[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2756-2764.]

Попередня     Головна     Наступна





Сераделя (Ornithopus sativus Broth.), однорічна кормова рослина родини стручкових, медонос. У культурі з поч. 20 в. Використовується на сіно, зелений корм, силос і зелене добриво. На Україні поширена перев. на піщаних і супіщаних ґрунтах Полісся; пересічна врожайність зеленої маси 8 — 12 т з 1 га. На Україні поширені сорти Любешівська місц., Скоростигла 3587, Яворівська місц.


Серапіон Владимирський († 1275), проповідник 13 в. Бувши архимандритом Києво-Печерського манастиря, пізніше єп. Владимира Суздальського (1274), С. визначився проповідями, що з них відомі 5 і 2, авторство яких сумнівне. Їхній зміст — суворе засудження гріхів сучасників з пригадуванням, що за ці гріхи вони понесли кару тат. навалою та різними природними катастрофами. Проповіді С. подають цікаві подробиці — про побут і вірування (віра в упирів, переслідування відьом й ін.).


Серафимов Сергій (1878 — 1949), рос. архітект петербурзької школи, співавтор будинків у Харкові в стилі конструктивізму: Держпрому (1925 — 29; з М. Фельгером і С. Кравцем) та Будинку проєктів (тепер Харківський Держ. Ун-т, 1930 — 33; з М. Зандберґ-Серафимовою).


Серафимович (справжнє прізвище Попов) Олександер (1863 — 1949), рос. письм. родом з Донщини. Зв’язаний спершу з народниками, згодом з марксистськими колами, у 1887 — 90 перебував на засланні. Автор оп. і повістей з сильним суспільним спрямуванням, у тому ч. оп. «Стрелочних» (1891), «Под землей» (1895), «Сцепщик» (1898), романів «Город в степи» (1912), «Железный лоток» (1924, укр. переклад 1954); нариси про громадську війну на Донщині, півн. Кавказі й на Україні. Під час першої світової війни перебував на Україні, вивчав укр. фолкльор і побуг і написав ряд нарисів з укр. життя «В Галиции» (1915), «Мариуполь» та ін. Писав про Т. Шевченка, О. Довженка, приятелював з укр. письм.

[Серафимович (справжнє прізвище Попов) Олександер (* станиця Нижньокурмоярська — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Серби, див. Сербія.


Сербин, прізвище кількох діячів Коз.-Гетьманської держави 17 в., пов’язане з їх етнічним чи нац. походженням, але правдоподібно не споріднених між собою.

1. С. Іван Федорович, полк. лубенський (1668 — 76, з перервами), зять кошового отамана Івана Сірка.

2. С. Іван Юрійович († 1665), серб. шляхтич з Нового Базару, родич серб. митр. Гавриїла, полк. брацлавський (1657 — 58, 1663 — 65). 1653 як серб. капітан прибув на Україну, вступив до коз. війська й воював проти Польщі. Б. Хмельницький призначив його пояк. брацлавським. Прихильник гетьмана І. Виговського, С. брав участь у придушенні повстання М. Пушкаря і в нападі Данила Виговського на Київ 1658, коли потрапив до моск. полону й був засланий на Московщину, де пробув до 1660. За гетьмана І. Брюховецького знову полк. брацлавський. 1664 — 65 воював проти поляків і гетьмана П. Тетері й загинув під Уманню.

3. С. Войца (Вуйца, Вуїч), полк. переяславський (1687 — кол.), особистий ворог гетьмана І. Самойловича. 1687, після Коломацького перевороту став ген. осавулом. Брав участь у старшинській опозиції проти гетьмана І. Мазепи, який обвинуватив С. В. перед Москвою «во многой шатости». 1688 цар наказав позбавити його уряду і відіслати «за караулом» до Сєвська. Дальша доля невідома.

О. О.


Сербин Яків, київ. друкар і ґравер другої пол. 18 в. Мав свою друкарню і без дозволу цензури відбивав і продавав дереворити: «Богородиця Охтирська», «Микола Чудотворець», «Великомучениця Варвара», лист з зображенням Благовіщення і з текстом «Богородице ДЂво»... та ін.


Сербинюк Юрій (1887 — ?), політ. і гром. діяч на Буковині, родом з Садаґури, журналіст, співр. мін-в УНР у Відні (1920 — 21), ген. секретар Укр. Нац. Партії в Румунії (1927 — 38), посол до рум. парляменту (1932 — 33); ред. ряду часописів у Чернівцях: «Громадянин» (1909), «Народний Голос» (1911 — 15), «Буковина» (1914 і 1918), «Час» (1929 — 32), «Народна Сила» (1932 — 34), «Рада» (1934 — 38). З 1940 на еміґрації в Румунії; 1945 — 54 ув’язнений в СССР, згодом знову в Румунії.


Сербиченко Олексаядер (1890 — 1938), сов. партійний і держ. діяч родом з м. Люботина (Харківщина); чл. ком. партії з 1907, 1917 — 18 на партійній роботі в Харкові, згодом у Кременчуці й Полтаві; деякий час заступник гол. Ради Нар. Комісарів УССР.


Сербія, країна в півн.-зах. частині Балканського піво., одна з 6 складових респ. Юґославії (включає автономні краї Воєводіну і Косово); 88 400 км², 8,4 млн меш. (1971), за національністю в основному серби (бл. 6,7 млн., у всьому світі понад 9 млн), далі албанці, угорці, румуни, словаки, українці (бл. 40 000) й ін. С. заселена сербами й ін. слав, племенами з 6 — 7 вв., була до кін. 12 в. під владою Візантії, у 13 і 14 вв. — незалежна держава, з 15 в. перебувала під владою Туреччини і частково (від 16 в.) Австрії. Після двох протитур. повстань С. здобула 1830 широку автономію, а у серб.-тур. війні 1876-78 — повну незалежність і стала. 1882 королівствам. У грудні 1918 увійшла до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, перейменованого 1929 на Юґославію, проголошену після визволення з нім. окупації (1941 — 44) у листопаді 1945 Соц. Федеративною Респ. Юґославії (СФРЮ). Розмовна й літ. мова сербів — сербо-хорв., абетка — кирилиця, релігія — правос.

До 16 в. Серб.-укр. зв’язки почалися ще з часів Київ. Руси. У розвитку давньої серб. літератури брали участь, перекладаючи грец. і ц.-слов. тексти й пишучи ориґінальні твори серб. мовою, письм. укр. роду, між ними Єлисей з Кам’янця Подільського (15 в.), Андрій з Сянока (16 в.), Василь Никольський з Закарпаття (16 в.), Гаврило Мстиславич (16 в.), Самуїл Бакачич (17 в.). Багато серб. нар. пісень були занесені серб. співаками (дудниками й гуслярами) в 15 — 16 вв: на Україну і в Польщу (М. Грушевський висловив здогад, що укр. думи і їх назви творилися, мабуть, під впливом серб. героїчної поезії). Для гусел збереглася подекуди назва «серби».

17 — 18 вв. Посиленню серб.-укр. взаємин сприяла також участь сербів у коз. війську, ще перед Хмельниччиною. У коз. реєстрі 1649 знаходимо кількадесят серб. прізвищ. Серби брали участь у нац.-визвольній революції під проводом Б. Хмельницького й пізніше. Це були або окремі військ. діячі серб. походження, або організовані ними відділи найманого війська з сербів (зокрема за І. Виговського). Серед перших треба згадати трьох полк. Сербинів — Івана Юрійовича, Івана Федоровича і Войцу, а також Родіона Дмитрашка-Райчу, полк. переяславського (1667 — 77 і 1687 — 88) та ін.

У С. (й у ін. півд.-слов. країнах) були поширені вид. укр. друкарень 17 — 18 вв., зокрема друкарні Києво-Печерської Лаври, а також проповіді З. Копистенського, твори Л. Барановича у серб. перекладі, Т. Стефановича тощо. Серед студентів Києво-Могилянської Акад. були у 18 в. також серби (напр., Йован Раїч й А. Стойкович у 1740-их pp.). До С. виїжджали як проповідники і викладачі — вихованці й вчителі Академії, напр., С. Залуцький, що з 1724 був проповідником при церкві беотрадського митр.; 1733, на прохання серб. митр. Вікентія Йоановіча, київ. митр. Р. Заборовський вислав до С. М. Козачинського, Т. Климовського, Т. Левандовського, І. Минацького, Т. Падуновського, Г. Шумляка (вони працювали як викладачі ц.-слов. мови, піїтики і реторики у школах Карловців, Вуковару, Беоґраду, Осеку). У різний час в С. вчили також ін. вихованці Києво-Могилянської Акад.: В. Крижанівський, І. Ластовецький, П. Михайловський.

За часів Петра I, зокрема під час рос.-тур. війни 1711, чимало серб. родів перейшло на бік Росії, між ними Владиславичі, Милорадовичі, Требинські, Божичі, Вишневські, Милютиновичі, а згодам Веселицькі, Витковичі, Бошняки та ін. Увійшовши до складу коз. старшини і діставши маєтки, вони залишилися назавжди на Україні, вчили дітей здебільша у Києво-Могилянській Академії, і деякі з їх нащадків стали видатними укр. гром. і культ. діячами.

У зв’язку з заселенням Півд. України в сер. 18 в. збільшилася кількість сербів на Україні, що еміґрували з окупованої Австрією Півн. С; з них, а також з волохів та ін. вихідців була створена 1752 адміністративно-територіяльна одиниця п. н. Нова Сербія і 1753 — Слов’яно-Сербгя (1764 вони увійшли до складу Новорос. губ.). Багато з поселених на цій території сербів тікало на Запор. Січ. Серби брали також участь у гайдамацькому та коліївському повстаннях і, з другого боку, були також у лавах рос. війська, що придушувало ці повстання. Поселені на Півд. Україні серби асимілювалися згодом з укр. населенням.

На 1740 — 60-і pp. припадає виникнення укр. поселень у Бачці, а в кін. 18 в. у Сремі.

19 — 20 вв. Видатний вплив на укр. відродження й укр. літературу (зокрема на діячів «Руської Трійці») мав серб. письм., фолкльорист і мовознавець 19 в. Вук Караджіч (1819 відвідав Україну); за зразком створеного ним серб. правопису розвинувся й укр. фонетичний правопис. Особисті зв’язки з серб. діячами культури підтримували Я. Головацький, М. Костомаров та ін.

У другій пол. 19 в. у Києві (під проводом М. Драгоманова), Одесі (під проводом А. Желябова) та ін. м. України створилися комітети допомоги грошима, зброєю, добровільцями для визвольної боротьби сербів й ін. балканських народів проти турків. Безпосередню участь у боях брали укр. письм. і діячі: поет І. Манжура, актор і режисер М. Садовський, В. Яновський та ін. М. Старицький видав 1876 у Києві зб. перекладів «Сербські нар. думи і пісні», призначаючи прибуток з неї на користь Серб. Червоного Хреста. Відгомін серб. подій наявний у творчості І. Франка, О. Пчілки, Лесі Українки, С. Воробкевича, Ю. Федьковича. У кін. 19 і на поч. 20 вв. серб. нар. пісні й твори серб. письм. перекладали, крім І. Франка, Остап Барвінський, М. Бучинський, О. Навроцький. Одночасно з цим в С. почалося зацікавлення творчістю Т. Шевченка, Марка Вовчка й ін. укр. письм. З серб. літ. і гром. діячами були знайомі М. Драгоманов, О. Барвінський, М. Лисенко й ін. Д. чл. НТШ були обрані серб. учені: Олександер Беліч, Степан Бошковіч, Іван Ерделяновіч, Борівой Мілоєвіч, Йован Цвіїч та ін. По другій світовій війні появилися укр. переклади з серб. нар. поезії М. Рильського («Сербські епічні пісні», 1946; «Сербська нар. поезія», 1955; разом з Л. Первомайським); творів серб. письм. Б. Нушіча, Б. Чопіча, І. Андріча й ін. У перекладі на серб. мову появилися крім «Слова о полку Ігореві» (1957), окремі твори І. Франка, М. Коцюбинського, Ю. Японського, М. Стельмаха, О. Гончара та ін. У 1969 вийшло перше вид. творів Т. Шевченка серб. мовою п. н. «Кобзар». У 1972 був виданий у Новому Саді «Підручний Термінологічний Словник сербо-хорв.-русько-укр.» М. Кочіша.

У політ. укр.-серб. взаєминах переважало протиукр. наставлення, зумовлене сильно закоріненим серед сербів русофільством. 1917 — 20 С. не визнала укр. державности, утруднювала працю Укр. Червоного Хреста тощо. Між двома світовими війнами серби сприяли гол. чином рос. еміґрації. Протиукр. настрої виявилися в розгромі укр. еміґраційних орг-цій й укр. поселень з Юґославії у 1944 — 45. Теперішні взаємини С. з Україною зумовлені настановами актуальної політики Юґославії, як федерації півд.-слов. народів, у стосунку до СССР як цілости. Див. ще Юґославія.

Література: Гнатюк В. Зносини українців з сербами. У Наук. зб., присвяченому М. Грушевському. Л. 1906; Гольберг М. Півд.-слов. зв’язки «Руської Трійці». У зб. Міжслов. літ. взаємини, випуск 2. К. 1961; Шевченко Ф. Серби і болгари в укр. коз. війську. У вид. Питання історії та культури слов’ян. К. 1963; Білодід І. Вук Караджіч в історії укр.-серб. наук. зв’язків. К. 1965; Гуць М. Сербо-хорв. нар. пісня на Україні. К. 1966; Гуць М. Сербо-хорв. нар. пісні в укр. перекладах (1837 — 1965). У вид. Слов. літературознавство і фолкльористика. Випуск 5. К. 1970.

Б. Кравців


Серветник Станислав (* 1928), маляр-монументаліст родом з Сх. Поділля; закінчив Львівський Ін-т Прикладного та Декоративного Мистецтва (1956). Вітражі і декоративні пано в магазині «Дитячий світ» (1965) у Львові; декоративне пано «Купання» у павільйоні оз. Глинна Наварія б. Львова (1966) та ін.; станкові картини, графіка («Косів», 1970). У співавторстві з Г. Левицькою оформлення Будинку культури ім. В. Стефаника в с. Русові (1964).

[Серветник Станислав (* Курники, Проскурівська округа). — Виправлення. Т. 11.]


Сервітути (з латинської — servitus, повинність, зобов’язання) звичаєве чи законом встановлене право користуватися (частково або спільно) чужою власністю. На правах С. у підданську добу на Україні селяни користувалися спільно з поміщиками лісами, пасовищами, лугами й ін. вжитками. Зем. реформа 1848 на укр. землях в Австрії й Угорщині, що скасувала підданство, не вреґулювала справи власности на ліси і пасовища (селянам передавано лише орну землю), і дідичі обстоювали далі своє виключне на них право та вимагали від селян за користування ними оплат грошима або відробітками, що спричиняло суперечки сіль. громад з панськими дворами, а часто й гострі виступи селян. Тому вже з 5. 7. 1853 цісарський патент ввів викуп та реґуляцію С. Ліквідація С. (її провадили спеціяльні комісії) тягнулася до 1890 (інколи й довше). Сел. С. в Галичині викуплено частково грошима (за 1 238 742 фльоренів), частково т. зв. еквівалентами, тобто відступлено селянам (звич. сіль. громадам) у власність 94 060 га лісу й 67 018 га пасовищ (у всій Галичині). У процесах з дідичами із зголошених громадянами 30 733 сервітутових справ сервітутові комісії 11 205 відкинули, у ін. випадках визначили громадам мізерні відшкодування або малі ділянки лісу чи пасовищ, що далеко не заступало попередніх користей. У деяких околицях, зокрема гірських, була проведена реґуляція дальшого сервітутового користування — на просторі 942 584 га лісів і 2 354 га пасовищ. Так само було полагоджено справу С. на Буковині й Закарпатті. За угор. законом 1853 селяни могли викуповувати С.

На укр. землях у Рос. Імперії по скасуванні кріпацтва 1861 сервітутові землі (гол. пасовища і сіножаті) залишено у спільному користуванні селян і поміщиків, але указом Сенату 1886 вирішено ці землі повністю ввести до поміщицького землеволодіння, що давало поміщикам значну користь з сел. відробітків і оплат за користування ними.

І. Витанович


Сергеєв Микола (1855 — 1919), маляр-пейзажист родом з Харкова, учився у Петербурзькій Академії Мистецтв; «Водяний млин», «Залишена хата на Україні», «Затока Дніпра», «Пасіка на Україні», «Степ», «Веселка», цикл «Пори року».


Сергеєв Святослав (* 1924), інж.-механік родом з Донбасу; 1948 закінчив Харківський Автодорожний Ін-т, з 1965 проф. Одеського Політехн. Ін-ту. Понад 70 друкованих праць з ділянки технології сталевих канатів та підйомних машин.


Сергєєв Сергій (1893 — 1962; справжнє прізвище Вартанезов Саркіс), балетмайстер родом з Тбілісі, 1924 — 30 — балетмайстер і соліст Тбіліської опери, 1930 — 38 — балетмайстер Свердловської опери (РСФСР), 1938-54 — Київ. Держ. Театру Опери і Балету. Поставив серед ін. балети «Лісова пісня» М. Скорульського, «Маруся Богуславка» А. Свєчнікова, «Гаяне» А. Хачатуряна.

[Сергєєв Сергій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Сергеєвич Василь (1832 — 1910), історик староруського права, проф. Моск. (з 1868) і Петербурзького (з 1872) ун-тів; автор праць, важливих для укр. історії: «Вече и князь» (1867), «Русская Правда», «Лекции и исследования по древней истории русского права» (1883), «Русские юридические древности» (в 3 тт.; 1890 — 1903) та ін. Цікава аналіза С. правно-держ. взаємин між Україною і Росією по 1654, що їх він характеризує як персональну унію двох держав.


Сергієнко Олександер (* 1932), мистець-реставратор і учитель креслення у Києві; ув’язнений 1946 — 50, в 1960-их pp. учасник протестних акцій проти переслідувань діячів укр. культури. 1972 засуджений на 7 р. таборів і 3 р. заслання, перебував у Пермських таборах; 1973 додатково засуджений на 3-річне ув’язнення у Володимирській в’язниці.

[Сергієнко Олександер (* Теткіно, Курська обл., Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Сергієнко Петро (* 1902), актор характерно-героїчного пляну родом з Полтавщини. Закінчив Муз.-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка (1931), з 1932 у Київ. Драматичному Театрі ім. І. Франка. Зіграв понад 100 ролей у клясичному, побутовому і сов. репертуарі; серед них: Ярчук («Сольо на флейті» І. Микитенка), Лизогуб («Богдан Хмельницький» О. Корнійчука), Річард («У пущі» Л. Українки), Поза («Дон Карльос» Й.-Ф. Шіллера), Назар («Назар Стодоля» Т. Шевченка) та ін. Знімався у фільмі «В степах України» (Олексій).

[Сергієнко Петро (1902, Вовчик, Лубенський пов. — 1984, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Сергієнко Раїса (* 1925), співачка — меццо-сопрано, родом з Новоукраїнки (Кіровоградська обл.). Солістка Одеського Театру Опери й Балету. Основні партії: Ярославна («Князь Ігор» О. Бородіна), Ліза («Пікова дама» П. Чайковського), Аїда (однойменна опера Верді), Наташа («Русалка» О. Даргомижського), Параска («В степах України» О. Сандлера), Галя («Назар Стодоля» К. Данькевича), Одарка («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського) та ін.

[Сергієнко Раїса (1925 — 1987, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Серго, кол. назва м. Кадіївки.


Сердите (V — 19), с. м. т. у Донецькому басейні (Донецька обл.), підпорядковане Шахтарській міськраді; 3 000 меш. (1966). Вуглезбагачувальна фабрика. Засноване 1904.


Сердюк Василь (* 1900), актор і театральний декоратор, трав у мандрівних трупах на Волині, з 1933 в «Заграві», у Театрі ім. І. Котляревського та ім. Л. Українки, у 1941 — 44 режисер Львівського Оперного Театру.

[Сердюк Василь (* Чернігів). З 1963 грав в укр. театрі у Філядельфії. — Виправлення. Т. 11.]


Сердюк Євген (1876 — 1921), архітект, асистент катедри будівництва Харківського Техн. Ін-ту; проєкти церков і будинків в укр. стилі на Чернігівщині, в Харкові та ін.


Сердюк Зіновій (* 1903), сов. партійний і держ. діяч, українець родом з Миколаївщини; на різних посадах в УССР (серед ін. 1947 — 49 перший секретар Київ. обкому КП(б)У, 1949 — 51 — секретар ЦК КП(б)У, 1952 — 54 перший секретар Львівського обкому), 1954 — 61 перший секретар ЦК Молд. ССР, далі у Москві (1961 — 62 перший заступник гол. ком. партійного контролю і 1962 — 66 партійної Комісії при ЦК КПСС).


Сердюк Олекса (1884 — 1927), діяч УАП Церкви, протоієрей родом з Кубані, де був організатором УАПЦ (по 1921). Заарештований ҐПУ, від катувань психічно захворів. Помер у Києві; його родину знищено.


Сердюк Олександер (* 1900), актор героїчного й характерного пляну родом з Київщини. Закінчив Держ. Муз-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка (1919). Дебютував у київ. Театрі ім. Т. Шевченка (1919 — 22), згодом у «Березолі», з 1934 у Харківському Театрі ім. Шевченка (його мист. керівник 1957 — 62). Кращі ролі: Том Кіттлінґ («Секретар Профспілки» за Л. Скатом). Барон («Жакерія» за П. Меріме), граф Шарль («Євгенія Ґранде» за О. Бальзаком), Клавдій («Гамлет» В. Шекопіра); в укр. репертуарі: Сава Чалий (в однойменній драмі І. Карпенка-Карого), Мокій («Мина Мазайло» М. Куліша), Командор («Камінний господар» Л. Українки), Микита («Ярослав Мудрий» І. Кочерги), Богун, Кобза («Богдан Хмельницький», «Загибель ескадри» О. Корнійчука) та ін. Як режисер відтворив виставу «Березоля» — «Сава Чалий». Знімався в кіно (Семен Неживий — «Коліївщина», 1933; Назар — «Назар Стодоля», 1937 та ін). З 1946 проф. Харківського Театрального Ін-ту (тепер Ін-т Мистецтва).

[Сердюк Олександер (1900, Бзів, Переяславський пов., Полтавська губ. — 1988, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Кисельов Й. Театральні портрети. К. 1955.

В. Р.


Сердюк Павло (* 1926), критик родом з Полтавщини, закінчив Харківський Ун-т. Автор літ.-крит. нарисів, між ними «Платан Воронько» (1963), «Людина в поемі» (1970), «Етапи творчого неспокою» (1971).


Сердюк Юрій (* 1938), поет родом з Харківщини, закінчив Моск. Літ. Ін-т ім. Ґорького. Зб.: «Сурми серця» (1965), «Пороги віку» (1967), «Світлиця» (1970) й ін.

[Сердюк Юрій (* Лозова). Зб. поезій „Океан“ (1979), „Мелодія вогню“ (1982), „Відкритий океан“ (1983), сценарії „Артем Ведель“, „Хроніка одного села“. — Виправлення. Т. 11.]


Сердюки (серденята), сердюцькі (охочепіхотні) полки, наймані формації в Гетьманській Україні другої пол. 17 — першої чверти 18 в. Створені Д. Дорошенком на Правобережжі, згодом перейшли на Лівобережжя. С. набирали з охотників селян, молдаван і козаків — втікачів з Правобережжя; вони наймалися за утримання і платню. Сердюцькі полки (їх було 3-4) нараховували по 400 — 500 козаків. Виконували військ. службу на пограниччі, використовувалися для охорони гетьманської резиденції та в сер. країни; підлягали безпосередньо гетьманові. Царським указом від 14. 7. 1726 сердюцькі полки ліквідовано.


Сердюків Іван (1803 — 86), культ. діяч родом з Полтавщини, секретар ген.-губернатора Лівобережної України М. Рєпніна, з 1841 мировий посередник на Могилевщині (Білорусь). Ст. з ділянки сіль. госп-ва, повісті, комедії й байки укр. і рос. мовами; автор «Малоруського словаря», що залишився в рукописі. «Автобіографическая Записка И. И. Сердюкова» («КСт.» 1896, чч. 11 — 12) цінне джерело до історії соц. відносин на Полтавщині.

[Сердюків (Сердюков) Іван (* Сміле, Роменський пов. — † Мстиславльський пов., Білорусь). — Виправлення. Т. 11.]


Сердюкова Людмила (* 1899), акторка характерного пляну, дружина Василя О Грала в мандрівних трупах на Волині, з 1933 в «Заграві», у Театрі ім. І. Котляревського, ім. Л. Українки (1940) та Львівському Оперному Театрі (1941 — 44).

[Сердюкова Людмила (1899, Немовичі, Рівенський пов., Волинська губ. — 1984, Трентон, Нью-Джерзі, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Сердюцька дивізія, назва укр. військ. формацій у 1917 — 18.

а) Дві С. д., створені у листопаді 1917 комендантом Київ. військ. округи полк. В. Павленком. (8 піхотних полків, 1 кінний, разом з артилерійськими й інженерними частинами) під командуванням полк. Ю. Капкана й ген. М. Трекова; бл. 12 000 вояків. У боях з большевиками у січні 1918 брали участь 4 полки С. д. (ін. проголосили нейтралітет), але у другій пол. січня були демобілізовані; з добровольців створено Окремий Запор. загін.

б) Військ. формація, створена у липні 1918 урядом гетьмана П. Скоропадського на зразок рос. ґвардійських полків з добровольців (18 — 25 літ) і призовників (* 1899), перев. з заможнішого селянства Лівобережжя. У жовтні 1918 нараховувала бл. 5 000 бійців; командир полк. Климєнко. Під час повстання проти гетьмана перейшли на сторону Директорії майже всі частини С. д.; з них частина увійшла пізніше до складу Осадного Корпусу Січ. Стрільців.


Серебщина, грошова данина, що її платили у В. Князівстві Лит. у 15 — 16 вв. селяни-данники.


Середа Антін (1890 — 1961), графік і майстер прикладного мистецтва, педагог, родом з Київщини; закінчив Строгановську школу в Москві (1914); 1915 завідував відділом мист. металевого виробництва Кавказького кустарного комітету в Тбілісі. У 1920 — 29 викладач, з 1934 проф. Київ. Художнього Ін-ту, у 1930 — 34 — у Харківському Поліграфічному Ін-ті. С. тонкий графік кола Ю. Нарбута. Він розвивав гол. у книжковій графіці орнаментальні мотиви і шрифти Нарбута, проте його обкладинки суворіші, відзначаються симетрією, урівноваженістю ліній і плям, контрастним зіставленням чорного і білого. До кращих праць С. належить оформлення кн. і ж.: «Сяйво» (1913), монографії «Г. Нарбут» (не появилася друком) і зб. «Сергій Маслов» (1927), «Енеїда» І. Котляревського, «Повна збірка. Поезії» Т. Шевченка (1927), «Бібліологічні Вісті» (1928), «Коз. пісні» (1936), «Фата морґана» М. Коцюбинського t(1937), «Кобзар» Т. Шевченка (1937), «Твори» І. Франка в 25 тт. (т. 1 — 12, 1941), «Слово о полку Ігореві». (1952), «Люборацькі» А. Свидницького та ін. У проєктах укр. поштових марок (1918), вид. і фірмових знаків (вид. знак в-ва «Друкар», 1919) С. зберігав строгу лінію рисунка і клясичні засоби композиції. Графіка С. експонувалася на виставці АНУМ у Львові 1932; ретроспективна виставка малярства і графіки С. відбулася в Києві 1969. С. автор ст. нім. мовою «George Narbut als Buchkünstler», (Gutenberg Jahrbuch, 1927) і фахових ст.

[Середа Антін (* Шкарівка, Васильківський пов. — † Корсунь-Шевченківський, Черкаська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Середа Василь (* 1906), інж. зал. транспорту іродом з Полтавщини; по закінченні Харківського Ін-ту інж. зал. транспорту асистент у ньому, доц., проф., з 1941 завідувач катедрою. Понад 50 друкованих праць з ділянки зал. технології.

[Середа Василь (* Погреби, Прилуцький пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Середа Микола (1890 — 1948), оперовий співак, ліричний тенор, родом з с. Старі Санджари на Полтавщині. Закінчив Моск. Консерваторію; соліст Харківської (1926 — 33), Свердловської (1933 — 35) і Ленінградської (1935 — 48) опер. Основні партії: Андрій («Тарас Бульба» М. Лисенка), Левко («Майська ніч» Римського-Корсакова), Ленський («Євгеній Онєґін» Чайковського), Альфред («Травіята» Верді), Лоенґрін (однойменна опера Ваґнера) та ін.

[Середа Микола (* Старі Санжари — † Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Середа Ярослав (* 1900), інж. у ділянці нафтопереробки родом з Радехова (Галичина), чл.-кор. АН УРСР (з 1951). 1929 закінчив Львівську Політехніку; працював на різних нафтових підприємствах і нафтокомбінатах у Львові, Дрогобичі, Ґрозному. 1945 — 53 гол. інж. та голова відділу в «Укрнафтозаводі» у Дрогобичі; 1956 — 63 — керівник лябораторії нафтопереробки АН УРСР; з 1963 очолює лябораторію Львівського філіялу «Укрдніпронафти». Понад 25 друкованих праць і понад 20 патентів в ділянці хемії нафтоперероблень.

[Середа Ярослав (1900 — 1981, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Середенко Михайло (* 1906), економіст родом з Харкова, працював в апараті ЦК КП(б)У (1935 — 40), згодом в Ін-ті Економіки АН УРСР (з 1947 завідувач відділу екон. пром-сти), з 1964 також в Н.-Д. Ін-ті Держпляну УССР; деякий час викладав у вузах Києва. Праці з економіки пром-сти, зокрема чорної металюрґії; монографія «Чорна металюрґія України 1917 — 57» (1957). С. ред. і співавтор низки колективних зб. з проблематики нар. госп-ва України у 1949 — 67 та ж. «Економіка Радянської України» (до 1966).

[Середенко Михайло (1906 — 1983, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Середина-Буда (I — 14), м. в півн.-сх. частині Чернігівщини, р. ц. Сумської обл., 10 400 меш. (1971). Зав. метал. заготівок, харч. пром-сть. Заснована у 1770-их pp. розкольниками, які переселилися з Росії на територію Стародубського полку.


Середнє (V — 3), с. м. т., положене на підгір’ї Вулканічних Карпат (Маковиці) між Ужгородом і Мукачевом; 3 000 меш. (1966). С. — осередок виноградництва (різні сорти вин); руїни замка з 13 в.


Середнє шкільництво, сер. школи, навчально-виховні заклади для молоді, що закінчила початкову школу; вони дають або заг., або проф. (спеціяльну) освіту та право продовжувати навчання у високих школах. В СССР і УССР С. ш. називають також такі школи, які дають і початкову й сер. освіту. На Україні до 18 в. не було виразної різниці між нижчими, сер. і високими школами; також не було поділу поміж заг.-осв. і спеціяльними. До типу С. ш. наближалися братські школи, колеґії та школи єзуїтів, василіян, піярів. З кін. 18 в. основним типом зат.-осв. С. ш. стали гімназії, паралельно існували реальні училища, також реальні гімназії. Закритими виховно-навчальними закладами були в кін. 18 й у першій пол. 19 в. пансіони. С. ш. для дівчат були гімназії, ліцеї, епархіяльні училища й ін-ти благородних дівчат (див. Жін. освіта). Неповними заг.-осв. С. ш. були прогімназії; правос. духовні семінарії в основному були також заг.-осв. С. ш. З різних типів проф. С. ш. на Центр. і Сх. Землях найбільш були поширені комерційні, мист. й духовні, на Зах. Україні — пед.; докладніше див. Професійна освіта. Мовою навчання в С. ш. на укр. землях в Рос. Імперії була лише рос., в Галичині й на Буковині — перев. укр., на Закарпатті — угор.

За роки укр. державности проведено часткову українізацію С. ш., зокрема гімназій, натомість воєнні події перешкодили здійснити проєкт про 12-річну «єдину трудову школу», у якій 9 — 12 кляси (колеґія) мали завершувати заг. сер. освіту.

За сов. влади С. ш. зазнало корінних змін. Система т. зв. єдиної трудової школи як складова частина соц. виховання (вироблена для УССР Г. Гриньком і доповнена 1921 Я. Ряппом) усувала межі між сер. і високими школами та поміж заг.-осв. і проф. (вона була гол. ланкою у шкільництві) ш. До С. заг.-осв. шкіл можна зарахувати 5 — 7 кляси семирічної школи. Їх випускники могли продовжувати навчання у різного типу проф. школах і технікумах (з 2, згодом 3 — 4 pp. навачання, див. стор. 2 378), а по закінченні їх (або робітничих факультетів) могли вступити до високих шкіл. 1930 введено повну уніфікацію С. ш. в УССР з РСФСР. 1932 створено основний тип повної заг.-осв. С. ш. — десятирічну школу; як неповна заг. осв. С. ш. діяла далі семирічна школа, яку 1958 замінила восьмирічна школа (див. Доповнення). Під час війни створено заг.-осв. вечірні (змінні) сер. школи робітничої молоді (з 1943) і школи сіль. молоді (з 1944), які діють і тепер; з 1956 організовано школи-інтернати. За «Законом про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток нар. освіти в СССР» (1958), замість десятирічної школи, створено одинадцятирічну С. ш. з виробничим навчанням (див. Середня заг.-освітня школа). Кількість сер. шкіл як заг.-осв., так і фахових (див. Середня спеціяльна освіта) та кількість учнів у них постійно зростає при одночасному зменшенні початкових, а також сер. неповних шкіл; це — наслідок тенденцій сов. влади дати сер. повну освіту чимраз більшій кількості молоді. Ці зміни видно з таблиці, у якій подана кількість шкіл в УССР (а) і учнів у тис. (б) за різні роки.

Навчальний рік

Заг.-осв. неповні сер.

а

б

1914-15

1927-28

1940-41

1945-16

1950-51

1960-61

1970-71

1973-74

386

2 420

10 957

8 467

12 951

11 303

11 206

10 790

46

50

2 846

2 176

3 716

2 242

2 272

2 263

Середні

заг. освітні

спеціяльні

а

б

а

б

480

28

4 435

2 321

3 223

6 590

7 279

7 612

150

186

2 592

1 268

2 127

3 373

4 676

4 851

88

158

693

532

584

595

760

732

13

31

196

168

228

398

798

781

С. ш. в УССР не має жадної різниці порівняно з усім СССР; основні питання орг-ції нар. освіти у всьому СССР визначає тепер закон від 19. 7. 1973 «Основи законодавства Союзу ССР і союзних республік про нар. освіту». Щораз більше С. ш. в УССР переходить на рос. мову навчання, зокрема у містах й у фахових школах (більшість). Також у школах з укр. мовою навчання непомірно багато годин присвячено рос. мові (див. Русифікація).

У 1920 — 30-их pp. основою С. заг.-осв. ш. на укр. землях під Польщею була гімназія, у 1930-их pp. також ліцей; фахові сер. школи були нечисленні; мова шкіл для українців перев. укр.; на Буковині — рум., на Закарпатті (тут розвивалася буйно заг.-осв. і фахове С. ш.) — укр. На еміґрації у 1920-30-их pp. існували укр. гімназії у Каліші (Польща) і Празі (перенесена 1927 до Ржевніц, 1937 до Модржан); у 1945 — 50 діяли різного роду С. ш. в укр. таборах переміщених осіб у Німеччині й Австрії. Тепер єдиною С. ш. на еміґрації з укр. мовою навчання є папська Мала семінарія у Римі. Укр. мову вивчають в укр. приватних С. ш. у ЗДА, Канаді й Бразілії та в держ. С. ш. центр. Канади (якщо зголоситься відповідне ч. учнів).

Р. М.


Середній Бескид, частина Бескидів, положена між коліном р. Сяну на зах. і лінією Турка — Борислав на сх., між берегом Карпат на півн.-сх. і Сер.-Карп. улоговиною на півд. зах. (див. карту на стор. 965). Простір бл. 2 800 км². С. Б. є, поряд Низького Бескиду, найнижчою і найлагіднішою частиною Укр. Карпат. Він підноситься уступом на 200 — 300 (рідко — 400) м над Передкарпаттям і має типову ґраткову будову — повздовжні лагідні хребти, збудовані з пісковика (вони перев. заліснені) і паралельні до них широкі долини, вирізьблені в м’яких лупаках і глеях. Висота хребтів підноситься в гавд.-сх. напрямі до 1 024 м (Лімнянська Маґура); їх перетинають поперечні долини Стривігору, Дністра, Стрия й ін.; відносні висоти: 200 — 400 м.

С. Б. сильно виліснений (ліс становить 33%, рілля — 47% — найбільший відсоток в Укр. Карпатах, сіножаті й пасовища 16%). До 1940 С. Б. був найгустіше заселеною частиною Укр. Карпат — 80 осіб на 1 км². С. Б. заселювало здебільша укр. плем’я бойків. Зайняття: хліборобство (жито, картопля, овес) і тваринництво, ліс. промисли, в околицях Борислава нафтова пром-сть. Міста положені на березі Карпат (Перемишль, Нижанковичі, Добромиль, Хирів, Старий Самбір, Борислав), у глибині гір — Устрики Дол., Турка. З 1945 зах. частина С. Б. належить Польщі, і укр. населення з тієї частини виселено.

С. Б. в поль. геогр. термінології має назву Бєщади, в укр. (в УССР) Верхньо-Дністровий Бескид (лише сх. частина С. Б.).

В. К.


Середня височина (звич. вживана назва — Середньорос. височина, Середньоруська височина, деколи — Східньоевр. Центр. височина), велика височина у центрі Сх. Европи, що простягається з півн. — півн. зах. (від р. Оки на лінії Калуга — Рязань) на півд.-півд. сх. (до р. Дінця; широку долину Дінця інколи виділяють як Донецьку низовину); на сх. межує з Оксько-Камською, на зах. з Придніпровською низовиною. Довж. до 1000, ширина до 500 км. Перев. частина С. в. лежить у межах Росії, значно менша — на півд. зах. у межах укр. етнічної території як в УССР (частини Сумської, Харківської і Ворошиловградської обл.), так і в РСФСР (півд. частина Білгородської і Воронізької обл. та окрайки Курської і Ростовської). С. в. являє собою хвилясте плято з пересічною висотою 230-250 м (найвища — 293 м), розчленоване до 100 (а навіть 150) м долинами рік, балками й ярами. В основі С. в. залягають докембрійські породи кристалічного Воронізького масиву, який на півд. зах. опускається до Дніпровсько-Донецької западини. Осьоза частина Воронізького масиву прикрита тонкими (до 150 м) шарами осадових порід — девону, юри, крейди і палеотену (на, півд. сх. над Доном між м. Богучаром і Павловськом кристалічні породи виходять на поверхню); в усі боки від неї докембрійські породи западають глибоко під осадові шари. Невелика півн.-зах. частина С. в. була вкрита льодовиком під час дніпровського зледеніння; майже всю вкриває тепер лес і лесовидні суглинки. На С. в. беруть поч. ріки, що пливуть до басейнів Чорного, Каспійського й Озівського морів. Перев. частина С. в. лежить у смузі лісостепу, півн.-зах. — у смузі мішаних лісів, півд.-сх. — Степу.

Укр. — частина С. в. (півд.-зах. схил С. в., півд.-зах. відноги С. в.; площа бл. 80 000 км²) відповідає півд.-зах. схилам Воронізького масиву, які вкриті грубими шарами крейди (серед них особливо поширена біла крейда, що виступає на відслоненнях по всій території) і тонкими шарами палеогенових і антропогенових порід; всі вони пухкі і податливі на ерозію. С. в. це ерозійно-денудаційна лесова похила рівнина сильно розчленована. Абсолютні висоти зменшуються у півд.-зах. напрямі, у якому пливуть ріки: притоки Дніпра (Сейм, Сула, Псьол, Ворскло та ін.) і Дінця (Уда, Нежеголь, Оскіл, Айдар, Деркул, Калитва та ін); сх. частина С. в. похилена також на сх. до Дону і розчленована його притоками (Тиха Сосна, Чорна Калитва, Осередь, Тогучівка та ін.). Річкові долини перев. широкі (до 6 км) і глибоко втинаються, вододіли звужені здебільша до правих берегів. Як і на Полтавській рівнині (див. 2 330 стор.), назагал правобережні ділянки долин стрімкі, ускладнені зсувами, часто вкриті лісами і чагарниками; вони розчленовані короткими, глибокими, сильно порізаними ярами. Лівобережні ділянки похилі, звич. з 3 — 4 терасами (з них надзаплавні перев. вкриті пісками, вищі — лесом); вони слабо розчленовані довгими ярами і неглибокими балками з похилими схилами. Взагалі на С. в. яруги і балки сильніше розвинені, ніж на ін. укр. землях; їх густота — 1 — 2 км на 1 км², а яружне розчленування доходить до 10 — 30% площі (найбільше в півд.-сх. частині між р. Осколом і Доном та Хопром). Обезліснення С. в. і розорання степів вплинули на зростання балок й спричинили катастрофічне для хліборобства збільшення невгідь.

В одноманітному назагал краєвиді С. в. більш мальовничими є високі праві береги рік, збудовані перев. з крейдяних шарів, зокрема правий берег Дону, т. зв. Донське Білогір’я (висота 242 м) та сильно розчленована Калачська височина на півд. сх. На півн.-зах. Сумщини поширені карстові явища, тут також простягаються мореново-зандрові і зандрові рівнини; взагалі ця частина С. в. являє собою перехід до півн. частини Придніпровської низовини і Лівобережного Полісся, що його часом називають Сіверським Поліссям і(див, стор. 2 332 і карту на стор. 2 331). На заплавних терасах рік інколи поширені еолові форми.

Ріки С. в. за винятком Дону і Дінця назагал маловодні, а малі влітку пересихають. У заплавах річок численні озера — стариці та болота.

Клімат С. в. найбільш континентальний з усіх частин України, а зими — найхолодніші. Сер. річна температура від 6° на півн. до 8½°Ц. на півдні, січня від —7° на півд. зах. до —9½°Ц. на півн. сх., липня від 19° на півн. зах. до 22° на півд. сx., сер. різниця між найтеплішим і найзимнішим місяцем зростає з 26° на півн. зах. до 29°Ц на півд. сх. Сер. ч. атмосферичних опадів на рік з 560 мм на півн. зах. опадає до 400 мм на півд. сх.; 75% їх припадає на літні місяці, часті зливи. Зима відзначається стійкістю, літо — сухістю (часто суховії).

Ґрунти і рослинність змінюються в напрямі з півн.-півн. зах. на півд.-півд. сх. На півн. від р. Сейму поширені гол. опідзолені ґрунти, опідзолені чорноземи, темносірі опідзолені і сірі та світлосірі опідзолені ґрунти; у ліс. смузі також дерново-підзолисті супіщані ґрунти. В решті Лісостепу поширені глибокі малогумусні чорноземи; в Степу звич. малогумусні чорноземи. У долинах річок поширені лучно-чорноземні, піщані і болотяні ґрунти.

Приблизно пол. С. в. лежить у смузі Лісостепу і Степу; 5% — У ліс. смузі. Тепер у ній ліс займає ледве 6% площі; переважають мішані ліси (сосна, дуб, береза), менше — соснових; значну площу становлять суходільні й заплавні луки та болота. У Лісостепу ліс займає бл. 10% його найбільше на півн. зах. і здовж річкових долин; переважають діброви з додатком клена, ясеня, липи, а на піщаних терасах рік соснові ліси з додатком дуба, вільхи, верби, лози й ін. Залишки трав’яного барвисто-широколистого степу є лише на схилах ярів. Великий ліс. масив Шиповий ліс б. Бутурлинівки (32 000 га) є частково під охороною, Ямський отел у півд. Вороніжчині (б. Старого Осколу) є заповідником. У смузі барвистого типчаково-ковилового степу ліс становить 3% (найбільші масиви на піщаних терасах Дінця), рештки степ. рослинности залишилися на стрімких узбіччях балок і ярів, на невеликих ділянках цілини та в заповідниках (Стрілецький степ й ін.).

Про людність і нар. госп-во див. Слобожанщина (там і карта).

Література: Бондарчук В. Геоморфологія УРСР. К. 1949; Чижов М. Укр. Лісостеп. К. 1961; Физико-географическое районирование Украинской СССР (за ред. В. Попова, А. Маринича, А. Ланько). К. 1968; Ланько А., Маринич О., Щербань М. Фіз. географія Укр. РСР. К. 1969; Советский Союз. Географическое описание в 22 тт. Центральная Россия. М. 1970.

В. Кубійович


Середня загально-освітня школа, заг. навчально-виховний заклад в СССР і УССР, створений 1958 відповідно до «Закону про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи нар. освіти в СССР», п. н. «Сер. заг. трудова політехн. школа з виробничим навчанням». Час навчання — 11 літ, завдання — дати заг. сер. освіту і проф. підготовку для роботи в одній з галузів нар. госп-ва або культури. 1965 час навчання скорочено до 10 pp. (у школах з нерос. мовою навчання може тривати 11 літ), згодом у 1966 і 1970 («Статут сер. заг.-осв. школи») змінено назву школи на сучасну С. з.-о. ш. та обмежено завдання — дати насамперед заг. освіту, а разом з тим «формувати у молодого покоління марксистсько-ленінський світогляд та виховувати у високому почутті сов. патріотизму»; у 9 і 10 клясах уведено військ. підготову. В кін. 8 і 10 року навчання учні складають іспити. Випускники С. з.-о. ш. одержують атестат і мають право вступу до високих шкіл. Серед С. з.-о. ш. вирізняються деякі спеціяльні напрями шкіл: школи з виробничим навчанням, з поглибленим навчанням поодиноких дисциплін; школи з подовженим днем (заснована 1960), у яких учні перебувають під безпосереднім доглядом педагогів цілий день; вечірні (змінні) і заочні школи для працюючої молоді (вони діють у складі 9 — 10 і 11 кляс). В УССР у 1973 — 74 було 7 612 денних С. з.-о. ш. з 4 851 200 учнів, у тому ч. 952 700 у 9-11 клясах.


Середня спеціяльна освіта, сер. спеціяльні школи, навчальні установи, які підготовляють фахівців сер. кваліфікації для різних галузів нар. госп-ва, а також держ. управління, освіти, культури, охорони здоров’я тощо. В СССР і УССР С. с. о. одержують у технікумах, училищах і спеціяльних школах; з відривом (на денних відділах) і без відриву (на вечірніх і заочних) від виробництва. До С. с. шкіл приймають осіб, які закінчили 8-річну або й повну сер. заг.-осв. школу і склали вступні іспити; на денні відділи осіб до 30 pp., на вечірні й заочні — без уваги на вік. Термін навчання для випускників восьмирічної школи 3 — 5 pp., сер. школи — 2 — 3 роки. В навчальних плянах С. с. о. є, крім предметів з певної спеціялізації (навчання поєднане з виробничою працею), предмети заг.-осв., а також заг.-техн. циклів. Випускники С. с. шкіл одержують диплом (техніка, аґронома, фельдшера тощо) і скеровуються на роботу та фахом; до всіх високих шкіл їх приймають на заг. підставах. На поч. 1973 — 74 навчального р. в УССР діяло 735 С. с. шкіл з 781 500 учнями (1940 — 41 — 693 з 196 200 учнями), у тому ч. на денних відділах — 488 000, вечірніх 82 300, заочних — 210 400. Кількість С. с. шкіл (а) і учнів у них (б; у тис.) за галузевими групами:


1960 — 61

а


б

1971 — 72

а


б

Всього

595

398,2

755

797,2

у тому ч.:

пром-сти та будівництва


183


173,1


238


357,2

транспорту і зв’язку

35

34,7

49

76,5

сіль. госп-ва

143

87,1

126

110,4

економіки і права

36

40,5

100

116,4

охорони здоров’я, фіз. культури і спорту

99

32,3

125

68,4

освіти

60

21,0

70

51,1

мистецтва і кінематографії

39

9,4

47

17,3

Див. також Професійна освіта










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.