[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2583-2600.]

Попередня     Головна     Наступна





Росія, назва для визначення території й держави, населеної росіянами (русскими, великоросами, москалями). Прийнята з візант. термінології як відповідник до «Руси», вона застосовувалася інколи для В. Князівства Моск., згодом — моск. царства у тогочасних моск. документах, почавши з 15 в. і — подекуди на Зах.: в геогр. описах на картах в латинізованій формі Russia для визначення Московії. Як політ. термін назва Р. (або Рос. Імперія) була усталена офіц. 1721 з прийняттям Петром I титулу імператора для всіх земель Моск. царства та завойованих або інкорпорованих ним країн і територій, народів і національностей. Відтоді, на вимогу царського уряду або його представників, назву Р. — Russia, Russland почали вживати також на Зах., замість Московії. В офіц. вжитку назва Р. або Рос. Імперія існувала до 1917 і збереглася у прикметниковому вигляді у визначенні Російська Совєтська Федеративна Соціялістична Республіка (РСФСР). Поза СССР назва Р. вживається в поточному користуванні (неточному) ще й далі для визначення також і всього СССР.

До 15 в. Р. (Московія, Московщина, Москва) постала в басейні р. Оки та верхньої течії Волги. Фінські племена чудь, меря, весь, мурома та ін., що заселювали цю територію під впливом інфільтрації та колонізації півн. слов. племен, почавши з 9 в. повільно, але безупинно зазнавали слов’янізації, даючи таким ч. у процесі перемішування з слов. племенами ільменських словен, кривичів і вятичів початки рос. народові, що й створив рос. державу — Р. Поруч з найстарішими фінсько-слов. городами Ростовом і Муромом з поступом колонізації виростали там нові городи Суздаль, Володимир над Клязьмою (заснований Володимиром Мономахом у 1108 — 09), Москва, Тверь й ін. Вже в часи приналежности до Київ. (Руської) держави — півн.-сх. її провінції виявляли сильні відцентрові тенденції, так що Святославові Хороброму (966) і Володимирові В. (982) доводилося упокорювати вятичів. До остаточного відокремлення тих земель від Київ. держави спричинився княжий Любецький з’їзд (1097), у наслідок якого згадані землі дістав молодший син Володимира Мономаха — Юрій Долгорукий (бл. 1125 — 57), що став не тільки засновником моск. династичної лінії Рюриковичів («молодші Мономаховичі»), але й організатором ядра пізнішої Р. — Володимиро-Суздальського князівства. За його часів зросла екон. і політ. сила цього князівства та виникли нові міста — Переяславль-Залеський та Юрьєв-Польський. Його син Андрій Боголюбський (1157 — 74) намагався поширити свою владу і на Київщину, зруйнувавши дощенту її столицю Київ (1169). Брат Андрія, Всеволод III, званий «Велике Гніздо» (1176 — 1212) поширив свої впливи на Переяславське князівство та Рязань і Новгород і воював з успіхом з половцями, болгарами та мордвою. Для підкреслення своєї незалежности від Києва і вищости над усіма півн. князівствами прийняв титул В. кн. Володимиро-Суздальське князівство (ін. назва Ростовсько-Суздальська земля, Заліська земля) завдячувало зростання свого значення також сприятливим геогр. умовам. Воно лежало в центрі Сх.-Евр. рівнини в сточищі гор. Волги та її приток (Оки з Клязьмою та ін.), які у своїх верхів’ях наближалися до рік ін. сточищ, що улегшувало сполучення з сусідніми країнами. На межиріччі Оки й гор. Волги (зокрема на Володимирщині) значні простори займали врожайні ґрунти, виниклі на лесоподібних суглинках, на яких скупчилося досить густе хліборобське населення (на т. зв. Оліллях) та постали численні городи, чому сприяло також захисне положення далеко від кочовиків. Півн. і півн.-зах. частина князівства, вкрита лісами, була дуже слабо заселена. На поч. 13 в. Володимиро-Суздальське князівство займало територію 230 000 км² з бл. 1 млн населення.

Син Всеволода і його наслідник у Володимирі В. кн. Юрій II (1212 — 16, 1218 — 38) намагався протиставитися тат. навалі Батия, але, розбитий над р. Сіттю (1238), сам наложив головою. Тоді ж усі півн. князівства підпали під панування Золотої Орди і князі мусіли одержувати від хана ярлики на свої волості. Перший поїхав по ярлик брат Юрія II, Ярослав II Всеволодович, за яким Батий затвердив титул В. кн. Т. ч. Володимир над Клязьмою ще на якийсь час залишився кристалізаційним центром рос. народу (див. Росіяни) та держави. Значення Володимира над Клязьмою зросло з перенесенням сюди з Києва резиденції митр. (1299). Але вже з кін. 13 в. Володимир почав занепадати, а на перший плян висувалися два конкуруючі між собою князівства: Моск. з нащадками Олександра Ярославича Невського на чолі і Тверське, в якому правили потомки Ярослава III Ярославича. У 1328 великокняжий титул з ласки хана Золотої Орди Узбека перейшов до кн. Москви — внука О. Невського, Івана Даниловича Калити (1325 — 40), але символічним осередком півн. земель все таки залишався на якийсь час Володимир. Іван Калита поширив свої впливи на Новгород та Псков і майже на всі півн. князівства. Для підтримки своїх політ. плянів він переніс столицю митр. «всієї Русі» з Володимира до Москви (1320-і pp.). Ще більше зміцнив авторитет Москви та усталив її політ. перевагу на півн. внук Івана — Дмитрій Іванович Донський (1359-89). Він підкорив Твєрь (1375) і, користаючись з анархії в Золотій Орді, розбив тат. військо Мамая на Куликовому Полі над Доном (1380). Ця перша в історії перемога моск. над тат. військом не тільки піднесла престиж Москви, але й спричинилася до дальшого закріплення її політики експансії. Напад хана Золотої Орди Тохтамиша у 1382 (після придушення тат. анархії) на Москву і зруйнування її, не надто ослабили дальшу ролю її в будові рос. централізованої держави. За Василія I Дмитровича (1389 — 1425) окремі півн. князівства: Нижегородське, Муромське та ін., самостійність яких була дуже обмежена, опинилися у складі Моск. В. князівства. Його син Василій II Темний (1425 — 62) продовжував політику батька, приєднавши майже всі півн. удільні князівства до Москви (Серпухов, Можайськ та ін.). У зміцненні внутр. зв’язків Моск. держави їй допомагала Правос. Церква, яка у 1448 унезалежнилася від константинопольського патріярха. За Івана III Васильовича (1462 — 1505) до Моск. держави приєднано князівства: Ярославське (1463), Ростовське (1474), Тверське (1485), Вятську землю (1489) та більшу частину Рязанщини. Після довготривалого періоду конфліктів і збройних зударів Новгород Великий змушений буя визнати моск. зверхність (1478). Під час воєн з Литвою в кін. 15 — на поч. 16 в. Москва захопила значну частину Чернігово-Сіверщини. Ще за Василія II Москва перестала платити Золотій Орді щорічну данину, обмежуючись до прилагідних подарунків, а 1480 остаточно звільнилася з-під влади татар.

Після падіння Візантії (1453) в Р. з’являється концепція перебрання політ.-церк. ролі Царгороду і теорія «Третього Риму», символічною ознакою чого був шлюб Івана III з Софією Палеолог, племінницею останнього візант. імператора, та прийняття візант. двоголового орла за герб Моск. держави.

В. Моск. князівство в пол. 15 в. охоплювало територію 430 000 км² з бл. 3 млн населення, а після захоплення просторих земель Новгорода В. — понад 2 млн км² з бл. 6 млн людности. Моск. держава сягала на півн. по: Біле й Баренцове м. (ця півн. частина була дуже рідко заселена або й незаселена), на півн.-зах. вона межувала з Швецією і доходила до Фінської затоки, на зах. з Лівонією (кол. кордон Київ. держави), на пізд.-зах. — з В. Князівством Лит. (приблизно) вододілом між сточищами Волги і Дніпра та Зах. Двини), на півд. сх. з незаселеними постійно степами — Диким Полем, на сх. — з Казанським ханством, на півн. сх. сягало до Уралу. Це величезне зростання Моск. держави уможливило серед ін. її сприятливе положення у відносно затишному центрі Сх. Европи та слабкість її сусідів. Підкорені Москвою невеликі фінські народи зазнавали повільної русифікації, у чому чималу ролю відобрала місійна діяльність Рос. Правос. Церкви.

М. Ждан, В. Кубійович

Моск. держава в 16 — 17 вв. Наслідник Івана III Василій III (1505 — 33) до свого тодішнього титулу «В. кн. Володимира і Москви» додав «і государ всеї Руси». Цей останній титул не тільки підкреслював його суверенність і незалежність від Золотої Орди, але й висував претенсії на всю спадщину Київ. Руси. Завдяки переможним війнам з Литвою, Москва приєднала до себе Псков (1510), Смоленськ (1514) і Рязань (1521). Син Василія III Іван IV Грозний (1533 — 84) перший офіц. прийняв титул царя (1547). Він підкорив Казанське (1552) та Астраханське ханства (1556), узалежнив від Москви Сибірське царство (1555), В. Ногайську Орду, кабардинських і черкеських кн. (1557). Шукаючи торг. зв’язків з Европою через Балтику, Москва розпочала війни з Польщею і Швецією, але зазнала поразки й 1582 — 83 змушена була відмовитися від Лівонії і доступу до Балтицького м. Деспотичний та тиранічний володар, Іван IV, зробив виконавцем своїх розпоряджень т. зв. «опричнину». За його директивами, на Стоглавому Соборі (1551) затверджено новий кодекс прав (Судебник). Паралельно з формуванням централізованої Моск. держави йшов розвиток рос. культури. У Москві почалося друкарство («Апостол», 1564), був витворений своєрідний архітектурний стиль (храм Василія Блаженного в Москві).

По смерті Івана Грозного та його сина й наступника царя Федора І (1584 — 98) скінчилася династія Рюриковичів, і почалася боротьба між боярами, що в ній переміг Борис Ґодунов, який став царем (1598-1605). В той час остаточно усамостійнено Рос. Правос. Церкву створенням Моск. патріярхату (1589). Політика дальшого закріпачення селян спричинилася до виникнення коз. руху над, Доном, Тереком і Уралом.

Після Ґодунова, у 1605 — 12, в Р. панувала анархія, громадянська війна та почалася поль.-швед. інтервенція — період т. зв. «Смути». Користаючися з взаємопоборювання самозванців-царів, поль.-лит. військо гетьмана С. Жолкєвського разом з козаками зайняло Москву, а земський собор вибрав царем поль. королевича Володислава (1610). Цей стан анархії в Р. закінчився новим земським собором, що вибрав царем Михайла Федоровича Романова (1613 — 45), який розпочав династію Романових. Це викликало війну з Польщею, в наслідок якої Москва втратила Смоленщину і Сіверщину (Деулінське перемир’я 1618, закріплене після нової, невдалої для Москви війни в 1633 — 34 Поляновським миром 1634), а Швеція зайняла частину земель, які раніше належали до Новгорода (Столбовський мир 1617).

За царя Олексія Михайловича (1645 — 76) Україна під проводом Б. Хмельницького увійшла у військ.-політ. союз з Р. (Переяславська угода 1654, якої Москва не дотримала), а Андрусівським договором (1667) Україну поділено між Р. і Польщею по лінії Дніпра; цей договір був підтверджений моск. «вічним миром» (1686), коли Запоріжжя, Лівобережжя (з Києвом) і Смоленщина відійшли до Р. Соц. утиски та дальше закріпачення селянства, узаконене «Соборным уложением» (1649), призвели до великого коз.-сел. повстання у Р. (Степан Разін, 1670 — 71), а реформи патріярха Никона викликали розкол у Правос. Церкві («розкольники», див. старообрядці). У другій пол. 17 в. Р. поширила свої володіння в Сибіру аж до границь Китаю (Нерчинський договір 1689).

До 17 в. Московщина жила майже відокремлено від решти Европи, а внутр. деспотичний лад носив ознаки, з одного боку, довголітнього співжиття з тат.-монгольськими елементами, а з другого — намагання моск. царів перебрати віджилі середньовічні порядки і структуру загиблої Візантії. У соц.-церк.-культ. царині Москва була дуже відстала.

Впродовж 16 — 17 вв. територія Моск. держави кількакратно збільшилася. Лище на півн.-зах. її кордони майже не зазнали змін; тут Москва не тільки не поширила свого доступу до Балтицького м., але у війнах зі Швецією була від нього відрізана (втрата гирла р. Неви).

У війнах з В. Князівством Лит. і Річчю Посполитою Моск. держава здобула частину білор. (Смоленщина разом з стратегічно важливою «Смоленською брамою» і Гомельщина) та укр. (Чернігово-Сіверська земля, протекторат над Лівобережною Україною — Гетьманщиною і Запоріжжям) земель. Зайняття Казанського і Астраханського ханств віддало Моск. державі весь водний волзький шлях і дозволило на колонізацію вільних степів у сточищах гор. Дону і на правому Надволжі. Заселення степів відбувалося під охороною т. зв. ліній — системи прикордонних укріплень для захисту від нападів кочовиків, гол. ногайських і крим. татар. У заселенні Степу брали участь, крім росіян, також українці (Слобідська Україна), на низу Дону оформилося Донське Військо, яке являло собою автономну частину Моск. держави. Проникнення в Степ призвело Москву до конфліктів з татарами та їх зверхником Туреччиною і довготривалих воєн з нею. На сх. Моск. держава, майже без опору місц. нечисленних народів, захопила весь Сибір; на поч. 17 в. її володіння сягали по р. Єнісей, в пол. 17 в. по Охотське м. Зміну території і кількости населення Моск. держави видно з табл. (у млн км² і млн людности; приблизні числа).


Площа

Населення

поч. 16 в.

2,8

5-6

кін. 16 в.

5,4

7

кін. 17 в.

13,8*

15-16**

* у тому ч. в Европі 4,0. ** у тому ч. в Сибіру 0,3.

У 16 — 17 вв. Моск. держава перетворилася з однонац. на багатонац.; крім росіян, у ній жили українці, білоруси, на Надволжі й Уралі казанські й астраханські татари, башкири, чуваші, удмурти, марійці, мордва, комі й ін. та низка малочисленних народів на півн. й в Азії. Одночасно з територіяльним зростанням Моск. держави з пол. 16 в. відбувалося поселення росіян на новопридбаних землях, зокрема в Степу та на Надволжі й Уралі, на яких рос. колоністи відсунули місц. населення від гол. водних артерій та уздовж Ками й Уфи і почали міґрувати за Урал.

Рос. Імперія. Політ. владу й територіяльну експансію посилив творець Рос. Імперії цар Петро I (1682 — 1725, від 1721 — імператор), який закріпив владу Р. над Лівобережною Україною (Полтавська битва 1709), а в наслідок Півн. війни з Швецією (1700 — 21) Р. здобула вихід до Балтицького м. та збільшила свій вплив на справи Польщі. Петро I здійснив важливі реформи в Р. щодо дальшої централізації держ. управління: замість Боярської думи створено Сенат (1711), модерну адміністрацію (створення губерній, 1708 і колеґіяльної системи управління), реґулярну армію й фльоту, скасовано патріярхат і наставлено «Святейший» Синод, поширено шкільну освіту, зокрема техн., створено на зразок Київ.-Могилянської Академії Слов’яно-Греко-Латинську Академію в Москві (1687) та відкрито Академію Наук (1725). На зови, відтинку було припинено дотогочасну ізоляцію від Европи, і Р. почала брати активну участь в евр. справах. Столицю Р. перенесено до Петербурґу (1712), заснованого 1703. Розвиток торгівлі й пром-сти сприяв зростанню міст і міщанства, але одночасно було остаточно закріпачено селян, що, поруч з обмеженням прав Донського козацтва й утисками над нерос. народами (татари, башкири тощо), викликало ряд повстань (К. Булавіна, 1707 — 08).

Европеїзація Р. охоплювала лише вищі суспільні прошарки, натомість нижчі, зокрема позбавлене всіляких прав селянство, нею майже не були заторкнені, що й спричинило ряд внутр. конфліктів, які знайшли своє завершення у революції 1917.

Період після Петра I позначений політ. боротьбою, згодом «палацовими переворотами». Дуже важко пережила країна жорстокий режим Біроновщини 1730-их pp. Щойно за царювання Єлисавети Петрівни (1741 — 61) дещо злагіднено політ. режим і досягнено певних успіхів у культ.-осв. і мист. ділянках. Катерина II (1762 — 98) відновила й розгорнула імперіялістичну політику Р. В наслідок ростур. воєн (1768 — 74 та 1787 — 91) Р. оволоділа півн. побережжям Чорного і Озівського морів й анектувала Крим (1783). Користаючи з розборів Польщі (1772, 1793, 1795) Р. зайняла Київщину, Поділля, Волинь, Полісся, Білорусь, Литву і Курляндію. Паралельно з загарбанням нових територій, йшла уніфікація і централізація Рос. Імперії: скасування гетьманства на Україні (1764), знищення Запор. Січі (1775) й ліквідація автономії Гетьманщини (1780-і pp.) та закріпачення селян на Лівобережній Україні (1783). Населення евр, частини Рос. Імперії досягло 36 млн. Посилення кріпацтва й утисків над козаками і нерос. народами викликали коз.-сел. повстання на чолі з Омеляном Пуґачовим (1773 — 75), яке охопило великі простори P., але незабаром було жорстоко придушене.

У другій пол. 18 в. на культ. відтинку Р. виявила дальший поступ: 1755 засновано Моск. Ун-т, 1756 — рос. театр, розцвітала рос. наука і література (М. Ломоносов, А. Сумароков, Г. Державін, Д. Фонвізін, М. Новіков, А. Радіщев та ін.).

У 18 в. Рос. держава поширила свої володіння в Европі. Вона здійснила більшість своїх територіяльних плянів: здобула доступ до Балтицького і Чорного морів (до них рос. етнічна територія майже не доходила), як також трохи не закінчила процес «об’єднання всіх руських земель» (всіх білор. і 85% укр.). Разом з тим Рос. Імперія здобула природні межі, не лише на пізн., але й на півн. зах. та на півдні; її територія охопила майже всю Сх. Европу. Простір і населення Рос. Імперії збільшилися з 13,8 млн км² і 15 млн населення на поч. 18 в. до 14,5 млн км² (у тому ч. в Азії 9,8) з 37 млн населення (у тому ч. в Азії 0,6) в кін. 18 в.

У зв’язку з здобуттям територій нерос. народів ч. нерос. народів в Рос. Імперії збільшилося до 36% (оцінки на кін. 18 в.). Росіяни, а також українці у 17 і 18 вв. продовжували колонізацію Лісостепу і — менше — Степу; з кін. 18 в. почалася колонізація надчорноморських і прикавказьких степів. Слідом за тим значно продовжилася рос.-укр. етногр. межа — до 16 в. обидва народи сусідували між собою лише на півн., пізніше також на півн. сх. і на сх.

Зміни в імперіялістичній, колоніяльній і нац. (щодо нерос. народів) політиці за імператорів Павла I (1796 — 1801) і Олександра I (1801 — 25) були мінімальні. Участь Р. в антифранц. коаліції закінчилася поразкою Р. (1805 — 07), однак, поділ сфер впливів і залишення вільних рук для Р. на сх. Европи (Тільзітський мир 1807) довели до війни зі Швецією (1808 — 09) і окупації Фінляндії, війни з Туреччиною (1806 — 12) й анексії Басарабії (1812) тощо. 1801 була інкорпорована Грузія. Перемога Р. над Наполеоном (1812) зробила її евр. потугою і дозволила їй стати «жандармом Европи». За ухвалою Віденського Конґресу (1814 — 15) Р. зайняла т. зв. Герцоґство Варшавське, і рос. імператор став королем Польщі. Реакційна політика самодержавства, русифікації та утиски нерос. народів за Олександра I і особливо Миколи I (1825 — 55) призвели до зростання рев., політ., нац. і соц. рухів: декабристів, петрашевців, поль. повстання й війни з Р. 1830 — 31, Кирило-Методіївського Братства (1845 — 47), Київ. Козаччини (1855) тощо. У зовн. політиці продовжувалася імперіялістична політика: війни з Іраном (1826 — 28) і Туреччиною (1828 — 29), в наслідок яких до Р. приєднано Сх. Вірменію і Кавказьке побережжя Чорного м.; 1848 — 49 Р. допомогла Австрії придушити угор. революцію. Намагання Р. послабити Оттоманську імперію, зайняти домінуюче становище на Дунаї та Балканах і дістати вільний перехід через протоки (Босфор і Дарданелли) довели до Крим. війни з Туреччиною, Англією, Францією та Сардінією (1853 — 56), в якій Р. зазнала поразки й змушена була відійти від гирла Дунаю й погодитися на демілітаризацію Чорного м. (Паризький мирний договір 1856). Під впливом цієї поразки та зростання сел. рухів Олександер II (1855 — 81) був змушений здійснити сел. реформу 1861 (скасування кріпацтва), але продовжував і посилив централізаційну та русифікаційну політику щодо нерос. народів: придушено поль. повстання 1863 — 64, переслідувано католиків і уніятів, заборонено розвиток укр. культури (Валуївський циркуляр 1863, і Емський указ 1876). В наслідок аґресивної зовн. політики підкорено весь Кавказ (1864), окуповано просторі землі Сер. Азії (Туркестан, 1864 — 85) і Далекого Сх. (Зелений Клин) та проведено успішну війну з Туреччиною 1877 — 78, яка довела до визволення з під тур. влади Румунії, Сербії й частково Болгарії. Гальмування дальшої, рос. експансії на Балканах Берлінським Конґресом (1878) довело до зближення Р. з Францією і Англією за царя Олександра III (1881 — 94), що стало зав’язком майбутньої Антанти.

Поразка Р. у війні з Японією (1904 — 05) за царя Миколи II (1894 — 1917), розвиток пром-сти і сіль. госп-ва, зростання пролетаріяту й роб. руху й пов’язані з тим страйки, сел. рухи, посилення діяльности політ. партій (Соц.-Рев. з 1902 і Соц.-Дем. з 1903) довели до революції 1905 — 07, яка намагалася перетворити P., на конституційну монархію (маніфест з 17. 10. 1905) з забезпеченням основних гром. прав та створенням своєрідного парляменту — Держ. Думи (1906 — 17). Але новий поворот до реакційної політики в Р. загострив клясові суперечності й посилив рев. настрої робітників і селян та невдоволення нерос. народів. Воно збільшилося під час світової війни 1914 — 18 і призвело до березневої революції 1917, яка ліквідувала царат (15. 3. 1917) і встановила дем. республіку під проводом Тимчасового уряду, який був повалений, 7. 11. 1917, в наслідок больш. повстання, що встановило владу совєтів на чолі з В. Леніном (жовтнева революція) і перетворило Р. на Рос. Соц. Фед. Сов. Республіку, яка 30. 12. 1922 ввійшла до створеного тоді Союзу Соц. Сов. Республік.

Поширення території Рос. Імперії в Европі у першій пол. 19 в. продовжувало тенденції 18 в.: краще опанування Балтицького (окупація Фінляндії) і Чорного (захоплення Басарабії і всього сх. побережжя) морів та проникнення вглиб Сер. Европи (окупація Поль. Королівства). Намагання вийти з замкненого Чорного м. і опанувати чорноморські протоки не дозволила здійснити Крим. війна. Здійснення цих намагань і разом з тим опанування Балкан, а далі анектування решти укр. і поль. земель було однією з цілей! Р. у першій світовій війні. В Азії у 19 в. Рос. Імперія дійшла до природних меж на півд.; її намаганню досягти теплої частини Тихого океану перешкодила програна війна з Японією. Значно більшим, ніж зростання території, було зростання населення Рос. Імперії завдяки високому (найвищому в Европі) природному приростові. Відсоток населення Евр. частини Рос. Імперії зріс з 21% населення всієї Европи до 29% у 1910. Зміна території (в млн км²) й кількости людности (в млн) Рос. Імперії видно з табл.

Роки

Вся імперія

Евр. частина

Азіятська

територія

населення

територія

населення

територія

населення

1858

19,6

74

5,5

65

14,1

9

1897

21,3

128

5,5

109

15,8

19

1914

21,3

178

5,5

150

15,8

28

Рос. Імперія стала в 19 в. найбільшою щодо території й населення державою світу (без колоній). У першій пол. 19 в. найгустіше заселена частина імперії — центр і Україна, але й слабше заселене Поволжя висилали надвишки свого населення на Півд. Україну і Передкавказзя, згодом перев. за Урал, а також у пром. р-ни: Моск., Петербурзький і наймолодший — Донбас. Разом з тим збільшився відсоток людности, яка жила в азіятській частині Рос. Імперії: з 12% у 1858 до 14,8% у 1897 і 15,7% у 1914.

За переписом 1897 Рос. Імперія була багатонац. державою, у якій неросіяни становили 55,7% всього населення (фактично більше). Гол. національності (в млн): росіяни — 55,7 млн, українці — 22,4, поляки — 7,9, білоруси — 5,9, жиди — 5,1, киргизи — 4,1, татари — 3,7, фіни — 2,5, німці — 1,8, литовці — 1,8, латиші — 1,4, башкири — 1,3, вірмени — 1,2, румуни — 1,1, естонці — 1,1, мордва — 1,0.

А. Жуковський, В. Кубійович



ХРОНОЛОГІЯ *

* Зіркою позначені події й особи, яким присвячено окремі гасла.

** Всі дати подано за старим стилем


10 — 11 в.

982 — Приєднання Ростовсько-Суздальської землі до Київ. (Руської) держави.

1097 — Постановою *Любецького з’їзду кн. Ростовсько-Суздальська земля дістається в спадкове володіння Володимира Мономаха та його нащадків.


12 в.

1125 — 57 — *Юрій Долгорукий молодший син Володимира Мономаха, кн. Ростовсько-суздальський, засновник молодшої — моск. лінії Рюриковичів.

1147 — Перша літописна згадка про Москву, засновану Юрієм Долгоруким.

1157-74 — *Андрій Юрійович Боголюбський — кн. Ростовсько-суздальський; переніс столицю князівства до Володимира над Клязьмою.

1169 — Андрій Боголюбський поширює свій вплив на Новгород В.

1176-1212 — Всеволод Юрійович «Большое Гнездо», кн. Володимирсько-суздальський.

1186 — Літопис вперше називає Всеволода, В. кн.


13 в.

1212-38 — В. кн. Юрій II Всеволодович.

1221 — Кн. Юрій Всеволодович здобуває землі мордви і будує фортецю Нижній Новгород.

1238 — Напад татар на Суздальсько-Володимирське князівство. Смерть Юрія II в битві над р. Сіттю.

1240 — Перемога кн. Александра Ярославича (Невського) над шведами на p., Неві.

1242 — Перемога кн. Александра Невського над нім. рицарями на Чудському озері («Ледове побоїще»).

1243 — Кн. Ярослав Всеволодович дістав ярлик на В. князівство Володимирське.

1252-63 — В. кн. Александр Ярославич Невський.

1299 — Переїзд митр. Максима з Києва до Володимира.


14 в.

1328 — Моск. кн. Іван I Данилович Калита (1325 — 1340) дістає ярлик на Володимирське В. князівство.

1364-72 — Твєрь за допомогою лит. кн. *Ольґерда тричі безуспішно нападає на Москву.

1380.8.9 — Перемога В. кн. Дмитрія Івановича Донського (1359-89, В. кн. з 1362) над тат. військом Мамая на Куликовому полі.

1382 — Тат. військо Тохтамиша здобуває Москву, Володимир й ін. міста.

1392-93 — В. кн. Василій І Дмитрович приєднує до Москви Суздальське і Нижегородське князівства.

1395 — В. кн. лит. *Витовт займає Смоленськ; користаючися з розгрому Золотої Орди Тімур-Ленком, Москва перестає платити татарам щорічну данину.


15 в.

1406-08 — Війна Литви з Москвою та її союзником — татарами.

1408 — Напад тат. еміра Едиґея змушує Москву відновити данину татарам.

1425-02 — Князювання В. кн. Василія II Васильовича Темного.

1427 — Твєрь визнає зверхність Литви (1430 також Рязань).

1448 — Моск. Церква виходить з-під зверхности царгородського патріярха.

1456 — Війна Москви з *Новгородом В. і обмеження його суверенности.

1462-1505 — Князювання В. кн. Івана III Васильовича.

1478 — Москва завойовує Новгород В.

1480 — Остаточне звільнення Москви з-під тат. влади.

1485 — Москва підкоряє Твєрь.

1497 — «Судебник» Івана III.


16 в.

1500-03 — Моск.-лит. війна і приєднання до Москви Верхівських князівств.

1505-33 — Князювання В. кн. Василія III Івановича.

1510-23 — Приєднання до В. Князівства Моск. Пскова (1510), Смоленську (1514), Рязані (1521), Новгорода-Сіверського (1523).

1533-84 — Князювання Івана IV Васильовича Грозного (з 1547 з титулом царя).

1549 — Перший Земський собор.

1551 — Стоглавий собор затверджує новий кодекс прав — «Судебник» 1550 Івана IV.

1552 — Завоювання Казанського ханства.

1556 — Завоювання Астраханського ханства.

1558-83 — Лівонська війна Москви проти Лівонського ордену, Польщі і Швеції за вихід до Балтицького м.; несприятливі для Москви угоди з Польщею (1582) і Швецією (1583).

1564 — Друк «Апостола» в Москві.

1565-72 — Опричнина.

1571 — Напад крим. хана Девлет Ґірея на Москву.

1581 — Початок походу Єрмака на Сибір.

1584-98 — Царювання Федора Івановича, останнього з династії Рюриковичів.

1589 — Встановлення Моск. патріярхату.

1590-93 — Моск.-швед. війна.

1598 — 1605 — Царювання Бориса Ґодунова.


17 в.

1605-13 — Моск. Смута.

1610 — Перемога поль.-лит. війська над моск. під Клушином і захоплення ним Москви (до 1612). Королевич Володислав обраний царем Московщини.

1611 — Шведи займають Новгород.

1613-45 — Царювання Михайла Федоровича Романова (поч. династії *Романових).

1617 — Столбовський мир зі Швецією.

1618 — Деулінське перемир’я з Польщею, Чернігово-Сіверщина переходить до Польщі.

1632-34 — Моск.-поль. війна. *Полянівський мир (1634).

1645-76 — Царювання *Олексія Михайловича.

1649 — «Соборное уложение» — кодекс законів Московщини.

1653-56 — Церк. реформа патріярха Нікона. Початок розколу.

1654 — Переяславська угода гетьмана Б. Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем.

1654-67 — Війна Москви з Польщею.

1656 — Моск.-поль. перемир’я у Вільні.

1656-58 — Моск.-швед. війна.

1661 — Кардиський мир зі Швецією.

1667 — Моск.-поль. *Андрусівський договір.

1670-71 — Коз.-сел. повстання С. Разіна над Доном і Волгою.

1676-81 — Війна Московщини з Туреччиною і Кримом і *Бахчесарайський мир (1681).

1682 — Повстання стрільців у Москві.

1682 — 1725 — Царювання *Петра I.

1686 — Моск.-поль. *«Вічний мир».

1687 — Заснування Слов’яно-Греко-Латинської Академії в Москві.

1687-89 — Крим. походи.

1689 — Нерчинський договір між Москвою і Китаєм.

1696 — Завоювання Озова.

1697 — Завоювання Камчатки.


18 в.

1700 — Константинопільський мир з Туреччиною. Запровадження Юліянського календаря.

1700-21 — Півн. війна.

1703 — Заснування *Петербурґу.

1707-08 — Повстання К. Булавіна (Дон).

1708-09 — Адміністративна реформа (створення губ.).

1709.27.6 — Полтавська битва

1710-13 — Рос.-тур. війна і Прутський трактат (1711).

1711 — Створення Сенату.

1712 — Перенесення столиці з Москви до Петербурґу.

1721 — Окупація Лівонії й Естонії на підставі рос.-швед. Ништадтського договору. Скасування патріярхату в Росії і заснування *Святішого Правительствуючого Синоду. Проголошення Рос. Імперії.

1722 — Створення *Малоросійської колеґії (першої).

1722-23 — Рос.-іранська війна; приєднання до Росії зах. побережжя Каспійського М.

1724 — Відкриття Рос. Академії Наук.

1730-40 — Царювання *Анни Іванівни; Біроновщина.

1732-41 — Друга експедиція Берінґа (відкриття Аляски).

1733-34 — Участь Росії у війні за поль. престол.

1735-39 — Рос.-тур. війна. Беоґрадський мир (1739).

1741-43 — Рос.-швед. війна.

1741- 61 — Царювання *Єлисавети Петрівни.

1755 — Заснування Моск. Ун-ту.

1757 — Заснування Академії Мистецтв у Петербурзі.

1757-62 — Семилітня війна (1756-63).

1762-96 — Царювання *Катерини II.

1764 — Скасування гетьманства на Україні.

1767-68 — Комісія для утворення «Нового Уложення».

1768-74 — Рос.-тур. війна і *Кучук-Кайнарджійський договір (1774).

1772 — Перший *поділ Польщі.

1773-75 — Повстання О. Пуґачова.

1775 — Ліквідація Запор. Січі. Губернська реформа.

1781 — Ліквідація автономії Гетьманщини.

1783 — Анексія Криму Росією. Георгіївський договір про протекторат Росії над Грузією.

1787-91 — Рос.-тур. війна й Яський мирний договір (1791). Зайняття півн. побережжя Чорного і Озівського морів.

1788-90 — Рос.-швед. війна.

1793 і 1795 — Другий і третій поділи Польщі.

1796-1801 — Царювання *Павла I.

1799 — Італ. похід О. Суворова.


19 в.

1801 — Приєднання Грузії до Рос. Імперії.

1801-25 — Царювання *Олександра І.

1804- 13 — Рос.-іранська війна й приєднання, до Росії Півн. Азербайджану і Даґестану.

1805-07 — Участь Росії у антифранц. коаліції і Тільзітський мир (1807).

1806-12 — Рос.-тур. війна і Букарештський мирний договір (1812); анексія Басарабії.

1808-09 — Рос.-швед. війна. Фрідріхсгамський мир і окупація Фінляндії (1809).

1812 — Похід Наполеона на Росію і його відступ.

1813-14 — Похід рос. війська в Зах. Европу; здобуття Парижу (1814).

1814-15 — *Віденський Конґрес.

1819 — Заснування Петербурзького Ун-ту.

1825-55 — Царювання *Миколи І.

1825-26 — Повстання *декабристів у Петербурзі і на Україні.

1826-28 — Рос.-іранська війна; приєднання до Росії Сх. Вірменії.

1828- 29 — Рос.-тур. війна і Адріянопільський договір (1829).

1830-31 — *Поль. (листопадове) повстання проти Росії.

1833 — Кодифікація /Свода законов Российской Империи».

1837 — Проведення першої залізниці в Росії (від Петербурґу до Царського Села).

1845-49 — Т-во петрашевців у Петербурзі.

1847 — Ліквідація *Кирило-Методіївського Братства на Україні.

1849 — Рос. військо допомагає придушувати угор. революцію.

1853-56 — *Крим. війна. Паризький мир (1856).

1855-81 — Царювання *Олександра II.

1858 — Айгунський договір з Китаєм.

1861 — Скасування *кріпацтва (19. 2).

1863-64 — *Поль. (січневе) повстання проти Росії.

1863 — Валуєвський циркуляр (див. Валуєв П.) Університетська реформа.

1864 — Шкільна, суд., зем. реформи. Остаточне завоювання Кавказу.

1864-85 — Завоювання Сер. Азії.

1867 — Продаж Аляски ЗДА.

1870 — Реформа міськ. самоуправління.

1873 — Рос.-австр.-нім. порозуміння («Союз трьох імператорів»).

1874 — Введення заг. військ. повинности.

1876 — *Емський указ.

1877-78 — Рос.-тур. війна й Сан-Стефанський договір (1878).

1878 — *Берлінський Конґрес.

1881-94 — Царювання *Олександра III.

1891 — Початок будови великої сибірської залізниці (закінчена 1916).

1893 — Оформлення рос.-франц. союзу.

1894 — 1917 — Царювання *Миколи II.

1897 — Перший заг. перепис населення в Росії.

1898 — Перший з’їзд *Рос. Соц. Дем. Роб. Партії (РСДРП) в Мєнську.


1900 — 19

1902 — Постання рос. партії *соц.-революціонерів (есерів).

1903 — Другий з’їзд РСДРП у Брюсселі-Лондоні і поч. больш. фракції РСДРП.

1904-05 — Рос.-японська війна; Портсмутський мир (1905).

1905 — Маніфест царя Миколи II про перетворення Росії на конституційну монархію (17. 10).

1905-07 — Перша революція в Росії.

1900 — 1 *Держ. Дума (27. 4 — 8. 7). *Столипинська аґрарна реформа (перший указ 9. 11, 1906).

1907 — 2 Держ. Дума (20. 2 — 2. 6). Скликання 3 Держ. Думи (1. 11 до 9. 6. 1912).

1912 — 4 Держ. Дума (15. 11 — 25. 2. 1917).

1914 — Німеччина (19. 7, за н. ст. 1. 8) і Австро-Угорщина (24. 7) оголосили війну Росії.

1914-18 — Перша *світова війна.

1914 — Рос. військо зайняло Галичину зі Львовом (серпень-вересень).

1915 — Поразка рос. війська в Галичині — відступ зі Львова (травень-вересень).

1916 — Наступ рос. війська на Волині й у Галичині — офензива О. *Брусілова (22. 5 — 31. 7).

1917 — Лютнева (березнева) революція; утворення *Тимчасового уряду і проголошення Р. респ. [2. (15) 3]. *Жовтнева революція (25. 10., засн. ст. 7. 11); больш. переворот в Петрограді (Совєт Нар. Комісарів очолив В. *Ленін). Відновлення патріярхату в Росії. Деклярація прав народів [2. (15) 11]. Ультиматум Совнаркому укр. урядові з однозначним визнанням УНР |4 (17) 12] і поч. інвазії рос. війська на Україну.

Р. М.




Українці в Росії. Від 14 — до сер. 17 в. Не зважаючи на безпосереднє сусідство України з В. Князівством Моск. і пізнішими його землями, У. прибували туди спершу тільки спорадично й у невеликій кількості.

Вже з кін. 13 в. поодинокі У. почали йти на моск. землі з України, тікаючи від тат. насильства: чернігівський боярин Ф. Бяконт (батько митр. Олексія), київ. митр. Максим (1299); за князювання Івана Калити (1325 — 40) туди прибув «з княжатами, боярськими дітьми і двором» київ. вельможа Родіон Нестерович. Виходнями з Києво-Печерського манастиря були суздальський єп. у 1374 і згодом митр. «всея Руси» Діонисій і тверський єп. Арсеній, який 1406 склав нову ред. «Києво-Печерського Патерика». З того часу почали селитися на моск. землях (для участи в будівництві оборонних споруд у Москві, Рязані, Твєрі та ін. м.) також окремі укр. ремісники.

На поч. 15 в., з розгортанням боротьби між В. князівством Лит. і Москвою за укр. землі і намаганням укр. кн. унезалежнитися від Литви, в Москву прибула 1408 група укр. бояр з єп. чернігівським і військ. дружинами на чолі з кн. Свидригайлом. Згодом, у другій пол. 15 в. почали переходити на бік моск. кн. й поселюватися на його землях також укр. і білор. кн. з Чернігівщини, Сіверщини і Смоленщини: кн. Оболенські, Одоєвські, Мезецькі, Масальські, Вяземські, Торуські та ін. Разом з ними переходили й їхні бояри та слуги. З розвитком торгівлі між укр. землями й Московщиною прибували спорадично до рос. міст через Чернігів і Путивль укр. купці («гості») з Києва, Черкас, Брацлава, Вінниці тощо.

Перехід У. на моск. землі посилився з поч. 16 в. Після поразки повстання кн. М. Глинського в лютому 1508 частина повстанців мусіла еміґрувати на територію Московщини. Прибулий до Москви разом з братами і слугами кн. Глинський одержав для поселення Малий Ярославець і Медин з навколишніми селами. У сер. 16 в. до Москви прибув Д. Вишневецький і, ставши на службу царя Івана Грозного, одержав м. Бєлєв (на півд. від м. Тули) з прилеглими волостями і селами. Одночасно на Московщину прибували укр. купці й ремісники. Відвідуючи торговиці Москви, Ярославля, Курську, Володимира, Твєрі, вони жили іноді по кілька тижнів у опеціяльних «гостинних дворах» цих м.

Докладніших даних про ширше переселення У. на територію В. Князівства Моск. і його земель у 14 — 16 вв. немає. «Чернігівські», «Сіверські», «Путивельські» У. поселювалися гол. ч. б. оборонних пунктів на Курщині і Вороніжчині, де перебували моск. залоги, стаючи до них на службу або працюючи під їх охороною при відбудові знищених татарами або при заснуванні нових м. Наприкін. 16 в. прикордонні моск. залоги складалися перев. з У. Згідно з твердженням англ. купця Д. Флетчера, у 1588 на моск. півд. кордонах на 4 300 найманої піхоти було бл. 4 000 У. Кількість укр. переселенців збільшувалася на півд. територіях Моск. держави гол. ч. після придушення поляками коз. повстань, учасники яких еміґрували на територію тогочасних моск. володінь, здебільше на землі пізнішої Слобожанщини і Донщини, засновуючи там разом з ін. переселенцями багато нових поселень. Наслідком того у першій пол. 17 в. основну масу населення Слобожанщини складали У. 1638 на Дону майже пол. населення були У. (яких 10 000).

Від сер. 17 до кін. 18 в. Переселення У. на землі Моск. держави посилилося в 17 в., особливо після Переяславської угоди 1654. Одночасно з масовим переселенням, яке йшло, як і раніше, на півд. сх. на старі укр. землі, гол. на Слобожанщину, а також на Донщину і дол. Поволжя, поодинокі особи і групи фахівців переселялися тимчасово або назавжди на Московщину, зокрема до Москви, або на виклик моск. уряду чи великих землевласників-бояр, або з власної ініціятиви, шукаючи кар’єри й заробітку. Склад цієї категорії переселенців був дуже різноманітний: духовні особи (свящ. й ченці), вчені і вчителі, мистці, перекладачі, співаки, купці, промисловці (зокрема будники, гутники й рудники, які працювали в сер. 17 в. на центр. Московщині й Поволжі), ремісники різних фахів тощо. Окрему групу У. на Московщині становили посланці укр. уряду, чл. їх почтів, укр. закладники тощо. З другої пол. 17 в. у Москві утворюється постійна укр. колонія, осередком якої був т. зв. Малоросійський двір (згодом вулиця з прилеглим р-ном Москви — т. зв. Маросєйка). Поселені в Москві і на її околицях У. були у відомстві Малоросійського приказу і здебільша зберігали зв’язок з батьківщиною, куди більшість їх потім і поверталася, хоч деяка частина осідала там назавжди.

Ще у 1630 — 40-их pp. на Московщину почали переселюватися й осідати в моск. манастирях ченці й черниці з деяких лівобережіно-укр. манастирів. У 1645 до Москви переїхало з України понад 30 укр. учених: філологів, філософів, знавців реторики, музики й ін. ділянок. Вони поселилися у збудованому спеціяльно для них манастирі. У 1649, заходами окольничого Ф. Ртищава, були викликані до Москви Є. Славинецький та А. Сатанівський разом з гуртом учених ченців. Поселені в заснованому для них Андріївському манастирі, вони працювали над перекладами літ. і церк. писань з грец. мови. У 1652 з України приїхало 12 співаків під проводом В. Тернопільського; у 1656 — 57 прибули київські «півчі»: Л. Лешковський, К. Коновський, С. Шаровський, І. Коленда. Тоді ж були викликані з Києва маляр Варлаам і різьбар Антоній. Видатним представником укр. і білор. культури й «київ. науки» став прибулий до Москви 1660 з 13 учнями вихованець Києво-Могилянської Колеґи С. Полоцький — педагог і письм., автор проєкту Моск. Слов’яно-Греко-Латинської Академії, творець нової літ. школи в Москві й учитель царських дітей. Свящ. при церкві св. Івана Богослова був призначений 1669 вихованець Києво-Могилянської Колеґії глухівський протопоп І. Шматковський. Вихованцем тієї ж колеґії був П. Муравський, призначений 1679 на єп. коломенського, згодом суздальського архиєп., а з 1683 на митр. рязанського. Крім названих церк. діячів, на моск. царському дворі і по домах моск. бояр У. працювали вчителями дітей, іконописцями, різьбарями, садівниками тощо. Наприкін. 17 в. у моск. Оружейній палаті працювали укр. ґравери Л. Тарасевич, І. Щирський та ін.

Окрему категорію (вже примусово поселених на моск. землях) становили депортовані з України рос. урядом — ув’язнені, інтерновані або заслані укр. гетьмани і чл. коз. старшини антирос. орієнтації, реальні чи й потенціяльні противники Москви. Депортованих привозили до Москви, влаштовували над ними слідство (часто з допомогою тортур), і потім, після вироку засилали на Сибір, а згодом також до Архангельська чи Соловецького манастиря й ін. манастирських в’язниць півн. Росії. Між депортованими були укр. гетьмани (Д. Многогрішний, І. Самойлович), заслані з родинами до Сибіру, численні ген. старшини й полк., визначні духовні особи тощо. Був депортований також гетьман П. Дорошенко, який і помер на Московщині.

Деякі з укр. колоній на Московщині були досить великі. Напр., у маєтках боярина Б. Морозова в 1657 жило 1 177 осіб чоловічої й жін. статі «белорусцов», як називали тоді у Москва У. і білорусів. Це були перев. промисловці (рудники, будники, гутники) й ремісники (котельники, мельники й ін.).

Чимало укр. людности на межі 17 і 18 вв. — вільно або невільно — переселилося до маєтків вищої коз. старшини (зокрема гетьмана І. Мазепи та його рідні) у суміжних з Україною пов. Московщини (Сєвськ, Трубчевськ й ін.).

Визначно посилилася участь У. у церк., культ. і госп. житті Московщини за царювання Петра I. Особливо значною і численною була ця участь у церк. житті. Затриманий у Москві Петром I, С. Яворський був призначений на митр. рязанського, згодом став «блюстителем патріяршого престола» і з 1721 першим през. Святішого Синоду. Провідне місце в церк. ієрархії посів Т. Прокопович, найближчий співр. Петра I в будівництві Рос. Імперії. Викликаний з Києва Д. Тупталенко (Д. Туптало) став митр. тобольським і сибірським, а з 1704 — ростовським і ярославським. Крім них і цілого ряду ієромонахів Києво-Печерської Лаври та ін. київ. манастирів і вчителів Києво-Могилянської Академії, призначуваних на вищі становища церк. ієрархії (у 1700 — 62 pp. на самих тільки рос. землях було 70 єп. — У.), до Москви чи до Петербурґу прибувало багато викликаних з Києва для допомоги в церк. чи осв. праці різних учених і фахівців. У самій лише Москві між 1702 і 1705 згуртувалося понад 35 київ. ченців. Прибулі з України київ ченці жили в численних моск. манастирях: крім Андріївського, в Тверському, Чудовському, Богоявленському, Донському, Даниловому, Воскресенському і Савино-Сторожевському б. Москви та ін. У деяких з них провід і більшість чернечого складу становили У. Київ. черниці жили в Савинському дівочому та ін. манастирях.

В осередках окремих епархій і при багатьох манастирях діяли засновані київ. ученими й учителями або під їх проводом школи (напр., заснована Є. Славинецьким школа в Чудовському манастирі та створена С. Полоцьким школа в Заіконоспаському манастирі. В усіх тих школах керівниками й педагогами були здебільша У. Ректорами і префектами заснованої у Москві Слов’яно-Греко-Латинської Академії були у 1700 — 53 pp. майже виключно київ. учені й ченці (у 1700 — 63 pp. на всіх 19 ректорів 16 були У.); у деяких pp. У. становили більшість поміж її студентами (у 1704 на всіх 34 студентів було всього 4 росіян). Заходами укр. ієрархів і педагогів були засновані школи (семінарії) в ряді рос. епархій. У 1721 почали свою діяльність школи Т. Прокоповича і Т. Яновського в Петербурзі. Під проводом У. діяли школи в Суздалі, Казані, Твєрі, Вятці, Вологді, Рязані та ін. м. За підрахунком М. Петрова, кількість кол. вихованців Києво-Могилянської Колеґії й Академії, які в 1721 — 50 pp. працювали учителями в духовних семінаріях Московщини, сягала до 125 осіб. За участю У. (Т. Прокопович) була заснована 1724 Академія Наук у Петербурзі, що її през. з 1746 був майбутній гетьман К. Розумовський.

У. в Р. брали провідну участь у розвитку рос. науки 18 в., зокрема мед. Чл. керівної мед. адміністрації в Рос. Імперії, т. зв. Держ. Мед. Колеґії, були на протязі 18 в. 16 У., при чому один з них був її гол., З — секретарями та помічниками секретарів і 7 почесними чл. колеґії. Лікарі У. були гол. і старшими докторами чи хірургами петербурзьких і моск. шпиталів і лікарень, і багато з них мали відповідальні посади в армії і фльоті.

Водночас з цим У., поруч німців і голляндців, були найвидатнішими організаторами, проф. й викладачами т. зв. шпитальних шкіл, мед.-хірургічних училищ і згодом проф. Моск. і Петербурзького акад. ун-тів та Петербурзької і Моск. мед.-хірургічних академій. У. спричинилися також і до розвитку таких ділянок мистецтва, як театр і спів, танок і музика. У Москві працював з 1675 гол. майстер театральних вистав у Києво-Могилянській Колеґії С. Чижинський, а з участю У. діяли шкільні театри в Тобольській, Ростово-Ярославській та ін. семінаріях. При моск. царському дворі двірський хор доповнила 1713 21-особова група привезених з України співаків. Дириґентом хорової капелі моск. ген.-губернатора Єропкіна був у 1790-их pp. А. Ведель. Діяли численні укр. хорові й танцювальні групи також у Петербурзі. У 1739 туди була привезена з України група з 18 укр. танцюристів, а в 1741 друга велика група у складі 132 танцюристів, у тому ч. 44 чоловіки, 33 жінки і 55 дівчат. Музиками і дириґентами створеної 1763 Імператорської Придворної Співочої Капелі були М. Полторацький і Д. Бортнянський. У Петербурзі співав і творив М. Березовський. У. мали також провідне місце і в розвитку образотворчого мистецтва й архітектури, зокрема в діяльності заснованої 1757 Петербурзької Академії Мистецтв як її проф.: К. Головачевський, Д. Левицький, А. Лосенко, В. Боровиковський та ін.

Видатною була участь У. у держ. будівництві Рос. Імперії зокрема в 1780 — 90 pp., коли її канцлером був О. Безбородько (див. Петербурґ, стор. 2 024). Починаючи з другої пол. 18 в., чимало У. служили в рос. армії, зокрема у ґвардії. Кількість У. в Р. збільшувалася в першій пол. 18 в. за рахунок депортованих з України чл. коз. старшини і діячів науки, засланих потім у різні сторони Рос. Імперії. Найбільша хвиля цих депортацій і заслань припадає на часи Петра I, коли, після Полтавської поразки 1709, чимало т. зв. мазепинців заслано до Сибіру (ген. суддя В. Чуйкевич, охочекомонний полк. Г. Новицький, родина Мировичів та ін.) або до Архангельська (ген. осавул Д. Максимович, кол. ректор Києво-Могилянської Академії Г. Одорський та ін.), здебільша з родинами. Були заслані також до Сибіру або на півн. Московщини родичі гетьмана І. Мазепи: небіж гетьмана А. Войнаровський, підступно схоплений аґентами Петра I в Гамбурзі, — до Якутська, небога гетьмана М. Витуславська до Горицького манастиря. Були депортовані у Московщину й інтерновані там: схоплений у Варшаві ген. осавул гетьмана П. Орлика Г. Герцик, родини мазепинських еміґрантів і навіть ті еміґранти, які добровільно повернулися на Україну, сподіваючися на амнестію рос. уряду (полк. прилуцький, Д. Горленко, ген. писар гетьмана П. Орлика І. Максимович). Були інтерновані у Петербурзі коз. старшини, заарештовані у справі ув’язненого гетьмана П. Полуботка. Тільки декому з усіх цих депортованих пощастило згодом повернутися на Україну. Більшість з них залишилася, дістаючи інколи після звільнення з інтернування урядові й церк. посади. Згодом (1775) був засланий на Соловки кошовий отаман Запор. Січі Д. Калнишевський, а суддя І. Головатий і писар П. Глоба — до Сибіру.

До масового, примусового здебільша, переселення укр. козаків і посполитих до Росії спричинилося також будівництво Петербурґу, численних фортець та укріплень (т. зв. ліній), каналів (зокрема Ладозького) в першій пол. 18 в. З цим пов’язана й історія Волзького коз. війська, що було створене У., які, на заклик рос. уряду, почали селитися з 1717 к. т. зв. Царицинської лінії, на дол. Волзі, а до них у 1730-их pp. приєдналася частина донських козаків. У 1733 Волзьке коз. військо мало вже 1 050 дворів. Після ліквідації цього війська 1780 частина козаків була приписана до Астраханського Коз. Війська, решта, поселена над р. Тереком, увійшла до складу Терського Коз. Війська.

Крім названих категорій укр. іміґрації, численність і обсяг якої статистично не можна визначити, відбувалося переселення укр. військ., чиновників і селян на суміжні з Україною рос. землі (Курщина, Орловщина, Вороніжчина тощо).

Деякі дані про кількість і розміщення У. в Р. дають ревізії: третя (1763), четверта (1782), п’ята (1795). За їхніми даними У. становили абсолютну більшість серед населення Слобідської України і суміжних частин Білгородської і Воронізької (1795 — Курської і Воронізької) губ., а тим самим ці землі ввійшли до складу суцільної укр. етнічної території; далі на півн. У. становили лише острови серед росіян. Такі самі відносини були на землях Війська Донського, зах. частина якого являла собою суцільну укр. територію. Завдяки жвавим колонізаційним процесам кількість У. швидко зростала, напр., на землях Війська Донського (1782 — 44 400 У., 1795 — 103 500). Чимало У. жило в суто рос. центр.-чорноземних губ. (1795: в Орловській 8 600, в Тамбовській — 2 400), ще більше на Сер. Поволжі (у Самарській і Саратовській губ. — 34 700), менше — в Астраханській та Ставропільській (4 600).

Б. Кравців

Українці в Росії у 19 — на поч. 20 в. Кількість українців за межами укр. етнічної території, на землях, заселених раніше росіянами або усуміш з ними колонізованих, та простори укр. колонізації значно збільшилися протягом 19 в., зокрема почавши з 1860-их pp. У першій пол. 19 в. рос. уряд колонізував українцями (особливо козаками) пограничні землі (зокрема: на Кавказі), щоб зміцнити їх. Менше значення мала вільна колонізація, яка сильно збільшилася після скасування панщини. Це була виключно сел. еміґрація, спричинена аґрарним перенаселенням України; виселенці напливали гол. з Лівобережжя і Слобожанщини і оселювалися на вільних землях на Передкавказзі (Кубань, Ставропільщина, Терщина), менше — на слабо заселених частинах Донської обл., на Надволжі й Уралі. Деякі частини цих земель прилягали до укр. етнічної території, і вони з часом ставали мішаними укр.-рос. землями (сх. Передкавказзя), на ін. — українці становили собою острови, які лежали у чималій віддалі від укр. території, іноді на землях з перевагою рос. населення. Напрям цієї колонізації видно на прикладі Полтавщини: до 1876 на 100 виселенців 89 припадало на Кавказ, ледве 1 на Азію; відповідні числа на 1876 — 93: 65, 15; у 1894 — 1913 ледве 13 оселювалися на Кавказі, майже всі ін. — в Азії (див. також ЕУ 2, стор. 630).

Українці становили серед рос. людности перев. великі (у низці волостей, а навіть пов. мали більшість) або менші острови, рідше жили усуміш з росіянами. Вони зберігали свій побут і мову, їхні оселі й хати значно відрізнялися від рос; там, де українці були помішані з росіянами, вони зазнавали деякої, зокрема мовної, русифікації.

Невелике значення мало оселювання українців у корінній Росії, скероване гол. до м., зокрема великих. Це були держ. службовці (чиновники) й інтеліґенція, більше військові, студенти, домашня прислуга тощо. Укр. селяни оселювалися в корінній Росії лише винятково у селах; у давніші часи це були кріпаки, завезені поміщиками до їхніх маєтків на Московщині.

Кількість і геогр. розміщення українців у Р. відомі вперше з перепису населення 1897 (ревізії після 1795 не подавали даних про національність), але дані перепису не є точні: багато українців подано як росіян, числа опубліковані лише за пов. Тому що наступні 1897 — 1914 роки були pp. дуже інтенсивної укр. еміґрації за Урал (у тому ч. в Азії назавжди поселилося бл. 1,5 млн українців) і на сх. Передкавказзя, кількість і розміщення українців напередодні першої світової війни розходилася з даними 1897 і була майже така, як за докладнішим переписом 1926 (у 1915-26 еміґрація з України майже припинилася).

За переписом 1897 на 22 380 000 українців у Рос. Імперії на укр. етнічній території жило 20 160 000 (90,1% усіх), на мішаних землях 670 000 (3,0%), в діяспорі 1 560 000 (6,9%, числа приблизні), у тому ч. на рос. етнічних землях в Европі 1 020 000; в Азії (без Закавказзя) жило 209 000. Фактично ч. українців як на мішаних укр.-рос. землях, так і в діяспорі на рос. етнічних землях було вище.

До мішаних рос.-укр. земель можна зарахувати Сх. Передкавказзя, Крим і півн. Чернігівщину. Сх. Передкавказзя охоплювало сх. частину Кубанської обл. (пов.: Баталпашинський, Лабинський і Майкопський) з 204 800 українців (25,4% всього населення), Ставропільську обл. з 319 800 (36,6%) українців, Чорноморську губ. (9 300 або 19,1%), Терську обл. (42,0 або 4,5%; 1926 українці становили вже без частин, заселених кавказькими горцями, 1/3 населення), врешті, Сальський пов. (22 000 або 3.1,0% українців) Донської обл, Разом на сх. Передкавказзі за переписом 1897 жило 798 000 українців або 21,8% (1926 без горцями заселених частин 33,4%). Майже все укр. населення жило у селах. Докладніше див. гасла: Донщина, Кубань, Ставропільщина, Терщина, Чорномор’я.

За переписом 1897 українці в Криму становили лише 65 000, або 11,8% всього населення (росіяни 31,7%, татари 35,5%, ін. 21,0%), але фактично число їх було значно вище, а згодам до Криму напливало їх більше, ніж росіян, і тому Крим можна зарахувати до мішаної укр. території (в усякому разі це не була частина етнічної Росії). Докладніше див. Крим.

Третьою мішаною територією є півн. Чернігівщина (пов.: Стародубський, Мглинський, Новозибківський, Суразький), положена на. укр.-білор.-рос. пограниччі, яка за переписом 1897 начислювала ледве 500 українців (0,1%; 72% росіян, 24% білорусів), але насправді його населення було здебільша укр. (за переписом 1926 нараховано вже 125 000 українців, або 14,1% всіх). Докладніше див. Чернігівщина.

1 020 000 українців, які жили на рос. етнічних землях в Европі, можна поділиги на такі скупчення: укр. острови поблизу укр. етнічної території на півн. Слобожанщині (Вороніжчина й, Курщина) та Донщині, великі укр. скупчення на Надволжі й менші на Уралі — обидва останні положені на сх. межах рос. етнічної території. В ін. частинах Евр. Росії українці становили ледве 0,1% всього населення.

На півн. Слобожанщині серед росіян, але поблизу укр. етнічної території жило бл. 225 000 українців, у тому ч. 180 000 в Курській губ. (у пов.: Білгородському, Обоянському, Старо-Оскільському та в півн. частині Путивельського, Суджанського і Ново-Оскільського) і 45 000 у Воронізькій (у пов.: Бобровському, Коротоякському. Новохоперському та в півн. частинах Валуйського і Павловського); у цих пов. українці становили 4-15% всього населення і жили майже виключно в селах. У найбільше на півн. висуненій частині обох губ. українців майже не було. Докладніше див. Слобожанщина.

Бл. 65 000 українців жило у сх. частині Донської обл. (в її зах. частині вони становили більшість; Сальський пов. входив до складу мішаного — рос.-укр. Сх. Передкавказзя); у пав.: Хоперському, Усть-Медведицькому, Донському I і II, більшості Черкаського, частині Ростовського і Донецького українці становили за переписом 7-12% всієї людности і жили виключно по селах. Чималі колонії вони творили у двох найбільших м. Донської обл.: Ростові (5 000 або 4,7%) і Новочеркаському (2 600 або 5,0%). Докладніше див. Донщина.

Найчисленніші укр. колонії були в Надволжі: вони постали перев. у 18 в., пізніше ще зміцнилися новими укр. поселенцями. Великі укр. острови, розкинені по обидва боки Волги, з кін. 19 в. являли собою кільце між укр. суцільною територією в Европі і укр. колоніями в Азії. За переписом 1897 на Надволжі жило 392 000 українців (у тому ч. 7 000 у м.) у губ.: Астраханській 133 000 або 13,3% всієї людности (гол. у пов.: Царевському — 75 600 або 38,2%, Чорноярському — 40 900 або 40,8%, Єнотаївському — 13 700 або 18,0%), Саратовській — 149 000 (6,2%, у тому ч. в пов.: Камишинському — 46 200 або 15,1%, Балашовському — 41 100 або 13,2%, Аткарському — 38 900 або 13,4%, Царицинському — 12 700 або 7,9%), та Самарській 119 000 або 4,3% (у тому ч. в пов. Новоузенському — 70 000 або 17,0%, Миколаївському — 18 800 або 3,5%, Бугурусланському — 10 400 або 2,6%, Бузулукському — 9 500 або 2%). Докладніше див. Надволжя (Доповнення).

Значно менше українців жило на Уралі, де укр. поселення виникли у 18 і 19 вв. Більше українців, за переписом 1897, жило у губ.: Оренбурзькій — 42 000 або 2,6% (гол. у пов.: Оренбурзькому — 28 400 або 6,0% і Орському — 8 600 або 4,5%) та в Уфімській — 5 000 або 0,2% (у пов.: Белебеєвському, Стерлітамакському й Уфімському), врешті, в сусідньому Верхотурському пов. Пермської губ. (1800 — 0,7%). На Уралі українці жили в смузі, заселеній, крім росіян, фінськими (мордва) і тюркськими (татари, башкири) народами. Докладніше див. Урал.

У решті Евр. Росії — центр., зах. і півн. на території 19 туб. жило, за переписом 1897, ледве 34 000 українців (не цілих 0,1% всього населення); у тому ч. 23 000 у м. (невеликі укр. скупчення по селах існували в Єлецькому пов. Орловської губ. і в Борисоглібському — Тамбовської). Найчисленнішими укр. скупченнями були Петербурґ (5 200) і Москва (4 500; див. Доповнення); більш, ніж 1000 українців жило у центр. м. губ., тих, у яких перебувала більша кількість українців: Курськ (2 000), Саратов (1 200), Царицин (1 100), а також Калуга (1 300), Могилів (1 200), Смоленськ (1 200), Тула (1 000), Твєрь (1 000). Насправді кількість українців; була значно більша: за переписом 1920 їх мало бути 39 200, 1926 84 000. Серед українців, розкинених по м., переважали чоловіки.

Про українців в Азії див. гасла: Зелений Клин, Сер.-азіятський степовий край, Сибір і Туркестан.

Про життя українців у корінній Росії є мало інформацій, за винятком укр. скупчень у Петербурзі й Москві, які були важливими осередками укр. культ. і (зокрема на поч. 20 в.) гром. та політ. життя. Це стосується гол. Петербурґу, який став також провідним центром українознавчих студій і згодом укр. літ. та мист. життя (див. Петербурґ).

У Москві в першій пол. 19 в. діяв центр укр. археографічних й іст. студій. У «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских» при Моск. Ун-ті були опубліковані у 1846 — 58, за ред. проф. цього ун-ту О. Бодянського, важливі джерельні матеріяли до історії України (літописи, «Історія Русів» тощо). Якийсь час у Моск. Ун-ті на катедрі ботаніки працював М. Максимович, і в Москві були видані його ж зб. «Малороссийские пеони» (1827) та «Украинские народные песни» (1834). У Москві появилися «Малороссийские повести» (1834, 1837) Г. Квітки-Основ’яненка, «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1873) Я. Головацького. У Москві вчилися археограф й історик М. Бантиш-Каменський (1737 — 1814), історик, філолог й етнограф з Закарпаття Ю. Венелин (1802 — 39), рос. письм. укр. роду В. Наріжний (1780 — 1825) та перекладач «Іліяди» на рос. мову М. Гнідич (1784 — 1833).

У заснованому 1755 Моск. Ун-ті вчилося чимало українців. Деякі починали свої студії в Москві з університетського Благородного Пансіону, ін., зокрема ті, що вчилися перед тим у Києво-Могилянській Академії, вступали просто до ун-ту. Студентами Моск. Ун-ту в 18 в. були серед ін.: травник і філософ В. Золотницький (1741 бл. 1796), письм. І. Богданович (1742 — 1803), писым. й історик В. Рубан (1742 — 95). Ректорами Моск. Ун-ту були: історик Х. Чеботарьов (1746 — 1815), письм. А. Прокопович-Антонський (1762 — 1815), історик літератури М. Каченовський (1775 — 1842); проф.: соціолог і правник С. Десницький († 1789), філолог Р. Тимковський (1785 — 1820), історик Т. Грановський (1813 — 55), анатом і фізіолог О. Орловський (1821 — 56), економіст І. Вернадський (1821 — 84), історик літератури М. Стороженко (1836 — 1906), історик і політ. діяч М. Ковалевський (1851 — 1916), хірург М. Скліфосовський (1888 — 93), хемік-органік М. Зелінський (1861 — 1953), В. Вернадський, А. Кримський та багато ін.; приват-доц. був Д. Яворницький. Проф. й акад. Моск. Мед.-Хірургічної Академії був вчений ветеринар А Петров.

Викладачами Моск. Училища Живопису, Скульптури та Архітектури працювали в різний час у другій пол. 19 в.: А. Мокрицький, К. Трутовський, С. Світославський й ін. У Москві працював видатний актор М. Щепкін.

У перші роки після революції 1905 і напередодні першої світової війни Москва була одним з осередків укр. вид. руху. У в-ві І. Оппокова виходив ілюстрований літ. тижневик «Зоря» за ред. А. Кримського, у 1912 — 17 появлявся (єдиний під час війни) укр. суспільно-гром. і літ. ж. рос. мовою «Украинская Жизнь» за ред. С. Петлюри й О. Саліковського. У 1912 у Москві вийшов унр. й рос. мовами зб., присвячений пам’яті Т. Шевченка на «Спомин 50-их роковин смерти». Рос. в-ва І. Ситіна і «Посредник» видавали укр. книжки. У Москві, як і в ін. рос м., ґастролювали укр. театральні трупи з участю М. Кропивницького, М. Садовського, М. Заньковецької, П. Саксаганського та ін.

У заг.-держ. житті у першій пол. 19 в. брали участь, очолюючи мін-ва й різні держ. установи, українці: кн. В. Кочубей — віцеканцлер Рос. Імперії, мін. внутр. справ у 1802 — 07 та 1819 — 35 і гол. Держ. Ради і Комітету Міністрів, граф П. Завадовський — мін. освіти у 1802 — 10 і гол. департаменту законів Держ. Ради 1810, граф О. Розумовський — мін. нар. освіти у 1810 — 16, Д. Трощинський — мін. «уділів» у 1802 — 06 і юстиції 1814 — 17, кн. А. Розумовський — довголітній рос. дипломат і гол. рос. делеґації на Віденському Конґресі 1814 — 15, граф М. Милорадович — петербурзький ген.-губернатор у 1818 — 25, Є. Ковалевський — мін. нар. освіти в 1858 — 61, військ. діяч М. Драгоманов (1830 — 1905); укр. походження був фельдмаршал кн. І. Паскевич-Еріванський. Одним з організаторів і керівників першої рос. навколосвітньої експедиції у 1803 — 06 був мореплавець укр. роду Ю. Лисянський.

Література:

а) Загальна: Карамзин Н. История государства Российского. Издание 6, кн. 1 — 2 (т. 1 — 4). П. 1851; Голубинский Е. История русской церкви, т. 1 — 2. М. 1880 — 1917; Ключевский В. Курс русской истории. ч. 1 — 5. П. 1904 — 21; Покровский М. Русская история с древнейших времен. 5 т. М. 1910 — 13; Пресняков А. Образование Великорусского государства. П. 1918; Stählin K. Geschichte Russlands von Anfängen bis zur Gegenwart, 5 т. Берлін — Кеніґсберґ 1923 — 40; Milioukov P., Seignobos Ch., Eisenmann L. Histoire de Russie. З т. Париж 1932 — 33; Vernadsky G. and Karpovich M. A. History of Russia. I — IV т. Нью-Йорк 1943 — 59; Лященко П. История народного хозяйства СССР. т. 1 — 3, 3 вид. 1952 — 56; Florinskу М. Russia. A History and a Interpretation. 2 т. Нью-Йорк 1953; Очерки истории СССР. т. 1 — 8. М. 1953 — 58; Соловьев С. История России з древнейших времен. Кн. 1 — 15. М. 1959 — 66; Черепнин Л. Образование русского централизованного государства в XIV — XV веках. М. 1960; История СССР. С древнейших времен до наших дней, в 12 тт., т. 1 — 8. М. 1966 — 68; Дробижев В. Историческая география СССР. М. 1973; Водарский Я. Население России за 400 лет (XVI — начало XX вв.). М. 1973; Зимин А. Россия на пороге нового времени. М. 1972.

б) Українці в P.: Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. т. І. П. 1862; Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань 1914 (передрук: Гаґа 1968); Шибаев В. Этнический состав населення Европейской части Союза ССР. П. 1930; Дорошкевич О. Укр. культура в двох столицях Росії. К. 1945; Крип’якевич І. Зв’язки Зах. України з Росією до сер. XVII ст. К. 1953; Мишко Д. Укр.-рос. зв’язки в XIV — XVII ст. К. 1959; Оглоблин О. Люди Старої України. Мюнхен 1959; Кабузан В. Чисельність укр. населення на території Росії за ревізіями 1732 і 1763 років. Укр. Іст. Журн., ч. 6. К. 1960; Полонська-Василенко Н. До іст. України XIX ст. Укр. Історик, ч. 4. Денвер 1964; Корчмарик Б. Духові впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України. Нью-Йорк 1964; Кабузан В., Махнова Г. Численность и удельный вес украинского населення на территории СССР в 1795 — 1959 гг. История СССР. ч. 1. М. 1965; Махнова Г. Чисельність і склад укр. населення Росії в 60-их pp. XVII ст. Укр. Іст. Журн., ч. 2. К. 1965; Плющ В. Нариси з історії укр. мед. науки та освіти, кн. І. Мюнхен 1970; Марунчак М. Українці в СССР поза кордонами УРСР. Вінніпеґ 1974. Див. ще Петербурґ.

Б. Кравців, В. Кубійович










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.