[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2779-2786.]

Попередня     Головна     Наступна





Середньодніпровська культура, археологічна культура, поширена з кін. 3 тисячоліття і в першій пол. 2 тисячоліття до Хр. на території сточища сер. і верхньої течії Дніпра і Десни, що її носіями були імовірно прибулі з Зах. племена культури шнурової кераміки; виділена В. Ґородцовим на поч. 20 в. Гол. знахідками С. к. є просвердлені кам’яні сокири та різноманітна кераміка, виготовлена з глини з домішкою дрібнозернистого піску, здебільша з відбитками шнура. Крім того, на місцях поселень (наземні хати) та в могильниках знайдено кам’яні зернотерки, крем’яні долота і вістря до стріл та прикраси, виконані з міді і бурштину. Останні свідчать про зв’язки племен шнурової кераміки з племенами Піви. Кавказу, Карпато-Дунайського басейну та Прибалтики. Племена С. к. займалися хліборобством, скотарством (між знахідками — кістки рогатої худоби, свиней і коней) і мисливством. Найкраще досліджені на Україні місця поселень С. к. — Ісківщина б. Канева, а також Пекарі та Княжа Гора. Про С. к.: І. Артименко, «Племена верхего и среднего Поднепровья в эпоху бронзы» (1967).


Середньо-Карпатська улоговина, лагідне низькогір’я між двома, високими частинами Бескидів — зовн. і полонинським — в Укр. Карпатах. Докладніше див. стор. 967.


Середньозакарпатські говірки первісно архаїчний відповідник бойківських говірок, перехідними до яких є їх верховинська група (по В. Березний — Міжгір’я — Синевір на півд.); на зах. межують на р. Лаборець з півд.-лемківськими говірками (їх експансія в 16 — 18 вв. на півд.-схід створила тут перехідні смуги — по р. Ціроху й по Уж на сх.), а на сх. на р. Шопурка з гуцульськими говірками; у наслідок гуцульської кольонізації 17 — 18 вв. виникли мішані говірки над р. Русковою, а окремі гуцульські риси поширилися аж по р. Тересву на зах. С. г. характеризує низка архаїзмів фонетичних, морфологічних і лексичних; вони доволі зрізничковані, при чому напрям ізголос меридіяновий — вододілами допливів Тиси. На зах. від Ужгороду виникли в наслідок словацької експансії мішано-перехідні до сх.-словацьких ’сотацькі’ говірки (со ’що’). С. г. характеризує: 1) збереження дж < *dj (пр’йáджа ’пряжа’, молóджий ’молодший’, хóджу — на півд. сх. від Мукачева: хóжу), м’якого р’ теж у кінці слів і перед приголосним (пúсар’, вêр’х ’верх’), м’яких з’, ц’, с’ в суфіксах (вôлôс’кый, ôтêц’, удовúц’а), “середнього“ л’ (мálо), м’якого -т’ в дієслівних закінченнях (хóдит’, мáвут’ ’мають’ ідíт’ ’ідіть’ — між Лабірцем і Рікою), різниці між ы й и (ры́ба, ниткы́, — при чому ы після губних і велярних набирає в частині надужанських говірок обнижено-заднього звучання ы°: мы°ло ’мило’, — подібно як у > у° там таки: кý°рка ’курка’), 2) шелесні ш, ж стверділи (шы́ти, жы́то), дж’ м’яке на зах. від Латориці (Мукачева), а ч’ м’яке на зах. від Боржави (Іршави), при чому змішуються групи ч’к й шк (кáш’ка ’качка’, дóч’ка ’дошка’, ч’кóда ’шкода’, 3) поява напружених позиційних варіянтів ô, ê до фонем о, є перед пом’якшеним приголосним, та перед і, у, ў, ô, ê (цêр’кôў ’церква’, на дôрôз’і, на бêрêз’і, дêн’, — при чому ê може переходити в и), 4) у новозакритих складах ō, ē, > ŷ, ’ŷ/йŷ (між Лабірцем і Латорицею та між Рікою й Шопуркою: кŷн’ ’кінь’, н’ŷс ’ніс’, вйŷх ’вів’, при чому тут -х < -ф/-в), ü, ’ü/йü (між Латорицею й Рікою: к’üн’, н’üс, вйüх) та в і, ’і (в верховинських говірках: к’ін’, н’іс, вів/віў), 5) форми типу ирстúти ’христити’, кúрве ’крови’, йáблико ’яблуко’; жыт’á ’життя’, з’íл’а ’зілля’, тôў дôбрôў рукôў ’тою доброю рукою’, гнôу ’гною’, мá(в)у, ’маю’, мá(в)ут’ ’мають’ (з випаденням й між голосними), 6) особливості наголосу (частий напрефіксний наголос: нáзад, зáстаўник, зáвада, зáцвите, овýн с’а нáмагат, нáйстаршый; нá біло, нé знайе; також кóрыто, дôлôн’; але веселы́й, пêр’ша; тогó, ŷд тóго, мêн’і, ідó мн’і ’до мене’; на сх. від Верецьких — Берегова: нéсти, нéсу, несéш, на зах.: нестú, несý; несемé, несетé; нéсла, несéный), 7) нерідко архаїчні закінчення в іменах: брúтôў ’бритва’, з цêр’кве, з рéмене; на землú, на конú/кôн’óви, на пóли/пôл’у, на гýс’ати, у чáсти, у цêр’кви; вôўци ’вовки’, долин’áне ’мешканці долів’, двóме майстрóве ’2 майстри’; вôлум/-лüм/-лым ’волам’, з вóлы, з йагн’áты, з ты́ма малы́ма псóма, пал’ц’óма, в л’ісóх, на кóн’ох; два корóвы, сéла (на зах. від Ужа), дві ды́н’і, села (на сх. від Ужа), трійé/четырé брáт’а, двôйі/трôйі крóсна, 8) вплив закінчень твердої відміни на м’яку (кôн’óви, кóн’ом, пôл’ом, гýс’ат’ом, вôлôс’ом, зêмл’ôў, ды́н’ôў, цêр’кôўл’ôў, ды́н’о! с’óго, мôйого, мôйôму, мôйôу, нáшойе), 9) прикметникові закінчення: дóбрый — ны́н’ішн’ий, дóбройе (на зах., теж: дóброй)/ дóбройе Івáново пóле, тоты́ крáсн’і/-сні Івáновы кôн’і, 10) енклітичні займенникові форми: (м)н“а, т’а, с’а, го, йу/йі, мн’і, ти/т’і, си, му, йŷй/йüй — можливі й після прийменників (від н’а ’від мене’, ý т’а ’у тебе’, нá с’а ’на себе’), овŷн/овüн, ним/нім, на н’ум/н’üм, онá, йêйí, йŷй/йüй, н’ôў/нêў, на н’ŷй/н’üў, онú/он’í, (й)іх/на них/н’іх/н’і (над Борзкавою), нúми/нúма/нíма; мŷй, мóго/мôйого, мôму/мôйôму, мóйим/-ім, на мóйŷм, мóйі, -их, им, -ими/ -има, мó(й)а, мôйі/мôйêйі/-йôйі, мôйі/мóйŷй, мô(й)у, мôйóў, тот, тотá, тотó/ тó(йе), тóгó, тóмý, тым, ў тŷм, тоты/тôт’і, ты́ма/-ми, тôйі, тŷй, тôтý/ту, тôў/тиў сêс’, сêс’á/’іс’á, сесé/есé, с’óго/сéго, с’ôму/ сéму, сим, на с’ŷм, сêс’і, сих, сим, сêсí/с’і, сúма/-ми, сêйі, с’ŷй/с’üў, сêс’ý, сеў/с’ôў; хто/тко, на кŷм; што/шо/шчо, на чŷм, 11) числівники: двáсто, шíст’сто, девйанóсто ’90’, самодрýгый ’вдвох’, пíўдруга ’1½`, двôйáкый/заўдзôйістый/двôйнíстый/ дван’чáстый, 12) дієслівні форми: мочú, верéчи ’кинути’, куповáти, мôгý — мôгут’, чúтам, -аш, -ат (на півн.) /-ат’ (на півд.-сх.), -аме, -ате, -áвут/-т’, купíйу/-üйу/-ы́йу ’купую’ (на зах. від Цірохи), нóс’у (на півд. зах.), дам, даш, даст’, дамé, -стé, -дýт’; ходúўйем, йêс’, ходúлис’ме, -с’те, ож йем укрáў ’що я вкрав’, пл’ŷх ’плів’, вйŷх ’вів’, мйŷх ’мів’, бŷх ’колов (рогами)’; му читáти (на сх.) / бýду читáти; йа бых маў ’я мав би’ (быс’, бы, бы́с’ме, бы́с’те, бы; ід’, íд’ме, íд’те (на зах. від Ужа) /ідú, ід’íм(е) /ід’íм, ід’íт(е) /ід’íт’ ’ідíт’ (на сх. від Ужа й Латориці); стôйа (на сх. від Боржави) /стôйачи, начúн’ана (кýриц’а), 13) у словотворі утворення типу мôркôў ’морква’, йаблúнча ’яблінка’, 14) в лексиці низка архаїзмів (бортúц’а/порилúц’а ’кріт’, лóни ’торік’, пôт’а ’пташеня’, пчолúнок ’пасіка’, пйаст’ ’кулак’, гŷд ’рік’, йар’ ’весна’, гусл’áти ’грати на скрипці’, порт(ок) ’скатертина’ тощо) та позичень з угор., румун., нім., а на зах. й словацької мови. С. г. ’долішнянські’ поділяються на групу зах.-мармароську (між pp. Шопуркою й Рікою), надборжавську (між рр. Рікою й Латорицею) й надужанську (між pp. Латорицею й Лабірцем — з дальшим підрозділом уздовж р. Цірохи). — Як і в випадку бойківських говірок, сьогодні приймають, що на території С. г. жили на заранні іст. доби білі хорвати. Деякі дослідники (О. Петров, О. Бомкало, угор. славісти й історики) обстоювали думку, що українці почали тут поселюватися від 13 — 14 вв. Й. Дзендзелівський вбачає в деяких морфологічно-лексичних архаїзмах С. г. підтвердження місцевої традиції про приселення сюди наприкінці 14 в. подолян-волинян з кн. Ф. Коріятовичем. — С. г. досліджували: О. Семенович, В. Гнатюк, О. Брок, І. Верхратський, Я. Стрипський, О. Бонкало, М. Дурново, Г. Ґеровський, І. Панькевич, Е. Балецький, Й. Дзендзелівський, С. Бевзенко, І. Чередниченко, К. Галас, В. Добош, П. Лизанець, В. Маркусь, Ф. Потушняк, В. Німчук, В. Орос, І. Пагіря, П. Чучка, В. Поґорєлов, Л. Деже й ін.

Література: Панькевич І. Укр. говори Підкарпат. Руси і сумежних областей, ч. І Звучня і морфологія. Прага 1938; Нарис історії укр. закарп. говорів. І. Фонетика. Acta Universitatis Carolinae, Philologica, I. Прага 1958; Матеріяли до історії мови південнокарпат. українців. Наук. збірник Музею укр. культури в Свиднику, IV, 2. Пряшів 1970; Дзендзелівський Й. Лінґвістичний атлас укр. нар. говорів Закарпатської области УРСР (Лексика), ч. І. Наук. записки Ужгородського Держ. Ун-ту, 34. Ужгород 1958, ч. II Наук. записки Ужгородського Держ. Ун-ту, 42. Ужгород 1960; Дэже Л. Очерки по истории закарпатских говоров. Будапешт 1967; Бернштейн С. Иллич-Свитыч В., Клепикова Г., Попова Т., Усачева В. Карпатский диалектологический атлас, ч. 1 — 2. М. 1967.

О. Горбач


Середньопіднебінні приголосні (теж середньоязичні п.), утворюються тертям видихового струму повітря об хребет язика й тверде піднебіння (й, півд.-зах. позиційний варіянт х’, шелесні ш, ж), проривом зімкнення й тертям (африкати ч, дж) чи перед і, е, и проривом зімкнення (півд.-зах. позиційні варіянти к’, ґ’ /до к, ґ чи до т’ ,д’); й в наслідок поширеної щілини й послабленого тертя набирає характеру нескладового голосного і з діялектною тенденцією до занику поміж голосними в закінченевих морфемах гол. прикметника (півд.-зах. — доброю дóброў), ш, ж, ч, дж належать до іст. і функційно — щодо їх сполук з аломорфами закінчень — м’яких фонем (ножéм:колóм, душéю:рукóю); вони м’які по карп. говірках; у м’яких варіянтах виступають ш, ж, ч як фонетично довгі чи подвоєні на шві кореневих і флексійних морфем перед а, у (Запорíжжя, піддáшшя, пíччю), а довгі тверді ш, ж, ч ще й на шві префіксних і кореневих морфем (зшúти, зжáти, відчинити).


Середньостогівська культура, археологічна культура мідної доби (енеоліту), поширена у степ. Придніпров’ї, Приозів’ї, у сточищі Дінця та в Нижньому Подонні, названа від урочища Сер. Стіг (б. м. Запоріжжя), що його досліджувала Дніпробудівська експедиція у 1927 — 33. При розкопах у Сер. Стозі і пізніше в ін. місцевостях (понад 100 поселень, могильників тощо) виявлено поховання з трупопокладенням у ґрунтових могилах або кам’яних скринях, із скорченими кістяками, посипаними чорною охрою й зі знаряддями праці, посудом і прикрасами з міді, статуетки людей, тварин тощо. Населення С. к. жило у сусідстві з тригольськими та з етнічно чужими племенами ін. культур. Його основним зайняттям було скотарство, гол. конярство (вперше в Европі тут приручено коня до їзди) та рибальство. С. к. існувала з сер. 4. до сер. З тисячоліття до Хр. Історія й результати досліджень описані в праці Д. Телегіна «Середньостогівська культура епохи міді» (1973).


Серенсен Сергій (* 1905), інж.-механік, нар. у Хабаровську, д. чл. АН УРСР (з 1939); 1926 закінчив Київ. Політехн. Ін-т; 1928 — 45 працював у Ін-ті Будів. Механіки АН УРСР і (1934 — 41) — у Київ. Авіяційному Ін-ті; з 1945 — в Ін-ті Машинознавства АН СССР, одночасно (1945 — 61) керував відділом в Ін-ті Машинознавства та С.-Г. Машин АН УРСР. Понад 180 друкованих праць, у тому ч. 20 монографій і підручників, з ділянок динамічної міцности деталів машин та міцности в машинобудівництві.

[Серенсен Сергій (1905 — 1977, Москва), підпис під світлиною, м. б.: С. Серенсен. — Виправлення. Т. 11.]


Серет (Siret; VI — 7), м. на півд. Буковині, над р. Серетом у Сучавському пов. Соц. Респ. Румунії, положене на укр.-рум. етнічному пограниччі; 6 200 меш. (1965). С. — одна з найстаріших осель Буковини з слідами заселення з неоліту і трипільської доби; вперше згадується як м. 1334, у 1365 — 88 — столиця Молдавії, 1370 — 1435 — кат. єпископства. За Австрії (1774 — 1918) пов. м. з низкою укр. установ (філії «Руської Бесіди» і «Укр. Школи»; укр. бурса тощо). За переписом 1910 в Серетському пов. жило 26 800 (41,8%) українців, румунів 19 200 (29,4%). Серетський пов. поділено поміж УССР (Чернівецька обл.) і Румунією. Тепер у рум. частині є 14 укр. сіл. У 1950-их pp. у гімназії і пед. школі в С. діяли паралельні кляси з укр. мовою навчання. Пам’ятки архітектури: церква св. Трійці з 1358, св. Івана з 1377 та ін.


Серет, Сірет, ліва подільська притока Дністра; довж. 242 км, сточище — 3 900 км². Шир. річища в гар. течії 4 — 10 м, у нижній — 25 — 50 м.; у дол. течії С. пливе глибоким, вузьким яром. Над С. — м. Тернопіль, Чортків. Влітку 1916 бої між австр.-угор.-нім. і рос. військом.


Серет, Сірет, ліва притока Дунаю; поч. бере в Буковинських Карпатах, далі протікає Молд. височиною; довж. 740 км, сточище — 43 960 км². В гор. частині тече на території УССР (115 км), далі — Румунії. Гол. притоки на укр. території: Сучава і Молдава. Живлення снігове і дощове, льодостан з грудня до березня; повені на весні, влітку — дощові паводки. Використовується для лісосплаву, у пониззі — судноплавний. Над. С. — м. Серет.


Серпілін Леонид (1912 — 73; псевд.: Діброва Ю., Леонченко С), письм. родом з Києва. Повісті: «После войны» (1946), «Світанок» (1947), «Клятва вад багаттям» (1952), «Золота осінь» (1960), «Пора весняних вітрів» (1962), «Народження людини» (1963), «У світлі дня» (1964), «Вогник на узліссі» (1967), «П’ять днів у вересні» (1973); роман у 2 тт. «Будівничі» (1955-57), зб. оп. і нарисів «Березовий гомін» (1969); вірші, оп. для дітей.

[Серпілін Леонид († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


«Серп і Молот» (Харківський моторобудів. зав. «С. і М.»), велике підприємство с.-г. машинобудування у Харкові. Засноване 1875, 1895 перетворене на акційне т-во «Гельферіх-Саде», що виробляло с.-г. машини, 1918 націоналізоване, з 1922 має назву «С. і М.». У перші п’ятирічки і згодом по знищенні у 1941 — 43 (частину устаткування вивезено на Сх.) реконструйоване і поширене. З 1950 зав. спеціялізувався на випуску бензинових двигунів, з 1958 — двигунів-дизелів. У 1971 зав. мав 14 основних і 12 допоміжних цехів.


Серпневе (VIII — 10), с. м. т. в півд. Басарабії, Тарутинського р-ну Одеської обл., положене над р. Когильником; 3 200 меш. (1966). Засноване на поч. 19 в. як нім. колонія Ляйпціґ.


Серпокрилець, стриж (Apus), птах ряду довгокрилих, роду стрижів. Довж. 22 см, вага до 40 — 110 г. 16 видів, поширених в Европі, Африці та Америці; з них — два на Україні: С. чорний (A. apus L.), гніздиться по всіх зонах і С. білочеревий (A. melba L.) — у горах Криму (залітає в півд. Степ). С. перелітні птахи. Живляться комахами; корисні.


Серсавій (Zrzavý) Вінкент (1802 — 53), церк. композитор і дириґент, походженням чех з-під Брна на Моравії. З 1830 перший бас перемиського катедрального хору і помічник А. Нанке у веденні хору в школі. З 1834 гол. дириґент та учитель церк. хору, учитель співу в дяко-учительській школі й дириґент гімназійного хору. Скомпонував низку церк. творів; «Алилуя» (у зб. І. Кипріяна). Помер у Перемишлі.


Сесіль оф Челвуд (Cecil of Chelwood) Едґар Алджернон, Роберт (1864 — 1958), бріт. держ. діяч. Відограв важливу ролю у створенні Ліґи Націй як співавтор її статуту і довголітній представник В. Брітанії в Раді Ліґи, у якій часто обстоював права нац. меншостей у Польщі, в тому ч. й українців, але підтримав, хоч з деякими застереженнями, резолюцію Ради 30. 1. 1932, яка відкинула укр. петицію з справі пацифікації; мирова нагорода, Нобеля (1937).


Сестри Василіянки, жін. галузь василіянського чернецтва (див. Василіяни), поділяють його 1600-літнє існування у сх.-христ. Церквах — на Близькому Сх., у Греції, півд. Італії й між слов. народами.

На Україні існування жін. манастирів датується 1037, коли Ярослав Мудрий збудував жін. обитель св. Ірини; пізніше В. кн. Всеволод спорудив для своєї дочки Янки 1036 відомий «Янчин» манастир. З України жін. манастирі поширилися на Білорусь (серед ін. полоцький св. княгині Євфросинії і бл. 1173). Після Берестейської Унії і з обновленням василіянського чернецтва за митр. Й. Рутського і оз. Йосафата Кунцевича почався також розвиток жін. манастирів на підставі складеного Рутським чернечого уставу; в пол. 17 в. С. В., мали 10 манастирів на укр.-білор. землях (серед ін. у Пинському, Дубні, Острозі, Холмі тощо. Після занепаду в добу Хмельниччини С. В. помножили свої осідки гол. у новоприєднаних епархіях Львова, Перемишля й Луцького та мали на поч. 18 в. 35 — 40 манастирів (правос. черниці — 12). На однаковий уклад життя С. В. звернув увагу Замойський синод (1720), але його постанови про загострену клявзуру (затвір) і пожвавлення шкільної діяльности залишилися майже без наслідків, бо С. В. здебільша жили поза містами й утримувалися з ручної праці та милостині. Тому єп. намагалися перенести черниць до більших манастирів, так що 1772 С. В. мали тільки 25 осідків і 200 черниць. З поділами Польщі (1772 — 95) С. В. втратили під Росією за Катерини II більшість манастирів, решта була за Миколи І примусово скасована 1832 — 39, а тих черниць, що чинили спір, запроторено до манастирської тюрми в Мядзолі Старому на Білорусі або розпущено. У Галичині в наслідок реформ Йосифа II з 12 манастирів С. В. залишилися лише 2-у Словіті (львівської) і Яворові (перемиської епархії), що провадили дівочі школи (з 1881 ще у Львові).

Щойно коли 1897 митр. С. Сембратович доручив Василіянам провести реформу С. В., постали нозі манастирі С. В. та їхні шкільно-виховні установи не тільки в Галичині, але й у ЗДА (1911), Юґославії (1915), на Закарпатті (1921 — 22) та в Арґентіні (1939); разом (без Арґентіни) у 1938 — 39 було 26 осідків і понад 300 черниць, що провадили 6 сер., 7 виділових та фахових шкіл і 10 дівочих ін-тів й інтернатів та сиротинці, захоронки, дитячі садки, шкілки тощо. Манастирі С. В. були тут і там залежні від місц. церк. влади і не залежні один від одного, але назагал вони керувалися правилами митр. Рутського, пристосованими до змінених обставин митр. А. Шептицьким 1909, і заг. з’їздами (капітулами).

Після сов. окупації Зах. України і ком. перевороту в Чехо-Словаччині С. В. були розпущені (частково попали на заслання і до в’язниць), так що вони можуть у деякій мірі продовжувати чернече житія лише в Юґославії (6 осідків) і в Польщі (4 осідки). Натомість С. В. мають дві чернечі провінції у ЗДА з центром у Філядельфії (24 осідки і 140 монахинь, 2 вищі школи, 3 сер. і 16 парафіяльних шкіл) та в Юніонтавні б. Пітсбурґу (23 осідки і 143 черниці, 19 шкіл) й одну в Арґентіні (4 осідки і 50 черниць та 4 школи) і два манастирі в Австралії й Бразілії. Для кращого розвитку всі С. В. з 1951 становлять один Чин, виключений з-під місц. церк. влади, що керується одними правилами, схваленими Апостольською Столицею, під верховним проводом архимандрині та її ради у гол. манастирі в Римі.

Література: Коссак М. Шематизм провінції св. Спасителя ЧСВВ в Галиції. Л. 1867; Wołyniak. Z przeszłości zakonu bazyliańskiego na Litwie і Rusi (Przewodnik naukowy i literacki). Л. 1904; Цьорох С., ЧСВВ. Погляд на історію та виховну діяльність монахинь василіянок. Л. 1934, Рим 1964.

О. М. Ваврик


Сестри Служебниці Пренепорочної Діви Марії (С), найчисленніше чернече жін. згромадження (понад 1 000 С.) Укр. Кат. Церкви, засноване 1892 василіянином Є. Ломницьким для рел. виховання дітей і шкільної молоді та церк. — харитативної, допомоги по парафіях (захоронки, сиротинці, школи, лікарні, притулки для похилих віком тощо). Укладений для С. чернечий устав того ж року схвалив митр. С. Сембратович. Перший дім виник у с. Жужелі б. Сокаля завдяки допомозі місц. душпастиря К. Селецького, 1894 оформився гол. манастир у Кристинополі під проводом тамошніх Василіян. Під керівництвом першої С. Йосафати Гордашевської, співзасновниці згромадження, С. невдовзі поширилися в Галичині, поміж укр. еміґрацією в Канаді (1902) і Бразілії (1911) та в Юґославії (1906), на Карп. Україні (1928) й у ЗДА (1938). 1934 С., підлеглі доти епархіяльній владі, були сцентралізовані під гол. зарядом з одним чернечим уставом, затвердженим остаточно Пієм XII 1956, і діяли у трьох чернечих провінціях: для Европи, Канади й ЗДА а Бразілією. 1938 С. мали в Европі 92 доми і 494 сестри та вели захоронки (76, бл. 5 000 дітей), сиротинці (15 з 380 сиротами) та 3 нар. школи, економію у 4 духовних семінаріях та різноманітну церк.-харитативну працю по парафіях, гол. між жіноцтвом. Сов. влада скасувала С. в Галичині (1940 — 41 і гол. по війні) і чимало з них вивезла до концентраційних таборів; така сама доля зустріла С. під ком. режимом у Чехо-Словаччині 1950, тільки у деякій мірі вони можуть існувати в Польщі (13 осідків) і в Юґославії (7). Тепер гол. дім верховної управи є в Римі, по 2 доми у Франції, Англії та Німеччині; за океаном — у Бразілії (43 доми), Канаді (23), ЗДА (20) і (з 1965) в Арґентіні (4). С. далі працюють насамперед у парафіяльному шкільництві, мають власні вищі школи для дівчат та дають місійно-катехитичну допомогу свящ. по далекорозкинених колоніях.

Література: Каталог Згромадження СС. Служебниць. Л. 1938. Рим 1955, 1965, 1972; Великий А. Нарис історії Згромадження СС. Служебниць. Рим 1368; Popowich S. To serve is to love... Торонто 1971.

о. М. Ваврик


Сецесія, відірвання, відокремлення, вихід частини з цілости, залишення певної установи групою її членів (напр., С. укр. послів з гал. сойму 1901, С. укр. студентів з Львівського Ун-ту 1901 — 02). Термін С. найчастіше вживається до певної територіяльної чи нац. одиниці, що намагається здійснити програму відокремлення від однієї держави на користь ін., часто з метою утворення власної. С., як правний принцип, подекуди прийнята в міждерж. спільнотах, конференціях, союзах тощо.

У розумінні доктрини нац. самовизначення народи і нації мають природне право на С. як вияв демократичних міжнац. стосунків. Таке право на вихід з багатонац. комплексу визнає сов. теорія самовизначення (див.), у наслідок чого право на С. з СССР стало конституційною засадою, зафіксованою в ст. 17 діючої конституції СССР та ст. 14 конституції УССР. Ленін та ідеологи рос. большевизму вже перед революцією 1917 зформулювали у своїй програмі принцип самовизначення, «включно до відокремлення й утворення власної нац. держави», хоч рішення у цьому питанні вони залишали за «пролетаріятом», себто на ділі — за своєю партією. Безпосередньою причиною включення права С. до конституції РСФСР 1918 та СССР з 1924 було підкреслити «добровільний» характер міжнац. взаємин у сов. державі та намагання рос. ком. партії зробити сов. Росію відкритою для «добровільного приєднання» і:н. соц. країн. Сам Ленін вважав федерацію з правом С. за «переходову форму на шляху до повної єдности». У діялектиці «відокремлення-приєднання» право С. має виключно теоретичнеї і тактичне значення.

Право на вільний вихід (С.) фігурувало у цілому ряді правно-політ. документів сов. влади: «Декларація прав народів Росії» від 15. 11. 1917, конституція РСФСР 1918, деклярація про утворення СССР та союзний договір від 30. 12. 1922, конституція СССР 1923 (ст. 4), а також у ряді міжнар. договорів та дипломатичних нот і заяв. Конституційна постанова про право С. стверджувала: «Кожна союзна республіка зберігає за собою право вільного виходу з СССР». Вона була повторена у діючій тепер конституції 1936 (ст. 17) з тим, що не зберегла постанови з 1923 про те, що «обмеження або усунення ст. 4 (про право С.) вимагає згоди всіх союзних республік» (ст. 6).

Пропонуючи конституцію 1936, Й. Сталін виступив з власною доктриною права С., твердячи, що союзні реал., щоб бути здатними користуватися правом С., мусять мати: окраїнне положення, більшість населення тієї національности, яка творить республіку, і щонайменше 1. млн населення. Сталін твердив, що право С. слід залишити в конституції, хоч нема республіки, яка бажала б вийти з складу СССР. Право С. не мають автономні республіки чи автономні обл.

Процедура здійснення права С. не визначена сов. конституційним правом. Зважаючи на те, що сов. федералізм передбачає зміну й касування актів республіки союзними органами, деякі закордонні юристи вважають, що акт С. може бути скасований зверхнім союзним актом. Деякі сов. правники заперечують цей погляд, твердячи що право С. є «поза зверхністю СССР» (В. Шевцов).

Сов. правники поєднують право С. з суверенітетом союзних респ., доводячи, що воно саме і є гол. ґарантією суверенітету нац. респ. в СССР. Зах. юристи не погоджуються з цим поглядом, бо з матеріяльного і формального погляду годі говорити про суверенітет республік. Право С. залишається лише декляративною прерогативою, здійснення якої так само, як й ін. дем. прав в СССР, заперечується самою системою монопартійної диктатури та тоталітарним характером держави (М. Лозинський, В. Голубничий, О. Юрченко, Б. Галайчук, Р. Якемчук, Т. Кіс та низка неукр. авторів). Дехто із згаданих припускає реальність права С., якщо зміниться сама система.

За останній час питання про вільний вихід (С.) ставиться на порядок дня діячами опору в СССР, які бажають літеру закону перетворити на політ.-правну дійсність. У 1961 суджено у Львові групу укр. юристів (Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С. Вірун та ін.) за те, що вони в програму підпільної орг-ції Укр. Роб.-Сел. Спілки намагалися внести змагання за леґальний вихід УССР зі складу СССР; за подібну справу суджено Укр. Нац. Комітет. Сов. поліційна та суд. практика засуджує заходи про прилюдне обговорення права виходу з СССР як «протидерж. злочин», переслідуваний вищими мірами покарання. Подібні закиди ставляться ін. нац.-опозиційним рухам в СССР, гол. у балтицьких країнах і на Закавказзі.

Хоч країни сов. бльоку (нар. демократії) є формально окремими незалежними державами, а не чл. СССР, проте і до них стосується фактична неможливість вільно залишити систему бльоку («соц. співдружність народів»), що й теоретично умотивоване т. зв. доктриною Брежнєва (див. Доповнення).

Література: Сталин И. Доклад о проекте конституции СССР. М. 1951; Маркусь В. Право сецесії. Вісті Евр. Відділу НТШ, ч. 6. Париж 1952; Таранов А. П. Основні принципи конституції Укр. РСР. К. 1962; Кандиба І. За правду і справедливість. Мюнхен 1967; Halajczuk В. Das Sezessionsrecht — Art. 17 der Verfassung der UdSSR. Jahrbuch für Ostrecht, IX, І. Мюнхен 1968, Kis T. Le fédéralisme sovietique. Оттава 1973; Sawczuk K. Opposition in the Ukraine: Seven Versus the Regime. Survey, XX, І. Лондон 1974.

В. Маркусь


Сецесія укр. студентів Львівського Ун-ту 1901 — 02, одна з найбільших масових акцій у боротьбі за укр. ун-т у Львові, як реакція на рішення університетської влади виключити організаторів укр. студентських віч і демонстрацій і на її заклик до погромів проти укр. студенства. С. підтримала гал. укр. суспільність і створила т. зв. «Сецесійний фонд» для продовження студій в австр. ун-тах поза Галичиною: у Відні, Празі й Ґраці, а також у Кракові. У С. взяло участь 440 студентів Львівського Ун-ту. Вона тривала від 1. 12. 1901 до літнього семестра 1902. Практичних наслідків С. не дала. Укр. вимоги рівноправности укр. мови в університетському урядуванні та створення кількох укр. катедр, (початково українці домагалися також заснування окремого укр. ун-ту або поділу Львівського Ун-ту на два — укр. і поль.) були австр. урядовими органами іґноровані. Позитивним наслідком С. була популяризація в австр. парляменті та у прилюдній опінії Европи ідеї заснування укр. ун-ту, як також поширення духових обріїв укр. студентства в наслідок їх перебування в ун-тах ін. країн Австр. Імперії. На думку деяких тогочасних публіцистів, як і пізніших істориків, С. мала неґативні наслідки, як «втеча з поля бою» чи вияв «пасивного опору», і призвела не тільки до послаблення організованого студентського життя, але й усієї боротьби за укр. ун-т. Б. К.


Сєверне, див. Сіверне.


Сєверний, див. Сіверний.


Сєверодонецьке, див; Сіверськодонецьке.


Сєверцов Олексій (1866 — 1936), визначний рос. зоолог, родом з Москви, проф. порівняльної анатомії Тартуського (з 1899), Київ. (1902 — 11) та Моск. ун-тів; д. чл. АН СССР (з 1920) та АН УРСР (з 1925). С. один з засновників еволюційного напряму в морфології, створив наук. школи — київ. і моск.

[Сєверцов Олексій († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Сєвський чех, див. Чех.


Сєдін Митрофан (1861 — 1918), письм. і журналіст. Нар. і жив на Кубані. Писав укр. і рос. мовами, видавав у Краснодарі (1915 — 17) роб. ж. «Прикубанские стели». Гол. твори (п’єси), писані укр. мовою: «Що посієш, те й пожнеш» (1899), «Тиховський» (1901), «На Чорноморці» (1910).


Сєдльце (Siedlce), Сідлець, Сілець (I — 3), м. в півн.-сх. Польщі, пов. м. Варшавського воєводства; 39 400 меш. (1970). 1837 — 45 і 1867 — 1912 С. були центром губ., до якої входило українцями, заселене Підляшшя (межі губ. на карті на 2090 стор.). У 1860-их pp. рос. уряд заснував у С. рос. гімназію, у якій вчилося багато укр. молоді з Підляшшя; 1961 — 72 в ній учителював І. Нечуй-Левицький.

[Сєдльце (Siedlce), у 2 p. зн., м. б.: 1867 — 72 в ній учителював І. Нечуй-Левицький. — Виправлення. Т. 11.]


Седове (VI — 19); до 1938 — Крива Коса), с. м. т. Новоозівського рину Донецької обл., положене на березі Таганрізької затоки Озівського м., 2 400 меш. (1966). Рибальство, рибопереробка. Засноване в кін. 17 в.

[Седове (VI — 19), м. б. Седове. — Виправлення. Т. 11.]


Сємашко Йосиф (1798 — 1868), митр., церк. (уніятський, з 1839 правос.) діяч родом з Київщини. Закінчив Гол. Духовну Семінарію при Віленському Ун-ті, з 1821 — свящ., з 1822 у Петербурзі при уніятському департаменті Римо-Кат. Духовної Колеґії. Записка С. про приєднання уніятів до Правос. Церкви і проєкт реорганізації Уніятської Церкви були використані у царському декреті 1827 про створення окремої Гр.-Уніятської Колеґії. З 1829 — єп. мстиславський, з 1832 — лит. і гол. білор. консисторії. 1835 як чл. таємного Комітету уніятських справ підготував підпорядкування (1837), а 1839 — приєднання Уніятської Церкви до Правос. 1840 — архиєп. лит. і віленський. З 1844 переїхав до Жировиць і, як правлячий правос. архиєп., допомагав русифікувати Білорусь. 1847 — чл. Святішого Синоду. 1852 — митр.

[Сємашко (1799, Павлівка, Липовецький пов. — 1868, Вільна). — Виправлення. Т. 11.]


Сємірадзький (Siemiradzki) Юзеф (1858 — 1933), поляк, геолог і палеонтолог родом з Харкова, проф. Львівського Ун-ту (1901 — 32); дослідник палеозою Поділля; довідник «Geologia ziem polskich» (I — II, 1903 — 09), у якому, присвячено місце тим укр. землям, які входили до складу іст. Польщі.


Сєнкєвіч Генріх (1846 — 1916), визначний поль. прозаїк, нар. у с. Воля Окшейська на Підляшші. С. автор низки оп. і романів, між ними «Quo vadis» (1896), та «Хрестоносці» (1897 — 1900), лавреат Нобелівської премії 1905. Широку популярність серед поль. суспільства здобув зокрема іст. трилогією. У її першій частині «Вогнем і мечем» (1884) представлена визвольна боротьба укр. народу під проводом Б. Хмельницького у поль. шовіністичному дусі як стихійний бунт озвірілого натовпу, а Б. Хмельницький — як варвар і пияк; одночасно жорстокий погромник коз. повстання кн. Я. Вишневецький як оборонець культури і поль. нац. герой. Концепція цього роману, як і наставлення С. до укр. народу були критично насвітлені їй засуджені не тільки укр. письм. і публіцистами (зокрема І. Франкам), але й поль., між ними З. Качковським, О. Свєнтоховським, Б. Прусом, Е. Ожешко й ін. З поль. істориків крит.-неґативну оцінку цього твору С. дав проф. Варшавського Ун-ту О. Ґурка у праці «„Ogniem і mieczem“, a rzeczywistość historyczna» (1934) та З. Вуйцік у додатку до монографії «Dzikie Pola w ogniu» (1960). Не зважаючи на вороже в заг. наставлення С. до укр. козацтва і його визвольних змагань, він спричинився до їх популяризації серед поль. суспільства, зокрема позитивним представленням деяких постатей, напр., Богуна.

[Сєнкєвіч Генріх (Генрик) († Веве, Швайцарія). — Виправлення. Т. 11.]

Б. К.


Сєнявський (Sieniawski) Адам Миколай (бл. 1666 — 1726), воєвода белзький (з 1692), гетьман польний коронний (з 1702), гетьман В. коронний (з 1706), каштелян краківський (з 1710); керував війною з коз. військами С. Палія (1703 — 04), висував (підтриманий Росією) свою кандидатуру на поль. престол. Провадив листування з гетьманом І. Мазепою, який хотів залучити С. до антимоск. коаліції. Листи Мазепи з 1704 — 08 (понад 50, що збереглися в архіві Чарторийських у Кракові) видає УВАН у ЗДА (за ред. О. Субтельного). Останній в роді Сєнявських. Його величезні маєтності через шлюб дочки Софії перейшли до кн. Чарторийських.


Сєнявські (Sieniawski), поль. маґнатський рід, герба Леліва, який у 16 — на поч. 18 в. посідав високі держ.-військ. посади в Речі Посполитій та володів великими маєтностями, зокрема в Галичині (їхньою резиденцією було м. Сінява) і на Поділлі. В історії України відограли ролю: Миколай (бл. 1489 — 1569), гетьман польний коронний (з 1539), воєвода руський (з 1553), гетьман В. коронний (з 1561), воював з татарами на півд.-сх. пограниччі Речі Посполитої; його син Миколай († 1587), гетьман польний коронний (з 1569), каштелян кам’янецький (з 1576), Миколай Єронім (1645 — 83), воєвода волинський (з 1680), гетьман польний коронний (з 1682), воював з козаками і татарами, а 1683 — під Віднем, з турками; його син Адам Миколай (1666 — 1726; див.).


Сєраковський (Sierakowski) Зиґмунт (1826 — 63), поль. революціонер родом з Волині. Бувши на засланні в Оренбурзі 1849, зблизився з Т. Шевченком і пізніше листувався з ним. Капітан рос. Ген. штабу. За участь у поль. січневому повстанні (С. очолював повстання на Литві) страчений.

[Сєраковський (Sierakowski) Зиґмунт (1827 — 1863, Вільна). — Виправлення. Т. 11.]


Сєров Іван (* 1905), рос. партійний діяч, у 1930-их pp. в особистому секретаріяті Сталіна, 1940 провадив совєтизацію в надбалтицьких країнах, з 1940 чл. Політбюра ЦК КПУ і нар. комісар внутрішніх справ УССР, з 1941 заступник нар. комісара Держ. Безпеки СССР. У 1943 — 44 керував виселенням чеченців, інгушів, крим. татар та калмиків, 1945 заступник шефа СМЕРШ-у в сов. зоні Німеччини, згодом на праці в МВД, 1954 — 58 гол. КҐБ, пізніше в мін-ві оборони СССР; з 1961 доля невідома. Під час перебування на Україні, С. був організатором терористичних і незаконних дій супроти українців.

[Сєров Іван (1905, Афімська, Вологодська губ., Росія — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Сєров Олександер (1820 — 71), рос. композитор і музикознавець. Естетичні й теоретичні твердження його праці «Музыка южнорусских песен» («Основа», 1861) мали велике значення для укр. муз. фолкльористики. С. записував і використовував у своїх творах укр. нар. мелодії; компонував оркестрові твори на укр. нар. теми («Гопак», «Гречаники» тощо).

[Сєров Олександер (* Петербурґ — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Сєцінський Осип (1888 — 1967), інж.-металюрґ і гром. діяч, родом з Тартакова (Галичина); 1921 — 36 у Чехо-Словаччині, де закінчив Високу Гірничу Школу в Пршібрамі (був асистентом при катедрі хемії), у 1936 — 44 у Львові (1942 — 44 викладач Держ. Техн. Ін-ту), згодом на еміґрації в Австрії і з 1948 в Торонто (Канада). Ст. з металюрґії, про історію Львівської Політехніки, спогади.


Сєчкін Віталій (* 1927), композитор і піяніст, родом з Харкова. Закінчив Харківську Консерваторію (1947) й аспірантуру при Моск. Консерваторії (1950). Лавреат Міжнар. конкурсу піяністів на З Всесвітньому фестивалі молоді в Берліні (1951). Твори: для хору з симфонічною оркестрою «Урочистий хор» на слова О. Пушкіна, увертюра («Мій коханий краю») для симфонічної оркестри; концерт для фортепіяна з оркестрою (1962). Для струнного квартету «Анданте кантабіле». Для фортепіяна: соната (1948), варіяції, 2 етюди, 3 прелюдії, соната ч. 2 (1963), «Спогад» та ін. Для скрипки з фортепіяном «Мелодія», «Каприз», «Поема», соната (1968). Для віольончелі з фортепіяном «Колискова», три поеми, сюїта, «Естонські враження»; хори, сольоспіви.

[Сєчкін Віталій (1927 — 1988, Кишинів). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.