[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2652-2661.]

Попередня     Головна     Наступна





Русь, стара назва України. Київ. літопис застосовує її насамперед до варягів, а далі вживає її в значенні території полян, трикутника Київщини, утвореного Дніпром, Ірпенем і Россю. Поступово ця назва поширилася на всю Київ. державу. Слово Р. — збірне, поодинокий представник Р. звався русин, термін, що зберігався до нашого) ст. у Галичині, на Буковині й Закарпатті (порівняй збірне челядь і поодиноке челядин). Як назву українців і білорусів ці терміни засвоїла поль. мова.

Походження назви Р. було об’єктом численних гіпотез і студій, але остаточно не з’ясоване. Найімовірніша теорія варязько-сканд. походження, але з нею змагаються, використовуючи її слабкі місця, автохтонна й іранська теорії.

Варязька теорія, висунена на поч. 18 в. Баєром, а далі посунена працями Міллера (1749), Кунака (1844) і Томсена (1877), спирається, крім наведеного вище свідчення літопису, на такі гол. факти: варязький, а не слов. характер Р. засвідчують зах.-евр., араб. й грец. джерела 9 — 10 в.; Константин Багрянородний у своєму трактаті 949 Περί ’εθνω̃ν подає назви дніпрових порогів окремо «руською» і окремо слов. мовою, і «руські» назви — сканд. походження; фіни і тепер звуть шведів Ruotsi. Правда, не засвідчене жадне швед. плем’я з такою назвою, яле припускається, що фіни вивели її від швед. слова *rops-menn „гребці, мореплавці“ — старошвед. *roper „стерно“ (або *rođR, веслування).

Вразливе місце цієї теорії є те, що вона не пояснює, чому для держави, заснованої шведами, прийнято фінський варіянт назви. Вона також не з’ясовує вживання цієї назви в формі Ρω̃ς у грец. джерелах 8 в. (а один раз, у зв’язку з нападом гунів 434 — 437, навіть у 5 в.). Останнє заперечення відводиться прийняттям кількох хвиль варязької колонізації (Кунік 1875, Шахматов 1904, Стендер-Петерсен 1953).

Прихильники автохтонности назви Р. починаючи від Максимовича (1837), а власне навіть від Густинського літопису 1670, шукають етимологічних зв’язків між назвою Р. і річковими назвами Рось, Русна (Потебня). Варягів вони схильні розглядати як бойові й торг. дружини різнонац. складу, включаючи й слов’ян, а не тільки шведів, чому одначе суперечить те, що відомі імена варягів — чи то князів чи то дружинників — швед. походження.

Іранська теорія намагається виводити назву Р. від племінних назв іранського походження, типу роксолян (іранське rokhs ,світло’). Цей погляд добре пояснює ранні появи імени P., але стикається з багатьма труднощами іст. й геогр. порядку: роксоляни жили в басейні Дону, а назва Р. вперше означає територію Києва. Спроби вважати ту саму назву за іранську в басейні Дону і ґотську над Дніпром (Мавродін) або за перенесену з Дону до Києва варягами (Вернадський) фактично означають намагання знайти компроміс з варязько-сканд. теорією.

Див. докладніше ЕУ 1, стор. 13 і англомовне вид. ЕУ, стор. 3, з бібліографією відповідно на стор. 16 і 12.

Література: Брим В. Происхождение термина «Русь». Россия и Запад, 1. П. 1923; Stender-Petersen A. Varangica. Оргус 1953; Vasmer M. Russisches Etymologisches Wörterhuch, випуск 16. Гайдельберґ 1955 (гасло Русь); Mägiste J. Fi. Ruotsi, est. Rootsi m. m. i de finsk-ugriska spraaken, Arkiv för nordiska filoiogi, 73. 1958; Otrębski J. Rusь, Lingua Posnaniensis, 8. 1960; Генсьорський А. Термін «Русь» (та похідні) в древній Русі і в період формування сх.-слов. народностей і націй. Дослідження і матеріали з укр. мови, 5, К. 1962; Lehr-Spławiński T. Z rozważań o pochodzeniu nazwy Rusь. Symbolae linguisticae in Honorem Georgii Kuryłowicz. Вроцлав 1965; Шаскольський І. Про деякі сучасні буржуазні концепції в питанні про походження слова «Русь». Укр. Іст. Журнал, 7. К. 1967; Falk K.-O. Kiłka uwag о nazwie Ruś. Lingua Posnaniensis, 12 — 13. 1968.

Ю. Шевельов


«Русь», народовецька газ., виходила 1867 два рази на тиждень у Львові (вийшло 75 чч.), заснована з ініціятиви графа А. Ґолуховського і підтримувана ним для поборювання москвофільства і приєднання народовців для поль. проурядової політики. «Р.» залишилася на укр. нац. позиціях і тому перестала виходити. Видавець К. Горбаль, гол. ред. Ф. Заревич; співред. В. Шашкевич, О. Левицький.


«Русь», двотижневик, виходив у Львові 1885 — 87 з додатком «Библіотека ПроповЂдей»; видавець і ред. о. Л. Бобрович.


«Русь», москвофільський тижневик рос. мовою, орган «Русского Исполнительного Комитета», виходив у Львові 1921 — 22 як продовження газ. «Прикарпатская Русь» (1918 — 21); ред. К. Вальницький. Заборонена поль. адміністрацією, виходила під зміненою назвою «Жизнь» (1922 — 23).


«Русь», визначний спортовий клюб Закарпаття, заснований 1926 в Ужгороді, відограв важливу ролю у зміцненні нац. свідомости населення Закарпаття. За весь час існування (до 1944) гол. був Е. Бачинський, секретарем А. Лавришин; до 1939 заступником гол.. С. Єфремов і Ю. Ревай. Восени 1936 клюб був прийнятий до держ. чехослов. футбольної ліґи. Тренерами клюбу були чехи Базіка, Мазаль (тоді один з найкращих тренерів Европи) та угорець Спевер.


«Руська, Бесіда», т-во у Львові, див. Укр. Бесіда.


«Руська Бесіда», перша і до 1918 найповажніша укр. гром.-культ.-осв. орг-ція на Буковині, заснована 26. 1. 1869 з ініціятиви сп. Е. Гакмана, до 1918 з централею у Чернівцях; проіснувала до 1940. На поч. задумана як клюбне т-во інтеліґентів з метою «піднести товариське життя між русинами на Буковині» (ч. чл. бл. 150). Першим гол. «Р. Б.» був о. В. Продан, секретарем — Т. Дрань. Перші 15 pp. в «Р. Б.» перевагу мали москвофіли. У 1870 — 71 «Р. Б.» видавала ж. «Буковинская Зоря» (див. «Буковинська Зоря»). Почавши з 1880, на провінції почали поставати низові клітини «Р. Б.», т. зв. читальні, які провадили нац.-культ. діяльність. Зміни в «Р. Б.» відбулися 1884, коли народовці перебрали керівництво, а 1889 «Р. Б.» перетворилася на гром.-осв. орг-цію, що своїм завданням мала «ширити просвіту і піднести добробут руського народу на Буковині». «Р. Б.» стала бук. відповідником «Просвіти» в Галичині. Разом з тим «Р. Б.» була триступеневою орг-цією: з централею, філіями (1914 — 9: Вашківці, Вижниця, Заставна, Кіцмань, Путилів, Серет, Сторожинець, Чернівцімісто, Чернівецький пов.) і читальнями (150 з 13 000 чл.).

Після перемоги народовців особливу увагу звернено на вид. діяльність. З ініціятиви і під фірмою «Р. Б.» з 1885 у Чернівцях виходили: найбільша бук. газ. «Буковина» і популярні місячні книжечки: «Бібліотека для молодежи, селян і міщанства» (1885 — 94; 120 чисел), «Ластівка» (1894 — 96), «Читальня» (1911 — 14), «Буковинський Православний Календар» (1874 — 1918) та окремі кн. і підручники (твори Ю. Федьковича, С. Воробкевича, «Ілюстрована Історія Буковини» М. Кордуби тощо). До 1918 «Р. Б.» видала 270 періодичних і неперіодичних книжкових вид.

«Р. Б.» була ініціятором заснування гром.-культ. орг-цій «Міщанська Читальня» (1880); з драматичної секції «Р. Б.» створилося Руське Драматично-Літ. Т-во (1884), «Народний Дім» (1884), «Руська (згодом Укр.) Школа» (1887), «Буковинський Вояк» (1895), «Руська Каса» (1896), «Жін. Громада» (1906) та багато ін. Ці спеціялізовані орг-ції перебрали на себе частину гром.-культ. обов’язків «Р. Б.», а матірня орг-ція опікувалася філіями і читальнями.

Заходами «Р. Б.» при Чернівецькому Ун-ті 1875 створено катедру укр. мови і літератури на філос. фак. і 1899 катедру практичного богословія та ц.-слов. мови з укр. викладовою мовою на богословському фак.

Після 1918 рум. влада заборонила діяльність читалень, а важливіші завдання «Р. Б.» перебрали т-ва «Народний Дім» і «Укр. Школа» у Чернівцях. Після ліквідації Укр. Нац. Партії 1938 представництво і заступництво українців на Буковині перед рум. владою перебрала «Р. Б.», яка знову розвинула діяльність. По окупації Буковини совєтами 1940 «Р. Б.», як і всі ін. укр. орг-ції, була заборонена.

Керівниками «Р. Б.» були майже всі визначні діячі Буковини, а її гол.: о. В. Продан (1869 — 78), С. Воробкевич (1878 — 81), О. Калужняцький (1881 — 84), Є. Пігуляк (з 1884), О. Попович, М. Івашко (1938 — 40).

Література: Смаль-Стоцький С. Буковинська Русь. Чернівці 1897; Дмитрів (Семака) Є. Історія просв. т-ва «Руска Бесіда». Чернівці 1909; Попович О. Відродження Буковини. Л. 1933; Гарас М. Іст. огляд і сучасний стан укр. освіти й культури на Буковині, в ж. Самостійна Думка, IV, кн. 1. Чернівці 1934; Жуковський А. Історія Буковини, в зб. Буковина — її минуле і сучасне. Париж 1956.

А. Жуковський


Руська (Київська) держава, велика сх.-евр. імперія з столицею у Києві, що в часи свого найбільшого розквіту на поч. 12 в. сягала від Карпат до Волги та від Чорного до Балтицького м. Сприятливі геогр. умови (добрий клімат, родючий чорнозем, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, врешті, доступ до двох м.) були підставою її розвитку, а з другого боку, близьке сусідство з азійськими степами, звідки раз-у-раз наступали кочові орди, були однією з причин її занепаду.

Р. д. генетично була пов’язана з антами (4 — 6 вв.), що були безпосередніми предками укр. народу. Напад аварів у 6 в. розбив державу антів. На її місці створилося кілька менших племінних союзів, між якими найбільше значення мали поляни. На їхній землі, на зламі 6 — 7 в. виник город Київ, який став столицею полян, а згодом всієї Руси та осідком кн., нащадків напівлеґендарного Кия. На думку деяких істориків, полянських кн. усунули з Києва пришельці варяги Аскольд і Дир; ін. твердять, що Аскольд і Дир були останніми з династії Кия, що їх у 880-их pp. усунув з Києва Олег, опікун Ігоря, посадивши на Київ. престол династію Рюриковичів. Перші Рюриковичі, Ігор і Святослав, варяги з походження, за допомогою варязьких дружин приєднали до Києва укр. племена (деревлян, сіверян, уличів та тиверців), білор. племена дреговичів, радимичів і кривичів, а також півн. вятичів, які, змішавшися з угро-фінськими племенами (чудь, мурома, меря, мордва та ін.), дали поч. рос. народові. Велике значення у розвитку Р. д. мало прийняття християнства Володимиром В. бл. 988. Нова релігія не тільки спричинилася до піднесення культури населення, але також здобула Русі належне місце серед евр. держав. Другим важливим чинником у держ. будівництві Р. д. була розпочата за Ярослава Мудрого кодифікація права, що пізніше знайшла остаточне оформлення у «Руській Правді» (див. ЕУ 1, 411 — 19 стор.).

Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив Р. д. поміж своїх синів, передавши зверхню владу найстаршому з них і передбачаючи т. зв. сеньйоральне (старшинне) спадкоємство київ. престола. Але поділ Р. д. викликав тривалі княжі усобиці, що разом з нападами половців спричинилися до занепаду могутности Руси. Любецький з’їзд укр. князів (1097) перетворив Р. д. на своєрідну федерацію князівств, ввівши, замість сеньйорату, засаду вотчинности (дідичности). У межах Р. д. створилися фактично незалежні князівства: Київ., Чернігіво-Сіверське, Переяславське, Володимирське (Волинське), Гал., Турово-Пинське, Полоцьке, Суздальське та Новгородське. Але попри цей поділ Київ залишився аж до нападу татар у 1240 гол. політ., екон., церк. і культ. центром Р. д. й далі уважався «матір’ю руських городів». Об’єднуючими чинниками Руси були: спільна династія Рюриковичів, однакові форми політ. устрою князівства, право, релігія й церква, врешті, літ. мова, що великою мірою нівелювало й послаблювало ті відосередні сили, які випливали з різниць розмовних мав, побуту та екон. умов поодиноких частин Р. д.

Гол. зайняттям населення Р. д. було хліборобство, при чому в півд. її частинах (у степ. і лісостеп. смугах) воно мало форми орного, у півн.-ліс. смузі — підсічного (вирубного) рільництва. Також були розвинені скотарство, мисливство, рибальство та бджільництво; на високому ступені розвитку стояло ремесло, що постачало металеві знаряддя, кераміку й скло, зброю, ювелірні вироби, тощо. Важливим джерелом доходів Р. д. була торгівля, яка використовувала міжнар. водний «шлях з варяг у греки», а також сухопутні шляхи зі Сходу на Зах. Розвиток ремесла і торгівлі, адміністративні та оборонні потреби сприяли утворенню нових та зростанню старих городів і міст. Основну верству населення Р. д. становили вільні селяни-смерди й напіввільні закупи, які змушені були відробляти свої борги, але не втрачали громадських прав; позбавлені тих прав були раби, холопи (челядь), яких в Р. д. було небагато. Міщани займалися гол. торгівлею і ремісництвом. Упривілейовану вищу верству населення творили бояри, звич. власники більших зем. маєтків, і княжа дружина.

Р. д. була монархією. На чолі її стояв B. князь. В його руках була зосереджена найвища законодавча, виконавча, суд. і військ. влада. Дорадчим органом кн. була боярська рада. У виняткових випадках велике значення мали постанови віча, зборів вільних горожан, які часто не погоджувалися з княжими директивами. Виконавчими службовцями, що діяли від імени кн., були намісники, посадники, воєводи, тисяцькі, тіуни, митники та ін.

Постання Р. д. ще й досі не має одностайного відображення у працях істориків. Найстаріша, норманська теорія постання Р. д. опирається на. дослівну інтерпретацію «Повісти временних літ» та на деякі лінґвістичні досліди і твердить, що засновниками Р. д. були норманські дружинники, які на чолі з своїми князями прибули спершу до Новгорода В., а звідти поширили своє панування на Київ. землю. Між прихильниками норманської теорії (Г. З. Баєр, Г. Ф. Міллер, А. Шлецер, М. Карамзін, C. Соловйов, М. Поґодін, А. Кунік та ін.) і її противниками (М. Ломоносов, С. Ґедеонов, В. Васильєвський, Д. Іловайський та ін.) розгорнулася завзята полеміка, яка чимало захитала основні тези норманської теорії. Укр. історіографія, почавши від М. Максимовича (далі М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, М. Чубатий та ін.), відкидає вирішальну ролю норманів у заснуванні Р. д., не заперечуючи проте певного впливу їх на держ. будівництво. Сучасна сов. історіографія рішуче заперечує норманську теорію, вважаючи її за антинаук. і «буржуазну». Але в різних модифікаціях вона й досі знаходить у зах. наук. світі поважних прихильників. (Див. Норманська теорія, а також Русь).

Справа нац. приналежности населення в Р. д. була і є досі контроверсійною темою сх.-евр. істориків. Дискусію на цю тему розпочав рос. історик М. Поґодін, який гадав, що первісним населенням теперішньої України були великороси, які під натиском татар виеміґрували на півн., а на їхнє місце згодом прийшли «від Карп. гір» українці. Погляди Поґодіна розвинув філолог О. Соболевський. Ця теорія викликала заперечення укр. вчених (М. Максимович, М. Дашкевич, П. Житецький, А. Кримський та ін.). М. Грушевський своєю ст. «Звичайна схема ,русскої’ історії й справа раціонального укладу історії сх. слов’янства» (1904) й капітальним твором «Історія України-Руси» довів, що українці є автохтонами на своїй землі, що продовженням Р. д. була Гал.-Волинська держава і що рос. історія починається не з Києва, але з Володимира над Клязьмою у 12 в. Схему Грушевського, яка була прийнята укр. історіографією, визнали й деякі рос. вчені (О. Прєсняков, М. Любавський та н.). Тому що схема не відповідала політ. плянам сов. керівництва, за директивою ком. партії сов. історики створили у 1930-их pp. нову схему історії Сх. Европи, підставою якої є теза, що творцем Р. д. була, мовляв, «єдина древньоруська народність», з якої щойно пізніше, десь у 14 — 15 вв., відокремилися укр., рос. і білор. народи. Новітня укр. наука, спираючися й далі на схему М. Грушевського, розбудувала її в іст. (М. Чубатий, Н. Полонська-Василенко та ін.), археологічній (Я. Пастернак) та лінґвістичній (С. Смаль-Стоцький, Ю. Шевельов й ін.) площинах. (Докладніше див. ЕУ 1, стор. 408 — 426; ЕУ 2, стор. 1792 — 1793 і англомовна ЕУ, т. I, стор. 577 — 618; там же і докладна бібліографія).

Література: Грушевський М. Історія України-Руси. I — III тт. Л. 1898 — 99; Vernadsky G. Kievan Russia. Нью-Гавен 1951; Греков Б. Киевская Русь. П. 1953; Łowmiański H. Zagadnienie roli normanów w genezie państw słowiańskich. В. 1957; Вопросы формирования русской народности и нации. М. — П. 1958; Paszkiewicz H. The Making of Russian Nation. Лондон 1963; Рыбаков Б. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. М. 1963; Полонська-Василенко Н. Дві концепції історії України і Росії. Мюнхен 1964; Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох сх.-слов. націй. ЗНТШ, т. 178. Нью-Йорк — Париж 1964; Древнерусское государство и его международное значение. М. 1965; Пашуто В. Внешняя политика Древней Руси. М. 1968.

М. Ждан


«Руська Історична Бібліотека», серія зб., монографій і праць з укр. історії, здебільша в перекладах (24 тт.), започаткована за ред. й у вид. О. Барвінського, з участю О. Кониського; з 1886 в Тернополі (15 тт.), з 1894 перенесена до Львова, де її видавало до 1904 НТШ (9 тт.). У Р. І. Б. були друковані праці укр. та рос. істориків: В. Антоновича, Д. Багалія, М Владимирського-Буданова, М. Дашкевича, О. Єфименко, Д. Іловайського, М. Костомарова, І. Линниченка, Ф. Леонтовича, І. Новицького, Я. Шульгина та ін.


Руська Каса, ощадне й позичкове т-во з обмеженою порукою, засноване 1896 І. Окуневським у Чернівцях; 1 563 чл. (1913). 1924 перетворена на акційну спілку Кредитовий Банк, яку незабаром рум. влада зліквідувала.


Руська Країна, офіц. назва укр. Закарпаття у 1918 — 19. Угор. уряд надав автономний статус Закарпаттю під цією двазвою у грудні 1918; угор. ком. уряд (березень-серпень 1919) зберіг назву Р. К. За чехо-словацького періоду назву Р. К. змінено на «Підкарпатська Русь».


Руська Народна Рада в Америці, див. Американська Руська Народна Рада.


Руська Народна Рада в Любовні, 1918, див. Центральна Руська Народна Рада.


Руська Народна Рада у Львові 1848, див. Головна Руська Рада.


«Руська Нива», тижневик, орган Руської Хліборобської Партії, виходив в Ужгороді 1922 — 28, спочатку етимологічним правописом, пізніше фонетикою; ред. М. Бращайко, М. Шутка.

[„Руська Нива“, тижневик, виходив в Ужгороді 1920 — 25. — Виправлення. Т. 11.]


«Руська Письменність», згодом «Укр. Письменство», бібліотека клясиків укр. літератури, започаткована 1904 Ю. Романчуком (за його ж ред.), з 1920 за ред. В. Лукича і потім М. Возняка. До 1928 вийшло 25 тт. Почавши від І. Котляревського, у цій серії були видані твори Г. Квітки-Основ’яненка (у 2 тт.), Т. Шевченка (2 тт.), П. Куліша (6 тт.), С. Воробкевича (3 тт.), С. Руданського (3 тт.), О. Федьковича (2 тт.) й ін.


«Руська Правда», найвизначніший зб. стародавнього укр.-руського права, складений в 11 — 12 в. на основі звичаєвого права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов. народів. Ориґіналу «Р. П.» не знайдено, натомість збереглося значне ч. її списків з 13 — 18 вв.; досі відкрито їх 106. Історія постання «Р. П.» та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. «Р. П.» (коротку редакцію) відкрив В. Татіщев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої «Р. П.», найстарішими з яких є Акад. і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед бл. сотні списків широкої «Р. П.» найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Кормчої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого зб. «Мірило Праведне», списаного у другій пол. 14 в.). Широку «Р. П.» вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків «Р, П.» дещо відрізняються описки сер. «Р. П.» (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 в.), яка, на думку більшости дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15 — 17 вв. (М. Тихоміров й ін. відносять сер. до другої пол. 12 в. й уважають її за основу для широкої ред.).

З видавців текстів «Р. П.», крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, Н. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеєвича, С. Юшкова (вид. АН УРСР), Б. Грекова, А. Зиміна та. ін. «Р. П.» нім. мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобієн (1843 — 44), Л. Ґетц (1910 — 13); франц. — М. Шефтель (1963), поль. — І. Раковєцкі (1820 — 22) й А. Кухарскі (1838), анг. — Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено в 3-томовому вид. АН СССР «Правда Русская» (1940 — 63; за ред. Б. Грекова).

Досліди над історією «Р. П.» і систематизацією її списків вели Н. Калачов, В. Ключевський. В. Сєргеевич, Л. Ґетц та ін. Джерела «Р. П.» а зокрема чужонац. впливи на неї, досліджував Н. Карамзін (візант. канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). Н. Калачов і В. Ключевський добачували в «Р. П.» твір духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у «Р. П.» впливи болг. права 9 — 10 вв. В СССР досліди над «Р. П.» ведуться насамперед над суспільними відносинами Київ. Руси й февдального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутр. історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).

Коротка «Р. П.» (43 статті) поділяється на 4 частини: 1) «Правду Ярослава», або /найстарішу, як її називають дослідники, що не погоджуються з поглядом, що «Р. П.» проголосив кн. Ярослав Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18; 2) «П. Ярославичів», звану також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41); «Покон вирний», що встановлює оплати вирникам (ст. 42) та 4) «Урок мостникам» (ст. 43).

«П. Ярослава», на думку одних дослідників, постала бл, 1016, ін. — у 1030-их pp. Постанови цієї найстарішої «Р. П.» сягають 8 — 9 вв., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кривавої помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. «П. Ярославичів» складено на з’їзді Ярославових синів: кн. Із’яслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 (М. Тихоміров, С. Юшков, Л. Черепнін) або у 1032 — 54 (Б. Греков, А. Зимін). Норми «П. Ярославичів» з особливою увагою охороняють інтереси кн., його домінальне госп.-во, урядовців і майно. (Різні грошові кари за вбивство, залежмо від суспільного становища вбитого, вказують на розчленування суспільности. Найбільше норм коротка «Р. П.» присвячує охороні життя, здоров’я і майна; вона складається гол. з норм карного й карно-процесуального права.

Широка «Р. П.» (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені бл. 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Тіроїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та її частин думки поділені: за С. Юшковим та А. Зиміним — її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Рибаковим — за князювання Мстислава Володимировича, а за М. Тихоміровим і Л. Черепніним — до 1209.

Зміст широкої «Р. П.» у ділянці карного права характеризується заміною норм кривавої помсти — грошовими викупами та держ. карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду, на території якої доконано вбивство (дика вира); за поранення, образу чести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити держ. кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але дружини і дітей та самого злочинця. «Р. П.» знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщини! приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога: злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»). Ці й ін. норми «Р. П.» дають багатий матеріял до всебічного дослідження соц.-екон. і побутових відносин середньовічної України.

До сер. «Р. П.» стосується все, що сказано про широку.

Значення «Р. П.», як зб. права, було велике, доказом чого є численна кількість списків «Р. П.», дотепер знайдених. Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою «Р. П.», гол. завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров’я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою «Р. П.» була еволюція в бік гуманности (напр., заміна кари смерти грошовою карою).

«Р. П.» є важливим іст. джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, госп. знаряддям та врожаєм. «Р. П.» становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм укр. звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і суд. вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам’ятки лит.-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Лит. Статут. За посередництвом Лит. Статуту норми «Р. П.» вміщені також у найвизначнішій пам’ятці укр. права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди «Р. П.» помітні також у працях та правничих зб. ін. слов. народів, зокрема поль. статутах короля Казіміра В. (пол. 14 в.) та ін. Зате, за твердженням Ф. Леонтовича, «моск. законодавство в час Судебників губить усякий зв’язок з старовинно-руським правом».

Література: Леонтович Ф. Русская Правда и Литовский Статут. К. 1805; Калачов Н. Предварительные юридические сведения для полного объяснения Русской Правды, випуск 1, вид. 2. Л. 1880; Максимейко М. Русская правда и литовско-русское право. Сборник статей по истории права, посвященный М. Ф. Владимирскому-Буданову. К. 1904; Ясинский М. Закупы Русской Правды и памятников западно-русского права. Там таки; Грушевський М. Історія України-Руси, тт. II і III. Л. 1905; Goetz L. Das Russische Recht. I — IV. Штутґарт 1910 — 13; Максимейко М. Опыт критического исследования Русской Правды. Випуск І. X. 1914; Лащенко Р. Лекції по історії укр. права, ч. І. Княжа доба. УВУ. Прага 1923; Борисенок С. Карний зміст потока Руської Правди. Праці комісії для виучення іст. зах.-руського та укр. права ВУАН, випуск І. К. 1925; Максимейко М. Система Руської Правди в її поширеній ред. Там таки 1926; Юшков С. (ред.) Руська Правда. К. 1935; Греков Б. Киевская Русь. М. 1939; Тихомиров М. Исследование о Русской Правде. М. — П. 1941; Чубатий М. Огляд історії укр. права, I — II, 3 вид. Мюнхен 1946 — 47; Юшков С. Русская Правда М. 1950; Падох Я. Нарис історії укр. карного права. Мюнхен 1951; Черепнин Л. Социально-политические отношения в древней Руси и Русская Правда. В кн. Древнерусское государство и его международное значение. М. 1965; Рубинштейн Н. Древнейшая Правда и вопросы дофеодального строя Киевской Руси. в кн. Археографический ежегодник за 1964 год. М. 1965; Зимин А. Феодальная государственность и Русская Правда. Исторические Записки, 76. М. 1965.

Я. Падох


Руська Рада, Русская Рада у Львові, гром. політ. орг-ція, заснована 1870 з метою продовжувати традиції Головної Руської Ради 1848; швидко опанована москвофілами (В. Ковальський, о. Я. Шведзіцький, о. Т. Павликів), існувала до 1914, але не внесла нічого до розвитку політ. життя. Народовці довгий час безуспішно намагалися домовитися з Р. Р. щодо спільної дії, але це не вдалося, і тому вони заснували у 1885 своє політ. т-во Народна Рада. Пресовими органами P. P. були «Русская Рада» (1871 — 1912), «Галицкая Русь» (1891 — 92).


«Руська Рада», політ. т-во на Буковині (1870 — 1923), засноване в Чернівцях чл. «Руської Бесіди» з метою ознайомлення населення з ноліт. справами та з підготовкою до соймових і парляментарних виборів; перший гол. — о. В. Продан. До 1885 «Р. Р.» була під впливом москвофілів, з 1885 — народовців на чолі з І. Тимінським, Є. Пігуляком, О. Поповичем, І. Окуневським; 1904 — 1914 «P. Р.» очолював С. Смаль-Стоцький. З оформленням укр. політ. партій (1906) на Буковині, роля «P. P.» зменшилася (1913 — 842 чл.). На поч. 1923 заборонена рум. владою. «P. P.» видавала газ.: «Руска Рада» і «Народний Голос».


«Руська трійця», гал. літ. угрупування, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кін. 1820-их pp. розпочало на Зах. Укр. Землях нац.-культ. відродження. Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов’янофільський і будительсько-дем. характер. Учасники його вживали прибрані слов. імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде». Навколо «Р. т.» об’єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її чл. (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв’язані з поль. рев. підпіллям. Збираючи усну нар. творчість, вивчаючи історію рідного народу, перекладаючи твори слов. будителів та пишучи власні літ. й наук. твори, учасники угрупування твердили, що «русини» (українці) Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною укр. народу, який має свою історію, мову й культуру. Діяльність «Р. т.» викликана як соц.-нац. поневоленням українців в Австр. Імперії, так і пробудженням ін. слов. народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною чл. «Р. т.» користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фолкльорні зб. М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків, Іст. заслугою «Р. т.» було вид. альманаху «Русалка Дністровая» (1837), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу нар. мову, розпочавши там нову укр. літературу. Ідея слов. взаємности, що нею пройнята «Русалка Дністровая», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Р. т.». Вплив на постання «Р. т.» мав ім. ін. чес. славіст Ян Ковбек.

Література: Франко І. Нарис історії укр. літератури до 1890 р. Л. 1910; Шах С. о. Маркіян Шашкевич і Гал. Відродження. Париж — Мюнхен 1961; Гуменюк М., Кравченко Є. М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Бібліографічний покажчик. Л. 1962; Марунчак М. Маркіян Шашкевич на тлі доби. Вінніпеґ 1962; Луців Л. Маркіян Шашкевич. Джерсі-Сіті 1962; Історія укр. літератури у восьми тт., т. II. К. 1967; Kozik J. Ukraiński ruch narodowy w Galicji w latach 1830 — 1848. Кр. 1973.

М. К.


Руська Хліборобська Партія, заснована 1920 в Ужгороді групою укр. (народовецької) інтеліґенції: о. А. Волошином, о. В. Желтваєм, Ю. Бращайком, А. Штефаном та селянином А. Товтом, який був першим гол. Р. X. П. Органом партії була «Руська Нива» (1920 — 24, ред. М. Бращайко і М. Шуташ). 1924 Р. X. П. змінила назву на Христ. Нар. Партія, а органом її став тижневик «Свобода». За допомогою чехо-словацької нар. партії о. Я. Шрамка Р. X. П. здобула один мандат у празькому парляменті для А. Волошина (1925 — 29). Партія гуртувала частину інтеліґенції і духовенства, ширшої підтримки у масах не мала. У рамках спорідненої чес. нар. партії користувалася автономією. Восени 1938 самоліквідувалася, давши підтримку єдиній тоді укр. політ. орг-ції на Закарпатті — Укр. Нац. Об’єднанню.


«Руська Школа», див. Українська Школа.


Руське воєводство, адміністративно-територіяльна одиниця на Україні, утворена бл. 1434 Польщею з тих земель Галицько-Волинської Держави, які вона зайняла в останній чверті 14 в. Р. в. складалося з 5 земель (деякі з них ділилися на пов.): Львівської (з Жидачівським пов.), Сяніцької, Перемиської, Галицької (пов. Галицький, Теребовельський, Коломийський) і Белзької (пов. Колмський, Красноставський). Адміністративним центром Р. в. було м. Львів. Ч. меш. 1629 — 943 000, 1770 — 1 495 000; 1677 було у Р. в. бл. 3 090 с. і 160 м. і м-к. Р. в. було зліквідоване 1772 після зайняття Галичини Австрією.


Руське море, давня назва Чорного м., яку зустрічаємо в «Повісті Временних Літ» та у арабських (Масуді) і зах. (Гельмольд) істориків.


Руське право, у ширшому розумінні правна культура, система Київ. Руси-України з їх слов. та перебраними ін. джерелами права, яка діяла на укр. землях у 9 — 14 вв., а пізніше продовжувалася у В. Лит. Князівстві; гол. писаними джерелами-пам’ятками Р. п. були «Руська Правда» і Лит. Статут. (Систематичний огляд джерел, інститутів і важливіших норм публічного, приватного та карного Р. п. див. ЕУ 1, стор. 633 — 63).

У вужчому розумінні, Р. п. називалися рештки давньоукр. права, які залишилися в силі на приєднаних до Польщі у 14 в. Холмській і Белзькій землях та в Галичині після 1387, коли остаточно цей край приєднано до Поль. Корони. Р. п. далі діяло на цих землях, хоч поступово впроваджувалися установи поль. права. Приватне право діяло довше у стосунку до укр. населення, тоді як публічне Р. п. було усунене цілком з введенням у Галичині, поль. системи судів (1506).

Особливо Р. п. було поширене серед сіль. населення, у т. зв. інституті — села на Р. п. Це були самоуправні громади, які продовжували систему давньо-укр. верви. Села на Р. п. користувалися широкою самоуправою, вибирали своїх зверхників: тіунів, старців і навіть свящ., брали поруку за своїх чл., громадою відповідали за повинності перед держ. владою, мали окремі гром. суди. Однак за цей період стара громада-верв зазнала роздрібнення на менші одиниці (оселі) і під тиском шляхетських володінь втратила самоуправу. У 15 — 16 вв. відбулося масове переведення сіл з Р. п. на нім. право та заг. поширення поль. права. Проте деякі норми Р. п. збереглися довше у формі П. звичаєвого.


«Руське Товариство Педагогічне», див. «Рідна Школа».


Руський Батальйон Гірських Стрільців, зформований у 1849 з ініціятиви Головної Руської Ради з метою охорони карп. переходів на Угорщину, де вибухло повстання проти Австрії. З 3 460 зголошених прийнято 1 410, з яких у квітні створено батальйон на 6 сотень. Більшість старшин були українцями, батальйон мав свою уніформу. Р. Б. вишколювався до вересня у Львові, згодом його вислано до Кошиць на Словаччину, де він виконував допоміжну охоронну службу, бо угор. повстання було вже придушене. У січні 1850 батальйон демобілізовано.


Руський Керестур, див. Керестур Руський.


Руський Народний Союз, див. Український Народний Союз.


Руський Собор, політ. комітет, заснований у Львові 23. 5. 1848 поль. шляхтичами «в ім’я удержування згоди і єдности з миром вітчини», у противагу Головній Руській Раді, для боротьби з її самостійницькою політикою. Керівними діячами Р. С. були маґнати Леон Сапєга, Дзєдушицький, Яблоновський та ін., які видавали себе за представників укр. народу, тому що їхні батьки походили з давньої руської шляхти; у P. C. участь брали також І. Вагилевич і деякі ін. укр. письм. й публіцисти. P. C. заявляв свою льояльність щодо австр. влади, але критикував її ліберальні заходи; визнавав скасування панщини, але виступав проти поширення прав селян. Припинив існування в листопаді 1848 після поразки революції в Австрії й заборони всіх т-в Р. С. видавав газ. «Дневник рускій» за ред. І. Вагилевича (з серпня до жовтня 1848).


Русько Олексій (1906 — 64), педагог; у 1932 — 38 викладач хемії у Київ. Пед. Ін-ті та Київ. Ун-ті (у 1938 — 44 його ректор). 1944 — 58 заступник мін. освіти УРСР, з 1958 дир. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки, чл.-кор. Академії Пед. Наук РСФСР (з 1957), керівник пед. секції комісії ЮНЕСКО для УССР. Р. автор наук.-методичних праць з хемії та пед. питань, співавтор підручників з заг. хемії.

[Русько Олексій (* Білосток, Польща — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Русько-Українська Радикальна Партія, див. Українська Радикальна Партія.


Рута садова (Ruta hortensis Mill. = R. graveolens L. p. p. = R. graveolens ssp. hortensis Gams.), багаторічна рослина з родини рутуватих, отруйна. Свіжа рослина містить від 0,1 до 0,15% етерової олії, має глюкозид рутин, що діє як сильний гіпотенсивний засіб; вживають у гомеопатії. Культивують як декоративну, лік. та етерову рослину. На Україні оспіваіна у численних нар. піснях.


Рутени (латинське Rutheni, Ruteni), синонім назви русини, українці, вживаний уже в хроніках 11 — 12 вв. (Rex Ruthenorum в Annales Augustani, 1089; Mare Rutenum у Гельмольда; Ruteni у Саксона Граматика та ін.); згодом, у 15 — 17 вв., поль. і зах.-евр. істориками (Я. Длуґош, Матвій з Мєхова — Ruteni на відміну від Moskouitae, О. Ґваньїні та ін.). З 1596 назва Р. була прийнята в документах рим. папів і Рим. Курії для унійних українців і білорусів. Збірна назва Рутенія (Ruthenia) засвідчена тільки інколи на геогр. картах 14 — 18 вв. для Червоної Руси чи усієї укр. території та в 20 в. в зах. літературі для Закарпаття. З кін. 19 і поч. 20 в. назви P., рутенський (нім. Ruthenen, франц. Ruthènes й англ. Ruthenians) вживали у своїх працях ін. мовами укр. й ін. мовознавці (О. Отоновський, Є. Желехівський, С. Смаль-Стоцький, Т. Ґартнер, Б. Унбеґаун, історик І. Борщак та ін.) для відрізнення термінів русини, руський вад росіяни, російський у перекладі на ін. мови. З цією ж метою для відрізнення Руси від Росії, вживали назви Ruthenia деякі з поль. істориків (О. Галецький).

У другій пол. 19 в., в умовах боротьби між українцями народовецького напряму з консервативно-угодовими русинами, паралельно з назвою Р. вживано синонім «рутенці» з саркастично-презирливим забарвленням для визначення надто льояльних до австро-угор. влади елементів серед гал. суспільства. У цьому розумінні цю назву застосовували І. Франко (оп. «Ruteńcy», зб. оп. «Рутенці: типи гал. русинів із 60-их та 70-их pp. минулого в.», 1913), М. Павлик та ін. у сатирах та ст. проти гал. назадництва. Назва «рутенці» подекуди відповідає назвам «малороси» або «тоже малороси» на Центр. і Сх. Укр. Землях.

Б. К.


«Ruthenische Revue», укр. інформаційний двотижневик нім. мовою, виходив у Відні 1903 — 05 з доручення Нар. Комітету, під управою В. Яворського і А. Коса; гол. ред. Р. Сембратович. «R. R.» пропаґував укр. справу серед чужинецького світу; ст. передруковувала нім., франц., італ., есп., швед., норв. і японська преса. Продовженням «R. R.» став ж. «Ukrainische Rundschau.»


Рутка [Fumaria (Tourn.) L.], рід однорічних рослин з родини макуватих. На Україні — 5 видів, що ростуть на полях, городах, засмічених місцях. Серед них найпоширеніша Р. лікарська (F. officinalis L.), розсіяна по всій Україні, на півд. зрідка. Її вживають для поліпшення апетиту й травлення і також проти скорбуту; свіжий сік Р. використовують як зовн. засіб проти лишаїв і корости.


Рутка Теофіл (1623 — 1700), поль. письм., єзуїт, родом українець з Київщини. Автор низки полемічних творів поль. мовою проти правос: «Obrona prawowierności cerkwi wschodniej przeciwko kacerzom zaprzeczającym pochodzenie Ducha świętego od Syna». (1678), «Zgoda świeta cerkwie ś. wschodniej prawosławnej z kościołem katolickim apostolskim rzymskim...» (1678), «Goljat swoim mieczem porażony...» (1689; проти Й. Ґалятовського), «Kamień przeciwko Kamieniowi...» (1690) у відповідь на «Lithos albo Kamień» П. Могили та ін.

[Рутка Теофіл (* Київ — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Руткович Іван, визначний гал. іконописець кін. 17 — поч. 18 в., працював перев. у Жовкві. З творчости Р. відомі збережені цілістю або частково іконостаси у дерев’яних церквах: у Волиці Деревлянській, у Волі Висоцькій, у ц. Різдва Христового у Жовкві (1697 — 99), перенесений до Скваряви Нової, нині у Львівському Музеї Укр. Мистецтва. Іконостаси Р. визначили тип зах.-укр. іконостасу кін. 17 та першої пол. 18 в. з додатковим рядом євангельських сцен, а жовківський іконостас був вершинним етапом розвитку укр. клясичного іконостасу 17 в. Окремі донаторські ікони P.: «Моління» (1682) у Троїцькій церкві в Потиличі, «Моління» (1683; тепер у Львівському Музеї Укр. Мистецтва), «Народження Марії» з Вижлова (1683) та ін. — виконані у традиційній манері. P., зберігаючи багатовікові укр.-візант. іконописні традиції — велику емоційну впливовість кольориту і музику лінійних ритмів, зумів обережно і з тактом використати нові зах.-евр. елементи, зачерпнуті перев. з тодішньої ґравюри. Див. ще монографію В. Свєнціцької «Іван Руткович» (1966).

[Руткович Іван (* Білий Камінь бл. Золочева, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

С. Г.


Рутковський Тадей (1868 — 1919), актор-комік і драматург. Грав у Кам’янці Подільському; автор п’єс укр. («Нечиста сила») і рос. мовами.


Рутський Велямин Йосиф (у світі — Іван; 1574 — 5. 2. 1637), київ. уніятський митр. родом з Рути б. Новгородка на Білорусі. Р. походив з кальвіністської родини, але під час навчання в ун-ті в Празі перейшов під впливом єзуїтів на католицтво у латинському обряді (1592). У 1593 — 96 студіював філософію у Вюрцбурґу, 1603 закінчив богословіє у Грец. Колеґії св. Атанасія у Римі. Перейшовши за наказом папи Климента VIII на грец. обряд, Й. Р. повернувся до Вальни і заходився спершу коло виховання юнаків до духовного стану і «лаштування прилюдних диспутів з некатоликами. 1605 — 06 побував з папським леґатом Павлом Симеоном у Москві, згодом знову подався до Риму, щоб вручити новому папі Павлові V програму з’єднання церков. Повернувшися до Вільни, Р. вступив до Святотроїцького манастиря (1607) і разом з Йосафатом Кунцевичем розбудував його коштом своєї спадщини, працюючи над відновленням чернечої дисципліни та вихованням монашого доросту. За ці й ін. заслуги митр. Потій іменував 1611 Р. святотроїцьким архимандритом і того ж р. висвятив на свого наступника. По смерті Потія (1613) Р. став митр., 1615 поїхав до Риму та виклопотав у Павла V 22 стипендії для своїх ченців у Грец. Колеґїї в Римі й ін. папських семінаріях (Брунсберґ, Прага та ін.), зрівняння уніятських шкіл з єзуїтськими (щоб відтягнути молодь від польонізації) та ін. привілеї. 1616 Р. остаточно завершив реорганізацію уніятського чернецтва на підставі відповідно опрацьованого уставу св. Василія і на першому монашому з’їзді (капітулі) 1617 розпочав об’єднання манастирів київ. митрополії в одному василіянському чині під проводом виборного протоархимандрита, щоб мати в ньому гол. рушія церк. життя з’єднаної Церкви. При тому Р. намагався підвищити рівень світського духовенства, засновуючи і реорганізуючи школи під проводом Василіян (Берестя, Володимир Волинський, Новгородок); гол. з цією метою Р. скликав 1626 Кобринський собор, який схвалив заснування плянованої ним духовної семінарії в Мєнську.

Домаганнями у короля Жигмонта III, виступами на соймах, перед папськими нунціями та в урядових і церк. поль.-лит. колах Р. ставав на захист з’єднаної Церкви і отримав заборону апостольської столиці перетягати на латинський обряд чи переходити на нього без дозволу папи (1624). Одночасно, щоб злагіднити ставлення правос. після відновлення їх ієрархії (1620), Р. розпочав (1624) спільні розмови з її владиками (митр. Й. Борецький, архиєп. М. Смотрицький, митр. Д. Могила) для порозуміння «однієї Руси з другою» і можливого створення київ. патріярхату. Р. помер 1637 у Дермані, похований у Вільні, звідки 1655 моск. війська вивезли його домовину в невідоме місце. Ще за життя Р. удостоївся назв «колюмни Церкви», «Атланта Унії», «Атанасія Руси» (Урбан VIII). Великі заслуги поклав Р. у розвитку освіти й орг-ції Церкви за зах. зразками.

[Рутський Велямин Йосиф (у світі Іван) († Дерманський монастир бл. Дубного, Волинь). — Виправлення. Т. 11.]

Твори P.: Sowita wina, to jest odpis na skrypt... nazwany Weryfikacja niewinności; Examen Obrony, to jest odpis na skrypt Obrona Weryfikacji. Вільна 1621; Галущинський Т., Великий А. Epistolae j. V. Rutskyj. За ред. Галущинського Т. — Великого А. Рим 1956.

Література: Турук Т. Униатский митр. Рутский. Журн. Министерства Народного Просвещения. ч. 3. П. 1916; Хомин П. Митр. Й. В. Рутський і його осв. змагання, ж. 1621; Галущинський Т., Великий А. Rutskyj in «exitu viarum». Записки ЧСВВ, VII. Рим 1949; Головацький Р. Митрополича Семінарія Рутського. Записки ЧСВВ, IX, 3 — 4, Рим 1960; Назарко І. Київ. і Гал. митрополити. Рим 1962; Metr. R. Korsak. Vita Rutscii. Записки ЧСВВ, Х. Рим 1963; Szegda M. Działalność prawno organizacyjna metr. J. V. Rutskiego. B. 1967; Семчук С. Митрополит Рутський. Торонто 1967.

о. І. Назарко


«Рух», укр. кооп. в-во, засноване 1917 у м. Вовчі й перенесене у грудні 1921 до Харкова. Видавало здебільша твори укр. дорев. письм. у серіях, призначених для масового поширення: «Бібліотечка укр. літератури для сел. і роб. книгозбірень», «Ілюстрована бібліотека для дітей», «Франківська бібліотека» і «Театральна бібліотека», у якій вийшло понад 100 п’єс; мист. монографії та повні зібрання творів укр. клясиків, у тому ч. І. Франка в 30 тт. (1924 — 31), О. Кобилянської у 9 тт. (1927 — 29), Б. Грінченка у 10 тт. (1926-30), М. Чернявського у 10 тт. (1927 — 31), Г. Хоткевича у 8 тт. (1928 — 32) та ін. Деяких з цих збірних видань в-во не змогло завершити: у 1933 «P.», як приватне кооп. в-во, був зліквідований разом з широко розгалуженою книготорг. мережею по м. і с. України.


[Руханка. — Доповнення. Т. 11.]


Рухимович Мусій (1889 — 1939), больш. держ. і військ. діяч з Харківщини. 1918 — 19 — нарком військ. справ Донецько-Криворізької респ., політкомісар армій, чекіст; 1920 — 23 керував Донецькою орг-цією КП(б)У та трестом «Донвугілля»; 1925 — 31 — гол. Вищої Ради Нар. Госп-ва УРСР, заступник гол. ВРНГ СССР, пізніше нарком шляхів і нарком оборонної пром-сти СССР. Заарештований у справі маршала М. Тухачевського.

[Рухимович Мусій (1889, Кагальник, Ростовський пов., Донщина — 1939). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.