урядові у Варшаві, а на поч. 1919 р. перестала існувати.


Польська мова на Україні. У мові поляків на Україні 19 — 20 вв. (не враховуючи укр. говірок латинників) можна розрізнити 3 соц.-групові нашарування: 1) «кресову» реґіональну поль. мову освічених кіл (шляхта, духовенство, інтеліґенція, службовці), чіткішу зокрема у вимові (деназалізація -ц: xóodzo «ходять», розрізнювання приголосних h: x, l' не 1, вимова типу svuj, не sfuj «swój, -свій», nog’e «nogę, ногу», xl’ip «chleb, хліб», ml’iko «mleko, молоко», на Правобережжі й kreu не kref «krew, кров», ržyka «rzeka, ріка», mogłem не mugem / mukem «я міг») з низкою лексичних українізмів та спільних укр.-поль. лексем (див. словнички А. А. К. Кремера, П. Париляка, С. Вендровного); 2) наближену у вимові до попередньої говірку нижчих прошарків міста, насичену в фамільярному стилі сленґізмами (особливо говірка Львова з вимовою ненаголошених о, е як и, у/і та з легкою дифтонгізацією — подовженням наголошеного о як ио на лад суміжних укр. батюцьких говірок; словнички сленґізмів Ю. Яворського, злодійських арґотизмів К. Естрайхера, А. Курки, В. Людвіковського — Г. Вальчака; див. Арґо, Сленґ); 3) найменше досліджені сіль. говірки поль. поселень, при чому слід розрізняти давніші поселення 17 — 18 вв. (Самбірщина, Львівщина, Тернопільщина, Проскурівщина, Вінниччина) від нових поселень після 1920-их pp. у межах Польщі. Систематично описані лише говірки Комарнянщини 15 — 16 вв. (В. Гаргалі) й Залозеччини 17 в. (К. Дейни). Вони є наслідком півд.-поль. різноговіркового зміщування 3 переважаючими рисами укр.-субстратних пограничних говірок сх. Ряшівщини. У результаті вікового білінґвізму вони зазнали укр. говіркових впливів у фонетиці (відсутність мазуракання, ствердіння м’яких губних, приставні звуки перед початковими голосними, перехід ō > у: vyn «он, він», Комарнянщина), морфології (типи закінчень відміни іменників, закінчення 1 особи множини дієслів -mo / -mu: muśimo «musimy, мусимо») й синтакси (відсутність окремих чоловічо-особових закінчень у називному множини прикметників та у дієсловах, Комарнянщина: baby brali «baby brały», Мільно: te braty chodziły «ci bracia chodzili, ті брати ходили», двоїнні форми). Поль. говірки сх. Ряшівщини й Холмщини — Підляшшя постали в наслідок спольщення первісно укр. сіл, що перебрали реґіональний (гол. дрібношляхетський) діялект заг. поль. літ. мови (зрідка й сусідню поль. мазурську чи півд.-поль. мазур акаючу говірку), а своїй укр. лексиці надали поль. фонетичної форми (найтривкіше зберігається на Люблінщині укр. елемент у побутовій лексиці й у пісенному фолкльорі). Через мову поляків з України (також з Білоруси) і спольонізованих українців відбувся глибокий вплив укр. (і білор.) мови на поль. ліг. мову. Якщо не враховувати недосліджених мовних контактів гал.-малополь. і волинсько-підлясько-мазурських у княжу добу, він поширився зокрема після Люблінської унії 1569 р. зі зростанням культ.-політ. ролі сх. шляхти та з розквітом червоноруського (поль.) міщанства у 16-17 вв. Спольщена шляхта, зокрема магнати зі своїми дворами, вносила в свою поль. мову фонетично-лексичні й граматичні українізми (чи білорусизми), що були наслідувані як «кращі поль. форми» їхнім. поль. оточенням (напр., під час сеймів у Варшаві). Фонологічна система літ. поль. мови відрізняється з таких причин або від усіх поль. діялектів (завмирання фонеми å < ā у 17 в.), або від їх більшости (відсутність мазуракання, до 1930-их pp. поборювання вимови l як u (або: ў) як нібито «вульґарної»; деякі наголосові явища). З доби найсильніших укр.-білор. мовних впливів (16 — 19 вв.) виводиться поява часова, обмежена деякими періодами й авторами, чи й тривка деяких граматичних особливостей (поширення іменникових закінчень типу -ów, -am, плюсквамперфекту, об’єкта в акузативі після присудка з запереченням, патронімічного суфікса -owicz, -ewicz, гіперистичних форм типу depczę «топчу»), а також лексичних позичень (у тому ч. румунізмів та орієнталізмів), як і семантичних вирівнянь. Ціла низка творців поль. літ. мови походила з укр. (чи білор.) мовної території, або проживала там (М. Рей, С. Ожеховський, Ш. Шимоновіц, Б. Зіморовіч, С. Трембецький, Г. Жевуський, Ю. Словацький, Б. Залєський, А. Мальчевський, С. Ґощинський, Ю. Коженьовський, М. Ґрабовський, М. Чайковський, Т. Єж, З. Мілковський, Ю. І. Крашевський, А. Фредро, В. Лозінський, Я. Лям, К. Уєйський, Я. Парандовський, Я. Івашкєвіч, З. Коссак-Щуцька та ін.) і в своїй поль. мові фонетично засвоювала лексичні й фразеологічні українізми (також з мови вже свого поль. оточення), а чи підбирала спільне в поль. мові з укр. Ін. автори (В. Потоцький, Г. Сєнкєвіч), пишучи на укр.-поль. теми, вводили українізми для льокального кольориту.

Література: Kremer A. A. K. Słowniczek prowincjonalizmów podolskich, ułożony w Kamieńcu Podolskim w r. 1863, Rocznik T-wa Naukowego Uniwersytetu Krakowskiego, t. 18 (41), 1870; Parylak P. Prowincjonalizmy mowy polskiej w Drohobyczu i jego okolicach zestawione і porównane z językiem ruskim, staropolskim i narzeczem kaszubskim. Materiały do słownika prowincjonalizmów polskich. z. 1. Кр. 1876; Kurka A. Słownik mowy ztodziejskiej Л. 18961, 18992, 19073, Jaworki J. Kumać po lembersku. Przyczynek do słownika gwary lwowskiej. Lud, t. 6. Л. 1901; Estreicher K. Szwargot więzienny. Кр. 1903; Wędrowny S. Spiewające przedmieście. Piosenki, wiersze, melodie, słowniczek. Л. 1911; Ludwikowski W. — Walczak H. Zargon mowy przestępców. Blatna muzyka. Ogólny zbiór słów gwary złodziejskiej. В. 1922; Kuraszkiewicz W. Przegląd gwar województwa Lubelskiego. Monografia statystyczno-gospodarcza woj. Lub. Люблін 1931; Harhala W. Gwara polska okolic Komarna. Lud Słowiański, II A. 156 — 77. Кр. 1931; Z przeszłości narzecza zamojskiego. Люблін 1937; Rudnyćkyj J. Lemberger ukrainische Stadtmundart (Znesinnja). Ляйпціґ 1943; Hrabec S. Elementy kresowe w języku niektórych pisarzy polskich 16 і 17 wieku. Торунь 1950; Šerech Y. Ukrainian influence on the Polish language in the 16th and 17th centuries. The Annales of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. Vol. III. No. 2 (8). Нью-Йорк 1953; Dejna K. Gwara Milna. Rozprawy Komisji językowej Łódzkiego T-wa Naukowego, wydział I. 1, t. 4. Лодзь 1959; Cyran W. Gwary polskie w okolicach Siedlec. Лодзь 1960; Hołyszowa P. Nasze wesele, wstęp i opracowanie M. Łesiów. Люблін 1966.

О. Горбач


Польське Історичне Товариство, засноване 1866 p. у Львові з ініціятиви К. Ліского (проф. Львівського Ун-ту). До 1925 р. обмежувало свою діяльність тереном Галичини, між двома світовими війнами поширило її на всю територію Польщі, у 1950 р. осідок Т-ва перенесено до Варшави. П. І. Т. видавало „Kwartalnik Historyczny“ (з 1887), у 1935-39 pp. зб. „Ziemia Czerwieńska“, в обох — чимало праць і матеріялів з історії України.


Польське повстання 1863 — 64 pp. («січневе повстання»), поль. нац. визвольний рев. рух, який охопив т. зв. Царство Польське і частину суміжних укр., бідар, і лит. земель, мавши активну підтримку поль. населення в Австрії й Пруссії. Причиною повстання було посилення рос. окупаційного режиму, який брутально розправлявся з патріотичними демонстраціями поль. населення, а також загострення зем. питання. Однією з характеристичних прикмет П. п. була внутр. боротьба між радикальними і консервативними колами поль. суспільства («червоні» й «білі») за контроль над рев. рухом. Керівники обох груп змагалися за відбудову поль. держави у кордонах 1772 p., при чому деякі керівники «червоних» пропонували створення союзу українців, білорусів і литовців з Польщею, на основі цілковитої рівности. П. п. керував Центр. Нац. Комітет, який згодом проголосив себе Тимчасовим Нац. Урядом; він очолював збройну боротьбу з окупантом та розгорнув пожвавлену дипломатичну діяльність за кордоном. У січні 1863 р. Тимчасовий Нац. Уряд закликав поль. народ до П. п. та проголосив декрети про скасування панщини і наділення селян землею, а на поч. лютого видав спеціяльну відозву до «братів-русинів», закликаючи їх до спільної боротьби «за свободу і незалежність Польщі, Литви й Руси» (України й Білорусії). Т. зв. «Золота грамота до сіль. народу», видана нац. урядом 12. 4. (31. 3. ст. ст.) 1863 до селян «Волині, Поділля і України», запевняла їм свободу, рівність, наділення землею без викупу та користування всіма громадянськими правами, включно з свободою віровизнання та вживання рідної мови у школах і судах, але промовчувала їх нац. ідентичність.

П. п. велося гол. у формі збройних сутичок між поль. партизанськими відділами та частинами рос. армії, які, після деяких перших успіхів, закінчилися поразкою для повстанців. На Правобережній Україні П. п. спалахнуло у травні 1863 p., але в умовах ворожнечі укр. селян до поль. землевласників, надії повстанців на масову підтримку населення виявилися нереальними. Крім того, відбудова код. Речі Посполитої суперечила нац. інтересам укр. народу і грозила відновленням нац.-рел. та суспільно-екон. поневолення. Все ж деяка кількість укр. селян і представників укр. інтеліґенції та міщанства з сх. та зах. земель (Андрій Потебня й ін.) стали в лави повстанців або активно допомагали їм.

Дипломатичне втручання Франції й Англії у квітні 1863 р. не мало успіху, і П. п. було остаточно придушене репресіями рос. уряду (масові екзекуції, заслання і конфіскації майна), спершу на укр., лит. і білор. землях (на весні і влітку 1863), пізніше і в Царстві Поль. (1864), де зем. березнева реформа 1864 р. забезпечила за селянами землю, що була в їх користуванні. Невдача П. н. позначилася на дальшій історії поль. народу: великі втрати (25 — 30 000 вбитих) та чимале ослаблення поль. нац. потенціялу на Україні, Литві й Білорусії дали поштовх до переоцінки тактики визвольної боротьби та до зародження т. зв. позитивістичного руху.

На Україні ліквідація П. п. дала привід рос. урядові загострити боротьбу проти укр. нац. руху (циркуляр Валуєва 1863).

Література: Limanowski В. Historia powstania narodu polskiego 1863 і 1864. Л. 1909; Grabiec T. Rok 1863. Познань 1929; Łossowski P. і Młynarski Z. Rosjanie, Białorusini і Ukraińcy w powstaniu styczniowym. Вроцлав 1959; Jasienica P. Dwie drogi. B. 1960; Миско M. В. Польское восстание 1863 года. М. 1962; Суспільно-політ. рух на Україні в 1856 — 1864 pp. 2 т. К. — М. — Вроцлав 1963 — 64; Марахов Г. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. К. 1967.

Б. Будурович


Польське право, діяло на Зах.-Укр. Землях під Польщею від 15 в. до поділів Польщі та пізніше у період між двома світовими війнами. У першу добу П. п. застосовувалося від 1430-их pp. у воєводствах Руському, Подільському, частково Брацлавському, а на Холмській землі — від 1501 р. Поряд нього стосовано також давніші права: руське, вірменське, волоське, німецьке; своє власне право мали жиди. Джерелам П. п. були насамперед звичаї, а тільки в другу чергу писане право, т. зв. статути. Спроб кодифікації було багато, але першою у ширшому маштабі були статути Казіміра В.; його Вісліцький статут 1347 р. був гол. чинний на Зах.-Укр. Землях (частково перекладений на укр. мову). Другою (кращою) кодифікацією був Статут Ласького, затверджений соймом у 1505 р. У 1522 р. сойм ухвалив зібрати все звичаєве право, але праця згодом обмежилася суд. правом (приватним, карним і судовою процедурою). Спеціяльна комісія опрацювала т. зв. «коректуру Ташицького», але сойм її не прийняв (1534). Конституція 3. 5. 1791, зреформувавши політ. право, передбачала вид. правного кодексу, але цього вже не було зроблено через розбори Польщі. Т. ч. Польща керувалася статутами, а скодифікованого права, за винятком (і то тільки частково) формального процесуального права, не мала. Окремі землі мали свої провінційні статути, яких твердо дотримувалися.

Засадничою прикметою П. п. була його звичаєвість, нерівність, партикуляризм та недостача кодифікації. Провідною думкою законодавства була охорона привілеїв шляхти, інтересів держави й духовенства; сильний був вплив кат. ієрархії. До 16 в. право було своє, без запозичень, згодом перебралося чимало з рим. права. Тільки у кін. 18 в. у П. п. під впливом Зах. увійшли деякі модерні ідеї.

Після розподілів П., замість П. п., діяли права: австр., пруське, кодекс Наполеона (у Поль. Королівстві) і Лит. Статут, який своїми правничими якостями був вищий, ніж усі проєкти поль. кодифікації, і застосовувався у воєводствах Київ., Волинському і Брацлавському аж до 1840 p., в якому його замінено рос. правом.

Під час поль. окупації Зах.-Укр. Земель у 1919-39 pp. на цих землях діяли спершу давніші рос. і австр. закони, а згодом нові поль.: конституції 1921 і 1935 pp., закон про судоустрій 1928 p., карне й цивільне судочинство 1930 p., карне право 1932 р. і частково цивільне право 1933 р. Це право визначалося розвитковою тенденцією від дем. і ліберальних засад (Конституція 1921) — до більш авторитарних (Конституція 1935) з обмеженими суверенними правами суспільности, скасуванням суддів присяжних у карному процесі, введенням наглих судів (1932) та концентраційних таборів (1934).

Р. М.


Польський Ілля (* 1924), композитор родом з Київщини, закінчив Харківську Консерваторію (1949); опери «Терем-теремок» (1949 — 50) і «Семиріччя» (1960), концерт для фортешяна і скрипки з оркестрою (1954), квартет, соната для скрипки та ін.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.