[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2786-2796.]

Попередня     Головна     Наступна





Сибір, частина азіятської території СССР, яка простягається між Півн. Льодовим океаном на півн. до горбкуватих степів Казахстану і Монголії на півд. (бл. 3 500 км) і від Уралу на зах. до, гірських хребтів тихоокеанського вододілу на сх. (бл. 7 000 км); територія бл. 10 млн км², ч. населення бл. :21 млн. До 1917 (інколи й тепер, зокрема в іст. і етногр. літературі) назва С. стосується і Далекого Сходу; разом з ним С. має 12,8 млн км² (30% території всієї Азії) і 26 млн людности. Півд. межа С. покривається з півд. межею РСФСР з Казахстанською ССР і Монгольською Нар. Респ. С. обіймає Якутську, Тувинську і Бурятську АССР, Алтайський (разом з Горно-Алтайською Автономною Обл.) і Красноярський (разом з Хакаською Автономною Обл.) краї, Тюменську, Курганську, Омську, Новосибірську, Томську, Кемеровську, Іркутську й Чітінську обл.; у межах цих одиниць є ще нац. округи. До 1917 до С. зараховували Тобольську, Томську, Єнісейську і Іркутську губ. та Якутську і Забайкальську обл.; півд.-зах. межа С. (з Степ. краєм) покривалася назагал з сучасними межами С. (але Омський пов. входив до Степ. краю).

Природа. Основні геоморфологічні обл. С.: Зах.-Сибірська низовина (велика акумулятивна рівнина, бл. 2 млн км²); її продовження на півн. сх. — Півн.-Сибірська низовина; сер.-сибірське плоскогір’я між р. Єнісеєм і Леною (пересічна висота 500 — 700 м, найбільша 1 701 м), розчленоване глибокими долинами; основу становлять палеозійські відклади); гори Півд. С. (Алтай — до 4 506 м, Зах. і Сх. Саян, Яблоновий хребет, Становий хребет й ін.) та гори Півн.-сх. С. — від Верхоянських на зах. до Колимських на сх. з низовинами Яни, Індігірки і Колими. С. має багаті, ще докладно не досліджені, природні ресурси, великі (3/4 заг.-союзних) поклади кам’яного й бурого вугілля (Кузнецький, Кансько-Ачинський, Іркутський та ін. басейни), нафти і земного газу (у зах. С.), залізної руди, рідкісних (золото) і кольорових металів, діямантів (Зах. Якутія) тощо.

Клімат С. континентальний і в більшій частині краю помірковано холодний, на півн. — субполярний і полярний, на півд. зах. помірковано теплий і сухий. Сер. температура року майже повсюдно нижча 0°Ц. (на півн. сх. від —15 до —18° Ц.), липня від 2 — 5°Ц. на крайній півн. до 22°Ц. на півд. зах., січня від —16° на півд. зах. до —50°Ц. на півн. сх. (в околицях Верхоянську мінімальна температура —71°Ц.). Атмосферичні опади (їх найбільше влітку) від 150 — 250 на півн. сx., до 500 — 530 мм на зах., в горах до 2 м. Сніговий настил триває 5 — 10 місяців; на великих просторах панує вічна мерзлота. Річкова мережа густа; майже всі ріки належать до басейну Півн. Льодового океану; найбільші: Об з Іртишем, Єнісей, Лена; скресання рік на 5 — 8 місяців; вони важливі для транспорту і будови ГЕС.

Уздовж Півн. Льодового океану простягається смуга безлісної тундри, бл. 7 млн км² займає труднопрохідна тайга, яка на півд. зах. переходить у лісостеп і степ з родючими для сіль. госп-ва ґрунтами (сірі опідзолені і чорноземні), а на півд. сх. у гірську тайґу.

В. Кубійович

Історія. Найдавніші людські поселення в С. відомі з пізнього палеоліту і неоліту. У другій пол. 1 тисячоліття нової ери в С. виникли різні союзи племен і перші держави. У сер. 13 в. майже весь С. став частиною імперії Чинґіс-Хана, по його смерті Зах. С. став складовою частиною Золотої Орди, а потім постало тут Сибірське ханство. Населення С. складалося тоді з різних малочисленних народів на різному ступені суспільного й екон. розвитку; на півн. вони займалися рибальством і мисливством та годівлею півн. оленів, на півд. переважало скотарство. Бони належали до різних етнічних і мовних груп: тюркської (татари, якути, тувинці й ін.), бурято-монгольської, угор., турґузо-манджурської, самоїдської, а також до т. зв. палеазіятських народів на півн. сх.

Півн.-зах. С., т. зв. Югорська земля перебувала під екон., а з 13 в. і політ. впливами В. Новгорода, а по його занепаді — в. Моск. князівства. Після підкорення Казані (1552) опинився в руках Москви Камський водний шлях, що вів за Урал, а разом з цим збільшилися впливи Москви на Сибірське ханство, яке вона остаточно окупувала після успішного походу на С. коз. найманих відділів під проводом Єрмака, що його організували пєрмські купці Строґанови. На опанованій території С. Москва будувала міста-остроги: Тюмень (1586), Тобольськ (1587), Томськ (1604), Кузнецький остріг (1618), Єнісейськ (1619) та ін. У перші 10-ліття 17 в. Москва опанувала весь зах. С. по р. Єнісей на сx., у сер. 17 в. дійшла до Байкальського оз. (Іркутськ, 1661); по побудові Якутську (1632) до Охотського м. (1649), над яким було засноване тієї ж назви місто (1697) і Камчатки (1698 — 99). В наслідок воєн з Китаєм Москва відмовилася від Приамур’я (Нерчинський договір 1689), яке добула назад щойно за Айгунським договором (1858). Швидке опанування С. було уможливлене незначним опором корінного населення. Про поширення рос. володінь в Азії див. карту на 2589 стор.

Разом з політ. окупацією С. йшла колонізація рос. поселенців (спершу перев. з півн. Росії). До поч. 18 в. це були гол. «служилі люди» і промисловці та коз. відділи, які селилися гол. у городках; вони посувалися на сх. по ріках; гол. багатством країни були хутра (ними платили дань і місц. народи — т. зв. ясак). Кількість населення на поч. 17 в. обраховують на бл. 200 000 (у тому ч. бл. 25 000 зайшлих колоністів), в кін. 17 в. на бл. 420 000 (вже здебільша колоністів). У 18 в. у С. селилися гол. селяни, перев. на півд. зах. у смузі Лісостепу й Степу. Це були в основному держ. селяни, які селилися добровільно або під примусом; ні великої приватної власности (за винятком великих посілостей царя і його родини), ні панщини в С. не існувало. Гол. багатством краю і предметом експорту, крім хутар, були корисні копалини (срібло, оливо, мідь, залізо; з 1820-их pp. також золото). Для охорони півд.-зах. кордонів перед кочовиками у 1710 і 1750 — 60-их pp. побудовано кілька оборонних ліній (Ішимську, Іртиську і Коливансько-Кузнецьку), що їх охороняли коз. війська, які 1808 об’єднано у Сибірське коз. військо. Кількість населення постійно зростала (у дужках ч. корінного населення; ч. приблизні) з 430 (200) на поч. 18 в. до 680 (260) у 1763, 939 (363) у 1795 і 2 936 (648) у 1858 (ч. стосуються також Далекого Сходу і степ. провінцій). Поселення відбувалися тоді гол. уздовж важливого сибірського тракту, який в’язав Европу з Зах. і Сх. З першої пол. 17 в. моск. уряд використовував С. як місце заслання, серед ін. і політ. в’язнів. 1708 утворено Сибірську губ. з ген.-губернаторством у Тобольську, 1822 її поділено на зах. і сх.

1860 — 1917. Скасування кріпацтва в Рос. Імперії (1861) і постале з тим малоземелля і безземелля селян спричинило значне збільшення еміґрації за Урал, насамперед на півд. землі С., які надавалися для хліборобства; вона стала масовою з кін. 19 в. після будови сибірської залізниці (1891 — 1905), а з 1907 через нездійснені надії селян на аґрарну реформу Столипіна. Еміґрація на С. охопила спершу гол. рос. цєнтр.-чорноземні обл., згодом також Білорусь, з 1890-их pp. і Україну. Кількість всіх поселенців у С. можна припускати у 1861 — 91 на 0,5 млн (17 000 на рік) і на бл. 4,5 млн у 1892 — 1914 (200 000 на рік), у тому ч. бл. 0,6 млн українців. Додамо, що у 19 в. на С. заслано бл. 1 млн осіб, гол. селян; на поч. 20 в. кількість засланих нараховувано до 287 000 (без каторжан; у той час заслання вже були обмежені).

Разом з зростанням еміґрації зростала і кількість населення С. (у тис):


1867

1897

1911

Зах. С.

1 891

3 381

6 160

Сх. С.

1 380

2 198

2 836

Весь С.

3 271

5 579

8 996

у тому ч. у містах

244

394

836

Густіше була заселена лише півд. вузька смуга С. від Тюмені на зах. через Іркутськ до Чіти на сх., яка охоплювала півд. окрайки тайґи, Лісостеп і півн. окрайки Степу. Тут жило 4 — 20 осіб на 1 км², далі на півн менше ніж 1, а на 3/4 С. був майже безлюдний. За винятком Тобольську (1911 р. 21 000 меш.), більші м. С. розташовані в півд. смузі С.: Омськ 128, Іркутськ 127, Томськ 111, Красноярськ 73, Барнаул 52, Тюмень 28. Відсоток міськ. людности піднісся з 7,1% у 1897 до 8,4% у 1911.

У зв’язку з напливом колоністів з евр. частини імперії зменшувався відсоток корінного населення С. (їх називали інородцями), хоч їхнє абсолютне ч. зростало:


1897

1911


у тис.

%

у тис.

. %

Корінна людність

816

15,2

927

10,6

Росіяни, українці, білоруси

4 416

81,9

7 503

86,7

Інші

156

2,9

221

2,6

Корінне населення С., зокрема малочисельні народи, зазнавало впродовж століть примусової християнізації і часткової русифікації, натомість зберігали свій стан численніші народи (1911 у тис): буряти (разом з монголами) 332, якути 246, татари 243.

Серед зайшлого населеная вирізнялися дві групи: старожили або сибіряки, предки яких здавна оселилися в С., і новооселені, які прийшли на С. у другій пол. 19 в. (перев. за останні 20 pp. перед 1914). Сибіряки являли собою окрему групу росіян. Вони зжилися з С., у якому селилися вже коло 400 pp.; їхній побут, частково мова й антропологічні прикмети зазнали впливів корінного населення, з яким від сотень літ вони схрещувалися (багато з них брало жінок з тубільного населення), і чимало їх асимілювалося. Сибіряки асимілювали також ін. поселенців з Европи, серед ін. й українців. Чисто рос. тип залишився лише на Забайкаллі і на півдні Алтайського краю. Сибіряки жили звич. окремими масивами (новим поселенцям виділено осібні ділянки), їхні зв’язки з новоприбулими були обмежені. Серед старожилів замкнену групу становили старовіри (понад 300 000) і козаки (1910 — 172 000), землі яких являли собою довгу, але вузьку смугу на пограниччі С. і Степ. краю (Сибірське коз. військо) і на Забайкаллі (Забайкальське коз. військо); менші частини: красноярські й іркутські козаки, об’єднані 1917 в Єнісейське коз. військо та Якутський коз. полк. Їхні прикмети ті самі, що й коз. війська на Зеленому Клині (див. 775 стор.).

Іст. минуле багатонац. С., що властиво був колонією царської Росії, яка провадила там політику екон. визиску й нац. гноблення, спричинилося у сер. 19 в. до утворення, навіть серед рос. населення С., політ. руху (т. зв. «Сибирское обласничество»), що прагнув до нац.-держ. відокремлення С. від Росії. 1860 сибірський коз. сотник і студент Петербурзького Ун-ту Григорій Поганін (1835 — 1920; згодом відомий сибірський вчений етнограф і мандрівник), разом з своїми колеґами-земляками (Н. Ядринцев, П. Головачев, Н. Козьмин, П. Словцов та ін.), створив Сибірський земляцький гурток — «Общество независимости Сибири», що висунуло програму унезалежнення сибірської нації (відозва «Патриотам Сибири») й готувалося до повстання. Рос. уряд жорстоко розправився з учасниками цього руху. В наслідок суд. процесу 1865 чл. т-ва було засуджено на каторгу, яку вони мусіли відбувати не в С., а на півн. Росії. Але цей рух, що згодом прийняв програму сибірського автономізму, ніколи не завмирав; по революції 1917 обласники частково реалізували свої постуляти.

У нар. госп-ві основну ролю відогравало сіль. госп-во (Зах. С. вивозив до Европи багато масла), гірнича пром-сть (С. давав серед ін. 75 — 80% продукції золота Рос. Імперії), далі хутряна і ліс. та рибна пром-сть (вся пром-сть С. становила ледве 1% заг.-імперської). В давніші часи (зокрема в 17 — 18 в.) і особливо після будови сибірської залізниці С. мав значення в транзитній торгівлі Европи з азійськими державами, гол. з Китаєм. Разом з зростанням ч. населення і розвитком економіки ішов і культ. розвиток, носієм якого були часто засланці; 1881 відкрито в С. перший ун-т у Томську.

Р. М.

Українці у Сибіру. Відомості про них до кін. 19 в., коли почалася масова сел. колонізація, досить спорадичні й недокладні. Немає сумніву, що їх участь в колонізації, госп. розбудові й культ. розвитку С. була значна. Серед рос. промисловців і «служилих людей», які у 17 — 18 в. освоювали С. і Далекий Схід, а згодом Камчатку й Аляску, були й українці. Але ще більше було засланих на С. моск. урядом українців з різних верств людности. 1642 на р. Лену були заслані «черкеси» (так називали в Московщині українців у 17 :в.) з Слобожанщини з родинами, разом 188 осіб, які дісталися на Лену щойно 1646 — 47. Ці заслання тривали й далі (1646, 1649). Ще більше засланих українців у С. бачимо у другій пол. 17 в.

Це були перев. укр. держ.-політ. діячі, противники моск. політики на Україні, або ті, кого моск. уряд підозрівав у «шатості» і «зраді». У кін. 1650-их pp. на С. було заслано родичів і прихильників гетьмана І. Виговського; у 1660-их: pp. — противників моск. ставленика гетьмана І. Брюховецького; у 1670-их pp. був засланий гетьман Д. Многогрішний з усіма своїми родичами та їх родинами; у 1680-их pp. гетьман І. Самойлович з сином Яковом і небожем Михайлом. Після Полтавської катастрофи (1709) у С. опинилося чимало «мазепинців» (див. стор. 2596), зокрема ген. суддя В. Чуйкевич, компанійський полк. Г. Новицький, уся родина Мировичів та ін. 1723 був засланий до Якутську небіж Мазепи — А. Войнаровський. По знищенні Січі (1775) на Сибір заслано частину запор. старшини, а трохи раніше засуджено на каторгу в С. учасників Коліївщини (на чолі з М. Залізняком). У 19 в. на С. засилали за присудом суддів або адміністративним порядком, укр. рев. діячів (декабристи — чл. Півн. і Півд. Т-ва З’єднаних Слов’ян; у другій пол. 19 в. — рев. народники, зокрема А. Красовський, С. Богомолець, С. Ковалик, Є. Ковальський, Я. Стефанович укр. соціял-демократи, згодом большевики Г. Петровський, М. Скрипник та ін.; письм. П. Грабовський), учасників сел. заворушень і повстань (серед ін. У. Кармелюк), які були заслані або на каторгу, або на т. зв. вільне поселення, декого з укр. гром. і культ. діячів, яких за «сепаратизм», з наказу рос. влади, примусово переведено на службу до С. До коз. війська в С. було включено чимало українців.

Українці відограли поважну ролю в екон., адміністративному й культ. житті С. Знаходимо українців навіть у вищій адміністрації С. [ген. М. Сулима, ген.-губернатор Сх. (1833 — 34) і Зах. (1834 — 36) С.; ген. П. Капцевич тобольський і томський ген.-губернатор (1822 — 26); кілька губернаторів сибірських губерній були укр. роду], в управлінні скарбовими фабриками і заводами тощо.

Особливе визначне місце українці посідали у церк. житті С. 18 в. Митр. тобольськими і сибірськими були: Філофей Лещинський (1702 — 21, з перервами), Іоан Максимович (1711 — 15), Антоній Стаховський (1721 — 40), Арсеній Мацієвич (1741 — 42), Павло Конюскевич (1758 — 68); єп. іркутськими були: Інокентій Кульчицький (1727 — 31), Інокентій Нерунович (1732 — 47), Софроній Кристальський (1753 — 71). Вони здебільша оточували себе духовенством укр. походження, яке великою мірою спричинилося до культ. розвитку С. у 18 в. Чимало українців — духовних і світських (напр., Григорій Новицький), досліджували С. і Далекий Сх. Так було і в 19 в.

Масовий виїзд укр. селян почався з кін. 1880-их pp. У 1885 — 1914 виеміґрувало з 9 укр. губ. за Урал 1 742 000 осіб, а з усіх укр. земель понад 2 млн — майже самих українців. З цього ч. бл. 35% припадало на С. (докладніше про еміґрацію українців до Азії див. стор. 630 — 31). За переписом 1897 в С. жило 142 000 українців (у дійсності більше), у тому ч. в Зах. С. 120 000; найбільші відсотки вони становили в півд.-зах. частині Томської й Тобольської губ. Ч. українців в С. у 1914 було небагато менше, як за переписом 1926 (за воєнні і перші повоєнні роки іміґрація з України була незначна) — бл. 1 мли, тобто бл. 12% всього населення.

О. Оглоблин

1917 — 20 pp. Березнева революція в Росії викликала жвавий політ. рух поміж всього населення С. Відкрилися також значні можливості для укр. поселенців в С. та багатьох укр. вояків, що там перебували в процесі мобілізації та формування. Незабаром постали укр. орг-ції в Омську (Укр. Вільна Громада), Томську (Окружна Рада), Славгороді, Кургані, Бійську, Каїнську (Алтайська Губ. Рада) та ін. В Омську діяли філії допомогових установ, що постали в Києві з метою опіки над українцями з Галичини й Буковини, вивезеними рос. владою до Росії та українцями-вояками австр.-угор. армії, що опинилися в рос. полоні (див. Комітет допомоги населенню Півдня Росії... та Гал.-Бук. Комітет); вони мали відділи в низці міст С. Частина укр. полонених (вояків австро-угор. армії) включилася в укр. життя в С. Почали виходити унр. газ.: «Укр. Голос» в Омську та «Укр. Слово» в Томську. Одночасно постали військ. орг-ції та в кін. 1917 велися формування окремих укр. військ. частин, що з них найбільш успішний був курінь ім. гетьмана П. Сагайдачного в Омську і батальйони в Іркутську й ін. містах. Врешті, в Омську відбувся на поч. серпня 1917 Перший Укр. З’їзд С., який заснував Гол. Укр. Раду С. (гол. Г. Кенцевич, заступник М. Новосельський) та вислав делеґата до Укр. Центр. Ради в Києві.

Ще до жовтневої резолюції й перемоги большевиків у першій пол. жовтня відбувся 1917 з’їзд дем. партій С. (серед них перевагу мали сибірські обласники й есери), який проголосив автономію С. і скликав Надзвичайний З’їзд С., що відбувся у Томську 6 — 15. 12. 1917 і створив орган тимчасової влади С. — Сибірську Тимчасову. Обл. Думу (до складу її мали входити 5 укр. представників) та відповідальну перед нею Обл. Раду («Совєт») — уряд С., до складу якого входив українець Сулима. Надзвичайний з’їзд С. вислав привітання до Укр. Центр. Ради у Києві з пагоди проголошення Третього Універсалу, а Обл. Рада 7. 1. 1918 повідомила больш. владу в Петрограді, що вона її не визнає. В кін. січня, 1918 Томський совєт робітників і солдатів розігнав Сибірську Обл. Раду, але з її доручення далі діяз Тимчасовий Автономний Уряд С., і т. ч. в С. утворилося двовладдя. Позиція Сибірської Обл. Ради і Тимчасового Автономного Уряду С. зміцнилася, коли проти большевиків виступив в кін. травня 1918 Чехо-слов. корпус, а у квітні 1918 висадився япон. і англ. десант у Владивостоці, а у серпні — амер. корпус ген. Ґревса.

У житті українців С. важливою подією був Другий Сибірський Всеукр. з’їзд в Омську (11 — 13. 8. 1918), який вимагав від Сибірської Обл. Думи проголошення самостійности С. та здійснення принципу самоврядування для окремих національностей, зокрема для українців, і створення Сибірської армії для охорони країни. Однак, у громадянській війні перемогли сили білих росіян, і дем. Тимчасовий Автономний Уряд С. у листопаді 1918 передав владу центр. Тимчасовому Всерос. Урядові, який незабаром очолив адмірал А. Колчак, і разом з тим укр. рух у С. був загальмований. Укр. курінь ім. гетьмана П. Сагайдачного, після великих втрат на уральському фронті проти большевиків, перестав існувати їв кін. 1919. У дальшій війні військо Колчака дійшло майже до Волги (березень 1919), але згодом зазнало поразки, а в січні 1920 його армія була розбита і С. здобули большевики. Далекий Схід вони остаточно опанували у листопаді 1920 (див. Далеко-Східня Республіка).

І. Світ

1920-ті pp. Населення С. не понесло більших втрат під час війни, революції й голоду 1921 — 22; разом з тим майже зовсім припинився приплив іміґрантів з Евр. частини СССР (він у незначних розмірах відновився з 1924). На поч. 1915 населення С. нараховувало бл. 10 млн, у кін. 1926 бл. 11. млн (разом з Ішимською і Курганською округами, які офіц. входили до складу Уральського краю). Перепис 1926 вперше подає докладніші дані про нац. склад людности С. (також за поодинокими р-нами):


Зах. С.

Сх. С.

Увесь С.

Національність

1 000

%

1 000

%

1 000

%

українці

росіяни

білоруси

буряти

якути

мордва

татари

німці

казахи

поляки

інші

738

5 938

170



100

68

77

50

28

336

9,8

79,2

2,3



1,3

0,9

1,0

0,7

0,4

4,4

115

2 366

153

238

236

20

36

4


21

213

3,4

69,5

4,5

7,0

7,0

0,6

1,1

0,1


0,6

6,2

853

8 304

323

238

236

120

104

81

50

49

549

7,8

76,2

3,0

2,2

2,2

1,0

0,9

0,7

0,5

0,5

5,0

разом

7 505

100,0

3 402

100,0

10 907

100,0

Порівняно з 1911 відсоток росіян, українців і білорусів, разом взятих, залишився майже без змін (86,7 і 86,9), корінного населення зменшився з 10,6 до 7,5 (у тому ч. найчисленніших національностей: бурятів з 3,9 до 2,2 і якутів з 2,9 до 2,2), ін. збільшився з 2,6 до 5,6.

Українці С. жили перев. у суцільних масивах в півд.-зах. С., що має сприятливі умови для хліборобства — у лісостепу і степу з чорноземними ґрунтами. Ці укр. поселенчі землі становили частину т. зв. Середньо-Азійського Степового краю, в частині якого (саме Сер.-Азійського Степ. краю) українці являли собою більшість всього населення. Сибірська частина цього саме Сер.-Азійського Степ. краю (вона охоплювала майже всю Славгородську і частини Омської і Каменської округ) займала площу 55 000 км² з 580 000 меш., у тому ч. 310 000 (53 4% усіх) українців, бл. 200 000 (34%) росіян і 25 000 (4,3%) корінного населення. На 17 р-нів, положених у сибірській частині саме Сер.-Азійського Степ. краю, українці становили більшість у 12 р-нах. Бл. 400 000 українців жило у тій частині Зах. С., у якій більшість являли собою росіяни (перев. давно тут оселені старожили); українці у тих р-нах. становили 10-40% всього населення і звич. жили в окремих селах.

Докладніше див. Сер. Азійський Степ. край і карту.

На 115 000 українців у Сх. С. більшість жила на островах з добрими чорноземними ґрунтами (напр., на сх. від Красноярську).

За переписом 1926 лише 3,4% українців жили у містах (вони становили в них 2,8% всього населення; у селах — 8,8%). Найбільші міські скупчення українців (у тис): в Омську (9,7), Славгороді (4,1), Красноярську (1,6), Іркутську (1,3), Томську (1,2) та ін.

Фактично ч. українців в С. було більше (мабуть, 1,2 млн), про що свідчить високий відсоток серед меш. С. осіб, народжених в УССР; в усьому С. українці мали становити 10%, але у ньому жило аж 19% осіб, народжених в УССР; числа для округ, у яких українці становили великий відсоток: у Славгородській — 47% і 56%, Омській — 19% і 27% і т. д.

1930 — 60-ті pp. Значні зміни в екон., а також демографічних відносинах С. відбулися з кін. 1920-их pp., коли за плянами п’ятирічок С. мав перетворитися з аґрарної на аґрарню-пром., а згодом пром.-аґрарну країну. З цією метою розбудовано родовища корисних копалин і джерела енерґії, а пізніше пром-сть, зокрема важку. На поч. 1930-их pp. освоєно Кузнецький кам’яновугільний басейн (у теперішній Кемерівській обл. у Зах. С.) і розбудовано його на другу після Донецького басейну кам’яновугільну базу СССР та створено (1929 — 32) потужний Кузнецыкий метал. комбінат, далі низку машинобудів. зав., збудовано у Зах. С. другу лінію Сибірської маґістралі (1930 — 36), освоєно північ С. (серед ін. створено гірничо-метал. комбінат у Норильську). Натомість сіль. госп-во не розвивалося, воно багато потерпіло у наслідок колективізації. У 1940 в С. (разом з Далеким Сходом) вироблено 3,2 млр кіловат-год. електроенерґії, видобуто 39 млн т вугілля, витоплено 1,5 млн т чавуну і 2 млн т сталі.

Разом з тим зросло населення С. з 10,9 млн у 1926 до 14,1 млн у 1939 (або на 29%; у тому ч. Зах. С. на 19%, Сх. С. на 52%), у тому ч. міськ. в 1,0 на 4,4 млн або з 9,2% на 31,3% всього населення (сіль. людність зменшилася на 200 000). Цей високий приріст населення був можливий завдяки значній іміґрації з евр. частини СССР. Серед прибулих було чимало засланих з України куркулів (гол. у 1929 — 32), а також українців, які рятувалися перед голодом і репресіями виїздом в індустріяльні р-ни С. (зокрема до Кузнецького басейну). Тоді ж постав у С. ряд концентраційних таборів.

У 1940 — 45 С. зазнав значних змін. Вже 1939 — 40 на С. було заслано чимало українців з Зах. України. Під час другої світової війни госп-во С. було спрямоване на воєнні потреби: на С. евакуйовано (гол. з України) бл. 1 млн осіб і сотні зав. та збудовано нові. Розбудовано кам’яновугільну (в Кузнецькому басейні; Кузнецьке і Карагандинське вугілля мало замінити донецьке), важку та хем. пром-сть; виникли нова пром. центри. Валовий об’єм пром-сти за 1940 — 45 збільшився майже удвічі.

До війні С., як і вся сов. Азія, посідав особливе місце в екон. плямуванні СССР.

З 1950-их pp. на розвиток С. вкладається щорічно бл. 30% усіх капіталовкладень. За 1940 — 73 об’єм валової продукції С. зріс майже у 20 разів. Далі розвиваються ті самі галузі пром-сти, що й до 1945, з особливим наголосом на розвиток важкої і машинобудів. пром-сти, зокрема нафтової (розбудова Зах.-Сибірського нафтогазоносного басейну) і хем. та гідроенерґії (гол. у Сх. С). Розбудовано мережу залізниць. У зв’язку з розоренням цілинних земель посівна плюща у Зах. С. збільшилася удвічі. Тепер с.-г. вгіддя С. займають 60 млн га, у тому ч. 29 млн орної землі; посівна площа — 26,5 млн га, у тому ч. 17,3 млн зернових (13,6 млн — яра пшениця). Валовий збір зернових (пересічний річний за 1969 — 73) — 15,8 млн т. Кількість великої рогатої худоби (1974) — 11,2 млн (у тому ч. 5,1 корів), 4,8 млн свиней, 16,8 млн овець і кіз.

Видобуток кам’яного вугілля досяг 1970 — 160 млн т (у тому ч. в Кузнецькому басейні 113); за продукцією нафти С. має бути на першому місці в СССР (:за плином на 1975 — 125 млн т нафти і 44 млрд м³ газу). У виробництві електроенерґії у Зах. С. гол. значення мають електростанції, що працюють на вугіллі, у Сх. С. найпотужнішою є Іркутська енерґосистема (об’єднує Братську і Іркутську ГЕС). Чорна металюрґія скупчена гол. у Кузнецькому басейні, кольорова — у Сх. С., машинобудів. у всіх пром. р-нах. Гол. піром. р-ни, як і все екон. життя, зосереджені в півд. смузі С. — у Зах. С: Кузнецький, Новосибірський, Омський і Томський; у Сх. С: Красноярський і Іркутсько-Черемховський. На півн. С. важливим пром. р-ном є Норильський над дол. Єнісеєм.

З Зах. С. експортують вугілля, нафту і нафтопродукти, машини, хем. продукти, зерно; з Сх. С. гол. залізну руду, кольорові метали і машини; з усього С. — ліс і лісоматеріяли, масло і сир. Експорт іде гол. на Урал, Казахстан і Сер. Азію, далі до евр. частини СССР. Імпортують гол. оброблені метали і предмети широкого вжитку.

Людність. Разом з зростанням екон. потенціялу С. зростала кількість його населення як завдяки високому природному приростові, так і (до кін. 1950-их pp.) іміґрації з евр. частини СССР. Зміни в стані людности видно з табл. (у 1000):

1939

Зах. С.

Сх. С.

Вся С.

міське

сільське

2 678

7 226

1 843

3 342

4 521

10 568

вся

9 904

5 185

15 089

1959





міське

сільське

6 052

6 199

3 653

3 308

9 705

9 507


вся

12 251

6 961

19 212


1970





міське

сільське

7 895

5 299

4 986

3 142

12 881

8 441


вся

13 194

8 128

21322


1. 1. 1974





міське

сільське

8 535

4 841

5 545

2 924

14 080

7 765


вся

13 376

8 469

21 845


Приріст людности був за весь час сильніший у Сх., ніж у Зах. С. (тут він був значний у Кемеровській обл., натомість в Алтайському краю кількість людности зменшувалася), у 1960 — 73 баланс міґраційних процесів був для С. (зокрема Зах.) неґативний, весь час поступала урбанізація (1939 у м. С. жило 30% всієї людности, 1974 — 64%), натомість зменшувалося ч. сіль. населення, що спричинює брак робітників у сіль. госп-ві. Вперше у 1960-их pp. міґраційні процеси між Україною і С. були для України позитивні: за 1968-69 з УССР до С. виїхало 50 000 осіб, приїхало з С. до УсСР — 68 000 (звич. це були перев. поворотці). Однак, і далі (зокрема в Сх. С. і в півн. р-ни) їдуть на працю укр. робітники, звич. на 2 — 3 роки, бо платні в С. у 2 — 3 рази більші, ніж на Україні.

Як у минулому, густіше в С. заселена лише вузька смуга на півдні (див. карту на стор. 2791); решта С. (також гори) є майже не заселена, за винятком смуг уздовж великих рік.

Нац. склад населення С., зокрема укр. стан посідання зазнав за останні 40 pp. значних змін. З кін. 1920-их pp. на С. постійно припливає укр. людність: заслані і ув’язнені (на території С. є численні концентраційні табори, у яких українці становили більшість), поселенці у 1950-их pp. на цілинних землях, оселені в процесі організованого набору на працю або ті, що добровільно переселилися, завдяки кращим умовам життя — високий зарплатні, меншому тискові режиму. У 1940-их pp. на С. переселено 300-400 000 німців (гол. з Надволжя і України). Дані сов. переписів з 1959 і 1970 не подають докладної статистики нац. відносин (так само, як і в Сер.-Азійському Степ. краю), бо вони дають дані лише для цілих обл. і зменшують кількість українців й ін. нерос. національностей евр. (походження. Нац. склад населення С. за переписом 1970 такий:


Зах. С.

Сх. С.

Увесь С.

Національність

1 000

%

1 000

%

1 000

%

українці

росіяни

німці

татари

буряти

якути

казахи

білоруси

чуваші

мордва

інші

359

11 517

402

292

 —

 —

108

76

70

50

300

2,7

87,5

3,0

2,2

 —

 —

0,8

0,6

0,5

0,4

2,3

219

6 604

66

121

312

295

3

65

32

33

377

2,7

81,5

0,7

1,5

3,8

3,6


0,8

0,4

0,4

4,6

578

18 121

468

413

312

295

111

141

102

83

677

2,7

85,1

2,2

1,9

1,5

1,4

0,5

0,6

0,5

0,4

3,2

разом

13 174

100,0

8 127

100,0

21 301

100,0

Порівняно з 1926 і 1959 мали б відбутися в нац. складі населення всього С. такі зміни:


1926

1959

1970

Національності

1 000

%

1 000

%

1 000

%

українська

російська

білоруська

корінна людність

інші

853

8 304

323

841

586

7,8

76,2

3,0

7,7

5,3

692

16 075

139

1 062

1 244

3,6

83,6

0,7

5,6

6,5

578

18 121

141

1 455

1 027

2,7

35,1

0,6

6,8

4,8

Разом

10 907

100,0

19 212

100,0

21 322

100,0

Порівняння нац. складу людности 1926 і 1959 виявляє зменшення укр. (як в абсолютних числах, так ще більше у відсотках) та корінного населення (лише у %) і одночасне зростання росіян, а також групи «інші» (завдяки припливові німців). У 1960-их pp. кількість українців й ін. нерос. евр. народів далі зменшується, натомість збільшується ч. і відсоток корінного населення (серед ін. за 1959 — 70; в тис): татар з 246 до 413, бурятів з 252 до 312, якутів з 238 до 295) гол. завдяки їхньому високому природному приростові.

В розміщенні українців в С. мали відбутися — у світлі переписів — значні пересунення. Катастрофічно мав би зменшитися укр. стан посідання в Зах. С.: з 738 000 (9,8% всього населення) у 1926 до 463 000 (3,8%) у 1959 і 359 000 (2,7%) у 1970. Натомість зросла кількість українців у Сх. С. — з 115 000 (3,4%) у 1926 до 229 000 (3,3%) у 1959 (у 1970 вона зменшилася до 219 000, або 2,7%). Т. ч. стан посідання українців зменшується гол. в півд.-зах. С., у якому вони у 1920-их pp. становили бл. 1/5 всього населення, а то й більшість (у тій частині, яка входила до складу Сер.-Азійського Степ. краю), натомість збільшується у Сх. С., зокрема у його субполярній смузі (напр., в Якутській АССС з 100 у 1926 до 1 200 у 1959 і 20 300 або 3,1% всього населення у 1970). Найбільший відсоток українці становлять в Омській обл. (5,8; 1959 — 7,8), в Іркутській (3,7) і Якутській АССР (3,1), у всіх ін. обл. від 1,3 до 2,4 (див. також карту розміщення українців в СССР у гаслі Союз Сов. Соц. Республік).

Чимраз більше українців живе у м. С: 1926 ледве 3,4% всіх, 1959 — 45%, 1970 — 66% (в УССР — 46%), серед міськ. людности вони становлять 2,9% (1926 — 2,8%); серед сіль. 2,8% (8,8%). Мабуть, найбільші скупчення українців є у великих м. Кузнецького басейну, в Новосибірську, Омську, Іркутську і Красноярську.

Поділ людности за мовою не збігається з поділом за національністю, бо частина неросіян, зайшлих з евр. частини СССР, вживає рос. мови. За переписом з 1959 лише 54% українців за національністю подало укр. мову як рідну, 46% рос. За переписом 1970 мовна русифікація українців С. мала б бути така:

Кількість українців

у тис.

%

за національністю

578

100

за мовою

252

44

тих, що знали укр. мову як другу

83

14

тих, що не знали укр. мови

243

42

тих, що подали рос. мову як рідну

326

56

тих, що знають рос. мову як другу

225

39

тих, що не знають рос. мови

27

5

Мовна русифікація українців більше посунена в тих обл., у яких українці оселювалися з кін. 19 в., менше — у Сх. С.

До сов. нац. і мовної статистики можна ставитися з застережнням і можна припускати, що в С., до якого постійно припливали українці, живе понад 2 млн осіб укр. походження. Однак, не можна заперечувати далекосяжну русифікацію укр. людности в С., як і всіх українців, що живуть за межами УССР (див. Русифікація). Її полегшує значно посилена урбанізація українців у С., змішування різних національностей в радгоспах, а також факт, що великий відсоток, а то й більшість українців творить мішані подружжя; все це — при одночасній відсутності укр. шкіл (вони існували в Зах. С. недовгий час, на поч. 1930-их pp.), преси, видань. Такої самої русифікації зазнають й ін. нерос. народи евр. походження, за винятком німців; натомість русифікація не посувається серед більших корінних національностей (всі вони мають свої автономні ССР або автономні обл.).

Література: Ветошкин М. Сибирское областничество. ж. Современный мир. М. 1913; Азиатская Россия. т. I, II. П. 1914; Олесіюк Т. Українські колоніяльні землі, ж. Табор. В. 1932 — 34; Kubijowicz W. Rozmieszczenie Ukraińców w Azji. Biuletyn Polsko-Ukraiński. чч. 21 — 23. В. 1934; Кисилев С. Древная история Южной Сибири. (друге вид.) М. 1951; Покшишевский В. Заселение Сибири (Историко-географический очерк). Іркутськ 1951; Sweet J. The Problem of Nationalities in Soviet Asia. Ukrainian Quarterly. т. IX. Нью-Йорк 1953; Народы Сибири. М.-П. 1956; Сибирское отделение АН СССР. Институт Истории, Филологии и Философии. Проблемы изучения национальных отношений в Сибири на современном этапе. (Зб.). Новосибірськ 1967; История Сибири с древнейших времен до наших дней. тт. І — V. П. 1968 — 69; Этнография русского населення Сибири и Средней Азии. М. 1969; Советский Союз. Российская Федерация. Восточная Сибирь. М. 1969, Западная Сибирь. М. 1971; Морозова Т. Экономическая география Сибири. М. 1975.

В. Кубійович, О. Оглоблин, І. Світ


Сибірка, гостре, інфекційне захворювання тварин і людей, викликається збудником Bacillus antracis. C. раніше була досить розповсюдженим захворюванням тварин і нерідко людей; тепер С. трапляється лише спорадично, перев. як проф. захворювання. С. одним з перших вивчив і описав 1788 — 96 укр. вчений С. Андрієвський (дослідом на собі довів ідентичність С. у людей і тварин і дав їй назву); ін. укр. вчені, які вивчали С: М. Гамалія (1792 видав нім. і рос. мовами працю про С. та її лікування), В. Жуковський, Г. Прокопович, А. Стефанович-Донцов, В. Данилова, А. Коротич, І. Нетребко, Л. Ценковський (разом з Г. Садовським запропонував живу вакцину С., як методу специфічної профілактики проти С).

[Сибірка, викликається збудником Bacillus anthracis. — Виправлення. Т. 11.]


Сиваченко Микола (* 1920), літературознавець і фолкльорист, дир. Ін-ту Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії ім. М. Рильського АН УРСР (з 1964), чл.-кор. АН УРСР (з 1967). Дослідник-текстолог творчости Л. Глібова, П. Мирного й ін. укр. письм. 19 в. Гол. ред. акад. вид. творів П. Мирного в 7 тт. (1968 — 71). Автор праць «Історія створення роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні“. «З творчої лябораторії Панаса Мирного та Івана Білика» (1957), «Анатолій Свидницький і зародження соціяльного роману в укр. літературі» (1962), «Корифей укр. прози. Нарис творчости Панаса Мирного» (1967), «Леонід Глібов. Дослідження і матеріяли» (1969) та багатьох ін. досліджень, зібраних у кн. «Літературознавчі та фолкльористичні розвідки» (1974).

[Сиваченко Микола (1920, Ямпіль, Звенигородський пов., Київ. губ. — 1988, Київ). „Студії над гуморесками Степана Руданського(1979). Співавтор „Історії укр. літератури“ (т. 1, 1954; тт. 1 — 8, 1967 — 71). — Виправлення. Т. 11.]


Сивка, див. Пісочник.


Сивка, р. на Передкарпатті, права притока Дністра, довж. 76 км, сточище — 595 км².


Сивокінь Григорій (* 1931), літературознавець родом з Полтавщини, наук. співр. Ін-ту Літератури ім. Шевченка АН УРСР. «Давні укр. поетики» (1960), «Життєва переконливість героя» (1965), «Друге прочитання» (1972) та ін.


Сивуля (V — 5), найвищий верх у Ґорґанах, положений між верхів’ями рік Лімниці й Солотвинської Бистриці, висота — 1 836 м. С. вкрита буково-ялиновими і смерековими лісами, вище яких поширені жереп і кам’яні розсипища, невеликі полонини.


Сиг (Coregonus), рід риби родини лососевих. Довж. 75 см, вага до 8 кг і більше. До 100 різновидностей. Поширений у басейнах Льодового, Тихого і півн. частини Атлантійського океанів. Є річкові, озерні й озерно-річкові форми. С. — об’єкт промислу, штучного розведення й акліматизації. На Україні створено ставкове сигове госп-во і рибоводний зав. (у Пущі Водиці). С. вперше завезені на Україну 1929.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.