[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2621-2634.]

Попередня     Головна     Наступна





Росковшенко Іван (1809 — 89), письм. і фолкльорист родом з Лебединського пов. на Харківщині; учасник гуртка харківських романтиків. Після закінчення Харківського Ун-ту служив у Мін-ві Юстиції, був помічником ред. «Журнала Министерства Народного Просвещения», з 1839 дир. гімназій на Кавказі і згодом на Поділлі та Волині. Замолоду Р. збирав укр. нар. пісні, був одним з видавців (разом з І. Срезневським) «Украинского Альманаха» (1831). Р. автор віршів на укр. теми, перекладач творів В. Шекспіра на рос. мову.


Рославець Олена (* 1927), мистецтвознавець, заступниця дир. Київ. Держ. Музею Зах. та Сх. Мистецтва; авторка альбомів, путівників і каталогів того ж музею; наук.-популярні ст. з питань зах.-евр. мистецтва.


Рославець Петро, сотник почепський (1653 — 57), полк. стародубський (1663 — 76, з перервами) родом з міщан м. Почепа. Брав участь у змові проти гетьмана Д. Многогрішного 1672, а пізніше виступив проти гетьмана І. Самойловича. Намагався відділити Стародубський полк від Гетьманщини й підпорядкувати його безпосередньо Москві, на зразок слобідських полків. Не підтриманий полковою старшиною, зазнав невдачі й у Москві, яка віддала справу на розгляд гетьманського уряду. 1676 — 77, за ухвалою Ген. Військ. Суду, Р. був позбавлений уряду й засуджений на смертну кару, але гетьман помилував його, й моск. влада заслала Р. до Сибіру, де він і помер.


Рославський-Петровський Олександер (1816 — 72), статистик та історик родом з Чернігівщини, проф. і ректор Харківського Ун-ту. «Лекции о статистике» (1841), «Руководство к статистике» (1844), «Опыт сравнения успехов народонаселення в России и в некоторых других европейских государствах» (1845); праці з історії античного світу та ін.

[Рославський-Петровський Олександер (* Слабин — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Рослицький Євген (* 1927), мікробіолог, нар. у м. Товсте (Зах. Поділля), з 1948 в Канаді; з 1960 працює у Держ. Дослідному Ін-ті при Ун-ті Зах. Онтаріо (у Лондоні) і є чл. його мед. та ін. фак. Досліди й праці у ділянках мікробіології ріллі, бактеріофагів, серології, різобіосинів, гербісидів та ін. Чл. багатьох чужинецьких наук. т-в.


Росомаха (Gulogulo L.), ссавець з родини куницевих. Тіло (завдовжки 76 — 86 см, вага 11 — 14, зрідка до 32 кг) кремезне, присадкувате (висота у плечах 35 — 45 см), на коротких, напівстопохідних кінцівках з напіввтяжними кігтями. Ще у 19 в. зустрічалась на півн. Україні.


Росоха Степан (* 1908), журналіст, видавець і політ. діяч на Закарпатті й еміґрації; ред. «Пробоєм» у Празі (1934 — 44), «Наступу» (1938 — 44) та ін. газ. і журн., з 1960 «Вільного Слова» (Торонто). Організатор закарп. студентів у Празі, націоналістичної молоді й Карп. Січі на Закарпатті. Заступник гол. Сойму Карп. України 1939, чл. управ багатьох орг-цій у Німеччині й Канаді. Автор праці «Сойм Карп. України» (1949) та багатьох ст.

[Росоха Степан (1908, Драгове бл. Хусту, Закарпаття — 1986, Торонто, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Росош (III — 20), м. на Слобожанщині над р. Чорною Калитвою; м. обл. підпорядкування і р. ц. Воронізької обл. РСФСР; 36 000 меш. (1970). Харч. промсть, підприємства по обслуговуванню залізничого транспорту, чавуно-ливарний зав., харч. пром-сть. 1926 українці в м. Р. становили 85,7% (у волості — 95,8%, у пов. — 71,9%).


Роставиця, р. на Придніпровській височині, ліва притока Росі, довж. — 116 км, сточище — 1 465 км², пересічна шир. річища у верхній течії 7 — 15 м, у нижній — 12 — 30 м. Використовується для зрошення.


Ростислав Володимирович († 1066), внук Ярослава Мудрого, кн.-ізгой. Є підстави припускати, що від свого діда одержав в уділ Гал. землю, якою згодом володіли його сини. Р. В. осів у Тмуторокані, підкорив касогів та ін. кавказькі племена. Греки, занепокоєні зростанням його князівства, підступно отруїли його.

[Ростислав Володимирович (1038 — 1067, Тмуторокань). — Виправлення. Т. 11.]


Ростиславичі, укр. княжа родина, що разом з ін. княжими родами належала до Рюриковичів. На Русі були дві родини Ростиславичів: гал. (див. окрему генеалогічну таблицю) і смоленсько-київ. Ці останні походили від Ростислава Мстиславича.


Ростов-на-Дону (VI — 20), м. на Донщині, ц. Ростовської обл., положене на пограниччі укр. етнічної території, над р. Доном, за 46 км від впадіння його в Озівське м., один з великих пром., культ. і наук. центрів; зал. вузол, морський і річковий порт, аеропорт; 845 000 меш. (1973). Р. постав навколо фортеці св. Димитрія, заснованої 1761, 1797 — пов. м. Новорос. губ., 1888 відійшов до Обл. Війська Донського. Завдяки корисному геогр. положенню Р. швидко розвивався, зокрема після його пов’язання 1871 залізницею з Москвою; ч. меш. у тис: 1809 — 3, 1860 — 17,6, 1897 — 119,5. На поч. 20 в. Р. став найбільшим по Одесі торг. і портовим м. півд. частини Рос. Імперії і великим пром. центром (зокрема харч., пром., зав. с.-г. машин). У 1915 — 20 Р. був осередком гал. москвофілів, яких туди евакуйовано (Гал.-Русскій Комітет з В. Дудикевичем на чолі, гімназія для галичан) а в ун-ті, перенесеному з Варшави, навчалося багато українців і діяла Укр. Громада; у 1918 — 20 — центр Добровольчої Армії. 1926 на 308 100 меш. було 59 200 (19,2%) українців (сучасне ч. невідоме). Р. — один з найбільших центрів с.-г. машинобудування в СССР; судноремонтний, мех., радіяторний та ін. зав., підприємства харч. і легкої пром-сти. 10 вузів (у т. ч. ун-т), 23 сер, спеціяльні школи, 4 театри, 2 музеї.


Ростовська область, обл. у півд.-зах. евр. частині РСФСР, охоплює в основному кол. Область Війська Донського (див. Донщина), за винятком її зах. (тепер входить до складу УРСР) і півн.-сх. (частина Волгоградської обл.) окраїн. Має 100 800 км², 3 936 000 населення, у тому ч. 2 585 міськ., 1 351 сіль. (1973); 38 р-нів, 19 м., 33 с. м. т., 380 сіль. рад. Зах. і півд. частини Р. о. становлять частину укр. етнічної території (див. карту на стор. 577).


Ростовський Самійло (тавро «С. P.»), київ. майстер-золотар другої пал. 18 в.; срібний реліквіяр для мощів св. Варвари (1787) і оправа Євангелія (1796) для Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, срібна чаша і дискос (1795), персні, дукачі, сережки.


Ростовцев Михайло (1870 — 1952), рос. історик античного світу і археолог родом з Києва, чл. Рос. АН, доц. і проф. (1901 — 18) Петербурзького Ун-ту, з 1918 на еміґрації в Англії й (з 1920) у ЗДА. Автор низки цінних праць про грец. та скитську старовину на Півд. Україні: «Античная декоративная живопись на юге России» (1914), «Скифия и Боспор» (1925) та ін.

[Ростовцев Михайло († Нью-Гейвен, Коннектікат). — Виправлення. Т. 11.]


Ростоцький Теодосій (1724 — 1805), уніятський київ. митр. (1788 — 1805). Богословські студії закінчив у Римі, в колеґії св. Атанасія, висвячений на свящ. 1754; проф. філософії, богословія й директор шкіл у Володимирі-Волинському, двічі протоігумен лит. провінції ЧСВВ. З 1784 — холмський єп., з 1788 — київ. митр., перший з уніятських владик (з 1790) чл. поль. сенату. Після третього розбору Польщі (1795) Катерина II затримала Р. у Петербурзі, звідки він, відокремлений від своєї митрополії, міг контактуватися з вірними тільки дипломатичним шляхом. Помер у Петербурзі.

о. І. Н.


Рось, р. на Придніпровській височині, права притока Дніпра; довж. — 346 км, сточище — 12 575 км². Пересічна шир. річища у сер. течії до 50 м, долини до 3 км. У місцях перетину Р. кристалічних порід долина звужується до 100 — 150 м, (річище стає порожистим, краєвид мальовничий. Живлення перев. снігове. Замерзає в грудні, скресає у березні. Частково використовується для водопостачання. Найбільші притоки: Роська (права), Роставиця, Кам’янка, Росава (ліві).


Роська, р. на Придніпровській височині, права притока Росі; довж. — 73 км, сточище — 1 100 км², пересічна шир. річища — 3-8 м.


Рота, в суд. процесі княжої Руси-України договірна присяга — клятва. Початково Р. означала спір, битву і мала значення Божого суду, себто суд. поєдинку. У значенні присяги Р. відома вже в договорах Руси з греками 10 в. і у «Руській Правді».


Ротар Іван (1873 — 1905), гром. діяч на Кубані й письм.; учитель у Катеринодарі, один з основоположників РУП на Кубані. Оп. «Не в руку», зб. поезій «Сопілочка»; монографія «Епифаній Славинецкій, литературный дЂятель XVII в.» («КСТ.» 1900).

[Ротар Іван († Катеринодар, Кубань). — Виправлення. Т. 11.]


Ротики (Antiirrhinum L.), рід однорічних рослин з родини ранникуватих з цілими, або лопатевими листками. На Україні — 2 види: Р. дикі (A. oronthium L.), ростуть як бур’ян на полях і рідко серед чагарників; Р. садові (A. majus L.), різнокольорові. Р. часто культивують як декоративну рослину, іноді вони дичавіють.


Ротмистрівка (IV — 12), с. м. т. на Придніпровській височині, Смілянського р-ну Черкаської обл.; 3 200 меш. (1970).


Ротмістров Володимир. (1866 — 1941), учений аґроном, один з засновників с.-госп. дослідної справи в Росії і на Україні, д. чл. Всесоюзної Академії С.-Г. Наук ім. Леніна (з 1935), нар. у с. Ганзерівці (тепер Яготинського р-ну Київ. обл.). Дир. Одеського досл. поля (1894 — 1917), згодом працював у різних н.-д. установах України, серед них в Укр. н.-д. ін-ті рослинництва у Харкові (з 1928). Праці Р. присвячені вивченню водного режиму чорноземних ґрунтів, кореневої системи с.-г. рослин, методики польового досліду, системи обробки й угноєння ґрунтів тощо. Праці Р. мали значення для орг-ції правильного провадження сіль. госп-ва у посушливих р-нах; Р. був одним з перших пропаґаторів поширення культури бавовника в півд. Україні.

[Ротмістров Володимир (* Гензерівка, Пирятинський пов., Полтавська губ. — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Ротмістров Григорій, статистик і гром. діяч на Полтавщині (зокрема діяч ТУП), завідувач Статистичного бюра Полтавського губ. земства, брат Володимира Р. Статистичні праці у вид. губ. земства (огляди сіль. госп-ва Полтавщини), у газ. «Рідний Край» (1906) тощо.


Рочестер (Rochester), м. в ЗДА, в зах. частині стейту Нью-Йорк, над оз. Онтаріо. 296 200 меш., з передмістями приблизно 890 000 (1970), у тому ч. бл. 15 000 українців. Р. важливий пром. і культ. центр. Українці почали прибувати до Р. з 1900, здебільша з Рогатинщини. Діють 2 укр.-кат. (засновані 1910 і 1958) та 1 укр.-правос. (з 1950) парохії; численні укр. т-ва.


Рочняк Олександер, гром. і церк. діяч на Холмщині у 1920 — 44, суддя в Замості, діяч т-ва «Рідна Хата», чл. ЦК УНДО, у 1939 — 40 гол. Укр. Комітету в Замості.


Рошкевич Ольга, заміжня Озаркевич (1855 — 1935), нар. у с. Угорниках Станиславівського пов. (Галичина) у священичій родині. Була нареченою І. Франка і під його впливом зібрала весільні пісні і обряди в с. Лолині, опрацьовані І. Франком і опубліковані п. н. «Obrzędy і pieśni weselne ludu ruskiego we wsi Lolinie, pow. Stryjskiego» у «Zbiór wiadomości do antropologji krajowej», т. 10 (1886) і окремо. Р. перекладала з нім., франц. і рос. «Листування Івана Франка з Ольгою Рошкевич опублікував М. Возняк у вид. «Іван Франко. Статті і матеріяли», зб. 5 (1956). І. Франко присвятив Р. чимало творів.


Рошкович Ігнатій (1854 — 1915), маляр-монументаліст і портретист, родом з с. Славківців на Земплянщині (Пряшівщина); студіював в Угорщині й Римі, працював перев. в Угорщині. Фрески в королівському палаці в Будапешті (базиліка св. Стефана), у церквах Кечкемету, Клужу та ін. На Закарпатті розмалював церкви: у Снині, Пряшеві, Красній та ін. Жанрові картини з життя селян: «Особлива пристрасть», «Червоне яблучко», «Тобі тільки».

[Рошкович Ігнатій (Гнат) (* Салок, Закарпаття — † Будапешт). — Виправлення. Т. 11.]


Рощиб’юки, родина косівських ганчарів, подружжя Ганна (* 1903, нар. Цвілик, сестра Павлини Ц.) і Михайло (* 1903) та їх дочки: Орися Козак, Стефанія Волощук і Розалія Ілюк; працюють у мист. майстернях Художнього Фонду УРСР, продовжують мист. традиції П. Цвілик.

[Рошиб’юки Ганна (1903, Старий Косів — 1981, Коломия) і Михайло (1903, Коломия — 1972, там же). — Виправлення. Т. 11.]


Рощинський Петро (1890 — 1943), лікар і гром. діяч на Волині, нар. у м. Глухові (Чернігівщина). У 1916 закінчив мед. фак. Моск. Ун-ту, був лікарем Армії УНР; по війні на Волині лікар у Костополі, Рівному, Холмі, Львові й Крем’янці; репресований поль. владою (в’язень концентраційного табору в Березі Картузькій). За нім. окупації розстріляний (23. 2. 1943) разом з дружиною Ганною (* 1893, уроджена Струтинська) — лікарем і жін. діячкою, та небожем Ю. Черкавським.


Ртуть (Hg), хем. елемент II групи періодичної системи Д. Менделеєва, важкий метал, у кімнатній температурі — рідина. Р. використовують у техніці (ртутні помпи, термометри, барометри), в електро- і радіотехніці, у виробництві вибухових речовин, у медицині. У природі Р. зустрічається у самородному стані й у ртутних рудах, основою яких є цинобра (сульфід P.); вони виступають найчастіше з домішками стибніту, а також піриту, марказиту, рутилу та арсенопіриту.

На Україні найважливішим і найдавнішим є Микитівське родовище P., відкрите у 1879 і експлуатоване з 1885. Цинобра виступає тут у жильній, пластовій та прожилково-вкраплюваній формі, вміст Р. у руді в сер. 0,4%. Поклади Р. виступають у банях морфотектоніки р-ну, що належить до гол. Донецької антисинкліналі, найпродуктивнішими є бані Чагарник і Софіївська. На базі микитівської руди працює ртутний комбінат, модернізований у 1960-их pp.

Продукція Р. до 1914 становила 300 до 400 т річно (велику її частину експортовано); по війні й революції вона повільно відновлялася (127 т у 1926), у 1935 — 40 її доведено річно до бл. 300 т (гіпотетичний попит в СССР на Р. — 285 т). По другій світовій війні Микитівське родовище розбудоване. Виявлені у ньому запаси (до глибини 300 м) оцінювалися у 1927 на 6 000 т. після введення глибокого буріння у 1960-их pp. вони дещо збільшилися. Продукція Р. в УССР (чи СССР) тепер не подається.

У 1960-их pp. на Україні розпочато розробку родовищ Р. на Закарпатті (у межах Вулканічних Карпат), які виступають у олив’яно-цинкових рудовиявленнях, що належать до типу суміші метацинабаритів, карбонатів, гірського кристалу та цинобри. Розшуки Р. відновлено також в Криму; перспективними можуть виявитися конґльомерати ртутної мінералізації в сточищі Малого Салгиру та б. сіл Перевального і Веселого.

С. Процюк


Py (Ruh) Філіпп (1883 — 1962), ієромонах чину Облягів родом з Льотрінґії. Рукоположений 1910, згодом у манастирі Василіян у Бучачі, де вивчав укр. мову і обряд. З 1911 місіонер серед українців Канади. За плянами Р. збудовано понад 10 церков; найвеличніша т. зв. степ. катедра у Кукс Крік (Манітоба), у якій Р. був парохом з 1930.

[Ру (Ruh) Фініші (1883, Бікенгольц — 1963, Сент-Боніфас, Манітоба). — Виправлення. Т. 11.]


«РУБ», мист.-ідеологічна група молодих мистців, учнів О. Новаківського, постала 1932 у Львові; того ж р. восени відбулася їх перша виставка, а 1933 вийшов мист. альманах «Карби» (основна ст. Б. Антонича). Ядро групи творили імпресіоністи С. Луцик, А. Малюца, І. Нижник, Р. Чорній; модерністи — В. Гаврилюк і В. Ласовський.


Рубан Василь (1742 — 95), письм. й історик родом з Роменщини, вихованець Київ. Академії й Моск. Ун-ту. Перекладач у Сенаті (з 1768), секретар кн. Г. Потьомкіна (з 1774), дир. «над новороссийскими училищами», а з 1784 — перекладач при Військ. Колеґії. Чл. «Вольного Российского Собрания» й «Вольного Экономического общества». Видавець петербурзьких ж. «Ни то, ни сьо» (1769), «Трудолюбивый Муравей» (1771), «Старина и Новизна» (1772 — 73). Автор багатьох панегіриків, похвальних од і різних написів. Був автором і видавцем кількох праць з історії, географії й статистики України й Росії, зокрема «Краткие географические, политические и исторические сведения о Малой России» (1773), «Землеописание Малыя России» (1777) і гол. праця (спільно з О. Безбородьком) «Краткая Летопись Малыя России с 1506 по 1770 год, с из’явлением образа тамошнего правлення» (1777) та ін. Переклади з латинської (зокрема з Верґілія) й франц. мов. Вперше видав відомий твір В. Григоровича-Барського «Путешествие ко святым местам» (1778).

[Рубан Василь (* Білгород, Слоб. Україна — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Рубан Олександер (* 1901), ґравер, закінчив Київ. Художній Ін-т, був близький до школи М. Бойчука. Майстер мініятюрних і кольорових дереворитів; працював у книжковій графіці; Ілюстрації і обкладинки до «Гайдамаків» і «Варнака» Т. Шевченка, «Над Дніпром» В. Яблуненка (1927), «Підземка Галичина» М. Ірчана (1928), дитячих кн.; екслібріси, карикатури та ін. Стилістично дотримувався нар. примітивів. З 1936 доля невідома.


Рубач Михайло (* 1899), історик і архівіст, родом з Путивельщини. У 1920-их pp. ред. ж. «Летопись Революции» у Харкові й завідувач Центр. Архівного Управління УРСР (до 1930), а також дир. Ін-ту іст. партії при ЦК КП(б)У (1929 — 32). У 1930-их pp. репресований. Після другої світової війни проф. Київ. Ун-ту й старший наук. співр. Ін-ту Іст. АН УРСР. Автор праць з іст. аґрарних відносин на Україні на поч. 20 в. й іст. Жовтневої революції та громадянської війни, а також з історіографії. Гол. праці: «Аграрная революция на Украине в 1917 г.» («Летопись Революции», 1927, V — VI, 1928, І), «Очерки по истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине» (1955), «Федералистические теории в истории России» («Русская историческая литература в классовом освещении», т. II, 1930, про М. Костомарова) та ін.

[Рубач Михайло (1899, Чернеча Слобода, Роменський пов., Полтавська губ. — 1980, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Рубашкін Володимир (1876 — 1932), гістолог, нар. у м. Новочеркаському, 1912 — 18 проф. Юріївського і Харківського ун-тів, з 1922 — проф. Харківського Мед. Ін-ту, з 1923 — одночасно дир. Харківського Протозойного Ін-ту, з 1930 — заступник дир. Всеукр. Ін-ту Біології, Морфології та Експериментальної медицини ім. І. Мечникова. Праці Р. присвячені питанням гістології, ембріології, гематології. Р. опрацьовував питання про групи крови, заснував журн. «Український вісник кров’яних угрупувань» (1927 — 34). Автор підручника з гістології, ряду монографій та наук.-популярних брошур.


Рубашов Михайло (1912 — 74), журналіст і письм. родом з Житомирщини, ред. співр. газ.: «Радянська Україна», «Літ. Україна», ж. «Дніпро» й ін. Повість про Т. Шевченка «Багряні тіні» (1962), зб. новель «Кам’яне свічадо» (1962), «Плачуть берези» (1963), дитячі оп. «Іскристе стремено» (1961), роман «Згага» (1968) та ін.

[Рубашов Михайло (* Чуднів — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Рубежанський Анатолій (* 1924), судовий медик родом з Краснодару, у 1955 — 67 pp. — асистент Кубанського, з 1967 — керівник катедри суд. медицини Дніпропетровського Мед. Ін-ту; праці з судрвомед. травматології.


Рубель Амалія, уроджена Модрицька (1887 — 1967), учителька і гром. діячка, довголітня гол. філій Союзу Українок у Дрогобичі і Станиславові, чл. Гол. Управи Об’єднання Укр. Жінок у Німеччині (1947 — 49), секретар СФУЖО (1957 — 59).


Рубенчик Лев (* 1896), мікробіолог родом з Одеси, у 1927 — 30 pp. проф. Одеського Ін-ту технології зерна та борошна, 1932 — 41 — Одеського, 1946 — 50 — Київського ун-тів. З 1944 завідувач відділу ґрунтової та заг. мікробіології Ін-ту Мікробіології АН УРСР; чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Праці Р. присвячені питанням заг., водної, ґрунтової та пром. мікробіології.

[Рубенчик Лев (1896 — 1988). — Виправлення. Т. 11.]


Рубець Олександер (1837 — 1913), фолкльорист, хоровий дириґент і педагог родом з Харківщини; закінчив Петербурзьку Консерваторію (1886), у якій пізніше викладав теорію музики і хоровий спів. Видав зб. «Сборник украинских народних песен» (1870), і «Двести шестнадцать народных украинских напевов» (1872). Автор підручників з теорії музики та хорового співу. Зб. Р. користувався П. Чайковський, вибираючи з них мелодії для 2 симфонії, 2 фортепіянового концерту та опери «Мазепа».

[Рубець Олександер (1838, Чугуїв — 1913, Стародуб, Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Рубіжанський хемічний комбінат, велике підприємство хем. пром-сти УССР, розташоване у м. Рубіжному на Донбасі. Засноване 1915 т-вом «Русско-Краска» за бельг. капітал; у 1918 — 23 не працювало, 1931 перетворене на комбінат; 1940 виробляв барвники 14 марок, у тому ч. 9 кубових (органічні барвники, нерозчинні в воді). У 1941 — 43 Р. х. к. був частково евакуйований на сх., частково — знищений німцями; відбудову закінчено 1950, разом з цим Р. х. к. ґрунтовно реконструйовано і споруджено нові цехи. 1971 тут діяло 54 цехи і вироблювано понад 400 видів продукції, у тому ч. синтетичні барвники (серед них кубові, які давали 99% продукції СССР), важливі продукти для виробництва барвників, напівпродукти для виготовлення пластмас, допоміжні речовини для текстильної пром-сти, отрутохемікати, хем. реактиви, побутова хем. вироби, а також великі танажі карбомідних смол, фтолевого ангидриту, бетанафтолю, амінів тощо.


Рубіжне (V — 19), м. на Донбасі, обл. підпорядкування Ворошиловградської обл., положене поблизу р. Дінця; 60 000 меш. (1971); виникло п. назвою селище Русско-Краска 1915 у зв’язку з (розвитком анілінофарбової пром-сти. 1930 перейменоване на с. м. т. п. назвою P., 1934 — на м. У Р. діють зав.: силікатної цегли, залізобетонних виробів, котельно-мех., панчішна фабрика тощо. Індустріяльний і хеміко-мех. технікуми, муз. школа.


Рубін Павло (1874 — 1960), металюрґ, нар. у Вільнюсі. У 1900 — 31 викладач (з 1906 — проф.) Катеринославського Вищого Гірничого Училища (тепер Дніпропетровський Гірничий Ін-т), з 1932 — у високих школах Росії, з 1959 — зав. катедрою металюрґії Харківського Інженерно-Екон. Ін-ту. Основні праці з питань виробництва коксу, доменного виробництва тощо.


Рубін Симон (* 1900), аґроном родом з Меншини; проф. Уманського С.-Г. Ін-ту. Основні праці з питань обробітку ґрунту, застосування добрив, боротьби з бур’янами тощо.

[Рубін Симон (1900, Родошковичі — 1985, Умань). — Виправлення. Т. 11.]


Рубінґер Лев (* 1890), економіст і правник, закінчив Київ. Комерційний Ін-т, 1924 — 26 викладач комерційних наук у Києві, 1926 — 39 адвокат у Коломиї, 1941 — 43 — прокурор Окружного Суду в Чорткові, 1943 — 44 — посадник м. Коломиї; на еміґрації в ЗДА. Автор ст. в укр. і нім. пресі на екон., політ. та військ. теми.

[Рубінґер Лев (1890, Городок, Галичина — 1983, Рочестер, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Рубінштейн Сергій (1889 — 1960), укр. і рос. психолог і філософ, чл.-кор АН СССР (з 1943) і д. чл. Академії Пед. Наук РСФСР (з 1945), родом з Одеси. Працював у вузах Одеси (1919 — 30), згодом Ленінграду і Москви, з 1945 заступник дир., Ін-ту Філософії АН СРСР. Р. цікавили теоретичні питання заг. психології, зокрема її філос. підстав з позицій рефлексології. Його підручник «Основы общей психологии» (1940), укладений на багатому експериментальному матеріялі, дає критику філос. і психологічних напрямів з позицій марксизму. Ці філос. принципи Р. розвинув також з іст. аспекту («Принципы и пути развития психологии» (1959).

[Рубінштейн Сергій († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Рубль, основна рос. і сов. грошова одиниця, що виникла на поч. 14 в., але до поч. 18 в. була тільки лічильною одиницею. Містила в собі 100 «новгородських денег» (або 200 «моск. денег»), що з 1535 дістали назву «копейних денег», або копійок. Реальною срібною монетою на 100 копійок, рівною певний час західньоевр. талярові, Р. став з 1704. З 1715 Р. карбовано аж до 1924 (за винятком 1917 — 20). На Україні запроваджено в обіг з поч. 18 в.; укр. назва — карбованець. В СССР Р. випускаються Держ. Банком СССР у деномінаціях 100, 50, 25 і 10 Р. та Держ. Скарбницею СССР в деномінаціях 5, 3 й 1 Р. та 1 Р. мідно-нікльовий. Серед ін. Р. має також напис укр. мовою — «карбованець». Поскільки банкові чеки в СССР ще не поширені, більшість прямих розрахунків ведеться готівкою і тому кількість Р. в обігу є надзвичайно велика. Р. друкуються в Москві й Ленінграді. Респ. відділ Держ. Банку СССР у Києві одержує резервний приділ Р. з Москви раз на місяць, а випускає Р. в обіг тільки за директивами Москви кожного третього дня; т. ч. уряд УССР забезпечений власними фінансами тільки впродовж трьох днів (крім кредиту).

Купівельна сила Р. здиференційована державою залежно від типів ринків та цін. Так, 1973 у Києві, на харч. базарах, купівельна сила Р. становила тільки 65% того, що в держ. крамницях, а в інвалютних крамницях, що продають за закордонні «сертифікатні» Р. (що їх надсилають еміґранти додому, привозять туристи тощо) була на 57% вища, ніж у держ. харч. крамницях.

P. є суто внутр., не вільнообмінною валютою; вивіз і ввіз Р. через кордон у сумах більших, ніж 30 Р. на особу заборонений. За кордоном Р. в обігу не існує, хоч всі зовн. торг. й платіжні розрахунки перечисляються на Р. за паритетами валют, що визначаються Держ. Банком СССР щомісяця. Паритети валют тих країн, з якими Україна торгує найбільше такі: (див. табл. на стор. 2627).

Історію Р. до 1950 див. на стор. 447. У 1950, гол. для розрахунків з закордоном, P. поставлено на високу золоту базу (0,222168 г), хоч його купівельна сила всередині країни була тоді на 45% нижча, ніж перед війною. 15. 11. 1960 золотий «вміст» Р. підвищено до 0,987412 г і одночасно замінено 10 старих Р. на один новий. Цим Р. здевальвовано на 55,5%, але його вартість і далі завищена, хоч офіц. Держбанк купує один г золота за один P., проте на чорному ринку в Одесі за один Р. можна купити лише 0,07 г золота (1973). Один амер. доляр на чорному ринку в Одесі коштував 20 Р. у 1955, 28 Р. у 1960, 2,6 Р. у 1965, 6,15 Р. у 1970 і 5 Р. у 1973.

(За один Р.)

1913

1930

1938

1950

1961

1973

Амер. долярів

Бріт. фунтів

Франц. франків

Нім. марок

Сх.-нім. марок

Чехо-словац. корон

Поль. злотих

Угор. форинтів

Рум. леїв

0,51

0,10

2,67

2,16

 —

 —

 —

 —

 —

0,51

0,10

12,90

2,14

 —

16,95

4,44

2,86

76,92

0,19

0,04

6,54

0,47

 —

5,41

1,10

 —

 —

0,25

0,09

87,72

 —

 —

12,50

1,00

2,93

37,45

1,11

0,40

5,44

4,44

2,47

8,00

4,44

13,04

6,67

1,33

0,54

6,06

3,80

2,47

8,00

4,44

13,04

6,67

Натомість «сертифікатний» Р. у Нью-Йорку коштував у 1973 2,60 долара. Політика завищення Р. призводить до того, що експорт товарів з СССР і з України є менше вигідний, ніж імпорт; одержання кредитів за кордоном є вигідніше, ніж надавання позик за кордон, а також дуже вигідно одержувати гроші й пакунки, як і вести обрахунки з туристами з-за кордону.

Хоч Р. не є вільнообмінною валютою, зміни вартости закордонних валют змушують. Держбанк СССР постійно змінювати паритети P., а це, хоч і сповільнено, впливає на купівельну силу Р. в нутрі країни через ціни експортних та імпортних товарів, бо держава мусить порівнювати ціни і виплачувати їх внутр. продуцентам і споживачам у Р.

В. Голубничий


Рубрук (Rubruck) Віллем (приблизно між 1215 — 70), флямандський монах чину францісканців. З доручення франц. короля Людовіка IX їздив у дипломатичній місії до Великого хана Монголії. У своєму звіті Р. перший подав докладніші інформації про монгольську імперію, а також залишив цікаві відомості про населення Київ. Руси під монгольським пануванням.

[Рубрук (Ruysbroeck, Rubroek) Віллем (між 1215 і 1220, Рубрук, Франція — бл. 1270). — Виправлення. Т. 11.]


Рубчак Богдан (* 1935), поет і літературознавець, родом з Калуша, з 1948 у ЗДА; з 1968 викладач у Рутґерському, з 1973 в Іллінойському Ун-ті в Чікаґо (ЗДА). Один з представників модернізму в укр. поезії 1960-их pp., чл. Нью-Йоркської групи, автор зб. поезій «Камінний сад» (1956), «Промениста зрада» (1960), «Дівчині без країни» (1963), «Особиста Кліо» (1967), а також оп. і есеїв; рад. (разом з С. Гординським) «Зібраних творів» Б. І. Антонича (1967), упорядник (разом з Б. Бойчуком) антології поезії «Координати» (I — II, 1969).


Рубчак Іван (1874 — 1952), визначний співак-бас і актор на зах.-укр. землях; нар. у Калущині (Галичина), у 1894 — 1914 pp. у складі театрів т-ва «Руська Бесіда» у Львові, згодом «Тернопільських Театральних Вечорів», у Новому Львівському Театрі Театрі Начальної Команди Укр. Гал. Армії та театрі Червоної Укр. Гал. Армії (1920); у 1921 — 39 у різних трупах Галичини й Карп. України, далі у Львівському Оперному Театрі (1941 — 44) і в Театрі ім. М. Заньковецької у Львові. Оперові й опереткові партії: Карась («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Ґірей («Роксоляна» Д. Січинського), Кардинал де Броньї («Жидівка» Ж. Галеві), Кецал («Продана наречена» Б. Сметани), Зевс («Орфей у пеклі» Ж. Оффенбаха), Кальман Зупан («Циганський барон» Й. Штравса) та ін. Р. користався великою популярністю в комічних та характерних ролях: Хома («Ой, не ходи, Грицю», М. Старицького), Омелько, Терешко, Ліхтаренко («Мартин Боруля», «Суєта», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого) та ін.

[Рубчак Іван (1874, Калуш — 1952, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Рубчаківна Ольга (* 1903), акторка, дочка Івана і Катерини Р. (див.), дружина Г. Юри. У 1920 — 60 pp. у Держ. Укр. Драматичному Театрі ім. І. Франка перев. на ролях травесті (Керубіно — «Одруження Фіґаро» П. Бомарше, Пєк «Сон літньої ночі» В. Шекспіра) або підлітків (Матюша «Суєта» І. Карпенка-Карого, Майя «Платон Кречет» О. Корнійчука).

[Рубчаківна Ольга (1903, Чернівці — 1981, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Рубчакова Катерина (1881 — 1919), уроджена Коссак, визначна акторка універсального перевтілення і співачка (ліричне сопрано), нар. у Чорткові (Галичина), дружина Івана Р. У 1896 — 1914 pp. в театрі т-ва «Руська Бесіда» у Львові, у 1916 — 18 очолювала трупу Стрілецького Театру, 1919 — Укр. Чернівецький Театр, з травня того ж р. у складі Театру ЗО УНР; померла в Зінківцях (б. Кам’янця Подільського). Партії в операх: Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Катерина і Галька (в одноіменних операх М. Аркаса і С. Монюшка), Дідона («Еней на мандрівці» Я. Лопатинського), Маргарита («Фавст» Ґуно), Маженка («Продана наречена» Сметани), Батерфляй («Мадам Батерфляй» Пуччіні) та ія. У побутових мелодрамах: Аза, Маруся, Маруся Богуславка («Циганка Аза», «Ой, не ходи Грицю», «Маруся Богуславка» М. Старицького), Галя («Назар Стодоля» Т. Шевченка) та ія. У психологічних драмах: Ріта («Чорна пантера і білий медвідь» В. Винниченка), Анна («Украдене щастя» І. Франка), Тетяна («Міщани» М. Ґорького), Маша («Живий груп» Л. Толстого) й ін. Р. відома також як камерна співачка. Сценічному виконанню Р. притаманні глибока емоційність і драматизм.

В. Р.


Руга (з грец. або латинської — года), в Укр. і Рос. правос. церквах матеріяльні засоби, перев. від держави, призначені на утримання церков («ружна церква» — окреслення часте у Києві у 18 в.) і манастирів, що не мали зем. маєтків або ін. певних доходів. У сіль. громадах Р. в натурі давали парафіяни-селяни. У Галичині р. відповідає дотація.

[Руга (з грец. або латинської — roga). — Виправлення. Т. 11.]


Рудакевич-Базюк Стефанія (* 1904), малярка-імпресіоністка, учениця О. Новаківського; автопортрет, «Перед моїм вікном», «Підлюте», «Жовті квіти в Космачі», «Альпи» т. ін. З 1950 у Канаді.


Руданський Степан (1834 — 73), поет родом з Поділля, син свящ. Вчився в Шаргородській бурсі, потім у Кам’янець-Подільській Духовній Семінарії, яку залишив і вступив до Медико-Хірургічної Академії в Петербурзі, по закінченні якої (1861) працював до кін. життя лікарем у Ялті, де й помер. Передчасну смерть Р. спричинила не тільки його недуга (сухоти ще з студентських часів), але й переслідування з боку начальства. 1892 на його могилі споруджено пам’ятник. Вірші Р. почав писати ще в семінарії («Розбійник», «Вечорниці», «Упир», «Розмай» та ін.), в них помітний вплив фолкльору й Т. Шевченка. Друкуватися почав 1859 у Петербурзі, де зблизився з гуртком укр. письм., що готував ж. «Основу». Почавши в жанрі романтичної баляди, Р. згодом перейшов до гром. поезії, зразком якої була для нього творчість Шевченка: засудження кріпацтва («Над колискою», «Не кидай мене»), заклик до праці на ниві рідної культури («Гей, бики!», «До дуба»), звертання до славного минулого свого народу (іст. поеми «Віщий Олег», «Мазепа», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Велямін», «Апостол» та ін.). Невмирущу славу здобув собі Р. як автор «Співомовок» — менших і більших гумористичних віршів, жартів, приказок і сміховинок про панів, попів, циганів, москалів, поляків, жидів, німців, чорнів і т. д., зачерпнутих здебільша з уст народу («Пан та Іван в дорозі», «Піп з кропилом», «Баба в церкві», «Циган з хроном», «Вареники», «Хоробрий лях», «Мошко-асесор», «Зайшов німець раз на баль», «Чорт» й ін.). Вони відзначаються гострим дотепом і гумором, веселим настроєм. Крім веселих «співомовок», Р. писав ще повні болючого смутку ліричні поезії («Повій, вітре, на Вкраїну», «Чорний колір», «Ой, чому ти не літаєш» та ін.), що відбивали не тільки особисте горе поета, але й страждання всього народу. Деякі з них стали нар. піснями («Повій вітре, на Вкраїну»). Деякі вірші Р. мають автобіографічний характер («Студент», 1858). До літ. спадщини P., основна й найцінніша частина якої була надрукована лише по його смерті, належать і переклади («Слово о полку Ігореві», уривки з «Краледворського рукопису», Гомерова «Іліяда», Верґілієва «Енеїда», частина «Демона» Лермонтова, «Сни» Гайне, поодинокі вірші Т. Ленартовича й Б. Радичевича). Стильово творчість Р. стоїть на межі романтизму й реалізму. Образна система й поетика його баляд і ліричних віршів виразно фолкльорного походження.

[Руданський Степан (6.1.1834, Хомутинці, Вінницький пов. — 3.5.1873). — Виправлення. Т. 11.]

М. К.


Руденко Бела (* 1933), співачка — лірико-кольоратурне сопрано, нар. у м. Антрациті (Донбас). Закінчила Одеську Консерваторію (1956), працювала в Одеському театрі опери (1955 — 56), потім солістка Київ. опери. Відзначена на фестивалях і конкурсах у Москві й Тулюзі (1956 — 57). Найвизначніші партії: Джільда («Ріґолетто» Дж. Верді), Розіна («Севільський цирульник» Дж.-А. Россіні), Наташа («Війна і мир» С. Прокоф’єва), Віолетта («Травіята» Дж. Верді), Йолан, Ярина («Милана», «Арсенал» Ю. Майбороди) та ін. Р. виступає з концертами (у її програмі твори зах.-евр. і сов. композиторів та укр. нар. пісні) як в СССР, так і в різних країнах Европи, ЗДА, Канаді, в Японії тощо.


Руденко (псевд. Найда) Іван (1873 — ?), актор-комік і просвітянський діяч у Чернігова; організатор аматорських вистав і антрепренер трупи, де режисером 1898 був М. Старицький.


Руденко Лариса (* 1918), співачка меццо-сопрано, нар. у Макіївці (Донбас). Закінчила Київ. Консерваторію (1940), з 1939 солістка Київ. опери, лавреатка Всесоюзного конкурсу вокалістів (1939). Кращі партії: Амнеріс («Аїда» Дж. Верді), Кармен («Кармен» Ж. Бізе), Любаша («Царева наречена» М. Римського-Корсакова), Настя («Тарас Бульба» М. Лисенка), Уля («Молода ґвардія» Ю. Мейтуса), Соломія («Богдан Хмельницький» К. Данькевича) та ін. Виступає з концертовим репертуаром.

[Руденко Лариса (1918 — 1981, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Руденко Микола (* 1920), поет і прозаїк родом з Донеччини. По другій світовій війні працював на ред. роботі, відповідальний ред. ж. «Дніпро» (1947 — 50). Зб. поезій «З походу» (1947), «Незбориме плем’я», «Ленінградці» (1948), «Поезії» (1949), «Мужність», «Світлі глибини» (1952), «Переклик друзів» (1954), «Поезії» (1956), «Всесвіт у тобі» (1968); низка оп., романи «Вітер в обличчя» (1955), «Остання шабля» (1959). Прозу Р. сов. критика оцінює як зразки соц. реалізму.

[Руденко Микола (* Юр’ївка, тепер Лутугинський р-н, Луганська обл.). На поч. 1970-их pp. почав правозахисну діяльність, 1976 став на чолі Укр. Гельсінської Групи. Заарештований 1977, був засуджений на 7 р. таборів та на 5 р. заслання. 1987 виїхав з дружиною до ЗДА повернувся в Україну 1990. Твори: поема „Хрест“ (1977), зб. поезій „За ґратами“ (1980), роман „Орлова балка“ (1982), твори на екон. теми. — Виправлення. Т. 11.]


Руденко Роман (* 1907), сов. юрист і політ. діяч родом з України; з 1929 працівник органів прокуратури: прокурор УССР (1944 — 53), гол. сов. обвинувач на Нюрнберзькому процесі 1945 — 46, з 1953 — ген. прокурор СССР, з 1961 — чл. ЦК КПСС.

[Руденко Роман (1907, Носівка, Ніженський пов., Чернігівська губ. — 1981, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Руденко Сергій (* 1885), рос. археолог, антрополог і етнограф (учень Ф. Вовка), у 1921 — 54 проф. Ленінградського Ун-ту, д. чл. НТШ (з 1914). Праці з етнографії, антропології й археології народів Поволжя (зокрема башкирів) і півн. Азії. Р. співавтор разом з І. Раковським синтетичної праці: «Погляд на антропологічні відносини укр. народу» (1925).

[Руденко Сергій (1885, Харків — 1969, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Рудик Степан (1890 — 1939?), політ. діяч, чл. КПЗУ, журналіст, родом з Тисьмениці (Галичина). Редаґував у Львові 1923 — 31 літ.-політ. місячник «Культура» марксистського напряму. За оборону шумськізму і хвильовизму усунений 1927 з партії. 1927 — 39 гуртував опозиційний елемент до КПЗУ в Галичині; заарештований большевиками 1939, загинув без сліду.


Рудиковський Андрій (1796 — 1874), автор спогадів, нар. у с. Вільшанці на Київщині у родині свящ. Залишив цікавий опис давньої бурси, побуту сіль. духовенства (поч. 19 в.) та війська на укр. землях, що був опублікований його внуком, В. Щербиною, у ж. «Киевская Старина» (1892) п. «. «Воспоминания от юности бурсацкой жизни до вступления в воєнную службу и до офицерского чина» (також окремо у брошурі «Из семейной хроники», 1892, — разом з творами брата Остапа P.). Помер у Києві.


Рудиковський Остап (1784 — 1851), письм. родом з Київщини, син свящ. Учився у Київ. Могилянській Академії, по закінченні якої (1806) — у Петербурзькій Медико-Хірургічній Академії, яку закінчив 1810 і був військ. лікарем. Помер у Києві. Р. мав широкі знайомства серед рос. і укр. письм., зокрема велике значення мали його дружні взаємини з М. Максимовичем, якому він присвятив низку віршів. Велику літ. спадщину Р. вивіз до Петербурґу його син, де вона й загинула. Збереглася лише незначна частина (26 віршів), що була опублікована в «КСт.» (1882, ч. 5, 6, 7) і ще два вірші (надруковані там таки, ч. 7, 1894). Р. писав казки й байки на морально-побутові теми («Климова капуста», «Мужича казка», «Вибір женихів» та ін.), вірші про козаччину («Помин», «Козаки в щасті» та ін.), пісні. На творчості Р. позначилися впливи бурлескно-травестійного стилю І. Котляревського, але, з другого боку, він уже тяжів до романтизму, і на його піснях і балядах виразно помітний вплив Т. Шевченка. Біо-бібліографічний матеріял про Р. у кн. Г. Нудьги «Бурлеск і травестія в укр. поезії першої пол. XIX ст.» (К. 1959).

[Рудиковський Остап (* Вільшанка, Васильківський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Рудинський Михайло (1887 — 1958), археолог і педагог родом з м. Охтирки. Після закінчення іст.-філол. фак. Харківського Ун-ту працював у сер. школах Києва і Петрограду (1910 — 17); згодом у Полтаві: до 1920 — завідувач Пед. Бюра Губ. Земства, потім у краєзнавчому музеї. У 1924 — 34 у Києві — в археологічних установах ВУАН, 1934 заарештований і засланий (1939 — 44 працював у Вологодському краєзнавчому музеї), з 1944 знову в Києві — вчений секретар і завідувач відділу первісної археології Ін-ту Археології АН УРСР. Р. досліджував палеолітичні пам’ятки на території України (у Подністров’ї, Пушкарі, у Мізині), а також неолітичні, раннього етапу трипільської культури і скитського часу. Понад 50 наук. праць, серед них: «Дюнні станції неолітичної доби з побережжя Ворскла», (1920); «До питання про культури „мезолітичної доби“ на Вкраїні», («Антропологія», т. 1, 1928); «Матеріяли до вивчення передісторії Поділля», «Антропологія», т. II (1929); «Пушкарівський палеолітичний постій і його місце в укр. палеоліті», «Археологія», т. 1 (1947); «Кам’яна Могила, (1961).

[Рудниський Михайло († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Рудичів Іван (1881 — 1958), гром. діяч на Полтавщині родом з с. Кишеньки Кобеляцького пов., за фахом правник; діяч РУП. На еміґрації в Берліні, Відні, Празі і з 1926 в Парижі — дир. Бібліотеки ім. С. Петлюри (до 1950). Спогади про С. Петлюру в зб. «Симон Петлюра в молодості» (1936).

[Рудичів Іван († Абондан, Франція). — Виправлення. Т. 11.]


Руді копійки, див. Копійка.


Рудки (IV — 4), м. на півд.-зах. Опіллі, над гар. Вишнею, Самбірського р-ну Львівської обл.; 3 100 меш. (1971); до 1939 пов. м. Цегельно-черепичний, сироробний та хлібний зав.; Вишнянський технікум плодоовочівництва.


Рудковський М., дириґент, піяніст і композитор, у 1850 — 60-их pp. дириґував хором гр.-кат. Духовної Семінарії у Львові; композитор церк. творів, фортепіянових (танці, фантазії на нар. теми) і сольоспівів («ЦвЂты изъ надднЂстрянской левады...», 1852). P. вводив в укр. церк. практику твори нім. та і:н. композиторів, підставляючи до їх мелодій укр. тексти.


Рудне (IV — 4), с. м. т. Львівської обл., підпорядковане Львівській міськраді, положене за 8 км на зах. від Львова; 5 600 меш. (1966). Пром. і харчкомбінати.


Руднев Іван (* 1910), педіятр, нар. у Москві, з 1963 проф. Київ. мед. ін-ту. Праці з галузі ревматизму та дитячої кардіології, підручник «Диягностика и лечение ревматизма у детей» (К. 1962).


Руднєв Михайло (1874 — 1930), проф. педіятрії Катеринославського Мед. Ін-ту. Співред. часописів «Дніпропетровський Мед. Журнал», «Укр. Мед. Архів», «Врачебное Дело».


Рудник Сергій (1892 — 1967). вчений у галузі різання металів, нар. в Ризі, проф. Київ. Політєхн. Ін-ту. Праці з теоретичних і експериментальних питань різання металів, геометрії та конструкції різальних інструментів тощо.

[Рудник Сергій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Рудниця (V — 9), с. м. т. на сх. Поділлі, Піщанського р-ну Вінницької обл.; 2 200 меш. (1970).


Рудницька Марина (* 1911), культ. діячка родом з Києва, дочка Катерини й Дмитра Антоновичів, дружина Ярослава P.; проф., мистецтва в Колеґії св. Андрея і викладач укр. та рос. мов і літератур у Манітобському Ун-ті у Вінніпезі (1957, 1963 — 65), довголітній керівник фізкультури й спорту в укр. пластових таборах у Канаді. Ст. з. мистецтвознавства та літ. критики в укр. газ., ж. і літ. зб.; «Франкіяна в бібліотеках Америки й, Канади» (1957), «Антологія рос. поезії» (1968), «Олекса Стефанович» (1970) і ін.


Рудницька Мілена (* 1892), політ. і гром. діячка, журналістка, учителька сер. шкіл, пізніше викладач на Вищих Пед. Курсах у Львові (1921 — 28), одна з ідеологів укр. жін. руху на Зах. Україні та його провідних діячок у 1920 — 30-их pp. Гол. центр. управи Союзу Українок у Львові (за її головування він розрісся у сильну всенар. орг-цію), укр. жін. конґресу в Станиславові (1934), Світового Союзу Українок, політ. жін. орг-ції «Дружина Княгині Ольги»; ред. двотижневика «Жінка» (1935 — 39); учасниця і репрезентантка укр. жіноцтва на міжнар. жін. з’їздах. Активна діячка УНДО, посол до поль. сойму (1928 — 35, працювала у його комісіях — осв. і закордонних справ). Як делеґатка Укр. Парляментарної Репрезентації захищала в Лізі Націй укр. петиції, зокрема в справі т. зв. пацифікації і голоду на Сов. Україні, мала контакти з урядовими і гром. колами зах. Европи і виступала з доповідями на міжнар. з’їздах. У 1936 — 39 чл. президії Укр. Координаційного Комітету у Львові. З 1939 на еміґрації: Краків, Берлін, Прага, Женева (де у 1945 — 50 була дир. Укр. Допомогового Комітету), Нью-Йорк і Мюнхен.

З 1919 виступала з ст. у пресі на політ., феміністичні й виховні теми. Окремі кн.: «Укр. дійсність і завдання жінки» (1934), «Зах. Україна під большевиками» (1958), «Дон Боско. Людина, педагог, святий» (1963), «Невидимі стигмати» (1970).

[Рудницька Мілена (15.7.1892, Зборів, Галичина — 29.3.1976, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Рудницький Антін (* 1902), композитор, піяніст і дириґент, нар. на Самбірщині, д. чл. НТШ (з 1962); закінчив Львівську Консерваторію (у Курца і Лялевіча), Вищу Муз. Школу в Берліні і музикологію в Берлінському Ун-ті. Був дириґентом оперових театрів у Харкові (1927 — 30) і Києві (1930 — 32), згодом дириґував оркестрами у Львові, Варшаві, Ковні, з 1939 у ЗДА. Р. викладач муз. шкіл у Харкові, Києві, Львові, Філядельфії (з 1962 проф. Муз. Академії) і хоровий дириґент, зокрема хору «Кобзар» у Філядельфії (з 1953). Гол. твори: опери «Довбуш» (1938), «Анна Ярославна» (1967) і «Княгиня Ольга» (1968); симфонічні твори (три симфонії, Балетна сюїта, Лірична поема), балет «Бурі над Заходом» (1932), ораторія «Гайдамаки» (1974), кантати для хору і оркестри («Посланіє» слова Т. Шевченка, «Мойсей» слова І. Франка, «На світанку», «Січнева кантата»), концерт для віольончелі з оркестрою; камерні твори (два струнні квартети, соната для віольончелі і фортепіяна), Інтрада, фортепіянові твори (Соната, Сюїта, Варіяції, Фантазія, Дівертіменто та ін.), бл. 70 сольоспвів. Серед зах.-укр. композиторів Р. започаткував т. зв. модерний напрям. Муз. мова його творів до 1930-их pp. суто радикальна, за пізнішого періоду романтично-сучасна. Р. активний як муз. автор і критик: «Укр. музика, іст.-критичний огляд» (1963), численні ст., зокрема на теми сучасної укр. музики.

[Рудницький Антін (1902, Лука 1975, Томс Рівер, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

В. Витвицький


Рудницький Євген, мовознавець, співавтор (з С. Василевським і П. Мустяцею) русифікаційного «Рос.-укр. словника» (1937); праці про укр. подільські говірки («Діялекти Уманщини», зб. «Уманщина», 1927, «Укр. діялектологічний збірник», 2, 1929) та про укр. словоскладення (у «Зб. секції граматик укр. мови», 1, 1930).


Рудницький Іван, див. Кедрин Іван.


Рудницький Іван Теодор (1887 — 1951), гром. і військ. діяч, родом з Заліщиччини, діяльний чл. таємного Військ. Комітету у Львові, який підготував перебрання влади від австр. адміністрації у листопаді 1918 в Галичині, особисто перебрав командування корпусу у Львові; сотник УГА військ. відпоручник диктатора Є. Петрушевича у Відні, згодом у Празі (одночасно керівник УВО в Чехо-Словаччині). По поверненні до Галичини 1927 адвокат у Львові, деякий час чл. проводу УВО. Помер у Гекстері в Німеччині.

[Рудницький Іван Теодор (1886, Бедриківці — 1951, Гестер-ан-дер-Везер). — Виправлення. Т. 11.]


Рудницький Михайло (1889 — 1975), літ. критик, літературознавець і письм., нар. у Підгайцях (Галичина), брат Мілени, Антона й Івана (Кедрина) Р. (див.). У 1915 — 18 перебував у Києві, у 1919 — 22 вивчав зах.-евр, літературу в Парижі й Лондоні. У Львові в 1922-25 був проф. таємного Укр. Ун-ту і до 1939 співред. газ. «Діло» і ж. «Назустріч» (з 1934). У 1939 — 41 проф. чужоземних літератур, з 1948 — укр. літератури у Львівському Ун-ті. Автор літ.-критичних праць «Між ідеєю і формою» (1932), та «Від Мирного до Хвильового» (1936), зб. поезій у прозі «Очі та уста» (1932), зб. оп. «Нагоди і пригоди» (1929) і «Змарнований сюжет» (1961), спогадів-новель з літ. та театрального життя «Творчі будні Івана Франка» (1956), «Письменники зблизька» (I — III, 1958 — 64), «У наймах у Мельпомени» (1963), «Ненаписані новели» (1966), «Непередбачені зустрічі» (1969) і (разом з В. Бєляєвим) зб. памфлетів проти «буржуазних націоналістів» п. н. «Під чужими прапорами» (рос. мовою 1954, укр. 1956, та китайською 1957). Перекладач творів О. Бальзака, П. Меріме й ін. на укр. мову, як також В. Стефаника, М. Яцкова — на франц.

[Рудницький Михайло (7.1.1889 — 1.2.1975, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Рудницький Роман (* 1942), піяніст, син Антона Р. і Марії Сокіл, нар. у Нью-Йорку. Після початкового навчання у свого батька закінчив консерваторію у Філядельфії і Високу муз. школу Джуліярд у Нью-Йорку в клясі Розіни Левін. Виступав як соліст по більших центрах Америки, Німеччини, Швайцарії, Еспанії. Концертував на Україні (1967). Лавреат численних міжнар. конкурсів (Нью-Йорк, Вашінґтон, Женева).


Рудницький Степан (3. 12. 1877 — ?), визначний географ, нар. у Перемишлі (Галичина), де його батько був гімназійним учителем. Студії історії (м. ін. у М. Грушевського) й географії в ун-тах Львова (1895 — 99) і Відня (1899 — 1901; у проф. А. Пенка і Е. Брюкнера); у 1902 — 09 гімназійний учитель у Тернополі і (гол.) у Львові, з 1908 доц. географії Львівського Ун-ту, з 1901 д. чл. НТШ (співред. «Збірників Матем.-Природописно-Лікарської Секції»). У 1914 — 21 жив перев. у Відні, допомагав Союзові Визволення України і Укр. Парляментарній Репрезентації, далі був експертом, уряду ЗО УНР і одним з організаторів УВУ. 1922 — 26 проф. УВУ в Празі, у той же час провадив досліди на Закарпатті і допомагав Т-ву «Просвіта» в Ужгороді. З поч. 1927 переїхав, на запрошення уряду УССР, до Києва й Харкова, в якому очолив зорганізований ним Укр. Н.-Д. Ін-т Географії та Картографії й редаґував його «Записки»; з 1929 д. чл. УАН. 1934 виключений з УАН як «відвертий пропаґатор фашизму в географії» й засланий на Соловки (1935 — 37), дальша доля невідома.

Р. перший створив укр. нац. географію, даючи всебічний нарис географії всіх укр. земель («Ukraina, Land und Volk», Відень 1916; «Основи землезнання України», І. Л. 1924, II. Ужгород 1926), огляд її нац. території («Огляд нац. території України», Берлін 1923) й політ. географії («Укр. справа зі становища політ. географії», Берлін 1923). Р. перший опрацював укр. геогр. термінологію («Начерк геогр. термінології» в «Зб. Матем.-Природописно-Лікарської Секції» т. XII, Л. 1908), яка донині має вартість, він перший видав стінні фіз. карти України (1 : 1 000 000, Л.-Відень 1918 і ін.). Монографічні праці Р. стосуються морфології України, зокрема Укр. Карпат («Знадоби до морфології сточища Дністра», «Зб. Матем.-Природописно-Лікарської Секції» т. X, XI, XV, Л. 1905 — 13; «Основи морфології й геології Підкарп. Руси» I — II, Ужгород 1925 — 27, «Морфологічні країни Сх. Европи», Прага 1926; «Beiträge zur Morphologie des Dnipro-Gebietes in der Ukraine», Zeitschrift der Gesellschaft für Erdkunde, Берлін, 1931 і ін.). Разом Р. написав понад 70 наук. праць і статтей з обсягу географії (в тому ч. кілька з методики і історії географії) та кілька з історії України — з доби Козаччини («Козацько-поль. війна 1625», ЗНТШ XVII; «Укр. козаки в 1630 — 35 роках», ЗНТШ, XXXII і ін.).

За час своєї діяльности у Львові і Празі Р. виховав багатьох географів.

[Рудницький Степан (3.12.1877 — 3.11.1937), засланий на Соловки 1936, там і був розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]

В. Кубійович


Рудницький Юрій, див. Опільський Юліян.


Рудницький Ярослав Богдан (* 1910), славіст, мовознавець, наук. і гром. діяч, доц. (з 1940) і проф. (з 1943) УВУ і Манітобського Ун-ту в Вінніпезі (з 1949), перший гол. його Славістичного Відділу (з 1951); д. чл. НТШ (з 1947), чл.-засновник УВАН у Канаді (її през. 1955 — 69), кількакратний гол. Укр. Наук. Ради в Канаді (з 1959), чл.-засновник і през. різних укр. і кан. наук. та культ. т-в. Студіював у Львові (1929 — 37), Берліні, Парижі й Празі (1938 — 40). Ред. серій УВАН «Slavistica», «Onomastica» й ін. та ж. «Слово на сторожі» (з 1964), співр. різних наук. видань («The Slavic and East European Journal», «Études Slaves et Est Européennes» й ін.). Праці з укр. словотвору (наростки -ище, -исько 1934, 1967, наросток -епа 1959), акцентології (1941, 1948, 1961), топономастики (Бойківщини 1939, 1962, укр.-кан. назв місцевостей 1949, 1951, мозаїки назв Манітоби 1970 та ін.), про ізофони бойківської говірки (1936, 1938), опис передміської говірки Львова (1943), записи укр.-кан. говіркових і фолкльорних матеріялів (1956 — 63), співавтор (з З. Кузелею) укр.-нім. словника (1943), автор першого друкованого укр. етимологічного словника «An Etymological Dictionary of the Ukrainian Language», літери А — Д, 1962 — 74), підручника укр. мови для німців (1940, 1964) та (з Ю. Луцьким) для англійців (1949, 1968), скриптів з ст. ц.-слов. граматики й вступу до слов’янознавства, нарису укр. діялектології, правопису й популярно-нормативних ст., бібліографії тощо. Як чл. федеральної Королівської Комісії для справ двомовности й двокультурности в Канаді (1968 — 71) відстоював конституційне визнання мов укр. та ін. нац. меншостей у Канаді на території з 10% або більше даного населення (1967); заступник гол. Міжнар. Комітету Спеціяльної Ономастики при ОН (1972). Беручи участь в міжнар. конґресах, ставив укр. питання на світовому форумі.

Бібліографія праць Р. у «Prof. J. В. Rudnyckyj — Sexagenarius». Вінніпеґ 1972.

[Рудницький Ярослав Богдан (28.11.1910, Перемишль, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Рудницький-Лисяк Іван (Лисяк-Рудницький; * 1919), історик і публіцист, син Павла Лисяка і Мілени P., нар. у Відні; університетські студії у Львові, Берліні, Празі й Женеві; брав участь в укр. студентському житті (гол. Укр. Акад. Громади у Празі). З 1951 у ЗДА, проф. ун-тів у Філядельфії й Вашінґтоні, з 1971 в Едмонтоні (Канада), проф. укр. і сх.-евр. історії в Альбертинському Ун-ті. Досліди з історії укр. політ. думки та суспільних рухів 19 в. Зб. «Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings» («The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S.», 1952, ч. 1), «The Role of the Ukraine in Modern History» («Slavic Review», 1963, ч. 2), «The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule» («Austrian History yearbook», 1967); зб. есеїв «Між історією й політикою» (1972), ст. в журн. «Листи до приятелів», «Сучасність» та ін.

[Рудницький-Лисяк (Лисяк-Рудницький) Іван (27.10.1919 — 25.4.1984, Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Рудницький-Любєніцький Сильвестр, укр. кат. єп. луцько-острозький (1751 — 78); ігумен Лаврова, пізніше помічник і з 1752 наступник свого дядька єп. Теодосія. У своїй епархії намагався піднести дисципліну та освіту світського духовенства. 1772 був головою гол. василіянської капітули в Бересті. Автор латинської зб. «Jura et privilegia gentis Ruthenae catholicae, a Maximis Pentifjcibus Poloniaeque Regibus concessa» (1747) та ін.


Рудницький-Любеніцький Теодосій, укр. кат. єп. луцько-острозький (1731 — 51), ігумен у Луцькому, Гощі й Почаєві (1730 — 32, — там організував друкарню), автор поучання для духовенства (1738). 1747 одержав королівську номінацію на митр., але був змушений зректися її на користь Ф. Гребницького. Підтримував приязні взаємини з правос. на Волині та в Києві.


Рудович Іван (1868 — 1929), укр.-кат. свящ., педагог і гром, діяч, з 1897 катехит нар. і сер. шкіл у Львові, довголітній гол. Т-ва Свящ. Апостола Павла, автор шкільних підручників для науки релігії у нар. школах, розвідок і ст. з історії укр. церкви (в «Богословії», «Богословському Віснику», «Ниві», «Ділі» та ін. часописах).

[Рудович Іван († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Рудольф (1858 — 89), архикн., австро-угор. престолонаслідник, єдиний син цісаря Франца Йосифа, одружений з бельг. принцесою Стефанією. Був ліберальних поглядів, ставився прихильно до порозуміння з Францією і критично до урядової системи в Австрії, тому був популярний серед неповноправних народів Австро-Угорщини, у тому ч. й серед українців. Поповнив самогубство в Маєрлінґу б. Відня, що стало темою багатьох леґенд,


Рудченко (псевд. Іван Білик, І. Яковенко й ін.) Іван (1845 — 1905), етнограф, письм. і літ. критик. Нар. у Миргороді, брат П. Мирного (Рудченка); з 1860 працював урядовцем у Гадячому і Полтаві, а згодом був чл. Ради мін-ва фінансів у Петербурзі. Дописи і фолкльорні записи почав друкувати 1862 в «Основі», з 1967 містив поезії, переклади і літ.-критичні ст. та рецензії у львівській «Правді». Упорядник зб. «Народныя южно-русскія сказки» (I — II, 186970), «Чумацкія народныя пЂсни» (1874) із студією про чумацтво й ін. Співавтор роману П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880). Перекладач творів Дж. Байрона, Г. Гайне, А. Міцкєвіча, І. Турґенєва та ін. на укр. мову.

[Рудченко Іван († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Рудченко Панас, див. Мирний Панас.


Рудь Микола (* 1912), поет і прозаїк родом з Харківщини, друкується з 1930. Зб. поезій «Найближче» (1936), «Слово після бою» (1947), «Чобітки», «Рідні вогні» (1950), «Ґраніт Сталінграду» (1951), «Донецькі зорі» (1958), «Грім на зелене гілля» (1960); кн. нарисів, оп., повістей; роман «Боривітер» (1964).


Ружин (IV — 10), с. м. т. на Придніпровській височині, над р. Роставицею (притока Росі), р. ц. Житомирської обл.; 3 900 меш. (1970).


Ружинські (Рожинські), лит. князівський рід на Волині й Київщині (здобув собі там значні маєтності), з якого в 16 в. вийшло кілька коз. отаманів, які ходили походами на татар: Богдан, «гетьман низових козаків», оспіваний у нар. піснях, згинув, здобуваючи тат. фортецю на дол. Дніпрі — Аслам-городок (1576); Остафій, намісник поль. воєводи у Києві (1575 — 81); його сини: Михайло, гетьман коз. реєстрового війська (1585), і Кирик, спочатку отаман на Запоріжжі, згодом черкаський підстароста, ворог козаків і командир загону поль. війська, яке поборювало коз. повстання під проводом С. Наливайка. 1596 Кирик Р. зазнав поразки під Білою Церквою.


Руліковський (Rulikowski) Едвард (1825 — 1900), поль. історик і етнограф, дослідник Правобережної України, нар. у с. Мотовилівці Васильківського пов. (Київщина). Важливіші праці P.: «Opis powiatu Wasilkowskiego» (1853), «Dawne drogi i szlaki na prawym brzegu Dniepra» («Ateneum» 1878), «Zapiski etnograficzne z Ukrainy» (1879), «Opis powiatu Kijowskiego» (1913); ст. і довідки про міста і села України у вид. «Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich» (1880 — 1904).


Рулін Петро (1892 — 1941), театрознавець і педагог, нар. у Києві, де закінчив філол. фак. Київ. Ун-ту, проф. історії укр. і світового театру в Муз.-Драматичному Ін-ті ім. М. Лисенка (1920 — 34) та дир. Київ. Держ. Музею Театрального Мистецтва УРСР (1926 — 36); ред. «Річника укр. театрального музею» (1930); заарештований за «єжовщини», помер в ув’язненні. Р. досліджував історію укр. театру та укр. драму, драматичну творчість Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького та театральну діяльність М. Заньковецької, М. Садовського, Г. Борисоглібської й ін. Праці: «Студії з іст. укр. театру 1917 — 24» (ЗІФВ УАН, т. IV, 1925), «Поль. театр у Києві 1816 р.» (ЗІФВ УАН, т. VII — VIII, 1926), «Рання укр. драма» (ред. і ст. «Котляревський і театр його часу», 1927), «М. К. Заньковецька» (1928), «Життя і творчість М. Л. Кропивницького» (1929) та ін.; численні ст. і рецензії в журн. Посмертно реабілітований; 1972 вийшла зб. «На шляхах революційного театру», там же бібліографія праць Р.

[Рулін Петро (1892 — 1940, Магадан, Росія). Репресований 1936. — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.