[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2661-2678.]
Попередня
Головна
Наступна
Рух людности, зміни в стані людности (її кількости і структури), спричинені природним рухом (шлюби, народжуваність і смертність) і міґрацією людности — її переміщеннями в межах однієї країни (внутр.) або з однієї до другої (зовн.). Балянс природного приросту (різниця ч. народжень і смертности та переміщень (еміґрації й іміґрації) становить дійсний приріст (або зменшення) населення.
До 1914. Україна була у ранній своїй історії територією інтенсивних міґрацій, завдяки яким нац. укр. територія, почавши з кін 16 в., постійно збільшувалася. На протязі останніх десятиліть 18 і першої пол. 19 в. українці заселили Півд. Україну і Кубань, згодом (спільно з росіянами) Ставропільщину і Терщину; у 18 в. постали просторі укр. етнічні острови на Надволжі (див. Доповнення) і Уралі.
З 1880-их pp. зовн. міґрації збільшилися: еміґрація через аґрарне перенаселення (з укр. земель у Рос. Імперії гол. за Урал, до 1914 понад 2 млн осіб, з укр. земель в Австро-Угорщині до Півн. і Півд. Америки — 700 — 800 000; див. стор. 630-34) й одночасно іміґрація чужинців (на Центр. і Сх. Землях гол. росіян — насамперед на Донбас і до великих м., у Галичині поляків — гол. до Бориславського нафтового басейну і Львова) — разом до 2 млн. Докладніші і лише посередні дані про міґраційні процеси маємо тільки для УССР, на території якої за переписом 1926 жило 941 000 осіб, що народилися за її межами, а одночасно на території ін. сов. респ. жило 2,1 млн осіб, народжених в УССР. Балянс переміщень був неґативний для українців (також жидів і німців), натомість — позитивний для росіян і поляків, що і (впливало на зменшення відсотка укр. людности на укр. землях. Попри те, завдяки одному з найвищих в Европі природному приростові населення (1913 на Центр. і Сх. Землях 18,9 на 1 000 осіб), дійсний приріст населення був високий: з 32,7 млн у 1897 до 46,0 млн у 1914 на укр. етнічній території (без мішаних земель).
Внутр. переміщення полягали у відпливі населення з сіл до міст і значно більше на переселенні селян з перенаселеної півн. України і Лісостепу до Степу і на Кубань.
1915 — 50 pp. У 1915 — 22 в наслідок війни й голоду 1921 — 22 зростання населення України було загальмоване, навіть його ч. зменшилося в УССР (у межах до 1938) з 27,2 млн на 1. 1. 1914 до 27,5 у 1918 і 26,3 у 1923.
1924 — 30 pp. становили для УССР (для Зах. України — в меншій мірі — 1922 — 38) демографічний оптимум, завдяки найвищому в історії України природному приростові (річно за 1924-29 — 22,4 на 1 000 осіб) та зменшенню еміґрації й іміґрації. Тому людність УССР зросла на 1. 1. 1927 до 29,0, на 1. 1. 1931 — до 31,4 млн.
У 1931 — 35 (зокрема 1932 — 34) приріст населення УССР зазнав сильного занепаду в наслідок злочинної політики Москви. В результаті репресій згинуло 1 млн населення, з голоду яких 3 млн, в наслідок примусової, а то й добровільної еміґрації вибуло з УССР 2 — 3 млн, при одночасній іміґрації росіян (1 млн?); тому населення УССР зменшилося за ці pp. на 4 — 6 млн, українців на 5 — 7 млн (бл. 1/5 заг. ч.); натомість кількість росіян зросла (докладніше див. ЕУ 1, стор. 151 — 53 і Голод). З 1935 населення УССР завдяки природному (тоді вже значно меншому) приростові (1940 — 13,1‰) знову зросло.
Людність УССР зазнала нових пертурбацій у наслідок другої світової війни (зокрема з сер. 1941) і повоєнних переміщень населення: воно зменшилося вже в нових кордонах з 41 млн у 1940 — до яких 36 млн на поч. 1947, тобто на 4,5 млн (у дійсності, мабуть, на якихось 6 млн, бо кількість населення УССР, яку подають сов. джерела на 1940, — надто велика). На ще зменшення склалися абсолютні втрати на фронтах і репресії (гол. жидів — бл. 2 млн), зменшення народжень і збільшення смертности, виїзд всіх німців і поляків з Зах. України, вивів татар, факт, що лише частина полонених, евакуйованих і вивезених у глибину СССР, повернулася на Україну, арешти і заслання. Натомість тоді на територію УССР наплинули українці із зах. земель, приєднаних до Польщі, і чимале число росіян та ін. національностей з решти сов. респ. (докладніше, див. ЕУ I, стор. 154-56).
Обидві карти опрацьовані на підставі порівняння наслідків переписів населення 15. 1. 1959 і 15. 1. 1970 та природного приросту населення, що його (у %) подають за областями статистичні річники «Народне господарство Укр. РСР»
В. Кубійович
Внутр. міґрації полягали у припливі населення до міст (міське населення 1926 становило 19,8% всього населення, 1940 — 33,6%) і Донецького басейну.
З кін. 1940-их pp. P. л. виявляє тенденцію зниження природного приросту населення УССР (на 1 000 осіб): 1950 — 14,3, 1955 — 12,6, 1960 — 13,6, 1965 — 7,7, 1970 — 6,3, 1971 — 6,5, 1972 — 6,3, 1973 — 5,5 (див. ще стор. 2 341 — 42; там і карта геогр. розміщення приросту населення). Приріст у всіх народів УССР, мабуть, такий самий, дещо вищий від природного приросту росіян в евр. частині РСФСР.
На нац. склад населення УССР мають ще більший, ніж досі, вплив міґраційні процеси. За офіц. даними на дійсний приріст населення УССР за час між двома переписами 1959 і 1970 вплинув гол. природний приріст — 4,8 млн, далі позитивний балянс міґрацій між УССР й ін. республіками — 0,4 млн. За півофіц. даними за 1959 — 65 з УССР виеміґрувало до ін. сов. республік 2,5 млн осіб, еміґрувало з них на Україну — 3,0 млн. Ще сильніше, ніж раніше, маємо на Україні організоване сов. владою переміщування населення з метою русифікації: еміґрацію українців з перенаселених, відносно слабо індустріялізованих, майже чисто укр. обл. УССР за межі України, при одночасній іміґрації росіян до пром. обл. і до міст УССР з чималим відсотком росіян (ближче див. Русифікація, стор. 2647).
Докладну картину міґраційних процесів в УССР (і в усьому СССР) дає вперше перепис 1970 (лише за 1968 — 69). Як і раніше, балянс переміщень був для УССР позитивний: з ін. респ. СССР прибуло 589 000 осіб, вибуло — 553 000. Натомість змінився їхній напрям. З зах. Сибіру, середньоазійських республік і Уралу, до яких з кін. 19 в. відпливали надвишки населення з України, тепер більше осіб припливає до УССР, ніж відпливає на ті терени (повертаються, мабуть, перев. українці, яких сюди переселено у 1930 — 50-их pp., зокрема на цілинні землі). Українці тепер еміґрують гол. до центр. (зокрема до Москви) і до півн.-зах. частини евр. РСФСР (за 1968 — 69 — 165 000) і до полярних та субполярних р-нів Сх. Сибіру і Далекого Сходу. Іміґранти на Україну походять з усіх р-нів евр. частини РСФСР.
В наслідок цих процесів в УССР постійно зростає ч. росіян (1925 — 3,1 млн, 1959 — 7,1, 1970 — 9,1). (Докладніше див. стор. 2 620).
Якщо йдеться про внутр. переміщення в УССР, то населення далі пересувається з сіл до м. (за 1959 — 69 населення сіл зменшилося на 5,9%, міст — зросло на 34,1%, так що відсоток міськ. населення збільшився з 45,6% до 54,5% у 1970 і до 59% у 1974) та з перенаселених і слабо індустріялізованих обл. в півн. і зах. Україні і з Лісостепу (за винятком Київщини і Харківщини) на півд., гол. в Крим (дійсний приріст становив 316% природного) і Дніпропетровський пром. р-н (199), менше в зах. Степ (145) і Донецький басейн (111), який тепер не (притягає населення через застій у вугільній пром-сті. Ближче див. карту.
Література: Янковська Е. Населення Укр. РСР та деякі реґіональні особливості його природного і мех. руху. Економічна географія, випуск 8. К. 1970; Кубійович B. Зміни в стані населення Укр. РСР у 1959 — 1969 pp., ж. Укр. Історик, ч. 1 — 2. Мюнхен 1972; Итоги всесоюзной переписи населення 1970 года, т. VII. Миграция населення... М. 1974; Кубійович В. Міґраційні процеси в Укр. РСР за переписом 1970 року. Зб. на пошану проф. О. П. Оглоблина (вид. УВАН в ЗДА). Нью-Йорк 1975.
В. Кубійович
Рух опору, резистанс, поняття, що увійшло в політ. літературу під час другої світової війни і вживається на означення підпільної і повстанської боротьби народів Европи проти нім. окупації. Тоді діяли також ком. підпілля та сов. партизани.
З поч. 1960-их pp. під поняттям Р. о. розуміється боротьба за нац., політ. та гром. права народів, що є під контролем ком. режиму в СССР. Він виявляється зокрема в Росії, на Україні, в Прибалтиці, Грузії, Вірменії та серед жидів і крим. татар в СССР. Формою вияву Р. о. є петиції і протести, адресовані до влади, демонстрації та т. зв. самвидавна література (див. Самвидав).
Р. о. на Україні — це дії, спрямовані на здійснення держ. законів і ст. конституції, які визначають громадянські та нац. права і права, УССР в СССР. Одним з перших збірних виявів Р. о. можна вважати конференцію в справах культури мови в Київ. Ун-ті у лютому 1963, під час якої висунено серед ін. вимогу увести в УССР укр. мову як урядову та повернути права нац. меншости українцям в РСФСР. У 1962 — 63 були поширені не дозволені до друку поезії і щоденник В. Симоненка, а у 1964 — анонімна листівка-протест проти підпалу Бібліотеки АН УРСР у Києві. 4. 9. 1965 в кінотеатрі «Україна» в Києві І. Дзюба і В. Чорновіл виступили з протестом проти проведених тоді арештів укр. інтеліґенції. Восени того ж року в обороні заарештованих виступили з петиціями і протестами до влади видатні діячі культури і науки, серед ін. М. Стельмах, А. Малишко, Г. і П. Майбороди, О. Антонов, С. Параджанов, В. Кирейко, Л. Костенко, І. Драч, Л. Серпілін. У грудні 1965 І. Дзюба вислав на адресу першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та гол. Ради Мін. УРСР В. Щербицького протестного листа проти репресій та додав до нього есей п. н. «Інтернаціоналізм чи русифікація?» На поч. 1966 в Києві, Львові, Івано-Франківському, Луцькому та ін. м. України відбулися з грубими порушеннями сов. законів політ. процеси. Того ж року В. Чорновіл зладив зб. біографій та творів 20 засуджених п. н. «Лихо з розуму» і вислав на 55 стор. звернення до прокурора УССР Ф. Глуха та ін., в якому з’ясував порушення громадянських прав заарештованих.
Протестні акції проти порушень законів, антиукр. курсу нац. політики, в обороні заарештованих, а також в обороні нац. прав укр. народу набрали в наступні роки досить широких розмірів й участь у них брали різні прошарки населення. Важливіші виступи: лист до ЦК КПУ та Спілки Письм. України з протестом проти нападів на І. Дзюбу, що його вислали 1966 П. Скочок, В. Чорновіл, Л. Шереметьєва; лист Скочка до П. Шелеста з приводу порушень законности на процесі М. Озерного в 1966 (разом з записом цього процесу); лист баптиста А. Ковальчука до Л. Брежнєва в 1966 проти переслідувань віруючих; лист І. Дзюби, І. Світличного, Н. Світличної, Л. Костенко до Шелеста в оборані засудженого в 1967 В. Чорновола; звернення 139 меш. Києва до Брежнєва, М. Підгорного і О. Косиґіна в квітні 1968 з протестом проти переслідувань за переконання, незаконних арештів і обмеження прав укр. мови і культури; лист творчої молоді Дніпропетровського у 1968 проти русифікації міста; відкритий лист до «Літ. України» за підписами І. Дзюби, Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, Л. Костенко, В. Некрасова в обороні В. Чорновола та С. Караванського; подібний лист В. Стуса до Ф. Овчаренка; есей В. Мороза «Хроніка опору» про нищення пам’яток укр. культури; відкритий лист А. Коваля до депутатів Верховної Ради УССР, у якому вимагає здійснення прав, записаних у конституції; протестні листи різних громадян, зокрема Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби, В. Чорновола, Ольги Горинь, Ігоря та Ірини Стасів — Калинців, О. Мешко, о. В. Романюка проти другого засуду В. Мороза (див. Доповнення) в листопаді 1970; звернення меш. м. Вишгорода Київ. обл. до ЦК КПСС з приводу надуживань місц. влади; звернення Гром. Комітету захисту Ніни Строкатої, що його в грудні 1971 підписали П. Якір, Ірина Стасів-Калинець, В. Стус, Т. Тимчук, В. Чорновіл; не підписана листівка про арешти діячів культури на поч. 1972; листівки і протестні написи проти русифікації у Львівському Ун-ті у 1974 та ін.
Протестні листи проти правопорушень висилали також учасники Р. о., що перебували у в’язницях та концентраційних таборах, напр., звернення М. Масютка до Верховної Ради УССР у жовтні 1966, у якому він називає суди над українцями в різних містах; лист С. Караванського до Ради Національностей СССР у 1966 з вимогою припинити дискримінацію нерос. народів, зокрема українців, крим. татар, жидів, та подібні його лисіти до В. Ґомулки в 1965 і Гол. Президії Верховної Ради СССР у 1967; його ж звернення на цю саму адресу з протестом проти окупації Чехо-Словаччини в 1968; лист М. Гориня, І. Кандиби, Л. Лук’яненка до Комітету прав людини ОН у 1969 з протестом проти домішування отрути до харчів в’язням; звернення до прилюдної опінії світу С. Бедрила в 1970, з скаргою на поведінку органів КҐБ. Також есей В. Мороза п. н. «Репортаж із заповідника ім. Берії» був написаний під час ув’язнення автора.
Ін. форма діяльности Р. о. — це маніфестації в річницю перевезення тіла Тараса Шевченка на Україну (22. 5.), що їх постійно розганяли органи КҐБ. У 1967 при цій нагоді прийшло до зудару учасників з КҐБ, після чого 64 меш. Києва вислали протест до Брежнєва та Шелеста. Демонстрації з участю кілька сот осіб відбувалися у Львові в квітні 1966 під час процесу братів Горинів й ін. та в листопаді 1970 в Києві під час похорону А. Горської. У 1968, у 51 річницю жовтневої революції, опалив себе на Хрещатику в Києві В. Макуха, виголошуючи гасла «Геть колоніялізм з України» та «Хай живе вільна Україна». У 1969 також для протесту проти поневолення України намагався спалити себе б. ун-ту в Києві М. Береславський.
Р. о. виступав також в обороні нац. меншостей України, що виявилося зокрема у виступі І. Дзюби і В. Некрасова у Бабиному Яру у вересні 1969, у заявах діячів Р. о. на оборону Крим. татар тощо.
Поряд цих стихійних форм Р. о., існували спроби організованих акцій. Ще в кін. 1959 група укр. юристів під проводом Л. Лук’яненка виготовила проєкт програми Укр. Роб.-Сел. Спілки з метою вести леґальну акцію за вихід УССР з СССР. У проєкті програми Укр. Роб.-Сел. Спілки написано, що її ідеалом є «самостійність України з широко розвиненим соц. держ. устроєм». Про засоби боротьби в проєкті говориться: «Мета цього першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні дем. прав, необхідних для орг-ції всього укр. народу на боротьбу за утворення незалежної нац. держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні».
У січні 1961 Лук’яненко був засуджений у Львові на кару омерти, що була замінена на 15 pp. в’язниці, а обвинувачені (І. Кандиба, С Вірун, О. Лібович, В. Луцьків, Й. Боровницький, В. Кіпиш) на ув’язнення від 10 до 15 pp. З 1957 до 1967 в Галичині діяли також малі нелеґальні групи: Об’єднана Партія Визволення України, Укр. Нац. Комітет та Укр. Нац. Фронт, члени яких були також засуджені на ув’язнення, при чому двох чл. Укр. Нац. Комітету І. Коваля та Б. Грицину Львівський суд засудив на кару смерти, і вирок виконано. Процеси над вищезгаданими групами відбувалися при зачинених дверях. Чл. Укр. Нац. Франту перевидали деякі публікації ОУН, у 1965 — 67 випустили 16 ч. часопису «Батьківщина і Воля».
До Р. о. треба зарахувати також роб. заворушення і страйки, напр., у 1963 в Кривому Розі (спричинені підвищенням цін на харчі та їх недостачею; тоді дійшло до зударів між відділами КҐБ і військ. частинами) і Одесі (портові робітники відмовилися вантажити масло до Куби), 1969 на гідроелектростанції в с. Берізка; 1972 у травні в Дніпропетровському (робітники протестували проти впровадження росіян на зав.) і в червні в Дніпродзержинському (у заворушеннях брало участь кілька тис. осіб; вони були спровоковані грубою поведінкою влади).
Окремою формою Р. о. є рел. опір, що виявляється у вигляді петицій, протестів проти порушень свободи совісти і рел. переконань та напівлеґальної діяльности. Антирел. кампанія Хрущова у 1959 — 64, під час якої на Україні закрили пол. правос. церков (з усіх бл. 7 000 у 1959), не ліквідувала укр. православія.
Намагання держ. влади замкнути 1974 Почаївську Лавру в результаті солідарного опору монахів і вірних та розголосу за кордоном не було здійснене. Незалежно від офіц. ліквідації Укр. Кат. Церкви 1946 у зах. обл. діє принаймні одне єпископство і 200 — 300 свящ.; вони і чл. кількох монаших чинів працюють як робітники чи службовці. За інформаціями сов. преси, від 1969 було надруковано понад 2 000 молитовників та рел. книжок у Львові. У 1968 — 69 органи КҐБ провели масові арешти серед свящ. Укр. Кат. Церкви, а 1969 єп. В. Величковський (див. Доповнення) був засуджений на три pp. ув’язнення. 1973 свящ. В. Прокопів був заарештований за те, що супроводжав до Москви делеґацію вірних, яка вимагала офіц. відновлення Укр. Кат. Церкви. Опір виявляють також різні прот. угруповання, зокрема ті, що діють поза офіц. визнаною церквою Євангеликів Християн-Баптистів і не підпорядковуються Всесоюзній Раді Євангеликів Християн-Баптистів, т. зв. ініціятивники (баптисти, особливо активні на Волині, у Київ., Одеській обл. і на Донбасі, і приналежні до «нелеґальної» Ради Церков евангеликів Християн-Баптистів) і секти п’ятидесятників, адвентистів та свідків Єгови; всіх їх гостро переслідують органи влади.
За даними самвидавних документів в Р. о. брали участь б. 600 осіб (кількість учасників масових демонстрацій і читачів самвидаву — кілька тис), здебільша представники проф. інтеліґенції, далі робітники, учені, письм., студенти, мистці, свящ., селяни; перев. молодь і люди сер. віку, з значною участю жінок. Учасники Р. о. походять гол. з Київщини (гол. ч. з Києва) та з Зах. України (перев. зі Львова); далі з Дніпропетровської та Донецької обл. Духовим зачинателем Р. о. треба вважати В. Симоненка.
Політ. позиціям Р. о. притаманні ідеї гуманізму, політ. та соц. демократії, особистої та нац. свободи. У центрі мислення учасників Р. о. є людина, її гідність, її право вільно розвиватися. Метою Р. о. є укр. дем. самостійна держава, «у якій би всі громадяни дійсно користувалися політ. правами і визначали напрям екон. і політ. розвитку України». У галузі міжнац. відносин Р. о. засуджує всякий шовінізм та імперіялізм і проповідує шанування прав ін. народів та співпрацю з ними. Методи діяльности Р. о. леґальні; діячі Р. о. часто посилаються на принципи т. зв. ленінської нац. політики. Проте, після арештів і судів провідних діячів Р. о. у 1972 — 73 помітна часткова радикалізація поглядів, тенденції до нелеґальної діяльности. Це позначилося зокрема на 7 — 8 випуску (1974) самвидавного періодичного вид. Р. о. «Укр. Вісник».
Українці (напр., ген. П. Григоренко) беруть участь також у заг.-союзному чи рос. Р. о. Але намагання рос. періодичного вид. Р. о. «Хроника текущих событий» у Москві виступати від імени Р. о. нерос. народів СССР, спростувала ред. «Укр. Вісника». Поряд укр. Р. о., на Україні діє також Р. о. ін. національностей, зокрема жид. (він ставить собі метою, як і в Росії, право на виїзд за кордон СССР) і рос. що солідаризується з рос. Р. о. в Росії. Подекуди вони співпрацюють з укр. Р. о.
Р. о. на Україні здобув широкий розголос у самому СССР та за кордоном. Важливіші його публікації дісталися за кордон і були перекладені на чужі мови. Гуманні політ. позиції Р. о. здобули йому прихильне наставлення поступових кіл світу. В обороні ув’язнених учасників укр. Р. о., зокрема В. Мороза, Л. Плюща, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, Ігоря та Ірини Калинців, Ю. Шухевича, Н. Караванської та ін. виступили серед ін. в СССР — акад. А. Сахаров, П. Літвінов, О. Єсенін-Вольпін, В. Некрасов; у зах. світі — діячі культури, науки, видатні письм., між ними також деякі особи, відзначені Нобелівськими преміями (Гайнріх Бель, Сальвадор Лурія, Ґунар Мірдал, Ґюнтер Ґрас, Норман Мейлер, Еріх Фром, Ернест Мандель, Наум Чомський, Ленард Бернстін, Артур Шлесінджер та ін.).
Література: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен 1968; Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж 1968; Укр. юристи під судом КГВ. Мюнхен 1970; Молодь Дніпропетровська в боротьбі проти русифікації. Сучасність. Мюнхен 1971; Укр. Вісник, випуск I — II, VI та 7 — 8. ж. Смолоскип. Париж — Балтімор 1971, 1972 і 1975. Conquest R. Russian Workers Riots. Soviet Analyst, No. 25, Dec. 13 Лондон 1973; Bociurkiw B. R. Religious Situation in the Soviet Ukraine. A paper presented at a Symposium marking the 30th anniversary of the Ukrainian Quarterly in Doc. 1974; Koszeliwec I. Kronika ukraińskiego oporu. Kultura. № 1 — 2 (328 — 329). Париж 1975.
M. Прокіп
Руцький Ілля (1741 — 96), лікар відомий з дослідження і боротьби проти чуми, родом з Київщини, у 1761 закінчив Києво-Могилянську Академію, у 1766 — Медико-хірургічну школу в Петербурзькому Сухопутному Ген. Шпиталі. З 1768 до 1774 — військ. лікар, у 1776 — 78 — лікар та викладач Петербурзької Медико-Хірургічної Школи; 1781 у Страсбурзькому Ун-ті захистив докторську дисертацію «De peste»; пізніше працював у Петербурзі й Москві; активний учасник боротьби з чумою на півд. Україні.
[Руцький Ілля (1744, Високе, Прилуцький полк — 1786, Москва). — Виправлення. Т. 11.]
Ручківський Сергій (* 1888), епідеміолог родом з м. Таращі на Київщині, чл.-кор. Академії Мед. Наук СССР (з 1946); 1929 — 58 доц. і проф. Київського Ін-ту для вдосконалення лікарів, з 1958 завідувач відділу Укр. Н.-Д. Ін-ту Епідеміології та Мікробіології. Праці Р. присвячені вивченню висипного тифу, дизентерії, харч. токсикоінфекцій, питанням діягностики інфекційних захворювань та пістряка за допомогою запропонованої ним методи офталмореакції.
Ручко Гнат (1886 — 1946), мікробіолог родом з Полтавщини, чл.-кор. АН УРСР (з 1934), працював у Харківському Н.-Д. Бактеріологічному Ін-ті та у Берліні в Кохівському бактеріологічному ін-ті; у 1933-37 дир. Київ. Бактеріологічного Ін-ту, пізніше репресований. Праці Р. присвячені мінливості й бактеріофагії мікроорганізмів, зокрема бактеріофагії збудників дизентерії,
[Ручко Гнат (1886, Великі Сорочинці, Миргородський пов. — 1938, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Рюрик († 879), за оп. «Повісти Временних Літ», начальник варязької дружини, що 862 разом з братами Синеусом та Трувором прибув до Новгорода, що став столицею його держави. По смерті обох братів приєднав ;їхні володіння до (Новгорода. Від Рюрика, син якого (або внук) Ігор став київ. кн. і (приєднав кілька руських племен до Київ. держави, пішла назва княжої династії, що довгий час володіла Руссю.
[Рюрик († Новгород). — Виправлення. Т. 11.]
Рюрик Ростиславич († 1092), правнук Ярослава Мудрого, по смерті батька, кн. Тмуторокані, перебував з братом Васильком, як ізгой, при дворі Ярополка Із’яславича у Володимирі Волинському. Згодом переселився з братом до Галичини, яку бл. 1087 визнано за Ростиславичами.
Рюрик Ростиславич († 1214 або 1215), внук Мстислава I В. Володимировича, по смерті Святослава Всеволодовича (1194) сидів (з перервами) на київ. престолі. Політ. розходження з Ольговичами, а потім з Романом Мстиславичем примусили його звертатися по допомогу до половців. В кін. життя змушений був змінити Київ на Чернігів (1210), у якому княжив до смерти.
[Рюрик Ростиславич (бл. 1140 — 19.4.1212, за ін. джерелами 1211, 1214 або 1215). — Виправлення. Т. 11.]
Рюриковичі, нащадки кн. Рюрика, — великокняжа династія Київ. Руси, одна галузь якої (нащадки Юрія Долгорукого, молодшого сина Володимира Мономаха) згодом стала великокняжою (з 14 в.) і царською (з 16 в.) династією Московщини (до 1598, коли ця галузь згасла). Відокремлення земель Київ. Держави й усамостійнення князівств призвели до утворення окремих галузів P., які в іст.-генеалогічній науці носять назву або від князівств, що ними Р. володіли, або від своїх засновників. До укр. Р. належали: Мономаховичі (київ. й волинська лінія — табл. IV, від якої походила волинсько-гал. лінія Романовичів — табл. VI), гал. лінія Ростиславичів (табл. V), чернігово-сіверська лінія Святославичів-Ольговичів (табл. III), турово-пинська лінія (нащадки Із’яслава Ярославича — табл. II). До білор. Р. належали: полоцька лінія (нащадки Із’яслава Володимировича та його внука Всеслава), яка відокремилася ще в 11 в., й смоленська лінія (нащадки Ростислава Мстиславича, внука Мономаха). Нащадками цих ліній, гол. чернігівсько-сіверської й смоленської, були численні княжі роди P., які зберігали свої спадкові уділи протягом кількох століть, аж доки Литва або Москва не перетворили їх на своїх служебних князів, при чому низка родів, які походили від P., втратили овій княжий титул. Натомість його зберегли до 20 в. князі Барятинські, Волконські, Горчакови, Долгорукови, Оболенські, Рєпніни, Щербатови — нащадки чернігівських P.; князі Святополк-Мирські й Святополк-Четвертинські, кн. Друцькі та їх відгалуження (Друцькі-Любецькі й Друцькі-Соколинські) з волинсько-гал. P.; кн. Вяземські й Кропоткіни з смоленських P.; і деякі княжі роди з рос. Р.
Література: Долгоруков П. кн., Российская родословная книга, ч. І. М. 1854; Власьев Г. Потомство Рюрика, т. I, ч. 1 — 3. П. 1906 — 07; Baumgarten N. Généalogie et mariages occidentaux des Rurikides russes du X-e au XII-e siecle. Рим 1928; Baumgarten N. Généalogie des branches regnantes de Rurikides du XIII-e au XVI-e siècle. Рим 1934.
О. Оглоблин
2668
2669
2670
2671
2672
2673
2674
2675
2676
2677
[Рюриковичі, Генеалогічна таблиця, стор. 2676, л. ш., у 2 р. зн., м. б.: Діти Ярослава Осмомисла. — Виправлення. Т. 11.]
Рябінін Микола (* 1919), скульптор, нар. на Костромщині (РСФСР), закінчив Київ. Художній Ін-т, викладач Львівського Ін-ту Прикладного і Декоративного Мистецтва (1947 — 56) і Харківського Художнього Ін-ту (1956 — 66). Тематичні композиції: «Прикордонники» (1937), «Месник» (1945), «Кубинський повстанець» (1961); портретні скульптури: «Шевченко і Олдрідж» (1953), «Гуцул» (1959), «Узбечка», «Жінка з Нубії» (1967), «М. Кибальчич» (1971) та ін.; пам’ятник М. Коцюбинському в Харкові.
[Рябінін Микола (1919, Красне — 1992, Харків). Скульптури „Мати“ (1970 — 71), „Полтавчанка“ (1975). — Виправлення. Т. 11.]
Рябінін-Скляревський Олександер, історик-архівіст, співр. Одеського Іст. Архіву й Іст. Секції ВУАН. Автор численних праць з історії України 18 — 19 в., зокрема з історії укр. нац.-рев. руху другої пол. 19 в. й з історії Задунайської Січі. Гол. праці: «Одеська Громада 1870-их pp.» («Україна», V, 1926), «Київська Громада 1870-их pp.» («Україна», I — II, 1927), «З рев. укр. руху 1870-80-их pp. Єлисаветградський гурток» («Україна», IV, 1927), «З життя Одеської Громади 1880-их pp.» («За сто літ», IV, 1929). «Запорізькі бунти Дунайців 1771 — 74 і початок Задунайського Коша» («Наук. Зб. Іст. Секції за 1927 p.»), «Задунайська Січ у нар. переказах і в письменстві» («Наук. Зб. Іст. Секції за 1928 p.»), «Кінець Задунайської Січі» («Україна», IX, 1929) та ін. У 1930-их pp. був заарештований. Дальша доля невідома.
[Рябінін-Скляревський Олександер (1878, Одещина — ?). — Виправлення. Т. 11.]
Рябко (Рябков) Павло (1848 — 1927), гром. діяч і етнолог. Брав участь у діяльності народницьких гуртків в Одесі й Києві 1877 — 79, у 1880 — 84 був на засланні в Середньоколимську (Якутія). По звільненні працював у земствах Херсону і (1892 — 1901) Єлисаветграду. Позбавлений праці за допомогу голодуючим селянам, виїхав за кордон і вчився у заснованій М. Ковалевським Рос. вищій школі суспільних наук у Парижі. У 1904 брав участь в етногр.-антропологічній експедиції під проводом Ф. Вовка й І. Франка на Бойківщині й Гуцульщині; опис останньої подав в «Этнографическом Обозрении». Досліджував побут і звичаї укр. чумацтва. Повернувшися 1917 до Єлисаветграду, був одним із засновників краєзнавчого музею.
[Рябко (Рябков) Павло (1848, Херсон — 1926, Зінов’ївське). — Виправлення. Т. 11.]
Рябов Іван (* 1897), вчений у галузі рослинництва, росіянин з роду. З 1923 працює в Криму в Никитському Ботанічному Саду. Праці з питань інтродукції і селекції плодових культур. Вивів низку сортів броскви і черешні, що районовані на півд. Україні і Молдавії.
[Рябов Іван (1897, Гориці, Моск. губ. — 1984, Ялта). — Виправлення. Т. 11.]
Рябов Олексій (1899 — 1955), композитор, скрипаль і дириґент родом з Харкова, де й закінчив консерваторію. З 1919 працював скрипалем-концертмайстром і дириґентом у різних містах СССР, у 1929 — 41 дириґент Харківської Музкомедії, 1941 — 55 — Київ. Р. автор понад 20 оперет і муз. комедій, серед ін.: «Зорі екрана», «Майська ніч», «Сорочинський ярмарок», «Шумить Дніпро», «Червона калина», найпопулярніша — «Весілля в Малинівці». Крім того, концерт для скрипки з оркестрою, симфонія, струнний квартет.
[Рябов Олексій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Рябовол Микола (1883 — 1919), визначний укр. діяч на Кубані родом з станиці Донської; закінчив Київ. Політехн. Ін-т, 1911 — 14 дир. Кубансько — Чорноморської залізниці, гол. Кубанського кооп. союзу, 1918 — 19 — гол. Кубанської Законодавчої Ради, у травні 1918 гол. Кубанської делеґації до Києва, у червні 1919 — до Ростова н. Доном на конференцію Дону, Кубані, Терека й Добрармії. За заклик до об’єднання поневолених народів і застереження проти Добрармії підступно убитий її аґентами.
[Рябовол Микола († Ростов-на-Дону, Кубань). — Виправлення. Т. 11.]
Рябокінь Хома (1897 — 1963), математик родом з Полтавщини; 1928 — 43 доц., згодом проф. Харківського Ун-ту; на еміґрації в Німеччині й ЗДА, працював у Міннесотському Ун-ті на авіяційному фак.; 10 праць укр., рос., нім. і англ. мовами: «Дослідження точкових і танґенційних особливостей альґебричних кривих» («Учені Записки Харківського Держ. Ун-ту», чч. 2-3, 1935), «Про реальні обводи альґебричної кривої» («Записки Н.-Д. Ін-ту Математики і Механіки», т. XIV, 1937), монографія «On Real Unicursol Curves» (1952) та ін.
[Рябокінь Хома, монографія „On Real Unicursal Curves“ (1952). — Виправлення. Т. 11.]
Рябокляч Іван (* 1914), журналіст і письм. родом з Київщини, по війні працював у ред. донецьких газ. Повість «Золототисячник» (1948); зб. оп. «Жайворонки» (1957), «Чайка» (1960), «На білому коні» (1963), кілька п’єс (серед ін. «Бранне поле», 1974), переклади з рос. на укр. тощо.
[Рябокляч Іван (* Півці, Канівський пов.). — Виправлення. Т. 11.]
Рябчик, див. Орябець.
Рябчик, рябець [Fritillaria (Tourn.) L.] рід багаторічних цибулястих рослин з родини ліліюватих. На Україні — 4 види, усі декоративні, висота стебла 50 — 70 см, ростуть у Степу і Лісостепу: Р. укр. (F. ruthenica Wiskstr.) = F. verticillata M. Bieb.), P. великий (F. meleagris L.), P. менший (F. meleagroides Part., = F. minor Ledeb.), P. імператорський, P. садовий (F. imperalis L.). Розводять також у садах і квітниках. Рослини, особливо їх цибулини дуже отруйні, містять у собі алькальоїд імперіялін, який сильно діє на серце.
Рязанцев Микола (1856 — 1930), вчений у галузі фізіології тварин, з походження росіянин. У 1885 — 1920 працював у Харківському Ветер. Ін-ті. Праці з питань інервації серця с.-г. птахів, фізіології обміну речовин у тварин тощо.
[Рязанцев Микола (* Вятка, Росія — † Владикавказ). — Виправлення. Т. 11.]
Ряппо Ян (1880 — 1958), сов. діяч і педагог, співтворець системи нар. освіти УССР, за походженням естонець. 1909 закінчив Петербурзький Ун-т, з 1917 на керівній роботі на Україні, у 1921 — 28 заступник наркома освіти УССР і одночасно (1922 — 27) гол. ред. ж. «Шлях Освіти — Путь Просвещения». У 1928 — 38 працював у галузі пром-сти, 1938 — 48 — нар. освіти (на Україні і в Росії). Укр. сов. систему освіти, опрацьовану Г. Гриньком, Р. дещо доповнив, зокрема у ділянці проф. освіти, і захищав її, як систему переходового періоду. Праці: «Реформа высшей школы на Украине в годы революции 1920 — 24» (1925), «Система нар. освіти на Україні» (1926), «Проблема профессионализма и политехнизма в советской школьной системе» (1929) і ін.
[Ряппо Ян (* Верроський пов., Естонія — † Таллін). — Виправлення. Т. 11.]
І. Б.
Ряска (Lemna L.), рід дрібних багаторічних плаваючих або занурених у воду рослин з родини ряскуватих. На Україні — 3 види. Найпоширеніші: Р. мала (L. minor L.) і Р. борозенчаста (L. trisulca L.), поширені у стоячих водах. Р. має значну кількість протеїну і є їжею для водоплавних птахів, а також (змішана з висівками і борошном) — для свиней, гусей і курей.
Рясоніжка, велика кутора, водяна землерийка (Neomys fodiens Schreb.), ссавець з ряду комахоїдних тварин. Розміром дорівнює великій миші. Поширена майже по всій Україні: Карпати, ліс. і лісостеп. смуги, підніжжя Кавказу і Кубань. Оселяється по берегах річок, озер та ін. водоймищ. Дещо менша розміром Р. мала (N. anomalus Cabr.), поширена на Правобережній Україні, в Криму, на Поліссі й у Молдавії. Знищуючи мальків, Р. завдають шкоди рибництву, але приносять користь, винищуючи шкідливих комах.
Ряст (Corydalis Med.), рід перев. багаторічних зіллистих рослин з родини м’якуватих з підземними шишками-бульбами або бульбами з розгалуженим коренем. Квітки в ґронах. На Україні — 7 видів, поширених по лісах і чагарниках. Найпоширеніші: Р. порожнистий (C. cava Mill.), по всій Україні, крім Лівобережного Степу; Р. Маршаллів [С. Marschalliana (Pall,) Pers.], звич. в сx. частині Лісостепу і злаково-лучного Степу; Р. Галлера (C. Halleri Wild.) по всій Україні.
Ряшівське воєводство, у півд.-сх. Польщі; площа 16 658 км², 1,7 млн меш. (1970), гол. м. Ряшів (Rzeszów). До складу Р. в. входять кол. укр. етнічні землі: Лемківщина, зах. Бойківщина, Посяння і півн.-зах. частина Галичини (Любачівський пов.). Після виселення у 1945 — 47 у Р. в. живе ще бл. 20 000 українців.