[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2746-2756.]

Попередня     Головна     Наступна

Семака Євген (1863 — 1913), церк. і культ. бук. діяч, правос. свящ.; катехит укр. гімназії у Чернівцях, оборонець прав укр. правос. Церкви на Буковині (чл, її Консисторії). Автор підручників релігії для нар. і сер. шкіл, «Ілюстрованої історії просвітного т-ва „Руська Бесіда“ в Чернівцях (1869 — 1909)», співр. газ. «Руська Рада» (1898 — 1905), книжечок для шкільних бібліотек «Ластівка» (1894 — 96) тощо.

[Семака Євген (1863, Банилів, Буковина — 1912, Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]

Семака Іван (1850 — 94), бук. гром. діяч, нотар, брат Євгена й Іллі С.; видавав 1876 у Чернівцях гумористичний часопис «Лопата».

Семака Ілля (1866 — 1929), гром. і політ. діяч на Буковині, родом з Бергомету, брат Євгена й Івана. Надрадник Крайового суду в Чернівцях, діяч Нац.-Дем. Партії, посол до австр. парляменту (1907 — 18) та бук. сойму (1911 — 18), чл. Крайового Виділу Буковини, чл. Загальної Укр. Ради (1915 — 16) у Відні, активний учасник перебрання укр. влади на Буковині (6. 11. 1918), діяч ЗУНР у Відні. Помер на Словаччині, де був у 1920-их pp. суддею.

[Семака Ілля (1867 — 1929, Прєвідза, Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]

Семантика (давніще семасіологія), ділянка мовознавства, пов’язана з лексикологією; вивчає значення (теж у діяхронному, іст. перекрої) слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів. Слова за звуковою формою і взаємопов’язанням значеннєвих піль поділяються на полісемні (ручка, гатити) й моносемні (кисень — в узагальненому чи словниковому й конкретному вживанні); виділяються гомоніми (пара), пароніми (рибалка, рибак), антоніми (білий, чорний) й синоніми (блакитний, голубий), за емоційним забарвленням на чуттєво-невтральні з номінативно-комунікативною функцією (назви конкретних речей: побутовізми, техн. професіоналізми й наук. термінологізми та абстрактизми — димар, шило, вуглець, доброта) й чуттєво-забарвлені, що виявляють ще й ставлення мовця до називаної речі чи дії (пейоративізми, в тому ч. арґотизми й сленґізми — ножúище, ходýля, кýля, калíка ’нога’, пестливі — нíж(еч)ка, евфемізми й табуїзми — нічнúй метéлик, дíвчина легкúх звичáїв ’повія’, лихúй ’чорт’, урочисті й поетизми — правúця, деснúця, рам’я́ ’рука’, що за походженням можуть бути спершу іст. — архаїзми й неологізми — чи геогр. алотопізмами — етранжизми, діялектизми). Їх функційне застосування вивчає стилістика. Систематичного викладу укр. С. нема. Питання С. перев. висвітлювалися в працях нормативно-стилістичного характеру і в працях про мову окремих письм. або жанрів (М. Левицький, І. Огієнко, В. Сімович, М. Сулима, М. Гладкий, І. Троян, Б. Ткаченко, В. Ващенко, І. Чередниченко, І. Білодід, Алла Коваль та ін.). Матеріяли з С. окремих слів і груп слів містили журн., насамперед «Рідна мова» (ред. І. Огієнко, 1933 — 39) і «Питання мовної культури» (ред. М. Жовтобрюх, потім Й. Багмут, пізніше В. Русанівський, 1967 і далі; від 1971 п. н. «Рідне слово»).

О. Г., Ю. Ш.

Семанюк Іван, див. Черемшина Марко.

Семасіологія, давніша назва семантики, науки про значення слів, зокрема в діяхронному й психолінґвістичному розумінні, включаючи вчення про розвиток значень граматичних категорій та про засвоювання дитиною й мовцем нових понять, слів і значень і про виникання нових значень. Це наближувало С. до ономатології, науки про засади й процеси називання.

«Семафор у майбутнє», літ. зб., орган Асоціяції Панфутуристів — Аспанфут, вид. 1922 у Києві, з панфутуристичним маніфестом М. Семенка та статтями і творами Ґ. Шкурупія, Ю. Шпола, О. Слісаренка, М. Ірчана, Миколи і Марка Терещенків, В. Десняка та ін. Продовженням «С. у м.» був «Жовтневий збірник панфутуристів» (1923).

Сембратович Йосиф (1821 — 1900), гал. церк. діяч, митр., нар. в Криниці (Лемківщина) у священичій родині; богословські студії закінчив у Віденському Ун-ті, свящ. з 1845; з 1850 префект Духовної Семінарії у Львові; з 1852 — віцеректор Гр.-Кат. Семінарії у Відні; з 1861 — проф. св. Письма у Львівському Ун-ті. 1865 святитель питомців грец. обряду в Римі; з 1867 — адміністратор перемиської епархії. 1870 — 82 — гал. митр. С. зберігав традиції і привілеї Гр.-Кат. Церкви, але не панував над складною політ. ситуацією в Галичині. Заходи С. проти пияцтва, яке ширилося серед укр. селянства, не подобалися поль. дідичам, бо позбавляли їх чималих прибутків. Через поль. інтриґи проти С. на цісарському дворі, поширення москвофільства, яке підтримувала частина вищого гал. духовенства, і перехід свящ. І. Наумовича та ін. на православіє, на домагання цісаря Франца Йосифа, С. 1882 залишив митрополію і виїхав до Риму, де відстоював справи Гр.-Кат. Церкви.

[Сембратович Йосиф († Рим). — Виправлення. Т. 11.]

о. І. Н.

Сембратович Лев Ісидор (1880 — 1939), укр.-кат. свящ.; 1919 — чл. місії УНР у справах укр. полонених в Італії, пізніше чл. місії ЗУНР до Канади, потім свящ. у ЗДА (Ньюарк, Детройт). Переклав св. літургію на англ. мову і склав молитовник для українців-католиків англ. мовою.

Сембратович Роман (1875 — 1905), журналіст і публіцист, нар. у Монастирці Ліського пов. (Галичина), інформатор нам. суспільства про укр. справи, діяч студентського т-ва «Січ» у Відні, ст. на укр.-поль. і укр.-рос. теми в нім. пресі, кореспондент газ. «Frankfurter Zeitung», ред. журн.: «X-Strahlen» (1901) і «Ruthenische Revue» (1903 — 05) у Відні; автор брошур «Polonia irredenta» (1903), «Das Zarentum im Kampfe mit der Zivilisation» (1905).

[Сембратович Роман (1875 — 1906, Відень). — Виправлення. Т. 11.]

Сембратович Сильвестр (1836 — 98), гал. митр., кардинал, небіж митр. Йосифа С; нар. на зах. Лемківщині в с. Дошниці в свящ. родині; теологію закінчив у Римі, висвячений 1860. З 1863 — префект Духовної Семінарії у Львові, з 1868 — проф. догматики у Львівському Ун-ті, з 1878 архипресвітер митрополичої капітули. 1870 разом з о. Ю. Пелешем заснував богословський ж. «Рускій Сіонъ»; з о. Пелешем і о. О. Легшим склав для народу «Изборникъ благопотребныхъ церковныхъ чиновъ и службъ» (1870) та видав перший молитовник нар., мовою (1879). 1878 іменований єп. помічникам для митр. Йосифа С., з 1882 — львівським адміністратором і 1885 гал. митр. С. скликав 1891 провінціяльний синод у Львові, 1884 заснував дівочий ін-т під управою Сестер Василіянок і 1889 збудував нову духовну семінарію у Львові, заснував священиче Т-во св. Павла, що провадило нар. місії і видавало рел. кн., та Т-во св. Петра, що допомагало бідним парафіям. Заходами С. 1885 створено нову гр.-кат. епархію у Станиславові; зреформовано й активізовано Василіян; 1892 насновано нове згромадження Сестер Служебниць і 1897 була проведена реформа Сестер Василіянок. 1894 папа Лев XIII іменував С. кардиналом. У кін. життя С. приєднався до угодовецької т. зв. «нової ери», але пізніше відійшов від політики.

[Сембратович Сильвестр († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

о. І. Назарко

Семдор (також Дорошенко) Семен, псевд. Ґольдштейна (1888 — 1926), актор; з 1913 в театрі «Руської Бесіди» у Львові, далі в «Молодому Театрі» (1916 — 19), театрах ім. Шевченка (з 1920) і ім. Франка (з 1924) в Києві; грав перев. ролі в світовому репертуарі. Заголовні ролі в п’єсах Г. Ібсена («Доктор Штокман»), Ж.-Б. Мольєра («Тартюф»), К. Ґуцкова («Урієль Акоста»), у п’єсах Софокла, Ґ. Гавптмана, Б. Шов, а також Л. Українки, В. Винниченка та ін.

[Семдор (також Дорошенко) Семен (справжнє прізвище й ім’я Гольдштейн Симон) (1888, Херсонщина — 1938, Симферопіль). — Виправлення. Т. 11.]

«Семейная Библіотека», місячник, 1856 двотижневик, рос.-мовний орган москвофілів, виходив у Львові 1855 — 56, з ініціятиви і під ідейним керівництвом Я. Головацького; видавець і ред. С. Шехович, співр.: Б. Дідицький, І. Головацький, А. Петрушевич, І. Раковський, Д. Зубрицький та ін. «С. Б.» перев. містила передруки з рос. ж., а повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Сердешна Оксана» і «Божі діти» у перекладі язичієм подала як рос. ориґінали.

Семен Олелькович († 1470), останній київ. удільний кн. (з 1455), син Олелька Володимировича, правнук В. лит. кн. Ольґерда; був представником руського елементу у В. Лит. Князівстві; воював з татарами. Лит. і руські пани без успіху висували кандидатуру С. О. на В. лит. кн.

[Семен Олелькович (бл. 1420 — 1470, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Семендер, багате хозарське м., положене на сх. Передкавказзі, приблизно до 723 столиця Хозарського каганату. У 960-их pp. зруйноване військами Святослава I Ігоревича.

Семененко Микола (* 1905), геолог родом з Маріюполя, д. чл. АН УРСР (з 1948). По закінченні Дніпропетровського Гірничого Ін-ту (1927) працював у ньому (з 1937 — проф.), з 1944 завідував відділом рудних родовищ Ін-ту Геологічних Наук АН УРСР (до 1952 одночасно проф. Київ. Ун-ту). Праці С. присвячені петрографії (заг. теоретичним питанням метаморфічних та магматичних порід України тощо), геології рудних копалин (зокрема Криворізького басейну), проблемам докембрію, геохронології; висвітленню геол. будови та петрографії Укр. Кристалічного масиву. Зокрема: «Гранітні пегматити України». Геол. ж., (ч. 6, 1940), «Структура Укр. Кристалічного масиву», (там таки, ч. 9, 1948), «Структура рудных полей Криворожских железорудных месторождений», т. 1 (1946), «Железисто-кремнистые формации, их состав и положение в средней части украинского кристалического массива», у кн. «Геология железисто-кремнистых формаций Украины» (1959).

[Семененко Микола. Віце-през. АН УРСР (1950 — 70). — Виправлення. Т. 11.]

Семененко Олександер (* 1898), гром. діяч родом з Єлисаветграду (Херсонської губ.), правник, чл. Харківської Колеґії адвокатів. 1942 — 43 — гол. Харківської Міської Управи, з 1943 на еміґрації в Німеччині, Бразілії і ЗДА. 1944 — 45 керівник Укр. Установи для Обслуговування робітників, вивезених до Німеччини на примусову працю (див. Остарбайтер), 1945 — чл. Укр. Нац. Комітету.

[Семененко Олександер (1898 — 1978, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Семененко Петро (1814 — 86), поль. кат. свящ. родом з Підляшшя, визначний проповідник і письм., співзасновник чернечого Згромадження Змартвихветанців (1836) та їх гол. настоятель у Римі (1873 — 86), брав діяльну участь у справах Гр.-Кат. Церкви за понтифікату Дія IX і Льва XIII і ставився до неї прихильно.

Семененко Петро (* 1918), майстер мист. скла, з с. Кодра на Київщині; працював на скляних підприємствах на Львівщині (1946 — 54); фігурний посуд у вигляді птахів, риб, ведмедів; кошички, жбанки, прикрашені ліпними пташками, стрічками, ґудзиками, смужками і т. п. Його твори зберігаються у музеях Ленінграду і Львова.

Семенина Володимир (* 1902), гром. діяч у ЗДА, журналіст і перекладач, за фахом інженер. З 1933 співр. «Укр. Тижневика» й ін. укр. газ. і журн.; перекладач англ. мовою творів Т. Шевченка, І. Франка (у тому ч. «Мойсей», 1938) й ін. укр. поетів.

Семенів Марко, київ. ґравер кін. 17 — поч. 18 в. Дереворити до вид. Києво-Печерської Лаври 1691 — 1710; рамки до заголовків у «Полууставі», «Алфавиті Духовному» і в «Акафістах» (1709).

Семенів Микола (1893 — 1963), укр. мовознавець, у 1920-их pp. проф. Одеського Ун-ту. Автор ст. про історію окремих прийменникових конструкцій, гол. в мові старовинних грамот й І. Котляревського, також оглядів правописних проблем і літератури з мови крим. татар, Після арешту й звільнення викладав у Воронізькому Ун-ті. Від 1944 на еміґрації, помер у Нью-Йорку.

Семенівка (IV — 14), с. м. т. на Придніпровській низовині, р. ц. Полтавської обл.; 8 600 меш. (1966). Харч. пром-сть (зокрема цукроварня).

Семенівка (I — 13), м. на Чернігівському Поліссі, над р. Ревною, р. ц. Чернігівської обл.; 10 300 меш. (1970). Деревообробний зав., цегельня, харч. пром-сть, торфопідприємство. С. заснована у 1680-их pp. У 19 в. — волосне м-ко Новозибківського пов. Чернігівської губ., один з центрів кустарної шкіряної пром-сти. З 1953 — С. місто.

Семенко Михайло (Михайль; 1892 — 1937), поет, основоположник і теоретик укр. футуризму, родом з с. Кибинців на Полтавщині, син письм. Марії Проскурівни; вчився у Психо-Неврологічному Ін-ті у Петербурзі. Перша зб. «Prelude» (1913) позначена впливами поетів «Укр. Хати»; наступними зб. — «Дерзання» і «Кверофутуризм» (1914) та вміщеним в останній маніфестом С. розпочав паралельно до виниклого на Україні рос. кубо- і егофутуризму (Д. Бурлюк, В. Кручених, В. Хлебніков) течію укр. кверофутуризму — мистецтва шукання. 1918 С. видав у Києві зб. «П’єро задається», «П’єро кохає» і «Дев’ять поем»; 1919 — в однойменному з заснованою ним футуристичною групою в-ві «Флямінґо» зб. «П’єро мертвопетлює», «Bloc-notes» і «В садах безрозних», як також поему «Ліліт». 1919 проголосив «рев. футуризм» й опублікував «ревфутпоему» — «Тов. Сонце» та «Дві поезофільми»; був ред. ж. «Мистецтво». 1920 видав разом з М. Любченком і О. Слісаренком «Альманах трьох»; 1921 зб. «Проміння погроз»; тоді ж організував «Ударну групу поетів-футуристів», перейменовану на асоціяцію панфутуристів «Аспанфут» (1922 — 24), кредо й маніфести якої були проголошені в альманасі «Семафор у майбутнє» (1922) і газ. «Катафалк искусства» (1922). Зазнавши критики літ. кіл, С. перейшов на позиції «лівого фронту» (укр. «ЛЕФ») і перетворив «Аспанфут» на «Комункульт» (1924), одночасно працював (1924 — 27) як гол. ред. Одеської кінофабрики ВУФКУ. 1924 видав п. н. «Кобзар» дві зб. своїх творів 1910 — 22, 1925 зб. «В революцію» та поезофільм «Степ»; 1927 (разом з Ґ. Шкурупієм і М. Бажаном) «Зустріч на перехресній станції» і заснував нове об’єднання футуристів п. н. «Нова Ґенерація» з ж. цієї ж назви (1927 — 30). Сильно критикований С. відійшов від футуризму, ставши олівцем больш. революції (зб. «Малий кобзар і нові вірші», 1928; «Европа й ми», 1929). На поч. 1930-их pp. визнав «помилковість» своїх кол. позицій, виявом чого й були зб. «Сучасні вірші» (1931), «З радянського щоденника» і «Китай в огні» (1932) та «Міжнародні діла» (1933). 24. 10. 1937 С. був розстріляний разом з ін. укр. письм. У сер. 1960-их pp. — реабілітований. Творів його в УССР не перевидано.

Рання футуристична творчість С., просякнута урбаністичними й мариністичними мотивами й сюжетами, відзначається мовними і формальними експериментами й намаганням епатувати читача. Не зважаючи на пропаґовану ним деструкцію форми й відкидання клясичних і тогочасних літ. надбань, зокрема спадщини Шевченка, Олеся, Вороного, Філянського, С. мав чималий вплив на розвиток укр. модерної поезії 1920-их рр. У тому ч. і т. зв. пролет. Повна зб. творів С. була видана у Харкові у 3 тт. (1929 — 31).

Література: Ніковський А. Поезія будуччини. У кн. Vita Nova. K. 1920; Лейтес А. і Яшек М. Десять pp. укр. літератури (1917 — 27). І — II. К. 1928; Качанюк М. Матеріяли до іст. футуризму на Україні. У ж. Літ. Архів, І — IV. X. 1930; Неврлі М. Михайль Семенко, укр. футуризм і словацькі давісти. У ж. Дукля, ч. 3. Пряшів 1966; Полторацький О. Михайль Семенко та «Нова Ґенерація». У ж. Вітчизна, ч. 11. К. 1966.

Б. Кравців

Семенко Юрій (* 1920), журналіст і політ. діяч, родом з Кривого Рогу, з 1944 на еміґрації в Німеччині; 1950 — 54 співр. газ. «Укр. Вісті» (Новий Ульм) та видаваного при них місячника «Освобождение», 1957 — 66 — ред. «Укр. Селянина», лідер Селянської Партії.

[Семенко Юрій (* Михайлівка, тепер Апостолівський р-н, Дніпропетровська обл.), — Виправлення. Т. 11.]

Семенов Олексій (* 1904), інж. у ділянці с.-г. машин родом з Воронежу; з 1934 завідувач катедри механізації с.-г. машин в Одеському С.-Г. Ін-ті. Понад 100 друкованих праць.

Семенов-Тянь-Шанський Петро (1827 — 1914), видатний рос. географ, статистик і мандрівник. Під його керівництвом створено багатотомове вид. «Россия. Полное географическое описание нашого отечества» (19 тт., 1899 — 1914), у якому 7 («Малороссия») і 14 («Новороссия») тт. присвячені Україні.

[Семенов-Тянь-Шанський Петро, м. б. Семенов-Тян-Шанський Петро (* Урусово, Рязанська губ. — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Сементовський Костянтин (псевд. Калайдевський; 1823 — 1902), етнограф, фолкльорист і літ. критик родом з Полтавщини, син землевласника Максима С., випускник Ніженського Ліцею, д. чл. Рос. Геогр. Общества (з 1847), близький до І. Срезневського, М. Костомарова, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, А. Метлинського. Автор праць «Очерк малороссийских поверий и обычаев, относящихся к праздникам» (в альманасі «Молодих» і в ж. «Маяк», 1843), «Г. Ф. Квитка» (в ж. «Москвитянин», 1843), «Малорусские и галицкие загадки» (1851) й ін.

[Сементовський Костянтин (* Семеногірка, Золотоніський пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Сементовський Микола (1819 — 79), письм., історик і краєзнавець родом з Полтавщини, брат Костянтина і Олександра С., випускник Ніженського Ліцею, автор романів і повістей — «Кочубей», «Мазепа», «Потемкин», біографічних ст. про І. Котляревського (у ж. «Северная Пчела», 1846) й іст. праць «Старина малороссийская, запорожская и донская» (1846), «Запорожская рукопись о кладах» (1856), «Сказание о ловах великих князей киевских» (1857), «Киев, его святыни, древности и достопримечательности» (1864) та ін.

[Сементовський Микола (* Семеногірка, Золотоніський пов. — † там же). — Виправлення. Т. 11.]

Сементовський Олександер (* сер. 1820-их pp. — ?), краєзнавець і журналіст родом з Полтавщини, брат Костянтина і Миколи С., випускник Ніженського Ліцею; по закінченні військ. служби — лісничий на Київщині (до 1867), чл. Моск. Археологического Общества, автор праць: «История города Каменец-Подольскаго» (1865), «Исторія Почаевской Лавры» (1870), «Гимназія высшихъ наукъ и лицей князя Безбородко в НЂжинЂ» (1881), опису Вітебської губ. і ст. з ділянки лісництва та сіль. госп-ва.

[Сементовський Олександер (1820-і pp., Семеногірка, Золотоніський пов. — Виправлення. Т. 11.]

Семенченко Григорій (* 1919), хірург-стоматолог родом з Київщини; проф. Одеського Мед. Ін-ту. Понад 80 друкованих праць; досліджує питання гострих і хронічних одонтогенних остеомієлітів щелеп.

Семенюк Іван (1867 — 1950), різьбар родом, з Печеніжина (Галичина); співзасновник і викладач школи деревного промислу в Коломиї, з 1917 у Печеніжині; скриньки, таці у стилі шкрібляківського різьблення (зберігаються у Львівському Музеї Етнографії і Художнього Промислу).

[Семенюк Іван (1870 — 1951, Печеніжин). — Виправлення. Т. 11.]

Семенюк Лідія (* 1918), архітект родом з Києва, закінчила Київ. Інженерно-Будів. Ін-т (1941); Будинок культури у Звенигородці (1948), кінотеатри в Чернігові та Ніжині (1949 — 50), забудова нового ансамблю площі в Переяславі-Хмельницькому (в співавторства з ін., 1954), житлові будинки у Києві; співавтор станції «Університет» Київ. метрополітену (1950) та ін.

Семенюта Василь (* 1925), майстер різьбар на дереві і скульптор, родом з Сумщини; вчився у Львівському Поліграфічному Ін-ті (1962 — 68); рельєфна композиція «М. В. Гоголь» (1952), статуя «Богдан Хмельницький» (1953), пам’ятник Т. Шевченкові (1964), монумент «Вічна пам’ять героям...» (1966 — 71; бронза, ґраніт) — обидва останні у Лубнях.

Семибратне городище, положене на півд. від р. Кубані, б. теперішнього м. Анапи, назване так від недалекої групи могил «Сім братів». Являє собою залишки заснованого в 6 в. до Хр. м. Синдики, що було осередком племени синдів. Під час розкопів (1878, 1938 — 40, 1949 — 52) відкрито оборонний мур прямокутної форми, укріплений вежами на відстані 15 — 18 м, та рови з зах. і сх., як також фундаменти великого житлового будинку (3 в. до Хр.) з внутр. подвір’ям за грец. зразком. Населення м. займалося хліборобством, рибальством, ремеслом і торгівлею з сусідніми меото-сарматськими племенами. С. г. досліджували В. Тізенгавзен, пізніше у сов. час — Н. Анфімов.

Семигород, Трансільванія, іст. край, до 1918 перев. в межах Угорщини (у її сх. частині), пізніше у півн.-зах. Румунії; бл. 60 000 км² з понад 4 млн меш.; до С. звич. включають також Мармарощину і Банат. В античну добу С. заселювали даки, 106 — 271 С. був рим. провінцією (тоді він зазнав часткової романізації), згодом опанований ґотами, ґетами, аварами і болгарами, з 6 в. в С. почали поселюватися слов’яни. З кін. 9 в. С. був підкорений угорцями, з прч. 11 в. став частиною Угор. Королівства, у складі якого мав широку автономію. З 10 в. в С. почали поселюватися угорці (з кін. 11 в. у сх. С. угор. вільні селяни, т. зв. шеклери), з 12 в. — німці, які дали назву країні (Siebenbiirgen — С.). По розпаді Угор. королівства (битва під Могачем, 1526) в С. оформилося автономне князівство (1541 — 1687) під зверхністю Туреччини. У 17 в. С. був об’єктом боротьби між Османською і Габсбурзькою імперіями. У 1699 — 1867 С. був провінцією Австрії, згодом Угорщини, з 1918 С. опанувала Румунія (1940 — 44 його півн. частину приєднано до Угорщини).

Серед слов’ян С. частину творили українці, про що свідчать топографічні назви (Rusz, Reusdorfel, Russdorf, Rusesti). Перші документальні сліди про укр. поселення в С. походять з 13 в. (гора Ruscia, м. Forum Ruthenorum). Ще у 15 в. в С. існували чималі укр. колонії, які пізніше зазнали мадяризації або румунізації; перепис 1930 виявив у С. (без Мармарощини і Банату) ледве 2 100 українців, найбільше у пов. Орадя. Зв’язки України з С. (політ. і культ.) існували за козаччини. Укр. козаки, що служили у валаському війську, допомогли Михайлові Хороброму об’єднати С. з Валахією й Молдавією (1593 — 1601). Кн. С. Бетлен Ґабор (1613 — 29) вважав 1628 за можливе відокремлення України від Польщі і створення окремої держави. Б. Хмельницький був у дипломатичних зв’язках з кн. С. — Ю. Ракоці I (1630 — 48) і Ю. Ракоці II (1648 — 60) і уклав з ним військ. союз проти Польщі (1656). У 18 в. екзильний гетьман П. Орлик мав зносини з кн. С. Ференцем II Ракоці (1676 — 1735; кн. 1704 — 11). 1699 деякі проповіді Й. Ґалятовського були перекладені й видані рум. мовою в Алба-Юлія. 1757 Дімітріє Евстатіє Брашовянул створив першу рум. граматику в С. на основі граматики М. Смотрицького; він також переклав ряд «слов.» кн. рум. мовою (появилися друком 1792 у Сібіу).

По другій світовій війні укр. еміґранти живуть у Клужі, Брашові, Ораді.

Семикіна Людмила (* 1924), малярка, закінчила Київ. Художній Ін-т; «Груповий портрет старих большевиків-арсенальців (1954), «Сутінки» (1954), «В Одеському порту» тощо. Співавторка разом з О. Заливахою і Г. Севрук. Шевченківського вітражу в Київ. Ун-ті, знищеного партійними органами у травні 1964. Виключена з Спілки Художників України (1968) за виступи на оборону репресованих.

[Семикіна Людмила (* Одеса). Поновлена у Спілці Художників України 1988. Ескізи одягу з мотивами нар. вбрання. Костюми для фільму „Захар Беркут“. — Виправлення. Т. 11.]

Семипалатинськ, м. над р. Іртишем у заселеному українцями Сер.-Азійському Степ. краю, обл. центр Казахської ССР, 259 000 меш. (1973). С. заснований 1718 як фортеця, з 1854 обл. м. Степового краю, центр транзитної торгівлі. Швидке зростання населення (у тис): 1897 — 26, 1926 — 56,9 (у тому ч. 2,8 українців), 1939 — 106,7, 1959 — 156,1, 1973 — 259. Харч. і легка пром-сть; зоо-ветер., пед. і мед. ін-ти; драматичний театр, філармонія, краєзнавчий музей.

Семипалатинська область, обл. у сх. частині Казахської ССР; 179 600 км², 736 000 меш. (1973), у тому ч. 47% міськ. (у самому Семипалатинську — 35 %); українці живуть у півн. і півн.-сх. частині С. о. Більшість С. о. становить сх., окраїна Казахського дрібносопковика (хвиляста рівнина на висоті 500 — 700 м), на півд.-сх. Тарбагагай хребет (до 3 000 м) відокремлює Зайсанську і Балхаш-Алакольську улоговини; на півн. простягається Приіртиська рівнина (частина Зах.-Сибірської низовини). Підсоння різко континентальне; в частині, заселеній українцями, пересічна температура січня — 17°, липня +21°Ц., 300 мм атмосферичних опадів на рік; ця частина С. о. вкрита степом на чорноземних ґрунтах, і вона здебільша розорана (гол. культури — пшениця, ячмінь). В усій С. о. переважає пустельний степ. Посівна площа в усій С. о. у тис.: 1 668, у тому ч. 1 086 зернових, 527 кормових (1972); поголів’я (на 1. 1. 1974; у тис): великої рогатої худоби — 494, овець і кіз — 3 324, свиней — 178, коней — 82. Пром-сть зосереджена перев. в Семипалатинську.

Людність С. о. швидко зростає (у тис.): 1926 — 326, 1939 — 408, 1959 — 520, 1970 — 714. Нац. відносини за сов. переписами такі:

За переписом 1970, аж 52% українців мали б уживати рос. мови як розмовної; 67% їх мало жити у м. Ці ч. не є вірні.

В. К.

Семирічна школа (побутова назва — семирічка), неповна сер. заг.-осв. школа в УССР і СССР для дітей у віці 7 — 13 pp. За системою єдиної трудової школи в УССР (1923) С. ш. називали ті заг.-осв. школи, в яких діти навчалися у двох концентрах: першому (1 — 4 кляси) 1 другому (5 — 7 кляси). У 1925 — 28 частину С. ш. перетворено у містах на фабрично-заводські (ФЗС), на селі — на школи сіль. молоді (ШСМ), пізніше на школи колгоспної молоді (ШКМ). 1934 встановлено неповну сер. заг. школу з 1 — 7 клясами, і вона дістала назву С. ш. (ін. роди шкіл: початкова з 1 — 4 клясами і сер. [десятирічна] з 1 — 10 клясами).

Кількість С. ш. і учнів у них були у різні роки такі:

Кількість С. ш. і. учнів у них зростала до поч. 1950-их pp. (одночасно зменшувалася кількість початкових шкіл; див. стор. 2289 — 90), пізніше вона почала зменшуватися завдяки розвиткові сер. (повних) заг.-осв. шкіл. Випускники С. ш. могли продовжувати освіту у вищих клясах сер. школи або у сер. спеціяльних і проф.-техн. школах. Відповідно до «Закону про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи нар. освіти в СССР» (1958) С. ш. замінила восьмирічна школа (див. Доповнення).

Семінський Віталій (* 1906), винахідник-самоук родом з Київщини; відкрив нові методи обробки металів, опублікував ряд праць; з 1962 «заслужений винахідник УРСР».

Семко Михайло (* 1906), інж.-механік родом з Полтавщини; 1930 закінчив Харківський Механіко-будів. Ін-т, з 1935 — його доц., з 1941 завідувач катедри, З 1945 дир. (1950 — ректор) Харківського Політехн. Ін-ту. Понад 50 друкованих праць з ділянки різання металів.

[Семко Михайло (1906, Балясне — 1979, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Семковський (справжнє прізвище Бронштейн) Семен (1882 — 1937), філософ і соціолог, д. чл. ВУАН, (з 1929); нар. в Могилеві на Білорусі, двоюрідний брат Л. Троцького; закінчив юридичний фак. Петербурзького Ун-ту. Як чл. партії Соціял-Демократів, належав з 1901 до меншовиків ; 1907 — 17 перебував на еміґрації у Відні, з 1918 на Україні. Порвавши з меншовиками 1920, був проф. теоретичних основ марксизму в Харківському ІНО, гол. філос.-соц. відділу і керівником катедри філософії ВУАМЛІН-у 1922 — 31, з 1927 гол. Соціологічної Комісії ВУАН, з 1931 — чл. Президії і керівник Асоціяції Природознавства ВУАН та з 1934 чл. її Ради для вивчення продуктивних сил УССР. У 1934-36 очолював Комісію філософії при АН УРСР та Харківську н.-д. катедру історії евр. культури. Заарештований в кін. 1936, С. був розстріляний у березні 1937. С. — автор понад 100 наук. і наук.-популярних праць, між ними: «Людвиг Фейербах» (1922), «Теория относительности и материализм» (1924), «Диалектический материализм и принцип относительности» (1926, укр. мовою — 1931), «Фізика і хемія як науки у світлі марксизму» (1933).

[Семковський (справжнє прізвище Бронштейн) Семен († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Семполовський Лев (1868 — 1960), селекціонер родом з с. Крерового (тепер у Зах. Польщі). По закінченні Ростоцького Ун-ту (Німеччина) працював (1890 — 97) на селекційних станціях в Італії й Німеччині. З 1898 керував відділом селекції цукрових буряків Уладівсько-Люлинецької селекційної станції (Вінницька обл.). Вивів багато сортів цукрових буряків (У1030, У1722, У1018 та ін.).

[Семполовський Лев († Антонопіль, Калинівський р-н, Вінницька обл.). — Виправлення. Т. 11.]

Семчишин Тиміш (псевд. Річка; 1915 — 45?), діяч ОУН з Самбірщини; у 1930-их pp. студентський діяч у Львові, у 1941 заступник провідника похідної групи південь, згодом організатор протинім. підпілля в півд. Україні. З поч. 1942 до березня 1943 в нім. концтаборі, після втечі з якого провідник ОУН у Трансністрії, окупованій румунами. По приході сов. армії залишився в Одесі для боротьби в підпіллі і там загинув.

Семчук Стефан (* 1899), поет, журналіст, кат. публіцист, свящ., родом зі Львова; з 1928 у Канаді, там став ініціятором й ідеологом світського апостоляту і заснував 1932 Братство Українців Католиків Канади; ред. його «Бюлетеня» та ін. вид., співзасновник КУК, опікун нової еміґрації до Канади. Зб. «Метеори» (1924), «Воскресення» (1927), «Фанфари» (1931), «Кан. рапсодія» (1959), «Рефлексії» (1965), «Поеми» (1967) й ін.; «Начерк укр. письменства» (1948), ст. в ж. «Логос», переклади.

[Семчук Стефан (1899 — 1984, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]

Сем’янчук Ілля (1895 — 1955), кооператор родом з Станиславівщини, у 1932 — 39 дир. Окружного Союзу (Кооператив у Станиславові, 1941 — 44 гол. дир. «Центросоюзу» у Львові; на еміґрації в Німеччині і (з 1950) у ЗДА, де був гол. дирекції кредитової кооперативи «Самопоміч» у Чікаґо.

[Сем’янчук Ілля (* Опришівці — † Чікаґо). — Виправлення. Т. 11.]

Семятичі (Siemiatycze; І — 3), м. на півн. Підляшші, пов. м. Білостоцького воєводства в Польщі, положене на укр.-поль. етногр. пограниччі; 6 000 меш. (1965). У Семятицькому пов. українці становлять тепер понад 1/3 всього населення (їх вважають білорусами; див. карти на 2233 і 2254 стор.).

Сенат (з латинської — Senatus, рада старіших), у античному Римі найвища держ. рада; у ряді держав один з найвищих держ. органів; у багатьох державах одна з законодавчих палат парляменту, суд. колеґія при вищих судах, або і найвищий суд (напр., Держ. Сенат на Україні за гетьманату П. Скоропадського); також колеґіяльна зверхня влада у високих школах.

С. у Речі Посполитій. С. у Польщі витворився протягом часу з королівської ради і оформився у першій пол. 16 в. як частина (поряд палати послів) сойму. По Люблінській унії (1569) Польщі з Литвою (у В. Князівстві Лит. С. не було, але була Пани-Рада) С. (як і сойм) був спільний для всієї Речі Посполитої. До С. входили духовні (примас, архиєп., єп. — лише римо-кат.) та світські (міністри, воєводи, каштеляни) достойники, разом 150 сенаторів. С. мав свої ради окремо від послів, до його компетенцій належало схвалення постанов посольської палати (поступово це стало звич. формальністю). До С. не допускали ні правос, ні уніятських єп. (щойно за конституцією 1791 до С. мав увійти уніятський митр.).

У Рос. Імперії С. один з найвищих держ. органів, функції і компетенції якого впродовж 200 pp. мінялися. Створений Петром I 1711, замість Боярської думи, С. (був гол. знаряддям його реформ. Деякий час — найвищий орган з адміністративними, суд. і контрольними компетенціями. Йому були підпорядковані колеґії і органи місц. управління, репрезентовані губернаторами. За Катерини II компетенції С. обмежено, зокрема коли на чолі уряду губ. поставлено ген.-губернаторів, підпорядкованих безпосередньо імператриці. По створенні Держ. Ради 1810 С. став гол. ч. найвищою суд. інстанцією; в кін. 19 в. він здобув також право інтерпретувати закони. С. ліквідований декретом сов. влади 22. 11. (5. 12.) 1917.

С. існували у 1920 — 30-их pp. у Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині як вищі палати парляменту. У Польщі до компетенцій С. належало затвердити проєкти законів, схвалені соймом або їх відхилити. У разі, коли сойм приймав їх кваліфікованою більшістю вдруге, закон входив у силу. Сенаторів обирали заг. вибори. За конституцією 1935 компетенції С. дещо збільшено; чл. С. відтоді частково походили з виборів, другу частину призначав през. держави.

У Чехо-Словаччині, за конституцією 1920, С. мав подібне становище, як у Польщі у 1920-их рр.; чл. його походили з заг. виборів. У Румунії сенатори були частково в вибору громад і пов. (посередні вибори), а частково — призначувані королем. До С. цих країн належали також представники укр. меншости, але далеко не пропорційно до її числа.

Сенгалевич Маргарита (* 1901), письм. і журналістка родом з Кам’янця Подільського. Працювала як перекладач і бібліотекар, з 1928 в ред. ж. «Селянка України» у Харкові, 1934 — 41 в газ. «Вісті ВУЦВК» у Києві. З 1943 живе у Москві. Авторка зб. оп. «Велетень» (1930), «Непомітна» (1930), «Одного зимового вечора» (1931), зб. нарисів «Бійці й будівники» (1934), повісті рос. мовою «Светит вдали огонек» та ін.

Сенгалевич Федір (Сингалевич Хведір; бл. 1890 — 1941), лікар, етнограф і гром. діяч. 1917-18 працював у земській лікарні в Богуславі, потім лікар у Лук’яновській тюрмі в Києві; засновник і керівник музею і гімназії у Богуславі в 1917 — 18. Збирав етногр. матеріяли і співпрацював у вид. ВУАН (1927-30). Автор розвідок про «Київ. лірників» («Етногр. Вісник», кн. 3, 1927), про «Гаївки» (у «Бюлетені Етногр. Комісії ВУАН», ч. 12, 1930), про «Київ. некропіль» («Хроніка Археологи та Мистецтва», чч. 1, 2, 1930) та ін. У жовтні 1941 розстріляний у Києві нім. окупаційною владою.

Сендульський Аполлон, (1830 — 82), свящ., дослідник Волині й осв. діяч. Ст. на іст.-археологічні й етногр. теми з Волині та проповіді у «Волінских Епархиальных Ведомостях»; написав «Летопись» своєї парафії (с. Сивки, Острозького пов.). Посмертно вийшла його «Автобиография» (КСт., 1896).

[Сендульський Аполлон (* Садки, Крем’янецький пов., Волинська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Сен-Жерменський договір, мирова угода між Австрією і Антантою, підписана у Сен-Жермен-ан-Ле б. Парижу 10. 9. 1919. С.-Ж. д. санкціонував розпад Австро-Угорщини й утворення держав-наступниць: Австрії, Угорщини, Чехо-Словччини і Юґославії. Укр. землі Закарпаття увійшли до складу Чехословацької респ., а Буковина була визвана за Румунією. Австрія зреклася також Галичини. У артикулах 10 — 13 СЖ. д. визначає автономний статус Закарпаття в рамках Чехо-Словаччини з власним соймом і «найвищим ступенем самоуправління». Договір включав ще постанови про охорону прав нац. меншостей в Чехо-Словаччині і Румунії, згідно з якими українці, серед ін. нац. меншостей, отримали ґарантовані права на культ. розвиток. Порушення цих прав могло бути оскаржене перед Ліґою Націй.

В. М.

Сеник Ірина (* 1925), поетка і медсестра; в 1946 — 56 ув’язнена у Львові, згодом у концтаборах Сибіру і Мордовії за ніби приналежність до ОУН. В 1960-их pp. працювала медсестрою в Івано-Франківському і брала участь у протестних акціях проти переследування діячів укр. культури (зокрема С. Караванського). 1972 арештована в зв’язку з тим, що під час обшуку квартири В. Чорновола органи КҐБ ніби знайшли її тюремні: поезії; засуджена на 6 pp. таборів, перебуває в Мордовії.

[Сеник Ірина (* 1926, Львів). 1969 повернулася зі заслання до Івано-Франківського. 1972 її знов заарештовано й засуджено 1973 на 6 р. таборів суворого режиму й 5 р. заслання. Відбувши заслання у Казахстані, С. повернулася в Україну. Поезії у зб. „Сувій полотна“ (1990). — Виправлення. Т. 11.]

Сеник Олекса (псевд. Запорізький і Павло Байда; 1915 — 68), письм. на еміґрації, родом з с. Миролюбівки на Запоріжжі. Твори: «Швайцарський пашпорт» (1946), «Мати помирила» (1946), «Ґраніт» (1947), «Нові байки» (1943). Помер у Сіракюзах (ЗДА).

[Сеник Олекса († Боффало). — Виправлення. Т. 11.]

Сеник Омелян (псевд.: Грибівський, Канцлер, Урбан; 1891 — 1941), діяч УВО і ОУН родом з Яворова (Галичина). Сотн. УГА, співзасновник УВО (чл. її Крайової, згодом Начальної Команди); з 1927 на еміґрації, співред. ж. «Сурма», з 1929 чл. Проводу ОУН, з доручення якого кілька разів відвідав укр. осередки у ЗДА, Канаді і Півд. Америці і спричинився до розбудови тамошніх націоналістичних орг-цій. По смерті Є. Коновальця (1938) чл. «Вужчого Проводу» ОУН, 1940 виступив проти розколу в ОУН, обстоюючи позиції полк. А. Мельника. Влітку 1941 разом з М. Сціборським очолював Похідні групи ОУН А. Мельника і 30. 8. (Підступно убитий у Житомирі.

Сеник-Петрович Василь, див. Петрович Василь.

Сениця Павло (1879 — 1960), композитор і фолкльорист, родом з Київщини. Закінчив Моск. Консерваторію (1909) і там працював викладачем муз. теоретичних дисциплін. У 1921 — 31 збирав і впорядковував муз. фолкльор. Помер у Москві. Твори: опери «Життя — це сон» (за Кальдероном), «Наймичка» (за Шевченком, не (закінчена) ; симфонія «Дене-де тополі» (1912), вісім струнних квартетів, увертюра для симфонічної оркестри, «Скерцо», «Муз. малюнок» та «Пісня без слів» для фортепіяна, дві «Думи» для віольончелі з фортепіяном, «Леґенда» для скрипки і фортепіяна, хори, сольоспіви, обробки нар. пісень. Вокальні твори С. написані на поезії Т. Шевченка, М. Рильського, П. Тичини, М. Філянського, О. Олеся. В укр. музиці 20 в. твори С., особливо інструментальні, мали новаторське значення. Наук. праці С: «Сучасна укр. музика» (1923), «Укр. вокальна музика» (1925), «Укр. нар. пісні, записані у Волинській губ. М. Некозаченком» (1926), «П. Демуцький, нарис з його життя і критичний аналіз праць» (1931). Див. ще монографії: Костенко В. «Павло Сениця. До 25-річчя композиторської діяльности» (1930); Михайлов М. «Композитор П. Сениця. Нарис про життя і творчість» (1965).

[Сениця Павло (* Максимівка, Переяславський пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

В. В.

Сеницький Валеріян (1735 — 1808), василіянин (з 1759), проф. богословія, проповідник і письм.; д-р Віленської Академії (1768). Видав у Почаєві переклад з поль. «БесЂды парохіальнія на недЂли и нарочитіи свята всего лЂта» (1789, 1792; з заохочуванням свящ. проповідувати нар. мовою), співпрацював у вид. «Богогласника» (1791, 1805) і написав «Kazania na święta całego roku» (1793, 2 тт.).

Сенишин Амвросій Андрій (* 1903), церк. діяч, митр., василіянин, нар. в Старому Самборі (Галичина), висвячений на свящ. 1931. З 1933 в ЗДА, з 1937 ігумен і парох церкви св. Миколая в Чікато, з 1942 єп.-помічник єп. К. Богачевського (розвинув широку діяльність в епархіяльному шкільному осередку в Стемфорді), 1946 очолював Укр. Допомоговий Комітет при Амер. Єпископській Службі для допомоги повоєнним біженцям в Европі та еміґрації до ЗДА (бл. 42 000 українців), 1956 — 61 — апостольський екзарх і єп. новоутвореної епархії в Стемфорді, 1961 — митр. Укр. Кат. Церкви у ЗДА і архиєп. Філядельфійської епархії. Ред. місячника Ковчег» (1946 — 56), організатор епархіяльних конґресів, меценат укр. церк. мистецтва і музики; побудував величаву катедру в Філядельфії.

[Сенишин Амвросій Андрій (1903 — 1976, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Сенишин Лев (1908 — 58; псевд. Сен, Андронік, Авгуренко), гал. журналіст і карикатурист; ілюстратор ж. «Жорна» (1933 — 34), співр. «Комара» й в-ва «Укр. Преса» у Львові, ред. і карикатурист «Проти Шерсти» (1946 — 48) в Ляндеку. Після переїзду до Канади ред. тижневика «Спорт» (1955 — 56) та співр. газ. «Гомін України». Помер у Торонто.

[Сенишин Лев (1908, Галичина — 1957). — Виправлення. Т. 11.]

Сенів Іван (* 1905), мистецтвознавець родом з Рогатина (Галичина), закінчив Ін-т живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна в Ленінграді (1953). Праці: «О. Л. Кульчицька. Каталог творів» (1959), «Творчість О. Л. Кульчицької» (1961), розділи «Меблі» в «Історії Укр. Мистецтва», (т. 2, 1967) і в «Нарисах з історії укр. декоративно-прикладного мистецтва» (1969); ст. на мист. теми.

Сенін Іван (* 1903), сов. партійний і держ. діяч, інж., українець родом з Донбасу; закінчив Політехн. Ін-т у Києві, згодом спеціялізувався в Колюмбійському Ун-ті у Нью-Йорку. На різних посадах у пром-сті і (з 1938) в уряді УССР, серед ін. 1940 — 42 і 1943 — 53 заступник гол. Раднаркому, пізніше Ради Міністрів, 1953 — 65 — перший заступник гол. уряду (одночасно. 1957 — 59 гол. Держпляну УССР); 1949 — 65 чл. Політбюра, пізніше Президії ЦК КП(б)У, 1956 — 61 кандидат у чл. ЦК КПСС, 1961 — 66 чл. ЦК КЦ СС; чл. Верховної Ради УССР (1947 — 67) і СССР (1946 — 66). Як чл. делеґації УССР, брав участь 1945 в установчій конференції ОН в Сан-Франсіско, 1947 — підписав у Парижі від імени уряду УССР мирові договори з Італією, Фінляндією, Болгарією, Румунією та Угорщиною.

Сенкевичівка (III — 5), с. м. т. Горохівського р-ну Волинської обл., 3 800 меш. (1966); пром-сть будів. матеріялів. С. заснована у 1920-их pp.

Сенкусь Мирослав (* 1914), вчений у ділянці органічної хемії, нар. у Редберрі (Саскачеван, Канада), д. чл. НТШ (з 1948), вчився в ун-тах Саскачевану і Чікаґо (докторат 1938). Керував до 1950 досл. працею у фірмі «Commercial Solvents Corporation» (Індіяна), з 1951 — дир. дослідів у фірмі «Reynolds Tobacco Company» (Півн. Кароліна, ЗДА). 17 друкованих праць, 57 патентів у галузях хемії нітропарафінів, антибіотиків, хлорування вуглеводнів, синтези хемотерапевтичних сполук та застосування ізотопів у аналізі.

Сент-Кетерінс-Ніяґара (Saint Catharines-Niagara), пром. м. (гол, металообробна і машинобудів. пром-сть) у півд.-сх. частиш провінції Онтаріо (Канада), постало у 1960-их pp. із злиття міст С.-К. і Ніяґара Фалс; 303 000 меш. (1971), у тому ч. 11 000 українців, які почали поселюватися у м. і околицях з 1919. 56% українців зберегло укр. мову; 24% належить до Укр.-Кат. Церкви (2 парафії), 15% до Укр. Греко-Правос. (1 парафія), 23% — до римо-кат., 14% до прот., 9% до англіканської, 15% до ін.

Сент Луїс (St. Louis), м. і порт над р. Міссісіпі у ЗДА в стейті Міссурі, 625 000 (з передмістями 2,4 млн) меш. (1970), у тому ч. бл. З 000 українців (у 1930-их pp. бл. 1 000). Перші українці, здебільша з Лемківщини, поселилися в С. Л. у 1880-их pp. 2 укр. парафії — кат. (з церквою Успіння, заснована 1907) і правос. від 1927.

Сент Пол (St. Paul), м. в ЗДА у стейті Міннесота, 310 000 меш. (у тому ч. бл. 2 000 українців; у 1930-их pp. ледве 30 родин). 2 укр. парафії — кат. і правос, обидві засновані 1951. С. П. зливається в одне з м. Міннеаполісом.

Сенченко Іван (* 1901), один з визначніших письм. сов. доби; родом з с. Наталиного б. Костянтинограду (тепер Червоноград на Харківщині). Закінчив Костянтиноградську вчительську семінарію і деякий час учителював, з 1922 до поч. другої світової війни жив у Харкова, де закінчив Ін-т Нар. Освіти (1928), по другій світовій війні живе у Києві. Друкуватися почав з 1921 і належав до літ., орг-цій «Плуг» і «Гарт», потім до ВАПЛІТЕ (1925 — 28). Зб. поезій «В огнях вишневих завірюх» і зб. «Оповідання» (1925) критика, зустріла прихильно. Наступні кн. прози — «Історія однієї кар’єри та ін. оп.» (1926), повість «Паровий млин» (1926) і прозу з сел. життя дальших pp. офіц. критика оцінила неприхильно, закидаючи С. «ідеалізацію куркульства». Особливо гострі напади викликав твір С. «Із записок» (1927, ін. назва «Холуєві записки»), в якому критика вбачала в образі Холуя сатиру на підлеглість укр. культури «верховному Пієві» (партійному диктатові). У дальшій творчості С. видав низку повістей і оп.: «Дубові Гряди» (1927), «Червоноградські портрети» (1930), «Комуна» (1932), «Повість про Клима» (1933), «За ґратами» (1934), «Руді вовки», «Чорна брама» (1936), «Новелі» (1940) і багато ін.; романи «Металісти» (1932), «Напередодні» (1938), «Його покоління» (1947, перероблене вид. 1965). Прихильність сов. критики С. здобув щойно з 1950-их pp. циклами з роб. побуту Солом’янки (передмістя Києва; 1956 — 57) і Донбасу (1964). Бувши побутописцем села й різних верств міськ. населення, С. ориґінально поєднує реалізм з романтизацією близької його серцю укр. минувшини і виявляє однаково високу досконалість як у відтворенні типажу одноплянових оп. (типу солом’янських), так і в психологічних характеристиках типів міста й села багатоплянових творів, часто мистецьки збагачених ліризмом особистих переживань («Кінчався вересень 1941», 1957). Найдосконаліші з мист. погляду твори С. присвячені вужчій його батьківщині Червоноградщині, якими він починав свою творчість (зокрема «Червоноградські портрети») і періодично до цієї тематики повертається: «Подорож до Червонограду» (1971), «Савка» (1973). У цих творах виразно помітний автобіографічний елемент. Знання сел. побуту і кар. звичаїв, поєднане з поетизацією укр. минувшини і лагідним гумором, визначає С., поруч з О. Довженком, як талановитого продовжувача лінії М. Гоголя в сучасній укр. літературі. С. також автор майстерних дитячих оп.: «Марина» (1954), «Ой у полі жито...» (1957), «Харитончик-чик» (1969). Дуже обкраяна остання зб. «Вибрані твори» у 2 тт. вийшла в 1971.

[Сенченко Іван (1901 — 1975, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

1. Кошелівець

Сенюк Ольга (* 1929), перекладач з германських мов, родом з с. Підгайчики Івано-Франківської обл.; закінчила Чернівецький Ун-т й аспірантуру при Київ. Ун-ті. Переклади перев. дитячої літератури: «Чудесна мандрівка Нільса Гольґерсона з дикими гусьми» С. Ляґерлеф, «Знаменитий детектив Блюмквіст» А. Ліндґрен (зі швед.), «Вибір зброї» В. Єша (з англ.) та ін.

Сенютович Іоаникій († 1729), церк. діяч, нар. в Сосниці на Чернігівщині у сер. 17 в. З 1711 — ігумен Михайлівського Золотоверхого манастиря, з 1715 — архимандрит Києво-Печерської Лаври; противник втручання Москви в укр. церк. справи, покровитель мистецтва.

[Сенютович Іоаникій (? — 1729, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Сенютович-Бережний Вячеслав (* 1902), історик-геральдик та генеалог родом з Полтавщини; з 1920 на еміґрації в Юґославії, Німеччині (з 1941), Франції і ЗДА (з 1952), д. чл. НТШ (з 1952). Важливіші праці: «Рід Вячеслава Липинського» («Державницька Думка», 1952), «Рід Гоголів на Волині» («Літопис Волині», 1954),«Полтавський полк. — Федір Жученко» (ЗНТШ, т. 169, 1962), «Остап Дашкевич, вождь коз.» («Укр. Історик», 1969), «Рід і родина Виговських» (там таки, 1970), «Козацтво та боротьба старшини-шляхти на Гетьманщині за визнання за нею рос. урядом прав дворянства» (там таки, 1973 — 74).

[Сенютович-Бережний Вячеслав (1902, Токарі, Лохвицький пов. — 1992, Санта Барбара, Каліфорнія). — Виправлення. Т. 11.]

Сень Іван (* 1908), мистець фаянсу на Будянському порцеляновому зав., родом з Полтавщини; сервіси, миски, тарілки, куманці, вази; розписи виконані перев. підполив’яними солями.

[Сень Іван (* 1928, Широка Долина). — Виправлення. Т. 11.]

Сенько Юрій (1913 — 57), етнограф-фолкльорист родом з Чернігівщини, з 1943 на еміґрації в Німеччині і з 1950 у ЗДА. Автор оглядів «Правдивий укр. фолкльор під сонетами» (1947), «Нар. приповідки-частівки про нац.-визвольну боротьбу 1917 — 21» (1953) та «Іст. нищення нашої Церкви на Україні», друкованої у ж. «Дзвін» (1953).

[Сенько Юрій (* Бурімка, Борзенський пов. — † Трентон, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

Сенькович Федір († 1631), львівський маляр родом з Щирця; очолював малярський цех, виконував роботи для Львівського Братства у Львові, Луцькому та ін. Іконостас і плащаниця для Успенської церкви у Львові (1630); ікона «Богоматір з пророками» (1599) у церкві с. Ріпнів на Львівщині. Спадкоємцем майстерні С. був М. Петрахнович.

[Сенькович Федір (? — 1631, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна