[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2337-2345.]

Попередня     Головна     Наступна

Приморське, кол. Ногайське (VII — 17), м. на Приозівській низовині над р. (Збиточною, р. ц. Запор. обл.; 10 900 меш. (1965). Пром. і харч. комбінати. П. виникло 1810 р.

Приморське (до 1946 — Саргана; VI — 18), с. м. т. на Приозівській низовині, на р. Калміюсі, підпорядковане Жданівській міськраді, Донецької обл.; 10 900 меш. (1966). Засноване 1870 р.

Приморський край, край у межах РСФСР на Далекому Сході, охоплює півд. частину Зеленого Клину (див. карти на стор. 485 і 770). 165 900 км² з 1 722 000 населення, у тому ч. 1 255 000 міськ., 467 000 сіль. (1970); 24 р-ни, 9 м. крайового підпорядкування, 47 с. м. т., 222 сіль. ради. Гол. м. Владивосток.

Приморсько-Ахтарська (VII — 19), м. на Кубані, р. ц. Краснодарської обл. РСФСР; 22 000 меш. (1959). Невеликий порт над Озівським м. (до 1914 р. велика торгівля збіжжям); зав.: рибний, будів. матеріялів, термоізоляційних плит й ін. За переписом населення 1926 р. П.-А. мала 11 300 меш., в тому ч. 64,5% українців.

Примусова праця, — (1) безпосередні соц.-екон. стосунки та (2) інституція карного права. Як перше, у минулому відоме на Україні у формах невільництва та панщини. У новітні часи, після перемоги больш. революції, П. п. відродилася за доби воєнного комунізму у формі «трудармій». З цієї доби також походить ідеологічно-правний принцип — «хто не працює, той не їсть», записаний до ст. 12 Конституцій СССР і УССР. Ця безпрецедентна у світі ст. конституції говорить, що «праця є обов’язком» кожного працездатного громадянина. Обов’язок цей час від часу інтерпретується різними законами та указами уряду СССР так, що людину позбавляється (принаймні тимчасово) можливостей вибирати працю за своїм бажанням, обмежується її свобода пересування (див. Пашпортна система). Так, 1938 р. для робітників і службовців були запроваджені т. зв. трудові книжки, у які ще й нині записуються різні детальні дані трудової біографії людини. Будь-які неґативні записи, штрафи, кари тощо практично позбавляють трудящого можливостей знайти собі кращу працю, бо, наймаючися на працю, він зобов’язаний показати трудову книжку. Протягом 1940 — 56 pp. робітникам і службовцям закон взагалі забороняв без дозволу та поважної причини на це зміняти місце праці. Пізніше цей закон скасовано. 1939 р. у колгоспах уряд СССР ввів т. зв. обов’язковий мінімум відробітку трудоднів. Від 1956 р. цей обов’язковий мінімум вкладу праці, що тепер зветься «нормо-дні», встановлюється децентралізовано, для кожного колгоспу й р-ну зокрема, але як і раніше, якщо колгоспник його не виконує, то на нього накладаються різні кари. Також без згоди правління колгоспу селянин не має права перейти нині на ін. працю і позбавлений можливости здобути це право через суд. Від 1938 р. й донині учні різних фахово-техн. училищ сер. (проф.) ланки після закінчення освіти зобов’язані законом відпрацювати не менше 4 pp. там, куди скерує їх уряд. Подібне становище від 1954 р. й у випускників вищої школи. Для студентів вузів та ін. шкіл існує також обов’язок працювати під час літніх вакацій у госп-ві чи на будівництві. За ухиляння від цієї П. п. передбачені такі кари, як зменшення чи й відмова стипендії, але до виключення з учбового закладу. У 1961 і 1970 pp. були видані закони проти т. зв. «тунеядців» (дармоїдів), за якими особи, що постійно не працюють у держ., кооп., колгоспних чи гром. закладах, підлягають розслідуванню щодо джерел їх засобів існування. Якщо виявляється, що вони чимось нелеґально торгують, жебрають тощо, вони підлягають ув’язненню, виселенню на Сибір та ін.

П. п., як вид кари за злочинство, відома на Україні, як і в усьому світі, ще з часів невільництва та панщини. Княжі і панські суди за різні кримінальні злочини виносили вироки, що змушували в’язнів до відробітку обмежених або й не обмежених терміном примусових робіт. У новіші часи П. п. широко вживалася в Рос. Імперії, як кара за політ. злочини. Так, Петро I заслав козаків-мазепинців на П. п. будувати м. Петербурґ, де вони в більшості загинули. Пізніше до політ. в’язнів стосовано П. п. у формі г. за. каторги (перев. у Сибіру). На каторгу було заслано десятки тис. укр. селян, повстанців-гайдамаків та народницької рев. інтеліґенції. Термін «каторжні роботи» був тимчасово відновлений у сов. суд. практиці (1944 — 16). Він стосувався до засуджених на термін 25 pp. гол. ч. нім. воєнних злочинців та тих, що співпрацювали з німцями. Використання П. п. в сов. пенітенціярній системі, починаючи з ранніх 20-их pp., засноване на теорії, що П. п. нібито змінює людину, перевиховує її. Ця здебільша утопійна теорія була деякий час модною на Зах., але практика її загалом не виправдала. В СССР і УССР натомість існує т. зв. виправно-трудове право, виправно-трудові кодекси та виправно-трудова політика, які леґалізують П. п. і, поряд з засланням та тюрмами, встановлюють П. п. найголовнішою інституцією карного процесу. Виправно-трудовий кодекс УССР 1971 р. в ст. 49 встановлює, що «кожний засуджений повинен працювати». В концентраційних таборах, що тепер звуться виправно-трудовими колоніями, П. п. нормована так, щоб фізично експлуатувати й тим самим карати в’язня. За невиконання норм виробітку та за ін. кари в’язні «одержують харчування за зниженими нормами», тобто їх карають голодом (ст. 75 ВТК УССР, 1971). На тиждень в’язням належить тільки один день відпочинку, права на відпустку вони не мають (ст. 50 ВТК УССР, 1971). Формально П. п. в’язнів тепер оплачується у тих самих розмірах, що й праця вільних людей. Однак, 50% цієї заробітної платні вираховується на утриманим концтаборів, адміністрації та охорони, а з решти в’язень повинен оплатити своє харчування, табірний одяг і т. п. Нині в СССР є бл. 2 млн в’язнів, з яких бл. 700 000 політ. (у тому ч. бл. пол. — українці). Майже всі ці в’язні виконують П. п. на держ. підприємствах, шахтах, будовах та в колгоспах Сибіру, Казахстану та Півночі евр. частини РСФСР. Дро велике екон. значення П. п. в’язнів за Сталіна див. Концентраційні табори. Тоді П. п. в’язнів було побудовано багато залізниць, каналів, гідроелектростанцій тощо. Тепер екон. значення П. п. зменшилося, П. п. вважається малопродуктивною й нерентабельною.

Як кара за дрібні злочини, П. п. застосовується нині в УССР досить широко. Так, напр., адміністративний арешт за хуліганство терміном на 15 діб потягає за собою П. п. на якомусь будівництві, навантажуванні чи розвантажуванні транспорту та ін. чорних роботах, як правило, за місцем проживання покараного. Однією з поширених форм П. п. (напр., за порушення трудової дисципліни) є «відрахування в дохід держави в розмірах, встановлених вироком суду» (ст. 102 ЗТК УССР, 1971), з платні покараного, тобто частину свого робочого часу він працює безкоштовно.

Про П. п. укр. робітників у гітлерівській Німеччині див. Остарбайтер.

Література: Виправно-трудовий кодекс Укр. РСР 1925 і 1971 pp.; Сборник нормативных актов по советскому исправительно-трудовому праву (1917 — 1959 гг.). М. 1959; Бушуев И. Исправительные работы. М. 1959; Тикунов В. (ред.) Исправительно-трудовое право. М. 1966; Наташев А., Стручков Н. Основи теории исправительно-трудового права. М. 1967.

В. Голубничий, Р. М.

Принцевський Іван (* 1922), графік, учень В. Касіяна, працює в Києві у галузі станкової графіки; серія рисунків олівцем і офортів («Народам потрібен мир», 1953), серія автолітографій та ілюстрацій до клясичних творів.

Приозівська височина, височина в півд.-сх. частині України, яка відповідає півд.-сх. частині Укр. кристалічного масиву (Приозівський кристалічний масив). Простягається з півд. зах. від верхів’я р. Молочної на півн. сх. до р. Грузького Єланчика. На півн. межує з Придніпровською низовиною, на півн. сх. — з Донецьким кряжем, на півд. зах. — з Чорноморською низовиною, на півдні — з Приозівською низовиною. Основу П. в. становлять кристалічні породи: ґраніти, ґнайси, сієніти, міґматити, базальти й ін., прикриті перев. лесом і лесовидними суглинками; кристалічний фундамент відкривається не тільки в річкових долинах, але й на вододілах. Найвищу частину П. в. становить вододіл між сточищем Дніпра і приток Озівського м. (Молочна, (Збиточна, Берда, Калміюс, Грузький Єланчик та ін.). Над рівнинною слабохвилястою одноманітною вододільною смугою, що сягає від 200 до 250 висоти, підносяться денудаційні останці — горби кристалічних порід, звані могилами, що уціліли від розмиву; вони мають овальну форму з пологими схилами. Найвищою з них є Бельмак-Могила або Горила (327 м); ін.: Корсак-Могила, Товмак-Могила (307 м), Могила Ганчариха, Кам’яні Могили (див. світлину на стор. 930) з відносними висотами до 100 м і вище. Вододіл вкритий; також могилами, насипаними з давніх-давен людиною. Схили П. в., зокрема півд., розчленовані річками, які глибоко врізаються у кристалічні породи і творять пороги і водоспади; їх узбіччя, розриті балками і ярами, творять мальовничий Ґранітовий краєвид.

Клімат П. в. помірковано-континенгальний, як Донецького кряжа (стор. 574). Висота температур і ч. атмосферичних опадів (річно 400 — 500 мм) залежить також від висоти місцевости. Ґрунти — звич. сер.-гумусові і малогумусові чорноземи. Природна рослинність — різнотрав’яний типчино-ковиловий степ, майже повністю розораний під с.-г. угіддя. Первісна рослинність Кам’яного степу збережена у заповіднику Кам’яні Могили.

В. К.

Приозівська низовина, частина Причорноморської низовини й Південної України, положена між Приозівською височиною і Озівським л.; між р. Молочною на зах. і Міюсом на сх., де вона поширюється у Долішньо-Донську низовину; довж. — бл. 200 км, ширина від 40 (на зах.) до 10 — 20 (на сх.) км. П. н. збудована з шарів міоценської і пліоценської епох, вкритих грубими шарами лесу.

Поверхня П. н. слабо хвиляста і має заг. зниження з півн. на півд.; до Озівського м. обривається крутим уступом (20-70 м); розчленована долинами рік Обиточної, Берди, Калміюсу, Грузького Єланчика, Міюса й ін.; яруг і балок мало. Уздовж м. простягається вузька піщана смуга з косами (Обиточна, Бердянська, Білосарайська, Крива), відокремленими дулоподібними затоками. Підсоння П. н. — тепле, континентальне і сухе; сер. температура січня від —4 до —6° Ц., липня 22-23° Ц., ч. атмосферичних опадів 320 (на зах.) до 420 (на півн.-сх.) мм. Ґрунти і рослинність залежні від вологости: у найсухішій зах. частині і на косах — каштануваті ґрунти з солончаками з полиновим степом, у сер. — малогумусові півд. чорноземи з ковиловим та типчаково-ковиловим степом, а на півн. сх. — звич. чорноземи з різнотравно-типчаково-ковиловим степом. Степ повністю розораний.

Приозівське (кол. Сіют-Джерет, з 1864 до 1934 — Покровка Друга; VII — 16), с. м. т., р. ц. Запор. обл., 5 800 меш. (1966). Пром. — і харчокомбінати, маслозав., птахоінкубаторська станція. Засноване в кін. 18 в.

Приписні селяни, група держ. селян у Росії 18 — 19 вв., приділена урядом до пром. підприємств для виконування допоміжних робіт. На Україні П. с. існували на деяких держ. і приватних підприємствах півд.-сх. губ. у різних формах до 1861 p., коли скасовано повинність селян працювати на підприємствах. П. с. одержували дуже низьку заробітну платню; одночасно те, що вони працювали в пром-сті, неґативно відбивалося на продуктивності сел. госп-в.

Приповідки, на Зах. Укр. Землях заг. назва для прислів’їв, приказок, примівок, притч та ін. коротких та образних речень. Під таким визначенням трактовані й систематизовані всі ці роди укр. нар. усної словесности у зб. І. Франка «Гал.-руські нар. приповідки», I — VI, Л. 1901 — 1910.

Припутень (Columba palumbus L.), птах ряду голубоподібних; довж. тіла до 45 см, вага 530 — 625 г. На Україні селиться в лісах по всій території (на Поліссі рідко). П. живиться насінням дерев (зокрема жолудями), культ. рослин і бур’янів. Об’єкт спортивного полювання.

Прип’ять, права, найбільша за сточищем (114 300 км²) і водністю, друга (після Десни) за довж. (748 км) притока Дніпра, найзначніша р. Полісся. Майже вся П. протікає на укр. етногр. землях або на їх півн. межі (з Білорусією); у межах УССР є гор. її течія (185 км) і пониззя (80 км) та 57% всього сточища (на укр. етногр. землях бл. 75%). Долина П. нечітко виявлена. Майже на всій довж. П. повільно тече і меандрує серед широкої заплавини, розталужуючися у багатьох місцях на відноги. Ширина річища у гор. течії 30 — 40 м, в сер. — 200 — 250 (воно тут здебільша неустійнене), в дол. — 200 — 500. Велика й одноманітна заплавина П. зайнята луками, часто заболоченими, що чергуються з чагарниками й ділянками лісу. Заболоченість сточища П. — 1/4 її площі. Живлення перев. снігове й ґрунтове. Замерзає з пол. грудня до кін. березня. Пересічний річний стік — 440 м² сек.; 60% стоку припадає на весну. Для водного режиму П. характерне весняне водопілля (бл. 4 місяців), що супроводиться величезними розливами. Гол. притоки П. з правого боку: Вижівка, Тур’я, Стохід, Стир, Горинь, Ствига, Уборть, Словечна, Желонь, Уж; з лівого: Піна, Ясельда, Лань, Случ, Птич. Дніпрово-Бузьким каналом П. пов’язана з сточищем Висли, каналом Оґінського — з сточищем Німана. П. використовується для судноплавства (від гирла до впадіння Стоходу), сплаву лісу, водопостачання; П. багата на рибу (щука, окунь, плітка, лящ, короп, сом та ін.). Гол. пристані: Пинське, Петриків, Мозир, Чорнобиль.

Природний рух населення, шлюби і розлучення, народжуваність і смертність; різниця ч. народжень і смертности на даній території становить природний приріст населення. П. р. н. зокрема народжуваність і смертність на Україні впродовж 20 в. зазнали дуже великих змін.

Шлюби та розлучення. На 1 000 осіб в УССР зареєстровано в pp.:

Коефіцієнт шлюбів щороку становив у 1924 — 29 pp. — 11,2‰, у 1930-их pp. (Даних нема), мабуть, зменшився, збільшився по другій світовій війні і дійшов 1964 р. до 12,3‰, згодом постійно зменшувався і 1964 р. становив — 8,2‰. За останні рр. знову дещо збільшився (9,0‰); він є трохи вищий, ніж у всьому СССР (8,9) і поодиноких сов. респ. та одним з найвищих в Европі. Шлюби за віком нареченого і нареченої у 1968 р. були в УССР такі (на 1 000 осіб):

На 100 чоловіків вперше взяло шлюб 82, на 100 жінок — 87. Завдяки високому коефіцієнтові шлюбности зменшилося за останні pp. ч. неодружених: 1959 р. на 1 000 чоловіків у віці 16 pp. і вище було 296 неодружених, жінок — 482 (див. стор. 1 398). 1970 p. ці ч. зменшилися до 249 і 415, але були великі, зокрема для жінок понад 50 pp. (бл. пол. з них були 1970 р. неодружені).

Розлучення на Україні за останні 20 pp. дуже сильно збільшилися: у 1968 р. порівняно з 1950 р. вдесятеро; на 100 шлюбів припадає аж 32 розлучення. Ці ч. є такі як і в ін. країнах евр. частини СССР, але у кілька разів більші, ніж у Зах. Европі й Америці.

Природний приріст людности до 1940 р. Народжуваність, смертність і природний приріст населення України у 20 в. зазнали кількакратно різких змін і є тепер зовсім ін., ніж до 1914 p., а навіть у 1940. До першої світової війни, завдяки дуже високому числу народжень, попри високу смертність, природний приріст населення на Україні був найвищим в Европі (хоч небагато різнився від ін. країн Сх. Европи, див. табл. і діяграму). Після спаду ч. народжень і збільшення смертности під час першої світової війни, революції і голоду (1921-22) природний приріст, завдяки зменшенню смертности (попри деяке зменшування народжуваности), став з 1924 ще більшим, ніж до 1914 р. 1924 — 29 pp. були роками «демографічного оптимуму» України. З кін. 1920-их pp. ч. народжень і природного приросту людности зменшується до (1930) — 30,0 і 14,2 на 100 осіб (смертність — 15,8). З 1931 р. у зв’язку з больш. терором і голодом народжуваність сильно зменшується, смертність збільшується, 1933 р. (рік голоду) у кілька разів більше (докладні ч. невідомі). Лише від 1935 р. виявляється (ймовірно) знову надвишка народжень, але менша, ніж у 1920-их pp. 1940 p. природний приріст дійшов до рівня 1930 p., при дещо меншій народжуваності й смертності; він був і тоді одним з найвищих в Европі (докладніше див. ЕУ 1, стор. 143-46).

Народжуваність, смертність та природний приріст населення (на 1 000 осіб):

Після 1940 р. Друга світова війна принесла знову зростання смертности (наслідок безпосередніх воєнних операцій, смерть у нім. і сов. концентраційних таборах і таборах праці; важкі харч. умови і голод у містах взимку 1941 — 42 p., поширення інфекційних хвороб і занепад охорони здоров’я тощо), зменшення народжуваности й перевагу смертности над народженнями.

Після другої світової війни наступили на Україні, як і в ін. країнах Сх. Европи, великі — просто рев. зміни в П. р. н. Смертність зменшилася порівняно з 1920-ми pp. на 60% (дітей до 1 р. у вісім разів) і є нині однією з найнижчих в Европі (різниці смертности в поодиноких країнах Европи є невеликі); це сталося завдяки зростанню гігієни і охорони здоров’я. Ще більше знизилася народжуваність; з 1960 р. вона виявляє постійну тенденцію до зменшення (1969 вона є порівняно з 1924-27 pp. у 2,8 разів менша). Разом з тим зменшився природний приріст населення порівняно з 1920-ми pp. у 3,3 разів. Коефіцієнти П. р. н. в УССР небагато відбігають від ін. частин Евр. СССР (вони дещо вищі, ніж в Евр. частині СССР, нижчі порівняно з Білоруссю і зокрема Молдавією), значно менші, ніж в азійських респ. Порівняно з зах. евр. державами природний приріст України тепер подібний. Порівняння видно з табл. (1968 р. на 1 000 меш.).

У П. р. н. у міськ. і сіль. місцевостях істотної різниці немає (1968 р. ч. народжень на 1 000 осіб у м. — 14,8, по с. — 15,0). Значно більші різниці між поодинокими обл.

Геогр. розміщення смертности не виявляє великих різниць: воно вагається у межах 6,7‰ (Луганська обл.) і 9,5‰ Чернігівська і Полтавська (ч. на 1968). Найбільша смертність є в обл., з яких людність еміґрує (перев. частина центр. Лісостепу і півн.-сх. частини України), бо у них великий відсоток населення становлять старші віком; найменша в пром. обл., до яких припливає багато молодого елементу, і Закарпаття. Різноманітніше розміщення виявляє народжуваність: від 12,8‰ (Чернігівська обл.) до 19,8‰ (Закарл. обл.). Вона назагал найменша в обл. з перевагою еміґрації, тобто тих самих, що виявляють значну смертність, небагато більша у пром. р-нах (мабуть, гол. причини: важкі житлові і побутові умови); найбільша у карп. обл. і на Волині (зокрема у Рівенській обл.). Обл. з найбільшим природним приростом є Закарпатська (12,7‰) і Рівенська (10,8‰); з найменшим — Чернігівська (3,2‰), Сумська (3,4‰) і Полтавська (3,9‰); див. карту.

В. Кубійович

Природознавців Товариства, реґіональні наук. т-ва. які діяли на Україні з кін. 1860-их pp., з метою вивчати природу (зокрема фльору, фавну, геологію, гідрологію, корисні копалини) країн в яких вони існували, і популяризувати природничі знання. П. Т. відбували конференції, наук. з’їзди, організували досліди, видавали праці, закладали н.-д. станції тощо; вони часто були пов’язані з ун-тами. На укр. землях з ун-тами були пов’язані три П. Т.: Київ. Т-во Природників, засноване п. н. «Киевское Общество Естествоиспытателей» (видавало «Записки»); Харківське Т-во Дослідників, створене 1869 р. п. н.: «Общество испытателей природы при Харковском Университете» (видавало «Труды», вивчало природу Харківщини і геологію Донбасу, 1914 р. організувало Донецьку гідробіологічну станцію) і Новоросійське (Одеське) Т-во Природознавців, засноване 1870 р. п. н. «Новороссийское Общество Естествоиспытателей» (вивчало природу Півд. України і Чорного м., співпрацювало при відкритті Севастопільської біологічної станції, організувало перші глибокомірні чорноморські експедиції на військ. суднах, видавало «Записки»).

У Галичині діяла Математично-Природописно-Лікарська Секція Наук. Т-ва ім. Шевченка, яка серед ін. організувала в період між двома світовими війнами з’їзди укр. лікарів і природників; у Львові з 1886 р. існувало Поль. Т-во Природників ім. М. Коперніка (видавало ж. «Космос»). Крім цього, діяли: Т-во Подільських природознавців і любителів природи (з 1910 р. п. н. «Общество Подольських естествоиспытателей и любителей природы»). Т-во дослідників Волині («Общество исследователей Волыни»), Кримське Т-во природознавців і любителів природи («Крымское общество естествоиспытателей и любителей природы») і Т-во дослідників Кубані. Всі вони видавали «Записки» чи «Труды» рос. мовою, а з 1920-их pp. — укр. У 1928 — 30 pp. вони були реорганізовані й включені в працю Укр. АН та ін. наук. установ.

Тепер на Україні працює низка природознавчих т-в, які є філіялами або респ. галузями всесоюзних т-в: Укр. Ботанічне Т-во, Укр. Ентомологічне Т-во, Укр. Гідробіологічне Т-во, Укр. Відділення Всесоюзного Мінералогічного Т-ва та ін. Самостійно діють: Укр. Географічне Т-во, Укр. Т-во Охорони природи та сприяння розвитку природничих багатств та ін.

Р. М.

Приросток, або префікс, морфема перед коренем слова, що творить нові слова (під-волоха, при-город) чи форми (напр., доконаного виду дієслів: з-робити, на-писати); розрізняємо приростки продуктивні (в-, від-, з-, за-, на-, над-, о-, об- пере-, перед-, під-, по-, при-, про-, роз-) і непродуктивні, що нових слів уже не утворюють (па-тока, іс-ход). Приростки поширені в іменниках, прикметниках, прислівниках і особливо дієсловах (тут і потрійні: по-по-на-їдатися). Нові П. утворюються з прийменників, прислівників та іменників (проти-ставитися), винятково запозичуються (ц.-слов. пре-, пред-, воз-). Укр. П. досліджували О. Синявський, В. Ільїн («Префікси в сучасній укр. мові». 1953) та ін.

Присадибне господарство (ін. назви особисте підсобне госп-во, присадибна ділянка), дрібне приватне госп-во колгоспників, робітників радгоспів та службовців у сіль. місцевостях та ін. груп населення у с. м. т., у малих і сер. м. (напр., пенсіонерів, залізничників тощо), як також городи і сади робітників і службовців великих м. П. г. звич. складається з житл. будинку, малого зем. наділу на двір (садиби), з госп. будівель (хлів, льох тощо), городу, садка та обмеженої кількости свійських тварин. Екон. значення П. г. видно з того, що 1958 р. воно продукувало 16,6%, а у 1968 — 12,2% нац. доходу України. Хоч до П. г. належало лише 5,8% усіх с.-г. земель — 1,9 млн га колгоспникам і 0,5 млн га ін. (1965 — 68), воно давало у сер. 31% валової продукції сіль. госп-ва УССР (у тому ч. 34% продуктів тваринництва). Частка П. г. у всій гуртовій продукції сіль. госп-ва поодиноких р-нів у 1968 р. була така: Степ і Крим — 19,4%, Слобожанщина й Київщина — 29,2%, Поділля — 37.5%. Зах. — 46,4%.

П. г. дозволене конституціями СССР і УССР (ст. 7), проте навколо П. г. весь час точиться боротьба. У перші pp. колективізації сіль. госп-ва П. г. було майже ліквідоване. Однак, поскільки на колгоспи держава наклала величезні примусові заготівлі с.-г. продуктів, на оплату праці колгоспників залишалося зовсім мало врожаю, так що вони не могли з того прожити. Тому П. г. вирішено було реставрувати як додаткове джерело прожитку населення та для використання зайвої робочої сили у колгоспах. Проте, КПСС пояснювала відновлення П. г. як «тимчасову поступку приватновласницькій стихії». І тепер офіц. вважається П. г. за «пережиток капіталізму» та що «за комунізму» воно має зникнути, бо тоді, мовляв, колгоспи й радгоспи зможуть оплачувати працю у достатніх розмірах. Тому що П. г. є великим джерелам постачання харч. продуктів на базари м. (де вони продаються за вільними цінами), коли у держ. крамницях цих продуктів не вистачає і ціни на базарах зростають, влада нацьковує мешк. міст (зокрема робітництво) на «спекулянтів» — селян, які, мовляв, багатіють коштом робітників. Тоді видаються держ. указы, спрямовані на обмеження П. г., а за останній час були й спроби обмежувати ціни на базарах. Тиском на П. г. держава також намагається змусити колгоспників більше працювати у колгоспах.

Дозволений розмір П. г. колгоспників вперше був встановлений «Зразковим статутом» колгоспів у 1935 p., після того, як Сталін остаточно вирішив, що гол. формою колективного госп-ва мають бути колгоспи, а не комуни чи радгоспи. Сер. зем. наділ на двір на Україні тоді становив бл. 0,4 га, у червні 1939 р. цей наділ зменшено до 0,25 — 0,30 га, у вересні 1946 наново проведено облік земель П. г. га обрізано «лишки» під претекстом, що колгоспи «розбазарюють» свої землі. Під час боротьби за владу між Хрущовим і Маленковим у 1955 р. вийшла постанова скоротити П. г. з фактичного їх сер. розміру 0,43 га до 0,18 га, але цю постанову не вдалося цілком впровадити у життя. Фактичний розмір П. г. в УССР у 1959 — 62 pp. був 0,36 га, в жовтні 1963 (Хрущов був противником П. г.) його скорочено в УССР до 0,20 — 0,25 га. Після падіння Хрущова у березні 1965 р. розміри П. г. відновлено до 0,36 га, 1969 фактичний розмір сер. П. г. в УССР був 0,37 га. З «Примірним статутом» колгоспів, затвердженим у листопаді 1969, максимальний розмір П. г. для всього СССР встановлено 0,5 га (на поливних землях — 0,2 га).

Подібна політика велася й щодо приватної худоби колгоспників. За статутом 1935 р. (також за статутом 1969) їм було дозволено мати 1 корову на двір, 2 телят, 1 свиню з підсвинками, не більше 3 0 озець або кіз, не більше 20 вуликів бджіл та необмежену кількість птиці й кролів. Однак, через великі податки і брак корму лише понад пол. колгоспних дворіз на Україні була в стані мати худобу (див. дані за 1955 р. на стор. 1 077). Обов’язкові поставки державі з П. г. перед війною були такі: м’яса — 25 кг живої ваги, молока — 110 л, вовни — 720 гр, при чому ці поставки були обов’язковими і для тих П. г., які не тримали худоби. Лише за один 1950 р. примусові поставки з П. г. дали майже 50% усіх держ. заготівель продуктів тваринництва в УССР. У 1953 р. норми обов’язкових поставок з П. г. були: 30 кг м’яса, 100 л молока, 100 яєць, 900 гр. вовни. Щойно з 1. 1. 1958 усі ці поставки скасовано і замінено «добровільним продажем лишків» державі, хоч плян таких заготівель існує і далі (див. ще стор. 2 128). Також коли колгоспи були не в стані виконати обов’язкові поставки державі або коли через брак кормів і недогляд у них вимирала худоба, надходили накази примусово викуповувати у колгоспників худобу (напр., взимку і на весні 1949-50, 1957-58, 1960-61). На одне П. г. колгоспників в УССР припадало:

Назагал П. г. колгоспників на Україні є в жалюгідному стані. Хоч продуктивність праці та врожайність у П. г. є на яких 10 — 15% вища, ніж у колгоспах, дальша інтенсифікація П. г. здається неможливою через малий його розмір, великі податки й постійну нестачу кормів для худоби. Проте, у бюджеті колгоспної родини П. г. ще важить за офіц. даними — 25% усіх доходів, у дійсності ж, мабуть, не менше третини (див. ще стор. 1 695).

Правно П. г. реґулюється новим Зем. кодексом УССР, що набрав чинности з 1. 1. 1971; за цим кодексом кожний колгоспний двір «має право» на П. г., що «засвідчується записом у зем. шнуровій кн. колгоспу» (ст. 63). Розміри П. г. встановлюються у межах закону заг. зборами чл. колгоспу «з урахуванням кількости чл. двору та їх трудової участи» у колгоспі (ст. 64). Будівлі та рухоме майно П. г. є приватною власністю двору, себто — родини, а не окремих її чл. У спадщину П. г. переходить решті родини, як цілість, і розподілові не підлягає. Якщо ж двір продано ін. власникові, то зем. наділ йому не переходить, бо він належить колгоспові, який вирішує дальшу долю і розміри зем. наділу.

Зем. кодекс УССР також реґулює землекористування робітників і службовців, які живуть на с. Ті з них, що працюють у радгоспах, можуть мати присадибну зем. ділянку не більше 0,40 га (0,15 га на поливних землях), інші — не більше 0,25 га (0,13 га на полизних землях); ті, що живуть на с., але працюють поза сіль. госп-вом, — не більше 0,15 га; офіцери, що живуть як пенсіонери на с. — не більше 0,25 га; лісники і постійні робітники лісгоспів — до 0,30 га і сінокосу від 1 до 2 га; працівники зал. та автомобільного транспорту до 0,25 га і до 1 га сінокосу.

Під приватне житлове будівництво у м. кодекс передбачає зем. наділи від 0,03 до 0,06 га (залежно від рішення міськ. рад), у с. м. т. — від 0,07 до 0,12 га. Працівникам пром-сти та держ. установ, що проживають у м., за кодексом дозволяється мати зем. ділянки під городи й сади поза м. до 0,15 га (0,08 га на зрошуваних землях); однак, на цих ділянках будуватися не дозволено.

Кількість худоби, яку мають право тримати неколгоспники, що живуть на с., приблизно така сама, що і в колгоспних П. г. У 1968 р. у заг. кількості приватних корів 80% належало колгоспникам, а 20% усім ін.; свиней — відповідно 77% і 23%. Від 1956 мати корів та свиней у великих м. заборонено, бо власники годували їх хлібом, якого потім не вистачало ін. мешк. м. Натомість у 1964 усім неколгоспникам дозволено мати одного робочого коня.

Продуктивність усіх П. г. колгоспників і не колгоспників разом можна бачити з таблиці, що подає відсотки продукції П. г. у всій продукції сіль. госп-ва України:

У 1965 р. П. г. продукували також 41,9% усіх овочів та ягід і 53,1% усієї картоплі й городини. Не менше 25%, а іноді й до 40% усіх свіжих харч. продуктів, що споживаються населенням м. походить з П. г.

Література: Гурович М. Колгоспно-ринкова торгівля в УРСР. К. 1940; Земельное право. М. 1949; Законодательные и ведомственные акты по сельскому хозяйству. 3 тт. М. 1950 — 51; История колхозного права, т. 2. М. 1958; Лінійчук Я. Колгоспна торгівля та її нар.-госп. значення. К. 1959; Казанцев Н. (ред.). Колхозное право. М. 1962; Янчук З. (ред.). Зб. діючих законодавчих і нормативних актів СРСР і УРСР з колгоспного будівництва. К. 1962; Григоровский В., Алексеев М. Личное подсобное хозяйство колхозников, рабочих и служащих в СССР. П. 1968; Центр. Статистичне Управління при Раді Мін. УРСР. Сіль. госп-во, статистичний зб. К. 1970; Белянов В. Личное подсобное хозяйство при социализме. М. 1970; Зем. Кодекс Укр. РСР, ж. Радянське Право, ч. 9. К. 1970; Решения Партии и Правительства по сельскому хозяйству (1965 — 1971 гг.). М. 1971.

В. Голубничий

Присецький Іван (1854 — 1911), гром. діяч, зокрема земський на Полтавщині, чл. I держ. Думи; разом з В. Мальованим та Є. Борисовим брав участь в опрацюванні виданої (1884) М. Драгомановим політ. програми «Вільна Спілка».

Прислівник, невідмінна частина мови, що виражає якісноозначальну характеристику або обставини дії, стану чи ознаки. П. обставинні є з етимологічноморфологічного погляду співвідносні найчастіше з іменниками (ранком), а якісні — співвідносні здебільше з прикметниками (гарно); поза тим є невелика група П. кількісних (співвідносних з числівниками: спершу, поперше, удвох), процесуальні (співвідносні з дієсловами: мовчки, стоячи) та найархаїчніші займенникові (тоді, де, коли, тут, іноді). Якісні П. можуть ступенюватися (веселіше, найвеселіше). У творенні П. закінчення ін. частин мови використовуються як суфікси. Відповідно до суфіксів -о, -е (гарно, зле), архаїчні півд.-зах. говірки мають закінчення -і (давнє -Ђ).

Попередня     Головна     Наступна