[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2612-2621.]

Попередня     Головна     Наступна





Росіяни на Україні. У 14 до пол. 17 в. Кількість Р. чи точніше — тогочасних жителів В. Князівства Моск. й ін. рос. земель на території теперішньої України була в 14 — 15 вв. незначна. Здебільша на Україні перебували тимчасово тільки одиниці: урядові або духовні особи, а гол. моск. купці («гості»), які жили іноді по кілька місяців у житлових приміщеннях при торг. коморах Києва, Чернігова, Луцького та ін. м. України.

З сер. 16 в. почалася колонізація вільних земель Слобожанщини, в якій брали участь також моск. переселенці. Це заселення відбувалося під охороною моск. військ. укріплень.

Одночасно з переходом укр. і білор. кн., бояр та їхніх слуг на моск. землі відбувалися переходи моск. кн. та бояр на укр. територію. За царювання Івана Грозного до В. (Князівства Лит., зокрема на Україну еміґрували кн. Пронський, Курбський та ін. Вони ставали на службу В. кн. лит., які наділювали їх маєтками. На Україну і Білорусь тікали з Московщини від переслідувань моск. уряду й Церкви деякі церк. діячі, зокрема ті, що виступали проти офіц. вчення Церкви і що їх уважали за єретиків. Живучи на укр. і білор. землях, вони (напр., Феодосій Косой, Васіян, кол. учень Максима Грека Артемій та ін.) були проповідниками нового рел. вчення, яке не визнавало храмів, ікон, обрядів. Втікачем був також моск. друкар Іван Федоров; переслідуваний моск. духовенством і переписувачами книг, він покинув 1566 Москву і переїхав на лит. землі, а згодом до Львова й Острога, де став основоположником укр. друкарства і змінив своє прізвище на І. Федорович.

Перебування Чернігово-Сіверщини в складі Моск. держави у 16 — на поч. 17 в. сприяло появі тут рос поміщиків та ін. моск. людности. Серед місц. «дітей боярських» знаходимо також P., нащадки яких утрималися тут і після того, як ці землі за Поляновським миром 1634 перейшли до Поль.-Лит. держави, а потім увійшли до складу Коз.-Гетьманської держави. Згодом, після т. зв. Смути, до них приєдналися різні моск. еміґранти, які дістали від королів Жигмонта III і Володислава IV маєтки на Сіверщині: Климови, Льовшіни, Грязні, Салтикови та ін.; вони частково зберегли, свої маєтки і після Хмельниччини, а дехто з них поріднилися з укр. шляхтою та коз. старшиною й розчинилися в укр. масі.

Деяка кількість P., здебільша втікачів, перебувала в коз. війську 16 — 17 вв. Окремі P., серед них письм., мистці й ремісники, жили по укр. манастирях, зокрема київ. Ченцем Києво-Межигірського манастиря був Йоаким Савелов, пізніший (з 1674) моск. патріярх.

Починаючи з 1640-их pp., на Україну прибували, щоб вчитися в Києво-Могилянській Колеґії, деякі P., між ними І. Озеров і П. Зеркалыников, моск. купець, який з доручення Ф. Ртищева спровадив до Москви Є. Славинецького, А. Сатановського й ін. київ. учених. У 1680-их pp. у Київ. Колеґи навчалися Каріон Істомін, пізніший начальник моск. «Печатного двора», та Конон Зотов, згодом видатний рос. мореплавець. У Києві вчилися також діти рос. знаті, яка служила на Україні, серед ін. сини кн. Ромодановського, боярина П. Шереметєва та ін.

Від пол. 17 до кін. 18 в. Ширші можливості для рос. колонізації на Україні відкрилися після Переяславської угоди 1654. Початком цього була поява моск. воєвод і військ. залог у Києві та деяких ін. укр. м. Встановлена початково на 2 000 піхоти київ. залога була незабаром (1661) збільшена до 5 000. Осередком її була новозбудована фортеця в Старому Києві, навколо якої були розселені моск. стрільці й рейтари; з ними жили і їхні родини. Крім того, тут були різні адміністративні службовці (воєводи, дяки тощо), а також ремісники та купці, в торг. діяльність яких включилися активно моск. стрільці в Києві, створюючи різними торг. операціями досить важку конкуренцію для київ. укр. купецтва і міщанства. За «Московськими статтями» 1665 гетьмана І. Брюховецького, моск. залоги, кількість яких була збільшена до 11 600 війська, мали перебувати в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжені, Новгороді-Сіверському, Прилуці, Полтаві та в деяких ін. м. України. За гетьмана І. Мазепи в гетьманській столиці Батурині стояли постійно спочатку один, а потім три стрілецькі полки, нібито «для охорони гетьмана». Війни з Туреччиною (до 1700) і Швецією (Півн. війна 1700 — 21 pp.) і пов’язане з цим будівництво Печорської фортеці в Києві 1706 стягли на територію України чималі моск. військ. сили, а Полтавська поразка 1709 спричинилася до постійного перебування значних рос. військ (до 10 полків) на Гетьманщині. Вони, як і діяльність першої Малоросійської Колеґії з великим штабом моск. урядовців, призводили до все більшого втручання рос. уряду у внутр. справи України. Рос. губернатори в Києві, резиденти при гетьмані у новій столиці Гетьманщини Глухові, обер-коменданти в Києві й коменданти в полк. містах, з чималою кількістю різних урядовців-Р. — все це сприяло збільшенню рос. елементу на Україні і зростанню його впливу.

У першій пол. 18 в., серед ін. P., які вчилися в Києві, був рос. лікар К. Щепін з Вятки. З 1734 якийсь час у Києво-Могилянській Академії вчився також рос. письм. і учений М. Ломоносов. Р. навчалися в Києво-Могилянській Академії й пізніше.

Від часів Петра I почалося поширення рос. землеволодіння на Гетьманщині й Слобожанщині. Конфісковані маєтки мазепинської старшини, і еміґрантів переходили здебільша до рос. високих достойників (кн. О. Меншиков та ін.), які часто переводили до них своїх рос. кріпаків, зокрема для праці на створених тут мануфактурах (Почепівська й Шептаківська полотняні фабрики). Накинуті рос. урядоім гетьманові Д. Апостолові 1728 «Рішительні пункти» дозволяли Р. купувати землі на Україні. Обмеження й заборона зовн. торгівлі Гетьманщини з Зах. Европою і підпорядкування її контролеві рос. уряду й купецтва сприяли поселенню на Україні, зокрема в Києві та в більших м. Гетьманщини, купців Р. та їх прикажчиків (у Києві 1742 жило вже 120 рос. купців). Передача укр. відкупів, зокрема індукти, рос. купецтву (напр., віддання індукти сєвським купцям Шереметцовим) ще більш посилила просякання рос. елементу на Україну.

Окрему групу рос. масової колонізації на Україну становили т. зв. розкольники (старообрядці,), які, уникаючи репресій з боку Рос. Церкви та уряду, тікали на Україну, де утворили низку т. зв. розкольничих слобід на території Стародубського й Чернігівського полків. Цей рух (розпочався за гетьмана Д. Многогрішного й посилився в часи Мазепи і Скоропадського. Не зважаючи на протести укр. дідичів і гетьманського уряду, рос. уряд не тільки не перешкоджав цим втікачам, а, навпаки, леґалізував їх становище на Україні, передаючи в їхнє володіння землі, які вони колись одержали й заселили з дозволу дідичів та місц. адміністрації. Тим самим на півн. Гетьманщині виникли постійні рос. колонії, які, поруч з госп. (пром.) розвитком цієї території (Клинці), значно змінили її етнічний склад і характер, що великою мірою визначило долю півн. Чернігівщини і сприяло відірванню її від УССР. Див. також Російська мова на Україні.

Окремою, вкінці, категорією рос. людности, яка переходила на Україну впродовж 18 в., були різного роду втікачі: кріпаки, військ. дезертири тощо, які уникали поміщицького або урядового визиску й сподівалися хоч тимчасово знайти собі волю і захист на території Коз.-Гетьманської держави, на Землях Війська Запор. Низового, на Слобожанщині, навіть на Правобережній Україні. Частина з них змушена була повертатися назад, але чимало залишалося на Україні, зокрема на Півдні, де запорізький уряд, а згодом рос. адміністрація та місц. дідичі, зацікавлені в скорішому заселенні цих земель, укривали втікачів і нерадо повертали їх на старі місця. Також численні рос. поміщики переводили до одержаних на Півд. Україні за Катерини II маєтків своїх кріпаків з метою скорішого заселення новопридбаних земель.

Ч. Р. на укр. землях у 18 в. невідоме. Фраґментарні дані виявляють, що воно було невелике, найбільше в т. зв. Новоросії. Так, напр., 1763 — 64 на території майбутньої Херсонської губ., у тодішній Єлисаветградській провінції, жило 4 273 Р. і 20 505 українців (1782 — 5 851 і 57 302), у Бахмутській — 3 891 і 12 177 (1782 вже 12 837 і 57 302).

Б. Кравців

У 19 в. і на поч. 20 в. до 1917. Після розборів Польщі (1793 і 1795), а ще більше після невдалого поль. повстання 1830 — 31 деяке ч. Р. наплинуло на Правобережжя, на якому їх досі (за винятком Києва) майжд не було. Це були чиновники й військові, значно менше купців, ремісників і дрібних заробітчан, натомість дуже мало селян. Після другого поль. повстання 1863 — 64 частину земель, сконфіскованих у поль. поміщиків, рос. уряд віддав Р.

Р. постійно напливали на слабо заселену Півд. Україну (г. зв. Новоросію) як до міст, так і до сіл (селяни поміщицькі, держ., військ. поселенці, але найбільше як вільні поселенці). Деякі з них згодом були асимільовані укр. населенням, збільшеним в наслідок міґраційної хвилі з Лівобережної України, Слобожанщини та Правобережної України; але там, де Р. становили більші масиви, вони зберегли свою національність. Це тим більше, що після скасування панщини рос. селяни далі, хоч і в невеликому числі, поселювалися на півдні України.

Ліквідація Коз.-Гетьманської держави і Запоріжжя та поширення на Україні рос. адміністративно-суд. системи, почавши з останньої чверти 18 в., відкрили ширший шлях для переселення рос. людности на, Україну. На укр. землі посунули різного роду службовці рос. походження, військовики різних рангів, рос. поміщики (гол. з сусідніх з Україною пов. Росії), купці, дрібні торгівці, ремісники-заробітчани тощо. Лівобережно-укр. міста на деякий час втратили своє право самоврядування (маґдебурзькі привілеї) й разом з тим мусіли поступитися рос. зайдам, які (все більше почали прибирати до своїх рук міське госп-во й суспільне життя, міське самоуправління тощо. Захопивши міцні позиції в торг. житті гол. Лівобережної і Півд. України (за винятком великих портових м., зокрема Одеси), рос. купецтво вже в першій пол. 19 в. посіло також чимале місце у пром-сті цілої України. За даними 1832, в укр. капіталістичній пром-сті Р. посідали перше місце (44,6%; українці мали 28,7%), при чому в групі купецтва вони мали абсолютну більшість (52,6% проти 22,2% українців), особливо виразну у вищих ґільдіях (напр., у II гільдії Р. мали 76,9%, а українці лише 15,4%). Натомість у групі міщанства Р. мали тільки 35,5% (українці — 31,4%). Ця перевага рос. елементу в торг.-пром. житті України (крім Правобережжя, без Києва, де чималі впливи мали поляки й жиди), в умовах капіталістичного розвитку країни, надавала більшим укр. м. 19 в. все більше рос. характеру.

Приплив Р. на Україну збільшився з 1880-их рр., коли вони почали напливати (гол. з перенаселених центр. чорноземних губ.) до новопосталих потужних центрів важкої пром-сти на Донбасі і в Дніпровському пром. р-ні (у деякій мірі також до Харкова). 1897 Р. становили вже 68% робітників у великій пром-сті Катеринославської губ. Чималої Р. припливало на Україну на сезонові заробітки.

У світлі перепису 1897 (даних про кількість Р. на У. до того часу нема) на укр. суцільній етногр. території жило 3,8 млн Р. на 27,8 млн всього населення, тобто вони становили 11,7% (у дійсності число Р. було менше, бо воно в переписі перебільшене). Тому що на укр. землях в Австро-Угорщині Р. майже не було (ледве 3 000 старовірів, т. зв. липован на Буковині), то їх відсоток на укр. землях у Рос. Імперії становив 13,1% всього населення. На території 9 укр. губ. їх було 2,4 млн (10,4% всіх), на території УССР в межах зі 1938 — 2,1 млн (10,0% всіх), у сучасних межах 2,8 млн (10,5% всіх).

Високий відсоток Р. жив у. м. — 42,3% від усього їх ч. (від усього ч. українців у м. мешкало — 5,4%, усе міське населення України становило 12,6% заг. ч.), 57,7% у с. Серед міської людности Р. становили 33,7% (українці — 32,5%), у м. з понад 100 000 меш. навіть 53,4% (українці — 12,6%), натомість серед сіль. людности ледве 6,7% (українці — 83,0%; числа стосуються лише території, яка входила 1938 до складу УССР). Найбільші міські скупчення Р. такі (у тис, у дужках — у % до всього населення): Одеса — 198,2 (48,2%), Київ — 134,3 (54,4%), Харків — 109,9 (63,0%), Миколаїв — 61,0 (66,3%), Катеринослав — 47,1 (41,8%), Херсон — 27,9 (47,9%) і значно менші: Житомир — 16,9 (25,6%), Полтава — 11,0 (20,6%) тощо (всі ч. за переписом 1897).

Геогр. розміщення Р. було нерівномірне. Вони були нечисленні в давно заселеній смузі Лісостепу (за винятком Слобожанщини) і півн. України, разом бл. 0,6 млн (або 3% всього населення), у тому ч. 134 000 у Києві. Більший відсоток Р. становили в пізніше заселених краях, як на Півд. Україні, де їх було 1,2 млн (у тому ч. в Одесі 198 000) або 60% всього населення та на Кубані (без сх. її частини) — 340 000 (34%); 1 млн P. жило на Слобожанщині (у тому ч. 100 000 у Харкові), частково спільно колонізованій з українцями. Докладніше див. карту.

За своїм соц. складом Р. на У. були в усіх суспільних клясах і прошарках населення. Найчисленнішою, особливо по містах, була верства чиновників — службовців усякого роду цивільних і військ. установ. Дуже сильною, поза купецтвом і промисловцями, була верства рос. землевласників (поміщиків), наділюваних зем. власністю на Україні P., поміж ними кол. офіцерів (важливіші роди див. стор. 2 259). Чимало Р. було в інтеліґентських колах, зокрема серед професури і учительства вищих і сер. шкіл, а також поміж духовенством, здебільше у м. Безустанно збільшувалася кількість не лише сезонозих, але й постійних рос. робітників, сприяючи дальшій русифікації більших індустріяльних осередків на Україні. Окремими поселеннями на Україні жили рос. селяни, спроваджувані рос. поміщиками або поселювані рос. урядом і ті, що вільно поселювалися.

Сіль. рос. населення жило, як правило, в окремих селах або в частинах сіл, лише рідко всуміш з українцями. Рос. села відрізнялися своїм виглядом від укр. (ін. будова хат, мало садів). Рос. селянин відрізнявся також від укр. оточення своїм побутом; його взаємини з укр. селянином були стримані, мішаних рос.-укр. подруж — мало. Цілком відокремленим життям жили Р. старовіри (як від українців, так і від ін. P.); вони становили бл. 1/3 загалу рос. селян.

У своєму наставленя до України й українців загал Р. на У. стояв на позиціях імперської політики, допомагаючи рос. урядові здійснювати його централістичні й русифікаційні настанови. Живучи на Україні, Р. вважали її за органічну частину єдиної рос. держави, укр. народ трактували, як рос. плем’я, його мову — за рос. діялект і його культуру за варіянт рос. культури; хоч дехто з них любив укр. природу, фолкльор, літературу (Шевченко), мову і шанували укр. минуле (козаччину). Але навіть прихильники рев.-інтернаціональних ідей серед Р. на У. уявляли собі їх здійснення у всерос. маштабі, а укр. прагнення за збереження своєї національности й розвиток укр. мови вважали за вузький, а то й шкідливий для вселюдських ідей партикуляризм. Так, рос. учасники декабристського руху на Україні (див. Декабристи) відстоювали (за малими винятками) погляд, що всі народи, які входили до складу тодішньої Росії, мають стати нац. рос., тобто «русскими».

Здебільша байдуже, або й неґативно до укр. питання ставилися прихильники й учасники «Народної Волі» (див. Народництво) та ліберально-конституційних рухів на Україні. Централістичні позиції обстоювали також чл. рос. партій, що діяли на Україні — Конституційно-Демократичної, Рос. Соціял-Дем. Робітничої й соціял-революціонерів. Цілком неґативним було наставлення до українства й українців рос. правих партій та орг-цій, що діяли на Україні («праві», «рос. націоналісти», «Союз русского народа» тощо).

Нівеляційві щодо українства тенденції й настанови серед загалу Р. на У. зміцнювалися під тиском рос. адміністрації і з допомогою цілком зрусифікованого шкільництва, Правос. Церкви і рос. преси, не тільки видаваної урядовими чинниками, але й приватними особами.

Поряд з зростанням ч. Р. на У., збільшилася також їх питома вага не лише в держ.-адміністративному і соц.-екон. житті України, але й у розвитку її науки й культури. Зокрема визначна була участь Р. в наук.-академічному житті України; чимало проф. високих шкіл були рос. походження. Деякі з них зробили значний вклад в укр. науку: історики В. Іконніков, С. Голубєв, історики літератури М. Петров, В. Перетц, філософ О. Гіляров, археолог М. Ростовцев, хемік С. Реформатський, фізик Й. Косоногов, математик М. Крилов, ботаніки С. Навашин, О. Фомін, зоолог О. Сєверцов, геолог М. Андрусів, хірург О. Кримов, офталмолог В. Філатов та багато ін. З Україною були пов’язані походженням, працею і творчістю рос. письм.: К. Рилєєв, граф. О. К. Толстой, О. Жемчужніков, М. Некрасов, М. Лєсков, В. Гаршин, А. Чехов, С. Надсон, І. Бунін, К. Треньов, М. Арцибашев; мистці Л. Жемчужніков, М. Врубель, Г. М’ясоєдов, В. Васнецов, М. Нестеров та ін.

Б. Кравців, В. Кубійович

1917 — 18. До орг-ції укр. нац. сил після Березневої революції, заходів Укр. Центр. Ради й укр. домагань автономії для України загал Р. на У. та їхні політ. партії (кадети, меншовики, есери, большевики) поставилися неґативно; вони також впливали на Тимчасовий уряд у Петрограді в напрямі, ворожому до укр. домагань. Напередодні Укр. Нац. Конґресу (17. 4. 1917) гол. Київ. Совєта Рос. депутатів П. Незлобін заявив, що домагання автономії України — це «удар у спину революції» і на це домагання «демократія відповість багнетами». Неґативна була настанова до укр. нац.-держ відродження загалу рос. інтеліґенції, службовців, впливових пресових органів («Киевлянин» і «Киевская Мысль») тощо.

Проголошення І Універсалу (23. 6. 1917) і створення Ген. Секретаріяту Р. на У. прийняли як узурпацію влади. Коли ж укр. влада стала дійсністю, вони змінили свій погляд і радили Тимчасовому урядові якось порозумітися з Укр. Центр. Радою. Після II Універсалу і порозуміння між Центр. Радою і рос. Тимчасовим урядом (липень 1917) про включення до УЦР і Ген. Секретаріяту представників нац. меншостей, до Центр. Ради увійшли 54 рос. депутати: 20 есерів, 20 меншовиків, 10 кадетів, 4 нар. соціялісти. У Малій Раді рос. партії мали 8 депутатів: 3 меншовики (М. Балабанов і українці — К. Кононенко й Д. Чижевський), 4 есери (О. Зарубін, О. Сараджієв, І. Скловський, К. Сухових) і один кадет (С. Крупнов). Деякий час у Центр. Раді засідали також представники большевиків (Ю. П’ятаков, В. Затонський), але 8. 11. 1917 вийшли з неї. У Ген. Секретаріяті були 2 представники рос. партій: ген. секретарі — пошт і телеграфу О. Зарубін і для рос. справ — Д. Одинець (рос. нар. соціяліст).

При голосуванні проголошення Укр. Нар. Республіки в Малій Раді (III Універсал 20. 11. 1917) утрималися: 1 меншовик і 2 есери, а представник кадетів вийшов з Малої Ради. Проти проголошення самостійности України (IV Універсал) голосували, за ухвалою партії, всі меншовики, натомість рос. есери утрималися. Д. Одинець лишився міністром для рос. справ в укр. уряді й після IV Універсалу.

Від самого поч. їх влади в Росії большевики на У. (серед них переважали Р.) виступали проти її самостійности. На наказ з Москви, вони 29. 1. 1918 започаткували повстання проти укр. влади в Києві, яке незабаром було придушене. У створеному большевиками, на противагу до Центр. Ради й її Ген. Секретаріяту, сов. уряді в Харкові, т. зв. Народному Секретаріяті, більшість становили Р. і зрусифіковані українці.

До Гетьманату (квітень-грудень 1918) Р. (правих і центристських течій) поставилися позитивно. Вони входили до уряду (в останньому уряді С. Гербеля навіть становили більшість) і мали великий вплив у держ. апараті (особливо в центр.) й армії. У травні 1918 постав «Русский Союз», що мав на меті об’єднати Р. на У. для оборони й розвитку рос. культури і школи (у дійсності мав антиукр. характер); знову діяли праві і крайньо праві рос. орг-ції. Кількість Р. на У. збільшилася коштом утікачів з-під влади большевиків у Росії. Рос. офіцери творили на Україні базу для Добровольчої армії А. Денікіна. Ці зайшлі рос. елементи відплинули з України після переходу влади в руки Директорії, за якої Р. до укр. уряду вже не входили.

Назагал у визвольних змаганнях України з Росією більшість P., що жили на Україні, стала по боці большевиків (рос. пролетаріят) або Денікіна (переважна частина інтеліґенції й буржуазія); рос. селянство було переважно невтральне.

А. Жуковський

1920 — 32 роки. Окупація України большевиками не спричинила спершу ґрунтовних змін в нац. відносинах на Україні. Серед більшости Р. на У., гол. в держ., адміністративному й партійному апараті, переважало переконання, що змінилася тільки форма політ. влади і що Росія має валишитися неподільною і їй далі належатиме необмежене панування над українцями й ін. народами сов. імперії. У панівній, укр. за назвою партії — КП(б)У кількісно переважали Р. (53,6% у 1922) або ін. нац. елементи (жиди, балтійці тощо), байдужі, а то й ворожі до укр., питання і взагалі до українства. Ці рос. елементи в КП(б)У намагалися навіть відокремити від укр. нац. території Донеччину і Криворіжчину, створивши 1918 окрему Донецько-Криворізьку Республіку Совєтів у складі РСФСР, або загалом іґнорували існування УССР, вважаючи і її й саму КП(б)У тимчасовими фікціями.

Зміни числа Р. на Україні в добу революції і за перші pp. сов. влади докладніше не є відомі. Чимало Р. з упривілейованих за царату прошарків еміґрувало за кордони СССР (разом з тим на Україну наплинула значна кількість комуністів з Росії), занепад міст і пром-сти спричинив ослаблення рос. елементу в м., але приплив Р. на Донбас тривав далі (1921-23 — 16 000, 1924-25 — 64 000 осіб). Докладні дані про кількість Р., їх розміщення та демографічну характеристику дає сов. перепис 1926, зокрема для УССР.

 За цим переписом, на укр. суцільній території в СССР жило, 4,2 млн P. (12,1% всього населення; 1897 — 13,1%), на території УССР у межах з 1938 — 2,7 млн (9,2%); незначне ч. Р. жило на Зах. Україні (бл. 60 000) і в Басарабії (бл. 60 000).

Великий відсоток Р. жив у м.: в УССР — 50,4% від усього їх ч. (1897 — 42,3%), на всіх укр. етнічних землях в СССР 40,5% (українців — 10,2%). Серед міськ. людности УССР Р. становили 25,1% (українці — 47,4), серед сіль. — 5,6% (українці — 87,6). Докладніше див. карту.

Як у 1897, так і в 1926 найчисленнішими міськ. скупченнями Р. були ( у тис, у дужках — у % до всього населення): Одеса — 162,8 (38,7), Харків — 154,4 (37,0), Київ — 125,5 (24,4), Дніпропетровське — 73,4 (31,5), Сталіне — 59,9 (56,25), Миколаїв — 46,7 (37,0), Луганське — 31,3 (43,5); на Кубані Краснодар — 83,4 (51,3). Назагал найбільший відсоток Р. становили у великих м.: у м. понад 100 000 — 33,3%, 50 — 100 — 20,1%, У менших — 12,2%.

Порівняно з 1897 відсоток Р. в УССР начебто зменшився з 10,0 на 9,2% (на селах з 6,7 на 5,7%, у м. з 33,7 на 25,1%); фактично зменшення Р. було менше, бо перепис 1897 дещо перебільшив кількість Р.

Розміщення Р. у 1926 було таке, як і в 1897. Їх майже не було на Зах. Україні, мінімальний відсоток (2%, винятково до 5%) вони становили в основному масиві України (єдине більше скупчення Київ); більший відсоток на чотирьох територіях: на Слобожанщині — бл. 25% (зокрема в укр. частинах Курщини — 46% і Вороніжчини — 30% та на Харківщині), на півд. Україні, у якій Р. скупчилися перев. в приморських частинах, зокрема у м. (серед сіль. населення їх було найбільше в кол. Мелітопільській окрузі — 24%), на Донбасі (зокрема в кол. Луганській — 42,7% і в укр. частині кол. Шахтинсько-Донецької 37% округах) та на Кубані — 33,5 % (особливо у її сх. частиш). Докладніше див. карти й таблицю, на якій подано кількість Р. за поодинокими краями на укр. суцільній території в СССР у тис. і у % всього населення:

Краї

Всього

міста

села

у 1 000

у%

у 1 000

у %

у 1 000

у %

1 Українська ССР

у тому ч.:

Правобережжя

Лівобережжя

Півд. Слобожанщина

Степ

Дніпровський пром. р-н

Донбас

2 677


258

245

523

798

214

639

9,2


2,9

4,3

16,9

14,3

8,9

31,4

1 344


192

78

190

351

117

416

25,1


11,9

13,4

27,2

33,1

25,1

48,9

1 333


66

167

333

447

97

223

5,6


0,8

3,2

13,9

9,1

5,0

18,8

2 Рос. СФСР

у тому ч.:

Курщина й Вороніжчиниа

Донеччина

Зах. Передкавказзя

1 538


779

160

599

30,3


35,4

20,6

28,4

362


32

96

234

65,2


49,2

74,6

65,0

1 176


747

64

365

25,7


35,0

9,9

21,0

1-2 Разом

4 215

12,1

1 706

28,8

2 509

8,9

Приналежність до рос. національности і рос. мови не покривалася, як видно з табл. (у тис. і — в дужках — у % всього населення):


Все населення

міське

сільське

Р. за національністю

2 677 (9,2)

1 344 (25,1)

1 333 (5,6)

ч. осіб, що вважають рос. мову рідною

4 426 (15,2)

2 390 (44,5)

2 036 (8,6)

Рос. мову вважали за рідну 2 627 000 Р. (98,1% усіх), 1 289 000 українців (5,5% усіх), 356 000 жидів (22,6 всіх) та 154 000 ін. Процес мовної русифікації охопив насамперед укр. людність у м., у яких 24,4% вважало рос. мову рідною (у с. ледве 3,2%). З другого боку, ледве 1,4% Р. вважало укр. мову рідною (навіть у с. ледве 1,8%).

Демографічні прикмети рос. і укр. населення в УССР були досить різні. Відмінною була статева й вікова будова обох народів. 1926 на 100 чоловіків припадало жінок: серед українців — 106,1, серед Р. — 100,2, тобто статева будова Р. була корисніша — серед них не було надміру жінок, бо Р. зазнали за війни менших втрат, ніж українці, а на Україну постійно припливали Р. — перев. чоловіки у силі віку. Тому серед Р. дорослі працездатні особи у віці 20 — 59 років становили 51,2% (серед українців 43,1%), серед усього населення 45,3%, натомість менший відсоток становили діти й підлітки — 43,4% (50,6 і 49,0%) та старші віком — 5.4% (6,3 і 5,7%).

Ще більшою була різниця між Р. і українцями з погляду соц-проф. структури. Українці являли собою мало здиференційовану сел. масу, Р. — здиференційовану суспільність. З сіль. госп-ва жило 51,8% всіх Р. (українців — 90,7%), з пром-сти — 20,0 (українців — 3,0%), з торгівлі — 3,3% (0,8%), на службовців поипадало 12,2% (2,6%), на ін. професії 12,7 (2,1%).

Р. були краще освічені, ніж українці: 1926 на 100 осіб у віці від 5 pp. і вище письменними були: серед Р. 76,5 чоловіків, 51,2 жінок; підпопідні числа для українців — 66,5 і 32,5. Кількість учнів, що вчилися в початкових школах з рос. мовою навчання становила 1927 — 14,1% всіх учнів (відсоток Р. на Україні — 8,4), у школах проф. освіти — 16,0%, у технікумах — 14,7%, на робітфаках — 21,5%. Подібні відносини існували й у сер. 1930-их pp.: 1936 P. становили у вузах 15,4%, технікумах — 10,3%, на робітфаках — 16,2%.

1926 значна кількість Р. в УССР народилася за її межами, тобто була зайшлим елементом — 779 200 осіб, які нар. в РСФСР (без Казахської і Киргизької АССР), 112 500 в ін. респ.; з цих пришельців (в основному Р.) 70% оселилося в м., 30% у с., 271 000 на Донбасі. Т. ч. приблизно 25% Р. в УССР це зайшла людність — у м. 1/3, в с. бл. 15%, на Донбасі понад 1/3. Постійний приплив Р. на Україну при одночасній еміґрації українців за межі, УССР — це гол. причина збільшення відсотка Р. Значно менше значення мав нерівномірний природний приріст людности, що був вищий в українців.

У результаті продовжуваної у 1923 — 32 українізації рос. потенціял на Україні зменшився: частина Р. повернулася до Росії, частина асимілювалася в укр. оточенні, а ще ін. частина українців, зрусифікованих царатом, повернулася до українства. Значно зменшилося ч. Р. на керівних посадах у всіх ділянках життя. Так, участь Р. в адміністративному апараті на 1928-29 (у %) була така, (у дужках участь українців): сільради 5,1 (87,9), селищні ради — 20,9 (50,9), міські ради — 23,9 (50,4); на районових з’їздах — 7,9 (82,9), окружних рад — 14,5 (68,6); участь в членстві КЩб)У — 27,5 (52,0), ЛКСМУ — 17,1 (64,1).

З 1933. Процес зростання укр. елементу коштом зменшення рос. припинився з 1933 а розгромом укр. відродження, відомим п. н. «постишевщини» (див. Постишев). Офіц. кін. цього періоду зафіксований 17 з’їздом ВКП(б) — 26. 1 — 10. 2. 1934, на якому Й. Сталін проголосив укр. націоналізм «гол. небезпекою». На цей час припадає демографічна катастрофа, спричинена больш. нац. політикою у 1932 — 36 (голод і фіз. знищення, заслання яких 1 — 2 млн тощо). Але українство в основному зберегло завойовані у 1920-их pp. позиції аж до другої світової війни.

Останній період, що починається з 1945, характеризується зростанням одверто ворожого й агресивного до українства рос. великодерж. шовінізму і значним напливом Р. на Україну. Одночасно З тим, як українців виселюють за межі респ. під претекстом «організованого набору» на цілинні землі, новобудови тощо, на Україні, ніби для «братньої допомоги», населюють масово Р. Вони прибувають на новозбудовані фабрики й зав., на обсадження партійного й держ. апарату, як фахові інженерно-техн. й наук.-культ. кадри, пенсіонери тощо. В результаті цих процесів відсоток Р. в УССР (у нових кордонах) збільшився вдвічі у 1927 — 59 pp., відсоток українців лише незначно підвищився, натомість відсоток нац. меншостей (без Р.) обнизився з 16,5 до 6,3 (див. стор. 1 733-35). Цей процес, хоч дещо слабше, триває й далі. Між 1959 і 1970 відсоток українців знизився з 76,81 до 74,9, а відсоток Р. зріс з 16,9 до 19,4. Зміну ч. Р. в УССР видно з табл. (у тис. і у дужках у % всього населення).


1926

1959

1970

усіх Р.

у містах

у селах

3 055 (8,1)

1 625 (22,2)

1 430 (5,2)

7 091 (16,9)

5 726 (29,9)

1 365 (6,0)

9 126 (19,4)

7 712 (30,2)

1 414 (6,6)

Як і давніше Р. скупчуються гол. у м.: 1970 — 64,5% (українців — 45,6%). Вони переважали у м. півд.-сх. найбільш індустріялізованої частини України (у м, Донбасу, Дніпропетровського пром. р-ну і Харківської обл. Р. становили аж 60% всіх Р. в УССР). Коли в селах відсоток Р. залишається той самий — 5-6% (українців 89-90%), то у містах він становить 30,2% (українців 63,5%). Сильний приріст Р. (за 1960 — 70-і pp. на 29,7%, українців на 9,8%; 1926 припадало на 1 000 українців і Р. разом взятих 94 P., 1959 180, 1970 — 206) спричинений іміґраційною політикою сов. влади; за 10-ліття 1960 — 70 на Україну наплинуло понад 1 млн P., які оселилися в найбільш пром. частинах України. Геогр. розміщення Р. (див. карту) таке саме, як давніше, з тим, що їх відсоток постійно збільшується в усій півд.-сх. Україні.

Ще більше на Україні було зростання осіб, які подали рос. мову як рідну. 1926 кількість Р. за мовою становила 4,5 млн (11,9%) всього населення), 1959 — 10,2 (24,4%), 1970 — 13,3 млн (31,6%). За останні 11 pp. зростання ч. осіб з рос. рідною мовою було в 4,3 рази швидше, ніж зростання ч. осіб з укр. рідною мовою.

Одночасно відсоток українців, що вважають рос. мову за свою рідну, зростає з 4,5% у 1926 до 6,5 у 1959 і до 8,5% у 1970. Докладніше див. Русифікація.

Рос. меншість на У. має упривілейоване становище в галузі шкільництва, підготовки наук. кадрів, як також у різних ділянках культури — вид., мист. тощо. Разом з цим все більше число українців примушене користатися рос. школами, пресою, книжкою тощо (див. Русифікація).

Напливовий рос. елемент останніх десятиліть виразно відмінний від Р. дорев. типу. Якщо ці останні жили осіло на Україні з традиційним, неґативним або нейтральним (рідше прихильним) наставленням до українців, то теперішні поповнення Р. прибувають як колонізатори, з одверто зневажливим або ворожим наставленням до особливостей культури й побуту України. Ця верства, за винятком рос. пенсіонерів, що оселяються назавжди, міґруюча. Осідаючи на довший чи коротший час на Україні, вона користується привілеями щодо житла, постачання, культ. обслуговування. Не бажаючи засвоювати укр. культуру і ставлячися до неї незичливо, ці Р. дивляться підозріло на будь-яке намагання українців зберегти свою ідентичність і навіть бажання говорити рідною мовою вважають за прояв «буржуазного націоналізму».

У цьому процесі провідна роля належить насамперед КПУ, яка своїм складом і духом тепер є більше, ніж будь-коли, рос. партією на Україні: все діловодство у керівництві КПУ й у всіх її установах ведеться рос. мовою. Провідні центр. та обл. партійні (вид. КПУ, що виходять укр. мовою, мають своїх відповідників рос. мовою («Правда Украины», «Коммунист Украины», «Рабочая Газета», «Комсомольское Знамя», «Львовская Правда», «Закарпатская Правда», «Южная Правда», «Индустриальное Запорожье» та ін.).

Про упривілеювання Р. на У. свідчить, як приклад, що 1963 при будові Київ. гідроелектростанції працювало бл. 75% робітників укр. національности і 20% рос., але на керівних посадах було тільки 11 українців і 127 Р. Уся документація велася там рос. мовою, як і на ін. будовах і підприємствах. Зокрема впадає в око упривілейоване становище P., як партійної й держ. бюрократії, на Зах. Україні, гол. у Львові, у якому вони живуть у кращих р-нах і користуються особливими привілеями.

Тільки одиниці серед Р. в УССР прихильно ставляться до укр. народу і деколи боронять його інтереси. У 1920-их pp. M. Волобуєв вимагав автономних прав для розвитку укр. економіки; письм. В. Некрасов у 1960-их і на поч. 1970-их pp. виступав на оборону діячів укр. опору, але більшість рос. діячів науки, як і рос. письм., є носіями русифікації та розглядають укр. науку й культуру як складову частину рос. Рух опору в СССР 1960-70-их pp. знайшов собі прихильників також серед частини Р. на У., але вони тільки частково і дуже невиразно висловили прихильне наставлення до прагнень укр. народу.

Література: Rittich A. Ethnographie des russischen Reiches (з картою 1 : 3 700 000) Peterm. Mitteil. Suppl. Ґота 1878; Лазаревский А. Описание Старой Малороссии, тт. I — III. K. 1888; Клепатский П. Очерки по истории Киевской земли. т. І. Одеса 1912; Рудницький С. Огляд нац. території України. Берлін 1923; Равич-Черкасский М. История Коммунистической Партии (б) Украины. Х. 1923; Андріяшев О. Нарис історії колонізації Київ. землі. Київ та його околиця. К. 1926; Всесоюзная Коммунистическая Партия (б). Социальный и национальный состав ВКП(б). Итоги всесоюзной партийной переписи 1927 г. М. 1928; Гирчак Е. На два фронта в борьбе с национализмом. М. 1930; Олесевич Т. Статистичні табл. укр. населення СССР за переписом 17 грудня 1926 р. В. 1930; Скрипник М. Статті й промови, т. I — II. Х. 1930 — 31; Укр. людність СССР. В. 1931; Кубійович В. Територія і людність укр. земель. Л. 1935; Грушевський М. Історія України-Руси. тт. V — VI, Нью-Йорк 1955; Polonska-Vasylenko N. The Settlement of the Southern Ukraine. (1750 — 1775). The Annals UVAN, т. IV — V. Нью-Йорк 1955; Історія Києва, т. I, К. 1959; Мишко Д. Укр.-рос. зв’язки в XIV — XVI ст. К. 1959; Шевченко Ф. Політ. та екон. зв’язки України з Росією в сер. XVII ст. К. 1959; Соловій Д. Людність України за сорок років, ж. Вільна Україна, чч. 24 — 27. Детройт 1961; Итоги всесоюзной переписи населення 1959 года. Украинская ССР. М. 1962; Кубійович В. Нац. склад населення Радянської України в світлі совєтських переписів з 17. 12. 1926 і 15. 1. 1959. ЗНТШ, CLXIX. Париж 1962; Махнова Г. Численність і склад укр. населення Росії в 60-их pp. XVIII ст. Укр. Іст. Журн., ч. 2. К. 1965; Наулко В. Етнічний склад населення Укр. РСР. К. 1965; Олексюк М. Торжество іст. справедливости. Л. 1968; Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж 1968; Дружинина Е. Южная Украина в 1800 — 1825 гг. М. 1970; Кабузан В. Чисельність та нац. склад населення Новоросії в 60 — 80-их роках XVIII ст. Укр. іст.-геогр. збірник. Випуск І. К. 1971; Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry. Мюнхен 1971; Кубійович В. Нац. склад населення УРСР за переписом 1970. Сучасність, ч. 9. Мюнхен 1971; Куличенко М. Национальные отношения в СССР и тенденции их развития. м. 1972; Укр. Вісник, випуск VI. Париж — Балтімор 1972; Итоги всесоюзной переписи населення 1970 года. т. IV. М. 1973; Дробижев В. та ін. Историческая география СССР. М. 1973; Левицький Б. Росіяни у союзних республіках, ж. Укр. Самостійник, ч. 195 — 96. Мюнхен 1973.

В. Кубійович, М. Прокоп










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.