[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2373-2386.]

Попередня     Головна     Наступна





Протасенко Микола (* 1923), драматичний актор родом з Донеччини. Виступав у Артемівському Укр. Драматичному Театрі (1944 — 18), у Шахтярському Ансамблі Пісні й Танку в Донецькому (1948-50) і з 1951 р. у Донецькому Укр. Драматичному Театрі ім. Артема. Ролі: Микола («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Назар («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Гулак-Артемовський («Петербурзька осінь» О. Ільченка), Назар («Весілля в Малинівці» Л. Юхвида) та ін.


Протачник, див. Вероніка.


Протерозойська ера, див. Геологія України.


Протестантизм (від Protestatio, акт, що відбувся 1529 p.), одна з трьох (крім Кат. і Правос.) найбільших груп христ. церков, що виділилася з Кат. Церкви під час реформації і об’єднує бл. 270 млн вірних. Виступивши проти догм й устрою Кат. Церкви, П. зформульований наукою М. Лютера (1517), Ж. Кальвіна, У. Цвінґлі, Т. Мюнцера й ін., поширився у центр., півн. і зах. Европі та досяг і сх.-евр. земель. На відміну від обрядовости, непорушности догматичної традиції і провідної ролі ієрархії Кат. Церкви, П. наголошує опасенність віри, широку участь вірних у оправах церкви та зокрема вільне для кожного пояснювання Біблії. П. допускає деяку свободу у церк.-рел. житті, що призвело частково до витворення багатьох церков, з яких найчисельніші: Англіканська, Лютеранська, Баптистська, Реформована (Пресвітеріянська), Методистська. Не пов’язані з канонами та всіма догмами традиційних церков, прот. церкви мали сприятливі передумови започаткувати і мати провідну ролю в екуменічному русі. На укр. землях прот. рухи були спрямовані також проти устрою і науки Правос. Церкви.

П. на Україні у 16 — 17 вв. Прот. гаслам, що поширилися на укр. землях у 16 і першій пол. 17 в., підготовляли сприятливий ґрунт ін. рел. вчення у 14 і 15 вв.: стригольники у Пскові та Новгороді, що не визнавали священства і частково, рятуючися від переслідувань, прибули до Галичини, і жидовствующі, що не визнавали образів і храмів та вимагали вільного пояснювання Св. Письма. Подібні гасла принесли у 15 в. гуситські втікачі з Чехії, які, через Польщу, дісталися на Україну, та студенти, що навчалися у Празі.

У сер. 18 в. «нововірство» легко доходило до України безпосередньо або через Литву і Польщу, де його протектором був двір короля Жигмонта-Авґуста. Вже тоді гусити, лютерани, кальвіністи, соціяни мали свої гуртки і церкви (кірхи) на укр. землях, а на Биховському зібранні 1560 р. були призначені проповідники для Червоної Руси. Новопосталі громади у 16 в. були об’єднані у трьох округах (дистриктах): руській, белзькій і підляській, та посилювані напливовим елементом з Польщі й безпосередньо з Німеччини (різні фахівці, ремісники, купці, обслуга маєтків). Опираючися на вищі кола місц. населення, прот. громади поставали перев. у м. або у великих маєтках, як, напр., у Берестечку, Бучачі, Вінниці, Гощі, Корці, Острозі, Поморянах, Ясеневі й ін. Рух П. так широко охопив білор.-укр. землі, що у Новогродському воєводстві, де перед тим було 600 правос. шляхетських родин, лише 16 не змінило віри. Якщо на білор. землях, за прикладом кн. Радзівілів, ширився перев. кальвінізм, то на укр. землях, поза кальвінізмом і лютеранством, популярним стало соцініянство. Закорінившися на Волині. П. сягав не тільки у Галичину, але й на Поділля та Київщину, і до нього приєдналися такі знані роди, як Гойські, Немиричі, Сенюти, Чеховичі. Чапличі й десятки ін. Тому мав підставу полеміст поч. 17 в. Іван Вишенський твердити про заг. «поєретичення», про те, що дехто став «папежником», ін. «євангелиста, ось зась суботник». У схильності до «нововірства» підозрівали навіть митр. Онисифора Дівочку.

Подібні свідчення торкаються гол. вищих кіл громадянства, бо прот. течії не заторкнули широких мас населення, а ч. самих громад і членство у них було невелике, якщо порівняти з розповсюдженням П. у Зах. і Центр. Европі. Однак у 16 в. на укр. землях були відомі бл. 100 прот. громад, з них 32 у Галичині, 23 на Холмщині й Белзчині, понад 20 на Волині, 13 в околицях Берестя-Дорогичина, бл. 6 на Поділлі й лише 7 на Київщині і Брацлавщині.

П. був підтримуваний світською владою до 1572 p.; відтоді почалися обмеження і переможна кат. реакція, що спричиняла спустошення у лавах прот. Після Берстейської унії з Римом 1596 р. лютерани і кальвіністи домовилися щодо спільних акцій, попри різне розуміння таїнств, а також між протестантами і правос. виявилися тенденції зближення, що завершилися порозумінням (конфедерацією) у Вільні 1599 р. У церк. площині воно виявилося наближенням богослуження до спільних форм, а на відтинку протикат. боротьби у спільних діях, як це було у домовленні між Віленським Правос. Братством і місц. прот. громадою.

У ділянці культури і рел.-суспільних відносин реформаційно-прот. рух виявився у прямуванні користатися живою мовою у богослуженні, допустити вірних до вирішування церк. справ, ввести засади євангельської науки у життя тощо. Зразками для укр.-білор. перекладів ставали прот. тексти, так, напр., у т. зв. Пересопницькому євангелії (1556 — 61) використано лютеранський текст Секлюціяна. у Крехівському апостолі — текст кальвінської біблії 1563 р. Подібні джерела виявляють також різні зб. казань. У церк. справах почали активно діяти не лише маґнати і шляхта, але й «прості» люди, насамперед міщанство, що йому припало відограти чималу ролю у намаганнях відродити Правос. Церкву та у боротьбі проти унії. Протестанти вказували на неполадки у традиційних христ. церквах, і це змушувало їхніх суперників шукати поліпшення у церк. реформах, які дали великі успіхи Кат. Церкві і незначні — Правос. Слабість правос. відродження була спричинена й тим. що його виші прошарки, прихилившися до П. і пізніше відходячи від нього, переходили здебільше до Кат. Церкви, не повертаючися до правос.

Занепад П. Прот. громади зникали після смерти або зміни рел. переконань їхніх протекторів. Так сталося з однією з найбільших громад у Киселині на Волині, заснованою Юрієм Чапличем на поч. 17 в., яка припинила існування вже 1644 р. Тільки винятково матеріяльно і культ. сильні осередки, як у Заблудові, проіснували до 18 і навіть 19 в. На додаток частина засновників прот. громад була або чужинецького походження, або з тих білор.-укр. родів, які вже відходили від своєї нації. Також чл. певних громад складалися з напливового елементу, якому легко було виїхати або наслідувати віроісповідні зміни їхніх працедавців. Місц. ж послідовники П. з простого народу частково знову поверталися до церкви свого оточення.

Відродження П. на Україні позначилося лише двома століттями пізніше, і воно не було пов’язане з попередніми процесами 16 — 17 вв. Однак прот. впливи не зникали у окремих громадах і були слідні в писаннях правос. ієрархів (Інокентій Ґізель, Теофан Прокопович). Ланкою між двома в часі далекими П. на Україні було лютеранство і кальвінізм. Окремі лютеранські і кальвіністські (реформовані) конґреґації виникали у різну пору і у різних місцевостях та спочатку не були пов’язані між собою. У межах Рос. Імперії нагляд над ними мав у 19 в. департамент «іноземних віроісповдань», а посередньою інстанцією були суперінтенданти, що з них два перебували на укр. землях. Однак чужинецьке походження більшости лютеран і (реформованих спричинило їхнє переслідування на укр. землях сов. владою та їх еміґрацію на зах. під час і після другої світової війни. Їхні кірхи перетворено на склади, а церк. будинки використані під установи і мешкання.

П. у 19 — 20 вв. Ін. прот. церкви знову з’явилися на Україні у пол. 19 в., знайшовши відповідні обставини поширитися серед місц. населення. Це були різні прот. течії, що їх звич. називали «штундизмом», хоч справжні штундисти становили собою лише одну з тогочасних прот. галузів, що ними пізніше стали баптисти, гуттерити, меноніти, а особливо лютерани і реформовані, між якими ширився рух пієтизму. До протестантів почали горнутися місц. селяни, не тільки шукаючи відповіднішого рел. вияву, але також завдяки намаганням наслідувати німців-колоністів, які їм імпонували госп. добробутом і моральними якостями.

У другій пол. 18 і на поч. 19 в. на Україні (гол. на півдні) з’явилися хліборобські оселі переселенців з Німеччини, що принесли з собою досвід і культуру Зах. Особливий вплив мали численні меноніти, які не визнавали священства, церк. орг-цій, відкидали військ. службу тощо. Т. зв. штундизм, що був під впливом реформованого пієтизму, охопивши в кін. 1870-их pp. низку сіл Одеського, Єлисаветградського і Ананьївського пов., спершу не поривав з Правос. Церквою, а лише скупчував правос. для читання і тлумачення Євангелія та для співів з кн. «Приношеніє православним християнам». Однак в часом і побільшенням ч. прихильників штундизм відокремився і намагався зформулювати своє вірування та злитися з ін. напрямами П. Найбільше штундистів увійшло (після 1894 p., коли їхні зібрання були заборонені владою Рос. Імперії) до баптизму, який виявив тоді особливе розповсюдження і набув леґальне право діяти в Рос. Імперії. Баптисти (назва від грец. слова «хрищення») вимагали свідомого хрищення дорослих, себто заперечували традиційний обряд Правос. Церкви, і тим самим відразу відділялися від неї. Діставшися також з нім. колоністами у 1860-их pp., баптизм у 1870 — 80-их pp. поширився у кол. Таврійській, Херсонській, Київ., Катеринославській і Чернігівській губ. та настільки зміцнився, що мав рос. мовою пресу («Христианин», «Баптист» й ін.), а з 1905 р. став чл. Міжнар. Об’єднання баптистів і брав участь у конґресі в Лондоні.

Зближено і одночасно з баптизмом поширювався рух євангелистів (євангельських християн — в дійсності баптистів, які не хотіли зватися баптистами) та п’ятидесятників, які найістотнішим вважали хрищення духом (згідно з євангельським оп. про подію на 50 день по Воскресінні) й найбільший успіх мали у 1920-их pp. Менше розповсюдження мали ін. прот. рухи, у більшості заборонені сов. владою (напр., адвентистисуботники). Найчисленнішою прот. групою тепер в СССР є Об’єднання євангельських християн-баптистів (1944) та п’ятидесятників (1945) з залишками менонітів (1963). Об’єднання визнається світською владою (на підставі — з 1926 р. — льояльности до сов. влади і згоди на військ. службу) і очолюється Всесоюзною радою у Москві і її представником у Києві. Діяльність Ради Об’єднання підлягає суворому контролеві і директивам світської влади, тому велика частина цих громад (т. зв. ініціятивників) не визнає Ради (Всесоюзного совета) і зазнає безперестанних переслідувань світської влади.

Інакше розвинувся євангельський рух у Галичині, де місц. населення належало до Кат. (уніятської) Церкви. Він виявився у сер. 1920-их pp., і його носіями були поворотці заробітчани із ЗДА, де вони зблизилися з протестантами. Також поворотці з сх. укр. земель (евакуйовані, полонені, вояки) приносили зацікавлення баптистським, реформованим й ін. рухами, а контакт з німцями, осілими в Галичині з другої пол. 18 в., посилював зацікавлення П. У 1920 — 30-их pp. укр. П. на укр. землях у Польщі оформився в кілька церков: баптистську (місячник «Післанець Правди»; був під опікою Євангельсько-Баптистської Церкви в Польщі), Укр. Євангельсько-Реформовану Церкву (місячник «Віра і наука»; був під правною опікою Євангельсько-Реформованої Церкви в Польщі) і Укр. Євангельсько-Авїсбурзьку Церкву (місячник «Стяг»). Розростаючися, ці церкви перед другою світовою війною нараховували бл. 50 громад, а їхні проповідники здобували освіту на Зах. і в Познані. З увалі на місц. традицію, вони дотримувалися старого (юліянського) календаря. По другій світовій війні ці церкви сов. влада ліквідувала.

Натомість укр. П. вільно продовжує, як й ін. прот. церкви, свою діяльність лоза межами СССР, найактивніше у ЗДА (див. стор. 816), у Канаді (стор. 939), а також і в Півд. Америці.

Література: Липинський В. Аріянський Соймик в Киселині, на Волині, в маю 1638 р. ЗНТШ, г. 96. Л. 1910; Грушевський М. З історії рел. думки на Україні. Л. 1925; Łapiński A. Współczesny ruch sekciarski wśród prawosławnego społeczeństwa Polski. Elpis, VII. В. 1933; Oljančyn D. Zur Frage der Generalkonföderation zwischen den Protestanten und Orthodoxen in Wilna 1599. Kyrios, т. I, зошити 1 — 2. 1938; Огієнко І. Укр. Церква. Нариси з історії Укр. Правос. Церкви, т. I — II. Прага 1942; Lewytsky O. Socinianism in Poland and South-West Ruś. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the USA. t. III, ч. 1 (7). Нью-Йорк 1953; Koch H. Ukraine und Protestantismus. Ostdeutsche Wissenschaft. Мюнхен 1954.

І. Коровицький


«Протестація», меморіял до короля Жигмонта III Вази, складений у квітні 1621 р. митр. Йовом Борецьким і єп. Йосифом Курцевичем-Коріятовичем та Ісаєю Копинським від імени ієрархії і духовенства Правос. Церкви в обороні її прав, зокрема ж правосильности висвячення єрусалимським патріярхом Теофаном київ. митр. й ін. правос. єп. Написана поль. мовою, п. н. «Універсальна протестація і побожна юстифікація», «,П.» була поширювана в копіях на укр. і білор. землях. У «П.» підкреслена роля укр. козацтва як оборонця Правос. віри і Церкви. Вперше «П.» була опублікована П. Жуковичем у 3 т. «Оборника по славяноведению» (П., 1910) й окремою відбиткою п. н. «Протестация митр. Іова Борецкаго и других западнорусских иерархов».


Протиалькогольний рух, заходи гром. і адміністративних органів у боротьбі з нар. пияцтвом, здійснювані гол. т-вами тверезости. На укр. Центр. і Сх. Землях перші т-ва тверезости («общества трезвости») постали у 1860-их pp. на Катеринославщині. Їх більше виникло, гол. у більших м., коли рос. уряд установив 1896 р. держ. монополію на продаж горілки. До завдань т-в тверезости (на їх відкриття треба було мати дозвіл мін. внутр. справ) входило пропаґувати ідею тверезости, відкривати чайні й безалькогольні їдальні за здешевленими цінами, читальні, бібліотеки, лікарні для алькоголіків, організувати різні розвагові гуртки, які відвертали б увагу від пияцтва тощо. Часто українці намагалися при допомозі т-в тверезости ширити укр. книжку, укр. театральні вистави, концерти й доповіді. Одночасно з цим губ. і пов. адміністрація творила опікунства над нар. тверезістю. П. р. розвивався досить слабо, насамперед черев труднощі з боку рос. адміністрації, бо основою держ. доходів у Рос. Імперії були акцизи, гол. від горілки («п’яна бюджети»).

За сов. влади розвинулося самогоноваріння, а з часів НЕП — держ. продаж горілчаних виробів. Одночасно органи влади вели пропаґанду проти пияцтва — як «пережитку капіталізму» і переслідували самогоноваріння. До 1930 р. діяла Всесоюзна рада протиалькогольних т-в.

Політ. терор на підісов. Україні, екон. спустошення сіль. госп-ва через колективізацію, друга світова війна і повоєнні нестатки спричинилися до деякого зниження споживання алькогольних напоїв, але за 1950 — 60 pp., попри держ. закони (1948 про заборону самогоноваріння, 1958 — про обмеження продажу алькогольних напоїв), воно подвоїлося, до 1966 р. збільшилося ще на 50% і 1970 р. було втричі більше, ніж 1940 р. П. р. у ці роки провадився в СССР недостатньо. Одночасно з заборонами алькогольні (зокрема горілчані) вироби широко реклямуються, бо вони, як і за царату, приносять державі великий дохід. Адміністративні заходи у боротьбі з алькоголізмом спрямовано не на попередження, а на боротьбу з його наслідками: порушенням трудової дисципліни і хуліганством. За законом 1967 р. застосовується примусове лікування і трудове перевиховання для алькоголіків на термін від 1 до 2 pp.; широко застосовується практика лікування (колітом пилка) у витверезниках. Алькоголізм найпоширеніший серед низькооплачуваних робітників; на їх зубожіння впливає ще й висока ціна на горілку. Причиною значного поширення алькоголізму в УССР і в СССР є злидні широких мас, їх пригноблення, спричинене диктатурою партійного й адміністративного апарату, неможливість гром. діяльности і культ. відпочинку і пов’язане з цим збайдужіння.

П. р. на Зах. Україні почався після скасування панщини 1848 р. Він мав нац. характер, бо монополію продажу алькогольних напоїв мали поль. дідичі (див. Пропінація), а власниками корчем були жиди. Про розміри пияцтва свідчить факт, що у 1870-их pp. у всій Галичині річне споживання горілки на одну особу становило 26 л, і населення видавало на неї щороку 54 млн гульденів. Укр. П. р. поширився завдяки заходам Т-ва «Просвіта» і зокрема митр. Йосифа Сембратовича, з ініціятиви якого постали масово братства тверезости. Однак ще у 1900-08 pp. укр. населення Галичини пропивало щороку 20 млн корон (прокурювало — 10 млн). З 1909 р. П. р. взяло на себе т-во «Відродження». Воно розвинуло найбільшу діяльність у часи поль. окупації і, користуючися з закону про плебісцит у справі закриття корчем, провело його успішно у 800 с., але влада його лише у деяких місцевостях затверджувала. П. р. мав також протиполь. характер, бо спричинив обмеження доходів держ. спиртової монополії.

На Буковині не було окремих протиалькогольних т-в, але укр. заг. нац. діяльність спричинилася До зменшення алькоголізму. Особливо це позначилося на Гуцульщині, де алькоголізм був сильно поширений. У 1930-их pp. у численних с. горілки не було вже в продажу.

На Закарпатті за угор. режиму пияцво було досить поширене; його поборювали поодинокі свящ., а злада заборонила продаж алькогольних напоїв у неділі. За Чехо-Словаччини П. р. прийняв орг. форми: 1928 р. у Берегові постало Протиалькогольне Т-во (ініціятор і гол. о. К. Феделеш), у Мукачеві в Торг. Академії — протиалькогольне і протинікотинне т-во «Будучина».

Р. М.


Протисні приголосні (щілинні, спіранти), утворюються тертям видихового струму повітря об стінки у щілині, утвореній поміж двома артикуляційними органами: голосницями гортані (г), м’яким піднебінням і задньою частиною язика (х), твердим піднебінням і середньою частиною язика (ш, ж, й), кінчиком язика й горішніми яснами (с’, з’) та горішніми передніми зубами (с, з), долішньою губою й горішніми передніми зубами — або горішньою губою (ф, в). У системі П. п. укр. мові властива фонологічна кореляція дзвінкости-глухости (г: х; ж: ш; з’: с’; з: с; в: ф), а при зубних і твердости-м’якости. Найменше стабільними виявляються губні П. п. в (змішуючися з нескладовим ў, при губно-губному варіянті) й ф (утворюючи по говірках фонемну групу хв).


«Проти Хвилі», місячник, орган УСРП, виходив у Львові 1928 — 30 pp.; ред. К. Коберський, М. Стахів і О. Павлів-Білозерський.


Протопопов Віктор (1880 — 1957), психіятр родом з Полтавщини, д. чл. АН УРСР (з 1945). У 1906 р. закінчив Петербурзьку Військ.-Мед.-Хірургічну Академію, де й працював до 1921 p.; 1923 — 44 проф. Харківського Мед. Ін-ту, організатор та один з керівників Укр. Психоневрологічного Ін-ту та організатор першої в СССР катедри вищої нервової діяльности у Харкові. З 1944 проф. Київ. Ін-ту вдосконалення лікарів та керівник відділу психіятрії в Ін-ті Фізіології ім. О. Богомольця; одночасно гол. психіятр і гол. Вченої Ради Мін-ва Охорони Здоров’я УРСР. П. створив ориґінальний патофізіологічний напрям у психіятрії, один з перших увів вчення Павлова у психіятрію, опрацював принципи охоронного лікування психічних хворих, застосував лікування сном. Праці П. (понад 100) присвячені фізіологічним механізмам абстрактного мислення, патофізіології, біохемії та лікуванню шизофренії і маніякально-депресивної психози.

[Протопопов Віктор (* Юрки, Кобеляцький пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


«Протофіс», див. Союз Промисловости, Торгівлі, Фінансів та Сільського Господарства.


Професійна освіта, фахова спеціялізована освіта, система знань у певних галузях трудової діяльности, здобутих у навчальних закладах (нижчих, сер., вищих).

На укр. землях у Рос. Імперії поч. спеціялізованої П. о. припадає на 18 в. (духовні семінарії, Медико-Хірургічна Школа в Єлисаветграді тощо), вона зросла з утворенням ун-тів: Харківського (1805), Київського (1834) і ліцеїв Рішельєвського в Одесі (1817), Крем’янецького (1819) і Безбородьківського у Ніжені (1840). Це були осередки високої і (у ліцеях) сер. правничої, пед. і мед. освіти.

Мережа шкіл П. о. почала зростати з 1860-их pp. у зв’язку з скасуванням кріпацтва, розбудовою земств і розвитком пром-сти та торгівлі. Про розвиток П. о. дбали земства (губ. і пов.), прикази гром. піклування, деякі мін-ва, відомства, які готували кадри кваліфікованих робітників, приватні особи. Зах.-евр. власники пром. підприємств на Україні, як правило, привозили своїх інж., техніків і навіть робітників, від яких навчалися й перебирали передовий досвід укр. кадри. Орг-ція проф. шкіл обумовлювалася законом з 1869 р. З галузі техн.-пром. П. о. 1888 р. схвалено окреме положення, яким техн. школи поділялися на три категорії: сер. техн. (з 4-річним навчанням) для підготовки техніків, нижчі техн. — майстрів, ремісничі училища (3-річне навчання) — кваліфікованих робітників. З 1893 р. відкривалися школи ремісничого навчання. З 1872 до сер. 1890-их pp. при реальних училищах існували додаткові «ляси механіко-техн. і хеміко-техн. навчання та комерційний відділ, які давали фахову сер. освіту.

Перед революцією 1917 р. на Центр. і Сх. Укр. Землях діяло 16 вищих проф. шкіл (у тому ч. 4 техн., 3 мед., 3 пед., 2 комерційні), 125 сер. (у тому ч. 66 комерційних, 23 пед., 11 мист., 9 духовних, 6 с.-г.) і 534 нижчих (у тому ч. 369 ремісничих і пром.-техн., 54 с.-г., 34 пед., 30 духовних, 21 торг.-пром., 16 мед., 11 мист.).

УССР. З встановленням на Україні больш. режиму існуючі учбові заклади П. о. (реорганізовано й відкрито ряд нових. У 1920-их pp. найпоширенішим типом П. о. були профшколи, базовані на семирічній заг.-осв. школі. Вони поділялися на індустріяльно-техн., с.-г., соц.-економічні, мед., мистецтва, кустарно-пром., будів., транспортні. Термін навчання 2, згодом 3 і 4 pp. За неповними даними на листопад 1929 р. в УССР було 678 профшкіл з 88 200 учнями. Профшколи підготовляли кваліфікованих робітників та давали кадри до вищих шкіл. Протягом 1924 — 36 pp. кілька сотень укр. інж., техніків та робітників навчалися за кордоном. гол. у ЗДА та Німеччині, де вони у більшості працювали безпосередньо на підприємствах під наглядом чужинецьких фахівців. У цей же час чужинецькі фахівці працювали на Україні; вони приїжджали разом з імпортованими машинами, навчали укр. фахівців, як ними оперувати, а часом залишалися і довше працювати. Цей обмін з закордоном мав велике значення у піднесенні кваліфікації та знань укр. техн. фахівців.

1930 р. з уніфікацією системи освіти УССР і РСФСР профшколи реорганізовано на сер. спеціяльного навчання заклади, деякі ліквідовано. Для підлітків (з 14 pp.), які працювали на виробництві, відкривалися нижчі школи, фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), щоб підготовляти кваліфікованих робітників (1929 р. — 201 з 29 800 учнями). Термін навчання 2 — 4, пізніше тільки 1½ — 2 pp. З утворенням системи держ. трудових резервів (1940) ФЗУ увійшли до складу цієї системи (див. училища і школи трудових резервів). Підготову кадрів сер. і високої кваліфікації здійснювали технікуми і вузи. Їхнє ч. сильно збільшилося з введенням першої п’ятирічки (1928 — 32 pp.), бо окремі фак. високих шкіл і відділи технікумів перетворювалися на самостійні вищі чи сер. учбові заклади вузької спеціялізації. При більших пром. підприємствах відкривалися втузи (вищі техн. учбові заклади). Термін навчання встановлено до 3 і 4 рр. Всі ці заходи призвели до швидкого збільшення кількости кваліфікованих сил, але й до зниження якости підготовки: інженерів випускали на рівні техніків. Зміни кількости вузів і технікумів та ч. студентів у них (у тис; в дужках) видно з таблиці:


1927-28

1933-34

1940-41

Вузи

39 (29,1)

173 ( 97,5)

173 (196,8)

Технікуми

158 (31,2)

567 (127,1)

693 (196,2)

Ця система П. о. діяла (з деякими відхиленнями) до реформи 1958 р. За законом про зміцнення зв’язку школи з життям та про дальший її розвиток, система підготовки трудових резервів була перетворена на проф.-техн. училища. За цим законом була спроба поєднати сер. заг. осв. школи з нижчою П. о., вищі й сер. — з виробничими процесами підприємств, але ця спроба себе не виправдала. 1964 р. нижчу П. о. відокремлено від заг. — осв. сер. шкіл та унормовано навчальні процеси вищих і сер. закладів. Діюча тепер в УССР система П. о. охоплює: нижчу, сер.-спеціяльну та вищу. Нижча П. о. здійснюється у системі проф.-техн. освіти. Сер. спеціяльних навчальних закладів 1969 — 70 р. було 757, з 789 500 учнями (у тому ч. без відриву від виробництва — 330 300). З них випущено 1969 р. 202 100 осіб; у тому ч. у галузевих групах: пром-сти та будівництва — 82 100, с.-г. — 31 500, транспорту й зв’язку — 17 600, економіки і права — 33 900, охорони здоров’я і фіз. культури — 22 700, освіти — 10 000, мистецтва та кінематографії — 4 300. Підготова фахівців високої кваліфікації здійснюється у різних типах вищих навчальних закладів; вона складається з широкої заг.-наук. і політ. підготови та опанування теоретичних і практичних знань з певної ділянки науки. Навчання ведеться на денних, вечірніх і заочних відділах. Вступають до вищої школи за конкурсними іспитами в обсягу сер.-осв. школи. 1969-70 р. на Україні було 138 вищих шкіл П. о. з 804 100 студентами (у тому ч. без відриву від виробництва 448 800); вони випустили всього 104 500 осіб, у тому ч. з машинознавства і приладобудівництва 13 500, будівництва 5 500, сіль. і ліс. госп-ва 8 200, транспорту 3 500, економіки 13 000, охорони здоров’я та фіз. культури 7 000, спеціяльних пед. та бібліотекарства 19 300. Усі навчальні заклади П. о. в УССР підлягають за списком або союзним мін-вам у Москві, абож мін-вам у Києві. Прийом і випуск студентів окремих фахів плянується нар.-госп. пляном щороку й на п’ятирічку. У плянах визначається, який відсоток випускників УССР чи ін. респ. має працювати поза межами респ. При закінченні школи фахівець дістає від свого мін-ва призначення на місце праці, на якому він примусово зобов’язаний відпрацювати три роки. Щойно після цього він може вибирати місце праці сам. За останній час з України скеровується на працю до Росії й ін. респ. бл. 18% випускників. Частина з них там залишається назавжди.

За останні 10 pp. у сов. літературі багато пишеться про якісне відставання сов. П. о. від зах., пропонуються різні реформи. Зокрема випускники П. о. не підготовані до переходу виробництва до використання електроніки, матем. керованих машин, наук. орг-ції праці. Значно відстає також сов. винахідництво через брак добрих фахізців. Однією з важливих причин відставання П. о. є майже повна відсутність обміну студентами й фахівцями з Зах. від кін. другої світової війни. У 1960-их pp. тільки кілька десятків укр. студентів навчалися у Зах. Европі та ЗДА.

Окремою проблемою П. о. на Україні є нац. питання. Поскільки майже всі вищі заклади П. о. русифіковані, студенти українці мусять в більшості вибирати такі фахи, як сіль. госп-во, педагогіка, медицина, право, мистецтво, спорт тощо, які викладаються ще укр. мовою. За останніми відомими даними (1955 — 56) серед студентів техн. вузів УССР українці становили лише 51%. Тому що багато українців приходить до вузів з сіль. сер. шкіл, вони здебільша слабо підготовані з природничо-матем. наук і не можуть скласти вступних іспитів.

І. Бакало

На Зах.-Укр. Землях від кін. 18 в. до 1944 р. П. о. була в Галичині й на Буковині за австр. влади та на Закарпатті за угор. слабо розвинена. І влада і укр. громадськість гол. увагу звертали на розвиток заг. шкільництва. Найкраще була поставлена висока П. о. в ун-тах у Львові й Чернівцях та вищих фахових школах у Львові: політехн., ветер., с.-г. і ліс. Задовільно була розвинена сер. пед. освіта (учительські семінарії). 1914 р. в Галичині було 12 учительських семінарій з укр. мовою навчання (у тому ч. 8 з укр. і поль. мовами) і 2 на Буковині; на Закарпатті 3, але з угор. мовою. Сер. шкіл з ін. галузів П. о. було мало; укр. мовою навчали лише у держ. рільничій школі у Кіцмані на Буковині та у приватній торг. школі Т-ва «Просвіта» у Львові. Ще слабше була розбудована нижча П. о. (лише у деяких школах, гол. на Буковині, з укр. мовою навчання).

На Зах. Укр. Землях під Польщею П. о. була далі мало поширена, найкраще — пед. і торг. За винятком с.-г. ліцею в Черниці, у всіх держ. проф. школах викладовою мовою була поль. У Галичині укр. громадянство поступово розбудовувало приватні проф. школи: 4 сер. (серед ін. Кооп. Ліцей у Львові) і 8 нижчих. У Львівській шкальній окрузі на 154 проф. сер. і нижчі школи існувало тільки 13 з укр. мозою. У ділянці доповняючого фахового шкільництва на 97 шкіл було ледве 5 з укр. мовою (всі приватні). Чимало було короткотривалих укр. фахових курсів, що їх влаштовувала «Рідна Школа», «Сіль. Господар», Ревізійний Союз Укр. Кооператив, Т-во «Просвіта» тощо.

На півн.-зах. землях фахових шкіл з укр. мовою навчання не було; це саме на Буковині й у Басарабії під рум. владою.

П. о. розрослася на укр. землях, які входили у 1939 — 44 pp. до т. зв. Ген. Губернії. Усіх проф. шкіл з укр. мовою навчання діяло 330 (за Польщі 18), крім того, існували вищі фахові школи — держ. фахові курси.

На Закарпатті, що входило до складу Чехо-Словаччини, розвинено сильно доповняючі школи. 1938 р. на Карп. Україні було 5 учительських семінарій (4 з укр. мовою навчання), 3 ін. сер. фахові школи (у тому ч. Торг. Академія в Мукачеві) — всі з укр. мовою, 9 (у тому ч. 8 з укр. мовою) нижчих та 151 фахова додаткова (у тому ч. 113 з укр. мовою навчання).

На еміґрації в Чехо-Словаччині існували укр. фахові високі школи: Укр. Госп. Академія — УТГТ. Укр. Високий Пед. Ін-т, Укр. Студія Пластичного Мистецтва.

Про поодинокі галузі П. о. див. гасла: Ветеринарія, Військова, Духовна освіта, Економічна, Лісова, Мистецька, Музична, Педагогічна, Правнича, Сіль.-господарська, Театральна, Технічна, Торговельна, Фізкультури і т. д. освіта.

Література: Мещерский И. Новое положение о сельско-хозяйственном образовании и его применении. П. 1905: Звігельський А. та Іванов М. Проф. освіта на Україні. Олександрія 1927: Сірополко С. Нар. освіта на Совєтській Україні. В. 1934; Сірополко С. Історія освіти на Україні. Л. 1937; De Witt N. Soviet Professional Manpower. Вашінґтон 1955; Новая система народного образования в СССР. Сборник документов и статей. М. 1960; Веселов А. Профессионально-техническое образование в СССР. Очерки по истории среднего и низшего профессионально-технического образования М. 1961; ЦСУ СССР. Высшее образование в СССР, статистический сборник. М. 1961; Пашков А. Правовое регулирование подготовки и распределения кадров. Ленінградський Ун-т 1966; Видавский Л., Гейхман В., Рубцов А. Справочник по правовым вопросам высшей школы. Київ. Ун-т 1969; Pennar J. Bakalo I., Beredey G. Modernization and Diversity in Soviet Education with Special Reference to Nationality Groups. Нью-Иорк 1971.

Р. М.


«Професійний Вісник», двотижневик, орган Гол. Ради Укр. Проф. Орг-цій; виходив у Львові 1920 — 21 pp., ред. А. Чернецький, І. Кушнір.


«Професійні Вісті», двотижневик присвячений проф. рухові, неофіц. орган проф. відділу ЦК КПЗУ, виходив у Львові з грудня 1926 р. до вересня 1928; ред. А. Гошовський. Припинений поль. адміністрацією; вийшло 26 чч.


Професійні спілки, в УССР масові суспільні орг-ції, які об’єднують на добровільних засадах працюючих за наймом і діють під керівництвом КПСС згідно з своїм статутам. Вони виникли і розвивалися у річищі заг.-рос. профспілкового руху, а нині діють як орг. підлегла частина П. с. СССР.

До 1917 р. В Англії П. с. домоглися леґального існування у 1824 p., у Франції — у 1864, в Німеччині, Австрії і деяких ін. країнах — за останню чверть 19 в., у Рос. Імперії — у 1906 р.

На укр. землях під Росією була гостра потреба у П. с. вже у другій пол. 19 в., бо пром-сть, після скасування панщини у 1861 p., розвивалася швидкими темпами при високій концентрації виробництва, а умови праці на підприємствах були важкі. Це викликало активний опір перев. у вигляді страйків, спершу стихійних, а далі й організовано керованих, ч. яких збільшувалося: у 1860 — 79 pp. — 52, 1885 — 94 — 71, у 1895 — 99 — 212. Ними керували нелеґальні страйкові комітети, які й стали зародками П. с. Як заміна П. с., іноді діяли леґальні т-ва взаємної допомоги, що почали виникати з 1881 р.

Першою роб. орг-цією був Південнорос. союз робітників, заснований нелеґально у 1875 р. в Одесі під керівництвом Є. Заславського. Він складався з 9 гуртків по 15 — 20 чл. кожний. У статуті союзу виразно говорилося, що це «Об’єднання робітників Півд.-Рос. Краю». Незабаром союз був розгромлений, але він мав великий вплив на роб. рух усієї Росії.

У 1901 — 05 pp. в Росії були спроби творити прорежимні П. с. під наглядом поліції, спочатку за ініціятивою начальника Моск. «охранного отделения» С. Зубатова («зубатовщина»), а потім свящ. Г. Гапона. На Україні ці спроби мали незначний вплив (в Одесі й Києві). Перші нелеґальні П. с. почали виникати на Україні в кін. 19 в., а масово під час революції 1905, охопивши перев. робітників дрібних і ремісничих підприємств: друкарів, пекарів, кравців, офіціянтів і т. д.

Закон п. н. «Тимчасові правила про П. с...» видано 4. 3. 1906. Він містив ряд обмежень, неясностей і давав право урядовим чинникам відмовляти у реєстрації П. с. (передусім під претекстом «неблагонадійности»), чим вони широко користалися. Вже 1907 р. на Україні діяло 281 П. с. (40% всіх у Рос. Імперії). Це були дрібні місц. П. с., не об’єднані ні територіяльно, ні галузево. Пізніше, з наступом реакції й екон. кризи, ч. П. с. сильно зменшилося: з 1907 по 1909 в Одесі з 55 до 2, в Катеринославі — з 30 до 6, у Харкові з 16 до 5 і т. д. Нелеґальні політ. партії (рос., укр., жид.) шукали підтримки у П. с. і намагалися політизувати їх. Однак у П. с. переважав погляд, що їх завданням є екон., а не політ. боротьба. Цей погляд на П. с. поділяли меншовики і тому користувалися в них найбільшим впливом. Проф: рух на Зах. Укр. Землях існував гол. у Сх. Галичині. Т-ва взаємодопомоги й виробничі т-ва (кравців, рукавичників) почали виникати з 1869 р. У 1892 гал. П. с. нараховували 856, у 1902 — 5 479, у 1904 — 5 912 чл. Українці мали найбільший вплив у П. с. на фабриках тютюну, а ще більший серед залізничників, які по тривалій боротьбі домоглися цілковитої автономії і видавали свій орган «Залізничник» (1910 — 14); їх орг-ція нараховувала у Галичині і на Буковині кільканадцять тис. чл. Учительською проф. орг-цією була Взаємна поміч Укр. Вчительства, укр. приватних службовців — «Супруга» (з 1914), обидві нараховували по кількасот чл. Деякі місц. укр. профспілкові орг-ції були під впливом укр. соціялістів (М. Павлик, О. Терлецький, Й. Данилюк й ін.).

З 1917 р. з вибухом Лютневої революції на Україні стихійно почав розвиватися проф. рух, так що до травня 1917 у Києві було 30 П. с. (бл. 40 000 чл.), в Одесі — 40 (35 000), у Харкові — 35 (45 000), на Донбасі — 45 (що об’єднували бл. пол. всіх робітників). Одночасно творилися їх центр. і координаційні органи. Активно діяли укр. залізничники, які видавали орган «Зал. Дзвін» і нав’язали тісні стосунки з проф. орг-цією гал. залізничників. Постала також численна Сел. Спілка.

Нині сов. історики докладають багато зусиль, щоб довести масову участь укр. П. с. у революції по больш. боці, але оминають факт, що ця участь була перев. примусовою — шляхом мобілізації. Настрої й симпатії робітництва України того часу були різні. І Всеукр. роб. з’їзд, що відбувся 11 — 14. 7. 1917 висловився за підтримку Центр. Ради та її Ген. Секретаріяту як органів «рев. власти на Україні» і обрав делеґатів до Центр. Ради у кількості 100 осіб. Наставлення І. Всеукр. конференції П. с., яка відбулася у травні 1918 р. в Києві і обрала Всеукр. центр. раду П. с. (Уцентропроф), до больш. було також неґативне. У її постановах говорилося: «Робітники мусять рішуче порвати з цим напрямом, який приніс непоправну шкоду роб. рухова, фактично скасувавши екон. орг-ції робітників». II Всеукр. територіяльний роб. з’їзд, що відбувся нелеґально в Києві у травні 1918 (на якому рос.-жид. фракція була чисельно більшою, ніж укр.), висловився за «незалежну УНР»; виступ больш. делеґата був зустрінутий гострою критикою. Гостро критиковано також гетьманат.

Рос. меншовицькі П. с., а також і укр. залізничники великими страйками дуже перешкоджали вивозові укр. продуктів до Німеччини, чим значно підірвали виконання цих пунктів Берестейського договору. Большевики у П. с. України не мали жадних впливів аж до часу повного зміцнення їхньої влади.

На Зах. Укр. Землях за ЗУНР впливи П. с. були чималі. Їхні чл. засідали у Нац. Раді й у Держ. Секретаріяті ЗУНР (А. Чернецький, О. Пісецький, М. Парфанович). Зокрема інтенсивно працювала орг-ція залізничників, яка створила зал. курінь під проводом І. Сіяка.

У квітні 1919 р. в Харкові (за больш. режиму) відбувся І Всеукр. з’їзд П. с. Він осудив Уцентропроф і обрав Бюро Півдня Росії в складі: А. Андреєва, Д. Шварцмана і В. Стороженка. Але це Бюро було неефективним (як і ВЦРПС у той час), бо на місцях П. с. й далі були під впливом рос., жид. і укр. меншовиків. Больш. програма «воєнного комунізму» передбачала фактичне удержавлення П. с. та включення їх до складу т. зв. «трудармії» з воєнною дисципліною, примусовою працею й централізацією керівництва П. с. у руках ком. партії. Робітництво було проти цього.

У перші pp. мирного будівництва П. с. вважали себе партнером ком. партії. Питання екон. політики і госп. будівництва розглядалися одночасно як на партійних, так і на профспілчанських з’їздах. Щодо ролі П. с. в умовах сов. влади існували тоді розбіжна погляди. На цю тему в кін. 1921 р. спонтанно вибухла партійна «дискусія про П. с». Найпослідовнішу позицію відстоювала робітнича опозиція в складі перев. профспілкових діячів і господарників та за підтримкою робітників. Вона домагалася передачі управління виробничими підприємствами самим виробникам (як це обіцялося програмою ком. партії). Партійна опозиція на Україні діяла досить активно, особливо роб. опозиція (керівники І. Перепічка і М. Лобанов) і троцькісти (керівники Х. Раковський і Ю. П’ятаков). Прихильники Леніна (плятформа 10) були у меншості в Харкові й на Донбасі, а в Одесі, Луганському й ін. м. України дійшло до протиком. виступів робітників. X з’їзд РКП(б) (березень 1921) осудив усі плятформи, крім плятформи 10. Роб. опозиція була названа синдикалістським ухилом, і приналежність до неї вважалася несумісною з приналежністю до ком. партії. Проте резолюція з’їзду в справі П. с. була компромісова, але поступки П. с не були виконані.

Після X з’їзду розпочалася чистка апарату П. с., а після постанови конференції КЩб)У у грудні 1921 р. про «засміченість профспілкового апарату меншовицько-есерівським і націоналістичним елементами» була поширена на всіх чл. П. с: з 1 370 540 чл. на 1. 10. 1922 залишилося тільки 794 300 (58%). Деякі керівні органи П. с. ліквідувалися відразу після їх обрання і замінялися уповноваженими (ЦК друкарів, деревообробників, текстильників й ін.). У 1922 р. XI з’їздом РКП(б) ухвалено постанову, що на всі відповідальні пости в П. с. можуть бути обирані тільки комуністи (вона обов’язкова і донині). Але поскільки деякі комуністи, що працювали в П. с., починали себе вважати їх представниками в партії, а не навпаки (М. Томський і його школа), масові чистки апарату П. с. практикувалися й далі (1929 — 30; 1937 — 38). Тільки у 1924 р. на II з’їзді П. с. була обрана Всеукр. Рада П. с. (ВУРПС) та створені Всеукр. комітети виробничих спілок (ВУК). Але у постановах з’їзду спеціяльно підкреслювалося, що ВУРПС і ВУК-и «повинні здійснювати свою діяльність під керівництвом Всесоюзної Центр. Ради П. с. (ВЦРПС)» у Москві.

Правове становище сов. П. с. не уточнене. У конституціях СССР і УССР говориться лише, що вони можуть бути організовані (ст. 126 і 106) та що мають право висувати кандидатів при виборах до рад (ст. 141 і 122). В «Основах законодавства СССР і союзних респ. про працю» (ухвалених Верховною Радою СССР 15. 7. 1970), хоч і є спеціяльна ст. (96) «Права П. с», але в ній лише уточнюються відповідні положення з конституції. За П. с. не закріплено ніякої леґальної можливости тиску на працедавця. Беручи участь в урядових органах при розробці тарифів, умов праці, правил техніки безпеки і т. д., представники П. с. не мають змоги наполягати на своїх пропозиціях і мажуть виступати тільки в ролі прохачів. Страйкувати вони не можуть. П. с. виконують лише дрібні функції захисту працюючих. Але навіть там, де окремі положення щодо П с. точно окреслені чи, то їх статутом (виборність керівних органів), чи то спеціяльним законом (діяльність фабрично-зав. місц. комітетів — ФЗМК), вони часто грубо порушуються. Практика кооптації на найвищі виборні пости в П. с., яку багато разів партія обіцяла припинити спеціяльними постановами, — все ще триває. З 1933 р. по 1937 ФЗМК не переобиралися; з 1932 р. по 1949 — не скликалися з’їзди П. с; постійно порушується закон про звільнення з праці.

У квітні 1937 р. пленум ВЦРДС з участю секретарів ЦК ВКП(б) висловився «за повне відновлення принципів профспілкової демократії» і разом з тим схвалив постанову про ліквідацію міжспілкових органів. За тією постановою, як тепер визнається в сов. публікаціях, «невиправдано і необґрунтовано» були ліквідовані Укр. Респ. Рада П. с. (УРРПС) та ВУК-и і профспілки України лишилися (до 1948 р.) без центр. керівництва. На Зах. Укр. Землях під Польщею самостійні П. с. були ліквідовані і роля в міжнар. спілках українців обмежена. Активними були лише укр. учительські орг-ції і Союз укр. приватних урядників «Супруга». Селянство у 1925 р. організувалося в Союз Сел. Спілок, який був під впливом Укр. Радикальної партії. Недовгий час проіснувала Укр. Проф. Комісія та її орган «Проф. Вісник». Взагалі після уніфікації соц. законодавства у Дольщі 1929 р. умови для П. с. були обмежені.

На Закарпатті під чес. владою і угор. окупацією та на Буковині під Румунією укр. проф. рух самостійно не міг розвиватися.

Після приєднання Зах. України до УССР П. с. сов. типу поширилися й там, при чому орг-цію їх перебрали не укр. П. с., а представники ВЦРПС та моск. ЦК спілок.

По другій світовій війні був призначений у 1945 р. уповноважений ВЦРДС (А. Колибанов), який управляв профспілками України на правах УРРПС аж до її відновлення 1948 р. З’їзди П. с. УССР у період обмеження їх значення називалися конференціями. Взагалі сов. П. с. зазнавали то зменшення своїх і без того невеликих прав, то деяке їх поширення, надр., постановою пленуму ЦК КПСС від 17. 12. 1957.

Структуру сов. Л. с. зараз визначає їх статут, що його затверджує з’їзд П. с. СССР, який скликається раз на 4 pp. Добудова сов. П. с. ґрунтується на трьох засадах: виробничий принцип, згідно з яким всі робітники і службовці, що працюють в одній галузі госп-ва, можуть бути чл, лише однієї Л. с; принцип дем. централізму, гол. засадою якого є сувора підпорядкованість нижчих органів П. с. вищим; принцип підлеглости, поскільки Л. с. ведуть всю свою працю під керівництвом КПСС.

Найістотнішим у розвитку проф. руху за умов демократії є ступінь його ідеологічної й адміністративної незалежности. Сов. П. с. зобов’язані дотримуватися ком. ідеології і діяти під керівництвом ком. партії; кожна постанова. ВЦРДС може бути скасована ЦК КПСС. Нині в СССР діють 24 галузеві спілки, але їх ч. не є стале. Участь у П. с. є добровільна, але практично вони об’єднують майже всіх робітників і службовців. Кожна спілка має свої виборні органи керівництва. Найнижчою керівною ланкою є фабрично-зав. місц. комітет (ФЗМК), що обирається на рік і діє на підставі положення про ФЗМК П. с. від 15. 7. 1958. Наступними керівними ланками є районовий або міськ., обл., респ. комітети, ЦК спілки і Всесоюзна Центр. Рада Профспілок (ВЦРПС), які обираються відповідними конференціями або з’їздами. У респ. (крім РСФСР) і обл. обираються міжсоюзні ради, що є найвищим керівним проф. органом на даному терені.

Укр. Респ. Рада П. с. (УРРПС) обирається делеґатським з’їздом (делеґати — на обл. міжсоюзних конференціях) на 4 pp. і підлягає ВЦРДС. Безпосередньо ВЦРПС підлягають і обл. ради П. с. в РСФСР. Т. ч. УРРЛС фактично діє на правах обл. ради. Свого статуту, як і обл. ради, вона не має. Галузеві респ. комітети мають подвійне підпорядкування — УРРДС і своєму ЦК у Москві.

Основні. завдання П. с. за статутом такі: виховувати своїх чл. у ком. дусі; госп. діяльність (боротьба за виконання і перевиконання виробничих плянів, дисципліна праці, якість продукції, зменшення поштучних розцінок і т. д.); нагляд за охороною праці і технікою безпеки; соц. страхування; нагляд за дотримуванням трудового законодавства; захист права робітників перед адміністрацією підприємств. П. с. мають також контрольні функції в галузі житлового будівництва, торгівлі, побутового обслуговування населення; ведуть культ.-масову працю серед своїх чл., сприяють підвищенню їхньої кваліфікації і організують дозвілля. П. с. мають свою пресу, театри, кіна, клюби, бібліотеки, спортивні заклади і туристичні бази, будинки відпочинку й санаторії. З цього погляду робітники мають деякі практичні вигоди належати до П. с., бо нечлени такими послугами користуватися не можуть.

Перев. більшість з цих заходів в умовах вільної економіки виконується державою. В СССР і не заперечують, що сов. П. с. виконують держ. функції. Більше того, офіц. твердиться, що їхні держ. обов’язки далі зростатимуть. Але удержавлення сов. Л. с. категорично заперечується.

З уваги на великий обсяг праці, до того різної за характером, П. с. можуть зосереджувати свою увагу лише на окремих ділянках і найперше на справі госп. діяльности, на що їх спрямовують партійно-держ. органи. Тому їх увагу майже повністю опановують соц. змагання та виробничі наради. Суть соц. змагання (ударництво, стахановщина, новаторство, а нині — рух за ком. працю) полягає у зобов’язанні працювати ліпше, з більшою продуктивністю. П. с. організують, ведуть облік, і роблять підсумки змагання, тобто виявляють найзапопадливіших у змаганні та всіляко (матеріяльно і морально) їх заохочують. Тому питань заг. значення, як підвищення заробітної платні, зменшення робочого тижня, покращення умов праці, сов. П. с. ще не підносять, хоч П. с. ін. країн з ком. режимом уже того, домагаються.

Для культ.-масової праці до послуг П. с. УССР у 1968 р. було: 3 000 клюбів, будинків і палаців культури, 7 000 бібліотек, 40 000 червоних кутків, 58 туристичних баз. У гуртках самодіяльности бере участь 1,3; млн, у спортивних т-вах — 5,8 млн осіб. Культ.-масові заходи профспілкових інституцій суворо тримаються усталеного партійного стандарту. П. с. керують товариськими судами та нар. добровільними дружинами (помічники міліції). Товариські суди, що їх в УССР нараховується 36 000 (1966) обслуговують в основному виробництво, розглядаючи справи дрібних крадіжок, пияцтва, прогулів і т. д.

За 54 pp. з 1918 по 1972 відбулося 11 з’їздів (27. 4. — 4. 5. 1919, 3-8. 11. 1924, 28. 11. — 3. 12. — 1926, 1-8. 12. 1928, 1116. 4. 1932, 14-16. 5. 1958, 6-8. 4. 1960, 28. 2.-2. 3. 1962, 10-12. 10. 1963, 24-26. 1. 1968, 9-11. 3. 1972) і 6 конференцій (21-27. 5. 1918, 20-25. 1. 1922, 29-30. 11. 1948, 15-16. 3. 1951, 1-2. 4. 1954, 14-15. 4. 1956) укр. П. с.

На 11 з’їзді П. с. України УРРПС обрана з складі 175 чл. і 57 кандидатів. Президія УРРПС в складі 19 осіб: гол. (В. Сологуб), 5 секретарів (І. Гладкий, В. Сиволоб, І. Пойда, М. Славинський, Н. Шендрик) і 13 чл.

У різний час Л. с. УССР очолювали: Ф. Угаров (1920-22 і 1924-25), А. Гольцман (1922), А. Радченко (1925-28), І. Акулов (1928-29), М. Чувирін (1929-32 і 1933-35), К. Сухомлин (1932-33), І. Просвірін (1935), А. Колибанов (1945-51), К. Москалець (1951-60), М. Синиця (1960-61), В. Клименко (1961-71), В. Сологуб (з травня 1971). Майже всі вони перед тим, як очолювали П. с., не мали досвіду профспілчанської праці, а були працівниками партійного апарату.

Для підготови профспілчанських кадрів вищої кваліфікації існують дві високі школи, обидві в РСФСР (у Москві й Ленінграді), до яких студентів приймають лише за відрядженнями. Тільки у повоєнні pp. спеціяльні профспілкові школи виникли і на Україні: Львівська 2-річна школа профруху, Львівська і Харківська курсові бази для передпідготовки профспілкових робітників. Низові профспілкові кадри вводяться в курс профспілкової праці на різних короткотермінових курсах. Нині 90% голів і 70% секретарів обл. та обл. галузевих комітетів П. с. мають вищу освіту.

Ч. чл. П. с. і охоплення ними працюючих постійно зростає (у тис): 1950 — 5 020 (92,1% заг. чисельности робітників і службовців); 1960 — 10 319 (95,5%), 1965 — 13 617 (95,6%), 1966 — 14 424 (97,1%), 1968 — 16 036 (97,3%), 1972 — 18 436 (практично 100%).

Кошти сов. Л. с. складаються з членських внесків у розмірі 1% від заробітку, з прибутків від культ.-осв. і спортивних установ та з надходжень від підприємств — 0,5% від фонду заробітної платні.

П. с. УССР беруть участь у праці Всесвітньої федерації Л. с. (ВФП), але небезпосередньо, а через ВЦРПС. З її доручення В. Сологуб є чл. Ген. Ради ВФЛ. Співробітництво з закордонними Л. с. здійснюється шляхом обміну делеґаціями, виїзду за кордон колективів мист. самодіяльности, спортивних команд, листування і т. п. З 1954 р. П. с. УССР беруть участь у роботі Міжнар. орг-ції праці (МОП). У різні часи їх репрезентували там чл. УРРПС: В. Іванов, М. Жданов, П. Допович, М. Бакурський, Л. Карпова, М. Шавловський, І. Пойда, Є. Єфременко.

На еміґрації. Українці в ЗДА і Канаді входять до складу місц. П. с. (юній), не творячи в них окремих відділів. В Европі по війні укр. робітники в Англії мали деякий час окремий відділ до обслуговування укр. робітництва в англ. тред-юніях. У Бельгії постала Спілка Укр. Робітників, а у Франції (з 1945) Об’єднання Українських Робітників у Франції (ОУРФ), як окремі відділи у христ. синдикатах. З ініціятиви ОУРФ виникла Конфедерація укр. вільних проф. орг-цій — КУВПО, яка стала чл. Міжнар. Конфедерації христ. П. с. — МКХП. (Див. ще Праця, Робітництво).

Література: Христюк П. Замітки і матеріяли до історії укр. революції. 3 тт. Відень 1921, друге вид. Нью-Йорк 1969; Садовський В. Праця в УССР. В. 1932; Чернецький А. Роб. проф. орг-ції. ЕУ 1. Мюнхен — Нью-Йорк 1949; Лавров П. Рабочее движение на Украине в 1913 — 14 гг. К. 1957; Більшовики України в боротьбі за перемогу жовтневої революції і встановлення радянської влади. К. 1957; Стадник А., Прохоренко М. Профсоюзы Украины до великой октябрьской социалистической революции. М. 1959; З історії зах.-укр. земель. 1 — 2 тт. К. 1960; Слуцкий А., Сидоренко В. Профсоюзы Украины после победы великого октября. М. 1961; История профдвижения в СССР. М. 1961; Довідник профспілкового активу України. К. 1964; Hayenko F. Trade Unions and Labor in the Soviet Union. Мюнхен 1965; Алексеев Г., Иванов Е. Профсоюзы в период строительства коммунизма; Горлач М. Вірна опора партії комуністів. К. 1966; Історія роб. класу Укр. РСР, тт. 1 — 2. К. 1967; Справочник профсоюзного работника. М. 1870; Lewytzkyj B. Die Gewerkschaften in del Sowjetunion. Франкфурт 1970.

Ф. Гаєнко


Професійно-технічна освіта, система підготовки робітничих кадрів, зайнятих на виробничих підприємствах, частина заг. системи професійної освіти. П.-т. о. здійснюється системою проф.-техн. шкіл, курсів та порядком індивідуально-бриґадного навчання відповідно до потреб різних галузів нар. госп-ва і вимог сучасної техніки, а також у спеціяльно організованих школах, курсах підвищення кваліфікації та набуття нових професій. Нижчі заклади П. о. готують кадри робітників з окремих галузів для пром-сти, будівництва, транспорту, зв’язку, сіль. госп-ва, а також з окремих ділянок праці обслуговування. Поряд з цим в УССР широко практикується П. о. без відриву від виробництва для підвищення кваліфікації працюючих, здобуття ін. фаху чи оволодіння суміжною професією. Для цього організують школи для вивчення передових методів праці, виробничо-техн. курси тощо. 1968 р. нижчі заклади П. о. випустили 243 000 осіб; на підприємствах, в установах та орг-ціях проф. знання здобуло 818 000 осіб, а 2 180 000 підвищило кваліфікації. Сер. П. о. здійснюється у сер. спеціяльних учбових закладах: індустріяльних, транспортних, с.-г. й ін. П. о. базується в основному «а 8-річній заг.-осв. школі, деякі спеціяльності — на повних сер. школах (див. Сер. спеціяльна освіта).

Наймасовішим видом П.-т. о. є індивідуально-бриґадне навчання. Воно здійснюється порядком прикріплення одного або кілька робітників-учнів до інструктора — кваліфікованого робітника даного підприємства, який ознайомлює з практичними навичками праці та подає певні теоретичні знання, пов’язані з здобуттям кваліфікації з відповідної ділянки. Навчання ведеться за учбовими плянами і програмами, що їх опрацьовує Держ. комітет Ради Мін. СССР проф.-техн. освіти.

І. Б.


Професійно-технічні училища, учбові заклади в СССР і УССР для підготовки кваліфікованих робітників з молоді, яка йде на виробництво після закінчення восьмирічної заг.-осв. школи. П.-т. у. створено за законом «Про зміцнення зв’язку школи з життям...» у грудні 1958 р. П.-г. у. комплектуються у значній кількості коштом відсталих у навчанні учнів загальноосвітніх шкіл (переростків 5 — 8 кл.). Існують П.-т. у. денні й вечірні (змінні). Вони діють у системі Гол. управління проф.-техн. освіти при Раді Мін. УССР і спеціялізуються відповідно до окремих видів виробництва. Міські П.-т. у. готують кваліфікованих робітників для пром. підприємств, будівництва, транспорту, зв’язку, комунального госп-ва; сіль. — механізаторів сіль. госп-ва. П.-т. у. мають свою виробничу базу, а також вони прикріплені до підприємств, де учні П.-т. у. відбувають виробничу практику. Навчання ведеться за єдиними для кожної професії навчальними плянами і програмами, що їх затверджує Держ. Комітет при Раді Мін. СССР. Дисципліни, що їх вивчають у П.-т. у. поділяються на 3 цикли: проф,технологічеі, заг.-осв.-політехн., фізичне виховання. Виробниче навчання є основною формою підготовки, на нього відводиться 60-70% усього навчального часу. Термін навчання у міськ. П.-т. у. — 1 — 3 роки, сіль. — 1 — 2 pp., залежно від профілю підготовки. За постановою ЦК КПРС і Ради Мін. СССР «Про дальше поліпшення підготовки кваліфікованих робітників в учбових закладах проф.-техн. навчання» з квітня 1969 p., розпочато перетворення П.-т. у. на 3-4-річні, щоб забезпечити підготовку кваліфікованого робітника з повною сер. освітою. 1965 р. на Україні було 754 П.-т. у., в яких навчалося 284 000 учнів; 1965 р. вони випустили 171 000, 1967 — 222 000, 1968 — 243 000 осіб. В системі П.-т. у. діють техн. училища, в яких підготовляють кваліфікованих робітників з молоді, що закінчила повну заг. освіту сер. школи.

І. Бакало


Професіоналізми, специфічна лексика, здебільша термінологічного характеру (див. термінологізми), вживана серед чл. даної професії, яка з популяризацією якоїсь ділянки термінології може увійти в заг.-мовну лексику й фразеологію (напр., спорту, автотранспорту, військ. справи: нокавт, задній хід, невипал, зміна варти). Деякі відізольовані проф. групи (злодії, лірники, жебраки, шаповали, квестарі-лаборі) витворюють ще й свою проф.-арґотичну лексику (див. орґо). Етногр. реалізм спопуляризував с.-г. й ремісничі П. окремих укр. говірок, воєнна белетристика після першої й другої світових воєн — військ. П., а виробнича проза 1930-их pp. техн. П.


Прохаска (Prochaska) Антін (1852 — 1930), поль. історик родом з Галичини, дослідник лит.-поль. історії 14 — 15 вв., видавець іст. джерел. Праці про короля Яґайла, В. кн. Витовта, історію унії тощо.

[Прохаска (Prochaska) Антін (* Заліщики Малі, Бучацький пов. — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Прохладний (X — 24), м. на Сх. Передкавказзі, над р. Малкою, р. ц. Кабардино-Балкарської АССР (РСФСР); 28 800 меш. (1960). Харч. пром-сть. За переписом 1926 р. українці становили в Прохладницькому р-ні — 27% всього населення (росіяни — 59,6%).


Прохоров Костянтин (* 1924), маляр-пеизажист родом з центр. Росії; з 1946 р. живе в Криму. Крим. пейзажі («Кримська весна», «Золота пора», «На березі», «Мигдаль цвіте», «Рибалки») та закарп.


Прохоров Семен (1873 — 1948), маляр і педагог родом з центр. Росії, учився у Петербурзькій Академії Мистецтв (у І. Рєпіна); з 1913 р. проф. Харківського художнього училища, з 1922 — Харківського Художнього Ін-ту. Учасник виставок АХРР, АХЧУ й ін. Портрети, пейзажі (перев. акварелі), жанрові картини. Критикований за стилізаторство («Жар-цвіт», 1923-26), зовн. декоративність кольориту, згодом мрячну, в’ялу тональність, П. остаточно дійшов до жанру тематичної картини, зокрема індустріяльної тематики.

[Прохоров Семен (* Малоярославець, Калузька губ. — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Проценко Гаврило, київ. срібляр першої пол. 19 в., чл. Золотарського цеху (1828 — 29 його цехмайстер); з 1840 почесний громадянин м. Києва. Мідерит «Собор печерських святих» (1820 — 21); ґравюри «Григорій Двоєслов» (1822; у Києво-Печерському „Служебнику“ 1832) і «Іоан Богослов» (1827); разом з Ф. Коробкою виконував срібні роботи для Києво-Печерської Лаври (1836).


Процес, процесуальне право, ділянка права, яка визначає норми суд. процедури, тобто судочинство, гол. у цивільних і карних справах. Див. ЕУ 1, стор. 653 — 59 (Історія укр. цивільного права) і 677 — 80 (Цивільне право і цивільний процес в УССР), а також гасла в ЕУ 2: Карний процес, Цивільний процес, Кримінально-процесуальний кодекс УССР, Цивільно-процесуальний кодекс УССР.


Процес 59, знаний також як процес Другої екзекутиви ОУН у зах. обл. України, відбувся у Львові, у гол. квартирі НКВД 17-19. 1. 1941. Підсудними були в більшості студенти й студентки ун-ту та учні сер. шкіл, також свящ. о. Роман Берест. Обвинувачених судили за 54 ст. карного кодексу УРСР і обвинувачували їх у зраді батьківщини, підготові до повстання й ін.

Підсудні були заарештовані впродовж вересня 1940 р. і здебільша належали до ОУН, що вела тоді підпільну боротьбу проти большевиків. Суд відбувався укр. мовою. Серед оборонців були три гал. адвокати: Р. Криштальський, В. Жовнір і І. Скибінський. Підсудні вели себе мужньо. Суд засудив 42 обвинувачених, у тому ч. 11 дівчат на кару смерти (такого вироку вимагав прокурор), а ін. на 10 pp. таборів примусової праці і позбавлення громадянських прав на 5 pp. У березні 1941 засуджених на заслання до таборів вивезли до Омська. У лютому 1941 Верховний Суд УРСР затвердив вирок на кару смерти, проте в березні Верховна Рада СССР помилувала 10 дівчат і 11 хлопців, замінивши розстріл на 25 і 15 pp. примусових праць. Решту розстріляли.

20 і 21. 6. 1941 в’язнів, за винятком 4 дівчат, що були хворі (вони врятувалися втечею з в’язниці у перші дні нім.-сов. війни), вивезли до в’язниці в Бердичеві. Коли до Бердичева наблизилися нім. війська, сторожа підпалила в язницю. В’язні розбили двері камер і пробували втікати, але, обстріляні сторожею, мусіли повернутися до камер. Від пострілів загинули О. Левицький і М. Пецух. Щойно після втечі сторожі в’язні вийшли на волю. Керівними чл. ОУН на процесі 59 були А. Березовський, Д. Клячківський, М. Ковалюк, Б. Кумицький, І. Максимів, М. Матійчук, С. Нирка.

Т. Крупа


Процишин Жигмонт 1910 — 45), гал. журналіст і письм.; співр. «Діла», співред. «Голосу Нації»; оп. з тюремного життя, зб. новель «Молоде покоління» (1933), помер у Бельгії.

[Процишин Жигмонт (* Кавсько, Стрийський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Процюк Олена (* 1917), уроджена Шкільна, родом з Теребовлі (Галичина), жін. діячка, дружина Степана П., за фахом дорадник у справах фахового вишколу. Діячка Союзу Українок Австралії (1950 — 57), з 1957 р. у ЗДА — референтка зв’язків Світової Федерації Укр. Жін. Орг-цій (СФУЖО), уповноважена СФУЖО на міжнар. конґресах жін. орг-цій і ред. її англомовного «Бюлетеня»; ст. в пресі.


Процюк Степан Юрій (* 1916), інж.-машинобудівельник і економіст; закінчив Львівський Політехн. Ін-т; з 1943 р. на еміґрації — на Словаччині, в Австрії, Австралії (1950 — 57) і ЗДА. Опублікував бл. 150 ст. з питань енерґетики, транспорту й насамперед пром-сти України укр. та ін. мовами; серед ін. про Кахівський гідровузол, освоєння Сибіру, відбудову економіки України у 1945 — 50-их pp., розбудову літакобудів. та ракетної справи на Україні, про орг-цію н.-д. роботи і продукцію наук. літератури в УРСР, демографічну ситуацію на Україні тощо. Чл. Гол. Управи Т-ва Укр. Інженерів Америки (з 1960) та ред. його «Вістей» (з 1963).

[Процюк Степан Юрій (1916, Хоцен, Чехо-Словаччина — 1984, Нью-Йорк), у 4 p., скреслити: на Словаччині. Автор гасел в „ЕУ 2і „АЕУ 2“. — Виправлення. Т. 11.]


Прочитан, див. Плющ.


Прощі, паломництво до святих місць, прищепилося на Україні з введенням християнства та належало тоді й пізніше до найкращих виявів прилюдної побожности. П. до Св. Землі (Єрусалиму) знані на Україні вже в 11 в. (ігумен Варлаам, 1062); відомий прочанин поч. 12 в. ігумен Данило докладно описав свою подорож; Антоній Печерський мандрував до Афону; також святині Риму та мощі св. Миколая у Барі (Італія) притягали прочан з України. Далекі П. в ті часи були настільки численні, що Данило (він зустрів б. Господнього гробу киян та новгородців) навіть остерігав перед перебільшенням спасенности П. У 15 в. Варсонофій описав два свої ходіння з Києва до Єрусалиму. У кін. 15 в., у зв’язку з падінням Константинополя, мандрування до Св. Землі занепало. З 18 в. відомі описи П. мандрівника В. Григоровича-Барського та ченця Мотронинського манастиря Серапіона (див. також Паломницька література).

З-поміж місц. святинь найбільше прочан притягував Київ з його численними церквами і манастирями, зокрема Києво-Печерська Лавра. Сов. влада багато святинь зруйнувала, ін. перетворила на музеї, проте й нині Лаврські печери відвідують десятки тис. прочан щороку, хоч ці печери й їхні мощі влада використовує для антирел. пропаґанди. Почаївська Лавра, друге улюблене місце П. на Україні, тепер також майже занепала. У Галичині найвідоміші відпустові місця були: Зарваниця на Поділлі, Гошів на Прикарпатті, Крехів на Надбужанщині з чудотворними іконами Богородиці; на Закарпатті — Чернеча Гора б. Мукачева (вона ще нині у деякій мірі приступна для прочан); на Буковині — Сучава і Хрещатик. Найбільший наплив прочан бував у дні храмових свят відпустових місць (у Почаєві у дань преподобного Іова та на Успіння). Деякі з цих великих скупчень народу ставали й нац.-патріотичними маніфестаціями, напр., у с. Турковичах на Холмщині — як протест проти рел. і нац. утисків укр. правос. населення у Польщі у 1930-их pp.

І. К.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.