[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2345-2358.]
Попередня
Головна
Наступна
Прислів’я, також приповідки, нар. афоризми — короткі речення з стислим та влучним висловом нар. життєвої мудрости, узагальненого досвіду, висновків з спостережень різних життєвих фактів і явищ і їх синтетичної оцінки. На відміну від приказок, П. є звич. двочленним реченням і перев. мають ритмічну побудову, зафіксовану римою, асонансом чи алітерацією. Зміст їх характеризується дидактичним спрямуванням. Для П. користуються різноманітними поетичними засобами: метафорами, порівняннями, алегоріями, епітетами, використовуючи часто гру слів, нар. каламбури тощо. Докладніше про П. і їх генетичний розвиток — див. ЕУ I, стор. 271. Перший зб. П. і приказок був складений на Україні К. Зинов’євим на поч. 18 в. Визначними упорядниками пізніших зб. і дослідниками цього жанру нар. усної словесности були: М. Номис — зб. «Укр. приказки, прислів’я і таке інше» (П. 1864); М. Сумцов — «Из истории малорусских пословиц», «КСт.», VI (1887); М. Комаров — «Нова збірка малоруських приказок і прислів’їв, помовок, загадок і замовлянь» (О. 1890); І. Франко «Гал.-руські нар. приповідки», I — IV (Л. 1901 — 1910); П. Попов «Прислів’я і приказки» у кн. «Укр. нар. поетична творчість», І (К. 1958). Науку про П. і приказки називають пареміологія або пареміографія.
Присліпський перевал (VI — 5), перехід у Мармаросько-Буковинській верховині (1 414 м), що сполучає долини рік Золотої Бистриці (Буковина) і Вишевої (Мармарощина).
Приспівки, короткі одно- чи й більшестрофові нар. пісні, здебільша жартівливого або й глузливого змісту, виконувані (приспівувані) під час танку, випивання, обрядових і святкових прийнять тощо. Своїм характером близькі до коломийок.
Присудок, другий гол. член двоскладового речення, граматично залежний від підмета на вираз ознаки чи стану, приписуваних підметові. Розрізняють П. простий (особова форма дієслова: напр., учень пише), складений (із зв’язки, чи допоміжного дієслова, та призв’язкового члена-імени чи інфінітива: Котляревський став засновником нової укр. літератури; стали до байраків добігати) і складний (із сполучення відмінюваної форми повнозначного дієслова та придієслівної частини, яка з дієсловом утворює лексичне ціле: Єфремов обняв тоді катедру літератури). Терміну П. часто вживається також на позначення гол. члена безособового речення (гримить).
Присяжні, див. Суд присяжних.
Притча, також параболя, приповість. алегоричне оп. морально-дидактичного змісту про людське життя або ті чи ін. життєві правди. Фабула П. підпорядкована моралізуючій настанові твору. П. виникла на Сх. і як окремий жанр літ. творчости зустрічається у біблійних кн., зокрема у писаннях євангелистів, у староукр. зб. «Златая ЦЂпь», «Златоуст», «Пчела», «Ізмарагд», у перекладних повістях, апокрифах і проповідях (напр., К. Туровського). У літературі 18 в. терміном П. визначувано також байку і згодом приповідку-прислів’я. Сюжет біблійної «Притчі про блудного сина» Т. Шевченко використав у серії малюнків цієї ж назви У зб. І. Франка «Мій Ізмарагд» є окремий розділ П., опрацьованих на основі старих мотивів у новій поетичній формі й з використанням актуальної тематики.
Прихильний Амвросій († 1641), будівничий італ. походження: брав участь або керував будовами синагоги Золотої Ройзи (1582), власного будинку на вулиці Боїмів 34. Успенської церкви і костьолу Бернардинів (1613 — 31) — все у Львові: костьолу в Жовкві, замків у Бучачі й Старому Селі та ін. Його фундації — шпиталь св. Лазаря у Львові.
[Прихильний Амвросій (?, Італія — 1641). — Виправлення. Т. 11.]
Приходько Антін (* бл. 1892 — ?), політ. діяч; 1917 р. чл. Центр. Ради від УПСР, згодом один з лідерів Укр. Ком. Партії (боротьбістів), пізніше КП(б)У. В уряді УССР займав різні високі посади — заступник наркома освіти, юстиції та ін.; притягав укр. кадри до держ. і культ. будівництва УССР. Загинув від сов. терору у 1930-их pp.
[Приходько Антін (1892 — ?). — Виправлення. Т. 11.]
Приходько Віктор (* 1886), гром. і культ. діяч родом з Поділля, за фахом правник, брат Олекси (див.). 1917 р. подільський губ. комісар освіти. 1918 і 1920 гол. Подільського Губ. Земства, 1919 — подільський губ. комісар. За Директорії був призначений на мін. юстиції, у 1922 — 23 pp. товариш міністра фінансів УНР. На еміґрації у Польщі, Чехо-Словаччині (був лектором Укр. Госп. Академії у Подєбрадах; у 1933 р. висунув і пропаґував ідею скликання Всеукр. Нац. Конґресу), Німеччині й в ЗДА (з 1949). Автор спогадів «Під сонцем Поділля» (1 вид. 1931, 3 — 1948), ст. в періодичній пресі.
[Приходько Віктор (1886, Княжпіль, Кам’янець-Подільський пов. — 1982, Нью-Йорк), автор спогадів „Під сонцем Поділля“ (1 вид. 1927, 2 — 1931, З — 1948). — Виправлення. Т. 11.]
Приходько Марина (* 1927), поетка на еміґрації (ЗДА). дочка Т. Олесіюка; друкується з 1947 р. у періодичній пресі, окрема зб. «Потойбіч мосту» (Мюнхен 1967).
[Приходько Марина (* Прага). — Виправлення. Т. 11.]
Приходько Микола (* 1907), письм. і публіцист, інж. за фахом родом з Полтавщини: з 1934 р. викладач у вищих школах Києва. На еміґрації в Німеччині був дир. Капелі Бандуристів ім. Т. Шевченка, з 1961 р. гол. СУЖЕРО. Автор публіцистичних праць і кн. спогадів «Я прошу слова» (1949), «На роздоріжжях смерти» (1949), «One of the Fifteen Million» (1952). «7 мільйонів», «Stormy Road to Freedom» (дві останні перекладені багатьма мовами), а також роману «Далекими дорогами» (I — II, 1961). Живе в Канаді.
[Приходько Микола (1904, Чапаєвка, Золотоніський пов. — 1980, Ніяґара Фолс, Онтаріо, Канада). 1938 — 41 перебував у концтаборі у Сибіру. — Виправлення. Т. 11.]
Приходько Надія (* 1926), поетка родом з Київщини. Друкується в літ. ж. з 1954 p.: зб. поезій: «Дівоча пісня» (1958) і «Ранок у горах» (1960), кн. віршів для дітей: «Чебреці» (1959), «Будинок у лісі» (1961), «Берізонька» (1962) та ін.
[Приходько Надія (1926, Гоголів, Броварський р-н — 1980). — Виправлення. Т. 11.]
Приходько Олекса (* 1887), педагог і дириґент, родом з Кам’янця Подільського. Дириґент укр. хорів у Варшаві, Києві, Чернігові, Кам’янці Подільському. 1919 — 20 чл. Капелі О. Кошиця. У 1921 — 39 pp. організатор хорової справи на Закарпатті; з 1928 дириґент Крайового Хору Закарп. Учительства ; дириґент хорів і режисер театральних вистав в Ужгороді й Мукачеві. З 1939 р. в Празі.
[Приходько Олекса (1887 — 1977, Прага). — Виправлення. Т. 11.]
Приходько Петро (1908 — 70). літературознавець і педагог родом з Дніпропетровщини, у 1945 — 62 pp. старший наук. співр. відділу шевченкознавства Ін-ту Літератури АН УССР; праці з шевченкознавства («Поема Т. Г. Шевченка „Сон“». 1957, «Т. Г. Шевченко і укр. романтизм 30-50 pp.». 1963) і з методики викладання літератури тощо.
[Приходько Петро (* Вербки, Павлоградський пов., Катеринославська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Приходькова Єлисавета (* 1892), фізіолог родом з Харкова, проф. Харківського Мед. Ін-ту (з 1935), чл.-кор. АН УРСР (з 1951). Праці П. присвячені проблемам гормонотерапії, експериментальної гіпертонії, вивченню ролі нервової системи в реґуляції секреторного процесу, проблемі неврозів тощо.
[Приходькова Єлисавета (1892 — 1975, Харків). — Виправлення. Т. 11.]
Прихотько Антоніна (* 1906), фізик родом з П’ятигорську, д. чл. АН УРСР (з 1964); у 1930 — 41 pp. працювала в Укр. Фізико-Техн. Ін-ті АН УРСР. 1941 — 44 в Ін-ті фіз. Хемії АН УРСР, з 1944 в Ін-ті фізики АН УРСР (з 1965 його дир.). Основні дослідження П. стосуються спектральних властивостей неметалевих кристалів; П. відкрила принципову різницю в спектрах кристала і пари тієї самої речовини. Понад 100 наук. праць.
Причорноморська западина, велика геол. структура на півд. України; являє собою передовий прогин, розташований по півд. боці Укр. кристалічного масиву. В її межах лежать Кубанська, Кримська, Причорноморська і Нижньо-Донська низовини, Озівське м. і півн.-зах. мілководна частина Чорного м. З півд. П. з. обмежована Добруджанським герцинським та Кримським і Кавказьким складчастими спорудами, з сх. — Ставропільською підземною брилою, з півн. — докембрійським Укр. кристалічним масивом і герцинською спорудою Донецького кряжа, з зах. — альпійською гірською спорудою Карпат; продовженням П. з. на півн. зах. є передкарпатський прогин. За морфологічними ознаками П. з. поділяється на саме Причорноморську і Озово-Кубанську западини.
П. з. є альпійською синеклізою з півн. (плятформним) похилим та на півд. (геосинклінальним) крутим (до 4 000 м і більше) крилами; єдиної осі П. з. не мас. Фундамент П. з. складений з кристалічних порід, розбитих на окремі брили. Осадочний комплекс представлений відкладами всіх систем від карбонової до антропогену; у осьовій частині його грубина перевищує 2 000 м. Це перев. піски, глини, вапняки. Тектоніка П. з. має розривно-складчастий характер. Сучасний прогин П. з. закладений у крейдовий період. Серед корисних копалин П. з. найбільше значення мають залізні й манґанові руди, нафта, горючі гази, а також гіпс, різні будів. матеріяли, самосадна сіль.
Причорноморська низовина, велика рівнинна низовина на півд. України, яка простягається між смугою укр. височин: Басарабською, Подільською і Придніпровською та Запорізькою грядою на півн., Приозівською височиною на півн. сх. і Чорним та Озівським морями на півд.; від Дунаю на зах. по Долішньо-Донську низовину на сх. Межа П. н. на півн. не є чіткою; її окреслюють по лінії крайніх півд. виходів порід Укр. кристалічного масиву. В Криму складовою частиною П. н. є Кримська низовина, що простягається на півн. від підгір’я Крим. гір. Ширина П. н. коливається від 50 (на зах. і сх.) до 180 км. у центр. частині; сх. частина П. н. — Приозівська низовина звужується навіть до 10-20 км. П. н. лежить повністю у межах іст.-геогр. краю Південної (Степової) України й становить майже пол. її території.
За тектонічною будовою П. н. являє собою частину Причорноморської западини, заповненої майже горизонтальними потужними шарами осадових порід, здебільша відкладів морських басейнів палеогену і неогену (різнорідні глини, піски, піщано-глинясті й піщано-вапнякові породи, вапняки), що їх вкривають континентальні відклади антропогенового віку: червоно-бурі глини, леси (їхня грубина перевищує звич. 20 м), лесовидні суглинки. Третинні породи відслонюються лише у долинах річок і — подекуди — на березі морів.
Ще в дол. пліоцені П. н. вкривало Понтійське м.; згодом вона стала суходолом і річки слабо розчленували прибережну рівнину. Цей процес припинило нове піднесення моря, яке залило гирла рік і створило лимани.
Тепер П. н. це — акумуляційна, слабо розчленована рівнина, яка рівномірно і поступово знижується до Чорного і Озівського морів та спадає до них перев. крутим уступом; найвищі висоти на півн. зах. сягають 150-160 м. на півд. П. н. знижується до 10-15 м. Поверхня П. н. розчленована досить рідкою мережею долин рік Дністра. Бога, Інгула, Інгульця, Дніпра, Молочної та менших; усі вони пливуть згідно з заг. зниженням терену. Глибина врізу більших рік коливається від 80 м на півн. до 20-25 м на півд.; долини рік широкі й виразно окреслені, вони мають 3-5 акумуляційних терас, уздовж їхніх правих крутих схилів розвинулися зсуви. Пригирлові ділянки рік, що впадають у море, розширені й перетворені на лимани. Особливістю долин більших рік є поширення заболочених заплавних терас — плавнів (Дніпра, Дунаю, Дністра тощо).
Долини рік приймають досить велике ч. балок і ярів. Балки мають південниковий напрям, у верхів’ях вони непомітно зливаються з міждолинними просторами. Найбільше розчленована поверхня зах. частини П. н. — між Дунаєм і Богом, менше центр. — між Богом і Дніпром, найслабше між Дніпром і Молочною. Великі міждолинні простори лише слабо і рідко урізноманітнені неглибокими замкнутими зниженнями — подами, які на весні виповнюють талі води, та меншими степовими блюдцями; ці обидві форми поширені лише в центр. і — ще більше — сх. частині П. н. Понад рівним степом підносяться висотою до 10 м численні, людиною насипані могили.
Своєрідний краєвид мають: алювіяльна рівнина на лівому березі дол. Дніпра — Олешшя (кол. дельта Дніпра з значно поширеними писками і безводна) та околиці обабіч затоки Сівашу в зах. частині Озівського м., яка виникла в результаті наступу моря на суходіл. Найбільш різноманітний краєвид має морське узбережжя, що посталої наслідком дії різних сил на межі моря й суходолу (див. Чорне м., Озівське м.).
Про клімат, річки, ґрунти, рослинність, населення і нар. госп-во П. н. див. Південна Україна.
Література: Бондарчук В. Геоморфологія УРСР. К. 1949; Цись П. Геоморфологія УРСР. Л. 1982; Бондарчук В. Геологічна будова Укр. РСР. К. 1963; Ланько А., Маринич О., Щербань М. Фізична географія Укр. РСР. 1969.
В. Кубійович, Р. М.
Причорномор’я Північне, назва, яку інколи вживають в іст. літературі щодо території теперішньої Півд. України.
Пришиб (VI — 16), с. м. т. на Приозівській низовині, Михайлівського р-ну Запор. обл.; 5 200 меш. (1966). Зав.: ремонтний, калібрувальний, борошномельний. Заснований 1890 р.
Прісовський Костянтин, укр. ген., 1918 р. командир Окремого Запор. Загону, по повороті Центр. Ради до Києва губ. комендант Київщини, за гетьмана — комендант гетьманського будинку.
Пріцак Омелян (* 1919), орієнталіст-тюрколог та історик, родом з Самбірщини (Галичина). Студіював у Львові, Києві (аспірантура АН УРСР), Берліні й Ґеттінґені; доц. ун-тів у Ґеттінґені (з 1951) і Гамбурзі (з 1957 — проф.), з 1961 р. у ЗДА — проф. ун-тів у Сіатлі й Гарвардського (з 1964), д. чл. НТШ (з 1951), УВАН, Тур. Академії Мови й Амер. АН та ін. Праці з історії України княжої доби, Хмельниччини («Союз Хмельницького з Туреччиною 1648», «ЗНТШ», т. 156, 1948) й Мазепи («Іван Мазепа та княгиня Анна Дольська», зб. «Мазепа», т. 2, В. 1938), з історії культури й мови монгольських та тюркських народів: гунів, Караханідської держави, протоболгар, половців, осман („Die bulgarische Fürstenliste“ Вісбаден 1954; співавтор праці „Philologiae Turcicae Fundamenta“ Вісбаден 1959, про тюркські елементи у «Слові о полку Ігореві» та ін.); ред. ж. „Ural-Altraische Jahrbücher“ і серії „Slavo-Orientalia“; у 1958 — 65 pp. през. Т-ва „Societas Uralo-Altaica“ (згодом його почесний чл.). З 1968 р. включився активно у створення Катедри Українознавства при Гарвардському Ун-ті, у якому з 1968 очолює українські студії.
[Пріцак Омелян (7.4.1919, Лука). 1973 — 89 очолював Укр. Наук. Ін-т Гарвардського Ун-ту (УНІГУ). З 1991 дир. Ін-ту Сходознавства Нац. АН України (НАНУ) у Києві Іноземний чл. НАНУ. — Виправлення. Т. 11.]
«Пріятель ДЂтей», ілюстрований дитячий місячник, з 7 ч. — двотижневик, виходив у Коломиї 1881 — 82 рр.; видавець і ред. І. Трембицький. Вийшло 15 чч.
Прнявор, м-ко в пов. Баня Лука у Боснії (Юґославія); 2 800 меш. у 1961, у тому ч. 1 100 українців, поселених тут після 1897 з Галичини, і кілька родин з Карп. України; гр.-кат. парохія, заснована 1900 p., діє культ.-осв. т-во «Т. Шевченко». П. — найбільший центр укр. поселенців у Боснії.
«Проблеми», місячник нац.-держ. думки, виходив у Мюнхені 1947 — 48 pp.; ред. М. Добрянський; вийшло 8 чч.
«Проблеми Народів СССР» («Problems of the Peoples of the USSR»), квартальник, орган Ліґи Визволення Народів СССР (Паризький Бльок), виходив у Мюнхені 1958 — 67 pp.; гол. ред. С. Довгаль; між укр. співр. Є. Ґловінський, О. Юрченко. Журн. містив інформаційні ст. з історії, економіки, статистики, політики, соціології й хроніку подій у країнах народів — чл. Ліґи.
«Пробоєм», місячник, спершу орган націоналістичної молоді Закарпаття, у 1939 — 43 р. літ.-наук. ж. націоналістичного спрямування, виходив у 1933 — 43 pp. у Празі; видавець і ред. М. Лелекач, з 1934 — С. Росоха. У «П.» друкувалися перев. письм. празької групи, — поети: Ю. Дараган, О. Лятуринська, Г. Мазуренко, Є. Маланюк, Л. Могилянська, О. Ольжич, О. Стефанович та ін.; прозаїки: Н. Королева, У. Самчук, В. Королів-Старий й ін.; літ. і мист. критики, мемуаристи: К. і Л. Білецькі, О. Грицай, Р. Лісовський, М. Мухин, С. Наріжний, Є. Онацький та ін. У в-ві «П.» вийшло 40 кн. у серіях Книгозбірня «П.», Нар. Бібліотека «Наступ», Самоосвітня Бібліотека, Заг. Бібліотека. «П.» був припинений за наказом нім. влади.
«Провидіння», Союз Українців Католиків, допомогово-асекураційне об’єднання у ЗДА з членством, організованим у місц. відділах-братетвах. Засноване 1912 р. гр.-кат. єп. С. Ортинським, після розриву деяких свящ. і частини членства з Руським (Укр.) Нар. Союзом (на його конвенції у Клівленді), з виразним рел. характером і з метою подавати морально-рел. і матеріяльну допомогу укр. іміґрантам і їх родинам. Перші братства «П.» постали в Нью-Йорку, Йонкерсі, Ньюарку й Джерсі-Сіті; з перенесенням «П.» до Філядельфії у 1914 р. «П.» мало бл. 600 чл. і його органом став часопис «Америка». Першим гол. «П.» був призначений о. П. Понятишин; згодом голосуванням чл., яке відбувалося що 4 роки, були обирані на голів свящ.: В. Довгович, М. Кузів, І. Ортинський, А. Лотович, В. Лотович, В. Білинський, С. Тиханський; з 1966 р. — М. Харина. На 1. 7. 1971 «П.» мало 18 660 чл., організованих; у 212 відділах (з цього ч. 16 у Філядельфії, 12 у Нью-Йорку, 8 у Чікаґо), та 6 850 000 долярів майна. «П.» брало активну участь в організованому житті укр. громади у ЗДА і в її політ. та збіркових акціях на підтримку визвольних змагань й укр. нац.-культ. установ на Україні і було співзасновником Укр. Конґресового Комітету Америки, до складу президії якого входять постійні представники «П.». «П.» багато допомагало у будові укр. парафіяльних шкіл, в утримуванні вищих кат. шкіл, семінарій, сиротинців тощо.
Провінціялізм, вжита в літ. мові (в художньому тексті — в авторовій мові) місц. форма, слово, зворот (теж їх значення), не прийнята нормами літ. мови. В мові персонажів літ. творів П. правлять за стилістичний засіб відтворювати льокальний кольорит. П. без таких стилістичних функцій типова для літ. мови на початковому етапі її формування — у нас аж до поч. 20 в. Многоцентровість при утворюванні нової укр. літ. мови спричинила наявність низки П. гал. (перепрошую — вибачте), бук. (поїзд тримає — поїзд стає) і закарп. (іти з машиною — їхати машиною) та ін.
Проводи, поминки померлих, які відбувалися протягом т. зв. Навського тижня від Великодня аж до Провідної (Томиної) неділі, звич. в останній день Великодніх свят або у, першу неділю чи в понеділок по Великодні. Подекуди П. відбувалися у Страсний четвер, на Буковині — в суботу після Великодня, у Галичині — у Провідну п’ятницю й суботу. На П. сходилися на цвинтарі, приносячи з собою «пасочки і писанки», або «мисочку» з закускою і горілкою чи вином, і, відправивши панахиду, справляли тризну, після чого загортали в землю для померлих решту свяченої їжі і виливали чарку горілки. У деяких місцевостях П. кінчалися веселими забавами на «бабиному празнику». П. називали на Україні також перший понеділок після Тройці (Зелених Свят), коли з піснями «провожали русалок», щоб відвести їх подалі від села й засіяних збіжжям нив.
Прогімназії, неповні сер. школи в Рос. Імперії і на Укр. Центр. і Сх. Землях з чотирирічним курсом навчання, засновані 1864 р. окремо для хлопців і дівчат. Навчальні програми П. відповідали 1-4 клясам гімназії. При вступі до 1 кляси П. вимагалися знання в обсягу трирічної початкової школи. До навчальної програми П. входили: закон Божий, рос., латинська, франц. (або нім.) мови, математика, природознавство, історія, географія, малювання. З закінченням певної кляси П. можна було вступити без іспитів до наступної кляси гімназії. П. відкривали перев. у провінційних м., де не було гімназій. Іноді вони були і з шестирічним курсом навчання. З 1866 р. П. мали право провадити іспити на звання вчителя початкової школи і на першу клясу урядовця. З 1860-их pp. до 1881 р. існували й військ. П., в яких учні підготовлялися до вступу у юнкерські училища. П. скасовано 1918 р.
Програмова музика, інструментальна музика, скомпонована на певну тему з літератури, історії, природи тощо. Типовою формою П. м. є симфонічна поема. Визначніші твори П. м. укр. композиторів — симфонічна поема «Тарас Шевченко» К. Данькевича, «Душа поета» А. Штогаренка, фортепіяновий цикл «Любов» В. Барвінського та ін.
Проґресист, проґресивний, у політ. розумінні назва, якою у Канаді і почасти в ЗДА користуються або прикриваються чл. ком. та проком. середовищ. Про їхню працю див.: Товариство Укр. Робітничо-Фермерський Дім (ТУРФДім), Робітниче Запомогове Товариство (РЗТ), як також Товариство Об’єднаних Укр. Канадців (ТОУК) і Ліґа Амер. Українців.
Продажа, грошова кара на Русі-Україні, накладана за різні злочини, не карані «потоком» або вирою, тобто за випадки вбивства невільної людини, пошкодження тіла, злочини проти майна, чести й свободи. «Руська Правда» подає різні розміри П. (від 1 до 12 гривень). П. йшла на користь князя.
«Продамет», «Общество для продажи изделий металлургических заводов», найбільша територіяльно укр. монополія в пром-сті дорев. України й всієї Рос. Імперії. За характером — картель (синдикат), що був під контролем міжнар. евр. банківського концерну. У 1913 (р. продавав 80 — 100% виробів металюрґійних зав. імперії. Пропозицію створити «П.» висунув XXVI з’їзд гірничих промисловців Півдня Росії у Харкові у 1901 p.; дозвіл «а заснування «П.» царський уряд видав у липні 1902 р. До «П.» належало 12 найбільших металюрґійних підприємств з основним капіталом бл. 175 млн карб. Гол. акціонерами були металюрґійні акційні компанії України (Донецько-Юр’ївська, Півд.-Дніпровська, «Провіданс», Брянська-Олександрівська й ін.) та Царства Поль. («Гута Банкова»), які своєю чергою були у власності закордонного капіталу, так що фактично «П.» був під контролем груп інвестійних банків: франц. (Crédit Lyonnais, Banque de Paris et des Pays Bas, Société Générale pour l'industrie en Russie), бельг., що були перев. під контролем франц. (Société Générate de Belgique, Crédit Général à Liège; Nagelmäckers et Fils), нім. (Deutsche Bank, Bank für Handel und Industrie, Dresdner Bank) і місц. банків, які були здебільша під чужинецьким контролем (Озівсько-Донський банк), Рос.-Азійський банк, Рос. банк для зовн. торгівлі та Комерційний банк у Варшаві). Перша група контролювала 52% капіталу «П.», друга — 23%, третя — 17%, четверта — 8%. Центр. управління «П.» містилося у Петербурзі, всі гол. операції провадилися з Харкова, вирішальні постанови ухвалювалися в Парижі. Гол. «П.» буа Ігнат Ясюкович, виконавчими управителями — Войцех Пулавський та Антоній Руммель. Але вирішальну ролю відогравав зв’язковий «П.» з Парижем Поль Д’Арсі. Найвищим, хоч неофіц. органом, що керував франц. інвестиціями, був т. зв. «Паризький комітет», гол. якого був Едуард Нецлін, дир. Паризько-Нідерляндського банку.
Впродовж 1902 — 05 pp. «П.» монополізував збут листової сталі, рейок, труб, осей, балок та швелерів на укр. ринку. У 1908 — 09 pp. поширив свої впливи на поль., прибалтицький і моск. ринки та став чл. всеевр. рейкової групи (пулу). У 1909 його конкурентами були серед ін. уральський картель «Кровля», Путиловські зав. у Петербурзі, Сулінський зав. на Донбасі (рос. капітал), але незабаром усі вони були переможені («Кровля» щойно у 1913), і «П.» перетворився на всеімперський, хоч центр ваги його весь час залишався на Україні.
«П.» приймав замовлення на металюрґійні вироби та розподіляв їх між своїми чл., встановлював ціни, давав дотації окремим зав., щоб вони припиняли продукцію конкуренційних марок металу. Метою цієї монополістичної політики спочатку була стабілізація й модернізація. Сер. дивіденди «П.» (1902 — 12 pp.) становили 13%, велика решта зисків вкладалася у модернізацію виробництва, що знижувало кошти виробництва й уможливлювало зниження цін для боротьби з конкурентами. Одночасно «П.» вів гостру боротьбу проти суміжних картелів — «Продаруд» та «Продвугілля», яка закінчилася перемогою «П.» У наслідку створилася ще й вертикальна монополізація (метал-руда-вугілля), яка також сприяла зниженню коштів виробництва. «П.» встановив контроль також над укр.-поль. (нім.) синдикатом «Трубопродаж» та машинобудів. зав. на Україні (нім.), перетворившися таким ч. на всеохоплюючу монополію у важкій пром-сті. Після 1911 р. всередині «П.» розвинулася боротьба поміж його чл. за збільшення частки у зисках кожного з них. Тільки втручання закордонних власників зберегло його існування. Після цього «П.» почав політику підвищування цін шляхам стримування постачання й гальмування продукції.
Царський уряд, занепокоєний цією політикою «П.», почав з 1912 р. втручатися в його операції, бо йому йшлося про витрати й кошти залізниць та воєнної пром-сти; проте, ці спроби успіху не мали. «П.» продовжував підвищувати ціни і впродовж першої світової війни. Щойно у 1915 р. рос. уряд встановив держ. контроль над металюрґійною промстю, у тому ч. й над «П.». У січні 1918 р. сов. уряд РСФСР проголосив націоналізацію «П.», хоч на Україні ще один рік «П.» мав юридичний контроль над своїми підприємствами і намагався ними фактично керувати.
«Література: Lauwick M. L’Industrie dans la Russie Méridionale, sa situation, son avenir. Брюссель 1907; Совет Съездов. Краткий очерк истории съездов горнопромышленников Юга России. Х. 1908; Цыперович Г. Синдикаты и тресты в России. М. 1919; Ordinaire J. L'évolution industrielle Russe depuis la fin XIX siècle. Париж 1927; Crihan A. Le capital étranger en Russie. Париж 1934; Portal R. La Russie industrielle de 1881 — 1927. Париж 1956; Цукерник А. Синдикат «Продамет». М. 1958; АН СССР. Монополии в металлургической промышленности России (1900 — 1917): Документы и материалы. М. — Л. 1963.
В. Голубничий
Продан Василь (1809 — 82), бук. політ., гром. і церк. діяч москвофільського напряму, правос. свящ.; гол. культ.-осв. т-ва «Руська Бесіда» (1869 — 78) і політ. т-ва «Руська Рада» (1870) у Чернівцях. Ст. на рел. теми в «Буковинській Зорі».
[Продан Василь (* Суховерхів, Буковина — † Лашківка, Буковина). — Виправлення. Т. 11.]
Продан Гаврило (1816 — 44), один з перших піонерів укр. нац. життя на Буковині; брат Василя. Писав оди-панегірики «язичієм».
Продан Корній (* 1888), педагог і аґроном, рільничий дорадник при Мін-ві у Манітобі, родом з Катеринославщини (в Канаді з 1907). Ст. на госп. теми в укр. журн.; кілька популярних брошур з сіль. госп-ва (укр. мовою); активний в укр. гром. житті в Канаді.
[Продан Корній (1888, Гуляй-Поле, Олександрівський пов. — 1973, Калґарі, Альберта). — Виправлення. Т. 11.]
Проданюк Василь († 1939), селянин, діяч Радикальної Партії (її чл.-засновник), приятель В. Стефаника і Л. Мартовича, організатор читалень «Просвіти» ще у 1880-их рр. на Снятинщині; один з перших січ. організаторів.
«Продаруд», «Общество для продажи руд Юга России», картель незалежних залізорудних компаній Криворіжжя, одна з великих монополій України і Рос. Імперії. Виник у 1908 р. на підставі угоди поміж 6 найбільшими фірмами, що спеціялізувалися лише на видобутку залізної руди з метою монопольного її продажу сталеварним зав. Хоч безпосередньо «П.» належав спершу місц. капіталу, з часом він підпав під, контроль фракц. та бельг. фінансистіз, які його викупили з ліквідаційною метою. Провадив конкуренційну боротьбу проти картелю «Продамет», але без успіху. Впродовж 1913-15 pp. поступово розпався, бо окремі чл. підпали під контроль «Продамету».
«Продвугілля», «Общество для торговли минеральным топливом Донецкого бассейна» — картель донецьких вуглепромисловців, одна з найбільших монополій дорев. України й Рос. Імперії, заснований у травні 1904 р. Спершу «П.» об’єднував 11 найбільших вугільних компаній Донбасу (вони були в руках франц. і бельг. капіталу), а з 1910 р. вже 24, які видобували 75% вугілля Донбасу. Правління «П.» містилося в Петербурзі, однак ним керував Ж. Ґрюнер з доручення т. зв. Паризького комітету. «П.» приймав замовлення на вугілля та розподіляв їх поміж своїми чл. 3 поч. свого існування «П.» вів монополістичну політику підвищування цін та стримування виробництва. За час існування «П.» ціна 1 пуда вугілля збільшилася з 7 копійок у 1904 р. до 17 копійок у 1914; cap. дивіденди на акції «П.» становили 17%. «П.» домовився з Домбровським картелем (у Польщі) і витиснув його з укр. ринку, а також встановив свій контроль над двома сибірськими вугільними картелями — Забайкальським і Черемховським.
Штучний «вугільний голод», створюваний «П.», викликав протидію з боку картелю «Продамет», що був споживачем вугілля. У 1911 р. в Парижі був створений «L’Union Minière et Métallurgique de Russie», завданням якого було скуповування вугільних шахт на Донбасі та залізорудних на Криворіжжі для підприємств «Продамету», щоб організувати вертикальну інтеґрацію пром-сти. Це почало підривати впливи «П.». У 1914 р. його частка у видобутку вугілля на Донбасі зменшилася до 54%. Також рос. уряд притягнув «П.» до суду за корупцію в урядових колах і тільки втручання франц. уряду припинило цю оправу. Через внутр. чвари у січні 1914 р. 6 компаній вийшло з складу «П.», а в кін. 1915 р. «П.» формально припинив своє існування. Однак, у Парижі всі справи «П.» перебрав «L’Union Minière du Sud de la Russie», який ще навіть у сер. 1920-их pp. пробував здобути у сов. уряду концесії на Донбасі.
Література: Загорский С. Синдикаты и тресты. П. 1914; Фомин П. Синдикати и тресты. X. 1919; Шполянский Д. Монополии в угольно-металлургической промышленности юга России в начале XX века. М. 1953; Волобуев П. Из истории синдихата «Продуголь». Исторические Записки, т. 58, М. 1956.
В. Голубничий
Продподаток, система оподаткування сіль. населення, введена за постановою X з’їзду РКП(б), замість продрозкладки. Від останньої П. відрізнявся тим, що його збирали хоч і натурою, але в обмеженій кількості, так що в селян лишалися ще рештки, які вони мали право продавати на ринку по вільних цінах. Т. ч. П. став гол. стимулом до реставрації ринкової економіки і сприяв швидкому піднесенню сіль. госп-ва у 1920-их pp., темпи якого ще більше зросли з 1924 p., коли натуральний П. був замінений грошовим. Ця система оподаткування проіснувала до здійснення суцільної колективізації села, коли П. був замінений обов’язковими поставками продукції сіль. госп-ва державі, що стало своєрідним поверненням до продрозкладки.
Продрозкладка, продрозверстка (продовольча розкладка, з рос. «продрозверстка»), складова частина політики воєнного комунізму, що тривала на Україні від березня 1919 до березня 1921 p.: система заготівель харч. продуктів і с.-г. сировини, побудована на принципі не вільної торгівлі, суворо забороненої, а примусового товарообміну. Уряд у Москві накладав певну кількість продуктів яа окуповані губ., а далі розкладка через пав. й волості доходила до сіль. громад, в яких місц. влада спільно з комнезамами розподіляла норми здачі на сел. двори. Малозаможні госп-ва звільнялися від П., натомість тягар її лягав на сер. й особливо заможне селянство. Принцип П. полягав у тому, щоб залишити мінімальну норму споживання на душу сіль. населення, а всю решту належало здати державі. Оскільки держава запасів пром. /товарів не мала і не могла нічого дати селянству в обмін за його продукцію, П. перетворилася на одвертай грабунок, здійснюваний озброєними загонами, надісланими з міста.
На Україну Москва накладала значно більші норми П., ніж на РСФСР. В окупованих губ. України 1918 — 19 р. було забрано П. 25,8 млн пудів зерна, що становило лише 25% накладеної П. на Україну. 1920 — 21 р. на Україні забрано 77,4 млн пудів, що становило 47% заплянованого. Не зацікавлене задурно працювати яа сов. державу, селянство перестало обробляти землю, і посівна площа скоротилася до 49% довоєнної, в наслідок чого почався голод і по всій Україні спалахнули сел. повстання. Те саме було й у Росії, що завершилося Кронштадтським повстанням 1921 p., яке Ленін придушив, але одночасно на X з’їзді РКП(б) оголосив політику воєнного комунізму з її П. помилковою і запропонував перехід до нової економічної політики (НЕП), за якої П. замінено продподатком, який проіснував до поч. 1930-их pp., коли в результаті суцільної колективізації держава знову повернулася до відбирання продуктів у колгоспів по дуже знижених цінах, що багато в чому подібне до П. Див. ще Заготівлі с.-г. продуктів.
В. Г.
Прозоров Григорій (1803 — 1885), лікар родом з Чернігівщини, проф. Військ. Медично-Хірургічної Академії у Петербурзі (з 1836). П. є одним з основоположників вчення про зоонози (інфекційні захворювання, при яких джерелом зараження людей є тварини); ін. праці присвячені питанням лікування сифілісу, шкарлятини та ін. хвороб, як також історії медицини.
[Прозоров Григорій († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]
Прокіпчак Іван (* 1917), укр. письм. і пром. діяч на Пряшівщині. Зб. оп. «Ранок» (1955), «Боротьба починається» (1956), «Вибоїни» (1965), ст. на пед. і суспільні теми. З 1970 р. гол. Культ. Союзу Укр. Трудящих у Чехо-Словаччині.
[Прокіпчак Іван (* Межилаборці, Сх. Словаччино). Твори: „Боротьба починається“ (1956), „Вибоїни“ (1965). — Виправлення. Т. 11.]
Прокоп Мирослав (* 1913), політ. діяч і публіцист родом з Перемишля, за фахом правник. В’язень поль. тюрем за приналежність до ОУН у 1933 — 37 pp., чл. Крайового Проводу ОУН (група Бандери) у Києві 1942, пізніше її Проводу (1943 — 44), співзасновник УГВР. і чл. її президії, заступник гол. Закордонного Представництва УГВР і Дослідного Об’єднання «Пролог». Рад. ж. «Студентський Вісник» у Львові (1937 — 38), «Укр. Пресової Служби» (1939 — 41), підпільного органу ОУН «Ідея і Чин» (1942 — 44), місячника «Digest of the Soviet Ukrainian Press» (з 1957), співред. ж. «Сучасність» (з 1967), співр. ін. еміґраційних газ. і журн. та «ЕУ» і «АЕУ». Автор праці «Україна і укр. політика Москви» (1956). З 1949 р. живе у ЗДА.
Прокопій, дереворитник сер. 17 в.; в 1640 — 70-их pp. працював у друкарні Києво-Печерської Лаври й у Львові. Дереворити до «Апокаліпсиса» (1646 — 72) і «Києво-Печерського Патерика» (1661, друге вид. 1678), з яких зроблено окремі відбитки: «Спиридон і Никодим, печерські проскурники», «Преподобні Теодосій та Василій», «Преподобні Кукша і Пімен» та ін.
[Прокопій, дереворити до „Апокаліпсиса“ (1646 — 62). — Виправлення. Т. 11.]
Прокопій з Кесарії (* між 490 і 507 † бл. 562), візант. історик. Описав війни Візантії з персами, вандалами й ґотами та подав важливі відомості про розселення «безчисленних племен» ранніх слов’янантів («Історікон», I — VIII).
[Прокопій з Кесарії (Кесарійський) (між 490 і 507 — після 562). — Виправлення. Т. 11.]
Прокопович Вячеслав (10. 6. 1881 — 7. 6. 1942), політ. і гром. діяч, педагог, публіцист і історик; походив з стародавнього коз. роду, нар. в Києві у священичій родині. Після закінчення іст.-філол. фак. Київ. Ун-ту був учителем історії у Київ. держ. гімназії, пізніше звільнений за «українофільство», вчителював у приватній гімназії, а потім працював як вчений бібліотекар у Київ. Міськ. Музеї. Після 1905 р. діяч Укр. Партії Радикал-Демократів, згодом ТУП; ред. пед. ж. «Світло», автор ст. в укр. пресі, зокрема в «Раді» (під псевд. С. Волох). У 1917 р. чл. ЦК. УПСФ, чл. Укр. Центр. Ради, згодом і Малої Ради. У кабінеті В. Голубовича (січень-квітень 1918) — мін. освіти; з травня 1920 р. Гол. Ради мін. УНР, з поч. 1921 — короткий час мін. освіти в кабінеті А. Лівицького. З 1924 р. у Парижі, де тісно співпрацював з Гол. Отаманом С. Петлюрою; після його смерти — знову Гол. Ради мін. УНР (1926 — 39), а з жовтня 1939 до травня 1940 — заступник Гол. Директорії і Гол. Отамана УНР з осідком у Парижі; у 1925 — 39 pp. ред. тижневика «Тризуб» у Парижі. Помер і похований у Бесанкурі б. Парижу.
Іст. праці П. стосуються перев. сфрагістики: «Сфраґістичяі анекдоти» (1938), «Печать Малороссийская» (царська печатка з 1667 р.) і «Сфраґістичні етюди» — обидві вміщені у «ЗНТШ», т. CLXIII (1954); ін.: «Київська міліція» («Наше минуле», ч. 1, 1918); «Під золотою корогвою» (1943 — останні роки життя Києва під маґдебурзьким правом), «Заповіт Орлика» («Тризуб», вересень 1939) та ін.
Р. М.
Прокопович Іван (1858 — 1928), нар. учитель в Кіцмані на Буковині, аматор-археолог. Провадив розкопи навколо Кіцманя; велику археологічну зб. з цих розкопів викупив у нього примусово Віденський Природничий Музей.
Прокопович Петро (1775 — 1850), визначний бджоляр родом з с. Митченків б. Батурина, з старої коз.-священичої родини. Після закінчення Киево-Могилянської Академії, був на військ. службі (до 1798), пізніше оселився в своєму маєтку у Митченках і зайнявся бджільництвом, яке розробив до ступеня науки та галузі с.-г. пром-сти. Винайшов рамковий вулик (стояк) з маґазинками-надставками (1814) і відгородки на матку (т. зв. ґрати П.) і вперше в світі одержав чистий стільниковий мед без розплоду й забиття бджіл. Перший застосував білення воску сонцем, створив спеціяльну азбуку для неписьменних бджолярів, т. зв. «грамоти П», та бджільну термінологію для сх. Европи; досліджував нектародаї й вводив їх у культуру. Засновник першої на сх. Европи пасічничої школи (вона носила його ім’я) у 1828 — 74 pp. у своєму с., що випустила бл. 600 поступових бджолярів. При школі вів кілька власних учбово-пром. пасік, що нараховували тисячі пнів. На пасіках П. гостювали Т. Шевченко, М. Костомаров та ін. Велику працю укр. мовою — лекції з бджільництва хотів видати у власній друкарні, але рос. уряд не дозволив її купити. Тоді П. почав містити свої ст. у фахових рос. журн. По смерті П. його учні видали частину лекцій П. рос. мовою, що були незабаром перекладені нім., франц. і поль. мовами.
[Прокопович Петро († Пальчики, Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]
М. Боровський
Прокопович (псевд. Орленко) Роман (1883 — 1962), співак-бас, соліст-концертант, організатор і учасник театральних вистав у Львові, дириґент хорів (Акад. гімназії, «Бонна», «Бандуриста», хору при Волоській церкві) та вчитель співу в сер. школах і в Муз. Ін-ті ім. М. Лисенка у Львові. У 1945 — 55 pp. на засланні в Хабаровську. Помер у Львові.
Прокопович Сава († 1701), сотник воронізький (1669), підписав Глухівські статті, посол гетьмана Д. Многогрішного до Москви (1669); переяславський полковий писар (1671), писар Ген. Суду, ген. писар (1672 — 87), ген. суддя (з 1687); брав участь у Коломацькому перевороті 1687 р. Родоначальник роду Савичів.
Прокопович Теофан (1681 — 1736), архиєп. Правос. Церкви, церк. діяч, письм. Нар. у Києві, освіту здобув в Києво-Могилянській Академії, доповнював її у Польщі й в Колеґії св. Атанасія у Римі. З 1704 р. знову в Києві, де навчав у Києво-Могилянській Академії, ставши вкінці її ректором. Тоді ж висунувся як письм. і прихильник гетьмана І. Мазепи. Його найвідоміший літ. твір «Владимир», в якому у постаті кн. Володимира він представив панівного гетьмана Мазепу, якому твір і був присвячений. Також у тогочасних своїх проповідях П. вихваляв задуми Мазепи і звеличував Київ, як «другий Єрусалим». Однак, після поразки Мазепи П. переключився на служіння рос. цареві Петрові I, виголошував йому похвальні слова та брав найактивнішу участь у ганьбленні Мазепи, «сповненого диявольського духа» і «нового Юди». Цар оцінив це, і 1716 р. П. залишив Київ для праці в Росії, бувши єп. псковським, архиєп. новгородським та віце-през. Петербурзького Синоду (з 1721). П., виконуючи церк. реформи Петра I, допоміг ліквідувати становище патріярха і створити залежний від царя Синод, склавши «Духовний Реґлямент», за яким довгий час адмініструвалася рос., також й укр. церква.
П. був знавцем не тільки богословія і філософії, але й світських наук, зокрема історії і математики та залишив по собі Рос. Академії Наук велику (бл. 30 000 тт.) книгозбірню.
Активний письм. і проповідник, П. визначився в укр. літературі як автор «трагедокомедії» «Владимир» (1705), у якій на тлі подій 10 в. висміював неписьменність духовенства і підкреслював ролю освіченого правителя. Хоч і перевантажений ц.-слов’янізмами, цей твір виявляє багато новаторства (розмовність, різноманітність віршованої мови тощо). Авторитетною була праця П. «De arte poetica», підручник піїтики, написаний однаково як під впливом Арістотелевої поетики, так і прямувань доби барокко. П. підкреслює важливість поетичного вимислу, осуджує надуживання мітологічних образів тощо. У численних проповідях П. виявив стилістичну гнучкість й словникове багатство. Вживаючи у віршованих творах перев. силабічного рядка, П. впровадив октаву, наближався до тонічного складу, використовував ефект неповної рими.
У пізнішу добу своєї творчости, перебуваючи в Росії, П. щораз далі відходив від стихії укр. мови, і тодішні його твори належать уже рос. літературі.
Найповніша зб. творів П. вийшла за ред. І. Еремина у 1961 р. п. н.: «Феофан Прокопович. Сочинения».
[Прокопович Теофан (світське ім’я Елеазар) (18.6.1681 — 19.9.1736, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]
Література: Чистович И. Феофан Прокопович и его время. П. 1868; Гудзій М. Феофан Прокопович. В кн. Матеріяли до вивчення історії укр. літератури, т. I, К. 1959.
І. К-й
Прокопович-Антонський Антін (1762 — 1848), природознавець і педагог родом з Чернігівщини. Вчився у Києво-Могилянській Академії і Моск. Ун-ті, в якому згодом працював (довгий час очолював Благородний пансіон при ньому, проф. ун-ту і у 1818 — 26 pp. — його ректор, перший викладав природничі науки); фізіократ, основоположник наук. аґрономії в Росії. Автор багатьох праць, зокрема з педагогіки: «Чтения для сердца и разума», «О воспитании» та ін.
[Прокопович-Антонський Антін († Москва). — Виправлення. Т. 11.]
Прокоф’єв Олександер (* 1900), рос. поет; перекладач поезій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, А. Малишка та ін.
[Прокоф’єв Олександер (1900, Кобона, Петербурзька губ. — 1971, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]
Прокоф’єв Сергій (1874 — 1944), вчений у галузі будівництва, родом з Тамбовщини. З 1903 р. викладав у Київ. Політехн. Ін-ті (з 1922 — проф.). Автор праць з питань залізобетону і розрахунку аркових конструкцій.
[Прокоф’єв Сергій (* Моршанськ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Прокопчак Петро (* 1903), укр. ком. діяч і журналіст у Канаді, родом з Горличчини (Лемківщина). У 1926 р. у Канаді, активний діяч Робітничого Запомогового Товариства (РЗТ) та Т-ва Укр. Робітничо-Фермерський Дім (ТУРФДім), з 1946 р. ген. секретар Товариства Об’єднаних Укр. Канадців (ТОУК). Був ред. газ. «Робітниця», «Укр. Робітничі Вісті», «Нар. Газета», після війни співр. газ. «Укр. Життя» і «Життя і Слово».
[Прокопчак Петро (1903, Вапенне — 1981, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]
Прокопчиць Євстафій (1806 — 56), гал. гром., пед. (дир. Тернопільської гімназії) і політ. діяч 1848 — 49 pp. (депутат до австр. парляменту); вірші, ст. на політ. теми та з ділянки клясичної філології (псевд. Kołosowicz I., Rusin ein).
Прокопчук Григорій (* 1909), історик, публіцист і видавець у Мюнхені (Німеччина) родом з Галичини. Ініціятор відновлення і гол. діяч Нім.-Укр. Т-ва (Мюнхен 1948) та вид. Ukraine; з 1952 р. видавець і ред. ж. «Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart» і ряду праць нім. мовою: «Das ukrainische Lwiw-Lemberg» (1954), «Der Metropolis. Leben und Wirken des größten Förderers der Kirchenunion Andreas Graf Scheptyćkyj» (1955 і 1967), «Ukrainer in München» (1958), «Ukrainer in der Bundesrepublik» (1959), «Deutsch-Ukrainische Gesellschaft 1918 — 63» (1963 і 1968); ст. з історії укр. церкви і укр. культури — всі видані з Мюнхені.
[Прокопчук Григорій (1909 — 1972, Мюнхен), „Der Metropolis Leben und Wirken des großen Förderers der Kirchenunion Graf Andreas Scheptytzkyj“. — Виправлення. Т. 11.]
Прокуратура, держ. орган карного переслідування шляхом розслідування злочинів, обвинувачення перед судом і нагляду за виконанням кари. П. розвинулася на зах. Европи під впливом ліберальних течій, що домагалися забезпечення процесових прав обвинуваченого і знайшли своє оформлення у законах франц. революції. Давній інквізиторський карний процес, в якому сам суд вів карне розслідування від моменту запідозрення, через слідство і судження аж до виконання кари, поступився місцем обвинувальному процесові, що в ньому відокремлено розслідування від суду, який може судити тільки на підставі урядового обвинувачення. Від франц. карного процесуального кодексу 1808 р. П. стала тим обвинувальним органом держави, що через прокурорів (Пр.) вів розслідування карних вчинків, вносив обвинувальний висновок до суду, підтримував обвинувачення перед судом і наглядав за виконанням кари. П., хоч є адміністративним органом, належить до відділу юстиції і засадничо має обов’язок співпрацювати у здійсненні правосуддя і переслідувати кожний карний вчинок (принцип леґалізму). Модерні тенденції спрямовані до обмеження домінуючої позиції Пр. і зрівняння її з позицією обвинуваченого на розправі і забезпечення ширших прав запідозреному вже у підготовній стадії (зізнанні, слідстві). У такому основному вигляді П. діяла на Укр. Землях під Австрією, Росією і Польщею перед їх включенням до СССР.
В Укр. ССР П. має дещо відмінний характер. Після скасування П. у перші порев. pp. її відновлено у 1922 p.; тепер вона діє на підставі союзного «Положення про прокурорський нагляд в СРСР», затвердженого Указом Президії Верховної Ради СССР 24. 5. 1955 і ст. 93-97 Конституції УРСР. П. є централізованим союзним органом з Ген. Пр. СССР на чолі, призначуваним Верховною Радою СССР на 7 pp., і з респ. Пр. (у тому ч. і Пр. Укр. ССР), яких він сам призначає на 5 pp. і вони йому підлягають.
Отже, на відміну від судів, П. в Укр. ССР є не респ., а союзним органом. Основним завданням П. є «наглядати над точним виконанням законів» і здійснювати «соціялістичну законність». Тому що розуміння «соціялістичної законности» є відносне і залежне від кожночасної політики партії і влади, Пр., інтерпретуючи закони згідно з цією політикою, виразно впливає на рішення судів, особливо у політ. процесах. Будучи формально органом нагляду за законністю дій суду, Пр. виконує своє завдання шляхом обвинувачення перед судом і опротестовування вироку суду, якщо він вважає, що вирок незаконний. Він має право опротестовувати навіть правосильні вироки як на користь, так і на шкоду засудженому — раніше без обмеження жадними реченцями (через що Пр. в політ. справах опротестовували вироки, видані кільканадцять pp. тому, хоч засуджений іноді вже відбув свою кару), з 1958 р. — тільки впродовж року після того, як вирок набрав правної сили.
Дальшим привілеєм П. є те, що вона може опротестовувати вирок навіть до Верховного Суду СССР, коли для обвинуваченого найвищою й остаточною інстанцією є Верховний Суд союзної респ. У попередньому слідстві та дізнанні Пр. наглядає за діяльністю слідчих органів і органів дізнання або й сам ним керує. Пр. має також нагляд за виконанням кари і зокрема за «додержанням законности» у місцях позбавлення волі. У цивільних оправах Пр. має право у кожній справі брати участь як представник органу нагляду за законністю. Він може також підтримувати у суді цивільні позви, якщо, на його думку, цього вимагає охорона держ. інтересів або прав громадян.
П. виконує «вищий нагляд над точним виконанням законів» усіма держ. органами й установами та окремими громадянами. П. стежить за тим, щоб нормативні акти органів держ. управління (крім Верховної Ради ССР і Ради Мін. СССР та союзних респ.), як також рішення гром. та кооп. орг-цій відповідали законам і постановам уряду. Адміністративної юстиції в СССР нема. П. наглядає за правозгідністю виконавчих і розпорядчих актів держ. органів, опротестовуючи їх в орган, який видав незгідний з законом акт. У випадках, коли хтось почуває себе покривдженим діями адміністративних органів чи службових осіб, він може звернутися з скаргою до Пр. Останній вирішує справу таємно, себто не шляхом прилюдного розгляду справи при співучасті покривдженої особи, яка вже його рішення не може опротестувати. Таким чином, громадяни СССР позбавлені права самим боронити свої права, а здані на охорону П.
Література: Кримінально-процесуальний кодекс Укр. РСР. К. 1928, 1964, 1968; Михайличенко П. Нариси з історії кримінального законодавства Укр. РСР. К. 1959; Рівлін А. Орг-ція суду і прокуратури в СРСР. Х. 1962; Сусло Д. Історія суду радянської України (1917 — 1967). К. 1968; Голіченко В. Партійне керівництво органами держ. безпеки, К. 1968.
Ю. Старосольський
«Пролетар», двотижневик, орган Укр. відділу Омського заг.-міськ. комітету РКП(б), з липня 1920 р. орган Гал. Крайового Бюра при Сибірському бюро РКП(б), виходив в Омську з квітня до вересня 1920 (13 чч.).
«Пролетар», в-во політ. літератури у Харкові в 1922 — 30 pp., що видавало здебільша клясиків марксизму і партійно-пропаґандивну літературу (разом бл. 600 назв), спочатку перев. рос., а з запровадженням українізації (1925) дедалі більше укр. мовою. У 1930 р. «П.» увійшов до Держ. вид. об’єднання України (ДВОУ), а з 1931 р. знову виділений п. н. Партвидав ЦК КП(б)У; з 1949 р. перейменоване на Держ. в-во політ. літератури УРСР.
«Пролетарий», всеукр. роб. щоденна газ., орган ЦК КП(б)У і Всеукр. Ради проф. спілок (у 1924 — 26 pp. орган Укр. бюра ВЦРПС і Укр. бюра ЦК проф. спілок), виходив у Харкові, пізніше у Києві (1923-35), рос. мовою.
Пролетаріят, див. Робітництво.
«Пролетарська Правда», щоденник у Києві, орган (залежно від змін адміністративного поділу) Київ. губкому, окркому, а потім обкому КП(б)У. Виходила з квітня 1919 р. до евакуації сов. установ з Києва перед нім. наступом у 1941 p.; у 1919 — 24 pp. — рос. мовою, з 1925 укр. і з цього часу відогравала значну ролю в українізаційних заходах 1920-их pp. У «П. П.» співробітничало чимало київ. письм. Довголітній ред. С. Щупак (до 1937). З поверненням сов. установ до Києва восени 1943 р. замість «П. П.», виходить «Київ. Правда».
Пролетарське (до 1956 — Холодна Балка; V — 18), с. м. т. на Донбасі, підпорядковане Макіївській міськраді Донецької обл.; 11 500 меш. (1965). Засноване 1939 р.
Пролетарський (V — 20), с. м. т. в Донбасі, Антрацитіївського р-ну Луганської обл.; 3 300 меш. (1966).
Пролеткульти (від пролетарська культура), лівацькі масові орг-ції в перші післярев. роки, що виникли 1917 р. в Росії й були перенесені на Україну. Теоретики П. (О. Богданов і В. Плетньов) вороже ставилися до клясичної спадщини, вважаючи її буржуазною й ворожою пролетаріятові. Вони думали, що «чисто пролет.» культура повинна бути створена «лябораторним шляхом». Спрямовуючи рух мас на оволодіння навою, пролет. культурою, П. створили велику мережу самодіяльних гуртків і студій з різних галузів мистецтва (літератури, театру, образотворчого мистецтва тощо), масовий і немист. добір яких сприяв поширенню дилетантизму, сірости й графомансгва. Бачачи небезпеку культ. занепаду, що його викликали П., В. Ленін виступив проти них у 1920 p., однак П. проіснували ще довгий час, зокрема й на Україні, ведучи боротьбу проти ук,р. культури. Спершу П. існували при Наркомосі: «Всеукраинское организационное бюро пролеткульта», яке короткочасно видавало місячник рос. мовою «Зори грядущего» (1922). Керівними діячами П. на Україні були також росіяни (поети О. Ґастев, Г. Пєтников) і належали до тих, що чинили опір українізації. Настановою на масовізм з П. зближені були укр. літ. орг-ції «Плуг» і «Гарт», але розходилися з ним у погляді на нац. питання. Проти неуцтва й масовізму пролеткультівців гостро виступали на Україні неоклясики (гол. М. Зеров) і ваплітяни (на чолі з М. Хвильовим). Почасти це відбилося й у літ. дискусії 1925 — 27 pp., хоч виступи неоклясиків й ваплітян були спрямовані гол. проти плужанства, оскільки П. тоді вже були в занепаді.
Література: Шляхи розвитку сучасної літератури. Диспут 24 травня 1925. К. 1925; Тростянецький А. Боротьба партії проти хибних ідей П. Радянське літературознавство, І. К. 1962.
М. К.
Проліски, проліска (Scilla L.), рід багаторічних зіллястих рослин з родини ліліюватих. На Україні — 3 види: П. дволисті (S. bifolia L.) — по лісах, між кущами; П. осінні (S. autumnalis L.), в степах на півд. України і в Криму; П. сибірські (S. sibirica Andrz.), в лісах і по узліссях.
Пролітфронт (Пролетарський літ. фронт), угрупування укр. письм., створене у Харкові М. Хвильовим та ін. ваплітянами (див. «Вапліте») спільно з нац. свідомою частиною харківської комсомольської орг-ції «Молодняк». Проіснувало від квітня 1930 до січня 1931 p., коли під тиском ВУСПП «самоліквідувалося». П. був останньою спробою ваплігян та їх однодумців відстоювати право на існування письм. поза ВУСПП, яка прагнула до монопольного панування над усім літ. життям України. П. проти ВУСПП формально не виступав, але з простолінійною методою «пролет. реалізму» її не погоджувався. Як і його попередник «Вапліте». П. намагався об’єднати все краще в укр. літературі й створити їй вільний, не диктований згори розвиток. До його занепаду спричинилося гол. посилення політ. і культ. централізму та ослаблення внутр. едности в колах укр. комуністів. П. видавав також цієї самої назви літ.-критичний місячник.
«Пролітфронт», літ.-критичний місячник, орган об’єднання письм. цієї самої назви. Виходив з квітня до грудня 1930 р. в Харкові (8 чч.). У ньому друкувалися М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Яновський, О. Вишня, Ю. Шовкопляс, І. Сенченко, В. Мисик та ін.
«Пролог» (грец.), власне «Синаксар», зб. коротших житій святих і повчальних оп. на кожний день року. Укр. переклад появився на межі 12 — 13 вв., значно доповнений місц. житіями та різноманітним ін. матеріялом.
«Пролог», дослідно-видавниче об’єднання, з 1968 р. дослідна корпорація, заснована 1952 р. у Нью-Йорку під керівництвом М. Лебедя, М. Прокопа, Ю. Лопатинського, Б. Чайківського й ін. з метою дослідів над сучасним політ., екон. і культ. станом на Україні й СССР, видавання стосовних праць і матеріялів, як також періодичних вид. та інформування чужоземної преси про Україну. У в-ві «П.» у 1957 — 61 pp. виходив англ. мовою квартальник «Prologue» — проблеми незалежности і дружби народів (з 2 випусками есп. мовою) і з 1957 появляється місячник «Digest» — огляд радянської укр. преси. У розпочатій «П.» Суспільно-Політ. Бібліотеці з 1952 р. вийшло 26 кн., авторами або упорядниками яких були: К. Кононенко, В. Кубійович, Д. Соловей, А. Камінський, І. Майстренко, В. Барка й ін.; як також 17 вид. з літератури і мистецтва, у тому ч. праці, антології й монографії Н. Хасевича, Ю. Луцького, І. Кошелівця, Ю. Шереха, Б. Кравцева, В. Вовк, Я. Гніздовського та ін.
«Проломъ», двотижневик москвофільського напряму, виходив у Львові 1880 — 82; часто конфіскований і заборонюваний духовною владою, міняв назви і періодичність; у 1883 — 87 виходив двічі на тиждень як «Новий Пролом», згодом як щоденники: «Червоная Русь» (1888 — 91), «Галицкая Русь» (1891 — 92) і «Галичанинъ» (1893 — 1913). Субвенціонована рос. урядом і підтримана поль. адміністрацією, газ. була спрямована проти укр. нац. руху. Гол. ред. Й. Марков, у «П.» і «Н. П.» з О. Авдиковським, у «Ч. Р.» з І. Пелехом; гол. співр.: В. Луцик і Ф. Свистун.
Промбанк, пром.-кооп. банк, постав у Львові 1936 р. з ініціятиви молодих інж.-промисловців з недіючої Кредитової кооперативи при Союзі Укр. Купців і Промисловців (СУКіП) для допомоги розвиткові укр. промислу й торгівлі та творення нових верстатів праці. П. розвинув широко акцію дрібної ощадности (організатор Я. Цімура), відкрив мережу відділів «кореспондентів» (Стрий, Дрогобич, Станиславів, Самбір, Тернопіль, Сокаль, Луцьке), ініціював і частково фінансував пром. підприємства: «Гурт» і «Оліярню» у Львові, «Сталь» (цвяхарню) у Винниках, каменоломні у Сарнах, хем. переробку дерева у Сколім та ін. П. очолювали 1936 — 39: Я. Скопляк (гол. Надзірної Ради), А. Мілянич (засновник і гал. ініціятор), Р. Мицик і В. Яцишин. Швидке зростання й розмах П. — 1 554 чл. на кін. 1938 р. (815 у 1937), 627 000 злотих балянсової суми (407 000), у тому ч. 102 000 дрібної ощадности (65 000). Восени 1939 П. був ліквідований і влитий у сов. держ. банк.
«Прометей» («Prométhée»), місячник франц. мовою, орган нац. оборони народів Кавказу (Грузії, Азербайджану, Півн. Кавказу), України і Туркестану, виходив у Парижі 1926 — 38; гол. ред. Ж. Ґвазава; ред. укр. відділу М. Шульгин, з 1932 — І. Косенко; між співр. представники політики й науки поневолених народів СССР та їх прихильники, перев. французи і швайцарці; співр. з укр. боку — перев. з кіл УНР. Вийшло 137 чч.
Прометейський рух, прометеїзм (від мітичного героя Прометея, у постаті якого втілено вічне прагнення поневолених народів до їхнього визволення), міжнар. рух поневолених Москвою (сов. владою) народів, який розвинувся серед еміґрантів цих народів у 1920 — 30-их pp. з метою їх зближення і спільного змагання за визволення. П. р. (також Прометей) постав значною мірою з ініціятиви екзильного уряду УНР у Варшаві й Парижі; до нього, крім українців, належали представники Кавказу (Грузії, Азербайджану), Пізн. Кавказу (кавказькі верховинці), Дону, Кубані, Криму, Туркестану, Ідель-Уралу, Карелії та Інґрії. Форма діяльности: клюби «Прометей» (доповіді, товариські зустрічі, інформації чужинців про боротьбу прометейських народів з Москвою тощо) і ж. франц. мовою: «Prométhée» (1926 — 38), «La Revue de Prométhée» (1938 — 40) та ж. своїми мовами, ст. у чужинецькій пресі, кн. і брошури. Прометей — Ліга поневолених Москвою народів висилала до Ліґи Націй і урядів різних народів меморандуми і меморіяли.
Гол. осередками П. р. були Париж і Варшава. У Парижі виходили згадані вище прометейські ж.; крім клюбу «Прометей», тут діяв Комітет приязні народів Кавказу, Туркестану й України та «France-Orient» (з укр. секцією), засновані заходами кн. Івана Токаржевського-Карашевича. Гол. діячі: з українців — В. Прокопович, О. Шульгин, І. Токаржевський-Карашевич, М. Шумицький, М. Ковальський, І. Косенко, Р. Шульгин та ін.; грузини — Н. Жорданія, Е. Ґеґечкорі, Н. Чхеїдзе, А. Асатіяні й ін.; азербайджанці — Алі Мардан бей Топчибаші, Мір Якуб, Алі Акбер бей Топчибаші та ін.; з Півн. Кавказу — С. Шаміль, І. Чулик й ін.; з туркестанців — Мустафа Чокай та ін.
У Варшаві гол. діячі: з українців — Р. Смаль-Стоцький (довголітній гол. клюбу «П.»), В. Сальський (гол. укр. секції), П. Сулятицький (від Кубані), П. Шандрук, В. Змієнко, Л. Чикаленко, Т. Олесіюк та ін.; грузини — Г. Казбек, Ґ. Накашидзе, Чхенкелі й ін.; азербайджанці — Б. Білатті (довголітній секретар «Прометея»), К. Сонат й ін.; від Дону: — В. Ґлазков і М. Фролов; від Козакії — І. Білий; Криму — С. Сайдамет та ін.; від кавказьких верховинців — С. Шаміль й ін.; Ідель-Уралу — Аяз Ісхакі.
Другорядними осередками П. р. були: Істамбул, Тегран, Берлін, Гельсінкі, Прага і Харбін у Манджурії (у 1932 - 37 pp. діяв клюб «Прометей», 1935 видано зб. «Прометей»; укр. діячі І. Паславський та І. Світ).
Серед непрометейських народів П. р. розвинувся досить сильно у поляків. Він був також поширений і фінансований поль. урядовими чи напівурядовими колами, зокрема військ. і «пілсудчиками». Гол. прометейським осередком у Польщі був Сх. Ін-т у Варшаві (до 1933 р. Сходознавча школа), дир. якого був С. Сєдлєцький, секретар — О. Ґурка; у Сх. Ін-ті працювало чимало науковців і фахівців прометейських народів. З Сх. Ін-том співпрацювало Орієнталістичне коло молоді, яке видавало квартальник «Wschód (L’Orient)» за ред. В. Бончковського. П. р. цікавилися ін-ти: Н.-Д. Сх. Европи у Вільні (дир. В. Вєльгорський), Ін-т Нац. Дослідів у Варшаві (дир. С. Папроцький), Укр. Наук. Ін-т у Варшаві, ж. «Бюлетень Польсько-Український». Діячами поль. прометеїзму були, крім зазначених: Л. Васілевський, А. Бохенський, С. Стемповський, Т. Голувко, В. Пельц (у Харбіні й Варшаві) та ін.
За предтечу П. р. можна вважати конґрес поневолених народів Росії, скликаний у Петербурзі у листопаді 1906 p., у якому взяли участь: азербайджанці, вірмени грузини, естонці, жиди, киргизи, лотиші. литовці, татари й українці (гол. конґресу був поль. вчений Я. Бодуен де Куртене). Конґрес вимагав визнання для всіх національностей культ. і нац. рівноправности. У І Держ. Думі нерос. народи створили Союз Автономістів. 21 — 28. 9. 1917 з’їзд народів у Києві (під головуванням М. Грушевського) домагався перебудови Росії на федерацію вільних народів.
По другій світовій війні своєрідними продовжувачами ідеї П. р. є міжнар. орг-ції — Антибольш. Бльок Народів (АБН), Паризький Бльок та Федерація кол. Вояків Сер. і Сх. Европи (з осідком у Парижі).
Література: Ж. Prométhée (1926 — 38); La Revue de Prométhée (1948 — 40); Mikulicz S. Prometeizm w polityce II Rzeczypospolitej. B. 1971.
Р. М.