[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2571-2583.]

Попередня     Головна     Наступна





Росава, р. на Придніпровській височині, ліва притока Росі; довж. — 90 км, сточите — 1 720 км², пересічна шир. річища у сер. течії — 10 м. Частково використовується для водопостачання.


Росичка, росянка (Drosera L.), рід багаторічних болотяних комахоїдних рослин з родини росичкуватих. На Україні — 3 види, поширені перев. на мохових болотах: Р. круглолиста (D. rotundifolia L.); P. англ. (D. anglica Huds. = D. longifolia L.) і Р. сер. (D. intermedia Hayne = D. longifolia L.). Надземна частина Р. діє спазмолітично, настоянку з неї вживають при коклюші, хронічному бронхиті, при астмі та артеріосклерозі. Екстракт з Р. п. н. дрозерол входить до складу відхаркувальних препаратів.


Російська Визвольна Армія (Русская Освободительная Армия — РОА), військ. допоміжні з’єднання в складі нім. армії, що їх з пропаґандивною метою названо Р. О. А., організовані за підтримкою нім. військ. командування під проводом ген. А. Власова в рамках розпочатого ним 1942 «Русского Освободительного Движения» (з листопада 1944 — «Комитет Освобождения Народов России» — КОНР). Стан на 1. 6. 1943: 78 батальйонів, 1 полк та 122 роти. З 1944 керівництво над КОНР і РОА перебрала гол. коман да нім. СС. Частини Р. О. А. організовано з сов. полонених, на поч. 1945 вони нараховували яких 200 000 вояків, у тому ч. бл. 40%, автоматично переведених до них українців. Участи у боях проти сов. армії ці частини не брали. У травні 1945 деякі зі з’єднань Р. О. А. підтримали чес. протинім. повстання у Празі; більшість з них здалася зах. союзним військам, була інтернована і перев. передана сов. армії.


Російська мова на Україні. Питання рос.-укр. мовних контактів у княжу добу поміж Києвом, Черніговом, Галичем, Володимиром Волинським тощо та Новгородом, Суздалем, Переяславом (півн.), Ростовом, Володимиром тощо (церк. й літ., торг. зв’язки; з кн. поселювалися бояри з його прибічної дружини) не досліджені. Так само не дослідженою залишається проблема рос.-укр. мовних зв’язків у лит.-поль. добу (торг., царк. й політ. — зокрема в час приналежности Чернігівщини 1503 — 1618 до Моск. держави, — чому дехто приписує появу акучих форм у тамошніх говірках). Якщо не враховувати моск. ґарнізону Києва, з 1654 почавши, то до істотніших рос. поселень (гол. старовірів) дійшло від другої пол. 17 в. на півн. Чернігівщини, звідки вони згодом (у 18 — 19 вв.) переселювалися й на Правобережжя та Півд. Україну. Ін. хвиля рос. старовірчої колонізації сягала від Півн. Добруджі й Півд. Басарабії аж на Буковину, коли у 1770-их pp. «некрасовці» (див. Некрасов Ігнат) остаточно поселилися в гирлі Дунаю, звідки їх вербувала австр. влада у 1780-их pp. для поселення на Буковині й Хотинщині (с. Біла Криниця, Білоусівка, Липовани, — їх говірки досліджують В. Столбунова і В. Кузнєцов). З уваги на чітку конфесійну відмежованість старовірчих рос. поселень від укр. довкілля, дотичні (перев. півд.-рос., рідше сер.-рос.) говірки зазнали порівняно невеликого укр. мовного впливу (гол. в лексиці).

Рос. колонізаційні хвилі на Харківщину й Вороніжчину (тут зустрілися укр. поселенці з ними у 17 в.), а згодом, від кін. 18 в., на Півд. Україну (старовіри, кріпаки, переводжені рос. поміщиками на дохідніші ґрунти, військ. кантоністи на поч. 19 в й утікачі-кріпаки) — були, крім суцільних ареалів, назагал асимільовані уюр. сел. довкіллям: від того укр. степ. й слобожанські говірки зазнали в різній мірі рос. впливу (випадки спиненого переходу о в і, перехід наголошеного е в ’о, спорадичне акання, вирівняння типу на рук’í «на руці», двоїнні чоловічі форми типу два гóда, див. Степові говірки). Суцільніші рос. говіркові ареали збереглися в півд. Басарабії (с. Вознесенка, Введеяка, Павлівка в Арцизькому р-ні — переселенці з Орловщини й Курщини, згідно з дослідами Л. Усачової, І. Нелюбової, Л. Дерганової, Ю. Лістрової, І. Ґріценка), півн. Одещині (с. В. Плоске Михайлівського р-ну — рос. старовіри з-перед 200 рр., за дослідами М. Тіхомірової, — так само як у р-ні Віньковецькому Хмельницької обл., за дослідами М. Бріцина), в сс.: П’ятидуб Малинського р-ну Житомирської обл., Рахвалівці й Красилівці в Іванківському р-ні на півн. Київщині (за дослідами Є. Самохвалової і Л. Ціпцюри), на Приозів’ї (досліди С. Ґаба) й півн. Харківщині (сс. В. і Малі Проходи Верганівського р-ну, Руські Тишки, Плоске і Липці Харківського р-ну, за дослідами Л. Бузніка, приналежні до півд. групи півд.-рос. говірок Курщини з помітними укр. впливами в наголошуванні дієслів). У 1923 — 41 укр. мова могла впливати на ці рос. говірки і через школи, коли по школах нац. меншостей УССР обов’язкове було її навчання, як предмета. Не дослідженими залишаються рос. говірки ін. поселень УССР (зокрема 1930-их pp. і після 1945 — по виселенню німців, а в Криму і татар).

Цілком інакше зформувалися укр.-рос. міжмовні стосунки в укр. говіркових масивах поза кордонами УССР (Курщина, Білгородщина, півд. Вороніжчина, Донщина, Кубань, Саратовщина, Зелений Клин, діяспора в Сибіру, Казахстані й на півд. Уралі), де був і є значно сильніший вплив довколишніх рос. говірок, а ще більше рос. літ. мови через школу, радіо, телебачення, пресу, військо й адміністрацію та судівництво. Скрізь там у висліді відсутности укр. школи й преси проходить поступове російщення, виникають мішані укр.-рос. говірки на укр. основі. Ті процеси описані в говірках кол. Коротоякського пав. (Н. Ґрінкова), Білгородщини й Курщини (А. Бескровний, Ф. Медведєв, В. Собіннікова, Г. Денисевич, А. Пашківський, В. Тітовська), Донщини (А. Міртов, К. Удовкіна) та зокрема Кубанщини (І. Шаля, В. Чістяков, Н. Бушина, М. Саділенко, Е. Тарасенкова, О. Шейніна, М. Шабалін, Н. Федоренко, І. Чередниченко), а далі Поволжя (А. Дульзон, І. Вальченко), Киргижчини (С. Лейферман), Далекого Сх. (А. Ґеорґієвський, Т. Назарова) й півн. Молдавії, де по укр. селах є також лише рос. або молд. школи (Л. Єрмакова, З. Ряполова, Ю. Лістрова). Окремими проблемами є ще: 1. рос. діялект міськ. типу, поширений серед великоміських низів і робітництва в УССР; 2. вживаний на Україні двомовним освіченим прошарком місц.-укр. провінційний («півд,») варіянт рос. літ. мови.

Зросійщена говірка міськ. низів, великоміських передмість і роб. поселень Донбасу і Дніпропетровщини виникла в наслідок русифікації місц. укр. елементу і постійного колонізаційного допливу росіян, що прибували (а за совєтів призначувані) сюди для праці, створюючи дрібноурядовський, ремісничий, купецький і роб. прошарок. Насичена сленґізмами й арґотизмами, великоміська рос. говірка люмпенпролетаріяту й правопорушників (Одеси, Києва, Харкова, Дніпропетровського, міст Донбасу), поширена особливо по революції, втримувала свою рос.-мовну форму, зокрема у висліді постійного сезонового (особливо на зиму) флюктуаційного припливу її носіїв — такого ж рос. елементу з Ленінграду й Москви. Цей мовний «суржик» (суміш) характеризують деякі півд.-рос.-укр. спільності, у тому ч. укр. вимова г, голосних о, е, и (рос. ы) з спорадичним аканням, вимова e/’e/йе з етимологічного Ђ, стверділі р та губні у кін. слів, йотована вимова груп типу вя, бя, пя, тверді ч, шч, укр. міжслівна фонетика, укр. наголос, керування дієслів та прийменників (по домах), як і побутові лексичні українізми та нерозрізнювання предикативних від атрибутивних форм прикметника. Питання укр.-рос. міськ. «суржика» розглядають окремі ст. Б. Ларіна (Харків), К. Німчинова (Донбас), В. Шадури (Дніпропетровщина). У красному письменстві для характеристики персонажів царського підстаршинського середовища його використовував В. Винниченко, для міщанського — М. Старицький, для сов. міліційного — О. Корнійчук, а для люмпенпролетаріяту — В. Винниченко, А. Тесленко, І. Микитенко, Л. Первомайський, Г. Брасюк. Укр. провінційний варіянт рос. літ. мови вживався раніше серед поміщицтва і провінційної інтеліґенції, нині серед партійних урядовців і техн. інтеліґенції у висліді русифікаційного тиску й мовної політики, спрямованої на бодай рос.-укр. білінґвізм тих мовців, які не можуть чи не хочуть відразу перейти на рос. мову. Тій меті служить нині відповідна популяційна політика (з перекиданням українців на сезонову чи на постійну працю поза УССР і насиланням на Україну росіян та чужинців, що змушені користуватися рос. мовою) і така ж мовна політика (в структуру укр. літ. мови впроваджуються лише елементи, тотожні з рос., поборюються відмінності; потурається рос.-укр. суржикові міськ. низів і робітництва). Законами з 1869 і 1886 рос. уряд (аж до революції) виплачував грошову надбавку всім урядовцям немісц. походження на Правобережжі для його зросійщення (офіц. ніби для його відпольщення), чим стягнув туди чимало росіян; таку саму політику тут вела й Рос. Правос. Церква. Укр. провінційний варіянт літ. російщини проявляється гол. у вимові як і в різній насиченості (залежно від рос.-мовної культури мовця) окремими рисами міськ. укр.-рос. суржика (див. Русизми). В Галичині й на Буковині (у 19 в., зокрема після 1866 аж по 1920-і pp.) та Закарпатті (тут аж по 1945) поширювалася через пресу й вид. москвофільського табору, гол. серед частини духовенства та рідше і світської інтеліґенції, окрема форма літ.-мовного «язичія»: архаїзована суміш укр. і рос. ц.-слов’янізмів з укр. вимовою та обов’язковим етимологічним правописом.

Проблеми укр.-рос. мовних взаємин досліджували П. Житецький, О. Курило, М. Сулима, М. Гладкий, О. Синявський, С. Смеречинський, Р. Смаль-Стоцький, В. Чапленко, І. Білодід, Й. Багмут, Г. Їжакевич-Цілуйко, Ф. Середа, Г. Гнатюк, Д. Мірошник, А. Шиловський, Б. Шарпило, Р. Болдирев, О. Сербенська, В. Столбунова, В. Ільєнко, М. Рогаль, Л. Коробчинська, Б. Антоненко-Давидович, Ю. Шевельов й ін.

Література: Зеленецкий К. О русском языке в Новороссийском крае. О. 1855; Долопчев В. Опыт словаря неправильностей в русской разговорной речи (преимущественно в Южной России). О. 1886, друге вид. 1909; Смаль-Стоцький Р. Укр. мова в Сов. Україні. В. 1936; друге вид. Нью-Йорк — Торонто — Сідней — Париж 1969; Tichý F. Vývojsoučasného spisovného jazyka na Podkarpatské Rusi. Прага 1938; Їжакевич (-Цілуйко) Г. Питання рос.-укр. мовних зв’язків. К. 1954; Гнатюк Г. Рос.-укр. літ.-мовні зв’язки в другій пол. XVIII — першій четверті XIX ст. К. 1957; Мирошник Д. Н. В. Гоголь. Его роль в укреплении русско-украинских языковых связей. X. 1959; Славянское языковедение, библиографический указатель литературы, изданной в СССР с 1918 по 1960 гг., 1 — 2 М. 1963; Королевич Н., Сарана Ф. Слов. філологія на Україні (1958 — 62), бібліографія. К. 1963; Питання стилістики укр. мови в її взаємозв’язку з ін. слов. мовами. Тези доповідей міжвузівської наук. конференції. Чернівці 1963; Респ. наук. конференція з питань рос.-укр. мовних зв’язків. Тези доповідей. XII. 1964. Луганське 1964; Зв’язки укр. мови з рос. та ін. слов. мовами в 16 — 19 ст. К. 1968; Королевич Н. (й ін.). Слов. філологія на Україні (1963 — 67), бібліографія, частина 1. Мовознавство. Фолкльористика. К. 1968; Укр.-рос. мовні зв’язки радянського часу. К. 1969; Славянское языковедение, библиографический указатель литературы, изданной в СССР с 1961 по 1965 г., с дополнением за предыдущие годы. М. 1969; Штець М. Літ. мова українців Закарпаття і Сх. Словаччини (після 1918). Братіслава 1969; Shevelov G. Zum Problem des ukrainischen Anteils an der Bildung der russischen Schriftsprache Ende des 18 Jahrhunderts. Wiener slavistisches Jahrbuch 16. 1970.

О. Горбач


Російська Православна Церква («Русская Православная Церковь»), найбільша з сучасних автокефальних правос. церков. РПЦ керує патріярх моск. і всієї Руси разом з Священним Синодом (постійними чл. якого є митр.: Крутіцький Ленінградський і Київ.). При Священному Синоді діють відділи: адміністративний, зовн. церк. зносин, вид. і гості., а також навчальний і пенсійний комітети. Офіц. органом Моск. Патріярхії є місячник «Журнал Московской Патриархии». Крім принагідних книг, зб. (у тому ч. неперіодичних зб. духовних академій п. н. «Богословские Труды»), РПЦ видає місячник «Правос. Вісник» (орган екзарха всієї України) та закордоном «Stimme der Orthodoxie» (орган Центр.-Евр. Екзархату) і «Messager de Exarchat du Patriarche Russe en Europe occidentale» (орган Зах.-Евр. Екзархату).

У межах СССР, РПЦ у 1971 нараховувала 71 епархію (з цього ч. 16 без правлячих єп.) та 63 діючі єп. (у тому ч., крім патріярха, 6 митр., 27 архиєп. та 29 єп.). У 1966 діяло приблизно 7 500 церков та така ж кількість духовенства РПЦ. Ч. вірних РПЦ ймовірно становить 20 — 25 млн. Поза межами СССР до РПЦ належать: Зах.-Евр. Екзархат (4 єп.) з осідком у Лондоні, Центр.-Евр. Екзархат (4 єп.) з осідком у Сх. Берліні, Екзархат Центр. та Півд. Америки (1 єп.) з осідком у Буенос-Айресі й управління парафіями РПЦ у Канаді (1 єп.) з осідком в Едмонтоні; парафії у ЗДА, духовні місії у Святій Землі, і постійне представництво при Світовій Раді Церков у Женеві. З-поміж рос. закордонних Церков (до них належить чимало українців), у порозумінні з Моск. центром, перебуває Автокефальна Правос. Церква в Америці (раніше митрополія Рос. Правос. Церкви в Америці), натомість цілковито відокремлена від Моск. патріярхії т. зв. «Зарубежная» Рос. Правос. Церква.

РПЦ має дві духовні академії: Моск. (в Загорську) та Ленінградську і три духовні семінарії (в Загорську, Ленінграді й Одесі); у всіх згаданих богословських школах у 1973 вчилося приблизно 500 студентів. Крім того, у Загорську діють заочні богословські курси.

За сов. конституцією церква в СССР відокремлена від держави, проте РПЦ (як й ін. рел. групи) є під пильним контролем держави через Раду у справах релігій при Раді Мін. СССР (від 1943 до 1965 — у справах РПЦ) та уповноважених Ради, які прикріплені до респ. рад мін. та обл. виконавчих комітетів. Діяльність РПЦ обмежена відправами у храмах служб і треб і не може виявлятися поза церквами у місіонерській, проповідницькій, навчальній, харитативній чи гром.-політ. ділянках (за винятком т. зв. «патріотичної» діяльности РПЦ, зокрема за кордоном). Церква позбавлена права власности на храми та утвар, які держава дає за відповідним договором у користування т. зв. «двадцяток» і їхніх виконавчих комітетів, складених з мирян, які піклуються госп. справами парафії, «наймають» «служителя культу» і т. п. Як «двадцятки», так і всі «служителі культу» (єп. і свящ.) підлягають реєстрації в держ. органах; розривом «договору» на оренду церк. будинку чи «зняттям» «двадцятки» або свящ. з реєстрації влада може припинити леґальну (поза офіц. РПЦ, в СССР діють, у підпіллі, окремі групи вірних) діяльність парафії. Попереднього дозволу влади вимагають також церк. собори, синоди та конференції, а також різні прилюдні церк. обряди поза церк. огорожею. Свящ. заборонено навчати дітей і підлітків релігії, а організоване навчання релігії особам понад 18 pp. допускається лише за дозволом влади, у кількох духовних школах.

Історію РПЦ розпочинають від охрищення Руси у 10 в. Проте існування цієї Церкви починається після нападу монголів на Київ 1240, коли загинув київ. митр. Іосиф, а 1299 київ. митр. Максим перенісся до спокійніших країн на півн., до Володимира над Клязьмою. Наступні митр. перебували у Москві, що стала центром держ. життя Московщини, пізніше Росії. Разом із зміцненням Московщини, її митр. намагалися позбутися залежности від Константинопільського патріярха, у юрисдикції якого й далі залишалася Київ. митрополія.

1448 у Москві було поставлено митр. Іону без порозуміння з константинопільським патріярхом, а ще через 10 рр. моск. собор виразно маніфестував відрив РПЦ від Києва. Це було виявом довгого існування двох окремих сх.-слов. церков-митрополій: Київ. (укр.-білор.) і Моск. (рос). Наступник Іони Теодосій вже іменувався «Моск. (а не «Київ.») і всієї Руси».

Порвавши зв’язок з центрами сх. християнства моск. Церква щораз більше ставала знаряддям держ. влади. У кін. 15 в., коли Москва звільнилася від підлеглости татарам, створюється концепція, що Москва — це спадкоємець давнього й нового Риму — Царгороду та охоронець чистоти православія. Цьому сприяли також упадок Константинополя у 1453, а ще перед тим спроба поєднання Сх. і Зах. церков (Фльорентійська унія 1439), коли в Москві не прийняли прихильника унії, київ. митр. Ісидора. Виявом цієї концепції була теорія III Риму (Москви), зформульована в писаннях псковського ченця Філофея, про те, що всі правос. землі тепер зібрані під владою єдиного правос. моск. царя; що два попередні Рими впали, третій, Москва, стоїть, а «четвертому не бути». Царя почали вважати за гол. Церкви, що особливо виявилося, починаючи з царювання Івана Грозного.

1589 РПЦ стала патріярхатом, але це не змінило її залежности від царської влади. Десятий з рос. патріярхів (Адріян) помер 1700, після нього нового не поставлено, і понад 200 pp. РПЦ не була патріярхією. 1721 патріярхат РПЦ замінено Духовною Колеґією («Святейший Правительствующий Синод»). Це завершило формальну деґрадацію РПЦ, яка стала держ. інституцією, що діяла під зверхністю й за «указом» царя (імператора). Контрольною інстанцією Синоду був його обер-прокурор, світський держ. достойник, що його називали «царським оком». Щойно 1917 РПЦ позбулася, але на дуже короткий час, підлеглости світській владі.

У своїй експансії, РПЦ, використовуючи політ. могутність держави, поширила свої впливи на епархії Київ. митрополії, особливо після Переяславської угоди 1654. Київ. митрополія боронилася проти цього, воліючи залишитися в юрисдикції Константинопільського патріярха. Проте 1686 приєднання Київ. митрополії до Москви стало доконаним фактом. Освічене духовенство спроваджувано з Київ. митрополії до Москви, пізніше — до Петербурґу, де воно працювало у церк. адміністрації, шкільництві, проповідництві тощо. Місіонери РПЦ охрищували інородців на півн. і півд.-сх. Евр. Росії та у Сибіру. РПЦ поширила свої впливи і на Америку, де з 1870 існує епархія єп. алеутського і аляскиyського.

РПЦ скупчувала колись у своєму володінні величезні зем. маєтності. У зв’язку з цим розросталося ч. духовенства, світського й чернечого. Багатство церкви держава обмежувала забороною набувати нові землі (1649), створенням короткотривалої контрольної установи (Манастирського приказу) тощо. Назрівав конфлікт, що виявився особливо за патріярха Нікона (1652 — 58), який намагався зміцнити становище і вплив церкви. Його заходи закінчилися невдачею та засланням його самого. Також натрапили на гострий опір його намагання ввести реформи у церк.-обрядові справи. Прихильники старовини (Старообрядці, старовіри) виступили проти виправлень церк. книг і обрядів. Жорстокі переслідування не зламали опозиції, але змусили старообрядців рятуватися переселенням у відлюдні місцевості за межі Московщини, частково й на укр. та білор. землі. Туди ж рятувалися від переслідувань послідовники й ін. рел. груп.

РПЦ посилювала русифікацію приєднаних до Росії народів і церков (на поч 19 в. підпорядковано Грузинську Правос. Церкву, яка відковила свою автокефалію лише по революції 1917). Зокрема Київ. митрополії заборонено було плекати традиційну богослужбову мову, обряди, звичаї і наказано (1720) укр. друкарням, щоб у їхніх вид. «жадної різниці і особливого наріччя не було», а згодом від духовенства вимагалося виголошувати ц.-слов. тексти з рос. вимовою.

Під зовн. обезличекням РПЦ, у масі вірних не вгасало рел. піднесення і прямування до христ. досконалости, що виявилося у містичних течіях, які заперечували панівну церкву, і в чинах тих подвижників, що належали до РПЦ. Церква прославилася багатьма святими; між ними дехто, як Сергій Радонезький († 1392) та Серафим Саровський († 1833) шановані і поза рос. землями. Ці подвижники здебільша оселювалися у найдальших і найнесприятливіших околицях імперії, зокрема на Соловецьких о. Білого м. (1429). Ін. вдавалися до надзвичайних виявів своєї релігійности, напр., юродиві (Максим Моск., Іоан Устюзький та ін.).

Недоліком РПЦ був низький осв. рівень духовенства, яке у 15 — 16 в. звич. неспроможне було виголошувати проповіді. Щоб зарадити цьому, спроваджувано з закордону учених богословів, серед них у першій пол. 16 в. Максима Грека (Михайло Триволіс), який перекладав церк, книги з грец. мови. Серед численного духовенства, спроваджуваного з України з 17 в., були й такі визначні учені, як Стефан Яворський, Димитрій Туптало, Теофан Прокопович та ін.

З 19 в. значно поліпшився осв. рівень рос. духовенства; у царській Росії високу освіту давали 4 духовні академії (у Києві, Москві, Петербурзі й Казані), сер. — численні (59) духовні семінарії, а нижчу — духовні училища, яких було бл. 200. Ця мережа духовних шкіл існувала до 1918.

Література: Терновский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату. К. 1872; Филарет, архиеп. черниговский. Сокращенная история Русской Церкви. П. 1877; Макарий, митр. (Булгаков). История Русской Церкви. 12 тт. П. 1877 — 91; Голубинский Е. История Русской Церкви. 2 тт. М. 1901, 1917; Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань 1914; Brian-Chaninov. L’église Russe. Париж 1928; Милюков П. Очерки по истории русской культуры. т. II: Вера, творчество, образование. Париж 1930; Никольский Н. История Русской Церкви. М. 1930; Лотоцький О. Автокефалія, т. II: Нарис історії автокефальних церков. В. 1938; Curtiss J. S. Church and State in Russia. The Last Years of the Empire 1900 — 1917. Нью-Йорк 1940; Mouravieff A. A History of the Church in Russia. Оксфорд 1942; Zernov N. The Russians and Their Church. Лондон 1945; Amman A. M. Abriss der ostslavischen Kirchengeschichte. Відень 1950; Curtiss J. S. The Russian Church and the Soviet State 1917 — 1950. Бостон 1953; Heyer F. Die Orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945. Кельн-Браунсфельд 1953; Власовський І. Нарис історії Укр. Правос. Церкви. 4 тт. Нью-Йорк — Бавнд-Брук, Нью-Джерсі 1956, 1957, 1961, 1966: Московская Патриархия, Русская Православная Церковь. Устройство, положение, деятельность. М. 1958; Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. 2 тт. Париж 1958; Kischkowsky A. Die sowjetische Religionspolitik und die Rusische Orthodoxe Kirche. Мюнхен 1966; Struve N. Les Chretiens en URSS. Париж 1963; Smolitsch P. Geschichte der Russischen Kirche 1700 — 1917. т. I. Лейден 1964; Chrysostomus I. Kirchengeschichte Russlands des neuesten Zeit. т. 3. Мюнхен — Зальцбурґ 1965 — 68; Академия Наук СССР. Институт истории. Церковь в истории России (IX в. — 1917). Критические очерки. М. 1967; Константинов Д. Гонимая Церковь. (Русская Православная Церковь в СССР). Нью-Йорк 1967; Hayward В. and Fletcher W. C. (eds.) Religion and the Soviet State: A Dilemma of Power. Нью-Йорк 1969; Codevilla G. Stato e Chiesa nell’ Unione Sovietica. Мілян 1972. Журнал Московской Патриархии. M. 1931 — 1935, 1943; Епархіяльний Вісник. Л. 1946 — 1948; Правос. Вісник. Л. — К. 1948 — 1963, 1968.

Б. Боцюрків, І. Коровицький


Російська Совєтська Федеративна Соціялістична Республіка (РСФСР), офіц. назва рос. ком. держави, яка була утворена в наслідок збройного повстання большевиків проти Тимчасового Уряду дем. Рос. республіки в листопаді 1917 (Жовтнева революція). Рев. уряд, — Совєт нар. комісарів (Совнарком) на чолі з В. Леніном домігся схвалення перевороту 2 Всерос. з’їздом совєтів у Петрограді. Назва РСФСР була прийнята в січні 1918, а 10. 7. 1918 5 Всерос. з’їзд совєтів схвалив конституцію РСФСР.

Творці РСФСР уважали нову держ. формацію за спадкоємця кол. Росії, але коли окремі країни на її території — Україна, Білорусь, балтицькі й закавказькі народи — оформились у нац. держави, уряд РСФСР, під впливом міжнар. і воєнних обставин, тактично визнав їх незалежність (17. 12. 1917 Совнарком Росії визнав УНР), а пізніше розпочав проти них інтервенцію. З метою прикриття інтервенції виглядом гром. війни, уряд РСФСР користувався місц. сов. урядами та військ. формаціями, в яких основну ролю відогравали росіяни. Три збройних напади РСФСР проти України в 1917 — 21 мали на меті ліквідувати укр. нац. державність і відновити єдність кол. Росії. З цією метою утворено Укр. Сов. Соціялістичну Республіку, яка була твором рос. комуністів та уряду РСФСР. Вже під час рос.-укр. війни УССР стала залежною від РСФСР, хоч формально існували між ними союзно-договірні зв’язки. Роля рос. комісарів при укр. сов. уряді та прерогативи гол. рос. командування на Україні і централізованих органів РКП(б) перевищували компетенції держ. органів УССР та КП(б)У.

На основі т. зв: військ.-політ. союзу між РСФСР й ін. сов. республіками, декретованого рос. Совнаркомом 1. 6. 1919, УССР, Білорусь, Литва і Латвія підпорядкували зверхництву сов. Росії такі справи: військ., ради нар. госп-ва, фінанси і працю. 28. 12. 1920 уряди РСФСР і УССР підписали «роб.-сел. союзний договір», який оформив попередньо декретований союз, зводячи фактично УССР до становища автономної одиниці РСФСР. Формально УССР продовжувала бути «самостійною» аж до утворення СССР у грудні 1922 (див. Союз Сов. Соц. Республік). У колах РКП(б) роблено“ заходи в 1921-23 включити сов. республіки до складу РСФСР на базі автономности (Сталін та ін.). Перемогла з тактичних міркувань більш поміркована концепція союзного зв’язку тих республік з РСФСР.

РСФСР була задумана больш. партією як «федеративна» держава, в рамках якої народи і національності Росії мали б самовизначитися як автономні одиниці; в 1919 — 23 були утворені автономні респ. і обл. деяких народів на території РСФСР (Тат., Башкирська, Карельська, Киргизька, Туркестанська та ін.). Але, поза назвою, РСФСР не мала федеративного характеру. Справами національностей і складових частин «федерації» відав Нар. комісаріят у справах національностей, очолюваний Сталіном. При наркоматі діяла дорадча рада з представників окремих національностей, у тому ч. і таких, які входили до складу ін. сов. респ. Напередодні утворення СССР у складі РСФСР було 7 автономних респ., 9 автономних обл.; під безпосереднім впливом РСФСР були також 2 «нар.» сов. республіки, а в т. зв. союзно-договірних взаєминах перебували 5 окремих сов. республік, у тому ч. УССР. Взаємини останніх з РСФСР так само характеризували тісне підпорядкування рос. держ. органам, централізація різних ділянок управління, уніфікація законодавства та політики.

30. 12. 1922 створено союз республік СССР, до якого увійшли РСФСР, УССР, Білор. ССР та Закавказька Сов. Федеративна Соц. Республіка (Азербайджан, Вірменія і Грузія). Фактично СССР був продовженням РСФСР. Складові частини РСФСР часто міняли своє конституційне становище, утворювалися нові автономні респ., обл. або нац. округи, деякі одиниці здобували статус союзних респ. і виходили із складу РСФСР, ін. змінювали свою територію і назви. У 1954 Кримська обл. (до 1944 Крим. АССР) була передана до складу УССР.

У 1973 до складу РСФСР входили такі одиниці: 16 автономних респ., 5 автономних обл., 10 нац. округ, б країв і 49 обл. (два останні типи є адміністративно-територіяльного, а не нац.-політ. характеру).

Територія РСФСР становить тепер 17,1 млн км², тобто 76% всієї території СССР, а населення (1973) 132,5 млн — 53,4% всього населення СССР. За переписом 1970 ч. росіян — 107,7 млн (82,8% людности республіки), татар 4 758 000 (3,7%), українців 3 346 000 (2,9%), чувашів 1 637 000 (1,3%), башкирів 1 181 000 (0,9%), мордви 1 177 000 (0,9%); ін. народи РСФСР кількісно понад півмлн: білоруси, жиди, німці, удмурти, марійці, чеченці. В РСФСР живе ще понад 100 менших національностей і мовних груп.

Насправді ч. нерос. національностей є вище, бо сов. переписи з 1959 і 1970 — невірні. За сов. переписом 1926 на території РСФСР (у сучасних межах) жило 6 872 000 українців. Вони жили перев. на укр. етнічній (суцільній і мішаній) території, частково в розпорошенні (перев. у великих етнічних островах). Розміщення українців у РСФСР, за В. Кубійовичем (див. ЕУ 1, стор. 164 і далі), було 1926 (у тис. і % всього населення) таке:


у 1000

у %

1. Укр. суцільна, етнічна територія

3 357

66,0

У тому ч.:

Воронізька і Курська губ.


1 412


64,2

Донеччина

597

76,8

Зах. Передкавказзя

1 348

63,8

2. Мішана рос.-укр. територія

1 294

29,6

У тому ч.:

Півн. Чернігівщина


124 (?)


14,1 (?)

Сх: Передкавказзя

1 170

33,9

3. У діяспорі

2 221


У тому ч.:

В Евр. частині


1 076


В Азійській частині

1 145


За сов. переписом 1959 ч. українців в РСФСР зменшилося до 3 359 000. Насправді на осіб укр. походження можна дати приблизне число — понад 9 млн. Третя кількісно національність — українці — не мають в РСФСР жадної нац.-територіяльної одиниці, хоч укр. населення творить більшість у поданих вище краях (див. докладніше Кубань, Донеччина, Слобожанщина, Ставропільщина, Терщина, Надволжя (див. Доповнення), Урал, Сибір, Зелений Клин). Яке є їхнє справжнє число невідомо, бо супроти укр., білор. та ін. нац. груп в РСФСР провадиться посилена русифікація.

З правно-устроєвого погляду РСФСР не має поєних ознак федерації: існує однопалатна система (Верховна Рада РСФСР); уряд (Рада Мін. та Верховний Суд й ін. центр. респ. органи) не відтворює федерального складу держави. Його осідком є Москва, яка одночасно є столицею СССР. В РСФСР немає окремої, бодай формальної партійної орг-ції, як це є у випадку ін. союзних респ., бо КПСС на ділі є рос. партією. У 1956 Хрущов утворив окреме бюро ЦК КПСС для РСФСР (ліквідоване в 1966). Не зважаючи на назву, РСФСР є скорше унітарним держ. організмом. Див. також СССР і Україна.

М. Маркусь


Російська Соціял-Демократична Робітнича Партія (РСДРП), утворилася на І з’їзді в Менську в березні 1898. У з’їзді взяли участь 9 делеґатів, що репрезентували Союз Боротьби за Визволення Роб. Кляси з Петербурґу, Москви, Києва та Катеринослава, жид. Бунд та «Рабочую Газету», що видавалась у Києві. З’їзд обрав Центр. Комітет, до якого увійшли А. Кремер, А. Ейдельман та С. Радченко.

Статут РСДРП був побудований на дем. принципах, Бунд входив до партії як автономна орг-ція. Партія визнавала право на самовизначення за кожною національністю. Офіц. органом РСДРП визнано «Рабочую Газету», а репрезентантом партії поза Росією Союз Рос. Соціял-Демократів за кордоном. Перший з’їзд не спричинився до розгорнення ширшої діяльности РСДРП. Дуже швидко після цього, більшість чл. партії була заарештована, у тому ч. також чл. ЦК. Одночасно в партії почалися розходження щодо програми і тактики. У 1903 в Лондоні відбувся II з’їзд РСДРП. Там дійшло до розколу партії на фракції большевиків (див. Ком. Партія Сов. Союзу) і меншовиків. Групу большевиків на II з’їзді очолював Ленін, керівниками меншовиків були П. Аксельрод, О. Потресов, Віра Засуліч, Л. Мартов, пізніше Г. Плеханов. Розкол у РСДРП стався в наслідок розбіжностей думок щодо структури та характеру партії та її ролі в суспільстві. Група чл. РСДРП під проводом Леніна, випадково здобула на одному лише засіданні з’їзду більшість голосів, але після цього стала називати себе «большевиками». В дійсності ж більшість в РСДРП весь час мали меншовики. Фракція Леніна уважала чл. партії тільки тих, хто брав активну участь у діяльності партійних органів; меншовики, під проводом Мартова, допускали до партії також її прихильників. Крім того, Ленін і його послідовники вимагали, щоб РСДРП перетворити на централізовану, пов’язану залізною дисципліною орг-цію-орден, що бореться за монопольну владу в суспільстві. Ленінська філософія створила передумову для перетворення спершу дем. РСДРП на партію тоталітарної диктатури, яка під гаслом «диктатури проілетаріяту» виконує монопольну владу в суспільстві.

На відміну від большевиків, меншовики були близькі до мислення зах. соціял-дем. партій як у питаннях внутр. структури партії, так і її ролі в суспільстві. Ленін уважав їх прихильниками «буржуазно-інтеліґентськоіго індивідуалізму» і протиставляв їм концепцію «пролет. орг-ції і дисципліни». Меншовики перебували з большевиками в одній партії аж до 1912 (на Україні до серпня 1917), але большевики мали в РСДРП свій власний «центр», пресу і касу та влаштовували здобування фондів також т. зв. експропріяціями (грабунками банків, поштових кас тощо).

Спір між меншовиками і большевиками поглибився під час революції 1905. Меншовики були піроти центр. керованого роб. повстання і проповідували зростання організованого роб. руху, проф. спілок, кооператив, культ. і осв. орг-цій у капіталістичній Росії. Їхні діячі (І. Церетеллі, Н. Чхеїдзе й ін.) брали активну участь у діяльності Думи.

Під час першої світової війни стався розкол серед меншовиків на групу т. зв. оборонців під керівництвом Потресова, що стояли на позиції захисту Росії, і другу групу (Аксельрод, Маргов, Церетеллі, Т. Дан), які у війні бачили поч. революції. У 1917 Церетеллі, Чхеїдзе та ін. ввійшли до Тимчасового Уряду. Після больш. перевороту меншовики були в опозиції до ком. диктатури в совєтах, але частина з них перейшла на больш. позиції і потім була на важливих посадах (напр., нарком закордонних справ РСФСР Ґ. Чічерін, сталінський верховний прокурор А. Вишинський та ін.). Від 1922 репресії проти меншовиків унеможливили леґальну діяльність їхньої партії в СССР. На еміґрації група меншовиків видавала ж. «Социалистический Вестник» у Берліні, а потім у Парижі й Нью-Йорку.

Меншовики на Україні. Перші рос. соціял.-дем., гуртки появилися на Україні в кін. 19 в. серед студентів та робітників Києва, Одеси, далі Харкова, Катеринослава і Єлисаветтраду. З утворенням РСДРП у 1898 вони набрали характеру партійних клітин. Після розколу в РСДРП у 1903 більшість робітництва на Україні пішла за меншовиками, зокрема в Київ. і Харківському комітетах, тоді як большевики опанували Катеринославський комітет і утворили т. зв. Півд. Бюро в Одесі. Больш. радикалізм знаходив кращий ґрунт серед здебільша менш свідомих великих роб. скупчень Росії. Натомість ремісничий, торг. та дрібно-пром. пролетаріят України йшов скорше за меншовиками.

Після 1905 рос. соціял-демократи, які до того часу діяли на Україні гол. серед пром. пролетаріяту, звернули увагу на сіль. і загалом непром. робітництво. Тут вони зустрілися з укр. нац. питанням, яке доти іґнорували (правда, ще у 1902 РСДРП на Донбасі перевидавала для місц. робітництва брошури гал. соціял-демократів укр. мовою). У зв’язку з цим уже 1905 утворилась Укр. Соціял-Дем. Спілка, як складова частина РСДРП, для праці серед робітництва, що розмовляло укр. мовою. У проводі Спілки були М. Меленевський і О. Скоропис-Йолтуховський, вона була в опозиції до Укр. Соціял-Дем. Роб. Партії, якій закидали «націоналізм». Згодом Спілку покинули свідомі українці, і вона завмерла. Зростання нац. свідомости укр. робітництва спричинилося також до того, що воно почало дивитися на РСДРП, як на чужу укр. нац. інтересам силу.

На поч. революції 1917 меншовики поставилися неґативно до укр. нац.-політ. вимог. Округовий з’їзд меншовиків у Києві на поч. травня ухвалив резолюцію В. Дремінґа проти перебудови Росії на федеративних засадах. До Центр. Ради меншовицькі делеґати увійшли на поч. серпня. Їхніми представниками в Малій Раді були М. Балабанов та А. Доротов. Вони висловилися проти III, a пізніше проти IV універсалів. До рос. меншовиків належали також українці К. Кононенко і Д. Чижевський (згодом відомі укр. діячі). Під час жовтневої революції воєнним комісаром Київ. округи був меншовик І. Кирієнко, а комісаром Тимчасового Уряду в Києві — меншовик К. Василенко. До жовтня 1917 меншовики були, порівняно з большевиками, гол. силою рос. соціялізму на Україні. Але у виборах у міські та губ. ради, від вересня до грудня, большевики перемогли меншовиків. Становище змінилося знову на користь меншовиків на Першій всеукр. конференції профспілок у травні 1918, на якій з усіх 539 делеґатів меншовики здобули 31% мандатів, а большевики тільки 8%.

Больш. переворот у Росії примусив меншовиків на Україна частково змінити своє ставлення до самостійности УНР. У квітні 1918 вони відбули в Києві «першу всеукр. партійну конференцію», на якій на доповідь Балабанова ухвалили резолюцію, в якій говорилося, що РСДРП повинна «відстоювати самостійність народів України перед небезпекою попасти під політ. і екон. впливи центр. евр. імперіялізму». Одночасно конференція висловила погляд, що після ліквідації“ ком. диктатури в Росії і повернення дам. свобод УНР повинна приєднатися до неї на федеративних засадах.

Гетьманський переворот меншовики прийняли вороже. Зате прихід до влади Директорії пожвавив інтерес меншовиків до укр. нац. питання, як вирішальної проблеми революції. До Трудового Конґресу меншовики поставилися неґативно, але від такої постави відмежувалася фракція інтернаціоналістів. У 1919 і 1920 меншовики відогравали меншу ролю на Україні, хоч їхні впливи в профспілковому і кооп. русі були сильні. Вони видавали газ. «Начало» у Києві і «Мысль» у Харкові.

Характеристичною рисою меншовизму на Україні була слабість керівного центру, що призводило до існування різних течій (Київ. Харків, Одеса). У цілому вони боронили дем. принципи в держ. органах, були за самоврядування місц. суспільних орг-цій, стояли за єдність Росії в кордонах 1914, з допущенням автономії для нерос. народів. Як і большевики, меншовики ставилися неґативно до держ. самостійности України. Меншовики залишилися чужою за національністю, рос. політ партією на Україні.

Література: Винниченко В. Відродження нації, т. І — III. К. — Відень 1920; Христюк П. Замітки і матеріяли до історії укр. революції 1917 — 1920 pp. Відень 1921 — 1922; Мазепа І. Большевизм і окупація України. Л. — К. 1922; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 1923 pp. т. І — II. Ужгород 1932; Більшовицькі орг-ції на Україні в період першої рос. революції (1905 — 1907). К. 1955; Підготовка Великой Октябрьской революции на Украине. Сборник документов и материалов. К. 1955; Menshevism. McGraw-Hill Encyclopedia of Russia and the Soviet Union. Нью-Йорк — Торонто — Лондон 1961; Волин С. Меньшевики на Украине (1917 — 1921): Inter-University Project of the History of the Menshevik Movement. Paper 11. Нью-Йорк 1962; Стахів М. Україна в добі Директорії, т. І — VII. Скрентон 1962 — 1966; Короливский С., Рубач М., Супруненко Н. Победа советской власти на Украине. М. 1967; Ленін В. Повне зібрання творів, т. 8. К. 1970; Нариси історії Ком. партії України. К. 1971.

М. Прокоп


Російське Музичне Товариство (з 1873 Імператорське М. Т.) діяло у 1859 — 1917 pp., організоване А. Рубінштейном у Петербурзі для піднесення муз. культури в Рос. Імперії. Р. М. Т. мало відділи і на Україні: у Києві (з 1863), Харкові (з 1871), Одесі (3 1884) та ін. м.; засновувало муз. училища, організовувало концерти. Деякий час у діяльності т-ва брали участь укр. муз. діячі (В. Пухальський, В. Сокальський), М. Лисенко був чл. дирекції київ. відділу (1872 — 73), але під впливом шовіністичних настроїв частини рос. діячів він та ін. укр. музики вийшли з нього.


Російський для зовнішньої торгівлі банк (офіц. назва «Русский для внешней торговли банк»), спершу четвертий, а під кін. другий за розміром акціонерний банк Рос. Імперії і найбільший на Україні, заснований 1871 в Петербурзі нім. консорціюмом на чолі з «Дойче Банк». Відогравав вирішальну ролю в експорті зерна з України і контролював понад 50% торгівлі укр. цукром. Мав відділи в усіх гол. м. України й півн.-зах. Росії, а також в Константинополі, Генуї, Парижі й Лондоні, хоч керований був весь час з Німеччини і буз під впливом братів Ротшільдів. Під час першої світової війни за допомогою рос. уряду контрольний пакет акцій у ньому захопив фінансовий маґнат з України К. Ярошинський. Спершу націоналізований урядом РСФСР 27. 12. 1917, а остаточно — урядом УССР 21. 1. 1919.


Російський Торговельно-Промисловий Банк («Русский торгово-промышленный банк»), шостий за розміром акціонерний банк у Рос. Імперії, заснований 1889 в Петербурзі франц. капіталом, з 1912 — контрольований англ. капіталом. Фінансував розбудову воєнної пром-сти на Україні і в Зах. Росії, також був конкурентом Рос. для зовн. торгівлі банку, коли рос. держ. політика змінила орієнтацію з Німеччини на Францію. На поч. 1917 перебрав збанкрутовані цукроварні братів Терещенків на Україні, але підпав під контроль К. Ярошинського; 14 його відділів на Україні були націоналізовані урядом УССР 21. 1. 1919.


Російсько-Азіятський Банк, найбільший приватний банк Рос. Імперії, заснований 1910 в наслідок злиття Рос.-Китайського й Рос.-Півн. банків; був цілковито під контролем франц. капіталу. На Україні мав значну мережу відділів і аґентств та впливи в торгівлі хлібом й над деякими воєнними зав,


Російсько-український Союз Євангельських Християн Баптистів, об’єднує частину євангельсько-баптистських громад у ЗДА і Канаді, вірних сх.-слов. походження, у тому ч. великий (відсоток українців. Р.-У. С. Є. X. В. заснував 1903 І. Колесників (еміґрант з Центр. Укр. Земель), створивши в Нью-Йорку і навколо нього кілька громад. 1904 у Скрентоні постала Руська Євангельсько-Баптистська Церква перев. з поліщуків і галичан. Назви і нац. спрямування громад мінялися, поступово укр.-мовні громади оформилися як Укр. Євангельсько-Баптистська Церква, ін. громади 1915 об’єдналися під проводом І. Давидюка (пізніше І. Кмети) у Філядельфії, у Р.-У. С. Є. X. Б. з осідком в оселі Ашфорд б. Гартфорду, (там таки і їх дім для похилих віком). У Канаді 1907 союз оформився п. н. Русько-Укр. Союз Євангельських Християн Баптистів. Обидва союзи об’єднують бл. 4 000 вірних, і мають два органи: «Сіяч Правди» (з рос.-мовним відповідником «Сеятель Истины») у Канаді та англомовний «Herald» У ЗДА. Активні діячі Р.-У. С. Є. X. Б: П. Бартків, Н. Шельпук, Б. Букін, В. Перетятко, В. Плохотнік, Й. Пуховський, А. Сильвестер.


Російсько-українські мовні зв’язки. Впливи укр. мови на рос. літ. мову ішли книжним й усним шляхом через церкву ще від Київ. доби, згодом у час т. зв. другого півд.-слов. впливу (кін. 14 в. по 16 в., зокрема за митр. Кипріяна) та в період т. зв. «перелетних птахів» (17 — 18 вв.), коли від часу реформ патріярха Нікона українці (і білоруси) посіли впливові місця в рос. церк. ієрархії й закладали на рос. землях духовні школи, а укр. граматична наука (Л. Зизаній і зокрема М. Смотрицький) клала підвалини під норми й рос. літ. мови (граматики, В. Адодурова, 1738 — 50 і. М. Ломоносова 1755 — 57). Під впливом укр. вимови ц.-слов. мови зазнала архаїзації і рос.-церк. вимова (а з нею в 17 — 18 вв. почасти й рос. літ. мова): 1) не допущення акання (вимови ненаголошеного о як а тощо), переходу наголошеного е перед твердими приголосними в ’о у ц.-слов. виразах (пар. одéжда: одёжа — одяг), не змішування етимологічних Ђ та е у вимові, пізніше тільки у правописі (до 1917), 2) вимова спірантного г (не ґ, у літ. мові до 1930-их pp. у словах церк. вжитку, напр., Господь, Бог, благо) також у зах. запозиченнях та назвах з h, що згодом було замінене на ґ (пор. ґáлстук, Ґéйне, Ґéйдельберґ — супроти новішої передачі зах. h як х: Хéльсінкі, Ейзенхауер). Укр. походження є, ймовірно, тверда вимова приголосних перед е в церк. текстах окремих півн.-рос. старовірчих безсвященицьких груп (деінде пізніше усунена уніфікованою вимовою духовних семінарій). Укр. ц.-слов. традиція співвплинула архаїзуюче й на морфологію літ. мови Москви в 18 в., сприяючи усуненню: 1) раніших удомашнених у рос. діловій мові нар. форм (у відміні іменників сер. роду: -ы/-и в називному множини типу óкны, знáньи, в однині форми без поширеної основи в типі úмя, в родовому множини закінчення -ов/-ей у типах местóв, пýлей «мест, пуль»), 2) ненаголошеного закінчення називного однини чоловічих прикметників -ой/-ей (велúкой, сúней «великий, синий»). Правдоподібно тоді ж поширився присудковий орудний іменника, замість називного (он был/будет учителем). Популярність укр. пісенного фолкльору у рос. двірських колах 18 в., участь укр. авторів у творенні нової рос. літ. мови, почавши з 18 в. (В. Капніст, В. Наріжний, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Гоголь, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Вовчок, М. Костомаров, О. Стороженко, Г. Данилевський, Д. Мордовець, В. Короленко), як і росіян, що виросли чи перебували на Україні (А. Чехов, І. Бабель, Е. Багрицький, І. Сельвінський, М. Островський та ін.), що ввели в нову рос. літ. мову деяку укр. лексику, синтаксичні конструкції й наголоси. Так само укр. тематика в творах рос. авторів (О. Пушкін, К. Рилєєв, О. Малишкін, О. Серафімович, І. Еренбурґ та ін.) спричинилися до вживання українізмів для створення льокального кольориту. З таких же міркувань появляються українізми і в мові персонажів М. Шолохова та ін. при відтворюванні донсько-козачих говірок.

Проникнення русизмів в укр. мову пов’язане з політ. експансією Росії на Україну, почавши від 17 в. Як поминути торг. й адміністраційно-військ. термінологізми (соболь; лазýтчик — розвідник, прикáз — канцелярія царська), то в укр. літ. мову 17 — 18 вв. (спершу Слобожанщини-Лівобережжя) русизми почали проникати у високий та ділово-канцелярський стиль (див. Стилістика) як спільні укр.-рос. словотвірно-лексичні й фразеологічні церковнослов’янізми (враг — ворог, диявол) і термінологічні етранжизми (солдат — жовнір), що витіснювали тут укр. нар. вираз, поль.-укр. кальку чи польонізм. Ініціяторами тих процесів часто були освічені церк. й світські автори 17 — 18 вв. (не без традиції подібних укр.-білор. об’єднувальних тенденцій 16 — 17 вв.), що писали для укр. і рос. читача. Укр. автори, переходячи в Росію, усували з своєї укр. літ. та ц.-слов. мови різкіші українізми (гол. синтаксичні й лексичні), замінюючи їх невтральними церковнослов’янізмами чи й русизмами (Є. Славинецький, С. Яворський, Д. Туптало-Ростовський, Т. Прокопович та ін.). Такий, ще й з фонетичного та морфологічного погляду зрусифікований варіянт літ. мови заведено в сер. 18 в. в Духовній Академії в Києві (митр. Г. Крем’янецький та С. Миславський), як і в держ. діловодстві після скасування Гетьманщини на Лівобережжі; ним писав і Г. Сковорода.

З запровадженням примусової рос. вимови для такої більш чи менш уніфікованої з правописно-граматичного й лексично-словотвірного погляду «укр.-рос.» літ. мови впродовж 18 в., при одночасній політ.-конфесійній відокремленості й культ. спольщеності осередньо-зах. укр. земель, дійшло до повного відриву цієї літ. мови від укр. фонетичної бази: спільні (укр.-рос.) і ц.-слов. лексеми стали відчуватися як русизми, а в правос.-царк. вжитку поширилася рос. вимова ц.-слов. тексту остаточно у 19 — 20 вв. (всепєтая Дєва Марія; алілуя).

Норми рос. літ. мови, зформульовані М. Ломоносовим (1755 — 57), популяризувала — ще паралельно з ц.-слов. традицією «Грамматики...» М. Смотрицького (вид. 1648) — «Грамматика руководствующая к познанию славено-российского языка» (1794) українця Андрія Байбакова-Аполлоса.

Гал.-закарп. язичіє 19 — 20 вв. теж послуговувалося перев. спільними з рос. мозою церковнослов’янізмами, але їх, як і перейняті русизми, вимовляли на укр. лад (почтéниє — поважання, дíтство — дитинство).

Постання новітньої літ. мови від часів І Котляревського, О. Павловського, Т. Шевченка й П. Куліша було водночас актом відмовлення від звироднілої зрусифікованої традиції старшої книжної мови. Ця новітня літ. мова була в засаді й фактично майже зовсім вільна від русизмів. Її газ.-наук. стиль і термінологія поставали в 19 — на поч. 20 вв. у Галичині й на Буковині на поль.-нім.-чес. (а не ц.-слов.) зразках шляхом калькування. І згодом, в УНР і в УССР літ.-мовно-нормативні пуристичні намагання у 1920-их pp. пішли в напрямі усування неприйнятних чужомовних елементів у словотворі, лексиці й синтаксі з запровадженням новотворів, що краще відповідали системі укр. мови в її нар.-фолкльорному стилі (термінологічні словники Ін-ту Укр. Наук. Мови, праці О. Курило, М. Гладкого, М. Сулими, С. Смеречинського й ін.). Цей процес був у 1930-их pp. насильно спинений адміністративним втручанням; йому на зміну прийшла така ж насильна русифікація норм укр. літ. мови в усіх ділянках від правопису чужих слів та прізвищ почавши (проект, діалект, Гегель), що викликало з часом і таку ж протиприродну «шкільну» вимову. В ортоепії й флексії підтримано збіжні з рос. мовою укр. діялектну вимову й флексійні морфеми (сполуку лише пом’якшених фонем з і: н’іс — носа, л’із — лоза; бáтьку — батькові, в лісý — в лісі). Найяскравішої русифікації зазнали словотвір і лексика в наук.-термінологічній ділянці. Погромниками раніших пуристичних праць виступили А. Хвиля-Мусульбас, С. Василевський, Н. Каганович, О. Фінкель, П. Горецький, Г. Сабалдир, І. Кириченко й ін. На місце раніших термінологічних словників Ін-ту Укр. Наук. Мови випущено у 1934 — 35 відповідно зрусифіковані «Термінологічні бюлетені» Ін-ту Мовознавства та заг. рос.-укр. словники (1937 за ред. С. Василевського й Н. Каганозича, 1948 — І вид., 1956 — 2 вид. за ред. М. Калиновича). Новостворені й частково вже удомашнені неологізми заступлено новими кальками з їх рос. відповідників, навіть не скрізь дбаючи про адаптацію до фонетичних законів укр. мови, себто без перезвуку о, е в і (взвод — чота, підготовка — готування) та з переходом е в ’о (рощóт — обслуга гармати, польот — літ), збереженням префікса с (снаряд — набій, стрільно, гарматень). Хоч частина удомашнених зах. етранжизмів проникла в укр. мову без рос. посередництва, і вони з фонетичного погляду відрізнялися від їх рос. відповідників, тепер накинено українщині їхню рос. форму (лампа — лямпа, клуб — клюб), а там, де замість етранжизмів існували удомашнені новотвори, запроваджено етранжизми, однакові з рос. (екватор — рівник, полюс — бігун). У словотворі термінологізмів поширено застосування звичніших у російщині суфіксів: -чик/-щик (пікіровщик — пікувальник), -тель (зачинатель — започаткувач) -ка (для назв дії: закльопка — заклепування), -о/е-видний (конусовидний — стіжкуватий), дієприкметники активні на -щий, а(ю)чий, -уючий, -вший (трудящий, служачий — працівник, співчуваючий — співчутливий, заіснувавший — заіснувалий, насталий; перемігший — переможний) й пасивний на -мий (любимий усіма — люблений), -ичати (важничати — вдавати важного), як і словоскладення ц.-слов. типу (злосмрадний — відразливий, горе-вчений — партач) і запозичення чи кальки (дітище — духова дитина, відщепенець — апостат, перекинчик). Всякі тенденції до унезалежнення укр. літ. мови від рос., як і раніші пуристичні намагання очистити її від калькових канцеляризмів, проголошено бездискусійно «укр. буржуазним націоналізмом та фашизмом у мові», а дотичних мовознавців репресовано. Після деякого відлруження у цьому курсі в 1939 — 41 та у 1955 — 67 адміністративні намагання до насильного наближення норм укр. літ. мови до рос. відновилися наприкін. 1960-их pp. (у зв’язку з просовуваними від ком. партії теоріями про творення спільної «ареальної надмови» та гол. про рос. мову як «другу рідну» для всіх народів СССР). Цим разом наступ поведено й на мову красного письменства: черпати з говірок слід лиш вирази однозгідні з рос.-мовними; слова, відмінні від рос., відкидаються як небажані («нежиттєздатна») «вузькі діялектизми» чи «архаїзми»; новотвори допускаються лише як кальки з рос. (вертоліт — гелікоптер, супутник — космолітна ракета). Цій мовнонормативній політиці служать відповідні рос.-укр. словники термінологічні, заг. й тлумачний («Словник укр. мови», 1 — 4, а-м, 1970 — 73).

Фонетичні як і лексично-словотвірні русизми поширені гол. серед зросійщених міськ. низів та робітництва на півд. сході й півд. України, у вислуженців з армії по селах (як й у службовців раніше). Побутова лексичні русизми більше поширені по сх. говірках поза УССР, на Донеччині й Степ. Україні (духовка — братрура), у меншій мірі на Слобожанщині, Лівобережжі (даже — навіть) і Правобережжі. Після 1940 — 45 русизми проникли і в говірки Галичини-Буковини — Закарпаття, охопивши тут військ. (льотчик — летун), адміністративно-суд. (стрибки — истребители — озброєні активісти для боротьби з партизанами) й техн.-виробничу термінологію (постройка — побудова; наряд — приділ до праці).

Русизми охоплюють перейняті з рос. мови фонетичні форми слів (факультєт; з вєтеркóм — швидко вниз шахтовим ліфтом), граматичні категорії (розрізнювання предикативної й атрибутивної форми: щаслива юність нам данá — дáна вимова хибна), морфеми флексійні професорá — професори; ходімте, підемте — ходімо) та словотвірні (покажчик — показник, підшúвка — підшивання, підшиття, бездíльничати — байдикувати); є русизми семантичні (направлення — напрямок, спрямування; збутися — здійснитися; заказати — замовити), синтаксичні (не женися на багатій — з багатою, нарада по питаннях зв’язку — з питань) і гол. фразеологічні (добро пожалувати! — вітайте!, приймати міри — поробити заходи) та лексичні (полосá — смуга, любúй — будь-котрий, прийом — засіб, спосіб, підхід). Насиченість русизмами залежить від мовостилю, мовної культури, значеннєвої ділянки й може сягати від рос-мовних кальок (слідуючий — наступний) до вкраплювання в текст однослівних і фразових цитат, більш чи менш узгіднених з правописними нормами рос. мови (канєшно/конечно — звичайно). Рос.-мовну фонетичну форму мають у розмовній мові звич. русизми низькостилевого вжитку (зануда грєшная — нудяр, див. Арґо, Сленґ), пестливі форми деяких імен (Серьожа — Сергійко, Свєта — Світланка) та деякі офіц. місц. назви на Україні (Ровно — Рівне, Сєверодонецьк — Сіверськодонецьке) й деінде (Бухарест — Букарешт).

У сх.-укр. говірках існує низка давніх спільних з рос. мовою лексем та синтаксичних конструкцій, що в укр. літ. мові уживалися з 19 в. чи то ще вживаються в поезії, хоч до нормативної лексики й синтакси не ввійшли (гóрод — місто, год — рік, свáдьба — весілля, пособúти — допомогти, у мене є — я маю, у мене болить голова — мені болить голова).

Література: Селищев А. Язык революционной эпохи. М. 1928; Сиповський В. Україна в рос. письменстві, I, (1801 — 50 pp.). К. 1928; Виноградов В. Очерки по истории русского литературного языка XVII — XIX вв. М. 1 вид. 1934, 2 вид. 1938. Лейден 1949; Їжакевич (-Цілуйко) Г. Питання рос.-укр. мовних зв’язків. К. 1954; Гнатюк Г. Рос.-укр. літ.-мовні зв’язки в 2-ій пол. XVIII — першій чверті XIX ст. К. 1957; Мирошник Д. Н. В. Гоголь. Его роль в укреплении русско-украинских языковых связей. X. 1959; Питання стилістики укр. мови в її взаємозв’язку з ін. слов. мовами. Тези доповідей міжвузівської наук. конференції. Чернівці 1963; Респ. наук. конференція з питань рос.-укр. мовних зв’язків. Тези доповідей, XII, 1964. Луганське 1964; Зв’язки укр. мови з рос. та ін. слов. мовами в 16 — 19 ст., зб. ст. К. 1968; Їжакевич (-Цілуйко) Г. Укр.-рос. мовні зв’язки радянського часу. К. 1969; Русские писатели Украины, литературные портреты. К. 1970. Shevelov G. Zum Problem des ukrainischen Anteils an der Bilduhg der russischen Schriftsprache. Wiener slavistisches Jahrbuch 16. Відень 1970.

О. Горбач


Російсько-українські політичні взаємини на еміґрації. Після жовтневої революції, на еміґрації, зокрема в Европі, опинилося на поч. 1920-их pp. бл. 1 млн росіян — кол. військ., високих урядовців, промисловців, інтеліґенції. Вони поселилися здебільща у країнах, які до 1917 входили до складу Рос. Імперії і в них залишилися рештки росіян з-перед 1914, тобто в Польщі, Латвії, Естонії і Фінляндії та у сусідніх: Чехо-Словаччині, Румунії, Юґославії, Болгарії, далі в Німеччині, у Франції і ЗДА; врешті в Китаї (гол. у Харбіні), де до 1917 жило чимало росіян. Варшава, Рига, Букарешт, Софія, а гол. Беоґрад, Прага, Берлін, Париж, Харбін, Нью-Йорк стали на довгі роки осередками діяльности рос. еміґрації. Поступово рос. еміґранти включилися в політ., пром., культ. та наук. життя країн своїх поселень і здобули чималий вплив на формування політ. і наук. думки зах. держав, на їх ставлення до Росії і до нерос. народів СССР. Вони великою мірою сприяли дезінформації Заходу щодо укр. питання. Протиукр. працю вели також рос. еміґранти серед українців на півн.-зах. землях, які входили до складу Польщі (зокрема Правос. Автокефальна Церква в Польщі), і на Закарпатті. У рос. церк. і церк.-гром. об’єднаннях опинилася і денаціоналізується частина укр. заробітчанської еміґрації з-перед першої світової війни і утікачів з укр. земель по другій світовій війні, тих, що не порвали зв’язків з Рос. Правос. Церквою, до якої належали на батьківщині.

Рос. еміґрацію (серед них було чимало осіб укр. походження) творили люди різних політ. напрямів, але їхнє ставлення до українців та ін. нерос. народів було майже однакове. Рос. монархісти взагалі заперечували нац. права укр. народу і обстоювали неділимість Рос. Імперії. Рос. дем. партії (меншовики, есери, кадети) також відстоювали єдність Росії, але її держ. устрій узалежнювали від вирішення майбутніх Рос. Установчих Зборів. Сумніви деяких росіян щодо можливости і доцільности зберегти Росію в дорев. межах (зокрема стаття історика Г. Федотова в ж. «Новый Журнал», ч. 16, 1947) викликали одностайний осуд усіх рос. політ. угруповань.

Такі погляди рос. еміґрації унеможливлювали співпрацю з нею укр. політ. груп. Проте, на поч. 1920-их pp. у Чехо-Словаччині безрезультатно велися інформативні розмови між рос. соціялістами (В. Чернов й ін.) та діячами укр. соц. партій (М. Шаповал, Н. Григоріїв й ін.) про можливості спільного протибольш. фронту. Також безуспішно закінчився обмін думками між ред. ж. «Борьба за Россию» С. Мельгуновим і Д. Дорошенком у 1926. Мельгунов висловлювався за співпрацю укр. і рос. народів в одній державі, Дорошенко ж — за співпрацю двох самостійних держав.

Чергові переговори відбулися у зв’язку з заходами німців довести нерос. народи СССР до співпраці з ген. А. Власовим і очолюваною ним Рос. Визвольною Армією (РОА) та з «Комитетом Освобождения Народов России» (КОНР). Однак КОНР прагнув зберегти імперіяльну єдність Росії, хоч формально деклярував «рівність народів Росії і, їх право на нац. розвиток, самовизначення і держ. незалежність» (Маніфест КОНР, проголошений у Празі 14. 11. 1944). Власову вдалося приєднати до КОНР лише кількох осіб укр. походження, що деклярували себе федералістами (Ф. Богатирчук, Ю. Музиченко, К. Штепа).

По другій світовій війні рос. політ. орг-ції. перенесли діяльність у країни Зах., гол. у Зах. Німеччину. Там таки почали діяти політ. групи, утворені з кол. підсов. громадян, перев. т. зв. власовці. Новими силами зміцнився також «Народно-Трудовой Союз» (НТС), орг-ція, що вийшла з передвоєнних солідаристів з програмою «вождизму», згодом вона стала найсильнішою рос. політ. групою на еміґрації.

На поч. 1950-их pp., у зв’язку з загостренням взаємин між ЗДА і СССР, деякі амер. політ. кола намагалися довести до співпраці поміж укр. і рос. політ. групами. На поч. 1951 у Нью-Йорку постав Амер. Комітет Визволення Народів Росії (АКВНР) з амер. публіцистом Ю. Лайонсом на чолі, що мав на меті об’єднати рос., укр. та ін. рос. політ. групи на плятформі спільної боротьби проти большевизму. В наслідок того у серпні 1951 в Зах. Німеччині утворився «Совет Освобождения Народов России» (ООНР). До складу СОНР увійшло кілька рос. груп; СОНР відстоював т. зв. непередрішенство, тобто, визнаючи право нерос. народів СССР відокремитися від Росії, узалежнював це від вирішення майбутніх Рос. Установчих Зборів або від плебісциту під наглядом Об’єднаних Націй. Українці таку плятформу вважали для себе несприйнятною й у 1951 — 52 всі укр. політ. партії заявили, що СОНР може виступати тільки від імени росіян.

Щоб паралізувати опозицію українців та ін. нерос. груп, діячі СОНР за допомогою АКВНР створили у 1952 в ЗДА Об’єднання Українців-Федералістів та ін. однаково короткотривалі групи; їхніми органами були у 1952 — 53 «Східняк» (додаток до рос. газ. «Новое Русское Слово» у Нью-Йорку) та ж. «Общее Дело» (1954). Тоді ж у Німеччині утворилась орг-ція п. н. Український Визвольний Рух (УВР), що мала об’єднувати українців-федералістів і видавала ж. «Нова Україна». В її проводі був Д. Гулай, а у 1954 — В. Василакий, який згодом повернувся до СССР.

У 1952 СОНР змінив назву на «Координационный Центр Антибольшевистской Борьбы» (КЦАБ), а Амер. Комітет Визволення Народів Росії перейменовано у 1953 на Амер. Комітет Визволення від Большевизму. Ці зміни у назві були поступкою нерос. діячам, які були проти того, щоб їх народи називати «народами Росії», а політ. плятформа тих орг-цій стверджувала право кожного народу СССР на самовизначення. В наслідок, цього деякі укр. учені й журналісти погодилися співпрацювати в Ін-ті для вивчення СССР та на радіостанції «Визволення» (пізніше радіо «Свобода»). У 1950-их pp. у Нью-Йорку відбулися розмови на тему вирішення нац. питання на Сх. Европи між укр. і рос. соціялістами (Б. Ніколаєвський). Багато уваги рос.-укр. взаєминам присвячувала Укр. Рев.-Дем. Партія (УРДП) та її газ. «Укр. Вісті» у Зах. Німеччині. В-во «Пролог» у Нью-Йорку влаштувало окрему конференцію у 1961, присвячену питанням рос.-укр. взаємин. Однак на перешкоді до співпраці укр. політ. кіл на еміґрації з рос. еміґраційними групами стоїть те, що вони далі обстоюють принцип т. зв. непередрішенства і на ділі не визнають права укр. народу на держ. самостійність. Все таки рос. еміґраційна преса за останні pp. часто об’єктивно інформує про становище на Україні та про вияви боротьби українців в СССР за нац. і політ. права.

По другій світовій війні також серед росіян на еміґрації були кола, які ставилися критично до рос. імперіялістичних концепцій. Так, у 1953 — 56 в Новому Ульмі (Зах. Німеччина) виходив при співпраці росіян, українців й ін. двотижневик, пізніше місячник «Освобождение» (у 1955 — 56, ред. кол. чл. Держ. Думи Г. Алексинський), що виступав за держ. усамостійнення всіх народів СССР і боротьбу проти больш. диктатури та рос. імперіялізму. У 1954 у Зах. Німеччині утворилась Нац. Орг-ція Рос. Демократів (НОРД) з метою боротися за рос. нац. державу і висловлювалася за співпрацю з українцями та ін. нерос. народами СССР.

У 1960-их pp. у ЗДА і в Канаді діяла т. зв. Кронштадська група росіян, що співпрацювала з українцями та ін. неросіянами. Вона виходила з програми кронштадських повстанців 1921, а в галузі міжнац. взаємин пропаґувала утворення конфедерації самостійних держав Сх. Европи, Сибіру й Туркестану. Цю програму групи виклав її діяч В. Петров у трактаті п. н. «Кронштадська теза». В органі «За нашу і вашу свободу» (ч. 2, 1966) стверджувалося, що «немає ніяких розумних підстав заперечувати самовизначення укр., білор., грузинського, таджикського, киргизького, тат. й ін. народів...», що розповсюджене широко серед рос. еміґрації гасло «непередрішенства» по суті мало чим відрізняється від старого гасла про «єдину, неділиму...». Кронштадці. не розвинули широкої діяльности, бо ін. рос. угруповання засудили їх як «розчленителів Росії».

Почавши з 1956, росіяни й українці зустрілися на форумі міжнар. антиком. орг-цій: Антиком. Ліґи Азіятських Народів (АПАКЛ), Світової Антиком. Ліґи (ВАКЛ) та ін. Виступаючи з доручення АБН або ОУН (р), укр. представники добилися того, що учасники щорічних конференцій цих орг-цій визнали права укр. народу на самостійність і ухвалювали прихильні до укр. справи резолюції. З рос. боку у конференціях брав участь НТС, який, до приходу українців, цілковито опановував цей форум. У наслідок безперервних зударів з українцями, що виявляли недемократичні й імперіялістичні тенденції НТС, ця орг-ція зовсім покинула АПАКЛ і ВАКЛ (1965 — 68).

На поч. 1970-их pp. сов. уряд дозволив виїхати за кордон або вислав з СССР деяких визначних росіян. Дехто з них (О. Єсенін-Вольпін, П. Літвінов, В. Некрасов, О. Солженіцин та ін.) виявили у своїх висловлюваннях більше зрозуміння до укр. народу та його прагнень. Конкретних заходів до рос.-укр. співпраці вони не розпочали.

Література: Двинов Б. Власовское движение в свете документов. Нью-Йорк 1950; Wrage K. Russian Emigration After Thirty Years Exile. Лондон 1951; Возрождение. ч. 17. Париж 1951; Fisher G. Soviet Opposition to Stalin. Кембрідж 1952; Освобождение. Орган международного революционно-демократического движения народов СССР, чч. 1 — 56. Новий Ульм 1953 — 56; McGraw Hill. Encyclopedia of Russia and the Soviet Union. Нью-Йорк 1961; Petrow-Skitaletz E. The Kronstadt Thesis. Нью-Йорк 1964; Бюллетень ч. 2. За нашу и вашу свободу. ЗДА — Канада 1966.

М. Прокоп


Росіна Юлія (1877 — 1960), акторка родом з Одеси. З 1892 у трупі братів Тобілевичів, згодом у О. Суслова та О. Суходольського на героїчних ролях у побутовому репертуарі: Аза («Циганка Аза» М. Старицького), Бондарівна (в одноіменній драмі І. Карпенка-Карого) та ін. З 1929 у Харківській, у 1936 — 49 у Київ. музкомедіях; краща роля — Ганнуся («Весілля в Малинівці» О. Рябова, 1938).

[Росіна (Россіна) Юлія († Київ). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.